Ходіння по муках

І

Коло вогнища сиділо двоє — чоловік і жінка. В спину їм віяв з степової балки холодний вітер, посвистуючи в стеблах пшениці, що давно обсипались. Жінка підібгала ноги під спідницю, засунула руки в рукава драпового пальта. З-за плетеної хустки, опущеної на очі її, тільки було видно рівненького носа й уперто стулені губи.

Вогонь був невеликий, горіли сухі коржі кізяків, що їх чоловік недавно назбирав — кілька оберемків — у балці коло водопою. Було недобре, що дужчав вітер.

— Красоти природи, звісно, набагато приємніше сприймати під тріщання каміна, сумуючи коло вікна… Ах, боже мій, нудьга, нудьга степова…

Чоловік промовив це неголосно, єхидно, з задоволенням. Жінка повернула до нього підборіддя, але не розтулила губів, не відповіла. Вона стомилась від довгої дороги, від голоду і від того, що цей чоловік дуже багато говорив і з якимось самозадоволенням угадував її найпотаємніші думки. Трохи закинувши голову, вона дивилась з-під опущеної хустки на тьмяний за ледве помітними пагорками осінній захід сонця, — він простягнувся вузькою щілиною і вже не освітлював пустинного й бездомного степу.

— Будемо зараз пекти картопельку, Даріє Дмитрівно, щоб звеселити душу й тіло… Боже мій, що ви без мене робили б?

Він нагнувся й почав вибирати коров’ячі коржі, котрі грубші, — вертів їх і так і сяк, обережно клав на жар. Частину жару одгріб і під нього став закопувати кілька картоплин, достаючи їх з глибоких кишень бекеші. У нього було червонувате, надзвичайно хитре — скорше навіть лукаве — обличчя, з м’ясистим, на кінці приплюснутим носом, ріденька борідка, розтріпані вуса, прицмокуючі губи.

— Думаю я про вас, Даріє Дмитрівно, дикості у вас мало, чіпкості мало, а цивілізація така собі поверхова, серденько… Яблучко ви червоне, солодке, але недостигле…

Він говорив це, пораючись коло картоплі, — недавно, коли проходили повз степовий хутір, він украв її на городі. М’ясистий ніс його, що залиснів від жару вогнища, мудрувато й хитрувато сіпав ніздрею. Чоловіка звали Кузьма Кузьмич Нефедов. Він страшенно набридав Даші теревенями й відгадуванням думок.

Знайомство їх сталося кілька днів тому, в поїзді, що тягся за фантастичним розкладом і маршрутом і був пущений білими козаками під укіс. Задній вагон, у якому їхала Даша, залишився на рейках, але по ньому різонули з кулемета, і всі, хто там був, кинулися в степ, тому що, за звичаями того часу, треба було сподіватись пограбування і розправи з пасажирами.

Цей Кузьма Кузьмич ще в вагоні придивлявся до Даші, — чимось вона йому припала до вподоби, хоч ніяк не йшла на одверті розмови. Тепер, на світанку, в безлюдному степу, Даша сама вхопилася за нього. Становище було небезпечне: там, де під укосом лежали вагони, було чути стрілянину і крики, потім розгорілося полум’я, погнавши похмурі тіні від старих реп’яхів і висохлих кущиків полину, припалих інеєм. Куди було йти в тисячоверстову далечінь?

Кузьма Кузьмич так, приблизно, міркував, ступаючи поряд з Дашею в той бік, звідки з зеленіючого світанку повівав пахучий дим з печі: «Ви мало того, що налякані, ви, красуне моя, нещасні, як мені здається. Я ж, незважаючи на численні злигодні, ніколи не знав ні нещастя, ні — тим більше — нудьги… Був попом, за вільнодумство розстрижений і ув’язнений в монастир. І от, блукаю «меж двор», як в давнину говорили. Якщо людині для щастя потрібна неодмінно тепла постіль, та тиха лампа, та за спиною ще поличка з книжками, — така людина не зазнає щастя… Для такої воно завжди — завтра, а в один нещасний день немає ні завтра, ні постельки. Для такої — вічне ох та ах… От, я йду по степу, ніздрі мої чують запах печеного хліба, — значить, десь на тім боці хутір, почуємо скоро, як загавкають собаки. Боже мій! Бачиш, як займається світанок! Поруч — супутник в ангельському образі, який стогне, пориває мене на милосердність, на бажання тупотіти копитами. Хто ж я? — найщасливіша людина. Торбинка з сіллю завжди у мене в кишені. Картоплю завжди потягну з городу. Що далі? — різноманітний світ, де сутичка пристрастей… Багато, багато я, Даріє Дмитрівно, міркував про долю нашої інтелігенції. Не російське все це, маю вам сказати… От і звіяло її вітром, от і — ох та ах! — порожнє місце… А я, розстрига, йду заіграшки і довго ще маю намір бешкетувати…»

Без нього Даша пропала б. А він не розгублювався ні в яких випадках. Коли на сході сонця вони доплентались до хутора, що стояв у голому степу без єдиного деревця, з спорожнілою кінською оборою, з обгорілим дахом глинобитного двору, — їх зустрів біля колодязя сивий злий козак з берданкою. Поблискуючи з-під нахмурених брів шалено світлими очима, закричав: «Ідіть геть!» Кузьма Кузьмич швиденько обплутав цього старика: «Знайшов поживу, дідусю, ах, ах, земле рідна!.. Втікаємо день і ніч від революції, поприставали, язик від спраги порепався, зроби ласку — застрель, все одно йти нікуди».

Виявилось, що старик не страшний і навіть слізливий. Сини його були мобілізовані в корпус Мамонтова, дві невістки пішли з хутора в станицю. Землі він тепер не орав. Проходили червоні — мобілізували коня. Проходили білі — мобілізували домашню птицю. От він і сидить один на хуторі, з окрайцем прозеленілого хліба, та тре торішній тютюн…

Тут відпочили і проти ночі пішли далі, тримаючи напрямок на Царицин, звідки найлегше було пробратися на південь. Ішли вночі, вдень спали, — найчастіше в торішніх ожередах. Населених місць Кузьма Кузьмич уникав. Дивлячись одного разу з крейдяного горба на станицю, що розкинула привільно білі хати по обидва боки довгого ставу, він говорив:

— В масі людина в наш час може бути небезпечна, особливо для тих, хто сам не знає, чого хоче. Незрозуміло це і підозріло: не знати, чого хотіти. Руська людина гаряча, Даріє Дмитрівно, самовпевнена і сил своїх не розраховує. Дайте їй завдання, — здається, над силу, але велике завдання, — за'це в ноги поклониться… А ви спуститесь у станицю, з вами заговорять допитливо. Що ви їм скажете? — інтелігентка! Що у вас ніщо не вирішено, так-таки ніщо: ні по одному параграфу.

— Слухайте, одчепіться від мене, — тихо сказала Даша.

Скільки вона не кріпилась, — від самолюбства й неохоти, — все-таки Кузьма Кузьмич випитав у неї майже все: про батька, лікаря Булавіна, про чоловіка, червоного командира Івана Ілліча Телєгіна, про сестру Катю, «чарівну, лагідну, благородну». Одного разу, в підвечірок ясного дня, Даша, добре виспавшись у соломі, пішла до річки, помилась, причесала волосся, що збилося під плетеною хусткою, потім попоїла, повеселішала і несподівано сама, без розпитувань, розказала:

— … Бачите, як усе це вийшло… У батька в Самарі я більше жити не могла… Ви мене вважаєте паразиткою, але, знаєте, про саму себе я значно гіршої думки, ніж ви… Але я не можу почувати себе приниженою, найостаннішою з усіх…

— Зрозуміло, — прицмокнувши, відповів Кузьма Кузьмич.

— Нічого вам не зрозуміло… — Даша примружилась на вогонь. — Мій чоловік рискував життям, щоб тільки на хвилинку побачити мене. Він сильний, мужній, людина остаточних вирішень… Ну, а я? Варто через таку цяцю рискувати життям? От, після цього побачення я й билась головою об підвіконник. Я зненавиділа батька… Тому що він в усьому винен… Яка він смішна й мізерна людина! Я вирішила виїхати в Катеринослав, розшукати сестру, Катю, — вона б зрозуміла, вона б мені допомогла: розумна, чуйна, як струнка, моя Катя. Не усміхайтесь, будь ласка, — я повинна робити звичайне, благородне й потрібне, от чого я хочу… Але я ж не знаю, з чого почати? Тільки ви мені зараз не патякайте про революцію…

— А я, серденько, і не збираюсь патякати, слухаю уважно і щиро співчуваю.

— Ну, щиро, — це ви облиште… В цей час Червона Армія підійшла до Самари… Уряд утік, — дуже було гидко… Батько зажадав, щоб я їхала з ним. Була у нас тоді розмова, — виявили себе в усій красі — він і я… Батько послав за стражниками: «Будеш, люба моя, повішена!» Звичайно, ніхто не з’явився, всі вже повтікали… Батько з одним портфелем вискочив на вулицю, а я у вікно докрикувала йому останні слова… Жодної людини не можна так ненавидіти, як батька! Ну, а потім — з головою в хустку, — на диван і ревти! І на цьому відрізане все моє минуле життя…

Так вони йшли степом мимо збуджених громадянською війною сіл і станиць, майже не зустрічаючись з людьми і не знаючи, що в цих місцях розгортались криваві події: сімдесятип’ятитисячна армія всевеликого війська Донського після серпневих невдач вдруге йшла на оточення Царицина.

Підворушуючи в попелі картоплю, Кузьма Кузьмич говорив:

— Якщо ви дуже стомились, Даріє Дмитрівно, можна цю ніч перепочити, над нами не капає. Тільки стійбище вибрали невдале. Вітрець з яру нам спати не дасть.

Краще поплентаємось помаленьку під зірками. Який же гарний світ! — Він підняв хитре червоне обличчя, наче перевіряв: чи все в порядку в небесному господарстві? — Хіба це не чудо з чудес, серденько: ось повзуть дві комашки по всесвіту, допитливим розумом спостерігаючи зміни явищ, одне дивніше за одне, роблячи висновки, які ні до чого нас не зобов’язують, заспокоюючи голод і спрагу, не неволячи своєї совісті… Ні, не поспішайте швидше скінчити подорож.

Він вийняв з кишені торбинку з сіллю, покидав на долоні картоплю, дмухнув на пальці, розламав її і подав Даші.

— Я прочитав силу-силенну книжок, і цей вантаж лежав у мені без ніякої системи. Революція визволила мене з монастирської тюрми і не дуже ласкаво жбурнула в життя. В посвідці про особу, виданій мені одною дуже розумною людиною — саратовським начальником районної міліції, у якого я просидів тижнів зо два під арештом, — проставлено ним власноручно: професія — паразит, освіта — лженаукова, переконання — безпринципний. І от, Даріє Дмитрівно, коли я опинився лише з одною торбинкою солі в кишені, абсолютно вільний, я зрозумів, що за чудо життя. Непотрібні знання, що захаращували мою пам’ять, почали відсіватися, і багато з них стали корисними навіть як мінова вартість… Наприклад, вивчення людської долоні, або хіромантія, — цій науці, тільки їй, я завдячую постійним поповненням мого соляного запасу.

Даша не слухала його. Чи тому, що вітер бездомною тугою тоненько посвистував у стеблах пшениці, їй дуже хотілось плакати, і вона все відверталася, дивлячись на тьмяний захід сонця. Безнадія огортала її від того безмежного простору, по якому треба було пройти, шукаючи Івана Ілліча, шукаючи Катю, шукаючи саму себе. Мабуть, в колишні часи Даша знайшла б навіть втіху, болісно жаліючи себе, таку безпорадну, маленьку, покинуту в холодному степу… Ні, ні!.. Взявши у Кузьми Кузьмича картоплину, вона жувала її, ковтаючи разом з слізьми… Згадувала слова з Катаного листа, одержаного ще тоді, в Петрограді: «Минуле загинуло, загинуло назавжди, Дашо».

— Крім цілковитої відірваності від життя, безцільна поквапливість, розбещеність — один з пороків нашої інтелігенції, Даріє Дмитрівно… Ви коли-небудь спостерігали, як ходять люди вільної професіїякий-небудь ліберал дріботить цапиними ніжками від нетерплячки, немов його пече… Куди, чого?

Цей нестерпний чоловік все говорив і говорив, вихвалявся.

— Ні, треба йти, звичайно, ходімо, — сказала Даша, з усієї сили затягаючи плетену хустку на шиї. Кузьма Кузьмич допитливо глянув на неї. В цей час у непроглядній тіні яру блиснуло кілька спалахів і прокотилися постріли…

Як тільки пролунали перші постріли, ожив безлюдний степ, над яким уже змикалась у далеких хмарах щілина заходу. Даша, тримаючись за кінці хустки, навіть не встигла схопитись. Кузьма Кузьмич поквапливо почав затоптувати вогнище, але вітер дужче підхопив і погнав іскри. Вони освітили вершників, що мчали вскачки. Нагинаючись до грив, вони хльостали коней і втікали від пострілів з яру.

Все промчало, і все затихло. Тільки боязко билося Дашине серце. З яру щось почали кричати, — і зараз же посунули звідти озброєні люди. Вони рухались обережно, розтягнувшись по степу. Найближчий завернув до вогнища, крикнув ламким молодим голосом: «Ей, хто такі?» Кузьма Кузьмич підняв руки над головою, з готовністю розчепіривши пальці. Підійшов юнак у солдатській шинелі: «Ви що тут робите?» Чорноброве обличчя його, готове наважитись на все в одну мить, оберталося до цих людей коло вогнища. «Розвідники? Білі?» І не дожидаючи, він штовхнув Кузьму Кузьмича прикладом. «Давай, давай, розкажеш по дорозі…»

— Та ми, власне…

— Що, власне! Не бачиш, що ми в бою!..

Кузьма Кузьмич, не протестуючи більше, пішов разом з Дашею під конвоєм. Довелося майже бігти, так швидко посувався загін. Зовсім уже в темряві підійшли до солом’яних покрівель, де коло ставочка фиркали коні серед розпряжених возів. Якийсь чоловік спинив загін окриком. Бійці оточили його, заговорили:

— Відступили. Не можна нічого зробити. Натискають, гади, з флангів… Отут зовсім недалеко в балочці — напоролися на роз’їзд.

— Накивали п’ятами, молодці, — насмішкувато сказав той, кого обступили бійці. — Де ваш командир?

— Де командир? Ей, командир, Іване!.. Іди швидше, командуючий полком кличе, — залунали голоси. З темряви з’явився високий сутулуватий чоловік:

— Все гаразд, товаришу командир полку, втрат нема.

— Розвести пости, вистав охорону, бійців нагодувати, світла не засвічувати, опісля зайдеш до хати.

Люди розійшлися. Хутір немовби спорожнів, тільки було чути неголосну команду й вигуки вартових у темряві. Потім і ці голоси затихли. Вітер шелестів соломою на покрівлі, підвивав у голому гіллі верби на березі ставочка. До Даші й Кузьми Кузьмича підійшов той самий молодий червоноармієць. При світлі зірок, що розгорілися над хутором, його обличчя було худорляве, бліде, з чорними бровами. Придивляючись, Даша подумала, що це — дівчина… «Ідіть за мною, — суворо сказав він і повів їх до хати. — Заждіть у сінях, сядьте тут на щонебудь».

Він відчинив і зачинив за собою двері. За ними чути було, як бубонів грубувато низьким голосом командир загону. Це тривало так довго й одноманітно, що Даша прихилилась головою до плеча Кузьми Кузьмича. «Нічого, викрутимось», — шепнув він. Двері знову відчинились, і червоноармієць, намацавши рукою їх обох, повторив: «Ідіть за мною». Він вивів їх на двір і, озираючись куди б заперти полонених, вказав на низеньку комірчину, придавлену солом’яною покрівлею. На ній були зірвані двері. Даша і Кузьма Кузьмич зайшли всередину, Червоноармієць сів на високому порозі, не випускаючи гвинтівки. В комірчині пахло борошном і мишами. Даша сказала з тихим розпачем:

— Можна сісти поруч з вами? Я боюсь мишей.

Він неохоче посунувся, і вона сіла поруч на порозі. Червоноармієць раптом позіхнув солодко, по-дитячому, скоса глянув на Дашу:

— Значить — розвідники?

— Слухайте, товаришу, — Кузьма Кузьмич з темряви підсунувся до нього, — дозвольте вам пояснити…

— Потім розкажеш.

— Ми ж мирні жителі, ми втекли.

— Еге, мирні… Як це так — мирні? Де це ви мир знайшли?

Даша, притулившись потилицею до одвірка, дивлячись на чорноброве гарне обличчя цієї людини, з тонким обрисом трохи піднятого носа, маленького припухлого рота, ніжного підборіддя, несподівано спитала:

— Як вас звуть?

— Це не має значення.

— Ви — жінка?

— Вам від цього легше не буде.

На тому розмова і скінчилася б, але Даша не могла одірвати очей від цього чудового обличчя.

— Чому ви розмовляєте зі мною, як з ворогом? — тихо запитала вона. — Ви ж мене не знаєте. Навіщо наперед вважати, що я — ворог? Я така сама російська жінка, як і ви… Мабуть, тільки більш за вас страждала…

— Як це — російська?.. Звідки це — російське?.. Буржуї, — з запинкою і тому насупившись, промовив червоноармієць.

У Даші розтулились губи. Поривчасто, як усе було в ній, вона присунулась і поцілувала його в шершаво-гарячу щоку. Цього червоноармієць не чекав і закліпав віями на Дашу… Устав, підхопив гвинтівку, одійшов, перекинув ремінь гвинтівки через плече.

— Це ви облиште, — сказав погрозливо. — Це вам, громадянко, не поможе…

— Що, що мені поможе? — палко відповіла Даша. — От ви знайшли, що робити, а я не знайшла… Я без пам’яті втекла від того життя. Втекла за своїм щастям… І мені заздро… Я б теж так — підперезала паском шинелю!

Вона так схвилювалась, що відкинула з голови хустку, з усієї сили стискала в кулачках її кінці.

— У вас все ясно, все просто… Ви за що воюєте? Щоб жінка без сліз могла дивитись на ці зірки… Я теж хочу такого щастя…

Вона говорила, і він слухав, не намагаючись її спинити, збентежений цим незрозумілим запалом. В цей час з хати вийшов ротний командир і пробасив:

— Ану, Горпино, давай сюди гадів.

Командир полку, з широко розставленими блискучими очима, з люлькою в зубах, і ротний командир, обвітрений, як кора, — обидва в шинелях і картузах, — сиділи в хаті коло стола, поклавши лікті перед вогником каганця. Ротний звелів Даші й Кузьмі Кузьмичу, що спинилися коло дверей, підійти ближче.

— Чому були в степу в розташуванні військ?

Очі його пильно дивились не куди-небудь, а прямо в їх очі. Від цього погляду Даша раптом знемогла, прошепотіла сухими губами:

— Він розкаже. Можна — я сяду?

Вона сіла, тримаючись за краї лави, і дивилась на вогник, що плавав у черепку. Кузьма Кузьмич, прицмокуючи, переступаючи з ноги на ногу, почав розказувати про те, як він підібрав у степу Дарію Дмитрівну і як вони йшли до Дону, розмовляючи переважно про високі матерії. Про цю сторону їх подорожі він заговорив докладно, захлинаючись, поспішаючи, щоб його не перебили. Але командири за столом сиділи, як дві брили.

— Велике діло, громадяни командири, мислити великими категоріями. Що хочу сказати? Спасибі революції за те, що одірвала нас від мізерних дрібниць. Богорівна істота, людина, призначена для здійснення високих завдань, — як Орфей струнами ліри оживляти каміння і вгамовувати шаленість дикої природи, — людина ця при чадному каганці ялозила кредитки й розум, як би спритніше ошукати сусіда… Спасибі вам, — розбили убоге життя, хай йому нелегко тикнеться… Ялозити більше було нічого, хочеш не хочеш — перебудовуйся на високі теми… На доказ моєї щирості — от… (Він витягнув торбинку з сіллю). Ось єдина моя власність, більше мені нічого не треба, решту або випрошу, або вкраду. Але, громадяни командири, хочу з вами посперечатись… Боретесь ви заради щастя людського, а про людину часто забуваєте, вона у вас пропадає між рядками. Не відривайте революції від людини, не робіть з неї умоглядної філософії, бо філософія — дим: набувши дивного вигляду, він зникає… Ось чим пояснюється моє співчуття до долі цієї жінки: в ній я перегортаю захоплюючу і поетичну повість, як, власне, і в кожній людині, якщо підійти до неї з цікавістю, з жадобою… Адже це всесвіт ходить перед вами в драній бекеші і в шкарбанах.

— Хитро закручено, — пустивши димок, сказав командир полку.

— Ану, покажіть документи, — слідом за ним сказав ротний. Взявши у Кузьми Кузьмича і Даші паспорти, він присунув каганець і низько нахилився, слинячи палець, обережно перегортаючи паспортні книжки. Командир полку зрідка важко зітхав, посмоктуючи обгорілу люльку, яка диміла у нього під вусами вже п’ятий рік війни.

— Хто ваш батько? — спитав ротний у Даші.

— Лікар Булавін.

— Це що ж, не міністр колишнього самарського уряду?

— Так.

Ротний глянув на командира полку і подав йому Дашин паспорт. Хмурячись, спитав у Кузьми Кузьмича:

— Ви, що ж, самі — з жереб’ячого товариства.

Кузьма Кузьмич, ніби давно чекаючи на це запитання, з захопленням зачовгав шкарбанами:

— Двічі був вигнаний з семінарії — за споганення страви і за складання вільнодумних куплетів. Батько мій, саратовський благочинний, двічі батьківською рукою спускав мені шкуру з спини. Дальший послужний список доданий при паспорті…

Не слухаючи його, ротний скоса глянув на Дашу:

— Тяжка ваша справа… Доведеться вам розказати всю правду. — Він скривився і закректав, перегортаючи паспорт. — Це ще, можливо, вас виручить. Так, тяжка справа.

Даша мовчки дивилась на нього розширеними очима. Тоді Горпина, що стояла коло дверей, сказала з упертістю:

— Іване, їй можна вірити, я з нею говорила…

Ротний, піднявши великого носа, втупився очима в Горпину. Командир полку усміхнувся. Кузьма Кузьмич часто-часто закивав червоним, веселим обличчям. Ротний проказав повільно:

— Це — де ми, на посиденьках? (Кучеряві вуси командира полку застрибали, очі примружились). Червоноармієць Чебрець, на якій підставі встряєте в допит?..

Горпина аж задихала від злості; коли б не було тут командира полку, вона б не довго думала, відповіла б ротному, як жінка на перелазі… Але він пробасив:

— Червоноармієць Чебрець, вийди за двері.

Горпина тільки блиснула темними очима, стукнула прикладом, стиснувши губи, вийшла з хати. Ротний, сопучи, став діставати з кишені тютюн.

— Так, значить, і тут встигли, агітували?..

Похиливши голову, Даша відповіла:

— Я прошу мені вірити. Якщо не вірите, мені нічого й говорити. Мій батько, Булавін, ваш ворог, він і мій ворог… Він хотів мене стратити, я втекла з Самари…

Ротний розвів великими руками перед каганцем.

— Громадянко, як же вам вірити, ви ж байки розказуєте.

Тоді командир полку вийняв люльку з рота, обтер її об рукав і сказав солідно:

— Не гарячись, Гора, вона, може, діло говорить… Ваше прізвище Телєгіна? (Даша — ледве чутно: «Так».) Ім’я по батькові Ьашого чоловіка пам’ятаєте?

— Іван Ілліч.

— Штабс-капітан царської служби?

— Здається… так…

— Був ротним командиром в Одинадцятій червоній армії?

— Ви його знаєте?

Даша кинулась до стола, щоки її залив рум’янець; тільки що сиділа зів’яла, мертва, — розцвіла:

— Я бачила Івана востаннє, коли він під пострілами втікав по дахах… Ось як це було…

— А ви. сядьте, заспокойтесь, — сказав командир полку. — Знаю Іва» а Ілліча, разом були на германській війні, разом втекли з полону. Мельшин моє прізвище, Петро Миколайович, може, він вам згадував коли-небудь? І в Червоній Армії його добре знають. — Він обернувся до ротного: — Жінка твоя правильніше за тебе цей горіх розкусила. — І до Даші: — Відпочинете, завтра поговоримо. Ви тут можете влаштуватися. Вийдете в сіни, там буде кухня. Спіть спокійно.

Даша і за нею Кузьма Кузьмич, — якого командири наче перестали помічати, — увійшли через сіни в тепло натоплену порожню кухню. Кузьма Кузьмич порадив Даші вилізти на піч: «Кісточки погрієте, в одну ніч за тиждень виспитесь. Дайте-но, я вас, серденько, підсаджу…»

Даша насилу вилізла на піч, розмотала хустку, підклала її під щоку, укрилась пальтом, підібгала ноги. Тут було хороше, пахло теплими цеглинами, хлібним димком. Цвірчав цвіркун, незмінний пожилець. Він і не давав Даші заснути вмить: сон тільки плівкою покривав її, цвіркун — цвір, цвір — прострочував її сон сірою ниткою….

То їй уявлялось, що стукає метроном, вона сидить за роялем, заклякла й опустила руки. Від дожидання серце тривожно б’ється, але не кроки любимого, найдорожчого — знову чути цвірчання цвіркуна, — строчить і строчить…

«Який спокій, який спокій, — повторював у ній голос… — Повернулась на батьківщину, бідна Дашо… Але ти ж ніколи не знала батьківщини, Дашо, Дашо… Ах, не заважайте мені… Ну, звичайно, це диригент стукає кістяною паличкою, зараз залунає музика…» І знову — цвір, цвір…

Кузьма Кузьмич примостився на лаві під піччю і теж не міг зразу заснути, — прицмокував, бурмотів:

— Повірили, повірили… Прості серцем… На їх місці я б так скоро не повірив, — чому? Сам себе не знаєш, людина темна… Повірили — сильні люди завжди прості… В цьому їх сила. Тепер уже нам паспорт даний, — повірили. Еге ж, вам потрібна тямуща людина? Революції вона потрібна? Потрібна… От вам — я… Даріє Дмитрівно… Я питаю — революції потрібна тямуща людина?..

II

Іван Ілліч Телєгін після воєнних операцій під Самарою дістав нове призначення.

Десята червона армія в серпневих боях під Царицином витратила і без того мізерне бойове спорядження. На запитання й вимоги — постачати Царицину все необхідне перед неминучим новим наступом Донської армії, Вища військова рада республіки відповідала дуже повільно й неохоче. Але в Москві сидів бойовий товариш командарма Ворошилова, посланий туди з спеціальним завданням — підштовхувати і пробивати незрозумілу повільність і писарську тяганину постачальних установ Вищої військової ради. Йому вдалося підкидати дещо для Царицинського фронту.

Іванові Іллічу було доручено навантажити в Нижньому на буксирний пароплав ящики з спорядженням та дві гармати і доставити їх у Царицин. Знову, як цього літа, як багато літ тому, він плив по лінивій, неосяжно могутній пустельній Волзі. Низенький коричневий буксир ляпав колесами по безвітряній воді. Попереду завжди виднівся берег, наче там і кінчалася ріка;— за широким поворотом відкривалась нова далечінь, глибока і ясна під осіннім сонцем. В ці місяці Волга була очищена від білих, проте пароплав тримався дальше від берегів, де над кручами розлягалось потемнілими зрубами велике село, або на лисому бугрі крізь золоте листя виднілась дзвіничка, звідки зручно різонути з кулемета.

Десять балтійських моряків теревенили на кормі біля гармати. Там же звичайно часом лежав на боку й Іван Ілліч, — то охаючи й обмираючи, то до сліз регочучи з їх балачок. Він був простим, довірливим слухачем, а морякові іншого й не треба: тільки дивись йому в рот.

Щоденно наймолодший з моряків, комсомолець Шаригін, високий і ставний, ішов до суднового дзвона й бив аврал: «Усі наверх!» Моряки сідали кружка, з люка вилазив машиніст, старичок, який втратив у час революції, кажуть, чималі гроші; висувався до пояса з люка кочегар, сварливий, озлоблений чоловік; з камбуза, витираючи руки, з’являлася жінка-кок. Шаригін сідав на скручений канат, самовпевненим голосом починав просвітительну бесіду. Бувши молодим, він не встиг багато прочитати, але встиг зрозуміти головне. Під матроською шапочкою носив він темні кучері, були у нього світлі гарні очі, і тільки напсував ніс — маленький, сторчаком, здавалось, ніби він потрапив зовсім з іншої організації.

Завдання його було не легке. Моряки розуміли революцію, як людц, давно відірвані від свого господарства, від злиденної сохи, від рибальського човна на Помор’ї. Пройшли вони тяжку флотську службу; коли настав час — викинули офіцерів за борт і піднесли прапор всесвітньої революції. Світ вони бачили, оббігали його. Це була річ широка, зрозуміла морській душі. Раніш усе майно моряка було в сундучку. Тепер немає і сундучка, тепер господарство моряка — твинтівка, кулементна стрічка та весь світ… Якби зараз були часи Степана Разіна, — кожен би з них, загнувши на вухо шапку з червоним верхом, пішов би на весь розмах душі вільно гуляти по неосяжних просторах, залишаючи позад себе заграву аж до неба… «Гей, царські, боярські холопи, горе-нещастя, голота п’яна, діли землю, діли золото, — все твоє, живи!..» Пролетарська революція зажадала від них програми складнішої, зажадала обмеження розмаху почуттів.

— Революція, товариші, це — наука, — самовпевненим голосом говорив їм Шаригін. — Хоч би ти був наймудріший — не збагнеш її, і ти завжди зробиш помилку. А що таке помилка? Краще ти батька з матір’ю заріж: помилка приведе тебе до буржуазної точки зору, як мишу в пастку, — влетів і сиди, гризи хвоста, всі твої заслуги закреслені, і ти — ворог…

Моряки нічого не могли заперечити, — без науки й корабля не поведеш, не то що впоратися з отакою контрреволюцією. Хіба хто-небудь, охопивши татуїрованими могутніми руками коліно, запитував:

— Добре, ти ось на що дай відповідь: без таланту й печі в лазні не змуруєш, без таланту тісто у жінки не зійде. Потрібно це?

Шаригін відповідав:

— Бачите, товариші, куди загинає Латугін? Талант — і це річ нам властива, це річ небезпечна. Вона може людину призвести до буржуазного анархізму, до індивідуалізму…

— О, пішов верзти, — безнадійно махав на нього рукою Латугін. — Ти спочатку ці слова розжуй та проковтни, та до вітру ними сходи, тоді і вживай…

А кочегар сердито хрипів із люка:

— Талант, талант! Нігті насандалить, штани — кльошем, на шиї ланцюжки… Бачили вашого брата… Талант!

Тоді серед моряків здіймався гамір. Кочегар, прохрипівши про те, що «вам би років з десять попріти коло кочегарки», од гріха зникав у машинному відділі. Шаригін спокійнісінько вгамовував хвилю, що грізно здіймалась. «Справді, — говорив він, — є серед нас такі товариші з насандаленими нігтями, але це покидьки. Вони добром не скінчать. Є також заражені есерами. Але вся маса моряків самовіддано віддала себе революції. Про талант треба забути, його треба підпорядкувати. Гуляти будемо опісля, хто живий залишиться. Я особисто — не сподіваюсь…»

Шаригін тріпав кучерями. Деякий час було чути, як дзюрчала вода під кормою. Суворість слів добре впливала на слухачів. Руська людина охоча до всього святкового. Гуляти — то досхочу, щоб шапку загубити, битися — то вже не оглядаючись, шалено. Смерть страшна в будень, в дощ беспросвітний, — в гарячому бою, у великому ділі смерть розлючує, тут руська людина не боязка, аби тільки почувати, що життя гаряче, як у свято; а цокне тебе ворожа куля, налетів на блискучий клинок, — значить, спіткнувся, в широкому степу розкинув рукиноги, захмеліла навіки голова від вина, міцнішого за яке немає в світі.

Морякам подобались ці слова Шаригіна, що живим він бути не сподівається. І вони прощали йому і книжну мову, і юнацьку самовпевненість, і навіть кирпатий носик здавався підходящим. А він розказував про хлібну монополію, про класову боротьбу на селі, про світову революцію. Сизоусий машиніст, напівзаплющивши очі, склавши пальці на животі, кивав схвально, особливо в тих місцях, коли Шаригін, збиваючись з думки, починав висловлюватися туманно. Жінка-кок, Онися Назарова, взята в минулий рейс в Астрахані, ніколи не сідала з чоловіками, стояла осторонь, дивлячись, як відпливали береги. Виснажене стражданням молоде обличчя її, з опуклим лобом, з гарним попелястим волоссям, обкрученим косою круг голови, було спокійне і незворушне, лише інколи в горлі її трудно котився клубок.

Телєгін також брав участь у цих бесідах, — розказуючи про воєнні справи, креслив крейдою на палубі розташування фронтів.

— Контрреволюція, як бачите, товариші, задумана за єдиним планом: оточити Центральну Росію, відрізати її від постачання хлібом і паливом і здавити. Контрреволюція піднімається на окраїнах, на багатьох землях. На Кубані, наприклад, півтора мільйона козаків і стільки ж селян-орендарів. Між ними ворожнеча не на життя, а на смерть. Денікін це прекрасно врахував і з жменькою офіцерів-добровольців сміливо кинувся в саме пекло, — розгромив стотисячну армію прохвоста Сорокіна, якого з самого початку треба було розстріляти за анархію і дику жадобу зрадництва, — і зараз Денікін створює собі міцний тил, допомагаючи козакам вирізати червоних на Кубані. Денікін розумний і небезпечний ворог.

Моряки дивились на Телєгіна, ніздрі у них роздувалися, сині жили проступали під смуглявою шкірою. А машиніст усе кивав: «Так, так…»

— У отамана Краснова завдання набагато вужче, — тому що козаків за межі Дону підняти трудно. Знаєте приказку: «Козак їсть, п’є та байдики б’є». Козак хоробрий, коли б’ється за свою хату. Але зате красновська контрреволюція в теперішній час для нас небезпечніша за всіх. Якщо ми будемо відтиснені від Волги і втратимо Царицин, Краснов і Денікін з’єднаються з усією сибірською контрреволюцією. На наше щастя, між Красновим і Денікіним договореності повної нема. Донці називають добровольців «мандрівними музикантами», а добровольці донців — «німецькими проститутками»… Але цим нічого втішатися. Планові контрреволюції ми повинні протиставити свій великий план, а це насамперед правильна організація Червоної Армії, без партизанщини на колесах…

Шаригін, ревниво поглядаючи на Телєгіна, вставляв:

— Оце правильно… Отже, товариші, ми повертаємось до того, з чого я почав… Що ж таке революційна дисципліна?..

Під час одної з таких бесід Онися Назарова, несподівано простягнувши перед собою, як сліпа, руку, сказала рівним голосом, але таким значущим, що всі обернулися до неї і стали слухати.

— Пробачте, товариші, що я вам скажу… Ось про такі діла я вам розкажу…

Вранці, як тільки почало розвиднятись, Онися Назарова пішла доїти корову. Але тільки відчинила теплий хлів, звідки з темряви благально замукала Ряба, — почулися постріли з степу. Онися поставила відро, поправила на голові хустку. Серце у неї билося, і коли пішла до хвіртки, ноги обімліли. Проте вона відхилила хвіртку, — станичною вулицею бігли люди за тачанкою, на ходу вилазячи на неї. Постріли тепер було чути ближче і частіше, і з степу, і від ставка, і з одного кінця широкої вулиці, і з другого. Тачанка з товаришами з станичної Ради не встигла сховатися, — її оточили верхівці. Вони крутилися, як собаки, коли рвуть собаку, стріляли і рубали шаблями.

Онися зачинила хвіртку, перехрестилась і пішла була за відром, але раптом схаменулась і подалася в хату, де спали діти — Петрик і Ганька. Гладячи їх по голівках, шепочучи на вухо, вона розбудила їх, одягла і повела на подвір’я за корівник, де стояла скирта кізяків, складена високим мурашником, всередині порожня. Онися розібрала кілька кізякових кирпичів і наказала дітям залізти в скирту і там сидіти, не подавати голосу.

Тепер уся вулиця стугоніла під кінськими копитами, лунали вигуки, бряжчала зброя. Нарешті у ворота Онисиного подвір’я почали бити прикладом: «Відчиняй!»

І коли Онися відчинила, її схопили двоє станичників, гарячих від самогону. «Де Сенька Назаров, де чоловік, говори — уколошкаємо на місці». А чоловік Онисин — не козак, іногородній, був у Червоній Армії, і вона навіть не знала, чи живий він тепер. Так вона і сказала, що не знає, де чоловік, — влітку якісь люди забрали його з собою. Покинувши шарпати Онисю, козаки увійшли до хати. Там усе перевернули, переламали і, вийшовши, знов схопили Онисю й потягли на вулицю до станичної Ради, де колись жив отаман.

Сонце вже було високо, а станиця стояла з зачиненими віконницями і ворітьми, — наче й не прокидалась. Тільки перед Радою крутилися станичники на конях і підходили піші, ведучи зв’язаних, деяких побитих до крові селян і козаків. Потім з’ясувалось, що брали за списком усіх, хто ще весною голосував за Радянську владу.

В отаманській хаті сидів непроспаний офіцер з нашитою на рукаві мертвою головою і двома кістками. І поруч з ним — добре всім відомий хорунжий Змібв, який півроку тому втік із станиці. Про нього всі й думати забули, а він — ось він, з висячими вусами, налитий, здоровий, червоний, як мідь. Коли Онисю упхнули в хату, хорунжий кричав до арештованих, — а їх під охороною стояло тут більш як півсотні:

— Червонопуза наволоч, допомогла вам Радянська влада? Ану розказуйте тепер, чого вас навчили московські комісари?..

Офіцер, дивлячись у список, говорив тихо кожному, кого випихали до стола:

— Ім’я, прізвище признаєш? Так. Співчуваєш більшовикам? Ні? Голосував у травні місяці? Ні? Значить, брешеш. Всипати. Далі, козак Родіонов. — І зводив бліді, рябі, як у вівці, очі: — Стати по формі, дивитись на мене! Був делегатом на селянському з’їзді? Ні? Агітував за Ради? Знову ні? Значить, брешеш польовому суду. Наліво! Слідуючого…

Станичники підхоплювали людей і, зіпхнувши з ганку, валили на землю, стягали шаровари, заголювали, один сідав на пацаючі ноги, другий коліньми притискав голову, і ще двоє, витягнувши з гвинтівок шомполи, били лежачого, — з свистом, з розмаху.

Офіцер не міг уже говорити тихим голосом, — так страшно верещали і кричали люди за вікнами. Екзекуцію обступила юрба кінних і піших станичників з загону, що саме наскочив, і тих з місцевого козацтва, хто вискакував з хати назустріч загонові, кричачи: «Христос воскрес!..» Вони теж горлали й матюкались: «Бий до кості! Бий до останньої крові! Знатимуть Радянську владу!»

Нарешті в отаманській хаті залишились тільки Онися і молоденька вчителька. Вона приїхала в станицю своєю охотою, все старалася просвітити місцевих жителів: збирала жінок, читала їм Пушкіна і Льва Толстого, з дітьми ловила жуків, — це в такі часи ловити жуків!

Хорунжий Змієв закричав на неї:

— Встать! Жидівська морда!

Учителька встала, деякий час беззвучно трясла губами:

— Я не єврейка, ви це добре знаєте, Змієв… І якби навіть була єврейкою, не бачу в цьому злочину…

— Давно в Комуністичній партії? — спитав офіцер.

— Я не комуністка. Я люблю дітей і вважаю своїм обов’язком учити їх грамоти… В станиці дев’яносто процентів таких, що не вміють читати й писати, ви уявляєте…

— Уявляю, — сказав офіцер. — А ось ми вас зараз відшмагаємо.

Вона зблідла, поточилась назад. Хорунжий закричав на неї: «Роздягайся!» Гарненьке личко її затремтіло, вона почала розстібати картате пальтечко, стягла його, як уві сні…

— Слухайте, слухайте! — і замахала на офіцера рукою. — Та що ви, що ви! — А за вікном хтось нестерпно завив несамовитим голосом. А хорунжий усе своєї: «Скидай панталони, стерво!»

— Мерзотник! — крикнула йому вчителька, і очі її загорілись, обличчя заллялось гнівним рум’янцем. — Розстрілюйте мене, звірюки… Вам це так не минеться…

Тоді хорунжий схопив її, підняв і гепнув об підлогу. Два станичники задерли спідницю, притиснули їй голову й ноги, офіцер не поспішаючи виліз з-за стола, взяв у козака нагай, на сіре обличчя його наповзла усмішка. Замірившись нагаєм, він сильно вдарив дівчину по стидному місцю; хорунжий, перегнувшись із стільця, голосно сказав: «Раз!» Офіцер не поспішаючи шмагав, вона мовчала… «Двадцять п’ять, годі з тебе, — сказав він і кинув нагая. — Іди тепер, скаржся на мене окружному отаманові». Вона лежала, як мертва.

Станичники підняли її і винесли в сіни. Черга дійшла до Онисі. Офіцер, підтягаючи кавказького пасочка, тільки кивнув головою на двері. Онися, ошаленівши від ненависті, почала видиратися, — коли її потягли, хапала за волосся, виламувалась, кусала руки, била коліньми. Вирвалась і, простоволоса, обдерта, сама кинулась на станичників і знепритомніла, коли її вдарили по голові. Їй облупили шкіру на спині шомполами і кинули коло ганку, — мабуть, думали, що погана баба пустилась духу.

Каральний загін ротмістра Немєшаєва навів у станиці порядок, настановив отамана, навантажив кілька підвід печеним хлібом, салом і деяким реквізованим барахлом і пішов. Цілий день у станиці було тихо, — не топили в печах, не випускали скотини. А вночі зайнялось кілька іногородніх дворів, в тому числі запалав Онисин двір.

Сусіди побоялись гасити пожежу, бо коли показався перший вогонь на краю станиці, туди поскакало кілька козаків і було чути постріли. Онисине подвір’я згоріло дотла. Тільки вранці сусіди нагадалися: а де ж її діти? Діти Онисі, Петрик і Ганька, що сиділи до ночі в кізяковій скирті, і корова, вівці, птиця — згоріло все.

Добрі люди забрали Онисю, що стогнала в нестямі біля отаманового ганку, поклали у себе і виходили її. Коли через кілька тижнів вона прийшла до пам’яті, — розказали їй про дітей. В станиці Онисі робити було більше нічого, — так вона і сказала добрим людям. Була вже осінь. Від чоловіка — ніяких звісток. Жити їй не хотілось. Вона пішла — від станиці до станиці, жебраючи попід вікнами. Добралась до залізниці й потрапила нарешті в Астрахань, де її взяли на пароплав коком, тому що в минулий рейс кок зійшов на берег і не повернувся.

Таку пригоду в своєму житті розповіла Онися Назарова.

— Спасибі вам, товариші, — сказала вона, — взнайте моє горе, спасибі вам…

Втерла фартухом очі й пішла в камбуз. Моряки, обхопивши жилавими руками коліна, нахмурившись, довго ще мовчали. Іван Ілліч одійшов і ліг осторонь. Стримуючи зітхання, думав: «От, зустрічаєш людину і проходиш мимо байдуже, а вона перед тобою, як ціле царство в димучих руїнах…»

Потроху від вражень розповіді цієї жінки він перейшов до своїх жалів, — їх він глибоко ховав від усіх, від самого себе в першу чергу. Мало у нього було надії коли-небудь ще раз зустрітися з Дашею. Правда, людина живуча, ні один звір не витерпить таких ран, таких злигоднів. Але ж простір який! Де тепер шукати Дашу в потоку мільйонів, що ринули на схід. Старий дурень, лікар Булавін, чого доброго, ще майне з нею за кордон.

Похитуючи головою, зітхаючи від жалю, він згадував Дашине замилування душевним комфортом, елегантністю, її холоднувату палкість, як кипіння крижаного вина. «Не під силу їй було, не під силу… Вирощена в теплиці, і — на от тобі — повіяв отакий світовий протяг… Бідна, бідна. Тоді в Пітері, як померла дитина, відмовлялась жити, — згасала в холодних сутінках…»

Про те, що сталося з нею після Пітера, Іван Ілліч знав тільки з поспіхом прочитаного її листа. Безперечно, Даша багато пережила після Пітера, багато чого зрозуміла… З якою пристрастю тоді, рятуючи його від шпигів, потягла до вікна. «Вірна буду тобі до смерті, втікай, втікай…» Запах її тонкого русявого волосся, коли припала до нього, Іван Ілліч не забув і ніколи не забуде. Дивна, чудна, над усе любима жінка… «Ну, що ж, на тому і скінчимо з своїми спогадами…»

Погода почала псуватися. Волга потемніла, з півноч; знялися валами невеселі, холодні хмари, засвистав вітер у тросах низенької щогли. Не пришвартовуючись, пропливли Камишин, глухий дерев’яний городок з голими садками на пагорбах. Зараз же за Камишином починався Царицинський фронт.

III

Насичені холодом хмари повзли над Царицином, вітер зривав куряву, вихрами обгортав дерев’яні будиночки, — вони тісно і сяк-так — то задом до річки, то передом — разом з нужниками й заводами купчились на сипких кручах. Іван Ілліч пробирався вгору крутою вулицею, де брукове каміння було вивернуте дощовими потоками. На набережній, на рипучих пристанях і тут, у місті, не видно було ні душі. І тільки на майдані, де крізь пил проступала сіра споруда кафедрального собору, він зустрів озброєний загін. Одягнені в хто що мав, ішли молоді й літні, люто відвертаючись од вітру.

Попереду виступала худа сердита стара жінка в червоноармійському картузі і так само, як і всі, з гвинтівкою через плече. Коли вона порівнялась, Іван Ілліч запитав у неї, де знаходиться штаб. Стара жінка сердито скоса глянула на нього, не відповіла, і весь загін поквапливо пройшов, оповився курявою.

Івану Іллічу треба було з’явитися в штаб армії, рапортувати про прибуття пароплава з вогнеприпасами і передати накладну. Але чорт його знає, де шукати цей штаб! Позабивані магазини, нежилі вікна та вивіски, що грюкали залізом і готові були от-от зірватися. Раптом Іван Ілліч налетів на якогось військового з перев’язаною рукою — той болісно потягнув повітря крізь зуби і пошепки вилаявся. Іван Ілліч, попросивши пробачення, спитав його про те саме. І аж тоді побачив, що перед ним Сапожков, Сергій Сергійович, його колишній командир полку.

— Ну чого ти біжиш, як очманілий, — сказав Сапожков. — Ну здрастуй. — Іван Ілліч примірявся був обхопити, обняти його. — Сапожков відступив. — Ну облиш, справді, тримайся спокійно. — Ти звідки взявся?

— Та, розумієш, пароплав сюди пригнав.

— От чудак — живий!. Щоки від здоров’я тріскаються!.. От — порода расєйська! Тобі штаб потрібний? Так оце ж і є штаб. Де спинився? Ніде, звичайно. Гаразд, я тебе зажду.

Він разом з Телєгіним зайшов у під’їзд кам’яного купецького будинку і показав на другому поверсі штабні кімнати.

— Ванька, я жду, пам’ятай…

Іван Ілліч бачив штаби і у Сорокіна, і в арміях Південного фронту, де ніколи не знайдеш потрібних тобі дверей, — всі брешуть, наче змовились, всюди тютюновий дим, панічна тріскотня друкарок, шмигляння з дверей у двері важних ад’ютантів у галіфе з крилами. Тут було тихо. Він одразу знайшов потрібні двері. Коло запорошеного вікна, що ледве пропускало світло, сидів черговий; він підняв кістляве малярійне обличчя і, не кліпаючи червоними повіками, почав пильно дивитись на Телєгіна:

— Нікого нема, штаб на фронті, — відповів він.

— Дозвольте зв’язатися з командуючим, — вантаж треба здати терміново.

Черговий з легкістю людини, що виснажилась від безсоння, підвівся й подивився у вікно. Там хтось під’їхав.

— Заждіть, — сказав він тихо і продовжував розкладати на кілька купок донесення і рапорти, деякі написані олівцем такими закарлюками, що з їх змісту можна було зрозуміти одну тільки велич простої і мужньої душі.

Увійшли двоє. Один у смушевій бекеші, з біноклем через шию і з важкою, на сиром’ятній портупеї кавалерійською шаблею. Другий — у довгій солдатській шинелі, в теплій шапці з навушниками, які носять пітерські робітники, і без зброї. Обличчя у обох були темні від пилу. Черговий сказав:

— Прямий провід на Москву полагоджений.

Той, що був у смушевій бекеші, моложавий, з круглими карими веселими очима, зразу спинився: «Оце — чудово!» Другий, у шинелі, закиданій землею, вийняв хустинку, обтер худорляве лице, змахнув — скільки було можливо — пил з чорних вусів, і Телєгін відчув на собі пильний погляд його блискучих очей з трохи піднятими нижніми повіками.

— Товариш до вас з рапортом, — сказав черговий.

Іван Ілліч перший раз бачив цих людей, не знав — хто вони такі, і трохи зам’явся. Черговий нахилився до нього:

— Говоріть, товаришу, це Військрада фронту.

Телєгін вийняв документи й рапортував. Почувши, що він тільки-но пришвартував пароплав з вогнеприпасами, ці люди перезирнулись. Той, що був у шинелі, взяв накладну, другий з-за його плеча жадібно бігав по ній зіницями, і навіть губи його маленького рота ворушилися, повторюючи цифри кількості патронів, снарядів, кулеметних стрічок…

— Скільки у вас команди на пароплаві? — спитав чоловік у шинелі.

— Десять балтійських моряків і дві польові гармати.

Вони знову перезирнулись.

— Заповніть анкету, — знову сказав той самий. — О сімнадцятій годині будьте з усією командою в розпорядженні командуючого фронтом. — Неквапливим рухом він закрутив ручку телефонного апарата, що сухо вищала, з’єднався з кимось, стиха сказав кілька слів і поклав трубку. — Товаришу черговий, організуйте негайно якнайбільше ломових підвід. Для розвантаження мобілізуйте робітників з гарматного заводу. Перевірте виконання і скажіть мені.

Обидва чоловіки пішли в сусідню кімнату. Черговий узявся накручувати телефон і здавленим голосом повторювати: «Транспортний відділ… Товариша Іванова. Нема такого? Убитий? Давайте іншого чергового. Говорить штаб фронту…» Іван Ілліч сів заповнювати анкету. Справа була ясна: з’явитися до командуючого — значить, прямо в окопи. Іван Ілліч розлінувався на пароплаві, і от тепер, поскрипуючи пером, що чіплялося за папір, відчував знайомий вольовий рух, який стільки разів повторювався за ці роки, коли все, що є в людині спокійного, теплого, побутового, котре охороняє своє життя, своє невелике щастя, з зітханням відсувається, і невидимим розводящим стає інший Іван Ілліч — спрощений, твердий, вольовий.

До п’ятої години залишалося багато часу. Телєгін передав анкету і вийшов у коридор. Сапожков швидко встав з дерев’яного дивана.

— Звільнився? Ходімо, приткнемось куди-небудь.

Він з усмішкою дивився на спохмурнілого Телєгіна.

Сапожков був той самий: неспокійний, напружений, він ніби знав щось таке, чого інші не знають, тільки зовні дуже змарнів — рожеве обличчя його стало маленьке, як у моложавого старичка. Телєгін пояснив, що — ось таке діло — треба бігти на пристань, збирати команду, вивантажувати ящики…

— Жаль. Ну, що ж, ходімо на пристань. Я три місяці мовчав, Ваню, дійшов до того, що в госпіталі мало не почав писати «Записки колишнього інтелігента»… І не п’ю, брат, забув…

Сапожкова дуже вразила зустріч з Іваном Іллічем. Вони вийшли. Вітер погнав їх по вулиці — вниз до потемнілої Волги, що махала довгими пінявими хвилями.

— Де полк, Сергію Сергійовичу? Яким чином ти від нього відбився?

— Від нашого полку залишилися ріжки та ніжки. Нема більше такого полку в Одинадцятій армії.

Телєгін мовчки, з жахом, глянув на нього. Сапожков почав розказувати, затуляючись рукою від пилу:

— Кінчились ми на хуторі Безпокойному. Відома тобі трагедія Одинадцятої армії? Головком Сорокін натворив такого, — мало йому трьох страт, сучому котові. Приховав від армії наказ царицинської Військради — пробитися на з’єднання з Десятою армією. Тільки дивізія Жлоби виконала наказ і повернула на Царицин, і то лише тому, що Дмитра Жлобу він хотів розстріляти й оголосив поза законом. Уявляєш: від Мінеральних Вод ми відрізані, від Ставрополя, де гине Таманська армія, — відрізані. Вогнеприпаси Сорокін у паніці покинув ще в Тихорєцькій… З правого боку на нас натискає кіннота Шкуро, з лівого — кіннота Врангеля. І ми відходимо на схід, у безводний степ… Від полку мого залишилась одна рота. Спимо на ходу, аби тільки одірватися від противника, пробираємось балочками, жерти нічого, води нема, холоднючий вітер, — будь він проклятий, цей степ! Були випадки — людина й кінь задубіють, і засипає їх піском, як скіфською могилою… Добрались до хутора Безпокойного, — ані душі, ані курчати, навіть собак вивезли козачкй. А хати, розумієш, не заперті, — навстіж… Хлопці і давай пити молоко. Розумієш? Почали качатисд по землі, та вже пізно, — живих залишилось десятків зо три душ… І тут нас рано-пораненьку, як і годиться, оточили з кулеметами й кінчили…

Слухаючи його, Іван Ілліч ішов усе швидше, поки не спіткнувся.

— Ну, а як же ти?

— Чорт його знає. Пощастило… Поранили мене з самого початку, — в руку, нерв, чи що, якийсь зачепило, — знепритомнів… Багато чого з того часу почав переглядати… Поки валявся догори лійкою, — бійці, виявляється, перев’язали мені руку, віднесли до ожереда, закидали соломою… В такій обстановці і то, бачиш, потурбувались… Запевняю: нашого народу ми не знаємо і ніколи не знали… Іван Бунін пише, що це — дикий звір, а Мережковський, що це — хам, та ще грядущий… Пам’ятаєш, ми в вагоні вночі розмовляли? Я був п’яний, але я нічого не забуваю. В чому була помилка: виходить, що філософія і логіка коректуються, як стрільба, видимою ціллю, глибоким пізнанням життєвих сутичок… Революція — це тобі не Еммануїл Кант!

— Сергію Сергійовичу, ну а далі що було?..

— А далі… Вночі виліз я з соломи. На хуторі горлають пісень, — значить, переможці вже п’яні. Наткнувся на знівечений труп, на другий, — все ясно… Спіймав конячину, втік у степ, де провів кілька жахливих днів… Підібрав мене кінний загін Будьонного, — є у них в Сальських степах такий вершник… Доставили мене на станцію Куберле і значить — сюди. Тут байдикую в госпіталі… Послужний список, документи — все залишилось на току, в бекеші… Пам’ятаєш мою бекешу? Такої тепер не матимеш…

— Слухай, і Гимза там же загинув?

— Гимзу ми давно загубили, разом з обозом, у нього сипняк був страшенючий…

— Жаль Гимзу.

— Всіх жаль, Іване… А проте, брешу, не жалістю це називається… Звик я до полку, незручно якось одному залишатися живим… Місця собі не знаходжу, Іване… Ходив у штаб — просити роту хоч би. Цілком їх розумію, людина я їм невідома, тільки військовий квиток на руках… Ти вже мене в штабі атестуй, будь ласка…

— Та звісно ж, Сергію Сергійовичу…

— Хоча краще всього — бери мене в загін, слово честі. Хоч помічником, хоч зв’язківцем… От, зводить нас доля… Пам’ятаєш, як у тебе на квартирі вірші писали, лякали буржуїв? Ніщо не минається даром, все позначається: погрався та й забув, — дивишся, а ти вже стоїш перед грандіозною картиною, так що волосся стає сторч. Слухай, а пам’ятаєш, як я знайшов тебе в сараї у німців? От був наскок, от була рубка! Я ще тоді шаблю зламав… Це дуже добре, що ми знову вкупі… В тобі, Іване, є якесь незламне здоров’я… Прив’язався я, чи що, до тебе… Слухай, а де твоя дружина?

Розмовляти їм далі не довелося. Їх випередили вантажні вози, що риссю прогуркотіли вниз до пристані.

За міськими дахами крізь вихор пилу проступав захід сонця, величезний і похмурий, насичуючи кривавою силою повзучі хмари. Над Волгою закрутився ріденький сніг. Навантажені вози, під охороною озброєних робітників, давно поїхали. Набережна спорожніла. Пароплав одійшов від конторки і, не засвічуючи вогнів, пришвартувався десь нижче по течії.

Моряки в підперезаних бушлатах, з гранатами, з заплічними мішками, з гвинтівками сиділи на конторці за вігром, — не курили, примовкли. З оповідань робітників їм уже було відомо, що діялось у цьому пустельному місті, освітленому каламутно-кривавим заходом сонця. Справи тут були невеселі.

Іван Ілліч ждав кінних запрягів для вивантажених гармат, з тривогою поглядав на годинник, кілька разів дзвонив у штаб. Вияснилось: запряги вже вислані, загонові наказано йти разом з гарматами прямо на вокзал. Перемагаючи вітер, що налягав на двері, він вийшов на палубу конторки. Перед ним стояла Онися Назарова.

— Ви чого тут?

Вона мовчала, стуливши губи, під його поглядом схилила голову. Старенька, полатана хустка, видно, єдиний захист від холоду, була зав’язана у неї на плечах; за спиною — рядняний мішок.

— Ні, ні, ні, — сказав Іван Ілліч, — ідіть на пароплав, Онисю, ви мені в загоні не потрібні…

Поки по сходнях скочували гармати на пісок та поралися з запрягами, — хмари згасли, і річка злилася з потемнілими берегами. Загін вирушив до міста, поганяючи конячок, запряжених у гармати. До Івана Ілліча підійшов Шаригін і — стщха:

— Що нам з Онисею робити? Товариші просять залишити при загоні.

Зараз же, одійшовши від колеса гармати, до Івана Ілліча з другого боку підійшов Латугін.

— Товаришу командир, вона нам ніби як мати. В таких ділах, — фронт, знаєш, — побігти, принести чого-небудь, сорочку випрати… Та вона войовнича, тільки так, на вигляд така. Причепилась і причепилась, як собачка, що ти зробиш…

Онися опинилась тут же, за Іваном Іллічем, — вона йшла за загоном так само — із схиленою головою. Шаригін сказав:

— Нехай буде у нас сестрою милосердною, без кваліфікації… Хороше діло…

Іван Ілліч кивнув:

— Правильно, я й сам хотів її залишити.

Латугін побіг знову до гарматного колеса, вхопився за нього, гукнув на конячки, що пнулися на гору з останніх сил: «Но, добрі, вивозь!» Пісок, зірваний з укосу, обрушився на загін, закрутився, як скажений. Нарешті колеса покотились по вулиці. В ледве помітних будиночках не світилося жодне вікно; страшно вили проводи на стовпах та гримотіли вивіски. Іван Ілліч ішов і усміхався… «От, дістав урок, бренькнули по носі: ей, командир, неуважний до людей… Правильно, нічого не скажеш… Від Нижнього до Царицина вилежувався, розпустив вуха ї не поцікавився: які вони, ці балакуни… Бачиш — ідуть перевальцем, вітер метляє стрічки на шапочках… Чому Онисине горе, гірку долю її, вони, не змовляючись, раптом зв’язали з своєю долею, та ще в такий час, коли наказано покинути легке життя на пароплаві і крізь піщані крижані вихрі йти чорт знає в яку темряву, — битися і вмирати?.. Хоробрі вони, чи що, дуже? Начебто ні, — звичайнісінькі люди… Еге ж, поганенький ти командир, Іване Іллічу… Сіра людина… Той командир хороший, котрий при найтяжчих обставинах тримає в пам’яті складну душу кожного бійця, дорученого тобі…»

Недавня розмова з Сергієм Сергійовичем і цей, нібито незначний, випадок з Онисею дуже схвилювали Івана Ілліча. Насамперед він накинувся на самого себе і картав себе за егоїзм, вайлуватість, сірість… В такий час він, бачте, наїв собі щоки, — навіть Сергій Сергійович це помітив… Так роздумуючи, Іван Ілліч піймав себе ще на одній думці, — йому раптом стало жарко, і серце на мить ніби пірнуло в блаженство, — в усьому підтяганні себе була ще й потайна думка: повернути Дашину колишню закоханість. Але він тільки фиркнув у курний вихор, що налетів з-за рогу, і відігнав ці зовсім уже недоречні думки.

На вокзалі Іван Ілліч дістав наказ: негайно вантажити гармати й виступити на артилерійські позиції в район станції Воропоново. Наказ передав йому комендант — рослий чолов’яга з чорними, як березнева ніч, страшними очима й пишною порістю на щоках, щось подібне до бакенбардів. Іван Ілліч трохи розгубився, почав пояснювати, що він не артилерист, а піхотинець, і не може взяти на себе відповідальність командувати батареєю. Комендант сказав тихо і погрозливо:

— Товаришу, вам зрозумілий наказ?

— Зрозумілий. Але я пояснюю ж вам, товаришу…

— В даний момент командування не потребує ваших пояснень. Ви будете виконувати наказ?

«Ох ти чорт, як тут розмовляють», — подумав Іван Ілліч і мимоволі підкинув руку до козирка: «Слухаю», — обернувся і пішов на колії…

У цьому місті були зовсім не схожі ні на що порядки. На вокзалах, наприклад, у деяких містах, якщо треба пройти куди-небудьпереступай через лежачих покотом переодягнутих буржуїв, дезертирів, чоловіків і жінок з мішками, звідки стирчить півнячий хвіст або сопе порося. Тут було порожньо, навіть підметено, хоч пил, гнаний вітром через розбиті вікна, густо встеляв плакати на стінах і давно покинутий буфетником прилавок. Тут і розмовляли якось особливо — коротко, застережливо, наче поклавши палець на гашетку.

Іван Ілліч без зайвої біганини і без крику швидко одержав паровоз і наряд на вантаження. Подзвонив у штаб про Сапожкова, і звідти відповіли: «Добре, беріть його на свою відповідальність…» Команда вже вантажила гармати на дві платформи під ліхтарями, що розгойдувались на вітрі. Іван Ілліч стояв і придивлявся до облич моряків. Ось Гагін, новгородець, з глибокими зморшками твердого обличчя, з чорним волоссям, що падало з-під безкозирки — «Беспощадньїй» — на лоб до брів; ось помор Байков, з широкою, наче почепленою до маленького обличчя, забитою пилом бородою, з круглою головою, міцною, як горіх, — балакун і запивоха. Всі дев’ять товаришів ухопилися за колеса гармати, вкочуючи її по круто поставлених дошках, а Байков то тут присяде, то з другого боку гляне: «Добре, добре, хлопці, ану наляж, давай…» Хтось навіть штовхнув його коліном: «Та берись ти сам, чудо морське…»

Ось нижньогородець з керженських лісів, Латугін, з широким, зухвалим обличчям, яструбиним, мабуть, перебитим у бійці, носом, середній на зріст, силач, розумна голова, небезпечний у сварці і «страшенно лютий» до жіночого роду… Ось — Задуйвітер…

— Іване Іллічу, — до нього підійшов Шаригін, — ви знаєте, де це Воропоново?

— Нічого я тут не знаю.

— Та ось тут же, поруч, під самим Цариццном, — тут і фронт… Білі, кажуть, так і пруть… Артилерії — сила, і танки, і літаки… Та за військом ще тисяч сто мародерівкозаків їдуть возами.

Шаригін говорив тихо і збуджено, сині очі блищали, усміхаючись, гарні губи тремтіли. Іван Ілліч насупився:

— Ви що, в серйозних боях ще не були, Шаригін? — У того спалахнуло обличчя і краска перелилась на маленький ніс, він так і залишився червоним. — Моя порада: менше слухайте різні балачки… Все це паніка… Ви потурбувались про продовольство для загону?

— Єсть! — Шаригін підкинув долоню до безкозирки, чого ніхто звичайно не робив. Обличчя у нього проясніло. Хлопець був хороший, надто вразливий, — але нічого, обімнеться. Іван Ілліч пішов до товарного вагона, який причіплювали позад платформи з гарматами. По перону біг збуджений Сапожков, з торбою і шаблею під пахвою.

— Іване, влаштував?

— В порядку, Сергію Сергійовичу… Сідай у вагон.

Сапожков поліз у товарний вагон. Там, в кутку, на матроському манатті вже сиділа Онися.

Недалеко від Воропонова — станції Західної залізниці — ще до світанку гармати були вивантажені і встановлені у розташуванні одного з артилерійських дивізіонів. Тут Телєгін і його загін узнали, що справи на фронті дуже важкі. Під Воропоновом будувалася лінія укріплень, вона йшла півпідковою всього за яких-небудь десять верств від Царицина, починаючись на півночі, коло станції Гумрак, і кінчаючись коло Сарепти — на південь від Царицина. Ця дуга укріплень була останнім захистом. В тилу за нею тяглося невисоке пасмо пагорків і далі — похила рівнина аж до самого міста. Відступати можна було тільки в Волгу, в крижані хвилі.

Вчорашній вітер розігнав хмари, звалив їх за краєм степу в непроглядну імлу. Зійшло негріюче сонце. На плоскій бурій рівнині копошилось безліч людей; одні кидали землю, другі забивали кілля, натягали колючий дріт, укладали мішки з піском. З боку Царицина під’їжджали товарні поїзди, вивантажувались люди, розходились, зникали під землею. Інші вилазили з складок землі і стомлено плентались до станції. Було схоже, що сюди призвано на роботу — хочеш чи не хочеш — все населення міста, вдатне тримати лопату…

Одна з таких партій, десятка півтора різношерстих громадян — чоловіків і жінок, підійшла до розташування батареї Телєгіна; їх привів маленький старенький військовий інженер.

— Громадяни! — охриплим голосом крикнув він, висуваючи сиві вуса з товсто замотаного верблюжого шарфа. — Ваше завдання просте: мені треба підняти бруствер до чотирнадцяти вершків, беріть землю звідси і кидайте сюди, до позначки на кілочку… Розійдіться на крок — і дружно до роботи!

Він підбадьорююче поляскав ліловими від холоду маленькими руками і бадьоро поліз з виїмки. Громадяни провели його поглядами, повними обурення. Одна з жінок затрясла круглим лицем йому навздогін:

— Соромтесь, Григорію Григоровичу, соромтесь!

Всі інші продовжували стояти, тримаючи лопати так, наче самі ці лопати й були огидним знаряддям пролетарської диктатури. Тільки один — губатий юнак з великим кадиком, якому було дуже цікаво потрапити на бойові позиції,-взявся був копирсати землю, але на нього зараз же зашипіли:

— Сором, Петю, перестаньте зараз же…

І всі заговорили, звертаючись до чоловіка з жовтим нервовим обличчям, що стояв до того, заплющивши очі, злегка похитуючись; формене пальто на ньому — відомства народної освіти — було демонстративно підперезане вірьовкою.

— Ну, а ви чого ж мовчали, Степане Олексійовичу? Ми обрали вас… Ми ждемо від вас…

Він страдницьки звів повіки, щока його сіпнулась тиком:

— Я буду говорити, панове, але буду говорити не з Григорієм Григоровичем. Ми всі повинні надіти траур по нашому Григорієві Григоровичу…

В цей час з бруствера полетіли грудки землі, над виїмкою з’явилась кінська морда, перебираючи в зубах вудила, і зверху, з сідла, перехилився широкий, червонощокий, бородатий вершник в кубанській шапці. Примруживши очі, він спитав насмішкувато:

— Ну що _ ж, громадяни, не можете договоритися — працювати чи ні?

Тоді нервовий Степан Олексійович у пальті, підперезаному вірьовкою, виступив трохи наперед і, задерши голову до вершника, відповів йому з переконливою лагідністю, як говорять з дітьми на уроках:

— Товаришу, ви тут старший начальник, наскільки я розумію… («Еге», — вершник весело кивнув і рукою в рукавичці поляпав коня, що сторожко стояв над урвищем). Товаришу, від імені нашої групи, насильно мобілізованої сьогодні вночі на підставі якихось нікому не відомих списків, висловлюємо наш категоричний протест…

— Егегповторив, але вже з погрозою, бородатий вершник.

— Так, ми протестуємо! — голос у Степана Олексійовича зірвався вгору. — Ви примушуєте людей, непристосованих до фізичної праці, копати для вас окопи… Адже це найгірші часи самоправства!.. Ви чините насильство!..

Обидві щоки, у нього засіпались, він заплющив очі, бо сказав надто багато, і захитав піднятим жовтим обличчям… Вершник дивився на нього примружившись, — великі ніздрі у нього затремтіли, рот склався твердо, прямий, як розріз. Він зліз з коня, зіскочив у виїмку і, обтрусивши одним ударом кавалерійські штани, сказав:

— Цілком точно: ми вас примушуємо обороняти Царицин, якщо ви не бажаєте добровільно. Чому ж це вас обурює?.. Ану, дайте-но лопату хто-небудь.

Він, не дивлячись, простягнув велику руку в коричневій рукавичці, і та сама повна, круглолиця жінка поквапливо подала йому лопату і вже весь час не зводила з нього здивованих очей.

— Чого нам сваритися? Це ж чисте непорозуміння. — Він увігнав лопату, підхопив землю і сильно кинув її наверх, на бруствер. — Ми воюємо, ви нам підсобляєте, ворог у нас один… Козачки ж нікого не пощадять, — з мене здеруть шкуру, а вас перешмагають поголовно, а деяких порубають шаблями…

Від нього, як од печі, пашіло здоров’ям і силою. Кинувши кілька лопат, він швидко оглянув гурт людей. «Ану, — і ляснув по плечу юнака з великим кадиком і другого — миловидого, дурнуватого, з солом’яними віями, — ану покажемо, як треба працювати». Вони, ніяково усміхаючись, почали копати й кидати. За ними, знизавши плечима, взялися за лопати ще кілька чоловік. Круглолиця дама сказала: «Ну, дозвольте вже, і я», — і спіткнулась об лопату. Бородатий командир зараз же підхопив її і, мабуть, сильно стиснув, — вона розчервонілась і повеселіла. Степан Олексійович рискував залишитися самотнім.

— Дозвольте, дозвольте, — сказав він високим голосом, — але ж революція і — насильство, товариші! Революція насамперед заперечує всяке насильство.

— Революція, — розкотисто відповів бородатий начальник, — революція здійснює насильство над ворогами трудящих і сама здійснюється через це насильство… Зрозуміло?

— Дозвольте, дозвольте… Це антиморально…

— Пролетаріат тільки для того і вчиняє над вами насильство, щоб визволити весь світ від насильства…

— Дозвольте, дозвольте…

— Ні, — твердо сказав начальник, — не дозволю, ви починаєте баламутити, це саботаж, беріть лопату… Товариші, я, значить, можу надіятись — до одинадцятої години бруствер буде готовий. В час добрий, до побачення…

Моряки, слухаючи здаля цю розмову, качалися з реготу. Коли начальник артилерії Десятої Ірмії поїхав, вони пішли до інтелігенції — підсобити, щоб у них не охолов ентузіазм.

IV

Полк Петра Миколайовича Мельшина разом з усією дивізією відходив по лівому боці Дону, день і ніч відбиваючись від передових частин другої колони добре спорядженої і сформованої по-регулярному Донської армії. У Мельшина в полку люди були виснажені боями й нічними переходами, без гарячої страви, без сну й відпочинку. Красновські козаки добре знали кожен ярок, кожен водорий у цих степах і відтискали противника в такі місця, де було зручно його атакувати. На світанку їх стрілецькі частини починали перестрілку, відвертаючи увагу, а кінні сотні пробиралися ярами й балочками у фланги і несподівано накидалися з люттю, свистом, вереском.

Мельшин говорив бійцям: «Витримка, товариші, — це головне. Одностайність — це наша сила. Нам ці укуси не страшні. Ми знаємо, за що б’ємося, смерть нам легка. А козак завзятий та зажерливий, — йому здобич потрібна, життя він втрачати не хоче, і найбільш за все йому жаль коня».

Рота Івана Гори йшла в ар’єргарді, прикриваючи обоз, де на кожному возі лежали поранені. Залишити їх не можна було і ніде: станичники в полон не брали, — тих, що лишались цілими після бою, всіх, на кому червона зірка, роздягали догола й рубали — і з коня, і піші; навтішавшись, од’їжджали, оглядаючись на страшно розрубані трупи, витирали клинки об кінську гриву.

Ні в які часи на Дону не чули такої лютої ненависті, яка піднялась у багатих станицях — Вешенській, Курмоярській, Есаулівській, Потьомкінській, Нижньочирській Усть-Медвединській… Туди приїжджали агітатори з Новочеркаська, а в деякі станиці — і сам отаман Краснов. Церковним дзвоном збирали Круг порятунку Дону і, за старовинним звичаєм, знімаючи шапки і кланяючись, закликали козацтво нагострити шаблі і вставити ногу в стремено: «Настав твій час, вставай, вільний Дон.» Грізною козацькою хмарою рушимо на Царицин, знищимо прокляте гніздо комуністів, виметемо з Дону червону заразу… Не хочуть вони, щоб Дон жив багато й весело! Хочуть вони вигнати наші табуни й череди, землі наші віддати зайдам — тульським та орловським мужикам, жінок наших качати по своїх постелях, а вас — станичники, богатирі, сіль землі донської — послати в шахти навічно… Не дайте обдерти храми божі, обороніть вівтар нашої батьківщини. Не пошкодуйте життя… А вже отаман всевеликого війська Донського віддасть вам Царицин на три дні і три ночі».

Ротний командир Іван Гора, довгий і сутулуватий, з обличчям почорнілим від безсоння, звик за ці дні до верхівців козаків, що маячили край степу; узнав їх повадки і не клав цеп без толку, велів бійцям іти не обертаючись.

Попереду рухався обоз — тісно, вісь до осі; позаду йшов цеп, важко похитуючись, — обдерті, змарнілі бійці, що дивилися під ноги. Останнім ішов Іван Гора, як опоєний. Ще півроку тому був він могутнім чоловіком, аде давалося взнаки поранення в голову, коли цього літа на продрозверстці його рубали сокирою в сараї, давалася взнаки контузія, яку він дістав у бою під Лихою. Він то бадьорився, то на ходу починав дрімати; перед мутніючими очима випливав який-небудь приємний спогад: люди в літніх сутінках сидять на колодах, над головами літає кажан… Або — зелений подорожник, на ньому ситцева подушка, на ній усміхнена Горпина… Він одганяв ці мрії, на часинку спинявся, поправляючи на плечі гвинтівку, розкривав важкі повіки, оглядав людей, що йшли попереду, вози з пораненими, що кидались від болю, рівний вигорілий степ, що плинув йому в душу, — хоч конем по ньому грай, ані деревця, ані телеграфного стовпа, пливе бурий, безбарвний, тоскний, похитується… Спіткнувшись, стріпував носом… Ех, добре зараз іти за возом, поклавши руку на полудрабок, — хвилину подрімати, переступаючи ногами!

От — знову! З’їжджаються на краю степу малесенькі вершники і звідти — постріли, і кулі посвистують, як безвинні.

— Бадьорись, товариші, увага! Гей, в обозі, не спати!..

В обозі їхала Горпина, жінка його, поранена в руку. Там же за одним з возів ішли Даша і Кузьма Кузьмич.

У темряві почулись протяжні крики. Обоз зупинився. Даша Зараз же притулилась до полудрабка воза, поклала голову на руки. Крізь забуття вона чула, як підійшов Іван Гора і тихо заговорив з Горпиною, що сиділа в тому ж возі.

— Покурити б, з ніг падаю.

— Чого спинилися?

— До п’яти годин — відпочинок.

— Хто тобі сказав?

— Проїжджав вістовий.

— Поклади до мене голівоньку, Ванюша, поспи.

— Еге, поспи. Він тобі поспить. Хлопці наші — де стояв, там і впав… Ти чого не спиш, Гапо, рука болить?

— Болить. — Віз легенько заскрипів, він пригорнув до себе Горпину. Глибоко, як стомлений кінь, зітхнув.

— Вістовий каже: ох, і сили у нього переправляється через Дон під Калачем та під Нижньочирською! За полками йдуть попи з корогвами, везуть бочки з горілкою. Козаки летять в атаки п’яні, просто м’ясники…

— З’їж хлібця, Ванюша.

Він повільно почав жувати. Ледве ковтаючи, невиразно промовив:

— Ми коло самого Дону. Недалеко тут повинен бути пором, козаки його на той бік перегнали. От через що спинились, мабуть.

Воза знову хитнуло, — Іван Гора одвалився й пішов, важко тупаючи. Все затихло — і люди, і коні. Даша дихала носом у рукав… Все б, усе віддала за таку хвилину суворої ласки з любимим чоловіком. Заздрісне, ревниве серце! Про що раніш думала? Чого ждала? Любимий, дорогий був поруч, — прогавила, втратила навіки… Клич тепер, кричи: Іване Іллічу, Ваню, Ванюшо…

… Дашу ррзбудив Кузьма Кузьмич. Вона лежала, вклякнувши під возом. Лунали постріли. Займалася зелена зоря. Було так холодно, що Даша, цокочучи зубами, захукала на пальці.

— Даріє Дмитрівно, беріть сумку швидше, ходімо, ранені є…

Постріли лунали внизу по річці, гучні у вранішній тиші. Даша насилу встала, вона зовсім отупіла від короткого сну на холодній землі. Кузьма Кузьмич поправив на ній санітарну пов’язку, побіг вперед, вернувся:

— Ступайте, серденько, бадьоріше… Наші тут, недалеко. Не чуєте, десь стогне? Ні?

Забігаючи, він спинявся, витягаючи шию, придивлявся. Даша не звертала уваги на його метушливість, тільки було противно, що він так боїться…

— Серденько, пригинайтесь, чуєте, кулі посвистують?

Все це він вигадував, — не стогнали ранені, і кулі не свистали. Світло зорі розгорялося. Попереду виднілась біла запона, ніби річка вийшла з берегів. Це над річкою і по голому прибережному верболозу лежав густий, низький осінній туман. В ньому, як у молоці, по пояс стояв Іван Гора. Трохи далі — боєць у високій шапці і — другий і третій, видні по пояс. Вони дивились на правий — високий — берег Дону, куди не доходив туман. Там, за чорними заростями, піднімалось у безвітрі безліч димків.

Побачив їх і Кузьма Кузьмич — ніби захлинувшись від захоплення, розкрив очі:

— Дивіться, дивіться, Даріє Дмитрівно, що робиться! Це ж грабувати приїхали за армією — сто тисяч возів… Це ж Батий, кочовики, половці!.. Бачите, бачите — коні розпряжені, вози… Бачите — коло вогнищ лежать, — бородаті, з ножами за халявами… Та гляньте ж, Даріє Дмитрівно, один раз у житті таке присниться…

Даша не бачила ні возів, ні коней, ні станичників, що лежали біля вогнищ… Проте їй стало моторошно… Іван Гора обернувся і рукою показав їм, щоб присіли в туман. Кузьма Кузьмич, ніби заглиблюючись у сторінку якоїсь надзвичайної повісті, забурмотів:

— Це показати б нашій інтелігенції. Га? Це сон нерозказаний… От тобі, конституції захотіли! Російським народом керувати захотіли… Ай, ай, ай… Байки про нього складали — і терплячий він, і ледаченький, і богоносний… Ай, ай, ай… А він он який… По пояс у тумані стоїть, грізний і розумний, всю долю свою розуміє, очі вирячив на половецькі полчища… Тут такі силищі підперезались, натягнули рукавиці, — ні в одній історії ще не написано…

Раптом обірвалась вдалині стрільба з гвинтівок і кулеметів. Кузьма Кузьмич спіткнувся на півслові. Іван Гора, що стояв попереду, повернув голову. Нижче на річці залунали два глухих вибухи, і зараз же там почала розливатися в тумані каламутна червона заграва. Долинули окремі крики, і знову задріботіли постріли.

— Їй-богу, пором підпалили наші на тому березі, — Кузьма Кузьмич висував голову з туману, — ой різанина там зараз, ой різанина!

Іван Гора і цеп його бійців, нагнувшись, побігли до берега і зникли в заростях. Зоря широко палахкотіла над степом. Туман, розходячись, ворушився і рвався між голим гіллям верболозу. Там, під берегом, під покривом туману, на річці раптом залунали такі страшні крики, що Даша притиснула кулаки до вух, Кузьма Кузьмич ліг ниць.

Удари, брязкіт, постріли, зойки, хлюпіт води, розриви ручних гранат.

Потім із заростей з’явився Іван Гора. Він ішов, хапаючи ротом повітря, важко відсапуючись. На голові у нього не було кашкета, зате в руці він ніс два козацьких картузи з червоними околичками. Підійшовши до Даші, сказав:

— Пришлю носилки, і ви біжіть до води — перев’язати треба двох товаришів.

Він глянув на картузи, один з них покинув, другий поривчасто насунув на лоба.

— Обійти нас хотіли, сволочі, на човнах… Ідіть, не бійтесь, там усіх кінчили…

V

Шуміли береги Дону між станицями Нижньочирською і Калачем, — по трьох плавучих мостах, на поромах і човнах переправлялись кінні й піші полки всевеликого війська Донського. В похідному строю ішли кінні сотні в нових мундирах, в заломлених безкозирках, з випущеними за звичаєм на лоб чубами, оспіваними в піснях. Метлялись прапорці на списах, бризкала між мостовими дошками вода з-під копит молодих коней, що боязко скоса поглядали на сірий Дон.

Пливли впоперек річки довгі човни, навантажені піхотинцями — безбородою молоддю; роззявивши роти, озирались вони на невидане стовпище козаків, коней, возів; вистрибували з човнів у воду, видряпувались на крутий берег, шикувались — гвинтівка при нозі, — зривали шапки; диякони з розмаяними патлами звіроподібно ревіли, брязкаючи кадилами, протопопи, подібні до золотих дзвіниць, в ризах з пишними трояндами, благословляли воїнство.

На могилі — поперед полковників і конвойців — стояв під своїм прапором командуючий генерал Мамонтов, спостерігаючи переправу. Він був добре видний усім, як влитий, у похідному козачому чорному бешметі, на сріблястому коні, що колупав копитом могилу. Війська проходили з піснями, гриміли литаври, в повітря підлітали кінські хвости бунчуків. На сході бурого степу, оповитого курявою від руху війська, перекочувався гарматний грім.

Командуючий, піднявши руку, на якій висіла нагайка, затулився від сонця, дивлячись, як пливли аероплани з трохи відкинутими назад крильми; він полічив їх і стежив, поки вони, знижуючись, не зайшли за обрій. Повз могили пройшли тільки що звантажені з пароплава важкі гаубиці, їх щити і стволи були розмальовані ламаними лініями, зацряги різномастих, волохоногих, низьких, кудлатих коней проскакали важким галопом, бородаті їздові хвацько били їх нагаями. Ще не осів пил — пішли танки, величезні, з клепаних листів, із задертими носами гусеничних передач. Він полічив їх — десять сталевих страховищ, щоб давити червону наволоч на вулицях Царицина. Він риссю з’їхав з могили й поскакав вздовж берега, прапороносець — за ним, на півкорпусу позаду, маючи над ним тріпотливим чорно-сизим прапором.

Підходили і вантажились у човни нові війська, пливли пороми з возами сіна і всякого військового добра. Поблизу переправ стояли вози, брички, великі гарби, на яких возять снопи з поля. Біля них спокійно стояли, ждучи переправи, або походжали шановані станичники, деякі закушували, сидячи коло вогнищ. Це були послані станицями до своїх частин — сотень і полків — торгові козаки. Вони вели господарство, брали здобич — чи то гроші, худобу, хліб, фураж, чи всякі потрібні речі — одежу, ковдри, матраци, перини, дзеркала, зброю; з цієї здобичі постачали свої сотні фуражем і харчами, якщо потрібно — одягом і зброєю, а решту переписували, укладали на вози і з підлітками або з жінками відправляли в станиці.

Мамонтов проїхав хутір Ричков, де половина дворів була спалена і токи чорніли від попелу, і звернув уздовж залізниці, дожидаючи, коли з правого боку Дону підійде бронепоїзд.

Донська армія, чисельністю дванадцять кінних і вісім піхотних дивізій, наступала п’ятьма колонами.

Всі п’ять колон рухались швидким маршем до останньої межі оборонних укріплень Царицина. Десята червона армія, що втратила зв’язок з північними й південними частинами, відступала, згущуючись на фронті, який все більше звужувався. Її п’ять дивізій малого складу витрачали останні кулі й останні сили.

Вища військова рада республіки, яка повинна була подати в ці дні рішучу допомогу Десятій армії, була паралізована таємною добре замаскованою зрадою, — вона виявлялась у надзвичайній повільності всіх дій і в тому, що царицинські справи тлумачили як другорядні, що нічого не вирішують, а настрій царицинської Військради — як панічний.

Царицин полишений був відбиватися від козаків своїми силами. В ці дні Військрада Десятої видала два накази: перший — вивести з Царицина на північ усі пароплави, баржі, човни й пороми, щоб не було й думки про відступ військ на лівий берег Волги, і другий — по армії: з зайнятих позицій не відступати до розпорядження; ті, що відступлять, мають бути розстріляні.

На батареї Телєгіна перша половина дня минула спокійно. Гуркотіло десь за обрієм, але рівнина була безлюдна. Моряки копали сховище. Онися, нікого не питаючись, пішла на станцію і годин через три повернулася з двома мішками, — ледве донесла: хлібець і кавуни. Постелила випорожнені мішки на землі між гарматами, нарізала хліба, розрізала кожен кавун на чотири частини: «їжте!..» І сама стала остбронь, скромна, задоволена, дивлячись, як голодні моряки уминають кавуни. Моряки, не витираючи щік, їли, похвалювали:

— Оце так Онися!

— Дорого коштує таку знайти.

— Моря оббігаєш…

Поважний і ревнивий до всякої розмови Шаригін сказав:

— З ініціативою вона, ось що важливо. — Моряки, піднявши голови від скибок кавуна, враз зареготали. Він насупився, встав, узяв лопату. — Пропоную, товариші, викопати для Онисі окремий бліндаж, таких товаришів треба берегти, товариші…

Моряки пересміялись і викопали позад батареї в ярку невеликий окопчик для Онисі, — відсиджуватись на випадок обстрілу. Робити більше було нічого. Сотня снарядів, вивантажених з пароплава, рядочками укладена біля гармат. Гвинтівки протерті. Сапожков налагодив зв’язок з командним пунктом дивізіону. Моряки розляглися в котловані, на сонечку. «Тепер іди до нас, генерал Мамонтов».

Іван Ілліч сидів на лафеті, вертів, ламаючи, суху стеблинку. Іван Ілліч не вдавався до якихось там великих міркувань, йому дорогий був цей маленький світ людей, що зійшлися з різних кінців землі, не були схожі один на одного і так дружно поєднали долю свою. Он Сергій Сергійович, вже, здається, ніяким клеєм його ні з ким не склеїш, вічно наїжений усіма думками, — зразу став усім потрібний; зразу обжився, примостився біля колеса і сопе. Шаригін, — честолюбець, хлопець невеликого розуму, але упертий, з ясною душею, без світлотіні, — тихо спить на боку, підклавши кулак під щоку, Задуйвітер вельможно розлігся на піску, підставивши сонцю грубо зроблене гарне обличчя: хлопець хитрий, сміливий, розважливий — живий буде, повернеться додому хазяїном. Другий богатир з керженських лісів, Латугін, могутньо хропе, прикривши обличчя безкозиркою, — цей набагато складніший, без хитрості, — вона йому ні до чого, — він ще сам не знає, в яке небо видирається з наганом і ручною гранатою…

Дванадцять чоловік довірили Івану Іллічу своє життя. Військрада доручила йому батарею в такий відповідальний момент… Правда, він дещо розуміється на математиці, але все-таки слід було твердо заявити, що батареєю він командувати не повинен…

— Слухай, Гагін, хто-небудь з вас уміє обчисляти ці самі кути прицілу? Далекоміра ж у нас нема…

Гагін, що стояв на приступці, звідки через бруствер дивився в степ, обернувся.

— Далекомір? — похмуро перепитав він і витріщився на Телєгіна чорним поглядом. — А навіщо тобі далекомір? Кут, приціл нам по телефону скажуть з командного пункту.

— Ага, правильно…

— Кути, приціли, дистанційні трубки — це ми все знаємо, не в цьому річ, товаришу Телєгін… Бій буде страшний, без далекомірів, на злість… Кишки на руку намотуй, а бий до останнього снаряда, ось про що думай… Іди-но сюди, я тобі покажу.

Телєгін виліз до нього на приступку. Артилерійська канонада посилилась, ніби наблизилась, обрій на заході й півдні вкрило димною імлою. Стежачи за пальцем Гагіна, він розрізняв на рівнині купки людей і валки возів, що повзли з півночі.

— Наші втікають, — сказав Гагін і кивнув на величезний дим, що піднімався грибом на півдні в бік Сарепти. — Я давно дивлюсь: по цьому курсу тисячі, тисячі перейшли… Розриви бачиш? А недавно їх не було. З важких б’є. Вранці жди сюди генерала.

Іван Ілліч ще раз оглянув господарство батареї. Перелічив снаряди, патрони, — їх вистачало всього по дві обойми на гвинтівку. Особливо його тривожило, що батарея була оголена. Сажнів за двісті звідси виднілись тільки що викопані окопчики, але в них не було помітно ніякого руху, — частини червоних військ проходили значно далі. Він присів коло Сапожкова, — обличчя Сергія Сергійовича було скривлене, ніби сон для нього теж не був легкий.

— Сергію Сергійовичу, пробач, я тебе потурбую… Зв’яжи мене з командиром дивізіону…

Сапожков розплющив мутні очі:

— Навіщо? Вказівки дані — не стріляти. Коли треба, скажуть… Чого ти хвилюєшся? — Він підсунувся до колеса, позіхнув, але явно удавано. — Ліг би, виспався — ото найкраще.

Іван Ілліч повернувся на приступку і довго стояв нерухомо, поклавши руки на бруствер. Величезне темнооранжеве сонце сідало в імлу, підняту десь за обрієм копитами незліченних козачих полків. Нічна тінь насувалась на рівнину, — більше вже не можна було на ній помітити руху військ. Нижче ясної вечірньої зірки небо на заході стало удавати з себе фантастичну країну біля зеленого моря, там будувались китайські башти, одна відокремилась і попливла, перетворилась на коня з двома головами, стала жінкою і заломила руки…

Здавалося: тільки вилізеш з котлована і, перебираючи ногами, як буває уві сні, долетиш до цієї незвичайної країни. Для чогось же вона показується, щось вона означає для тебе в годину смертного бою?..

— Ех, чорна галка, сиза полянка, — сказав Сергій Сергійович, поклавши йому руку на спину, — це ж чистий ідеалізм, Ваню, витріщати очі на картинки… Махорочки курнемо? В госпіталі украв пачку, бережу — покурити перед смертю…

Він, як завжди, говорив насмішкувато, хоч у гірких зморшках коло рота, в несвіжих очах затаїлась туга. Скрутили, закурили: Телегін без затяжки, Сапожков — вдихаючи дим з хлипом.

— Чого ж ти похоронної заспівав? — тихо спитав Телєгін.

— Смерті почав боятися… Кулі в голову боюсь; в інше місце — не вб’є, а в голову боюсь. Голова — не мішень, для іншого зроблена. Думок своїх жаль…

— Всі ми боїмося, Сергію Сергійовичу, — думати про це тільки не слід…

— А ти коли-небудь цікавився моїми думками? Сапожков — анархіст, Сапожков — спирт дудлить, — ось що ти знаєш… Тебе я, як скляного, бачу до останньої звивини, від тебе живим людям я передам записочку, а ти від мене записочки не передаси… І це дуже жаль… Ех, заздрю я тобі, Ваню.

— Чого ж, власне, мені заздрити?

— Ти — на долоні: обов’язок, віддана любов і самокритика. Найчесніший служака і предобрий хлопець, І дружина тебе буде обожувати, коли переказиться. І тому ще тобі життя легке, що ти старомодний тип…

— От спасибі за атестацію.

— А я, Ваню, жалкую, що тоді влітку Гимза мене не розстріляв… Революції ждали, тремтячи від нетерпіння… Викинули в світ купу ідей: ось він — золотий вік філософії, найвищої свободи! І — катастрофа, катастрофа найжахливіша, розпротак твою, розтак…

Він ляпнув себе долонею по очах так, що кашкет з’їхав на потилицю…

— Хотів з цього приводу зробити повідомлення людству — ніяк не меншій аудиторії, — повідомлення винятково злісне, і не для користі, — к чорту її, — а для зла… Але рукопису нема, не написав ще… Прошу пробачення.

Було вже темно. На обрії розгорялись пожежі, димнобагрові заграви злітали все вище й ширше, особливо на півдні, десь коло Сарепти. Горіли хутори, освітлюючи шлях швидко наступаючому ворогові. Телєгін слухав тепер одним вухом, — далеко, прямо на заході, немов змії висували світляні голови з-за обрію, піднімались зелені ракети по три зразу.

Сергій Сергійович, уперто не бажаючи помічати всієї цієї ілюмінації, говорив тремтячим голосом, від якого Івана Ілліча раз у раз продирали мурашки:

— Чи ми живемо тільки для того, щоб їсти? Тоді нехай куля розкрає мені головешку, і мій мозок, який я зовсім помилково вважав рівновеликим усьому всесвіту, розлетиться, як бульбашка з мильної піни… Життя, бачиш, це цикл вуглецю плюс цикл азоту, плюс ще якоїсь погані… З молекул простих створюються складні, дуже складні, потім — страшенно складні… Потім — крак! Вуглець, азот та інша погань починають розпадатися до найпростішого стану. І все. І все, Ваню… При чому ж тут революція?

— Що ти верзеш, Сергію Сергійовичу? Революція саме і підносить людину над буденністю…

— Дай мені спокій! Та я і не з тобою розмовляю, багато ти розумієш у революції. Вона скінчена… Вона роздавлена, — дивись поперед носа… Радянська Росія вже зараз — в межах до Івана Грозного… Незабаром усі дороги будуть білі від кісток… І будуть тріумфувати цикли вуглецю й азоту — оті самі, що прийдуть сюди вранці на конях…

Телєгін мовчав, стоячи рівно, руки за спиною, — в темряві трудно було розглядіти його обличчя, червонувате від заграви.

— Іване… Жити варто тільки задля фантастичного майбутнього, великої і остаточної свободи, коли кожній людині ніхто й ніщо не перешкоджає усвідомлювати себе рівновеликою всьому всесвіту. Скільки вечорів ми розмовляли про це з моїми хлопцями! Зірки були над нами ті самі, що й при великому Гомері. Вогнища горіли ті самі, що освітлювали шлях крізь тисячоліття. Хлопці слухали про майбутнє й вірили мені, в очах їх відбивалися зірки, і на бойових штиках світилося полум’я вогнищ… Вони всі лежать у степах… Мій полк я не привів до перемоги… Значить, обманув!

Праворуч, кроків за півтораста, почувся окрик вартового і потім неголосна розмова. Телєгін обернувся, придивляючись, — мабуть, до Гагіна, що стояв з того боку в охороні, хтось підійшов з своїх.

— Іване, а якщо це майбутнє — тільки чарівна казка, розказана в російських глухих степах? Якщо воно не здійсниться? Коли так, тоді в світ заходить жах. — Сапожков присунувся зовсім близько і заговорив пошепки: — Жах прийшов, ніхто по-справжньому ще не вірить цьому. Жах тільки випробовує силу опору. Чотири роки винищування людства — дрібниці порівняно з тим, що готується. Знищення революції у нас і в усьому світі — ось основне… І тоді — загальна, поголовна мобілізація осіб, — оббриті лоби і бляшанки на руці… І над сірим попелищем світу — роздутий, тріумфуючий жах… То краще вже я зразу загину від гарячого удару козацької шаблі…

— Знаєш, Сергію Сергійовичу, тобі треба відпочити, полікуватися, — сказав Телєгін.

— Іншої відповіді від тебе я не чекав!..

У котлован спустився Гагін з якимось високим сутулуватим військовим. Телєгін невимовно зрадів — кінчити нестерпно тяжку розмову. Чоловік, що підійшов, весь обліплений гряззю, з відірваною полою шинелі і чомусь в козацькому картузі, сказав так густо, наче він тиждень просидів по шию в болоті:

— Здоров, товаришу командир, ну, як у вас діла, снаряди є?

— Доброго здоров’я, — відповів Телєгін, — а ви хто такі?

— Качалінського полку рота, наказано перед вами зайняти позиції. Я командир.

— Дуже приємно. А я турбувався, — окопчики викопані, а охорони у нас нема…

— От ми їх і зайняли. Ми тут ранених привезли, вантажимо в ешелон. У коменданта хліба хотів попросити, каже — нема, вранці буде… Легко сказати — вранці, — рота третій день не їла… У вас, бува, нема? Хоч по шматочку, хоч запах його почути… Завтра б віддали… А то можемо корівку вам подарувати.

— Іване Іллічу… — Телєгін обернувся, Онися, як тінь, підійшла і слухала… — Хлібця я на три дні запас зробила, — можна їм дати… Завтра знову дістану…

Телєгін усміхнувся:

— Добре, віддайте товаришеві ротному чотири хлібини…

Ротний не сподівався, що так легко дадуть йому хліб, «Ну? — спитав. — От спасибі». І, взявши принесені Онисею хлібини — тісно під обидві руки, не наважився зразу піти з ними. Підійшли моряки, щулячись спросоння і розглядаючи такого замурзаного й обдертого чоловіка. Він почав їм говорити про подвиги полку, який десять днів виходив з оточення і не втратив ні одної гармати, ні одного воза з пораненими, але розказував так уривчасто й невиразно, що дехто з моряків, махнувши рукою, відійшов.

Латугін сказав, холодно дивлячись на нього:

— Ти виспись, тоді розкажеш… А чи не знаєш, чому там яскраве освітлення? — і він простягнув долоню в бік Сарепти.

— Знаю, — відповів Іван Гора, — на вокзалі зустрів одного чоловіка звідти… Генерал Денисов штурмує Сарепту» Каже — в германську війну такого вогню не було, артилерія геть-чисто все змітає. Козачі лави насуваються з ярів, ну, жах, — аж бороди в них у піні… Ну, таке кришиво, — живих не беруть..» Від морозовської дивізії поло-? вина залишилась, А він — бачиш ти — до Волги пре, щоб йому поміж Сарептою І Чапурниками до Волги вискочили, — тоді амінь!

Він кивнув морякам і поліз з котлована. Телєгін спитав його:

— Хто у вас командує полком?

Іван Гора відповів уже з темряви!

— Мельшин Петро Миколайович…

VI

Під натиском п’ятої колони цілу ніч і наступний день морозовська дивізія повільно відступала до Сарепти і до приозерного села Чапурники. Сотні трупів лежали на рівнині. Генерал Денисов не давав змоги червоним передихнути. За кожною відбитою атакою негайно починалася нова. Над окопами лопалась і вищала шрапнель; земля двигтіла від вибухів, бійців заливало вихрами землі. Змовкали козачі гармати, бійці висували з окопа обличчя, спотворені злобою, болем, вимазані кров’ю…

З-за горбів, з ярів появилась густі купи вершників, на скаку розкидалися лавою, — пил у них курів під копитами… Крутячи клинками, верещали вони, за старим татарським звичаєм. Коли б тут здригнувся і побіг хоч один боєць, жахнувшись налітаючої лави рижих грудистих коней і чорних вершників, що витягнулися над гривами в нестримному русі — швидше напоїти гарячою кров’ю клинок, — цеп бійців був би збитий, порубаний, затоптаний…

Фланги морозовців, притиснені до садів Сарепти і до токів села Чапурники, трималися стійко, але центр прогинався до Волги — так само невблаганно, як розгинаються мускули руки, коли на них навалиться тягар понад силу. Начдив, разом з комісаром, ад’ютантом і вістовими, що сиділи навпочіпки біля покладених верхових коней, був тут же, в центрі, на передових лініях. Убитих і поранених він заміняв все рідшими поповненнями, ЗНЯТИМИ З флангів. Але резервів він не вимагав у командарма: й Царицині взяти було більше нічого.

Там сьогодні вранці на головній лінії оборони сталося нещастя: два полки, Перший і Другий селянські, мобілізовані по хуторах і ближніх селах, несподівано вилізлу з окопів і, піднявши над головами гвинтівки, пішли здаватися в полон білим. У штабі Першого полку кільку командирів, зібравшись коло похідної кухні, обступилй полкового комісара й комуністів і впритул розстріляли їх, В той же час і в Другому полку були застрелені командир, комісар і кілька комуністів. Тільки дві роти не піддались на провокацію і відкрили вогонь по зрадниках, що бігли в полон з білими прапорами. Цепи мамонтовців, здалека побачивши юрби, думали, що це атакуючі, і відкрили шалену стрільбу по них. Рештки двох селянський полків, заметавшись, кидаючи зброю, повернули назад, їх оточили й повели. Фронт майже на п’ять верст був відкритий.

У Царицині тривожно заревіли гудки на збройовому, механічному і всіх лісопильних заводах. Комуністи, по" лані Військрадою, обходячи цехи, говорили:

— Товариші, кидайте роботу, беріть зброю, рятуй фронт.

Робітники, — а на заводах залишились підстаркуваті, калічені та підлітки, — кидали роботу, ховали інструменти, спиняли верстати, гасили горни й бігли в пакгаузи, не зберігалась їх власна зброя. За ворітьми строїлись і йшли на вокзал.

З будиночків на околицях вибігали жінки й матері, тикали їм у руки вузлики з їжею, і багато жінок ішло за нерівним строєм загонів, що прямували до вокзалу, і багато їх проводжали далі, до самих позицій. І там матері й жінки довго ще стояли на пагорках, поки не під’їхав командарм і, прикладаючи руку до грудей, жалісно просив іти додому, бо тут вони не потрібні і навіть заважають, — зображуючи собою на пагорках добре видну ціль для навідників мамонтовської артилерії.

Ще до кінця дня три тисячі царицинських робітників заповнили прорив на фронті, куди вже почали вливатися білі, і з тяжкими для себе втратами відкинули їх.

Це було тоді, коли морозовська дивізія стримувала небувалої люті натиск кінноти й піхоти. Центр дивізії був відтиснений майже до самої Волги. Снаряди вже рвалися на вулицях Сарепти. Село Чапурники зайнялося, і полум’я гуляло по солом’яних покрівлях, горіли очерети по берегах плоского степового озера.

Начдив оглядав у бінокль рівнину. Сонце вже було на підвечірку. Він бачив, як з’їжджалися і роз’їжджалися козачі сотні, перестроюючись відкрито й нахабно. Досвідченим оком він визначив по жвавості коней, що це — свіжі частини, які готувалися до останньої атаки. Видно, до заходу сонця вже вся морозовська дивізія піде суворим маршем по полях історії на чолі з своїм начдивом.

Він опустив бінокль, вийняв почорнілу люльку, не поспішаючи насипав у неї пучку саратовської махорки, почав шукати сірників, ляпаючи себе по кишенях шинелі. Сірників не було. Він подивився праворуч і ліворуч, — за кілька кроків поперед нього лежали перед накиданими купками землі бійці: у одного розцливлась на боку по сукняній сорочці чорна пляма, другий хрипів, сам не свій, терся щокою об ложе гвинтівки.

Начдив обережно кинув люльку на землю, вона закотилася в полин. Знову взяв бінокль. І руки його мимоволі затремтіли…

На південному заході видно було нові величезні скупчення кінноти… Вона відкілясь взялася, поки він насипав тютюн в люльку… Багато тисяч вершників виїжджало з-за пагорків, збиваючи куряву, освітлену скісним сонцем. Отака здоровенна сила одним махом зімне й потопче!.. Начдив на мить одірвався від бінокля. В окопах усе завмерло, все насторожилось, бійці повставали, стоячи на весь зріст, стискаючи гвинтівки. Начдив не встиг розкрити й рота, щоб сказати їй гаряче слово, — здалека докотився гуркіт гармат. Начдив знову прилип до бінокля. Що за чортівня! Десятків зо два розривів знялося на рівнині поблизу козачих сотень, що з’їжджалися докупи… Козачі сотні риссю швидко розгорталися в лаву, — в її гущині майнув отаманський прапор. Козаки повертали назустріч цим кінним масам, що мчали з пагорків… Щільна козача лава, наїжена списами, задкувала, строїлась і враз погнала коней, — дві лави, ця і та, з пагорків, зближались і зійшлися… Величезна хмара куряви стала над цим місцем… Начдив повів біноклем ближче й побачив, як панічно піднімаються цепи пластунів, що були залягли…

«Еге, — сказав сам до себе начдив, — значить, ось чому голова Військради так наполягав по телефону, щоб нам триматися до останньої крові… Та то ж підійшла Сталева дивізія Дмитра Жлоби…»

Слідом за кіннотою, що налетіла на козаків, піднялися з-за пагорків густі ряди стрілецьких цеців Сталевої дивізії. А далі, на самому обрії, вже виднілися крізь куряву верблюди, вози, юрби людей» Це були величезні обози дивізії, які тягли за собою, як незабаром з’ясувалося, десятки тисяч пудів пшениці, бочки з спиртом, сотні біженців, череди корів і овець…

Багато козаків полягло в цьому бою. Розбита біла кіннота втекла на захід, піхота, заметушившись між цепами Сталевої дивізії і морозовцями, частково була знищена, частково здалася. Коли все скінчилось, — а бій тривав щось з годину, — начдив сів на коня і повільно поїхав по рівнині, встеленій полеглими людьми й кіньми. Ще подекуди диміла земля і стогнали непідібрані ранені. Назустріч начдиву виїхала група вершників. Передній з них, одягнений по-кубанськи, з газирями, з великим кинджалом на животі й башликом за плечима, загарячив вороного коня, підскакав до начдива і, раптово спинивши, сказав різким, владним голосом:

¦— Здоровенькі були, товаришу, з ким я говорю?

— Ви говорите з начальником морозовсько-донської дивізії, здрастуйте, товаришу, а ви хто будете?

— Хто буду я? — усміхаючись відказав вершник. — Придивись. Буду я той самий, кого головком Одинадцятої оголосив поза законом і хотів розстріляти у Невинномиській, а я, — бачиш, — прийшов у Царицин і, здається, вчасно.

Начдиву не дуже сподобалась така довга і хвальковита промова; насупившись, він сказав:

— Значить, ви будете Дмитро Жлоба…

— Начебто так мене звали з дитинства. Ану, покажи, де мені тут поговорити по телефону з Військрадою?

— Я вже казав, Військраді все відомо.

— А нащо мені, що ти казав, мій голос нехай послухають, — погордливо відповів Дмитро Жлоба і так штовхнув коня, що вороний жеребець стрибнув, як скажений.

VII

Тоді ж, пізно увечері, Іван Ілліч послав полковникові Мельшину записку: «Петре Миколайовичу, я тут, дуже хочу тебе бачити…» Мельшин відповів з тим самим посланим: «Дуже радий, упораюсь — прийду, багато чого маю розказати… Між іншим, тут твоя…»

Але чи то олівець у нього зламався, чи писав у темряві, тільки Іван Ілліч не розібрав останніх слів, хоч і спалив кілька сірників…

Мельшин так і не прийшов. Після опівночі степ почав освітлюватись ракетами. На батареї був одержаний наказ — приготуватися.

— Ну от, товариші, треба вважати, що починається, — сказав Іван Ілліч команді. — Значить, давайте старатися, щоб ні один снаряд не розірвався даром… І ще, значить, вам відомий наказ командарма, щоб без окремого розпорядження ні на крок не відступати. В бою всяке буває, значить… («От чорт, — подумав, — чого воно до мене прив’язалось оце «значить»). В п’ятнадцятому році у нас у тилу ставили кулемети, генерали не надіялись, що мужичок усю кров віддасть за царя-батюшку… Хоч, треба сказати, вже якими, бувало, в окопах всякими словами згадували Миколашку, а Росія все-таки своя… Страшнішого за російські штикові атаки нічого в ту війну не було…

— Командир, що ти нам співаєш? — раптом хрипко запитав Латугін. — Навіщо? Ну?

Іван Ілліч ніби не почувши цього:

— Тепер за нашою спиною кулеметів нема… Страшніше за смерть для кожного з нас — продати революцію, значить — щоб своя шкура залишилась без дірок… Ось як треба розуміти наказ командарма: щоб не ослабнути у вирішальну годину, коли земля закипить під тобою. Кажуть, є люди без страху, — пусте… Страх живе, голівку підводить, — а ти йому голівку скрути… Ганьба сильніша за страх… А кажу я тому, товаришу Латугін, що у нас є товариші, які ще не випробували себе в серйозних боях… І є товариші з хворими нервами… Буває, найдосвідченіша людина раптом розгубиться… Так от, якщо я, командир, ослаб, скажімо, пішов з батареї, — наказую застрелити мене на місці… І я з свого боку застрелю такого, значить… Ну, от і все… Курити до світанку забороняю…

Він знову кашлянув і деякий час ходив позад гармат. Хотів сказати багато, а якось не вийшло…

— Розмовляти не забороняю, товариші…

— Товаришу Телєгін, — покликав знову Латугін, і Іван Ілліч підійшов до нього, заклавши за спину руки. — От ще до військової служби походив я поміж людей… голий, і босий, і сварливий — і на пристанях вантажником, і в купців дрова рубав, нужники чистив, у архієрея був конюхом, та полаявся з його преосвященством за пісний борщ… Із злодіями одного разу був злигався… Всього бачив! Ох, і дурень же був, забіяка; били мене часом п’яного, мало сказати, що до півсмерті…

— Через жінок, мабуть, — сказав Байков, і неясне світло ракети, що лопнула десь далеко, освітило його дрібні зуби в густій бороді…

— Через жінок теж часом били… Не про те кажу. А ось про що. Ти, товаришу Телєгін, нам не те сказав, — ; ні те ні се, не саму суть… Революційний обов’язок, — ну що ж, правильно. А от чому обов’язок цей ми на себе прийняли добровільно? Ось ти про що скажи! Не можеш! Інакший харч їв. А нас у трьох лугах виварювали, душу з нас витрясали, — здається, жодна тварина такого знущання не витерпить… Та ти б на нашому місці, як шкапа, губу повісив і тягнув би хомут. Зажди, не ображайся, ми розмовляємо по-людському. Чому моя мати все життя тинялася по людях? Чим вона гірша за королеву грецьку?

— Оце загнув! — знову перебив Байков. — У тринадцятому році ми королеву грецьку бачили в Афінах. Чого ж ти її згадав?..

— Чого мій батько жив, як свиня, й ухекали його стражники в полі та ще й плюнули? Чому звання моє — сукин син?

— Так не годиться, — промовив Шаригін, підводячись з колін; сидів він на своєму місці, коло снарядів. — Латугін, неорганізовану розмову завів. При чому тут — сукин син, при чому — королева грецька? Це все надбудова. А суть у класовій боротьбі. Ти повинен себе визначити — хто ти: пролетар чи ти декласований елемент…

— Ану тебе к чорту! Я цар природи, — крикнув йому Латугін. — Зрозуміло це тобі чи ти ще молодий?.. Прочитав я одну книжку, там сказано: людина — цар природи. Ось чому я стою коло цієї гармати. Живий в нас цар природи. Обов’язок, обов’язок, страх, страх! Я в господа бога тарарахну сьогодні чергу, не то що по генералу Мамонтову, — от тобі й надбудова! Зубами хрящі перегризатиму.

— Тихо, товариші! — крикнув з прикриття Сергій Сергійович, що сидів коло польового телефону. — Повідомляю: під Сарептою у нас великий успіх. Розбиті два полки кінноти й полк пластунів, півтори тисячі убитих, вісімсот полонених…

Чутка про успіх під Сарептою облетіла фронт. Одна з частин Десятої армії, відрізана наступом п’ятої колони, кінна бригада Будьонного, — пробивалася в той час із Сальських степів на Царицин. Похід був тяжкий, і люди, й коні потомилися. А коли на одному з полустанків несподівано вдалося з’єднатись по телефону з штабом морозовців і чийсь веселий голос, пересипаючи мову міцною сіллю приказок, гаркнув у трубку: «Так чого ж ви спите, йе знаєте, що під Сарептою порубали на собачу закришку дві кавалерійські дивізії гадів, приходьте полонених рахувати…» — почувши про таку знамениту справу, хоч би й дуже перебільшену, бригада залишила під охороною свої обози і стоверстовим маршем пішла на північ — назустріч гадам генерала Денисова.

Але успіх під Сарептою все-таки був місцевий, і на головних царицинських позиціях не стало від цього легше, а стало трудніше. Мамонтов дуже швидко врахував щасливий випадок з двома селянськими полками, за ніч перестроїв штурмові колони і на світанку все напруження атак переніс на цю найбільш вразливу п’ятиверстову дільницю фронту, ріденько заслонену робітничими дружинами.

Рівнину, по якій наступав цвіт Донського війська, прорізували з заходу на схід два величезні глибокі яри, — вони перетинали фронт і тягнулися до самого міста. По них козача кіннота і стала підбиратися аж до самих окопів червоних. Вся рівнина, як мурашниками, була вкрита купками землі: це повзла піхота. Перед нею сюди й туди сліпими гусеницями сунулись величезні танки. Аероплани Кружляли над батареями, над валками обозів, що тяглися степом з Царицина і в Царицин, скидаючи невеликі грушоподібні бомби, які рвалися з страшною силою.

Бронепоїзд Мамонтова димів на обрії. По правий і по лівий бік від нього весь степ повнився возами станичників. Тісно, вісь до осі, вони рухались зразу ж за військами. Торговим козакам уже було видно місто з куполами, фабричними трубами й димами пожеж на околицях. Ох, і горіли ж очі під насупленими бровами у цих димом, салом і дьогтем пропахлих людей.

Над степом, натискаючи повітря, летіли снаряди і з гуркотом оперізували червоні укріплення фонтанами землі, що підлітали й опадали. Із глибоких ярів з вереском вилітала кіннота, і, не зважаючи ні на що, йшла через дроти на окопи з такою п’яною люттю, що іншого козака вже прошила куля і в очах смертна темрява, а він все ще на скаку ріже повітря шаблею, поки не схилиться в сідлі і, підкинувши руки, наче від божевільного реготу, покотиться з коня, що шарахнув убік.

Піхотні цепи, підповзаючи, кидались уперед. Коло червоних окопів змішувались у сутичці кінні й піші. Мамонтов у цей день всім козакам наказав поперев’язувати білими стрічками околички кашкетів, щоб згарячу свої не рубали своїх. І тим страшніший, запекліший був бій, що з обох боків билися руські люди… Одні — за незнане нове життя, другі — за те, щоб старе стояло непорушно.

І щоразу хвилі атак відбігали, відкинені червоними бронелетючками. Ці устатковані нашвидку на цар'ицинських заводах бронепоїзди, — з двох бензинових цистерй або з двох товарних платформ з паровозом посередині, — курсували по навкружній залізниці частково попереду, частково позад фронту. З кулеметами й гарматами вони врізувались часом у саму гущу бойовища. Витискаючи з старих паровозів-кукушок останні сили, вони крізь вибухи, у хмарах пари з прострелених паровозних боків ганяли по розвернених коліях, розвозячи в окопи воду, хліб і вогнеприпаси.

— Лягай!

Поруч рвонуло так, що світло потьмарилось і тіло придавило, і зараз же по спинах, по головах, обхоплених руками, гучно заляпали, падаючи, грудки землі.

— До гармати… По місцях! — кричав Телєгін, схоплюючись і ледве крізь пил розрізняючи задерту одним колесом догори гармату і людей, що злісно підскочили до неї… «Всі цілі — Латугін, Байков, Гагін, Задуйвітер… Нема Шаригіна… тут… цілий… Друга гармата в порядку, — Печонкін, Власов, Іванов… головою хитає…»

— Лівіше шість вісімдесят, приціл шість ноль, батарея, вогонь! — хрипів Сапожков, висуваючись з телефонною трубкою з заваленого прикриття.

Кашляючи пилом, Телєгін повторював команду. Шаригін кидав снаряд Байкову, той оглядав підривач і перекидав заряджаючому — Гагіну. Задуйвітер відкривав замок, Латугін, встановлюючи наводку, піднімав руку.

— Вогонь…

Стволи гармат шарпались, снаряди відлітали… Поквапливі рухи людей завмирали, як у кінострічці, яку спинили… Так і є, — знову мигнула люта тінь — блискавка в землю, поруч.

— Лягай!

І все повторювалось — гуркіт, вихор землі, задуха… Злість була така, — жили, здається, тріснуть… Але що можна було вдіяти, коли з того боку снарядів не шкодували, а тут залишалось їх — лічені, і на дивізійному спостережному пункті сидів сліпий чорт, не міг як слід намацати важку батарею…

На цей раз поранило Латугіна. Він сидів і скрипів зубами. Біля нього лагідно і моторно поралась Онися, — незрозуміло, куди вона ховалась, звідки з’являлась, — швиденько стягла з нього бушлат, тільник, перев’язала плече. «Голубчику, — сказала вона, присівши навпочіпки перед його очима, — голубчику, ходімо, я одведу на пункт». Він, голий по пояс, закривавлений, вишкірений, наче справді гриз хрящі, відштовхнув Онисю, кинувся до гармати.

Нарешті сталося те, чого нестерпно ждала злість, що знемагала всіх уже багато годин від початку цього нерівного артилерійського поєдинку. Сапожков тільки що повідомив на запитання командира дивізіону про те, скільки залишилося снарядів, і ждав відповіді; брудні сльози з почервонілих очей його повзли по обличчю, раз у раз він віднімав од вуха телефонну чашку і дмухав у неї. В самому повітрі раптом щось сталося: настала тиша і загула у вушних перетинках. Телєгін, занепокоєний, поліз животом на бруствер, і якраз вчасно… Почалась рішуча загальна атака. Простим оком можна було розрізнити темні маси козачої кінноти й піхоти і де-не-де серед них — блиск золотих корогов, — це підвезені на автомобілях попи благословляли військо, в чистім полі, перед очима у червоних батарей…

Моряки теж вилізли — животами на бруствер. Дихали важко. Байков сказав, щоб насмішити:

— Ех, по ангелах би прямою наводкою.

Ніхто не засміявся. Латугін сказав різко, владно:

— Командир, давай викочувати гармати на відкрите місце, — чого ми тут, як щурі, в ямі…

— Без запрягів не впораємось, Латугін.

— Впораємось…

— Не смієш, не смієш ти в бою сперечатися з командиром, це анархія, — закричав Шаригін так несподівано, негарно, по-хлоп’ячому, що моряки похмуро оглянулись на нього. Він згріб в обидві жмені піску і почав терти собі обличчя з усієї сили. Вернувся на місце, на номер, і став нерухомо, тільки великі вії його тремтіли над натертими щоками.

Телєгін зліз з бруствера, підійшов до гармати, торкнув її за колесо.

— Латугін вніс правильну пропозицію, товариші… Про всяк випадок давайте отут розкидаємо землю.

Моряки, що досі стежили за його рухами, мовчки кинулись до лопат і почали розкидати уступ в котловані в тому місці, де найлегше можна було витягти гармату на відкрите місце.

— Телєгін, — надриваючи захрипле горло, закричав Сапожков, — Телєгін, командир питає, чи можна своїми силами викотити гармати на відкрите місце?

— Скажи: можна.

Телєгін сказав це спокійно і впевнено. Латугін, працюючи лопатою, хоч нестерпно пекло й ломило поранене плече і кров проступала крізь пов’язку, штовхнув ліктем Байкова:

— Люблю антилігентів. Га?

Байков відповів:

— Повчаться ще решетом воду носити, то дечого в мужика й навчаться.

Раптом тиша роздерлась гуркотом ураганного вогню. Телєгін кинувся до бруствера. Рівнина вся наповнилась рухливими військами. З правого боку — навперейми їм — по невисокому залізничному насипу, завиваючи, димлячи, викидаючи іржаві димки, мчали броньові летючки командира Аляб’єва, який уславився того дня. Увага Івана Ілліча була зосереджена на найближчому прикритті — роті Качалінського полку, що лежала за дротом навіть не в окопах, а в ямках. Тільки що їм повезли бочку з водою. Кінь затупцював на місці, круто повернув, перекинув бочку і помчав з передком. Телєгін побачив учорашнього чудака-здоровила Івана Гору. Він, наче навприсядки, бігав навкарачках вздовж окопів, — мабуть, роздавав патрони — по останній обоймі на стрільця…

По лівий бік від розташування роти (і телєгінської батареї), ближче ніж на півверсти, пролягав той самий яр, що прорізував фронт до самого міста. Цілий день яр був під обстрілом, і козачі лави вибігали з нього далеко звідси. Зараз Іван Ілліч, стежачи за особливою тривогою серед бійців Івана Гори, зрозумів, що козаки неодмінно повинні пробратися глибоким яром — атакувати окопи з тилу і батерею з флангу і наробити неприємностей. Так воно і сталося…

З яру, зовсім без укріплень, вимчали вершники, розкинулись, — частина їх стала повертати в тйл Івану Горі, інші мчали на батарею. Телєгін кинувся до гармат. Моряки, сопучи й матюкаючись, витягали гармату з котлована на горбок, колеса її грузли в піску.

— Козаки! — якнайспокійніше сказав Телєгін. — Навались! — І вхопився за колесо так, що затріщала спина. — Швидко, картеч!

Уже чути було козачий дикий вереск, наче з них живцем дерли шкіру. Гагін ліг під лафет і зрушив його на плечах: «Давай дружно!» Гармату висмикнули з піску, і вона вже стояла на горбку, криво завалившись, опустивши дуло. Гагін узяв у великі руки снаряд і, ніби не поспішаючи, увігнав його в гармату. Вершників з тридцять, нагнувшись до грив, крутячи шаблями, скакало на батарею. Коли назустріч їм вилетіло довге полум’я і завищала картеч, — кілька коней стало дибки, решта повернули назад, але десяток вершників, не мігши стримати коней, вилетіло на горбок.

Отут і розпорядилась накипіла злість. Голий по пояс Латугін, хрипко гукнувши, перший кинувся з кривим кинджалом-бебутом і вгородив його під оздоблений пояс у чорний козачий бешмет… Задуйвітер опинився під конем, з досадою розпоров йому черево і, не встиг вершник звалитися на землю, вдарив і його бебутом. Гагін, ухилившись від удару шаблею, зчепився із здорованем хорунжим, — новгородець з донцем, — стягнур його з коня, звалив на землю і закляк на ньому. Інші з команди, стоячи за прикриттям гармати, стріляли з карабінів. Телєгін уповільнено-спокійно, як завжди у нього бувало в таких пригодах (переживання починались потім уже, заднім числом), натискав гашетку револьвера, закритого на запобіжник. Сутичка була коротка, четверо козаків залишились лежати на горбку, двоє, без коней, побігли були і впали під пострілами.

Остання атака відхлинула так само, як і перші того ж дня. Не вдалося прорвати червоний фронт, — лише в одному, найдошкульнішому місці цепи пластунів глибоко вклинились між двома червоними дивізіями. Вечоріло. Розжарились жерла гармат, потомилися коні, отупіла злість у кінноти, і піхоту все трудніше стало піднімати з-за прикриття. Бій закінчився, затихали постріли на спорожнілій рівнині, де лише повзали санітари, підбираючи ранених.

На батареї і в окопи потягнулись бочки з водою і вози з хлібом та кавунами, — по дорозі назад вони брали ранених. Втрати в усіх частинах Десятої армії були жахливі. Але страшніше за втрати було те, що за цей день довелося витратити всі резерви, — місто нічого вже більше дати не могло.

В класний вагон, що стояв позаду станції Воропоново, повернувся командарм. Він повільно зліз з коня, тут до нього підійшов начальник артилерій армії — той рослий, рум’яний бородатий чоловік, що приїжджав розмовляти з інтелігенцією на телєгінську батарею, і збудоражений, схожий на студента, що повернувся з барикад, начальник бронепоїздів Аляб’єв. Командарм глянув на них, і обидва товариші відповіли йому на погляд усмішками: вони раді були, що він повертався з передових ліній, де командармові довелося кілька разів за цей день брати участь у штикових атаках. Бекеша його була прострелена, ложе карабіна, що висів на плечі, розтрощене.

Командарм пішов у салон-вагон і там попросив води. Він випив кілька кухлів і попросив цигарку. Закурив, — сухі очі його затуманились, бін поклав цигарку на край стола, присунув до себе аркуші зведень і нахилився над ними. «Так… Втрати тяжкі, надмірно тяжкі, і вогнеприпасів на завтра залишалось мало, дуже мало». Він розгорнув карту, і всі троє схилилися над нею. Командарм повільно повів недогризком олівця ліцію;— вона лише де- не-де зламалася за цей день, але незначно, а під Сарептою далеко навіть загнулась до білих; але на тій дільниці, де вчора сталася неприємність з селянськими полками, лінія фронту круто завертала до Царицина. Все повільніше рухався олівець командарма. «Ану, — сказав він, — перевіримо ще…» Зведення були точні. Олівець спинився за сім верст від Царицина, якраз по річищу яру, і так само круто повернув назад, на захід. Виходив клин. Командарм кинув олівець на карту і тилом долоні вдарив по цьому клину:

— Це все вирішує.

Начальник артилерії, насупившись у бороду і відвівши очі, сказав уперто:

— Беруся згризти цей клин, підкинь за ніч снарядів.

Начальник бронепоїздів сказав:

— Настрій у частинах бойовий: підживляться, посплять годину-другу, витримаємо.

— Витримати мало, — відповів командарм, — треба розбити, а лінія фронту для цього несприятлива. Скажи, паровоз причеплений? Гаразд, я їду… — Він сидів ще з хвилину, скутий втомою, підвівся і обняв за плечі товаришів:

— Ну, щасти вам…

Начальник артилерії і начальник бронепоїздів повернулися на спостережний пункт, на самотню залізничну водокачку, яку цілий день посилено обстрілювали з землі й повітря. Піднявшись нагору, де містилися телефони, вони знайшли принесену їм вечерю: дві скибки черствого хліба і на двох половину недостиглого кавуна. Начальник артилерії був людина повнокровна й життєрадісна, і така мізерна пайка його засмутила.

— Поганий кавун, — говорив він, стоячи коло отвору, проламаного в цегляній стіні,-якщо кавуна ріжуть ножиком, то це вже не кавун, — кавун треба розколювати кулаком. — Випльовуючи кісточки, мружачись, він поглядав на рівнину, видну, як на долоні, під сонцем на заході. — Гарячих галушок миску, оце було б добре. А як ти думаєш, Василю, ніби схоже на те, що вночі буде наказ — відступити…

— Тобто як відступити? Віддати навкружну залізницю? Та ти при своєму розумі?

— А ти був при своєму розумі, коли допустив прорив, — чого гав ловили твої броньові летючки?

Начальник артилерії, розмовляючи, вряди-годи підносив до очей два розчепірені пальці або виймав з кишені сірникову коробку і, тримаючи її в простягненій руці, визначав кути й дистанції з точністю до півсотні кроків.

— Та в них же сапери спеціально йшли за цепами і встигли підірвати залізницю в десяти місцях.

— І все-таки клина не можна було допустити, — уперто повторив начальник артилерії. — Слухай, глянь-но, ти нічого не помічаєш?

Тільки гостре, досвідчене око могло б помітити, що на бурій рівнині, яка стелилася на захід, не було безлюдно і спокійно, а відбувався якийсь обережний рух. Всі нерівності землі, всі горбочки, схожі на тисячі мурашників, відкидали довгі тіні і деякі з цих тіней повільно переміщувались.

— Змінюються цепи, — сказав начальник артилерії. — Повзуть, красавці… Візьми-но бінокля… Помічаєш, ніби поблискують смужечки?..

— Бачу ясно… Офіцерські погони…

— Це зрозуміло, що офіцерські погони поблискують… Ух, як поповзли, матінко рідна, дивись, як павуки!.. Щось багато офіцерських погонів… Інших і не видно…

— Еге, дивно…

— Позавчора Сталін попереджав, щоб ми цього ждали… Оце, мабуть, вони самі й є.

Аляб’єв глянув на нього. Зняв картуза, провів нігтями по черепу, скуйовдивши волосся, що злиплося від поїу, сірі очі його погасли, він схилив голову.

— Так, — сказав, — зрозуміло, чому вони так рано сьогодні заспокоїлись… Цього треба було сподіватись. Це буде трудно…

Він швидко сів до телефону і почав накручувати. Потім насунув картуза і скотився по гвинтових сходах.

Начальник артилерії спостерігав за рівниною, поки не зайшло сонце. Тоді він подзвонив у Військраду і сказав тихо й виразно в трубку:

— На фронті офіцерська бригада змінює пластунів, товаришу Сталін.

На це йому відповіли:

— Знаю. Незабаром ждіть пакет.

Дійсно, скоро почулося тріщання мотоцикла. По скрипучих сходах затупотіли кроки, в люк ледве проліз чоловік, весь у чорній шкірі. Начальник артилерії був не малого зросту, а цей мотоцикліст — навис над ним:

— Де тут начальник артилерії армії?

І, почувши: «Це я», — мотоцикліст зажадав ще й посвідчення, чиркнув сірника і читав, доки він не догорів до нігтів. Аж тоді він з величезною підозрілістю вручив пакет і затупотів униз.

У пакеті лежала половина четвертинки жовтого пожолобленого паперу, на ньому рукою голови Військради було написано:

«Наказую вам в ніч до світанку зосередити всю («всю» було підкреслено) наявність артилерії і боєприпасів на п’ятиверстовій дільниці в районі Воропоново — Садова. Пересування зробити по можливості непомітно для ворога».

Начальник артилерії читав і перечитував несподіваний і страшний наказ. Він був більш ніж рискований, виконання його — неймовірно трудне. Він означав: зосередити на крихітній дільниці (в районі прориву) всі двадцять сім батарей — двісті гармат… А якщо противник не захоче полізти саме на це місце, а вдарить правіше, або лівіше, або, що ще небезпечніше, — по флангах, на Сарепту і Гумрак? Тоді — оточення, розгром!..

В глибокому душевному збентеженні начальник артилерії сів до телефонів і почав викликати командирів дивізіонів, даючи їм вказівки, — якими дорогами йти і в які місця пересувати все величезне громіздке господарство: тисячі людей, коней, двоколок, возів, наметів — усе це треба було навантажити, відправити, пересунути, розвантажити, поставити на місце, вкопати гармати, протягнути дріт, і все це — за кілька годин до світанку.

Не відриваючись від телефону, він крикнув вниз, щоб принесли ліхтар та щоб сказали всім вістовим — тримати коней напоготові. Розстебнувши комір сукняної сорочки, погладжуючи чисто оббриту голову, він диктував короткі накази. Вістові, одержуючи їх, скочувались з водокачки, кидались на коней і мчали в ніч. Начальник артилерії був хитрий, — він звелів, щоб на місцях розташування батарей — після того, як вони знімуться, — розпалили вогнища, не дуже великі, а такі, щоб вогонь горів натурально, — нехай ворог думає, що червоні в холодну ніч гріють коло вогню свої босі ноги.

Ще раз перечитавши наказ, він додумався, що не годиться зовсім оголювати фланги, і вирішив все-таки залишити під Сарептою і Гумраком тридцять гармат. Коли командири дивізіонів відповіли йому, що запряги на місцях, снаряди й санітарне господарство навантажені і вогнища, як наказано, запалили подекуди, — начальник артилерії сів у старенький автомобіль, що ходив на суміші спирту й гасу і гримів кузовом, немов циганський віз, і поїхав у Царицин, в штаб.

Він прогримотів по темному й безлюдному місту, спинився коло купецького особняка, вбіг по неосвітлених сходах на другий поверх і увгйшов у велику кімнату з готичними вікнами й дубовою стелею, освітлену лише двома свічками: одна стояла на довгому столі, заваленому паперами, другу високо в руці держав командарм, — він стояв коло стіни, перед картою. Поруч з ним голова Вінськради кольоровим олівцем позначав розташування військ для бою на завтра.

Хоч у кімнаті були тільки ці двоє старших товаришів — друзів, — начальник артилерії з усією військовою виправкою підійшов, спинився і рапортував про попереднє виконання наказу. Командарм опустив свічку й обернувся до нього. Голова Військради одійшов від карти й сів коло стола.

— Двадцять батарей до світанку будуть перекинені на лобову дільницю, — сказав йому начальник артилерії, — сім батарей я залишив на флангах, під Сарептою і Гумраком.

Голова Військради, іцо запалював люльку, відмахнув від обличчя дим і спитав тихо й суворо:

— Які фланги? При чому тут Сарепта і Гумрак?

В наказі про фланги не говориться ні слова, — ви не зрозуміли наказу.

— Ні, я зрозумів наказ.

— В наказі сказано (нижні повіки у нього здригнулись і очі звузились), в наказі сказано ясно: зосередити на лобовій дільниці всю артилерію, всю до останньої гармати.

Начальник артилерії глянув на командарма, але той теж дивився на нього серйозно і остерігаюче.

— Товариші, — палко заговорив начальник артилерії, — адже цей наказ — ставка на життя й на смерть.

— Так, — підтвердив голова Військради.

— Так, — сказав командарм.

— Ну що з того, що на лобовій дільниці ми зберемо потужний кулак та геть-чисто оголимо фланги? Де певність, що білі полізуть саме на лобову дільницю? А якщо поведуть бій в іншому місці? Самій піхоті атак не витримати, піхота вимоталась за сьогоднішній день. А знову перестроювати батареї буде вже пізно… Ось чого я боюсь… Броньові летючки нам уже не підмога, піхоту однаково доведеться відтягти за ніч від навкружної залізниці… Ось чого я боюсь.

— Не боятись! — Голова Військради стукнув пальцем по столу один і другий раз, — Не боятись! Не вагатись! Невже вам не ясно, що білі всі сили повинні кинути завтра саме на лобову дільницю… Це невблаганно продиктовано всією обстановкою вчорашніх бойових операцій. В них дуже серйозна невдача під Сарептою, — поткнутись туди вдруге вони вже не захочуть, їм відомо про рух бригади Будьонного в тил п’ятої колони. Їх учорашній успіх на центральній дільниці — вдале вклинення в наш фронт. Нарешті, вся вигідність плацдарму під Воропоново — Садова, — яри і найкоротша відстань до Царицина. Ви самі повідомили мене про зміну пластунів офіцерською бригадою. Робіть звідси висновок. Офіцерська бригада — це дванадцять тисяч добровольців, кадрових офіцерів, які вміють битися. Мамонтов не кидатиме таку частину для демонстрації… У нас всі підстави бути певними, що атака буде на лобову дільницю.

— Вечірнє зведення підтверджує це, — сказав командарм, — білі зняли з південного й північного напрямків чотирнадцять чи п’ятнадцять полків і пересувають їх грунтом… Це — крім офіцерської бригади…

— Таким чином, — сказав голова Військради, — противник сам для себе створює обстановку, в якій, — якщо ми без вагання будемо рішучі і сміливі, — він сам підставить нам для розгрому свої головні сили. І наше завдання завтра — не відбити атаку, а знищити ядро Донської армії…

Начальник артилерії широко усміхнувся, сів, стукнув себе кулаком по коліну.

— Сміливо! — сказав. — Сміливо! Заперечувати нічого. Так я ж йому таку баню влаштую, аж до самого Дону будуть утікати без пам’яті.

Голова Військради підсунув свічку до триверстової карти, і начальник артилерії почав давати роз’яснення, як він має намір розташувати батареї: тісно, вісь до осі, у скільки ярусів.

— Не закопуйся в землю, — сказав йому командарм, — став гармати на відкритих пагорбах. Піхоту підведемо до самих батарей. Іди дзвони командирам.

Через кілька хвилин на всьому сорокаверстовому фронті почався мовчазний і поквапливий рух. По темній рівнині, над якою висипали на небі зірки і Чумацький Шлях мерехтів так, як буває тільки в деякі осінні ночі, мчали кінні запряги з гарматами й гаубицями, повзли —: по вісім пар коней — важкі гармати, скоком проносились вози і двоколки. Непомітно знімались і відступали піхотні частини, згущаючись на звуженому півкільці оборони.

На сивій від інею рівнині горністи заграли зорю, піднімаючи на бій козачі полки. Викотилось сонце з-за волзьких степів. Загриміли вдалині гармати. Застукотіли кулемети. Червоний фронт мовчав, він був весь у тіні, проти сонця. Всім батареям було сказано: ждати сигналу — чотирьох високих розривів шрапнелі.

Атака білих почалась ураганним вогнем з лінії обрію. Все живе прилягло, скулилось, причаїлось, кожен горбок, кожна ямка стали захистом. Крізь гуркіт лунав часом дикий крик, та разом з груддям вирваної землі злітало колесо од воза або димуча солдатська шинеля. Сорок п’ять хвилин тривала артилерійська підготовка. Коли люди змогли підняти голови, — вся рівнина вже колихалася од військ, що рухались вперед. Ішли в кілька рядів, наставивши штики, офіцерські цепи, не поспішаючи і не лягаючи, за ними дванадцятьма колонами йшли офіцерські батальйони, з інтервалами, як на параді. Маяли два полкові прапори, підняті високо. Надривно тріщали барабани. Свистали флейти. А позаду, за піхотою, колихались чорні маси незчисленних козачих сотень.

— … Іване Іллічу, оце класові вороги! Оце вояки!

— Одягнені… Взуті… М’ясом годовані…

— Ох, жаль буде таку одежу рвати…

— Товариші, перестаньте балакати, насторожіть увагу.

— Так ми ж з остраху заговорили, товаришу Телєгін…

Передні ряди прискорили ходу, вони були вже за п’ятсот кроків… Можна було роздивитися обличчя… Не доведи господи побачити ще раз такі обличчя, — з запалими, білястими від ненависті очима, з обтягнутими вилицями, напружені перед тим, як роздерти пащі ревом: «Ура!»

Начальник артилерії висунувся по пояс у пролом в цегляній стіні водокачки, випростав позад себе руку, щоб нею подати сигнал телефоністові: чотири шрапнелі! Ждав ще хвилину: цепи й колони, що колихалися в розмірній ході під барабани і флейти, повинні перейти лінію навкружної залізниці. Ще хвилина… Аби тільки вони, чортяки, не перейшли з кроку на біг…

— … Товаришу ротний… Не можу більше… Їй-богу…

— Лізь в окоп назад, так твою…

— Нудить… Я ж одійду тільки…

— Уб’ю, так твою…

— Товаришу Іван Гора… Не треба!

— Бери гвинтівку!

… Начальник артилерії загадав: оці передні дійдуть до стовпчика… Передня частина вже вигинається, колишеться, вже люди ступають косолажо, сяк-так… Примружившись, він чітко бачив цей скособочений стовпчик з обривком дроту… Отож він вирішував долю всієї атаки, долю сьогоднішнього дня, долю Царицина, долю революції, чорт візьми!.. Он той — у жовтих чоботях — вирвався перший, ступив за стовп… Начальник артилерії розтулив за спиною кулака, розчепірив пальці, висунувся з пролому, ревнув до телефоніста: «Сигнал!..»

Високо над ідучими колонами в ясному небі лопнули ватними хмарками чотири шрапнелі. Важкий, ніким ніколи не чуваний гуркіт потряс повітря. Захиталась кам’яна водокачка. Телефоніст впустив трубку і вхопився за вуха. Начальник артилерії тупотів ногами, наче танцював, і махав руками, немов перед оркестром…

Рівнина, по якій тільки що струнко і грізно рухались сіро-зелені батальйони, стала схожа на димно кипучий гігантський кратер вулкана. Крізь пил і дим можна було розглядіти, як, вражені, залягли наступаючі цепи, змішались задні. З півночі кільцевою залізницею, що залишилась незайнятою, вже мчали їм у тил броньові летючки. З окопів піднялися червоні роти і кинулись в контратаку. Начальник артилерії вихопив у телефоніста трубку: «Перенести вогонь глибше!..» І коли вогневий шквал загородив відступ білим, в гущу їх врізались грузовики з кулеметами, і почався розгром.

VIII

Даша сиділа у дворику на ящику з написом: «Медикаменти»; вона поклала на коліна руки, тільки що вимиті й червоні від холодної води, і, заплющивши очі, підставляла обличчя жовтневому сонцю. На голій акації, там, де кінчалася тінь від даху, настовбурчували пір’я, чистились, вихвалялись один перед одним горобці з набитими волами. Вони тільки що були на вулиці, де перед білим одноповерховим особняком валялося скільки завгодно розсипаного вівса й кінських кізяків. Їх сполохали під’їжджаючі вози, і горобці перелетіли на березу. Пташине щебетання здавалось Даші невимовно приємною музикою на тему: живемо, хоч би там що.

Вона була в білому халаті, забрудненому кров’ю, в косинці, тісно пов’язаній по самі брови. В місті більше не деренчали шибки від канонади, не чути було глухих вибухів аеропланних бомб. Жах цих двох днів закінчився щебетанням горобців. Якщо глибоко вдуматися, — то це було навіть образливо: зневага цієї летючої тварі з набитими волами до людини… Цінь-цвірінь, малий горобець, та розумний, — кізячків поклював, через горобчиху з гілочки на гілочку пострибав, а заходить сонечко — пискнув услід, і — спати до світанку, от і вся мудрість життя…

Даша чула, як за ворітьми спинилися вози… Привезли нових поранених, вносили їх в особняк. Від утоми вона не могла навіть розліпити повіки, що просвічували рожевим світлом. Коли треба буде — лікар покличе… Цей лікар — хороша людина: грубувато нагукує і лагідно поглядає… «Зараз же, — сказав, — марш на двір, Даріє Дмитрівно, ви нікуди не годитесь, посидьте там де-небудь, — розбуджу, коли треба буде…» Скільки все-таки чудових людей на світі! Даша подумала — було б добре, якби він вийшов покурити, і вона розказала б йому свої спостереження над горобцями, — надзвичайно глибокодумні, як їй здавалося… А що ж тут поганого, коли вона подобаєтеся лікареві?.. Даша зітхнула, і ще раз зітхнула, вже тяжко… Все можна витерпіти, навіть неможливе, якщо зустрічаєш ласкавий погляд… Нехай побіжний, — назустріч йому піднімаються душевні сили, віра в себе. От і знову людина жива… Ех, горобчики, вам цього не збагнути!..

Замість лікаря виліз з підвалу, де містилася кухня, громадянин з жовтуватим нервовим обличчям і трагічними очима. Він був одягнений у пальто відомства народної освіти, але вже тепер не підперезаний вірьовкою. Піднявшись на кілька цегляних східців, він витягнув тонку шию, прислухаючись. Але тільки щебетали горобці.

— Жахливо! — сказав він. — Який кошмар! Страхіття якесь!

Він затулив вуха долонями і зараз же відняв їх. Низьке сонце збоку освітлювало його обличчя з тонким хрящуватим носом і припухлими губами.

— Цьому немає кінця, боже мій!.. У вас коли-небудь було звукове марення? — несподівано спитав він Дашу. — Пробачте, ми не знайомі, але я вас знаю… Я вас зустрічав до війни в Петербурзі, на філософських вечорах. Ви були молодша, але зараз ви краща, значніша… Звукове марення починається з далекої лавини, вона ще безгучна, але наближається з страхітливою швидкістю. Наростає різноголосий гуркіт, якого немає в природі. Він наповнює мозок, вуха. Ви усвідомлюєте, що нічого немає в реальності, але цей шум — в вас усередині… Вся душа напружена, здається: ще трохи — і ви більше не витримаєте цих ієрихонських труб… Ви втрачаєте притомність, вас це рятує… Я питаю, — коли кінець?

Він стояв перед Дашею проти сонця, перебирав тонкими пальцями і хрускав ними.

— Я мушу десь накопати глини, замісити її і полагодити піч, бо нас виселили в підвал як нетрудовий елемент… Мій батько ціле життя прослужив директором гімназії і збудував цей будинок на свої заощадження… От ви їм це і скажіть… У підвалі валяється обгоріла цегла; двоє віконець на тротуар — такі запорошені, що не пропускають світла. Мої книжки скинені на купу в кутку. У моєї матінки міокардит, їй п’ятдесят п’ять років, у моєї сестри від малярії параліч ніг. Надходить зима… О боже мій!

Даша подумала, що він, як душа Цукру в «Синій птиці» з Художнього театру, зараз відламає собі всі десять пальців.

— Хто не працює, той не їсть!.. Скінчити історикофілологічний факультет, майже закінчити дисертацію… Три роки викладати в жіночій гімназії в цьому страшному місті, в цьому безнадійному глухому закутку, де я скутий по руках і ногах хворобою матері й сестри… І фінал усього життя: хто не працює, той не їсть! Мені тичуть в руки лопату, насильно виганяють копати окопи й змушують поклонятися революції. Насильству над свободою!.. Перемозі мозолів!.. Знущанню над наукою!.. Я не дворянин, не буржуй, я не чорносотенець. Я ношу на собі рубець від удару каменем під час студентської демонстрації… Але я не бажаю поклонятися революції, яка загнала мене в підвал… Я не для того розвивав свій розум, щоб з підвалу через запорошене віконце дивитися на ноги переможців, які тупотять по тротуару… І я не маю права вкоротити собі життя, — у мене сестра й мати. Навіть у мріях мені нікуди піти, нікуди сховатися… «Винесемо запалене світло!..» Його нікуди нести, на землі не залишилось більше відлюдних печер…

Він говорив усе це надзвичайно швидко, очі його блукали. Даша слухала його, не дивуючись і не співчуваючи, ніби цей нервовий чоловік, що вискочив із півпідвальної кухні, був таким самим необхідним завершенням жаху цих днів — гуркоту, пожеж, стогону поранених.

— Що вас привело до них? — несподівано звичайним, незадоволеним голосом спитав він. — Недоумство? Страх? Голод? Так знайте ж: я стежив за вами ці два дні, я згадував, як у Петербурзі на філософських вечорах безмовно милувався вами, не сміючи підійти і познайомитись. Ви — майже блоківська незнайома… (Даша зараз же подумала: «Чому — майже?») Царівна, яка вишиває золоті заставки, — в брудному халаті, з червоними руками, тягає ранених… Жах, жах!.. Ось — обличчя революції…

Даша раптом так розсердилась, що, стуливши губи, жодного слова не відповівши цьому жовто-блідому неврастенікові, пішла в дім, де після свіжості двору в обличчя їй важко війнув запах йодоформу і стражденного людського тіла.

У кожній кімнаті лежали поранені на тісно поставлених койках з неструганих дощок. В операційній, де — до виселення — учитель жіночої гімназії писав свою дисертацію, вона знайшла лікаря. Він витирав рушником оголені вище ліктя волосаті руки і, побачивши Дашу, підморгнув їй карим оком:

— Ну як, встигли посопти носиком? А у мене тут була цікава операція: відрізав хлопчині аршин з п’ять тонких кишок і через місяць буду з ним пити горілку. Тут ще привезли одного командира, тяжкий випадок шоку… Впорснув камфору, серце працює, але сам поки що непритомний… Простежте за пульсом, якщо почне падати, зробіть ще одну ін’єкцію…

Перекинувши рушника через плече, він підвів Дашу до дощаної койки. На ній навзнак лежав Іван Ілліч Телєгін. Очі його були з зусиллям зажмурені, наче в них било сліпуче світло. Розтягнуті губи стиснені. Ліву руку його, що лежала на грудях, лікар узяв, спробував пульс, легенько тріпнув:

— Бачите, а була стиснена, як судорогою… Шок, я вам скажу, дає інколи надзвичайно цікаву картину… Штучка мало вивчена… Тут така сама механіка, як родимчик у немовлят… Центральна нервова система не встигає виставити захист проти несподіваного нападу…

Лікар урвав мову на півслові, тому що сам дістав несподіваний шок, хоч і незначний… Дарія Дмитрівна помалу стала на коліна перед койкою і всім лицем припала до покиненої лікарем руки цього командира…

IX

Вадим Петрович Рощин прокинувся пізно в поганючій готельній кімнаті з, брудним вікном, запнутим пожовклою газетою, на коротенькому ліжку, під ріденькою ковдрою. Поїзд відходив пізно вночі. Попереду був незапов- нений день. В цигарковій коробці залишалась одна цигарка. Він пом’яв її, закурив і став дивитись на свою худу, жилаву руку з гусячою шкірою. Розшуки Каті були безуспішні… Каті він не знайшов. Відпустка скінчилася, треба було повертатись на Кубань, у полк.

Через дві доби він вилізе з вагона, сяде в бричку, поїде степом, не заводячи розмови з нижнім чином на козлах. У станиці, на широкій вулиці, колеса брички загрузнуть у коліях, повних уже безплідної в листопаді дощової води. Він вилізе прямо в грязь, накаже віднести чемодан до хати і піде до станичної управи, в штаб, до командира полку, генерал-майора Шведе.

Він застане цього викоханого дурня за читанням віршиків символістів: «Полум’яне коло» Сологуба або «Перли» Гумільова. Після рапорту Вадим Петрович прийме взвод. Може, одержить роту. Почнеться одноманітність: стройові заняття, відвідування офіцерського зібрання, де його будуть розпитувати про дівчат, про бенкети, пускатимуть дотепи з приводу його худорби, сивого волосся і похмурого вигляду.

Вечорами — ходіння з кутка в куток у себе в хаті. О десятій годині денщик мовчки стягне з нього чоботи… Це — одна ймовірність, а друга — якщо полк на фронті, в боях…

Йому ввижався той самий мертвий степ з валами північних хмар, комини серед пожарища, загрузлі в болоті вози з пораненими, здохлі коні і — крайня межа цього степу: окоп з людьми, які валяються серед калу і закривавленого ганчір’я… Він уявив себе професіональним хватом, легендарним фаталістом, що показує приклад холодної ненависті, якої у нього нема, якої у нього давно більше нема. В ньому тільки гидливість і нудота, коли подумає про людей.

Він підвівся на ліжку, стараючись застебнути гудзика на сорочці, шукаючи тютюну, потягнувся за штанами, що впали на підлогу, і ліг знову, закинувши руки.

— Все-таки з таким настроєм не можна, — промовив він тихо, і цей не його голос йому не сподобався, гидливість постала в ньому до того, як він це сказав… «Чому не можна? Чому це «все-таки» не можна? Все можна! Аж до ремінного паска, — одним кінцем до дверної ручки, другим — за шию… Давай, Рощин, по-чесному… Отакий ти чистоплюй… Така ж сволота, як і всі…»

І він зло і мстиво почав згадувати тисячі зустрічей тут, у Катеринославі… Жінок з слідами евакуацій на об- личчях і з жалюгідними залишками неприступності, які бігають по готелях і пропонують різні дрібні речі, «дорогі як спогад»; генералів, які поплескують по спині, називаючи голубчиком, — сизо бритих, спливаючих здоров’ям, надзвичайно розв’язних знавців по продажу й купівлі залізничних накладних на казенні товари; громоголосих пбміщиків, зігнаних із своїх садиб, — вони тиснулися в номерах, разом з своїми безтолковими поміщицями і довгими, веснянкуватими, розчарованими дочками, перехоплюючи грошенята, повнокровно наїдалися в ресторані, де вчили кухарів готувати нечувані страви, називали революцію заварухою і загалом збували час серед рожевих надій, які не облишали російське дворянство навіть у найтяжчі часи. Він пригадував у вестибюлі готелю різноманітний люд, який надзвичайно швидко втрачав громадську стійкість, лише по гербових гудзиках та кашкетах можна було догадатися: це — прокурор, і, отже, причепився до якогось нахабного хлопчака, щасливого спекулянта, силкуючись всунути йому поламаного годинника; а цей — начальник департаменту акцизних податків, сивий, кашливий, з ціпком, — він, видно, розтринькав уже свої цінності і заздрісно поглядає на багаті угоди, на миготливі руки, в яких ворушаться кредитки…

Пронозливі спекулянти в шикарних костюмах влітають крізь парадні двері, крутять пальцями й очима, збиваються в купки, нервово перешіптуються і вибігають знову на вулицю, як крилаті Гермеси — боги торгівлі й удачі. У вестибюлі можна взнати про просування казенних вантажів, про цистерну з машинним мастилом, яка десь поділася, про курс долара, що підстрибує і падає по кілька разів на день, в прямій залежності від французьких або німецьких контратак на Західному фронті, але це вже — справи серйозні… Дрібні спекулянти у вестибюлі широко розступаються, стрибаючі від збудження очі їх спрямовані на «велику» людину…

Поважно і не кваплячись він заходить у дуже довгому пальті, в картузику або в оксамитовому капелюсі на потилиці, в руці зонтик, борода його від підборіддя прилизана до шиї, від цієї недоторканної бороди можна лише — для зосередження розумової діяльності — відділити пальцями одну волосинку і покрутити. Очі його відображують напружене духовне життя, далеке від дрібниць, бо він — мислитель: він зіставляє, шукає і знаходить ті категорії, які обумовлюють падіння або піднесення концентратів світової енергії — тобто твердої валюти…

Тут, у вестибюлі й на вулицях поблизу готелю, відбувається гра. Офіціально гетьманськими властями й німецьким окупаційним командуванням вона заборонена. Грачі перебувають у постійному русі на тротуарі — від дверей готелю до найближчого перехрестя. З допомогою пильно спрямованих очей, руху пальців і кількох слів вони продають і купують. Ні в кого з них валюти нема, вона захована, і взагалі, скільки її є в місті — невідомо. Грають на різницю курсу, і розраховуються гетьманськими карбованцями. За хвилину створюються багатства, за хвилину багач стає злидарем. Щасливець іде з підлабузниками в кафе — їсти тістечка з жолудевою кавою, невдаха зневірено плентається по бульвару, і листопадовий вітер, що мете папірці й опале листя, підхоплює запорошені поли його довгого пальта.

Люди, які населяють цей готель, які скупчуються на тротуарах, в тютюнових крамничках, в кафе, шашличних, які торгують і обдурюють одне одного, були частиною галасливого, ненажерливого стада, що ревіло й горлало по всіх одбитих у революції містах, де йому не заважали жерти, пити, злягатися, шахрувати і спекулювати… Це стадо треба було оберігати штиками й гарматами, одвойовувати для нього нові міста, відновлювати для нього очищену від більшовицької скверни велику, єдину, неділиму Росію…

— Пошлість, пошлість і брехня! — знову вголос промовив Вадим Петрович. — Ну, а якщо дезертирувати?

І він почав роздумувати про це, перший раз за своє життя попустивши моральні віжки, з гострою насолодою виявляючи в собі поклади підлоти й низькості… Він навіть посміхався із зціпленими зубами… Думки його були як несподівана творчість, як перший гріх…

«В ім’я яких це таких святинь проїхав ти, голубе, по життю на натягнутих віжках? Вважав себе порядною людиною, належав до порядного товариства, навіть пішов з полку в університет, щоб розширити розумовий кругозір… В юності тобі здавалось, що ти схожий на Андрія Волконського. Моральний імпульс давав тобі задоволення, і цього було цілком досить: ти почував себе чистоплотним. Від усього сумнівного й нечистого ти одвертав носа, як від помийної ями. У тебе було тільки три зв’язки з заміжніми жінками, і ти порвав з цими бабами на висоті найделікатніших відносин, коли схвильована цікавість починала змінятися соковито звичними поцілунками. І от — загальний підсумок: куди ж привело тебе бездоганне життя з гордо піднятою головою? Пожарище! Від людини — тільки обгорілий комин!»

Зробивши такий підсумок, Вадим Петрович методично почав обмірковувати можливості дезертирства. «Втекти за кордон? Весь світ охоплений війною. Всюди шпиги шукають підозрілих іноземців, везуть в тюрми і там вішають… В усьому світі бадьорих хлопців вантажать на транспорти… «Тру-ля-ля, — горлають хлопці,-якнайшвидше всиплемо свиням німцям і повернемось до веселих подружок…» В океанах їх торпедують, і веселі хлопці борсаються в крижаній воді навколо масляної плями… В Європі колони молодих людей у захисному одягу, пошитому, як на мерців, густими цепами, в безнадійному розпачі, покірливо йдуть на кулемети, на бомбомети, на міномети, на вогнемети, — вогонь спереду, вогонь ззаду. Поїздка за кордон відпадає. Можна пробратися в Одесу, дістати липовий паспорт і — в шашличну — половим… Але хто-небудь: «Е-ге-ге, — здивується, — та це ж, здається, Рощин, що ж це ви, голубе?» Спекулювати потроху чи навіть — красти? Потрібний запас великої життєрадісності… Сутенером? Старий… Ну, добре, припустимо — проісную якось до остаточної перемоги: соціалісти перевішані, мужики перешмагані, англійці нам простили, з винуватим виглядом починаємо за Волгою збирати армію — бити німців. Зброю роздали, і одного непогожого дня солдатня уколошкує панів офіцерів, героїв «льодового походу», і казка починається спочатку. Бідна моя Катя, так і не знайдена, десь на вокзалі з вибитими вікнами, серед сонних, маячних і мертвих, покличе востаннє: «Вадиме, Вадиме…» Отже, є ще можливість: повіситись, негайно… Страшно? Анітрохи. Противно робити це зусилля над собою…»

Руки його були, як лід, він потилицею відчував холод. Ніякого рішення він прийняти не міг. І немовби маленькі чоловічки, бігаючи по ньому, як мухи, розтягали його волю, його душу… Коли смеркне, він устане, надіне штани, піде пішки на вокзал і, напевне, навіть цигарок купить на дорогу… І буде жити, — такого і шабля не зачепить, і куля не вб’є, і тифозна воша не вкусить.

За стіною, там, де були двері, заставлені комодом, вже давно поквапливо сперечались два сердиті чоловічі голоси. Один усе починав фразу: «Слухайте, пане Папрікакі, якби я був бог…» Але другий не давав йому договорювати: «Слухайте, Габель, ви не бог, ви ідіот! Треба збожеволіти — за півгодини до виходу газети купувати акції Крупп Штальверке…» — «Слухайте, я ж не бог!..» — «Слухайте, Габель, у вас не вистачить бебехів, щоб сплатити мої збитки, ви — труп…»

Фрази ці силоміць лізли у вуха Вадима Петровича.

«От чорт, — подумав він, — добре б оце вистрілити в двері…» Потім за другими дверима, що вели в готельний коридор, почалась біганина, і схвильовані голоси: «Треба ж лікаря…» — «При чому тут лікар, — він уже холоне…» — «А що таке, як це трапилось?» — «Як трапилось, так і трапилось, хіба вам не однаково…»

Голоси затихли, почувся дзенькіт шпор.

— Пане вартовий начальник, пробачте, будь ласка, — правда, що він племінник австрійського імператора?

— Правда, все правда… Ану, панове, вийдіть у коридор.

І потім уже коло самих дверей двоє заговорили стиха:

— Ніяке це не самогубство, його застрелив його ж ад’ютант, більшовик.

— Тобто як це, — австрійський офіцер, і — більшовик?

— А ви думали! Вони — всюди… Не то, що Відень, — Берлін з учорашнього дня у них в руках…

— Боже мій, боже мій. Цього ніяк не збагну…

— Значить, треба втікати…

— Куди втікати?

— А чорт його знає, — на які-небудь острови…

— Правильно… Вчора розказували — в Голландській Індонезії острови з хлібними деревами. Одежі не треба ніякої. Але як туди добратися?

Потім, не постукавши, в кімнату вскочив хлопчик, чистильник чобіт при готелі, — з приплюснутим носом і веселим ротом — од вуха до вуха.

— Екстрений випуск, революція в Німеччині… Пасажир, платіть три карбованці…

Він кинув газету на груди Рощину, не помічаючи ні відкритих страшних очей цього пасажира, ні його мертвенного обличчя…

— Гроші беру на підвіконнику. Пасажир, прочитайте газету…

Він вискочив з кімнати. Серце у Вадима Петровича істерично билось, але ще довго на грудях у нього нерозгорнутим лежав сліпо надрукований газетний аркуш…

«Революція в Німеччині!.. Солдати на дахах вагонів, розбиті вокзали, юрби, що співають дикими голосами, оратори, що вигукують з п’єдесталів пам’ятників, молотячи кулаками повітря: свобода, свобода! Нібито свобода замінить їм хліб, батьківщину, почуття обов'язку і розмірений спокій віками злагодженої держави! Революція, — засмічені міста, розпатлані дівки на бульварах… І нудьга, нудьга людини, яка дивиться з вікна на вилинялі дахи міста, де більше не залишилось таємниць… Навіть сонце піднялось недосяжно високо… Нудьга людини, яка з такими зусиллями намагалася пронести через життя саму себе, свою незалежність, свою гордість, свою печаль».

Вадим Петрович зрозумів нарешті, що розмовляє вголос. Це вже було схоже на марення з розплющеними очима. Він розгорнув газетний аркуш. На всю сторінку великими літерами йшло повідомлення про революцію, що почалася в Німеччині. Вона вибухнула в момент переговорів про перемир’я в Комп’єнському лісі, коли в поїзд генерала Вейгана, який стояв в артилерійському тупику, з’явилися німецькі уповноважені.

Вони спитали, які будуть французькі пропозиції? Генерал, не запрошуючи їх сісти, не подаючи руки, з холодною люттю відповів: «У мене немає ніяких пропозицій… Німеччина повинна бути поставлена на коліна».

Того ж дня правителі, які призвели Німеччину до ганьби, були скинуті. В Берліні утворилась Рада робітничих і солдатських депутатів. Імператор Вільгельм таємно залишив ставку в Спа і втік у Голландію, на кордоні віддавши голландському армійському поручикові свою шпагу.

Через кілька хвилин Вадим Петрович, одягнений, в шинелі, тісно підперезаній паском, у кашкеті, ще раз перечитав газету, стоячи коло вікна. Сунув у кишеню зім’яті кредитні папірці і вийшов на вулицю.

Він побачив: повз готель ішов кремезний чоловік, який ніби тільки що виліз із скафандра — з великої глибини: багрове обличчя роздуте, очі викочувались з орбіт; ворушачи товстими губами, обкиданими коркою, він повторював: «Продаю, Крупп Штальверке, продаю, продаю…» Він перекочував очі на прохожих з божевільною надією — знайти дурня, ще більшого, ніж він…

Його почали штовхати й одіпхнули до стіни австрійські солдати, — вони йшли купками без строю, перекинувши гвинтівки за спину, дулом донизу… Це була одна з ознак революції, — яка зразу ж, з першого свого дня відмовлялася від вбивства людей… Обік цієї юрби тротуаром ішов тоненький офіцер з шовковистими юнацькими вусиками; вродливе обличчя, напружене до страждання, було погордливо підняте, на лівому погоні — червоний бант. Цьому хлопчикові, випущеному в полк у воєнний час, не вдалося, мабуть, повештатися в новенькому мундирі, волочачи металеві піхви шаблі по тротуарах веселого Відня, де жінки так чарівно безтурботні. Припало йому — через молодість і добродушність — бути обраним до солдатського комітету, і от він веде свою роту на вокзал, евакуюватися, крізь фланговий вогонь злорадісних, насмішкуватих поглядів… А в Відні — хаос, голод, робітники будують барикади…

Рощин довго дивився вслід цим гордим європейцям. У нього теж піднімалась злорадність: «Недовго погостювали на Україні, попоїли гусей і сала… Брест вам, видно, вийшов боком…» Але він зараз же насупився: «А тобі що до того? Потирають руки в Москві. А ти йди у смердючий окоп, до своїх контрреволюціонерів…» І він дужче насупився від того, що вперше, та ще так спокійно, цинічно вимовив це слово… Саме в цьому слові ховалася причина його душевного розбрату. Катя була прозорливіша за нього, коли сказала під час їх шаленої сварки в Ростові: «Якщо ти віриш всією силою душі в справедливість твоєї справи, тоді йди і вбивай…» За всіма традиційними поняттями чесного інтелігента, який поважає себе, контрреволюціонер — значить, падлюка й негідник… От, і живи з цим…

Засунувши руки в кишені шинелі, він повільно йшов угору широким Катерининським бульваром. І хода у нього була, як у негідника й падлюки: човгаюча, квола. Проходячи повз перукарню, він мимоволі глянув на себе у вузьке дзеркало з боку дверей: до нього зло і криво усміхнулось його обличчя трупного кольору. Він зайшов, не скидаючи шинелі, сів у крісло: «Побрити!» Тут теж усе викликало у нього огиду — і низеньке тепле приміщення, обклеєне дешевими шпалерами, що відстали від стін, і сам перукар з гребінцем у волоссі, повному лупи, з брудними ніжними руками, що пахли якоюсь солодкою поганню…

Збиваючи піну і не поспішаючи намилювати Вадиму Петровичу щоки, перукар говорив:

— Не мала баба клопоту, та купила порося… Воювали чотири роки, а тепер у них революція… Про що вони думали, чому не спитали мене? — Він розкрив бритву і люто почав гострити її. — Велика політика і наше маленьке тихе діло, — бажаю вам мати різницю. — Гарячою піною він почав намилювати Вадиму Петровичу щоки. — Сьогодні ви у мене перший клієнт. Люди дуріють. Якщо імператор Вільгельм утік в Голландію, то в нашому місті вже ніхто не хоче бритися! Я вам скажу чому. Вони всі бояться більшовиків, вони бояться махновців, вони всі хочуть відростити собі щетину, щоб бути схожими на пролетарів. — Він з хрустом повів лезом по щоці. — Пробачте, ви не любите, коли беруть за кінчик носа? Є такі, що цього просять. Я вчився в Курську, наш майстер працював по-старому, засував пальця в рот клієнтові, а для благородних у нього були огірки. З пальцем — десять, з огірком — дванадцять, — непогані були гроші. Вас буду брити ще раз, — часу вистачить. От тільки що перед вами заходив один божевільний. Ви знаєте Папрікакі? Наш великий фінансист. У нього розладнані нерви, його не можна брити, у нього висип на щоках, страшний біль, навіть як торкнутися щіточкою. Сьогодні у нього, слава богу, висипало вже по всьому тілу. Так він мене потішив: німці збираються виходити з України, під Бєлгородом уже почали наступати більшовики, а в Білій Церкві об’явився новий український уряд: Директорія. Рада була, Совєти були, гетьман був, Директорії ще не було. На чолі — Петлюра і Винниченко. Обидва в шістнадцятому, в Києві, були моїми клієнтами. Петлюра — бухгалтер, служив у земському союзі. Винниченко — письменник, ми ходили на його п’єси, — нічого особливого: одна жінка, уявіть собі, обманює живописця, він з криком з нею розмовляє, а тут до неї підкотився полюбовник, і ця дамочка влаштовується з ним поруч у кімнаті. Живописець — увійти до них, уявіть собі, не може, розігнати їх і покинути це стерво не хоче, і він гризе собі руку, щоб сухожилки перекусити, стати інвалідом, на злість цій жінці. Брив я Винниченка, у нього обличчя дрябле, дірчасте… Папрікакі каже: Директорія випустила вже універсал, закликає хліборобів скинути гетьмана Скоропадського… Оце не було гетьманові кропоту!.. — Побривши другий раз щоки В адиму Петровичу, він осудливо примружився на його відросле сиве волосся: — Дозвольте вам підстригти а-ля бокс, якщо бажаєте, залишилось у мене трохи закордонної фарби — воронячого крила? Кому це потрібно — сива куделя? («Побрийте голову», — крізь зуби сказав Рощин). Слухаю. — І він почав клацати коло самого вуха ножицями, ніби набираючи швидкість. — Знаєте, пане капітан, одна моя мрія: є ж на світі де-небудь тихий городок, ну, нехай щонайглухіший, з гасовими ліхтарями. Багато мені треба? Десяток клієнтів. Роббту скінчив, люльку закурив і сиди коло дверей. Тиша, спокій, мирні старички проходять, — встанеш, уклонишся, і вони тобі уклоняться. Про маленьких людей, пане капітан, ніхто зараз не думає, — скинуті з рахівниці. А нас нема, — от куделя у вас і росте. Гляньте, — якими прийшли і що я з вас зробив: картинка!

Рощин дивився на себе в дзеркало. Лиснючий череп був гарної місткої форми, — для благородних і високих думок. Рбличчя — вузьке, з делікатним переходом від ледве виступаючих вилиць до підборіддя, не дуже випнутого, але й не безвольного. Темні, зведені коло перенісся брови примхливо розліталися на скронях, пом’якшуючи суворість розумних невеликих очей, що здавалися чорними від розширених зіниць. Таке обличчя не варто було б закривати рукою від сорому. Але, мабуть, рот псував усе. Можна збрехати очима, очі брехливі й потайні, але рота не можна замаскувати… От бачиш, — ніякої форми, весь рухливий, як слизняк… Чортзна-що таке. До Фауста не дотягнув, Вадиме Петровичу… Він устав, насунув похідного, брудного, простреленого кашкета — трохи набік, щедро розплатився і вийшов… Рішення у нього й досі не було ніякого… Але він уже не почував кволості в ногах, не зачіплювався носками чобіт за брук. Ось що означає побувати у перукаря! Краплина любові до себе просочилась у каламутний розпач його душі.

У вікнах засвічували світло. Шумів вітер у голих тополях, що зливались верховіттям з сутінками. Між стовбурами їх — по другий бік вулиці — яскрава лампочка нахабно спалахнула над розмальованими дверими ресторану-кабаре «Бі-Ба-Бо»… Цей шинок славився аматорськими шашликами. Подумавши про їжу, Вадим Петрович відчув, як у нього злипся шлунок, — з учорашнього дня він не їв. Це було могутнє, мужнє почуття голоду, воно виникло й заступило всі психологічні складності. Рощин рішуче повернув до освітлених дверей. Від дерева одійшла істота в білій спідниці, намагаючись перепинити йому дорогу, і вже вслід пропищала благально: «Офіцерику, я вам справлю приємність…»

Це було низьке, довге приміщення, не так давно розмальоване знаменитим тоді лівим художником Валетом, який утік з Петрограда. Стеля в «Бі-Ба-Бо» була чорна, з великими зірками з срібного паперу. По чорних стінах немовби мчали, підхоплені ураганом, жовті, оранжеві, цеглисті примари з розчепіреними ногами й руками, — о вугласті схеми чоловіків і жінок. Для шинку цей стінний живопис був надто серйозний: жах, а зовсім не хтивість, гнав по стінах це голе стадо. Капіталіст, який вклав гроші в це підприємство, — той самий Папрікакі, — сказав од. — ного разу: «Вирвіть мені ноги з тулуба, якщо я розумію цю мазанину, мене від неї нудить, а публіці подобається…»

Рощин пообідав і пив вино. Поїзд відходив о четвертій годині ранку; він вирішив пробути тут до трьох, а там буде видно… Йому було тепло, в голові трохи шуміло.

Офіціант, — татарин з московського неповоротного «Яру», — старий знайомий, — часто підходив, брав з відра пляшки і, схилившись, наливаючи, говорив:

— Пробачте, Вадиме Петровичу, я все до вас чіпляюсь… Згадаєш Москву… Ех! Бачите, як тут живемо. Навіть сниться оця шушваль…

Незважаючи на тривожний настрій у місті,-де по околицях і в темряві завулків лунали поодинокі постріли, а кінні гетьманські стражники, проїжджаючи вгору до губернаторського палацу, старалися їх не чути, — незважаючи на паніку сьогоднішньої чорної біржі, ресторан був повний. Кабаре ще не починалось. На маленькій сцені сидів коло піаніно дозгий молодий чоловік з витягнутою шиєю завтовшки як рука, з негритянським волоссям, що з’їхало на потилицю і росло сторч. Він грав попурі з спереток.

Круг столика Рощина було гамірно і п’яно. Кілька поміщиків, не витримавши нудьга у себе в номері серед розчарованих дочок, розважалися тут за графинчиком…

— Запевняю вас, — кричав один з пещеними щоками, — німцям тепер капут! До Нового року англійський експедиційний корпус буде в Москві. Будемо пити скочвіскі. Нема лиха без добра! — Роззявивши рота з чудовими зубами, добряк реготав. — Виходить: ура німецькій революції!

Другий, елегантно худий, з очима, що насмішкувато мерехтіли з глибини попелястих западин, підняв руку, просячи уваги:

— Лорд-канцлер у палаті лордів сидить, як відомо, на мішку з вовною… А сімбірське дворянство пишалося, що у них у зібранні на дворі стоїть мармуровий стовп — на потвердження того, що з панами родовитими дворянами на віки вічні нічого неприємного не трапиться… А тому безтурботно куняли в холодку під лопухами… Історія російського дворянства скінчена, — мішка з вовною нам не вистачало… Так само, як історія матінки Росії скінчена, панове… Повість про місто Глупов прочитана, книжку закинено в куток. І трапилось це не в грозу й бурю, як сказав один дуже розумний чоловік, а в простий понеділок, — бог плюнув і загасив свічку… Ще в чотирнадцятому році я продав земельку і з того часу — громадянин всесвіту… Так воно певніше…

— Вам добре, голубе, ви Оксфордський університет закінчили, а куди я з трьома моїми дівками подінусь? Куди? — Рум’яний добряк засопів і потягнувся за графинчиком. — А щодо кінця Росії — теж не згодний, це у вас англійська відрижка, еге ж. У прикажчики піду, в підрядчики піду, сам буду господарювати на трьох десятинах, а в Росію вірю. — Він налив і зараз же важко обернувся до третього співбесідника: — Куди я їх подіну? Вигнались три коломенські версти, плаксиві, рябі, плоскогруді — тургенєвські баришні, і це в наш вік! Мати в усьому винна, та і я теж винен, каюсь. Старша хотіла на Бестужевські курси, — одговорили, до того ж лінива… Молодша захоплювалась театром і була б, скажу я вам, першокласною актрисою… З великого розуму одговорили, навіть погрожували… Словом — домострой, і це в наш вік!.. А все від недоумкуватості… Англієць на три роки наперед бачить, сидячи на мішку з вовною, це правильно… А ми, так би мовити, мислили в кожну пору року інакше. — Випивши, потрясши щоками, він несподівано додав: — А проте — не пропадем…

Третій співбесідник був уже такий п’яний, що тільки скрипів зубами і їв квіти — дрібні айстри, — відриваючи їх од риновки на столі. Він нічого не слухав, не зводячи мутних очей з сусіднього столика, де сиділи дуже гарненька дівчина з великим невинним вузлом попелястого волосся і огрядний молодий чоловік у напіввійськовій гімнастерці. Підперши щоку, не звертаючи ні на кого уваги, ніби тут справді були самі примари, він мовчки плакав. Дівчина, жалібно кривлячи кругле синьооке лице, гладила його руку, брала її і цілувала; близько нахиляючись, квапливо, злякано шепотіла йому. Він повільно похитував великим обличчям. Рощин почув його тьмяний неживий голос, яким бурмочуть уві сні:

— Облиш, Зіно, дай мені спокій… Я нічого більше не хочу, ні тебе, ні себе…

Він міг би й не говорити далі, і так було зрозуміло, чим скінчиться ця ніч для молодого чоловіка… Дівчина чимось нагадувала Катю, не обличчям, — тихою лагідністю рухів… Теж скінчить життя де-небудь серед сипнотифозних на вузловій станції… Їх заступили двоє хлопчаків, що швиденько сіли за столик, який звільнився.

У обох — підстрижені чубчики до брів, гнилі зуби, на брудних пальцях брильянти… «Я як оперіщу Машку залізною палицею, — хвастав один другому, — як почав її топтати, аж кістки у неї затріщали, у стерва».

— Пане капітан, дозволите зайняти місце за вашим столиком?

Рощин мовчки кивнув. За його столик сів чоловік у нікельованих окулярах, підібгавши під стіл невкладисті ноги. На ньому був зелено-сірий, тісний у грудях мундир німецького ландштурміста. Ледве вимовляючи російські слова, він сказав офіціантові:

— Будь ласка, покушать трошки, я не кушав дуже давно, і пива, пива!

Він роздув худі щоки, показуючи, як він нап’ється пива, засміявся, потім трохи здивовано глянув голубими, як у галки, спокійними очима на похмурого Рощина:

— Пан капітан говорить по-німецьки?

— Говорю.

— Якщо я вам заважаю, я охоче пошукаю другого столика.

— Ви мені не заважаєте.

Рощин на цей раз відповів лагідніше. У ландштурміста було одне з тих німецьких облич, — вузьке, з трохи проваленим маленьким ротом, — яке до старості зберігав дитячий вираз і ніжний рум’янець. Ніс його був трохи задертий, ніби від доброзичливої цікавості до кожної людини.

— Раніш нам, солдатам, не дозволялось бувати в ресторанах, — сказав він. — З учорашнього дня німецька дисципліна стала розумнішою.

Рощин криво усміхнувся. Ландштурміст поспішив уточнити свою думку, піднявши по-професорськи палець з твердим нігтем:

— Дисципліна повинна бути розумною, тоді вона єсть форма громадського порядку і необхідна умова розвитку. Така розумна дисципліна народжується з глибоких соціальних рухів. Але якщо це не так, якщо вона тільки одне із знарядь примусу, тоді ми її не будемо називати дисципліною…

Він весело кивнув, закінчуючи цю свою, трохи невиразну, думку.

— Евакуюєтесь у Німеччину? — спитав Рощин.

— Так. Наша військова частина обрала комітет, і він ухвалив рішення, на щастя, — хоч це було й не без боротьби, — чисто принципове.

— Ну, що ж, по-російськи кажуть: скатертю дорога.

— Я непогано вивчив російську мову, я знаю, коли кажуть «скатертю дорога», це означає: «забирайся під три чорти»…

— А хоч би й так… Ви, здається, розумна людина: чого ж нам прикидатися? Ворогами були, ворогами й розлучилися…

— Так, так, — подумавши і похитавши головою, сказав ландштурміст, — з мого боку було б даремно і навіть безтактно заперечувати це.

І він знову усміхнувся тонкими губами, закінчуючи і цю тему. Йому принесли їжу й пиво. Він попросив пробачення, що на деякий час виключається з розмови, і взявся до шашлика, не поспішаючи, з якрюсь навіть урочистістю пережовуючи шматочки м’яса, пшеничного хліба і смажених помідорів.

— Смачно, — сказав він, почуваючи, що Рощин не зводить з нього злих, темних очей. Він з’їв усе до крихти, скоринкою вичистив тарілку і скоринку поклав у рот. Напівзаплющивши повіки, вихилив велику склянку холодного пива.

— Німці до їжі ставляться дуже серйозно. Німці багато голодували, і мають ще багато голодувати, перш ніж буде остаточно розв’язана проблема їжі.

І знову його довгий палець поліз угору.

— На світанку історії, коли людство переходило від первісного збирання дарів природи до насильницького вторгнення в природу, їжа стала результатом трудного й небезпечного процесу добування її. Їжа стала священним актом. Нажертись — значить заволодіти чужим життям, чужою силою. Звідси походять уявлення про можливість заклясти природу, тобто магія. Магічний ритуал їди покладений в основу всіх містичних культів. Їдять тіло бога… У мене записана цікава розмова з одним російським ученим про походження млинців. Масниця — це Свято поїдання сонця. Його заклинали хороводними танками, потім їли його зображення — млинці. Як бачите, слов’яни в своїх світоглядах завжди поривалися дуже високо…

Він засміявся. Розстебнув металічного гудзика мундира і вийняв пухлу, в потертій шкірі записну книжку, — ту саму, яку два місяці тому діставав у вагоні, щоб прочитати Каті Рощиній одне місце з Амміана Марцелліна. Поклавши її на стіл, обережно перегортав сторінки, дрібно списані замітками, виписками, адресами…

— Ось, — сказав він, поклавши палець на сторінку. Але Рощин дивився не на ці рядки, а на те, що було написано зверху рукою Каті: «Катерина Дмитрівна Рощина, Катеринослав, до запитання».

— Звідки у вас цей запис? — хрипко спитав він. В обличчя йому шугнула кров, він підніс руку до коміра гімнастерки. Ландштурмістові здалося, що другою рукою російський офіцер зараз витягне револьвер, — звичаї були воєнні… Але в страшних очах офіцера були тільки мука і благання… Ландштурміст якнайлагідніше сказав йому:

— Очевидно, вам добре відома ця дама, я можу дещо розказати про неї.

— Відома…

— О, це одна з сумних пригод…

— Чому — сумних? Ця дама загинула?

— Напевне не можу цього сказати… Мені б хотілося сподіватися на краще… За час війни я побачив, що людина надзвичайно живуче створіння, незважаючи на те, що поранити її легко і вона така чутлива до всякого болю… Це буває тому…

І він знову підняв був палець, — Рощин весь скривився:

— Кажіть, де ви бачили її, що з нею трапилось?

— Ми познайомились у вагоні… Катерина Дмитрівна тільки що втратила свого палко любимого чоловіка…

— Це була провокація! Я живий, як бачите….

Ландштурміст відкинувся на стільці, маленький рот його став круглим, галчачі очі — круглими, він ляпнув долонями по столі:

— Я приходжу в цей ресторан, де ніколи не бував, сідаю за цей столик, виймаю книжку… І — мертві пробуджуються! Ви чоловік цієї дами? Вона мені розповідала про вас, і я тоді ж уявив вас таким, саме таким… О ні, камрад Рощин, ви не повинні, ви не повинні…

Запнувшись, він стулив тонкі губи і поверх окулярів суворо, допитливо глянув Вадиму Петровичу в очі, повні сліз. На доброзичливо задертому носі у ландштурміста проступили краплини поту:

— Я сходив раніш Катеринослава, ваша дружина записала мені свою адресу. Я на цьому наполягав, я не

6Z9 хотів втратити її, як птицю, що пролетіла. За дорогу мені вдалося вселити їй деяку бадьорість. Вона дуже розумна, її ясний, але мало розвинений розум прагне добрих і високих думок. Я їй сказав: «Горе — це доля мільйонів жінок у наш час, — горе і злигодні повинні бути перетворені на соціальну силу. Нехай горе додасть вам твердості». — «Навіщо, — вона спитала, — мені ця твердість? Хіба я хочу жити далі?» — «Ні, — я їй сказав, — ви хочете жити. Нема нічого значнішого, ніж воля до життя. Якщо ми бачимо навкруги тільки смерть, злигодні і горе, — ми повинні зрозуміти: ми самі винні в тому, що досі ще не усунули причини цього і не перетворили землю на мирне і щасливе пристановище для такого чудового феномена, як людина. Позаду вічне мовчання й попереду вічне мовчання, і тільки невеликий відрізок часу ми повинні прожити так, щоб гцастям цієї миті надолужити всю безмежну пустоту мовчання…» Я їй це сказав, щоб потішити її. Отже, я зліз і прибув у свою частину. Вночі ми дістали відомості, що поїзд, у якому їхала ваша дружина, був спинений бандою махновців, пограбований і всі пасажири відведені в невідомому напрямку. Оце все, що я знаю, камрад Рощин…

На сцені почалося кабаре. Піаніно й музиканта з волоссям, що стояло сторч, засунули за куліси. З’явився дон Ліманадо, конферансьє, московська знаменитість, гарненький, з підведеними очима, невизначеного віку чоловік у смокінгу й солом’яному твердому брилику, насунутому на брови.

— Поздоровляю вас, панове, з німецькою революцією! — він сам собі міцно потиснув руки. — Тільки що був на вокзалі. «Драстуйте, — кажу я німецькому оберлейтенантові, — як поживаєте?» — «Дуже добре, — каже він, — а як ви поживаєте?» — «Теж дуже добре, — кажу я, — надворі листопад, в солом’яному брилику холодно, а я теплого в Москві залишив, тепер не знаю, коли виручу». — «А ви купіть, — каже, — теплу шапку». — «Я, — кажу, — на шапку тисячу марок зібрав, а сьогодні мені за них п’ять карбованців видали». — «Ай-ай-ай», — каже він. «Ай-айай», — кажу я. Так ми з ним поговорили про те, про се, а його солдати на дахи вагонів лізуть. «Виїжджаєте?» — кажу я. «Виїжджаємо», — каже він. «Зовсім?» — кажу я… «Зовсім», — каже він. «Дуже жаль», — кажу я. «Нічого не вдієш», — каже він. «А як це розуміти — нічого не вдієш?» — кажу я. «А так розуміти, — каже він, — що без ніякого розуміння». — «Ай-ай-ай, — кажу я, — а ми надіялися, що у вас цього не буде». А тут солдати на дахах як гримнуть «Яблучко», — я й пішов… Кругом темно, вітер свище, у провулках стріляють, а мені програму починати, я спізнююсь, на серці тяжкий тягар. Я і заспівав.

За кулісою гримнуло піаніно. Конферансьє підскочив, перебив ногами:

Обернувшись спиною до сцени, дивлячись в очі цьому чудному німцеві, Рощин спитав:

— Ви не могли б дати відомостей — в якому районі зараз оперує Махно?

— За нашими останніми зведеннями, Махно почав серйозно натискати на виступаючі австрійські і подекуди німецькі військові частини. Штаб Махна знову тепер у Гуляйполі…

X

На початку листопада Качалінський полк стояв у резерві для поповнення й відпочинку. В ньому після закінчення боїв залишилось не більш як три сотні бійців. Петро Миколайович Мельшин, що одержав несподівано для себе бригаду, говорив у Військраді, і на його пропозицію командиром Качалінського полку був призначений Телєгін, який лежав у госпіталі, заступником — Сапожков, і полковим комісаром — Іван Гора. Батарея Телєгіна увійшла до складу полкової артилерії.

Стояли вогкі дні, що пахли пічним димом і мокрою псятиною. Вогкість капала з потемнілих покрівель, земля розкисла, і бійці, повертаючись з навчання, волокли пуди болота на чоботях. Закінчилось страшне напруження: Донська армія була відкинена далеко за правий берег Дону. Була чутка, що отаман Краснов у Новочеркаську бився головою об стіну, дізнавшись про цей свій другий страшний розгром під Царицином.

Коли кінчався день стройового навчання, політосвіти і ліквідації неписьменності, бійці в сутінках, щулячись від холоду, розбредались по селу: хто до знайомих, хто до нової куми, а ті, у кого не було ні знайомих, ні куми, просто ходили з піснями, або, забравшись у сухе місце, балачками принаджували дівчат. І часто, починаючи з жартів і сміху, кінчали суперечками, часом запеклими, бо душі тоді у всіх були розбурхані.

З десяти моряків телєгінської батареї двоє були тяжко поранені, троє вбиті. Залишилось п’ять чоловік. Розквартирувались моряки на доброму козачому дворі, з якого втік господар. З ними жила й Онися, формально зарахована в нестройову роту. Нарівні з бійцями вона проходила стрій, і стрільбу, і політосвіту. Носила тепер чепурну червоноармійську форму і тільки не хотіла стригти кучерявого гарного волосся. Побачивши стільки страхіть і смертей, вона в цю жовтневу гарячку перейшла, як переходять вбрід по горло, через своє непоправне горе. Зморшки більше не спотворювали її помолоділого, погрубілого обличчя; на тилових харчах щоки у неї налились, стан вирівнявся, хода стала легкою. Вся вона була ніби тільки що вмита. Ночами, коли моряки на всі заставки хропли в натопленій хаті, вона потайки обпирала їх, штопала й латала, часом за цією роботою її заставала сурма горніста, що грала протяжну зорю в сивому світанку.

При полку залишився і Кузьма Кузьмич Нефедов на позаштатній посаді писаря. В найтяжчі дні, шістнадцятого і сімнадцятого, він проявив не то що мужність, а навіть особливу відчайдушність, витягаючи поранених з вогню. Це було відзначено всіма. Не відставав він і надалі, коли залишки Качалінського полку перейшли в контрнаступ, не відстав і за Доном, коли полк був змінений і відведений у тил.

Іван Гора, зустрівши його одного разу коло польової кухні, — змоклого, брудного, худого, збудженого, — підкликав пальцем:

— Що мені з вами робити, Нефедов?.. Ніяк не зрозумію, — що ви за людина?.. Піп-розстрига, і вік ваш немолодий. Чого ви до нас прив’язались?

Кузьма Кузьмич шморгнув, бо з його облупленого носа скочувалися краплини дощу, і рижими веселими очима глянув на комісара:

— Прив’язливий, Іване Степановичу, прив’язуюсь я до людей… Куди я піду, якого мені ще шукати людського товариства? Адже я мислячий…

— Та не в тім річ, слухайте…

— Що ж до полкового пайка (Кузьма Кузьмич показав на повний казанок), — то цей куліш з сальцем я заробив чесно, шкури своєї начебто не шкодував… Штани, чоботи, як бачите, сам роздобув у ворога, на полі бою… Нічого не прошу, нікого не обтяжую. І надалі надіюсь бути корисним… Адже революції тямуща людина потрібна? Потрібна… У вас у полку грамотного писаря нема. А я пишу навіть по-латині і по-грецькому… Та хіба мало на що я можу придатися…

Іван Гора подумав: «Чого ж і справді не використати людину, якщо вона тямуща й хоче працювати…»

— Та от, — сказав, — походження ваше турбує, коли б ви туману не стали напускати…

— Був, був колись спокушений міражами, правди ніде діти, — промовив Кузьма Кузьмич, — поринув був у їх пустиню… Ні, агітації моєї не бійтеся, з богом я посварився…

— Посварилися? — спитав Іван Гора. — Чи так же воно? Ну, гаразд, увечері зайдіть до мене до хати, поговоримо…

Смерком Кузьма Кузьмич з’явився в хату до комісара, який сидів коло вікна в шинелі й кашкеті і читав газету, ворушачи губами. Іван Гора склав газету, встав, запер двері:

— Сідайте. Тут одне діло таке, некрасиве… Ви язика вмієте тримати за зубами? Проте вам же буде гірше, якщо почнете базікати зайве: мені все відомо, навіть кому з бійців що снилося…

Він почав одривати від білого краю газети вузьку смужку, крекчучи, скручував її пальцями, що ледве згиналися:

— Люди впоралися, хліб звезли, з молотьбою трохи запізнилися через воєнні справи. Але народ нам довіряє, це головне, — хоче вірити, що Радянська влада стала міцно… Добре… А скоро ж — покрова…

Іван Гора трохи підвів очі на Кузьму Кузьмича, великий ніс його збентежено потягнув ніздрею.

— Скоро покрова… Забобони в народі ще живуть… Декретом їх за один день не скасуєш… Потрібна, так би мовити, тривала… Ну, гаразд… А дівки ходять незадоволені, ждуть покрови, а сватів ніхто не присилає. Вчора був у селі Спаському. Жінки спинили мою бричку, і давай плакати, і лають, і сміються… Настрій цілком радянський, але от не дає їм спокою ця покрова. Село багате, хліба багато, хлібної розверстки у них ще не було… Підійти до них треба розумно, щоб свідомо дали хліб… Але як там проагітуєш, коли жінки висмикнули у мене віжки і кричать: дай їм попа… Я їх соромити: «Мало ви, — кажу, — надивились, як ваші попи генералові Мамонтову кадилами махали…» — «Так то ж, — кажуть, — були білі попи, ми їх самі з села повиганяли, а ти дай нам червоного попа… Нам треба весілля справляти, у нас дівки засиділись, та в нас, — кажуть, — ще півтори сотні дітей по колисках кричать нехрещені…» Тьху ти, знаєш, навіть голова в мене болить другий день… Так мене збентежили ці жінки… Не можу ж я їм попа ставити? А питання треба вирішувати. Вони подумають, подумають, та й пошлють у Новочеркаськ за старим попом… Значить — конфлікт… Ти, Кузьмо Кузьмичу, в цих ділах тямущий. Виручи мене. Візьми бричку, поїдь на село, поговори з жінками… Тільки щоб я нічого не знав. А дівок цих я бачив, страх: кам’яні. — Іван Гора показав собі на груди. — Діло ж воно людське… Поїдеш?

— З охотою, — відповів Кузьма Кузьмич, трясучи обличчям і складаючи губи трубочкою.

— Нудно ти говориш, Шаригін, така мозкова сухота, прямо хоч утікай від тебе світ за очі…

Латугін узяв кашкета, надів його криво — козирком на вухо — і ворухнувся на лаві, але не встав, а, підкотивши очі, глянув на Онисю.

Вона сиділа, нахмурена від уваги, пильно дивлячись, як завжди під час навчання, на один який-небудь предмет, скажімо, на цвях у стіні. Непривчений мозок ледве вбирав у себе абстрактні ідеї, — вони, наче слова чужої мови, лише часточками, іскорками проникали до її живих відчуттів. Слово «соціалізм» викликало в ній уявлення чогось сухо шурхотливого, як червона стрічка, що чіплялася ворсом за шершаві руки. Ця стрічка їй снилася. «Імперіалізм» був схожий на царя Навуходоносора з лубочної картинки, закапаної мухами, — з короною, в мантії, пофарбованій мазком карміну, — цар упустив скіпетр і державу, побачивши руку, яка писала на стіні: мене, текел, фарес…

Але Онися була працьовита й уперто перемагала ці недосконалі уявлення.

Вона відчула на собі погляд Латугіна, але не відірвалась від цвяха в стіні, тільки повільно стиснула розведені коліна.

— Чим же я нудно говорю, Латугін? Стаття, яку ми розбираємо, надрукована в «Известиях». Вона, чи що, тобі не подобається? — спитав Шаригін. — Якщо ти воїн революції, то, заряджаючи свою гвинтівку, ти повинен чітко уявляти собі як поточний момент, так і загальні завдання.

Сказавши це, Шаригін перевів млосний погляд синіх гарних очей своїх на Онисю. Вона продовжувала дивитись на цвях. Байков промовив тонким голосом, без сміху:

— Нащо вовкові піджак, обдере об кущі однак. Шалапутові наука — скука.

— До ладу! — зараз же відповів Латугін, теж без усмішки. — Та не така вона вже й правда. Ні, не наука шалапутові скука. Я науку шаную, якщо від неї діти бувають… А там нудьга, де людина не знає, з якого боку у слона ноги ростуть, а з якого голова… Та годі вам мене сердити. Справжнє слово, як жінка, обійме тебе й опече, за ним босоніж по жару побіжиш… Ось якими словами говори зі мною, Шаригін. А то завів одної, як у берестову дуду: «Світовий пролетаріат та соціалізм…» Я за нього на смерть пішов! Я хочу, щоб мені про нього розказували, я б слухав і вірив: коли, де, по якому дереву я вперше сокирою вдарю, — цей дім будувати. По яких лугах я гуляти піду в шовковій сорочці… Ех, стукнути б тебе земною кулею по голові, щоб ти навчився, як говорити про світову революцію.

Онися глянула на його широке сильне обличчя, з очима, розставленими, як у племінного бугая, глянула і з тугою подумала, що вже краще б витекли очі її.

Ні Гагін, ні Задуйвітер, ні Байков не схвалювали поведінки Латугіна. Розмовляли гарно, мирно, під тихий шум дощу по солом’яній покрівлі. Правда, Шаригін, бувши молодим, ще не освоївся з наукою і важкенько іноді міркував, боячись простих слів, як би не завели вони його куди-небудь у пастку. З іноземними, перевіреними, йому було вільніше. Але все-таки не слід було Латугіну, отак собі ні з сього ні з того, піднімати на сміх чесного товариша, та й козирився він і форсив з іншої, звісно, причини, — це всі розуміли, — і причини цієї теж не схвалювали.

— Комісар збирає продовольчий загін, от ти піди до комісара і попросись, — сказав йому Гагін. — Без діла ти нудьгуєш, доброго від тебе ждати не доводиться, застоявся, друже…

Байков затряс бородою і засміявся. Задуйвітер теж зрозумів натяк і, роззявивши рота з міцними зубами, зареготав. Онися залилась таким гарячим рум’янцем, що виступили сльози. Взяла шинелю, одвернувшись, одяглась, тісно підперезалась і вийшла з хати. Вийшло вже зовсім не добре. Шаригін, усміхаючись, повільно склав газету.

— Ходімо, поговоримо, — сказав він Латугіну.

Той примружився:

— Поговоримо.

І вони вийшли на двір у темряву, під дрібний доїцик, що лоскотав обличчя. Шаригін почував, що Латугін з усмішкою тільки жде початку розмови, щоб гостро й нахабно відповісти. Шаригін хотів якнайспокійніше поставити питання про порушення товариської дисципліни і про те, як треба виживати з себе гнилу буржуазну спадщину… Замість цього, глибоко втягнувши ніздрями нічну вогкість, сказав:

— Облиш Онисю… Не гаразд це… Брудно це… Пустощі це…

Сказав і замовк. І Латугін, що ніяк не сподівався такого повороту, стояв перед ним нерухомо. Ніщо не годилося, ніяка відповідь: ні те, що, мовляв: «Тебе, шмаркача, незайманого, гувернантку, я не просив мені свічку тримати», ні те, що, мовляв: «Багато хто мене про такі діла просив, та мало хто від мене цілим ішов…» Кругом виходило, що він, Латугін, брудна людина. Здіймалася в ньому пекуча образа… Як це було колись, отут би й лізти на рожен… Він навіть зажмурився, скрипнувши зубами: «Не можна!..»

— Так-так, — сказав, — ось коли ти мені докоряєш, значить, я кров свою проливав даремно, значить, — як був я бродяга, бандит, сукйн син, так і залишився?.. Ну, спасибі тобі, Костю…

Він пішов до воріт і шалено грюкнув кулаком у хвіртку.

Життя повільно поверталось до Івана Ілліча Телєгіна. (Він, крім нервового зворушення, був поранений у багатьох місцях крихітними шматочками сталі від снаряда).

Спочатку було забуття. Потім воно змінилося сном з короткими перервами, коли йому давали їсти. Потім він почав відчувати щасливий стан спокою. Очі його були прикриті пов’язкою. Він лежав в окремій кімнаті з щільно запнутим вікном. Часом він чув м’які кроки, шепіт, — не гучніший, ніж шелест листя, — брязкіт ложечки, шарудіння плаття. Безперервно коло голови його цокав годйнник, то гучніше, то тихіше. Відчуття, що доходили до нього ззовні, обмежувались тільки цим і ще невидимою присутністю якоїсь обережної істоти. Він зітхнув, і зараз же — легкий рух повітря, і та істота нахиляється над ним, і він навіть чує запах, ніжний і свіжий…

Раз у раз вдиралась груба істота, що тхнула міцним потом, а головне — тютюном:

— Ну, як пульс?

Ніжна істота ледве чутно шелестіла у відповідь. А груба гуділа бадьоро:

— Прекрасно! Чолов’яга дужий… Головне, стежте: абсолютний спокій, ніяких зовнішніх подразнень…

Іван Ілліч в думці повільно вимовляв: «Сам ти зовнішній подразник… Іди собі, не гуди… А ти, дбайлива, нахились, поправ що-небудь, а ще краще — погладь руку… От бачиш, подумав — і зрозуміла. Що це за доглядачка, де вони таку хорошу знайшли?»

Говорити йому було заборонено, але думати заборонити не можна. Багато років не було з ним такої нагоди, щоб залишитися — без гризот і турбот — на самоті з самим собою. Це була велика нагорода за всі тяжкі роки чесної служби. Нечесного він не зробив нічого, і срвість його спокійно дрімала, як димчастий кіт у непогожий день. Думки його блукали по якомусь напівреальному світу. Найчастіше згадувалось літнє північне сонце, яке бувало в Петербурзі, коли в холоднуватий день воно ллє світло на синюватий асфальт тротуару, по якому мете вітрець… Скільки думано, скільки було прожито в Петербурзі… І от, перед його закритими повіками випливає віконце дерев’яного будинку, сонце неяскраво світить на пухирчасті шибки, за ними ввижається йому… Але спогад згасав і відпливав, залишалась тільки любовна туга від його дотику.

Невідв’язно в пам’яті повторювались давно забуті слоЬа пісеньки, — чув він її, точно не згадати, мабуть, у Новому Селі, що за річкою Крестовкою, на дачі. В голубуватому півсвітлі ночі лінива худа циганка співала стиха, перебираючи струни: «Підете ви праворуч і ліворуч — скрізь пітьма, блукатимете довго в домі, та дарма, бо хоч нарешті вдасться двері вам знайти, проте ніяк не дійдете ви до мети…»

Співала їм, мужчинам, що сиділи мовчки на стільцях перед нею, про вічну нудьгу, без неї і життя не життя, шукай, шукай дверей, — чи не там? «Ех, ви, дурні, з похмілля! Кого ви шукаєте? Йдете довгою вулицею на захід північного сонця, під ногами вітрець жене куряву, шукаєте, — де ж те віконце з пухирчастими шибками? Чи не за ним, бува, сидить на підвіконнику наймиліша в світі, в ситцевому платтячку, піднявши коліна, — читає книжку, а в книжці написано про тебе, котрий іде, шукає. Все це дурниці, — шукаєте ви самих себе…»

В тиші й темряві, під цокання годинника, Іван Ілліч напівдрімав, напівмарив: разом з поверненням до життя в ньому прокидалася любов до себе, глибоко захована, принципово ним осуджувана. В цьому напівфантастичному світі він ніби збирав свої спогади, найдобріші, найневинніші, найлюбовніші, — те, що людина за своє життя розгублює по дорозі, і часто — безповоротно. Любов до себе входила в нього, як здоров’я. Він уже їв з апетитом і нишком, щоб сестра не бачила, міцно потягався.

Одного разу, добре виспавшись, наївшись гречаної каші, зручно вмостившись на подушці, він несподівано голосно сказав:

— Сестрице, можна побалакати з вами трошки, про дрібниці…

Вона швидко нахилилась до нього.

— Тсс, — прошепотіла злякано і долонею стиснула йому губи. — Тсс! — А коли відняла руку, він знову — вже навмисне голосно:

— Тоді ви що-небудь розкажіть… От, у вас рука приємна, маленька. Скільки вам років? Як вас звуть?

Вона кілька разів коротко зітхнула, чи то схлипуючи, чи то задихаючись… Чудна якась була. А він їй хотів сказати ось що: «Я прокинувся, і раптом мені спало на думку… Якщо людина сама себе не любить, тоді вона нікого не може любити, — на що вона тоді здатна? Наприклад, безстидники, падлюки — вони себе не люблять..» Сплять вони погано, все у них свербить, вся шкіра свербить, то злість до горла підкочується, то страх обпече… Людина повинна себе любити і любити в собі таке, що може любити в ній інша людина… І особливо — жінка, кохана жінка…»

Але Іван Ілліч нічого цього не сказав; сестра вийшла з кімнати і незабаром повернулася з лікарем, ворогом зовнішніх подразників, і він якнайнахабніше почав гудіти:

— Що ж це, голубе, бешкетуєте? Ні, ні… Кілька слів, найнеобхідніших, ще дозволяю… Мені вас треба віддати в полк у найкращій формі. І ваш обов’язок, голубе мій, якнайшвидше стати повноцінною людиною… Дайте-но йому снотворного, сестро…

— Стій, чоловіче добрий, я тут вилізу, в село я пішки увійду, — сказав Кузьма Кузьмич.

— Чого ж пішки?

— Ти вже мене не вчи. Увійду як прочанин, зрозуміло тобі?

— Діло твоє… — Латугін спинив ситого артилерійського коня на розбитому шляху коло греблі з кривими вербами, з яких уже облетіло листя. Село Спаське було по той бік плоского ставу. Близько до берега підходили токи з ожередами свіжої соломи. На очеретяних покрівлях, що низько й тепло прикривали мазані хати, з коминів курів димок.

— Самогон гонять усім селом, — сказав Латугін і, глибоко зітхнувши, почав дивитись на гусей. Гладкі білі поважні птиці йшли греблею. Передній гусак, побачивши тачанку, що стояла з двома людьми, осудливо сцинився, і за ним спинилося півсотні гусей. Вони погелготали між собою, радячись, і перевальцем, сповзаючи на животах, спустилися з укосу греблі на воду і попливли, ніби гнані легким вітром, по темній воді до болітця.

— В такому гусаку фунтів з п’ятнадцять, у падлюці, — сказав Латугін. — Варити його треба, ух, матінко рідна!..

— Ти, чоловіче добрий, їдь собі. — Кузьма Кузьмич поквапливо став тикати йому руку. — І скажи комісарові, що мені тут треба обдивитися, те та се, покрутитися. А вже тоді, отак через тиждень, — приходьте з продзагоном. Все буде полюбовно.

— Розіп’єшся ти тут вкрай, Кузьмо.

— Я, чоловіче добрий, його і в рот не беру. Ну, завертай, завертай, а то нас ще побачать…

Латугін обернув тачанку, сердито вдарив хворостиною крижистого коня і покотив не обертаючись. А Кузьма Кузьмич пішов через греблю на село. Стара, аж зелена бекеша його, колись перероблена з попівської шуби, була підперезана ситцевою хустинкою, за спиною — червоноармійська полотняна торба, на голові — солдатська висока шапка часів недоброї пам’яті імперіалістичної війни. Словом, вигляд у нього був підходящий.

Нудно в селі пізньої осені. З вишень і яблунь облетіло листя, і воно лежить, мокре від нічного інею, на розкопаних грядках, звідки повитягали овочі. Замість соняшників, що приваблюють сонце в маленькі віконця хат, стримлять лише гнилі штурпаки. Болото всюди — до самого порога. Злинялі віконниці скриплять і грюкають від холодного вітру, і не хочеться виглянути у віконце, звідти побачиш хіба тільки ворону на тину, яка похмуро дожидає, коли хазяйка викине на подвір’я що-небудь їстівне.

«Живуть не розбуджені, крекчуть та чухаються. Пристрасті дрімають, бажання без фантазії… А кожен же створений в образ і подобу якого-небудь Арістотеля або Пушкіна. Ті самі у вас двоє очей, щоб бачити чудеса землі, до яких не можна звикнути… Та сама у кожного на плечах голова — найдивніше з усіх чудес… (Кузьма Кузьмич навіть тріпнув високою шапкою). Якщо її порівняти з всесвітом, то голови й нема зовсім. А з другого боку, весь всесвіт у цій голові, — вона, голова, в такі таємниці проникає, куди біблійний бог і носа не потикав… То чого ж це з вікон на ворон дивитись?»

Приблизно так міркуючи, прицмокуючи від задоволення, Кузьма Кузьмич ішов повз низенькі тини й хати, придавлені очеретяними покрівлями. Йому зустрілась дівчина в чоботях, у некритому короткому кожушку, — несла на коромислі повні відра. Широка, ставна, непривітна.

— Надією зовуть, мабуть? Не помилився? Здрастуйте.

Дівчина спинилася, повільно обернула до нього широке обличчя:

— Ну, Надією. А ви звідки знаєте?

— Духовидець.

— У нас такі тепер перевелися. Ідіть своєю дорогою.

— Ну, прогнали мене, — сказав Кузьма Кузьмич, — пішов я знову в степ, — лічити могили. Ех, далека дорога — йти самотою Боже мій, яка далечінь!..

Дівчина скривила губи. Вона ступила була, щоб відійти, але знову зупинилась, підозріло дивлячись на неймовірно хитре, усміхнене обличчя цього чоловіка. Кузьма Кузьмич розвів перед нею руками:

— Спати захочу — в копиці висплюся, їсти захочу — вкраду що-небудь… Не це мені потрібно, хороша моя… Пророки по гострому камінні босоніж ходили, пророкували. Святителі на стовпах стояли, акридами живились… А знаєш — що таке акриди? Коники… Через що терпіли? Ану скажи… Задумалась… — Він підступив до неї, витягнув губи. — Людину любили… Кожна людина — чудо, а ти, Надіє, чудо подвійне… А що бачу: пшенички ви намолотили, самогону нагнали, по подвір’ях смаленою свининою пахне… Всього у вас доволі… А от невесело… Світла у вас немає…

— Ти гас, чи що, продаєш? — вже невпевнено спитала дівчина, обдивляючись.

— Нічого не продаю і милостині не прошу. Прийшов я до вас веселитися і вас веселити.

Дівчина помовчала, знову глянула на нього довгими очима, сірими, як хмара. Присівши, поставила відра, поклала на них коромисло:

— У нас на селі невесело, нас не розвеселиш… А чим ти маєш веселити?

— Значить, знаю спосіб, коли говорю… Я піп-розстрига…

Дівчина розкрила рота, такого свіжого, з такими рівними білими зубами, що Кузьма Кузьмич затупотів від задоволення. І непривітність у неї, як вітром, звіяло з обличчя.

— Ой, — сказала вона, поклавши руки під груди, на яких не сходився кожушок, — ой, — повторила вона, переступивши широкими стегнами, — то ходімо ж до хати… Батько з вами поговорить, у нього ключі від церкви…

— Ні, — сказав Кузьма Кузьмич, — не піду… Ви до мене прийдіть… Отак-то, чорноброва…

Підморгнув, весело здвигнув плечима й пішов вулицею, поглядаючи, де гіршеньке подвір’я.

Настав день, коли Іванові Іллічу зняли пов’язку з очей. Сталося це в сутінки. За дверима сестра щось злякано шепотіла лікареві… «Дурниці, — повторював він, — чоловік не орхідея, — робіть, як я сказав…» Сестра повернулася до ліжка, нахилилась так, що тонке волосся її залоскотало ніс Іванові Іллічу, зняла пов’язку, і перший раз, замість шелесту і шепоту, він почув її голос — кволий і уривчастий:

— Хворий, лежіть спокійно, звикайте до світла…

Трохи з острахом він розплющив очі після довгої, довгої темряви. Все було неясне. В кімнатку проникало напівсвітло, — на вікні з одного кутка була підгорнута ковдра, якою воно було запнуте. В ногах ліжка сиділа коло столика сестра, — обличчя її він не міг розглянути, — вона низько схилилася й робила щось з марлевим бинтом.

Іван Ілліч лежав і усміхався. Над головою — похила стеля, там, звичайно, драбина на горище, а це — те саме пухирчасте віконце. Кращого місця не знайти… І зараз же, наче віддираючи свіжу пліву на рані, поповз спогад про інше місце, димне, гуркітливе, покопирсане, коли перед ним блиснув сліпучо-жовтий розрив… «Не треба, не хочу», — Іван Ілліч одігнав спогад, що мало не почав скручувати йому мозок… Знову стало чути, як цокає годинник, м’яко і без болю відриваючи рівні проміжки життя…

— Сестро, — покликав Іван Ілліч, — я погано вас бачу.

Вона затрясла головою. Бинт покотився з її колін, розмотався, вона знову взялася його скручувати. У неї були легкі рухи, — мабуть, зовсім ще молоденька… І вже яка досвідчена! Хоч як силкувався Іван Ілліч придивитися до неї, сутінки згущалися, тепер тільки невиразно розрізняв її полотняний халат і косинку, що закривала плечі, як у сфінкса.

«Зрозуміло, зрозуміло… Бідолашна, мабуть, спотворена віспою, або вже якась дуже негарна. Почуває, звичайно, який я їй вдячний. — Іван Ілліч зітхнув. — А скільки таких, — ніжних і відданих, — друзів на життя і смерть.

І розумненька, мабуть, — негарні всі розумні… Ото з ними й треба одружуватись, ото їх і любити… А чоловіки готові шкуру з себе здерти — аби тільки в них на подушці лежала гарненька голівка з віями, як у ляльки, аби сюсюкала всяку нісенітницю й банальність… Даша інша річ, не за красу її полюбив… — Іван Ілліч заплющив очі, поклав кулак під щоку. — Брешеш, брешеш… За особливу красу полюбив… А от вона й не захотіла…»

Сестра тихенько встала, думаючи, що він заснув, пішла і довго не поверталась. Потім ледве чутно рипнули двері. З’явилось жовте, неяскраве світло. Іван Ілліч, не ворушачись, трошечки відкрив повіки. Він побачив, що увійшла Даша в білому халаті й косинці. Вона несла маленьку бляшану лампу, прикриваючи вогонь просвічуючою рожевою долонею. Іван Ілліч не здивувався, побачивши Дашу, — тільки він не повірив, що це Даша.

Вона поставила лампу на стіл, прикрутила гнота, сіла й почала дивитись на Івана Ілліча. Лице у неї було худеньке, як у дівчинки, що перехворіла на тиф. В кутку трохи припухлого рота — зморшка. Освітлена одна щока й око, спокійне й величезне, з цяточкою лампового вогника в зіниці. Умощуючись сидіти довго, вона сперлася ліктем на коліно й опустила підборіддя на кулачок. Так сидіти уміла тільки одна Даша.

… Того вечора в Петербурзі вона прийшла на «Центральну станцію для боротьби з побутом», — на квартиру Телєгіна, там він побачив її вперше, вона здалася йому прекрасною, як весна. Щоки її палали, їй було тепло в сукняному чорному платті. Кімната, де на дошках, покладених на колоди, сиділи поети, учасники «прекрасних брюзнірств», наповнилась ніжним запахом духів. Слухаючи заумні віршики, вона опустила підборіддя на кулачок і мізинцем торкала трохи припухлі, капризні губи… Стілець, на якому вона сиділа, він одніс потім до себе в кабінет…

Усе це спалахнуло в пам’яті між двома ударами серця. Все гучніше воно стукало у Івана Ілліча, як сторож опівночі: прокинься! Але ця жінка на табуреті — в ногах ліжка — не могла ж бути Дашею! Не ворушачись, він жадібно дивився на неї крізь щілинки повік… Мабуть, вона помітила це і вся подалась наперед…

— Сестро, — покликав він, — сестро!..

І, широко розкривши очі, підвівся… Даша зірвалась назустріч йому з тривожним, кволим, щасливим криком… Він схопив її за плечі, за спину, ніби боячись, що розтане видіння… Це була Даша, худенька, тендітна, жива! Він пригортав до себе її лице і почував, як тремтять її губи, все тіло її здригається… Він узяв її голову й одвів од себе, щоб дивитись у її любиме, завжди нове, завжди несподівано прекрасне лице. Вона повторювала з заплющеними очима:

— Я з тобою, все добре, все добре…

Він почав цілувати її рот, куточки її рота, де страждання проклали дві ниточки, її заплющені очі.

— Тепер заспокойся, Іване, любий, — шепотіла вона, — я нікуди не піду, я з тобою назавжди, назавжди…

Надвечір усе село знало, що у самотньої вдови, Ганни Трижильної, в хаті сидить якийсь чоловік, котрий догнав Надьку Власову на вулиці і сказав їй: «Прийшов вас веселити, я піп з червоної сторони…» Жінки всі, старі й молоді, цьому повірили. У Надьки язик заболів розказувати одне й те саме, як вона несла відра, і ще у неї було ніби передчуття, він узяв та й гукнув: «Надіє!» («Та люди ж добрі, — перебивали слухачки, — звідки ж він узнав?») «Тож-бо й є, що — духовидець…» І обличчя у нього руське червоне, ніби вся шкіра здерта, волосся до плечей, одягнений у латане-перелатане, але не голодний, веселий, все загадками говорить…

Чоловіки, чуючи жіночі пересуди, сміялися: «Коли б цей ясновидець села не запалив з чотирьох кінців… Якби він був справжній піп, то перше діло — шасть у найбагатшу хату… А у Трижильної і тарганам їсти нічого… Ні, жіночки, треба його вести до сільради, нехай покаже документи… Може, він розвідник від бандитів? Отак-то…»

«Годі зуби вишкіряти, люди сміються, — відповідала жінка такому чоХовікові, і інші жінки підтакували одностайно. — Слухали ми вас до революції, — кричала жінка, безстрашно виблискуючи очима, — добра од ваших наказів мало бачили… — І бралася в широкі боки. — Розуму у нас не менш як у вас, та розуміємо ми більше… Любі мої, — зверталася вона до жінок, — та гляньте на мою Надьку, у неї кофта на грудях тріскає… В люстерко подивиться: мамо, кличе, мамо, за що я пропадаю? Так що ж їй — до нової покрови ждати? — І знову до чоловіка: — Ні, чому він до тебе в хату не пішов — свинину жерти? Христос тільки по багатих, чи як, ходив? Через те він у цієї Ганьки. У дубленої шкури, сидить, що він — червоний піп, йому не свинина твоя потрібна, він турбується про наше бідолашне щастя».

Чоловік тільки махав рукою, ішов куди-небудь. Надвечір жінки зібралися юрбою коло Ганниної хати і послали туди делегаток. Перш ніж увійти, делегатки дізналися від дівчинки, від сусідів, що Ганна Трижильна топила сьогодні вранці лазню (поганеньку чорну лазню на задвір’ї, на березі ставка), і піп там мився, і вона дала йому з покійного чоловіка чисту сорочку. Піп зараз оце, після лазні, збирається пити з Ганною шавлію (в селі її пили замість чаю).

Піп сидів у голубій вилинялій сорочці на лаві, поклавши руки на стіл, і — Надька не збрехала — обличчя у нього було червоне, можна злякатися, губи солодко складені, як у ведмедя. Вдова смажила на трісках яєчню; з самовара крізь діряву трубу, наставлену під комин, гуготіло синє полум’я.

Три делегатки увійшли, вклонившись, сказали: «Здрастуйте», — і сіли на лаву ближче до дверей. Вони нічого не говорили, але все помічали.

— Кажіть, чого прийшли? — раптом голосно спитав Кузьма Кузьмич. У делегаток забігали очі. Одна, Надіїна мати, відповіла солоденьким голосом:

— Звичаї, кажуть, скасували? А ми, батюшко, за звичаї. Весілля справляти один раз, а жити довго… Так чи ні?

— Довго жити — багато добра нажити, — відповів Кузьма Кузьмич. — То в чому ж річ?

— Та ти нас не бійся, ми радянські. Ми в сільраду обирали, голосували за Радянську владу. Церкву запечатали і попа постановили здати в повітову Чеку за те, що переховував кулемет.

— Ого, — сказав Кузьма Кузьмич, — видно, піп у вас був серйозний.

— І ще й як цей піп погрожував: «Я, — каже, — анци- христи, ваш мітинг з максима поллю, з вікна…» Так нас налякав… Наші дівки, звісно, голосували з усією громадою, а коли підійшло до покрови, захотіли вінчатися в церкві, — уперлися, змовились, мабуть, а знаєш, — дівки зіб’ються в череду, — жодної не відірвеш… От ти і розкажи нам, що робити? Ти, кажуть, розстрижений?

— Еге ж, — відповів Кузьма Кузьмич.

— Як же так?

— За вільнодумство, — з богом посварився.

Делегатки тривожно перезирнулись. Надіїна мати шепнула одній і другій на вухо, ті їй — теж на вухо. Вони — вже голосом твердішим:

— Значить, вінчання буде не справжнє?

— Чого ж, — аби була у дівки охота… Обвінчаю і в книгу запишу, — на вселенському соборі не розвінчають. І вінець надіну, як на бубнову даму, і круг аналоя обведу, і спитаю, що потрібно, і скажу, що потрібно, і погуляємо без гріха і досхочу… Що вам ще треба?

Друга делегатка сказала:

— У нас ще немовлята нехрещені, без імені.

— Скільки?

— Можна полічити. Багато.

— Що ж вони — нехрещені — гірше соску ссуть?

Делегатки знову перезирнулись, здвигнули плечика.

Вдова поставила на стіл сковороду і, одійшовши до печі, похмуро дивилась, як Кузьма Кузьмич, набираючи. ложкою яєчні, уминає і жмуриться.

— І хрещення буде справжнім? — спитала друга делегатка.

— Якнайсправжніше, як за Володимира Святого.

— Як же ти служити будеш, без диякона, без півчих?

— А навіщо вони мені? Один справлюсь, — на різні голоси.

Тоді Надіїна мати підійшла до нього, сіла і ребром долоні постукала по столу:

— Багато грошей візьмеш?

Кузьма Кузьмич відповів не одразу. Вона навіть важко задихала, і рука у неї почала тремтіти, а ще дві делегатки, сидячи коло дверей, витягнули шиї.

— Ні копійки я з вас не візьму, ось що. Не для цього я сюди прийшов. Заплатіть лише в сільраді писареві за документи.

З усіх боків принадною здалася пропозиція цього чоловіка, але і страшно було: а якщо він — який-небудь перевертень… Місяця півтора тому, коли село було ще під отаманом Мамонтовим, теж отак прийшов один, в калошах на босу ногу, заріс бородою від самих очей. Підійшов до хати, де люди сиділи смерком та гомоніли, постояв, поки до нього звикли, і сів коло старого діда Якима. Думав, мабуть, що йому дадуть покурити, але йому не дали. Він ногу на ногу закинув і до діда — секретно на вухо: «Впізнаєш мене, старий солдате?» — «Нікак нєт». Той ще секретніше: «То впізнай — я імператор Микола Другий, в Катеринбурзі не мене стратили, я ходжу по землі таємно, поки не настане час відкритися…» Дід Яким був глухуватий, не все розібрав та й закричав. Люди не дурні, — зараз же цього імператора потягли на греблю топити, — тільки тим і врятувався, що все вигукував: «Що ви, що ви, братики, я ж пожартував…»

— На юродивого ти не схожий, та й немає їх тепер, — сказала Надіїна мати і розстебнула бекешу, так їй стало жарко. — Чому ти грошей не береш? Які у тебе думки? Як тобі повірити?

— Я сіль люблю. Від кожного двору, де буду вінчати і хрестити, дасте мені по пучці солі. — Кузьма Кузьмич поклав ложку й обернувся до вдови: — Давай самовар! От бачите, — і вказав делегаткам на Ганну, худу, з темним змарнілим обличчям, плоскогруду, в залатаній підіткнутій спідниці, — вона в мене повірила, за мною куди хочеш піде. А ви, ситі, гладкі, все шукаєте — де в людині гидота, шукаєте в людині шахрая. Куркульки ви, скучно мені з вами, розсерджуся, чуть світ піду — шукати веселощів в інше місце…

Ганна поставила на стіл самовар, і делегатки побачили, що вона усміхається, змарніле некрасиве лице її було щасливе. Надіїна мати, як соколиха, різонула її очима:

— Гаразд! — І простягнула тверду долоню Кузьмі Кузьмичу. — Не сердься, далеко ходити тобі нічого, все тут знайдеш…

Зранку Кузьма Кузьмич виліз на дзвіницю і вдарив у великий дзвін, — покотився мідний гул по селі, до вікон поприпадали діди й баби. Вдарив другий і третій раз, підхопив вірьовки від малих дзвонів і почав видзвонювати дрібно і знову — бум! — в трьохсотпудовий. Не встигнеш піднести пальці до лоба, — телень-дзелень! — так і шкварить розстрига піп, хоч танцюй.

Дехто з статечних селян вийшов за ворота, осудливо дивлячись на дзвіницю…

— Щось не те викомарює піп…

— Стягти його звідти за патли та й відправити…

— Куди ти його відправиш, він тебе сам відправить…

— А доладно у нього виходить… Що ж, дівки раді, жінки раді, нехай народ потішить.

Все село — прошені й непрошені — готувалось гуляти. День був імлистий, на траві лежав іній, пахло печеним хлібом, смаленою свининою. На деяких подвір’ях починалась біганина, кричала птиця, через ворота перелітали гуси, кури… В одній хаті нудьгував на лаві, на покутті, одягнений, побритий жених, — не їв, не курив. В другій убирали молоду. Баби, зачувши, іцо в таких справах тепер без них не обійтися, — учили її пристойно голосити.

— заспівувала бабуся мертвяцьким голосом, і друга підхоплювала, журливо схиливши на долоню зморщену щоку:

Але молодухи жодна не захотіла голосити, навіть досадували:

— Це за ваших часів, бабусю, пропивали на чужу сторононьку, в нас одна сторона — Радянська…

Всюди варили й пекли, бігали з відрами й віниками, З хати в хату ходили свати, від яких уже міцно тхнуло горілкою. Коло церкви збиралася молодь, два гармоністи перебирали голосники…

Саме в цей час приїхав з пошти голова сільради, інвалід і кавалер чотирьох «георгіїв», Степан Петрович Недоїжкаші. Не звертаючи уваги на дзвін, ніби його й не чує, він одімкнув двері сільради, зайшов туди і через деякий час вийшов на ганок з молотком і аркушем паперу; чотирма гвіздками прибив аркуш до дверей, вийняв з кишені загорнуту в шматок газети печатку, похукав на неї і приклав до свого підпису. На аркуші стояло:

«Громадяни села Спаського, з приводу революції, що сталася в Німеччині, призначаю збори-мітинг сьогодні об одинадцятій годині».

Люди посунули до сільради. Кузьма Кузьмич, побачивши зверху, що майдан коло церкви спорожнів, перестав дзвонити і зліз з дзвіниці. Церковний староста, Надіїн батько, в синьому каптані з галуном, грюкнувши з досадою кришкою свічного ящика, сказав:

— Цей сукин син, Стьопка Недоїжкаші, влітку тиждень за мною ходив, просив двісті карбованців — хату тесом крити. Мститься, одноногий чорт! Зірвав весілля.

— А що трапилось?

— Та ще десь там революція, в Німеччині, чи що… Мітинг зігнав, без політики йому хвилини не терпиться! А що вже дурень, господи!

На ганку сільради Степан Петрович, працюючи в повітрі кулаками, стукаючи по дошках дерев’янкою, говорив до народу. Обличчя у нього було дебеле, рот роззявистий, вуса, як шпичаки.

— Міжнародне становище складається сприятливо для Радянської влади! — кричав він, коли Кузьма Кузьмич протовплювався ближче до ганку. — Німці простягають нам свою трудящу руку. Це означає велику допомогу нашій революції, товариші. Німців я бачив, як у Німеччині бував. Одне скажу: скупо живуть, кожен шматок у них лічений, але живуть краще за нас. Над цим фактом треба подумати, товариші. В такому селі, як от наше, у них — водопровід, каналізація, яка викидає кал на городи, телефон, проведений газ у кожну квартиру, перукарня, пивна з більярдом… Про школи й не кажу, про поголовну грамотність не кажу… Велосипед у кожному господарстві, грамофон…

По юрбі пішов гомін, хтось плеснув у долоні, і тоді всі заплескали.

— Мені відірвало нижню кінцівку німецьким снарядом у Східній Пруссії. Але я, в даний момент, стаю над особисті стосунки…

— Зрозуміліше говори! — крикнув юнацький голос.

— За це моє нещасне каліцтво я винувачу не німецький народ, — не він винен, а винен міжнародний імперіалізм… От кому треба горло перервати з усією рішучістю… Ми, руські, це зрозуміли раніш, але й німці це нарешті зрозуміли. І ми, товариші, на цьому мітингу кидаємо лозунг обом народам: «Хай живе світова революція!..»

— Ура! — закричав молодий голос, і збори знову заплескали.

— Переходжу до місцевих справ… В школі у нас дах тече, як решето, про це була постанова. Я питаю — гроші зібрані, тес для покрівлі куплений? Ні. А на гулянку у вас гроші є. На попа у вас гроші знайшлися. Од цих усіх дзвонів на десять верстов кругом тоскно… Заради цих фактів, чи що, німці простягають нам трудящу руку? Пропоную ухвалити постанову: поки не будуть зібрані кошти на ремонт школи, на оплату праці вчительки, а також на зошити й олівці, щоб покрити загальну суму: чотири тисячі дев’ятсот сім карбованців сім копійок, — весілля не справляти і в усі дзвони не дзвонити…

Промова голови справила враження, — головне, що стало соромно. Після нього виступило кілька ораторів, і всі вони повторили його слова, додавши тільки, що коли вже весілля підготовлені, то воловодитись нічого і гроші зібрати негайно, але не по загальній розкладці, а нехай ці шістнадцять багатих дворів, де справляють весілля, і заплатять. На тому загальні збори й ухвалили резолюцію.

Молодухи зняли такий крик, взнавши про резолюцію, наговорили батькам таких слів, — батьки одлічили грошики і внесли в сільраду. Степан Петрович видав розписки і сказав тільки: «Шкварте».

Було вже надвечір, коли повели молодух до церкви. Народ не знав, як дивуватися: чого тільки на цих не було накручено! Шуби з хутряними комірами, фати з срібними, з золотими торочками, черейики на двовершкових підборах, — молодухи йшли, як навшпиньках. А коли в притворі вони пороздягались, — матінко! — які вбрання, які невидані плаття! Різних кольорів, в заду вузькі, мало не тріскаються, внизу — букетом, шиї голі, а у Надьки Власової і руки голі по пахви.

«Дивіться, дивіться, та невже ото Ольга Голохвастова?» — «Он на Степаниду гляньте!» — «Звідки це в них?» — «Звісно, — вона з батьком п’ять разів у Новочеркаськ волами борошно, сало возила… у новочеркаських панів наміняно…»

Деякі бувалі люди говорили так:

— Бачив я губернаторські бали, але — куди!

— Що бали… Трьохсотріччя Романових було в Новочеркаську, в соборі зібрались барині, — з карет вилазили, по сукну йшли, але до цих — далеко…

Кузьма Кузьмич вийшов без ризи, лише в стихарі і в заяложеній камилавці, що прикривала лисину. (Колишній піп, мало того що втік з-під арешту, — встиг пограбувати ризницю). Кузьма Кузьмич оглянув наречених, — красуні, пишні, налиті! Женихи із зляканими обличчями здавалися дрібніші за них. Кузьма Кузьмич, задоволено крякнувши, потер змерзлі руки і почав вінчання — швидко, весело, то бурмочучи скоромовкою, то гудучи за диякона, то підспівуючи, але все честь по честі, слово в слово, буква в букву, як належить.

Закінчивши вінчання, він звелів молодим поцілуватися і звернувся до них із словом:

— В колишні часи вам говорили притчі, — розкажу вам бувальщину. Років за п’ятнадцять до революції мав я парафію в одному глухому селі. Жив я тоді вже у великому збентеженні, дорогі мої громадяни. Я людина руська, неспокійна, все мені не по-моєму, все не так, від усього мені боляче, до всього мені діло: шукаю справедливості. І от, одна пригода скінчила мої вагання. Прийшов до мене древній старик, сліпий, з поводатарем хлопчиком. З-за онучі витягнув троячку, теж стару, пом’яв її, помацав, поклав передо мною і каже: «Це тобі за сорокоуст по моїй старій, пом’яни її за упокій її душі…» — «Дідусю, — кажу, — ти троячку свою візьми, твою стару я й так пом’яну… А ти здалека прийшов?» — «Здалека, десять днів ішов». — «Скільки ж тобі років буде?» — «Збився я, але, мабуть, понад сто». — «Діти є?» — «Нікого, всі померли, стара жива була, шістдесят років прожили, звикли, жаліла вона мене, і я її любив, і вона померла…» — «Старцюєш?» — «Старцюю… Зроби ласку — візьми троячку, відслужи сорокоуст…» — «Та гаразд, — кажу, — ім’я скажи». — «Чиє?» — «Старої своєї». Він на мене і витріщився невидющими очима: «Як звали її? Забув, з голови випало… Молода була, молодицею звали, потім хазяйкою звали, а вже потім — бабою та й бабою…» — «Як же я без імені поминати її буду?» Сперся він на подорожню палицю, довго стояв: «Еге, — каже, — забув, від злиднів це, трудно жили. Гаразд, піду допитаюсь, може, люди ще пам’ятають…» Повернувся цей старий уже восени, витягнув з-за онучі ту саму троячку: «Узнав, — каже, — на селі один чоловік згадав: Петрівною її звали».

Всі шістнадцять молодух стояли, опустивши очі, стуливши губи. Молоді чоловіки їх, напружено-червоні від тісних комірів сорочок, стояли обік з ними не ворушачись. І люди затихли, слухаючи.

— Руська людина, як бур’ян глухий, росла, імені свого не пам’ятала. Пани панували, купці грошики загрібали, наше попівство ладаном кадило, і вам би, красуням, у ті прокляті часи не з жилки в жилку гарячу кров переливати, а в’янути, як квітам у бур’яні, не розцвівши. — Кузьма Кузьмич урвав промову, ніби задумавшись, зняв камилавку, почухав лисину. Надія Власова спитала неголосно:

— Тепер можна йти?

— Ні, зажди… Ось мені наприкінці життя і довелось побачити саму справедливість. Не така, як про неї писано у Некрасова. Читали, мабуть? Ні… і не така, як мріялось мені, бувало, коло річки, увечері, на самотній риболовлі, сидячи коло багаттячка та припліскуючи на шиї комарів. Справедливість — войовнича, грізна, непримиренна… Правду треба сказати, — не раз я лякався її. Як почнуть з кулемета строчити та вилетять вершники з клинками, — тут уже не до філософії. (По юрбі пройшов стриманий сміх). Справедливості не знайдеш ні там, — він показав на купол, — ні круг себе. Справедливість — це ти сама, безстрашна людино. Бажай і наважуйся. Чого ж ви дивитесь на мене? Чи, може, я незрозуміло говорю? Прийшов я сюди, щоб навчити вас гуляти… Будете ви сьогодні, — і він став показувати рукою пойменно, — Олю, Надю, Степанидо, Катерино, танцювати так, щоб підлога вгиналася, щоб у Миколи, Федора, Івана очі горіли, як у шалених. Все… Проповідь скінчена.

Кузьма Кузьмич обернувся до народу спиною і пішов у ризницю.

Комісар полку, Іван Гора, повернувся з Царицина, де йому розказали, що продзагони, які приїжджають з Петрограда й Москви, не завжди справляються з завданням. Люди в них трапляються недосвідчені, озлоблені від голоду і, бачачи, як на селі їдять гусей, втрачають самовладання. Один такий загін зник без вісті, другий був виявлений на станції Воронеж у запечатаному товарному вагоні, там лежали троє пітерських робітників з розпоротими животами, набитими зерном, у одного прибита до лоба записка: «Жери досхочу».

Комісар обіцяв царицинським товаришам допомогу. Повернувшись у полк, він почав підбирати людей у загін, спочатку поговоривши з ними. В село Спаське призначив їхати Латугіна, Байкова і Задуйвітра; викликав їх до себе в хату, де раніш було голо й нетоплено, а тепер, коли повернулася з госпіталю Горпина, підлога була заметена, коло порога лежала рогожа, на столі — вишиваний рушник, і пахло вже не кислою махрою, а печеним хлібом; попросив товаришів добре витерти ноги.

— Сідайте. Що скажете доброго?

— Ти що скажеш? — відповів Латугін.

— Та от чув, нібито наші хлопці неохоче їдуть по хліб.

— І при чому тут — охота, неохота? Треба — поїхали. Тобі ще — щоб з охотою!

— Та діло це дуже делікатне.

Іван Гора, сидячи спиною до вікна, звернувся до Заду йвітра, що похмуро стукотів нігтями по столі:

— Ти, хлібороб, що ти про ці справи думаєш?

— Тобі скільки пшениці треба взяти в Спаському?

— Багатенько. З ста шістдесяти двох дворів — чотири з половиною тисячі пудів зерна, за класовою розверсткою, звісно…

— Стільки навряд чи дадуть.

— За тим вас і посилаю, щоб дали. Посилаю без зброї, товариші.

— Вона й ні до чого, — пробурчав Латугін.

— Без неї запальніше будеш доводити, — сказав Байков, підморгнувши. — Не до ворогів їдемо, — до своїх.

— І до своїх, і до ворогів, — суворо сказав Іван Гора.

— Слухай, комісаре, — сказав Задуйвітер, — я не задкую, май це на увазі. Але не наше все-таки це діло — в чужі комори лазити. Противно.

— А ти як думаєш, Латугін?

— Не лізь ти до мене в душу, Іване… Привеземо тобі хліб, і — край.

— А ти, Байков?

— А я помор, я людина артільна.

— Товариші, ось для чого я вас покликав, — Іван Гора поклав великі руки на стіл і почав говорити тихим голосом, як батько з синами. — Хлібна монополія — це станова жила революції. Скасуй зараз монополію, — хоч би скільки ми поту і крові своєї проливали, — хазяїном таки буде куркуль. Не колишній крамар, з відерним самоваром, але — підкований, у семи лугах виварений, гартований…

— Та який — куркуль, куркуль? — крикнув Задуйвітер. — Поясни ти мені. У мене в хазяйстві дві корови. Хто я?

— Не в коровах річ, а чия буде влада? Сільський куркулик день і ніч про це думає. Він і наймита відпустив, він і корову зарізав, і землі восени не орав, і на мітингах кричить, голосує за Ради. Він міцненький, як блоха.

— Добре, Іване… Я додому повернувся, купив ще корову або пару волів. Тоді як?

— А ти волею чи неволею пішов у Червону Армію?

— Ну, волею, — погодився Задуйвітер.

— Тоді волів не купиш…

— Чому? Не знаю — чому б мені не купити волів.

— Інтерес у тебе повинен бути ширший. Не задля цієї ж пари волів ти взяв гвинтівку…

— Та купить він волів, — сказав Латугін, — чого ти його мучиш. Говори далі.

Іван Гора хитнув головою, усміхаючись:

— Не буду сперечатись, а хочеться в людину вірити… Ну, гаразд… Яке ж завдання у цього класу? Завдання у куркуля — перехопити хлібну торгівлю. Революція йому розкрила очі, йому вже тепер не сільська крамничка, не шинок сниться, — сняться йому елеватори та пароплави. Якщо він революцію осідлає, попрацюєш ти на нього, Задуйвітер, до кривавого поту, і твої воли будуть його волами. Він і монополію думає повернути на свою вигоду. Був такий випадок: приїжджаємо ми в село з продзагоном, хоч як б’ємося, все дарма: ворожнеча, ніякі слова не впливають. Їхній кровопивець, Бабулін, — в поганенькому кожушку, в дірявих валянках, лагідний, смирний, тільки все борідку кусає… Що, думаю, таке? Ми в комори до нього, — там ні зернини. Звісно, покопали, — нічого нема. На оборі — паршивенька конячина та дві коров’ячі шкури під стріхою. Що ж він зробив? Узнав, сучий кіт, що ми приїдемо, пішов по мужичках: «Ох та ой, царські справники вас так не мучили, як мучить Радянська влада. Мені, — каже, — однаково, я до дочки в місто переберусь, дочка моя — за головою виконкому, а ви — вже не знаю — як цей рік переживете. Більшовики все беруть і солому у вас з стріх заберуть для Червоної Армії… Бог любить милостивих, — ідіть, браття, до мене в комори, беріть хліб до останнього зерна, живі будемо — поквитаємось…» Розписочки все-таки він з них узяв, але — добродійник… Нам він нічого не дав, а зерно своє з селян поверне вдвічі. Він малий, та він — скрізь, його багато. Справитися з ним не легко. Він тисячу років сидить коло селянського рота, він знає — кого за яку нитку потягнути. Отак, хлопці, хлібна монополія — капітальна, далекосяжна справа. Важка, — правильно. А хіба що легко робиться? Цілину орати завжди важко. Легко тільки на балалайці грати… Якщо селянин цей великої політики не розуміє, — винен насамперед ти. Заходиш ти на заможне подвір’я, говориш хазяїнові: «Одімкни комору». Кожне зерно в ній, як сльоза. Але кожне зерно —¦ святе, для святої справи.

— А де ключі від сільради?

— У голови ж…

— А де голова?

— Там же гуляє…

Латугін, Байков і Задуйвітер вилізли з тачанки й не знали — що їм робити. Чоловік, у якого вони питали, десь пішов. Вони довго дивились, як він сновигав по вулиці, ніби земля під ним сама лізла вгору і западалась прірвою. Вони сіли на ганку сільради, скрутили цигарки й закурили. Холодний вітер гнав хмари і дув їм в обличчя; посипались, як з решета, колючі крупи і зразу забили снігом колії на чорній дорозі; стало ще сумніше.

— Послухаєш комісара, аж рука до клинка проситься, — сказав Задуйвітер. — А на ділі — село як село. Де вони, ці самі вороги? Чуєш, як гарно витинають!

Дворів через десять звідси видно було невелику юрбу, — мабуть, тих, кого не просили до хати, або просто не вмістилися там. Звідти линули широкі, на весь розмах гулящих рук, звуки гармонії і тупіт ніг.

— Ти тільки кісточки хочеш замочити, а поринати треба до дна, дорогий товаришу, — сказав Латугін. — Революція потребує поглиблення, — про це говорив комісар.

— Поглиблювати, поглиблювати! Доки ж поглиблювати? Розвернемо все, а жити треба. Хліб сіяти треба, дітей родити треба. Це ж коли?

— А чорт його знає, коли, не мене питай.

Латугін був злий, кусав соломинку. Задуйвітер, наморщивши лоба, думав, не відриваючись, не збиваючись, — по-мужицькому, — про вчорашні слова комісара. Байков сказав:

— Так у нас діло не зрушиться з місця, хлопці! Піти, чи що, за головою?

Він підвівся. Латугін — до нього:

— Не підеш.

— Тобто як це? Чому?

— Не цікаво пояснювати тобі причину.

Тоді Задуйвітер — рішуче:

— Іти, то вже всім разом. Пішли за головою.

— Не піду.

— Повинен скоритися.

— Годі тобі, Латугін, — примирливо сказав Байков, — та ми до стола й не цідійдемо, та ми й краплі не вип’ємо, ми голову в сіни викличемо.

Вони пішли шукати голову. Степан Петрович Недоїжкаші кріпився два дні, на третій почав думати, що село від нього може відірватися. Він зіскріб грязь з дерев’янки, надів чорні штани на випуск, закрутив вуса і поважно пішов в обхід по селу.

«Ну, слава богу… Степане Петровичу, просимо…» Хазяїн обнімав його, другий міцно ляпав по руці: «Голові — перше місце!». Садовили його на покуття. Сваха підносила густо соленої каші на блюдечку, щоб він відкупився, і він відкуповувався карбованцем (багато не давав), приймав повний стаканчик, закусював в’яленою рибкою. Він помилився, думаючи, що на третій день гулянка вже кінчається. На третій день тільки й починалося широке гуляння, танці, пісні, обійми, щирі розмови, сварки, замирення.

Ох, і міцний був народ! Чого тільки не витерпіли за ці роки: і царські мобілізації, коли, вже наприкінці, почали брати п’ятдесятичотирьохлітніх і коло землі робити довелося самим жінкам; десь там на півночі жінка і справляється з однокінною сохою, — в цих місцях орали чорнозем важким плугом, двома, а то й трьома парами волів; жінки досі згадували ту осінь. Багато народу померло від іспанки. Село горіло два рази. Не встигли чоловіки повернутися з світової війни, — почались красновські мобілізації, тяжкі побори і постої козачих сотень. Козаки — відомо — легкі на руку. Здається вже — такий свій, кум хороший, а сів козак у сідло, і він уже — козак не козак, якщо, проїхавши вулицею, не наштрикне на піку поросяти, що біжить повз нього. Все це лишилося позаду. Тепер влада була своя, недоїмки скасовані, земельки прибавлено, — народ хотів погуляти, ні про що не думаючи.

Степан Петрович, посидівши в одному місці саме стільки, щоб не образити хазяїв, ішов у другу хату, де гуляли. Заводив на покутті розумну мову з тестем і тещею, з свекром і свекрухою про громадянську війну, що кипіла тепер на півночі Дону, під Воронежем і Камишином, де Краснов шарпав Восьму і Дев’яту армії: «… так що, свекре дорогий, тестю дорогий і свати дорогі, дрімати нам не можна, — коли б чогось не продрімати! — а треба нам допомагати Радянській владі…» Говорив про домашні справи, і про те і про се, і хазяї тільки дивувалися, як воно все Степанові Петровичу відомо: у кого що лежить у коморі, і стоїть у хліві, і в кого що приховано.

Все важче ставало йому переповзати на дерев’яній нозі з хати до хати і знову починати спочатку: здоровкатись і сідати. В одному місці він раптом узяв у свахи блюдечко з кашею, і цю кашу — голу сіль — з’їв, витягнув з кишені солдатської шинелини зібгані кредитки, — все, що у нього залишилось, — ткнув їх свасі в руку, вихилив велику склянку самогону і крикнув до молодої, — яка третю добу танцювала в жарі й духоті, в тісноті кадриль у десять пар:

— Степанидо, піддай жару!

В цей час йому сказали, що його питають троє червоноармійців. «Клич їх сюди!» — «Та ми кликали — вони не хочуть…»

Степан Петрович сперся обома руками об стіл, нахиливши голову, постояв трохи. Виліз і, розпихаючи людей, пішов у сіни, де справді стояли три серйозних чоловіки.

— Що ви за люди? — спитав він твердим голосом.

— Продзагін!..

Латугін відповів погрозливо, сподіваючись, що голова принаймні похитнеться. Але Степан Петрович, — від якого йшов такий густий і приємний дух, що Байков навіть підступив ближче, — анітрохи не похитнувся:

— Якраз добре, що прибули! Давно вас жду… Народ! — заревів Степан Петрович у відчинені двері, за якими стояв галас, дзвін, тупотіння. — Тимчасово припиніть музику! — на цей раз його так сильно хитнуло, що Байков узяв його на буксир. — Товариші, ви не куди-небудь приїхали, — в спаську сільраду! — І, вхопившись за одвірок, він ще рішучіше закричав у хату: — Громадяни, всі на мітинг!

Він пішов з сіней на двір, де троє підстаркуватих селян, прихилившись до розпряженого воза, співали врізноголос козацької пісні, двоє, обнявшись, щось доводили один одному, а ще один крутився, ніяк не знаходячи відчинених воріт, щоб піти додому. І тут, і за ворітьми, де танцювали під гармошку, Степан Петрович повторив, щоб ішли не гаючись до сільради. Люто вганяючи дерев’янку в мерзлу землю, він говорив на ходу:

— Гульня гульнею, а діло ділЬм… Списки готові, запаси вияснені… Посилайте телеграму в Царицин: хліб зданий повністю. — На умовляння Байкова і Задуйвітра — відкласти мітинг хоч би до завтра, коли люди витверезяться, він повторював: — Я п’ю та гуляю, а розуму не пропиваю. Завтра буде гірше: треба не дати декому опам’ятатися.

Поки збирались люди до сільради, Степан Петрович розіклав перед товаришами з продзагону відомості і списки і почав гаряче шепотіти:

— Куркульських дворів у нас три: Кривосучки — це бандит, в дев’ятсот сьомому пограбував пошту, вбив поштаря і десять років ховав гроші, а як це діло задавнилось — поставив кам’яну комору і крамницю, у війну нагріб грошей на поставках волячих шкур. В самому Спаському вирізав половину худоби. Зараз добивається влаштувати кооперативне товариство і передати свою крамницю, — але цю хитрість я розкушу скоро… Про себе він говорить, що у нього сухоти, і ночами бачить світло… Небезпечний чоловік. Другий двір Миловидова, — цей був підрядчиком на шахтах, повернувся на село перед війною, почав держати таємний шинок з заставою… Такий павук, лихвар, сволоч, — усе село висмоктав потроху. Це він, ми взнали, підіслав сюди для проби одного чоловіка, який говорив про себе нібито він імператор Микола Другий… Третій двір; Микитенко — з діда-прадіда прасол, у нього свої баржі були на Дону. Крім цих дворів, вважай — їхня рідня, свати, куми, — ще дворів з десяток. Та є обережні мужички: «Чим воно, — мовляв, — усе це ще скінчиться, чия воно буде влада, найкраще ні з ким не сваритися». Це — супротивний фронт… А оце — всі наші, всі наші. — Степан Петрович водив товстим пальцем по списках. — Становище на селі гостре, — або мене вб’ють, або я декому підріжу крила…

Люди все підходили до сільради, — і тверезі, і п’яні. Юрба товпилась, хвилювалась і гуділа. Байков, що дивився у вікно, приказував про себе морську приказку:

І голосно до товаришів:

— Давайте на ганок швидше, а то коли б не зірвалася хвиля…

Дівчинка від сусідів, маленька, веснянкувата, голубоока, всезнаюча, вскочила в Ганнину хату і скоромовкою сказала, вдихаючи в себе повітря:

— Ой матінко, що коло сільради робиться, чоловіки вже кілля з тину вивертають…

Вона зиркнула некліпаючими очима і все помітила: і те, що Ганна — в бордовому платті, яке раз в житті надівала при живому чоловікові, в черевиках з вушками, на ній білі панчохи, і вона, простоволоса, сидить скраєчку на ліжку, а розстрига на цьому ліжку лежить, піднявши коліна, і Ганна знову йому чисту сорочку дала — в чорненьку крапку, і він держить Ганнину руку…

— Куди ж ти в двері прешся! — збентежено гукнула на неї Ганна, і дівчинка вискочила з хати, нічого не договоривши з остраху. Але Кузьму Кузьмича вона всетаки розбудила. Він притомився за ці дні, — багато пив і їв і ще більше балакав. Селяни ані слова тоді не проминули з його проповіді, дечого не зрозуміли, але ці темні місця лише надали їй значливості. В кожній хаті йому доводилось говорити переважно про те, що найдужче їх вразило: про справедливість. Коли за столом залишались самі підстаркуваті та статечні, хто-небудь, кому горілка розв’язала думки, відсунувши рукавом кістки й недоїдки, починав:

— Кузьмо Кузьмичу, скривдив ти нас… Як же так, — справедливості нема? Тоді — дикий ліс.

Другий перебивав його:

— Молодь наша, — і кивав на другий кінець хати, де крутилися спідниці, вертілись коси, стрічки, збуджені обличчя. — Впину їм немає. Тепер, вони кажуть, усе можна: бога нема, царя нема, батько з матір’ю дурні, — от і добре… До якого прикореня дітей наших тепер прив’язувати? Де ця станова жила? А ти ще: справедливості нема…

Третій, бородань, втручався в розмову:

— Якщо вона — від людини, то хто дужчий, того й воля, той і справедливий. І знову ми — як той обкошений кущ…

— Ти дужий? — питав Кузьма Кузьмич.

— Я дужий… А карбованець дужчий за мене, карбованцем мене все життя били.

— А ти кому-небудь скаржився?

— Та куди б я пішов скаржитись?

— В Києво-Печерську лавру до мощей ходив?

— Ні, туди не ходив.

— Значить, нема справедливості?

— Як так нема? Я кажу, що злість у мене накипіла. Я з війни гвинтівку приніс, став на межі, — ви що, кажу, мене убитим вважали? Прирізуй мені три десятини!..

— Прирізали?

— Аякже…

— Є, значить, справедливість?

— Яка ж це справедливість — гвинтівкою людей лякати? Ні, брат, я нікому кривди не дію, але. й мене не кривдьте. А то он дід Яким — сам-самотою… Працювати більше не може, живе в людей на запічку, дають йому гіркий шматок. Куди його вся праця пішла? Була хатина, — Миловидов за борги взяв… А моя праця куди піде? За п’ятдесят років я стільки наперевертав — чотири кам’яних будинки можна поставити, а у мене діри на ліктях… Мої труди, як голуби, від мене летять, до когось на дах сядуть, тільки не до мене. Доладно ти говорив: «Справедливість — це ти, безстрашна людино». Кузьмо Кузьмичу, я смерті не боюсь, на спині ще й зараз двадцять пудів піднімаю, а справедливості не можу добитися. Це була б справедливість, щоб людину лічити не на карбованці, а на працю… Як цього добитися? От тоді — спасибі Радянській владі…

— Чудак-чоловік, то це ж і є закон Радянської влади…

— Ну, значить, до нас ще не дійшов.

Кузьмі Кузьмичу було прикро, що при всій своїй хитрості не може нічого відповісти такій людині. З інтелігенцією розмовляти було набагато легше, ніж з селянами. В усіх застольних бесідах він уловлював і ніби задоволення, і ніби незадоволення, і збентеження, і дожидання. Здавалося, ці люди, самі не знаючи, ждуть від революції чогось корінного і підганяють її вперед.

На другу добу вночі він причвалав до Ганни зовсім нікудишній. Сів на підлогу мимо лави, плескав себе долонями по обличчю, закривався, сміявся, повторював: «Кволий я став, Ганнусю, старий я став, Ганнусю».

Ні слова не кажучи, Ганна повела його на берег ставка в лазню. Сама його мила й парила. У Кузьми Кузьмича тільки обличчя було старе, а тіло — біле, гладеньке, і у Ганни клекотіла ніжність, коли він, як рибка, підстрибував на полиці: «Ану віничком, повітря, повітря наді мною січи!»

Після лазні він заспокоївся і спав, тихо дихаючи, до пізнього ранку. Прокинувся, попоїв молочка, сказав: «Ти вже на мене не сердься, Ганнусю, чогось голова болить», — і знову заснув. А коли розбудила його сусідська дівчинка, він був уже веселий, як і раніш.

— Чого дівчинка прибігала?

— Та збори, чи що, червоноармійці приїхали по хліб, от і галасують.

— Матінко, це наші!

Кузьма Кузьмич став поквапливо одягатися. Ганна мовчки, спідлоба поглядала на нього. В цей час знову шарпнули двері, і дівчинка вже тільки просунула голову:

— Б’ються, людей побили! Уласиха чоловіка повела, весь закривавлений… На всю вулицю кричить, вас лає… Митрофан Кривосучка коня почав запрягати, йому не дали, — як потягли його за ворота, як почали молотити, матінко!

Вона знову зникла. Кузьма Кузьмич тільки ступив слідом за нею в двері, — Ганна крикнула страшним голосом:

— Не пущу!

Вона стояла коло печі, висока, худа, — піднімаючи чоловічі плечі — вихилялась, ніби їй ламали спину. Кузьма Кузьмич з усієї сили стиснув їй руку:

— Ганно, не дурій! А то як візьму рогача… Заспокойся, я скоро прийду… З товаришами, обідати… Напечи нам млинців, чуєш… Ну, перестань, кажу тобі!

Ганна — насилу крізь зціплені зуби:

— Добре, батюшко…

Сусідській дівчинці хотілось чогось набагато страшнішого, ніж вона бачила, бігаючи до сільради й назад — по дворах, розносячи звістку. Але збори дійсно були галасливі. Питання про здачу хліба не викликало великих суперечок: «Треба — то треба». Прочитаний головою список справедливої розверстки вислухали мовчки і заставили повторити. В юрбі почалися короткі розмови, рух — одні люди стали ближче протовплюватися до ганку, другі подавалися ліворуч, до сусіднього городу, де був пліт.

«Неправильно!» — крикнув усім знайомий владний голос Микитенка. «Правильно, правильно!» — відповіло багато голосів. На ганок кинувся бородатий чоловік з відірваним рукавом, кинув шапку під ноги й почав виказувати давні кривди:

— Куди всі мої труди пішли? Он вони до кого пішли. Чого ж я маю за шматок хліба йому в ноги кланятись? Це хіба Радянська влада?

Його одіпхнув другий чоловік, — блідий від злості, — почав говорити ще страшніші слова. Тоді частина юрби, що стояла осторонь, кинулась до плоту, вивернула кілля й налетіла на збори з тилу. Латугін, Задуйвітер і Байков збігли з ганку в юрбу, розкидаючи людей, вихоплюючи з рук у них кілля, кричали: «Ніякої паніки, все гаразд, мать вашу так, збори продовжуються…»

Сутичка була коротка, нападаючих було не дуже багато. Деякі з них зникли, за деякими гнались вулицею. Кілька чоловік залишилось лежати на землі, запорошені сніговими крупами…

Щоб скоротити шлях, Кузьма Кузьмич пішов перелазами через тини й городи, заблудив і потрапив на чиєсь подвір’я. Там стояли жінки, — одна голосила, інші слухали її. Побачивши Кузьму Кузьмича, вони заговорили, і Варвара Власова, Надіїна мати, гнівно підсуваючи довгі рукава бекеші з чортової шкіри, почала підходити до Кузьми Кузьмича; інші рушили за нею.

— Ось чому ти з нас грошей не взяв, розстриго! — сказала Варвара. — А ми, дурні, йому й повірили… Все село підпоїв… Все у нас вивідав… Всіх дурнів збаламутив, баламут… Продав нас комуністам… Та чого ви на нього дивитесь, на сатану, бийте його на смерть…

— Не можна мене бити, — відповів Кузьма Кузьмич, відступаючи, — пожалієте, жінки… Не чіпайте мене!

— А ти нас пожалів?

Збиваючи 3v голів своїх хустки, розпалюючись, жінки закричали всі разом, обвинувачуючи розстригу у каторжній розверстці і побоїщі коло сільради, і в тому, що тепер доброму хазяїнові місця нема на селі, і в тому, скільки гусей і поросят зжерли за ці дні, — у всьому був він винен. Жінки притиснули його до плоту. Даремно Кузьма Кузьмич силкувався знову зачарувати їх, силувано усміхаючись і бурмочучи: «Ну, посердились, і гаразд… Давайте мирно поговоримо…» Варвара Власова перша вчепилася йому в волосся коло вух, по зігнутій спині його замолотили кулаки. Він зміркував, що найрозумніше буде лягти і закритися руками. Ребра у нього так і тріщали. «Ох, аби тільки твердим чим-небудь не потягли…» І він почув дикий голос: «Кілком його, перевертня!» Спробував вивернутись, але тільки потемніло в очах. І раптом його пустили. Тоді він почув своє кректання і ледве зміг перестати кректати. Його підвели і притулйли до плоту. Кузьма Кузьмич розліпив забиті снігом і половою очі й побачив Ганну, з-за спідниці її — сяюче личко веснянкуватої дівчинки; побачив Латугіна, Задуйвітра, Байкова.

— Живий? — спитав Латугін. — Йому склянку самогону мерщій принесіть хто-небудь. Ну, Кузьмо, натворив ти тут ділов… На зборах ухвалено дякувати тобі за антирелігійну агітацію.

— Ти не можеш уявити собі, Дашо, якою я був сірою і занудливою людиною весь цей час, тобто з самого Петрограда, коли ми розлучились… Був, розумієш, був… Є у нас якесь підсвідоме життя. Як недуга — точить, і тлієш на повільному вогні… Пояснюється, звичайно, просто… Ти мене розлюбила, і я…

Даша швидко обернула до нього голову, — сірі, вологі, завжди страшні очі її сказали, що він помиляється, — вона його не розлюбила. Від цього погляду Іван Ілліч на хвилину онімів, рот його розповзався в посмішку, не дуже розумну, в усякому разі — щасливу. Даша продовжувала укладати в маленький кошик те, що сьогодні вранці Іван Ілліч, оббігавши десяток установ, одержав як речові пайки.

Тут були речі потрібні й корисні: панчохи, кілька клаптиків матерії, з яких можна було пошити плаття; дуже гарна батистова білизна, на жаль, на недоростка, але Даша була така тендітна й тонка, що могла зійти й за недоростка; були навіть черевики, — цим добром Іван Ілліч пишався не менш, ніж якби захопив ворожу батарею. Були й речі, про які треба було думати: чи знадобляться вони в майбутньому похідному житті? Івану Іллічу їх втулили замість простинь на одному складі, — фарфорову кішку й собачку, шкіряні папільйотки, дюжину листівок з ландшафтами Криму і надзвичайно добротного матеріалу корсет з китовим вусом, такий великий, що Даша могла ним обгорнутися два рази…

— Дашенько, я кажу про наше прощання на вокзалі… Ти мені сказала тоді щось таке: «Прощай назавжди…» Може, мені просто причулося, я був теж дуже пригнічений… Ти була зелененька, бліденька, далека, розлюбила мене…

— Яка гидота, — сказала Даша, не обертаючись. Вона загорнула кішечку в товсту панчоху, щоб не розбилася в дорозі. Даша завжди була неуважна до речей, але ці дві фарфорові дрібнички, гарненька кішечка і сонна собачка з великими вухами, чомусь їй дуже сподобались: наче самі прийшли до неї, щоб влаштувати для Даші в цьому великому, страшному, розореному житті, над яким мчали грозові хмари ідей і пристрастей, маленький світ невинних усмішок…

— В усякому разі, з цим образом твоїм я виїхав з Петрограда… Поніс його, з ним жив… Ти була зі мною, як моє серце зі мною. Я так і вирішив: проживу самотою, холостяком…

Він старався рухатись по кімнаті так, щоб Даша була в центрі його обертання. Косинку вона зняла, кучеряве попелясте волосся її було перев’язане на потилиці червоною атласною стрічкою (видали на складі артилерійського управління). Даша то нахилялась над кошиком, поставленим на табуретку, то, взявшись у боки, обдумувала щось. На ній був, чарівніший за всяке розфуфирене плаття, білий сестрин халат, і вона його ще підперезала в талії (так само, як і стрічка, було це не без наміру).

— Як дивно, Дашенько, небезпека, смерть раніш здавались якимись неістотними — уб’ють то вб’ють… У воєнній справі це зовсім не значить, що ти хоробрий, а просто — меланхолік… А тепер мені заднім числом іноді страшно… Хочу жити тисячу років, щоб отак до тебе доторкатись, дивитися на тебе…

— Гарна я буду через тисячу років… Слухай, Іване, що мені все-таки з ним робити? — вона знову розгорнула корсет і притулила його до себе. — Тут три жінки можуть вміститися. Може, не брати його?

— А може, поповнієш, пригодиться.

— Не ношу я ніколи корсетів, ти з глузду з’їхав. Знаєш що, коли витягнути з нього вуса і розпороти, може вийти непоганий жилет.

Іван Ілліч скористався тим, що обидві руки її були зайняті, підійшов з-за спини і ніжно пригорнув Дашу:

— Так правда? Скажи ще раз…

— Звичайно — правда… Ти єдина людина на землі, без тебе я — ніщо… Я ж пішла тебе шукати… Іване, ти все-таки щось думай, — вона визволила плечі і трохи відхилилась, — ти ж зважай на свою силу, а то коли-небудь просто мене зламаєш… Слухай, що ми забули? Хоч тепер уже пізно…

— Моментально злітаю…

— Добре б дістати губку…

— Є губка…

Іван Ілліч кинувся до шинелі і витягнув з кишені губку і ще кілька примусових речей.

— А це ось, Дашо, мені ніхто не міг пояснити, для чого воно, але я все-таки взяв.

— Іване, це розкішна річ, це — резинова штучка для масажу обличчя, який ти хороший, це мені страшенно потрібно…

Уклавши кошика, Даша підійшла до Івана Ілліча, що сидів на краю ліжка і був готовий щохвилини зірватися, підняла його обличчя, уважно глянула в очі йому:

— Я зареклася. В моєму новому житті — не ждати нічого, я не Сольвейг, не хочу більше дивитись у морські тумани. Тільки кохати і робити… Такою ти мене й бери… Чи погана, чи хороша, але я тобі вірна дружина. Почнемо з то'бою все спочатку.

Як завжди не постукавши, вбіг лікар з свіжою газетою і голосно почав повідомляти воєнні новини:

— Цей самий адмірал Колчак, котрий розігнав в Омську Директорію і влаштував робітникам криваву баню, проголошений не більш і не менш як верховним правителем усієї Росії!.. І французи, і англійці його визнали… Як це вам подобається? У нього шістсоттисячна армія, — Далекий Схід він, прошу вас, люб’язно віддає японцям! Слухайте далі: з’єднаний англійський і французький військовий флот з’явився на рейдах Севастополя і Новоросійська… Союзнички! Кому ми, чорт їх забери, допомогли виграти війну своїми боками! — Лікар страшно випнув губи. — Інтервенція, і зовсім до того ж неприкрита! Даріє Дмитрівно, не дивіться на мене такими страшними очима… Беріть вашого благовірного, та ходімо до мене їсти борщ… Пам’ятаєте, у нас один лежав з штиковими ранами, — прислав мені мішок капусти, гусака й порося… Еге ж, Іване Іллічу, жаль, жаль, жаль: отаку сестру у мене з-під носа вихопили… Між іншим, сьогодні ми з вами вип’ємо горілки, чорт би забрав усіх інтервентів…

XI

Небагато потрібно було Вадиму Петровичу, щоб покінчити з ваганнями, — це саме й був слід Каті, він знайшовся. Так на піску біля прибою відбиток босої жіночої ноги викликає в уяві якої-небудь людини цілу повість про ту, — прекрасну, — що тут пройшла під шум хвиль великого моря. Ревнива й болісна пристрасть вдерлася до нього, розправилась з його безнадійними думками, з його безвольною тугою, і все стало здаватися йому простим і очевидним.

Тієї ж ночі (після розмови з ландштурмістом) він виїхав з Катеринослава. Чемодан покинув у готелі, лише взяв переміну білизни й заплічний мішок. І вже в дорозі зняв офіцерські погони, кокарду, споров з лівого рукава нашивки й викинув у вікно, — разом з цим сміттям полетіло все, що до ночі в «Бі-Ба-Бо» здавалось йому необхідним для самоповаги. Розставивши ноги, засунувши долоні за пасок, він сидів на полиці в майже порожньому, темному вагоні, — дика радість наповнювала його. Це була свобода! Поїзд мчав його до Каті. Що б там з нею не було, — він продереться до неї, нехай навіть доведеться все тіло порвати на шматки.

В Катеринославі начальник станції попереджав, що на половині дороги до Ростова знову сильно бешкетують бандити, і це буде останній поїзд, який відправляється на схід, і невідомо навіть — чи піде він низом, через Гуляйполе, чи верхом, через Юзівку. Там же, на вокзалі, старший кондуктор розказував пасажирам, що обступили його, про бандитів; гасають вони по степу на возах, на бричках, — шукають здобичі; палять поміщицькі маєтки, де ще по дурості сидять поміщики, котрі дурніші, зухвало нападають на військові склади, на спиртові заводи, кружляють навколо міст.

— Все б нічого, якби не було в отаманів батька, — розказував старший кондуктор басовитою скоромовкою, — а батько у них знайшовся, отаман над усіма отаманами — Махно. Популярна людина. У нього ціла держава і столиця — Гуляйполе. Цей дрібницями не задовольняється. Поїзди пропускає безборонно, з оглядом, звичайно, — декого зсадять, тут же коло семафора уколошкають з нагана. В минулий рейс — підходимо до перону, — Махно стоїть під дзвоном, курить сигару. Я зіскакую, підходжу, беру під козирок. Він мені — непривітно: «Прийми руку, я тобі не цар, не бог… Комуністів везеш?..» — «Нікак нєт», — кажу. «Білогвардійців везеш?..» — «Нікак нєт, самі місцеві пасажири». — «Грошові перекази везеш?» У мене аж всередині тенькнуло. «Ходімо, — кажу, — переконаєтесь самі, — багажний і поштовий вагони порожні». — «Ну гаразд, відправляй поїзд».

Нестерпні були зупинки на полустанках, — принишклий перестук коліс, непорушність, нудне чекання. Вадим Петрович виходив на площадку. На темному пероні, на коліях — ані душі. Лише в станційному вікні ледве жовтіє світло вогника, що плаває в олії, та видно — сидять дві постаті — кондуктор і телеграфіст, готові так просидіти цілу ніч, уткнувши носа в комір. Піти до них, спитати — марно, — поїзд рушить, коли дадуть колію з сусідньої станції, а там, може, і живого нікого нема.

Вадим Петрович втягав холодне повітря, все тіло його випростувалось, напружувалось… У вітряній листопадовій темряві, в неосяжній пустельній Росії була одна жива цяточка — грудочка гарячої плоті, жадібно любима ним… Як могло статися таке затемнення, що через ненависне бажання мститися, карати він одірвав від себе Катині руки, які схопили його в останньому розпачі, жорстоко покинув її одну, в чужому місті. Звідки ця впевненість, що, розшукавши її і без слів (тільки так, тільки так) кинувшись цілувати ступні її ніг, в панчішках, які вже і штопати, мабуть, нічого, дістанеш прощення?.. Такі зради не легко прощають.

Поки Вадим Петрович так міркував один на площадці, сердито бурмочучи і ворушачи бровами, кондуктор вийшов зі станції і став коло вагона, байдужий до всякого подолання простору… Вадим Петрович спитав — чи довго ще ждати? Кондуктор навіть не захотів здвигнути плечем. Закопчений ліхтар, який він держав у руці, погойдувався, освітлюючи поли його чорного пальта, що метлялись на вітрі. Раптом погасло тьмяне вікно на вокзалі, грюкнули двері. До кондуктора підійшов телеграфіст, і обидва вони довго дивилися в бік семафора.

— Гаси, — пошепки сказав телеграфіст.

Кондуктор підняв ліхтар до вусатого одутлого обличчя, дмухнув на чадний вогник, і зараз же вони з телеграфістом полізли на площадку й відчинили двері на другий бік колії.

— Утікайте, — сказав кондуктор Рощину, швиденько зліз і побіг.

Рощин стрибнув слідом за ними. Спотикаючись об рейки, налетівши на купу шпал, він вибіг у поле, де було трохи ясніше і попереду бовваніли, йдучи, дві постаті. Він догнав їх. Телеграфіст сказав:

— Тут ями десь, — темрява проклята! Пісок брали, тут я завжди ховаюсь…

Виявилось, що ями трохи ліворуч. Рощин слідом за своїми супутниками сповз у якийсь рів. Зараз же підійшли ще двоє, — машиніст і кочегар, — вилаялись і теж сіли в яму. Кондуктор зітхнув тяжко:

— Покину я цю службу. Так обридло. Ну хіба це рух!

Тепер із степу чути було тупіт коней, стукіт коліс.

— Хто ж це у тебе тут бешкетує? — спитав кондуктор телеграфіста. — Жокей Смерті, чи що?

— Ні, той у Дібрівському лісі. Це, мабуть, Маруся гуляє. Хоч, здається, теж не вона, — та скаче з факелами… Місцевий якийсь отаманчик.

— Та ні ж, — прохрипів машиніст, — це махновець Максюта, мать його…

Кондуктор знову зітхнув і

— Єврейчик у мене один у третьому вагоні, з чемоданами, — не сказав йому, ех…

Кінський тупіт наближався, як вітер перед грозою. Колеса вже загримотіли по бруку коло станції. Залунали крики: «Гайда, гайда!» Брязкіт шибок, постріл, короткий зойк, удари по залізу… Кондуктор почав дути у складені човником руки:

— І неодмінно їм — шиб'ки бити у вагонах, от же п’яний звичай…

Вся ця метушня тривала недовго. Несамовитий голос: «Сідай!» Затріщали вози, захропли коні, прогуркотіли колеса, і отаманська ватага помчала в степ. Тоді ті, що сиділи в ямах, вилізли, не поспішаючи повернулись до темного поїзда і розбрелись по своїх місцях: телеграфіст засвітив олійного гнотика і почав зв’язуватись з сусідньою станцією, машиніст і кочегар оглядали паровоз, — чи не потягли бандити яку-небудь важливу частину; Рощин поліз у вагон; кондуктор, хрустячи на пероні скалками розбитих шибок, бурчав:

— Ну, так і є, коцнули бідолаху… Ну взяли б чемодани, — неодмінно їм треба душу з людини випустити.

Минуло ще не відомо скільки, але багато часу, кондуктор дав, нарешті, короткий свисток, паровоз завив з обуренням у порожньому степу, і поїзд рушив в бік Гуляйполя.

Вадим Петрович, поклавши лікті на відкидний столик і уткнувши обличчя в руки, напружено рішав загадку: Катя виїхала з Ростова другого ж дня після того, як негідник Онолі повідомив її про його смерть. Зустрілася вона з ландштурмістом у вагоні, значить, через дві доби… Припустімо, цей німчик утішав її без ніяких зазіхань надалі… Припустімо, вона теж дуже потребувала розради. Але на другий день після втрати коханого чоловіка написати так акуратненько в чужій записній книжці свою адресу, ім’я, по батькові, не забути проставити розділові знаки, — це загадка!.. Адже над нею завалилося небо. Коханий чоловік валяється десь, як падло… Хоч би якихось там перших кілька днів природно, здається, побути в розпачі безнадійному. Виявляється — адресу дала до запитання. Значить — просвіт якийсь таки знайшла… Загадка!..

— Громадянине, документики покажіть. — Кондуктор сів навпроти Рощина, поставив коло себе закопчений ліхтар. — Проїдемо Гуляйполе, тоді спіть спокійно.

— Я в Гуляйполі зійду.

— Ага… Ну, тим більше… Мене ж спитають — кого привіз…

— Документів у мене нема ніяких…

— Як же так?

— Порвав і викинув.

— Тоді про вас мушу заявити…

— Ну і чорт з вами, заявляйте…

— Навіщо ж чорта згадувати в такий час… офіцер, чи що?

Рощин, у якого думки були загострені, напружені, відповів крізь зуби:

— Анархіст.

— Так, зрозуміло… Возив багато з Катеринослава вашого брата. — Кондуктор узяв ліхтар і, тримаючи його між ногами, довго дивився, як за чорним вікном миготіли паровозні іскри. — От ви, видно, людина інтелігентна, — сказав він тихо. — Навчіть, що робити?.. В минулий рейс розговорився я теж з анархістом, серйозний такий, сивий, патлатий. «Нам, — каже, — твої залізниці не потрібні, ми це все зруйнуємо, щоб і гадки про них не було. Від залізниць іде рабство й капіталізм. Ми, — каже, — все поділимо нарівно між людьми, людина повинна жити на свободі, без влади, як тварина…» От і спасибі!.. Я тридцять років їжджу, та наїздив будиночок у Таганрозі, де моя стара живе, та коза, та дві сливи на городі, — весь мій капітал. І нащо мені ця свобода, — козу пасти на косогорі? Скажіть — був за старого режиму порядок? Експлуатація, само собою, була, не заперечую. Візьмімо вагон першого класу: тихо, чинно, той сигару курить, той куняє дуже поважно. Почуваєш, що це — експлуататори, але лайки прямої не було ніколи, боже борони… Береш під козирок, нищечком проходиш по вагону… В третьому класі, звісно, мужва один на одному, там не церемонишся… Це все правда, бувало… Але і курочка смажена у тебе, і шинка, і яєчка, а вже хліб, матінко моя, калачі ж, пам’ятаєте? — Він замовк, придивляючись до іскор у вікні. — Це букса горить у багажному вагоні. Мастила немає, і без анархістів транспорт кінчається… От мені і скажіть — що воно тепер буде? Проміняли царя на Раду, Раду — на гетьмана, а його на що міняти будемо? На Махна? Дурень один узявся кувати леміш, палив, палив залізо, половину спалив, давай кувати сокиру, знову половину спалив, виходить тільки шило, він по ньому гепнув, і вийшов пшик. Отаке-то… Порядку нема, страху нема, хазяїна нема. Ви в Гуляйполе приїдете — побачите, як живуть «вільним анархічним ладом». Одне можу сказати — весело живуть, такої гульні зроду ніхто не чув. Весь район оголошений «виноградним». Скільки я туди повій провіз! Да… Скажу вам по-стариковськи, пробачте мені, товаришу анархіст: пропала Росія…

Багато хазяйновитих мужичків, що повтікали літом до отаманських загонів, почали тепер подумувати про повернення додому. Укладали на віз усе добро, що по чесній дільбі припало їм після вдалих наскоків, міняли різні місцеві гроші на миколаївські, міцно вшнуровували брезент, прив’язували до задньої осі казанок і нишком, а деякі і явно, прийшовши до отамана і кажучи: «Прощавай, Хведоре, я тобі більше не боєць». — «А чого так?» — «За домівкою скучаю, ні пити, ні їсти, ні спати не можу. Коли потрібний буду, поклич, прийдемо», — запрягали добрих коней і виїжджали на хутори та в села, звільнені від німецького постою.

Задумався про це і Олексій Красильников. Радився з Мотроною — братовою жінкою — і навіть з Катею Рощиною: чи не рано додому? Коли б чого не сталося. Непомітно в село Володимиреьке не заявишся, можуть ще притягти до відповідальності за вбивєтвр німецького унтера. Німці народ серйозний. З другого боку — повернешся на пожарище, — доведеться будувати хату, ставити двір — робити це треба тепер же, восени.

П’ятеро молодих дужих коней і три вози барахла, мануфактури і всякого господарського добра мав Олексій Красильников в обозі махновської армії. Все це не так Олексій, як Мотрона зібрала. Вона безстрашно приходила на збори, де отаман загону або сам Махно ділив здобич, — завжди прибрана, гарна, зла, — брала, що хотіла. Який-небудь мужик готовий був і засперечатися з нею, — кругом починався регіт, коли вона виривала у нього якунебудь річ — хустку, шубу, шматок доброго сукна: «Я жінка, мені це потрібніше, ти однаково проп’єш, бандите, до мене ж принесеш уночі…» Вона і міняла, і скуповувала, тримаючи для цього на возі барило спирту.

Олексій роздумував і не наважувався, поки не прийшла радісна звістка, що Скоропадський, залишений німцями і своїми військами, зрікся гетьманства, в Київ увійшли петлюрівські січовики і там оголошена «демократична українська республіка». Одночасно з цим з радянського рубежу рушила українська Червона Армія. Це вже було зовсім надійно.

Олексій, нікому нічого не кажучи, вночі пригнав з степу коней, розбудив Мотрону й Катю і звелів готувати сніданок, поки він запрягатиме; добре попоїли перед довгою дорогою і ще до світанку, в тумані, рушили полем додому, в село Володимирське.

Трудно було впізнати в Каті Рощиній, що їхала на возі в некритому кожусі, в юхтових чоботях, з щоками, обвітреними, як персик, колишню тендітну бариньку, готову, здається, при найменшому наскоку життя підібгати лапки, як та кузка сонечко. Напівлежачи на сіні, вона поганяла коня, щоб не відставати від передньої тройки, яку вів Олексій, пускаючи часом риссю застояних карих. Заднього воза вела Мотрона, яка не довіряла жодній людині — ні пішій, ні кінній.

Степ був пустельний. Де-не-де в ярках білів сніг, завіяний туди грудневим вітром з крейдяних плоскогір’їв. Де-не-де з-за обрію піднімались іржаві піраміди шахтних звалищ. В краю, покинутому окупантами, ще не починалося життя. Багато людей з шахт і заводів пішло в червоні загони і воювали тепер під Царицином. Багато втекло на північ, де коло радянських рубежів формувалися частини української Червоної Армії. Шляхи позаростали, на покинених полях стояв бур’ян, в якому де-не-де жовтіли кінські ребра. В цих місцях рідко траплялося житло.

Мотрона повторювала діверові: «Держись від людей якнайдалі, добра від них не жди». Олексій тільки посміхався: «Ух, звірюга… А була ж жіночка — медова… Хижаком стала, Мотрона моя дорога…»

У Каті для думок часу було вдосталь. Трусилася на возі, кусала соломинку. Вона прекрасно розуміла, що везуть її в село Володимирське як здобич, — для Олексія Івановича, може, найдорожчу з усього, що було у нього на трьох возах. Чим іншим була вона, як не полонянкою із зруйнованого світу? Олексій Іванович поставить на своєму згарищі добру хату, одгородить її від людей міцним парканом, заховає під поміст усі свої скарби і скаже твердо: «Катерино Дмитрівно, тепер одно залишилось, — останнє, — слово за вами…»

Як спалене війною місто, — купи попелу та обгорілі комини, — таким здавалось їй усе життя. Любимі померли, дорогі пропали без вісті. Недавно Мотрона одержала листа від чоловіка, Семена, з Самари, де він повідомляв, між іншим, що заходив на вказану адресу на колишню Дворянську вулицю, — ніякого там лікаря Булавіна нема, ніхто не знає, куди він подівся з дочкою. У Каті залишилось тільки двоє людей, які жаліли й любили її, як приблудне кошеня, — Олексій і Мотрона. Хіба могла вона в чому-небудь відмовити їм? їй, що пережила такі довгі роки, довгі й наповнені, як століття, давно б треба було стати бабусею із згаслими від сліз очима. Але щоки її лише рум’янив холодний вітер, і під овечим кожухом їй було тепло, як у юності. Це відчуття нев’янучої молодості було їй навіть прикре, — адже душа була стара? Чи й це теж не так?

Мотрона не раз починала розмову з Катею про те, що «бог уже зв’язав її з ними, один бог і розв’яже». Олексій ні разу не спонукав її до таких розмов. Але було кілька випадків, коли він жорстоко рискував, виручаючи Катю з прямої біди: чинив, як мужчина задля жінки, яку береже для себе. Катя не могла б йому відмовити, — не знайшла б слів, які справдили б її невдячність. Але їй хотілося, щоб цього якнайдовше не траплялось. Олексій Іванович був привабливий — грубуватим прямодушним обличчям, завжди ніби освітленим сонцем; незворушний і дужий, з негнучкою спиною і широкими грудьми, з густою шапкою волосся; сміливий і розважний у хвилини небезпеки, лагідно-насмішкуватий і добрий з Катею. Але коли Катя думала про те, що настане день, коли треба стати близькою йому, — вона заплющувала очі, і все тіло її терпло, наче бажало заритися в сіно на возі.

Одного разу в обід звернули з дороги до річечки, що розлилася в цьому місці в невелику заводь, з залишками паль водяного млина і полеглим очеретом. Мотрона пішла по дрова для багаття, Катя — до річки — мити казанок. Трохи згодом туди прийшов Олексій. Кинув на траву шапку й рукавиці, присів коло води, біля Каті, обмив обличчя й витерся полою кожушка…

— Руки застудите…

Катя поставила на траву казанок, підвелася з колін, — руки у неї заклякли, аж зашпори зайшли, вона стріпнула з них краплі води і теж почала витирати їх об вовну кожуха.

— Руки вам, мабуть, цілували в колишній час, — сказав він напружено, недобре, вичікуючи.

Вона ясно глянула на нього, ніби питаючи, — що з ним сталося? Катя ніколи не знала сили своєї краси, простодушно вважала себе гарненькою, іноді дуже гарненькою, любила подобатись, як пташка, тріпочучи пір’ячком (коли на сивій росі почне виблискувати рожевувате сонце, підводячись між стовбурами). Але те, що було її красою, що, як оце зараз, примусило Олексія Івановича одвести очі з сухим блиском, — залишалось їй невідомим.

— Кажу — руки змастіть, у мене на возі є соняшникова олія в пляшечці, а то порепаються…

Під шорстко-кучерявими вусиками на свіжих губах його була колишня усмішка. Катя зітхнула полегшено, хоч і не зовсім зрозуміла, як близько на цей раз було те, чого вона так не хотіла. Чи то від дрімоти в сіні, на хиткому возі, чи від степового спокою, Олексій, — як тільки Мотрона пішла по дрова, — почав пильно дивитись на Катю, що присіла коло води. І він пішов туди, як хлопчина, який зачув раптом стукіт праника на кладці, де яка-небудь сусідська Пріська, підіткнувши спідницю, жадано біліючи литками, пере сорочки, і він потайки пробирається до неї через лопухи і кропиву, жадібно втягаючи ніздрями всі запахи, які несподівано стали запаморочливими. Але тут Олексій Іванович не то що злякався, — злякати його було не легко, — Катя поглядом спокійних прекрасних очей сказала: так не гаразд, так не годиться.

Він володів собою і не в таких пустих пригодах, проте руки його тремтіли, як після спроби підняти жорно. Він узяв з трави казанок:

— Що ж, ходімо кашу варити. — Вони пішли до возів. — Катерино Дмитрівно, ви два рази були замужем, чому дітей нема?

— Такий час був, Олексію Івановичу… Перший чоловік не виявляв бажання, а я дурна була.

— ¦ Покійний Вадим Петрович теж не хотів?

Катя нахмурила брови, одвернулась, промовчала.

— Давно хочу спитати… Практика у вас велика… Як у вас ці солодкі діла починались?.. Що ж, чоловіки, женихи тобто, ручки вам цілували? Балачки всякі наздогад? Так, чи що? Як це воно у панів робилось?

Підійшли до возів. Олексій з усієї сили пожбурив на землю збрую, що лежала на возі, взяв з-під неї дугу і, підперши нею голоблю, на кінці почав підв’язувати казанок…

— Ви з панського верха прийшли, а я — з мужицької печі… От, зустрілися на вузькій доріжці. Вам назад вороття нема, амінь. Чого ще не розвалили — до решти скоро розвалимо… Іти вам нікуди, окрім нового хазяїна…

— Олексію Івановичу, чим я вас образила?

— А нічим… Я вас хочу образити, та слів мені бракує. Мужик… Дурень… Ох, і дурень же я, мать твою…

Бачу, бачу, — ви тільки й ждете — кудись чкурнути… За кордон — найкраще місце для вас…

— Як вам не соромнр, Олексію Івановичу, хіба я щокебудь зробила, — так мене обвинувачувати… Я зобов’язана вам всім життям і ніколи цього не забуду…

— Забудете… Ви бачили, як Мотрона людей боїться? Я теж людям не вірю. З чотирнадцятого року в крові купаюсь. Людина тепер стала звіром. Може, вона ним і раніш була, та ми не знали. Кожен з-під кожного — тільки й чатує — днище вибити… І я — звір, не бачите, чи що, ех ви, пташка сизокрила… А я хочу, щоб діти мої в кам’яному будинку жили, по-французьки краще за вас говорили: пардон, мерсі…

Підійшла Мотрона з оберемком хворосту і трісок, кинула їх під казанок, що висів на кінці голоблі, і уважно глянула на Олексія і на Катю.

— Даремно її, Олексію, кривдиш, — сказала вона тихо. — Коні напував?

Олексій обернувся й пішов до коней. Мотрона почала підкладати тріски під казанок:

— Любить він тебе. Скільки я йому дівок не сватала, не хоче… Не знаю вже, як воно у вас вийде, — трудно вам обом…

Мотрона ждала, що Катя скаже що-небудь. Катя мовчки дістала крупи, сало, розстелила на землі рядно, почала різати хліб.

— Чого ж ти мовчиш?

Катя, нарізуючи скибки хліба, нижче схилила голову, по щоках її текли сльози.

Родючі степи Катеринославщини, що йдуть схилом до Чорного й Азовського морів, були новим краєм. Це було те Дике поле, де колись у давнину проносились на кудлатих конячках, по плечі в траві, скіфи, низенькі, гладкі й довговолосі; пробирались під надійною охороною грецькі купці — з Ольвії в Танаїс; рухались з чередами рогатої худоби готи, що кочували у величезних возах між двома морями; від північних кордонів Китаю, як ті хмари сарани, вторгались сюди полчища численних племен гуннів, наводячи такий великий жах, що степи ці безлюділи на багато століть; розкидали смугасті арамейські шатри хозари, ідучи від Дербента воювати дніпровську Русь; кочували з незліченними табунами коней і верблюдів половці в хорезмських шовкових халатах, доходячи до степового валу Святослава; і пізніше топтали їх легкокінні татарські орди, збираючись для наскоків на Москву.

Людські хвилі пройшли, залишивши тільки могили та подекуди на них кам’яних ідолів з плоскими обличчями й маленькими ручками, складеними на животі. Катеринославські степи почали заселятися хліборобами українцями, росіянами, козачими вихідцями з Дону й Кубані, німецькими колоністами. Новими були в цих степах величезні села й численні хутори, без дідівських звичаїв, без старовинних пісень, без пишних садів і водних угідь. Тут був край пшениці й сірих поміщиків, добре обізнаних з закордонними цінами на хліб. Новим було і Гуляйполе — нудний городок, що розтягнувся вздовж заболоченої і пересихаючої річечки Гайчур.

Від станції до Гуляйполя було сім верст степом. Рощин найняв «фаетон», який довіз його до великого базару, що розкинувся на вигоні. Тут же Вадим Петрович почав торгувати смажену курку в нахабної жінки, що сиділа розчепірившись на возі серед сільського добра, привезеного на продаж. Недотепна тітка гарячилася, то тикала під самий ніс покупцеві свій товар, то хапала у нього з рук, і лаяла його верескливо, і крутилась, озираючись, щоб з воза не потягли чого-небудь. За смажену курку вона заправила п’ять карбованців і зараз же не захотіла віддавати за гроші, а тільки за котушку ниток.

— Та ти візьми у мене гроші, дурна, — сказав їй Рощин, — нитки купиш, он ходять — продають нитки…

— Ніколи мені од воза одходити, сховайте гроші, одійдіть від товару…

Тоді він протовпився до чубатого військового, обвішаного зброєю, який, тиняючись по базару, підкидав на долоні дві котушки ниток. Каламутно подивившись на Рощина, він заворушив опухлими губами:

— Ні. Міняю на спирт.

Так Рощину й не пощастило купити курку. На базарі відбувалась переважно мінова торгівля, звичайнісіньке варварство, де вартість визначалася лише потребою; за дві голки давали порося і ще що-небудь на додачу, а вже за сукняні штани без латок продавець пив кров з покупця. Сотні людей торгувались, кричали, лаялись, крутячись серед безлічі возів; тут же — на табуретці або просто на колесі — примощувались парикмахери з пересувним інвентарем; моментальні фотографи, з ящиком-лабораторією на тринозі, через п’ять хвилин подавали клієнтові вогку фотографію; сліпі скрипалі збирали в гурток слухачів, не гребуючи залазити в кишеню до якого-небудь гави дурня… Всі ці люди в найкоротший час готові були знятися з місця, розбігтися й поховатися, якщо починалася серйозна стрільба, без якої в Гуляйполі не минало жодного базару.

Пробираючись між возами, Вадим Петрович потрапив у гулящу юрбу коло каруселі; на дерев’яних конях з неймовірно вигнутими шиями і здибленими ногами крутилися, сидячи поважно, вусаті люди в гусарських куртках, в бушлатах, в кавалерійських кожушках, обвішані гранатами і всякою холодною та вогнепальною зброєю. «Швидше, швидше», — грізним басом повторював хто-небудь з них. Двоє голодранців з усієї сили крутили карусель. Два гармоністи грали «Яблучко», шалено роздуваючи міхи, наче забираючи в них всю широчінь і завзяття душі махновської вольниці. «Годі, злазь!» — кричали ті, хто дожидав своєї черги. «Швидше!» — горлали ті, що крутилися на конях. І вже з когось злетіла папаха, хтось у захопленні вихопив шаблю і вимахував нею, рубаючи гада, який йому привидівся. Тоді ті, що стояли навколо, кидались і на лету стягали вершників. Починалась заворуха, під пронизливий свист бухали кулаки, і знову крутилась карусель, і нові вершники бралися в боки на конях з вивернутими червоними ніздрями.

Вадим Петрович одійшов, не бачачи тут тямущої людини, з ким би можна було заговорити. У лоточника купив шматок пирога з сиром і, жуючи, пішов забрукованою широкою вулицею. Треба було забезпечити собі нічліг. Грошей у нього залишилось небагато, і якщо зважити, скільки він заплатив за пиріг, то грошей не вистачить і на тиждень. Він неуважно поглядав на двоповерхові цегляні будинки купецького будування, на лабази, крамниці, розмальовані вивіски, жував і думав теж неуважно: після стрибка в дику свободу життєві дрібниці не дуже турбували його.

Назустріч йому їхав чоловік на велосипеді, вихляючи переднім колесом. За ним верхи — двоє військових у черкесках і заломлених смушевих шапках. Маленький і худенький чоловік на велосипеді був одягнений у сірі штани й гімназичну курточку, з-під околички синього з білим кантом гімназичного картуза його висіло пряме волосся майже до плечей. Коли він порівнявся, Вадим Петрович здивовано побачив його засмоктане, безброве обличчя, Він кольнув Рощина пильним поглядом, колесо в цей час вильнуло, він насилу вдержався, дуже зморщивши, як печене, жовте обличчя своє, і проїхав.

Через хвилину один з вершників повернув коня, коротким галопом підскакав до Рощина і нагнувся з сідла, придивляючись до нього бігаючими очима.

— В чому річ? — спитав Рощин.

— Ти що за людина? Звідки?

— Що я за людина? — Рощин одвернувся від міцного запаху цибулі й сивухи. — Я вільна людина. Їду з Катеринослава.

— З Катеринослава? — погрозливо спитав вершник. — А чого ти тут?

— А того я тут, що шукаю дружину.

— Дружину шукаєш? А нащо погони споров?

Тремтячи від люті, Рощин відповів як тільки міг спокійно:

— Захотів спороти погони і споров, тебе не спитав.

— Сміливо відповідаєш.

— А ти мене не лякай, я не з полохливих.

Вершник так і бігав зіницями по обличчю Рощина, шукаючи відповіді. Раптом випростався, вузьке, перекошене асиметрією обличчя його нахабно усміхнулось, він ударив шпорами коня і поскакав до велосипедиста. Рощин пішов далі, спотикаючись від хвилювання.

Але його зараз же наздогнали ці троє. Велосипедист у гімназичному кашкеті крикнув високим голосом, що застрягав у вухах:

— Нам не хоче говорити, Льовці скаже…

Вершники заіржали і з обох боків кіньми придавили Рощина. Велосипедист проїхав уперед, з усієї сили п’яної людини крутячи педалями. «Ступай, ступай», — повторювали вершники, примушуючи Рощина майже бігти між кіньми. Вириватися, протестувати було безглуздо. Спинилися на цій же вулиці біля цегляного будинку з витоптаним палісадником. Вікна були замазані крейдою, над дверима висів чорний прапор і під ним напис на фанері: «Культпросвіт народно-революційної армії батька Махна».

Рощин був такий злий, що не пам’ятав, як його упхнули в будинок, провели темними закапелками в запльовану, засмічену кімнату з таким кислим запахом, що забило дух. Зараз же увійшов лиснючий чоловік з усмішкою на обличчі, трохи перевальцем, бо був гладкий, в короткій чумарці, які в провінції носили опереточні знаменитості й куплетисти.

— Ану? — спитав він і сів коло розхитаного столика, змахнувши з нього недокурки.

— Батько звелів спитати — чи це гад, чи ні, — сказав йому кривопикий, що супроводив Рощина.

— Ану, вийди, товаришу Каретник, — і коли той вийшов: — Ану, сядь.

— Слухайте, — хвилюючись, сказав Рощин товстому, усміхненому чоловікові в чумарці, — я розумію, що потрапив у контррозвідку. Я поясню — хто я такий, чого я тут, мені приховувати нічого… Я приїхав для того, щоб…

— Ану, подивись на мене, — не слухаючи його, сказав чоловік у чумарці, — я Льова Задов, зі мною брехати не треба, я тебе буду питати, ти будеш відповідати…

Ім’я Льовки Задова знали на півдні всі не менш, ніж самого батька Махна. Льовка був кат, людина такої дивовижної жорстокості, що Махно нібито навіть не раз намагався зарубати його, але прощав за відданість. Чув про нього й Рощин. Вперше він похолов. Він стояв перед столом, Льовка Задов сидів, пишно кучерявий, рум’яний, втішаючись владою над людиною, жахом, який він наводив.

— Ану, давай балакати. Денікінський офіцер?

— Так. Колишній…

— Колишній? Ай, ай, ай… Звідки їдеш?

— З Катеринослава в Гуляйполе, — я ж вам розказую…

— Ай, ай, ай… Навіщо ж ти говориш Льові, що їдеш з Катеринослава, коли ти приїхав з Ростова…

— Ні, я приїхав з Катеринослава.

Рощин поквапливо став шукати квиток, на хвилину знову похолов, — а якщо він його викинув? Квиток знайшовся в кишені френча, разом з пом’ятою і вицвілою фотографічною карткою Каті. Він простягнув Льовці квиток, і той довго вертів його і розглядав на світло. Квиток, що не кажи, був правильний, це трохи спантеличило Льовку, в якого, видно, вже все було вирішено аж до вироку.

Квиток змінював усю картину, Льовка навіть перестав вишкірятися, товсті губи його гидливо здригались:

— А навіщо, везучи в штаб Денікіна розвідку, сходиш з поїзда в Гуляйполі?

— Я не везу розвідки. Я вже два місяці з армії. Я більше не служу. Я порвав військовий білет. Сюди я приїхав як вільна людина…

Льовка не зводив з нього чорних очей. Під цим поглядом, в якому не було нічого розумного й людського, Рощин напружував усі зусилля, щоб перебороти хвилювання, відповідати обдумано, і він почав був розповідати (спрощено, доступно) про причини, які примусили його дезертирувати…

— Якщо ти, сволоч, — перебив його Льовка тихим голосом, — будеш мені ще брехати, я з тобою зроблю, що содома не робила з гоморрою…

Швидким, злодійським рухом він узяв у Рощина Катину фотографію. Усміхаючись, як знавець жінок, розглядав її і, — давши щигля по ній нігтем:

— А це що за сучечка?

— Моя дружина… Задля неї я приїхав… Віддайте мені фотографію…

— Її покладуть на твій кривавий труп. — Льовка прикрив фотографію товстою, налитою сальцем рукою. — Ану, давай відомості розвідки…

— Ні слова я тобі більше не скажу! — крикнув Рощин.

— Мені скажеш. У мене балакають. — Льовка легко підвівся і, як кіт лапою, ударив Вадима Петровича в обличчя. Удар припав незручно — по скроні. Рощин упав непритомний.

Вороги Радянської республіки вважали, що вона приречена за якийсь найкоротший строк упасти під ударами. Але вона всю загостреність розуму, науки, всі духовні й матеріальні сили народу організувала для того, щоб самій перейти в наступ. Воєнний план більшовиків полягав у тому, щоб, підпорядковуючи все завданням оборони, ні на одну годину не послаблювати проведення глибоких соціальних змін, безстрашно впроваджувати в життя ті принципи, здійснення яких лежало за межами сьогоднішнього дня. Потім: створити тримільйонну Червону Армію; захиститися обороною на півночі; вести наступ на Сибір і Південний Урал і основне напруження наступальних операцій розвинути проти красновського козацтва на Дону і проти Денікіна на Північному Кавказі.

Російська Радянська республіка, стиснута з усіх боків білими арміями, створила фронт завдовжки більш як п’ятнадцять тисяч кілометрів; до нього ще за останній час виник складний і плутаний фронт України.

З особливою силою на багатій Україні розгорялася громадянська війна. Населення її на той час було глибоко розшароване недавньою окупацією, гетьманською владою і мстивою реставрацією поміщиків. Робітничий і шахтарський Донбас, малоземельне селянство й батрацтво хилились до Радянської влади; багате селянство і буржуазія, боячись ревкомів, комнезамів, виконкомів, комісарів і хлібної розверстки, тягнули до самостійної Директорії і глави її — батька Петлюри. Його ж підтримувала і та частина інтелігенції, у якої вся величезна тема радянської революції вкладалася у відповідь: «Геть, прокляті москалі!», — а стара романтика широчезних, як Чорне море, штанів, оселедців, козацьких жупанів і кривих шабель заступала сумні історичні довідки про криваві жертви українського народу, який три століття боровся за свою незалежність.

Петлюра скинув гетьмана, сів з Директорією в Києві, оголосив самостійну республіку і почав безнадійну боротьбу з пролетарською революцією. У нього було кілька дивізій з гетьманських січовиків, які перейшли на його бік, і з стійких, дисциплінованих галичан, які повірили, що здійснюється стара мрія про з’єднання їх з вільною Україною, та з усякого наброду відчайдушних людей, які годувалися воєнним грабежем. Але він не був достатньо розумний або хитрий, щоб запропонувати українському селянству, розшарованому й розбурханому, щось реальне, крім пишномовних універсалів. Резервів у нього не було.

В грудні на Полтавщині, в городку Суджі, організувався підпільний Радянський уряд України. Голова царицинської Військради послав у Суджу командарма Десятої Ворошилова з тим, щоб він увійшов де уряду. В Суджі була організована реввійськрада.

На той час регулярна українська Червона Армія, що задовго до цих подій формувалася під Курськом, переважно з українських селян, які втекли від суду і страти, чисельністю на дві дивізії, почала наступ на захід в напрямі Києва і на південь — на Харків і Катеринослав. Оскільки сил двох дивізій було явно недостатньо, розрахунок був на підтримку партизанських загонів. З них найсильнішим вважали загін батька Махна.

Махно гуляв. У здобутій після наскоку на Бердянськ гімназичній формі їздив велосипедом напоказ усьому місту, або разом з своїм ад’ютантом Каретником співав пісень під гармошку, тиняючись по вулиці, або з’являвся на базарі, злий і блідий, шукаючи сварки, але всі від нього ховалися, знаючи, як легко у нього з кишені штанів вилітає револьвер. Здоровані махновці, що не боялись ні бога ні чорта, забачивши його біля каруселі, злазили з дерев’яних коней і пускались навтікача. Батькові доводилось самому разом з Каретником крутитися до паморок.

По всьому Гуляйполю точились балачки, що батько останнім часом почав багато пити і коли б не пропив армію. Але тільки дехто догадувався, що він хитрує. Був він хитрий, потайний, живучий, як стріляний дикий звір.

Махно відтягав час. У ці дні йому треба було приймати велике рішення. На Катеринославщині не стало ні німців, ні гетьмана з січовиками, з ким він бився. Розбігалися поміщики. Малі міста були пограбовані. Із трьох боків насувались, тиснучи його, нові вороги: з Криму й Кубані — добровольці, з півночі — більшовики, з Дніпра — петлюрівці, які тільки що зайняли Катеринослав. Хто з них небезпечніший? В який бік обернути кулеметні тачанки? Вирішувати треба було не гаючись. Армія зменшувалася, в ній починалося вагання. Бійці з мужичківхліборобів говорили: «От спасибі, що на Вкраїну йдуть більшовики, тепер можна й по домівках, а кому ще не обридло, — ліпи на лоб червону зірку». Ядро армії — чорна сотня імені Кропоткіна — рубаки, що відбилися від усякої роботи задля розгульної волі на конях, кричали:

— … А захоче батько продати нас більшовикам, — зарубаємо його перед фронтом, та й тільки… Он уже Петлюра забрав Катеринослав, а ми все ждемо… Попроїдали все чисто, босі й голі, скоро нам у степу з вовками вити… Братва, дайош Катеринослав!

Третій день у Гуляйполі сидів матрос Чугай, делегат від главковерха української Червоної Армії, і непохитно дожидав, коли Махно проспиться, щоб з ним поговорити. В ці ж дні з Харкова приїхав славнозвісний філософ, член секретаріату анархістської конфедерації «Сполох», теж, щоб розмовляти з батьком. Члени махновської вінськово-політичної ради, місцеві анархісти, найближчі порадники, ловили, де тільки могли, батька і ревниво попереджали його нікого не слухати і триматися найвищої свободи особи.

Махно розумів, що коли він не прийме зараз же твердого, бажаного армії рішення, — кінець його справі, його славі. Тільки два вибори були перед ним: поклонитися більшовикам, робити, що накаже главковерх, і ждати, коли його кінець кінцем розстріляють за сваволю. Або, зарубавши делегата Чугая, піднімати на Україні селянське повстання проти всякої влади. Але чи вчасно це? Коли б не помилитись…

Думки ці були такі потайні, що небезпечно було їх висловлювати навіть відданим собакам Льовці й Каретникові. Йому було тісно від думок. Армія ждала. Делегат Чугай і дідок, світовий анархіст з Харкова, ждали. Махно пив спирт, не пропиваючи розуму, навмисне дурів і бешкетував, — око його було пильне, вухо чуйне, він усе знав, усе бачив. Злість кипіла в ньому.

Звелівши заарештувати й відвести до Льовки невідомого чоловіка в офіцерській шинелі, який говорив, що він з Катеринослава, Махно незабаром і сам з’явився в культпросвіт, пройшовши з велосипедом у камеру, де допитували. Льовка Задов, незручно ударивши Рощина, сидів за столом, поклавши кулак на кулак і на них підборіддя. Махно оглянув чоловіка, що валявся на підлозі, поставив велосипед:

— Ти що з ним зробив?

— Ну, погладив, — відповів Льовка.

— Дурень… Убив?

— Та я ж не хірург, звідки я знаю…

— Допитував? (Льовка здвигнув плечем). Він — з Катеринослава? Що він говорить? Денікінський розвідник?

Махно дивився на Льовку так пильно й нестерпно, що у того очі млосно підкотились під повіки.

— У нього повинні бути відомості… Де вони? З смертю граєшся…

— Так я ж не встиг, тільки почав, Несторе Івановичу… Чорт його душу знає, — до чого сволоч квола…

Рощин у цей час застогнав і підігнув коліна. Льовка — зрадівши:

— Та ну ж, психує.

Махно знову взявся за велосипед і побачив на столі Катину фотографію. Схопив, придивився:

— У нього взяв? Хто? Дружина?

Як у людей вольових, зосереджених, недовірливих, з величезним життєвим досвідом, у Нестора Івановича була добра пам’ять. Він зараз же згадав першу появу Каті (коли він примусив її робити собі манікюр) і заступництво Олексія Красильникова, і всі відомості, які йому розказали про цю красиву жінку. Він сунув фотографію в кишеню, ведучи велосипед, на хвилину спинився, — обличчя Рощина оживало, рот трохи відкрився.

— Приведеш його до мене, я сам допитаю…

Одне твердо визначилось у голові Нестора Івановича за ці дні гульби: необхідність вести армію на Катеринослав, взяти його штурмом і піднести прапор анархії над Міською думою. Така здобич підбадьорить і згуртує армію, Катеринослав багатий — на цілу губернію вистачить у ньому мануфактури і всякого барахла, щоб по селах і хуторах викидати з вагонів і тачанок сувої сукна, ситцю, вигортати лопатами цукор, кидати дівкам стрічки, позументи, панчохи й черевики: «Ось вам, селяни-хлібороби, подарунки від батька Махна! Ось вам вільний лад безвладдя, без поміщиків і буржуїв, без Рад і Чрезвичайок…»

Все інше було ще не вирішено. Зараз, глянувши на Катину фотографію, він раптом знайшов це вирішення, — воно вискочило у нього, як петрушка з райошника. Але він нічим не дав зрозуміти, що все в ньому затанцювало від радості… Сів на велосипед і поїхав через вулицю до довгого будинку з великими вікнами й голими тополями перед ними. Це була школа, де містився штаб, його ад’ютанти і він сам квартирували в одній кімнаті.

Через годину до нього привели Рощина. Поперед нього йшов Льовка, позаду махновець, — в єнотовій шапці з попівського коміра, з чорною стрічкою навскоси, — підштовхував Рощина в спину дулом револьвера. Махно сидів на ситцевому диванчику, подертому до пружин.

— Це що? — крикнув він високим голосом. — У стражників, у царських жандармів граєтесь? Прибрати зброю! Вийди! — кивнув він знизу вгору жовтим, засмоктаним обличчям на махновця. (Той зараз же, тупаючи чоботищами, кинувся за двері). Махно устав з диванчика, стиснув сухого кулачка і вдарив Льовку в обличчя, в губи, в ніс.

— Кат! Кат! — заверещав він. — Алкоголік! Сифілітик! Плямуєш ідею! Плямуєш мене!

Льовка Задов, добре знаючи батька, не став ждати, поки його гнів більш розпалиться, втягнув голову в гладкі плечі, закрившись руками від ударів, задки вийшов за двері і причинив їх за собою.

Махно зняв кашкета, лоб його був мокрий. Він знову сів на диванчик. Йому бракувало чоток, щоб зовсім бути схожим на фанатика послушника.

— Сядьте, будь ласка, — він махнув довгою рукою, вказуючи Рощину на стілець. — Якщо вас і доведеться розстріляти, однаково — ганьба, ганьба — ображати людську гідність. Візьміть цигарку, закурюйте. Ви розвідник?

_ Ні, — глухо відповів Рощин, усміхнувся і взяв цигарку.

— Добровольчий офіцер?

— Я дезертирував. Покінчив з цим. Ви ж мені однаково не вірите, — чого я буду розказувати…

— Мені не брешуть, — сказав Махно тим самим високим, особливим голосом, який важко було б записати на нотні знаки. Рощину він здався схожим на клекіт. — Мені не брешуть, — повторив він, і очі його, сухі й некліпаючі, виявляли таку перевагу волі, що трудно було дивитися на них. Наверталися сльози у того, хто хотів би витриматц цей погляд. Проте Рощин витримав. У нього після недавньої пригоди тріщала голова, — перемагаючи цей біль, він весь напружився для останньої сутички.

— Якщо вам потрібні відомості про Добрармію, — питайте. Але відомості мої старі. Я пішов у відпустку два місяці тому. Цієї весни я зробив неправильний хід, ціна йому — життя… Ви збираєтесь мене розстріляти… Так чи інакше, не зараз — після, мені не минути кулі за свою помилку.

В очах Махна з’явилась і зникла іскорка гумору… «Не вірить…» Вадим Петрович глибоко затягнувся цигаркою, поклав її на край стола, засунув руки за пояс. «Ну, зажди ж…»

— Насамперед — як я потрапив у білий табір? Прикотився, як яблучко згори. Ну, що ж… Були ми російськими інтелігентами, значить — сіль землі, читали Михайловського, Канта, Кропоткіна і навіть Бебеля, крім інших втішних книг. Пам’ятаю, з Олексієм Боровим[10] не одну безсонну ніч провів у таких-от самих балачках… (Як він і сподівався, при згадці цього імені у Махна зараз же затуманились очі, наче подурнішали, але тільки на мить, не більше). Сповнені були захоплених сподівань. І от — Лютнева революція! Скінчилося все це кислотою: замість розкішного свята — бульвари, засипані лушпинням, та матросня, та сіра солдатня, — не велика країна, а тісто, житній кисіль без солі…

Махно заворушився на диванчику і раптом, сам не помічаючи цього, сів, наче на якійсь майовці, обхопивши худі коліна. Навіть в очах його з’явилося щось уважнособаче.

— Опинилася інтелігенція без діла. А вже в Жовтні взяли нас за карк, як кошенят, і — на смітник. От, власне, і все. Добрармія — це всеросійський смітник. Нічого творчого, навіть відбудовного в ній немає й бути не може. А наламати вона може, і навіть дуже серйозно… Жаль, що пізно все це зрозумів… Але радий, що зрозумів… Отак-то, Несторе Івановичу… (Якось само собою вийшло, що назвав його на ім’я й по батькові). Жити мені не слід би, та й не хотілось… Але є одна істота… Дорожча мені за всі філософії, дорожча за мою совість… Це мене і спинило…

— Оця? — раптом спитав Махно, показуючи йому фотографі ю.

— Так, ця.

— Та ви візьміть, мені вона не потрібна…

Рощин заховав у кишеню френча Катину фотографію. Взяв недокурок, закурив. Руки його не тремтіли. Він не збився, розповідаючи.

— Військовий білет — на клапті, і сюди — по її слідах. А коли вже вхопився знову за життя, — то давай знову і філософію й ідеологію: ми не ремісники… Єдине, що для мене прийнятно… Зовсім абстрактно, звичайно, зовсім абстрактно… Це абсолютна свобода, дика свобода… Нехай безумна, неможлива, а проте… Умирати треба за якісь найвищі фантазії.

— Розвідку, все-таки, дайте, де вона у вас захована? — тихо сказав Махно.

Рощин запнувся, відвернувся і кволо, безнадійно махнув рукою. Махно довго не ворушився на диванчику. Раптом схопився й почав шарити серед купи речей в кутку кімнати, — серед зброї, сідел, збруї, сувоїв, паперу… Знайшов кілька коробок консервів, дві пляшки спирту, поставив усе це на стіл і, крутячи ключем, почав віддирати накривку з коробки сардин.

— Я беру вас у штаб, — сказав він. — Ваша дружина в шостій роті, у Красильникова, на хуторі Прохолодному… Зараз прийде делегат від більшовиків. Нехай він думає, що я злигуюсь з добровольцями. Ваше завдання напускати туману. Зрозуміло? В карти граєте?

Тут Вадим Петрович справді розгубився і тільки кліпав, навіть не намагаючись зрозуміти — як це все обернулось і що все це означає. Махно, зламавши сардиночного ключа, витягнув з кишені перламутрового ножика з півсотнею лез і ним продовжував орудувати, відкриваючи бляшанки з ананасами, французьким паштетом, з омарами, від яких різко запахло в кімнаті.

— Розстріляти я вас завжди встигну, а використати хочу, — сказав він, немовби відповідаючи на розгублені думки Роиріна. — Ви штабіст чи фронтовик?

— В світову війну був при штабі генерала Еверта…

— Тепер будете при штабі батька Махна… На царській каторзі мене піднімали за голову, за ноги, кидали на цегляну підлогу… Так виковуються народні вожді. Зрозуміло?

Задзвонив телефон у жовтому ящику, що стояв серед мотлоху на підлозі. Махно, присівши навпочіпки, крикнув у трубку клекотливим голосом:

— Жду, жду!

Делегат Чугай, повільний чоловік, дуже сильний, в приношеному, але охайному бушлаті, в безкозирці, зсунутій на потилицю, сидів, розгорнувши карти так, щоб не можна було в них підглядати, і блискучими вирячкуватими очима стежив за всіма рухами Нестора Івановича. Широке в вилицях, нерухоме обличчя його з чорними вусиками не виявляло нічого, лише гнутий стілець потріскував під його тягарем. Здавалося — візьми такого, підігни йому ноги в матроських штанах, заправлених у короткі й широкі халяви, посади під сім мідних змій з роздутими горлами і молись на нього.

Грали в козла, гру, вигадану на фронтах, щоб під сміх і жарти забувати про рани і тривоги. Нестір Іванович, як тільки увійшли гості, не встав навіть з-за стола, не подав руки, запропонував був зіграти в дев’ятку на інтерес (задля цього, мовляв, і покликав). Швидко — не встигнеш простежити очима — здав карти, кинув на стіл папірець — тисячу карбованців — і прикрив його банкоїр з омарами. Але Чугай узяв свої дві карти і підсунув їх теж під банку.

— Боїшся? — спитав Махно.

Чугай відповів:

— На інтерес зі мною не сідай. Давай у козла.

Махно, з картами під столом, відкинувшись, сидів спиною до дверей, маючи позад себе вільний простір (що негайно й відмітив Чугай). По ліву руку його сидів Рощин, по праву — Леон Чорний, член секретаріату конфедерації «Сполох», — патлатий, невизначеного віку, маленький, дуже сухий, без легень у пташийих грудях, про якого тільки й подумаєш, що живий самим духом. Пом’ятий піджачок його був обсипаний лупою і сивим волоссям. Карти через неуважність він розгорнув так, що всім було видно.

Ідучи сюди, він приготувався до запеклої боротьби з Чугаєм, який мав намір узурпувати Махна і його армію, — явище, сповнене невичерпних можливостей. Думки Леона Чорного були зосереджені, як динаміт у бляшанці. Трохи спантеличений тим, що замість генерального бою з більшовиком йому доводиться грати в козла, він скидав не ті карти або впускав їх під стіл. Він уже чотири рази підряд залишився козлом. «Беешка, беешка, смердючий!» — кричав йому Махно, сміючись одною нижньою частиною обличчя.

Після кожної партії Махно мавпячим рухом простягав руку до пляшки з спиртом і наливав у чашки й чарки, стежачи, щоб усі пили однаково. Розмова за столом була пуста, ніби й справді зібралися друзі пересидіти непогожий вечір, коли в чорні вікна січе дощ, а вітер, забравшись у голі тополі перед будинком, гойдає їх, і свище, і виє, як нечиста сила.

Махно вичікував. І Чугай спокійно вичікував, готовий до всяких випадковостей, особливо коли з деяких натяків хазяїна зрозумів, що цей четвертий за столом, мовчазний і пристойний, з синцями під очима, сивоголовий чоловік — денікінський офіцер. З усього видно було, що першим повинен був вибухнути Леон Чорний, він уже витягнув брудну носову хусточку, судорожно скачав її в клубочок і прикладав до носа й очей після кожної чарки спирту. Так воно і сталося.

— Ще в Парижі ми почали суперечку з вашими більшовиками, — буркотливо промовив він, махнувши розчепіреними картами в бік Чугая. — Суперечка не скінчена, і ніхто ще не довів, що Ленін має рацію. Замість феодально-буржуазної держави створювати робітничо-селянську!.. Але — державу, державу! Замість одної влади — другу. Скинути панський каптан і надіти сіряк! І у них ото буде безкласове суспільство!

Він дрібно засміявся, притискаючи хустинку до сухеньких губів. У Чугая на обличчі нічого не відбилося, він тільки витріщився на банку з омарами, присунув її і, — захопивши виделкою скільки влізло:

— А ви що пропонуєте, цікаво? Анархію, матір порядку?

— Руйнування! — зашипів на нього без голосу, перехопленого спиртом, Леон Чорний, і віхті його сивої борідки наїжились, як у барбоса. — Руйнування всього злочинного суспільства! Нещадне руйнування, до рівної землі, щоб не залишилось каменя на камені… Щоб з проклятого насіння знову не відродилися держава, влада, капітал, міста, заводи…

— Хто ж у вас жити буде на голому місці?

— Народ!

— Народ! — крикнув Махно, витягаючись до Чугая. — Вільний народ!

— То чого ж з крику починати, — промовив Чугай, — тоді вже треба кінчати стрільбою. — Він узяв пляшку й налив усім. (Леон Чорний рвучко відставив свою чарку, вона розлилась). — Взяти та й розвалити, це діло нехитре. А от, як ви далі будете жити?

Леон Чорний, випереджаючи відповідь Нестора Івановича:

— Наше діло: страшне, повне і нещадне руйнування. На це піде вся енергія, весь запал нашого покоління. Ви в полоні, матрос, в полоні у безкрилого, полохливого мислення. Як жити народові, коли зруйнована держава? Хе-хе, як йому жити?

Махно йому — зараз же:

— Тут ми розійшлися, товаришу Чорний. Дрібних підприємств я не руйную, артілей я не руйную, селянського господарства не руйную».

— Значить, ви такий самий боягуз, як цей більшовик.

— Та ні ж бо; полохливості йому не закинеш, — сказав Чугай і прихильно підморгнув Нестору Івановичу (засмоктане обличчя у того було червоне, як від жару). — Крові своєї Нестір Іванович не жалів, це відомо… Отак за ніщо ми його вам не віддамо… За нього будемо битися.

— Битися? Починайте. Спробуєте, — несподівано спокійно мовив Леон Чорний, і віхті бороди на його щоках прилягли. Неуважно й жадібно він узявся до паштету. Чугай скоса глянув на Рощина, — той байдуже курив, піднявши очі до стелі. Нестір Іванович вишкірив великі жовті зуби беззвучним сміхом. «Так, зрозуміло, змовились», — подумав Чугай. Стілець під ним заскрипів. Крім того, що треба було виконати наказ главковерха — схилити Махна на спільні дії, — в першу чергу проти Катеринослава, — Чугай мав усі підстави побоюватись тяжких організаційних висновків, якщо він не переможе в суперечці цього анархіста, що згриз, напевне, не одну сотню товстелезних книжок. Не подобався йому і мовчазний денікінець, теж — по морді видно — з інтелігентів. Що він з батькового штабу, Чугай, звичайно, не вірив.

Він тісніше насунув шапочку на потилицю.

— Я вам поставлю запитання.

Леон Чорний з напханим ротом:

— Будь ласка.

— Торариш Ленін сказав: через півроку в Червоній Армії буде три мільйони чоловік. Можете ви, Леон Чорний, мобілізувати за такий строк три мільйони анархістів?

— Певний.

— Апарат у вас є для цього, так треба розуміти?

— Ось мій апарат, — Леон Чорний показав виделкою на Махна.

— Дуже добре. Спинимось на цій особі. Ви, значить, постачаєте Нестору Івановичу зброю і вогнеприпаси на три мільйони бійців, звичайно ж — амуніцію, продовольство, фураж. Коней лише для такої армії потрібно буде півмільйона голів. Це все є у вас, треба вважати?

Леон Чорний відсунув від себе спорожнілу бляшанку. Лоб його взявся дрібними зморшками:

— Слухайте, матрос, цифрами мене не залякаєте. За вашими цифрами — порожнеча, мізерні спроби залатати гнилими нитками цю саму Росію, що рветься на клапті. Прихований націоналізм. Три мільйони солдатів у Червоній Армії! Залякав! Мобілізуйте тридцять. Однаково справжня, священна революція пройде повз ваші мільйони мужичків-власників, декорованих червоною зіркою… Наша армія, — він стукнув кулачком, — це людство, наші вогнеприпаси — це священний гнів народів, які більше не бажають терпіти ніяких держав, ні капіталізму, ні диктатури пролетаріату… Сонце, земля і людина! І - у величезне вогнище всі твори від Арістотеля до Маркса! Армія! П’ятсот тисяч коней! Ваша фантазія не підноситься вище фельдфебельських вусів. Дарую їх вам. Ми озброїмо півтора мільярда чоловік. Якщо у нас будуть тільки зуби й нігті і каміння під ногами, — ми поб’ємо ваші армії, в купу руїн перетворимо цивілізацію, все, все, за що ви судорожно чіпляєтесь, матрос…

«Еге, дідок легенький», — подумав Чугай, стежачи, як Махно, що спочатку весь був напружився від уваги, опускав плечі і рум’янець згасав на його запалих щоках: він переставав розуміти, учитель відривався від здорового глузду.

Тоді Чугай сказав:

— Друге запитання вам, Леон Чорний…

— Ану…

— Я так вас зрозумів, що загальна мобілізація у вас не підготовлена. Але всякій справі потрібний запал: бомбі — капсуль, вогнищу — сірник. На який запал ви розраховуєте? Де ці ваші кадри? Батько Махно? (У Леона Чорного забігали зіниці, — він шукав пастки). Армія у нього бойова, правильно, але процент анархістів невеликий. Це не ваша армія.

Він скоса глянув на Махна, — чи не лізе його рука в кишеню за шпалером, але він сидів спокійно. Леон Чорний став презирливо усміхатись:

— Наша розмова звелась до того, що мені доводиться вас учити азбуки, матрос.

— Дуже бажано.

— Розбійницький світ — ось наш запал, ось наші кадри!.. Розбій — найпочесніший вираз народного життя… Це треба знати! Розбійник — непримиренний ворог усякої державності, включаючи і ваш соціалізм, голубе… В розбої — доказ життєвості народів… Розбійник — непримиренний і невгамовний, він руйнує задля руйнування, — ось істинна народно-суспільна стихія. Протріть очі.

Махно під час цього пристрасного вибуху ідей підійшов навшпиньках до дверей, відхилив їх, заглядаючи в коридор, і знову вернувся до стола. Рощин тепер з цікавістю придивлявся до фантастичного дідка, — чи не дурить він?

— Я бачу — ви вже кліпаєте, матрос, ви вражені, ваші чесноти обурені! — кричав Леон Чорний. — То знайте ж: ми поламали наші пера, ми вихлюпнули чорнило з наших чорнильниць, — нехай ллється кров! Час настав! Слово перетворюється в діло. І хто в цей час не розуміє глибокої необхідності розбою як стихійного руху, хто не співчуває йому, той відкинений у табір ворогів революції…

Махно, мружачись, почав кусати нігті. Рощин подумав: «Ні, дідок знає, що говорить». Чугай, навалившись на стіл, поставив на нього лікоть і підняв палець, щоб Леону Чорному було на чому зосередитись.

— Третє запитання. Добре, ці кадри ви мобілізували. Діло своє вони зробили. Розкидали все… Заваруха ця повинна ж коли-небудь скінчитися? Повинна. Розбійники, по-нашому — бандити, люди розбещені, працювати вони не можуть… Працювати він не буде, — навіщо? — що легко лежить, те і взяв. Значить, як же тоді? Знову на них повинен хтось працювати? Ні? Грабувати, розоряти — більше нічого. Значить, залишається вам — загнати бандитів у яри і там ухекати? Так, чи що? Дайте мені відповідь на це запитання…

В кімнаті стало тихо, наче співбесідники зосередили всю увагу на піднятому пальці, загнутому нігті Чугая. Леон Чорний устав, — маленький (коли сидів, здавався вищим), невблаганний, як філософська думка.

— Застрель його! — сказав він, обернувшись до Махна, і викинув руку в бік Чугая. — Застрель… Це провокатор…

Махно зараз же відскочив у вільний простір кімнати, до дверей. Чугай поквапливо задряпав нігтями по кришці маузера, що висів у нього під бушлатом. Рощин позадкував від стола, спіткнувся і сів на диванчик. Але зброя не була вийнята: кожен знав, що вийнята зброя повинна стріляти. Очі у Махна світились від напруження. Чугай промовив повчально:

— Некрасиво, папаша… Удаєтесь до дешевих прийомів, це не суперечка… А за провокатора слід би вас ось чим… — Показав такий кулачище, що у Леона Чорного болісно пересмикнулося обличчя. — Беручи до уваги ваші слабенькі груди, не відповідаю… Папаша, з словами треба поводитись акуратніше…

Махно й цього разу не оступився за вчителя. Леон Чорний насупився, наче заховався у віхті бороди, взяв своє пальто, з витертим, колись бобровим коміром, такого ж старенького оксамитного картуза, одягнувся і вийшов, мужньо несучи з собою невдачу.

— Ну, поїхали далі? — сказав Махно, повертаючись до столу і беручись за пляшку. — Товаришу Рощин, піди до чергового, щоб показав тобі вільну койку.

Рощин козирнув і вийшов, вже за дверима чуючи, як Махно говорив Чугаєві:

— Одні — «батько Махно», другі — «батько Махно», ну, а ти що скажеш батькові Махнові?..

XII

Тільки приїхавши додому в село Володимирське, походивши по своєму згарищу, присипаному сніжком, потягнувши ніздрями димок, що тягнув від сусідів, подивившись, як гладкі гуси, що вже вхопили першого льодку, гордо стріпуючи крильми і гелгочучи, біжать підлітаючи по сивому лузі, — Олексій Красильников зрозумів, як йому обридло розбійничати.

Не селянське це діло — гасати в тачанках по степу поміж палаючими хуторами. Селянське діло — поважно думати коло землі та працювати. Земля-матінка, тільки не полінуйся, а вона вже тобі віддячить. Все веселило Олексія Івановича: і господарські думки, від яких він одвик, бувши у Махна, і м’якенький сірий деньок, що рідко сіяв повільні сніжинки, і сільська тиша, і запах рідного диму. Походжуючи, Олексій нема-нема та й піднімав іржавий покрівельний лист, цвях, шматок заліза в окалині, — скидав їх на одну купу. Не нажива, привезена на трьох возах, була йому дорога, було йому дороге те, що, не оглядаючись тепер на кожен карбованець, він будуватиме й заводитиме господарство. Від першого пакола на згарищі до того дня, коли Мотрона викине з печі запашний хліб свого врожаю («Нова піч, скаже, а як добре пече»), до цього дня праці — ні оглянути, ні зміряти. І це веселило Олексія: нічого, селянський піт вирощує…

Розгрібаючи носком чобота попіл, він знайшов сокиру з обгорілим топорищем, довго розглядав її, з усмішкою хитнув головою: «Та сама! З неї тоді все і почалося». Згадалося, як брат Семен, почувши жалібний крик Мотрони, шалено вискочив з хати. Олексій навіщось увігнав сокиру в сінях в обрубок коло самих дверей. Коли б не натрапив на неї очима Семен, — нічого б, може, й не було.

«Ех, Семене, Семене, — і Олексій кинув заіржавлену сокиру на ту саму купу. — Удвох би ми он як гаряче взялись до роботи… Еге ж, брате, я вже нагулявся, годі з мене…»

Він дивився собі під ноги, думаючи. В тому листі, одержаному від Семена ще під Гуляйполем, брат писав такі слова: «Мотроні моїй перекажи, щоб від пустощів якихось там, будь ласка, берегла себе, не треба їй цього, не той час… Уб’ють мене — тоді розв’язана… Час такий, що зуби треба зціпити. Вас тільки уві сні згадую. Скоро мене не ждіть, — громадянській війні і краю не видно…»

Олексій стрепенувся, — а ну її к чорту, далі носа однаково нічого не побачиш. Знову почав дивитись на тихі дими, — то там, то там піднімались вони за тинами, за голими садками, над хатами, обставленими очеретом і соломою. «Люди приготувались тепло прожити зиму. Ну, і добре зробили. Червона Армія не через тиждень, то через два буде тут. Як це так — не видно кінця громадянській війні? Що Семен бреше! Хто ще сюди сунеться? Ех, Семене, Семене… Звичайно, бовтається на міноносці в Каспійському морі, от йому кров очі й заливає…»

Проте у Олексія смутно було на душі. Витягнув був кисет, — тьху ти чорт, паперу нема… Цього літа один фельдшер розказував, що в махновській армії багато нервових, — на вигляд людина здорова, півпуда каші змаламурить, а нерви у неї, як котячі кишки на скрипці.

«Гаразд, нерви, — пробурчав Олексій, — раніш ми про них і не чували». Він підійшов до'обгорілого комина, що самотньо стирчав на згарищі, спробував його похитати, — чи міцний? Наліг плечем, і він похитнувся… «Отож-бо, нерви…»

Олексій оселився з Катею і Мотроною у родички, вдови. Було у неї тісно й незручно. Мотрона побілила піч, змастила сірою глиною долівку, запнула мереживами підсліпуваті віконця. Олексій купив борошна, картоплі і скільки треба паші для коней — у кого віз, у кого два. Він ні з ким не торгувався, грошей не жалів і навіть, якщо дуже просили, давав трохи солі, що була дорожча за золото. Він знав, що односельці його гроші вважають легкими і три вози добра та п’ятеро коней довго не подарують йому.

Важче було умовити односельців, щоб не заважали йому будуватися. Він надумав розвалити флігель у князівській садибі, що стояла, розорена й занедбана, за голим парком на горі. В панському будинку нічого не залишилось, — тільки вибиті вікна чорніли між облупленими колонами. А флігель, де жив управитель, був цілий. Його не важко розібрати й перенести на згарище.

Але селяни все ще чогось боялись. На селі не було ніякої влади, — гетьманську вигнали, петлюрівська сяк-так трималась тільки по містах, червона ще не прийшла. Без влади, може, через незвичку, було все-таки страшнувато: коли б хтось потім не спитав. Вирішили обрати старосту. Але в старости ніхто не захотів іти, — багаті й розумні тільки махали рукою: «Та що ви, та навіщо воно мені…» Поставити на цю посаду злидаря якого-небудь, якому втрачати нічого, — не хотілось. З радянського боку йшла чутка про цих злидарів, що з смирних стають вони, ой, які спритні.

Підходящу людину знайшли жінки, — одна нараяла одній, і защебетали по всьому селу, що старостою сам бог велів обрати діда Опанаса. Цей дід жив собі спокійно при двох своїх невістках (синів його убили в германську війт ну), в полі не працював, доглядав птицю та коло хати І нагукував на невісток. Старий був дріб’язковий, причепливий. В давні-предавні часи служив при генералі Скобелеві.

Дід Опанас зразу погодився бути старостою: «Спасибі, вшанували мене, але вже не відмагайтесь — слухати себе присилую». З сивою бородою, розчесаною по-скобелєвськи на два боки, в підперезаному низько кожусі, з високою горіховою палицею ходив він по селу і придивлявся __ до чого б причепитися.

Олексій, зустрічаючи його, щоразу знімав шапку і шанобливо кланявся. Дід Опанас, насунувши на очі страшні брови, питав:

— Ну, чого тобі?

— Нічого, спасибі, Опанасе Опанасовичу, все на тому самому місці горюю.

— З людьми ніяк не можеш поладнати?

— Тільки й надії на вас, Опанасе Опанасовичу… Зайшли б коли-небудь.

— Чи не забагато шани тобі буде, га?

Олексій все-таки заманив Опанаса Опанасовича: послав Мотрону до його невісток — купити гусака, котрий гладший, та сказати, що завтра, мовляв, справляємо іменини, кликати нікого не кличемо, — тісно, а добрим людям раді. Дід Опанас був до того ж цікавий. Як тільки зимові сутінки залягли над селом, він прийшов на іменини в жар—?0 натоплену хату, з доріжкою від порога до багато накритого стола. Скрізь світили скалками або каганцями з олії в консервних бляшанках, — тут над столом горіла гасова лампа.

Дід Опанас увійшов суворий, як і належить владі, і, знімаючи шапку, побачив красуню Мотрону — із стуленими губами, з чорними недобрими очима, і ту, другу, про яку в селі ходили різні балачки, іменинницю, теж гарну жінку. Обидві, і Мотрона, і Катя, були одягнені в міські плаття, одна — в червоне, друга — в чорне. Дід Опанас розмотав шарф, стягнув кожуха і швидко збив бороду на обидва боки.

— Ну, — сказав він задоволено, — приємній кумпанії моє шанування.

Вчотирьох сіли за стіл. Олексій з-під лави дістав пляшку миколаївської горілки. Почалася приємна розмова.

— Опанасе Опанасовичу, іменинниця наша, будьте знайомі, — моя наречена, любіть і жалуйте.

— Он як? Будемо, будемо жалувати, жінки ласку люблять. А з яких вона?

Олексій відповів:.

— Офіцерська вдова. У її покійного чоловіка служив я вістовим…

— Он як!.. — Дід усе дивувався, було про що потім розказати жінкам. Йому й самому захотілось похвалитися: — Коли я «георгія» одержав під Плевною, генерал Скобелєв мене залишив при собі — вістовим… Під ядра, кулі посилав… Скаже, бувало: скачи, Афонька… Ех, любив мене!.. Значить, наречена ваша благородного званія. Важкенько їй буде на селянській роботі…

— Селянська робота не про неї, Опанасе Опанасовичу. Слава богу, достатку у нас знайдеться на робочі руки…

— Само собою… Ну що ж, вип’ємо за здоров’я нареченої, гірким за солодке. — Випивши, дід крякав, швидко долонею куйовдив жовтуваті вуса. — От мої невістки п’ятипудові мішки тягають. А спочатку, як чоловіків погнали на війну, довелося, дурепам, взятися до чоловічої роботи: «Ой, спиноньки не розігну, — стогнуть, — ой, рученьки, ніженьки!» Кумедія! — дід раптом засміявся дурнуватим сміхом. — А я з жінками в злагоді живу… Мене генерал Скобелєв так і прозвав: Афонька — жіночий король…

Мотрона поривчасто встала, тамуючи сміх, пішла за завіску до печі — діставати смаженого гусака. Катя, не підводячи очей, сиділа — тиха, скромна. Олексій, наливаючи, сказав душевно:

— Не те нам гірко і кривдно, Опанасе Опанасовичу. Я б хоч і завтра весілля справив, та хіба можу я влаштувати молоду жінку в такій халупі? Вона з Мотроною на вузенькому ліжку тиснеться, я на ділівці сплю… Кривдно — сільська громада до нас, як до чужих… Чого вони уперлися? Цей флігель без толку стоїть на белебені. Випадково ж тільки його й не спалили. Кому він потрібний? Ждуть, що князь знову сюди повернеться та їм подякує?

— Є такі думки, — сказав дід Опанас, розламуючи гусячу ногу.

— Чорт сюди швидше повернеться, ніж поміщик… Ну, гаразд… Цей флігель я купую в громади, я за все відповідаю… (Мотрона зиркнула очима на Олексія, він стукнув по столу). Купую! Я — людина нетерпляча… Ех, та чого там… Задля такої зустрічі, Мотроно, дістань у мене під подушкою в ганчірці одна річ завинута. (Мотрона, нахмуривши брови, затрясла головою). Подай, подай, не жалій. Жалкішого за життя нічого нема.

Мотрона подала. Олексій розгорнув ганчірочку, вийняв вороненого годинника з дзвоном і з сталевим ланцюжком. Потряс його, приклав до вуха.

— Випадком трапився, наче знав — для кого діставав. Носіть на здоров’я, Опанасе Опанасовичу.

— Що ж це — ти мені хабара даєш? — суворо запитав дід Опанас, і все-таки рука у нього затремтіла, коли Олексій поклав йому годинника на долоню.

— Не обижайте нас, Опанасе Опанасовичу, даруємо від щирого серця… У мене десятків зо два цього мотлоху, Мотрона все на спирт вимінювала. А цей, — у ньому те й добре, що з дзвоном. Як вам удосвіта прислухатись до півнів, то ось пружинку оцю натиснули, — дзвонять; валянки взуваєте, ідете до скотини…

— Ах, — сказав дід Опанас і роззявив рота з рідкими зубами, — ах, невісток моїх будити!.. Тепер вони у мене не просплять, гладкі.

Дід замотав шарфом жилаву шию, похитуючись, надів кожуха і вийшов. Мотрона, прикрутивши гнота в лампі, разом з Катею мила за завіскою посуд. Олексій сидів коло стола.

— Миколаївська оця, чи що, міцна чи не пив я давно, — промовив він глухим голосом. — Мотроно, пішла б ти до скотини довідалась.

Вона не відповіла, наче не чула. Трохи згодом глянула на Катю, усміхнулась.

— Не збагну, не розберу… Чи ви гордуєте нами, — знову сказав Олексій, — чи у вас не всі вдома…

Мотрона вогненним поглядом наказала Каті не відповідати, — щоки її палали.

— Та хоч заплачте, чи що… Перший раз таких бачу, їй-богу. її атестуєш, а вона хоч би кашлянула… Сидить, опустила очі… Ні риба ні м’ясо… русалка, чесне слово… Мотроно! — покликав він. — А цього вона не розуміє, що малі діти на неї пальцями показують. Олексій на возі привіз, в карти її у Махна виграв… Це їй нічого… А мені що! — шалено крикнув він. — Нехай тепер знають — моя наречена!

Катя зблідла, з рушником і тарілкою пішла була за завіску. Мотрона сильно шарпнула її за плече.

— Ми знаємо тепер, — з якого кінця за життя хапатися… Я першу людину вбив у чотирнадцятому році. — Олексій коротко засміявся. — Сиджу, німець повзе, носа підняв, я — цок, він і звалився набік. А я жду — вилетить у нього душа чи ні? Я багато людей убив, у жодного душі не бачив… Ну і годі, спасибі за науку… На згарищі будинок будемо ставити: перший — дерев’яний, другий — кам’яний, третій — під золотою покрівлею… Даремно, даремно, Катерино Дмитрівно, ведете зі мною таку політику. Я вас силою не тримаю, не милий, гидкий, — ідіть на всі чотири сторони. Наречена! Що я оце такий жених — мені втіхи ждати не доводиться…

Мотрона сковзнула губами по Катиній щоці і в саме вухо: «Дурень п’яний, не слухай його…» Катя почепила на протягнуту вірьовочку рушника і вийшла за завіску. Олексій сидів коло стола боком, — нога на ногу, — звісивши набряклу велику руку, і запалими очима дивився на Катю. Вона сіла на табуреті, навпроти нього. Погляд Олексія був не п’яний, пильний, — вона опустила очі.

— Олексію Івановичу, нам давно треба поговорити… Олексію Івановичу, я вас вважаю хорошою людиною. За весь час нашого похідного життя я бачила у вас тільки справжню добрість. Я до вас прив’язалась… Що ви об’явили сьогодні, — чого дивуватися, я давно цього ждала… Олексію Івановичу, тут, коли ми приїхали, щось трапилось… Ви тут — інша людина…

Олексій захрипів, прочищаючи горло, потім спитав:

— Тобто як — інша? Тридцять років був одним; тепер став інший?

— Олексію Івановичу, моє життя було, як сон безпробудний… Ну, от… Я була непотрібна домашня тварина… Ах, мене любили, — ну, і що ж! — трошки огиди, трошки розпачу… Коли круг нас стала війна, — це було пробудження: смерть, руйнування, страждання, біженці, голод… Непотрібним домашнім тваринам залишалось, поскавучавши, померти… Так би воно і трапилось, — мене врятував Вадим… Він говорив, і я вірила, що наша любов — це весь сенс життя… А він шукав тільки помсти, знищення… Але ж він був добрий? Не розумію… — Вона підняла голову, дивлячись на прикручений вогник бляшаної лампи над столом. — Вадим загинув… Тоді мене підібрали ви.

— Підібрав! — Він усміхнувся, не зводячи з неї очей. — Кішка ви, чи що…

— Була, Олексію Івановичу… А тепер не хочу… Була ні доброю, ні злою, ні росіянкою, ні іноземкою… Русалкою… — Куточки її губів лукаво піднялись, Олексій нахмурився. — Виявилось, що я просто — російська баба… І з цим не розлучусь тепер… З вами я побачила багато тяжкого, багато страшного… Витримала, не пискнула… Пам’ятаю один вечір… Розпрягали вози, під’їжджали вершники… Біля киплячого казана зібралися збуджені, галасливі люди…

— Пам’ятає! Мотроно, чуєш…

— Їх усе більше збиралось біля киплячого казана… Кожен розказував про славні удари, як він зрубав голову, і налетів ще, і зчепився… Мабуть, вони багато вигадували… Але в цьому було велике і сильне.

— Мотроно, це вона ось що згадує, — бій з німцями під Верхніми хуторами… Гаряче було діло…

— Я пам’ятаю, як ви зіскочили з тачанки. До вас страшно було підійти… — Катя помовчала, наче вдивляючись кудись розширеними зіницями. — От, це було… Коли ми їхали сюди, я думала: переді мною широке життя… Не на маленькому клаптику землі, — тут тільки поросята, кури, город, і далі — глухий паркан і сірі деньочки без просвіту… (Катя наморщила лоба, її бідний розум тільки хотів висловити це велике, відчутне, що їй привиділось у степах, але висловити не міг). Коли ми приїхали — наче повернулися з свята… Сьогодні ви оголосили мене нареченою, оголосили обмірковано. От, все і скінчилось. Далі — ну, що? Родити… Ви збудуєте дім, скоро будете заможним, а там і багатим… Все це я знала, все це залишилось по той бік… Було в Петербурзі, було в Москві, було в Парижі, тепер починається в селі Володимирському…

Така туга була в її руках, що впали на коліна, в її схиленій голові з чистим проділом у темно-русому, як попіл, темному волоссі, — Олексій з силою зажмурився… Полетіла, не давалась йому в руки ця жар-птиця.

— Дурна ви дуже, Катерино Дмитрівно, — сказав він тихо. — Така у вас плутанина… От як у брата Семена, чи що, — хочете в крові купатися?.. Здивували ви мене цією балачкою… Ні, однаково, не пущу я вас…

XIII

Іван Ілліч і Даша приїхали в полк і оселилися на хуторі в мазаній хаті. Приймальна Телєгіна, з телефонами, грошовим ящиком і прапором у чохлі, була поруч, через сіни. А тут було тільки Дашине царство: тепла піч, у якій не варили, але де Даша милася, як її навчили козачки, залізаючи всередину на розстелену солому; ліжко з двома твердими подушками й ріденькою ковдрою (Іван Ілліч укривався шинелею); накритий чистим полотном стіл, де їли; дзеркальце на стіні; віник коло порога, і в заглибині штукатуреної печі — в запічку — стояли фарфорові кішечка й собачка.

Два роки тому Даша і Іван Ілліч так само оселилися вдвох, закохані й шалені. Даша ніколи не забувала того першого вечора на їх молодій квартирі, з вікнами, відчиненими на вологий після дощу Кам’яноострівський: їй було по-дівочому ясно і спокійно, Іван Ілліч сидів у сутінках, коло вікна, вона бачила, що він збентежений майже до страждання, і вона перша наважилась, знаючи, що зараз зробить йому величезну радість, вона сказала: «Ходім, Іване». Вони увійшли в спальню, де на підлозі в банці стояв величезний оберемок солодко пахучих мімоз. Даша відчинила дверцята шафи, за ними роздяглася, боса перебігла кімнату, залізла під ковдру і спитала скоромовкою: «Іване, ти любиш мене?»

Даша була недосвідчена в любовних справах, хоч вони цікавили її більше, ніж було потрібно. Те, що сталося того вечора між нею й Іваном Іллічем, — розчарувало Дашу. Це виявилось не тим, задля чого було написано стільки поем, романів і музики, — цієї заворожуючої сили, що викликала захоплення і сльози, коли, бувало, Даша, одна, в порожній Катиній квартирі, сиділа за чорним «стейнвеєм» і раптом, обірвавши, вставала, засунувши пальці в пальці, і якби все тіло її не було в ці хвилини холоднуватим і прозорим, як скло, — те, що вирувало й кипіло в ній, напевне, задушило б її.

Даша незабаром тоді завагітніла. Вона дуже любила Івана Ілліча, але почала проганяти його від себе. Потім почались страшні місяці,-холод і темрява. петроградської осені, дика пригода на Лебежій канавці, що кінчилася передчасними пологами, смерть дитини і одне бажання — не жити. Потім — розлука.

Тепер усе почалося наново. їх почуття було складніше і глибше за колишню піднесену закоханість, в якій усе здавалось загадками й ребусами, як у барвисто розмальованій чарівній скриньці з невідомими подарунками. Обоє вони багато пережили і нічого ще не встигли передати одне одному. Тепер любов їх, — особливо для Даші, — була повна й відчутна так само, як повітря ранньої зими, коли минулись листопадові бурі і в легкій морозній тиші перший сніг пахне розрізаним кавуном. Іван Ілліч усе знав, усе вмів, на все міг знайти відповідь, розвіяти будь-який сумнів. І розмальована чарівна скринька знову випливала перед Дашею, але в ній уже не свавільні, самодостатні відчуття, не ребуси й загадки, — в ній були подарунки, радощі і прикрощі суворого життя.

Одне їй не зовсім було зрозуміле в Іванові Іллічі і стало навіть засмучувати Дашу, — його стриманість. Щовечора, лягаючи спати, Іван Ілліч робився заклопотаний, — переставав дивитись на Дашу, знімаючи чоботи, кректав на лаві, іноді, вже роззувшись, говорив: «Дашенько, рідна, спи, люба», — і йшов босоніж через холодні сіни в канцелярію; повертався навшпиньках, і обережно, щоб не заскрипіло ліжко, лягав скраю, і зразу засинав, укрившись з головою шинелею.

А вдень він був веселий, життєрадісний, рум’яний, — вибігав і прибігав, цілував Дашу в щоки, в її русу, теплу, милу голову.

— Ще раз здрастуй, командиршо… Ну що — налагоджується у тебе?

Про це він питав по тридцять разів на день. Даші було запропоновано комісаром Іваном Горою налагодити місцевими силами полковий театр.

З переляку Даша відмовилась була: «Господи, та я ж нічого не розумію…» Іван Гора поплескав її по руці:

— Справитесь, голубонько, навчитесь на помилках, — і не такі справи витягали. Аби тільки нам від цієї буденщини відійти. Давайте що-небудь революційне, задушевне, щоб бійців за очі щипало.

Комісар дуже підганяв з театром. Качалінський полк, поповнений і переобмундирований з мізерних запасів царицинського інтендантства, готувався незабаром виступити на фронт. Незважаючи на стомлюючі стройові заняття, на дві години щоденної політосвіти, бійці, поправившись на хуторах, починали жирувати від надміру сил. Був скликаний мітинг.

Сергій Сергійович Сапожков виступив на ньому, після стількох років мовчання діждавшись нагоди розкрити рота, щоб викинути в світ купу ідей, які розпирали його. Він сказав про революційну ломку театру, про знищення всяких меж між сценою і глядачем, про майбутній театр під відкритим небом або в гігантських цирках на п’ятдесят тисяч глядачів, де братимуть участь цілі полки, стрілятимуть гармати, злітатимуть угору повітряні кулі, спадатимуть справжні водопади,' і героїчними персонажами будуть уже не окремі актори, а маси.

— Де ви, майбутні драматурги? — розмахнувшись руками, наче силкуючись злетітй під крокви сарая, запитував Сапожков у червоноармійців, які весело слухали його, хоч і туманні були багато його слів, і занадто швидко він низав їх одне до одного. — Де ви, драматурги нашої незмірної епохи? Нові Шекспіри? Софокли, які зійшли з мармурових постаментів, щоб узяти участь з нами в бенкеті мистецтва, в бенкеті творчості? Хіба була коли-небудь так розкрита перед вами людина? Хіба історія викидала коли-небудь такі розкішні купи ідей?

Само собою, Даша після такого виступу зовсім налякалась. Але відступати було нікуди.

Вона поїхала з Сапожковим у Царицин за книжками, полотном, фарбами. Дещо вдалося дістати. Сергій Сергійович надав їй багато корисних, а ще більш божевільних порад. Вирішено було без ніякої попередньої тяганини підібрати акторів і зразу починати репетирувати «Розбійників» Шіллера.

Телєгін був захоплений не так майбутньою виставою «Розбійників», як тим, що Даша нарешті знайшла роботу, захоплена нею, бігає, метушиться, розмовляє з червоноармійцями, сердиться, часом плаче з досади і тепер уже не повернеться (як йому через душевну простоту здавалось) до напруженої зосередженості на самих своїх переживаннях.

Наказом по полку в драматичну трупу були зараховані Горпина, Онися, Латугін, — він ходив до комісара, щоб його не обминули в цій справі, — Кузьма Кузьмич, Байков і ще кілька червоноармійців, гармоністів, балалаєчників та співаків.

Увечері в сараї при світлі недогарка Даша прочитала п’єсу. В мізерному освітленні обличчя акторів ледве проступили крізь пару від дихання. Через щілини брами вітрець наносив снігу. Даша читала ясним, чистеньким голосом, стараючись по пам’яті наслідувати, як читав колись Безсонов: одна рука за лацканом чорного сюртука, відчужений від життя голос, і слова, як шматочки криги, і літературні дами, що жадібно ковтають їх, важко дихаючи навколо в кріслах…

Вже з середини читання Даша зрозуміла, що п’єса не подобається, хоч у ній багато чого було викреслено. Наприкінці Даша зовсім заспішила. Закінчивши, сказала після ніякового мовчання:

— Ну от, це — «Розбійники» Шіллера, яких ми повинні грати…

Чоловіки закурили, один з них, Латугін, — неголосно:

— Мудра штучка.

Тоді Кузьма Кузьмич, діставши з кишені свіжий недогарок, засвітив його і сів поруч з Дашею.

— Товариші, Дарія Дмитрівна ознайомила нас з твором, а тепер я його прочитаю.

І він, взявши у неї книжку, почав голосно читати, зображаючи голосом і всім обличчям то батьківську скорботу старого графа Моора, то шипів з присвистом, і ніс його приплющувався, і очі лізли навскоси: «… Я був би жалюгідним роззявою, коли б не зміг вирвати любимчика сина з батьківського серця, хоч би він був прикутий до нього залізними ланцюгами… О совість! Чудове опудало для горобців… Пливи, хто може пливти, а хто важкий, — потопай…»

І слухачі ніби своїми очима бачили повзучого гада франца Моора. Але ось голос Кузьми Кузьмича міцнів, рукою він куйовдив волосся, збиваючи його над лисиною, страшно витягались губи в нього, блищали очі найблагороднішим гнівом: «О люди! Люди! Брехливе, коварне поріддя крокодилів! На вустах — поцілунок, в руці — кинджал, щоб увігнати в серце… Пекло і тисяча дияволів! Палай вогнем, терпіння благородного мужа, перетворюйся на тигра, смирна вівця…»

Онися Назарова тихо ойкала; Латугін весь подався до свічки, що освітлювала чарівну книжку, по рядках якої повзав ніготь Кузьми Кузьмича. Сам Карл Моор гримів у темному сараї, — бунтівливий чоловік, якого розуміли схвильовані слухачі. Та ще які знаходив слова, щоб розказати про свої кривди, оце п’єса, б’є під самий корінь!

Коли догорів недогарок, і Кузьма Кузьмич похмуро проговорив останні слова Карла, який згадав, ідучи на страшну смерть, про бідняка-наймита, — Онися й Горпина почали витирати очі рукавами шинелі. «Правдива штучка», — промовив Латугін. І всі погодились на тому, що Карл даремно, згарячу, неправильно убив кохану Амалію, її треба було взяти в ватагу, перекувати. В цьому місці Шіллера доведеться виправити, інакше через таку дрібницю хороша п’єса не сподобається червоноармійцям, і можуть бути навіть шкідливі наслідки серед бійців. Амалію, тут же коло стола, вирішили не заколювати, а Карл їй говорить: «Іди додому, нещасна», — заплакавши гірко, вона виходить.

Онисі доручили грати Амалію, Карла — взявся Латугін. Падлюку й гада Франца хотіли дати Байкову, — побоялись: не втримається, почне смішити публіку, червоноармійці, як побачать його бороду, — так і гримнуть. Вирішили: Франца грати Кузьмі Кузьмичу, а щоб він здавався молодшим — зобов’язати його наголо оббритися. Старого графа Максиміліана фон Моора віддали червоноармійцеві Ваніну, з густим голосом. Решту ролей розхапали Горпина й молоді бійці. Хтось приніс клоччя й гасу, в сараї стало ясно від диму палаючого факела. Не розходячись, почали репетирувати.

Даша повернулася додому аж перед ранком і ще довго розказувала Іванові Іллічу, — він босий, в шинелі наопашки, сидячи на ліжку, реготав до сліз.

— Латугін Карла Моора грає? (І він пирхав і хрюкав, тримаючись за живіт). Ой не можу… А ти знаєш, чого він Карла Моора взявся грати, прохвостище? Він за Онисею упадає… А йому Шаригін обіцяв печінки вирвати… А Кузьма Кузьмич? Франца… Цей може… В чому ж вони — не в гімнастерках же будуть ламатися? Я пошлю завгоспа, на хуторі одному якийсь присяжний повірений з Петрограда застряг з чемоданами… Розживемось на сюртуки і фраки…

— Ти так хрюкаєш, що просто нема охоти нічого тобі розказувати. Пусти мене, — Даша залізла в ліжко і лягла до самої стіни, спиною до чоловіка. Коли він обережно підіткнув їй одіяло й накрив ноги шинелею, бо піч уже вичахла і в хаті було холоднувато, Даша промовила, засинаючи: — Все буде гаразд.

В полку тепер тільки й мови було, що про театр. Сапожков прочитав лекцію про німецьку літературу часів «Бурі й натиску», де порівнював бурхливих геніїв — Шіллера, Гете, Клінгера — з молодими орлятами, розбудженими близькими вже зірницями Великої французької революції. Сапожкову посипалось стільки запитань, що довелось оголосити ряд лекцій з історії кінця вісімнадцятого століття. Він цілі ночі просиджував при світлі каганця, пишучи олівцем і витискаючи все з пам’яті, бо, не маючи книг і довідників, задовольнявся димом махорки. На лекціях запитання сипались, як гірський обвал, — червоноармійці хотіли все знати. Коли він згадував про щонебудь, — давай докладно. Надало йому вкинути слівце про декабристів, — давай їх сюди, розказуй.

Його слухали по багато годин, переборюючи втому, — деяких знемагала дрімота, але вони відганяли її. Захоплююча була повість про минулі часи, про чужу країну, де отак само люди, настромивши на спис червоного ковпака, ішли напролом одні проти всього світу. Голодні й роззуті, видумали нову воєнну тактику, щоб перемогти. І, перемігши, були скручені по руках і ногах тими, кому не догадались вчасно відрубати голови.

— О Максиміліан Робесп’єр, Максиміліан Робесп’єр! — вигукував Сапожков самим хрипом надірваного голосу. — Ти міг перемогти, ти міг врятувати революцію!

Твій фатальний день, коли ти зірвав чорний прапор Комуни з паризької ратуші…

Уже співали півні по дворах, приходив комісар Іван Гора і гудів:

— Товариші, через три години підйом.

Суфліруючи, Даша перебивала:

— Стоп! Товаришу Ванін, ви зображуєте якогось покійника. Не треба навмисно кашляти, звідки у вас цей огидний натуралізм? Запальніше, вкладайте більше душі… Все спочатку.

Даша знайшла серед привезених з Царицина книжок театральний журнал з статтею Кугеля: «Не маючи гербового — пишуть на простому», — повною лайки на адресу Художнього театру. Автор згадував великих російських трагіків, що вражали розум і серце звіроподібною геніальністю. Тоді театр був поганським храмом, завіса здавалася таємничим покривалом Таніти. На жаль, порода гігантів трагіків вимерла, останній з них, Мамонт Дальський, проміняв свої котурни на колоду карт. Великих акторів, що вражали душі, замінив режисер, учений добродій, який запропонував шановній публіці замість розп’ятої перед залом глядачів людської душі — настрій, колихливі завіси, двері з справжніми одвірками і дзижчання комарів… «Ні, — вигукував автор, — справжній театр — це патлате страховище пристрастей!» З статті Даша вичитала також деякі практичні відомості, які допомагали їй репетирувати.

Латугін і Онися сиділи осторонь, дожидаючи виходу. За ці кілька днів у неї змарніло обличчя, — ще б пак, не легко було влазити в чуже життя. Онися втратила апетит, їжа стала їй противна. Думала, думала, як їй повірити в Амалію? — і знайшла пролазку, побачивши в книжці зображення цієї баришні в широкому платті (Амалія сумувала, підперши рукою щічку).

Онися довго, з зітханням, розглядала картинку, порівнювала: от тоді, в моєму горі, куди гіршому, пленталась я, спотикаючись, від села до села, не бачачи світу від сліз, простягала руку за шматком черствого хліба… Ні, картинка неправильна. їй би, Амалії, — нехай у шовках, в оксамиті,-Онисине горе, — отак би заломила руки в коротеньких рукавицях з мереживом, отак би закотила очі!

Так, потроху, Амалія фон Едельрейф, кохана Карла Моора, стала Онисею. Вчора на репетиції всі навіть примовкли, коли вона, знявши високу шапку з нашитою зіркою з кумачу і торкнувшись розсипаного волосся, сіла на табурет і заговорила, ніби беручи рукою за серце:

«О ради бога! Задля всякого милосердя! Мені вже не треба кохання… Лише смерті прошу я… Покинута, покинута! Чи розумієш ти жахливі звуки цього слова: «покинута…»

Сьогодні вранці на стройових заняттях командир відділення за цілковиту неуважність Онисі вліпив їй наряд поза чергою; довелося втрутитись комісарові, і обмежились суворою доганою. Зараз вона нищечком сиділа поруч з Латугіним, — у великих синіх очах її блукала мрія, губи її, то усміхаючись, то здригаючись, беззвучно вимовляли слова.

— Була у нас Саша, дівчинка з ясненькими очима, — стиха говорив їй Латугін, — мені чотирнадцять в той час, їй — сімнадцять. Хода у неї, чи що, була особлива? Ідуть дівчата з поля, і вона з ними, — хустинка, кофтина канарейкова, іде з граблями, наче от зараз до тебе пригорнеться… Віддали за старого шкарбана, поникла моя Саша… А ти питаєш, чого наш брат непокоїться! (Він говорив, у Онисі ледве рожевіли щоки, ніби її пестили). Небувалого життя шукаємо, небувалого, неспробуваного, дорога моя Онисю. Про одну все думаємо, про таку, яка й не присниться…

— Таких не буває.

— Ти не знаєш! В Тихому океані на кораловому острові такі живуть.

Онися подивилась на його бичаче обличчя з широко розставленими очима, і знову в ній щось здригнулося, і гаряча, волога ніжність пройшла по її тілу. Але тепер не млість покірлива, жіноча, — ні, цього вже більше нема, спасибі за той час! — тепер їй стало весело, — усміхнулася:

— А ти там бував?

— Що з того… В лоції про це написано.

— В якій це лоції?

— В морській книзі про різні дива.

— Мелеш ти, Латугін, аж неохота тебе слухати.

— А ти слухай, а я буду брехати. А ось тобі правда: задумав я, Онисю, з тобою недобре зробити, та була у мене розмова з одним чоловіком. Ткнули мене, як кота мордою, в це саме… Гаразд… Людина — цар природи. Спасибі за науку…

Онися знову, але вже здивовано, глянула на нього. Латугін так підвищив голос, що Даша постукала олівцем:

— Товариші, заважаєте репетирувати…

— На Керженці у нас скопці живуть, — пошепки продовжував він. — Холостять себе через те, що не можуть з собою справитися. Один розказував: «Сниться мені жарптиця, сниться, — розплющуєш очі — сіра нудьга…» І лютують, і жінок лупцюють до смерті… Іде він до свого коновала — білого голуба: «Врятуй мою душу», — і той його гасить, як свічку… «Живи, вичищений, благополучно, господь з тобою…» Ні, Онисю, кров’ю умиємось, в трьох лугах виваримось, — спіймаємо ясну птицю, хоч би вона на край життя полетіла…

Даша стукала олівцем:

— Товариші, Карл, Амалія, остання сцена, робіть перестановку…

Коли вранішня малинова морозна зоря проступила за димами хутора, — коло хати, де містився штаб полку, зіскочив верхівець, покинув вкритого памороззю коня і шалено почав стукати в двері. Іван Ілліч сам відчинив йому. Червоноармієць передав пакет. Того ж дня були мобілізовані підводи на найближчих хуторах, і полк виступив у похід.

Починалось оточення Царицина Донською армією — вже третє з серпня місяця. Цього разу генерал Мамонтов брав Царицин у кліщі, з флангів. Верст на п’ятдесят на північ від міста три кінні полки генерала Татаркіна раптовим ударом прорвали фронт і вискочили до Волги коло селища Дубівка.

На день пізніше, на півдні під Сарептою, почала наступати кіннота генерала Постовського. Сарепту прикрій вали частини Сталевої дивізії Дмитра Жлоби. Самого Жлоби вже не було: він полаявся з Військрадою, що заборонила йому самопостачання і сваволю, і, побоюючись арешту, кинувся в Москву — скаржитись. В Сталевій дивізії йшло заворушення: одні говорили, що батько Жлоба повернеться командармом, інші, — що батько арештований і «треба всією громадою» йти на Царицин — виручати його, але більше вірили чуткам, що батько втік в Астрахань і там збирає вольницю. Тисячі півтори кінних бійців, знявшись з фронту, переправились через Волгу й пішли лівим берегом на Астрахань. Сталева дивізія була розтріпана, генерал Постовський зайняв Сарепту і навис з півдня над Царицином.

Передбачаючи ці флангові удари, Військрада Десятої ще за тиждень до того почала зосереджувати ударну групу з двох кавалерійських бригад: доно-ставропольської і бригади Семена Будьонного. Але вони не встигли з’єднатися, — стався прорив, і всю силу удару прийняли на себе доно-ставропольці. На допомогу до них день і ніч гнав коней Будьонний.

До місця зосередження ударної групи були кинені качалінці. Весь кінець дня і з коротким перепочинком всю наступну ніч полк рухався в напрямі на каламутну заграву в морозній імлі. Вона збивала світло зорі; сонце зійшло праворуч від заграви, лише ненадовго показавшись між розжареними, як мідь, шаруватими хмарами.

Телєгін, Іван Гора і Сапожков їхали верхи, позад них по засніженому степу в багато рядів розтяглися вози з червоноармійцями, гармати й обози. Вдалині маячіли кінні розвідники. Обидва командири і комісар здивовано слухали сердите зітхання артилерійської стрільби, що доносилось не так уже й здалека. Вони пустили коней риссю; випередивши полк, з’їхались, спинилися і, вийнявши з планшета карту, почали розглядати її. Місце, куди наказано прибути полкові, було ще далеко, але гуркіт гарматної стрільби вказував, що фронт наблизився. Зв’язку в них з ним не було ні по дроту, ні по кінному ланцюжку. Така неясність могла швидко перетворитись на загибель.

— Степ проклятий, повземо, як жуки по скатерці, — сказав Іван Гора. — Добре, якщо козачкй нас ще не вислідили.

— Ну, як не вислідили, — сказав Телєгін, — у них своя пошта, від самих хуторів за нами стежать.

Сапожков насунув папаху аж на брови, поскакав до розвідників.

Підходили передні вози на кудлатих від поту конях, що важко дихали. З возів позіскакували червоноармійці, і Іван Ілліч наказав їм бігти — махати і кричати до тих, що відстали, щоб підтягалися і трималися тісніше. Пробираючись між возами, він побачив Кузьму Кузьмича, який обв’язав вуха ганчіркою, — він поганяв коня; на купі декорацій сиділа Даша, в башлику, в некритому білому кожусі, обличчя її було, як у маленької, яскраво рум’яне і заспане. Мружачись від снігового світла, вона щось закричала йому, але за рипінням возів, голосним гомоном він нічого не почув. Потім побачив Горпину, що сиділа з трьома червоноармійцями, — вона теж щось почала кричати, показуючи рукавицею на небо. «Чого їй там треба?» — Іван Ілліч відхилився назад у сідлі. Ясно видно було літака — чорну пташку нижче шаруватої хмари, під якою розходилось імлисте сонячне повітря.

Тепер його побачили всі. Іван Ілліч, ударивши коня, врізався між возами: «Розсипайся!» Величезний Іван Гора, підвівшись на стременах, загорлав басом: «Вогонь по літаку!» Повз Івана Ілліча промчав віз, — Даша з страшними очима і Кузьма Кузьмич, що шмагав коня кінцями віжок. Почалась безладна стрілянина. Літак, люто ревучи, з відігнутими крильми почав заходити за хмари, з черева його посипались яйця, з свистом полетіли вниз і вибухнули на чистому снігу чорними кущами.

Таке страхіття багато з червоноармійців бачили вперше, — деякі вози поскакали далеко в степ. Протяжно заграла сурма, збираючи розсипаний стрій. І довго ще молоді хлопці сторожко поглядали на хмари.

Тепер треба було ждати й самих козаків. Вози йшли вісь коло осі, тісними рядами. З гармат, що повзли в середині витягнутого чотирикутника, були зняті чохли. Надвечір попереду заліловіли обриси села. Звідти підтюпцем повертався Сапожков з двома розвідниками. Збуджений і веселий під’їхав до Телєгіна й Івана Гори, зняв папаху, скуйовдив мокре волосся:

— Все гаразд, на хуторі нікого, крім жінок і дітей. Далі, верст за п’ять, станиця, там — козаки…

— Козаки, козаки, потішили теж! — сердито перебив Іван Гора. — А де наші?

— Не знаю, кажу ж тобі… Наші від станиці відійшли, а на хуторі їх не було…

— Хутір треба займати, — сказав Іван Ілліч, — поки не зв’яжусь з фронтом, ані кроку далі хутора не ступлю.

Смерком зайняли хутір, що розкинувся понад берегом загаченого яру. Червоноармійці стукали в віконниці, кричали залякуюче: «Хазяї, вилазь!» Заходили в натоплені темні хати. Лише де-не-де за піччю знаходили жінку з дитиною або бабусю, що бурмотіла з остраху. Все чоловіче населення втекло в станицю. Телєгін наказав окопуватись. Обидва кінці вулиці загородили тісно поставленими возами. Сапожкова він ще завидна послав з охочими в глибоку розвідку, щоб за ніч зв’язатися з фронтом.

Ніч минула тривожно. Хоч козаки не дуже охочі битися ночами, проте можна було сподіватися від них усякої пакості. Іван Ілліч і Іван Гора ходили з кінця в кінець хутора, пробирались по гнучкому ще льоду на той бік ставка. Небо було непроглядне, гарматна стрільба на північному сході затихла. Зривався вітер, що віяв вогкістю, мороз зменшувався, і сніг уже не рипів під ногами.

— У пастку, ну чисто в пастку потрапили, — гудів Іван Гора, похмуро ступаючи поруч з Телєгіним, — не змогли довести полку… Ганьба! Нас шукають: ми шукаємо, що за чортівня! Хто винен, ну, хто?

— Та облиш, ніхто не винен!

— З кого першого спитають? З мене. І правильно. Комісар у степу з полком загубився, от чортівня!..

Гучно пролунав поодинокий постріл. Іван Гора з розгону спинився. Було чути удари його серця. І зразу знялась ураганна стрільба і так само раптово вщухла. В темряві лише перемовлялися люди, що повискакували спросоння з хат.

— Нервуються хлопці, — сказав Іван Ілліч. — Молодь необстріляна. Давай покуримо.

Перед світанком він зайшов на хвилинку в хату, обережно переступаючи через ноги сонних, навпомацки добрався до грубки. Дашина рука в темряві відшукала його і погладила по обличчю, він притулив до губів її теплу долоню.

— Чого ти не спиш?

— Знаєш, я про що, Іване, коли ми довго простоїмо на хуторі, кінець кінцем можна зіграти «Розбійників» під відкритим небом і навіть просто в шинелях, не в цьому суть…

— Ну, звичайно, Дашенько.

— Так гаряче у нас пішло — жаль, якщо вони все розгублять…

— Правильно… Я завтра подивлюсь, — може, сарай який-небудь знайдеться. Спи, дитинко…

Він знову вийшов на вулицю і глибоко вдихнув вогкий вітер. Після стількох років нудьги за щастям Іван Ілліч ніяк не міг звикнути до того, що воно було за два кроки в низенькій хаті, на теплій печі під кожухом…

«Не спить, тривожиться… І отже, ні словечка… Тільки зраділа, лапку простягнула… Яка дивна жінка!..»

Те, що вона відшукала його в темряві, і погладила, і притулила долоню до його губів, так схвилювало Івана Ілліча, що й на вітрі обличчя його палало… Невже він все-таки помиляється? «Ні, дорогий мій, ці дурниці — геть… Подруга — так, так, так… Вірна — так, так, так… І тим будь щасливий…»

Він ніколи не міг забути тих темних вечорів у Петрограді, коли, прибігаючи з добутим пиріжком, з цукеркою якою-небудь для Дашеньки, він викликав у неї тільки огиду й жах… Значить, в ньому було таке і нікуди воно не поділося. Але, боже мій, як же він любив цю жінку, як він бажав її!

З темряви підійшов Іван Гора, руки його були глибоко засунуті в кишеню бекеші.

— А якщо вони Сапожкова у нас перехоплять?

— Дуже можливо. Я на світанку висилаю другу розвідку.

— Раніш, набагато раніш треба було все це робити!.. — Іван Гора витягнув руку з кишені і постукав себе кулаком по лобі. — Не справдив довір’я комуніст! Видряпаємось з цієї історії благополучно, — однаково не прощу собі… Я б такого комісара повів он за ту комору: прощавай, товаришу!

— Іване Степановичу, я стільки ж, як і ти, винен, якщо хочеш…

— Ні, ні. Ну, ходімо, давай закуримо…

Цілу ту ніч Сергій Сергійович Сапожков з п’ятьма розвідниками-охотниками кружляв по степу, сподіваючись виявити які-небудь ознаки фронту. Але степ був глухий і непроглядний. Запалювали сірника й орієнтувались по компасу. Негодовані коні потомилися, а той, на якому був нав’ючений кулемет, закульгав і тягнув поводи. Сапожков наказав злізти з коней, розгнуздати, попустити попруги. З засідельних торб дістали пшениці, насипали в шапки, почали годувати коні, поставивши їх спиною до вітру.

— Товаришу командир, я знайшов пояснення, чому ми не могли натрапити на фронт, — сказав Шаригін, як завжди вдумливо добираючи слова. — Фронт сконцентрувався… (Він змерз, губи у нього ледве ворушились). Ми підтягнули фланги в район бою, і козаки сконцентрувалися. Можливий такий факт?

— О козаки, козаки, брехливе й коварне поріддя крокодилів! Пекло і тисяча дияволів! — серйозно промовив Латугін. Троє молодих червоноармійців (мобілізовані на козачих хуторах) пирхнули зо сміху. Шаригін зараз же відповів:

— Не завжди жарт до речі, товаришу Латугін. Нахабство треба придержати в серйозних справах.

Сапожков тихо:

— Годі, хлопці, не сваріться.

Коні бряжчали вудилами, з хрустом жуючи пшеницю.

За спинами у розвідників посвистував вітер у дулах гвинтівок.

— Їж, не дурій, холеро! — крикнув Латугін, коли кінь, висмикнувши голову з шапки, став йому кланятись.

Оце недавно, на хуторі біля колодязя, де зібрались червоноармґйці, Сергій Сергійович Сапожков викликав охочих у розвідку. І першим підійшов до нього Шаригіи: «Я йду з вами», — причому не стримався, додав, хвилюючись: «Не подумайте, товаришу командир, я не з молодецтва вискакую, але, як комсомолець, свідомо, так би мовити…»

Латугін, який привів до колодязя артилерійський запряг і сміявся з червоноармійцями, почув це, побачив червоне, збуджене обличчя Шаригіна: «От, чорт кирпатий, — подумав, — ні, брешеш, не випередиш…» І, здвигнувши плечима, підійшов до Сапожкова:

— Не зайвий буду у вас, Сергію Сергійовичу? Коли так, то побіжу на батарею, відпрошусь.

Цілу дорогу він чіплявся до Шаригіна і смішив червоно армійців. Зараз його назвав нахабою, і командир зробив зауваження. Так! Латугін висипав з шапки в жменю залишки зерна, кинув його в рот:

— Язика треба добути, чого ж без толку по степу кружляти… Тоді будемо знати — де фронт сконцентрувався…

— Правильно, — підтвердив Шаригін, — слушна пропозиція.

— Ну, товариші, по конях!

Сапожков надів шапку, загнуздав коня, крекчучи, підтягнув попруги і скочив у сідло. Перед світанком стало підморожувати, і ніч була вже не така темна. Передранішнє зеленувате світло позначило каламутні краї хмар. Хлопці, наїжившись, тюпачили.

— Стій! Он вони! — Латугін, збивши шапку, через голову потягнув карабін. — Шестеро… семеро! — В зеленуватій каламуті тільки його морські очі могли побачити щось таке, чого зовсім не можна було розпізнати… — Та ні ж, чорт, — сичав він розвідникам, що з’їхались докупи. — Не туди дивишся. Он вони — ледве мріють…

Поки квапливо розв’ючували кулемет, почувся кінський тупіт, і вирізнились перебільшені, неясні обриси вершників.

— Снохачі, клади зброю, здавайся! — диким голосом закричав Латугін. Не по-кавалерійськи вдарив коня дулом карабіна і поскакав, і, доганяючи його, поскакав слідом Шаригін. «Назад, назад!» — надривався Сапожков. Козаки, що були на хвилину спинились, — видно теж розвідники, — повернули коней і почали втікати. Латугін з сідла вистрілив кілька разів; під одним, що скакав позаду (решту вже ледве було видно), кінь кинувся вбік і впав. Латугін і Шаригін закрутилися навколо чоловіка, що зіскочив. «Давай сюди, товариші!» — кликав Латугін, борюкаючись з ним біля коня на землі. Коли до нього підбігли, він уже сидів верхи на козаку і скручував йому руки. «Невеликий, а який дужий дядько…» Козак лежав ниць, щокою в снігу, і хрипів, зморшкувато зажмуривши очі.

Йому наказали встати, штовхали його, перевернули на спину. Козак почав лаятись задирливо, з викрутасами, ніби наривався, щоб його швидше кінчили. Сапожков, збліднувши, вдарив його піхвами шаблі: «Встать!» Козак, підвівши голову, дико глянув на нього, встав, похитуючись. Був він невеликий на зріст, похилий у плечах, з широкою, як сяйво, бородою, забитою снігом.

— Чиряк тобі на язик, матірщинник, куролап! — закричав на нього Сапожков. — Перед тобою командир полку, відповідай на мої запитання.

Козак потягнув за спиною скручені ременем руки. Круглими жовтими очима, повертаючи бороду, дивився на своїх переможців. Раптом облизав губи.

— Я тебе знаю, — сказав він одному з червоноармійців, рум’яному і сміхотливому, — ти Куркіну рідний племінник, не соромно тобі?

— Тю! І я тебе знаю, Якове Васильовичу…

— Якове Васильовичу, здрастуй, голубчику, — сказав Латугін, і сміхотливий червоноармієць знову пирхнув. — Чудище бородате, а ми вас цілу ніч шукаємо. Якого полку? В складі якого корпусу?

Сапожков, відсторонивши його, дістав карту й почав допит. Козак відповідав неохоче, потім, видно, зміркував, що за розмовою можна виграти час, — червонопузі трохи прохолонуть, можна буде виплутатись, — і розговорився. З його слів узнали про прорив фронту генералом Татаркіним і про те, що дальший розвиток успіху припинений доно-ставропольцями і що зараз триває кровопролитний бій під Дубівкою, куди стягаються й білі, й червоні.

Кінець ниточки був знайдений. Вирішили козака відправити в полк з одним чоловіком, решті, не шкодуючи коней, йти на Дубівку — рапортувати командуючому про прибуття Качалінського полку. І аж тоді похопились — де ж Шаригін?

— Мишко, — покликав Латугін, — заснув з кіньми?

Залишений кінь Латугіна стояв, наступивши на повід.

З-під черева Другого коня, що похилив худу шию, виднілися чудно підігнуті ноги Шаригіна. Він обхопив сідельну подушку, притулився до неї обличчям.

— Мишко! — з тривогою Латугін взяв його за плечі, потягнув до себе. — Братішка, чого дурієш?

Шаригін відхилився й важко звалився на нього. Обличчя його було землисте. Шинеля від грудей до патронташа набрякла кров’ю. Латугін опустив його на сніг, заголив білий живіт його, затулив долонею колоту рану, з якої йшла кров.

— Ти його почастував шаблею? Ех, Якове, Якове!.. — Латугін зірвав з себе шинелю й гімнастерку, від коміра роздер сорочку, скрутив її джгутом і швидко й спритно почав перев’язувати Шаригіну живіт.

— Сергію Сергійовичу, треба його на хутір везти.

— Зажди, як же…

— Що — як же!.. Я один його довезу і полоненого прижену.

На помертвілому обличчі Шаригіна виступив піт, підкочені під лоб очі ожили, до них поверталася притомність, і здивування, і страх: що таке сталося з ним, — молоде, сильне тіло його, яке ніколи не хворіло, тепер зламалось…

— Товариші, рідні, що ж мені тепер робити?

— Снігу, снігу з’їж, дурний! — Латугін щипав сніг І клав йому на губи.

Поки поралися з Шаригіним і перев’ючували кулемет з закривілого коня, вже зовсім розвиднілось, вітер гнав низькі, розтріпані хмари, з яких сіявся дрібний холоднючий дощик. За клопотом не помітили, як з півдня, разом з клубами туману, насунулись величезні скупчення кінноти.

Від тупоту її загудів степ. Риссю проходили хвилями колони вершників, запряги гармат, четверики тачанок. Розвідники дивилися на них, тримаючи коней за поводи. Втікати було пізно.

Розвідників помітили, десятків зо два верхівців відділилися від голови довжелезної колони і галопом погнали до них. Оглянувшись, Сапожков бачив, як Латугін, серйозний і зблідлий, повільно потягнув шаблю; сміхотливий червоноармієць, безтямно клацаючи затвором гвинтівки, все обличчя зібрав зморшками, наче від болю…

Передній вершник, в заломленій смушевій шапці, в плечистій бурці, що покривала до ріпиці невелику конячку, щось закричав і показав на розвідників. Сапожков вистрілив, і зараз же Латугін, падаючи на нього з сідла, схопив за руку:

— Г… но! Не стріляй! Свої!

Вони наближалися галопом. Флангові, оточуючи, стелилися на конях. Високий чоловік у бурці налетів на Сапожкова і так тріпнув за груди, що в того вилетіли ноги з обох стремен.

— Осліп!.. Що за люди, якої частини?

Чорні очі у нього крутилися, вуси наїжачились, він ледве стримувався, щоб рукояткою шаблі не стукнути наполоханого Сапожкова.

— Ми Качалінського стрілецького полку. Шукаємо зв’язку з фронтом.

— Погано ж ви шукаєте зв’язку з фронтом, коли він у вас під носом, — заспокоюючись, відповів вусатий і з тріском кинув шаблю в піхви. — Сідай, їдь з нами.

— У нас поранений, ось у чому річ…

— А боже ж ти мій, весь полк у вас такий безтолковий? Піднімай пораненого на коня, он до того здорового, — показав він на Латугіна. — А це що за герой?

— Язика взяли.

— Давай нам язика. (Сапожков заїкнувся був, що язика треба відіслати в полк). Ах, з вами трудно мені розмовляти. З вами буде розмовляти начштабу бригади, треба ж щось тямити. — Він поправив плечем бурку і пішов широкою риссю, так, наче кінь пританцьовував під ним, поблискуючи копитами, кидаючи сніг. За ним поскакали всі: і Латугін з Шаригіним, що припав до нього, і полонений козак, якому розв’язали руки і який насупився від сорому й горя б широку бороду.

Кавалеристи невимовно здивувалися з запитання Сергія Сергійовича: що це за кавалерія, що йде так швидко в похідних колонах, які вже ледве видно було крізь дощ і туман?

— Як, що за кавалерія? То ж бригада Семена Михайловича Будьонного.

— Відпочили трошки, Даріє Дмитрівно? Чогось личко заклопотане? Зранку, мабуть, нічого й не їли? Так, так. А я ціле відро молока надоїв. Побіг би, слово честі, приніс, — червоноармійці все з’їли. Хліба ми накришили і втрьох змаламурили. Здорово животи понапихали…

Кузьму Кузьмича розпирало від надміру життя. Даша не могла дивитися на його обличчя, оббрите наголо, — таке воно було непристойне: маленьке, метушливе підборіддя і рот, такий одвертйй і голий, наче сам просився, щоб його прикрили… Даша прокинулась пізно, ні в хаті, ні на дворі нікого вже не було. В повітрі пахло відлигою, хлівами, за очеретяні покрівлі зачіплювались клапті туману, Кузьма Кузьмич побачив її з сусіднього двору, швиденько переліз через тин і давай круг неї притупувати, потираючи маленькі брудні руки.

— По-перше, все гаразд, благополучно, Даріє Дмитрівно… Чоловік ваш на тому березі ставу. Ви зволили міцно спати, не чули, — була перестрілка. Козачкй хотіли нас поскубти, ми їх так стукнули — вони стрімголов назад у станицю. Поки що окопуємось… Бігав я на батарею, — Карл Моор ще не повернувся з розвідки. Проїжджала з бочкою Онися — сама на себе не схожа, губи стиснені, ніс гострий, не захотіла зі мною розмовляти. Такий огляд зовнішніх подій. Щодо вас, — беріть відро, налийте в ківшик теплої води з чавуна, ходім доїти корову. Нічого нема більш заспокійливого для душі й тіла, особливо для мрійної інтелігентки, як дотик до коров’ячих дійок.

Даша засміялась. Але він наполягав:

— Шіллер — Шіллером, а з вашого двору хазяї десь чкурнули. Покинули скотину не напоєну, не нагодовану, не видоєну. Це непорядок. Ходімо за відром.

— Я ж не вмію, Кузьмо Кузьмичу.

— От типова відповідь. Нічого ви не вміли, Дарів Дмитрівно, голки держати не вміли, чоловіка через невміння мало не втратили навіки. А ось ми надоїмо молока, я вас навчу, як учиняти молочні млинці, на трісках яєчню смажити. Прийде Іван Ілліч, голодний, як звір, І красуня дружина подасть йому сковорідку, на ній сало шкварчить, як скажене. Він накинеться, а ви йому ще — млинців! Сідаєте навпроти і дивитесь на нього з спокійною усмішкою, і вона йому здається загадковою, як у Джіоконди, Ось які жінки у командирів Червоної Армії!

Кузьма Кузьмич наполіг на своєму, — коли вже вганялась йому ідея яка-небудь, як колючка в голову, краще було з ним погодитись. В напівтемному хліві Даша, підібравши спідницю, присіла під коровою, — та не штовхнула рогом і не пацнула ногою. Даша помила теплою водою вим’я і почала тягти за пошерхлі дійки, як учив Кузьма Кузьмич, що присів ззаду, їй було страшно, що вони одірвуться, а він повторював: «Енергійніше, не бійтеся». Широка корова обернула голову і шумно дихнула на Дашу гарячим і добрим диханням. Тоненькі цівки молока, що пахли дитинством, дзвеніли об відро. Це був безсловесний, «низенький», «добрий» світ, про який Даша до цього часу не мала уявлення. Вона так і сказала Кузьмі Кузьмичу — пошепки. Він — за її спиною — теж пошепки:

— Тільки про це ви нікому не кажіть, сміятись будуть: Дарія Дмитрівна в корівнику відкрила світ незнаний! Стомились пальці?

— Страшенно.

— Пустіть… — Він присів на її місце: — Ось як треба, ось як треба… Ай, ай, ай, ось вона, російська інтелігенція! Шукали вічних істин, а знайшли корову…

— Слухайте, а ви самі…

— Я? — від обурення він аж перестав доїти.

— Сидите під коровою і філософствуєте.

— Душенько, ви з колишнім попом краще не заходьте в суперечку.

Він узяв відро і разом з Дашею пішов з корівника в хату. Там він почав колоти тріски.

— Філософствування є гультяйство думок. Йоганн Георг Гаман, прозваний північним магом, твердив: «Наше власне буття й існування інших предметів поза нами ніяк доведені бути не можуть і вимагають тільки віри…» А якщо віри нема, значить, і світу нема? І вас, і мене нема? І не тріска це, а — ніщо? На цьому нічому яєчню будемо смажити?

Він поклав тріски на припічок, з печі вигріб кілька жаринок і почав роздмухувати їх.

— Інша річ — філософія життя, Даріє Дмитрівно. Вивчи життя, пізнай його і опануй… Без втручання високого розуму життя йде злими шляхами. Існування моє є факт цілком незаперечний і особисто для мене надзвичайно важливий. І тому що я товариський і цікавий, то хочу все бачити і все зрозуміти. І скоро зрозумію багато чого з того, що робиться навколо нас, і з нами самими, бо це — не стихія, а керується людським розумом. Я от не можу добитися поговорити з нашим комісаром. А мені б не з ним, мені б з людиною в цивільному піджачку, з отакенною головою, посидіти б годинку… Даріє Дмитрівно, побіжіть на двір, там далі — комірчина, я її давно нагледів і навіть замок на дверях зламав. Принесіть борошна — ну, пригорщ зо дві…

Сніданок був готовий. Замість Івана Ілліча, якого Да- ша ждала з хвилини на хвилину, до хати вбіг червоноармієць з гвинтівкою і напханим підсумком:

— Командир наказав, запрягай, укладайся… Збирай барахло! — Він потягнув носом, зсунув шапку на потилицю, придержуючи гвинтівку, підійшов до печі, взяв із сковороди, скільки міг захопити, гарячих млинців, ніяково шморгнув носом і пішов.

— Товаришу, — крикнула Даша, — товаришу, а що трапилось?

— Як що трапилось? Гляньте на вулицю…

Зовсім близько, мабуть, на подвір’ї, так рвонуло, що вилетіли шибки в обох маленьких віконцях.

План грудневого наступу на Царицин був розроблений військовими спеціалістами в ставці Денікіна. На величезну важливість оволодіння цим містом вказував один з наймолодших генералів, барон Врангель. Отаман Краснов прийняв план, На допомогу Донській армії була послана дивізія під командою Май-Маєвського, що звільнилася після розгрому червоних на Північному Кавказі. Вона була підсилена найкращими бойовими частинами корніловців, марковців і дроздовців. Май-Маєвський рушив через Донбас, щоб прикрити тил Донської армії, яка була відкрита для ударів з заходу, з боку України, і на своїх північних кордонах залишила тільки сильні заслони. П’ятдесят тисяч добірного Донського війська попрямувало до Царицина.

В той же час Ставка головного командування червоних армій республіки розробляла план зустрічного наступу. Восьма і Дев’ята червоні армії, які стояли на північній границі Донської області, вторглися в неї по обидва боки Дону, притискали красновських білокозаків до штиків Десятої і спільно перемелювали Донську армію в царицинських степах. Розгромивши її, червоні армії поверталися на сто вісімдесят градусів і рухались на захід, до Дніпра, очищали Україну від петлюрівців.

У цьому плані не враховано було головне: те, що під лініями і кружечками військової карти, під сіткою знаків і цифр кипіла класова боротьба з своїми особливими законами й можливостями. Крапки і лінії були різної якості: одні могли влити нові сили в червоні полки, бригади й дивізії, другі — ослабити їх.

План головкома посилав червоні армії не в тих напрямках, які передбачались вищою стратегією громадянської війни. Рух їх з півночі на південний схід, по Дону, Хопру і Медведиці, повз вороже настроєні козацькі станиці, ослабляв сили наступу, зволікав його час, давав противникові можливість маневрувати і перестроюватись.

Такі були дальші скрадливі кроки таємгіої зради в надрах Вищої військової ради республіки, що прийняла порочний план головкома до виконання. Помилка, яку, на перший погляд наче трудно було збагнути, зросла через півроку в грізну небезпеку.

Грудневий контрнаступ червоних армій почався. Він відбувався значно далі на схід від Донбасу, де в заводських і шахтарських районах нетерпляче ждали Червону Армію, щоб підняти повстання. Але туди з півдня вдерлася дивізія Май-Маєвського з шомполами й шибеницями. Правий фланг червоного наступу опинився під загрозою. Наступ загальмувався. Всю силу удару знову, вже третій раз з серпня місяця, приймала на себе Десята армія.

Ворог був численніший, краще озброєний і з багатим постачанням. У нього був злобний наступальний порив. Сили були дуже нерівні. Царицин послав на фронт останнє поповнення, все, що міг, — п’ять тисяч робітників. На допомогу прийшла творчість революції.

Французький народ в 1792 році, голодний, роззутий, озброєний саморобними піками, для того щоб перемогтй навчені війська європейської коаліції, придумав ураганний артилерійський вогонь і, всупереч усім військовим статутам, масову атаку піхоти проти знаменитих каре короля Фрідріха.

Російський народ створив нові форми ррганізації кінної бойової частини. Такою була бригада Семена Будьонного, що вийшла з Сальських степів. Не в самій лише хоробрості полягала її сила. Білокозаки теж уміли рубати до сідла. Від обозного бороданя до прапороносця з вусами на чверть будьоннівська бригада була спаяна вірністю і дисципліною. її ескадрони, її взводи формувались з односельців. Бійці, які колись разом ловили метеликів у степу, йшли поруч на конях. Сини, племінники — в строю; батьки, дядьки — на тачанках і в обозі. З того першого дня, коли Семен Будьонний вивів з станиці Платовської загін на три сотні шабель, і по цей день у них не було жодного вйпадку дезертирства… Та й куди б од’— їхав такий боєць? Не до себе ж у станицю або на хутір — на ганьбу й на суд.

За звичаєм, не написаним у статуті, в бригаді було два суди; офіціальний — трибунальський і неофіціальний — товариський. Бійця, який провинився, — чи схибнув у бою, чи не виконав наказу, чи наважилась рука на чуже добро, — судив трибунал. А крім трибуналу, в окремих випадках, бійці самі судили винних. Збиралися де-небудь далі від очей, смерком, і починали свій суд над цією людиною. І траплялося так, що трибунал, беручи до уваги одне та друге, виправдає, а товариський суд розсудить суворіше, і людина пропадала, і не було в кого допитатися про її долю.

За новим, і знову ж таки ні в яких польових статутах не написаним правилом був влаштований бойовий порядок. Ескадрон розвертався для атаки лавою в два ряди. Попереду йшли досвідчені рубаки з важкою рукою, звичайно кавалеристи старої служби, — бували в них такі удари, що ворожий кінь виносив на собі тільки нижню половину хазяйського тулуба. За ними скакали вправні стрільці з наганами й карабінами, кожен охороняючи в бою свого переднього. Передні, під завісою вогню товаришів, сміливо й не оглядаючись, врізувались з клинками в противника, і ще не було випадку, щоб ворожа кіннота, навіть удвоє і втроє сильніша чисельністю, могла витримати таку, злиту з окремих осмислених ланок, зосереджену атаку будьоннівців.

Хутір горів у багатьох місцях. Валував дим серед скупчених покрівель, вибивалося полум’я, викидаючи під низько летючі хмари іскри й віхті палаючої соломи. Голуби, кружляючи, падали у вогонь. По хлівах мукала скотина. Розламавши пліт, вирвався племінний бугай і, ревучи, метався по вулиці. Жінки з дітьми на руках вибігали з палаючих хат, шукаючи — куди їм заховатися. З боку станиці, з-за горбів, била й била козача артилерія.

Десь опівдні звідти показались перші цепи пластунів, рідкими цятками на великому просторі, маючи намір охопити й оточити палаючий хутір і загнати в вогонь Качалінський полк, що сидів у нашвидку викопаних окопах. Вони починалися від кузні — від краю хутора, тяглися по березі ставка, де гранатами був зірваний лід, і загинались до вітряка на могилі.

Вздовж окопів їхали верхи Телєгін і Іван Гора, за ними — вістовий комісара Горпина, в заломленій, як вона перейняла це від козаків, смушевій шапці. Коло відділення, що сиділо по пояс у вузенькій канавці, наїжившись під такою погодою, або коло кулеметної обслуги спинялися: Іван Ілліч — рум’яний, з веселими очима, Іван Гора — потемнілий і змарнілий на обличчі від нічних переживань, але тепер уже спокійніший, коли ясна стала обстановка. Телєгін поправлявся в сідлі, рукою в рукавичці проводив по губах, наче для того, щоб зігнати з них усмішку, і говорив, ловлячи тишу серед гуркоту розривів:

— Товариші, вам надається можливість завдати ворогові кривавої втрати. Стріляти без паніки, спокійно, вибираючи, — по кулі на людину: такої стрільби ми з комісаром ждемо від вас. В штикову контратаку переходити дружно, люто… Наказую — не відступати ні при яких обставинах.

Комісар, Іван Гора, мотнувши головою, вигукував:

— Хай живе товариш Ленін! Хай похилиться і повалиться світовий капіталізм!

Сказавши, їхали до другої групи бійців. Об’їхавши весь фронт, злізли з коней коло вітряка. Розвідка на цей час встановила, що за ніч у станицю увійшли великі сили козаків. З того, як вони прожогом наступали, можна було зрозуміти, що поява на хуторі Кйчалінського полку захопила їх зненацька при виконанні якогось іншого завдання і що вони, видно, вирішили змести червоних з шляху одним ударом.

Під дахом вітряка свистав вітер, порипували дерев’яні шестерні, домовито пахло борошном і мишами. Іван Гора, важко зітхаючи, нема-нема та й висувався поміж відірваними дошками, поглядав, чи не з’явиться в бурому степу на сході Сергій Сергійович. Телєгін, що кричав унизу в телефон, вибіг по прямовисній драбині.

— Повторюємо царицинську операцію! — збуджено промовив він, піднімаючи бінокль.

— Яка там у чорта операція, оточені, як барани… А я тобі кажу — убили його, вже ж друга година.

— Сергія Сергійовича не так-то легко вбити…

— А чого ти такий веселий?..

— Битися треба весело, Іване Степановичу.

Дим від соломи, що горіла на токах, слався низько над землею в бік наступаючих. Тепер можна було розрізнити окремі перебігаючі постаті. Передові застави, відстрілюючись, одійшли до окопів. Весь фронт Качалінського полку, що оперезав неправильною підковою палаючий хутір, причаївся.

— Ага! Лягають! — крикнув Телєгін. — Нерви не витримали, жовтороті. Дивись, дивись — лягають цепи… Іване Степановичу, біжи, Христа ради, скажи серйозніше, щоб не стріляти… Без мого наказу жодного пострілу.

— Комісар! — навмисне злякано крикнув Байков. — Обслуга по місцях!

Обслуга першої гармати: Байков, Задуйвітер, Гагін і Онися — піднощиця — підхопились і стали на місця. З-за глиняної стіни обгорілої хати показався Іван Гора, на крок позад нього — Горпина. Вони йшли до відділення, що прикривало батарею. Іван Гора почав говорити до червоноармійців. Горпина, випростана, як прут, стояла поруч з ним, тримаючи в опущеній руці наган.

— … без окремого наказу — якнайсуворіше — жодного пострілу, — зачувся наполегливий голос Івана Гори. — Товариші, попереджаю, за непослух — розстріл на місці…

Байков тріпнув бородою, що посивіла від краплин дощу.

— Братва, бійся цієї жінки з наганом, застрелить — оком не кліпне…

Онися відповіла:

— Чого ти з неї смієшся? Горпина правильний товариш…

Іван Гора повернув до гармати, такий серйозний, що обслуга завмерла. Горпина йшла, як прив’язана, крок у крок за чоловіком. Перша гармата стояла на незвичайній сйоруді із збитих дощок, коліс від воза, кругом валялись пилки, сокири, тріски. Іван Гора глянув на цю дивовижу, — кліпав, кліпав, спитав:

— Це що ж таке?

— Нашвинахід, товаришу комісар, — відповів Байков. — Ніби морська поворотна башта…

— Колеса од воза нащо?

— Щоб швидше повертати гармату. Корисна річ…

— Так, так, так. — Іван Гора пішов далі, Горпина — слідом. Байков повів оком на неї:

— В одній з нею драматичній трупі, товариші, а комісара не боюсь — її боюсь… Очі круглі, як у миші, ну — ніякого жалю… Ех, жінки, жінки, за що воюємо!..

— Даріє Дмитрівно, відніс… На вітряк не пустили… Він зверху мені покивав: «Та невже сама Дашенька пекла?» — «Сама, — кажу, — та жаль — холодні…» — «А я, — каже, — холодні млинці більше люблю… Передай їй тисячу поцілунків…»

Це ви все вигадали.

— Їй-богу, ні… Пригоду чули? Наш Іванов, ну — лікар, так злякався, хлопчина, — блювота, кольки… Комісар розлютився: «Поправити йому нерви!» Наказав роздягти і біля колодязя облити водою… Чуєте, верещить, третю баддю на нього ллють… Сміха! А я теж боягуз, Даріє Дмитрівно…

Даша, мов у клітці, ходила од вікна до дверей у хаті, де були розкладені перев’язочні матеріали і вже пахло карболкою і йодоформом. Кузьма Кузьмич крутився біля неї.

— До мене один сон прив’язався, мало не щоночі сниться: в руках гвинтівка, серце трясеться, як ганчірочка, і я стріляю, я натискаю з усієї сили на цю саму собачку, і весь би я так і вліз у цю прокляту гвинтівку, а вона не то що стріляє, а ледве-ледве спускається курок, димок помаленьку повзе з дула, а той — в кого стріляю — без обличчя, — ніколи обличчя не бачив, — насувається, розширюється… Тьху9 яка гидота!

— Чому так тихо? — спитала Даша, хруснула пальцями і спинилась коло вікна… Уже починались ранні сутінки… Пожежі пригасали. Розривів і надривного свисту снарядів більше не було чути. Стрільба з гвинтівок вщухала. Козачі цепи присунулись, підповзли, — вони майже оточили хутір. Даша відвернулась од вікна і знову йЬчала ходити. — Буде багато поранених. Як ми справимось?

— Комісар пришле Горпину, це велика підмога. Слухайте, я у нього й Онисю випросив: «їй, — кажу, — не місце коло гармати, з чистої романтики вона — коло гармати…» Так от, мій сон, — що це таке?

— Ви правду скажіть — Іван Ілліч здоровий? Все гаразд?

— Висунувся до мене в діру на даху, — рот до вух. Абсолютно впевнений у перемозі…

— Ах! — Даша стріпнула головою. Треба було примусити себе не думати про ці. тисячі чоловіків, що підповзають, як звірі. Однаково — цього не зрозуміти… Вона з усієї сили, наче казкове страховище за вірьовку, тягла свою уяву сюди, на ці дрібні предмети, покладені на столі: бинти, склянки, хірургічні інструменти… «От йоду мало, це жахливо!» Уява м’яко скорилась і непомітно, якимись невловимими пролазками знову опинялась там, розширивши очі, як два озера… «Чому, чому цим людям так треба вбивати всіх невинних, всіх хороших, любимих? Ненависть, — що може бути страшніше в людині?» Ненависть оточувала Дашу, підступала — вичікуюча, невблаганна, — щоб вгородити штик, за який судорожно вхопишся пальцями…

— Ні, це просто безсоромно — так, — сказала Даша. — І дикий погляд її розкритих очей злякав Кузьму Кузьмича. — Ну, чого на мене дивитесь? Мені млосно, розумієте, так само, як нашому лікареві… Не можу стерпіти ненависті… Делікатно вихована? Ну й подавіться цим… — Вона безцільно переставляла пляшечки й пакетики: — Теж не розумію — навіщо мені якийсь сон почали розказувати…

— Ага, Даріє Дмитрівно, справджений сон… Є ненависть, яка очищає, як любов… Ненависть — як вранішня зірка на високому чолі… Є ненависть утробна, звіряча, кам’яна, — ото її ви й боїтеся… Я теж жахнувся, пам’ятаю, в чотирнадцятому році… розказували: росіян застала мобілізація за кордоном. Кинулись до останнього поїзда… Дітям маленьким ручки одбивали вагонними дверима німецькі кондуктори. А сон ось до чого, — я його комісарові не розказував би, нікому, крім вас, — і то вже в таку хвилину. Безсилий я, скінчилась моя подорож по землі. — Він несподівано схлипнув. — Гвинтівка моя нб стріляє, а тільки шипить.

— Ненавиджу! — раптом крикнула Даша і пучкою стала бити себе в груди. — Я бачила, я знаю ці обличчя: очі вбивців, які ще не вбили, прищі на щоках від хтивості, одвислі підборіддя… Сволота! Тупі, темні… Таким нема, нема місця на землі!..

— Спокійно, спокійно, Даріє Дмитрівно. Давайте краще подивимось, чи закипіла вода в чавуні?

Даша швидко підійшла до вікна, — в сизих сутінках пробігали, нагнувшись, червоноармійці з гвинтівками, спрямованими, як в атаку. Вона розгляділа навіть обличчя, напружені до зморщок. Один спіткнувся, падаючи, пробіг і, махнувши руками, випростався, обернувся, вишкірив зуби.

В степу злетіла ракета, розкинула зелені яскраві вогні. Повільно падаючи, вони освітили пригнуті сірі спини в окопах і близько — сажнів за двісті, не більш, — постаті пластунів, що підводились. Між ними біг чоловік, крутячи над головою шаблею. Вогні погасли. В чорній темряві, що запанувала на мить, почався крик, посилюючись, як грозовий вітер: «Урра-а-а-а!..»

Телєгін зняв шапку, провів долонею по мокрому волоссі. Все, що можна було продумати, передбачити і зробити, — зроблено. Тепер починалась психологія бою. Ворог був, напевне, разів у чотири сильніший, якщо вважати скупчення його резервів, ледве видних у бінокль. Придивляючись, він по самі плечі висунувся в пролом у даху.

Раптом хутір оперезався вогнем пострілів. У Івана Ілліча все попливло в очах… То там, то там по окопах збивалися купки людей… Він почав був шукати шапку: «Чорт, загубив таку шапку…» І потім опинився вже внизу й побіг з могили до окопів.

Перша козача атака майже всюди відхлинула, лише біля кузні, як і передбачав Іван Ілліч, бій розгорався. Там була купа людей, дикі крики, рвалися гранати. Він добіг до земляної стіни сарая, де знаходився резерв, але його там не було, — червоноармійці, не витримавши, розпорядилися самі й кинулись до куані на підмогу. Туди ж біг підтюпцем, зігнувшись під вагою мішка з гранатами, Іван Гора…

— Комісар! — крикнув Іван Ілліч. — Що робиться! Непорядок! Не можна так.

Іван Гора тільки повернув до нього лютого носа з-під мішка. Через два кроки Іван Ілліч побачив Дашу, — вона йшла у ворота, підтримуючи бійця, що стрибав на одній нозі. Іван Ілліч зупинився… Підняв руку з розчепіреними пальцями: «Так, — сказав він, — так от я чого йшов…» Обернувся й побіг назад до батареї.

— На батареї все благополучно?

— Як у господа бога в свято. Здрастуйте, Іване Іллічу.

— Товариші, — шрапнель… По резервах!..

Вилізши поблизу на дах, Іван Ілліч влип очима в бінокль. Резерви, які він недавно помітив з вітряка, наближалися густими масами. Він закричав з даху:

— Швидкий вогонь!

В свинцевих сутінках почали спалахувати один за одним шрапнельні розриви. Ряди наступаючих шарахались і йшли. Все нижче й нижче лопали шрапнелі над головами їх, — цепи йшли. Злетіла ракета й повисла, як змія, вогненними голівками над рядами олов’яних солдатиків, осяваючи їх молодецький подвиг: погуляйте, братики, сьогодні на більшовицьких кісточках… І тільки погасла — з правого боку на сході злетіло підряд три ракети, що розсипались червоними вогнями, каламутними й зловісними, по всьому небу. Телєгін закричав:

— Відповісти ракетами: три червоних підряд!

Будьоннівці, підійшовши в сутінках руслом плоского яру, кинулись на ліве крило наступаючих несподівано і з такою злістю, що за хвилину ряди пластунів були зім’яті, збиті, і почалося те страшне для піхоти при зустрічі з кіннотою, від чого немає порятунку. — рубання втікаючих. Вогні ракет, що піднімалися з хутора, освітлювали степ, де всюди — смерть від свистячого клинка. Люди, біжачи, кидали зброю, закривали голову руками, — їх наздоганяла чорна тінь від коня і вершника, і будьоннівський кавалерист, — пружинячи на стременах, відхиляючись на лівий бік, з усього розмаху рубав, і котилося козаче тіло під кінські копита.

Будьонний, коли побачив, що вже по всьому полю козачі маси збиті і втікають, придержав коня і підняв шаблю: «До мене!» З півсотнею, що з’їхалаєь до нього, він повернув і поскакав до хутора. Кінь під ним був баский, Семен Михайлович скакав, відкинувшись у сідлі, тримаючи клинок опущеним до стремена, щоб відпочила рука, сріблясту смушеву шапку зсунув на потилицю, щоб вітер освіжав спітніле обличчя й вільно гуляв по вусах. Кавалеристам доводилось, щоб встигнути за ним, шпорити коней. Проскакали по березі ставка, де в ополонках відбивалися падаючі зірки ракет. Якісь люди кидались від вершників і прилягали до землі. Не звертаючи на них уваги, Семен Михайлович вказав шаблею туди, де коло кузні все ще не могли розчепитися пластуни з качалінцями: та і друга сторона по кілька разів кидалась в штики, відступала і залягала.

Будьоннівська півсотня розсипалась лавою і, попустивши повіддя, дивлячись на сріблясту шапку, що підстрибувала попереду, налетіла від ставка з пагорка на пластунів, — ні кулеметна черга, ні постріли, ні наставлені штики не могли спинити коней, що хропли від натуги. Що потрапило під клинки — було порубано. Семен Михайлович раптово спинив коня аж на вулиці хутора.

До нього поквапливо йшов Телєгін. Семен Михайлович не зразу відповів йому; хустинкою витер лезо, хустинку цю кинув на землю, поклав у піхви велику, з мідною рукояткою, шаблю і, піднісши до скроні пряму долоню, сказав:

— Здрастуйте, товаришу, з ким я говорю? З командиром полку?.. З вами говорить командуючий групою комбриг Будьонний. Наказую вам: залишити одну роту для охорони обозу й ранених, з рештою сил і з артилерією негайно наступати до станиці, зайняти її і очистити від білокозаків.

— Слухаю, буде виконано…

— Хвилинку, товаришу…

Він зіскочив з коня, підсунув долоню під попругу, вдарив пальцями по губах коня, що намагався вхопити його за рукав, і подав руку Іванові Іллічу:

— Втрати великі?

— Ні, не великі.

— Це добре. А що — продержалися б своїми силами, якби не ми?

— Та продержалися б, чого ж, вогнеприпасів досить.

— Це добре. Ідіть.

— Болі в животі остаточно минули, Онисю Костянтинівно, я навіть не почуваю — де у мене живіт… Так воно неконструктивно влаштовано, — найсерйозніший апарат, і ніякого захисту… Шабля увігналась не більш як на вершок — і така руйнація… така руйнація… Напитись дайте…

Онися сиділа коло нього — стомлена, мовчазна. Госпіталь містився тепер у станиці, в двоповерховому цегляному будинку. В ньому залишались тільки легкопоранені та ті, яких трудно було везти, всіх інших кілька днів тоту евакуювали в Царицин. Шаригін помирав. Так йому не хотілось помирати, так було жаль життя, що Онися замучилася з ним. Вона вже не втішала його, тільки сиділа коло ліжка і слухала.

Онися встала, щоб набрати кухлем води з відра і дати йому напитись. Обличчя його палало. Великі сині, як у дитини, очі не відриваючись стежили за Онисею. Вона була одягнена по-жіночому: в білий халат; золоте волосся, яке йому часто снилося, було заплетене в косу й обкручене круг голови. Він боявся, що вона піде, тоді — тільки закинути голову на подушку, зціпити зуби і слухати нерівні удари крові, що стукають у скронях. Він говорив безперестанку. Думки його спалахували, як у догораючому каганці вогонь гнота, — то лизне по краях, і підніметься, і яскраво освітить, то пригасне і зачадить.

— Некрасива ви тоді були, Онисю Костянтинівно, старша вдвоє здавалися… Підіпре рукою щоку й дивиться, нічого не бачить, — в очах темно від горя… Але я не жалісливий, це я в собі витравив. Жалісливі люди — найбільш черстві. Треба один тільки раз в житті пожаліти..» І стоп! вимкнув рубильника… Серце давай на ковадло, та ще раз його — в розжарене вугілля, та знову під молот… Такі повинні бути комсомольці… Я тоді на пароплаві зібрав секретну нараду і товаришам роз’яснив, що негідно борцям за революцію вас чіпати… Латугін тоді ляпнув про посудницю… Ах, Латугін, Латугін! Зовсім не треба цього вам, Онисю Костянтинівно… Підібрала вас революція. Налились ви красою, — не для нього ж… Це ж тупик… Питання це треба ставити, треба боротися за це питання…

Вогник його лизнув краї життя, зміряв близьку темряву і пригас. Шаригін провів по губах сухим язиком. Онися піднесла йому кухоль. Він знову заговорив:

— Я знаю, за що вмираю, у мене це не викликає сумнівів… Хочеться мені, щоб ви про мене пам’ятали… Я з Петрограда, з Васильєвського острова. Тато мій столяр, я в ремісничому вчився, у тата працював… Він струже — я стружу, він струже — я стружу… Обидва мовчимо і мовчимо… Пішов я працювати на Балтійський суднобудівельний… Там відкрилось мені найголовніше — для чого я існую… Почалась гарячка думок, нетерплячка. Високе звабило, внизу вже ані години несила залишатися… Ну, а там війна, призвали у флот, — від злості зуби в роті кришилися… Як ви не можете зрозуміти, Онисю Костянтинівно, що побачив я живу людину, яку ми самі видумали, завоювали, самі зробили. Та як же — пустити вас знову блукати з похиленою головою?.. Навіщо тоді революція? Неправильно це… Ви повинні бути актрисою… Я щовечора коло того сарая крутився, бачив, чув… «О ради бога! Задля всякого милосердя… Покинута, покинута…» Будете фронти потрясати… Скінчиться громадянська війна — станете світовою актрисою… Цією дорогою вам іти… Слабість вам ні до чого… Він вам буде співати, а ви не слухайте, Онисю Костянтинівно, хочеться мені вам довести: на особисте життя ви прав не маєте. Мила… Чого ви відвернулись? Відпочину, нагадаюсь, ще хочу сказати… Щось я проминув, один важливий доказ…

Голова його закачалась на подушці, потім він затих і мовчав так довго, що Онися близько нахилилася: зіниць у нього не було видно крізь напіврозплющені повіки. Не його балачки, а в журбі закочені очі вразили Онисине серце. їй стало зрозуміло все, що він намагався їй висловити гарячковими й невиразними словами. Мабуть, ті двоє маленьких так само тоді кликали її, налякавшись вогню, що зашумів навколо їх скирточки, де вони сіли близенько одне коло одного. Онися з того часу жодного разу не згадувала дитячих облич, боялася цього, — а зараз вони, наче живі, випливли перед нею: Петрик — чотирилітній і меншенька — Ганька, кучеряві, товстощокі, сміхотливі, з маленькими носиками… І тепер цей, третій, кликав її. З ним вона попрощається, його вона випровадить.

Онися тихенько пригладжувала його залежане волосся. Повіки його тремтіли. І вона бачила, що синюваті плями розливаються по скронях його…

XIV

Головнокомандуючий Денікін щоп’ятниці увечері грав у вінт у Катерини Олексіївни Квашніної, своєї далекої родички по матері. Цей вінт почався ще в дев’яностих роках, коли Антон Іванович учився в академії і наймав кімнату у Катерини Олексіївни на 5-й лінії Васильєвського острова в чепурній — по-петербурзькому — квартирі її у півпідвалі. З того часу з чотирьох постійних партнерів живими залишились тільки їх двоє, закинені жорстокими часами в Катеринодар, де Антон Іванович, з волі божої, став на чолі збройних білих сил, а Катерина Олексіївна, що втекла з Петербурга на початку вісімнадцятого року, скромно проживала тут з своєю дочкою — теж Катериною Олексіївною — молодшою.

Головнокомандуючий не раз пропонував їй під тим чи іншим приводом допомогу, але вона відповідала: «Краще, щоб це не стояло між нами, Антоне Івановичу, — гроші псують дружбу». Вона брала додому коректури видань Інформаційного агентства, і, крім того, у неї з дочкою залишалися деякі цінні дрібнички на чорний день.

Вечір п’ятниці був священним, ніхто, навіть начальник штабу, генерал Романовський, не смів відривати головнокомандуючого від традиційного вінта. Рівно о дванадцятій годині коло дерев’яного непоказного будиночка з ворітьми — у віддаленій степовій частині міста — спинялася одноколісна коляска з піднятим шкіряним верхом. Головнокомадуючий наказував кучерові, — бородачеві з «Георгіями» на всі груди, — приїхати за ним опівночі, повільним кроком входив у хвіртку і піднімався на ганок, де вже самі собою відчинялися перед ним двері.

Шпиги, яких щоп’ятниці посилав сюди начальник контррозвідки, старались не потрапляти на очі головнокомандуючому. Один, сидячи на даху, ховався за комином, другий — за старою пірамідальною тополею, на Другім боці вулиці, і ще двоє — у дворі, за смітником. Денікін, як військова людина, терпіти не міг шпигів. Одного разу, з картами в руках, він розказав з приводу цієї сумної необхідності історію про покійного государя. Микола II любив самотні прогулянки в царськосельському парку. Шпигів садовили зранку за куртинами й кущами вздовж стежок, де міг пройти цар. Взимку їх замітало снігом і зовсім не було видно. Походжаючи одного разу, він почув, як за спиною його залунав хрипкий голос з-за куща: «Сьомий номер пройшов». Миколі було дуже прикро, — чому саме він проходить у шпигів під кличкою «сьомий», — і усунув з посади начальника охорони, після чого його іменували вже «номером першим».

Увійшовши в малесеньку прихожу, де горіла свічка, Денікін скидав шкіряні калоші з мідними задками, знімав, — завжди сам, без нічиєї допомоги, — простору солдатського сукна шинелю на малиновій підкладці, пригладжував поріділе й зачесане назад волосся свинцевого відтінку і підходив до ручки Катерини Олексіївни. Він брав у свої руки й ласкаво тріпав гарненьку, кволу ручку Катерини Олексіївни молодшої і вітався коротко й лагідно: «Здрастуйте, панове», — з іншими двома партнерами: своїм ад’ютантом, князем Лобановим-Ростовським і з Василем Васильовичем Струпе, колишнім начальником відділу якогось з міністерств, старим петербуржцем, надзвичайно приємною людиною.

У вітальні вже був розкритий стіл з двома свічками і віялом розкинутими картами на зеленому сукні. Навіть палички крейди і круглі щіточки були традиційні, як у ті світлі роки, на Васильєвському.

Катерина Олексіївна, в чорному приношеному платті, завжди весела, дуже маленька на зріст, з перебільшено повною нижньою частиною тіла, котилася на коротеньких ніжках до стола. Кругле обличчя її сміялося, великий рот шепелявив. Через її непосидючість під нею безперестану рипів старий гнутий стілець, під який вона ставила ослінчика для ніг. Перш ніж витягнути карту, щоб розміститися за столом, вона загадувала, і щоразу так випадало, що її партнером був головнокомандуючий. Вона весело плескала в пухлі долоні перед своїм носом:

— От бачите, панове, я загадала… Катю, ми знову з Антоном Івановичем…

— Чудово, — похмурим голосом «говорив Василь Васильович Струпе, сідаючи і вибираючи собі крейду і щіточку.

Василь Васильович — урівноважений, всезнаючий, дотепний скептик, з худорлявим, суворим обличчям, що рано постарілось, був надзвичайно небезпечним суперником у вінт і, як усі петербуржці, ставився з серйозною вишуканістю до цієї гри.

— Чудово, як сказав один титулярний радник, віддаючи всі козирі, — повторював він, і пещені пальці його з твердими нігтями швидко починали тасувати колоду.

Четвертий партнер, князь Лобанов-Ростовський, незважаючи на молодість, був теж сильним вінтером. Цим та ще деякими особистими дорученнями головнокомандуючого обмежувались його ад’ютантські обов’язки. Для оперативних справ були інші люди, сучасної вдачі. Як усі Лобанови-Ростовські, князь був некрасивий, з видовженим лисим черепом і величним лобом при незначних рисах обличчя. Якщо не вважати одної вади — дригання довгими ногами під столом, ніби від нетерплячки по малій нужді, — князь був прекрасно вихований. Він ніколи не висловлював своєї думки; коли його про що-небудь питали — відповідав несподіваною дурістю, бо прекрасно розумів, що ні з чим путящим до нього не звернуться; був чемний без послужливості і цього літа в боях, до свого поранення і відчислення, проявив хоробрість.

Грали, ніби священнодіючи. В цьому будинку в ці години про політику і про війну не говорили, чулося тільки: «Бубна… Чирва… Без козиря… Два без козиря…» Потріскувала свічка. Диміла цигарка, покладена на край скляної попільниці. І — нарешті:

— Ну що ж, Катерино Олексіївно, віддамо?

— Жаль, ах, як жаль, Антоне Івановичу…

Катерина Олексіївна молодша сиділа тут же на плюшевому диванчику і, не підводячи голови, що-небудь плела й усміхалась. Обличчя, очі й волосся у неї були безбарвні; у згині ніжної шиї і в гарних руках почувалась невдоволена жадоба ласки. Катерина Олексіївна молодша була влюблива, їй минав двадцять шостий рік, усі її сентиментальні історії кінчалися сумно: то він, нашвидку попрощавшись, виїжджав на війну, то несподівано виявлялось, що у нього є любима жінка, і він безжалісно повідомляв про це. Тепер вона закохалась у некрасивого, але страшенно милого Лобанова-Ростовського. Він жартома упадав за нею, — це було приємно головнокомандуючому, який ставився до Катерини Олексіївни майже як до дочки. Вона старомодно мріяла про те, як він забуде у них свій портсигар, другого дня вранці, коли не буде вдома Катерини Олексіївни старшої, з’явиться перед вікном будиночка, верхи на коні, увійде, дзенькнувши шпорами, привітається (на ній чорне шерстяне плаття з білим комірцем і манжетками), попросить пробачення, і один з його легких жартів замре на губах, — придивившись до її обличчя, він зрозуміє. Вони ввійдуть у вітальню обоє схвильовані… Раптом він бере її за руки вище ліктів, притягає до себе: «Я вас не знав, — скаже схвильовано, — я вас не знав, ви інакша, ви благоуханна…» На цьому слові політ фантазії обривався… Катерина Олексіївна плела й усміхалась, не підводячи очей на князя, що сидів між двома свічками, їй було досить, що він тут, і вона почуває запах його дорогого тютюну…

Такий був маленький світ, уламочок старої Росії, де кожної п’ятниці відпочивав від тяжких турбот головнокомандуючий Денікін.

Сьогодні головнокомандуючий, проти правил, прибув з запізненням, чимось стурбований і трохи неуважний. Скидаючи калоші, він наступив на лапу котові, що крутився під ногами, — кіт заверещав гидким голосом, Лобанов-Ростовський схопив його і виніс у кухню. Катерина Олексіївна старша засміялась. Василь Васильович сказав: «Коти бувають нестерпні». Всі ждали, що Денікін пройде у вітальню. Але він задумливо почепив шинелю і продовжував стояти, пощипуючи сиву — клинчиком — борідку. Тоді обличчя всі стали серйозні, і тривожна пауза тривала, поки князь, повернувшись, не повідомив, що з котом усе гаразд…

— Ага, — сказав Денікін, — тим краще… Не будемо гаяти часу.

Грав він гірше, ніж звичайно, скидаючи не ті карти, і все обертався до вікон, хоч вони були закриті віконницями. Катерина Олексіївна молодша нишком устала, накинула шубку і вийшла на двір — перевірити, чи на місцях охорона. Шпиг, який сидів на даху за комином, де свистав колючий вітер, а вище, як божевільна, поринаючи в хмари, мчала половинка каламутного місяця, — крикнув звідти, цокочучи зубами:

— Баришня, винеси, Христа ради, горілочки…

Десь о десятій годині під’їхав автомобіль. Головнокомандуючий поклав карти, напружені очі його заблищали. Увійшов в офіцерській шинелі, перехопленій на грудях кінцями башлика, високий, рум’яний, гордовитий генерал Романовський. Знявши кашкета, сухо дзенькнув шпорами, вклонився всім одним поклоном.

— Антоне Івановичу, я за вами.

— Отже — сталося?

— Так точно, Антоне Івановичу.

Денікін заспішив:

— Я повернусь, панове, ви вже пробачте, такі обставини. — І в прихожій, не зразу потрапляючи в рукава: — Ви, князю, залишайтесь, зіграйте роберок з болваном… Значить, я не прощаюсь, Катерино Олексіївно…

Партнери повернулись до столу, але грати не хотілось, Катерина Олексіївна старша стримано зітхнула. Василь Васильович, нахмуривши густі брови, малював крейдою на сукні маленькі шибениці й чортиків. Князь підсів на диван до Катерини Олексіївни молодшої, вона розцвіла й поклала плетиво. Подригуючи ногою, він почав розказувати про те, що тут розшукав незвичайну ворожку і хоче привезти її до Антона Івановича.

— Вона бере у вас волосину, спалює її на свічці, і у неї показується піна з рота…

— Що вона вам наворожила?

— Наворожила дорогу на коні, уявіть собі, буду ранений три рази, і все скінчиться бучним весіллям.

Дригнувши обома ногами і розхитуючись, наче його трясли за плечі, князь почав давитися сміхом. Ніжна шия і маленьке вухо Катерини Олексіївни порожевіли.

— Все так тривожно, справді, — сказала Катерина Олексіївна старша, витираючи очі. — Так натягнуті нерви у всіх… Боже мій, коли ми думали, що так будемо жити…

— Так, так, малувато ми думали, — відповів Василь Васильович і намалював сокиру і плаху. — Росія — курйозна країна…

Головнокомандуючий додержав обіцянки: коли англійський годинник у футлярі тоненько продзвонив одинадцять, за вікнами заквакав автомобіль, і Антон Іванович, знову скидаючи калоші, говорив:

— Я знав, я знав, Катерино Олексіївно, що у вас сьогодні індичка з каштанами… А тому, князю дорогий, дістаньте-но у мене з автомобіля пляшечку шампанського.

Він був дуже збуджений, потирав руки, але пропозицію докінчити робер відхилив: «А бог з ним, ми з Катериною Олексіївною заздалегідь капітулюємо, рятуємо тільки честь». Він навіть узяв у Василя Васильовича з золотого портсигара цигарку й закурив, чого з ним ніколи не бувало. З вечерею заспішили. Всі пройшли в маленьку їдальню, де дві свічки м’яко, по-старовинному, освітлювали дешевенькі шпалери, а на столі — на побитих тарілочках — домашні смачні паштети й закусочка. Не було тільки любимої страви Антона Івановича — міног у гірчичному соусі. І не було звичайного спокою, коли по закінченні робера сідають за стіл, продовжуючи сперечатись: «Та ви вже мені повірте — треба було скидати піки…» Або: «Голубонько моя, та я ж знаю, що у нього на руках туз, король, дама, а ви мене під столом штовхаєте…»

Князь, почуваючи деяке напруження, самовіддано заволодів увагою, розказавши про одного двірника з петербурзької сторони, що мав таємничу силу замовляти зубний біль, опіки й бешиху, він же, між іншим, провістив німецьку війну, дивлячись у блюдечко з кофейною гущею. Згадка про війну прозвучала не зовсім доречно. Василь Васильович зараз же, взявши графинчик, налив горілки:

— Доводиться випити за те, щоб на Русі не перевелися чудодії двірники…

В цей час внесли індичку. Головнокомандуючий, відкинувшись на спинку стільця, пильно стежив, як несли це блюдо, як його поставили серед тісноти на столі, від нього піднялась пара до вогників свічок, і вони легенько захиталися.

— Тільки в Росії є такі індички, — сказав він і вибрав собі крило. Князь устав, без звуку відкубрив пляшку шампанського і налив вино в чайні склянки. Антон Іванович повільно витягнув салфетку з-за коміра, взяв склянку, встав, тримаючись за стіл, і сказав:

— Панове, я не можу втриматися, щоб не порадувати вас… Річ у тім, що сьогодні вранці французькі війська висадились в Одесі, грецькі війська зайняли Херсон і Миколаїв. Нарешті довгождана допомога союзників прийшла…

В Катеринодарі приземлився на англійському літаку чоловік, такий чудний, що в правлячих і впливових колах не знали, як і подумати: чи це таємний агент Клемансо, чи просто пройдисвіт, а може, і велике цабе. Прізвище його було французьке — Жіро, звали — Петро Петрович, по-російськи говорив без запинки, з південним акцентом; паспорт — уругвайський, хоч це вказувало не так на його національність, як на пролазливість. Приїхав він з Парижа на пароплаві, який вивантажив у Новоросійську гвинтівки, патрони та іншу зброю. Документи, пред’явлені ним військовому комендантові міста, були в блискучому порядку, це були: рекомендаційні листи від парламентських депутатів; лист від міністра віросповідань і ще один — від французької герцогині з прізвищем, яке важко було вимовити; журналістська кйртка газети «Пті парізьєн» і нарешті ділові пропозиції різних контор, що почали в той час виникати, як мухомори, на гігантських запасах різноманітних товарів і вантажів, які швидко псуються, звезених з усього світу у Францію.

Хоч скільки суши голову — нічого не можна було вдіяти: з Парижа в глухий Катеринодар, який ще зберігав сліди березневих і літніх боїв, звалився з неба шикарно одягнений, цілком європейський чоловік, у куцій шубчині з скунсовим коміром, у барвистому кашне на всі груди, з двома новенькими чемоданами і фотографічним апаратом через плече, в нечувано гарних жовтих черевиках з такими товстими підметками на ранту, що навіть військовий комендант не міг одірвати від них очей, не кажучи вже про публіку на вулиці, де Петро Петрович Жіро йшов позаду козака з його чемоданами, весело піднявши голову в елегантно насунутому світло-сірому капелюсі.

Іноземця помістили в найкращому готелі, в номері люкс, викинувши звідти приїжджого спекулянта Папрікакі разом з його дівкою. На другий день Жіро зробив візит генералу Денікіну.

Антон Іванович збентежився й вислав до нього в приймальну генерала Романовського з пробаченням, що головнокомандуючий трохи нездужає, але радий бачити у себе в місті такого цікавого гостя.

Жіро заїхав з візитом до професора Кологривова, одного з стовпів Державної думи, який групував тут навколо Денікіна атмосферу державної мислі під назвою «Національний центр». Професор Кологривов добре знав і любив Париж і продержав надзвичайно люб’язного Жіро кілька годин, з захопленням згадуючи обіди в маленьких ресторанчиках і нічні розваги на Монмартрі. Він згадував запах бульварів і, незважаючи на одвислий живіт і безладно відрослу бороду, зобразив на обличчі молоде лукавство:

— Шер амі, та що казати, а цей особливий, неповторний запах паризьких жінок!.. Ах, я готовий цілувати каміння на вулицях Парижа. Так, так, нехай це не здасться вам дивним, — в кожному росіянині ви знайдете палкого патріота Франції… Ось про що вам треба писати!..

Було вирішено: зібратися в приватному домі обмеженому колу представників «Національного центру» і за сніданком вислухати повідомлення пана Жіро про міжнародну політику.

— Шер амі! — вигукував професор Кологривов, дружньо відкручуючи гудзики на піджаку гостя, — ви побачите людей, які зрозуміли раніш ніж ви в Європі, страхітливу небезпеку червоної м’ясорубки… Більшовизм — це всеруйнуюча злоба низів, лють покидьків людства… Ви, навіть найкраїці, найрозумніші з вас, робите реверанс в бік соціалізму. Дурниця! Пошлість, о пошлість! Соціалізм є, але соціалістів нема, тому що соціалізм нездійсненний… Ми це вам доведемо! Волею історії Росія покликана бути бар’єром, об який розбиваються вічні хвилі анархії — тим самим ми, розплачуючись нашими боками, даємо можливість спокійного розвитку європейській цивілізації. Задля цього, задля порятунку Європи, всього світу від червоної примари ми простягаємо до вас руки: допоможіть же нам… Ми готові йти на які завгодно поступки, Росія принесе які завгодно жертви… Ось про що вам треба писати…

Багато клопоту було з цим сніданком: спробуй дістати в Катеринодарі що-небудь делікатне, все — сало, гусятина та свинина: не галушками ж годувати парижанина! Член «Національного центру» фон Лізе, відомий гурман, порадив меню: бульйон, пиріжки, матльот з минька в червоному вині і на третє — курку, варену без єдиної краплі води в сечовому міхурі свині. Пристойне вино дістали через спекулянта Папрікакі. Рівно о першій годині на квартирі у члена Державної думи і редактора-видавця газети «Родная земля» Шульгіна зібралося шість чоловік, включаючи Петра Петровича. Сніданок дійсно був делікатний. Коли подали каву з паленого ячменю, Жіро почав своє повідомлення:

— Кілька слів про Париж, панове… Ви його добре знали. Іноземці залишали в ньому щороку понад чотири мільярди франків золотом. Не дивно, що випари його вулиць паморочили голову навіть таким мрійникам, хто дивився на потоки пишних автомобілів з висоти мансардних вікон. На жаль, мрійників у Парижі більше нема, їхні трупи, заражаючи повітря, гниють на Соммі, в Шампані й в Арденнах. Париж більш не веселе місто, де танцюють на вулицях і регочуть на все горло з бороди короля Леопольда або з любовних невдач російського ґранддюка. Парижу і Франції бракує півтора мільйона мужчин, — вони вбиті. Париж тепер повний хлопчаків, які професіонально займаються гомосексуалізмом. На терасах кафе сумно сидять самі старики, не цікаві навіть двадцятифранковим дівчатам. По розбитих торцях деренчать таксі, побиті на Марні. В шикарні ресторани й кафе досі ще пускають американських солдатів з темпераментом застояних жеребців. Жінки! О — жінки завжди на висоті… Вони обрізали спідниці по коліна і скасували нижню білизну.

Голоси за столом:

— Ясніше, будь ласка…

— Жінки увечері — в театрі, в ресторані — прикривають зверху тільки те, що неістотне; точніше, весь їх одяг — це дві вузькі смужки матерії, на яких тримається коротенька спідниця. Весь шик у відкритих ногах, — у парижанок вони прекрасні. При чому тут нижня білизна? Для чогось же ми терпіли нестатки в окопах, чорт візьми! Але все це дрібниці. Париж сьогодні — це місто-переможець. Він похмурий, він погано заметений, але весь пронизаний тривожними і двозначними розмовами. Париж виграв світову війну, він готується виграти світову контрреволюцію.

Троє за столом тихо сказали: «Браво!» Четвертий утримався, бо був заклопотаний скачуванням хлібної кульки. П’ятий з невиразною усмішкою непевно здвигнув плечем.

— Париж сьогодні — це лігво розлюченого тигра. Клемансо прагне помсти: раніш, ніж буде підписаний мир, — а це станеться ще не скоро, — Німеччина зазнає всіх страхіть голодної блокади. У неї назавжди вирвуть зуби й обріжуть пазури. В одній приватній розмові Клемансо сказав: «Я вб’ю у німців саму надію стати чимось інакшим, крім заштатної країни. Гороху та картоплі у них вистачить, щоб не вмерти з голоду». Але, панове, п’ятдесят років тому Клемансо, крім приниження від сорому під Седаном, зазнав приниження від жаху перед Паризькою комуною. Одного разу на сніданку журналістів він поринув у спогади і розказав про своє враження, коли на Вандомському майдані побачив уламки колони великого імператора, зваленої комунарами з допомогою безлічі канатів і лебідок: «Я був вражений не самим фактом руйнування, а ідеєю, яка запалила французьких робітників зробити це. На цивілізацію насувається смертельна небезпека, її можна віддалити, але вона прийде, і прийде в той день, коли в руки народові дадуть зброю. Це буде день нашого реваншу за Седан, день, коли нам доведеться битися на два фронти…» Панове, Клемансо мав рацію: в Париж повертаються демобілізовані. Вони переступили через страхіття Вердена і Сомми, і будувати барикади та битися на вулицях для них лише розвага. По всіх шинках, збираючи коло стойки слухачів, вони кричать, що їх обдурили: ті, хто бився, дістали нашивки, хрести і протези, а ті, за кого вони бились, загребли в кишені мільярди чистими грошиками… З крикунами цокаються буржуа, розорені інфляцією. Паризькі передмістя схвильовані. Заводи спинені. Війська паризького гарнізону загадкові. В Німеччині — хаос революції, соціал-демократи ледве стримують її натиск. Угорщина не сьогодні-завтра оголосить Ради… Англія б’ється в паралічі страйків, — уряд Ллойд Джорджа старається лише лавірувати між рифами. Погляди всіх звернені на Клемансо. Він один розуміє, що смертельного удару всій європейській революції має бути завдано у вас, в Москві: італійські рибаки, коли витягають з сіті восьминога, перегризають йому зубами повітряний мішок, — щупальці його з страшними присосками повисають безсило.

За столом куйовдили волосся, знімали запітнілі окуляри. Коли Жіро спинився, щоб відкусити кінчик нової сигари, навперебій почали запитувати:

— Скільки французьких дивізій послано в Одесу?

— Французи мають намір наступати в глиб країни?

— В Парижі відомі останні невдачі красновського наступу на Царицин? Краснову буде допомога?

— Чи поділені вже сфери впливу в Росії? Зокрема, хто має намір серйозно допомагати Добровольчій армії?

Жіро повільно випустив сизий димок:

— Панове, ви питаєте мене, ніби я — Клемансо. Я — журналіст. Російським питанням зацікавились деякі газети, мене послали до вас. Питання про безпосередню допомогу військами ускладнюється. Ллойд Джордж не хоче дратувати гусей. Якщо він пошле в Новоросійськ хоч би два батальйони англійської піхоти, він втратить на додаткових виборах у парламент дві дюжини голосів. Мої останні відомості такі: Ллойд Джордж примчав у Париж на літаку, віддаючи перевагу цьому способу пересування перед можливістю злетіти в повітря, бо через шторми ЛаМанш знову повний блукаючих мін, і — це було днями — в Раді десяти висловив такі думки: сподіванка на швидке падіння більшовицького уряду не здійснилась, є відомості, що зараз більшовики сильніші, ніж будь-коли, а вплив їх на народ посилився; що навіть селяни стають на бік більшовиків. Беручи до уваги, що більшовицька Росія увійшла в свої природні кордони часів Московсько-Суздальського царства п’ятнадцятого століття і не являє ні для кого серйозної небезпеки, треба запропонувати московському урядові приїхати в Париж і стати перед Радою десяти, подібно до того, як Римська імперія скликала вождів віддалених областей, підпорядкованих Риму, з тим, іцоб ті давали їй звіт про свої дії… Ось, панове, таке становище у нас на Заході… У вас є ще які-небудь запитання?

Через кілька днів після цього сніданку (записаного професором Кологривовим в аннали) військовий комендант на доповіді у головнокомандуючого повідомив:

— Якраз навпроти готелю «Савой», ваше високопревосходительство, відкрився скупний магазин, — беруть тільки золото і брильянти, платять навіть занадто добре донськими купюрами… Маємо сумнів щодо якості грошей: надто новенькі…

— Ви завжди маєте сумнів, Віталію Віталійовичу, — сердито сказав Денікін, переглядаючи гранки воєнних зведень, — от знову нишком від мене відшмагали якогось єврея, а він, виявилось, не єврей зовсім, а орловський поміщик… Серед орловських трапляються брюнети, навіть схожі на циган… Ех, ви!..

— Винуват, затемнення найшло, ваше високопревосходительство… Так от, про магазин, — патент на нього взятий катеринославським спекулянтом Папрікакі, а ми вияснили, що справжній хазяїн, який вклав у скупне підприємство капітал сумнівної якості (тут комендант нахилився, наскільки дозволяла йому огрядність), — француз, Петрб Петрович Жіро…

Денікін кинув на стіл гранки:

— Слухайте, полковнику, ви мені тут через якісь там дрібниці, через якісь там ланцюжки, перстеньки хочете зіпсувати відносини з Францією! Що ви там ще натворили з цим магазином?

— Запечатав касу…

— Ідіть, негайно все розпечатати і попросити пробачення… І щоб…

— Слухаю…

Комендант навшпиньках виніс за двері свій живіт. Головнокомандуючий довго ще стукотів пальцями по воєнних зведеннях, сиві вуси його здригалися.

— Шахрайський народ! — сказав він, незрозуміло до кого відносячи це — до своїх чи до французів…

XV

Нове розчарування ждало Вадима Петровича на хуторі Прохолодному. Двір, де жила Катя з Красильниковими, стояв з навстіж відчиненими ворітьми, чистий сніжок замів усі сліди й лежав купкою, поточеною краплями, на порозі спорожнілої хати.

Жодна людина не захотіла сказати Вадимові Петровичу, куди виїхав Красильников з двома жінками. Був тут такий Красильников, — цього не заперечували, — але звідки він, з якого села, хто його знає, багато тут усяких людей прибивалося до батька Махна.

В хаті пахло холодною піччю, на долівці — сміття, через розбиту шибку намело снігу, під стіною — дві голих койки. На облуплених стінах навіть тіні не залишилось від Каті, що пішла звідси. Після стількох зусиль зійшлися шляхи, і от — спізнився.

Вадим Петрович сів на койку з неструганих дощок.

На цій чи на тій було у них подружнє ложе? Олексій — чоловік гарний, нахабний… «Поплакала, і годі, витри очі», — сказав він їй не грубо, — він розумний, щоб не грубіянити делікатній бариньці, — сказав весело, категорично… І кішечка принишкла, скорилась. Соромливо й охайно дозволила йому робити з собою все, що йому хочеться… Та ну ж, — не розбила, напевне, голови об стіну! — без запалу, без волі обвилась круг такого стовбура блідою повитицею, пригорнулась гіркими квіточками…

Вадим Петрович закружляв по хаті, топчучи порожні бляшанки з-під консервів. Уяво, розбещена, блудлива, брешеш! Катя боролася, не далась, залишилась вірна, чиста! О боягуз, о пошляк! Чесна, вірна — світлій пам’яті твоїй, чи що? Скажи краще: убив би ти їх обох на цій скрипучій койці? Або так: з порога глянув би на них, побачив би Катюшині очі, — твій втрачений світ: «Пробачте, — сказав би, — я, здається, тут зайвий…» От тобі, от тобі випробування на біль… Ось воно, нарешті, страшне випробування!.. Терпіти більше не можеш? Ні, можеш, можеш! Катю шукати будеш, будеш, будеш…

Криволиций Каретник, що супроводив Вадима, ждав у тачанці. Рощин вийшов за ворота, вліз у тачанку і підняв комір шинелі, захищаючись од вітру. Особистий кучер Махна, він же тілохранитель, що виконував на ходу короткі батькові вироки, — під кличкою Великий Німий, — довгий і небалакучий чолов’яга, з витягнутою, як у вигнутому дзеркалі, нижньою частиною обличчя, погнав четверик коней так, що ледве можна було сидіти, вхопившись за полудрабки тачанки.

Каретник, підстрибуючи і гепаючись, говорив фамільярно:

— Перестань рюмати, дурна голово, — батько накаже — під землею знайдемо твою жінку. Ех, матінко рідна, є за чим журитись! Баби ззовні тільки розмальовані, а всі вони — одна сира матерія! Одна зараза… Плюнь на свою, не піде вона від нього, — Альошка Красильников три вози їй добра награбував… Перший у роті мародер, — його щастя, що вчасно втік…

Вадим Петрович, ховаючись до брів у піднятий комір, повторював у думці: «Можеш, можеш. Це початок, тільки початок твоїх випробувань…»

Не применшуючи ходу, промчали по бруківці Гуляйполя. Біля штабу Великий Німий спинив мокрого четверика. Рощина ждали і зараз же покликали до батька. Махно засідав на великій військовій раді в нетопленій класній кімнаті, де командири незручно розмістилися на маленьких партах, а Нестір Іванович, у чорному френчі, перетягненому жовтими ременями, ходив, як ягуар, перед партами. Обличчя у нього, у тверезого, було ще більш засмоктане, руки він тримав за спиною, схопившись правою рукою за ліву, що висіла, як нежива. Він з хвилину тримав під некліпаючим поглядом Вадима Петровича.

— Поїдеш у Катеринослав, — сказав він в’їдливим голосом, — пред’явиш у ревкомі мандат. Від мого штабу будеш інспектувати план повстання. Іди.

Рощин коротко козирнув, обернувся і вийшов. В коридорі його ждав Льовка Задов.

— Все гаразд. Мандат у мене. — Він обняв Вадима Петровича за плечі і, ведучи по коридору, стегном підштовхнув його до одних дверей. — Шинельку доведеться скинути. Я тобі подарую бекешу. — Не пускаючи його плеча, він трьома ключами відмикав двері. — Особисто мою, на розкішному хутрі. З Льовою дружити треба. Льова такий: кому Льова друг — у того дев’ятка на руках.

ЗаЬівши Рощина в кімнату з тим самим прокислим запахом, як і в культпросвіті, продовжуючи вихвалятися собою і своїми речами, накиданими всюди, він убрав Вадима Петровича в бекешу, дійсно хорошу, тільки трохи попсовану кульовими дірками на грудях і спині. Крекчучи від огрядності, заліз під койку; витягнувши звідти купу шапок, вибрав одну — смушеву з малиновим верхом — і через кімнату кинув її Рощину, певний, що той її підхопить на лету. І — вже розкошуючи — зірвав з стіни кавказьку шаблю, оздоблену сріблом: «Хай буде, що буде, бери, — конвойська…» Він і сам почав наряджатися: на обидві руки надів золоті годинники-браслети, підперезався поверх чумарки ременем з двома маузерами, начепив шаблю в облуплених піхвах, спочатку приклавши палець до леза: «Це моя — робоча…» Вбив ноги у високі гумові калоші: «Ну, скажімо, я не кавалерист, як говорять в Одесі-мамі…» Поверх усього одягнув некритий кожух: «їдьмо, котику, я тебе супроводжую…»

На вокзал їх повіз той самий Великий Німий. Про нього Льовка сказав так, щоб той не чув:

— Незвичайної сили людина, карний злочинець. Батько з ним з царської каторги втікав. Ти з ним будь обережний, — не любить, звір, щоб на нього довго дивилися. Його навіть я боюсь…

Льовка самовдоволено розсівся в тачанці, щасливий, рум’яний:

— Пощастило тобі, Рощин, подобаєшся ти мені чомусь… Люблю аристократів… Довелося мені — оце недавно — пустити в розход трьох братів князів Голіцинських… Ну, не налюбуєшся, як поводились…

В купе вагона, куди Льовка звелів принести з станційного буфету спирту й закусок, продовжувались ті самі розмови. Льовка скинув кожуха, розпустив паска.

— Незрозуміло, — говорив він, нарізуючи товстими скибками сало, — незрозуміло, як ти раніш про мене не чув. Одеса ж мене на руках носила: гроші, жінки… Треба було мати мою богатирську силу. Ех, молодість! В усіх же газетах писали: «Задов — поет-гуморист». Та ну, невже не пам’ятаєш? Цікава у мене біографія. З золотою медаллю закінчив реальне. А папаша — простий биндюжник з Пересипу. І зразу я — на вершину слави. Звісно: красивий, як бог, — цього живота не було, — сміливий, нахабний, голос розкішний — високий баритон. Каскади дотепних куплетів. Так це ж я ввів у моду коротеньку чумарку й лаковані чобітки: російський витязь!.. Вся Одеса була обліплена афішами… Ех, хіба Задову чого-небудь жаль, — все проміняв без жалю! Анархія — ось де життя! Мчу в кривавому вихрі. Та ти, котику, не мовчи, будь лагідніший з Льовою, — чи й досі сердишся? Ти мене полюби. Багато людей бліднуть, коли я говорю з ними. Але кому я друг, — той мені відданий до смерті… Дуже люблять мене, дуже…

У Вадима Петровича голова йшла обертом. Після вранішнього потрясіння йому хотілось вити, як собаці на вигоні під каламутним місяцем. Несподіване доручення — короткий і незрозумілий наказ — було новим випробуванням сил. Він розумів, що за кожен непевний або підозрілий крок він заплатить життям, — для цього і приставлений до нього Льовка. Що це за військревком, куди треба з’явитися для інспектування? Що це за план повстання? Кого, проти кого? Льовка, звичайно, знав. Кілька разів Рощин намагався ставити йому навідні запитання, — у Льовки тільки брова лізла вгору, очі ставали як скляні, і, ніби не дочувши, він продовжував вихвалятися; їв — чавкав, не витираючи губів, розчервонівся, розстебнув комір вишиваної сорочки.

Вадим Петрович теж вихилив склянку спирту і без смаку жував сало. Всіма силами він тамував у собі огиду до цієї страшної і смішної людини… Про таких він навіть не чигав ні в яких романах… Бачиш, придумав про себе: «Мчу в кривавому вихрі…» Спирт розливався по крові, розмикалися кліщі, що стиснули мозок, і замість майже вже автоматичного, майже вже не діючого наказу: «Можеш, можеш», — з’являлась впевнена легковажність.

— Ти все-таки облиш зі мною дурня валяти, — сказав він Льовці, — батько дав мені певну директиву, я людина військова, загадок не люблю. Розказуй, в чому там річ?

У Льовки знову спинилася усмішка. Пухла, ніздрювата рука його повисла з пляшкою над склянкою:

— Раджу тобі — менше питай, менше цікався, все передбачено.

— Значить, мені не довіряють? Тоді — якого чорта!..

— Я нікому не довіряю… Я батькові не довіряю… Ну, давай вип’ємо…

Розкривши рота так, що край склянки торкнувся нижніх зубів, Льовка повільно влив спирт у горлянку. Від нього пахло солодкою пріллю, сирим м’ясом з цукром. Помотавши пишним, насиченим електрикою, волоссям, він почав виламувати курячу ногу:

— Я б на твоєму місці не взяв би цього доручення. Мало що — батько наказав. Батько любить дуріти. Засиплешся, котику…

Рощин міцно потер долонями обличчя, засміявся:

— Радиш ухилитися? Може, піти в убиральню та й вискочити на ходу?.. Як друг, значить, радиш?

— А що ж… Я сказав, ти роби висновок…

— Бовдур ти, бовдур… Ти як думаєш — я смерті боюсь?

— А чого мені думати, коли я тебе наскрізь бачу, повзучого гада… Сховай зуби, вирву… Ну, наливай склянку…

Рощин через силу глибоко зітхнув:

— Ти мене знаєш?.. Ні, Задов, ти мене не знаєш… От тебе поставити до стіни — от ти, сволоч, заверещиш, як свиня…

Льовка, що приладнався був укусити курячу ногу, закрив рота так, що стукнули зуби, спітніле обличчя його обвисло.

— Поки що помічалось навпаки, — промовив він незадоволено. — Поки що верещали інші. Цікаво — чи не ти мене збираєшся гробонути?

— Та коли б попався мені місяців зо три тому…

— Ні, ти не крути, білий офіцер, договорюй до кінця…

— Не терпиться тобі, м’ясник?..

— Ну, жду, договорюй…

Говорили вони поквапливо. Обидва вже дихали важко, підібгавши ноги під койку, дивлячись з напруженням в очі один одному. Свічка, приліплена до відкидного столика, потріскувала, і вогник почав гаснути. Тоді Рощин помітив, що багрове Льовчине обличчя сіріє, — він сказав глухо:

— Ану, вийдімо в коридор… Виходь вперед.

— Не піду…

— Ану…

— А ти не нукай, я не загнузданий…

Синенький вогник залишився на кінчику гнота, як кощеєва смерть. Льовка, видно, розумів, що в тісному купе у жилавого, невеликого Рощина всі переваги, якщо в темряві вони кинуться один на одного… Він заревів бичачим голосом:

— Встать… в коридор!

Двері в купе шарпнули, — вогник свічки мигнув і розгорівся, — увійшов Чугай.

— Здорові були, браточки. — Під вусиками рот його усміхався, витрішкуваті очі перекочувались з Льовки на Рощина. — А я вас шукаю по всьому поїзду.

Він сів поруч з Рощиним — навпроти Льовки. Взяв порожню пляшку, потряс нею, понюхав, поставив.

— А чого невеселі обидва?

— Характерами не зійшлись, — сказав Льовка, одвертаючись від його насмішкуватого погляду.

— Ти при ньому ніби як комісар?

— Не ніби, а бери вище, ану, чого питаєш?

— Тим більш повинен розуміти — на яку відповідальну роботу везеш товариша. Характер треба придержати.

Ти, браток, вийди з купе, я з ним без тебе хочу поговорити.

Чугай сидів міцно: руки складені на животі, стегна широко розсунені; при вогнику свічки обличчя його здавалось рожевим, наче з фарфору, дитяча шапочка з стрічками якимось дивом трималась на потилиці. Він спокійно ждав, коли Льовка переживе приниження і скориться.

Засопівши, надутий, багровий, Льовка погрозливо глянув на Рощина, шумно підвівся і, блиснувши в дверях лакованими халявами, вийшов. Чугай защепнув двері:

— Чого ви з ним не поділили?

— А, дурниці, — сказав Рощин. — Просто напилися.

— Так, правильно відповідаєш. Але ось що, браток: тепер ти в моєму розпорядженні і відповідати повинен на кожне моє запитання.

Чугай пересів навпроти і близько коло свічки розгорнув четвертинку паперу, підписану батьком Махном, де збитими літерами друкарської машинки, з граматичними помилками, без розділових знаків, було сказано, що Рощин відчисляється в розпорядження військово-революційного штабу Катеринославського району.

— Переконливо для тебе? (Рощин кивнув). От і прекрасно. Скажи — що тебе привело в цю компанію?

— Це — формальний допит?

— Формальний допит, угадав. Не знаючи людини, довіритись не можна, та ще в такій важливій справі. Згодний? (Рощин кивнув). Деякі довідки про тебе навів… Невтішно: ворог, запеклий ворог ти, браток…

Рощин зітхнув, відкинувся на койці. За чорним вікном, де відбивався вогник свічки, проносилась ніч, темна, як вічність. Йому стало спокійно. Тіло м’яко погойдувалось. За ці три доби, проведені майже без сну, починався третій допит і, видно, останній, остаточний. Кінець кінцем, яку правду він міг розказати про себе? Складну, заплутану і каламутну повість про людину, виштовхану невідомими людьми з старого дому — з тієї вулиці, де він народився, з свого царства. Але чи так воно? Чи не сам він узяв себе, за карк і викинув на смітник? Чого він, власне, злякався? Що він, власне, зненавидів? Чи дуже потрібний був йому для щастя і старий дім, і старе затишне Царство? Чи не примари це його хворої уяви? Коли згадати — нічого розумного не знайдеш у його вчинках за Цей рік, і нічого виправдуючого. Тут, в купе, не суд з присяжними засідателями і красномовним адвокатом, що стріпує романтичною гривою. Тут віч-на-віч треба зробити майже неможливе — розказати правду, не про вчинки маленької людини, — це не має значення в цій розмові, — але про свою велику людину… Тут ти і підсудний, і сам собі суддя… І не має значення і практичний висновок з цієї розмови, якщо вже дійшло діло до великої людини…

— Що ти там бурмочеш, говори вже вголос, — сказав Чугай.

— Ні, я не ворог, це надто просто, — промовив Рощин, тулячись потилицею до спинки койки. — У ворога — ціль, злість, підступність… Хочу запитати вас…

— Давай.

— Я вам потрібен як військовий спец?

Чугай помовчав, розглядаючи його обличчя з глибокими тінями в западинах щік.

— А ти сам як скажеш?

— Думаю, що потрібен, і особливо не батькові, а вам.

— Ти мене краще тикай, мені легше розмовляти.

— Гаразд. Буду тикати.

— Батько сказав, що ти нібито по мобілізації потрапив у Добровольчу армію, переконаний анархіст, і походження начебто підходящого…

— Все це брехня… Походження зовсім не підходящого. В Добрармію пішов своєю охотою. І вийшов звідти своєю охотою.

— Соромно стало?

— Ні… А ти чого мені підказуєш? Я за соломинку не чіпляюсь, — давно вже на дні… Якби вірити у відплату за гріхи тяжкі!.. Немає у мене навіть цієї втіхи…

— Налютував, чи що, багато?

— Було, було… Все життя я вимагав від себе чесності, моя чесність виявиХась безчестям… І все так, — перевернулося з живота на спину, з білого стало чорним…

— Біографію, браток, розкажи для порядку.

— Скінчив Петербурзький університет… Юрист… Ага, вам треба про походження… Поміщик, з дрібномаєтних. Після смерті матері продав останні крихти — будинок, сад і могили за оградою. Вийшов з полку… Ну, що ще… Був я, як усі хоч трохи порядні люди, лібералом… (Вадим Петрович гидливо скривився). Майбутній революції, звичайно, співчував, навіть під час страйків, — в тринадцятому, чи що, році, — відчинив кватирку і крикнув кінним поліцейським на вулиці: «Кати, опричники…»

Оцим, здається, і обмежилась моя революційна діяльність… Чого було особливо поспішати, коли й так жилося добре… (На цей раз у Чугая здригнулись вусики). Ні, ти мною не гордуй… Я говорю чесно. Я все-таки бокалів з шампанським на банкетах не піднімав за страдницький російський народ. А в сімнадцятому на фронті від сорому й ганьби збожеволів. В окопах два з половиною роки просидів, не подавши рапорту… І шовкової білизни від вошей не носив.

— Заслуга.

— А ти не знущайся, обійдись без цього… (Вадим Петрович зморщив лоба. Глибокими тінями взялося його худе обличчя). Ти скажи: що для тебе батьківщина? Червневий день у дитинстві, бджоли гудуть на липі, і ти почуваєш, як щастя медовим струменем вливається в тебе… Російське небо над російською землею… Хіба я не любив цього? Хіба я не любив мільйони сірих шинелей, вони вивантажувались з поїздів і йшли на лінію вогню і смерті… З смертю я договорився, — не сподівався повернутися з війни… Батьківщина — це був я сам, велика, горда людина… Виявилось, батьківщина — це не те, батьківщина — це інше… Це — вони… Скажи: що ж таке батьківщина? Що вона для тебе? Мовчиш… Я знаю, що скажеш… Про це питають раз у житті, питають — коли втратили… Ах, не квартиру в Петербурзі втратив, не адвокатську кар’єру… Втратив у собі велику людину, а маленькою бути не хочу, — стріляй, коли хоч одному моєму слову не віриш… Сірі шинелі розпорядилися по-своєму… Що мені залишалось? Зненавидів! Свинцеві обручі набило на мозок… В Добрармію йдуть тільки месники, оскаженілі криваві хулігани… «Так за царя, за віру, батьківщину ми гучно гримнемо ура…» І — циганською тройкою за розтягаями до «Яру»…

— Готовий, браток, прямо на лопаті — в піч, — сказав Чугай, і напружений погляд його опуклих очей повеселів. — Що за оказія — розмовляти з інтелігентами! Звідки це у вас — така плутанина в мозку? Адже все-таки руські люди, розумні нібито… Значить, буржуазне виховання. Сам себе загубив! Є він, нема його, — і цього він не знає. Ах, денікінці! Ну, ну, розвеселив ти мене… Як же ми тепер з тобою договоримось? Хочеш працювати не за життя, а за совість?..

— Якщо так ставиш, — буду працювати.

— Без охоти?

— Сказав — буду, значить — буду.

Чугай знову взяв порожню пляшку, тріпнув; подивився під відкидний столик; глянув на багажну сітку:

— Давай уже твого сукиного кота покличемо. — Він відчинив двері і покликав: — Комісар, куди спирт заховав? — І значливо підморгнув Рощину: — Ти з ним коротше, коли що до чого, — його на мушку. Найвредніша у батька людина.

Рощин, Чугай і забрезклий за ніч Льовка вилізли на останній зупинці перед мостом. За туманом, що піднімався з Дніпра, не видно було Катеринослава на тім березі. Всі троє мовчали, щулились від вогкого холоду. Поїзд нарешті загримотів буферами і поповз через міст. Тоді на дощаній платформі з’явилась жінка, закутана в шерстяну хустку, видно було тільки її бистрі очі. Пройшла повз них раз, пройшла другий раз і коли, все повільніше, проходила третій раз, Чугай сказав не їй, а взагалі:

— Де б чайку напитися?

Вона зараз же спинилась.

— Можна провести, — відповіла, — тільки у нас цукру нема.

— Цукор свій.

Тоді вона одгребла з обличчя шерстяну хустку; обличчя у неї виявилось аж дивно таке гарненьке, юне, з ямочкою на круглій щоці, з маленьким припухлим ротом.

— Звідки, товариші?

— Ну, звідти ж, звідти, годі тобі, — конспірація! Веди, — сердито відповів Льовка. Дівчина здивовано підняла брови, але Чугай сказав їй, що «вони ті самі, кого вона зустрічає». Вона стрибнула з платформи і повела їх по коліях, де стояло багато понівечених поїздів. Жодна жива душа не трапилась їм, коли вони, то перелізаючи через гальмові площадки, то поринаючи під вагонами, підійшли до товарної теплушки. Дівчина постукала:

— Це я, Маруся, — привела.

Двері вагона обережно відсунулись, виглянуло худе, суворе, бліде обличчя з антрацитовими очима.

— Лізьте швидше, — тихо сказав цей чоловік, — холоду напустите.

Усі троє — за ними Маруся — влізли в вагон. Чоловік засунув двері. Тут було тепло від розжареної залізної грубки; вогник, що плавав у банці з-під гуталіну, ледве освітлював непроникне обличчя голови військревкому і дві невиразні постаті в глибині.

Чугай пред’явив мандат. Льовка теж витягнув папірець. Голова, присівши навпочіпки коло вогника, читав довго.

— Добре, — сказав, підвівшись, — ми вас третю ніч ждемо. Сідайте. — Він скоса глянув на Льовчині лаковані халяви. — Не квапиться щось батько Махно.

Льовка сів першим на єдиний табурет коло дощаного столика. Чугай примостився на обрубку. Рощин відійшов до вагонної стіни. Так он він який, штаб більшовиків… Голий вагон і суворі обличчя, здається, залізничних робітників, мовчазних і насторожених.

Голова говорив рівним голосом:

— Ми готові. Народ горить. Починати треба от-от… Є відомості: петлюрівці вже щось пронюхали, вчора в місті вивантажилась важка батарея. Ждуть військ з Києва. У нас зрадників нема, — значить, відомості можуть надходити тільки з Гуляйполя.

Льовка — погрозливо:

— Но, но, легше на поворотах!

Зараз же дві постаті з темряви підійшли ближче. Голова продовжував так само рівно:

— У вас все нарозхрист. Так не можна, товариші… В Катеринославі почались арешти. Поки що хапають безладно, але вже взяли одного нашого товариша…

— Мишка Кривомаза, комсомольця, — дзвінко, трохи по-дівчачому ламаючи голос, сказала Маруся. Відкинувши на плечі хустку, вона стояла поруч з Вадимом Петровичем.

— Допитував його сам Нарегородцев, начальник розшуку. Значить, у них тривога…

— Мишка Кривомаза били резиною по лобі, очі повилазили у бідного, — швидко сказала Маруся і раптом схлипнула носом. — Одрубали йому два пальці, розпороли живота, він нічого не виказав.

Льовка, поставивши шаблю між ногами, сказав презирливо:

— Дешева робота. Нарегородцев, кажеш? Запам’ятаємо. А хто тут прокурор? Хто начальник варти?

— Прізвища й адреси ми вам скажемо…

Голова зупинив Марусю:

— Давайте організовано, товариші. Федюк нам зробить доповідь про сили противника. — Він вказав на кремезного чоловіка з порожнім рукавом засмальцьованої куртки, засунутим за пасок. — Про роботу ревкому доповідь зроблю я. Про Махна надамо слово вам. Четверте питання — про меншовиків, анархістів і лівих есерів. Ця наволоч почуває, що пахне смаженим, як очманілі готуються битися за місця в Раді. Починай, Федюк.

Твердим голосом Федюк почав здалека, — про криваві плани світової буржуазії, — голова зараз же перебив його: «Ти не на мітингу, давай голі факти». Голі факти були дуже серйозні: в Катеринославі стояло петлюрівців близько двох тисяч штиків і шістнадцять гармат, з них чотири важких. Крім того, були добровольчі дружини з буржуазних елементів і офіцерів, з великою кількістю кулеметів. Та ще Київ готувався підкинути підкріплення.

З другої доповіді вияснилось, що військревком може розраховувати на три з половиною тисячі робітників, які без вагання підуть за більшовицькою організацією, і на приплив селянської молоді з навколишніх сіл, де проведена агітація. Але зброї мало: «Можна сказати, десяту частину озброїмо, а решта — з голими руками».

Бачачи, як заворушився Чугай, як Льовка відвалив нижню губу, голова, антрацитово блиснувши очима, підвищив голос:

— Ми не наполягаємо, якщо батько побоїться сам іти на місто, нехай сидить у Гуляйполі, тільки дасть нам зброю і вогнеприпаси.

Льовка почервонів, стукнув об підлогу шаблею:

— Не дуріть мені голови, товаришу… Ми не торгуємо зброєю… Батько вимете петлюрівську наволоч, як мух, одним махом…

Тоді сказав Чугай:

— Товаришу Льова, не гарячись, помовч трохи. Так от, товариші, з батьком Махном ми договорилися. Батько підпорядковується главковерхові Української. Народна армія батька, тепер — п’ята дивізія, виступав на Катеринослав негайно за наказом. Наказ главковерха у мене в кишені. Давайте погодимо дії… З нами — військовий спец. Товаришу Рощин, притуляйся ближче.

Чугай виїхав тієї ж ночі назад до батька в Гуляйполе. Він повіз з собою і Льовку, — щоб робітники не позирали скоса на його гладку морду, на лаковані халяви й високі калоші, та й не хотілось залишати такого дурня удвох з Рощиним.

До Рощина приставили для зв’язку і нагляду Марусю. Воєнний план ревкому був зовсім не вдалий, Рощин сказав про це тоді ж з усією прямотою. Ревком запропонував йому самому обслідувати місто й подати свій план. Щоранку вони з Марусею перепливали човном серед крижин паруючий Дніпро, вилазили на правому березі, в слободі.

Мандирівці, просили кого-небудь з селян, що їхали на базар, підвезти їх до вокзалу, і звідти — иішки або на трамваї — потрапляли в центр.

Вокзал з залізничним мостом був на південній стороні, звідки через усе місто тягнувся широкий, в акаціях і пірамідальних тополях, Катерининський проспект; по обидга боки його стояли нові, солідні, з дзеркальними вікнами будівлі — банків, готелів, пошти й телеграфу, міської думи. Проспект круто піднімався до старого міста, що розкинулось навколо соборного майдану. Тут же містилися казарми.

Вадим Петрович навчив Марусю лічити кроки, на око визначати кути, запам’ятовувати особливо важливі точки обстрілу. Час від часу вони заходили в кофейню і на аркушику накреслювали план. Аркушик цей, складений конвертиком, Маруся носила затисненим у кулаку, щоб сунути в рот і проковтнути, якщо їх спинять вартові. Але на них жодного разу ніхто скоса не глянув, хоч гарненька Маруся в простенькій хустці, зав’язаній по-українськи, і Рощин у шапці з малиновим верхом тільки лінивому могли б не впасти в очі. Але тут було не до них. Петлюрівські власті, що оголосили себе республікансько-демократичними, борсалися серед різноманітних комітетів: боротьбистів, соціалістів, сіоністів, анархістів, націоналістів, установників, есерів, енесів, пепеесів, поміркованих, середніх, з платформою і без платформи; всі ці дармоїди вимагали легалізації, приміщень, грошей і погрожували позбавленням громадського довір’я. Остаточну плутанину вносила міська дума, де сидів Папрікакі-молодший (Папрікакі-старший, бувши розумнішим, утік до Денікіна). Дума проводила політику паралельної влади і навіть наполягала на організації окремого полку, — по-петлюрівськи — куреня, імені покійного міського голови Хаїма Соломоновича Гісторія. Зрозуміло, що петлюрівським властям залишалась одна вільна дільниця для діяльності — хапати подекуди ночами по квартирах робітників-комуністів, і то тих, хто жив на правому березі.

Після цілоденної біганини Рощин і Маруся поверталися вже найкоротшим шляхом — через міст — на лівий берег, у слободу, в білий будиночок на кручі над Дніпром.

В будиночку завжди була гаряче натоплена піч і затишно пахло особливим кислуватим запахом кізяка. Марусина мати входила з товстою вагонною свічкою (Марусин батько працював на залізниці), пробувала долонею піч, питала тихим голосом:

— Тепло?

— Тепло, мамо.

— Вечеряти будете?

— Як собаки, голодні, мамо.

Зітхнувши, вона говорила:

— Ми вже з батьком повечеряли. Ідіть, повечеряйте, молодим завжди їсти хочеться.

Повільно, ніби думаючи про щось невимовно сумне, вона йшла за перегородку. Брала рогач, присідаючи від напруження і примовляючи: «Христос з тобою, не впадь, не розпадься», — витягала з печі великий чавун з борщем. Батько, курячи люльку, незручно сидів на ліжку. І він, і мати старалися не помічати Рощина (між собою вони називали його «секретним», але, якщо Вадим Петрович просив чого-небудь, — води, сірників, — Марусин батько поквапливо зривався з койки, і мати готовно тупцювала).

Рощин і Маруся сьорбали борщ, підливаючи з чавуна в облуплені тарілки. Маруся, не перестаючи, говорила, — враження дня відбивалися з найменшими подробицями в прозорій волозі її пам’яті.

— Христос з тобою, їж розбірливіше, — говорила їй мати, стоячи коло печі, — їжа не на пожиток за балачкою.

— Мамо, я за день намовчалась. — Маруся здивованими яскраво-синіми невеликими очима поглядала на Рощина. — Ви знаєте, я страшенно балакуча, за це мене в комсомол не хотіли брати. Ну, де ж конспірація, розумієте, якщо людина балакуча? Випробування проходила, сім діб мовчала.

Після вечері Маруся напиналась теплою хусткою й бігла на партійні збори. Рощин, подякувавши за хліб-сіль, ішов за глуху перегородку, в вузеньку кімнатку, таку низьку, що, піднявши руки, можна було провести по шершавій стелі. Засунувши долоні за пасок, він ходив од віконця, закритого віконницею, до Марусиного соснового комодика. Знімав паска, гімнастерку і сідав коло вікна, слухаючи крізь віконниці, як далеко внизу глухо і м’яко шарудять крижини на Дніпрі. За перегородкою вже полягали спати. В тиші маленького будинку потріскувала штукатурка на грубці та, пригрівшись, пиляв цвіркун малесенькою пилкою крихітну дерев’янку. Вадиму Петровичу було несподівано хороше і спокійно, і лише прості, буденні думки блукали в його голові.

До Марусиного повернення лягати не хотілось, і, щоб відігнати дрімоту, він знову вставав і ходив. Йому дуже подобалась ця побілена крейдою крихітна кімната; Марусиних речей тут було небагато: спідниця на цвяху, гребінець і дзеркальце на комоді та кілька книжок з бібліотеки… Під стіною — коротеньке залізне ліжко, Маруся віддала його Рощину, а сама стелила собі на підлозі, на повстині.

Грюкали двері в сінях, обережно рипіли двері в кухні. З’являлася Маруся, рум’яна від холоду. Розмотуючи хустку, говорила:

— От і добре, що ви мене заждали. Знаєте новину? Махно буде тут через три дні. Завтра вам уже треба подати плани. А ніч яка, мамонько! Тихо, зірок висипало!..

Маруся така була заклопотана важливими справами, різними враженнями, така була простодушна, що, пославши собі на підлозі, без ніяковості роздягалась при Вадимі Петровичеві. Спідницю, кофту, панчохи кидала, куди попало. Секунду сиділа на повстині, обхопивши коліна: «Ой, стомилась», — і, ткнувши кулаком у подушку, укладалася, натягаючи на голову ватну ковдру. Але зараз же висувалося її обличчя, з незгасаючим рум’янцем, з ямочкою, з коротеньким носом. Вона викидала голі руки поверх ковдри.

— Ой, як жарко! Слухайте, ви не спите?

— Ні, Марусю, ні.

— Це правда, що ви були білим офіцером?

— Правда, Марусю.

— От я сьогодні сперечалась… Деякі товариші вам не вірять. Є у нас такі, знаєте, похмурі… Мати рідна у них на підозрі… Та як же не вірити в людину, коли віриться! Вже краще я помилюсь, ніж про кожного подумаю, що — гад. З ким, кажу, ви революцію будете робити, якщо кругом самі гади? А ми ж — всесвітню робимо… Революція, кажу, — це особлива сила… Зрозуміло вам? Ну, що б я робила без революції? Мазала б столярним клеєм по дванадцять годин у картонажній майстерні… Одна радість — в неділю полузати насіння на Катерининському бульварі… Ну, розжилася б на високі черевики, — подумаєш, радість! То як же, кажу, ви, товариші, не вірите: інтелігент помилявся, ну, добре, служив своєму класу, але він же теж людина… Революція і не таких затягувала. Може він свій паршивенький клас проміняти на всесвітню? Може… І він свідомо приходить до нас — битися за нашу робітничу справу… Похмурим треба бути, якщо не вірити в це… Ну! Я багатьох переконала.

Рощин, підібгавшись, лежав на коротенькому ліжку й дивився на Марусю. Вона то махала голими руками, то з запалом стискала їх. Низенька кімната, здавалось, була наповнена її дівч-ачою свіжістю, наче внесли сюди гілку білого бузку.

— Інша річ, слухайте, що інтелігентів треба перевиховувати… Ми й вас будемо перевиховувати… Чого ви смієтеся?

— Я не сміюсь, Марусю… За багато, багато років я не почував себе таким потрібним для хорошої справи… Ось що я зараз думаю: з першим загоном займати міст — іду я…

— Ой, їй-богу, підете?

Маруся швидко вилізла з-під ковдри і присіла до нього на край койки:

— Отепер я вірю, що ви наш по-справжньому… А то — кричала, кричала, сперечалась, сперечалась, а все-таки, знаєш, доказу прямого таки нема.

Вдень двадцять шостого по залізних плитах мосту через Дніпро з грюкотом промчала півсотня кінних петлюрівців, наскочила на товарну станцію, порубала робітників, що охороняли чотири платформи, які бронювалися мішками з піском, і розсипалась по коліях, стріляючи в вагони, — все це поквапливо, з осторогою. Наскок мав бути вчинений на штаб ревкому, але петлюрівці побоялись засідки в тісноті між поїздами, швиденько вискочили в поле і пішли, звідкіля прийшли.

На мосту по той бік вони поставили кулемети і у кожного прохожого перевіряли документи. Напруження зростало. З міських районів надходили відомості про поголовні обшуки. Приміські селяни приходили того дня вже не поодинці, а десятками, без нічого, в тісно підперезаних кожухах. Ревком формував з них окремий полк. Формальності були короткі — кожного питали:

— Чого прийшов?

— А того прийшов — давай зброю.

— Навіщо тобі зброя?

— Ради треба ставити, а то чортівня знову починається.

— Радянську владу визнаєш без застережень?

— Та які там застереження…

— Іди в другу роту.

Але зі зброєю було погано, поки опівдні несподівано на паровозі з одним вагоном не прикотив Чугай, привіз триста австрійських гвинтівок з патронами. Це трохи полегшило становище. І нарешті пізно ввечері загриміло, застукотіло в степу, — почала підходити довгождана армія батька Махна.

Першою з’явилася в селищі кінна сотня — гвардія імені Кропоткіна, — здорові батькові синки — рослі, як один. Вони зараз же зайняли школу, викинули звідти книжки, парти і вчительку і пішли владно стукати по хатах. За ними в’їхало до двохсот возів і тачанок з піхотою. І після всіх коло школи спинилася велика, очевидно архієрейська, дорожня карета — четвериком вряд — з Великим Німим на козлах, з неї поважно вийшов Махно з Льовкою і Каретником.

Батько негайно викликав до себе на нараду штаб ревному. На той час коло ревкомівського вагона зібралося вже чимало схвильованих робітників. Вони кричали до голови:

— Мироне Івановичу, ти піди сам подивись, — яке це радянське військо, це ж бандити… От послухай тітку Гапку — вона тобі скаже, що вони з нею зробили…

Тітка Гапка заливалася слізьми:

— Мироне Івановичу, вжитки мої ти знаєш… Шелеп до мене в хату два хлопці… Давай молока, давай сала… Ну, такі здоровані голодні… Веди на подвір’я, показуй — де кабан, де птиця… Все похапали, щоб їм на пупі нарвало, проклятим…

Голові довелося суворим голосом розтлумачити, що коли вже справа зроблена, — Махна з військом покликали, — задкувати пізно, і тепер одне завдання: штурмом узяти місто й передати владу Радам. І раптом нагукав на тітку Гапку:

— Двох кабанів, — мало тобі? — череду кабанів тобі подаруємо… Перестань народ баламутити…

На засіданні Махно поводився чудно: нахабно й полохливо. Він зажадав, щоб його призначили головнокомандуючим усіма силами, і пригрозив: в противному разі армія сама оберне коней назад. Він повторював, що у Радянської влади нема ще іншої такої бойової одиниці і цю одиницю треба берегти, а не розбазарювати в непродуманих виступах. Він гриз нігті і вряди-годи засував руку під куртку і чухався. Виявилось, що він більш за все на світі боїться шістнадцяти гармат у петлюрівців. Тоді Чугай сказав йому:

— Добре! Якщо у тебе свербить від цих гармат, сьогодні вночі я поїду до міста, поговорю з командиром артилерії.

— Тобто як — поговориш?

— А це вже моє діло — як…

— Брешеш!

— Ні, не брешу. Хто у них командир артилерії? Мартиненко. Наш — балтієць, комендор з броненосця «Гангут», мій земляк, а може — свояк, а може — кум… Він по нас стріляти не буде…

— Брешеш! — повторив Махно, вчепившись нігтями йому в рукав. І, видно, повірив, і раптом заспокоївся, і набрав молодецького вигляду:

— Розказуйте, який у вас план наступу…

Ревком подав йому такий план: загін робітників, озброєних гранатами, вночі переправляється на той бік, люди поодинці сходяться коло залізничного мосту, на світанку атакують кулеметників біля передмостового укріплення, захоплюють кулемети і тримають під обстрілом вулиці, що виходять до мосту. Коли залунають вибухи гранат, бронепоїзд (з чотирьох платформ), з озброєними робітниками й частиною тільки що сформованого селянського полку, руцщть через міст і атакує міський вокзал. В той же час штаб сповіщає по лише йому відомих адресах і телефонах районні більшовицькі комітети, і ті піднімають повстання в місті, — збір коло вокзалу, де буде роздана зброя, привезена на бронепоїзді. Туди ж на той час перенесе свої операції штаб. Кіннота Махна вривається в місто пішохідним мостом. Піхота двома колонами переправляється через Дніпро вище й нижче мосту і з’єднується у вказаних місцях на Катерининському проспекті, звідкй веде наступ угору, щоб захопити міські установи й казарми. Успіх повстання залежить від швидкості й раптовості нападу, тому штурм треба призначити сьогодні вночі.

— Люди потомилися в поході, коні підбилися, треба кувати, — сказав Махно.

Голова ревкому відповів на це:

— Люди відпочинуть, коли заберемо місто, а коней перековуй уже на радянські підкови.

Чугай сказав:

— Ти що, батьку, розташувався табором так, що тебе все місто бачить, — відпочивати? Почастують тебе завтра з шестидюймових. Коротко говори: або цієї ночі, або йди собі…

Дніпро тієї ночі замерз, але лід був ненадійний. Робгь ники цілу ніч носили на берег дошки для переправи, волокли половинки воріт, цілі тини. Працювали нарівні і всі члени ревкому разом з головою.

Тільки батькові синки, розкішно обвішані зброєю, походжали по березі, боячись упріти, і підморгували один одному на рідкі міські вогні по той бік. Великий і багатий був Катеринослав!

Годин за дві до світанку двадцять чотири чоловіка вийшли на лід. їх вів Роїцин. Все було заздалегідь пояснено. Лід потріскував у спайках між крижинами, місцями доводилось накидати дошки, що їх несли в руках. Один тільки раз блиснуло на березі поблизу чорної і невиразної споруди гратчастого мосту, розкотився одинокий постріл. Усі прилягли. І звідси вже поповзли, наскільки можливо відділяючись один від одного.

Рощин виліз на берег там, де він і намітив, коло напівзатопленої баржі. Звідси вгору йшла глуха вуличка. Він вийшов по ній і звернув до задньої сторони якраз того двору, — торговельного складу, тепер спорожнілого, — де був призначений збір. Вогні вокзалу посилали сюди неяскраве світло. Все місто міцно спало. Рощин деякий час ходив вздовж огорожі легкими кроками, повторюючи одну фразу: «Ходиш та й ходиш, що ж ти знаходиш». Він з задоволенням поглядав на високу огорожу, знаючи, як без зусилля перекине через неї своє тіло, що, здавалось, не мало ваги. Поодинці, як тіні, стали з’являтися товариші. Всім він звелів стрибати в двір і йти до воріт. І знову ходив легким кроком.

З двадцяти чотирьох чоловік зібралося двадцять три, один або заблудив, або був узятий роз’їздами. Рощин підстрибнув, підтягнувся на руках, задряпав носками чобіт по дошках і не так легко, як думалось, перекинувся на той бік і стрибнув на биту цеглу.

Робітники стояли коло воріт, мовчки дивились на Рощина, що підходив до них. Деякі сиділи на землі, опустивши обличчя в підняті коліна. До світанку залишалося недовго. Вирішальними і найтяжчими були ці останні хвилини чекання, особливо у людей, які вперше йшли в бій. Рощин ледве добачав стиснені вольовим напруженням роти, сухий блиск некліпаючих очей. Це були чесні хлопці, які думали довірливо і просто, важкорукі руські люди. Своєю охотою пішли чорт знає на яке небезпечне діло. За всесвітню, як говорила Маруся в білій кімнатці, осяяній свічкою. До нього підступило почуття налітаючої радості і знову та сама легкість, — хвилюванням стиснуло горло.

Все це було не схоже ні на що, все — небувале…

— Товариші, — сказав він, хмурячись. — Якщо ми спокійно зробимо цю справу, — буде удача й надалі. Від нас зараз залежить успіх усього повстання. (Ті, що сиділи на землі, повставали, підійшли). Ще раз повторюю — хитрості тут великої нема, головне — швидкість і спокій. Цього ворог боїться більш за все, — не зброї, а самої людини… От, якщо у тебе… — Він глянув знизу вгору на юнака з голою сильною шиєю. — Якщо у тебе, товаришу… — Йому нестримно захотілось, і він поклав руку йому на плече, торкнувся його теплої шиї. — Якщо у тебе під серцем холодок, то й у ворога ж теж під серцем холодок… Значить, хто сміливіший, — той і взяв.

Юнак хитнув головою і засміявся:

— А правильно ти кажеш, — хто кого обдурить… Вони дурні, а ми розумні… Ми ж знаємо, за що… — Він раптом звільнив шию, вона надулася, гарний рот його перекривився. — Ми ж знаємо, за що помирати…

Другий, протовплюючись, спитав:

— Ти от скажи, — я кинув гранати, що я далі буду, без зброї?

Хтось хрипким шепотом відповів йому:

— А руки у тебе нащо? Дурило!

— Товариші, ще раз повторюю вам всю операцію, — сказав Рощин. — Ми розділимося на дві групи…

Розказуючи, він поглядав, — коли ж, нарешті, в непроглядній темряві за Дніпром засіріє світанок… Густі хмари заступали його. Далі морити людей було нерозумно.

— Пора. — Він осунув паска. — Розділяйся. Відчиняй ворота.

Обережно відчинили ворота. Вийшли по одному і, скрадаючись, дійшли до того місця, де кінчалась огорожа. Звідси добре видно було міст на смузі замерзлої ріки. Перед ним неясно бовванів горбок передмостового окопу, з кулеметами і, як видно, сонною командою. Другий такий самий окоп був по другий бік насипу.

— Бери гранати… Побігли…

Побігли разом усі двадцять три чоловіка, мовчки, з усієї сили, як бігають, коли грають у гилки, — половина людей — прямо на окоп, другі тринадцять чоловік — завертаючи праворуч до насипу. Рощин старався не відстати. Він бачив, як довгі тіні в підперезаних куртках високо перестрибують через залізничний насип. Він звернув туди, за ними. Він зрозумів, що сталася помилка, — вони не встигнуть добігти до другого окопу, нарвуться на тривогу. За спиною його залунав вибух, дико закричали голоси, ще, і ще, і ще рвалися гранати… Перший окоп взятий… Не обертаючись, хапаючи роззявленим ротом різке повітря, він видряпався на насип. Тринадцять чоловік — поперед нього — мчали величезними стрибками… Вони підбігали… Назустріч їм затріпотіло скаженим метеликом полум’я кулемета. Наче вітер пронісся над головою Рощина… «Господи, зроби чудо, це буває, — подумав він, — '— інакше — тільки загинути…» Він бачив, як той, високий хлопець з голою шиєю, не пригинаючись, кинув гранату, і всі тринадцять, живі, звалилися в окоп. Він побачив, як борсались хрипуні тіла. Один, бородатий, у погонах, вириваючись, підвівся і шаблею оскаженіло колов тих, хто хапався за нього. Рощин вистрілив: бородатий осів, схилив голову. І зараз же звідти поліз другий, в офіцерській шинелі, відбрикуючись і вигукуючи. Рощин схопив його, офіцер, вирвавши руки, вчепився йому в шию: «Сволоч, сволоч!» — і раптом розтиснув пальці:

— Рощин!..

Чорт його знає, хто це був, — здається, з штабу Еверта. Не відповідаючи, Рощин ударив його револьвером у скроню…

І цей окоп був взятий. Робітники повертали кулемети. За Дніпром вив паровоз. І по мосту, гуркочучи, поповз бронепоїзд на штурм вокзалу.

Сонце давно зійшло, і палило, й не гріло. Бронепоїзд знову, пихкаючи чорним димом, пішов через міст, перевозячи до захопленого вокзалу людей і зброю. Люди криками проводили його з окопів. Справи йшли добре. Махновська піхота давно вже переправилась по льоду, як мурашки, полізла на крутий берег, збила поліцейські застави і розсипалась по вулицях. Не послаблюючись, гриміли постріли то здалека, то — от-от — близько.

— Сашко, йди на вокзал, знайди головнокомандуючого і скажи, що ми тут сидимо з п’ятої години ранку, померзли й не їли, нехай нас замінять, — сказав Рощин хлопцеві з голою шиєю. Безвусе, лише обросле кучерявим пушком, мужнє і дитяче обличчя його було в кривавих подряпинах, — так його недавно опорядив здоровань кулеметник, прощаючись з життям.

Сашко змерз у легкій куртці і швидко побіг відкритим місцем, хоч у повітрі часто посвистували кулі. Йому кричали: «Пропадеш, дурню… Сашко, цигарок принеси…» Він незабаром повернувся, присів навпочіпки перед окопом, кинув товаришам пачку цигарок і Рощину передав записку з свіжонамазаним штампом: «Дожидайте, пришлю. Махно».

— Вам уклін від Марусі, — сказав він Рощину.

Вадим Петрович від несподіванки роззявив рота, з хвилину дивився з окопу на Сашка, що присів тут.

— Товаришу Рощин, хороша дівчина, пощастило тобі, чуєш…

— Ти де бачив її?

— На вокзалі шурує… Без неї я б до Махна й не пробився. Що робиться, хлопці, — народу! Не встигають зброю роздавати… Наш Катеринослав!

Штаб Махна розташувався на вокзалі. Батько сидів у залі I–II класу за буфетною стойкою з штучними пальмами — з неї змахнули тільки на підлогу всякий скляний мотлох — і писав накази. Каретник ляпав по них печаттю. Той, хто одержував їх, прожогом вибігав геть. Безперестанку вбігали збуджені люди, вимагаючи патронів, підкріплень, похідних кухонь, цигарок, хліба, санітарів… Який-небудь командир, розпалений тим, що вже зовсім близько підібрався до торговельно-промислового банку, — залишалось два кроки до дверей, — через недостачу вогнеприпасів заліг, кусаючи від досади землю, — підходив до батька і, вихопивши гранати, що висіли коло пояса, для остраху з грюкотом кидав їх на прилавок:

— Ти що тут — богу молишся? В душу, в віру, в мать, — гони патрони!..

Батько давав накази тільки тим, хто їх вимагав. Страшно ворушачи щелепами, він удавав, що розпоряджається. Насправді ж, в голові його була неймовірна плутанина. Продираючи папір, він ставив хрестики на карті міста — там, де наступали або відступали частини військ. В цьому чортовому місті ніде було розвернутися, всюди тіснота, ворог зверху, збоку, ззаду… Витріщившись на карту, батько не бачив ні цих вулиць, ні цих будинків. Він втратив всяке орієнтування. Гра йшла наосліп. Недарма він називав міста шкідливою річчю, всім заразам заразою.

Крім того, тривожила його непевність з Мартиненком. Чугай підтвердив, що Мартиненко стріляти по своїх не хоче. Чи бачився Чугай з ним цієї ночі, чи вони змовились раніш, — справді, в артилерійському парку було все спокійно, половина гарматної обслуги розбіглась, і сам Мартиненко, мабуть, через непевність становища, п’яний, як ніч. З його парку тільки дві польові гармати стояли біля вокзалу, покинені петлюрівцями. Махно зрадів, — гармат він ніколи не захоплював, — наказав викотити їх на проспект і сам смикнув за спусковий шнур; обличчя його зморшкувато засміялось, коли гармата ревнула, — люди аж поприсідали, — і снаряд завив над високими тополями.

Штаб ревкому містився на привокзальному майдані. Там горіли вогнища, і коло них купками стояли робітники, що прибували з усіх районів. Члени ревкому знали майже кожного в обличчя і звідки він. Викликали товаришів по заводах і майстернях — металістів, мукомолів, шкіряників, текстильників, — робітники одходили від вогнищ і строїлись чоловік по п’ятдесят. Якщо серед них знаходився підходящий, його призначали командиром, або команду приймав хто-небудь з членів ревкому. Роздавали гвинтівки, зразу ж показуючи тим, що не знали, як з ними поводитись. Загонові давалось бойове завдання. Командир піднімав гвинтівку, потрясав нею:

— Вперед, товариші!..

Робітники теж піднімали цю дорогу річ, яка нарештітаки потрапила їм до рук:

— За владу Рад!

Загони йшли в бік Катерининського проспекту в бій.

Рощин протовпився до головнокомандуючого і докладно рапортував про здобуття передмостових укріплень і про втрати в особовому складі: четверо поранених, один задавлений на смерть. Махно, кусаючи олівець, дивився на коричневе, змарніле обличчя Рощина з твердим до зухвальства і майже безумним поглядом.

— Добре, будеш нагороджений срібним годинником, — сказав він і на край стойки присунув карту міста, що лежала перед ним. — Дивись сюди, — І повів олівцем лінію по хрестиках. — Наступ затримується. Ми доскочили он куди, — вулиця, кривий заівулок, бульвар… І далі — он куди хрести загинають… Я хочу знати причину, — чого топчемось, мов у багні? — крикнув він різким, птичим голосом. — Іди і виясни. — На клаптику паперу він надряпав кілька слів, і Каретник з-під його ліктя, хукнувши на печать, стукнув по підпису. — Можеш розстрілювати боягузів, даю тобі право…

Рощин вийшов на майдан, де продовжували строїтись нерівними рядами робітничі загони, лунали крики команди і крики «ура!». Від диму вогнищ, на яких уже подекуди прилаштували варити в казанах кашу, у нього запаморочилась голова, і в пам’яті пропливло: знайомий чавун з борщем, який Маруся, вискочивши з-за столу, підхоплювала з рук матері, і Марусині зуби, що кусають скибку запашного хліба. Ну, гаразд!

За Рощиним ішли з гвинтівками Сашко і ще двоє з команди: один — рябий, веселий, кремезний, як казанок, на прізвище Чиж, другий — гарний юнак, який весь час усміхався, з твердим обличчям і підбитим оком, прикритим низько насунутим козирком чорного картузика, — водопровідник, називав він себе Роберт. По Катерининському проспекту довелося пробиратись, ховаючись за виступами будинків, від під’їзду до під’їзду. Кулі так і співали. Бульвар був порожній, але всюди за вікнами, заваленими матрацами, з’являлись і ховались обличчя цікавих. В під’їзді ювелірного магазину сидів чоловік у кожусі, — маленьке, висмоктане злиднями лице його було задерте догори, наче він підняв його разом з сивою бородою до старого єврейського неба, запитуючи: що ж це воно, господи?

— Ти що тут робиш? — спитав Чиж.

— Що я роблю? — скорботно відповів чоловік. — Жду, коли мене вб’ють.

— Іди додому.

— Чого я піду додому? Пан Папрікакі скаже: що дорожче — твоє паршиве життя чи мій магазин… То краще я вмру коло магазину…

Не встигли вони одійти, сторож висунув бороду з-за дверного виступу:

— Молоді люди, там далі вбивають…

Коли дійшли до рогу, над головами по штукатурці різонула черга з кулемета. Нагнувшись, побігли в бічну вулицю і притулились у заглибині воріт. Важко дихаючи, побачили й полічили: на перехресті, на брукові лежало сім трупів і відкинені гвинтівки. Тут нарвався на вогонь один з робітничих загонів. Роберт, усміхаючись і роздільно, з злістю, вимовляючи слова, сказав:

— Ріжуть з горища готелю «Асторія». Пропоную ліквідувати цю точку.

Пропозиція здалася слушною. Готель «Асторія», де два місяці жив Рощин, був по той бік бульвару, підійти до нього можна було тільки під вогнем. Рощин розкинутими руками притиснув товаришів до воріт:

— Тільки по одному, з інтервалами, швидко, риску ніякого.

Нагнувшись, майже падаючи, він пробіг до перехрестя і приліг за труп. З горища «Асторії» стукнуло два рази. Схопившись, він кинувся зигзагами, як заєць, до тополь, на середину бульвару. З горища з запізненням поквап- диво застукало, але він був уже в «мертвому» просторі. Прихилившись до стовбура тополі, знявши шапку, витер нею обличчя, набрав повітря, крикнув:

— Сашко, біжи ти…

В дзеркальні двері готелю довелося постукати ручними гранатами, — тоді з середини відсунули комод і двері відчинили. Роберт одіпхнув солідного швейцара, що загорлав був: «Ромка, куди ти, стерво…», — і кинувся з піднятою гранатою. У вестибюлі було повно постояльців, що спустилися з усіх поверхів, — забачивши романтично настроєного юнака з гранатою і за ним ще трьох озброєних, публіка мовчки почала втікати вгору по сходах. Ті, що засапались, прилипали до поручнів. Рощин, піднімаючись по сходах, упізнавав багатьох. І його впізнали, — якби можна було убити поглядом, він би сто разів упав мертвим. Один тільки благодушний поміщик, той, на чиїй шиї висіло три незаміжні дочки, вийшовши з запізненням із свого номера, де він у цей час обідав всухом’ятку, мало не вхопив Рощина в обійми, дихнувши на нього мадерою:

— Голубчику, Вадиме Петровичу, то це ви, а мої дівки торохтять, нібито якісь більшовики вдерлися.

Але слова завмерли у нього, коли він побачив величезного Сашка з кривавими подряпинами на щоках, і прикрите козирком око водопровідника, і веселого, рожевого, але мало схильного до класової поблажливості Чижа…

Водопровідник знав у готелі всі ходи й виходи. Коли вибігли на третій поверх, він повів на чорні сходи і звідти — на горище. Залізні двері туди були відхилені… «Тут вони», — прошепотів він і, рвучко відчинивши двері, кинувся з такою злістю, наче ждав цього все життя… Коли Рощин, нахиляючись у темряві під балками, добіг до слухового вікна, Роберт усе колов штиком якогось чоловіка в шубі, що лежав ниць біля кулемета.

— Я казав — це сам хазяїн!

Коли спускались з горища, хлопчина раптом знесилився, в нього так затремтіли губи — сів на східці й закрив обличчя картузом. Сашко, взявши у нього гвинтівку, сказав грубо: «Ждати нам тебе!» — і Чиж сказав йому: «Ех, ти, а ще Роберт…» Він схопився, вирвав у Сашка свою гвинтівку й побіг униз, стрибаючи через східці. Його і Чижа Вадим Петрович залишив стерегти готель. Сашка послав у штаб з запискою, щоб в «Асторію» вислали наряд, і один повернувся на бульвар.

День уже кінчався. Робітничі загони зайняли пошту й телеграф, міську думу і казначейство. Всі ці місця Ро- щин обійшов і звідусіль послав у штаб зв’язківців. З усіх ознак, бій затягався. Махновська піхота, вичерпавши перший одчайдушний порив, почала нудьгувати в міських умовах… Коли б це був бій у степу, — давно б уже ділили трофеї, варили б на вогнищах куліш та, зібравшись у коло, дивилися б, як заядлі танцюристи шкварять гопака в добрих чобітках, здертих з убитих. Петлюрівці в свою чергу опам’ятались від розгубленості, — відступивши до середини проспекту, окопалися і вже почали подекуди переходити в контратаки.

Аж смерком Рощин повернувся на вокзал. Але Махна там не було, свій штаб він переніс у готель «Асторія». Рощин пішов в «Асторію». З учорашнього дня не їв, випив тільки кухоль води. Ноги від утоми підгиналися в кісточках, бекеша висіла на плечах, як свинцева.

В готель його не пустили. Коло дверей стояло два кулемети, і по тротуару походжали, видзвонюючи шпорами, батькові гвардійці, з довгим, за гуляйпольською модою, волоссям, напущеним на лоб. Щоб не застудитися, один поверх кавалерійського кожушка напнув тхорячу шубу, другий обмотав шию соболевою шаллю. Гвардійці зажадали у Рощина документів, але обидва були неграмотні і пригрозили рішити його тут-таки на тротуарі, якщо він буде наполягати й добуватися в двері. «Ідіть ви к такійсякій матері з своїм батьком», — мляво сказав їм Рощин і знову пішов на вокзал.

Там, у напівтемному, розореному буфеті, куди крізь високі вікна падали відблиски вогнищ, він ліг на дубовий диван і зараз же заснув, — хоч би які там лунали крики, паровозні свистки і постріли. Але крізь тяжку втому пливли і пливли безладні уривки сьогоднішнього дня. День прожитий чесно… Не зовсім, власне… Навіщо вдарив того в скроню? — адже чоловік здався… Щоб кінці, чи що, в воду? Так, так, так… І спливло в пам’яті: карти на столі, стаканчики глінтвейну… І тут же — убитий — капітан Веденяпін, кар’єристик, з каріозними зубами і мокрим ротом, як куряча гузка, складеним, ніби для поцілунку в афедрон командуючому армією, генералові Еверту, що сидить за преферансом… Ну і чорт з ним, правильно вдарив…

Сон і тривожні удари серця боролися. Рощин розплющив очі й дивився на спокійне, чарівне обличчя, осяяне червонуватим світлом з вікна. Зітхнув і прокинувся. Поруч сиділа Маруся, тримаючи на колінах кухоль з окро-. пом і шматок хліба.

— На, з’їж, — сказала вона.

Тієї ночі Чугай і голова ревкому пробралися в артилерійський парк, де на варті залишились тільки свої люди, розбудили Мартиненка, і Чугай сказав йому так:

— Прийшли по твою чорну совість, товаришу, гірше, як ти робиш, — далі нікуди… Або ти напевне котись до Петлюри, але живим ми тебе не пустимо, або — запрягай гармати…

— А що ж, можна, — вранці приведу до вас гармати…

— Не вранці, давай зараз… Ех, проспиш ти царство небесне, Мартиненку…

— Та я хіба що, зараз — то й зараз…

На другий день усі вікна в Катеринославі задеренчали від гарматної стрільби. На проспекті полетіла в повітря бруківка, гілля тополь, шматки бульварних кіосків. Захоплені цією суворою музикою, робітничі загони, селянський полк і махновська піхота кинулись на петлюрівців і відтиснули їх до половини гори. Тоді представники різних партійних і безпартійних організацій, а також Папрікакі-молодший, несучи на ціпках білі прапори, з великою небезпекою добрались до ревкому і запропонували посередництво, щоб якнайшвидше досягти перемир’я і припинити громадянську війну.

Мирон Іванович, сидячи (сутулуватий, в пальтечку з відірваними гудзиками і в засмальцьованій кепці) коло стола у вестибюлі «Асторії» і без найменшого виділення слинних залоз жуючи черствий хліб, сказав делегатам:

— Нам самим не цікаво руйнувати місто. Пропонуємо ультиматум: до третьої години після полудня всі петлюрівські частини складають зброю, контрреволюційні дружинники припиняють стрільбу з горищ. В противному разі о третій годині першій хвилині наша артилерія відкриває вогонь по місту в шаховому порядку.

Голова говорив повільно, жував ще повільніше, обличчя його було темне від кіптяви. Делегати занепали духом. Довго пошепки радились і захотіли сперечатись. Але в цей час мармуровими сходами у вестибюль з галасом спустились строкато й різноманітно одягнені люди: попереду йшли двоє, тримаючи в руках — в обіймах — кулемети «льюїса», за ними — дюжина нахабних хлопців, обвішаних зброєю, і посередині — довговолосий чоловік з окаянними очима…

Делегати вихопили з рук голови ультиматум і поспішили на бульвар, на свіже повітря, під летючі кулі.

Петлюрівське командування відхилило ультиматум.

0 третій годині першій хвилині батько Махно лютував і стукав револьвером по столі, за яким засідала Реввійськрада, вимагаючи рознести місто без пощади в шаховому порядку. Членам Реввійськради, місцевим робітникам, які народилися тут, жаль було міста. Проте виявляти слабість не можна було, тому вирішили наполохати буржуїв. З запізненням чотирнадцять гармат Мартиненка ревнули. Подекуди з стін великих будинків, що піднімалися уступами, бризнули уламки цегли і штукатурки. Представники комітетів забігали, як миші, від петлюрівців до Реввійськради. Атаки робітничих загонів не припинялися. Петлюрівці почали відступати в кінець бульвару на саму гору.

В ніч на четверту добу повстання ревком оголосив у місті Радянську владу.

Цілу ніч ревком формував уряд. Як тоді в вагоні і передбачав Мирон Іванович, анархісти й ліві есери уклали блок з батьком Махпом, на його плечах вдерлися на засідання і шалено билися тепер за кожне місце. Есери підібрались чомусь усі невеличкі на зріст, але міцненькі, вони добре виспались, і переспорити їх було дуже трудно.

Кожен з них, схоплюючись, з свіжою усмішкою насамперед звертався до батька, _ мовляв, Махно — справжній представник народної стихії, він — казковий вождь і великий стратег, всеочищаючий вогонь і залізна мітла… А яка красота його хлопці, самовіддані молодці!

Батько, стиснувши бліді губи, слухав і тільки кивав засмоктаним обличчям. А невгамовний есер піднімав голос так, щоб чули його за дверима, що весь час відчинялися, в коридорі, де товпились махновці й різна публіка, що, чорт її знає як, пролізла в готель.

— Товариші більшовики, про що нам сперечатись? Ви за Ради, і ми за Ради… Розходження наше чисто тактичне. Ми дістаємо в спадщину буржуазний апарат міського господарства. Ви хочете зробити його радянським за один день. А ми знаємо, що з комуністами міський апарат працювати не буде. Саботаж забезпечений. Гарантовані голод і розруха. А з нами працювати вони хочуть, — є постанова міської думи. Ось чому ми 6,’ємося за кандидатуру комісара продовольства товариша Воліна. Пропоную закрити дебати й голосувати…

Анархісти, що трималися загадково й навіть зневажливо, втнули несподівано таке, що навіть батько завертів курчачою шиєю. їх представник, студент, у червоній, як мак, фесці, виставив кандидатуру в комісари фінансів Папрікакі-молодшого…

— Ми його будемо обстоювати всіма засобами, які є в нашому розпорядженні. Папрікакі-молОдший — наш однодумець, анархіст кабінетного типу, знавець фінансів і в наших руках буде слухняним і корисним знаряддям повсталого вільного народу… Пропоную дебатів не відкривати й голосувати простим підняттям рук…

Маруся з Вадимом Петровичем сиділи тут же під стіною, на одному стільці. Маруся обурювалась, сердито стискала руки, схоплювалась, щоб крикнути надламано й високо: «Це ганьба!» — або: «А де ви були, коли ми билися!» — і знову сідала з палаючими щоками. У неї був тільки дорадчий голос.

За ці дні вона схудла і засмагла. В ростебнутій кожушанці їй було жарко, волосся у неї розпатлалось. В паузах між промовами вона поквапливо розповідала Рощину про свої пригоди… Спочатку працювала в комісії для постачання загонів хлібом і окропом… Була переведена в санітарний загін і нарешті призначена зв’язковим… Бігала по всьому місту… її обстрілювали «сто разів». Вона показувала Рощину пелену спідниці з дірками…

— Коли б я не була проворна, мені б каюк. Кричать: Маруська! Я закрутилася, а тут бомба'на цьому місці, де я хвилинку тому була, як тарарахне, а я — за тополю… Ну, так налякалась, що й досі коліна тремтять.

Життєрадісності у Марусі вистачило б ще на десяток повстань. Під час її балаканини в дверях з’явилося подряпане обличчя Сашка. Він насилу протовпився сюди і кивнув до Марусі пальцем. Вона побігла, і він щось їй зашепотів. Маруся сплеснула в долоні…

Чугай гудів, відводячи кандидатури:

— Товариші, ми не сперечатись зібралися, ми тут не доводити зібралися, ми зібралися наказувати… А наказує той, у кого сила.

Маруся ледве могла діждатися, — підбігла до стола, повідомила:

— В місті йде повсюдний грабіж… От послухайте товаришів… їх сюди пускати не хочуть… їм руки повикручували…

Тоді за дверима почався гомін, метушня, надривні голоси, і в кімнату вдерлися Сашко й кілька робітників з гвинтівками. Вони заговорили разом:

— Що ж це таке! Тут у вас поліцію поставили! Підіть краще подивіться… Весь бульвар оточений, батькові хлопці магазини розбивають… Возами вивозять…

У Махна напружились губи, наче він збирався вкусити… Виліз з-за стола й пішов… Махновські хлопці в коридорі й вестибюлі розступилися, бачачи, що батько вишкіряє жовті, як у старого собаки, зуби. Іти йому далеко не довелося, — на протилежному боці проспекту коло вікон великого магазину метушились якісь тіні. Тільки-но він переступив за двері, готелю, як на тротуарі з’явився Льовка.

— В чому річ, через що хай? — спитав Льовка і похитнувся. Махно крикнув:

— Де ти був, мерзотнику?

— Де я був… Шаблю тупив… Тридцять шість одною цією рукою… Тридцять шість…

— Ти мені порядок у місті подай! — заверещав Махно, сильно штовхнувши Льовку в груди, і побіг через бульвар до магазину. За ним — Льовка і кілька гвардійців. Але там уже догадалися, що треба втікати, тіні коло вікон зникли, і лише кілька чоловік, важко тупаючи, вже далеко втікали з клунками.

Проте один батьків хлопець з великими вусами загавився, і гвардійці витягли його з магазину. Він плаксиво завів, що прийшов сюди тільки подивитися, як прокляті буржуї пили громадянську кров… Махно весь тіпався, дивлячись на нього. І коли від готелю підбігли ще цікаві, — викинув руку в обличчя йому:

— Це відомий агент контрреволюції… Не будеш ти більше творити чорну справу!.. Рубай його, і все…

Вусатий хлопець загорлав: «Не треба!..» Льовка витягнув шаблю, крякнув і навідліг, з видихом ударив його по шиї…

— Тридцять сьомий! — хвалькувато сказав, відступаючи.

Махно почав люто бити ногою тіло, що сіпалось у кривавій калюжі, яка розпливалась по тротуару.

— Так буде зроблено з кожним… Вакханалія грабежів скінчена, скінчена… — І він круто обернувся до публіки, що шарахнула від нього. — Можете йти спокійно по домівках…

Маруся несподівано заснула на стільці, прихилившись до плеча Рощина, розпатлана голова її потроху схилялась до нього на груди. Була вже сьома година ранку. Старий похмурий лакей, що змінив з нагоди встановлення Радянської влади свій фрак на домашню приношену куртку з бранденбурами,' приніс чай і великі шматки білого хліба Уряд був уже сформований, але залишилося ще багато невідкладних питань. Так, ще звечора був поданий запит залізничниками, хто буде їм платити утримання і в якому розмірі? Махно, підтримуваний анархістами, запропонував таке формулювання: нехай залізничники самі визначають ціни на квитки, самі збирають гроші і самі ж собі платять утримання…

Але дебати не встигли розгорнутися. В кімнаті, прокуреній до сизого туману, раптом задеренчали шибки у вікнах. Долинув глухий вибух. Мартиненко, що спав на дивані, замуркотів. Шибки знову задеренчали. Мартиненко прокинувся: «А щоб їх чорти взяли, чого вони дуріють…» — і почав насувати папаху на бритий череп. Долетів третій важкий удар. Чугай і Мирон Іванович, опустивши шматки хліба, тривожно перезирнулись. У двері вдерлися Льовка й кавалерист, що мотав, як ведмідь, головою без шапки.

— Пропали, — промовив кавалерист і помахав рукою над вухом, — пропав весь ескадрон…

— Під Дієвкою! — крикнув Льовка, трясучи щоками. — Все балакаєш, батьку!.. Полковник Самокиш підходить з шістьма куренями: б’є по вокзалу з важких…

Злорадно й відкрито, не ховаючись уже за матраци, з усіх вікон дивились жителі Катерининського проспекту, як утікає махновська армія. Мчали вершники, хльоскаючи нагайками на обидва боки, маяли од вітру за їх плечима шуби, бурки, гусарські ментики, шовкові ковдри… Коні, обтяжені вузлами в засідельних тороках, спотикались на обмерзлому брукові: і кінь, і вершник, і здобич котилися к чорту, під копита… «Ага! — кричали за вікнами. — Ще один!» Скакали вантажені награбованим добром вози; розкидаючи все по дорозі, мчали четверики з тачанками, так що іскри сипалися з-під кованих коліс. Бігли піхотинці, які не встигли скочити на вози…

Все це з дикими зойками, гуркотом і тріском прямувало вгору по проспекту, до нагірної частини міста, бо полковник Самокиш уже захопив залізничний міст і вокзал… Батько Махно, вибігши тоді з ревкому, в безсилій люті затупотів ногами, заплакав, кажуть, кинувся в тачанку, яку Льовка пригнав до готелю, накрився з головою кожухом, — чи то від сорому, чи то для того, щоб його не впізнали, — і втік з проклятого міста невідомо куди.

Батькова армія, що втікала без єдиного пострілу, виходячи з міста, несподівано наткнулась на петлюрівські застави, заметалася в паніці і повернула коней до Дніпра, на явну загибель. Берег тут був крутий. Ламаючи кущі й тини, перекидаючись разом з возами, махновці скотилися на лід. Але лід був тонкий, почав гнутися, затріщав, і люди, коні та вози заборсались у чорній воді серед крижин. Лише невелика частина махновської армії — жалюгідні залишки — добралася до лівого берега.

Тієї ночі багато робітників з загонів відпросилися: піти додому, погрітися, перезутися, попоїсти гарячого. При зброї залишались тільки патрульні загони та бійці селянського полку, яким нікуди було піти. Цьому селянському полкові й довелося в нерівних умовах прийняти весь удар петлюрівських куренів полковника Самокиша. Полк був оточений поблизу вокзального майдану і знищений майже весь у штиковому бою, лише небагатьом удалося пробитися і втекти через прохідні двори і, повернувшись на села, розказати про страшний бій, де полягло три сотні добрих хлопців, які прийшли в Катеринослав, щоб становити Радянську владу.

Члени ревкому, Мирон Іванович і Чугай, кинулися збирати робітничі загони і стягати патрулі. Вони не сподівались удержати місто, — завдання полягало в тому, щоб дати можливість усім тим, що брали участь у повстанні, вийти через пішохідний міст на лівий берег. Зібрані загони засіли за будинками, за вивернутим камінням, за барикадами, відкидаючи кулеметним вогнем петлюрівців, що насідали все більше. Звідусюди до мосту й через міст бігли сотні робітників з жінками й дітьми… Деякі виносили на руках мізерні пожитки, які без жалю можна було покинути. По них стріляли з дахів, стріляли знизу, з берега.

Чугай, Мирон Іванович, Рощин, Маруся, Сашко, Чиж і десяток товаришів відступали останніми. Волочачи кулемет, вони перебігали від рогу до рогу, від прикриття до прикриття. Сірі папахи самокишців раз у раз висувалися неподалік від під’їздів. Залишалось найтяжче — ступити на міст, де не було ніякого захисту, крім трупів та покинених вузлів… Чугай обернув кулемет, приліг за щитком, залишивши біля себе Сашка, і крикнув до всіх інших: «Біжіть прудко…» Під гуркіт кулемета, що працював, поки не розтопиться ствол, усі побігли.

На самій середині мосту Маруся спіткнулася й пішла важко, невпевнено, Рощин наздогнав її, підтримав, вона здивовано глянула, щось хотіла вимовити І тільки дивилась на нього. Рощин, присівши, підняв її, як беруть дітей, на руки. Маруся все важче тулилася до нього. Ось і кінець мосту, — по стегну Вадима Петровича вдарило ніби залізною палицею. Він силкувався вдержатися на ногах, щоб не впустити, не зробити боляче Марусі. Ззаду надбіг Чугай. Рощин — йому: «Впущу ж, візьми її…» І зараз же з нього збило шапку і почало темніти в очах. Він ще чув голос Чугая:

— Сашко, не можна його кидати…

XVI

«Розбійники» були поставлені аж у лютому, під час короткого перепочинку Качалінського полку. Довгі переходи в мороз і завірюхи, коли попереду замість теплої ночівлі розливалася під хмарами похмура заграва і в засніжених степах не знайти було тріски — обігріти заклякле тіло біля вогнища, затяжні бої, вранішні тривоги, люті короткі сутички з козаками, — все залишилось позаду. Мамонтов з залишками потріпаних полків був далеко за Доном. Армія його танула. Йому більше не вірили: даремно він поклав у землю десятки тисяч — цвіт Донського війська — в трьох наступах на Царицин.

Качалінці, зайнявши без бою велику станицю, яка замирилася, повеселішали: попоїли ситно і виспались тепло. Попереду — весна, а там і кінець, може, затяжній війні.

Півтора місяця тяжкого походу виснажили Дашу, — їй і на думку не спадало братися знову за цей спектакль. Театральне майно розгубилося, кілька чоловік з трупи було поранено, пропала й сама книжка з п’єсою. Даші хотілося хоч кілька вечорів побути в теплі з Іваном Іллічем, посидіти коло нього, — без слів, без думок, збуваючи в сутінках тихий спокій під безсонну пісеньку того самого цвіркуна під грубкою.

Треба було попрати й полатати білизну, віддати підшити Івану Іллічу валянки. Трохи опорядити себе, а то й чоловік, і всі на світі, та й сама вона в тому числі забули, що вона жінка. Першого ж вечора Даша й Горпина ішли з лазні по замерзлих калюжах, легкий мороз віяв коло гарячих, розпарених щік, — от було щастя! Вони з Горпиною поставили самовар, приготували вечерю. Іван Ілліч і Іван Гора теж повернулися з лазні, і вчотирьох сіли за стіл, — чоловіки кректали від задоволення, борщ же який запашний, з самовара ж так хороше пахло! Іван Гора сказав:

— От, Іване Іллічу, по трудах і відпочинок…

Відпочити Даші не довелося. На другий день, перед тією годиною, коли мав повернутися Іван Ілліч, прийшла Онися з книжкою — Шіллером, стримана, серйозна, і заговорила, піднімаючи мрійні очі:

— Нудьга у мене, Даріє Дмитрівно… Чи я якась наврочена… Усі люди як люди, а я наврочена… У мене ще у маленької це помічалося… Ну, потім, звісно, рано вийшла заміж, діти… Та от — горе моє трапилось… Мені двадцять чотири роки, Даріє Дмитрівно… Скінчиться війна, — куди я піду? З чоловіком жити в хаті, дивитися в степ порожній? Після всього, що бачила, що я чула, — мені інше потрібно… — У Онисі під шинеллю піднялися груди, очі примружились: — Я цю книжку всю прочитала, в боях не розлучалася з нею… Може, я малосвідома, темна, неосвічена, але це можна поправити. Даріє Дмитрівно, в мені різні голоси живуть… Про себе я нічого не знаю, а про людей знаю… Сльози киплять, коли думаю, як би могла хоч про ту саму графиню Амалію розказати… Жива б вона постала з цієї книжки… Мені і Шаригін покійний про це саме говорив… Даріє Дмитрівно, ми сьогодні знайшли приміщення, в школі, чоловік на триста… Тут і теслярі є, і дерева можна дістати, і парусини… Чого б нам не зіграти «Розбійників»? Ролі ми пам’ятаємо… Сьогодні хлопці згадували: добре було б посміятися…

Прийшов Іван Ілліч і, звичайно, зрадів: «Прекрасна ідея! З тиждень тут постоїмо… Чудове буде свято для хлопців!..» Дивний був чоловік Іван Ілліч, — ніщо в ньому не могло затуманити життєрадісності: коли Даша коло нього, значить, мчимо на повен хід до щастя… Як у ті далекі, сині, вітряні червневі дні на пароплаві…

Так Даші й не вдалося послухати в сутінки, як б’ється серце коханого чоловіка, підсунутися обережно, наче котячою лапкою, до потаємних думок… Та чи й було у нього потаємне? Та й навіщо воно тобі, Дашо? Іван Ілліч — просто щедрий чоловік, все, що є у нього, до останку, — бери… І обличчя його, огрубіле від морозів і вітру, — просте, як сонце… Ах, все воно було б інакше, якби у Даші, в ніжній темряві її худенького тіла, заворушилось добре життя, плоть від його плоті…

Трупа почала репетирувати. Що це були за муки! Даша мовчки плакала, артисти соромились дивитися в очі одне одному. Огрубіли, розлютились, застудили голоси… Допоміг Сапожков: прочитав доповідь про походження театру взагалі, де довів, що театр властивий навіть деяким птицям і тваринам, наприклад, лисиці, яка «мишкує», тобто впіймає мишу і влаштовує з нею перед лисенятами ви ставу: і підстрибує, і навзнак перекидається, і ходить на лапках, крутить хвостом… Трупа підбадьорилась, і діло потроху пішло на лад. У школі збили поміст, розмалювали полотна. Рампу влаштували з лойових каганців. Фраки й сюртуки, що пропали в поході, — ті, що Іван Ілліч ще на хуторі реквізував у проїжджого адвоката, — несподівано знайшлися в обозі.

І нарешті настав той день: ще сонце було над спочивком, — по станиці проїхав артилерійським сивим конем червоноармієць (вигадка Івана Ілліча), засурмив у мідну сурму й почав кричати: «Громадяни й товариші, вистава «Розбійники» Шіллера починається…»

До школи збіглася вся станиця. Ганок і вхід в зал штурмували так, що туди вдиралися люди з виряченими очима, без шапок, без гудзиків… Ті, що не потрапили на виставу, не довго журилися. Над станицею стояв молодий місяць у глибокому передвесняному небі. Перед школою залились гармошки. Червоноармійці дивували козачок, які недавно замирилися, любимою піснею: «По небу опівночі ангел летів…» Знайомились, а там уже пішли й жарти, — «в очі дивляться, губи цілують»… А то ще й так: «Військовій людині женитися — не чихнути, можна й заждати».

Публіка в залі спочатку вибухала реготом, впізнаючи в розмальованому старику, з волоссям з клоччя, в балахоні, перефасоненому з попівської ряси, — червоноармійця Ваніна… «Він це! — кричали. — Давай, Ванін, шквар, не бійся…» Коли особливими, повзучими кроками з-за запони в кулісах з’явився чоловік у бахматій одежі з двома хвостами, в жіночих панчохах, — зуби вишкірені, очі вирячені, — І зашипів по-зміїному: «Папаша, тут я, ваш вірний син, Франца — публіка теж зразу впізнала Кузьму Кузьмича і лягла зо сміху…»

Даша за кулісами, вхопившись за голову, повторювала Сапожкову:

— Це кінець, це страхітливий провал, я так і сподівалась…

Але артисти подолали веселий настрій у залі. Публіка всіх впізнала Й почала Слухати. Латугін підходив до чадних каганців, — вони освітлювали знизу його могутнє обличчя, з наліпленою з овечої вовни борідкою, з люто зламаними бровами, — стиснувши руки на грудях так, що тріщав чорний адвокатський сюртук, він говорив сильним голосом:

— «О, якби я міг закликати до повстання всю природу, і повітря, і землю, і океан, і вдарити війною на це паскудне плем’я шакалів…»

Тут уже публіка затихла, розуміючи, до чого йдеться в п’єсі.

Декорацій не змінювали, перестановок особливих не робили. Перед початком кожної картини крізь завісу просувався Сергій Сергійович, — обличчя в нього усміхалось, ніби він знав щось особливе:

— Картина третя. Уявіть розкішний замок графів Моор. У вікно ллються пахощі з саду. Прекрасна Амалія сидить у своїй кімнаті…

Обличчя його, освітлене каганцями, ховалося. Завіса розсувалася. Нікому й не хотілося впізнавати в цій гнівній красуні, в широкій спідниці, в рябенькій хустині, зав’язаній косинкою на грудях, — рум’яну, кучеряву, з величезними очима на все обличчя, — Онисю Назарову з другої роти.

Заговорила вона низько, з тремтінням, наче заспівала, кулачком застукала по столу на Франца: «Геть від мене, негіднику…» І пішла п’єса, як чарівна казка, яку в дитинстві в зимові вечори, бувало, розказує дід, а ти слухаєш, звісивши голову з печі…

Кузьма Кузьмич боявся за одне місце, де Амалія б’є його по щоці. У неї все-таки, при її мрійливості, рука була червоноармійська. Кузьма Кузьмич шепнув був їй: «Легше…» Вона ж від усієї душі: «О безсоромний обмовник!» — розмахнулась, наче весь тягар минулого життя ліг у її руку, і вдарила, — Кузьма Кузьмич відлетів у кулісу. Але ніхто не засміявся. З публіки крикнули: «Правильно…» І всі заплескали в долоні, бо кожному хотілося так само стукнути негідника.

Потім вона зірвала з шиї намисто, кинула його, розтоптала:

— «Носіть ви золото й срібло, багатії! Наїдайтесь за розкішними столами, покойте тіло своє на м’якому ложі хтивості! Карл! Карл! Люблю тебе…»

Сергій Сергійович, ведучи за собою завісу, усміхаючись, значливо сказав: «Антракт…» Онися, підійшовши за кулісою до Даші, притулилася до неї, уткнула обличчя їй в груди, дрібно тремтіла:

— Не хваліть мене, не треба, Даріє Дмитрівно…

Далі спектакль пішов самопливом. У першому акті актори спітніли, напружені мускули у них обм’якли, стиснені голоси стали людськими, і плювати вже їм було, якщо чогось і не дочули від Сергія Сергійовича, що суфлірував свистячим шепотом, — не вагаючись, вигадували своє, дошкульніше, ніж у Шіллера, в усякому разі — дохідливіше.

Публіка була дуже задоволена спектаклем. Телєгін, що сидів поруч з комісаром у першому ряду, кілька разів пустив сльозу; Іван Гора, якому годилося бути стриманим, шумно сопів носом, наче під час якої-небудь вдалої воєнної операції. А особливо задоволені були артисти, — не хотілось роздягатися, розгримовуватися, хоч починай другий сеанс, незважаючи на те, що вже по всій станиці співали півні.

Свято скінчилося. Затихли пісні й гармошки, лише дене-де грюкала хвіртка. Переспівали півні. Станиця спала. Вулицею повільно йшла Онися, поруч — Латугін, в шинелі, накинутій на одне плече, — йому й досі було жарко.

— От, Онисю, от, чудно… Ідеш ти в цій шкаралупі своїй, в шинелині, а я крізь неї тебе бачу… Не підходять звичайні слова, і не хочеться їх тобі говорити…

Ішли вони в кінець станиці, туди, де степ вдалині зливався з темрявою. Місяць високо підбився в почорнілому небі. А перед Онисиними очима й досі горіли каганці, за ними в гаряче надиханій темряві кожне її слово з силою відгукувалось, і звідти йшли до неї схвильовані зітхання, і було в цій її силі бездонне, небувале, жіноче. їй приємно було слухати Латугіна…

— Багатьох я знав, крале моя… Та ну їх усіх к чорту. Такої не стрічав… Зарізався я, — хочеш слухай, хочеш ні…

Він зупинився, і вона зупинилась. Він обняв її, — шинеля з його плеча впала на сніг. Довго, сильно поцілував Онисю в холоднуваті губи. Відхиливши, дивився в її наче байдуже обличчя з щоками, підрум’яненими буряковим соком. А вона — не на нього, підведені очі її дивилися на місяць.

— Ось вона де, мука моя! Ну, гаразд…

Він підняв шинелю, і вони знову пішли…

Тієї ночі Даші теж не спалося. Спираючись ліктем на подушку, вона говорила:

— Я розумію — зараз цього здійснити не можна… Але слухай — Онися у нас є, Латугін у нас є. Кузьма Кузьмич — це просто талант. Це Яго… Ми будемо ставити «Отелло», Поповнимо трупу, завтра ж ти дай наказ по полку… Побачиш — в дивізії, в корпусі будемо грати… Але треба, по-перше, зберегти наші декорації… Поговори з комісаром, нехай він виділить нам. спеціальні підводи… А як слухали! У мене було враження, що глядач — це губка, яка вбирає мистецтво.

— Правду, правду кажеш, — відповів Іван Ілліч. Заклавши руки за спину, в непідперезаній сорочці, без чобіт, у м’яких пантофлях, які йому Даша купила в козачки, він ходив, щоразу заступаючи великим чорним тілом вогник на столі, і чомусь Даші це було неприємно. А коли доходив до вікна, обертався, і вогник освітлював його червонувате, міцне, як з бронзи, усміхнене обличчя, у Даші тривожно стукало серце.

— Ти правду кажеш… Руська людина любить театр… У руської людини особливе таке чуття до мистецтва. Потреба якась незвичайна, жадоба… Скажи — півтора місяця боїв, повиснажувались люди — тільки шкіра та кістки, адже так і собака здохне… При чому тут ще Шіллер? Сьогодні — немовби це тобі в Москві прем’єра в Художньому театрі. А візьми Онисю!.. Нічого не розумію, — справжній самородок… Які рухи, благородність… Який запал! Красуня до того ж.

Вимахуючи руками, він знову заступив світло, Даша сказала:

— Іване, ти можеш не ходити по кімнаті?..

В голосі її було давно, давно ним не чуте роздратування; спершись ліктем на подушку, вона пильно дивилась потемнілими очима. Іван Ілліч зразу замовк, підійшов до постелі, присів на край. Не криючись, злякався.

— Іване, — і вона сіла в постелі, — Іване, я давно хотіла тебе запитати. — Вона швидко провела пальцями по очах. — Це дуже важко, але я не можу більше…

По його обличчю вона побачила, що він зрозумів — яке буде це запитання, і все ж вона сказала, тому що тисячу разів повторювала його сама собі:

— Іване, ти вже зовсім не вважаєш мене за жінку?

У нього почали підніматися плечі, він пробурмотів щось невиразне, взявся за голову. Даша пронизливо дивилась на нього, у неї ще була якась надія… Невже це вирок?

— Дашо, Дашо, так не розуміти… Все-таки треба бути великодушною.

— Великодушною? («Ось він — вирок!»)

— Я тебе, Дашо, так люблю… Ти мене можеш ненавидіти… Хоч, власне, не знаю, — за що? Органічно, так би мовити, відсахнутися… Це мені дуже зрозуміло. Полюбив я тебе на все життя, чи тяжко мені, чи легко, це — слово честі — не має значення… Серце моє зі мною, то й ти з мною… Живи спокійно, будь щаслива…

Даша, слухаючи, трясла головою, він, кривлячись, з зусиллям говорив:

— Чомусь я завжди уявляв твої бідні ніжки, — скільки вони сходили, шукаючи щастя, і все даремно, і все даремно…

Даша випростала з-під одіяла голі худенькі ноги, зіскочила на долівку і, підбігши, погасила вогник на столі.

Іван Гора, повернувшись з Горпиною із спектаклю, засвітив недогарок і переглядав різні папірці, яких чимало набралося за день, — така у нього була звичка: перш ніж лягти спати, все впорядкувати. Горпина, не скидаючи шинелі й шапки, сиділа осторонь, на лаві коло дверей.

— Ти теж нічого собі зіграла, — говорив він, позіхаючи і чухаючи шию. — Не дочув я, що ти там пропищала, ролька у тебе дуже маленька… Але — Онися, Онися! — опустивши носа до свічки, усміхаючись, він перегортав папірці. — Надто вже вона, здається, як це кажуть по-вашому, спідницею крутила — мужчину почуває, це у неї є… Поберегти її треба, поберегти… А що ти думаєш — мало таких революція наверх витягла? В цьому вся і річ… На цьому все і сплановано, народ не сірий, ні… Багатий народ… Тільки от воюємо надто вже розкішно… Машин би нам треба… От, прочитай… — він розгладив один з аркушів, — захопили ми танк голими руками… Та це ж варварство… Коли б у мене був син, я б йому, шмаркачеві, на грудях випік: пам’ятай, не забувай, кому зобов’язаний щастям, чиї кістки в бур’янах біліють…

Горпина, прихилившись до стіни, заплющивши очі, стуливши губи, пригадала найжалісливіше про себе, що могло пригадатися… Як Іван Гора лежав уночі в степу, не ворушачись, не дихаючи, і їй було однаково тоді — живий він ще, чи вже мертвий. У гвинтівці у неї залишилась остання обойма… Горпина не захотіла піти з іншими, вже ж вона його не покинула в тому степу, вночі… Жаль, що там з того часу не валяються білі кісточки Горпинині…

— Ти чого спати не лягаєш, Гапо?

Іван Гора затулився долонею від свічки і придивився, — у Горпини текли сльози з зажмурених очей, часто капали з довгих він, чорні брови високо були підняті… Він зібрав у польову сумку папірці, підійшов до Горпини і присів навпочіпки перед нею:

— Ти чого, дурненька… Стомилась, чи що?

— Печи, печи йому груди, вчи його, вчи про білі кісточки…

— Гапо, що ти верзеш?

Вона відповіла дівчачим розпачливим голосом:

— На другому місяці я… Не бачиш ти нічого… Знаєш одно — Онися, Онися…

Іван Гора тут-таки й сів коло ніг у Горпини. Рот його сам розтягнувся, як у дурнуватого…

— Гапо, а ти не брешеш? Гапо, щастя яке, невже вагітна? Люба ти моя, жадана, Гапочко…

І коли він так сказав, вона — вже низьким, жіночим голосом:

— Та ну тебе, йди з очей геть…

Потягнулась до нього, обняла і припала, все ще схлипуючи, щоразу коротше й тихіше…

Третій розгром отамана Краснова під Царицином викликав пожвавлення всього Південного фронту, що навис трьома арміями — Восьмою, Дев’ятою і Тринадцятою — над Доном і Донбасом. Козацтво, що ворогувало, здавалось, готове було махнути рукою на ворожнечу, почепити сідла в сарай, — нехай їх каляють голуби, — загорнути в просалені ганчірки гвинтівки, закопати глибше в землю. Який чорт видумав, що під більшовиками не можна жити! — земля нікуди не поділась, ось вона парує на оголених горбах під весняним сонцем, і руки при собі, і коні просяться в хомут, воли — в ярмо…

Головком з Серпухова підганяв з наступом. Початковий порочний план головком а трохи змінювався. Армії перестроювались на ходу: замість рухатись по Дону, на південний схід, червоним арміям у бездоріжжя доводилось повертатися на південний захід, на Донець. Але робити це було вже пізно: стовпова дорога революції — пролетарський Донбас — була закрита міцно: за ці два місяці тупцювання на місці дивізія Май-Маєвського, що вдерлася в Донбас, поповнилась сильними добровольчими частинами, знятими з Північного Кавказу після того, як там, в астраханських пісках, була розпорошена Одинадцята червона армія. На правому березі Дінця стояло тепер п’ятдесят тисяч добірних білих військ під командою Май-Маєвського, Покровського і Шкуро.

Весна, почалася дружно. Під патлатим сонцем раптово почав танути сніг, налилися синьою водою степові яри, збутнів Донець, невидано розлились заплави. Тому що залізничні колії в цих місцях ішли по меридіанах, перегрупування доводилось робити грунтом, по бездоріжжю. Армійські обози грузли в невилазному болоті, одриваючись від своїх частин. Все це гальмувало й уповільнювало перегрупування. Переправи через Донець, що широко розлився, були зайняті білими. Наступ виливався в затяжні бої. І тоді ж у тилу, в станиці Вешенській, яка замирилася, несподівано спалахнуло організоване денікінськими агентами уперте і криваве козаче повстання. Білі аероплани перекидали туди агітаторів, гроші і зброю.

Тільки одна лівофлангова Десята армія, згідно з наказом головкома, продовжувала рухатись на південь вздовж залізничної магістралі, відкидаючи і знищуючи залишки красновських частин.

Десята армія ішла назустріч своїй загибелі.

В степ, на південь, звідки віяв запашний вітер, боляче було дивитись: в калюжах, в струмках, у весняних озерах палало сонце. В прозорому густо-синьому небі махали крильми табунці птахів, з трубними криками пливли ключі журавлів, — проводжай їх, задерши голову, з приступки вагона!.. Куди, вільні? На Вкраїну, на Полісся, на Волинь і — далі — в Німеччину за Рейн, на старі гнізда… Гей, журавлі, кланяйтесь добрим людям, розкажіть там, стоячи на червоній нозі на покрівлі, як летіли ви над Радянською Росією і бачили, що льоди на ній розламані, весняні води йдуть через край, такої весни ніде й ніколи не було, — лютої, грізної, вагітної…

Даша, Горпина, Онися часто збиралися тепер на площадці вагона, ошалілі від сонця й вітру. Ешелон ішов на південь, а весна летіла назустріч. Бійці вже ходили в одних сорочках, розстібаючи коміри. Інколи попереду, за обрієм, постукувало, погрюкувало, — це передові частини Десятої вибивали з хуторів останні банди станичників. Без великого труда взята була Великокняжеська. Проїхавши її, ешелон Качалінського полку вивантажився на березі річки Манич і почав займати фронт.

Сальські степи, по яких весною Манич гонить каламутні води поверх очеретів, пустельні й рівні, як застигла, зазеленіла рівнина моря. Тут, по Маничу, з незапам’ятних часів летіли стріли з берега на берег, рубалися азіатські кочовики з скіфами, аланами й готами; звідси гунни спустошили всю землю до Північного Кавказу. Тут, сидячи коло повстяних юрт, калмики слухали стародавню повість про богатирські подвиги Манаса. Розкішні були ці степи весною, — земля, напившись, поспішала вкритися травами і квітами; вологі вечірні зорі рум’янили край неба в бік Чорного моря; величезні зірки палали до самого обрію; з-за Каспію, як персидський щит, викочувалось гаряче сонце.

Штаб Качалінського полку розташувався в єдиному жилому приміщенні в цій пустині — за огорожею покиненої кінської обори, в землянці, критій очеретом. Противника поблизу не виявлялось, армійські роз’їзди пішли далеко на південь, в бік Тихорєцької і на захід — до Ростова. Бійцям трудно було розтлумачити, що прийшли вони сюди не рибу глушити в Маничі гранатами, не витрачати дорогі патрони на качок на вечірній зорі, — має бути тяжка боротьба: армія кинена в тили ворогові, і ворог цей — не доморослий і ще не випробуваний…

Іван Гора одного разу повернувся з штабу дивізії, покликав Івана Ілліча; мовчки пішли на берег, сіли над водою, закурили; червоне сплющене сонце опускалось, застеляючись випарами землі; кричали жаби по всьому Маничу, — нахабно, голосисто квакали, ухали, стогнали, сичали…

— Ікру, сволочі, викидають, — сказав Іван Гора.

— Ну, що ти взнав?

— Все те саме. Тривога, — всі розуміють, і нічого не можна зробити: залізний наказ головкома — наступати на Тихорєцьку. Що ти скажеш на це?

— Розмірковувати не моє діло, Іване Степановичу, моє діло — виконувати наказ.

— Я тебе питаю, що ти сам про себе думаєш?

— Що я думаю?.. А ти не збираєшся часом мене розстріляти?

— Тьху ти, чудак… І всі отак відповідають. Боягузи ви всі…

Іван Гора, скинувши картуза, почухав голову, потім у нього засвербів бік; з берега під ногами відірвалась грудка землі і, м’яко хлюпнувши, впала в каламутні коловороти. Жаби кричали з хтивою люттю, ніби збиралися населити всю землю своїм слизьким плем’ям…

— Значить, ти вважаєш правильною директиву головкома?

— Ні, не вважаю, — тихо і твердо відповів Іван Ілліч.

— Ага! Ні! Добре… Чому ж?

— Ми й тут уже майже одірвались від резервів, від баз постачання; противник переріже де-небудь нашу ниточку на Царицин, — тоді скидай чоботи. Не солідно це все.

— Ну, ну?..

— Наступати нам ще далі на південь, на Тихорєцьку, значить, лізти, як котові, головою в халяву. Нічого доброго з цього не вийде. Я ще міг би зрозуміти, якщо наша армія послана для демонстрації, щоб будь-якою ціною відтягти сили білих з Донбасу…

— Так, так, так…

— Але це надто вже дорога приємність — задля демонстрації угробити армію…

— Висновок який твій?

Іван Ілліч надув щоки, кинув погаслу собачу ніжку в воду:

— От висновку я не робив, Іване Степановичу…

— Брешеш, брат, брешеш… Ну, гаразд — мовчи. Без тебе все зрозуміло. Ти мені якось, Іване, розказував про свого комісара Гимзу, — пам’ятаєш, як він тебе послав… до головкома з секретним донесенням на зоадника Сорокіна… Так от… — Іван Гора оглянувся і притишив голос: — Я б, здається, сам зараз поїхав, і не в Серпухов до головкома, а в Москву, прямо туди… Десь сидить якась сволота, — чи то в головному командуванні, чи то у Вищій військовій раді… Та інакше й бути не може: війна… Дуже ми довірливі… Якщо у нашого брата, у кого думки — високі, серце — широке, — йому і здається, що, крім буржуїв, весь світ хороший: рубай чесно, направо й наліво… Я придивлявся в Пітері до Володимира Ілліча, — у нього таке око руське, примружене… Ентузіаст, мислитель, — руки закладе за піджак, ходить, лоба наставить і раптом — оком поведе на людину: все зрозуміє… Отак треба… Я за тобою, за кожним рухом, за кожним словом твоїм стежу… А ти за мною не стежиш, ти мені сліпо довіряєш… Я тобі дам шкідливе завдання, — ти промовчиш і виконаєш…

— Ні, не виконаю…

— Ти ж тільки що сказав: міркувати не твоє діло..» Ну, а що ти зробиш?

— Постараюсь переконати, умовити…

— Умовити! Інтелігент… Стріляти треба!.. Ах, боже мій…

Іван Гора поклав великі руки на картуз, на голову, сперся ліктями на коліна. Він не розказав Телєгіну про головне, про те, що вчора в дивізії на партійних зборах була прочитана телеграма з Москви голови Вищої військової ради республіки — відповідь на тривожний запит командарма Десятої, — телеграма погордлива й погрозлива, в якій категорично підтверджувались раніш дані директиви…

— А от тобі й останні відомості: на правому фланзі у нас зосереджуються чотири дивізії генерала Покровського, перекинені з Донбасу, в лоб насувається корпус генерала Кутепова, він уже відрізав нам дорогу на Тихорєцьку, — розгадав план головкома… На лівому фланзі скупчується кіннота генерала Улагая… А позаду на чотириста верст — порожнеча…

— Оце все й вирішує, — сказав Іван Ілліч. — Якщо хочеш, моя думка: негайно евакуювати всіх хворих, все зайве відправити в тил, щоб ніщо не обтяжувало. Маничу нам не вдержати…

Іван Гора нічого не відповів. Помовчавши, сердито плюнув у річку:

— За такі балачки слід би і мене, й тебе — в ревтрибунал. Сказано буде тобі: умерти на Маничі — і умреш…

— Від цього я не відмовлявся ніколи, здається, і не відмовляюсь.

Другого травня за річкою показались роз’їзди кутеповців. Спочатку це були невеликі обережні купки вершників. Вони сновигали по степу, то на час спиняючись, то щодуху під пострілами мчали по блискучих калюжах. їх скупчувалось все більше, вони сміливіше наближались до фронту, злазили з коней і, кладучи їх, обстрілювали передові застави.

Третього травня в гуркоті гарматної стрільби підійшли головні сили Кутепова. Зосереджуючись у районі залізниці, вони впевнено, хвилями, одна за одною атакували береги Маничу. Налітали біплани-розвідники, не схожі ні на російські, ні на німецькі. Розкидаючи воду й болото, йшли грузовики з понтонами. Того ж дня ударна частина кутеповців прорвалася через річку, в розташування морозовської дивізії, але була знищена в штиковому бою.

На ніч цепи відхлинули й залягли. Ніде не запалювали вогнищ. Вщухала перестрілка, і ніч зайшла над степом така сама тиха, волога, запашна. Заквакали, ніби нічого особливого не сталося, нахабні жаб’ячі хори. Деяким людям, що спали вухом до землі, вчувалося м’яке шарудіння трави, що розсувала могильну темряву ніжними й сильними паростками.

В штабній землянці у Івана Ілліча цілу ніч тривала нарада. Нетерпляче ждали наказу з дивізії про наступ, — для всіх було очевидно, що такому ворогові не можна давати ані години часу безкарно маневрувати і завдавати ударів там, де він хоче, по ріденькому фронту Десятої армії, розтягнутої мало не на півсотні верст, відкритої і з флангів, і з тилу. Командири доносили про настрій своїх частин: червоноармійці збуджені, не сплять, шепочуться по окопах, — коли б це був вісімнадцятий рік, весь полк збігся б на мітинг, погрожуючи розірвати командира, якщо зараз же не буде наказу — вперед! Бувають такі особливі хвилини розпачу і злості, коли все, здається, можна змести на шляху своєму.

В землянку увійшов ротний командир Мошкін, — він тільки що перебрався по шию в воді через Манич з того берега, де був один взвод з його роти. Був він з царицинських металістів, воєнну справу любив з запалом мисливця.

— Симпатичний у вас душок, товариші, — сказав він, жмурячись від тютюнового диму, в якому ледве мерехтіла свічка. Стрибаючи то на одній, то на другій нозі, стягнув чоботи, вилив з них воду. — Мої хлопці кадета підбили, хотів його привести, жаль — сконав… Хлопчина — шмаркач, але злющий який: «Хами, хами!» Хлопці дивувались… Споряджений, — суконце, черевички, ремінці… Що козаки! Козак — дурень, мужик, свій брат, — ти його тюк, він тебе тюк і відскочив… А ці — такі білоручки безпощадні, ай—!.. У взводі — самі офіцери, взводний — полковник. У кожного на руці — годинник… Я вже моїм хлопцям сказав: ви, бродяги, про годинники забудьте, до білих постів по годинники не повзати, зуби повибиваю…

Мошкін засміявся, відкриваючи гарні зуби, — добротою освітилось некрасиве, рябувате, розумне обличчя його.

— Становище таке, товариші: в степу — гомін, давно ми його чуємо, як тільки смеркло. Послав розвідника, Стьопу Щавелєва, — дух святий, а не чоловік. Поповз, приповз… Артилерія, каже, у них підійшла і начебто на возах піхота… Готуйся, товариші…

Іван Ілліч, одурівши від диму, на хвилинку вийшов із землянки на повітря. Серед побляклих зірок стояв гострий, пронизливо ясний серп місяця. На огорожі з трьох жердин сиділи три жіночі постаті. Іван Ілліч підійшов.

— Сказано: всім ночувати тільки в окопах, — я не розумію!

— Нам не спиться, — сказала Даша, зверху, з жердини, нахиляючись до нього.

І Даша, і Онися, і Горпина здавалися окатими, худенькими, незвичайними… І він не міг розібрати — усміхаються вони до нього чи якось особливо кривляться.

— Ми тут заждемо, коли у вас скінчиться, — сказала Горпина.

— А я з ними, товаришу командир полку, дозвольте залишитися, — сказала Онися.

— Злазьте на землю, ну чого ви, як кури, посідали… Кулі ж літають, — чуєте?..

— Внизу гній і блохи, а тут піддуває, хороше, — сказала Даша.

— Це не кулі, це — жуки, ви нас не обманюйте, — сказала Горпина.

Даша, — знову нахиляючись:

— Жаби подуріли, ми сидимо і слухаємо…

Іван Ілліч обернувся до річки, тільки зараз звернувши увагу на ці зітхання, ритмічний стогін жадання й дожидання, і ось він — переможець, ротатий соліст, вершків зо три ростом, з виряченими зеленими очима — починає пісню й виспівує, певний, що самі зорі слухають його хвалу життю…

— Здорово, браво, — сказав Іван Ілліч і засміявся. — Ну гаразд, сидіть, тільки, коли щось почнеться, — негайно в схованку… — Він за плече притягнув до себе Дашу і шепнув на вухо: — Чорт знає, як хороше… Правда? Ти дуже гарна…

Він махнув рукою і пішов до землянки. Коли вони знову залишились самі, Онися сказала тихо:

— Вік би отак сидіти…

Горпина:

— Щастя ж кров’ю добуваєш… Тому воно й дороге…

Даша:

— Дівчатка мої, чого я тільки в житті не бачила, і все летіло мимо, летіло, летіло, не зачіпаючи… Все ждала небувалого, особливого… Дурне серце себе мучило й інших мучило… Краще любити хоч одну ніч, та отак… Все зрозуміти, всім наповнитися, за одну ніч прожити мільйон років…

Вона схилилась головою до плеча Онисі. Горпина подумала і теж прихилилась з другого боку до Онисі. І так вони довго ще сиділи на жердині, спиною до зірок.

Кутеповську артилерію коригували новенькі біплани, — покружлявши над розривами, скинувши червоним кілька бомб, вони, як яструби, планірували в степ до обрію, до батарей, що почали на світанку сильний обстріл Маничу.

Щоб настрахати противника, з дивізії прилетіла єдина машина, яка піднімалася в повітря, — старий тихохідний ньюпор, що відслужив службу в імперіалістичній війні і був кустарно відремонтований у Царицині.

На нього страшно було дивитись, коли він, всупереч всім природним законам аеродинаміки, дерев’яний, з залатаними крилами, з тріщанням, і от-от завмираючи, проносився над головами. Зате літав на ньому відомий усьому Південному фронту і прекрасно відомий білим льотчикам Валька Чердаков — маленький, як мавпа, весь покалічений, кривий, кривоплечий, склеєний. Його питали: «Валька, правду кажуть, що в шістнадцятому році ти збив німецького аса, на другий день злітав у Німеччину і скинув йому на могилу троянди?» Він відповідав писклявим голосом: «Ну, а що?» Відомий прийом його був: коли витрачена кулеметна стрічка, — кинутися зверху на противника і вдарити його шасі. «Валька, та як же ти сам не розбиваєшся?» — «Ну, а що, і угроблююсь, нічого особливого…»

Коли побачили його машину, що летіла низько над степом, усі повеселіли, хоч веселого було мало. Бризантні снаряди рвалися по обох берегах Маничу, притискаючи червоноармійців в окопи. Проти одної нашої гримотіло без перепочинку з їх боку принаймні шість батарей. Цепи противника швидкими перебіжками, азартно й нестримно наближались.

Валька Чердаков підлетів, похитав крилами, приземлився недалеко, виліз з літака і, кульгаючи, ходив коло нього. До нього підбігли червоноармійці. Все обличчя його булр залляте машинним маслом.

— Чого, ну, чого не бачили? — сердито сказав він, витягаючи з фюзеляжа чемоданчик з інструментами й запасними частинами. — Відганяйте від мене літаки противника, — я буду працювати.

Справді, білі його помітили, і три їх літаки почали кружляти над цим місцем, — досить високо, бо червоноармійці стріляли по них. Бомба за бомбою падали і рвали землю. Валька, не звертаючи уваги, лагодив маслопровід. Одна бомба розірвалася так близько, що літак його хитнуло і по крилах застукотіли грудки землі. Тоді він подивився на небо і насварився пальцем. Закінчивши ремонт, крикнув червоноармійцям:

— Давай сюди, берись, крути пропелер. — Вліз у машину, вмостився. — Товариші, як ви крутите, це ж не баб’ячий хвіст, ану, не бійся упріти.

Мотор зачахкав, запукав оглушливо, заревів, червоноармійці відскочили, машина, похитуючись, підстрибуючи, покотилася в степ так далеко, — здавалося, ніколи їй не відірватися, — і піднялася. Валька набрав висоту і почав перекидати машину, щоб добре збовтати в баку нікудишню суміш бензину із спиртом. Зробивши широку мертву петлю, з розгону полетів на противника. Але три біплани швидко стали втікати, не приймаючи бою.

Політавши над фронтом, скільки він вважав за потрібне, Валька Чердаков знову приземлився й надіслав Телєгіну записку:

Денікін був на фронті. Минуло трохи більш як рік з того часу, як він, хворий на бронхіт, закутаний у тигрову ковдру, трясся у возі в обозі семи тисяч добровольців, які під командою Корнілова пробивали собі кривавий шлях на Катеринодар. Тепер генерал Денікін був повновладним диктатором усього Нижнього Дону, всієї багатющої Кубані, Тереку і Північного Кавказу.

Денікін узяв з собою на цю прогулянку на фронт до генерала Кутепова військових агентів — англійця і француза, щоб їм стало дуже неприємно й соромно за Одесу, Херсон і Миколаїв, ганебно зданих більшовикам. Хоч би регулярна Червона Армія вибила звідти французів і греків! — мужики, партизани коло самих французьких ескадрених міноносців порубали шаблями в Миколаєві цілу грецьку бригаду. В паніці, чи що, перед російськими мужиками відступили переможці у світовій війні — французи, полохливо віддавши Херсон, і евакуювали дві дивізії з Одеси… Дурниця й нісенітниця! — злякалися московської комунії. Антон Іванович вирішив наочно продемонструвати прославленим європейцям, як увінчана емблемою лавра й меча його армія б’є комуністів.

Він затамував іще одну образу: на ухвалу Ради десяти в Парижі про призначення адмірала Колчака верховним правителем усієї Росії. Сподобався їм Колчак! В сімнадцятому році він зірвав з себе золоту шаблю і жбурнув її з адміральського містка в Чорне море. Про це повідомили газети мало не в усьому світі. В цей час генерал Деніт кін був ув’язнений у Биховську тюрму, — газети про це мовчали. У вісімнадцятому Колчак утікає в Північну Америку і у них, у військовому флоті, інструктує мінну справу, — в газетах друкують його портрети поруч з кінозірками… Генерал Денікін утікає з Биховської тюрми, бере участь у «льодовому поході», біля тіла загиблого Корнілова бере тяжкий хрест командування і завойовує територію більшу, ніж Франція… Десь у паризькій револьверній газетині друкують три рядки про це і якусь фантастичну фотографію з бакенбардами, — «женераль Денікін»! І правителем Росії призначається світовий рекламіст, істерик з манією величі і пристрастю до кокаїну — Колчак!

Антон Іванович не вірив в успіх його зброї. В грудні колчаківський скороспечений генерал Пепеляєв узяв був Перм, і вся закордонна преса загаласувала: «Піднято залізний кулак над більшовицькою Москвою». Навіть Антон Іванович на одну хвилину повірив цьому й болісно пережив успіх Пепеляєва. Але туди, на Каму, послали з Москви (як повідомляла контррозвідка) комісара Сталіна, того, хто восени два рази розбив Краснова під Царицином; він крутими заходами швидко організував оборону і так дав коліном прославленому Пепеляєву, що той вилетів з Пермі на Урал. Цим же, безперечно, повинен був скінчитись і теперішній наступ Колчака на Волгу — ведеться він без солідної підготовки, на галай-балай, з неймовірним міжнародним галасом і під радісне ревіння п’яного сибірського купецтва…

— Тактика у нас дещо інша, ніж ви, і ми, і німці застосовували в світову війну, цепи — рідші і з значно більшими інтервалами, кожен взвод виконує самостійне завдання, — говорив Денікін, стоячи в новенькому відкритому елегантному «фіаті» і рукою в білій замшевій рукавичці вказуючи на чітке, як на параді, розгортання стрілецької бригади генерал-майора Теплова.

Поруч з головнокомандуючим у машині стояв француз в небесно-блакитному, тоненького сукна френчі і в таких самих галіфе, на маленькій голові глибоко й ловко насунуте оксамитне кепі з золотим галуном; з-під бінокля, в який він дивився, стирчали шовковисті вусики; на боку алюмінієва фляжка з коньяком. Просто не описати, який же й комфортабельний француз! На підніжку машини стояв, також дивлячись у бінокль, англієць, — дещо грубіший і одягнений простіше, в хакі з величезними кишенями, напханими фотографічними котушками, тютюном, люльками, запальничками; кашкет його, блином, зсунутий на ніс, був об’єктом обговорення у російського почту, що стояв на достатній віддалі. «Що не кажи, не вміють англійці носити форму, штафедрони! Інша річ кавалергардський кашкетик! А як носили кашкети царськосельські гусари її величності, га? Іде отакий барбос!»

Біля машини на калмицькому жеребчику сидів непривітний Кутепов, — кремезний, напівсивий, в розстебнутому овечому кожушку, задля параду він надів рукавички й начепив шпори; маленькі очі його були червоні; він п’ятий день довбав цей проклятий Манич і прекрасно розумів, що розгортання бригади Теплова, яке відбувається зараз перед очима у цих франтів, — балет, який дорого коштуватиме бригаді.

— Особливість цієї війни — її велика маневреність, — пояснював Денікін. — Звідси все значення, що його у нас набирає кіннота. Тут у мене вирішальна перевага: Терек, Кубань і Дон дадуть мені сто тисяч кадрових шабель…

— О ла-ла-ла-ла, — легковажно проспівав француз, не відриваючись від бінокля.

— У червоних кінноти нема, і їм нема з чого її створити, за винятком бригади Будьонного, що наробила стільки клопоту бідному екс-отаманові Краснову…

— Сто тисяч сідел і вуздечок — їх треба мати, — крізь зуби промовив англієць, теж не відриваючись од бінокля.

— Так, в цьому і річ, — сухо відповів Денікін. Він стримався, хоч йому дуже хотілося сказати всю правду цим союзничкам, саме зараз — серед своїх військ, під гуркіт гармат (автомобілі стояли лише за версту від батарей). Сказати, що вони — крамарі, що вся їх політика — короткозора, полохлива, копійчана, на полушку наміняти п’ятаків… Доведено ж їм, як два рази по два, що більшовизм небезпечніший для них, ніж двісті п’ятдесят німецьких дивізій. Так давайте ж зброю, скільки мені потрібно, панове, якщо боїтеся посилати в Росію ваших солдатів… Розрахуємось потім у Москві.

— А як не вистачить у мене сідел — охляп посаджу козака на коня, — не стримавшись все-таки, хоч і не дуже різко, але без зайвої добродушності сказав Денікін і обернувся до перекладача. — Перекладіть їм обом, що значить «охляп».

Перекладач, чемний до огиди, південного типу молодий чоловік, раптом замість відповіді почав з жахом тягти в себе повітря. І зараз же Кутепов крикнув, задираючи коневі голову і пришпорюючи його:

— Панове, негайно — під машину!

За шумом бою не помітили, як налетів прямо на автомобілі жовтий незграбний літак… Ніхто навіть не встиг вистрілити по ньому, — він круто злетів угору. Перегнувшись з нього, маленький, чубатий Валька Чердаков кинув дві лимонки, — ручні гранати, — одну прямо в капот прекрасного «фіата», другу коло нього… Мигнув вишкіреними білими зубами і полетів високо.

Генерал Денікін, англієць і француз встигли вже кинутись під автомобіль, — особливо трудно було залазити під нього Антону Івановичу з його животиком і в товстій шинелі. Відбулися тільки переляком. Почет, як розбризканий, кинувся врозтіч, встиг відскакати й генерал Кутепов.

Добровольці напирали з нечуваною злістю. Багато іх лежало на рівному степу, уткнувшись носами в землю. Але все нові й нові цепи підходили до Маничу. Під настильним вогнем легких кулеметів вони — то там, то там — підводились, нагинаючись, перебігали і скупчувались по той бік річки. Телєгін наказав винести з землянки полковий прапор і зняти чохол з нього.

Вирішальна хвилина настала. Артилерія білих перенесла вогонь на качалінські резерви і там підняла суцільний вал землі. З того берега линула злива свинцю. Не лягаючи, набігали останні цепи добровольців. Зразу кулеметний вогонь припинився, і сотні людей кинулись у Манич з такою люттю, що закипіла вода; потрясаючи гвинтівками, йшли по груди, по шию, пливли, шарпались, вражені кулями, борсались, тонули, — по тілах їх лізли нові й нові… Завширшки річка була тут всього сажнів з тридцять… Ніяким кулеметним вогнем не можна вже було спинити знавіснілих людей, що горлали без тями… Але даремно генерал-майор Теплов, стоячи на тім березі в очеретах, махаючи шаблею і вигукуючи: «Вперед, вперед!», сподівався, що такий страхітливий порив атаки примусить червоних у паніці відхлинути й побігти.

Качалінці весь день ждали цієї хвилини, і ті, у кдго тоскно спинялося серце, пережили млість, заклякли в злісному напруженні. Коли атака почалась, командири й комунари, вчепившись чи за сорочку, чи за штани, вдержували червоноармійців: «Стріляй, стріляй…» Жахлива лайка котилась по окопах. Немало тут було таких, хто хлопчиком або вже й дорослим зимою на льоду, на мосту або серед вулиці, — тісно підтягнувши пояса, надівши шкіряні рукавиці, — ішов стіна на стіну, кінець на кінець, В крові була стара, молодецька охота кулачних боїв: «Ах, гади, ах, гади!» І злість гартувала серце… «Пусти, так твою так!!!» З диким вигуком, наставивши штик, першим кинувся з окопу Латугін… За ним з похилого берега назустріч атакуючим ринули червоноармійці: «Ура, ура, ура!..» І у відповідь гади: «Ура, ура, ура!..» Штиковий удар качалінців був нестримний, шалений. Збили тих, хто вже добрався до берега, кинулись у воду, билися вже на середині річки, б’ючи прикладами, кидаючи гранати, зчіплюючись врукопашну… Де ж було офіцерам, хоч і бойовим, але делікатним тілом панським синкам, витримати проти насадистих сільських парубків, що вистрибували з води, кидались на плечі, проти донбаських шахтарів, волзьких портових вантажників, лісогонів… Над схвильованим Маничем, що почервонів від крові, чулися зойки, брязкіт зброї, гуркіт вибухаючих гранат. Білих ломили, тиснули, і вони вже стали вилазити на той берег. Генерал-майор Теплов кинув нові підкріплення. Тоді комісар Іван Гора взяв у прапороносця полковий прапор, — вишневого шовку з золотою зіркою, пробитий кулями в минулих боях, — високо підняв його і, оточений комунарами, побіг на важких ногах до Маничу.

Вище по річці, там, де почала спадати вода і на заплаві вийшли з-під води зарості очерету, Телєгін ще до початку атаки розташував резерв під командою Сапожкова. Коли Іван Гора взяв прапор, Телєгін залишив командний пункт, скочив на коня і поскакав на заплаву. Він заїхав в очерет і закричав до червоноармійців, які півдня лежали в болоті, як кабани:

— Товариші, противник утікає, не давай йому опам’ятатися!

Півтораста бійців, несучи на руках важкі кулемети, залишаючи чоботи в грузькому мулі, — де поповзом,' де пливучи, — переправились під прикриттям очерету на той бік, вийшли у фланг кутеповцям і вдарили по них. Кінець бою був вирішений. Білі відхлинули від Маничу, і під перехресним вогнем почали відступати, й побігли. Далеко з правого їх флангу, розкинувшись по степу рідкою лавою і загинаючи навперейми їм, мчали кавалеристи ескадрону, який підоспів на допомогу качалінцям з сусідньої дільниці.

Рештки бригади Теплова виходили з оточення. Лише окремі відсталі купки білих падали під штиками червоноармійців. Далі переслідувати було небезпечно. Телєгін наказав Сапожкову вирівняти фронт і окопуватися і поскакав туди, де за півверсти плив по степу полковий прапор. Він давно стежив за ним: як прапор переправлявся через річку, рушив уперед, спинився, і раптом поник, і знову піднявся, і, колихаючись, рушив уперед…

Імлисті хмари закрили сонце на заході, степ швидко темнів. Блиснули на обрії кутеповські гармати, тиркнули снаряди, летячи чортзна-куди, і все затихло, — ніч прикрила поле кривавого бою.

Поки можна було ще бачити, Телєгін ходив, розшукуючи комісара Івана Гору. Червоноармійці, яких він зустрічав, говорили про нього різне. Всі бачили, як він з прапором перейшов Манич. Але прапор потім ніс уже комрот Мошкін. Проте й Мошкіна поранило. Наприкінці бою прапор опинився в руках одного здорового чолов’яги. До Івана Ілліча підійшли Латугін і Гагін. Тільки вони й залишились живими з гарматної обслуги, коли снарядами вщент розбило їх гармату, що відслужила свою вірну службу.

Латугін сказав, насилу розціплюючи зуби:

— Іване Іллічу, от страхіття було, згадати моторошно.

— До хлопців і зараз небезпечно підійти до деяких, — так само тихо сказав завжди мовчазний Гагін. — Дихають отак, ребрами, так і дивись, штиком пирне…

— Іване Іллічу, ви Івана Степановича, мабуть, шукаєте?

— Так, так, ти його бачив?

— Ходімо.

Вони пішли до річки, обходячи трупи. З темряви дене-де чувся стогін, бурмотіння. Перегукувались санітари, відшукавши пораненого. Іван Ілліч почув, як шепотів, захлинаючись, Кузьма Кузьмич. Латугін, що йшов попереду, раптом зупинився і присів.

Іван Гора лежав ниць, великий і довгий, — як уразила його куля в серце, так і впав він, розкинувши руки, нач§ обхоплюючи всю землю, не бажаючи і мертвий віддати її ворогові.

Старі качалінці, ті, хто знав Івана Гору ще червоноармійцем, а потім ротним командиром, зібралися вночі в полі й вирішили поховати комісара на видному й пам’ятному місці, на високій могилі на березі Маничу.

Могил було тут розкидано чимало, а ця одна височіла, як горб. Може, в стародавні часи її насипали для ханської юрти, щоб з висоти далеко було видно незліченні табуни на степу. Може, в ще давніші часи під нею скіфи поховали свого вождя разом з конем і любимою жінкою, і зверху уклали рядами зрізані лозини, і поставили — вістрям до неба — величезний бронзовий меч, який вони визнавали за божество родючості і щастя.

Комісара Івана Гору на піднятих руках перенесли через річку, поклали зверху могили на весняну траву, причесали йому волосся і накрили його витягнуте тіло полковим прапором.

Ніч була тиха і ясна від місячного світла. В ногах комісара став з голою шаблею Іван Ілліч, в головах — комісар першої роти Бабушкін — петроградський комунар. Червоноармійці проходили по черзі мимо, — кожен брав гвинтівку на караул.

— Прощай, товаришу…

Коли попрощалися всі і треба було братися, щоб опустити комісара в яму, на могилу знову вибіг Латугін.

— Сьогодні, — крикнув він, — сьогодні смертельні вороги вбили нашого найкращого товариша… Він нас учив: для чого мені дана ця гвинтівка… Воювати правду! От для чого вона у мене в руці… І сам він був правдивий чоловік, корінний наш чоловік… Нас учив, — коли вже мама тебе породила, запищав ти на світі на цьому, — іншого діла для тебе нема: воюй правду… Я прошу командира полку і комісара Бабушкіна прийняти від мене заяву в партію. Кажу це по совісті, над цим тілом, над прапором…

Комісара поховали. Пізно вночі Даша викликала Івана Ілліча з землянки і сказала, хрустячи пальцями:

— Піди ти до неї, будь ласка, відведи ти її.

Вона повела Івана Ілліча до могили. Ніч потемніла перед світанком, місяць зайшов, степовий вітрець посвистував коло вуха.

— Ми з Онисею перемучились, вона нічого не слухає…

На могилі коло засипаної ями Івана Гори сиділа Горпина, похмуро схиливши голову, шапка і гвинтівка лежали коло неї. Осторонь сиділа Онися.

— Вона, як кам’яна, головне — одірвати її, відвести, — прошепотіла Даша і підійшла до Горпини, — Бачиш, командир полку теж тебе просить.

Горпина не підвела голови. Що людські слова, що вітер над могилою — однаково для неї летіли мимо. Онися, що й досі сиділа осторонь, схилилась лицем у коліна. Іван Ілліч покашляв, сказав:

— Не годиться так, Горпино, скоро розвиднятись почне, ми всі підемо на той бік, що ж, — одна залишишся… Не гаразд…

Не підводячи голови, Горпина пробурчала глухо:

— Тоді його не покинула, тепер — тим більше… Куди я піду?

Даша знову прошепотіла, показуючи собі на лоб:

— Розумієш, помутилося у неї в голові…

— Гапо, давай поміркуємо. — Іван Ілліч присів коло неї. — Гапо, ти не хочеш від нього відходити… То хіба це тільки й залишилось від Івана Степановича? Він у пам’яті нашій житиме, запалюватиме нас… Зрозумій це, Гапо, ти — його дружина. А в тобі ще — плоть його жива зріє…

Горпина підняла руки, стиснула їх перед обличчям і опустила.

— Ти нам тепер подвійно дорога. Дитя твоє всиновить полк, подумай, який ти несеш обов’язок. — Він погладив Д по волоссю. — Візьми гвинтівку, ходімо…

Горпина гірко покивала головою до того місця, коло якого сиділа цілу ніч. Встала, взяла гвинтівку й шапку і пішла з могили.

Криваві бої на Маничі тривали до середини травня і затихли. Генерал Денікін, роздосадуваний марними зусиллями Кутепова прорвати фронт Десятої армії і надзвичайно великими втратами, викликав його в Катеринодар. У себе в кабінеті, в присутності погордливого, зневажливого Романовського, — несправедливо, кидаючи товстий олівець на папери, що лежали перед ним, — Антон Іванович говорив підвищеним тоном:

— Кінець кінцем ми воюємо чи ми влаштовуємо циркові вистави для панів союзників? Ми не гладіатори, ваше превосходительство! До чого все це молодецтво? Скандал! Абсолютно некультурна операція, партизанщина якась!

Кутепов добре знав Денікіна і розумів, чого він так кипить. Він мовчав, похмуро — скоса — дивлячись на маленький букетик квітів поруч з чорнильницею.

— Ось, прочитайте, порадуйтесь, — Денікін узяв верхній аркуш з пачки паперів. — Фронт Дев’ятої червоної армії прорваний з мізерними втратами для нас, прорваний блискуче… Ми вступили в район козачого повстання. Очевидно, цими днями займемо станицю Вешенську… Але операції на Дінці могли б уже вилитися в широкий наступ, — коли б ми не зв’язали тут, на Маничі, стільки наших сил. Мені соромно, панове, за нашу стратегію… Весь світ дивиться на нас… Там вони дуже вразливі, будьте певні… Прошу вас сюди..»

Він відшукав серед паперів своє пенсне і підійшов разом з Кутеповим і Романовським до дубового стола, де лежали військові карти.

План полягав у тому, щоб генералам Покровському й Улагаю, які закінчили зосередження великих кінних мас на флангах Десятої, прорватися в тили, розбити польову кінноту більшовиків, захопити станцію Великокняжеську і за чотири-п’ять днів закінчити повне оточення червоних на Маничі.

Денікін вийняв з бічної кишені тужурки чисту полотняну хусточку, що пахнула одеколоном, і став протирати пенсне, — короткі пальці його з блискучою сухою шкірою трохи тремтіли.

— Добрармія розв’язує питання світової політики. На заході — після провалу Одеси, Херсона й Миколаєва — це починають розуміти… Ми повинні діяти блискавйчними й нищівними ударами, — оплески в цій війні перетворюються на транспорти із зброєю. Я завжди остерігав проти авантюр, я не люблю азартних ігор. Але я не люблю і програвати… Якщо наші успіхи в Донбасі не набудуть розмаху загального наступу в глиб країни і не закінчаться Москвою, — я пущу собі кулю в голову, панове…

Красунь Романовський з всезнаючою пихатою усмішечкою постукував цигаркою об срібний портсигар. Скоса поглядаючи на нього з-під наморщеного низенького лоба, генерал Кутепов зрозумів, звідки у Антона Івановича раптом такий розмах думок. Здорово, значить, йому тут накручують хвоста. Але Кутепов був не штабний, а польовий генерал: питання вищої стратегії здавались йому надто туманними і стомлюючими, його справа була на місці рвати горло ворогові.

— Зробимо все, що можемо, ваше високопревосходительство, — сказав він, — накажете взяти Москву цієї осені — візьмемо…

Третю добу, без краплини води, без шматка хліба, качалінці пробивалися до залізниці. Наказ про відступ був даний двадцять першого травня. Десята армія відхлинула від Маничу на північ, на Царицин, величезними зусиллями й жертвами розриваючи оточення. Віяв сухий вітер, пригинаючи до землі полин, — сірим був степ, каламутною далечінь, де вовчими зграями збирались кіннотники Улагая.

Обозні коні здихали. Ранених і хворих товаришів клали на вози, на яких і так нікуди було приткнутися.

За возами, спотикаючись, ішли легкоранені й сестри. Від спраги розпухали і тріскались губи. Запаленими очима, мружачись проти східного вітру, шукали на горизонті обрисів залізничної водокачки. З широких степових ярів не повівало навіть вогкістю, а ще недавно тут переправлялись по пояс у холоднючій воді, — хоч би краплею тієї вологи змочити чорні роти!

В одному з таких ярів наткнулись на засідку: коли вози спустились по трав’яному косогору, близько залунали постріли. Обоз змішався. Піднявши коней чорт їх знає з-за якої схованки, на нього налетіли козаки, сподіваючись на легку поживу. З півсотні снохачів-мародерів мчало по косогорах, виставивши бороди. Але вони так само легко й відскочили, коли з-за кожного воза почали стріляти по них, — гвинтівки були у кожного пораненого; навіть Даша стріляла, заплющивши очі з усієї сили.

Козаки повернули коней, тільки один покотився разом з конем. До нього підбігли, сподіваючись узяти на ньому флягу з водою. Виявилось, що він був у срібних погонах. Його витягли з-під убитого коня. «Здаюсь, здаюсь… — повторював він злякано, — дам відомості, ведіть до командира…»

З нього зірвали флягу з водою та ще дві фляги знайшли в тороках.

— Давай його сюди живого! — кричав комрот Мошкін, що сидів з перебитою рукою і забинтованою головою на возі.

Полонений офіцер виструнчився перед ним. Такої паскудної фізіономії мало доводилось зустрічати: дрябла, з розквашеним ротом, з мертвими очима. І тхнуло від нього важко, гостро.

— Ви хто — регулярні чи партизани?

— Іррегулярної допоміжної частини, так точно.

— Повстання в тилу у нас піднімаєте?

— Згідно з наказом генерала Улагая, провадимо мобілізацію надстрокових…

Обоз знову рушив, і офіцер пішов поруч з возом. Відповідав він з великою готовністю, запобігливо, чітко. Знав, як купувати собі життя, видно, був запеклий контррозвідник. Деякі з червоноармійців, щоб слухати його, пішли коло воза. Люди почали перезиратися, коли він, відповідаючи на запитання, розказав про відступ з Дінця Дев’ятої червоної армії і про те, як у розрив між Дев’ятою і Восьмою врізався кінний корпус генерала Секретєва і пішов гуляти рейдом по червоних тилах.

— Брешеш, брешеш, цього не було, — невпевнено сказав комрот Мошкін, не дивлячись на нього.

— Нікак нєт, це єсть, — дозвольте: при мені зведення верховного командування…

Онися Назарова злізла з воза і теж пішла з купкою червоноармійців біля полоненого. Мошкін читав аркуші зведення, що тріпотіли на вітрі. Всі ждали, що він скаже. Онися кволою рукою все одпихала товаришів, щоб підійти ближче до полоненого, — їй говорили: «Ну, чого ти, чого не бачила…» Ноги її були налиті тягарем, голова боліла, очі немов запорошило сухим піском. Не пробившись, вона випередила товаришів, спіткнувшись, вхопилась за віжки і спинила воза. Ніхто зразу не збагнув, що вона хоче робити. Витягнувши шию, великими — на все потемніле, схудле обличчя — блідими очима дивилась на полоненого.

— Я знаю цього чоловіка! — сказала Онися. — Товариші, цей чоловік живцем спалив моїх дітей… Мене бив до смерті… В нашому селі двадцять дев’ять чоловік засік на смерть…

Офіцер тільки усміхнувся, здвигнув плечем. Червоноармійці, зразу підступивши, дивились то на нього, то на Онисю. Мошкін сказав:

— Добре, добре, ми розберемось, — піди ляж на віз, голубонько, піди приляж…

Онися повторювала, ніби в нестямі:

— Товариші, товариші, його не можна залишити живого, краще вирвіть мені серце… Обшукайте його… Звуть його Немєшаєв, він мене пам’ятає… Дивіться, впізнав мене! — радісно крикнула вона, показуючи на нього пальцем.

Десятки рук потяглися, розірвали на офіцерові пропотілий козачий бешмет, розірвали сорочку, вивернули кишені, і правильно — знайшли військовий квиток на ім’я ротмістра Миколи Івановича Немєшаєва…

— Нічого не знаю, не розумію, — похмуро повторював він, — жінка бреше, марить, у неї сипняк…

Червоноармійці знали історію Онисі і мовчки розступились, коли вона, взявши у когось гвинтівку, підійшла до Немєшаєва, торкнула рукою його за плече, сказала:

— Ходімо.

Він дико оглянувся на серйозні обличчя червоноармійців, задихнувшись, хотів сказати щось Мошкіну, який одвернувся від нього, далі читаючи аркуші зведення; вчепився за полудрабок воза, ніби в цьому був порятунок. Але його віддерли, пхнули в спину:

— Іди, іди…

Тоді він здивовано пішов у степ, втягаючи голову в плечі, ступаючи, як сліпий. Онися, ідучи — за десять кроків — слідом, підняла важку гвинтівку, притиснула ложе до плеча:

— Обернись до мене.

Немєшаєв швидко обернувся, готовий стрибнути. Онися вистрілила йому в обличчя і, більше не дивлячись, не обертаючись, вернулась до товаришів, що дивились непорушно й суворо, як здійснюється справедлива кара.

— Чия гвинтівка, візьміть, — сказала Онися і пішла до заднього воза, вилізла на нього, лягла і потягнула на себе попону.

XVII

Катя виправляла диктант у шкільних зошитах. Ці зошити, нарізані і зшиті з різних сортів шпалерів (писали на них тільки з одного боку), були великим досягненням у її бідному житті. За ними вона самостійно їздила в Київ. До народного комісара дійти було легко. Нарком освіти, дізнавшись, хто вона і чого приїхала, взяв її за лікті й посадив у крісло; з закопченого чайника, що стояв на прекрасному столі, налив морквяного чаю і подав їй з половиною цукерки; походжаючи в накинутому на плечі хутряному пальті і в валянках по килиму, він розвивав грандіозну програму народної освіти.

— За десять-п’ятнадцять років ми будемо освіченою країною. Скарби світової культури ми зробимо здобутком народних мас, — говорив він з фанатичною усмішкою, скубучи борідку. — Треба проробити гігантську роботу по ліквідації неписьменності. Ця ганьба має бути змита, — це справа честі кожної інтелігентної людини… Все молоде покоління повинно бути охоплене вихованням від ясел і дитячих садків до університету… Ніхто й ніщо не перешкодить нам, більшовикам, здійснити на ділі те, про що могли тільки мріяти найкращі представники нашої інтелігенції…

Нарком освіти обіцяв Каті десять тисяч зошитів, підручники, літературу, олівці і грифельні дошки. Вона виходила від нього мармуровими сходами, як уві сні. Але потім почались утруднення і неув’язки. Чим ближче Катя присувалась до зошитів і підручників, тим далі в нереальність відсувались вони, і тим двозначнішими, іронічнішими або похмурішими робились люди, від яких залежало видати їй по ордеру зошити'й підручники. В готелі, в нетопленому номері, де на ліжку не було навіть матраца і під стелею, як перед смертю, ледве жевріла електрична лампочка, Катя, охоплена розпачем, сиділа в шубці на хиткому диванчику.

Одного разу до неї в номер — не постукавши — увійшов рослий чоловік у кудлатій шапці, в підперезаній куртці і — прямо до справи — спитав басовито:

— Ви й досі тут? Я вашу справу знаю. Покажіть, які там у вас довідочки…

Стоячи під червонуватою лампочкою, він переглядав документи. Катя довірливо дивилась на його насмішкувате, сильне, гарне обличчя.

— Сволочі, — сказав він, — саботажники, падлюки… Завтра раненько приходьте до мене в міський комітет, влаштуємо, щось придумаємо… Ну, будьте здорові.

Через цього чоловіка Катя одержала зі складів шпалери, олівці і цілком — реквізовану у одного естета цукрозаводчика — бібліотеку, наполовину французькою мовою. Найбільш стомлюючою, мабуть, була подорож назад з цими скарбами в товарному вагоні, куди на кожній зупинці вривалися бородаті, страшноокі чоловіки з мішками і збудоражені жінки, роздуті, як корови, від усякого їстівного добра, прихованого у них під кацавейками і під спідницями.

Виявилось, що у Каті є сяка-така сила. Не таке вже вона безпомічне кошеня, — з тендітною спинкою і гарненькими оченятами, — що муркоче на чужих постелях.

Сила у неї знайшлася того вечора, коли Олексій невдало оголосив її своєю нареченою. Катя заглянула тоді у приготовлений їй добробут сільської крамарки і поточилась назад, так само, як спиниться і з огидою здригнеться людина, побачивши на шляху своєму викопану могилу. Могилою здалися їй налиті горілкою, жадібні очі Олексія — хазяїна, чоловіка! В Каті все збурилось, збунтувалось, і було це для неї самої несподівано й радісно, як відчуття сили після довгої хвороби. Так само несподівано вона вирішила втекти в Москву, — коли потепліє. У неї знайшлася й хитрість, щоб усе це приховати. Олексій і Мотрона тільки помічали, що вона повеселішала: працює і наспівує.

Олексій щоразу тепер за обідом і за вечерею (іншим часом його вдома й не бачили) підморгував: «Дівочиться наша…» Він теж ходив веселий: добився дозволу сільського сходу, ламав флігель на князівській садибі і возив дерево та цеглу до себе на подвір’я.

На початку січня, коли Червона Армія взяла Київ, через село Володимирське пройшла військова частина, і Олексій на мітингу перший кричав за Ради. Але незабаром справа обернулася інакше.

В селі з’явився товариш Яків. Він реквізував добрий будинок у попа, виселивши його з попадею в невеличку лазню. Скликав мітинг і поставив питання так: «Релігія — опіум для народу. Хто проти закриття церкви, той — проти Радянської влади…» — і тут же, нікому не давши слова, проголосував і церкву запечатав. Після цього почав відшаровувати батраків, безкінних незаможників і незаможниць — а їх було чоловік сорок на селі — від решти селян. З цих сорока організував комітет бідноти. Збираючи їх у попівському будинку, говорив з напористою злістю:

— Російський мужик є темний звір. Прожив він тисячу років у гною — нічого у нього, крім тупої злості й жадібності, за душею нема й бути не може. Мужикові ми не віримо і ніколи йому не повіримо. Ми щадимо його, поки він наш попутник, але скоро щадити перестанемо. Ви — сільський пролетаріат — повинні міцно взяти владу, повинні допомогти нам надламати крила у мужика.

Яків налякав усе село, навіть і членів комітету. На селі відоме кожне сказане слово, і пішов шепіт по дворах:

«Нащо він так говорить? Які ж ми звірі, здається, росіяни, у себе на батьківщині живемо, — і от нам вірити не можна… Та як же це так — гамузом усім крила ламати? Ламай Альошці Красильникову, — він бандит… Ламай Кондратенкову, Ничипорову, — відомі кровопивці, правильно… А мені за мою солону сорочку ламати крила? Е, ні, тут щось не те, помилка…» А інші говорили: «Матінко моя, он вона яка Радянська влада!..»

Коли Яків виходив з двору в якій-небудь своїй недобрій справі, невмитий, давно небритий, в подертій солдатській шинелі і в картузі з відірваним козирком, але, між іншим, в добрих чоботях та, кажуть, і під шинелиною одягнений добре, — з усіх вікон стежили за ним, — селяни хитали головами у великому збентеженні, ждали: що воно буде далі?

В березні, коли тільки-но почали вивозити гній у поле, Яків скликав загальні збори і, знову погрожуючи обвинуваченням у контрреволюції, зажадав поголовного перепису всіх коней, реквізиції кінських лишків і негайного створення в князівській садибі комунального господарства… Зірвав вивезення гною і весняну оранку, невмитий чорт!

Незабаром після цього на село приїхав продзагін. Зразу стало відомо, що Яків подав їм такі списки хлібних лишків, що продзагінники, кажуть, руками розвели. Яків сам з понятими пішов по подвір’ях, позначаючи крейдою на воротях — скільки тут брати зерна…

«Та зроду я цих пудів не бачив!» — кричав хазяїн, намагаючись стерти рукавом написане. Яків говорив продзагінникам: «Копайте у нього під помостом…» Хазяїнові страшно було перед Яковом хреститися, — з слізьми дер кожушка на собі: «Та нема ж там, їй-богу…» Яків наказував: «Ламай у нього піч, під піччю заховано…»

Завдяки його старанням геть-чисто вимели село, вивезли навіть насінну пшеницю. Олексія Красильникова він викликав окремо до себе в комітет, замкнув двері, на яких був прибитий цвяшками портрет голови Вищої військової ради республіки, на стіл коло себе поклав револьвер і глузливо оглядав похмурого Олексія.

— Ну, як же ми будем розмовляти? Хліб є?

— Звідки у мене хліб? Восени не орав, не сіяв.

— А куди коней подів?

— По хуторах розтикав, по знайомих.

— Гроші де заховані?

— Які гроші?

— Награбовані.

Олексій сидів, схиливши голову, — тільки пальці у нього на правій руці розтискались і стискались, відпускали і брали.

— Негарно воно виходить, — сказав він, — ну, податок, зрозуміло, податок… А це що жі хапай за горло, скидай Сорочку…

— В Чека доведеться відправити…

— Та я не відмовляюсь, треба, то треба, гроші принесу.

Олексій удома зразу кинувся під поміст і почав виволікати звідти дорожні торби, мішки і сувої мануфактури. В одній торбі були у нього миколаївські й донські Гроші, — ці він розтикав по кишенях І в пазуху. Другу торбу, напхану керенками, — нічого не вартим мотлохом, — дав Мотроні:

— Віднеси в комітет, скажеш — інакших у нас не було. Вони не повірять, прийдуть сюди мостини зривати, то ти не протився. Годинники й ланцюжки вкинь у колодязь. Мануфактуру поклади в тачанку, прикидай сіном, вночі візьми у діда Опанаса коня, відвезеш на Дементіїв хутір, я там буду ждати.

— Олексію, ти куди зібрався?

— Не знаю. Скоро не повернусь — тоді щось інакше про мене почуєте.

Мотрона опустила на брови плетену хустку, кінцями її прикрила торбу з керенками і пішла в комітет. Олексій накинув защіпку на двері й обернувся до Каті, що стояла коло печі. Очі у нього були весело-зді, ніздрі роздуті.

— Одягайтеся тепліше, Катерино Дмитрівно… Шубку хутряну та панчішки шерстяні. Та під низ — тепле… Та швиденько, часу в нас обмаль…

Він дивився на Катю, розширюючи очі, навколо зіниць його наче спалахували іскорки, шорсткі русяві вуса здригалися над відкритими зубами. Катя відповіла:

— Я з вами нікуди не поїду…

— Це ваша відповідь? Іншої відповіді нема?

— Я не поїду.

Олексій підступив, роздуті ніздрі його побіліли.

— Одну тебе не залишу, не надійся… Не для цього солодко годована, сучко, щоб тебе інший покривав… Баринька сахарна… Я ще до твоєї шкіри не добрався, застогнеш, тварюко, як виверну руки, ноги…

Він узяв Катю налитими залізними руками й захрипів, — вона уперлася йому ліктем у кадик, — за два кроки доніс до ліжка. Катя, напруживши всю силу, що незрозуміло звідки взялась у неї, виверталася: «Не хочу, не хочу, звір, звір…» Схоплювалась, і він знову її ламав. Олексієві було важко й жарко в кожушку, напханому грішми. Він наосліп почав бити Катю. Вона ховала голову, повторювала з дикою ненавистю крізь зціплені зуби: «Убий, убий, звір, звір…»

Защіпка на дверях стрибала, Мотрона кричала з сіней: «Відчини, Олексію!..» Він відступив од ліжка, схопив себе за обличчя. Вона дужче стукала, він відчинив. Мотрона, увійшовши:

— Дурню, втікай швидше. Сюди мають прийти…

Хвилинку Олексій дивився на неї, — зрозумів, обличчя стало більш тямущим. Забрав на оберемок сувої мануфактури, мішки і вийшов. На єдиному залишеному при господарстві коні він виїхав з двору поза токи, через проломи в тинах, риссю з’їхав до річки і вже на тім боці поскакав і зник за переліском.

Трохи згодом Мотрона дістала з скрині спідницю й кофту і кинула їх на ліжко, де, вся обдерта, лежала Катя.

— Одягнися, піди куди-небудь, соромно дивитись на тебе.

Яків з понятими обшукав Олексієву хату від помосту до горища, але того, що було заховане в тачанці, не знайшли. Мотрона вночі привела коня й поїхала на хутір. Цілу ніч Катя, не скидаючи шуби, сиділа в темній, вистудженій хаті, ждучи світанку. Треба було дуже спокійно все обдумати. Як тільки розвидниться, — піти звідси. Куди? Поклавши лікті на стіл, вона стискала голову й починала схлипувати. Ішла до дверей, де стояло відро, і пила з кварти. Звичайно, в Москву. Але хто там залишився з старих знайомих? Все, все розгублено… Тут же коло стола вона заснула, а коли сильно здригнулась і прокинулась, — було вже видно. Мотрона й досі не поверталася. Катя поправила на голові хустку, глянула в дзеркальце на стіні, — жахливо! І пішла в комітет.

Вона довго ждала на задньому ганку, коли в попівському будинку прокинуться. Нарешті вийшов Яків з помийним відром, вихлюпнув його на купу брудного снігу і сказав Каті:

— А я оце хотів посилати за вами… Ходім…

Він повів Катю в будинок, запропонував їй сісти і деякий час рився в шухляді стола.

— Вашого чоловіка, чи як він там вам доводиться, ми розстріляємо.

— Він мені не чоловік, ніхто, — швидко відповіла Катя. — Я прошу тільки — дайте мені можливість виїхати звідси. Я хочу в Москву…

— «Я хочу в Москву», — насмішкувато повторив Яків. — А я хочу врятувати вас від розстрілу.

Катя просиділа у нього до вечора: розказала все про себе, про свої відносини з Олексієм. Час від часу Яків виходив надовго, — повертався, розсідався, закурював.

— За інструкцією Наркомосу, — сказав він, — в селі треба відновити школу. Не дуже ви підходите, але в крайньому разі — спробуємо… Другий ваш обов’язок — повідомляти мене про все, що робиться на селі. Про подробиці цієї кореспонденції умовимось після. Попереджаю: якщо почнете базікати про це, будете покарані жорстоко. Про Москву поки що раджу забути.

Так, несподівано, Катя стала вчителькою. їй відвели маленьку порожню хатину коло школи. Дідок-учитель, що був тут, помер, ще в листопаді від запалення легень; петлюрівці, які один час займали школу під військову частину, забрали на цигарки всі книжки й зошити, навіть географічну карту. Катя не знала, з чого й почати, — і пішла за порадою до Якова. Але його на селі вже не було. Раптом, так само, як був з’явився, він виїхав, одержавши якусь телеграму з гінцем, — встиг сказати тільки дідові Опанасові, який вештався тепер коло комітету бідноти, боячись втратити свій вплив:

— Передай товаришам, — поблажок мужичкам — ні-ні, ніяких. Повернуся, — перевірю…

Коли Яків виїхав, на селі стало тихо. Селяни, приходячи до попівського будинку посидіти на ганку, говорили комітетчикам:

— Натворили ви ділов, товариші, як же будете відповідати?.. Ай, ай…

Комітетчики й самі розуміли, що «ай, ай» і на селі тихо тільки ззовні. Яків не повертався. Пройшла чутка про Олексія Красильникова, нібито він зібрав у повіті загін і перекинувся до отамана Григор’єва. А незабаром усе село заговорило про цього Григор’єва, який випустив універсал і пішов громити радянські міста. Знову стали ждати змін.

У сільраді Каті обіцяли дечим допомогти: полагодити печі, повставляти шибки. Катя сама вимила в школі підлоги й вікна, разставила покалічені парти. Вона була сумлінна жінка і вечорами сама у себе в хатині плакала, бо їй було соромно обманювати дітей. Чого вона могла навчити їх — без книжок, без зошитів? Які могла викладати правила, коли всю себе вважала неправильною… І от, вранці біля школи залунали веселі голоси хлопчиків і дівчаток. їй довелся зібрати все самовладання. Волосся вона гладенько зачесала і зав’язала тугим вузлом, руки чисто- вимила. Відчинила шкільні двері, усміхнулась і сказала маленьким хлопчикам і дівчаткам, що позадирали до неї кирпаті носики:

— Здрастуйте, діти…

— Здрастуйте, Катерино Дмитрівно… — закричали вони так чисто, дзвінко, весело, що у неї раптом стало молодо на серці. Вона розсадовила дітей по партах, сіла на кафедру, підняла вказівний палець і сказала:

— Діти, поки у нас немає книжок і зошитів і нема чим писати, я буду вам розказувати, а ви, якщо чогось не зрозумієте, то перепитуйте… Сьогодні ми почнемо з Рюрика, Синьоуса і Трувора.

Господарство у Каті було зовсім мізерне. З Олексієвого двору вона нічого не захотіла брати, та й тяжко їй було зустрічатися із змарнілою, похмурою Мотроною. В Катиній хатині лежав віник коло порога, на припічку — два череп’яні горшки та в сінях стара дерев’яна діжечка з водою. Втіхою був маленький садочок, обгороджений плотом, — дві черешні, яблуня, агрус. За плотом починалось поле.

Коли зацвіли вишні, Катя відчула, що їй наче сімнадцять років.

В садочку вона звичайно готувалась до уроків, читала французькі романи з бібліотеки цукрозаводчика і часто згадувала Париж в голубому серпанку минулих років. Тоді — в чотирнадцятому році — вона жила в передмісті Парижа, в напівмансардній квартирі з балконом, що звисав над тихою вузенькою вулицею, над дахом невеличкого будиночка, в якому колись жив Бальзак. Вікна його кабінету виходили не на вулицю, а в сади, що спускалися до Сени. В його часи тут була глушина. Коли з боку вулиці з’являлись кредитори, він нишком утікав від них через сади на Сену. Тепер сади належали якійсь багатій американці, і там вечорами, коли Катя виходила ка балкон, кричали павичі різкими весняними голосами, і Каті, що приїхала в Париж після розриву з чоловіком, — в журбі, в самотині, — здавалось, що життя вже скінчене.

Діти полюбили Катю, на уроках дуже уважно слухали її оповідання з російської історії, схожі на казки. Звичайно, задачі з арифметики, таблиця множення і диктанти були трудною справою для дітей і для самої Каті, але спільними зусиллями справлялись. На селі тепер до неї ставились набагато краще, — всі знали про те, як Олексій мало не вбив її. Жінки приносили хто молочка, хто яєчок, хто хліба. Що принесуть, те Катя і їла.

Сидячи під старою, оброслою мохом яблунею, Катя виправляла зошити. За низеньким, теж старим, плотом давно вже хлипав маленький хлопчик.

— Тьотя Катя, я більше не буду.

— Ні, Іван Гавриков, я на тебе сердита, і я з тобою два дні не розмовляю.

Іван Гавриков — з голубими невинними очима — був неймовірний пустун. На уроках він тягав дівчат за коси; коли йому за це дорікали, він ніби засинав і звалювався під парту, — не можна навіть описати всіх його пустощів.

— Ні, ні, Гавриков, я прекрасно бачу, що ти не каєшся, а прийшов сюди тільки тому, що тобі нічого робити…

— Їй-бо, присяй-бо, більше не буду.

В хату з вулиці хтось увійшов, і голос Мотрони покликав Катю. іЦо їй було потрібно? Катя швидко простила Гаврикова й пішла до хати. Мотрона зустріла її пильним, недобрим поглядом.

— Чула? Олексій близько… Катерино, не хочу я цього більше, не під масть ти нам… Однаково — уб’є він тебе… Звіром він став, скільки крові ллє! Ти за все винна… Один чоловік от тільки що розказував — Олексій іде сюди на тачанках… Катерино, виїжджай звідси… Підводу тобі дам і грошей дам…

Поки Вадим Петрович лежав у харківському госпіталі, часу для всяких думок було досить. Отже, він опинився по цей бік вогненного кордону. Цей новий світ був зовні непривабливий: нетоплена палата, за вікнами йде мокрий сніг, погана їжа — сірий супчик з воблою — і буденні розмови хворих про їжу, махорку, про температуру, про головного лікаря. Жодного слова про невідоме майбутнє, куди прагнула Росія, про події, які потрясали її, про нескінченну криваву боротьбу, учасники якої — ці хворі й поранені люди з бритими головами, в байкових несвіжих халатах — то спали цілими днями, то тут же, на ліжку, грали в саморобні шашки, то хто-небудь стиха заводив тужливу пісню.

Вадима Петровича не цуралися, але й не вважали його за свого. А йому хоч говори з самим собою — стільки набралося у нього непродуманого й невирішеного, і стільки спогадів обривалось, як книга, де вирвана сторінка в найцікавішому місті. Вадим Петрович прийняв без вагання цей новий світ, тому що це діялось з його батьківщиною. Тепер треба було все зрозуміти, все усвідомити.

Одного разу головний лікар приніс йому московські газети. Вадим Петрович прочитав їх зовсім іншими очима — не так, як бувало, заздалегідь злісно знущаючись… Російська революція перекидалася в Угорщину, в Німеччину, в Італію. Газетні рядки були насичені сміливістю, впертістю, оптимізмом. Росія, роздавлена війною, розривана міжусобицею, заздалегідь поділена між великими державами, береться керувати світовою політикою, стає грізною силою.

Він починав розуміти буденний спокій товаришів у сірих халатах, — вони знали, яка справа зроблена, вони попрацювали… їх спокій — багатовіковий, важкорукий, важконогий, багатодумний — витримав п’ять століть, а вже, господи, чого тільки не було… Дивна й особлива історія російського народу, Російської держави. Величезні й неоформлені ідеї шумують у ній з століття в століття, ідеї світової величі і правдивого життя. Здійснюються небувалі і сміливі починання, які бентежать європейський світ, і Європа з острахом і обуренням вдивляється в це східне чудище, і кволе, і могутнє, і злиденне, і незмірно багате, що народжує з темних надр своїх цілі заграви вселюдських ідей і задумів…

І нарешті Росія, сама Росія, обирає новий, ніким ніколи не пробуваний шлях, і з перших же кроків чути її ходу по світу…

Зрозуміло, що з такими думками Вадимові Петровичу було однаково — які там брудні струмки за вікнами гонять на вулиці березневий сніг і плентається похмурий і незадоволений радянський службовець з торбою на продукти і бляшанкою на гас за плечима, в розкислих черевиках — засідати в одній з численних колегій; було однаково — який ковтати суп, з якими риб’ячими очима. Йому не терпілось якнайшвидше самому почати підсобляти цій справі.

Україна очищалась від петлюрівців. Недавно був взятий Червоною Армією Катеринослав. Петлюра ще чіплявся за Білу Церкву, але звідти його нарешті вибили, і він з залишками куренів вийшов за кордон, в Галичину. Попереду наступаючих військ Червоної Армії котився широкий вал партизанських повстань. їх розмах трудно було врахувати, трудно було ними керувати. Вони спалахували, як пожежі, по селах і волостях, що роздиралися жорстокою боротьбою малоземельного селянства з міцним куркульством. І ті, і другі виставляли загони, що зіштовхувалися між собою з усією люттю — кінні й піші — в кривавих битвах. Всюди нишпорили, маскуючись і провокуючи, таємні агенти — петлюрівські, денікінські й польські, і ще більше темних і прихованих організацій. Радянська влада була по містах та по магістралях залізниць, а за ними по боках, — куди міг долетіти снаряд з бронепоїзда, — бушувала війна.

Вадим Петрович одержав нарешті довгождане призначення — в штаб курсантської бригади, де комісаром був Чугай, в середині березня виписався з госпіталю, — ще кульгаючи, з паличкою, — і поїхав до Києва, в свою частину.

Банда Зеленого, що відокремилась від отамана Григор’єва, громлячи сільради й полюючи на комуністів, підскакувала на сотнях тачанок до самого Києва. По слідах Зеленого на дорогах знаходили людей із здертою шкірою, деяких — посаджених на розколений пеньок, комітетчиків він палив живцем у коморах, євреїв прибивав цвяхами до воріт, розрізував. животи, зашивав туди кішок. План ліквідації цієї банди був розроблений з участю Рощина в штабі Наркомвійськ. Сил було небагато. Нарком військ України виїхав з Києва на пароплаві, щоб керувати операцією на місці.

Дніпро був ще широкий. Пароплав ляпав колесами по ясній воді, порушуваній лише лінивими вирами. Ні плюскіт коліс, ні голоси курсантів не могли заглушити солов’їного співу по берегах, порослих пахучою і липкою зеленню, — в котиках, в пуху, в курчачій жовтизні. На палубі було гаряче від сонця, що підбилося над розливом. Вадим Петрович стояв коло борту і дивився на блискучу воду.

Багато було прожито весен, але ніколи з такою силою не шумувало в ньому вино життя… Та ще в такий непідходящий і невідповідний час. Туманилась голова невиразними передчуттями… Краще й не лізь у кишеню за цигаркою, не хмур брів, серйозна ділова людино, — не відчепишся від налітаючих чарів… Ось вона, весняна імла, піднімається над розливом, над острівцями, над напівзатопленими хатами, пронизана завислим у ній величезним сонцем. Світло його м’яко лягає на воду, на дерева з блідими й хиткими відображеннями, на спини корів, що зайшли по коліна в воду, на зарослий травою бугор, куди виліз бик, озираючись на невидане, невідоме чудо весни.

Дивно, дуже дивно, — Рощин весь цей час, починаючи з Катеринослава, мало згадував про Катю, немовби вона відійшла разом з його минулим, — надто нерозривно була зв’язана з життям, пристрасно ним самим засудженим… Повертаючись думкою до Каті, він повертався до того самого Рощина, якого він побачив колись у парикмахерській у дзеркалі: тоді у нього не вистачало огиди, щоб вистрілити, принаймні хоч плюнути в своє відображення, — тепер би він зробив це.

Дві весни тому його почуття до Каті, здавалось, наповнювало всесвіт, — цілий всесвіт за його зморщеним лобом смертельно розгубленої і ображеної людини. Тоді йому потрібна була Катина любов, особливо потрібна була в самотню годину, в катеринославському готелі, коли він дивився на дверну ручку, на якій можна повіситися… «А тепер — не потрібна? Так, чи що? В Ростові зрадив Катю вперше, в Катеринославі — вдруге?»

Він дивився на пливучі береги, втягав всіма грудьми медове вологе повітря і не почував ні гризоти, ні каяття.

«Ні, в Катеринославі зради не було… Там кінчався розрахунок з минулим. І була Маруся… Проспівала коротеньку, невинну, палку пісню про нове життя — ось про цю весняну повінь, про незмірне, незазнане щастя».

Бик, що стояв на трав’янистому пагорку, заревів, і на кормі пароплава засміялися курсанти, хтось із них теж заревів, перекривляючи. Рощин блаженно заплющив очі: «Хіба смерть — безнадійність? Марусина смерть була світла. Смерть її була, як крик того, що відходить, тим, що залишаються: любіть життя, візьміть його з усією пристрастю, зробіть з нього щастя!..»

Він не облишив спроб розшукати Катю. На його прохання, з військового наркомату в повітові виконкоми Катеринославщини й Харківщини був посланий запит про Олексія Красильникова, але відомостей про його місцезнаходження досі не надійшло. Більше Вадим Петрович зробити зараз не міг, — ці кілька годин на палубі пароплава були єдиним вільним часом за півтора місяця роботи по вісімнадцять годин на добу.

До нього підійшли Чугай і нарком військ. Це був худорлявий чоловік у парусиновій толстовці, з почервонілим від сонця обличчям і очима, вологими й ніби п’яними, хоч він ніколи не пив і ненавидів п’яних так, що мало не розстріляв хорошу людину, комбрига, заставши його в халупі за баклажкою горілки… Вказуючи на високий берег, де біліла дзвіниця, нарком військ говорив:

— Моє село… Бабуся, бувало, зачує, гуде пароплав, — непосидюща була старенька, — зараз мені слив у кошик, груш, горіхів, і жене на пристань торгувати… Ну — купця з мене не вийшло…

— А у мене бабуся до-обренька була, — сказав Чугай, — все по святих місцях ходила, до десяти років мене з собою брала — старцювати…

Нарком військ, не слухаючи його:

— Потім уже віддали мене в кузню — підмайстром, вона й тепер, мабуть; стоїть, 9ц грнижче дзвіниці». Досі люблю запах деревного вугілля, чаду, коли мені потилицю набили добре, я й подався в Київ, у паровозне депо, — от як було… А потім уже — в Харків, на механічний.

Чугай, не слухаючи його:

— Майстер я був гугнявити на церковній паперті. Роздряпнеш собі що-небудь, морду кров’ю вимажеш, очі під лоба — і давай лазаря… Потім з бабусею, бувало, бійка у нас за копійки. — Чугай повторив, уже неуважно: — Значить, бійка у нас з бабусею…

Він дивився на берег, що випинався мисом, коло якого Дніпро завертав до лугового розливу. Опуклі очі Чугая напружувались. Він прибив долонею шапочку з стрічками і швидко пішов до капітанського містка:

— Ей, папаша, — крикнув він до капітана — сухенького старичка з висячими вусами, — держи далі до лугового боку!

— Не можна, товариші, ідемо фарватером, а там же обмілина…

— Давай, давай не фарватером! — Чугай ляпнув себе по кобурі. — Давай крутіше!..

Пароплав обходив мис, і потроху відкривалося на пологому березі велике село з високою дзвіницею, вітряками, білими хатами і свіжою зеленню низеньких, пишних садів.

— Бачите, он збоку, — ледве видно, — хатина, там я й народився, — говорив нарком військ Рощину.

Чугай крикнув серйозно:

— Давай, заразо, крутіше, ліво руля!

На березі стояло багато возів, коло берега — багато човнів, до них товпились люди, стрибаючи в човни, і на одному вже поквапливо гребли. Чугай у розмаяному бушлаті бігом по трапу спустився на палубу. І майже одночасно ляснули постріли з берега і з човнів по пароплаву, і — з пароплава заторохтіли кулемети. З пливучого човна в воду посипались люди. Юрба на березі заметушилася, кидаючись по тачанках, і вони вскачки, здіймаючи пил, поскакали вгору широкою вулицею. Загудів і задзвонив на сполох дзвін на дзвіниці.

Стрільба і втеча тривали всього кілька хвилин. Берег спорожнів. Чугай, весело поблискуючи опуклими очима, піднявся по трапу.

— Зелений! Ну й сукин же син, прорвався-таки! От, Вадиме Петровичу, тобі й план оточення! Що ж, нарком, десант треба висаджувати…

Банда Зеленого металася в оточенні, як зграя вовків, була нарешті притиснена до залізничного насипу під вогонь бронепоїзда і знищена в густій ліщині, куди кинулись на прорив бандитські тачанки. Все заросле поле було там заздалегідь перекопане, — четверики запінених коней під кулями і гранатами вилітали з ліщини, задні врізувались у вози, ламаючи і перекидаючи їх. Бандити кидались по кущах, де їх ждала смерть, — ніхто з них і не пробував благати про пощаду.

Отамана Зеленого взяли під купою торішнього хворосту; коли його витягли звідти за ноги, курсанти здивувалися — думали: велетень який-небудь страховинний, виявилось — щуплий, миршавий, плюнути нема на що, тільки бігаючі очиці — безбарвні, ненависні — виказували його вовчу породу. Йому скрутили руки, ноги, щоб живим доставити в Київ.

Один загін з його банди все-таки прорвався стороною і втік на схід. В погоню за ним нарком військ послав кавалерійський полк на триста шабель з Чугаєм і Рощиним. Почалася довга й обережна погоня. Бандити на хуторах змінювали коней, червоні йшли на беззмінних, по сліду. Виявилось, що бандити прямують на село Володимирське. Про це розказували селяни в одному селі, де у них за добу до того бандити реквізували коней і пограбували, — що могли взяти похапцем.

— Та вже кінчили б ви їх, товариші, швидше, бо, правду кажучи, нам страх як набридли воєнні дії, — говорили селяни Чугаю і Рощину біля колодязя, де кавалеристи напували коней. — Отамана їхнього ми добре знаємо: він з села Володимирського, Альошка Красильников, правильний був чоловік, нічого не скажеш, але розбестився, такий, сатана, став шалений…

Так Вадим Петрович напав несподівано на слід Олексія, за яким гнався другий тиждень, на слід Каті. Було чого йому збентежитись: від Каті відділяв його один денний перехід. Якою знайде її? Замученою, невпізнанною? — такою, що лише мовчки пригорнути її сиву голову до грудей… Сиву, сиву… «Ну от, Катю, тепер — відпочинеш, будемо жити, треба жити…» Ні, ні, неможливо, — покірною дружиною Олексія вона не стала!.. А певніше — в кінці денного переходу кінь його спиниться біля Катиної могили… І, може, так краще для неї… Катин образ залишиться незайманим, неспоганеним…

Полк швидко йшов курним шляхом. Вадим Петрович погойдувався в сідлі. Образ Каті плутався і стирався в його суворій пам’яті. Якою знайде її, — такою і прийме в своє життя.

В селі Володимирському ще диміли спалені хати, ще з острахом діти приходили дивитись на калюжі крові, не запорошені попелом, ще ховалися по чужих подвір’ях тремтячі, розпухлі від сліз жінки, коли Чугай і Рощин з двох кінців двома лавами увірвалися в село. Але Красильникова там уже не було. Хтось попередив його, і він, після розправи з комітетчиками, зарубавши шаблями сімнадцять чоловік і вісімнадцятого діда Опанаса, — цього вже просто з пустощів, — втік із своїми бандитами за якихось півгодини до появи червоних.

Селяни такі були злі на нього, що збіглися мало не всім селом, обступивши кіннотників, під якими хиталися коні.

— Доженіть його, — кричали, — вбийте Альошку, в нього сил небагато, у нього патронів нема. Він далеко не втік, ми знаємо, куди вони, сволочі, втекли. Ви їх голими руками візьмете.

— А що, громадяни товариші, — спитав Чугай, — дасте нам свіжих коней?

— Дамо… Для цього — дамо.

— Скільки?

— З півсотні наберемо… Своїх ви у нас залишіть, потім обміняємо… їй-богу, адже він нам жити не дасть.

Поки бігали за кіньми та пересідлували, Вадим Петрович, розминаючи ноги, підійшов до жінок. Вони, бачачи, що людина щось хоче спитати, приступили ближче.

— Красильникова я знав ще в германську війну, — сказав він. — Брат у нього був жонатий, а сам він, здається, був не жонатий. Як він тепер? Сімейний?

Жінки, не розуміючи ще, до чого він хилить, охоче заговорили:

— Жонатий, жонатий…

— Та який він жонатий! Не жінка вона йому…

— Ну, жив просто з нею…

— І не так… Товаришу військовий, я тобі розкажу… Виграв він цю жінку в карти у Махна і привіз її сюди, хотів з нею одружитися… Вона, звісно, каже йому, женись, тільки жити по-мужицьки я не звикла… Бо сама вона з панів, вродлива, молода… А обійстя у Альошки ще минулої осені німці спалили… От він і почав будуватися… А тут ще пішли ці діла з Яковом…

Третя жінка, ще більш поінформована, протовпилась до Вадима Петровича:

— Слухай, бив він її, так бив, товаришу командир, та не вдалося йому, окаянному чортові, її вбити… З березня місяця вона у нас вчителькою…

— Так, так, — промовив Вадим Петрович, покашлюючи, — що ж, вона й зараз тут, на селі?

Жінки стали поглядати одна на одну. Тоді четверта, яка тільки що підійшла:

— Вивіз він її, в тачанці під сіном, живу, мертву, — не знаємо…

Маленький хлопчик, що дивився зачарованими очима на Рощина, — на шаблю з мідною рукояткою, на запорошені чоботи з шпорами, на великого годинника на руці, на револьвер з шнуром, — мало не падаючи назад, щоб побачити його обличчя, сказав грубим голосом:

— Дядечку, брешуть вони. Вони про тьотю Катю нічого не знають. Я все знаю.

Худенька, з болячкою на губі, некрасива дівчинка, що стояла за його спиною, сказала:

— Дядечку, ви йому вірте, цей хлопчик усе знав.

— Ну, що ти знаєш?

— Тьотю Катю Мотрона на станцію завезла. Тьотя Катя не хотіла їхати та як заплаче, а Мотрона — теж як заплаче… Потім тьотя Катя мені сказала: «Я повернусь, скажи дітям…» Альошка на тачанках в село в’їжджає, а Мотрона з тьотею Катею з другого кінця виїхали!.. Як вони на гору виїхали, так з воза мене й зігнали…

— По конях!.. — крикнув Чугай.

Вадиму Петровичу не вдалося дослухати. Загін на свіжих конях, з кулеметними тачанками вирушив з села. Поруч з Чугаєм і Рощиним скакав, підкидаючи лікті, низенький чорний чоловік з тих, кому весь цей день довелося просидіти в колодязі по пуп у воді й болоті. Він так і виліз охляп на коня, весь зашкарублий, у подертій сорочці, босоніж, із скуйовдженою бородою. Він повів загін в обхід до дубового лісу, куди бандитам була одна дорога в цих місцях.

Туди встигли ще завидна й почали обступати ліс, залишаючи один вільний вихід бандитам, — в засаду. Низьке сонце з-під глянсового листя пробивалося між кривими стовбурами, кінь під Вадимом Петровичем ішов неспокійно, мотав головою, спинявся, покусював себе за коліна, бив задньою ногою по череву. Він нарешті кинув повід і тримав карабін обома руками напоготові, Сонячне

Ш

проміння з хмарами комарів, що золотилися в ньому, рябило і смужило ліс, — трудно було що-небудь розглядіти попереду і збоку від себе, де — праворуч і ліворуч — рідким ланцюжком, обережно похрускуючи сушняком, пробиралися спішені курсанти крізь пагінки й високу папороть.

Десь тут, як попереджав провідник, мала бути лісникова сторожка й дорога, якою бандити тільки й могли проникнути в лісову гущавину. Порослий мохом дах, що осів сідлом, показався несподівано за кілька кроків. Вадим Петрович зупинився, придивляючись з-за густих заростей. Неголосно посвистав. Дужче й ближче затріщав сушняк під ногами курсантів. Він знову рушив конем, проїхав крізь кущі й побачив занедбану сторожку, — на невеликій галявині коло неї стояло кілька розпряжених тачанок, валялося якесь манаття й ганчір’я. Бандити звідси пішли.

Вадим Петрович, тримаючи напоготові карабін, обережно почав об’їжджати сторожку. Олексій Красильников так само обережно задкував поперед нього від одного рогу до другого, маючи намір заволодіти конем цього вершника. Рощин, озираючись, спинився коло бічної стіни, Олексій — коло передньої, з вибитим вікном і зірваними дверима. Щоб усе зробити без галасу, він тримав тільки ножа напоготові. Коли Рощин виїхав з-за рогу, Олексій з ножем кинувся на нього, але Рощин встиг загородитися карабіном. Олексій, одскочивши, сильно вдарився спиною об стіну сторожки. Ніж у нього випав, він дивився на Вадима Петровича, на ожилого мерця. Заверещав від забобонного жаху і, нагнувшись, побіг, безладно махаючи руками.

— Олексію, — крикнув Рощин, шарпнув повід і поскакав за ним. Олексій раптом, добігши до дерева, вхопився за нього, обняв, притулився обличчям до дубового стовбура. Спина його здригалася. Рощин на ходу зіскочив з сідла і майже впритул почав стріляти в Олексієву широку спину.

— Тут вона жила?

— Ага.

Рощин, нахилившись, переступив через поріг у скособочену хатину, з одним віконцем, таким низеньким, що лопухи знадвору зовсім закрили його. В зеленуватому світлі коло віконця, на столі, теж маленькому й низенькому, лежали зошити, зшиті з шпалер, і кілька книжок.

Один із зошитів був розгорнений, і біля нього — пляшечка з чорнилом і перо. Значить, Катя встигла тільки вибігти. Він присів навпочіпки перед столом. Маленький хлопчик, тихенько прикривши рота рукою, почав давитися сміхом і вказувати очима Рощину на піч.

В челюстях печі, на припічку, сиділо галченя, з круглими, дурними очима, — мабуть, впало з комина, де було гніздо. Побачивши, що на нього звернули увагу, галченя, допомагаючи собі крильми, боком пострибало в піч.

— Їх там чотири штуки, — сказав хлопчик, — я вже їх переловлю…

Перебираючи те, що лежало на столі, Вадим Петрович знайшов Катин шкільний щоденник, де вона записувала уроки й деякі особливі пригоди. Майже кожен денний запис кінчався: «Іван Гавриков знову пустував…» Або: «Даю собі слово честі три дні не розмовляти з Іваном Гавриковим…» Або: «Іван Гавриков знову ходив по самому краю даху, щоб налякати дівчаток. Я просто в розпачі…»

— Хто це Іван Гавриков? — спитав Рощин.

— Я.

— Чого ж ти пустуєш, прикрості чиниш Катерині Дмитрівні?

Іван Гавриков тяжко зітхнув, голубі очі його стали зовсім невинними.

— Доводиться… Я вчусь добре. Ти подивись у дівчат краснопис: тин — палиці. Ось мій зошит. От здивуєшся. Таблицю множення всю знаю, хочеш — спитай? — Він з усієї сили зажмурився.

— Вірю, вірю.

Вадим Петрович сів на долівку, підібгавши ноги, продовжував перегортати щоденник. В ньому ані слова не було про себе. Але з кожної сторінки ніби піднімалась до нього Катина вічна юність, довірлива й чиста ніжність. І він бачив її руки з голубуватими жилками, її теплі, ясні очі…

— Дев'ять по дев’ять — вісімдесят один, що, хіба не так? — сказав Іван Гавриков.

— Молодець, молодець… Слухай, вона тобі нічого не сказала — куди поїхала?

— В Київ.

— Ти не брешеш?

— Дуже мені потрібно брехати.

— У неї, — може, ти знаєш, — де-небудь ще заховані листи, зошити?.

— Всі тут, Я й ці сьогодні додому візьму, вона наказувала: як свого ока, пильнуй зошити, а то чоловіки знову покурять.

На останній сторінці щоденника він прочитав:

«… Я чомусь вірю, що ти жива і ми зустрінемось коли-небудь… Ти уявляєш — я вийшла з довгої, довгої ночі… Мені хочеться розказати тобі про маленький світ, в якому я живу. Пташки за вікном мене будять. Я йду на річку купатися. Потім, по дорозі, я п’ю молоко у тітки Гафії, — я їй винна вже карбованець шістдесят копійок, але вона зажде. Потім приходять діти, і ми вчимося. Нам ніщо не заважає, у нас немає ніякого клопоту. Виявляється — людині зовсім не те потрібно, що нам здавалося потрібним і без чого ми не могли жити… Прямо соромно сказати — мені наче знову сімнадцять років, — я знаю, Дашенько, ти зрозумієш, про що я хочу сказати… Мені тільки часом завдає прикрості мій найлюбиміший хлопчик, Іван Гавриков… Він надзвичайно…»

На цьому лист обривався, тому що не вистачило більше місця в зошиті. Вадим Петрович підтягнув Івана Гаврикова, поставив його у себе між колінами.

— Ну? Що тобі подарувати?

— Патрон.

— Порожнього у мене нема…

— А ти вистріли, ходім на двір.

Вадим Петрович устав з долівки, склав зошит і почав засувати його за гімнастерку.

— Цього зошита, Іване, я візьму.

— Ні, вона буде лаяти.

— Я тьотю Катю скоро побачу і скажу їй, що взяв… Ходімо на двір — стріляти…

XVIII

Сонце в безвітрі палило безлюдні вулиці Царицина, де коло під’їздів з навстіж відчиненими дверима лежали купи сміття. Обивателі поховалися. Лише на спусках до Волги гуркотіли вскачки ломові візники з казенним майном і архівами установ. Місто доживало останні години. На підступах до нього Десята армія, дуже поріділа після Маничу, ледве стримувала натиск свіжої Північнокавказької армії генерала Врангеля.

Ще працювала телефонна станція, але в місті вже не було ні води, ні електрики. Заводи спинилися. Все, що можна було вивезти з них, було відгвинчене, зняте, розібране й вивезене на пристані. В робітничих слободах залишились тільки малі та старі. Царицинський пролетаріат, який за ці десять місяців приніс величезні жертви на оборону міста, не ждав пощади від білих, — ті, хто ще міг, билися в армії, інші виїжджали на дахах вагонів, на палубах і в трюмах пароплавів. Люди втікали на північ — світ за очі. Догоряли на березі Волги склади дерева. Все виразніше й ближче чувся гуркіт гармат.

Все життя міста зосередилось на вокзалах та на пристанях. Берег Волги був завалений мішками, ящиками, частинами машин і верстатів, — сотні людей, обливаючись потом, з криками і лайкою тягали все це й несли по сходнях на судна. Тисячі людей, ждучи вантаження, стояли в тісних чергах або, мовчазні, голодні, лежали на березі, дивлячись крізь непорушну запону пилу на маслянисту воду, що виблискувала під сонцем. Широка Волга в кінці червня обміліла так, що непомітно присунулась з того боку піщана мілина, де ходили голяком, купались якісь люди. Купались і по цей бік між конторками, серед плаваючого сміття в теплій воді. Але навіть від ріки не віяло прохолодою.

Один по одному до пристаней підчалювали обдерті і брудні пароплави, з них лунали маячні крики. Палуби були переповнені біженцями й червоноармійцями, — живими серед трупів і висипнотифозних, що стогнали, бурмотіли, біснувались в гарячці. Десятки пароплавів і буксирів, ждучи розвантаження й навантаження, терлися бортами об борти, гуділи хрипко. Всі вони прибули знизу, з Астрахані і з Чорного Яру.

Обсипані вапном санітари бігли на палуби, переступали через лежачих хворих, відбирали трупи і скидали їх на берег, щоб очистити місце для живих. Сипали вапно й лили карболку. Був наказ — складати трупи на березі в лимонадні і квасні кіоски. Від спеки трупи почали набрякати й розпирали ці легко збиті балагани. Тяжкий сморід особливо квапив людей залишити царицинський берег. Над містом пропливли — тінями крізь курне марево — врангелівські літаки. Вони скинули бомби в річку.

Люди проривали застави коло пристаней, — чіпляючись мішками за штики червоноармійців, кидались на палуби. З тріском туди ж летіли ящики, мішки. Пароплав осідав так, що вода підходила до бортів.

В цій штовханині, на березі коло самих сходнів стояв віз, у якому лежали Онися й Даша. Привіз їх з фронту Кузьма Кузьмич — згідно з твердим наказом командира полку: хоч самому здохнути, але обох жінок евакуювати не залізницею, а неодмінно пароплавом. Телєгін сказав йому:

— Товаришу Нефедов, ви ніколи не виконували більш відповідального доручення. Ви їх висадите і влаштуєте там, де це буде можливо. Крадіть, убивайте, але ви повинні їх добре годувати… Відповідаєте за їх життя…

Сяк-так прикриті ганчір’ям, вони лежали в сіні на возі, як два обтягнутих шкірою кістяки. Онися була вже при пам’яті, але така слаба, що не могла сама відкрити рота.

Кузьмі Кузьмичу доводилось пальцем розціплювати їй зуби, щоб дати напитися з пляшки теплої води. Даша, що захворіла на сипняк пізніше за Онисю, не перестаючи, щось бурмотіла з гарячки тихим, сердитим голосом.

Кузьма Кузьмич пропустив уже багато пароплавів. З слізьми він благав і удавався до всяких хитрощів, просячи людей допомогти йому перенести жінок на палубу, — в такій суворій обстановці його навіть не слухали. Прихилившись до воза, він дивився запаленими очима на цей міраж: на червонуваті крізь пил відблиски сонця на теплій, душній річці і ревучі з нетерплячки пароплави, напхані трупами. Знову залунало грізне ревіння моторів, — бомби на цей раз підкинули землю десь неподалік, і порохом заслало всю набережну. Багато людей кинулось у Волгу і попливло до теплохода, що підходив, кричачи: «Кидайте кінці…» Але кінців їм не кинули, і довго ще коло його бортів крутились голови, як чорні кавуни.

Тепер залишився, мабуть, чи не останній пароплав — жовтий, низенький буксир з величезними погнутими кожухами коліс. Він підпливав не до конторки, а коло неї — прямо до помосту, де не було людей. Кузьма Кузьмич повернув воза по глибокому піску і риссю перший під’їхав до помосту, побіг по ньому і щосили замахав руками.

— Ей, капітане, товаришу, — закричав він до старенького старорежимного старичка на містку, — я евакуюю дружину і сестру командуючого фронтом. Справа пахне для вас розстрілом, давайте-но мені двох з команди — перенести жінок на буксир…

Збуджене обличчя його і рішучі слова вплинули. Через борт на поміст переліз голий по пояс, похмурий, брудний кочегар у подертих штанях.

— Де вони у вас?

— Товаришу, вам одному не справитись…

— Ну да…

Кочегар підійшов до воза, глянув на жінок, що лежали, показав на Онисю:

— Ця, чи що, жінка командуючого фронтом?

— Вона, вона сама… Коли що з нею не в порядку буде, — ну, прямо всім розстріл…

— Чого ви мені туману напускаєте, це ж наш кок Онися, — спокійно сказав кочегар.

— Ви очманіли, товаришу, який там кок…

— Та ти на мене не кричи, чудак. — Він легко вийняв Онисю з воза, взяв на плече, підкинув зручніше.

— Підсоби-но, і цю, чи що, взяти…

Забрав на оберемок обох жінок і пішов до буксира, — дошки гнулися під ним до самої води.

Кузьма Кузьмич, дуже задоволений, ніс за ним мішок з хлібом і салом і сумку з медикаментами.

Вранці третього липня Степан Олексійович, учитель гімназії, витягав з підвальної кухні на маленький двір матраци, подушки, крісла, оббиті зеленим плюшем, купки книжок і рукописів. Виволік, похитуючись, величезний оберемок запорошених штанів і сюртуків, спідниць і шерстяних платтів, кинув усе це на землю і роззявив рота, витираючи рукавом струмені поту. У нього все було мокре — жовте волосся й борода, парусинові штани й не свіжа сорочка, що прилипла разом з підтяжками до сутулуватих лопаток. Його мати, крихкотіла жінка в чорному, сидячи тут же на віденському стільці, кволо вибивала паличкою килим. Його паралічна сестра, з опуклим лобом і маленькою сплюснутою рештою обличчя, блаженно лежала в кріслі на коліщатах, в тіні акації. Горобці і ті пороззявляли дзьоби від спеки.

— Мамо, здається, все, — сказав Степан Олексійович, — я більше не можу! Господи, що б я зараз дав за кухоль холодного пива!

— Стьопушка, в нас — ні краплі води, прийдеться тобі, голубчику, взяти відро й піти.

— Невже, мамо! Чи не можна обійтись? Ах, от уже справді прокляття!

Степан Олексійович удався в гострий розпач: принести води — означало спуститися на берег Волги, де ще лежали купи попелу й обгорілих трупів, спалених у квасних і лимонадних кіосках, зайти по груди в річку, де вода чистіша, набрати у відро й нести його по кісточки в піску під гору в таку страшенну спеку…

— Чи не можна б кого-небудь найняти, я б, здається, заплатив десять карбованців за відро. Своє серце дорожче, я думаю…

— Роби, як знаєш…

— Так, але тобі, мамо, хотілося б, щоб я сам надривався цими відрами.

Мати не відповіла, продовжуючи кволо ляпати по килиму. Степан Олексійович важко задихав, дивлячись на її повне обличчя з струменями поту.

— Де відро? — тихо спитав він. — Де ваше відро? — крикнув він таким неприємним голосом, що хвора сестра під акацією промовила благально:

— Не треба, Стьопо…

— Ні, треба, треба! Буду вам носити воду, буду носити горшки! До кінця життя працюватиму, як водовозна шкапа! Чорт з моїм майбутнім, моєю кар’єрою, моєю дисертацією! Всьому кінець, все зруйновано!.. Вошива пустиня, обгорілі трупи, кладовище!.. Ніяким Денікіним нічого не відновити!..

Він почав ламати мокрі від поту пальці, як тоді, перед Данією. Так чи інакше він мав намір одкрутитися од відра води. Несподівано гучно вдарив великий дзвін на соборній дзвіниці, що мовчав уже більш як рік. Вдарив і поплив над спорожнілим містом урочистий звук, що заспокоював усі хвилювання. Степан Олексійович урвав мову на півслові, худе обличчя його, що сіпалось, раптом заспокоїлось і навіть стало дурнуватим від усмішки.

— Стьопушка, — сказала мати, — треба тобі все-таки причепуритися та піти до церкви.

— Він невіруючий, атеїст, мамо, — з тихою злістю сказала сестра з-під акації.

— Ну, то що ж, — принаймні покаже себе, і так уже нас вважають за якихось червоних…

— Мамо, про що ти говориш! — болісно вигукнув Степан Олексійович. — Тільки що ми визволились від більшовицьких штучок, а ти вже поспішаєш тягти мене в міщанське болото. Так, так! — вишкірився він в бік акації, де його сестра заплющила очі? щоб не слухати. — Хто вважає мене за червоного? Твої Шавердови, Прейси… Обивателі, мізерія… Опуститися до них, боже мій! Перекреслити тоді самого себе! Нащо було вчитися, думати, мріяти! Я ненавиджу більшовиків не за те, що вони загнали мене в підвал. І не за те, що вивезли все вугілля з водопровідної станції… Ні, за те, що розтоптували мою внутрішню свободу… Я бажаю мислити так, як наказує моя совість, мій геній. Я бажаю читати ті книжки, які мене запалюють. Але не бажаю, чуєте, не бажаю читати Карла Маркса, хоч би він тисячу разів мав рацію… Я єсть я!.. І так самісінько, мамо й сестрице, я не буду цілувати руку вашому Денікіну… З тих самісіньких міркувань…

Промовивши усе це з якнайсильнішою жестикуляцією на сорокаградусній спеці, Степан Олексійович так само зовсім непослідовно витягнув з купи одягу свій сюртук і штани і спустився в підвал. Він з’явився через півгодини — одягнений, у накрохмаленій сорочці, тримаючи в руці формений кашкет і ціпок. Ніхто на дворику більше не промовив жодного слова. Він вийшов на вулицю і тим боком, де була тінь, пішов до соборного майдану.

Низенькі акації навколо собору були сірі від пороху, під ними сиділо кілька, обідранців. Один — знизу вгору, прямо в очі — насмішкувато глянув на вчителя гімназії, що саме проходив.

— Раз у раз чарівна зміна на обличчі цім, — сказав він виразним баском.

За оградою стояла спішена сотня козаків у захисних сорочках, та взвод юнкерів, у повній парадній формі, із скачаними шинелями через плече, з казанками й лопатками, лежав на вигорілій траві… Коло паперті розташувалась купка громадян. Степан Олексійович побачив єлейного галантерейщика Шавердова, що прибрався у вишивану косоворотку, з дружиною і двома дітьми; маленького, розхристаного, метушливого друкаря Прейса — вихреста, з дружиною і шістьма дітьми. Степан Олексійович кивнув їм недбайливо і увійшов в прохолодний собор, — зважаючи на формений сюртук, його без перешкод пропустили, навіть дехто оступився з дороги.

Хоч у соборі ще збереглися сліди занедбаності (за більшовиків у ньому містився продовольчий склад), шибки у величезних вікнах були вибиті й на облуплених стінах збереглися написи: «Картоплі 94 міш… Прийняв (нерозбірливо)», але сяючий відблиском безлічі свічок золотий іконостас і димок ладану, що підносився до купола, і звіроподібні возгласи диякона, що гриміли Під склепінням, і безстрасні дитячі голоси півчих — все це справило на Степана Олексійовича змішане враження: йому стало звично урочисто, і так само звично він відчув приниженість, — інтелігентський хвостик його, що стирчав незалежно, сам собою підібгався.

Попереду стояло — лицем до вівтаря — високе начальство, диктатори: десять генералів, низенькі й високі, огрядні й худі, в білосніжних кітелях, з м’якими, широкими, золотими і срібними погонами. Кожен у зігнутій лівій руці держав кашкета, правою — при возгласах диякона: «Господу помолимось…» — помазував себе пучкою по грудях. Спереду, окремо на килимку, стояв генерал середнього зросту в просторій захисній куртці, в довгих штанах з лампасами; напівсиве, зачесане назад волосся його було наче витерте на потилиці. Значно рідше, ніж інші генерали, він піднімав невелику, повну, дуже білу руку і хрестився повільно, широко, тісно прикладаючи пучку до зморщок трохи відкинутого лоба.

Степан Олексійович зрозумів, що це — Денікін. Жадібно розглядаючи його, він все-таки не переставав — але вже цілком не свідомо — усміхатися тонкими губами з ущипливим скептицизмом. Один з офіцерів, який уважно стежив за ним, непомітно наблизився і став поруч. Степан Олексійович був захоплений суперечливими переживаннями. Його особливо вабила ця біла рука генерала Денікіна. Кому не знайомі генеральські руки, їх особлива повільна млявість. Скільки не старайся, руці особливої по важності не надаси, від цих марних намагань генеральська рука завжди смішна, — особливо, коли начальник милостиво звішує її вам для рукостискання, або коли він надає своїм безмускульним сосискам значливості, здаючи карти, або засуваючи салфетку за шию. Все це так. Але біла рука Денікіна хапала саму історію за горло, від її руху армії кидались у кривавий бій…

Степан Олексійович так розхвилювався від цих думок, що не помітив, як скінчилася служба, на амвон вийшов благочинний — низенький старик в окулярах — і, дивлячись на генерала Денікіна, почав казання:

— Історичний наказ возлюбленого нашого вождя, головнокомандуючого білими силами Півдня Росії генераллейтенанта Антона Івановича Денікіна, випалений вогненними знаками в кожному серці російської православної людини. Головнокомандуючий починає свій наказ словами: «Маючи своєю кінцевою метою захопити серце Росії, Москву, цього третього липня наказую почати загальний наступ…» Панове, чи не розверзлось небо над нами, чи не глас архангела Михаїла скликає біле, чисте воїнство…

Степан Олексійович відчув, як защипало в носі, груди його під розмоклою накрохмаленою маніжкою часто задихали, радість пойняла його. Він бачив, як Денікін повільно підніс долоню до лоба. Степан Олексійович зрозумів раптом, що повинен, повинен поцілувати цю руку… І коли через кілька хвилин Денікін, поцілувавши першим хреста, пішов по килимовій доріжці, — простенький, з підстриженою сивою борідкою, схожий на домашнього дядюшку, — Степан Олексійович в крайньому захваті прожогом ступив до нього. Денікін відхитнувся, затулився руками, обличчя його болісно й жалісно скривилося. Його зараз же заступили генерали. Степана Олексійовича хтось схопив ззаду за лікті і сильно потягнув донизу так, що підігнулись коліна.

— Слухайте, слухайте, я хотів…

Офіцер, що схопив його, бігав очима по його обличчю.

— Ви як сюди потрапили?

— Я хотів тільки руку…

— Де пропуск?

Офіцер продовжував відпихати Степана Олексійовича в юрбу, не випускаючи його. Коло бічного виходу він кивнув головою, підкликавши двох хлопчаків-юнкерів з гвинтівками:

— Взяти оцього. В комендатуру…

«Як ви зволите переконатися, дорогий і великошановний Іване Іллічу, прочухрали ми до самої Костроми. Ніде в дорозі я не наважився висадитись, навіть Нижній Новгород не здався мені надійним місцем щодо воєнних випадковостей. В Костромі ми й осіли, на околиці міста, над Волгою, в дерев’яному будиночку з калиною і горобиною, все — честь честю… Городок привільний, стоїть на пагорках, як Рим, а вже тиша, а вже глушина!.. — але це нам і потрібно.

Дарія Дмитрівна поправляється, хоч і помалу, — ще дуже квола, я її, як малу дитину, беру з ліжка і виношу на двір. Апетит у неї, з усього видно, вовчий, хоч говорити вона не може, але очима показує: їсти… Крім очей, у неї, здається, нічого не залишилось, — личко як кулачок, — і часто плаче від кволості, просто так — течуть сльози по щічках. В гарячці й непритомна вона пробула майже три тижні, поки ми ляпали колесами по Волзі. Гарячка у неї була неспокійна й болісна, душа її безперервно боролася з якимись примарами минулого. Значну роль, хоч це й дуже дивно, відігравав у неї якийсь скарб, якісь брильянти, що опинилися у неї нібито після якогось злочину. І все марення було в тому, що Дарія Дмитрівна розмовляла двома голосами: один осуджував, другий виправдувався, — тоненький такий, плаксивий голосок. Я не писав би вам про це, якби не одне випадкове і надзвичайне відкриття…

Твердо пам’ятаючи ваш наказ — годувати наших дорогих хворих добре — і маючи це як головне завдання, не раз я впадав у розпач і навіть у паніку. Час трудний. Люди або мислять великими категоріями, розуміють ніяк не менше, як в обсязі всієї земної кулі, або з голісіньким цинізмом рятують свою шкуру. І в тому, і в другому випадку відсутнє побутове милосердя: одну людину можна захопити, іншу можна налякати, але розжалобити, попросити фунтиків десять хліба, задля голодних сліз своїх, — це звичайно не вдається.

Зайве манаття, все, що ми захопили, я обміняв на хліб, яйця, рибу. Скільки разів була спокуса — загнати Дарії Дмитрівни драпове пальтечко, в якому вона втекла восени з Самари. Але стримувався, і не стільки через благорозумність, — бо близько осінь, — скільки через те, що це пальтечко незмінно фігурувало, як якийсь, незрозумілий мені, викривач у маренні Дарії Дмитрівни. Значить доводилось удаватись до хитрощів, до обману довірливих душ і прямої крадіжки. Виручала знову-таки хіромантія. Націлишся на пристані на сільську жінку з мішком і починаєш їй розводити теревені, шукаючи слабкого місця. А воно завжди знаходиться, — життєвий досвід велика річ. Заведеш розмову про антихриста, на Волзі зараз про нього багато говорять, особливо повище Казані. Чи багато ж треба, щоб налякати дурну жінку? Треба, щоб вона тобі повірила, і вже половина її мішка — моє…

Не далі як учора, в неділю, вранці опоряджав я туалети Дарії Дмитрівни. В Костромі я один, здається, володію великою котушкою ниток, — факт немаловажний. До нас навіть ідуть як на прощу: гудзика пришити до штанів чи там латочку… Не соромлячись беру за це різним їстивом. Сиджу на ганку, розгорнув пальтечко Дарії Дмитрівни: підбійка на ньому, як ви, певне, пам’ятаєте, фланелева, шотландська, картата. От, думаю, якщо підбійку зняти і зробити з неї гарненьку спідничку? Стара у неї — як решето… А на підбійку загнати щось гіршеньке. І так мене опанувала ця думка, — питаю Онисю Костянтинівну, вона теж: «Спідниця буде хороша, поріть…» Почав я пороти підбійку, — звідти посипались брильянти, великої ціни, тридцять чотири камінці… От вам і марення наяву! Того ж дня показую камінці Дарії Дмитрівні. І раптом бачу, згадала! В очах у неї — благання й жах, і губами щось хоче висловити… А говорити вона розучилася… Я нахиляюсь до її блідих губок, і пролепетала вона перше слово за час хвороби: «Викинути, викинути…»

Іване Іллічу, без вас нічого не смію. Не знаю — звідки у неї цей скарб, і чому він їй такий одворотний, не знаю, що зробити, — держати вдома боюсь і викинути вважаю нерозумним. Дарії Дмитрівні забожився, що, взявши човна, виплив на середину Волги і вкинув туди камінці. Вона зразу заспокоїлась, оченята її прояснились, наче вона щось, нарешті, від себе одірвала прилипле…

Пробачте, Іване Іллічу, що так про все пишу докладно, але єсмь многословний і балакучий. Прихитріться — сповістіть нас про ваше здоров’я і про те, чи зимувати нам тут, у Костромі, чи подаватися в Москву?.. По всьому тому залишаюсь відданий до гроба вам і Дарії Дмитрівні Кузьма Нефедов…»

— Я взяв з собою пошту, — сказав Сапожков, влізаючи в плетений тарантас і вмощуючись у сіні поруч з Телєгіним. — Поздоровляю, Іване.

— Сумно це все, Сергію Сергійовичу. По своїй волі б так уже й залишився командиром наших качалінців. Нові люди, нові турботи, — не для мене все це.

— Чого стариком прикидаєшся?

— Та минеться, стомився трохи…

Коні йшли підтюпцем польовою дорогою, плетений тарантас підстрибував, ліворуч темнів дубовий ліс, праворуч на стерні ледве мріли в сутінках купки снопів, укладених хрестами. Пахло пшеничною соломою. Висипали серпневі зорі.

— А хто у тебе в бригаді буде начальником штабу?

— Призначать кого-небудь.

Дорога звернула ближче до лісу, звідки трохи віяло вогкістю. Коні почали пофиркувати.

— Мені листів нема, звичайно? — спитав Телєгін.

— Ой, пробач, Іване, тобі лист.

Іван Ілліч сидів, — зігнувшись, стомлений, куняючи, — раптом аж підскочив.

— Як же ти, ах, Сергію Сергійовичу! Де він?

Сапожков довго рився в сумці. Спинили коней і чиркали сірниками, які шипіли й відскакували. Телєгін узяв листа, — він був від Кузьми Кузьмича, — і крутив його в пальцях.

— Товстий який, скільки написав, — пошепки сказав Сапожков.

— А що? — так само пошепки спитав Телєгін. — Це погано?

Він вискочив з тарантаса й пішов до узлісся. Там поквапливо почав ламати сухі гілки, запалив сірника і дмухав на них.

— Та ти візьми снопа, він зразу займеться. — Сапожков бігом приніс йому пшеничний сніп і відійшов. Солома зразу запалала. Телєгін присів навпочіпки, читаючи листа. Сапожков бачив, як він прочитав, рукавом витер очі і знову почав читати. Значить, справа ясна. Сергій Сергійович шморгнув носом, вліз у тарантас і закурив. Дідок, що сидів на передку і якому хотілось якнайшвидше повернутися додому, сказав:

— Коли б на поїзд не спізнитись, тут далі дорога — самий пісок, та ще броду шукати… Проваландаємось…

Сапожков не став дивитись на Телєгіна, коли той підійшов до тарантаса, важко перегнув його, вліз і сів у сіно. Коні рушили тюпки. На відстані трьох мільйонів світлових років над головою Сапожкова простягнувся роздвоєною туманністю Чумацький Шлях, порипувало, вихляючись, заднє колесо у тарантасі, але дідок на козлах не звертав на це уваги, — зламається, то зламається, що ж тут вдієш…

Телєгін сказав придушеним голосом:

— Яка сила духу у неї. Вічна боротьба за оновлення, за чистоту, досконалість… Просто я вражений…

— Та жива вона?

— Ну, а як ти думаєш! У Костромі й поправляється…

Сергій Сергійович швидко обернувся до нього і обидва засміялись. Сапожков штовхнув його кулаком, і Телєгін штовхнув його, потім він докладно розказав зміст листа, проминув тільки пригоду з брильянтами. Це були ті самі дорогоцінності, про які вона минулого літа писала батькові, так всіма силами борючись за життя і разом знищуючи себе. Видно, тоді ж, в дні її розгубленості, Даша зашила камінці в пальто. І вона жодного разу ні слова не сказала про них Івану Іллічу. Очевидно, забула, — це так на неї схоже, — забула і згадала тільки в гарячці. І — «викинути, викинути», — у Івана Ілліча перехопило горло радісним хвилюванням… Звичайно, в усій цій історії багато було темного, але він ніколи не намагався до кінця розуміти Дашу.

— Мені одно ясно, Сергію Сергійовичу, заслужити любов жінки, скажімо, такої, як Даша, — це великий виграш у житті.

— Еге ж, тобі здорово пощастило, я завжди це говорив.

— О, як треба завжди бути на висоті, Сергію Сергійовичу! А от же — зриваєшся… Ти теж, мабуть, зриваєшся?

— У мене — зовсім інше…

— Невже у тебе немає вічної туги — знайти таку жінку, як моя Даша?

— Жінки якось не відіграють такої ролі в моєму житті. Я до цих речей ставлюсь набагато простіше… Без клопоту…

— Ну, завів своєї! Знаю я тебе… Сергію Сергійовичу, життя у нас піднесене: перемога або смерть, — до цього все зведено. І — живемо! І ще як живемо з цим! У відносинах з жінкою всякі дрібниці повинні бути усунені… Любов треба берегти. Завжди будь напоготові! Пробував ти задивлятися в любимі очі? Це чудо життя…

Сергій Сергійович не відповів, потроху кашкет його зовсім з’їхав на потилицю, — він знову дивився на Чумацький Шлях.

— З цього боку десь є провал у всесвіті, — сказав він, — беззоряне, чорне місце у формі обрису кінської голови… На фотографії це дуже страшно. Настане час, коли ми зрозуміємо, — зовсім просто й очевидно, — що жаху незмірного простору нема. Кожен атом нашого тіла — та сама незмірна зоряна система. І в той, і в другий бік — безкрайність. І ми самі — безкраї, і все в нас безкрає. І воюємо ми з тобою за безкрайність, проти того, що має край…

Попереду забовваніли неясні обриси величезних дерев, але виявилось, що це невисокі прибережні кущі. Запахло річковою вогкістю. Тарантас з’їжджав з гори. Коні, остерігаючись, голосно зафиркали і захлюпали по мілкій воді.

— Коли б нам у яму не влетіти, — сказав дідок. Але річку проїхали благополучно. На тім боці він легко, як молодий, зіскочив з передка й побіг збоку біля тарантаса, сіпаючи за віжки й нагукуючи. Коні вибігли по піску на узвіз і спинилися, важко дихаючи. Дідок виліз на козли. Звідси до станції було вже недалеко. Він обернувся:

— Не вийде у нього нічого з цих ділов, тільки марно народ б’ють. На селі у нас так кажуть: землі назад однаково не віддамо, силою нас не візьмеш, сьогодні не дев’ятсот шостий рік, мужик зміцнів, нічого не боїться. В Колокольцевці, — він вказав у темряву пужалном, — з аероплана скинули листок, люди прочитали, — значить, він пропонує викупляти земельку. Он куди повернув, вже не сподівається, що ми даром віддамо… Нічого, ми заждемо: він як прикотився, так і відкотиться… Ах, Денікін, Денікін!

Вранці Телєгін і Сапожков приїхали в штаб Південного фронту, в Козлов, у яблучне царство. Ось де — матінка Росія! Будиночки з линялими покрівлями, герані в маленьких віконцях, та пролетить хмарка пилу слідом за драною візницькою прольоткою по горбатому брукові повз самотні телеграфні стовпи з обривками паперових зміїв на дротах, та цегляна крамниця з навісом і навхрест дошками забитими дверима, та боса дівчинка злякано перебігає дорогу, тягнучи братика, що дибає перехильцем на кривих ніжках, та неприбраний щебінь зруйнованої каплиці біля громадського водопою на грязькому майдані, де раніш був базар, а тепер — порожньо. За старими й наполовину розібраними огорожами — важкі від рум’яних і зелено-воскових плодів яблуні. І над садами, і над дахами літає весела зграя шпаків, раптом показуючи виворіт крил.

Тут, здається, так і прожив би в лихолітті обиватель ще тисячу років, якби не така оказія — революція. Та, власне, і втрачати тут нічого не жаль, — життя копійчане. Тільки що спали багато.

— І ти ж подумай, — говорив Сапожков, трясучись поруч з Телєгіним у візницькій прольотці, — за морем секунди переводять на гроші, людину штампують під страхітливим пресом, щоб була придатна для виробництва; як у гарячці, у них валяться з фабрик товари, товари, — десять мільйонів чоловік довелося вбити, щоб на короткий час розторгуватися. Цивілізація! А тут паперові змії на дротах висять… Он, дивись, дядько у вікні чухає спросоння розпатлану головешку… І прямо звідси перестрибуємо в невідоме — будувати вселюдську мрію… От, Росія-матінка!.. Весело жити, Ваню… Яблуками здорово пахне, майже так, як молоденькою жінкою… Аби тільки дожи'ги! Почуваю, напишу я книжку…

Візник підвіз їх до штабу фронту, звідки з усіх відчинених вікон лунала тріскотня друкарських машинок.

Ждучи прийому, Телєгін і Сапожков тут же взнали всі воєнні новини. Загальна картина була така: збройні сили головнокомандуючого Денікіна після короткої затримки продовжують наступ на Москву трьома групами. Відрізуючи від Центральної Росії хлібні краї — Заволжя і Сибір, вздовж Волги посувається Північнокавказька армія генерала Врангеля (від якої в липні місяці Десятій армії вдалося відірватися, пожертвувавши Камишином); похідний отаман Сидорін з Донською армією, відновленою новим донським отаманом Богаєвським, — ставлеником Денікіна, — натискає в напрямку на Воронеж, маючи на чолі два ударні кінні корпуси — Мамонтова і Шкуро; Добровольча армія під командою Май-Маєвського, талановитого, але завжди п’яного генерала, розвиває наступ широким фронтом, одночасно очищаючи Україну від червоних військ і партизанських загонів і націляючись своїм кулаком, — гвардійським корпусом генерала Кутепова, — на Орел — Тулу — Москву.

Воєнні успіхи Денікіна — наявні, постачання у нього прекрасне, добровольчі полки, хоч і дуже вже розбавлені селянськими контингентами, б’ються впевнено, уміло. Але в тилах у нього настрій з кожним днем все більш загрозливий (причому він катастрофічно цього недооцінює): Кубань хоче відокремлення, повної самостійності, і йому, щоб навести там великодержавний порядок, довелося повісити двох найвидатніших членів кубанської Ради; на Тереку — криваві чвари; донське козацтво, коли був оголошений похід на Москву, заговорило: «Тихий Дон був наш і буде наш, а Москву Денікін нехай сам собі здобуває»; селянське питання в зайнятих добровольцями областях розв’язується з військовою простотою — шмаганням шомполами; садовлять губернаторів, повітових начальників і царських жандармів, і селяни знову, як при німцях минулого року, пиляють гвинтівки на обрізи і ждуть Червону Армію; Махно, після того, як прихитрився особисто застрелити свого головного суперника — отамана Григор’єва, відкрито оголосив вільний анархічний лад по всій Катеринославщині, зібрав тисяч п’ятдесят бандитів і погрожує відібрати у Денікіна Ростов, і Таганрог, і Крим, і Катеринослав, і Одесу… З’явилися ще зелені — особлива різновидність отаманщини, — переконані дезертири, і там, де ліси й гори, там і вони під боком у Денікіна.

Червона Армія після тяжких поразок Тринадцятої і Дев’ятої та героїчного відступу Дванадцятої з Дністра й Бугу вирівняла фронт. Настрій поліпшується, і боєздатність зростає головним чином тому, що триває масовий приплив комуністів з Петрограда, Москви, Іванова та інших північних міст. З дня на день ждуть наказу головкома про контрнаступ.

Оформивши нові призначення, Телєгін — командиром окремої бригади, Сапожков — командиром Качалінського полку, — вони того ж дня виїхали назад, цілу дорогу розмовляючи про почуті новини; обидва погоджувались на тому, що грандіозний план Денікіна повисає в порожнечі, і те, що минулого року йому вдалося на Кубані, повторити в Великороси не вдасться: там він побив Сорокіна, а тут йому доведеться зіткнутися з самим Леніним, з корінним, потомственим пролетаріатом, та й селянин тут жилавий, — тутешній селянин Наполеона на вила підняв…

— Прапор наперед! Зняти чохол!

Прапороносець і Латугін з Гагіним, що стояли з ним на караулі, ступили вперед. Телєгін, що передавав полк новому командуючому, Сергію Сергійовичу Сапожкову, був серйозний, похмуро зосереджений, і навіть звичайний рум’янець зійшов у нього з засмаглого обличчя. В руці тримав папірець, на якому записав план промови.

— Качалінці! — сказав він і глянув на червоноармійців, що стояли при зброї: він знав кожного, знав, у кого яка була рана і яка була турбота, це були рідні люди. — Товариші, ми з вами сходили не одну тисячу верст, в зимовий холод і в літню спеку… Ви двічі під Царицином укрили себе славою… Відступаючи, — не з своєї вини, — дорого віддавали ворогові тимчасову й ненадійну перемогу. Багато було у вас славних справ, — про них не написано гучних реляцій, рапорти про них потонули в загальних зведеннях… Це нічого… (Телєгін скоса глянув на папірець, що лежав у нього в зігнутій долоні). Попереджаю вас — попереду ще багато трудів, ворог ще не зламаний, і його мало зламати, його треба знищити… Ця війна така, що в ній треба перемогти, в ній не можна не перемогти. Людина зчепилася з звіром, — повинна перемогти людина… Або от приклад: проросле зерно своїм паростком, — здається, воно ж і зелене, і тендітне, — пробиває чорну землю, пробиває камінь. У пророслому насінні вся міць нового життя, і воно буде, його не спиниш… В непогожий, хмурий ранок вийшли ми в бій за світлий день, а вороги наші хочуть темної розбійницької ночі. А день настане, хоч ти трісни з досади… (Він знову заклопотано глянув на записку і зім’яв її). Признаюсь вам, товариші, мені не весело, тяжко буде без вас… Багато означає — просидіти вкупі цілий рік біля похідних вогнищ. Залишаю вас, прощаюся з вашим бойовим прапором. Хочу і вимагаю, щоб він завжди вів до перемог славний Качалінський полк…

Іван Ілліч зняв кашкета, підійшов до прапора і, взявши край злинялого, простреленого полотнища, поцілував його. Надів кашкета, віддав честь, заплющив очі й міцно зажмурився, так, що все обличчя його зморщилось.

Після проводів, влаштованих вскладку Сапожковим і всіма командирами, у Івана Ілліча шуміло в голові. Сидячи в візку, придержуючи під боком речовий мішок (де між іншими речами були Дашині фарфорові кішечка й собачка), він розчулено згадував палкі промови, сказані за столом. Здавалося, неможливо було сильніше любити одному одного. Обіймались, і цілувались, і трясли руки. Ох, які хороші, чесні, вірні люди! Молоді командири, схоплюючись, співали за всесвітню — словами простими і навіть книжними, але впевнено. Батальйонний, скромний і тихий чоловік, раптом захотів лізти на стіл, і виліз, і вшкварив несамовитого гопака серед обгризених гусячих кісток і кавунячих лушпайок. Згадавши це, Іван Ілліч зареготав на все горло.

Візок спинився, коли виїжджали з села. Підійшли троє — Латугін, Гагін і Задуйвітер. Поздоровкались, і Латугін сказав:

— Ми сподівалися, Іване Іллічу, що ти нас не забудеш, а ти забув все-таки.

— Так, ми ждали, — підтвердив Гагін.

— Стривайте, товариші, ви про що?

— Ждали тебе, — сказав Латугін, поставивши ногу на колесо. — Рік вкупі прожили, душу один одному віддавали… Ну, тоді прощавай, якщо тобі однаково. — Голос у нього був злий, тремтячий.

— Стривай, стривай, — і Телєгін виліз з візка.

Задуйвітер сказав:

— Що ми тут, в піхоті? — чужі люди! Що ж нам, — вік ногами куряву збивати?

— Морські артилеристи, ти пошукай таких, — блиснувши очима, сказав Гагін.

— В Нижньому сіли, було нас дванадцять, — сказав Латугін, — залишилося троє та ти — четвертий… Ти сів у візок — і бувайте здорові… А ми — не люди, ми Івани, сірі шинелі… Були й нема. Та що з тобою, з п’яним, говорити!

Задуйвітер сказав:

— Тепер у вас, Іване Іллічу, бригада, є в ній важка артилерія…

— Та йди ти в штани з своєю артилерією, — крикнув Латугін. — Я капоніри буду чистити, якщо треба! Мені прикро людину втратити! Повірив я в тебе, Іване Іллічу, полюбив… А це знаєш що — полюбити людину? А я для тебе, виявилось, — п’ятий з правого флангу. Ну, кінчаймо балачку… По дорозі решту зрозумієш…

— Товариші! — У Івана Ілліча і хміль пройшов від таких розмов. — Ви передчасно мене осудили. Я саме так і мав на увазі зробити: приїхавши в бригаду, відчислити вас трьох до себе в артилерійський парк.

— От за це спасибі, — прояснівши, сказав Задуйвітер.

А Латугін сердито тупнув розбитим чоботом.

— Бреше він! Це він зараз видумав. — І вже трохи лагідніше, хоч і насварившись на Телєгіна зігнутим пальцем: — Совісті самої мало, товаришу, на ній самій далеко не поскачеш. Хоч і за це спасибі.

Телєгін засміявся, ляпнув його по спині:

— Ну й гарячка! Ну й несправедливий же ти чоловік…

— А на якого чорта мені та справедливість, — я не збираюсь людей обманювати. Тільки за те тобі можна простити, що ти простий. За це тебе жінки люблять. Ну, гаразд, не сердься, сідай у тарантас. — І міцно схопив його за лікоть. — Знаєш, як за товариша на ніж лізуть? Не траплялось? — І шарив світлими, широко розставленими, холодно-палкими очима по обличчю і очах Івана Ілліча. — Збрехав же, га? Збрехав?

Іван Ілліч нахмурився, кивнув:

— Ну, збрехав. А ви добре зробили, що нагадали, напоумили…

— Тепер правильно говориш…

— Пусти його, чого ти причепився… Знову — цар природи, цар природи, — прогудів Гагін.

Ні слова більше не кажучи, Іван Ілліч попрощався з ними, вліз у візок і довго ще в дорозі усміхався сам до себе і похитував головою.

До штабу окремої бригади можна було долетіти літаком за одну годину, кіньми — прогаяти добу з гаком. Іван Ілліч їхав залізницею чотири доби, пересідаючи і до одуру нудьгуючи на брудних, голодних вокзалах. Окремого салон-вагона, як йому твердо обіцяли, звичайно, не було. Останню частину дороги довелося їхати в теплушці, до половини завантаженій крейдою, незрозуміло, кому і для чого потрібною в такий час. Крім того, на нарах був пасажир з гладким обличчям, схожим на глек у пенсне. Він весь час муркотів про себе з Оффенбаха: «… Ветчина з Тулузи, ветчина… без вина ця ветчцна буде несмачна…» А коли смеркло, почав вовтузитись з своїми мішками, щось у них перекладаючи, виймаючи, нюхаючи і знов укладаючи.

Іван Ілліч, який стомився до нудоти і був голодний, почав виразно дочувати запахи різного їстівного. Коли ж цей мерзотник узявся розбивати, сопучи, облуплювати і їсти печене яйце, Іван Ілліч не витримав:

— Слухайте-но, громадянине, зараз буде зупинка, негайно викочуйтеся з вашими мішками.

Той, у темряві, зараз же перестав жувати й не ворушився. Через хвилину Іван Ілліч відчув різкий запах ковбаси коло свого носа і з злістю відштовхнув простягнену невидиму руку.

— Ви мене не так зрозуміли, товаришу військовий, — м’яким теноровим голоском сказав цей чоловік. — Просто пропоную випити й закусити! Ах! — він зітхнув, і Телєгін знову носом відчув, що ковбаса тягнеться до нього. — Все у нас тепер принципи та принципи. Ну, який же в малоросійській ковбасі особливий принцип? З часничком та з сальцем. Спирт є — по разу ковтнути. — Він вичікуюче замовк, і Телєгін мовчав. — Ви, мабуть, вважаєте мене за спекулянта або мішечника?.. Прошу пробачення! Я артист. Може, я не Качалов, не Юр’єв, не Мамонт Дальський, упокой господи його чорну душу. От був великий трагік! Уявив, скотина, себе вождем світової анархії, сподобалось йому грабувати московські особняки; а вже в карти з ним, бувало, й не сідай… Прізвище моє — Башкін-Раздорський, досить відоме в провінції, — пишуся з нового рядка… — Він сподівався, мабуть, що Телєгін гукне: «А! Башкін-Раздорський, ну, як же, дуже приємно…» Але Телєгін мовчав. — Два сезони грав у Москві: в Ермітажі і у Корша… Володимир Іванович Немирович-Данченко почав уже коло мене кружляти. «Е, ні, — кажу я йому, — дайте мені, Володимире Івановичу, ще пограти досхочу, тоді беріть…» В вісімнадцятому відкрились ми у Корша «Смертю Дантона», — я грав Дантона… Рикаючий лев, трибун, вивернуті губи, бик, звір, геній, ненажера, хтивець… Що було! Який успіх! А дров нема, в Москві темрява, збору ніякого, трупа розбіглась. Ми — п’ять чоловік — давай халтурку по провінції, цю саму «Смерть Дантона». В Москві нарком освіти Луначарський нам заборонив, а вже в провінції ми розперезались, — в останньому акті витягаємо на сцену гільйотину, і мені голову — тюк… Збори — ну! Публіка, не повірите, кричить: «Давай ще раз, рубай…» Грали — Харків, Київ, — це ще при червоних, потім — Умань — в пожежному сараї, Миколаїв, Херсон, Катеринослав. Чорт нас поніс в Ростовна-Дону. Зіграли — успіх дикий. Один офіцер навіть націлявся стріляти з ложі в Робесп’єра… І на другий день градоначальник викликає мене і по-старорежимному лізе кулаком у морду: «Моліться богу за головнокомандуючого Денікіна, а я б вас повісив… Геть з Ростова: раз, два…» Да, важко зараз з мистецтвом… Шмигляємо по глухих закутках, як цигани. Декорації пошарпали вщент, соромно ставити. Гільйотину нам у Козлові не дозволили вантажити в вагон, як предмет невідомого призначення. Будь ласка! — будемо рубати мені голову сокирою! Сірники у вас є? А то я б вам показав: голова у мене в мішку. В Малому театрі в Москві бутафор зробив, — геній… А вже ця цензура! — приносиш примірник, товариш читає, читає… Пояснюєш: це історичний факт… Знову він ялозить сторінки… «А де тут засвідчено, що це історичний факт?» Показуєш захоплену рецензію Луначарського. Він її теж читає… «А чи не можна вам що-небудь веселіше показати»? Так, знаєте, шкрябне пазурами по нервах… Не знаю, що зараз з нами буде… їдемо грати в Енськ, в штаб окремої бригади…

Несподівано для нього Телєгін запитав:

— А де ж ваша трупа?

— Поруч, в теплушці з декораціями. Робесп’єр — на паровозі, — артист Тинський, чули, звичайно, найкращий Робесп’єр в республіці… Це вже будьте певні: спирт він з-під землі дістане, — геній! — зараз же сідає на паровоз, і ми їдемо спокійно. То як же, товаришу військовий, закусимо? — не відмовляйтесь…

— Та, мабуть, не відмовлюся.

— Зробите мені велику приємність. — Башкін-Раздорський шарив по торбах, крекчучи й шепочучи: «Куди, ну куди я її засунув…» В руку Телєгіна потрапило яйце, шматок ковбаси, сухар. — Відіграємо в Енську і — в Москву… Спасибі, поциганили! На Неглинному проїзді, в будинку номер п’ять, у дворі, один вірменин влаштував закусочну, — геній! Сосиски, всяка там смаженина, все, що хочете. Міліція щодня — обшук. В чім річ? Від усіх відвідувачів тхне спиртом. Обшукують, і спирту знайти не можуть, і не знайдуть… У нього бідон — на четвертому поверсі, на горищі, і приєднаний до порожньої ринви. А внизу — в закусочній — раковина і звичайний кран. Відкручуєте кран, наливаєте собі стопочку спирту, і ви вдома.

З насолодою жуючи ковбасу і розчулившись від спирту, Телєгін сказав йому:

— Я вам постараюсь надати все потрібне, відпочинете, прорепетируєте, не поспішаючи, і вже давайте нам хороший спектакль. В Енську ви будете моїми гостями, я командир бригади…

— У-у-у-у, — тихо завів Башкін-Раздорський, — так он ви хто… А я весь час дивився на вас, — ох, думаю, ось вона, моя смерть! Нагнали ви страху! Говорю, говорю і сам не розумію, чому я ще не під укосом… Голубчику, зіграємо ми вам, зіграємо від душі, для себе, по-актор ськи.

Телєгін з заплічним мішком виліз з теплушки. Розбитий гасовий ліхтар ледве освітлював на пероні кількох чоловік військових.

— Здрастуйте, товариші, — сказав Іван Ілліч, підходячи до них. — Ждете комбрига? То це я, Телєгін. Пробачте, що в такому вигляді…

Тиснучи їм руки, він здивовано глянув на одного — сивого, невеликого на зріст, сухого, суворого, з доброю виправкою… Коли йшли через вокзал на темний майдан, він ще раз скоса глянув на нього через плече, але обличчя так і не розглядів. Івана Ілліча посадили в прольотку, і він довго їхав непроглядним полем, де тхнуло звалищем. Коло якогось довгого будинку, схожого на сарай з високим дахом, спинилися. Тут Івану Іллічу була приготовлена кімната, тільки що вибілена й порожня. На підвіконнику горіла свічка і стояла тарілка з їжею, прикрита тарілкою. Він кинув мішок на підлогу, зняв гімнастерку, потягнувся і, сівши на чисто постелену койку, почав стягати забруднені крейдою чоботи. В двері тихо постукали. «Треба було зразу погасити свічку, підуть тепер розмови, чорт, адже п’ята година…» — з досадою подумав він і відповів:

— Ага, зайдіть…

Швидко увійшов той самий, невеликий на зріст, сивий військовий, причинив за собою двері і коротким рухом підняв пряму долоню до скроні.

Телєгін, наступивши підбором на до половини стягнений чобіт, так і спинився, витріщившись на цього двійника…

— Пробачте, товаришу, — сказав він, — на пероні не зовсім зручно вийшло, але я вже вирішив ознайомлення, взагалі справи відкласти до завтра… Якщо не помиляюсь, ви мій начальник штабу?

Військовий, що стояв коло дверей, відповів коротко:

— Так точно…

— Пробачте, ваше прізвище?

— Рощин, Вадим Петрович.

Телєгін почав безпорадно озиратися. Розкрив рота і кілька разів ковтнув повітря.

— Ага… Значить… — Обличчя його затремтіло, і він —. вже пошепки: — Вадим?

— Так.

— Розумію, розумію… Дуже дивно… Ти — у нас, мій начальник штабу… Господи помилуй!

Рощин сказав так само твердо, сухо:

— Іване, я вирішив зараз же поговорити з тобою, щоб не ставити тебе завтра в незручне становище.

— Ага… Поговорити…

Іван Ілліч швидко натягнув напівзнятого чобота, підняв з підлоги і почав надівати гімнастерку. Вадим Петрович, нахиливши лоба, стежив за його рухами, ніби спостерігаючи, без нетерплячки, без хвилювання.

— Боюсь, Вадиме, що ми трохи не зрозуміємо один одного.

— Зрозуміємо…

— Ти розумна людина, так, так… Я дуже тебе любив, Вадиме… Я пам’ятаю зустріч минулого року на ростовському вокзалі… Ти виявив тоді високу великодушність… У тебе завжди було гаряче серце… Ах, боже мій, боже мій…

Він підтягав поясок, крутив гудзика, нишпорив по кишенях, — чи то від великої розгубленості, чи то, щоб якось відтягти неминучість тяжкої розмови…

— Ти, очевидно, вважаєш, що ми помінялися місцями і я в свою чергу повинен виявити високе почуття… Є воно у мене до тебе, дуже високе почуття… Так ми були зв’язані, як ніхто на світі… Ну, от… Вадиме, що ти тут робиш? Чого ти тут? Розкажи…

— Для цього я і прийшов, Іване.

— Дуже добре… Якщо ти сподіваєшся, що я можу що-небудь покрити… Ти розумна людина, умовимось: я нічого не можу для тебе зробити… Тут ми в корені з тобою розійдемось.

Телєгін нахмурився й одвів очі від Рощина. А Вадим Петрович слухав і усміхався.

— Ти щось затіяв… Ну, зрозуміло, що… І чутка про твою смерть, очевидно, входить у цей план… Розказуй, але попереджаю — я тебе арештую… Ах, як це все так…

Телєгін безнадійно — і на нього, і на себе, і на все тепер зламане життя своє — махнув рукою. Вадим Петрович рвучко підійшов, обняв його і міцно поцілував в губи.

— Іване, хороша ти людина… Проста душа… Радий бачити тебе таким… Люблю. Сядьмо. — І він потягнув Телєгіна, хоч той опирався, до койки. — Та не опирайся ти. Я не контррозвідник, не таємний агент… Заспокойся, я з грудня місяця в Червоній Армії.

Іван Ілліч, ще не зовсім отямившись від свого рішення, яке вразило його до самої глибини, і ще сумніваючись, і вже вірячи, дивився в темнозагоріле, тверде і разом ніжне обличчя Вадима Петровича, в чорні, розумні, сухі очі його. Сіли на койку, не випускаючи рук один одного. Вадим Петрович почав розказувати про все те, що привело його на цей бік, — додому, на батьківщину.

З самого початку розмови Телєгін перебив його:

— А де Катя, жива вона, здорова, де вона зараз?

— Я сподіваюсь, що Катя зараз у Москві… Ми знову розминулися з нею, — в Київ я потрапив надто пізно, перед самою евакуацією… Але я знайшов її слід…

— Але вона знає, що ти живий і ти у нас?..

— Ні… Оце і зводить мене з розуму…

XIX

Минуло два місяці.

Наступ армій генерала Денікіна спинити не вдалося. Колчак, верховний правитель Росії, з останнім відчайдушним зусиллям натискав на Урал. У Прибалтиці горенещастя вилізло на плечі Сьомій червоній армії, що відступала по непролазному болоту від генерала Юденича, втрачаючи і Псков, і Лугу, і Гатчину, і генерал уже дав наказ по військах: «Вдертися в Петроград…»

Радянська республіка була начисто відрізана од хліба й палива. Транспорту ледве вистачало для перевезення військ і вогнеприпасів. Жовтневе небо плакало над російською землею, над голодними й задубілими містами, де життя жевріло, ждучи ще більш безнадійної зими, над бездимними заводськими трубами і спорожнілими цехами, звідки робітники розбрелися по всіх фронтах, над кладовищами паровозів і розбитих вагонів, над стародавньою тишею солом’яних сіл, де залишилось мало чоловіків, і знову, як у дідівські часи, засвічувалась скалка і вже постукував, порипував де-не-де доморобний ткацький верстат.

В цей непогожий час генерал Мамонтов знову, вже вдруге, прорвався крізь червоний фронт і, громлячи тили та розриваючи всі комунікації, пішов зі своїм козачим корпусом у глибокий рейд.

Над пошарпаною картою, підклеєною слиною, сиділи Телєгін, Рощин і комісар Чесноков, нова людина (його недавно прислали в бригаду на місце їх комісара, що захворів на сипняк), москвич, робітник, який надірвав здоров’я на царській каторзі, виснажений голодом і передчасно постарілий. Погладжуючи лисого лоба, наче у нього боліло над бровою, він десятий раз перечитував черговий оперативний наказ головкома.

Телєгін смоктав люльку. Останнім часом він покинув крутити собачі ніжки і призвичаївся до люльки, — її подарував йому Латугін, добувши на розвідці у білого офіцера. Вона виявилась втіхою і заспокійливим засобом у тяжкі хвилини, — а їх останнім часом було аж занадто, — і якщо довго її не чистити, лагідно посвистувала, як от самовар на столі в непогожий вечір.

Вадим Петрович, якому з першого погляду була ясна вся безперспективна істерика наказу, ждав, коли комісар скінчить свої роздуми над цим штабним твором; відкинувшись до рубленої стіни, він сердито зорив очима з-за напівприкритих повік.

Сиділи вони на хуторі, де розташувався польовий штаб бригади, верст за десять від фронту, В обох пблках, які в серпні прийняв Телєгін, за два місяці не залишилось і трьохсот бійців, — поповнення, що їх присилали, трудно було назвати бійцями. Головне командування формувало їх нашвидку, переважно з дезертирів, виловлюючи зелених по містах і селах, куди вони тепер стали подаватися, коли почались осінні дощі, Без обробки й підготовки їх сяк-так спихали в маршові роти й везли на фронт, де вони повинні були виконувати бойові завдання, чітко здійснювані лише в русі червоного олівця по триверстній карті в урочисто тихому кабінеті головкома.

— Не розумію, — сказав комісар Чесноков і подивився на аркуш з другого боку, хоч там нічого не стояло, — Загальної думки не розумію…

Рощин відповів:

— І розуміти нічого: академічний наказ по фронту.

Головком з’їв за сніданком пару яєць, випив чашку какао, закурив добру цигарку, підійшов до карти. Начальник штабу, тільки того і ждучи, щоб в один прекрасний ранок, як сон, минулось прокляте наслання, витягає двома пальцями червоний прапорець, що зображує 123-й полк нашої бригади, — за зведеннями відділу кадрів на дві тисячі сімсот штиків, — і переколює його граціозно на сто верст далі на південь: «Таким чином, зайнявши село Гноївку, ми створюємо флангову загрозу противникові…» Бере другий прапорець, що зображує 39-й полк нашої бригади, — на дві тисячі сто штиків за зведеннями відділу кадрів, — переколює його далі на південний схід на дев’яносто п’ять верст: «Таким чином, тридцять дев’ятий лобовою атакою і так далі…» Головком через димок мружить очі на карту і погоджується, бо однаково у начштабу за ніч усе продумано, лінії і стрілки акуратно проведені червоним і синім чорнилом, і тому, — чи так переставляй прапорці, чи сяк, — результат буде один: жвава діяльність на фронті… А цього й треба…

— Ну, знаєш, — перебив Чесноков, хитаючи великою, лисою головою. — Це, брат, не критика, це вже злість…

— Так, злість… Чому я повинен мовчати, якщо я так думаю… І Телєгін так думає, і бійці наші так думають і так говорять.

Телєгін, не виймаючи люльки з рота, тяжко зітхнув.

В душі комісара піднімався біль, сумніви, розгубленість — все, що він намагався притамувати в собі. За десять років царської каторги не те щоб він відстав від життя, але надто вже багато в ньому з’явилося складного, — такі вири, не дай бог… Серце його, що висвітлилось за роки страждань, насилу сприймало недовір’я до людей, які борються за революцію. Він зразу починав любити таку людину, а не раз виявлялось, що та людина — затаїлась. Рощин тому і подобався йому, що був злий, одвертий і не боявся ніякого чорта, хоч пристав йому пушку до очей.

— Ну, а що ж такого особливого говорять бійці? — спитав комісар. — Скоро видамо теплі ватянки та валянки — інші підуть балачки. Хто базікає? Дезертири базікають! Пробере його дощем до кісток, та в животі порожньо, от і клацає зубами…

— Коли ми видамо валянки й ватянки? — спитав Рощин.

— В головному інтендантстві мені твердо обіцяли…

Накладну бачив… Півтори тисячі гусей різаних обіцяли, сала піввагона…

— Смажених райських птиць не пропонували?

Комісар тільки крякнув, нічого не відповів на це.

Справді, крім обіцянок та папірців, він нічого не міг пред’явити в бригаду. Він їздив у Серпухов, і лаявся по телефону, і перестав спати ночами, походжаючи, за старою тюремною звичкою, з кутка в куток по хаті… Щось робилося незрозуміле, — всюди, куди потикався його здоровий революційний глузд, виростала загадкова перепона, в якій усе плуталось і все загрузало.

— Ну, а що ж все-таки вони говорять?.. — спитав комісар.

Рощин люто ткнув пальцем у наказ:

— Тут сказано: силою двох рот зайняти село Митрофанівку і хутір Дальній і вдержати їх. Село Митрофанівку і хутір Дальній ми вже займали один раз, згідно з наказом головкома. І вилетіли звідти кулею. Те самісіньке повториться післязавтра, коли ми виконаємо те, що тут написано.

— Чому?

— Тому… Цю позицію не можна втримати, і ми не повинні туди йти.

— Правильно, — кивнув люлькою Телєгін.

— А ми підемо, покладемо сотню бійців на цій операції, вклинимося в білий фронт, не маючи ніякого зв’язку з своїми, і коли на нас натиснуть з правого і з лівого боку, негайно вискочимо з цього мішка, причому доведеться три рази переходити річку, де нас будуть розстріг лювати на переправах, потім — рівне поле, де нас атакує кіннота, і — болото, де загрузне половина наших возів.

— Стривай, адже в загальному стратегічному плані для чогось нам потрібні це село й хутір…

— Ні… Глянь на карту… От про це й говорять бійці, — що ні сенсу, ні мети, ні плану немає в усіх наших операціях за останні два місяці. Топчемось на місці без ніякої перспективи, завдаємо безглуздих ударів, втрачаємо людей, втрачаємо віру в перемогу… Побачиш — сьогодні вночі кілька десятків бійців самовільно залишать фронт… А через місяць їх привезуть нам назад… Що трапилось, я питаю, що робиться? Параліч!..

Похрипівши люлькою, Телєгін сказав:

— Сьогодні мені сказали у нас в ескадроні, — звідки вони, чорти, знають? — Мамонтов нібито знову прорвався через Дон і йде по наших тилах.

Рощин схопив наказ, забігав по ньому зіницями, шпурнув листочок і знову відкинувся до стіни:

— Дуже можливо… Хоч тут — навіть натяку нема…

До хати увійшов днювальний, низенький бородатий дядько з брудним полотняним підсумком:

— Товаришу комбриг, вас особисто викликають до телефону.

Телєгін здивовано глянув на комісара, поквапливо натягнув шинелю, вийшов. Комісар сказав, знову потираючи лоба:

— Повірити тобі, Рощин, так всю віру втратиш. Що ж виходить? Зрада, чи що, у нас?

— Нічого не припускаю, не тверджу, але знаю, що далі так воювати не можна.

— Бойовий наказ повинен бути виконаний?

— Так, повинен. Я його завтра й виконаю…

Комісар, подумавши, усміхнувся:

— Смерті, чи що, шукаєш?

— Це зовсім справи не стосується і найменше стосується тебе… А крім того, я не шукаю смерті… Якби ти до нас не вчора приїхав, то знав би, що полк цього наказу не захоче виконати. А треба, щоб вони його виконали… Життя армії — у виконанні бойового наказу. Якщо цього нема, — розвал, анархія, смерть… Я сам прочитаю наказ і поведу їх у наступ… Вважай цю операцію перевіркою дисципліни… І на цьому скінчимо…

Повернувся Телєгін, не виймаючи рук з кишень шинелі, сів. Очі у нього були круглі:

— Товариші, по фронту їде голова Вищої військової ради. Через годину буде у нас…

Минула і година, і друга. Мжичив дощ. Ескадрон у повному складі і комендантська команда стояли на доріжці, на вигоні, за хутором. Краплями дощу оздобились закучерявлені кінські гриви, розчесані холки й посивілі шинелі кіннотників. Коні натоптали болота під копитами. Коні більше схожі були на падло, витягнене з води, — ребра знати, кістки випинаються, губи одвисли… Командир ескадрону Іммерман, колишній поручик гусарського гродненського, круглолиций, з хлоп’ячим кирпатим носом, в розпачі поглядав на Телєгіна. Ганьба! І ще бракувало, — звідкілясь з’явилось цибате брудне щеня і, повне благодушної цікавості, сіло перед ескадроном.

Іммерман засичав, замахав на нього, цуценя тільки наставило вуха, звернуло голову набік. І от, кінний махальник, що стояв недалеко на горбі, квапливо б’ючи закаблуками, повернув коня і важким галопом, розкидаючи грязь, поскакав до Телєгіна.

Величезний блискучий радіатор з широко розставленими фарами дибки злетів на пагорб, і показалась відкрита світло-сіра довга машина.

Від могутнього її ревіння коні в ескрадроні почали переступати й задирати голови. Іммерман скомандував: «Струнко!» Машина спинилася, мало не задавивши цуценя, що відскочило вбік, як ватне, і знову сіло. Телєгін під’їхав, відсалютував шаблею навмання комусь з трьох військових, що сиділи в машині, — в рудих чапанах поверх шинелей. Той, що сидів поруч з шофером, устав і, поклавши руку на вітрове скло і не дивлячись на Телєгіна, прийняв рапорт.

Потім він різко повернувся до фронту. Двоє військових на задньому сидінні, — один — блідо-паперовий, з мокрою бородою, і другий — повний, надутий, лютий, — повставали і взяли під козирок. Він заговорив гавкаючим голосом, сіпав угору обличчям так, що чорніли його ніздрі і танцювало на переніссі запітніле пенсне:

— Бійці, іменем робітничо-селянської влади наказую вам краще нагострити шаблі й міцніше пригвинтити штики. Хто з вас не хоче напоїти свого коня в гирлі тихого Дону? Тільки боягуз не хоче цього… Чому ви ще тут, а вже не там? Республіка жде від вас легендарних подвигів. Вперед! Збийте ворога і розвійте його порох по степу широкому.

Він говорив усе напористіше, в тому ж роді. Скінчив і оглянув фронт. «Ура!» — крикнув він, піднімаючи над головою стиснений кулак, і бійці різноголосо відповіли. Збентежила їх ця промова. Ніби людина з місяця впала. Чого-чого, а вже такої образи, що назвав їх боягузами, — вони не сподівались.

Кивнувши головою, він підкликав Телєгіна:

— Я незадоволений станом ваших бійців, — це набрід на конях! Я незадоволений станом ваших коней, — це шкапи! їдьте за мною.

Він упав на сидіння поруч з шофером. Величезна машина з місця рвонула до хутора.

Телєгін поскакав слідом, квапливо міркуючи: «Це може скінчитися розстрілом…»

Машина спинилась коло хати польового штабу.

Телєгін і за ним Чесноков, що невміло гицав у сідлі, підскакали. На ганку стояв черговий телефоніст з наляканим обличчям, у нього тремтіла рука, піднесена до скроні. Він очима благав Телєгіна дозволити говорити. Заїкаючись від зусилля висловлюватись формально, він повідомив, що хвилину тому його викликав штаб бригади (всі установи, майно, гроші й архіви бригади перебували верст за сорок на північ, в селі Гайворони). Йому встигли переказати, що на село Гайворони наскочили роз’їзди білих, не інакше, як мамонтовці, і телефонний зв’язок зразу ж обірвався.

Надутий військовий, — начальник штабу головкома, — важко сповзаючи на коліно, перегнувся до переднього сидіння і почав шепотіти голові. Той кивнув і — через плече до Телєгіна:

— Мої директиви ви одержите польовою поштою.

Телєгін і Чесноков довго ще, мовчки й ошаліло, дивилися на чорну дорогу, по якій, як привид, помчала й розтала в дощовій імлі звіроподібна машина.

Даша працювала в виконкомі, в відділі меліорації, другим помічником начальника «стола проектів». Іноді вона розфарбовувала аквареллю плями на карті Костромської губернії, де передбачалось осушування болота, добувати невичерпну кількість торфу і болотної руди. Іноді переписувала записки, що їх складав інженер Грибосолов для того, щоб держати виконком у постійному й нервовому збудженні від грандіозності його задумів, по суті зовсім безплідних, бо, крім скриньки з фарбами, щіточки і невеликого запасу ватманського паперу, в меліоративному відділі не було нічого: ні лопат, ні возів, ні коней, ні насосів, ні грошей, ні робочої сили.

Даша одержувала пайок: чверть фунта хліба з остюками, часом трохи лаврового листу або перцю зернами. Онися, що працювала в виконкомі кур’єром, одержувала за бойові заслуги посилений пайок: крім хлібної восьмушки й перцю, ще півтори вобли, іноді іржавого оселедця.

За сполученням Онися працювала в драматичному гуртку й бігала слухати загальнодоступні лекції на історико-філологічному факультеті, евакуйованому сюди з Казані. До своїх безпосередніх обов’язків — сидіти в коридорі в подертому вольтерівському кріслі коло дверей заступника голови виконкому — Онися ставилась надзвичайно погордливо: або вона, обхопивши голову, щоб заткнути пальцями вуха, і нагнувшись до колін, читала трагедії Шекспіра, і коли її кликали, відповідала неуважно: «Зараз, зараз…» — і навіть огризалась на повторні пропозиції — віднести який-небудь пакет у яку-небудь одну з численних кімнат, заставлених столами й повних людей, які вигадували собі роботу; або її взагалі не бувало на місці. Одного разу, коли з цього приводу одна з співробітниць, з картопляним обличчям, зробила їй зауваження, Онися так темно глянула на неї: «Не підвищуйте голосу, товаришко, козацької шаблі я не боялась…», що інтелігентна співробітниця, яка колись багато потрудилась в галузі жіночої емансипації, вирішила краще не зв’язуватись з цією робітничо-селянською нахабою…

Даша поверталася додому о шостій годині. Онися — часом уже пізно вночі. Жили вони в дерев’яному будиночку над Волгою. Кузьма Кузьмич, добре пам’ятаючи наказ Івана Ілліча, — годувати Дашу й Онисю досхочу, — продовжував, проти своєї совісті, займатися туманними справами по здобуванню їстівних продуктів і дрівець, — хоч важкенько йому часом доводилось: і літа давалися взнаки, і осіння негода вабила від суєти до тихих філософських думок біля натопленої грубки під м’який шум дощу по покрівлі.

Звичайно, коли світанок уже синів у вікні, Даша й Онися пили морквяний чай з чим-небудь і йшли на роботу. Кузьма Кузьмич, помивши посуд, винісши помийне відро й підмівши віником підлогу в обох невеличких кімнатах, починав неквапно, а часом і з зітханням, обмірковувати і прикидати: у кого б сьогодні можна стрельнути пару яєць, шматок сала, пляшку молока, півшапки картоплі… Кузьма Кузьмич не жебрав, боже борони! Він лише робив чесний обмін філософських і моральних ідей на предмети харчування. За ці два місяці його взнала майже вся Кострома, і він не раз мандрував у приміські села.

Роздумуючи, він звичайно що-небудь лагодив або пришивав вранці коло вікна. Життя — могутнясила. Навіть в часи найглибших історичних зрушень і тяжких випробувань люди вилізають з материнського лона головою вперед і з сердитим криком вимагають собі місця в цьому бутті, подобається воно чи не подобається їхнім батькам; люди закохуються одне в одного, незважаючи на те, що зовнішніх засобів для цього у них незрівнянно менше, ніж, скажімо, у тетерука, коли він, пританцьовуючи на весняній проталині, розпускає розкішного хвоста. Люди шукають втіхи й готові половину хлібини відрізати людині, яка проллє несподіваний спокій у їхню душу, змучену сумнівом: «Куди ж ми пройдемо кінець кінцем, — траву будемо їсти, страм капустяним листям прикривати?» Інші вдячні тямущому слухачеві, перед ким, не побоюючись губчеки, можна вивернути себе навиворіт з усією накипілою злобою.

Кузьма Кузьмич вирушав по дворах. Витирав у темних сінях ноги й заходив на кухню. Бувало, що хазяйка кричала йому зі злістю:

— Знову, дармоїд, приплентався! Нема нічого сьогодні, нема, нема…

— Про Марію Савівну прийшов дізнатися, — привітно трясучи червоним обличчям і кривлячи губи, відповідав Кузьма Кузьмич. — Погано їй?

— Погано.

— Ганно Іванівно, не смерть страшна, свідомість марно прожитого життя точить нас журбою. Ось де потрібна втіха людині, — поклавши руки їй на холонучий лоб, сказати: життя твоє було мізерне, Маріє Савівно, і нічого жалкувати про нього, але ти потрудилась, як малесенька кузочка, — безрадісно і клопітно тягла свою соломинку. А труди ніколи не пропадають даром, все складається, — дім людський росте і широкий, і високий, і десь там твоя соломинка щось підпирає. Дітей, онуків ти виростила, от і вечір твій настав: заплющ очі, засни тихо. Не шкодуй ні про що: не ти за твої злидні винна…

Кузьма Кузьмич бубонів, сидячи коло дверей на табуреті, а хазяйка, що колола скалки, раптом кидала сікач, часто — кілька разів — зітхала, і повзли у неї сльози по щоках…

— Живи, живи… Здохнеш, ніхто спасибі не скаже…

— А тому, що життя у нас ще неправильне… Кожній людині за її труди пам’ятник треба б ставити. Колись воно так і буде, Ганно Іванівно, колись життя буде добре.

— Це на тому світі, чи що?

— Чому, на цьому…

— Ти один виродок добрий знайшовся…

— Це моя професія, Ганно Іванівно, а я не добрий… Я цікавий. Людину не жаліти треба. Людина любить, коли нею цікавляться. Що ж, можна пройти до Марії Савівни?

— Та вже пройди…

З такого дому Кузьма Кузьмич виходив не з порожніми руками. Увечері, розрізавши й наколовши взяту з чийого-небудь двору дошку, затопивши в грубці на жіночій половині, здмухавши попіл з киплячого самовара і поставивши його на стіл, Кузьма Кузьмич розказував Даші й Онисі про свої пригоди.

— З’явився у мене конкурент, — говорив він, дмухаючи на блюдечко. — Став швендяти по дворах старичок, в одній сорочці з мішка, босий, з навмисне скуйовдженою бородою, з надзвичайно вражаючим носом — на все обличчя. Звуть його отець Ангел. Придумав цей пройдисвіт простий анекдот: вдирається в будинок, сідає на підлогу і починає розгойдуватися, сплесне в долоні і розгойдується: «От тобі, Ангел, от тобі і не вірив, тьху, тьху, тьху… Своїми очима бачив, своїми руками пробував, тьху, тьху, тьху…» Слухачі роти пороззявляють, він ще покривляється і розказує: оце вночі, проти п’ятниці, у одної жінки, у якої чоловік в Червоній Армії, народився дебелий хлопчик з зубами. Обмили його, сповили, дали матері на руки. Вона грудь виймає, дає йому, а він груді не взяв, та як гляне на матір, і сказав: «Мамо, мамо, я вже прийшов!..» — Сьорбнувши з блюдечка, Кузьма Кузьмич засміявся: — Відіб’є у мене Ангел клієнтуру. Ревнивий! Сьогодні зустрілись на одному дворі, він мені пальцями роги показує: що, каже, Кузьмо, за моїми недоїдками прийшов? А як ходитимеш за мною слідком, матимеш діло з моїм жезлом…

— Кидайте ви всі ці дурощі, Кузьмо Кузьмичу, — сказала Даша суворо. — Ставайте на радянську службу. Нічого, нічого, проживемо й на самому пайку… А то про вас уже почали говорити недобре, мені це дуже неприємно…

Онися, як завжди, — опам’ятавшись від налітаючої мрії, — сказала:

— Сьогодні я з одним поговорила, така сволота. — І вона показала в особах і в різних голосах: — Я сиджу, читаю, звичайно. Підходить наш співробітник з відділу цивільного постачання, гнилий такий, миршавий, косбротий.

«Дуже б хотів, — каже, — з вашим дядьком познайомитись».

«З яким це дядьком?»

«А з яким ви, — каже, — живете… Треба у нього духовну пораду одержати…»

«Він, — кажу, — ніяких порад не дає…»

«А я, — каже, — чув навпаки, — багато хто до нього ходить і дістають полегшення…»

«Товаришу, — кажу, — мені ніколи слухати ваші дурощі, бачите, я зайнята…»

А він мені — на вухо, з слиною:

«А ви про немовля, котре говорить, не чули?..»

«Забирайтесь, — я йому кажу, — к чорту…»

«Недалеко ходити, він говорить, ми всі давно вже у чорта… А немовля оте не антихрист, бува?»

— Дуже, дуже неприємно, — сказала Даша.

— Еге ж — глушина… — Кузьма Кузьмич задумливо налив собі ще склянку окропу. — Така глушина — у вухах дзвенить. А все-таки руська людина допитлива, — і допитлива, і вразлива. Дорогоцінна у неї голова. їй би знання та шлях вірний з цього візантійського плетива. Давно хочу, та от ніяк не наважусь, дорогі мої, безцінні женщини, запропонувати вам перебратися в Москву.

— В Москву? — перепитала Онися, розширюючи сині очі.

— До світла, до ідей, ближче до великих справ. Даю слово честі, іграшки свої облишу… Мене вже й самого давностало нудити… А як побачив свій портрет — отця Ангела, — прикро мені стало, зовсім прикро.

— В Москву, в Москву! — сказала Даша. — У нас там є навіть де притулитися: у Каті залишилася квартира разом з старенькою жінкою — Марією Кіндратівною. Може, цього нічого вже й нема?.. Ах, Кузьмо Кузьмичу, голубчику, давайте, не будемо відкладати… Адже ми тут за ваші пампушечки, ватрушечки найдорожче своє продаємо. І ви тут іншим стали, гіршим стали. Слухайте, в Москві зараз же Онисю влаштуємо в театральне училище…

Онися на це нічого не сказала, тільки почервоніла, прикрила очі повіками.

— Кузьмо Кузьмичу, завтра ж побіжіть, дізнайтесь, чи йдуть ще які-небудь пароплави до Ярославля?..

Даша страшенно захвилювалась, замовкла і зітхала. Кузьма Кузьмич, наїжившись, приклавши долоні до живота, роздумував про те, що в Москві, мабуть, особливого риску не буде здобувати харчі для жінок: на крайній випадок залишились — таємно ним приховані — Дашині дорогоцінні камінці… Та із собою з Костроми можна взяти житнього борошна пудів зо два… І як це у нього сьогодні вирвалось про Москву! Вирвалось — то й вирвалось, — велика біда! Та воно й на краще, звичайно… І він в думці вже складав пояснюючого листа Івану Іллічу, від якого недавно була коротенька листівка, яка повідомляла, що живий, здоровий, любить і цілує.

Онися, спершись ліктями на стіл, дивилась на кволий вогник бляшаної коптилки, і їй ввижалися то сходи (як у виконкомі), якими вона спускається з голими плечима, волочачи шовковий поділ, і потирає закривавлені руки, то соснова — довгим ящиком — труна, з якої вона піднімається, й бачить Ромео, і бачить пляшечку з отрутою…

Так вони втрьох довго ще сиділи коло співучого самовара. Ніч поривчасто хльоскала дощем у шибки маленького віконця. Але що було їм до негоди, до убогості житла, до всієї випадкової мізерності, — серця їх гаряче, впевнено стукали в двері життя, наче були вони вічно юні…

Іван Ілліч вважав себе людиною врівноваженою: чого-, а вже розуму ніколи він не втрачав, так от треба ж було, щоб трапилось таке, що він, зовсім не думаючи, раптом наче осліпнувши, неслухняними пальцями відстебнув кобуру, витягнув револьвер і, приставивши його до голови, клацнув курком. Пострілу не сталося, бо хтось навіщось патрони з його нагана вийняв.

До Івана Ілліча обернулись Рощин і комісар Чесноков і почали злісно лаяти, обзиваючи шмаркачем, інтелігентом, ганчіркою, непридатною навіть, щоб витерти під хвостом у старої кобили. Кричали вони на нього в полі, позлазивши з коней коло копиці сіна, що почорніла від дощу. Тут же неподалік стояв ескадрон і комендантська команда, посаджена на коні. Це було все, що залишилось від бригади Телєгіна.

Корпус Мамонтова широким фронтом пройшов по його тилах, порвав увесь зв’язок, зруйнував комунікації, знищив у селі Гайворони склади продовольства й боєприпасів; за якусь добу весь тил бригади перетворився на хаос, де без ніякого зв’язку з якою-небудь командною точкою відступали, ховалися, блукали розпорошені частини й окремі люди.

Обидва стрілецькі полки, не встигнувши опам’ятатися, опинились у мішку: з тилу на них налетіли мамонтовці, з фронту натиснули донські пластуни. Червоноармійці залишили фронт і розбіглися.

Розміри катастрофи виявлялись поступово, потроху. Телєгін з ескадроном і комендантською сотнею рушили шукати свою бригаду. У нього ще залишалась надія зібрати які-небудь залишки, — паніка минулась, і Мамон- тов був уже далеко, — але незабаром виявилось, що під свинцевим небом, на розкисаючих стернях і непролазній ріллі, по ярах і перелісках, де плутається туман, ніяких людей зібрати неможливо… Одні пішли розшукувати яку-небудь фронтову частину, щоб з нею з’єднатися, другі розбрелися по хуторах, просячи попід вікнами пустити нагрітися, треті того тільки й ждали, — подались навтікача, якнайдалі від цих місць — по домівках, до жінок, на печі.

Два червоноармійці з 39-го полку, такі охлялі, що без сил сиділи під копицею, розказали Телєгіну, Рощину й комісарові Чеснокову, які натрапили на них, дуже невеселу історію…

— Даремно їздите по полю, нікого не зберете, — сказав один. — Був полк, нема його.

Другий, продовжуючи сидіти спиною до копиці, вишкірив зуби:

— Продали нас, от і все… Що ми — не розуміємо бойових наказів? Ми все розуміємо — продали… Командування, мать твою! Картонні підметки ставлять! — І поворушив пальцями, що стирчали з чобота. — Кінчили воювати… Кінець… Амінь!

Коло цієї копиці Телєгін і схибнувся. В пам’яті його виплив страхітливий радіатор з двома широко розставленими прожекторами. Ну, як же тут виправдатися! З лінивою благодушністю все прогавив, розтринькав, розгубив…

— Заждіть, не кричіть на мене, — сказав він Рощину і Чеснокову. — Ну, ослаб, ну, злякався, ну, винен… — І він, гидливо кривлячись, почав ховати наган у кобуру. — Все життя мені щастило, все життя ждав, що зірвусь коли-небудь… Гаразд, нехай судить ревтрибунал…

— Та чорт тебе забери, не в тобі зараз річ, — сіпаючи щокою, закричав на нього Рощин. — Куди ти ведеш ескадрон? На схід, на захід? Які у тебе плани? Яке безпосереднє завдання? Думай!

— Дай карту…

Телєгін сердито взяв карту з рук Рощина і, розглядаючи її, бурмотів під ніс всілякі обозні вирази, що стосувались його самого, Назви міст, сіл, хуторів стрибали у нього перед очима. Він і Це нарешті подолав. Після суперечки було вирішейд — рушити на схід, шукаючи зустрічі з частинами Восьмої армії.

Аж до вечора йшли риссю, де тільки було можна. Темної ночі, коли вже не видно й кінських вух, вислали розвідників пошукати поблизу село Рождественське, що загубилося в непроглядній темряві. Спинились, не сходячи з коней, і довго ждали. Вадим Петрович, під’їхавши конем до коня Телєгіна, торкнувся коліном його коліна.

— Ну? — спитав він. — Може, все-таки поясниш?.. Розмовляти з тобою можна?

— Можна.

— Навіщо ти влаштував цей спектакль?

— Який спектакль, Вадиме?

— З незарядженим револьвером.

— Ти збожеволів!.. — Іван Ілліч перегнувся в сідлі до нього, але так нічого й не побачив, крім невиразної плями з чорними западинами очей. — Вадиме, значить, не ти вийняв патрони?

— Не я вийняв патрони з твого револьвера… Починаю думати, що ти хитріший, ніж здаєшся…

— Не розумію… Змалодушничав… при чому тут хитрість… я б на твоєму місці не згадував би вже…

— Не викручуйся, не викручуйся…

Говорили вони тихо. Рощин весь тремтів, як на парфорсному нашийнику:

— Весь ескадрон прекрасно бачив цір гидку сцену біля копиці… Знаєш, що вони кажуть? Що ти комедію ламав… Життя купував у ревтрибуналі…

— Чорт знає, що ти говориш!..

— Ні, ти вже вислухай! — Кінь під Рощиним теж починав гарячитися. — Ти повинен відповісти мені по чистій совісті… В такі дні випробовується людина… Витримав ти випробування? Розумієш ти, що на тобі пляма?.. Ти не маєш права бути з плямою…

Кінь його, крутячись, боляче хльоснув хвостом по обличчю Телєгіна. Тоді Іван Ілліч прохрипів голосом, упертим в горлову спазму:

— Від’їжджай!.. Я тебе зарубаю!..

І зараз же комісар Чесноков сказав з темряви:

— Хлопці, годі вам лаятись, — патрони я вийняв.

Ні Рощин, ні Телєгін нічого не відповіли на це. Не бачачи один одного, вони важко сопли, — один від жорстокої образи, другий — весь ще наїжений від ненависті. З темряви залунали короткі, як постріли, голоси:

«Стій! Стій!» — «Що за люди?» — «Не хапай…» — «Чиї ви?» — «Ми свої, а ви чиї, туди вашу розтуди?»

Це розвідка наскочила на розвідку, і верхівці, крутячись один коло одного і боячись у такій чортовій темряві витягти зброю і від злого запалу не бажаючи роз’їхатись, кричали й лаялись, вже почуваючи з міцних виразів, що і ті й другі — свої, червоні.

«То чого ж ти за повід хапаєш?..»

«Якої частини?..»

«Мать твою богородицю не спитали, — ми велика кавалерійська частина».

«Де ваша частина?»

«Завертай з нами…»

Обидві розвідки нарешті вгамувались, мирно під’їхали до ескадрону. Виявилось, що село Рождественське недалеко, за лісом і річкою. На запитання — яка військова частина знаходиться в селі, один з чужих розвідників відповів не дуже чемно:

— А от приїдете, взнаєте…

В хаті за столом сиділи Семен Михайлович Будьонний і два його начдиви і пили чай з великого самовара. Семен Михайлович, побачивши Телєгіна, Рощина і Чеснокова, що увійшли, сказав весело:

— Нашого війська прибуло. Здрастуйте. Сідайте, пийте з нами чай.

Вони підійшли до стола і привіталися з Будьонним, який лукаво поглядав на бродячого комбрига і його штаб (йому вже все було відомо), привіталися з начдивом Четвертої, який був невеликого зросту, але з такими страхів ливими вусами, що їх легко можна було закласти за вуха, з начдивом Шостої, що простягнув кожному велику руку, стискуючи її так, наче згинав підкову, — молоде і рум’яне обличчя його виявляло глибокий спокій.

Семен Михайлович спитав, чи добре вони розквартирували на ніч свою частину і чи нема якоїсь скарги або просьби? Рощин відповів, що розквартирувались, як могли, скарг ніяких нема.

— А коли нема, то й краще, — відповів Будьонний, прекрасно знаючи, що в селі, де став на короткий перепочинок його кінний корпус, навіть мусі ніде притулитися як слід. — То чого ж ви стоїте, беріть ослона, сідайте. А я вас добре запам’ятав, товаришу Телєгін, баню тоді влаштували донським козакам… Еге… — І він, дуже задоволений, мружачись, оглянув співбесідників за столом; начдив Шостої спокійно кивнув, підтверджуючи, що дійсно була тоді баня козакам, і начдив Четвертої гордо, сухо кивнув калмицьким обличчям. — Значить, цього разу Мамонтов вас поскуб трохи. А що з вами — комендантська команда чи бойова частина?

— Бойова частина, посилений ескадрон, — сказав Телєгін.

— Коні в якому стані?

— Коні в прекрасному стані, — швидко відповів Рощин, — ковані на передні ноги.

— Скажи, будь ласка, — навіть ковані на передні ноги! — здивувався Будьонний. — Я думаю, чого вам іти далеко, шукати Восьму армію, може, вона вже не там, де була…

— Я повинен подати рапорт командармові, — сказав Телєгін.

— Подай рапорт мені… А що, начдиви, беремо комбрига з його посиленим ескадроном?

Обидва начдиви, погоджуючись, кивнули. Будьонний з бляшаної коробочки взяв пучку тютюну і почав скручувати цигарку.

— Далеко ходити вам нікуди, — повторив він. — Приєднуйтесь до нас. Ми так от з начдивами якось посиділи і подумали, а подумавши, вирішили: коні у нас жиріють, бійці у нас нудьгують; підемо на північ — шукати генерала Мамонтова. От і бігаємо: він од нас, а ми за ним…

Семен Михайлович жартував, а справи були дуже серйозні. Дізнавшись про перехід корпусу Мамонтова через червоний фронт, він рискнув своєю головою, не виконав особистого наказу голови Вищої військової ради — неухильно продовжувати виконання явно тепер дурного і давно вже опороченого, якщо не зрадницького, воєнного плану, — і на власний розсуд кинувся в погоню за Мамонтовим. І Будьонний, і його начдиви добре уявляли собі, як люто заскрипіли пера в канцелярії головкома і які погрози, що пахли могилою, ждуть їх на «морзянці», на кінці прямого провода. Але порятунок Москви був їм дорожчий, ніж свої голови. А порятунок вони бачили тільки в негайній погоні за Мамонтовим, в розгромі цієї найкращої кінноти білих. А те, що вона не видержить удару семи тисяч будьоннівських шабель і ляже, порубана, де-небудь на широких полях між Цною і Доном, в цьому вони не мали сумніву, — трудно було тільки наздогнати Мамонтова, який перейняв у бандитів звичай замінювати підбитих і стомлених коней по селах і хуторах.

У Мамонтова, в його завзятих, але розбещених донських полках нараховувалось багато більше шабель. Але він не шукав зустрічі з Будьонним, він боявся досвідченого противника, який гнався за ним; це була вже не партизанська кіннота, але найстрашніше, з чим не дай боже зустрітися, зіткнутися в чистім полі, — регулярнії російська кавалерія. Будьонний рухався повільніше, але розумніше, — то вибирав коротку або зручнішу дорогу, то відтискав Мамонтова в такі місця, де трудно було добути фураж або свіжих коней.

День за днем тривала ця погоня, смертельна гра двох могутніх кіннот. Димами з загравами в осінніх туманах позначався шлях Мамонтова. Він накидався на тилові частини червоних і поквапливо відскакував убік. І нарешті Будьонний обманув і наздогнав його. Раннім ранком, тільки-но забовваніли вугільні обриси старих верб на городах, Семен Михайлович вдерся з ескадроном в невеличке сільце, де ночував Мамонтов.

Але зараз же на другому кінці сільця з воріт вилетіла рижа тройка і ЇТочала втікати. У відкритій колясці, обернувшись на сидінні, Мамонтов, з непокритою головою, в незастебнутій шинелі, кілька разів вистрілив по головному вусатому вершнику в чорній бурці, що скакав за ним, — він упізнав Будьонного, але карабін танцював у нього в руках. За тройкою погнались, але рижі донські коні, як вітер, понесли коляску.

По дворах ще лунали дикі вигуки, брязкіт зброї, по одинокі постріли, — це на смерть билися козаки особистої генеральської охорони. Будьоннівці, обшукуючи село, почали виганяти з усіх закапелків на вулицю якихось переляканих людей, — хто був у підштанках, хто, з остраху, в одному чоботі. Виявилось — музиканти. їх обступили, почали з них сміятися. Під’їхав Семен Михайлович і, дізнавшись, в чому річ, наказав їм принести інструменти.

Бачачи, що більшовики не рубають їх шаблями, а тільки сміються, музиканти побігли, швидко повдягались і принесли свої фанфари, величезні гелікони, труби, корнети, — всі труби у них були з чистого срібла. Будьоннівці, дивуючись, цмокали язиками. Оце так здобич!

— Ну що ж, — сказав Семен Михайлович, — з паршивої собаки хоч шерсті жмут… А вмієте ви грати «Інтернаціонал»?

Музиканти могли грати все, що завгодно, — серед них були учні московської консерваторії, які вже півтора року, — шукаючи заробітку й білих пампушок, — бігали з міста до міста, рятуючись від погромів, заповнення анкет і вуличної стрільби, поки в Ростові їх не мобілізували. Капельмейстер з губчастим носом, насиченим алкоголем, заявив навіть, що він старий переконаний революціонер. Дивлячись на його сизо-ліловий ніс, йому повірили, що шкодити не буде.

Мамонтов і цього разу ухилився від зустрічі. Корпус його швидким маневром вийшов із зіткнення. Погоня тривала. Але вже був очевидний його намір — проскочити через червоний фронт на свій бік. Цього Будьонний побоювався більш за все: тоді весь похід — марний і тоді, мабуть, чи не довелося б відповідати перед головкомом, ще гірше, перед головою Вищої військової ради.

Погано було й те, що не вдавалось встановити ніякокого зв’язку і дізнатись, що робиться на білому світі в ці дні… Нарешті дійшли до залізниці. Будьонний з своїм начштабом і комісаром поскакав уперед, на вокзал, і сів на апарати. Телефонними проводами помчали на нього такі новини, що він терміново викликав на вокзал начдивів і старших командирів.

Зібралися в буфетному залі, де у великі розбиті вікна було видно, як у похідному строю наближались ескадрони й переходили через залізницю. Позад них розкинувся похмурий захід сонця, — коло самої землі, придавлений хмарами. Ряди вершників зі значками на піках, піднімаючись на схил, здавалися чавунними, незмірно сильними на дужих конях. Телєгіна вразило обличчя Вадима Петровича, який дивився у вікно, — у відблиску заходу — горде, застигле, наче в нестямі.

— Ми повинні були знати, що вона така… — глухо промовив він, і Іван Ілліч підступив ближче, щоб виразніше почути. — Ми забули це: нема тієї кари, щоб покарати за таку зраду… Поцілуй землю за те, що простила тобі…

Після сварки біля копиці Вадим Петрович вперше так заговорив. Телєгін розумів, що мучиться і мовчить він не З гордості, а певніше з розпачу, що нема чим — не словами ж: «Пробач, Іване…» — покаятись перед Телєгіним. Зараз, у довгому напруженні і втомі настала у нього хвилина переповнюючого відчуття ним втраченої, забутої і знову знайденої батьківщини, і це було також його благанням про прощення…

Іван Ілліч, покашлявши, теж схотів сказати щось хороше В адиму Петровичу, щоб забути — наче й не було її — дурну сварку… В цей час з телеграфного відділу вийшов Будьонний. Його обступили. Він сказав:

— Товариші, великі новини… Почнемо з неприємних, Орел, товариші, взятий Кутеповим. Розвідки його вже під ІГулою. Цим наступом він вбив широкий клин у наш фронт. Восьма і Десята відкинені на схід. Дев’ята і Тринадцята — на захід… Так от, це було минулого тижня. — Будьонний помовчав, і очі його весело блиснули. — З того часу багато чого змінилося, товариші… По-перше, можу вас порадувати: все головне командування змінене. І голова Вищої військової ради більше не порядкує на Південному фронті… Орел взятий нами назад… Прославлені корніловські, марковські і дроздовські полки вщент розбиті між Орлом і Кромами… Чого ми довго ждали — почалося… Подробиці поки що не відомі, але проти Кутепова вдало діє окрема ударна група…

Семен Михайлович знову спинився, крутячи в руках обривок телеграфної стрічки, поворушив вусами і яструбом глянув на командирів, що стояли круг нього.

— Операції нашого корпусу відбувалися не згідно з наказом головкома, а всупереч наказові… Нам наказано було йти на південь, у Сальські степи, на Манич, де мало не наложила головою Десята армія, — ми попрямували на північ. Замість лівого берега — опинились на правому березі Дону. Замість утікати від донської кінноти, — вчепилися їй у хвіст. Не гаразд, не годиться!.. А щодо нашого простого розуміння, то наші голови — мужицькі, козацькі, не повинно у нас бути свого розуміння, — на це в штабі у головкома є освічені, світлі голови… От ми й ішли, а накази головкома йшли за нами, — я їх не брав, не читав: прочитаєш, і шабля може з руки випасти… Всетаки, хочеш не хочеш, а наказ наздогнав мене. Наказ без довгих слів… — Він розгорнув телеграфну стрічку так, щоб вона не перекручувалась, і прочитав: — «Комкору кінного Будьонному… Останні дані розвідки вказують на рух ворожої кінноти з району Воронежа на північ. Наказую комкору кінного Будьонному розбити цю кінноту противника…» Оце й усе, коротко і ясно. Значить правильно розуміли наші голови… Наказ підписаний головою Реввійськради Південного фронту Сталіним у ставці головного командування, в Серпухові.

Катя повернулася в Москву, в той самий Староконюшенний провулок на Арбаті, в особнячок з мезоніном (куди на початку війни Микола Іванович Смоковников переїхав разом з Дашею з Петербурга і куди з Парижа повернулась Катя), в ту саму кімнату, де в сумний день похорону Миколи Івановича так безнадійно згустився смуток над Катиним життям. Тоді, прикрившись на ліжку шубкою, вона не захотіла більше жити. Позітхавши, вилізла з-під шубки й пішла в їдальню, щоб принести трохи води, запити морфій, і в сутінках несподівано побачила своє друге життя: Вадим Петрович сидів і ждав її…

І от і це — друге коло її життя, — напружене, любовне, болісне, — закінчилося. Позаду залишився довгий, довгий шлях втрат, яких не повернеш. Особливо гостро відчула це Катя, коли в середині липня йшла з вузликом з Київського вокзалу… В обмілілій Москві-ріці хлюпались маленькі діти, і голоси їх пронизливо-сумно звучали в тиші, та на березі, на миршавій траві, сидів старий чоловік з вудочкою; вийшовши на Садову, де по всьому бульвару зникли огорожі і штахети, Катя була вражена тишею, — тільки шелестіли величезні липи, поважно прикриваючи зеленою тінню своєю спорожнілі особняки; на колись багатолюдному Арбаті — ні трамваїв, ні візників, лише зрідка прохожий, похнюпивши голову, переходив іржаві рейки. Катя дійшла до Староконюшенного, звернула по ньому і нарешті побачила свій будинок, — у неї ослабли ноги. Вона довго стояла на протилежному боці тротуару. У спогадах цей особнячок уявлявся їй прекрасним, золотистого кольору, з плоскими білими колонками, з чистими вікнами, запнутими шторами… Там жили тіні Каті, Вадима Петровича, Даші… Хіба може без сліду зникнути те, що було? Хіба життя зникає, наче сон у голові, яка лежить на подушці, і, звабивши марним обманом, розтає після зітхання пробудження? Ні, ні, в минулих днях десь так і застигли в нежданій радості — Катя, що впустила на килим пляшечку з морфієм і без сил повисла на закам’янілих руках Вадима Петровича, і він, що шепотів їй слова любові, весь наче обгорілий від хвилювання. Це не було сном, це не зникло, це й зараз там — за чорними вікнами. І там же їх перша ніч, без сну, в мовчазних і глибоких, як страждання, поцілунках і в повторенні тих самих і все нових слів здивування від того, що це — єдине на землі чудо, яке з’єднало так тісно сплетеними смуглими дужими й білими тендітними руками, — найбільш ніжне і найбільш мужнє…

Особнячок стояв кособокий, убогий, весь облуплений, і ніяких на ньому не було білих півколонок. Катя їх видумала. Два крайніх вікна на першому поверсі закриті зсередини газетними аркушами, решта такі забризкані сухими кружальцями грязі, що ясно: там ніхто не живе… В мезоніні, де була Дашина спальня, вибиті всі шибки.

Катя перейшла вулицю й постукала в парадні двері, на яких коричнева фарба відколупувалась цілими стружками. Катя довго постукувала, поки не помітила, що замість дверної ручки — діра, забита пилом. Тоді вона згадала, що на чорний хід треба пройти з провулка. Хвіртка була відчинена, і від неї через невеличкий двір, зарослий травою, вела ледве помітна стежка. Значить, тут все-таки жили.

Катя постукала в кухонні двері. Трохи згодом двері відчинив маленький чоловік, блідий, як папір, блондин, в окулярах, з великою скуйовдженою головою:

— Я ж кричу вам, що двері не замкнені. Чого вам треба?

— Пробачте, я хотіла спитати: чи тут ще живе Марія Кіндратівна, бабуся?

— Так, тут, — відповів він голосом, яким міркують про математичні формули. — Але вона померла…

— Померла! Коли?

— Якось недавно, точно не пам’ятаю…

— Що ж я тепер робитиму? — розгублено промовила Катя. — Моя квартира зайнята?

— Зовсім не знаю — ваша чи не ваша це квартира, але вона зайнята.

Він хотів був уже зачинити двері, але, бачачи, що у гарної жінки очі повні сліз, загаявся.

— Як це неприємно… Я прямо з вокзалу… Куди ж тепер подітися? Два роки не була в Москві, повернулась додому і от…

— Додому повернулися? — перепитав він здивовано. — В Москву?..

— Так. Я весь час жила на півдні, потім на Україні…

— Ви що — ненормальна?

— Ні… А чому? Хіба повернутися додому так дивно?

На виснаженому, паперовому обличчі цього чоловіка тонкі губи піднялися з одного кутка, кривлячи запалу щоку:

— Ви хіба не знаєте, що в Москві вмирають з голоду?

— Я чула, що з їдою погано… Але мені мало треба… Потім — це ж тимчасово… Коли дуже трудно «— краще бути вдома.

— Ви, власне, хто ж така?

— Я — вчителька, Рощина Катерина… Та я вам зараз покажу…

Катя зубами почала розв’язувати вузол на полотняній торбі. Дістала посвідчення Наркомосу.

— Я працювала до самої евакуації в Києві в російській школі для молодшого віку. Нарком зажадав, щоб я нізащо не залишалась при білих… Я б сама не залишилась… І дав ще цього листа до наркома Луначарського… Але він запечатаний…

Чоловік прочитав посвідку, прочитав адресу на конверті, — всі рухи у нього були уповільнені.

— Власне, кімната старої ніким не зайнята. Якщо вам неодмінно хочеться жити саме тут, — займайте. Хоч тут усе гниль і мотлох… В Москві можна знайти який хочете порожній особняк…

Він одступив і пропустив Катю в напівтемну кухню, завалену поламаними меблями. Він вказав на ключ від кімнати бабусі, що висів на цвяху в закопченому коридорчику, і повільно пішов у свою кімнату (в колишній кабінет Миколи Івановича). Катя насилу відчинила двері в душну кімнату з двома вікнами, заліпленими знадвору брудними кружальцями. Це була її спальня, і на тому самому місці стояло її ліжко, і так само на стіні висіла різьблена маленька шафка-аптечка з побляклим Алконостом і Сіріном на дверцятках, — з неї вона взяла тоді морфій. Покійна Марія Кіндратівна позносила сюди найкращі речі з усієї квартири, — дивани, крісла, етажерочки були накидані купою, поламані й укриті павутинням і пилом.

Катю охопив розпач, — у величезній, розпеченій під липневим сонцем, безлюдній і голодній Москві, в цій заставленій непотрібними речами, непровітреній кімнаті треба було почати жити, почати третє коло свого життя. Вона сіла на голий матрац і мовчки заплакала. Вона дуже стомилась і була голодна. Майбутні труднощі і складності здалися нездоланними для її невеличких сил. їй згадалась мила, прехороша, скособочена хатина коло школи, палісадник, пагористе поле за тином… Віник коло порога, діжка з водою в сінях, зеленувате світло крізь листя в віконці падає на дитячі зошити… Безтурботні, веселі діти, любимий хлопчик — Іван Гавриков…

«Чому не можна було там залишитись назавжди?»

Катя злізла з ліжка, щоб принести трохи води, розмочити суху булочку, привезену з Києва. Але навіть склянки не знайшлося, щоб почати жити! Катя вже сердито витерла очі й пішла до блідого чоловіка.

Тихенько постукавши, вона сказала тоненьким голосом:

— Пробачте, будь ласка, я вам усе заважаю…

Він повільно підійшов, відчинив двері і, ніби насилу розуміючи, пильно глянув на Катю.

— Пробачте, будь ласка, чи немає у вас склянки, мені хочеться пити.

— Мене звуть Маслов, товариш Маслов, — сказав він. — Яка вам потрібна склянка?

— Яка-небудь зайва…

— Добре…

Він пішов у глиб кімнати, залишивши двері відчиненими, і Катя побачила багато книжок на прогнутих полицях з неструганих дощок, розгорнені книжки й рукописи на письмовому столі, мізерне залізне ліжко, на якому теж валялися книжки, сміття на підлозі й пожовклі газети на вікнах. Маслов так само повільно повернувся до Каті й подав їй брудну склянку.

— Можете її взяти зовсім…

В кухні Катя насилу пробралась до раковини, з верхом заваленої сміттям, але вода йшла. Вимивши склянку, Катя з насолодою напилася і вернулась у свою кімнату. їй захотілось — перш ніж з’їсти булочку — відчинити вікна і хоч трохи помитися, але виявилось, що віддерти замазані рами не легко. Катя довго поралася, колупала, била ніжкою від стільця по шпінгалетах, голосно зітхала. На стукіт з’явився Маслов і деякий час вражено дивився на Катю.

— Навіщо вам відчиняти вікна?

— Тут можна задихнутися.

— Ви думаєте, вуличне повітря буде чистіше? Пил і сморід. По всіх дворах гниє… Не раджу. — Катя вислухала це, стоячи на підвіконнику, стиснула губи і знову взялася стукати ніжкою од стільця. — Припустимо, ви відчините, а на ніч знову доведеться зачиняти… Навіщо зайві зусилля…

Шпінгалет нарешті подався, Катя зіскочила з підвіконника, відчинила вікно й висунулась, жадібно вдихаючи вуличне повітря.

— Так, так, — задумливо промовив Маслов, — проблему міста ми не розв’язали. — Коліна його раптом здригнулись, підігнулись, він озирнувся, куди б сісти, і прихилився до одвірка, засунув великі пальці за шнурок, яким злегка підперезана була його полотняна несвіжа сорочка. — Розтав сніг, і вся грязь, сміття, собаче, котяче і навіть кінське падло залишилось на вулицях і по дворах… Дещо змило дощами, але це не розв’язання проблеми.

Катя перебила його:

— Скажіть, ванна у вас діє?

— Зовсім не знаю… Жив тут один час водопровідник, неділями вовтузився на кухні і в ванній — порядком особистої ініціативи, але пішов на фронт…

— Знаєте що, ви собі йдіть, — рішуче сказала Катя. — Я хоч трохи приберу кімнату, помиюсь і прийду до вас. По-перше, мені необхідно взнати різні адреси: я ж нічого не знаю в Москві… Ви мені допоможете, добре?

— Так, так, сьогодні неділя, я цілий день буду вдома…

Він повільно відхилився від одвірка і вийшов. Катя повернула за ним ключ у дверях. Треба було тільки розсердитись, і тоді діло закипить. Вона скинула кофточку й спідницю, щоб не забруднити їх, і почала боротьбу з пилом. Ганчір’я по різних ящиках було скільки завгодно. Риючись, Катя знайшла постільну білизну з своїми позначками, потім знайшла свої сорочки й панталони та кілька пар штопаних панчіх. «От золота людина Марія Кіндратівна, — зберегла такі безцінні речі… Покійна бабуся взагалі була злодійкувата й жадібна… Ну й нехай, — земля їй пером…»

Того ж вечора Маслов показав Каті свої рукописи і навіть прочитав дещо з них, це було історичне дослідження про класиків утопістів-соціалістів. Він говорив Каті, що сиділа на його неприбраному ліжку:

— Вам здасться дивним, що в такий час можна займатися утопістами? Утопія — в епоху пролетарської диктатури! Де ж внутрішня логіка? Признайтесь, ви здивовані?

Катя, у якої злипалися очі, покивала, підтверджуючи, що здивована.

— А тим часом тут є логіка… Я докладно спиняюся на спробах окремих осіб і невеликих груп в середині дев’ятнадцятого століття провести в життя утопічні ідеї. Це одна з найцікавіших сторінок історії соціального руху… — Він одвернувся від Каті, щоб сховати усмішку, що оголила його дрібні зуби. — Але писати доводиться тільки по неділях. Я навантажений у районному комітеті, і нас мало: в Москві майже не залишилося партійців… Я був звільнений від мобілізації на фронт лише через дуже поганий стан здоров’я… Я виснажений фізично й морально.

Незважаючи на свій хворобливий стан і, як здавалось, майже повну нематеріальність, Маслов, виявилось, був досить спритний. Другого ж дня він пішов з Катею в Нар- комос, познайомив її з потрібними товаришами і допоміг їй оформитись і одержати продовольчі картки.

Без нього Катя зовсім розгубилася б у величезному наркоматі, з безліччю відділів, столів і завідуючих, тим більш, що дух неспокою й огиди до рутини гнав співробітників принаймні раз на тиждень перебиратися, разом із столами, шафами й архівами, з місця на місце, з поверху на поверх, а також змінювати внутрішню систему підпорядкування, зв’язку і відповідальності.

Катя зараз же дістала призначення педагогом у початкову школу на Прєсні. Коло другого стола її мобілізували порядком громадського навантаження на вечірні курси по ліквідації неписьменності. Коло третього стола її ухопив неймовірно худий, оливковий чоловік з гарячковими величезними очима, — він повів Катю по коридорах і сходах у відділ пропаганди мистецтва. Там її навантажили виїзними лекціями на заводи.

— Зміст лекцій ми уточнимо потім, — сказав їй оливковий чоловік, — вам буде дана відповідна література і план. Не треба паніки, ви — культурна людина, цього досить. Наша трагедія в тому, що у нас надто мало культурних людей, — більш як половина інтелігенції саботує. Вони дуже й дуже пошкодують про це. Решту поглинув фронт. Ваш прихід справив на всіх дуже сприятливе враження…

І нарешті в одному з коридорів на Катю наскочив кремезний, надзвичайно метушливий чоловік з великими губами і в парусиновій толстовці, прозеленілій під пахвами.

— Ви актриса? Мені на вас тільки що вказали, — поквапливо заговорив він, і, не звертаючи уваги на відповідь Каті, що вона вчителька, обняв її за плечі, і повів коридором. — Я вас включаю в летючку, поїдете на фронт в окремому вагоні, після виїзду з Москви — хліб без обмеження, цукор і найкраще вершкове масло… Репертуар, а! З вашою фігуркою — заспівали, протанцювали, червоноармійці будуть плескати… Я послав на фронт професора Чебутикіна, йому шістдесят років, він хімік чи астроном, — я знаю? Так він називається тепер «король летючки», — співає куплети з Беранже… Можете мені не дякувати, я чистий ентузіаст…

— Слухайте! — крикнула Катя, звільняючись з-під його руки. — У мене школа, лекції і лікбез… Я фізично не можу…

— Що значить фізично? А я можу фізично? Шаляпін теж не може фізично, проте я дістав йому ящик коньяку, то він тепер сам проситься на фронт… Добре, ви подумайте… Я вас знайду…

Катя йшла додому, пригнічена відповідальністю. Гарячий вітер, віючи з порожніх провулків, закручував вихрі пилу й папірців на бруківці. Катя звернула на Тверський бульвар. Вона вираховувала, — чи вистачить їй часу, якщо спати шість годин? Значить, залишається вісімнадцять… Мало! Заняття в школі, перевірка зошитів, підготовка до завтрашніх уроків… Лікбез — дві години, не менше… Боже мій, а ходити туди й назад? Потім — треба ж до них готуватися… Вісімнадцять годин мало!

Катя сіла на бульварі, здається, на ту саму лавку, де вони з Дашею в шістнадцятому році зустріли Безсонова, він ішов весь запорошений, ледве клигаючи… Яка дурниця! Дві абсолютно ні до чого не придатні жінки не знали, що їм робити від надміру часу, і переживали неабияку трагедію, коли Безсонов — зовсім з віршів Олександра Блока: «Мерцеві тяжко між людьми живим й запальним прикидатись…» — уклонився їм і повільно пройшов мимо, і вони дивилися йому вслід, і особливо жалюгідним здалося їм те, що у нього ніби спадали на ходу напіввійськові штани…

Треба спати чотири години і висиплятися по неділях… А ще ж продуктові черги! Катя заплющила очі й застогнала… Вітер розвівав у неї кучері на тоненькій шиї; залітаючи в стару липу над Катиною головою, люто шумів листям… І під цей шум Катя кінець кінцем перестала мучити себе розв’язанням завдання, як з доби викроїти більш, ніж двадцять чотири години. Нічого, якось воно буде!.. Думки її пішли блукати навколо тієї дивної в ній самій зміни, яка не переставала її дивувати й радувати. В той час, коли, притулившись потилицею до печі, дивлячись у розлючене обличчя Олексія, вона сказала: «Ні!» — в ній почало зростати спокійне і впевнене дожидання якогось нового щастя. Трошки цього щастя вона зазнала весною: щовечора перед сном вона згадувала прожитий день, — в ньому нічого не було темного, нічого задушливого. Катя сама собі подобалась. І от зараз вона перебільшено грала в жах і відчай — нібито через те, що неможливо було справитися з громадськими навантаженнями… Зовсім не в цьому річ: ще недавно жалюгідне підібране кошеня раптом виявилось значною істотою, Катя, виявляється, навіть була потрібна, відповідальний товариш з оливковим обличчям і дуже гарними очима говорив з нею з великою пошаною… Треба було все це справдити, — справжній жах, якщо в Наркомосі скажуть: «А ми ж на неї надіялись…» Тут, у Москві, було зовсім не те, що трястись по степу на возі позад Олексієвої тройки, гризти соломинку й думати: «Нащо тобі, полонянко, твоя краса?»

Маслов зажадав у Каті докладного звіту. Коли вона переказала йому розмову з оливковим товаришем, вся права щока у Маслова зібралась концентричними зморшками кривої усмішки.

— Так, так, — і він відвернув обличчя від Каті, — трагедія з інтелігенцією ще півбіди… Є дещо набагато трагічніше.

Першого серпня Катя відкрила школу. Маленькі босі дівчатка з кісками, зав’язаними ганчір’яними поворозками або вірьовочкою, і маленькі наголо стрижені хлопчики в подертих сорочечках тихо прийшли і тихо посідали на партах. У багатьох обличчя були прозорі і старечі від худорби.

Катя весь перший день знайомилася з дітьми, сідаючи до них на парти, розпитувала й викликала їх на розмови. У неї вже був невеликий досвід, як можна зразу зацікавити дітей. Вона брала книжку, розгортала: «Ось книжка, — білі сторінки, чорні букви, сірі рядки. Дивіться на неї хоч з ранку до вечора — нічого в ній більше нема. А якщо навчишся читати, писати та взнаєш історію, географію й арифметику, і ще багато іншого, книжка ця раптом оживе…»

Вона згадувала, якою цікавістю, бувало, починали блищати оченята у дівчаток і хлопчиків у неї в школі в селі Володимирському. Особливо захоплююче вона розповідала про «царя Салтана»:

«Ти почав учити — а, б, в, потім писати букви на дошці, потім по буквах читати слова, а потім — обов’язково вголос — читати слова підряд від крапки до крапки… І раптом, одного прекрасного дня, рядки почнуть пропадати у тебе в очах, замість рядків — побачиш сине море й набігаючі на берег хвилі і почуєш навіть, як хвиля розіб’ється об берег, і вийдуть з морської піни сорок богатирів у залізних кольчугах і шоломах, веселі й мокрі, і з ними бородатий дядько Чорномор…»

Розповідаючи це тут, на Прєсні, вона почувала, як слова її ніби не потрапляють у дитячі вуха, наче тьмяно в’януть у класній кімнаті, де половина шибок у вікнах забита фанерою і на стінах штукатурка облупилася до цегли. Дівчатка з такими худими руками, що їх можна пропустити крізь кільце для салфетки, і хлопчики, із зморшками й болячками, тихо слухали, і в їх очах вона помічала лише пробачливість… Всі вони думали про інше.

На великій перерві діти пішли на двір, але лише кілька дівчаток почали стрибати на одній нозі, пересуваючи камінець, та двоє хлопчиків завели похмуру сварку. Більшість посідали в тіні огорожі, де росли лопухи, і так сиділи, — ніхто з них не приніс з собою їжі. Всі вони були синами і дочками робітників, які жили в цьому районі, у багатьох з них батьки пішли на фронт. Один з хлопчиків, опустивши руки на землю, дивився на хмару, що стояла над Прєснею, схожу на дим. Катя сіла коло нього, спитала діловито:

— Петров Митя, правильно я запам’ятала?

— Ага.

— Тато твій де працює?

— Тато давно на війні.

— А мама як твоя?

— Мама — вдома, хвора.

— Тато пише з фронту?

— Ні.

— А чому ж він не пише?

— А що йому писати… Радості мало… Він як ішов, сказав мамі: я за твою трудову грижу десять генералів уб’ю… Він страх який сміливий.

— Ти, як виростеш, — ким хочеш бути?

— Не знаю… Мама каже — цієї зими не переживемо…

На Москву насувались білі полчища, а ще швидше насувалась осінь. Просяяло кілька золотистих сумних днів бабиного літа, і вітер уперто зарядив з півночі, гонячи хмари безпросвітними валами.

У школі нічим було топити залізну грубку. Катя ходила в Наркомос до оливкового чоловіка скаржитися, але він тільки кивав головою, не відриваючи гарячкових очей від Катиного милого обличчя: «Розумію, Катерино Дмитрівно, вашу турботу й ціню Ваш запал, але з дровами буде жахливо цієї зими: Наркомосу обіцяні дрова, але вони у Вологодській губернії, звідти їх треба везти возами… Взагалі ж, штовхайте, натискайте, де тільки можна…»

Діти приходили в школу посинілі й мокрі, в таких дірявих пальтечках, в старих маминих кацавейках, які хіба тільки на. город почепити, що Катя, нарешті, наважилась на відкритий бандитизм і призначила суботник, щоб зламати огорожу. Шкільний сторож — глухий старик з дерев’яною ногою, Катя й діти, — а вони прийпіли майже всі, — темного вечора, під шум вітру з дощем розламали огорожу і все перенесли в шкільні сіни. Сторож нарізав дров, і на другий ранок у класній кімнаті було тепло, вогко, від сирих стін ішла пара, діти сиділи повеселілі, і Катя розказувала їм з кафедри про сонячну енергію (про це вона саіра взнала лише вчора з корисної книжки «Сили природи»).

— Все, що ви бачите, діти, — ця кафедра, ці парти й вогонь у печі, і ви самі — це сонячна енергія… Оволодіти нею — завдання людства… Ось для чого треба вчитися і вчитися, боротися й боротися… А тепер ми перейдемо до уроку російської мови… Російська мова — це ж також сонячна енергія, тому нею треба добре оволодіти…

Під час перерв діти розказували Каті всякі новини. Діти знали все, що робилось на Прєсні в Москві і навіть за кордоном, у лордів-мордів. Катя дуже багато взнала з цих оповідань. Так, раніш ніж з газет, вона дізналася про прорив білих під Орлом, звідки почали прибувати поранені. Дві дівчинки на власні вуха чули, як у Микуліних — куди вони навмисне бігали — Степан Микулін, токар, який тільки що повернувся, бідний, весь прострелений, підвівся на ліжку, — а йому лікарі суворо наказали лежати, — і кричав страшним голосом до дружини й матері:

— Зрада у нас на фронті, зрада! Дайте мені паперу, чорнила, я напишу Володимиру Іллічу! Найкращі пролетарі кров’ю вмиваються, сирою землею вкриваються, а Москви не хочуть віддати білому генералові… Ми не винні, що Орел зданий, — зрада!..

Петров Митя, слухаючи ці розповіді дівчаток, зробився блідий як штукатурка, і очі у нього все розширялися, такі мученицькі, що Катя сіла поруч на парту, пригорнула його голову до грудей, але він мовчки випростався, — йому було не до втіхи, не до ласки.

Кілька днів лив як з відра дощ, і Прєсня, здавалось, по коліно увійшла в рідке олов’яне болото, діти приходили зовсім розгублені від страшних чуток, що поширювались по місту, як чума. Було трудно примусити дітей зосередитись на уроках. Руденька дівчинка, Клавдія, яка не приготувала складання й віднімання, голосно заплакала посеред уроку арифметики. Катя постукала олівцем по кафедрі:

— Візьми себе зараз же в руки, Клавдіє.

— Не можу, тьо-о-о-о-тя Ка-а-а-тя…

— Що трапилось?

Дівчинка відповіла хриплувато:

— Мама каже: однаково, не вчись, Клашко, арифметики…

— Дурниці, мама твоя ніколи цього не говорила.

— Ні, вона сказала: однаково — вийшла з болота й підеш у болото… Офіцери всіх нас кіньми потопчуть…

Смерком Катя пішла на лікбез, — пробиралась попід самі огорожі, щоб якнайменше замочити ноги, в розпачі спинялась на перехрестях, не знаючи, як перебратися через вулицю. На квартиру робітника Чеснокова (недавно посланого на фронт комісаром) з десяти жінок, яких вона навчала, не прийшла того вечора жодна. Чесночиха, яка півроку тому вийшла заміж, вагітна, страшенно схудла, вся в жовтих плямах, сказала Каті:

— Не ходіть ви зараз до нас, заждіть, не до того нам… Та й вам буде краще.

Вона показала Каті записочку від чоловіка, з фронту:

«Любо, якщо Тулу візьмуть, тоді готуйтеся. Москву віддавати не будемо, тільки через останній труп… Пишу нашвидку, є нагода… Може трапитись, до тебе зайде військовий товариш Рощин — ти йому вір. Він розкаже про все, — добре, якщо його послухають наші товариші… Та нехай йому допоможуть, коли йому щось буде потрібно… З усім цим живий, здоровий, навчився їздити верхи, про що ніколи й не думав…»

— Ждемо цього товариша Рощина, та щось не їде, — сказала Чесночиха, тужно дивлячись на мокре вікно. — Приходьте тоді, послухаєте, я за вами дівчинку пришлю… Це хто ж Рощин — чи не ваш чоловік?

— Ні, — відповіла Катя, — мій чоловік давно вбитий.

Повернувшись додому, вона затопила залізну грубку з трубою в кватирку — бджілку, названу так тому, що грубки ці наспівували, коли їх топили трісками, — її зробили на Прєсні робітники й самі встановили в Катиній кімнаті, вважаючи, що їх учительці буде набагато здоровіше ночувати хоч в якомусь теплі. Катя зняла розмоклі черевики, панчохи і спідницю, забризкану гряззю, вимила ноги в холоднючій воді, наділа все сухе, налила чайник і поставила на бджілку, вийняла з кишені пальта шматочок сірого колючого хліба, нарізавши скибочками, поклала чисту салфетку поруч з чашкою і срібною ложечкою. Все це вона робила неуважно. Коли стукнули кухонні двері і в коридорі проволоклись нестерпно повільні кроки Маслова, вона пішла й постукала до нього.

— А! Моє шанування, Катерино Дмитрівна. Сідайте.

Дурна погода… А ви все, я бачу, кращаєте. Кращаєте. Так-с…

Він був чомусь надзвичайно злий того вечора. На запитання Каті: що кінець кінцем діється, чого така всюди тривога? — він, не обертаючись, зробив тонкими губами одну з своїх в’їдливих усмішечок:

— ¦ Вас цікавлять партійні новини чи ще що? Фронт? Наших б’ють. Що ще я можу вам сказати? Б’ють! А в Москві, як завжди, оптимістичний, бадьорий настрій… Масова мобілізація комуністів проти Денікіна… В Петрограді масові обшуки в буржуазних кварталах… Ухвалено — рішення про закриття всіх фабрик і заводів через нестачу палива… Остання, вже остаточно підбадьорююча, новина: оголошена перереєстрація партійних квитків, тобто очищення авгієвих конюшень… І от тут-то ми й переможемо і Денікіна, і Юденича, і Колчака…

Він волочив ноги по кімнаті, закиданій недокурками; з-під кінців мокрих, брудних штанів його волочились розв’язані поворозки підштанків… Ходячи, він клацав пальцями, які через кволість погано клацали.

— От тут-то й переможемо, тут-то й переможемо, — повторював він глузливим голосом. — Вам, звичайно, все це незрозуміло… І не дивно, що вам незрозуміло… Набагато дивніше, що й мені, наприклад, незрозуміло… Не розумію більше ні-чо-го… Соціалізм будується на базі матеріальної культури. Соціалізм — найвища форма продуктивності праці. Так. Наявність високорозвиненої індустрії — обов’язкова? Так. Наявність високорозвиненого й численного робітничого класу — обов’язкова? Аякже! Ми Карла Маркса читали, добре читали… Ну що ж, візьмемося до перереєстрації… Є ще у нас порох у порохівницях…

Катя так від нього нічого й не взнала до пуття. В Наркомосі, куди вона другого дня пішла по інструкції, в головному коридорі, де ніколи не помічалось протягу, а сьогодні (чи то десь вибили вікно, чи то навмисне відчинили) дуло пронизливим холодом, і незважаючи на це, всюди збирались і шепотілись купки співробітників, Катя даремно ходила з кімнати в кімнату, — їй тільки сказала одна співробітниця, ховаючи носа в скунсовий потертий комір:

— Та ви що — спросоння, громадянко, не знаєте, що ми, мабуть, евакуюємось у Вологду…

І раптом, так само несподівано, сталася крута зміна. Ранком, тільки стало розвиднятись, Катя побігла до школи. На Садовій їй довелось зупинитися й перечекати. По закам’янілій грязі, розбиваючи замерзлі калюжі, під величезними, виючими вже по-зимовому, голими липами, проходили озброєні загони робітників. За ними їхали вози. І знову, тісно ряд до ряду, йшли колони, ступаючи повільно, як заворожені. То тут, то там суворі незлагоджені голоси затягали «Інтернаціонал». На кумачевих полотнищах, які вони несли, поспіхом, кривими літерами було написано: «Всі на боротьбу з білими бандами Денікіна!», «Хай живе пролетарська революція в усьому світі!», «Осиковий кіл світовій буржуазії!» З вранішньої похмурої імли наближались і проходили все нові колони. Катя дивилася на ці обличчя — оброслі, худі, виснажені, темні, — і здавалось, у всіх у них було єдине в погляді, в міцно стиснених ротах: переборене страждання, рішучість, невблаганність…

У школі діти зараз же розказали Каті новину: вчора на Прєсні, на механічному заводі, був Ленін, і почався партійний тиждень…

Недалеко від Воронежа до Мамонтова приєднався кубанський корпус Шкуро. Тепер у нього було шість кавалерійських дивізій проти двох у Будьонного. Він зупинився і став ждати його. Мамонтов був обережний. Він виділив частину сил для зміцнення оборони Воронежа; обидва корпуси перебудував у три колони і вибрав місце для бою, де буде оточена і знищена червона кіннота, — величезне поле, що впиралося в залізницю, по якій крейсував бронепоїзд — сталева черепаха з шестидюймівками.

Будьонний був сміливий, але розважливий. Він дістав докладні відомості про всі приготування й махінації генерала Мамонтова… Яка-небудь дівчинка з коряво надряпаною запискою, захованою під хустину — під косу, або сірома-бабуся, з торбою для шматків, проходили через застави білих, — мало хто зазіхне на вошиве дівча, а вже від бабусі відплюється всякий козак, — і вони знаходили будьоннівських розвідників і передавали їм відомості.

Будьонний зупинився між лісом і болотами, не дійшовши до широкого поля, призначеного йому для загибелі. Він наказав добре годувати коні й добре оглянути підкови (коні були ковані тільки на передні ноги). Наказав поповнити вогнеприпаси і замість пшона та пшона — приїлося пшоно — видати бійцям трофейної солонини з бобом, солодкого консервованого молока та різного крихкого печива й запашного тютюну, щоб поласувати коло вогнищ. Все це добувалося з «пересувного арсеналу» — так називались багаті обози білих. Тепер вони день і ніч тягнулись з Воронежа до Мамонтова. Особливо наказував Семен Михайлович взяти новенькі японські карабіни, — щоб замінити ними, наскільки можливо, старі гвинтівки, розхитані в боях, — а також канцелярське приладдя.

Прикриваючись лісом і болотами, можна було спокійно виспатися перед серйозною операцією. Але вона уявлялась бійцям все ж таки настільки серйозною — зчепитися врукопашну з шістьма донськими дивізіями, — що мало хто був спокійний. Вони чистили коней неабияк, а до білої хустинки, лагодили сідла, гострили шаблі. Ні пісень, ні гармошок не було чути по ескадронах, — точились глибокодумні розмови. Побачать комісара й махають, — іди-но сюди, комуніст… «Розкажи нам, товаришу дорогий: кінчимо Мамонтова — невже не будемо брати Воронежа, адже яка сила-силенна у них там всякого добра?..» Комісар відповідав, що про Воронеж Семен Михайлович поки що розпорядження не давав. Тоді починалися суперечки: чи можна кавалерією брати укріплений район? Одні говорили, що можна при великому запалі, інші твердили, що це протизаконно.

Телєгінський ескадрон, призначений в сторожову охорону, стояв скраю болота. На південь починалось поле, де час від часу маячіли білі розвідники. Було відомо, що з того боку групувалась одна з трьох мамонтовських колон. Там ночами мерехтів у хмарах слабий відблиск вогнищ.

В ескадроні також було чимало розмов навколо наступного бою, на який з’їхались такі небувало великі й могутні кінні маси. Старий кавалерист Горбушин розповідав, як у чотирнадцятому році був один такий бій під Бродами:

— Австрійська гвардійська дивізія — чотири полки — завзято атакувала нашу легку кавалерійську дивізію, та після цього бою австріяки вже відвели всю свою кінноту в тил… Атакували вони зверху, з півгори, розраховуючи:; бити наших у видолинок. А наші вилетіли назустріч з видолинка під гору, на флангах по чотири козачих сотні з піками, в центрі улани, з піками теж, та охтирські гусари, з жовтими околичками, жовтими кантами, — молодецькі були гусари! Наші розуміють, що австріякам, з гори, з такого розгону, не можна буде завертати, — і як почали вони з нами зближатися, не сподівались вони такої нашої злості, стримують коней, — пізно! Наші їх піками — знизу вгору — дуже зручно; ткне, та піку кине, та через строй проскочить, та обернеться, і — рубає шаблею, та не по плечах, — у них під погонами підкладені сталеві пластини, — а впоперек тулуба… Так і лишились лежати на півгорі всі чотири гвардійських полки, порубані, приколені до землі піками, — страхіття!

Латугін, який не дуже любив, коли хто-небудь при ньому цікаво розповідав, перебив цього старого рубаку:

— Ну да, було, було, мало що було, це міг бути випадок… А ти розкажи про те, як троє наших червоноармійців німецький батальйон захопили… Не знаєш? A-а!.. Тожбо й є, що треба було б тобі знати…

— Ану, розказуй, Латугін, — залунали голоси. Він сидів навколішки біля вогнища, коло самого жару, що освітлював його змарніле обличчя, на ньому лишились самі жили після трьох тижнів гицання в сідлі. Він, Гагін і Задуйвітер з самого початку взяті були Телєгіним у комендантський батальйон і два місяці наїдали щоки, а тепер числились кавалеристами в складі ескадрону.

— Був у нас в Десятій Льонька Щур, іншого такого головоріза навряд чи можна знайти, коли навіть добре шукати, — почав розказувати Латугін, поклавши руки на ефес шаблі, поставленої сторч. — Минулої осені, коли він був ще в одній українській бригаді, виїхав він у розвідку з двома товаришами. їдуть вони, нічого не думають і напоролись на німців, на — без малого — цілий батальйон. Розташувались німці в глухій місцевості і варять собі суп..»

— Ну, це вже ти брешеш, — сказав хтось із слухачів, — буде тобі німець у глухій місцевості варити суп…

Латугін важко подивився на цього чоловіка:

— Пояснити тобі, чому вони варили суп?.. Добре… Німці пробирались додому, це вже в них була революція… На Україні кругом усі села повстали, обгородились кулеметами, нікуди не поткнешся, німці зголодніли… Тепер зрозуміло тобі?.. Не встигли німці сполохатись, Льонька вихопив з сумки чисту онучу, начепив на шаблю і сміливо йде до них. «Здавайтесь, — каже, — ви оточені величезною силою кавалерії, ми навіть і шабель кривавити не будемо, потопчемо вас самими кіньми…» Знайшовся перекладач, ці слова його переклав. Командир батальйону, унтер-офіцер, кремезний німець, відповідає Льоньці; «Сумніваюсь, щоб у ваших словах була правда…» А Льонька йому: «Це правильно, що ви сумніваєтесь, сідайте на коня, їдьмо до нас у штаб, там запропонують вам пристойні умови…» Німці серйозно порадились, командир говорить: «Гут морген, — гаразд, — ми з вами поїдемо в потрійній проти вас кількості, в разі якщо буде обман з вашого боку, по дорозі вас ухекаємо…» Льонька йому: «Будь ласка, а обману ніякого не буде, ви маєте діло з бійцями революції…» Поїхали. Приїжджають у штаб. Починаються з німцями переговори. Вони вимагають пропустити їх до залізниці і хочуть, щоб дали їм пшона пудів з двадцять п’ять. А наші вимагають, щоб німці віддали зброю і дві гармати. Німці уперлись, і наші уперлись. А Льонька тут-таки весь час крутиться й говорить: «Товаришу комбриг, вони голодні, тому й незгодливі, я їх проагітую, накажи видати доброго сала й пшеничного хліба». Про спирт він, сатана, офіціально не згадав, а завідуючий господарством був його близький кум, він у нього й підчепив четверть. Сів він з німцями в хаті, нарізав сала, хліба, налив спирту в кружку і давай розмовляти з ними про се й про те, — як у нас на Україні добре їдять та добре п’ють, та й народ, взагалі, привертає до себе симпатію. Похвалив він і німців за те, що вони Вільгельма скинули. І хоча розмова у них відбувалась без перекладача на цей раз, — німці все розуміли: він їх і кулаком по спині погладжував по-дружньому і, взявши за вуха, цілував. Незабаром за столом залишились двоє, він та командир їхній, унтер-офіцер. Льонька надривається, а німець тільки сміється, пальцем хитає… Прислали від штабу — взнати, як справи? Льонька відповідає: «Погано, командир не піддається на агітацію, треба ще четверть…» Ну, вже коли вони кінчили цю другу четверть, коло стола лишився один Льонька. Німці переночували. Вранці унтер-офіцер залишив своїх товаришів заложниками — однаково вони з перепою й на коня не могли вилізти, — і вдвох з Льонькою поїхали. А надвечір привів увесь батальйон, — чоловік чотириста, — з червоним прапором… Так йому сподобалась Льоньчина агітація…

Коли Латугін кінчив оповідання, набагато краще, ніж у Горбушина — про бій під Бродами, і червоноармійці дружно засміялися: хто реготав, показував усі зуби, хто витирав сльози, хто тільки охав, помахуючи рукою, до вогнища підійшов Рощин і, нахилившись до Латугіна, сказав:

— Розшукайте Гагіна і Задуйвітра і з ними приходьте до намету.

У вранішньому білому тумані, що лежав щільно по всьому полю, мчало п’ять вершників: на гнідій кобилі з стриженою гривою — Рощин, на півкорпусу поперед нього, на вороному жеребчику, — маленький Дундич, серб, командир одного з будьоннівських ескадронів; на своєму непримиренному шляху Дундич знайшов другу батьківщину і з усім запалом простодушної, життєрадісної і відчайдушно сміливої людини полюбив неозору Росію і її неозору революцію; він і Рощин були одягнені в світлі офіцерські шинелі з золотими погонами; позад них, поганяючи, скакали, в хвацько зім’ятих кашкетах з кокардами, в кожушках з урядницькими погонами, Латугін, Гагін і Задуйвітер. їм було поставлено завдання: проникнути в Воронеж, роздивитись, де розташована артилерія, кількість кінних і піших сил і наостанці вручити командуючому обороною — генералові Шкуро — запечатаний пакет, у якому був лист Будьонного.

Дундич любив життя і любив гратися з ним у небезпечну гру, а в ці бадьорі жовтневі дні, коли мускули так і потягалися під гімнастеркою, — тільки-но вдихнеш живлюще повітря вранішнього туману, повне всяких чудових пахощів, — йому особливо не терпілося без діла. Він сам напросився передати Шкуро запечатаний пакет. Він пішов розшукувати Рощина і сказав йому:

— Вадиме Петровичу, ви дуже підходяща людина для одної невеличкої пригоди, — ви знаєте офіцерські звичаї і всяку там ввічливість. Ви б не погодились поїхати зі мною в Воронеж? Це буде зроблено за один день. Буде добра проскачка. Будьонний обіцяв нам особистих коней, Півника й Аврору…

Смішно було — погоджуватись чи не погоджуватись. Вадима Петровича неприємно тільки кольнуло нагадування про офіцерську ввічливість. Але й справді йому довелося поморочитися цілий вечір, навчаючи товаришів, як треба нижнім чинам тягтися, козиряти й відповідати і який має бути зовнішній вигляд у офіцера-добровольця: у дроздовців — в обличчі іронія, люблять носити пенсне — на честь їх покійного шефа; у корніловців — традиційно тухлий погляд і в обличчі — зневажливе розчарування; марковці шикують брудними шинелями й матюками.

Було умовлено: якщо спинять і будуть питати, — відповідати: «Веземо в Воронеж секретний пакет від командира резервного добровольчого полку, що прибув з півдня в район Касторної». Це і туманно, і переконливо.

Годин через три доброго ходу в білястому світлі, що прорвалось ненадовго з-під свинцевих хмар, показався Воронеж — куполи, пожежні каланчі, червонуваті дахи. За весь час дороги не причепилась ні одна розвідка, — подивляться в бінокль на п’ятьох вершників, що скачуть до міста, і ступою їдуть далі. Перша затримка сталася на мосту. Дерев’яний, сяк-так збитий міст охоронявся. По ньому походжали якісь солідні люди в безкозирках, в білих некритих кожухах, які носять жінки на Україні, і всі чомусь з широкими бородами. По той бік коло передмостових окопів курила купка юнкерів.

Дундич спинив коня, зіскочив і почав підтягати попругу.

— Показувати липові документи не дуже б хотілося, — сказав він стиха. — Річка збутніла, переїжджати де-небудь вбрід, — замочимось по шию, цього ще більше не хотілося б. Доведеться їхати через міст.

— Гаразд, відлаємось, — похмуро сказав Латугін.

Задуйвітер тут же зайшовся сміхом:

— Ой товариші, щоб мені повилазило, — та це ж попи на мосту, жереб’яча команда…

— Кроком і весело, вперед, — сказав Дундич, як кішка вскакуючи в сідло. Бородаті люди на мосту врізноголос загомоніли: «Стій, стій». Дундич їхав на них, тримаючи натягненим повід і лоскочучи шпорами Півника. Але вони зняли такий крик, вимахуючи гвинтівками, що кінь під ним почав підгинати зад, зло обмахуватися хвостом. Довелося спинитись. Кілька рук потяглося, щоб схопити за повід. Латугін закричав, напираючи конем:

— Очманіли: у його високоблагородія повід чіпати! Хто ви такі взагалі, — покажи документи!

— Мовчать! Од’їдь конем! — спокійно, через плече сказав йому Дундич і з білозубою усмішкою під вусиками, що стояли сторч, нагнувся з сідла до бороданів: — Ви вимагаєте пропуск через міст? У мене його нема… Я підполковник Дундич, зі мною — моя охорона… Ви задоволені? Дякую…

І він, засміявшись, погнав Півника так, що той захропів, став дибки, показуючи сіро-замшеве черево, і стрибнув поміж бороданів, що ледве відскочили на два боки. Але зараз же Дундич спинив його і перевів на крок. На тім березі зчинилася тривога. Юнкери покидали цигарки і, плутаючись у полах довгих до землі шинелей, побігли до глинястих окопів, звідки на вершників навели стволи двох кулеметів. Командир передмостового укріплення — високий офіцер з млявим вусатим обличчям — крикнув, ліниво розтягаючи слова, таким знайомо нахабним голосом, що Рощин від огиди зціпив зуби:

— Ей, там на мосту, спішитись, приготувати документи… Рахую два і відкриваю вогонь…

Дундич, звернувши рота в бік Рощина:

— Нічого не вдієш, доведеться атакувати.

Рука його потяглася до шаблі. Рощин швидким рухом спинив його.

— Теплов! — гукнув він до високого офіцера. — Облиш кулемети..» Це я — Вадим Рощин…

І він неквапливо зліз з коня і, ведучи його за повід, один пішов через міст. Офіцер цей був той самий Васька Теплов — колись його однополчанин — п’яниця, хвалько і дурень, якого Рощин одного разу серйозно попередив, що наб’є йому морду за плітки й пошлість. Теплов підозріливо дивився на Рощина, що наближався, повільно ховаючи наган у кобуру.

— Не впізнав… З перепою, чи що? Здрастуй, йолки мальовані… — Рощин, не знімаючи рукавички, подав йому руку. — Що ти тут робиш? Набрав собі команду пузатих бороданів, от дурень! Тобі ж пора полком командувати… Знову розжалуваний, чи що? За пияцтво, звичайно?

— Фу ти, йолки мальовані! — промовив Теплов, шепелявлячи через те, що під вусами у нього чорніла діра замість передніх зубів. — Вадим Рощин!.. — І лілові набрезки у нього під очима затремтіли. — З неба впав… Ми ж вважали тебе дезертиром…

— Спасибі!.. — Рощин глянув твердо й гаряче в обличчя йому. (Теплов, почуваючи незручність від цього погляду, вирішив, що краще йому не продовжувати розмови про дезертирство).-Дуже ви доброї думки про мене… Я весь час був в Одесі у Гришина-Алмазова… А тепер начальник штабу п’ятдесят першого резервного. Може, тобі все-таки пред’явити мої документи?.. — задерикувато спитав він, обернувся й махнув: — Дундич, під’їжджай, можеш не злазити з коня…

Теплов тільки» сердито засопів, він завжди побоювався Рощина:

— Облиш, справді, дурня валяти… Ти взяв собі якусь особливу манеру зі мною розмовляти, Рощин… Куди ви їдете?

— До генерала Шкуро. Підійшли з полком вам на виручку. Кажуть, ви тут дуже Будьонного злякалися…

— Та, розумієш, такий у нас бордель… Все цивільне населення мобілізували, відставних генералів, якусь наволоч з чиновників… Попів нарядили, мені прислали…

Рощин вийняв портсигар, в ньому були іноземні цигарки, взяті вчора в штабному обозі. Теплов закурив, попихкав собі на вуса запашним димком.

— От! — здивувався. — Йолки мальовані, справжні закордонні! Звідки? А нам махру видають… Страшенно пече від неї… Дай, будь ласка, хоч парочку, про запас…

— Ну, як, взагалі, живеш, Васька?

— Живу сволочно, грошей нема… Все обридло… — Він спідлоба глянув на Дундича, що скочив з коня, на трьох похмурих кавалеристів позаду нього. — Якщо хочете в Воронежі повеселитися — маком, панове… Червонопуза наволоч усе вичистила, — жодного шинку, жодного заведєнія з дівчатами, — просто відпочити ніде…

— Познайомся, — сказав Рощин, — підполковник Дундич.

— Штаб-ротмістр Теплов.

Вони одкозиряли один одному. Дундич, кривлячи сміхом смугле, бистрооке обличчя:

— Жаль, жаль, — сказав, — а ми й справді мріяли повеселитися… Грошенят узяли…

— Та є, звичайно, по приватних квартирах дівчата, і миколаївку можна дістати, і шампанське приховане у спекулянтів… П’ятсот карбованців пляшка! Ну, що це таке! — припухлі очі Теплова, на які весь час набігали сльози, зобразили обурення. — Комендатура прямо, як з святими, панькається з цими спекулянтами… Рятівники вітчизни! В Тамбові, розумієш, ми напилися… Ну, рахунок дикий, ну, платити ж нічим, ну, я в морду й заїхав… І розжалували… Розумієш, Вадиме, у нас в частинах дуже пригнічений настрій. Кінець кінцем — віддаємо життя… Минає молодість… А що попереду? Розорена Москва? Безгрошів’я… Тобі добре, ти університет скінчив, — зняв к чорту вошивий мундир і читай собі лекції які-небудь… А мені — тягни лямку… Та й армії ж справжньої нам не дозволять держати…

— Штаб-ротмістре, вам необхідно розважитись, — сказав Дундич. — їдьмо в місто. Діла у нас тільки — передати пакет командуючому і потім — на всю ніч… Я відповідаю шампанським…

— Чортзна-що таке! — промовив Теплов, потягнувшись чухати за вухом. — Незручно залишити пост, отак — ні з сього, ні з того…

— А ти передай команду старшому по взводу, — сказав Рощин. — А комендантові скажеш, що у тебе закралось підозріння, чи не переодягнені ми червоні розвідники… В крайньому разі — вилають тебе дурнем…

Теплов роззявив беззубого рота й зареготав і, витираючи очі:

— Це ідея! І я ще навіть хотів вас заарештувати…

— Правильно.

— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — вже розкотистобадьоро крикнув Теплов, обернувшись до окопу, де знову нудьгували юнкери біля кулемета. І коли старший унтерофіцер, років вісімнадцяти хлопчик з голубими нахабними очима, підійшов і чітко, тримаючи лікоть врівні з плечем, узяв під козирок, Теплов передав йому командування і наказав подати коня.

По дорозі до міста, соваючись від нетерплячки в сідлі, Теплов розказав усе, що було потрібно: які в Воронежі військові частини, і скільки артилерії, де вона розташована…

— Собача паніка, і більше нічого… Скажи, будь ласка, у Кутепова під Орлом якась там невдача, — то наші вже в штани накладають… Ніколи цього раніш не було… А пам’ятаєш, Вадиме, «льодовий похід»! У нас тепер пішло одне слівце: «серце загубили…» Так, так, щось загублено, — колишній запал… Та й мужики тут сволочі, — вовками дивляться… Правильно, правильно казав генерал Кутепов, — він, кажуть, відрубав головнокомандуючому: «Москву можна взяти з умовою: дати населенню земельну реформу й шибеницю…» Щоб жодного телеграфного стовпа порожнього не залишилось… Вішати, як при Пугачові, — цілими селами… А проте, все це нецікава матерія… Мені дали один адресок: дві сестри, люб’язні собі дівчата, грають на гітарах, співають романси, — розкіш, йолки-палки! Знаєте що, давайте прямо зразу до них…

Теплова, видно, добре знали, — кілька патрулів, що зустрілися їм, лише відкозиряли, навіть скоса не глянувши на Дундича і Рощина. На головній вулиці звернули до чавунного під’їзду готелю. Теплов зліз і, розставляючи ноги, сказав ніяково:

— Не люблю зайвий раз перед очима стовбичити, я краще вас тут зажду, головний штаб — на другому поверсі… Тільки, панове, швидше. — І суворо до рябого, з татарськими вусиками кубанського козака, що стояв у під’їзді: — Пропусти, бовдур…

Дундич і Рощин пішли вгору чавунними наскрізними сходами. На пакеті Будьонного стояло: «Генерал-майору Шкуро, особисто, секретно…» Вирішено було — передати пакет через ад’ютанта. В залі ресторану з обдертими вікнами містилась канцелярія; Дундич і Рощин увійшли туди, й зараз же перед ними в другі двері увійшли два чоловіки: один, довгий і громіздкий, з пишними підвусниками на грубо красивому обличчі, був на милиці, що відтопірчувала під пахвою його світло-сіру генеральську шинелю. Рощин впізнав Мамонтова. Другий — у коричневій черкесці, з запаленим, вилицюватим хуліганським обличчям, з роззявленими ніздрями кирпатого носа, був генерал Шкуро. Увійшовши, вони спинилися коло стола, де штабний офіцерик у широких, як крила кажана, галіфе, диктував щось гарненькій блондиночці, яка високо підкидала руки, друкуючи на ундервуді.

Рощин показав Дундичу на Шкуро, питаючи: «Що ж тепер робити?» Мамонтов у цей час обернувся і, побачивши двох незнайомих офіцерів, басовито наказав:

— Підійдіть, панове…

Рощин виструнчився, залишившись коло дверей. Дундич підійшов до Шкуро:

— Маю передати вашому превосходительству пакет.

Шкуро стояв майже спиною до Дундича, він не обернувся, тільки повів міцною червоною шиєю, в яку врізався галунний комір, і, не дивлячись в обличчя, піднявши по-вовчому вгору верхню губу, спитав:

— Від кого пакет?

— Від командира п’ятдесят першого резервного, що прибув на правий берег Дону в ваше розпорядження…

— Це що ж за п’ятдесят перший полк? — тепер уже обернувшись, але так само неприязно промовив Шкуро, взяв пакет і вертів його в пальцях. — Хто командир?

Вадим Петрович, що стояв у дверях, відчув неприємний холодок і опустив руку в кишеню шинелі на рукоятку нагана. Виходило надзвичайно по-дурному, і невміло, і даремно… «Дундич зараз бовкне якесь несусвітне прізвище… Жаль! Могли б привезти Будьонному цінні відомості».

— Командує п’ятдесят першим полком граф Шамбертен, — не задумуючись, відповів Дундич і веселим поглядом впіймав косий, налитий жовчю, непроспаний погляд Шкуро. — Дозволите йти, ваше превосходительство?

— Заждіть, заждіть, підполковнику. — Мамонтов незграбно почав обертатися на милиці. — Щось знайоме прізвище, заждіть-но… — М’ясисте красиве обличчя його раптом болісно перекривилося: незручним рухом він роз’ятрив ногу в лубку, роздроблену кулею минулого тижня, коли він тройкою втікав від Будьонного. — А, чорт! — пробурмотів він, — а, чорт!.. Можете йти, підполковнику…

Дундич, відкозирнувши, зробив чіткий півоберт і підійшов до дверей. Рощин бачив, як Шкуро, говорячи щось і досі скривленому від болю Мамонтову, повільно розривав пакет; у ньому був лист, підписаний Семеном Будьонним; зміст був відомий Дундичу й Рощину: «24 жовтня, о шостій годині ранку, я прибуду в Воронеж. Наказую вам, генералові Шкуро, вишикувати всі контрреволюційні сили на майдані біля круглих рядів, де ви вішали робітників. Командувати парадом наказую вам особисто…»

Вони спускалися чавунними сходами. Назустріч їм піднімались — один за одним — юнкери з гвинтівками. Рощину здавалось, що маленький Дундич — поперед нього, задерши носа, чітко подзенькуючи шпорами, — йде дуже повільно… Непотрібна і дурна бравада!..

Нагорі, на другому поверсі, залунав різкий, хриплий крик… Дундич і Рощин вийшли в під’їзд, де до них з тротуару кинувся Теплов, — дрябле обличчя його з висячими вусами прагнуло шампанського, романсів і дівчат…

— Ну слава богу, панове… їдьмо…

Засунувши чобіт у стремено, він застрибав на одній нозі біля коня, що заноровився. Рощин був уже в сідлі. Дундич вийняв портсигар, закурив, — смуглі, сухі пальці його злегка тремтіли, — він кинув горящого сірника, взяв у Латугіна повід і — різко:

— В перший провулок ліворуч, риссю марш!

До першого провулка було лише десяток будинків; Латугін, Гагін і Задуйвітер, цокаючи копитами по брукові, перші звернули туди; Теплов закричав, стримуючи коня і обертаючись:

— Панове, панове, другий праворуч…

Але кінь його заніс разом з усіма ліворуч. Рощин, завертаючи, на розі обернувся і побачив, як з під’їзду готелю вибігали юнкери, швидко озираючись і клацаючи затворами.

— Рощин, що за чорт! — мало не плачучи, кричав Теплов, переходячи з усіма на галоп. Дундич на скаку близько під’їхав до нього, перегнувшись, міцно вхопив його за руку і, обриваючи шнур, висмикнув у нього з кобури револьвер.

— Шампанське за мною! — крикнув він йому, вишкіряючи зуби. Тепер уже й він, і Рощин, і троє бійців мчали кривим провулком щодуху повз будинки, огорожі, старі липи, які чіплялись голим гіллям за їх шапки. Позаду лунали постріли. Не зменшуючи ходу, вони проскакали поле, недалеко від мосту знову перейшли на рись і вже повільно під’їхали до передмостових окопів. Дундич покликав, ляпаючи коня по паруючій шиї:

— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — і коли той, ховаючи в рукав цигарку, підійшов: — Штаб-ротмістр Теплов просив мене переказати, що повернеться через півгодини. Двадцять четвертого вранці ми знову будемо тут, то ви вже нас кулеметами не лякайте…

— Слухаю, пане підполковнику…

Коли міст залишився далеко позаду, і вже смеркало, і вмиленим коням, що почали спотикатися, дали перепочинок, Дундич сказав Рощину:

— Мені дуже неприємно перед вами і перед товаришами… Багато разів я лаяв себе за шикування… Небезпека п’янить, розум загострюється, закоханий у самого себе, забуваєш про мету й відповідальність… І потім завжди каєшся… Якби зараз товариші злізли з коней, стягли мене за ногу й набили добре, я б не образився, навіть відчув би полегкість…

Рощин закинув голову й голосно зареготав, — йому теж треба було звільнити себе від тривалого напруження, що здавило його всього.

— Ай справді, Дундич, варто б вас добре віддубасити — особливо за ту цигарочку в під’їзді…

Хитрість Будьонного вдалася. Мамонтов і Шкуро, прочитавши його листа, переданого з таким нечуваним зухвальством особисто їм у руки, просто оскаженіли. Щоб так писати, та ще призначити день і годину здобуття Воронежа, — потрібна певність. Значить, вона була у Будьонного. Генерали втратили почуття рівноваги.

Його план поразки білої кінноти грунтувався на контратаці всіма своїми зосередженими силами послідовно проти трьох колон донських і кубанських дивізій, що прагнули оточити його. Вони гаялись з наступом і обмежувались розвідкою. Тепер він був певний, що вони кинуться на нього наосліп.

В ніч на дев’ятнадцяте жовтня розвідка донесла, що почався рух противника. Час кривавої битви настав. Семен Михайлович, який сидів з своїми начдивами при свічці над картою, сказав: «В час добрий», — і віддав наказ по дивізіях, по полках, по ескадронах:

«По конях!»

Чи в темній хаті, чи в полі, в окопчику, прикритому гіллям і сіном, чи просто під стіжком задзвонили польові телефони. Зв’язківці почули в навушники те, чого всі ждали з години на годину, Вістові, кинувшись на коней, на скаку ловлячи стремено, помчали в темряву. Бійці, що спали не роздягаючись, цієї чорної, як ворожа могила, безвітряної ночі, прокидались від протяжного крику: «По конях!» — схоплювались на ноги, струшуючи сон, кидались до конов’язей і поквапливо сідлали, підтягали попруги так, що коні хиталися.

Ескадрони з’їжджались на поле по криках команди, що перекочувались по фронту, знаходячи в темряві своє місце. Строїлись і довго ждали, поглядаючи в той бік, де повинен от-от зажевріти світанок. По-нічному важко зітхали коні. Вогкий холодок пробирався під ватні куртки, кожушки й ріденькі солдатські шинелі. Мовчали, не курили.

І от далеко пролунав перший булькаючий постріл. Почулись голоси комісарів: «Товариші, Семен Михайлович наказав вам розбити противника… Найманці буржуазії рвуться до Москви, — смерть їм! Укрийте славою революційну зброю».

Зоря не освітила поля. Лежав туман. З важким тупотом — стремено до стремена — мчала, розгорнувшись на кілька верст, лава восьми будьоннівських полків. В густому тумані було видно тільки — товариш з правого боку, та товариш з лівого, та попереду кінські зади, що стрибали в хиткому молоці.

Противник був близько — на зближенні. Вже чути було його безладні постріли. Вже бійці, все підганяючи, все підганяючи коні, витягали шиї, силкуючись побачити його… І от по всій лаві прокотився крик, — голосніше, зліше, лютіше. Передні побачили його…

З туману почали виростати тіні вершників, що завертали назад. Не витримало серце у донських козаків. Вони такою самою лавою мчали назустріч… Та, видно, чорт заніс їх так далеко від рідних станиць — рубатися з цими червоними дияволами. Почули, як гуде і двигтить все поле, зрозуміли, яка страшна сила зштовхне от-от коней і людей, змішає, закрутить, і поваляться гори закривавлених тіл… Коли б хоч було за що! І понадіялись козаки на прудких донських скакунів, — почали спиняти, завертати… Хіба лише кілька найбільш одчайдушних, п’яних від молодецтва, врізалися в будьоннівську лаву, рубаючи шаблями з плеча і навідліг…

Не врятували донські скакуни. Ті, хто вже повернув, стикалися з тими, хто ще поспішав уперед… Свої збивали своїх… Будьоннівці, наскакуючи, рубали, і топтали, і гнали… Почалися дикі вигуки… В тумані тільки й видно було — вершника, що припав до гриви, і другого, що наздоганяв його, відкинувшись у сідлі, щоб ударити шаблею. Вищали, хапаючи зубами, оскаженілі коні…

Тепер уже всі козачі полки кинулись утікати. Але глибоко з флангу їм перепинили шлях кулеметні тачанки і вогнем відкинули їх вбік. А там, в безладно змішані купки козаків, врізувались свіжі будьоннівські ескадрони.

До білого світу тривало переслідування двох мамонтовських дивізій. Тисячі трупів у синіх козачих бешметах, шароварах з червоними лампасами лежали на полі, і гасали наполохані коні без вершників.

В обід будьоннівці величезним табором на рівному полі товпились біля хороших, з чистої міді, похідних кухонь, відбитих у ворога. В них парував куліш, як і годиться, з пшона з салом, і на цей раз з добавкою макаронів, рису, бобів, солонини, і багато ще такого для смаку було намішано туди кашоварами.

Добре попоївши, бійці курили і хвалилися один перед одним: хто зброєю, добутою в бою, — кавалерійською шаблею в сріблі, японським карабіном, — хто донським скакуном — рудим, з лисиною, в «панчохах».

Збудження від бою не вщухало, — де там! всюди заграли гармошки. Гримнули голоси з підголосками: «Все хмари, хмари облягали, на поле впав туман…» А подекуди під бринькання балалайки пішли вигупувати підборами, під присвист — вимахувати руками, як лебідь крильми, — дрібно бити землю навприсядки.

Але ось протяжно заграли сурми. Знову — в бій, на трудну роботу! Вдалині ступою проїхав Будьонний, в бурці і сріблястій папасі, і з ним обидва начдиви. І знову почали строїтись полки, і в гущі їх попливли, погойдуючись, вісім червоних прапорів.

Страшний розгром першої колони примусив білих припинити оточення Будьонного, — початковий план був зірваний, і він зараз же скористався цим замішанням противника. Тієї ж ночі на світанку будьоннівці атакували другу колону мамонтовців, вона також не витримала удару і відступила до залізниці, під охорону бронепоїзда. Він ішов з Воронежа, важко гуркочучи, через мости. Під сталевими баштами його, коло шестидюймовок і кулеметів артилеристи офіцери вдивлялися в туман, що повільно розходився. Час від часу попереду на колії з’являвся зв’язківець, який махав прапорцем. На хвилину бронепоїзд спинявся, приймаючи відомості. Так стало відомо про тяжкий стан другої колони, яку будьоннівці гнали до залізниці.

Бронепоїзд розвинув швидкість. Не змовкаючи, ревів хриплий гудок на його паровозі, даючи знати своїм про близьку допомогу.

Артилеристи, що дивились в баштові щілини, побачили невиразну в тумані тінь, — вона мчала колією назустріч бронепоїзду. Він застопорив і дав задній хід. По тіні, що швидко виростала, вдарили з гармати. Але було вже пізно. Великий товарний паровоз, пущений без людей, на всіх парах налетів на передній сталевий вагон бронепоїзда. Паровоз був весь — спереду і з боків — обкладений динамітом. Гримнув вибух. Зараз же від детонації вибухнули снаряди в броневагоні. В вихрі землі, піску, вогню, диму, пари броневагон став сторч і перекинувся, роздавлюючи і стягуючи під укіс всю чудову сталеву черепаху.

Друга колона мамонтовців утекла на Воронеж, Туди ж — без бою — почала відступати і третя колона, Але її примусили прийняти бій — на четверту добу цього нечуваного побоїща — і вщент розбили її, встеляючи на версти поля і пагорки порубаними станичниками.

Розкидані, втративши в деяких полках майже половину складу, всі донські й кубанські дивізії відійшли за річку. Туди ж — вранці двадцять четвертого — підступили головні сили будьоннівців. Дерев’яний міст, що охоронявся попівською командою і тепловськими юнкерами, був покинутий цілим. З боку міста стріляло кілька батарей, підкидаючи стовпи болота й води. Будьонний під’їхав до мосту і побачив, що він збудований на живу нитку. Він викликав музикантів з срібними трубами й наказав їм перейти на той бік річки і там грати щось дуже веселе, задьористе, — марші й польки. Учні консерваторії, — як були тоді взяті: в куцих шинельках, з жовто-червоними нашивками на плечах, — побігли через міст, і — тільки-но встигли перебратися — в нього вдарив снаряд, і він завалився. Під гуркіт вибухів, напівживі від страху, музиканти задуділи й заревли в срібні труби…

Кожному кінному бійцеві був даний в руки артилерійський снаряд. «Вперед, вперед!» — закричали комісари й командири і поперед ескадрону кинулися в крижану воду, що кипіла й вирувала від вибухаючих снарядів. На глибині люди сповзали з сідел і пливли, тримаючись одною рукою за гриву, другою підтримуючи снаряд. Поскакали в сердиту річку артилерійські запряги, волочачи гармати по дну. Переправившись, будьоннівці, злі й мокрі, на мокрих конях, гаряче атакували Воронеж. Але й тут дивізії Мамонтова і Шкуро не прийняли бою і поквапно одійшли за Дон, в бік Касторної.

Розгром найкращої кінноти білих і здобуття Воронежа входило одною з початкових операцій в грандіозний воєнний план, створений новим керівництвом Південного фронту.

Аркуші цього плану, на синюватому папері, підписані Сталіним, були одержані командармами, комкорами, начдивами, комбригами й командирами полків. У ньому передбачались якнайдокладніше, — зрозумілі кожному червоноармійцеві і на ділі здійсненні, — операції всіх частин Південного фронту, починаючи від району Орла і Кром, звідки, під ударами окремої групи, керованої Серго Орджонікідзе, відступала пошарпана денікінська гвардія з генералом Кутеповим, який поклявся — першим вдертися в Москву, — від операцій у районі Воронежа і Касторної, де корпусу Будьонного було поставлено завдання — розітнути білий фронт на стику Донської і Добровольчої армій, кінчаючи здобуттям Ростова-на-Дону, шлях на який лежав в утворений прорив через пролетарський шахтарський Донбас.

Несподівано для всіх, хто в пропльованих готелях сидів уже напоготові, з укладеними чемоданами, певний, що до Нового року в Москву французи привезуть шампанське, устриць і навіть пармські фіалки, і для тих, хто в Парижі, бувало, годинами дожидав у прийомній у владаря Європи, а тепер з піднятим чолом і майже, от-от уже, з конституційною Росією за плечима, не затримуючись, входив у кабінет Жоржа Клемансо, де тріщав камін і маленький, згорблений, з сивими бровами, що нависли над проектом світової могильної тиші, сидів диктатор, і француз вставав, а росіянин з захопленням стискав його вузлуваті пальці; нарешті, несподівано для самого Антона Івановича Денікіна, який давно вже перестав грати кожної п’ятниці у вінт і, будучи слабким, як усі люди, почав вірити в своє обрання з неба, — більшовики, які дихали на ладан, щось таке зробили незрозуміле: в розпалі висипного тифу, страшного голоду і остаточної господарської розрухи організували могутній контрнаступ, і пішла тріщати вся світова політика задушення і розчленування червоної Росії, цієї неосяжної країни, що була — правду кажучи — загадкою для західноєвропейських умів.

Загадкою здавались джерела натхнення російського народу. Ідеї загального щастя і справедливого суспільного ладу, — які, здавалось, назавжди були поховані під купами тіл світової війни, — перелетіли, як те вихром підхоплене насіння райського дерева, в злиденну, розорену Росію, де неписьменні мужики й досі розповідали один одному казки про Івана-дурня, бабу-ягу та килими-самольоти і сліпі діди й баби співали тягучі епічні поеми про битви, бенкети і весілля богатирів.

Ці ідеї набули у народів Росії пружності й сили сталевого клинка. Мужики, які розповідають казки, і робітники з напівзруйнованих фабрик, що давно вже перестали диміти, переборюючи голод, висипний тиф і остаточне господарське розорення, б’ють і женуть першокласну армію Денікіна, зупинили коло самих воріт Петрограда й погнали назад в Естонію ударну армію Юденича, розгромили й розпорошили в сибірських снігах численну армію Колчака і самого правителя всієї Росії схопили й розстріляли, б’ють і відганяють японців на Далекому Сході і натхнені ідеями Леніна, — самими тільки ідеями, тому що в Росії нічого їсти і нема в що одягатися, — вірять, що вони найсильніші за всіх на світі і що на руїнах злиденної їх держави вони збудують найближчим часом справедливе комуністичне суспільство.

XX

Каті здавалося, що шлунок у неї тепер, напевне, не більший за маленький капшучок для дрібних грошей. Туди вміщалася якраз восьмушка хліба, шматочок вареної вобли й кілька ложок супу. Біда була з спідницями, вони сповзали, перешивати було нічим і ніколи. Зате Катині очі стали вдвоє більші, ніж минулої осені, коли Мотрона навмисне відгодовувала її жирними коржиками.

Дівчатка в школі, зворушливо кривлячи голодні роти, часом говорили їй:

«Тьотю Катю, яка ви гарненька…»

Це Каті давало втіху, тому що все життя було в майбутньому. Єдина пам’ятка — ізумрудний перстень, зелененький вогник — загубився ще в селі Володимирському. Дорогі тіні, що населяли цей старий будинок у Староконюшенному, їй більше не згадувались. А майбутнє, куди спрямовані всі надії, всі думки людей, змучених голодом, холодом, розоренням, війною, — уявлялось Каті широкою дорогою, що виблискувала, як скло під сонцем, серед зелених лук і димних озер з непорушними шатрами дерев, — дорога вела до обрисів голубуватого міста, незвичайного, пишного, прекрасного, де всі знайдуть щастя.

Одного разу Катя розказала про це на уроці. Діти слухали, принишклі. Сентиментальним дівчаткам особливо сподобалось, що дорога в майбутнє в’ється повз зелені луки, де можна побігати за метеликами і збирати букетики крихітних квіток, схожих на зірочки. Хлопчиків це оповідання не задовольнило: Катя нічого не сказала про поїзди, які мчать всюди по цих луках повз семафори, через гратчасті мости й тунелі, не згадала про величезні труби, з яких весело шугає дим. Усі погодились на тому, що місто майбутнього — звичайно, голубе, з такими будинками, за які зачіплюються хмари, з страшенно швидкими трамваями, з гойдалками на всіх бульварах і рундуками, де роздають булки й ковбасу. Катя спитала: «А морозиво?» Але, виявляється, ніхто з дітей ніколи морозива не куштував, — може, й куштували, як були маленькими, але забули.

Каті доводилось дуже берегти сили. Недавно вона несла на двір повне відро й відчула, що не може його вдержати, поставила на підлогу, — довелося прихилитись до стіни, перемагаючи темноту в очах. На щастя, читання лекцій про мистецтво так і не відбулося: Москва зовсім збезлюділа, — можна було пройти від Арбата до Страсної, не зустрівши прохожого. Але зате щодня тепер в «Известиях» друкувалися переможні воєнні зведення. Червоні армії через розрив фронту під Касторною широким потоком вливались на Донбас, і в тилу у білих палахкотіли селянські повстання. Тепер уже видно було кінець війні і нещастям.

Годині о восьмій вечора Катя сиділа вдома, не засвічуючи коптилки. Бджілка, коли топилася, давала досить світла через напівзачинені дверцята. Сидячи на низенькому ослінчику, Катя обережно підкладала трісочки, вони яскраво загорялися й весело потріскували, тому що були з тієї самої сонячної енергії, про яку Катя розповідала в школі.

Катя читала «Злочин і покарання». Боже мій, яке ж безутішне було те життя! Поклавши руки на книжку, Катя дивилась на вогонь. Яка то була страшна ніч, проведена Свидригайловим у дерев’яному трактирі, на Великому проспекті. Це був той самий ресторан, де Катя лише один, лише один раз за своє життя була удвох з Безсоновим і, може, в тій самій кімнаті, де Свидригайлов зволікав час, годину за годиною, вже знаючи, що не подолає жаху і огиди до життя.

Це прокляття розбите, спалене, розвіяне. І можна отак сидіти, спокійно читати про минуле, підкладати трісочки й вірити в щастя.

По коридору врізнобій затупотіли кроки, — мабуть, знову до Маслова прийшли радитись: останнім часом до нього завжди смерком приходили якісь люди, і злі голоси їх чути було навіть у Катиній кімнаті. Коли б не кінчалась нарада, Маслов, провівши до кухні людей, обережно стукав до Каті:

«Невже спати лягли? Соромно, соромно рано вкладатися… А ще сучасна жінка… Ай, ай, ай…»

Він настирливо крутив дверну ручку, і Катю трясло від обурення. Маслов був упертий і неймовірно самовпевнений. Він міг до ранку стояти за дверима.

«Катерино Дмитрівно, та хочу лише нишком посидіти коло вашої грубки… Розгулялися нерви… Пустіть по-товариському…»

Було нерозумно відмовчуватись, і Катя кінець кінцем відчиняла двері. Він сідав перед бджілкою, підкладав полінячки, — а кожна така полінячка була дорожча за золото, — і, загадково усміхаючись та простягаючи вузенькі долоні над розжареним залізом, починав міркувати про грізний, як космос, взаємний потяг чоловічої і жіночої статі… В покорі цьому потягові — краса! Все інше — мерзенне пуританство. До того ж Катя — гарна, самотня і «вільна від постою», як він висловлювався. Він був непохитно впевнений, що вона не сьогодні-завтра пустить його під свою ковдру…

Сьогодні, начитавшись Достоєвського, Катя з тугою прислухалася до голосів у кімнаті Маслова. Там лунали люті вигуки й падали — раз у раз — якісь предмети, наче на підлогу жбурляли книжками. Вже сьогодні він обов’язково з’явиться заспокоюватись…

В двері пошкреблись, в дверну щілину прошепотів голосок: «Тьотю Катю, ви вдома?» Це була Клавдія, в величезних, обв’язаних шворками, валянках.

— Чесночиха за вами прислала, у неї сидить Рощин з фронту.

— А що, холодно надворі?

— Страшенно, тьотю Катю, вітрило так і запорошує очі, хоч би — сніг, та от нема й нема снігу… Якась зима скажена. А у вас тепло, тьотю Катю…

Каті дуже не хотілося виходити на холод і тягтися до Чесночихи на Прєсню, але ще більше стомлюючою уявлялась неминуча нічна розмова. Вона наділа пальто і зверху на голову накинула теплу хустку. Обережно, щоб не почув Маслов, вони з Клавдіею вийшли на вулицю. Нічний вітер рвонув на них з темного провулка з такою силою, що Катя прикрила дівчинку кінцями хустки. Порох колов обличчя, грюкотіли залізні покрівлі. Вітер вив і свистав так, ніби Катя і Клавдія останні люди на землі, — все вимерло, і сонце більше ніколи не зійде над світом…

Біля тьмяно освітленого віконця дерев’яного будиночка Катя обернулась до вітру спиною, щоб передихнути. В шпарину між нещільно зсунутими фіранками вона побачила кімнату, заставлену речами, чорну трубу, протягнуту коліном у камін, посеред кімнати — вогник бджілки і в кріслах — кілька чоловік. Усі вони, підперши голови, слухали юнака, який стояв перед ними, — гордо піднявши кирпатого носа, він читав щось із зошита. На ньому було благеньке пальто, розхристане на голих грудях, і обмотані шворками валянки, такі самі, як у Клавдії. З руху його руки і з того, як він героїчно стріпував нечесаним густим волоссям, Катя зрозуміла, що юнак читає вірші. їй стало тепло на серці, усміхаючись, вона обернулась проти вітру і, не випускаючи Клавдії з-під хустки, побігла до Арбата.

У Чесночихи було багато людей: жінки тих робітників, котрі пішли на фронт, і кілька стариків, що сиділи на почесному місці коло стола, де приїжджий розповідав про воєнні справи. Зараз його питали, перебиваючи одне одного, нро те, чи скоро полегшає з хлібрм, чи можна сподіватися, що до різдва підвезуть у Москву паливо, про те, чи видають у частинах валянки й кожушки. Називали прізвища чоловіків і братів, — чи живі вони, чи здорові? — немовби цей військовий міг знати на ймення всі тисячі робітників, які билися на всіх фронтах.

Катя не могла протовпитись у кімнату й залишилася в дверях. Підводячись навшпиньки, вона мигцем побачила, що приїжджий щось записує на папері, схиливши голову, забинтовану марлею.

— Всі запитання, товариші? — спитав він, і Катя затремтіла так, наче цей тихий, строгий голос увійшов у неї, розриваючи серце. Вона зараз же обернулась, щоб вийти. Ніщо, виявляється, не забулось… Звук голосу, схожий на той, рідний, який назавжди замовк, розбурхав у ній колишню тугу, колишній біль, непотрібний, даремний… Так самотній людині присниться давно пережитий спогад, — побачить вона ніколи нею не бачений будиночок у лісі, освітлений попелястим світлом, і коло будиночка — свою покійну матір, — вона сидить і усміхається, як у далекому дитинстві. Людина хотіла б до неї потягтися, викликати її з сну в життя і не може до неї доторкнутися, вона мовчить і усміхається, і людина розуміє, що це тільки сон, і глибокі сльози піднімають груди сонного.

Мабуть, у Каті було таке обличчя, що одна з жінок у дверях сказала:

— Громадянки, пропустіть учительку наперед, заштовхали її зовсім…

Катю пропустили наперед, в кімнату. Вона увійшла, і той чоловік коло стола підвів голову, обв’язану марлею, — вона побачила його суворе обличчя. Перш ніж радість освітила, розширила його темні очі, Катя похитнулась, у неї запаморочилась голова, в її свідомості все зрушилось, знявся гомін голосів і відійшов у далечінь, світло почало тьмаритись, так само, як тоді в сінях, коли мало не впустила відро… Катя, винувато усміхаючись, часто задихала, бліднучи, почала опускатися…

— Катю! — крикнув цей чоловік, розштовхуючи людей. — Катю!

Кілька рук підхопило її, — не дали їй упасти на підлогу. Вадим Петрович взяв у долоні її поникле миле, чарівне обличчя з похололим напіввідкритим ротом, з очима, закоченими під повіки.

— Це моя дружина, товариші, це моя дружина, — повторював він тремтячими губами…

Вони йшли, вітер дув їм у спину. Вадим Петрович пригортав до себе Катю за тендітні плечі. Вона цілу дорогу плакала, спинялася й цілувала Вадима. Він почав був їй розповідати, — чому його всі вважають мертвим, тоді як він цілий рік по всій Росії шукає Катю. Але це вийшло плутано, довго, та й зовсім зараз було не потрібно. Катя часом говорила: «Зажди, ми зовсім не туди зайшли…» Вони повертали і блукали по темних і безлюдних провулках, де скрипіли іржаві флюгери на димарях, скреготали напіводірвані листи заліза або з надривним виттям вимахувала з-за зруйнованої огорожі чорним гіллям липа, яка пам’ятала, як тут, може, такої самої ночі, боячись чортів, у розмаяній шинелі, пробігав Микола Васильович Гоголь.

На Староконюшенному Катя сказала:

— Ось наш будинок, ти пригадуєш? Тільки ти приходив з парадного. Я живу в тій самій кімнаті, Вадиме.

Вони пробігли через маленький дворик. Двері на кухні були заперті.

— Ах, неприємно… Доведеться стукати… Стукай якнайдужче…

Катя засміялась, потім трошки заплакала, поцілувала Вадима і знову засміялась. Кадим Петрович гримнув у двері обома кулаками.

— Хто там? Хто там? — стурбовано спитав Маслов за дверима. v — Відчиніть, це я, Катя.

Маслов відчинив, в руці його тремтіла бляшана коптилка з скляним ковпаком. Побачивши позад Каті військового, він відсахнувся, щоки його взялись подовжніми зморшками, очі ненависно звузились…

— Дякую, — сказала Катя і побігла в свою кімнату, не випускаючи руки Вадима. Вони увійшли в кімнату, де ще не вихололо тепло. Катя пошепки спитала:

— Сірники у тебе є?

Він був такий схвильований, що відповів теж пошепки:

— Є…

Вона засвітила світло, маленький вогник у баночці, якого було цілком досить, щоб цілу ніч дивитись одне на одного. Розмотуючи хустку, вона не зводила очей з Вадима. Він був зовсім сивий, навіть у бровах кілька сивих волосин; його обличчя змужніло, в ньому був незнайомий їй вираз суворості і спокою. Це зачаровувало її, він був молодший, і мужніший, і кращий, ніж той, кого вона пам’ятала в Ростові. Вона побачила його пов’язку, злегка відкрила рота й зітхнула:

— Ти поранений?

— Подряпина… Але через неї дістав двотижневу відпустку в Москву… Я знав, що ти тут, але як би я тебе знайшов? (Вона радісно й лукаво усміхнулась, трохи піднявши куточки рота). Ти знаєш, я ж мало не застав тебе в тому селі… Я гнався за Красильниковим… (У Каті здригнулось підборіддя, вона сердито затрясла головою), Катю, я його вбив… (Вона опустила повіки й нахилила голову), Катю, я почав тобі розказувати, як це вийшло, що ти одержала звістку про мою смерть… Власне, моя смерть була… (Катя з тривогою почала дивитись на нього, і знову її великі очі налились слізьми). Я їхав уночі в вагоні, мені більше нічого було жити, я помилився в головному, мені було ясно, що маю бути знищений або самознищуся… Катю, прости, це — тяжко, трудно, але я хочу розказати… Тільки думка про тебе, не любов, ні, — любити вже нічим було, — але напружена думка про тебе, як про те, чого не можна розірвати, відкинути, забути, не можна зрадити, — тільки це зв’язувало мене, Ця ніч у вагоні була крахом усього себе… Зараз, коли на кінці мушки я впізнаю знайомі обличчя, я розумію — в яку чорну, спустошену душу я посилаю кулю…

Катя поклала руки йому на плечі і щокою притулилася до його серця, що сильно й часто билося. Вони так і стояли посеред кімнати, — він у розстебнутій шинелі, вона в шубці. Вона розуміла, що він говорить зараз про найголовніше… Дорога, прекрасна людина… Він хоче якнайшвидше виправдатись, щоб вона любила в ньому його нове, чесне, суворе, запальне… Коли він у Ростові божеволів і покинув її, вона знала, що він буде страшенно мучитись і все зрозуміє… Притулившись до нього, вона слухала його слова, невиразні й уривчасті, ніби він поквапно креслив ієрогліфи своїх величезних переживань… Але й без слів Катя все розуміла…

— Катю, завдання незмірне… Нам не снилось, що ми будемо його здійснювати… Ти пам’ятаєш — ми багато говорили, — яким стомлюючим безглуздям здавався нам круговорот історії, загибель великих цивілізацій, ідеї, перетворені на жалюгідну пародію… Під фрачною сорочкою — ті самі волосаті груди пітекантропа… Брехня! Запона зірвана з очей… Все наше минуле життя — злочин і брехня! Росією народжена людина… Людина зажадала права людям стати людьми. Це — не мрія, це — ідея, вона на кінці наших штиків, вона здійсненна… Сліпуче світло осяяло напівзруйновані склепіння всіх минулих тисячоліть… Все гармонійно, все закономірно… Мета знайдена… її знає кожен червоноармієць… Катю, тепер ти трошечки розумієш мене?.. Я б хотів передати тобі всього себе… Моя радість, моє серце, кохана моя, зоре моя…

Він раптом так стиснув її в своїх обіймах, що у Каті хруснули всі кісточки, і вона лише міцніше пригорнулась до його серця. У двері постукали, і голос Маслова:

— Катерино Дмитрівно, можна вас на хвилиночку… — І, тому що ніхто йому не відповів, він узявся, як завжди, крутити ручку дверей. — Річ у тому, що вам відоме надзвичайне становище в місті. У вас мужчина після десятої години. Тому, що я відповідальний…

— Зажди, я з ним зараз поговорю, — сказав Рощин, знімаючи з плечей Катині руки.

— Вадиме, облиш, я сама поговорю… Благаю тебе, будь ласка…

Вона зараз же вийшла за двері, причинивши їх за собою. Маслов стояв, посміхаючись, все з тією ж коптилкою в руці.

— До мене не можна, товаришу Маслов, — сказала вона твердо, як ніколи з ним не говорила. Він почав, підкликаючи її пальцем, задкувати від дверей, дивлячись на Катю істерично пильно. Вона, йдучи за ним, спитала: — Ну? Що вам потрібно? Не розумію…

— Хочу попередити, Катерино Дмитрівно: щоб ви не надавали особливого значення моїй катастрофі… її немає… Вам уже сказали, звичайно… По всьому району — радість і торжество… Рано, рано торжествувати й радіти…

— Нічого не розумію, — сердито відповіла Катя. — Одним словом, прошу не стукати до мене…

— Не брешіть! Все розумієте… Ах, як я вас перевірив! Так от, перше: продовжуйте розмовляти зі мною так, ніби партійний квиток у мене не відібраний… Так буде краще надалі… (У Маслова клекотіло в горлі, хоч говорив він тихо й навіть мляво). Нічого не змінилося, Катерино Дмитрівно!.. Друге: ваш нічний гість зараз піде… Ви хочете спитати, чому я наполягаю на цьому? Ось моя відповідь… — Він запустив руку в бічну кишеню засмальцьованого, з обідраними гудзиками піджака, витягнув плоский парабелум і, тримаючи його на долоні, показав Каті. — Потім будемо продовжувати наші колишні взаємини…

Катя була така вражена, що тільки помалу кліпала. Штовхнувши двері, вийшов Рощин:

— Що вам потрібно від моєї дружини?

Обличчя Маслова скривилось до самих вух, він присів, щоб поставити коптилку на підлогу, револьвер вертівся у нього в руці.

— Е, облиште, — сказав Рощин, підходячи до нього, шарпнув, витягнув у нього з руки револьвер і поклав у кишеню шинелі. — Завтра я здам його в районну Чека, там його можете одержати. Коли ще раз підійдете до наших дверей, я вам зламаю хребет…

Вони повернулись до кімнати. Катя мовчки хрустіла пальцями. Рощин зняв з неї шубку.

— Катю, все зрозуміло, і він більше сюди не поткнеться. Мабуть, про цього Маслова я чув на фронті. Це з тих, хто розвалював армію…

Він зняв шинелю й сів на підлогу біля Каті, що розгублено сиділа в кріслі, — поклав голову їй на коліна. її руки стали сковзати по його волоссі, щоці, шиї. Обоє вони зараз же забули дурну історію з Масловим. Вони мовчали. Нове хвилювання, — могутнє, завжди незвідане, з незайманою силою піднімалося в них: в ньому радість бажання її, в ній — радість відчуття його радості…

— У мільйон разів дужче, Катю, — сказав він.

— Я теж… Хоч я… — завжди, завжди, Вадиме…

— Тобі холодно?

— Ні, ні, просто надто тебе люблю…

Він сів поруч з нею в старе, широке крісло і цілував її очі, її рот, куточки її губ. Він поцілував її в грудь, і Катя згадала, що на лівій груді у неї — родимка, якою він чомусь захоплювався. Вона розстебнула шерстяну кофточку, щоб він поцілував родимку.

Грубка дійсно вичахала, в кімнаті ставало холодно. Вадим, весь час поглядаючи на Катю і відкриваючи усмішкою рівні зуби, присів над бджілкою, роздуваючи жар і підкладаючи полінця, напиляні з ніжок і спинок крісел червоного дерева. Знову стало тепло. Роздягаючись, Катя почервоніла, і він засміявся і, взявши в долоні її обличчя, цілував його.

Цілу ніч вітер вив у димарі і грюкав залізом. Катя кілька разів вставала, як Псіхея, поправляла вогник у коптилці і не відриваючись дивилась на обличчя сонного Вадима.

Вона була сповнена щастя і знала, що й він повен щастя, і тому обличчя його таке спокійне і серйозне.

— Катю, Катю! — закричала Даша, вбігаючи в кухню. — Катю, моя Катю! — кричала вона, тупаючи обмерзлими валянками по коридору. Вона налетіла на Катю, схопила її, цілувала, відпихаючи, дивилася несамовито і знову пригортала й гладила. Від Даші пахло снігом, кожухом, чорним хлібом. Вона була в некритому кожусі, в селянській хустці, за спиною у неї висів клунок.

— Катю, голубко, люба, сестро моя… Як же я тужила, мріяла про тебе… Ні, ти тільки уяви, — ми йдемо пішки з Ярославського вокзалу. Москва — як село: тиша, галки, сніг, по вулицях протоптані стежечки… Далечінь, ноги підламуються… А у Кузьми Кузьмича два пуди борошна… Добралась до Староконюшенного… Не можу знайти~-будинку! Три рази з кінця в кінець проходили весь провулок… Кузьма Кузьмич каже, не той провулок… Я просто несамовита, — забула дім!.. І раптом… Ні, ти уяви! З-за рогу появляється чоловік, військовий. Я — до ньбго: «Слухайте, товаришу…» А він на мене як витріщиться… А я тільки роззявила рота й сіла в сніг… Вадим! Думаю — з глузду з’їхала, покійники в Москві по провулках стали ходити… Він як зарегоче, та — цілувати… А я встати не можу… Катю, гарна, розумна моя… Нам же розповідати одна одній треба десять ночей… Господи, впізнаю кімнату… І ліжко, і Сірін з Алконостом… Вадим розказував мені про Івана. Я вирішила: цими днями відправляється в їхню частину санітарний поїзд, — їду санітаркою, і Онися, і Кузьма Кузьмич зі мною. Самого його ми тут не залишимо, задуріє… Катю, по-перше, хочемо їсти… Став чайника… Потім — митися… Ми від Ярославля їхали в теплушці тиждень… Все це з нас треба зняти, оглянути. Ми поки що в кімнату до тебе заходити не будемо, ми на кухні… Ходім, я тебе познайомлю з моїми друзями… Це такі люди, Катю! Я їм зобов’язана життям і всім… Ми самі й плиту затопимо, і води нагріємо, там купа всяких меблів… Катю, та невже у тебе немає сивого волосся? Боже мій, ти молодша за мене на десять років… Я вірю — скоро, скоро настане день, коли ми всі будемо вкупі…

У Москві на картки видавали овес. Ніколи ще столиця республіки не переживала такого трудного часу, як у зиму двадцятого року. Наступ червоних армій забирав усі життєві сили. Захоплені у білих запаси хліба й вугілля швидко розтанули. Багаті губернії, по яких пройшлися козаки й добровольці, були розорені. Продовольчі робітничі загони знаходили там лише мізерні залишки хліба.

У річницю «льодового походу» Добрармія втікала на Новоросійськ, встеляючи непролазні кубанські болота покинутими обозами, екіпажами з майном, загрузлими гарматами й кінським падлом. Все було скінчено. Антон Іванович Денікін, посивілий, згорблений, відплив на французькому міноносці в еміграцію — писати свої мемуари. Мізерні рештки добровольчих полків на транспортах переправлялись у Крим. Донське й кубанське козацтво зрозуміло нарешті, що його жорстоко одурили, і вони своїми невідомими могилами, — від Воронежа до Новоросійська, — заплатили за свою упертість.

У Москві все ще стояла зима. Березневі хуртовини завалили снігами місто. В бджілках уже були спалені всі огорожі і зайві меблі. Фабрики й заводи стояли. В установах службовці, сидячи в шубах, хукали на розпухлі пальці, щоб як-небудь удержати в руці олівець, — чорнило в чорнильницях замерзло аж до теплих днів. Люди ходили повільно, не розлучаючись з заплічними мішками, і мало хто міг проитй від свого дому до місця служби, не перепочивши в кучугурі снігу або — за вітром — прихилившись у воротях. Голод був жахливий, — людям снились одварені поросята на блюді з петрушкою в вишкіреній сміхом морді, уві сні на голі зуби жували жирну шинку і круті яйця. Але думки у всіх були збуджені. Уперта, кривава, задушлива злоба контрреволюції була зламана, життя йшло на піднесення, ще небагато місяців нестатків і страждань, і буде новий хліб, і демобілізовані червоні армії візьмуться до мирної праці, до відбудови всього зруйнованого і побудови того нового, в чому забудуться всі страждання, вся гіркість вікових кривд…

Дашине бажання здійснилось: вони всі знову були вкупі. Іван Ілліч і Рощин, діставши коротку відпустку, приїхали в Дашиному санітарному поїзді в Москву — хмурного березневого ранку, коли над містом клубочились вогкі хмари, сніг з’їжджав з дахів, падали величезні сосульки і важке повітря було пахуче і тривожне.

Катя зустрічала їх. Вадим Петрович перший побачив її з площадки вагона і стрибнув на ходу. Катя, світячись радістю, — очима, усмішкою, — бігла до нього крізь паровозний дим, що плутався між залізними колонами. Вона здавалася йому ще милішою, ніж у ту зустріч у грудні. Все їх любовне життя було в таких коротких зустрічах. Вони зараз же одійшли вбік, під годинник. Але ревнива Даша підтягла до них свого Телєгіна. їй було край потрібно, щоб сестра голосно захоплювалась Іваном Іллічем.

— Катю, та дивися ж на нього… Ти помічаєш, як він змінився? В Петербурзі у нього в обличчі було щось недороблене… У нього й очі інші… Пробач, Іване, але коли ми їхали в Самару на пароплаві, у тебе були світло-голубі очі, навіть дурнуваті, і мене це навіть бентежило… Тепер — як сталь…

Іван Ілліч стояв перед Катею і стримано зітхав від повноти почуттів. Каті він теж здався дуже привабливим, — родинно-близький, спокійний, ваговитий…

— І от тобі весь його портрет, Катю… Під час походів, — ні, ти вдумайся! — навіть коли він верхи переслідував Мамонтова, він возив з собою в засідельній торбі, — вгадай — що? — такі собі малесенькі фарфорові кішечку й собачку, які він мені подарував в день нашого другого весілля в Царицині, і тільки тому, що вони мені дуже подобались…

Підбіг до Каті Кузьма Кузьмич, що на хвилину вискочив з вагона. Обома руками він довго тряс Катину руку, наголо оббрите червоне обличчя його лисніло від задоволення й відданості; в білому халаті він здавався таким гладким, що худі люди, які проходили по перону, вороже позирали на нього…

— Полюбив вас за короткі дні тоді, Катерино Дмитрівно, не менш, ніж Дарію Дмитрівну… Завжди кажу, немає прекрасніших жінок за російських жінок… Чесні в почуттях, і самовіддані, і люблять любов, і мужні, коли потрібно… Завжди до ваших послуг, Катерино Дмитрівно. От, — тільки впораюсь, — в обід забіжу, занесу деякі гостинці з Ростова… У нас там весна… А все-таки на півночі — любіше серцю… Ну, пробачте…

Підійшла Онися, теж у халаті. Обличчя її, великооке, було розчароване: їй хотілося з цим рейсом залишитися в Москві, але старший лікар, — просто вже не по-радянському, — навіть не захотів її слухати: «Які там ще театральні училища! Незабаром знову великі бої, підсиплють ранених… Не пущу!»

— Що ж, зажду до осені, — сказала вона Даші і ріжком косинки витерла носика. — Роки минають, роки втрачаю, ось що прикро… Латугін тут, прийшов мене зустрічати, — теж чортяка… Приїхав делегатом на з’їзд. Гордий став, серйозний… Третій день, каже, бігаю на вокзал, зустрічаю ваш санітарний… Пішов умовляти старшого лікаря, щоб відпустив мене на добу… Даріє Дмитрівно, він про Горпину розказував: вона в Саратові, народила, чи хлопчика, чи дівчинку — не знає. Довго хворіла… Повернулася з дитиною в полк. Жаль її, важка вдача у неї, — однолюбка…

З вокзалу пішли пішки через усю Москву на Староконюшенний, — там для Даші і Телєгіна була приготовлена кімната, де раніш жив Маслов. Ось уже два місяці його більше не було, — спочатку він вивіз книжки, потім зник сам… Ішли повільно через Катю. Вадиму Петровичу хотілося б узяти її на руки й нести під цими весняними патлатими хмарами, що клубочились над Москвою. Телєгін і Даша трохи відставали, щоб не заважати їм. Даша говорила:

— Я боюсь за Катю. Москва і ця школа її доконають. Вона нічого не їсть… За три місяці стала зовсім прозора… її треба до нас у поїзд… Я б її підгодувала… А то — живе одним духом, що ж це таке…

Телєгін, тихо і значливо:

— Та й Вадим без неї тане, ось що…

Їх незабаром наздогнали Латугін і Онися. Вона була вже без халата, і щоки її рожевіли. Латугін, нахмурений, серйозний, стримано привітався і вийняв з-за обшлага шинелі чотири квитки для гостей у Великий театр, аж на верхній ярус.

— Так, на фронті легше, ніж у вас у Москві, — сказав він, роздаючи квитки, — великий бій довелося витримати за цю петрушку… Добре, що комендант — наш морячок з крейсера «Аврора»… Так що не спізнюйтесь, засідання важливе сьогодні. Ну, Онисю, ходімо…

В п’ятиярусному залі Великого театру в тумані, надиханому людьми, ледве світилися сотні лампочок червонуватим накалом. Було холодно, як у погребі. На величезній сцені з полотняними арками в кулісах, збоку біля тьмяної рампи сиділа за столом президія. Всі вони, повернувши голови, дивилися в глиб сцени, де з колосників звішувалась карта Європейської Росії, укрита різнокольоровими кружками й колами, — вони заповнювали майже весь простір. Перед картою стояв маленький чоловік, в хутряному пальті, без шапки; відкинуте з великого лоба волосся його кидало тінь на карту. В руці він тримав довгий кий і, рухаючи густими бровами, вказував час від часу кінцем кия на той чи інший кольоровий кружок, який загорявся зараз же таким яскравим світлом, що тьмяне золото ярусів у залі починало мерехтіти і ставало видно напружені, худі обличчя, з очима, розширеними увагою.

Він говорив високим голосом у напруженій тиші:

— У нас лише в Європейській Росії — десятки трильйонів пудів повітряно-сухого торфу. Запасами його ми забезпечені на століття. Торф — паливо на місцях. З одної десятини торфового болота виходить в двадцять п’ять разів більше енергії, ніж з десятини лісу. Торф — в першу чергу, за ним — біле вугілля і чорне вугілля розв’язують проблему революційного будівництва, яка стоїть перед нами. Бо революція, яка перемогла тільки на полі бою і не перейшла до реального здійснення своїх ідей, вщухає, як раптова буря. Володимир Ілліч Ленін, який сидить тут, серед нас, натхненник моєї сьогоднішньої доповіді, вказав генеральну лінію творчої революції: комунізм — це Радянська влада плюс електрифікація…

… — Де Ленін? — спитала Катя, вдивляючись з висоти п’ятого яруса. Рощин, що тримав, не відпускаючи, її худеньку руку, відповів також пошепки:

— Той, у чорному пальті, бачиш — він швидко пише, підняв голову, кидає через стіл записку… Це він… А скраю — худорлявий, з чорними вусами — Сталін, той, хто розгромив Денікіна…

Доповідач говорив:

— Там, де у віковічній тиші Росії таяться мільярди пудів торфу, там, де спадає водопад або несе свої води могутня ріка, — ми споруджуємо електростанції — справжні маяки усуспільненої праці. Росія визволилась назавжди від ярма експлуататорів, наше завдання — осяяти її немеркнучою загравою електричного вогнища. Колишнє прокляття праці повинно стати щастям праці.

Піднімаючи кий, він вказував на майбутні енергетичні центри й описував по карті кола, в яких розташовувалась майбутня нова цивілізація, і кружки, як зорі, яскраво спалахували в сутінку величезної сцени. Щоб так освітлювати на коротеньку мить карту, треба було зосередити всю енергію московської електростанції, — навіть у Кремлі, в кабінетах народних комісарів, були викручені всі лампочки, крім одної — на шістнадцять свічок.

Люди в залі для глядачів, у кого в кишенях військових шинелей і прострілених бекеш було по жмені вівса, виданого сьогодні замість хліба, не дихаючи, слухали про запаморочливі, але реально здійсненні перспективи революції, що ставала на шлях творчості…

Телєгін тихенько говорив Даші:

— Путяща доповідь. Я цього інженера Кржижановського добре знаю. Ось закінчимо війну, — повернусь на завод, у мене теж дещо задумано… Страшенно хочеться, Дашенько, працювати… Якщо вони таку електричну базу підведуть, — страх що можна розгорнути… Чорт знає — які у нас багатства! Підняти на справжню роботу таку махину, — куди тій Америці! Ми багатші… Поїдемо з тобою на Урал…

Даша — йому:

— Будемо жити в рубленому будинку, чистому, чистому, з краплинами смоли, з великими вікнами… В зимовий ранок горітиме камін…

Рощин — Каті на вухо пошепки:

— Ти розумієш, якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватись для добра… Всі в цьому залі готові віддати за це життя… Це не вигадка, — вони тобі покажуть рубці й синюваті плями від куль… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…

— Остаточне рішення прийнято! — говорив чоловік коло карти, спираючись на кий, як на спис. — Ми за барикадами боремось за наше і за світове право — раз і назавжди покінчити з експлуатацією людини людиною.

22 червня 1941 року