Ходіння по муках

І

Все було скінчено. По спорожнілих вулицях принишклого Петербурга морозний вітер гнав паперове сміття — обривки військових наказів, театральних афіш, відозв до «совісті й патріотизму» російського народу. Різнокольорові клапті паперу з присохлим на них клейстером, зловісно шарудячи, повзли разом з сніговими зміями заметілі.

Це було все, що залишилось від ще недавно галасливої і п’яної метушні столиці. Пішли гулящі юрби з майданів і вулиць. Спорожнів Зимовий палац, пробитий крізь дах снарядом з «Аврорьі». Втекли в безвість члени Тимчасового уряду, впливові банкіри, знамениті генерали… Зникли з обшарпаних і брудних вулиць блискучі екіпажі, пишно вбрані жінки, офіцери, чиновники, громадські діячі з розбурханими думками. Все частіше ночами стукав молоток, забиваючи дошками двері магазинів. Подекуди на вітринах ще виднілись: там — шматочок сиру, там — засохлий пиріжок. Але це тільки збільшувало журбу за зниклим життям. Наляканий прохожий тулився до стіни, скоса поглядаючи на патрулі — на купки рішучих людей, що йшли з червоною зіркою на шапці і з гвинтівкою дулом донизу через плече.

Північний вітер дихав холодом» у темні вікна будинків, залітав у спорожнілі під’їзди, видуваючи примари колишньої розкоші. Страшний був Петербург в кінці сімнадцятого року.

Страшно, незрозуміло, незбагненно. Все скінчилось. Все було скасовано. Вулицю, виметену вітром, перебігав чоловік у подертому капелюсі, з відерцем і щіткою. Він наліплював нові й нові аркуші декретів, і вони лягали білими латками на вікові цоколі будинків. Чини, відзнаки, пенсії, офіцерські погони, буква ять, бог, власність і саме право жити як хочеться — скасовувались. Скасовано! З-під капелюха люто поглядав розліплювач афіш туди, де за дзеркальними вікнами ще блукали по холодних покоях мешканці в валянках, в шубах, — заламуючи пальці, повторювали:

— Що ж це таке? Що буде? Гине Росія, кінець усьому… Смерть!

Підходячи до вікон, бачили: навскоси, коло особняка, де жило його високопревосходительство і де, бувало, городовий виструнчувався, скоса позираючи на сірий фасад, стоїть довга хура, і якісь озброєні люди виносять з навстіж відчинених дверей меблі, килими, картини. Над під’їздом — кумачевий прапорець, і тут же тупцює його високопревосходительство, з бакенбардами, як у Скобелєва, в легкому пальтечку, і сива голова його трясеться. Виселяють! Куди в такий холод? А куди хочеш… І це — високопревосходительство, нерушиму кісточку державного механізму!

Настає ніч. Чорно — ні ліхтаря, ні світла з вікон. Вугілля нема, а кажуть, Смольний заллятий світлом, і в фабричних районах — світло. Над змученим, простріленим містом виє хуртовина, висвистує в дірявих дахах: «Буде нам лихо-о-о-о-о-о». І бухають постріли в темряві. Хто стріляє, навіщо, в кого? Чи не там, де мерехтить заграва, забарвлюючи сніжні хмари? Це горять винні склади… В підвалах, у вині з розбитих бочок, захлинулись люди… Чорт з ними, нехай горять живцем!

О руські люди, руські люди!

Руські люди, ешелон за ешелоном, валили мільйонними юрбами з фронту додому, на села, в степи, в болота, в ліси… До землі, до жінок… У вагонах з вибитими вікнами стояли впритул, густо, не ворушачись, так що й мерця не можна було витягти з тісноти, викинути у вікно. Їхали на буферах, на дахах вагонів. Замерзали, гинули під колесами, проламували голови на габаритах мостів. В сундучках, у вузлах везли добро, що траплялось під руку, — все знадобиться в господарстві: і кулемет, і замок від гармати, і барахло, взяте з мерця, і ручні гранати, гвинтівки, грамофон, і шкіра, зрізана з вагонної койки. Не везли тільки грошей — цей мотлох непридатний був навіть на цигарки.

Повільно повзли ешелони російськими рівнинами. Спинялися знесилені на станції з вибитими вікнами, зірваними дверима. Матірним ревінням зустрічали ешелони кожний вокзал. З дахів стрибали сірі шинелі, клацаючи затворами гвинтівок, кидались шукати начальника станції, щоб тут же рішити прихвосня світової буржуазії. «Давай паровоз!.. Жити тобі обридло, такий-сякий, материн син? Відправляй ешелон…» Бігли до зачахлого паровоза, з якого і машиніст, і кочегар повтікали в степ. «Вугілля, дров! Ламай огорожі, рубай двері, вікна!»

Три роки тому багато не питали, — з ким воювати і за що. Немов небо розкололось, земля затряслась: мобілізація! війна! Народ зрозумів: час для страшних подій настав. Скінчилося старе життя. В руці — гвинтівка. Хай буде що буде, а до старого не повернемось. За століття накипіли кривди.

За три роки взнали, що таке війна. Спереду кулемет і за плечима кулемет, — лежи в лайні, у вошах, поки живий. Потім — здригнулись, запаморочилось у головах, — революція… Опам’ятались, — а ми що ж? Знову нас обманюють? Послухали агітаторів: значить, раніш ми були дурнями, а тепер треба бути розумними… Навоювались, — завертай додому на розправу. Тепер знаємо, в чиє пузо — штик. Тепер — ні царя, ні бога. Тільки ми. Додому, землю ділити!

Наче плугом пройшлись фронтові ешелони по російських рівнинах, залишаючи позад себе зруйновані вокзали, розбиті поїзди, обдерті міста. По селах і хуторах заскрипіло, забрязкало, — це напилками відпилювали обрізи. Руські люди серйозно осідали на землю. А по хатах, як у давні-прадавні часи, світилася скалка, і жінки натягали основи на прабабчині ткацькі верстати. Час, здавалося, покотився назад, у віджилі віки. Це було взимку, коли починалась друга революція, Жовтнева…

Голодний, розтягуваний селами, наскрізь пройнятий полярним вітром Петербург, оточене ворожим фронтом, розхитуване змовами місто без вугілля і хліба, з погаслими димарями заводів, місто, як оголений мозок людський, — випромінювало в цей час радіохвилями Царськосельської станції шалені вибухи ідей.

— Товариші, — застуджуючи горло, кричав з гранітного цоколю худий чоловічина у фінській шапочці задом наперед, — товариші дезертири, ви обернулися спиною до гадів імпер’ялістів… Ми, пітерські робітники, говоримо вам: правильно, товариші… Ми не хочемо бути найманцями кривавої буржуазії… Геть імпер’ялістичну війну!

— Геть… еть… еть… — ліниво прокотилось по купці бородатих солдатів. Не знімаючи з плечей гвинтівок і торбів з добром, вони стомлено й важко стояли перед пам’ятником імператорові Олександру III. Замітало снігом чорну брилу царя і — під мордою його куцого коня — оратора в розхристаному пальтечку.

— Товариші… Але ми не повинні кидати гвинтівки! Революція в небезпеці… З чотирьох кінців світу піднімається на нас ворог… В його хижих руках — гори золота і страшна нищівна зброя… Він уже тремтить від радості, йому ввижається, як ми захлинаємось у крові… Але ми не похитнемось… Наша зброя — полум’яна віра в світову соціальну революцію… Вона буде, вона близько…

Кінець фрази звіяв вітер. Тут же, біля пам’ятника, спинився для малої нужди широкоплечий чоловік з піднятим коміром. Здавалось, він не помічав ні пам’ятника, ні оратора, ні солдатів з торбами. Але раптом якась фраза привернула його увагу, навіть не фраза, а несамовита віра, з якою вона була викрикнута з-під бронзової кінської морди:

— … Та зрозумійте ж ви… через півроку назавжди знищимо найпроклятіше зло — гроші… Ні голоду, ні злиднів, ні зневаги… Бери, що тобі треба, з громадської кладової… Товариші, а з золота ми збудуємо громадські нужники…

Але тут сніговий вітер залетів глибоко в горлянку ораторові. Згинаючись із злою досадою, він закашлявся і не міг спинитися: розривало легені. Солдати постояли, хитнули високими шапками й пішли, — хто на вокзали, хто через місто за річку. Оратор зліз із цоколю, сковзаючи нігтями по мерзлому граніту. Чоловік з піднятим коміром гукнув до нього неголосно:

— Рубльов, здоров був.

Василь Рубльов, все ще кашляючи, застібав пальтечко. Не подаючи руки, дивився недобрим поглядом на Івана Ілліча Телєгіна.

— Ну? Чого треба?

— Та радий, що зустрів…

— Ці, чорти, бовдури, — сказав Рубльов, дивлячись на невиразні за падаючим снігом обриси вокзалу, де стояли коло скиданого докупи барахла ті самі, заїдені вошима, бородаті фронтовики, — хіба їх проймеш? Втікають з фронту, як таргани. Недоумки… Тут потрібно — терор…

Холодна рука його схопила сніговий вітер… І кулак забив щось у цей вітер. Рука звисла, Рубльов повів плечима від холоду…

— Рубльов, голубчику, ви мене знаєте добре, — Телєгін відкотив коміра і нахилився до землистого обличчя Рубльова. — Поясніть мені, ради бога… Адже ми в зашморг ліземо… Німці, захочуть, через тиждень будуть у Петрограді… Розумієте, я ніколи не цікавився політикою…

— Як це так, — не цікавився? — Рубльов весь настовбурчився, боком повернувся до нього. — А чим же ти цікавився? Тепер — хто не цікавиться — знаєш хто? — Він люто глянув в очі Івану Іллічу. — Нейтральний… ворог народу…

— Отож-бо й є, і хочу з тобою поговорити… А ти говори по-людськи.

Іван Ілліч теж настовбурчився від злості. Рубльов глибоко вдихнув повітря крізь ніздрі.

— Чудак ти, товаришу Телєгін… Ну, ніколи ж мені з тобою розмовляти, — можеш ти це зрозуміти?..

— Слухай, Рубльов, я зараз от у якому стані… Ти чув: Корнілов Дон піднімає?

— Чули.

— Або я на Дон піду… Або з вами…

— Як це так: або?

— А отак — у що повірю… Ти за революцію, я за Росію… А може, і я за революцію. Я, знаєш, бойовий офіцер…

Гнів згас у темних очах Рубльова, в них була тільки безсонна втома.

— Гаразд, — сказав він, — приходь завтра в Смольний, знайдеш мене… Росія… — він похитав головою, усміхаючись. — Так розлютишся на цю твою Росію… кров’ю очі заллє… А тим часом за неї помремо всі… Ти от піди зараз на Балтійський вокзал. Там тисяч зо три дезертирів третій тиждень валяються на підлозі… Промітингуй з ними, проагітуй за Радянську владу… Скажи: Петрограду хліб потрібний, нам бійці потрібні… (Очі його знову висохли). Скажи їм: а як будете на печі пузо чухати — пропадете, як сучі діти. Пропишуть вам революцію по м’якому місцю… Продовбай їм головешку цим словом!.. І ніхто зараз не врятує Росію, не врятує революцію, — одна тільки Радянська влада… Зрозумів? Зараз нема нічого в світі важливішого за нашу революцію…

Обмерзлими сходами, в темряві, Телєгін піднявся до себе на п’ятий поверх. Помацав двері. Постукав три рази і ще раз. До дверей зсередини підійшли. Помовчавши, спитав тихий голос дружини:

— Хто?

— Я, я, Дашо.

За дверима зітхнули. Брязнув ланцюжок. Довго не піддавалася защіпка на дверях. Чути було, як Даша прошепотіла: «Ой боже мій, боже мій». Нарешті відчинила, і зараз же в темряві пішла коридором, і десь сіла.

Телєгін старанно замкнув двері на всі защіпки й засуви. Зняв калоші. Помацав, — от чорт, сірників нема. Не роздягаючись, у шапці, простягнувши перед собою руки, пішов туди, куди пішла Даша.

— От лихо, — сказав він, — знов не горить. Дашо, де ти?

Помовчавши, вона відповіла неголосно з кабінету:

— Горіло, погасло.

Він увійшов у кабінет; це була найтепліша кімната в усій квартирі, але сьогодні й тут було холоднувато. Придивився, — нічого не можна було розібрати, навіть дихання Дашиного не чути було. Дуже хотілося їсти, особливо хотілось чаю. Але він почував: Даша нічого не приготувала.

Відкотивши комір пальта, Іван Ілліч сів у крісло коло дивана, обличчям до вікна. Там, у сніговій темряві, блукало якесь неясне світло. Чи то з Кронштадта, чи то ближче звідкілясь — обшукували прожектором небо.

«Добре б у грубці затопити, — подумав Іван Ілліч. — Як би так спитати обережно, де у Даші сірники?»

Але він не наважувався. Аби знати точно, що вона — плаче, дрімає? Надто вже було тихо. В усьому багатоповерховому будинку — пустельна тиша. Тільки десь негучно, зрідка ляскали постріли. Раптом шість лампочок у люстрі злегка зажевріли, червонувате світло ледве освітило кімнату. Виявилось, що Даша коло письмового стола, — сиділа, накинувши шубку поверх ще чогось, відставивши одну ногу у валянку. Голова її лежала на столі, щокою на промокашці. Лице худе, змучене, око відкрите, — навіть ока не заплющила, сиділа незручно, неприродно, абияк…

— Дашенько, не можна все ж таки так, — глухувато сказав Телєгін. Йому нестерпно стало жаль її. Він пішов до стола. Але червоні волосинки в лампочках затріпотіли й погасли. Тільки й було світла, що на кілька секунд.

Він спинився за спиною Даші, нахилився, стримуючи дихання. Дуже ж просто, — хоч би погладити її мовчки. Але вона, як труп, нічого не відповідала на його наближення.

— Дашо, ну не муч же так себе…

Місяць тому Даша народила. Дитина її, хлопчик, померла на третій день. Пологи були раніше строку — трапились після страшного потрясіння. В сутінки на Марсовому полі на Дашу наскочили двоє, вище людського зросту, в розмаяних саванах. Мабуть, це були ті самі «стрибунці», які, прив’язавши до ніг особливі пружини, лякали в ті фантастичні часи весь Петроград. Вони заскреготіли, засвистіли на Дашу. Вона впала. Вони зірвали з неї пальто і пострибали через Лебяжий міст. Деякий час Даша лежала на землі. Шмагав дощ поривами, дико шуміли голі липи в Літньому саду. За Фонтанкою протяжно хтось кричав: «Рятуйте!» Дитинка била ніжкою в животі Даші, просилася в цей світ.

Вона вимагала, і Даша підвелась, цішла через Троїцький міст. Вітром прибивало її до чавуйних поручнів, мокре плаття липло між ногами. Ні вогню, ні прохожого, внизу — схвильована чорна Нева. Перейшовши міст, Даша відчула перший біль. Зрозуміла, що не дійде, хотілося тільки добратись до дерева, прихилитися за вітром. Тут, на вулиці Червоних Зір, її спинив патруль. Солдат, придержуючи гвинтівку, нагнувся до її помертвілого обличчя:

— Роздягли. От сволочі! Еге, дивись, вагітна.

Він і довів Дашу додому, втягнув на п’ятий поверх. Грюкнувши прикладом у двері, закричав на Телєгіна, що висунув голову:

— Хіба це діло — ночами дамочку саму пускати, на вулиці мало не обродилась… Чорти, буржуї безмозкі…

Пологи почались тієї ж ночі. В квартирі з’явилась балакуча акушерка. Муки закінчились через добу. Хлопчик не дихав — наковтався води. Його ляпали, розтирали, дмухали в рот. Він скривився і заплакав. Акушерка не втрачала надії, хоч у дитини почався кашель. Вона все плакала, жалібно, як кошеня, не брала груді. Потім перестала плакати і тільки кректала. А вранці на третій день Даша потягнулась до колиски і відсмикнула руку, — намацала холодне тільце. Схопила його, розгорнула, — на високому черепі його світле й ріденьке волосся стояло сторч.

Даша дико закричала. Кинулася з постелі до вікна: розбити, викинутись, не жити… «Занапастила, занапастила… Не можу, не можу!» — повторювала вона. Телєгін ледве вдержав її, поклав у ліжко. Виніс з кімнати трупик. Даша сказала чоловікові:

— Поки спала, до нього прийшла смерть. Зрозумій же, — у нього волоссячко стало сторч… Сам-один мучився… Я спала…

Ніякими умовляннями не можна було відігнати від неї уявлення про самотню боротьбу хлопчика зі смертю.

— Добре, Іване, я більше не буду, — відповіла вона Телєгіну, щоб не чути чоловікового розважливого голосу, не бачити його здорового, рум’яного, незважаючи на всі нестатки, «життєрадісного» обличчя.

Телєгінського здоров’я з лишком вистачало на те, щоб від світанку до пізньої ночі гасати в подертих калошах по місту, шукаючи будь-якої підсобної роботи, продовольства, дрівець та іншого. По кілька разів на день він забігав додому, був надзвичайно дбайливий і уважний.

Але саме це ніжне піклування менш за все було зараз потрібне Даші. Чим більше Іван Ілліч виявляв життєвої діяльності, тим безнадійніше віддалялася від нього Даша. Цілий день сиділа сама в холодній кімнаті. Добре, якщо надходила дрімота, — подрімає, проведе рукою по очах, і ніби нічого. Піде в кухню, згадуючи, що Іван Ілліч просив щось зробити. Але навіть найнезначніша робота падала з рук. А листопадовий дощик стукав у вікна. Шумів вітер над Петербургом. В цьому холоді на кладовищі коло узмор’я лежало мертве тільце сина, який не вмів навіть поскаржитись…

Іван Ілліч розумів, що вона хвора душевно. Погаслої електрики було досить, щоб вона вклякла де-небудь в кутку, в кріслі, закрила голову хусткою і затихла в смертельній журбі. А треба було жити, треба жити… Він писав про Дашу в Москву, до її сестри Катерини Дмитрівни, але листи не доходили, Катя не відповідала чи, може, з нею трапилось теж що-небудь недобре. Трудні були часи.

Тупцюючи за Дашиною спиною, Іван Ілліч випадково наступив на коробку сірників. Зараз же все зрозумів: коли погасла електрика, Даша боролася з темрявою, з тугою, запалюючи час від часу сірники. «Ай, ай, ай, — подумав він, — бідолашна, адже сама цілий день».

Він обережно підняв коробку, — в ній залишилось ще кілька сірників. Тоді він приніс з кухні заготовлені ще зранку дрівця, — це були ретельно розпиляні частини старого гардероба. В кабінеті, присівши навпочіпки, почав розпалювати невелику грубку, обкладену цеглою, з залізною трубою — коліном через усю кімнату. Приємно запахло димком — загорілись тріски. Завив вітрець у прорізах дверцят грубки. Кружало хиткого світла з’явилося на столі.

Ці саморобні грубки дістали згодом дуже поширену назву буржуйок або бджілок. Вони чесно послужили людству під час воєнного комунізму. Прості — залізні, на чотирьох ніжках, з одною конфоркою, або хитромудрі, з духовкою, де можна було спекти коржики з гущі кави і навіть пиріг з воблою, або розкішні, обкладені кахлями, зідраними з каміна, — вони і гріли, і варили, і пекли, і наспівували споконвічну пісню вогню під виття хуртовини.

До їх гарячого жару люди збиралися, як у давні часи до вогнища, — гріли померзлі руки, ждучи, коли затанцює накривка на чайнику. Вели розмови, на жаль, ніким не записані. Присунувши ближче пошарпане крісло, професори, оброслі бородами, у валянках і пледах, писали дивні книги. Прозорі від голоду поети складали вірші про любов і революцію. Змовники, сівши тісним колом, прихиливши один до одного голови, пошепки передавали вісті, одна за одну дивніші, фантастичніші. І багато розкішних старовинних меблів вилетіло через залізні труби димом у ці роки.

Іван Ілліч дуже поважав свою грубку, замазував щілини на ній глиною, чіпляв під труби бляшанки, щоб дьоготь не капав на підлогу. Коли закипів чайник, він вийняв з кишені пакет і насипав багато цукру в склянку. З другої кишені вийняв лимон, який чудом потрапив йому до рук сьогодні (виміняв за рукавиці у інваліда на Невському), приготував солодкий чай з лимоном і поставив перед Данією.

— Дашенько, тут з лимончиком… А зараз я налагоджу кліпавку.

Так називався пристрій з бляшаної баночки, де в соняшниковій олії плавав гнотик. Іван Ілліч приніс кліпавку, і кімната сяк-так освітилась.

Даша вже по-людськи сиділа в кріслі, сьорбала чай. Телєгін, дуже задоволений, сів поблизу.

— А знаєш, кого я зустрів? Василя Рубльова. Пам’ятаєш, у мене в майстерні працювали батько й син Рубльови? Страшні мої приятелі. Батько — з хитрющим оком, — одна нога на селі, друга на заводі. Цікавий тип! А Василь тоді вже був більшовиком, — розумний, злий, як чорт. У лютому перший вивів наш завод на вулицю. Лазив по горищах, розшукував городових; кажуть, сам засік їх мало не півдюжини… А після Жовтневого перевороту став велика цяця. Так от, ми з ним і поговорили… Ти слухаєш мене, Дашо?

— Слухаю, — сказала вона. Поставила порожню склянку, підперлась худим кулачком, дивилась на плаваючий вогник кліпавки. Сірі очі її були байдужі до всього на світі. Обличчя витягнуте, ніжна шкіра здавалась прозорою, носик, такий колись незалежний, навіть легковажний, загострився.

— Іване, — сказала вона (мабуть, для того, щоб висловити подяку за чай з лимоном), — я шукала сірники, знайшла за книжками коробку з цигарками. Якщо тобі треба…

— Цигарки! Та це ж ще старі, Дашенько, мої улюблені! — Іван Ілліч перебільшено зрадів, хоч коробку з цигарками сам заховав за книжки на чорний день. Він закурив, скоса поглядаючи на Дашин неживий профіль. «Вивезти її треба, якнайдалі звідси, до сонця».

— Ну, так от, поговорив я з Василем Рубльовим, і він мені дуже допоміг, Дашо… Я не вірю, щоб ці більшовики так раптом і зникли. Тут корінь у Рубльові, розумієш?..

Дійсно, їх ніхто не обирав. І влада їхня — на волосинці, тільки в Пітері, в Москві та по деяких губернських містах… Але тут весь секрет у якості влади… Ця влада зв’язана кров’яною жилою з такими, як Василь Рубльов… Їх небагато на нашу країну… Але у них віра. Якщо його левами й тиграми цькувати або живцем палити, він і тоді з захопленням заспіває «Інтернаціонал»…

Даша все мовчала. Він помішав жар у грубці. Сидячи навпочіпки перед дверцятами, сказав:

— Розумієш, чому це я кажу?.. Треба кудись хитнутися. Сидіти і ждати, поки воно все зробиться, якось, знаєш, незручно… Сидіти над шляхом, просити милостині — соромно. Я здорова людина. Я не саботажник… У мене, по совісті кажучи, руки сверблять…

Даша зітхнула. Повіки її сплющились, з-під він поповзла сльоза. Іван Ілліч засопів:

— Звичайно, насамперед треба вирішити питання про тебе, Дашо… Тобі треба знайти сили, стрепенутися… Адже так, як ти живеш, це згасання.

Він не стримався — роздратовано підкреслив це слово: згасання. Тоді Даша промовила жалібним дитячим голосом:

— Хіба я винна, що не вмерла тоді! А тепер заважаю вам жити… Ви лимон приносите… Я ж не прошу…

«От, поговори з нею!» Іван Ілліч походив по кімнаті, постукав нігтями по запітнілій шибці. Крутився сніг, співала завірюха, мчав лютий вітер з такою силою, наче випереджаючи самий час, летів у майбутні часи сповіщати про незвичайні події. «За кордон її відправити? — думав Іван Ілліч. — У Самару, до батька? Як усе це трудно… Але так жити не можна далі…»

Дашина сестра, Катерина Дмитрівна, завезла чоловіка, Вадима Петровича Рощина, в Самару до батька, де можна було спокійно переждати до весни, не тремтячи за кожен шматок хліба. До весни, звичайно, більшовики повинні були скінчитись. Лікар Дмитро Степанович Булавін намічав навіть точні дати, а саме: між закінченням морозів і початком весняного бездоріжжя німці розгорнуть наступ по всьому фронту, де мітингували залишки російських армій, а солдатські комітети серед хаосу, зрадництва і дезертирства марно намагалися знайти нові форми революційної дисципліни.

Дмитро Степанович постарівся за ці роки, жив абияк і ще більше говорив про політику. Він надзвичайно зрадів, коли приїхала дочка, і зараз же взяв у політичну обробку Рощина. Цілими годинами сиділи вони в їдальні за самоваром (двовідерною погнутою машиною, що пропустила через нутро своє ціле озеро окропу і від старості призвичаїлась, — тільки кинь у неї жаринку, — довго співати провінціальних самоварних пісень). Дмитро Степанович, одягнений дуже неохайно, забрезклий і гладкий, з сивими нечесаними кучерями, курив смердючі цигарки, кашляв, червонів і говорив, говорив…

— Країнонька наша провалилась к чортовій матері… Війну ми йрограли, еге ж… Не в прогнів сказати вам, пане підполковнику. Треба було в п’ятнадцятому році укладати мир, еге ж… Іти до німців у кабалу й виучку. І тоді б вони нас дечого навчили, тоді б ми ще могли стати людьми. А тепер кінець, еге ж… Медицина, як то кажуть, в цьому випадку безсильна… Облиште, будь ласка!.. Чим ми будемо оборонятися, — вилами-трійчатками? Цього ж літа німці займуть усю південну і середню смугу Росії, японці — Сибір, мугирів наших із знаменитими трійчатками заженуть у тундри до Полярного кола, і почнеться порядок, і культура, і шанобливе ставлення до особи… І буде у нас Русланд… чим я дуже задоволений, еге ж…

Дмитро Степанович був старим лібералом і тепер з гіркою іронією знущався з минулого «святого». Навіть на всьому домі його лежав відбиток цього самообпльовування. Кімнати з запорошеними вікнами не прибирались, портрет Менделєєва в кабінеті густо затягло павутинням, рослини в діжках повсихали, книги, килими, картини так і лежали в ящиках під диванами з того часу, як останній раз, влітку чотирнадцятого року, тут була Даша.

Коли в Самарі влада перейшла до Совдепу і більшість лікарів відмовилась працювати з «собачими і рачачими депутатами», — Дмитрові Степановичу запропонували пост завідуючого всіма міськими лікарнями. А тому що за його розрахунками виходило, що однаково до весни в Самарі будуть німці, він прийняв призначення. З медикаментами було погано, і Дмитро Степанович лікував самими клістирами. «Вся річ у кишці, — говорив він асистентам, дивлячись на них з іронічною вищістю через тріснуте пенсне. — За час війни населення не чистило шлунка. Попорпайтесь у первопричинах нашої благословенної анархії — і натрапите на забитий шлунок. Так-то воно, панове. Безумовний і для всіх без винятку клістир…»

На Рощина розмови за чайним столом справляли тяжке враження. Він ще не видужав від контузії, яку дістав першого листопада в Москві у вуличному бою. Тоді він командував ротою юнкерів, захищаючи підступи до Нікітських воріт. З боку Страсного майдану насідав з більшовиками Саблін. Рощин знав його по Москві ще гімназистом з голубими очима і соромливим рум’янцем. Було дико порівняти юнака з інтелігентної старомосковської сім’ї і цього запеклого більшовика чи лівого есера, — чорт їх там розбере, — в довгій шинелі, з гвинтівкою, що перебігав за липами того самого, оспіваного Пушкіним, Тверського бульвару, де зовсім ще так недавно доброзвичайний гімназист прогулювався з граматикою під пахвою. «Зрадити Росію, армію, відкрити дорогу німцям, випустити на волю дикого звіра, — от, значить, за що ви б’єтеся, пане Саблін!.. Нижнім чинам, цій сопливій наволочі, ще пробачити можна, але вам…» Рощин сам ліг за кулеметом (в окопчику на розі Малої Нікітської, біля молочної крамниці Чичкіна) і, коли знову вискочила з-за дерева тонка постать у довгій шинелі, полив її свинцем. Саблін впустив гвинтівку і сів, схопившись за стегно коло пахвини. Майже в ту ж хвилину з Рощина зірвало осколком кашкет. Він вибув із строю.

На сьому ніч бою на Москву наліг густий жовтий туман. Вщухло булькання пострілів. Ще билися де-не-де окремі роз’єднані купки юнкерів, студентів, чиновників. Але Комітет громадської безпеки, на чолі з земським лікарем Руднєвим, перестав існувати. Москва була зайнята військами ревкому. Наступного ж дня на вулицях можна було бачити молодих людей в цивільному, в руці — вузлик, в очах — недобре. Вони пробирались до вокзалів — Курського і Брянського… І хоч на ногах у них були військові обмотки або кавалерійські чоботи, — ніхто їх не затримував.

Якби не контузія, пішов би й Рощин. Але в нього трапився легкий параліч, потім сліпота (тимчасова), потім якась чортівня з серцем. Він усе ждав — от-от підійдуть війська з ставки і почнуть бити шестидюймовими з Воробйових гір по Кремлю. Але революція тільки ще починала заглиблюватись у народні товщі. Катя умовила чоловіка виїхати, забути на деякий час про більшовиків, про німців. А там буде видно.

Вадим Петрович скорився. Сидів у Самарі, не виходячи з лікаревої квартири. Їв, спав. Але — забути! Розгортаючи щоранку «Вестник Самарского совета», іцо друкувався на обгортковому папері, стискав щелепи. Кожен рядок шмагав, як хлист.

— Забути! Катю, Катю! Тут треба забути себе. Забути тисячолітнє минуле. Колишню велич. Ще століття не минуло, коли Росія диктувала свою волю Європі… Що ж, і все це покірно покласти до ніг німцям? Диктатура пролетаріату! Слова ж які! Дурість! Ох, дурість російська… А мужичок? Ох, мужичок! Заплатить він гірко за свої діла…

— Ні, Дмитре Степановичу, — відповідав Рощин на довгі міркування лікаря за чайним столом, — в Росії ще знайдуться сили… Ми ще не видихались… Ми не гній для ваших німців… Поборемось! Відстоїмо Росію! І покараємо… Покараємо жорстоко… Дайте час…

Катя, третя співбесідниця за самоваром, розуміла з усіх цих суперечок тільки одне, що її коханий, Рощин, нещасний і зазнає жорстоких мук. Коротко обстрижена, кругла голова його взялася сріблом. Худе обличчя з запалими темними очима було наче обгоріле. Коли він говорив, стискаючи важкі руки на рваній клейонці стола: «Ми помстимося! Ми покараємо!» — Каті уявлялось тільки, що от він прийшов додому, ображений, знесилений, змучений, і погрожує комусь: «Зажди-но ти, вже ми з тобою розправимось…» Кому, справді, міг помститись Рощин — ніжний, делікатний, смертельно стомлений? Не цим же обдертим російським солдатам, що випрошували на холодних вулицях хліба й цигарок?.. Катя обережно сідала поруч з чоловіком і гладила його руку. Її заливала ніжність і жалість до нього. Вона не могла відчувати зла: відчувши його до кого-небудь, вона осудила б насамперед себе.

Вона нічого не розуміла в тому, що відбувалося! Революція уявлялась їй грозовою ніччю, що залягла над Росією. Вона боялася деяких слів: наприклад, Совдеп здавався їй лютим словом, ревком — страшним, як ревіння бугая, що просував кучеряву морду крізь пліт у садок, де стояла маленька Катя (була така пригода в дитинстві). Коли вона розгортала коричневий газетний аркуш і читала: «Французький імперіалізм з його страхітливими загарбницькими планами і хижацькими союзами…» — їй уявлявся тихий у голубуватій літній імлі Париж, дух ванілі й смутку, дзюркотливі струмочки вздовж тротуарів, згадувала про незнайомого старого чоловіка, який ходив за Катею всюди і за день перед смертю говорив з нею на лавці в саду: «Ви не повинні мене боятися, у мене грудна жаба, я старий. Зі мною трапилось велике нещастя — я вас покохав. О, яке миле, яке миле ваше обличчя…» «Ну, які ж вони імперіалісти», — думала Катя.

Зима кінчалась. По місту ходили чутки, одна за одну дивніші. Говорили, що англійці і французи таємно миряться з німцями, щоб спільними силами рушити на Росію. Розказували про легендарні перемоги генерала Корнілова, який із жменькою офіцерів розбиває багатотисячні загони Червоної гвардії, бере станиці, віддає їх, бо вони йому не потрібні, і на літо готує генеральний наступ на Москву.

— Ах, Катю, — говорив Рощин, — от я сиджу в теплі, а там б’ються… Не можна, не можна…

Четвертого лютого повз вікна лікаревої квартири пішли юрби народу з прапорами й лозунгами. Падав лапатий сніг, зривалась завірюха, мідні труби ревіли «Інтернаціонал». Галасливо увійшов у їдальню лікар у шапці й шубі, засипаний снігом.

— Панове, мир з німцями!

Рощин мовчки глянув на задерикувате, широке, мокре, з задоволеною усмішкою обличчя лікаря і підійшов до вікна. Там за суцільною запоною завірюхи йшли незліченні юрби, — обнімаючись, купками, кричачи і сміючись… Шинелі, шинелі, кожухи, жінки, хлопчаки, — сунула сіра, корінна Русь. Звідки взялось їх стільки?

Срібна потилиця Рощина, напружена й нерозуміюча, втягнулась у плечі. Катя щокою торкнулась його плеча. За високим вікном проходило незрозуміле їй життя.

— Дивись, Вадиме, — сказала вона, — які радісні обличчя… Невже це кінець війні? Не віриться, — яке щастя…

Рощин відхилився від неї, стиснув за спиною руки, розріз рота його був жорстокий.

— Рано зраділи…

У невеликій склепистій кімнаті сиділо за столом п’ять чоловік, — у пом’ятих піджаках, у солдатських сукняних сорочках. Їх обличчя були темні від безсоння. На пропаленому сукні, яким був накритий стіл, серед паперів, недокурків і шматків хліба стояли чайні склянки і телефонні апарати. Часом двері відчинялися в довгий коридор, у якому гомоніли люди, заходив широкоплечий, у ременях, військовий, приносив папери на підпис.

Головуючий, п’ятий за столом, невеликий на зріст чоловік у сірому куцому піджаку, сидів у кріслі, надто високому на його зріст, і, здавалося, дрімав. Ліва рука його лежала на лобі, прикриваючи очі й носа; було видно тільки прямий рот з твердими вусиками і небриту щоку з рухливим мускулом. Тільки той, хто близько знав його, міг помітити, що в щілину між пальцями, які стомлено прикрили обличчя його, дивиться гостре, лукаве око на доповідача, відмічає, як змінюються обличчя співбесідників.

Майже безперервно дзвонили телефони. Той самий широкоплечий у ременях знімав трубку, говорив стиха, уривчасто: «Раднарком. Нарада. Не можна…» Час від часу хтось налягав на двері з коридора, крутилась мідна ручка. За вікнами бушував вітер з узмор’я, бив у шибки крупами й дощем.

Доповідач закінчив. З тих, що сиділи, дехто опустив голову, дехто обхопив її руками. Головуючий пересунув долоню вище на голий череп і написав записочку, підкресливши одне слово тричі, так що перо ввіткнулося в папір. Перекинув записочку третьому зліва, худорлявому, з чорними вусами, з стоячим волоссям.

Третій з лівого боку прочитав, усміхнувся в вуса, написав на тій самій записці відповідь…

Головуючий, не поспішаючи, дивлячись на вікно, де бушувала завірюха, порвав записочку на дрібні клаптики.

— Армії нема, продовольства нема, доповідач має рацію, ми борсаємось у порожнечі, — промовив він глухуватим голосом. — Німці наступають і будуть наступати. Доповідач має рацію…

— Але це кінець? Який же вихід? Капітулювати? Іти в підпілля? — перебили голоси.

— Який вихід? — Він примружився. — Битися. Битися жорстоко. Розбити німців. А якщо зараз не розіб’ємо, — відступимо в Москву. Німці візьмуть Москву, — відступимо на Урал. Створимо Урало-Кузнецьку республіку. Там — вугілля, залізо і бойовий пролетаріат. Евакуюємо туди пітерських робітників. Чудова справа. А коли треба буде, — відступатимемо хоч до Камчатки. Одне, одне треба пам’ятати: зберегти цвіт робітничого класу, не дати його вирізати. І ми знову займемо Москву й Пітер… На Заході ще двадцять разів переміниться… Похнюпити носи, хапатися за голову — не більшовицьке це діло…

З несподіваною жвавістю він схопився з високого крісла, побіг, руки в кишенях, до дубових дверей, відчинив половинку. З коридора, з густих випарів і тьмяного світла присунулись до нього вусаті, худі, зморшкуваті обличчя, блискучі очі пітерських робітників… Він підняв велику руку, Замазану чорнилом:

— Товариші, Соціалістична Батьківщина в небезпеці!..

II

На початку зими на вузлових станціях південноросійських залізниць зустрічалися два людські потоки, З півночі в донські, кубанські, терські, багаті хлібом місцевості втікали від апокаліпсичного жаху громадські діячі, переодягнені військові, комерсанти, поліцейські, поміщики з палаючих садиб, аферисти, актори, письменники, чиновники, підлітки, що зачули часи Фенімора Купера, словом, — ще недавно галасливе й різноманітне населення обох столиць.

Назустріч з півдня рухалась суцільною масою закавказька мільйонна армія із зброєю, гарматами, снарядами, вагонами солі, цукру, мануфактури. На перехрестях створювалась тиснява, де орудували білогвардійські шпигуни. Козаки-станичники виїжджали до поїздів скуповувати зброю, багаті мужики міняли хліб і сало на мануфактуру. Шмигляли бандити і дрібні шахраї. Спійманих уколошкували тут же на коліях.

Червоногвардійські заслони були надто слабкі, їх проривали, як павутиння. Тут були степи, воля. Тут ще в давню давнину ходили в шапках набакир. Все було неміцне, плинне, невиразне. Сьогодні перекрикували іногородні, малоземельні й обирали Совдеп, а другого дня станичні козаки розганяли шаблями комуністів і надсилали гінця, — з листом у шапці, — в Новочеркаськ до отамана Каледіна. Чхали тут на пітерську владу.

Але з кінця листопада пітерська влада почала вже розмовляти серйозно. Створювались перші революційні загони, — це були ешелони матросів, робітників, бездомних фронтовиків, що пересувалися в побитих вагонах. Вони не дуже слухали командування, бушували, билися люто, але при найменшій невдачі відкочувались і на грандіозних мітингах після бою погрожували розірвати командирів.

За тоді вже задуманим планом Дон і Кубань оточувались по трьох основних напрямках; з північного заходу рухався Саблін, відрізуючи Дон від України, півкільцем до Ростова й Новочеркаська підходив Сіверс, з Новоросійська натискали загони чорноморських матросів. Зсередини готувалося повстання в заводських і вугільних районах.

В січні червоні загони наблизились до Таганрога, Ростова і Новочеркаська. В донських станицях розбрат між козаками й іногородніми не досяг ще того напруження, коли треба братися до зброї. Дон ще лежав нерухомий. Ріденькі війська отамана Каледіна під тиском червоних без бою залишали фронт.

Червоні нависали смертельною загрозою. В Таганрозі повстали робітники й вибили з міста добровольчий полк Кутепова. Червоний загін урядника Подтьолкова розбив і знищив під Новочеркаськом останній отаманський заслон.

Тоді отаман Каледін звернувся до Дону з останнім безнадійним закликом — послати козаків-добровольців у єдине стійке військове утворення — в Добровольчу армію, що формувалася в Ростові генералами Корніловим, Алексєєвим і Денікіним… Але на заклик отамана ніхто не відгукнувся.

29 січня Каледін скликав у новочеркаському палаці отаманський уряд. В білому залі за півкруглим столом сіли чотирнадцять окружних старшин війська Донського, знамениті генерали і представники «московського центру для боротьби з анархією і більшовизмом». Великий на зріст, похмурий, з одвислими вусами отаман сказав з невеселим спокоєм:

— Панове, мушу заявити вам, що становище наше безнадійне. Сили більшовиків з кожним днем збільшуються. Корнілов відкликає всі свої частини з нашого фронту. Рішення його остаточне. На мій заклик про захист Донської області знайшлося лише сто сорок сім штиків. Населення Дону й Кубані не тільки не підтримує нас, — воно нам вороже. Чому це? Як назвати цей ганебний жах? Шкурництво занапастило нас. Немає більше почуття обов’язку, немає честі. Пропоную вам, панове, скласти з себе повноваження і передати владу в інші руки. — Він сів і потім додав, ні на кого не дивлячись: — Панове, говоріть коротше, час не жде…

Помічник отамана, «донський соловей» Митрофан Богаєвський, крикнув йому злісно:

— Інакше кажучи — ви пропонуєте передати владу більшовикам?..

На це отаман відповів, що нехай військовий уряд робить так, як йому захочеться, і зараз же залишив засідання — вийшов, важко ступаючи, в бічні двері, до себе. Він глянув у вікно на голі дерева парку, що гойдались під вітром, на безнадійні снігові хмари, покликав дружину: лона не відповіла. Тоді він пішов далі, в спальню, де горів камін. Він зняв тужурку і нашийного хреста, останній раз, наче не цілком ще певний, близько глянув на військову карту, що висіла над постіллю. Червоні прапорці густо обступили Дон і Кубанські степи. Голка з триколірним прапорцем була увіткнута в чорній точці Ростова; Та й тільки. Отаман витягнув із задньої кишені синіх з лампасами штанів плоский теплий браунінг і вистрілив собі в серце.

Дев’ятого лютого генерал Корнілов вивів свою маленьку Добровольчу армію, що складалася вся з офіцерів, юнкерів і кадетів, обози генералів і особливо важних біженців з Ростова за Дон, у степи.

Маленький, з калмицьким обличчям, сердитий генерал ішов у авангарді військ пішки, з солдатським мішком за плечима. В одному з возів, в обозі, їхав прикритий тигровою ковдрою, нещасний, хворий на бронхіт генерал Денікін.

За вагоном пливли бурі степи, з яких зійшов сніг. У розбите вікно віяв свіжий вітер, що пахнув розталою землею. Катя дивилася в вікно. Її голова і груди були запнуті оренбурзькою хусткою, зав’язаною на спині вузлом. Рощин, у солдатській шинелі й подертому картузі, простягнувши ноги, дрімав. Поїзд ішов повільно. Ось потягнулись голі, з притисненими до стовбурів гілками, високі дерева, густо обсаджені гніздами. Зграї граків кружляли над ними, розгойдувались на гіллі. Катя підсунулась ближче до вікна. Граки кричали тривожно, дико — по-весняному, так само, як кричали в далекому дитинстві, — про весняні води, про тумани, про перші грози.

Катя і Рощин їхали на південь, — куди? В Ростов, у Новочеркаськ, в донецькі станиці? Туди, де заплутувався вузол громадянської війни. Рощин спав, схиливши голову, небрите обличчя було худе, різкі зморшки виступали біля рота, скривленого гидливо. І раптом Каті стало страшно: це було не його обличчя, — чуже, гостроносе… У вікно вітер ніс крики граків. Похитуючись на стрілках, повільно просувався вагон. Болотяним шляхом, що навскоси йшов у степ, тягнулись вози, — кудлаті конячки, тачанки, заліплені гряззю, бородаті, чужі, страшні люди. Рощиц завів уві сні чи то хропіння, чи то стогін, хриплуватий, болісний. Тоді Катя тремтячими руками доторкнулась до його обличчя:

— Вадиме, Вадиме…

Він раптово обірвав страшну ноту, розплющив безтямні очі.

— Тьху, чорт, сниться гидота…

Вагон спинився. Тепер почулися, крім грачиних, людські голоси. Пробігли в чоловічих чоботях жінки з мішками, штовхаючись, показуючи білі литки, полізли в товарний вагон. У вікно купе, прямо на Катю, просунулась у засмальцьованому картузі патлата голова, від самих ведмежих очей заросла бородою, збитою в пасма.

— Кулеметика, бува, не продаєте?

На верхній полиці крекнули, хтось сильно повернувся, веселим голосом відповів:

— Гарматки є, а кулеметики всі розпродали.

— Гармати нам не потрібні, — сказав мужик, роззявляючи великого рота, так що борода розійшлась на два боки віником… Він вліз з ліктями у вікно, хитцо оглядаючи середину купе, — чи не можна ще щось приторгувати? З верхньої койки зіскочив рослий солдат, — широке обличчя, голубі дитячі очі, ладний бритий череп. Затягнув сильним рухом паска на шинелі.

— Тобі, дядьку, не воювати, на піч пора, шептунів пускати.

— Це правда, — сказав мужик, — що на піч. Ні, солдате, тепер на печі не влежиш. Спати не дадуть. Якось же харчуватися треба.

— Розбоєм?

— Ну, ти скажеш…

— А навіщо тобі кулемет?

— Як тобі сказати? — Мужик закрутив носом, корявою рукою розгорнув вовну на обличчі, і все це для того, щоб приховати блиск очей, — так вони у нього лукаво засміялись. — Синаш у мене з війни повернувся.

Поїдь та поїдь, каже, на станцію, приторгуй кулеметика.

Пудів за чотири пшенички я б узяв. Га?

— Куркульня, — сказав солдат і засміявся, — чорти гладкі! А скільки у тебе коней, папашо?

— Восьмеро бог дав. А з речей яких або зброї нічого на продаж нема? — Він ще раз оглянув пасажирів у купе і, — раптом і усмішка зникла, і очі погасли, — одвернувся, наче це не люди були в купе, а послід, і пішов по грязі, по перону, помахуючи батіжком.

— Бачили його? — сказав солдат, ясно глянувши на Катю. — Восьмеро коней! А синів у нього душ з дванадцять. Посадить їх на коней і пішли гуляти по степу, — здобичники. А сам — на піч, гузном у зерно, здобич складати.

Солдат перевів очі на Рощина, і раптом брови його піднялися, обличчя заясніло.

— Вадиме Петровичу, ви?

Рощин швидко озирнувся на Катю, але нічого не вдієш. «Здрастуй», — простягнув руку; солдат міцно потиснув її, сів поруч. Катя бачила, що Рощину ніяково.

— От, зустрілись, — сказав він кисло. — Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Олексію Івановичу… А я, як бачиш, — маскарад…

Тоді Катя зрозуміла, що цей солдат був Олексій Красильников, колишній вістовий Рощина. Про нього Вадим Петрович не раз розповідав, вважав його чудовим типом розумногр, обдарованого російського мужика. Було дивно, що зараз Рощин так холодно з ним повівся. Але, видно, Красильников зрозумів — чому. Усміхаючись, закурив. Спитав стиха, діловито:

— Дружина ваша?

— Еге ж, оженився. Будьте знайомі. Катю, це той самий мій ангел-хранитель, пам’ятаєш, — я розказував… Навоювались, Олексію Івановичу… Ну, що ж, — вітаємо з ганебним миром… Російські орли, хе-хе… Оце тепер пробираюсь з дружиною на південь… Ближче до сонечка… (Це «сонечко» прозвучало погано, Рощин різко скривився, Красильников ніби й не помітив). Нічого іншого не залишається… Вдячна вітчизна нагородила нас — штиком у черево… (Він сіпнувся, наче по всьому тілу його закусали воші). Поза законом, — вороги народу… Отаке-то…

— Становище ваше скрутне! — Красильников хитнув головою, примружившись на вікно. Там, за зламаною огорожею, в залізничному палісаднику, сходилась юрба. — Становище — як у чужій країні! Я вас розумію, Вадиме Петровичу, а інші не зрозуміють. Ви народу нашого не знаєте.

— Тобто як не знаю?

— А так… І ніколи не знали. І вас завше обманювали.

— Хто обманював?

— Обманювали ми — солдати, мужики… Відвернетесь, а ми сміємося. Ех, Вадиме Петровичу! Самовіддану відвагу, любов до царя, вітчизни — це пани видумали, а ми товкли по солдатській словесності… Я — мужик. Зараз оце за братом моїм їду в Ростов, — він там поранений лежить, офіцерською кулею пробиті груди, — візьму його і — назад, на село… Може, хліборобити будемо, може, воювати… Там побачимо… А будемо воювати своєю охотоюбез барабанного бою, люто… Ні, не їдьте на південь, Вадиме Петровичу. Добра там не знайдете…

Рощин, дивлячись на нього блискучими очима, облизав сухі губи. Красильников все уважніше придивлявся до того, що діялось у палісаднику. А там наростав злий гомін голосів. Кілька чоловік полізли на дерева —. дивитись.

— Я кажу, — з народом однаково не справитесь. Ви однаково як чужоземці, буржуї. Це слово зараз небезпечне, все одно сказати — конокради. На що вже генерал Корнілов вояка — сам мені георгіївського хреста приколов. А що ж, — думав підняти станиці за Установчі збори, і вийшов — пшик: слова не ті, а він же народ знає нібито… І чутка така, що гасає зараз по Кубанських степах, як собака у вовчій зграї… А мужики кажуть: «Буржуї казяться, що їм волі в Москві не дано…» І вже гвинтівочки, будьте певні, про всяк випадок вичистили і змастили. Ні, Вадиме Петровичу, верніться з дружиною в столицю. Там вам безпечніше буде, ніж з мужиками… Дивіться, що роблять… — Він раптом підвищив голос, нахмурився. — Уб’ють зараз його…

У палісаднику, видно, діло вже кінчалося. Двоє кремезних солдатів, міцно, із звірячими обличчями, тримали хирлявого чоловіка, в роздертій на грудях куртці з байкової ковдри. Небрите обличчя його з припухлим носом було смертельно бліде, струминка крові спливала з краю тремтячих губів. Блискучими побілілими очима він стежив за молодою несамовитою жінкою. Вона то рвала з голови своєї теплу хустку, то присідала, шарпаючи за спідниці, то кидалась до блідого чоловіка, хапала його за скуйовджене волосся, кричала з якимось навіть захватом:

— Украв, витягнув з-під спідниці, безсоромний! Віддай гроші! — Вона схопила його за щоки, завмерла.

Блідий чоловік несподівано вивернувся з її пальців, але кремезні насідали на нього. Жінка вереснула. Тоді, розштовхуючи людей, на місце пригоди з’явився той самий мужик з ведмежою головою, плечем одіпхнув жінку і коротко, хазяйновито удариб блідого чоловіка в зу» би: «І-ех!» Той зразу осів. На найближчому дереві, перехилившись, закричав хтось з довгими рукавами: «Б’ють!» Юрба зараз же підійшла тісніше. Над тілом нагинались і розгинались, вимахуючи кулаками.

Вікно вагона попливло повз юрбу. Нарешті! У Каті в горлі стояв клубочок придушеного крику. Рощин гидливо кривився. Красильников похитував головою.

— Ай, ай, ай, і напевне ж убили марно. Жінки ці кого хочеш розпалять. Не такий чоловік лютий, як вони. Що з ними зробилось за чотири ці роки, — не повірите! Повернулись ми з війни, дивимось — інші жінки стали. Тепер її не погладиш віжками, — сам стережись, дивись веселіше. Ах, які ж завзяті стали жінки…

На перший погляд здається незрозумілим, чому «організатори порятунку Росії» — головнокомандуючі Алексєєв і Лавр Корнілов — повели жменьку офіцерів і юнкерів, — п’ять тисяч чоловік, — з мізерною артилерією, майже без снарядів і патронів, на південь до Катеринодара, в саму гущу більшовизму, що охопив півколом столицю кубанських козаків.

Певного стратегічного плану тут не було. Добровольча армія була випхнута з Ростова, якого захищати не могла. В Кубанські степи її гнала буря революції. Але був план політичний, який справдився через два місяці. Багате козацтво неминуче повинно було піднятися проти іногородніх — тобто всього прийшлого населення, що жило з оренди козацьких земель і не мало ніяких прав і привілеїв. На Кубані на один мільйон чотириста тисяч козацтва припадало іногородніх мільйон шістсот тисяч.

Іногородні неминуче повинні були прагнути захопити землю і владу. Козацтво неминуче — із зброєю стати за збереження своїх привілеїв. Іногородніми керували більшовики. Козацтво спочатку не хотіло над собою ніякої руки: як добре було — сидіти поміщиками по станицях! Та коли в лютому авантюрист, родом козак, Голубов з двадцятьма сімома козаками вдерся в Новочеркаську на засідання похідного штабу отамана Назарова, і, потрясаючи наганом, під брязкіт гвинтівочних затворів, закричав: «Встать, мерзото, радянський отаман Голубов прийшов, прийняти владу!» — і, справді, на другий день у гаю за містом розстріляв отамана Назарова разом із штабом (з тим, щоб самому взяти отаманську булаву); розстріляв ще близько двох тисяч козачих офіцерів, кинувся в степи, схопив там Митрофана Богаєвського, почав возити його по мітингах, агітуючи за вільний Дон і за своє отаманство, і, нарешті, сам був убитий на мітингу в станиці Заплавській, — словом, в лютому козацтво залишилось без голови. А тут ще з півночі насідала нетерпляча, голодна, розбурхана Великоросія.

Стати головою козацтва, сівши в Катеринодарі, мобілізувати регулярне козаче військо, відрізати від більшовицької Росії Кавказ, грозненську й бакинську нафту, підтвердити свою вірність союзникам — ось який був на перший час план командування Добровольчої армії, що вирушила в так названий згодом «льодовий похід».

Матрос Семен Красильников (брат Олексія) ліг разом з іншими на ріллю, на гребені яру, недалеко від залізничного насипу. Поруч з ним поквапливо, як кріт, копирсав лопаткою армієць. Закопавшись, висунув поперед себе гвинтівку і звернувся до Семена:

— Глибше в землю заривайся, братішка.

Семенові трудно було вигрібати з-під себе липкі грудки. Співали кулі над головою. Лопата задзвеніла об цеглу. Він вилаявся, став на коліна, і зараз же гаряче штовхнуло його в груди. Захлинувся і впав лицем у викопану ямку.

Це був один з численних коротких боїв, що перепиняли шлях Добровольчій армії. Як завжди майже, сили червоних були значніші. Але вони могли битися, могли й відступити без великої біди: в бою, в цей перший період війни, перемога для них не була обов’язкова. Чи була позиція невдала, чи надто огризались кадети, — гаразд, дамо їм чосу другим разом, і пропускали Корнілова.

Для Добровольчої армії кожен бій був ставкою на смерть чи життя. Армія повинна була перемогти і просунутись разом з обозами й пораненими ще на денний перехід. Відступати було нікуди. Тому в кожен бій корніловці вкладали всю силу відчаю — і перемагали. Так було і цього разу.

За півверсти від цепів, що залягли під кулеметним вогнем, на стіжку торішнього сіна, стояв, розставивши ноги, Кориілов. Піднявши лікті, дивився в бінокль. За спиною у нього здригався полотняний мішок. Чорний з сірою опушкою некритий кожушок розстебнутий. Йому було жарко. З-під бінокля уперто стирчало підборіддя, заросле сивою щетиною.

Внизу, прихилившись до стіжка, стояв поручик Долинський, ад’ютант командуючого, — окатий, чорнобровий юнак в офіцерській шинелі, у хвацько зім’ятому кашкеті. Ковтаючи хвилювання, що качалося по горлу, він дивився знизу вгору на сиве підборіддя командуючого, ніби в цій щетині — страшно людяній, близькій — був зараз весь порятунок.

— Ваше превосходительство, зійдіть, благаю вас, підстрелять, — повторював Долинський. Він бачив, як розліпились у Корнілова лілові губи, судорогою вишкірився рот. Значить, діло погане. Долинський не дивився вже туди, де чорними крихітними фігурками піднімались над буро-зеленим степом, перебігали густі цепи більшовиків. Туди, — «сссссик, сссссик», — летіли шрапнелі. Але ж він знав, снарядів мало, чорт, мало… «Бумммм», — серйозно ухала за висадженим у повітря мостом червона шестидюймівка… Поквапливо стукотів кулемет. І бджілками співали кулі близько десь над головою командуючого.

— Ваше превосходительство, підстрелять…

Корнілов опустив бінокль. Коричневе калмицьке обличчя його, з чорними, як у жайворонка, очима, взялося зморшками. Тупцюючи по сіну, він обернувся назад, нахилився до текинців, що позлізали з коней і стояли за стіжком, — до свого особистого конвою. Це були худі, кривоногі люди, у величезних круглих овечих шапках і в смугастих, кольору сьомги, черкесках. Не рухаючись, картинно, вони тримали за поводи худих коней.

Різким, гавкаючим голосом Корнілов віддав наказ, показавши рукою в бік яру. Текинці, як коти, скочили на коней, — один крикнув гортанно, по-своєму, — вихопили криві шаблі і риссю, потім галопом пішли в степ, в бік яру, де чорніла рілля і за нею виднілась смужка залізничного насипу.

Семен Красильников тепер лежав на боку — так було легше. Ще годину тому сильний і злий, зараз він кволо, часто стогнав, насилу спльовуючи кров’ю. З правого і з лівого боку від нього безладно стріляли товариші. Вони дивились туди, куди й він, — на бурий, похилий бугор по той бік яру. По ньому вниз мчали вершники, чоловік з п’ятдесят, лавою. Це була атака кінного резерву.

Ззаду підбіг хтось, упав навколішки поруч з Красильниковим і кричав, кричав надриваючись, вимахуючи маузером. Він був у чорній шкіряній куртці. Вершники зсипалися в яр. Чоловік у куртці кричав не по-військовому, але страшенно наполегливо:

— Не смійте відступати, не смійте відступати!

І от над цим краєм яру піднялись величезні шапки, — залунало протяжне виття, як вітер. Вискочили текинці. Лежачи в смугастих бешметах над гривами коней, вони скакали по грузькій ріллі, де по борознах ще лежав брудний сніг. Летіли в повітря шматки болота з-під копит. «І-ааааа, і-ааааа», — вищали вискалені, смугляві личка з вусами з-під папах. Ось уже видно водяний блиск кривих шабель. Ох, не витримають наші кінної атаки! Сірі шинелі підводяться з ріллі. Стріляють, задкують. Комісар у шкіряній куртці забігав, — наскочив, ударив одного в спину:

— Вперед, в штики!

Красильников бачить: один смугастий бешмет наче навмисне покотився з коня, і добрий кінь, озираючись злякано, поскакав убік. Рвонув по цепу залізний брязкіт, димними пухирями, жовтим вогнем розірвалась черга шрапнелі. І армієць Васька, жартівник, в шинелі не на зріст, сплохував. Кинув гвинтівку. Весь — білий, і рота роззявив, дивиться на підлітаючу смерть. Вони все ближче, виростають разом з кіньми. Один — попереду — кінь стелеться, як собака, опустивши морду. Текинець розігнувся, стоїть у стременах, розлітаються поли халата.

— Сволоч! — і Красильников тягнеться за гвинтівкою. — Ех, пропав комісар! — текинець рвонув коня на шкіряну куртку. — Стріляй же, чорт!

Красильников бачив тільки, як різонула крива шабля по шкіряній куртці… І зараз же вся кінна лава обрушилась на цеп. Війнуло гарячим кінським потом.

Текинці проскочили, завернули у фланг. А на ріллю з яру вже вибігали, спотикаючись, світло-сірі й чорні шинелі, по-панськи виблискуючи погонами.

— Уррррра!

Бій віддалився до залізниці. Красильников довгий час чув тільки, як стогнав комісар, порубаний шаблею. Все рідше лунали постріли, замовкли гармати. Красильников заплющив очі, гуло в голові, ломило груди. Йому жаль було себе, не хотілося вмирати. Обважніле тіло тягнуло до землі. З жалем згадав дружину Мотрону. Пропаде сама. А як же вона ждала його, писала в Таганрог: «Приїжджай». Побачила б зараз його Мотрона, перев’язала б рану, принесла б напитися. Добре б води з кислим молоком…

Коли Красильников почув матірну лайку і голоси, не свої — панські, він розплющив одне око. Йшли четверо: один у сірій черкесці, двоє в офіцерських пальтах, четвертий у студентській шинелі з унтер-офіцерськими погонами. Гвинтівки — по-мисливському — під пахвою.

— Дивись — матрос, сволоч, шпигни його, — сказав один.

— Чого там — здох… А цей — живий.

Вони спинилися, дивлячись на Ваську-жартівника, що лежав непорушно. Той, що був у черкесці, раптом гримнув шалено:

— Встань! — ударив його ногою.

Красильников бачив, як підвівся Васька, половина обличчя заллята кров’ю.

— Стать струнко! — крикнув у черкесці, коротко вдарив його в зуби. І зараз же всі четверо взяли гвинтівки напоготів. Плачучим голосом Васька закричав:

— Пожалійте, дядечку.

Той, що був у черкесці, відскочив від нього і, різко видихаючи повітря, вдарив його штиком у живіт. Повернувся й пішов. Троє нахилились над Ваською, стягаючи чоботи.

Коли добровольці, пристреливши полонених і запаливши, — щоб пам’ятали, — станичну управу, пішли далі на південь, Семена Красильникова підібрали на ріллі козаки. Вони вернулися з жінками, дітьми й худобою в станицю, як тільки обози кадетів потонули за плоским горизонтом степу, що тільки-но починав зеленіти.

Семен боявся померти серед чужих людей. Гроші у нього були з собою, і він упросив одного чоловіка відвезти його на возі в Ростов. Звідти написав братові, що тяжко поранений у груди і боїться померти серед чужих, і ще написав, що хотів би побачити Мотрону. Листа послав з земляком.

До вісімнадцятого року Семен служив у Чорноморському флоті матросом на ескадреному міноносці «Керчь».

Флотом командував адмірал Колчак. Незважаючи на розум, освіту і, як йому здавалось, некорисливу любов до Росії, — Колчак нічого не розумів ні в тому, що діялось, ні в тому, що неминуче повинно було статися. Він знав склад і озброєння всіх флотів світу, міг безпомилково визначити в морському тумані профіль будь-якого військового судна, був найкращим знавцем мінної справи і одним з ініціаторів піднесення боєздатності російського флоту після Цусіми, але якби хто-небудь (до сімнадцятого року) заговорив з ним про політику, він відповів би, що політикою не цікавиться, нічого в ній не тямить і вважає, що політикою займаються студенти, неохайні курсистки і євреї.

Росію уявляв він дредноутами (існуючими і уявними), що диміли в кільватерній колоні, і андріївським прапором, що гордо, — на страх Німеччині, — розвівався на флагмані. Він любив строгий і статечний (у стилі великої імперії) під’їзд військового міністерства із знайомим швейцаром (по-батьківському щоразу, знімаючи пальто: «Погана погода зволить бути, Олександре Васильовичу»), вихованих, елегантних товаришів по службі і замкнутий, дружний дух офіцерського зібрання. Імператор був на чолі цієї системи, цих традицій.

Колчак, безперечно, любив і іншу Росію, ту, яка вишиковувалась на шканцях корабля, — в безкозирках із стрічками, широколиця, загоріла, мускулиста. Вона чудовими голосами співала вечірню молитву, коли на заході сонця спускався прапор. Вона самовіддано вмирала, коли їй наказували вмерти. Нею можна було пишатися.

В сімнадцятому році Колчак не вагаючись присягнув на вірність Тимчасовому урядові і залишився командувати Чорноморським флотом… З їдкою гіркістю, як неминуче, він пережив падіння глави імперії, зціпивши зуби, взяв до відома матроські комітети і революційний порядок, все тільки для того, щоб флот і Росія перебували в стані війни з німцями. Якби у нього залишився один мінний човен, здається — і тоді він продовжував би воювати. Він ходив у Севастополі на матроські мітинги і, відповідаючи на задирливі промови ораторів, приїжджих і місцевих — з робітників, говорив, що особисто йому не потрібні протоки, — Дарданелли і Босфор, — бо у нього немає ні землі, ні фабрик і вивозити йому з Росії нічого, але він вимагає війни, війни, війни не як найманець буржуазії (гидлива гримаса кривила його брите обличчя з сильним підборіддям, кволим ротом і глибоко запалими очима), — «але говорю це як російський патріот».

Матроси сміялися. Жахливо! Вірні, готові ще вчора у вогонь і в воду за вітчизну і андріївський прапор, вони кричали своєму адміралові: «Геть найманців імпер’ялізму!» Він вимовляв ці слова, «російський патріот», з силою, з відкритим жестом, сам у цю хвилину готовий самовіданно померти, а матроси, — чорт їх збаламутив, — слухали адмірала, як ворога, котрий намагався їх підступно одурити.

На мітингах Семен Красильников чув, що війну хочуть продовжувати не «патріоти», а заводчики і великі поміщики, щоб загарбувати великі капітали, а народові ця війна не потрібна. Говорили, що німці такі самі селяни й робітники, як і наші, і воюють через те, що обдурені своєю кривавою буржуазією і меншовиками. Братва на мітингах шаленіла від ненависті… «Тисячу років обманювали російський народ! Тисячу років кров з нас пили! Поміщики, буржуї, — ах, гади!» Очі відкрилися: ось чому жили гірше за худобу. Ось де ворог!.. І Семен, хоч і дуже Скучив за залишеним господарством та за молодою дружиною Мотроною, стискав кулаки, слухаючи ораторів, п'янів, як і всі, вином революції, і забувалась у цьому хмелі туга за домівкою, за дружиною, вродливою Мотроною…

Одного разу з Пітера приїхав видатний агітатор, Василь Рубльов. Поставив питання: «Чи довго вам, братішки, ходити дурнями, зубами клацати на мітингах? Керенський вас давно вже капіталістам продав. Дадуть вам ще недовгий час погавкати, потім контрреволюціонери всім голови поодривають. Поки не спізнились, скидайте Колчака, беріть флот у свої робітничо-селянські руки…»

Другого дня з лінійного корабля дано було радіо: роззброїти весь командний склад. Кілька офіцерів застрелились, інші віддали зброю. Колчак на флагмані «Георгий Победоносец» звелів свистати нагору всю команду. Матроси, посміхаючись, вийшли на шканці. Адмірал Колчак стояв на містку, в повній парадній формі.

— Матроси, — закричав він тріснутим, високим голосом, — трапилось непоправне лихо: вороги народу, таємні агенти німців, роззброїли офіцерів. Та який же останній дурень може серйозно говорити про офіцерську контрреволюційну змову! Та взагалі, маю вам сказати, — ніякої контрреволюції нема і в природі не існує. — Тут адмірал забігав по містку, брязкаючи шаблею, і став відводити душу: — Все, що трапилось, я розглядаю насамперед як особисту образу мені, старшому з офіцерів, і, звичайно, командувати більше флотом не можу й не бажаю. І зараз же телеграфую урядові — залишаю флот. Досить!..

Семен бачив, як адмірал вхопився за золоту шаблю, стиснув її обома руками, почав відстібати, заплутався, рвонув, — аж губи у нього посиніли.

— Кожен чесний офіцер повинен зробити на моєму місці так само!..

Він підняв шаблю і кинув її в море. Але й цей історичний жест не справив ніякого враження на матросів.

З того часу пішли великі події у флоті, — барометр упав на бурю. Матроси, тісно зв’язані життям на морі, здорові, сміливі і спритні, більш розвинені, ніж прості солдати, матроси, що бачили океани й чужі землі і більш почували непрохідну грань між офіцерською кают-компанією і матроським кубриком, — були силою, яка легко займалася. Нею в першу чергу скористалась революція. Братва з усім невичерпним запалом пішла в самісіньке пекло боротьби і сама розпалювала сили противника, який, ще вагаючись, ще не наважуючись, вичікував, підтягався, збирав сили.

Семенові ніколи тепер було й думати про домівку, про дружину. В жовтні скінчилися прекрасні Слова, заговорила гвинтівка. Ворог був на кожному кроці. В кожному погляді, зляканому, ненависному, потайному, крилася смерть. Росія від Балтійського моря до Тихого океану, від Білого до Чорного морів хвилювалась каламутно і зловісно. Семен взяв на плече гвинтівку і пішов битися з гідрою контрреволюції.

Рощин і Катя, з клуночком і чайником, протовпились через юрбу на вокзалі, разом з людським потоком пройшли через заставу, що погрожувала штиками, і поволі пішли вгору головною вулицею Ростова.

Ще півтора місяця тому тут гуляв, від магазину до магазину, цвіт петербурзького товариства. Тротуари рябіли від гвардійських кашкетів, дзенькали шпори, чути було французьку мову, елегантні дами ховали носики від вогкого холоду в дорогоцінні хутра. З незбагненною легковажністю тут збиралися тільки перезимувати, щоб до білих ночей повернутися в Петербург у свої квартири й особняки з статечними швейцарами, колонними залами, килимами, палаючими камінами. Ах, Петербург! Кінець кінцем повинно воно все якось влаштуватись. Бо чим, справді, завинили елегантні дами?

І от великий режисер ляснув у долоні: все зникло, як на поворотній сцені. Декорація змінилась. Вулиці Ростова безлюдні. Магазини позабивані, дзеркальні шибки пробиті кулями. Дами поховали хутра, позакутувались хустинками. Менша частина офіцерства втекла з Корніловим, решта — з театральною швидкістю перетворилась на смирних міщан, на акторів, куплетистів, учителів танців тощо. І лютневий вітер поніс купи сміття по тротуарах…

— Так, спізнились, — сказав Рощин. Він ішов, схиливши голову. Йому здавалось — тіло Росії розламується на тисячі шматків. Єдине склепіння, що прикривало імперію, розбите в дрізки. Народ стає чередою. Історія, велике минуле зникають, як туманні завіси декорації. Виникає гола, спалена пустиня, — могили, могили… Кінець Росії. Він почував, — всередині у нього дробиться і муляє колючими уламками щось, що він усвідомлював у собі непохитним, — стрижень його життя… Він пішов спотикаючись, трохи позад Каті. «Ростов упав, армія Корнілова, останній бродячий клаптик Росії, не сьогодні-завтра буде знищена, і тоді — кулю в лоб».

Вони йшли навмання. Рощин пам’ятав адреси декого з товаришів по дивізії. Але, може, вони втекли або розстріляні? Тоді — смерть на вулиці. Він подивився на Катю: вона йшла спокійно і скромно в коротенькій драповій кофточці, в оренбурзькій хустці. Її миле обличчя, з великими сірими очима, простодушно оберталось до здертих вивісок, до вибитих вітрин. Куточки її губів майже усміхались. «Що вона, не розуміє всього цього жаху? Що це за всепрощення якесь?»

На розі стояла купка беззбройних солдатів. Один, рябий, з запухлим від садна оком, тримаючи сіру хлібину під пахвою, не поспішаючи відламував шматок за шматком, повільно жував.

— Тут не розбереш, яка влада, — чи Радянська, чи ще яка, — сказав йому другий з дерев’яним сундучком, до якого були прив’язані стоптані валянки. Той, що їв, відказав:

— Влада — товариш Бройницький. Добийся до нього, дасть ешелон, поїдемо. А то вік будемо гнити в Ростові.

— Хто він такий? Який чин?

— Військовий комісар, чи що…

Підійшовши до солдатів, Рощин спитав, як пройти на таку-то адресу. Один недоброзичливо відповів:

— Ми не тутешні.

Другий сказав:

— Невчасно, офіцер, заїхав на Дон.

Катя зараз же сіпнула чоловіка за рукав, і вони перейшли на протилежний тротуар. Там, на зламаній лавці, під голим деревом, сидів старик у приношеній шубі і солом’яному капелюсі. Поклавши щетинисте підборіддя на головку ціпка, він здригався. Із заплющених очей його текли сльози по запалих щоках.

У Каті затремтіло лице. Тоді Рощин сіпнув її за рукав:

— Ходімо, ходімо, усіх не пережалієш…

Вони довго ще блукали по брудному й обдертому місту, поки не знайшли потрібний їм номер будинку. Зайшовши у ворота, побачили короткого, товстоногого чоловіка з голим, як яйце, черепом. На ньому була ватна солдатська безрукавка, до останньої міри засмальцьована. Він ніс казан, одвертаючи обличчя від смороду. Це був однополчанин Рощина, армійський підполковник Тетькін.

Він поставив казан на землю і поцілувався з Вадимом Петровичем, стукнув закаблуками, потиснув Каті руку.

— Бачу, бачу, і слів не говоріть, влаштую. Доведеться тільки в одній кімнатці. Зате — дзеркало-трюмо і фікус. Дружина моя, прошу вас, тутешня… Спочатку ми тут жили (він показав на цегляний двоповерховий будинок), а тепер, по-пролетарському, сюди перебрались (він показав на дерев’яний скособочений маленький флігель). І я гуталін, як бачите, варю. На біржі праці записався, — безробітним… Якщо сусідки не викажуть, якось перетерпимо. Люди ми руські, нам не звикати.

Відкривши великого рота з чудовими зубами, він засміявся, потім промовив задумано: «Отакі от діла діються», — і долонею потер череп, вимазав його гуталіном.

Дружина його, така сама низенька і кремезна, співучим голосом привітала гостей, але по карих очах було помітно, що вона не зовсім задоволена. Катю і Рощина влаштували в низенькій кімнатці з обдертими шпалерами. Тут дійсно стояло в кутку, дзеркалом до стіни, поганеньке трюмо, фікус і залізне ліжко.

— Дзеркальце ми, щоб було безпечніше, до стіни лицем обернули, знаєте — цінна річ, — говорив Тетькін. — Ну, прийдуть з обшуком і зараз же — скло в дрізки. Виду свого не терплять. — Він знову засміявся, потер череп. — А проте я трохи розумію: така, знаєте, іде ломка, а тут — дзеркало, — звичайно, розіб’єш…

Дружина його чистенько накрила на стіл, але виделки були іржаві, тарілки побиті, видно, добро приховали. Рощин і Катя з їдкою насолодою їли в’ялений рибець, білий хліб, яєчню з салом. Тетькін метушився, все підкладав. Дружина його, склавши повні руки під грудьми, скаржилась на життя:

— Таке кругом безладдя, утиски, прямо єгипетські кари. Я, знаєте, другий місяць не виходжу з дому… Хоч би вже швидше цих більшовиків прогнали… В столиці про це як у вас говорять? Скоро їх знищать?..

— Ну, ти вже бовкнеш, — збентежено сказав Тетькін. — За такі слова тебе, знаєш, тепер не пожаліють, Софіє Іванівно.

— І не буду мовчати, розстрілюйте! — У Софії Іванівни очі стали круглими, міцно підхопила руки під грудьми. — Буде у нас цар, буде… — До чоловіка, хитнувши грудьми: — Один ти нічого не бачиш…

Тетькін винувато скривився. Коли дружина з досадою вийшла, він заговорив пошепки:

— Не звертайте уваги, вона душевна людина, чудова господарка, знаєте, але від подій стала ніби ненормальна… — Він подивився на Катине розчервоніле від чаю обличчя, на Рощина, що скручував цигарку. — Ах, Вадиме Петровичу, не просто це все… Не можна — зопалу — тяп та ляп… Доводиться мені зустрічатися з людьми, багато бачу… Буваю в Батайську, — по той бік Дону, — там переважно біднота, робітники… Які ж вони розбійники, Вадиме Петровичу? Ні, ні, — принижене, скривджене людство… Як вони ждали Радянської влади!.. Ви тільки, ради бога, не подумайте, що я більшовик який-небудь… (Він благально приклав до грудей коротенькі волосаті руки, немов дуже просячи пробачення). Зарозумілі й нерозумні правителі віддали Ростов Радянській владі… Подивилися б ви, що у нас діялось при отамані Каледіні… По Садовій, знаєте, блискучими юрбами розгулювали гвардійці, розбещені й самовпевнені: «Ми цю наволоч заженемо назад у підвали…» Ось що вони говорили. А ця наволоч — весь російський народ, еге ж… Він опирається, в підвал іти не хоче. В грудні я був у Новочеркаську. Пам’ятаєте — там на головному проспекті стоїть гауптвахта, — мабуть, чи не отаман Платов ще спорудив її при Олександрі Благословенному, — невеличка така будівля в стилі ампір. Заплющую очі, Вадиме Петровичу, і ніби зараз бачу східці цього портика, залляті кров’ю… Проходив я тоді мимо, — чую страшний крик, такий, знаєте, буває крик, коли мучать людину… Серед білого дня, в центрі столиці Дону… Підходжу. Біля гауптвахти — юрба, козаки спішені. Мовчать, дивляться, — біля колон відбувається екзекуція, на страх населенню. З караулки виводять, по двоє, робітників, заарештованих за співчуття більшовизму. Ви розумієте, — за співчуття. Зараз же руки їм прикручують до колон, і четверо дуженьких козачків б’ють їх нагаями по спині і по заду, еге ж. Тільки — свист, сорочки, штани летять клаптями, м’ясо — шматками, і кров, як з тварин, ллє на східці… Трудно мене здивувати, а тоді здивувався, — кричали дуже страшно… Від самого фізичного болю так не кричать…

Рощин слухав, опустивши очі. Пальці його, що тримали цигарку, тремтіли. Тетькін колупав гірчичну пляму на скатерці.

— Так от, — вже отамана нема живого, цвіт козачої знаті закопаний у яру за містом, — кров на східцях заво- дала про помсту, Влада бідноти… Персонально мені байдуже, чи гуталін варити, чи ще щось інше… Вийшов живим із світової війни і ціню одне — дихання життя, пробачте за порівняння; в окопах багато книжок прочитав, і порівняння у мене літературні… Так от… — Він озирнувся на двері і заговорив тихіше: — Примирюсь з усяким життєвим ладом, якщо побачу людей щасливими… Не більшовик, зрозумійте, Вадиме Петровичу… (Знову руки до грудей). Мені самому багато не треба: шматок хліба, пучку тютюну та щирим словом з ким-небудь перемовитись… — Він зніяковіло засміявся. — Але в тім-бо й річ, що у нас робітники нарікають, про обивателів і не кажу… Про військового комісара, товариша Бройницького, чули? Раджу вам: побачите, — мчить його автомобіль, — ховайтеся. Вискочив він негайно після взяття Ростова. Як тільки що: «Мене, — кричить, — високо цінить товариш Ленін, я особисто телеграфуватиму товаришеві Леніну…» Оточив себе карним елементом, — реквізиції, розстріли. Ночами на вулицях роздягають, кого тільки попадуть. Поводиться, як бандит… Що ж це таке? Куди йде реквізоване?.. І, знає те, ревком з ним вдіяти нічого не може. Бояться… Не вірю я, щоб він був ідейною людиною… Пролетарській ідеї він більше шкоди наробить, ніж… (Але тут Тетькін, бачачи, що далеко зайшов, одвернувся, засопів і знову, вже без слів, став прикладати руки до грудей).

— Я вас не розумію, пане підполковнику, — промовив Рощин холодно. — Різні там Бройницькі і компанія і є Радянська влада дев’яносто шостої проби… Їх не виправдувати, — боротися з ними, не шкодуючи життя…

— В ім’я чого? — поквапливо спитав Тетькін.

— В ім’я великої Росії, пане підполковнику.

— А що це таке? Пробачте, я по-дурному спитаю: велика Росія — в чийому, власне, розумінні? Я б хотів точніше. В уявленні петроградського вищого товариства? Це одне… Чи в уявленні стрілецького полку, в якому ми з вами служили і який геройськи загинув на дротах? Чи московської торговельної наради, — пам’ятаєте, у ВеликЬ— му театрі Рябушинський ридав за великою Росією? Це — вже справа третя. Чи робітника, який сприймає велику Росію у свята з брудної пивнички? Чи ста мільйонів мужиків, які…

— Так, чорт вас візьми… (Катя швидко під столом стиснула Рощину руку). Пробачте, підполковнику. Досі мені було відомо, що Росією називалась територія, яка займає одну шосту частину земної кулі, населена народом, який прожив на ній велику історію… Може, побільшовицькому це і не так… Прошу пробачення… — Він гірко усміхнувся крізь трудно стримуване роздратування.

— Ні, саме так… Пишаюсь… І особисто я цілком задоволений, читаючи історію держави Російської. Але сто мільйонів селян книг цих не читали. І не пишаються. Вони хочуть мати свою власну історію, розгорнуту не в минулі, а в майбутні часи. Ситу історію… З цим нічого не вдієш. До того ж у них вожді — пролетаріат. Ці йдуть ще далі — наважуються творити, так би мовити, світову історію… З цим теж нічого не вдієш… Ви мене обвинувачуєте в більшовизмі, Вадиме Петровичу… Себе я обвинувачую у споглядальності — тяжкий гріх. Але виправдання — у великій втомі від окопного життя. Згодом сподіваюсь стати більш активним і тоді, можливо, не заперечуватиму вашого обвинувачення…

Словом, Тетькін наїжився, на почервонілому черепі його виступили краплі поту. Рощин поквапливо, не потрапляючи гапликами в петлі, застібав шинелю. Катя, вся скривившись, дивилась то на чоловіка, то на Тетькіна. Після тяжкого мовчання Рощин сказав:

— Шкодую, що втратив товариша. Уклінно дякую за гостинність…

Не подаючи руки, він пішов з кімнати. Тоді Катя, завжди мовчазна, — «овечка», — майже крикнула, стиснувши руки:

— Вадиме, прошу тебе, — зажди… (Він обернувся, підвівши брови). Вадиме, ти зараз не маєш рації… (Щоки у неї спалахнули). З таким настроєм, з такими думками жити не можна…

— Он як! — погрозливо промовив Рощин. — Поздоровляю…

— Вадиме, ти ніколи не питав мене, я не вимагала, не втручалася в твої справи… Я тобі вірила… Але зрозумій, Вадиме, любий, те, що ти думаєш, — неправда. Я давно, давно хотіла сказати… Треба робити щось зовсім інше… Не те, задля чого ти приїхав сюди… Спочатку треба зрозуміти… І тільки тоді, якщо ти певний (опустивши руки, від великого хвилювання вона їх усе заламувала під столом)… Якщо ти такий певний, що можеш узяти це на свою совість, — тоді йди, вбивай…

— Катю! — злісно, як від удару, крикнув Рощин. — Прошу тебе замовкнути!

— Ні!.. Я говорю так тому, що шалено тебе люблю… Ти не повинен бути вбивцею, не повинен, не повинен…

Тетькін, не сміючи кинутись ні до неї, ні до нього, повторював пошепки:

— Друзі мої, друзі мої, давайте поговоримо, договоримось…

Але договоритися вже не можна було. Все, що накипіло в Рощині за останні місяці, вибухнуло лютою ненавистю. Він стояв у дверях, витягнуши шию, і дивився на Катю, показуючи зуби.

— Ненавиджу, — прошипів. — К чорту!.. З вашою любов’ю… Знайдіть собі жида… Більшовичка… К чорту!..

Він видавив горлом той самий болісний звук, як тоді у вагоні. От-от, здавалось, він зірветься, буде лихо… (Тетькін ворухнувся навіть, щоб загородити Катю). Але Рощин повільно зажмурився і вийшов…

Семен Красильников, сидячи на лазаретному ліжку, похмуро слухав брата Олексія. Гостинці, прислані Мотроною, — сало, курятина, пироги, — лежали в ногах на ліжку. Семен на них не дивився. Був він худий, обличчя нездорове, небрите, волосся від довгого лежання збилося, худі були ноги в жовтих бязевих спідніх. Він перекочував з руки в руку червону крашанку. Брат Олексій, загорілий, з золотистою борідкою, сидів на табуретці, розставивши ноги в добрячих чоботях, говорив приємно, лагідно, а з кожним його словом серце Семена ставало більш чужим.

— Селянська лінія — само собою, браток, робітники — само собою, — говорив Олексій. — У нас на руднику «Глибокому» сунулись робітники в шахту — вона затоплена, машини не працюють, інженери всі розбіглись. А їсти треба, так чи ні? Робітники всі до єдиного пішли в Червону гвардію. Їх інтереси, значить, поглиблювати революцію. Так чи ні? А наша, селянська революція — всього шість вершків чорнозему. Наше поглиблення — ори, сій, жни. Правильно я кажу? Всі підемо воювати, а працювати хто буде? Жінки? їм самим з худобою дай боже впоратися. А земля любить догляд, добрий обробіток. Он воно як, браток. Їдьмо додому, на своїх харчах швидше поправишся. Ми тепер з земелькою. А рук нема. Боронувати, сіяти, збирати, — хіба ми самі з Мотроною впораємось? Кабанів у нас тепер вісімнадцять штук, корівчину другу напитав. На все потрібні руки.

Олексій потягнув з кишені шйнелі кисет з махоркою. Семен хитнув головою — відмовився курити: «Груди ще болять». Олексій, продовжуючи кликати брата на село, перебрав гостинці, взяв пухкий пиріг, поторкав його.

— Та ти їж, тут масла самого Мотрона фунт загнала.

— Ось що, Олексію Івановичу, — сказав Семен, — не знаю, що вам і сказати. Поїхати додому — це навіть з охотою, поки рана не зажила. Але хліборобити зараз не залишусь, не сподівайтесь.

— Так. А спитати можна — чому?

— Не можу я, Альоша… (Рот Семенові звело, він переміг себе). Ну, зрозумій ти — не можу. Рани я своєї не можу забути… Не можу забути, як вони товаришів катували… (Він обернувся до вікна з тією ж судорогою і дивився ошалілими очима). Повинен ти зрозуміти моє становище… У мене одно на думці, — гадюк отих… — Він прошепотів щось, потім голосніше, стиснувши в кулаку червону крашанку: — Не заспокоюсь… Поки гади кров нашу п’ють… Не заспокоюсь!..

Олексій Іванович похитав головою. Поплювавши, загасив недокурок між пальцями, оглянувся, — куди? — кинув під ліжко.

— Ну що ж, Семене, діло твоє, діло святе. Поїдемо додому поправлятися. Силувати не буду.

Як тільки Олексій Красильников вийшов з лазарету, зустрівся йому земляк Гнат, фронтовик. Спинились, поздоровкались. Спитали, — як живеться? Гнат сказав, що працює шофером у виконкомі.

— Ходімо в «Солейль», — сказав Гнат, — звідти до мене ночувати. Сьогодні там бій. Про комісара Бройницького чув? Ну, не знаю, як він сьогодні вивернеться. Хлопці у нього такі фартові, — місто криком кричить. Учора вдень на тому розі двох хлопчиків, школярів, зарубали, і нізащо, наскочили на них з шаблями. Я отут стояв, коло стовпа, то мене — аж блювати потягло.

Розмовляючи, дійшли до кінематографа «Солейль». Людей було багато. Протовпились, стали біля оркестру. На невеликій сцені, перед столом, де сиділа президія (круглолиця жінка в солдатській шинелі, похмурий солдат з забинтованою брудною марлею головою, сухенький дідок-робітник в окулярах і двоє молодих у гімнастерках), ходив, дрібно ступаючи, сюди й туди, немов у клітці, дуже блідий, сутулуватий чоловік з копицею чорного волосся, Говорячи, одноманітно помахував кволим кулачком, друга рука його стискала пачку газетних вирізок.

Гнат шепнув до Красильникова:

— Учитель — у нас у Раді…

… Ми не можемо мовчати… Ми не повинні мовчати… Хіба у нас у місті Радянська влада, за яку ви боролись, товариші?.. У нас сваволя… Деспотизм гірше царського… Вдираються в дім до мирних обивателів… Смерком не можна вийти на вулицю, роздягають… Грабують… На вулицях убивають дітей… Я говорив про це у виконавчому комітеті, говорив у ревкомі… Вони безсилі… Військовий комісар покриває своєю необмеженою владою всі ці злочини… Товариші… (Він судорожно ударив себе в груди пачкою вирізок). Навіщо вони вбивають дітей? Розстрілюйте нас… Навіщо ви вбиваєте дітей?

Останні слова його були приглушені схвильованим гомоном усього залу. Всі перезирались, налякані і збуджені. Оратор сів до стола президії, затулив скривлене обличчя газетними аркушами. Головуючий, солдат з забинтованою головою, оглянувся на куліси:

— Слово надається начальникові Червоної гвардії товаришеві Трифонову…

Весь зал зааплодував. Плескали, піднявши руки. Кілька жіночих голосів з глибини закричало: «Просимо, товаришу Трифонов». Чийсь бас ревнув: «Дайош Трифонова!» Тоді Олексій Красильников помітив рослого і стрункого чоловіка в елегантній шкіряній куртці з офіцерськими, навхрест, ременями, який стояв коло самого оркестру спиною до залу і тепер, як пружина, випростався — обличчям до галасуючих. Світло-сталеві вирячкуваті очі його насмішкувато, холодно сковзали по обличчях, — і зараз же руки опускались, голови втягались у плечі, люди переставали аплодувати. Хтось, нахиляючись, швидко пішов до виходу.

Чоловік із сталевими очима презирливо усміхнувся. Коротким рухом поправив кобуру. У нього було акторське, довге, чисто вибрите обличчя. Він знову обернувся до сцени, поклав обидва лікті на загородку оркестру. Гнат штовхнув у бік Красильникова:

— Бройницький. От, брат ти мій, гляне, — аж страшно.

З-за куліс, гупаючи важкими чобітьми, вийшов начальник Червоної гвардії Трифонов. Рукав байкової його куртки був перев’язаний шматком кумачу. В руках він тримав картуза, також перев’язаного по околичці червоним. Весь він був кремезний, спокійний. Не поспішаючи, підійшов до краю сцени. Сіра шкіра на оббритому черепі заворушилась, Тіні від надбрів’їв закрили очі. Він підняв руку (запала тиша) і напівзігнутою долонею показав на Бройницького, що стояв унизу.

— От, товариші, тут знаходиться товариш Бройницький, військовий комісар. Дуже добре. Нехай він нам дасть відповідь на запитання. А не захоче відповідати, ми примусимо…

— Ого! — погрозливо промовив знизу Бройницький.

— Так, примусимо. Ми — робітничо-селянська влада, і він повинен їй коритися. Час такий, товариші, що в усьому зразу трудно розібратися… Час каламутний… А як відомо, лайно завжди зверху плаває… Звідси ми робимо висновок, що до революції примазуються різні пройдисвіти…

— Тобто?.. Ти ім’я, ім’я назви, — крикнув Бройницький з сильним польським акцентом.

— Дійдемо і до імені, не поспішай… Кривавими зусиллями робітників і селян очистили ми, товариші, місто Ростов від білогвардійських банд… Радянська влада твердою ногою стоїть на Дону. Чому ж з усіх боків чуємо протести? Робітники хвилюються, червоногвардійці незадоволені… Бунтують ешелони, — навіщо, мовляв, гноїте нас на коліях… Тільки що ми чули тут голос представника інтелігенції (долонею — на попереднього оратора). В чому ж річ? Виходить, наче всі незадоволені Радянською владою. Кажуть, — навіщо ви грабуєте, навіщо вбиваєте дітей? Попередній оратор навіть сам запропонував себе розстріляти… (Сміх у двох-трьох місцях, кілька разів хтось ляснув у долоні). Товариші! Радянська влада не грабує і не вбиває дітей. А от різна наволоч, що примазалась до Радянської влади, грабує і вбиває… І тим самим підриває віру в Радянську владу, і тим самим дає нашим ворогам у руки нещадну зброю… (Пауза, тиша, не чути дихання сотень людей). От я і хочу поставити товаришеві Бройницькому запитання… Чи відомо йому про вчорашнє вбивство двох підлітків?

Крижаний голос знизу:

— Так, відомо.

— Дуже добре. А чи відомо йому про нічні грабежі, про поголовне пияцтво в готелі «Палас»? Чи відомо йому, в чиї руки потрапляють реквізовані товари? Мовчите, товаришу Бройницький? Вам нічого відповісти. Реквізовані товари пропиваються зграєю бандитів… (Гомін у залі. Трифонов підняв руку). І ось що ще нам стало відомо… Ніхто вам влади в Ростові не давав, і ваш мандат фальшивий, і ваші посилання на Москву, тим більше на товариша Леніна, — нахабна брехня…

Бройницький стояв тепер випроставшись… По красивому, зблідлому обличчі його пробігали судороги. Раптом він кинувся вбік, де стояв, роззявивши рота, білявий хлопчина-армієць, схопив його за шинелю і, вказуючи на Трифонова, крикнув страшним голосом:

— Застрель його, падлюку!

У хлопчини люто перекривилось обличчя, — потягнув з спини гвинтівку. Трифонов стояв нерухомо, розставивши ноги, тільки нагнув голову волячим рухом. Вискочивши з-за куліси, біля нього з’явився робітник, поквапливо зацокав затвором гвинтівки, зараз же — другий, третій, і вся сцена зачорніла від курток, бекеш, шинелей, задзвеніли, стикаючись, штики. Тоді голова виліз на стіл і, поправляючи марлю, що налазила на очі, закричав застудженим голосом:

— Товариші, прошу не вносити паніки. Нічого непередбаченого не трапилось. Там, ззаду, зачиніть двері. Товариш Трифонов у цілковитій безпеці. Слово для відповіді надаю товаришеві Бройницькому.

Але Бройницький зник. Тільки білявий армієць з гвинтівкою і досі стояв біля оркестру, здивовано роззявивши рота.

III

Під станицею Кореневською Добровольча армія натрапила на дуже серйозний опір. Проте з великими втратами станиця була взята. І тут підтвердилось те, що приховували від армії і чого боялись більш за все на світі: кілька днів тому столиця Кубані, Катеринодар, — тобто мета походу, надія на відпочинок і база для дальшої боротьби, — здалася без бою більшовикам. Кубанські добровольці під командою Покровського, кубанський отаман і Рада втекли невідомо куди. Так, несподівано, за три переходи від мети походу, армія опинилася в пастці.

Не справдилась і надія на гостинність Кубані. Козаки, видно, вирішили самі, без допомоги кадетів, розібратися в тому, що діялось. Хутори, там, де проходила армія, були покинуті, в кожній станиці ждала засада, за гребенем кожного пагорка чигав кулемет. На що тепер могла сподіватись Добровольча армія? Чи не на те, щоб кубанські козаки, — вихідці з України, — або черкеси, які згадали давню ворожнечу до росіян, або ешелони Кавказької армії, що застрягли на багатій Кубані, — раптом заспівали б разом з золотопогонним офіцерством і безвусими юнкерами: «Так за Корнілова, вітчизну і за віру, ми гримнем дружнеє ура!» Але це, тільки цю формулу, нестравну і стерту, як царський четвертак, і могла запропонувати Добровольча армія і багатим козачим станицям, що насторожились: «а чи не час уже оголосити свою, козачу, незалежну республіку?», і іногороднім, що хитнулися під червоні прапори, щоб битися за рівність прав на донські й кубанські землі та рибні ловлі, за станичні Ради…

Правда, в обозі за армією їхав знаменитий агітатор, матрос Федір Баткін, кривоногий, чорнуватий мужчина в бушлаті й безкозирці з георгіївськими стрічками. Багато разів офіцери намагались застрелити його в обозі, як жида і червоного сучого сина. Але його охороняв сам Корнілов, який вважав, що знаменитий матрос Баткін цілком надолужує всі недоліки щодо ідеології в армії. Коли головнокомандуючому доводилося говорити перед народом (в станицях), він випускав перед собою Баткіна, і той хитромудро доводив селянам, що Корнілов захищає революцію, а більшовики, навпаки, — контрреволюціонери, куплені німцями.

Здатися армії не можна було — в полон у той час не брали. Розійтися — переб’ють поодинці. Був навіть план пробитися через Астраханські степи на Волгу і піти в Сибір. Але Корнілов наполіг: продовжувати похід на Катеринодар, щоб брати місто штурмом. Від Кореневської армія повернула на південь і перейшла з тяжкими боями коло станиці Усть-Лабинської річку Кубань, збутнілу й бурхливу в ту пору року. Армія йшла не спиняючись, тягнучи за собою обози з великою кількістю ранених. Але все-таки вона настільки була страшна і так боляче огризалась, що кільце червоних військ щоразу розривалось, пропускаючи її.

Армія рухалась у напрямку на Майкоп, обманюючи противника, але дійшовши до станиці Филипівської, перейшла річку Білу і круто завернула на захід, у тил Катеринодара. Тут, за Білою, у вузькому міжгір’ї, її оточили великі сили червоних. Становище здавалось безнадійним. Роздали гвинтівки легкопораненим з обозу… Бій тривав цілий день. Червоні з висот били з гармат і мели кулеметами по переправах, по обозу, не давали піднятися цепам. Але смерком, коли розтріпані частини добровольців з останнім, відчайдушним зусиллям рушили в контрнаступ, червоні відхлинули з висот і пропустили корніловське військо на захід. Сталося те, що й раніш: перемогли воєнний досвід і усвідомлення, що від того, як закінчиться цей бій, залежить життя.

Цілу ніч навкруги горіли станиці. Погода псувалась, віяв північний вітер. Небо затягло непроглядними хмарами. Почався дощ і лив, як з відра, цілу ніч. П’ятнадцятого березня армія, що рухалась на Новодмитровську, побачила перед собою суцільні простори води і рідкої грязі. Зрідка траплялись пагорки з коліями доріг, але вони зникали в тумані, що слався над землею. Люди йшли по коліна в воді, вози й гармати загрузали по маточину. Ішов мокрий сніг, закрутилась небувала хуртовина.

Рощин виліз з товарного вагона, поправив гвинтівку і заплічний мішок. Озирнувся. На коліях галасували купки солдатів Варнавського полку… Тут були і шинелі, і некриті кожушки, і міські пальта, підперезані мотузочками. У багатьох — кулеметні стрічки, гранати, револьвери. У кого — картуз, у кого — папаха на голові, у кого — віднятий у спекулянта котелок. Грузьке болото місили подерті чоботи, валянки, ноги, обгорнуті ганчір’ям. Стикаючись штиками, кричали: «Гайда, хлопці, на мітинг! Самі розберемось! Мало нас на забій ганяли!»

Збудження було з приводу, як завжди перебільшених, чуток про поразку червоних частин під Филипівською. Кричали: «У Корнілова п’ятдесят тисяч кадетів, а на нього по одному полку посилають на забій… Зрада, хлопці! Давай командира!»

На станційний двір, що зараз же за станцією переходив у степ, повитий дощовою імлою, збігалися бійці. В товарних вагонах з грюкотом від’їжджали двері, вискакували здичавілі люди з гвинтівками, заклопотано бігли туди ж, де над юрбою свистав вітер у ще голих пірамідальних тополях і горлало, кружляло гайвороння. Оратори вилазили на дерновий дах погреба, простягаючи перед собою кулак, — кричали: «Товариші, чому нас б’ють корніловські банди?.. Чому кадетів підпустили до Катеринодара?.. Який тут план?.. Нехай командир відповідає».

Тисячна юрба ревнула: «Нехай відповідає!» — з такою силою, що гайвороння злетіло аж під хмари. Рощин, стоячи на ганку вокзалу, бачив, як у гущі ворухливих голів поплив до дерев’яного погреба зім’ятий кашкет командира: кістляве, брите лице його, з нерухомим поглядом, було бліде й рішуче. Рощин впізнав старого знайомого, Сергія Сергійовича Сапожкова.

Колись, ще до війни, Сапожков вйступав від групи «людей майбутнього», розносив на дрізки стару мораль. З’являвся в буржуазному товаристві із звабливими малюнками на щоках і в сюртуку з яскраво-зеленої бумазеї. Під час війни пішов вільноопреділяючимся в кінноту, був відомий як відважний розвідник і бретер. Дістав чин підпоручика. Потім несподівано, на початку сімнадцятого року його заарештували, відвезли у Петроград і засудили до розстрілу за приналежність до підпільної організації. Визволений Лютневою революцією, виступав деякий час від групи анархістів у Раді солдатських депутатів. Потім кудись зник і знову з’явився в жовтні, брав участь у взятті Зимового палацу. Одним з перших кадрових офіцерів пішов на службу в Червону гвардію.

Зараз він, сковзаючись і зриваючись, виліз на дерновий дах і, зібравши зморшки під підборіддям, засунув великі пальці за пасок, дивився на тисячі задертих до нього голів.

— Хочете знати, чорти горлаті, чому золотопогонна наволоч вас б’є? А от через оцей крик і безладдя, — заговорив він насмішкувато й не дуже голосно, але так, що було чути скрізь. — Мало того, що ви не слухаєте наказів главковерха, мало того, що з усякого приводу починаєте гавкати… Виявляється, тут ще й панікери!.. Хто вам сказав, що під Филипівською нас розбили? Хто сказав, що Корнілова зрадницьки підпустили до Катеринодара? Ти, чи що? — Він рвучко витягнув руку з наганом і вказав ним на когось з тих, що стояли внизу. — Ану, вилізь до мене, поговоримо… Ага, це не ти сказав… (Він неохоче засунув револьвер у кишеню). Думаєте, я такий дурень і мамій — не розумію, чого ви гавкаєте… А хочете, скажу — чого? Он — Федько Іволгін — раз, Павленков — два, Терентій Дуля — три — одержали по прямому проводу повідомлення, що на станції Афіпській стоять цистерни з спиртом… (Сміх. Рощин криво усміхнувся: «Вивернувся, чортяка, блазень такий»). Ну, ясна річ, — ці хлопці рвуться в бій. Ясна річ, главком — зрадник. А що, як цистерни з спиртом потраплять корніловським офіцерам… От горе для республіки… (Вибух сміху і знову — гайвороння під небо). Інцидент вважаю ліквідованим, товариші… Читаю останнє оперативне зведення.

Сапожков витягнув аркуші й почав голосно читати. Рощин відвернувся, вийшов через вокзал на перон і, сівши на зламану лаву, почав крутити цигарку з махорки. Тиждень тому він записався (по фальшивих документах) в червоногвардійський ешелон, що йшов на фронт. З Катею було сяк-так влаштовано. Після тяжкої розмови у Тетькіна за чаєм Рощин протинявся до кінця дня по місту, вночі повернувся до Каті і, не дивлячись їй в обличчя, щоб не зрадити себе, сказав суворо:

— Ти поживеш тут місяць-два — не знаю… Ви з ним, сподіваюсь, цілком порозумієтесь у переконаннях… При першій можливості я йому заплачу за постій. Але наполягаю, будь ласка, скажи йому зараз же, що недаром, без благодіяння… Ну, а я на деякий час зникну.

Кволим рухом губів Катя спитала:

— На фронт?

— Ну, це, знаєш, тільки самого мене стосується…

Погано, погано було влаштовано з Катею. Минулого літа, в липневий день, на набережній, де в дзеркальній Неві відбивалися обриси мостів і колонада Васильєвського острова, — в той далекий уже сонячний день, — Рощин сказав Каті, що сиділа коло води на гранітній лавці: «Скінчаться війни, минуть революції, зникнуть царства, і нетлінним залишиться одне тільки серце ваше…» І от розлучились ворогами на брудному дворі… Катя не заслужила такого кінця… «Але яке це має значення, коли всій Росії — кінець…»

План Рощина був простий: добратися разом з червоногвардійською частиною в район боїв з Добровольчою армією і при першій же нагоді перебігти. В армії його особисто знали генерал Марков і полковник Нєженцев. Він міг дати їм цінні відомості про розташування і стан червоних військ. Але найголовніше — почувати себе серед своїх, скинути прокляту машкару, зітхнути, нарешті, на повні груди, — виплюнути разом з пачкою куль в обличчя «обманутим дурням, розгнузданим дикунам» кривавий згусток ненависті…

— Командир правильно сказав про спирт. Галасуємо багато. Великий галас зняли, а як розбиратися будемо, тут, брат, треба подумати, — промовив непоказний чоловічок у некритому кожушку з вовною, що стирчала під пахвами й на спині. Він підсів на лавку до Рощина і попросив тютюну. — Я, знаєш, по-стариковськи, люлечку покурюю. (Він повернув хитре, обвітрене обличчя з безбарвною борідкою і примруженими очима). В Нижньому служив у купців при коморах, ну і звик до люльки. З чотирнадцятого року воюю, все перестати не можу. От, брат, вояка, їй-богу.

— Еге ж, пора б уже тобі на спочинок, — неохоче сказав Рощин.

— На спочинок! Де це такий спочинок? Ти, чоловіче, я бачу, з багатеньких. Ні, я воювати не покину. Я он скільки зазнав горя від буржуїв! З шістнадцяти років по людях, і все в сторожах. Дійшов був до кучера у Васенкових купців, — може, чув, — та обпоїв пару сірих, добрі були коні, обпоїв, прямо признаюсь; прогнали, звісно. Сина вбито, жінка давно померла. Ти тепер мені говори, — за кого мені воювати: за Ради чи за буржуїв? Я ситий, чоботи от минулого тижня зняв з покійника. Вогкості не пропускають, — дивись, який товар. Робота: постріляв, сходив на ура і сідай до казана. І трудишся за своє діло, чоловіче. Бідняки, голота, як кажуть, безштаньки, у кого горе-недоля в хаті на лаві сидить, — от наша армія. А Установчі збори, — я баГЧив у Нижньому, як обирали, — самі інтелігенти та нещадні старики.

— Здорово ти насобачився балакати, — сказав Рощин, потай сковзнувши поглядом по співбесіднику. Звали його Квашин. З ним він їхав ось уже тиждень в одному вагоні, спав поруч на верхніх нарах. Квашина у вагоні звали дідом. Всюди, де тільки можна, він прилаштовувався з газетою, — надівав на сухенький ніс золоте пенсне і читав півголосом. «Цю пенсне, — розказував він, — одержав я в Самарі по ордеру. Цю пенсне замовив собі Башкиров, мільйонер. А я користуюсь».

— Це правильно, що насобачився, — відповів він Рощину, — я жодного мітингу не пропускаю. Прийдеш на вокзал, всі декрети, постанови, все прочитаю. Наша пролетарська сила — розмова. Чого ми варті мовчазні, без свідомості? Дрібна рибка!

Він вийняв газету, обережно розгорнув її, поважно надів пенсне і почав читати передову, вимовляючи слова так, ніби вони були написані якоюсь чужою мовою:

— «… Пам’ятайте, що ви б’єтеся за щастя всіх трудящих і експлуатованих, ви б’єтеся за право будувати краще, справедливе життя…»

Рощин відвернувся і не помітив, що Квашин, вимовляючи ці слова, пильно дивиться на нього поверх пенсне.

— От, чоловіче, і видно, що ти з багатеньких, — інакшим уже голосом сказав Квашин. — Моє читання тобі не подобається. А ти не шпигун?

Від станції Афіпської ешелон Варнавського полку в пішому строю рушив до станиці Новодмитровської.

В опівнічній темряві свистав вітер на штиках, рвав одяг, сік обличчя крижаними крупами. Ноги провалювались крізь примерзлий зверху сніг, вгрузали в липке болото. Крізь шум вітру доносились крики: «Стій! Стій! Легше! Не напирай, чортяки!»

Холод віяв крізь шинелину, хололи кості. Рощин думав: «Аби тільки не впастц, — тоді край, затоїічуть…» Найгірше були оці зупинки І крики попереду. Ясно, що збилися з дороги, блукали десь по краю чи то яру, чи то річки. «Братики, не можу більше», — прощався чийсь надірваний голос. «Чи не Кващин це крикнув? Він весь час ішов поруч. Догадуєтеся, не вірить жодному слову», (Рощин насилу від нього вчора відчепився). От знову спереду зупинились. Рощин уткнувся в чиюсь дубом замерзлу спину. Стоячи з засунутими в рукава задубілими руками, із схиленою головою, подумав: «Отак чотири роки перемагаю втому, сходив тисячі верст — для того, щоб убивати. Це дуЯсе важливо. Образив і покинув Катю, — це менш важливо. Завтра, післязавтра перебіжу і в таку ж заметіль убиватиму цих, росіян. Дивно. Катя каже, що я благородна й добра людина. Дивно, дуже дивно».

Він з цікавістю відмітив ці думки. Вони обірвались. «Е-е, — подумав він, — погано. Замерзаю. Надходять останні, головні думки. Значить, зараз ляжу в сніг».

Але замерзла спина попереду хитнулась і пішла. Хитнувся й пішов за нею Рощин. Ось ноги вже стали загрузати по коліно. Пудовий чобіт насилу вивертався з глини. Донесло вітром уривок крику: «Річка, хлопці…» Розкотилась лайка. А вітер усе свистав у штиках, навіваючи дивні думки. Невиразні, зігнуті постаті брели повз Рощина. Він зібрав сили, застогнавши, витягнув ногу і знову побрів.

Темною рисою на снігу проступав бурхливий потік, далі все запнуло летючим снігом. Ноги сковзались по укосу. Шалено мчала темна вода. Крики:

— Міст залляло…

— Назад, чи що?

— Це хто — назад? Ти, чи що? Ти — назад?

— Пусти… Товаришу, пусти.

— Дай йому прикладом…

— Ой… ой… ой…

Внизу за краєм берега спалахнув конус світла від електричного ліхтарика. Освітився горбочок мосту, заллятого сірою, бурхливою водою, розколений кусок поручнів. Ліхтарик мигнув високо, зигзагом, — погас. Хрипкий, страшний голос:

— Відділення… Переходь… Гвинтівки, патрони на голову. Не напирай, по двоє… Вперед!

Піднявши гвинтівку, Рощин увійшов по пояс у воду, і вона була все-таки не така холодна, як вітер. Вона сильно била в правий бік, штовхала, намагалася знести в цю сіро-білу пітьму, у вир. Ноги сковзались, ледве намацуючи дошки розбитого мосту.

Варнавський полк перекинули на Новодмитровську для підкріплення місцевих сил. Все населення станиці копало окопи — укріплювали станичну управу й окремі будинки, ставили кулемети. Важка артилерія була далі на південь, у станиці Григор’ївській. В тому ж районі стояв 2-й Північнокавказький полк під командою Дмитра Шелеста, який переслідував Добровольчу армію від самого Ростова. Далі на захід, на Афіпській, — гарнізон, артилерія і бронепоїзди. Сили червоних були розкидані, що було неприпустимо в таку грязюку й бездоріж.

Надвечір через майдан до станичної управи прискакав козак, заліплений мокрим снігом і гряззю. Спинив коня коло ганку. Кінь важко носив боками, від яких ішла пара.

— Де товариш командир?

На ганок вискочили, квапливо застібаючи шинелі, кілька чоловік. Розштовхуючи їх, з’явився Сапожков у кавалерійському кожушку.

— Я — командир.

Перевівши дух, навалившись на луку, козак сказав:

— Застава вся перебита. Один я втік.

— Ще що?

— А ще те, — на ніч ждіть сюди Корнілова, іде всією силою…

На ганку перезирнулись. Серед тих, що стояли, були комуністи, організатори оборони станиці. Сапожков засопів, зібрав зморшками підборіддя: «Я готовий, як ви, товариші?..» Козак, злізши з коня, став розповідати, як усю заставу порубали черкеси з бригади генерала Ерделі. Тісна юрба бійців, козачок, хлопчаків збиралась коло ганку. Слухали мовчки.

Підійшов і Рощин, обв’язаний башликом. Вночі йому вдалося виспатись і обсушитися в жаркій і смердючій хаті, де покотом серед онуч і мокрої одежі лежало чоловік п’ятдесят червоноармійців. Хазяйка на світанку напекла хліба, сама розрізала й роздала хлопцям шматки:

— Ви вже постарайтесь, солдати, не допустіть офіцерів у нашу станицю.

Червоноармійці відповідали молодій хазяйці:

— Нічого не бійся… Одного бійся…

І вкидали таке слівце, що вона замахувалась окрайцем:

— А ну вас, кабани, — перед смертю — все про одне…

Від учорашнього нічного походу у Рощина залишилась ломота і тупий біль у всьому тілі. Але рішення його було тверде. Зранку він копав мерзлу землю на городах. Потім носив бляшанки з патронами з підвід у станичну управу. В обід видали по чарці спирту, і від вогненної вологи у Рощина пройшла ломота, відм’якли кістки, і він вирішив — не відкладати, кінчити сьогодні.

Зараз він крутився біля ганку, шукаючи нагоди попроситися в передову заставу. Продумано було все, аж до капітанських погонів, зашитих на грудях у гімнастерці. Як він сподівався, так воно і сталося. Кремезний матрос, що стояв поруч із Сапожковим, спустився з ганку і став викликати охочих на небезпечну справу:

— Братішки, — сказав він чавунним голосом, — ану, кому життя не дороге…

Через годину з одною з партій на п’ятдесят бійців Рощин виходив з станиці на рівнину, оповиту непроглядним туманом. Залягали гнилі сутінки. Сніг тепер перестав, поривчастий вітер шмагав краплистим дощем. Ішли без дороги, по суцільній воді, як по озеру, в напрямі пагорків, де треба було копати окопи.

У вогкій вранішній імлі блиснула зірниця. Бухнуло. Завило, віддаляючись… І зараз же по пагорках, по березі річки безладно заляскали постріли. Знову — зірниця, гарматний постріл, і там, попереду, в тумані затукав кулемет.

Це підходив Корнілов. Його передові частини були вже на тому березі річки. Рощину здалося, що він розрізнив дві-три постаті, які перебігли, нахилившись до самої води, в кущі. Калатало серце. Він висунувся з окопчика, викопаного біля кручі над річкою.

Каламутна, жовто-олов’яного кольору річка вирувала високо в берегах. Ліворуч, посеред неї, було видно наполовину затоплений міст. На нього з води вилізло десятків зо два тих невиразних постатей, — нагнувшись, перебігли. Все безладніше, все частіше стріляли з пагорків по річці, по мосту. Зовсім близько, на тім березі, вдарило довге полум'я гармати. Над окопчиком, де сидів Рощин, розірвалася шрапнель. З-за гребеня, вниз до переправи посипались сірі й чорні постаті, — збігали, сповзали на заду, скочувались, падали. У всіх рисочками на плечах виднілись погони.

Знову гарматний удар і рваний гуркіт над окопчиком. «Ой, ой браточки…» — затягнув голос. Крізь тріск стрільби хтось закричав:

— Обходять! Хлопці, відступайте!..

Рощин почував: от, от — жадана хвилина. Він швидко ліг ниць, не ворушився. Промайнуло в голові: «Хустинки нема, клапоть сорочки на штик і кричати, — обов’язково по-французьки…» На спину йому важко хтось упав, навалився, обхопив за шию, крекчучи, поліз до горла пальцями. Рощин стрепенувся, побачив за плечем своїм обличчя, залите кров’ю, з виряченим рижим оком, з роззявленим беззубим ротом. Це знову був Квашин. Він повторював, наче в нестямі:

— Хрестишся… своїх побачив…

Рощин, віддираючи його з спини, підвівся на весь зріст, захитався. Як кліщ, вчепився Квашин у плечі. Борючись, Рощин перекинувся на бруствер окопчика, шалено вчепився зубами у смердючий кожушок. Почував — лікті й коліна починають ковзати по рідкій глині — обрив був за півтора кроку.

— Пусти ж! — захрипів нарешті Рощин. Земля під ним осіла, і він разом з Квашиним покотився під обрив до річки.

Від гарматної стрільби гуділо все навколо, здригалася земля від вибухів. Через річку переправлялись головні сили армії. По переправах била артилерія з станиці Григор’ївської. Гранати лягали всюди по засніженому полю, падали в річку, злітали стовпами води.

Піхота білих переправлялась — по двоє — на конях. Коні задкували, заходячи в бистру річку, їх кололи штиками. З крутого роз’їждженого берега скоком з’їхав гарматний запряг. Перехиляючись з боку на бік, гармата зникла під водою. Їздові били нагаями, худющі коні сяктак виволікали гармату на горб напівзатопленого мосту. Обабіч падали, рвалися снаряди, кипіла вода. Коні ставали дибки, заплутувались у посторонках.

Поскакали вниз кулеметні двоколки, повз міст — в річку. Попливли, закрутились. Одну перевернуло, понесло разом з кіньми і з людьми, що вчепилися за колеса. З неба сковзнула в цю кашу граната, і високо піднялись у водяному стовпі уламки дерева і шматки розірваних тіл.

На березі крутився на заляпаній конячині невеликий чоловік з борідкою, в коричневій байковій куртці, в білій, низько насунутій папасі. Погрожуючи нагаєм, він кричав високим, задавакуватим голосом. Це був генерал Марков, що розпоряджався переправою. Про його хоробрість розказували фантастичні історії.

Марков був з тих людей, що билися в світову війну і назавжди отруїлись її трупним духом: з біноклем, на коні або з шаблею в наступаючому цепу, командуючи жорстокою трою битви, він, мабуть, почував ні з чим не зрівнянну насолоду. Кінець кінцем він міг би воювати з ким завгодно і за що завгодно. В його мозку містилось кілька готових формул про бога, царя і вітчизну. Для нього це були абсолютні істини, більш нічого не треба було. Він, як гравець у шахи, розв’язуючи партію, з усього світового простору бачив тільки пересування фігур на квадратиках.

Він був честолюбний, погордливий і різкий з підлеглими. В армії його боялись, і багато хто таїв образи на цього чоловіка, який бачив у людях лише шахові фігури. Але він був хоробрий і добре знав ті гострі хвилини бою, коли командирові для вирішального ходу треба пожартувати із смертю, вийти наперед цепу з хлистиком під шмагаючий свинець.

Годину, і другу, і третю тривала переправа. Річку над берегом знову запнуло сніговою хуртовиною. Вітер посилився, обертаючись на північ. Швидко холоднішало. Рощин, що лежав з вивихнутим плечем коло води під кручею, давно вже перестав надіятись, що його хто-небудь помітить. Незважаючи на біль у плечі, він витягнув з-за пазухи погони, сяк-так причепив їх до гімнастерки, зірвав п’ятикутну зірку з картуза. Труп Квашина давно взяла вода. Ранені валялися всюди, було не до них.

Армія, переходячи, не спинялася, з боєм ішла на Новодмитровську. На людях замерзала одежа, вкривалась крижаною корою. Земля застигала і дзвеніла під копитами й колесами, грудки й колії рвали взуття, роздирали ноги. Дехто з поранених підвівся і поліз на крутий берег, шкандибаючи і зриваючись. Рощин почував, що ноги його примерзають до землі. Зціпивши зуби (боліли плече, поперек, розбите коліно), він також підвівся і поплентався за низкою ранених. На нього не звертали уваги. Дуже важко було видертись на кручу. Там, нагорі, підхопила заметіль і посвистували кулі. Сутулуватий чоловік у мерзлій офіцерській шинелі і в башлику, що стирчав конусом, шкандибав попереду. Несподівано він хитнувся набік, упав. Рощин тільки нижче нагнувся, перемагаючи вітер.

Заметений снігом, валявся кінь з задертою задньою ногою. Коло покиненої гармати стояли, низько похиливши морди, дві кістляві шкапи, боки їх змерзлись, і на спини намело купки снігу. А попереду все грізніше, все наполегливіше стукотіли кулемети. Добровольча армія билася за те, щоб цієї ночі залізти в теплі хати, не здохнути в хуртовині, в полі.

По наступаючих била артилерія з Григор’ївської. Але решта сил червоних, також і резерви з Афіпської, не були кинені в бій. Другий Кавказький полк дістав наказ про наступ аж після того, як Варнавський був оточений у Новодмитровській і гинув у рукопашному бою на вулицях. Другий Кавказький пройшов десять верст по суцільних болотах і плавнях, втративши цілу роту потоплими й замерзлими, і вдарив у тил білим, давши можливість решткам варнавців прорвати оточення.

Така сама плутанина й безладдя були й у білих. Кубанський загін Покровського, який повинен був атакувати станицю з півдня, уперся і не пішов по болотах. До того ж Покровський, що одержав генеральські погони не від царя, а від кубанського уряду, був жорстоко ображений на військовій нараді генералом Алексєєвим, який сказав йому з вельможною зневагою: «Е, годі вам, полковнику, пробачте, не знаю, як вас тепер величати…» За цього «полковника» Покровський і не пішов через болото. Кінноті генерала Ерделі, яку послали в обхват станиці з півночі, не вдалося перейти через повний води яр, і до ночі вона повернулась до загальної переправи.

Першим у Новодмитровській опинився офіцерський полк. Напівзамерзлі оскаженілі офіцери, запеклі вояки, почули жилий дух кізяка і печеного хліба, побачили тепле світло у вікнах і, не дожидаючи підкріплень, поповзли по сніжно-болотяному місиву, по суцільній воді, що взялася льодком. Біля самих підступів їх помітили й відкрили по них кулеметний вогонь. Офіцери кинулися в штики. Кожен з них знав, як і що кожної секунди він повинен робити. Всюди мелькала біла папаха Маркова. Це був бій командного складу з невміло керованою і погано дисциплінованою юрбою солдатів.

Офіцери вдерлися в станицю і перемішались у рукопашній сутичці на вулицях з варнавцями і партизанами. В темряві і сутичці кулеметники були заколені або розірвані гранатами біля своїх кулеметів. До білих безперервно підходили підкріплення. Червоні були оточені й почали відступати до майдану, де в станичній управі сидів ревком.

Стріляли з-за кожного прикриття, бились на кожному перехресті. У вихрі грязюки підскакав гарматний запряг, завернувши на край майдану, гармата напрямилась рилом у фасад станичної управи і вдарила гранатою: «Бухдззінь! бух-дззінь!» З вікон почали вискакувати люди, заклубився жовтий дим, — там від гарматного вогню почали рватися бляшанки з патронами.

Якраз у цей час-2-й Кавказький полк обстріляв зі сходу наступаючих. Варнавці почули бій в тилу у ворога і підбадьорились. Сапожков, що надірвав голос від крику і лайки, вихопив у прапороносця йолковий прапор, обгорнутий клейонкою, і, вимахуючи ним, побіг через майдан до високих тополь, що розгойдувались на вітрі, де найгустіше збиралися білі. Варнавці почали вискакувати з-за воріт і огорож, підводитись з землі, бігли з усіх боків з штиками напереваги. Збили загородження, прорвались і вийшли з станиці на захід.

Цю ніч Рощин перебув у покиненому возі, витягнувши з нього два замерзлих трупи і зарившись у сіно. Цілу ніч поодинці бухали гармати, рвалися шрапнелі над Новодмитровською. Зранку туди потягнулись обози добровольців, що ночували в станиці Калузькій. Рощин виліз з воза і пройшов за обоз. Він був такий збуджений, що не почував болю.

Вітер, все ще сильний, віяв тепер зі сходу, розганяючи снігові й дощові хмари. Годині о восьмій ранку крізь обривки негоди, що мчали в вишині, засиніло вимите небо. Прямим, як мечі, гарячим промінням падало сонячне світло. Сніг танув. Степ швидко темнів, проступали яскравозелені смужки озимини і жовті смужки стерні. Блищали води, бігли струмки коліями на шляху. Трупи, обсохлі на пагорках, дивились мертвими очима в синяву.

— Дивись, та це Рощин, їй-богу! Рощин, як ти сюди потрапив? — крикнули з воза, що проїжджав мимо. Рощин обернувся. В заляпаному гряззю і розламаному возі, яким правив похмурий козак, що накрився прілим кожухом, сиділо троє з замотаними головами, з підв’язаними руками. Один з них, довгий, з худою шиєю, що вилазила з коміра, вітав Рощина, часто киваючи головою, розтягнувши в усмішку запечені губи. Рощин ледве впізнав у ньому товариша по полку Ваську Теплова, колись веселого, рум’яного бабія і п’яницю. Мовчки підійшов до воза, обняв, поцілував.

— Скажи, Теплов, до кого мені треба з’явитися? Хто у вас начальник штабу? Як-не-як, бачиш, у мене погони шпилькою приколені. Вчора тільки перебіг…

— Сідай. Стань, спинись, сволоч! — крикнув Теплов до підводчика. Козак щось пробурмотів, але спинився. Рощин виліз на віз, звісив ноги над колесом. Це було розкішно — їхати під гарячим сонцем. Стисло, наче рапорт, він розповів свої пригоди від самого від’їзду з Москви. Теплов сказав, дрібно покашлюючи:

— Я сам з тобою піду до генерала Романовського… Доїдемо до станиці, наїмося, і я тебе враз улаштую… Чудак! Ти хотів прямо з’явитися до начальства: так, мовляв, і так — перебіг з червоної зграї, маю честь з’явитися… Ти наших не знаєш. До штабу не довели б, прикололи б… Дивись, дивись, — він показав на довгий труп в офіцерській шинелі. — Це Мишко, барон Корф, валяється… Ну, пам’ятаєш його… Ех, був хлопець… Слухай, цигарки є? А ранок який, ранок! Розумієш, голубе мій, післязавтра в’їжджаємо в Катеринодар, виспимось у ліжках і — на бульвар. Музика, баришні, пиво!

Він голосно, наче крізь плач, засміявся. Його обтягнуте до кісток, хворе обличчя скривилось, гарячкові плями червоніли на вилицях.

— І так по всій Росії буде: музика, баришні, пиво. Відсидимось у Катеринодарі з місяць, обчистимось і — на розправу. Хаха! Тепер ми не дурні, голубе мій… Кров’ю купили право розпоряджатися Російською імперією. Ми їм порядочок влаштуємо… Наволоч! Он, дивись, валяється. — Він показав на гребінь канави, де, неприродно розчепірившись, лежав чоловік в овечому кожусі. — Це неодмінно який-небудь їхній Дантон…

Воза випередив незграбний плетений тарантас. У ньому, заліплені болотом, в чапанах з відкоченими на спину комірами і в мокрих хутряних шапках сиділи двоє: гладкий величезний чоловік з темним забрезклим обличчям і другий — з довгим мундштуком в кутку проваленого рота, з неохайною сивуватою бородою і набрезками під очима.

— Рятівники вітчизни, — покивав на них Теплов. — Не маючи нічого іншого, — терпимо. Стануть у пригоді.

— Це, здається, Гучков, товстий?

— Еге ж, і буде в свій час розстріляний, можеш бути певний… А той, з мундштуком, — Борис Суворін, теж, брат, не все у нього гаразд… Так ніби він монархії хоче і — не зовсім монархії; крутить, але здібний журналіст… Його не розстріляємо…

Віз в’їхав у станицю. Хати й будинки за палісадниками здавалися спорожнілими. Диміло пожарище. Валялось кілька трупів, до половини втиснутих у болото. Де-не-де лунали окремі постріли, — це добивали іногородніх, витягнувши їх з погребів і сінників. На майдані безладно стояв обоз. Кричали з возів поранені. Між возами сновигали одурілі, змучені сестри в брудних солдатських шинелях. Звідкілясь з двору лунав моторошний крик і удари нагаїв. Скакали верхівці. Коло огорожі купка юнкерів пила молоко з бляшаного відра.

Все яскравіше, все гарячіше світило сонце з голубої вітряної безодні. Між деревом і телеграфним. стовпом, на жердині, погойдувались на вітрі, звернувши шиї, опустивши носки роззутих ніг, сім довгих трупів — комуністи з ревкому і трибуналу.

Настав останній день корніловського походу. Кінні розвідники, затуляючись від сонця, побачили у вранішньому мареві, за каламутною річкою Кубанню, золоті куполи Катеринодара.

Завданням передової кінної частини було — відбити у червоних єдиний в тих місцях пором на переправі через Кубань коло станиці Єлизаветинської. Це була нова хитрість Корнілова. Його могли ждати з півдня — від Новодмитровської, з південного заходу — по залізниці Новоросійськ — Катеринодар. Але припустити, що для штурму міста він обере дуже небезпечний обхід убік, на захід від міста, і переправу без мостів, лише на одному поромі, всієї армії через бурхливі води Кубані, відрізуючи тим собі будь-яку можливість відступу, — такого тактичного ходу штаб командуючого червоними силами — Автономова — припустити не міг. Але саме цей шлях, що найменш охоронявся й давав два-три дні для перепочинку від боїв та виводив армію прямо в садки й городи Катеринодара, і вибрав хитрий, як старий лис, Корнілов.

Цедостача огневих припасів була поповнена на зайнятій залізничній станції Афіпській, де добровольці висадили в повітря залізничні колії, щоб забезпечити себе від вогню броньових поїздів. Проте кулемети одного з червоних поїздів сягали до флангу наступаючих, які йшли суцільною талою водою. Коли смуга куль, здіймаючи фонтанчики води, добігала до них, — вони падали в воду, поринали з головою, як качки. Виринувши, перебігали. Гарнізон Афіпської захищався одчайдушно. Але червоні були приречені, бо вони тільки захищались, а противник їх наступав.

Повільно, змійками цепів, частини Добровольчої армії оточували й обходили Афіпську. Сонце заливало синю рівнину з деревами, що стирчали з води, стіжками, дахами хуторів, з тінями весняних хмар, що пролітали по заливних озерах. Корнілов у короткому кожушку з м’якими генеральськими погонами, з біноклем і картою, їхав на коні поперед свого штабу по цьому дзеркальному мареву. Він віддавав накази ординарцям, і вони у вихрі бризок мчали на конячках. Якось він потрапив під обстріл, і поруч з ним легко поранило генерала Романовського.

Коли станція була обійдена з заходу і почався загальний штурм, Корнілов ударив коня нагайкою і риссю поїхав прямо в Афіпську. Він не мав сумніву, що переможе. Там, між залізничними коліями, низками поїздів, залізничними спорудами, пакгаузами й казармами корніловські частини знищували червоних. Це була остання і найкривавіша перемога Добровольчої армії.

Полковник Нєженцев, червонощокий, моложавий, збуджений, стрибаючи через трупи, підбіг до Корнілова, — блиснув скельцями пенсне, рапортував:

— Станцію Афіпську зайнято, ваше превосходительство.

Корнілов перебив зараз же нетерпляче:

— Снаряди взяті?

— Так точно, сімсот снарядів і чотири вагони патронів.

— Слава богу! — Корнілов широко перехрестився, дряпаючи нігтем мізинця по зашкарублому кожушку. — Слава богу…

Тоді Нєженцев очима показав йому на ударників, що стояли юрбою коло вокзалу, — окремий полк з відчайдушних головорізів, що носили на рукаві триколірний кут. Наче люди, що вийшли на круту гору, вони стояли, спираючись на гвинтівки. Обличчя їх застигли у стомлених гримасах люті, руки і, у багатьох, обличчя — в крові, блукаючі очі.

— Два рази рятували становище і вдерлися першими, ваше превосходительство.

— Ага! — Корнілов ударив коня і на весь кар’єр, хоч відстань була невелика, підскакав до ударників (вони зараз же захвилювались і швидко стали шикуватись), з усієї сили, як це звичайно зображують на пам’ятниках, осадив коня, відкинув голову, крикнув уривчасто:

— Спасибі, мої орли! Дякую вам за блискучу роботу і ще раз за те, що захопили снаряди… Низько вам кланяюсь…

Діставши запас вогневого спорядження, армія почала переправлятися через Кубань на дощаному поромі, захопленому передовим кінним загоном. Сили армії на цей час становили дев’ять тисяч штиків і шабель і чотири тисячі коней. Переправа тривала три дні. Величезним табором розкинулись по обидва боки її військові частини, обози, вози, парки. Весняний вітер тріпав лахміття праної білизни, розвішаної на голоблях. Диміли вогнища. Паслись на луках стриножені коні. Повеселілі офіцери вилазили на вози і в біноклі старалися розглянути в синіючій далині садки й куполи заповітного міста.

— Слово честі… Отак само хрестоносці підходили до Єрусалима…

— Там, панове, були жидівочки, а тут — пролетарочки…

— Оголосимо жіночу соціалізацію… Хо-хо…

— В баню, на бульвар і — пива!

З боку Катеринодара не було спроб перешкодити переправі. Часом тільки пострілювали розвідники. Червоні вирішили захищатися. Спішно, всім населенням — жінки й діти — копали окопи, заплутували дріт, встановлювали гармати. З Новоросійська під’їжджали ешелони чорноморських моряків, везли гармати і снаряди. Комісари говорили у військових частинах про класову суть корніловських добровольців, про те, що за їх спиною «нещадна світова буржуазія, якій, товариші, ми даємо вирішальний бій», — і клялися — вмерти, а не віддати Катеринодара.

На четвертий день Добровольча армія рушила на штурм столиці Кубані.

Ураганним вогнем батарей з боку Чорноморського вокзалу і від пристаней на Кубані були зустрінуті шалено наступаючі колони добровольців. Але нерівна місцевість, садки, канави, огорожі й річиїца струмків дали можливість без великих втрат підійти до міста.

Тут зав’язався бій. Поблизу так званої «ферми» — коло білого будиночка, що стояв на узліссі тополевого, ще голого гаю на високому березі Кубані, — червоні завзято оборонялися, були вибиті, але знову густими юрбами кинулись на кулемети, оволоділи фермою і через годину вдругє були вибиті кубанськими пластунами полковника Улагая.

На фермі, в одноповерховому будиночку, зараз же розташувався Корнілов із штабом. Звідси, як на долоні, видно було прямі вулиці Катеринодара, білі високі будинки, палісадники, кладовище, Чорноморський вокзал і поперед усієї панорами — довгі ряди окопів. Був яскравий весняний вітряний день. Всюди злітали димки пострілів, і сяючий простір важко, надриваючи душу, гуркотів від безперервного ревіння гармат. Ні червоні, ні білі не шкодували життя в той день.

У білому будиночку головнокомандуючого Корнілову дали наріжну кімнату, поставили польові телефони, стіл і крісло. Він зараз же увійшов туди, сів за стіл, розгорнув карту і заглибився в думки над ходами початої гри. Два його ад’ютанти — підпоручик Долинський і хан Хаджієв — стояли — один коло дверей, другий коло телефонів.

Калмицьке, обтягнуто-зморшкувате обличчя головнокомандуючого, з напівсивим волоссям йоржиком, було похмуре, як ніколи. Суха маленька рука з золотим перснем, як нежива, лежала на карті. Він один, всупереч порадам Алексєєва, Денікіна та інших генералів, наважився на цей штурм, і тепер, наприкінці першого дня, самовпевненість його захиталась. Але він не признався б у цьому навіть самому собі.

Допущені були дві помилки: перша — це те, що третина військ, з генералом Марковим, була залишена на переправі охороняти обоз; тому перший удар по Катеринодару виявився недостатньо зосередженим і не дав того, чого сподівались: червоні витримали, вчепились за окопи і засіли, видно, міцно. Друга помилка полягала в тому, що до Катеринодара було застосовано тактику каральної експедиції, ту саму, що й раніш в дорозі — до станиць: місто було обложене з усіх боків (на правому флангу — рухом піхоти і пластунів вздовж ріки до шкіряних заводів, на лівому — глибоким обходом кіннотою Ерделі) з тим, щоб заперти всі ходи й виходи і розправитися з захисниками міста і з населенням, як з «бандитами» і «бунтівливими хамами», — розстрілом, шибеницею і шомполами. Така тактика призводила до того, що оборонці міста вирішували — краще вмерти в бою, ніж на шибеницях. «Корнілов усіх намірився погубити!» — кричали по місту. Жінки, дівчата, діти, старе й мале бігли під кулями в окопи з глечиками молока, з варениками й пиро- ззо гами: «їжте, матросики, їжте, солдатики, товариші рідні, обороніть нас…» І продовжували носити захисникам їжу і бляшанки з патронами, хоч усюди, особливо надвечір, скакали вершники і кричали: «Геть з вулиць! По домівках! Гаси світло!..»

Так перший день приніс перемогу червоним. Білі того ж дня втратили трьох кращих командирів, близько тисячі офіцерів і рядових і вистріляли, без відчутної мети, понад третину вогневих припасів.

А з Новоросійська, прориваючись крізь вогневі завіси, прибували і прибували розтріпані поїзди з матросами, снарядами й гарматами. Бійці з вагонів бігли прямо в окопи. Через скупченість і відсутність командування втрати були величезні.

Корнілов, не виходячи з своєї кімнати на фермі, сидів над картою. Він уже розумів, що іншого виходу нема, — або взяти місто, або вмерти всім. Його думки підійшли до грані самогубства… Армія, якою він одноосібно командував, танула, як олов’яні солдатики в печі. Але цей безстрашний і нерозумний чоловік був упертий, як буйвол.

На церковній паперті в станиці Єлизаветинській на сонечку сиділи десятків зо два ранених офіцерів. Зі сходу, то посилюючись, то вщухаючи, доносився гарматний грім. А тут, у безхмарне небо над дзвіницею, пробитою снарядом, раз у раз злітали голуби. Майдан перед церквою був безлюдний. Хати з вибитими вікнами — покинуті. Коло плоту, де на бузку розпукувались бруньки, лежав лицем до землі напівзакритий труп, а на ньому густо сиділи мухи.

На паперті говорили стиха:

— Була у мене наречена, гарна, чудова дівчина, так і пам’ятаю її в рожевому платті з шлярками. Де вона тепер — не знаю.

— Еге ж, любов… Якось навіть дико. А вабить, вабить до колишнього життя… Чисті жінки, ти розкішно одягнений, спокійно сидиш у ресторані… Ах, хороше, панове…

— А тхне-таки цей більшовичок, засипати б його…

— Мухи зжеруть.

— Тихше… Заждіть, панове… Знов ураганний вогонь…

— Повірте мені, це — кінець… Наші вже в місті.

Мовчання. Всі обернулись, дивляться на схід, де сіро- жовтою хмарою висять дим і пил над Катеринодаром. Шкутильгаючи, підходить рудий, худий, як кістяк, офіцер, сідає, говорить:

— Валька тільки що помер… Як кричав: «Мамо, мамо, чуєш ти мене?..»

Згори з паперті промовив різкий голос:

— Любов! Баришня з шлярками… Дурррниці. Обозні балачки. У мене дружина краща за твою наречену з шлярками… і ту послав до… (Злісно фиркнув носом). Та й брешеш ти все, ніякої в тебе нареченої не було… Наган у кишені та шабля — от тобі вся сім’я і все інше…

Рощин, що ходив з гвинтівкою в караулі коло церкви, спинився й уважно глянув на того, що говорив, — у нього було хлоп’яче, з кирпатим носом, світловолосе обличчя, дві виразних зморшки коло рота і старі, важкі, каламутно-голубого кольору очі вбивці, який не проспався. Рощин сперся на гвинтівку (і досі боліла нога), і непрохані думки обсіли його. Спогад про покинену Катю гострим жалем пройшов у пам’яті. Він притулив лоба до холодного заліза штика. «Годі, годі, це — слабість, це все не потрібно…» Він стрепенувся і заходив по свіжій травичці. «Не час жаліти, не час для любові…»

Коло цегляної стіни, зруйнованої снарядом, стояв, дивлячись у бінокль, кремезний, нахмурений чоловік. Гарна шкіряна куртка, шкіряні штани і м’які козацькі чоботи його були забризкані засохлою гряззю. Біля нього в цегляну стіну раз у раз цокали кулі.

Нижче, за сто кроків від нього, розташувалась батарея і зелені снарядні ящики. Коней тільки що відвели до огорожі, і вони стояли понуро, наваливши паруючих кізяків. Обслуга, сидячи на лафетах, сміялась, курила, поглядала в бік командира з біноклем. Майже всі були матроси, крім трьох обшарпаних бороданів артилеристів.

Дим і пил заступали горизонт — лінії окопів, нерівності землі, садки. Те, що розглядав командир, неясно з’являлось і зникало з поля зору. З-за будинку, де він стояв, вивернувся мідно-червоний, в самому тільнику матрос, прослизнув по-котячому вздовж стіни і сів коло ніг кремезного чоловіка, обхопив коліна татуйованими дужими руками, ледь примружив рижі, як у яструба, очі.

— Коло самого берега два дерева, бачиш? — сказав він стиха.

— Ну?

— За ними — будиночок, стіна біліє, бачиш?

— Ну?

— То ферма.

— Знаю.

— А праворуч — дивись — гай. А он дорога.

— Бачу.

— З чотирьох годин там верхівці пробігли, народ почав повзати. Увечері дві коляски приїхали. Там і сидить диявол, більше ніде.

— Котися вниз, — владно сказав кремезний і підкликав командира батареї. На пагорок виліз бородатий чоловік в овечому кожусі. Кремезний передав йому свій бінокль, і він довго придивлявся.

— Хутір Слюсарєва, ферма, — сказав він застудженим голосом, — дистанція чотири версти з чвертю. Можна і по Слюсарєву вдарити.

Він віддав бінокль, незграбно сповз униз і, надувши горло, ревнув:

— Батарея, готуйсь!.. Дистанція… Перша черга… Вогонь…

Бахнули громовими горлянками гармати, відскочили стволи на компресорах, вилетіло полум’я, і важкі гранати полетіли, бурмочучи про смерть, до високого берега Кубані, до двох голих тополь, де в білому будиночку перед картою сидів похмурий Корнілов.

На другий день штурму був викликаний з обозу генерал Марков з офіцерським полком. У цій колоні ішов Рощин рядовим. Сім верст до Катеринодара, ще густіше, ніж учора, обгорненого пилом канонади, пробігли за одну годину. Попереду йшов у зсунутій на потилицю папасі, у розстебнутій ватяній куртці Марков. Звертаючись до штабного полковника, що ледве встигав за ним, він лаявся і сволочився на адресу вищого командування:

— Розшарпали на частини бригаду, в обозі мене — трах-тарарах — примусили сидіти… Пустили б мене з бригадою — я давно б — трах-тарарах — в Катеринодарі був…

Він перестрибнув через канаву, підняв нагайку і, обернувшись до колони, що розтяглася по зеленому полю, скомандував, — від крику надулись жили на його шиї…

Засапані офіцери, із спітнілими серйозними обличчями, почали перебігати, колона поверталася, як на осі, і розтяглася перед містом чотирма хиткими стрічками по полю. Рощин опинився недалеко від Маркова. Кілька хвилин стояли. Пробували затвори. Поправляли, оглядали патронні сумки. Марков знову скомандував, розтягаючи голосівки, — тоді відділилась сторожова охорона і бігом одійшла далеко вперед. За нею рушили цепи.

З лівого боку, назустріч, роз’їждженою дорогою ледве посувались вози — везли ранених. Деякі йшли пішки, схиливши голови. Багато ранених сиділо на гребенях канав, на перекинутих возах. І здавалось — возів і ранених безліч — вся армія.

Випереджаючи полк, на вороному коні проїхав рослий і гладкий чоловік з вусами, в кашкеті з червоною околичкою і в гарно пошитому френчі з джгутами — погонами конюшенного відомства. Він весело закричав щось до генерала Маркова, але той відвернувся, не відповів. Це був Родзянко, який відпросився з обозу — глянути збоку на штурм.

Полк знову спинився. Здалека почулася команда — багато хто закурив. Усі мовчали, дивились туди, де серед канав і бугрів ховалася сторожова охорона. Генерал Марков, помахуючи нагайкою, пішов у напрямі до високого тополевого гаю. Там, з глибини дерев, що взялися зеленим серпанком, через невеликі проміжки часу здіймалися патлаті стовпи диму, високо злітало гілля і груддя землі.

Стояли довго. Була вже п’ята година. З-за гаю показався вершник — він скакав, пригнувшись до шиї коня. Рощин дивився, як конячка його, вся в милі, закрутилась біля канави, боячись перестрибнути, потім, махнувши хвостом, стрибнула, вершник загубив кашкета. Підскакуючи до полку, він закричав:

— Наступати… артилерійські казарми… генерал попереду… там…

Він кинув рукою туди, де на пагорку маячіло кілька постатей; на одній з них біліла папаха. Залунала команда:

— Цеп, вперед!

Рощину перехопило горло, очі висохли, — була мить страху і захоплення, тіло стало безплотним, було бажання — бігти, кричати, стріляти, колоти, і щоб серце в хвилину захоплення залилося кров’ю: серце — в жертву…

Відділився перший цеп, і в ньому з лівого флангу пішов Рощин. Ось і горбок, де, розставивши ноги, обличчям до наступаючого полку стояв Марков.

— Друзі, друзі, вперед! — повторював він, і завжди примружені очі його здавались зараз розширеними, страшними.

Потім Рощин побачив сухі стебла трави, що стояли сторч. Всюди між ними валялись, як мішки, — ниць і на боку, — нерухомі люди в солдатських сорочках, в матроських куртках, в офіцерських шинелях. Він побачив попереду невисоку огорожу з плитняку і колючі кущі без листя. Спиною до огорожі сидів довголиций чоловік у стьобаному солдатському жилеті, роззявляв і закривав рота.

Рощин перестрибнув через огорожу й побачив широку дорогу. По ній швидко наближались фонтанчики пилу. Це більшовики мели кулеметами по наступаючих. Він спинився, поточився назад, перехопило дух, оглянувся. Ті з наступаючих, хто перескочив через огорожу, лягали. Рощин ліг, припав щокою до колючої землі. З зусиллям примусив себе підвести голову. Цеп лежав. Попереду на полі, кроків за п’ятдесят, тягнувся бугор канави. Рощин схопився і, низько нагинаючись, перебіг ці п’ятдесят кроків. Серце шалено калатало. Він упав у канаву, в липку грязь. За ним поодинці побіг весь цеп. Один, другий, не добігши, вклякли. Лежачи в канаві, важко дихали. Над головами по гребеню мели кулями.

Але ось попереду щось змінилось, звідкілясь засвистали снаряди в бік казарм. Вогонь кулеметів ослаб.

Цеп з зусиллям піднявся і рушив уперед. Рощин бачив свою довгу червонувато-чорну тінь, що сковзала по нерівному полю. Вона кривилась, то вкорочувалась, то втікала бог зна куди. Подумав: «Як дивно, все ще живий і навіть — тінь від мене».

Знову посилився вогонь з боку казарм, але поріділий цеп уже заліг за сто кроків від них у глибокому водориї. Там по сірому глинястому дну походжав Марков із страшними очима.

— Панове, панове, — повторював він, — невеликий перепочинок… Покуріть, чорт візьми… І — останній удар… Дурниці, всього сто кроків…

Поруч з Рощиним низенький лисий офіцер, дивлячись на верхній край ярка, що курів від куль, повторював неголосно одну й ту саму матірну лайку. Кілька чоловік лежало, закривши обличчя руками. Один, присівши і тримаючись за лоб, блював кров’ю. Багато хто, як гієни в клітках, ходили сюди й туди по дну яру. Пролунала команда: «Вперед, вперед!» Ніхто наче й не почув її. Рощин судорожним рухом затягнув паска, вхопився за кущ, поліз нагору. Зірвався, заскреготів зубами, поліз знову. І вгорі яру побачив Маркова, що присів навпочіпки. Він кричав:

— В атаку! Вперед!

Рощин побачив за кілька кроків попереду, як миготіли діряві підметки Маркова. Кілька чоловік випередили його. Цегляна стіна казарми була заллята призахідним сонцем. Блищали у вікнах уламки шибок. Якісь фігурки втікали від казарм по полю до далеких будинків з палісадниками…

Купка цивільних і солдатів стояла коло зламаної гімнастики на піщаному дворі артилерійських казарм. Обличчя були бліді, змарнілі, зосереджені, очі опущені, руки висіли, як неживі.

Перед ними стояла купка трохи менша, — офіцерів, — спираючись на гвинтівки. Вони з тяжкою ненавистю дивились на полонених. Ті й ті мовчали, ждучи. Але ось на дорозі показався ротмістр фон Мекке, що йшов швидко, підскоком, той самий, — Рощин впізнав його, — з очима вбивці, який не проспався.

— Всіх, — крикнув він весело, — наказано — всіх… Панове, десять чоловік, виходьте…

Перш ніж десять офіцерів, клацаючи затворами, виступили вперед, полонені заворушились. Один, грудистий і рослий, став скидати через голову сукняну сорочку. Другий, — цивільний, сухотний і беззубий, з прямими чорними вусами, — закричав ридаючим голосом:

— Пийте, паразити, робітничу кров!

Двоє міцно обнялися. Чийсь хрипкий голос нескладно затягнув: «Повстаньте, гнані і голодні…» Десять офіцерів втиснули ложа гвинтівок у плечі. В цей час Рощин відчув пильний погляд. Підвів голову. (Він сидів на ящику, перевзувався). На нього дивились очі (обличчя не бачив) з передсмертним докором, з високою поважністю… «Знайомі, рідні сірі очі, боже мій!»

— Плі!

Не разом, поквапливо ударили постріли. Залунав стогін, крики, Рощин низько нахилився, обмотуючи брудною онучею ногу, зачеплену кулею.

Другий день, як і перший, не приніс перемоги добровольцям. Правда, на правому флангу були зайняті артилерійські казарми, але в центрі не просунулись, ні на крок, і корніловський полк, що бився там, втратив убитим командира, підполковника Нєженцева, улюбленця Корнілова. На лівому флангу кіннота Ерделі відступала. Червоні билися з не чуваною досі упертістю, хоч у Катеринодарі в кожному майже будинку лежали поранені. Багато жінок і дітей було вбито поблизу окопів і на вулицях. Якби на місці Автономова було бойове, вміле командування загальним наступом червоних військ, — Добровольча армія, розтріпана, з перемішаними частинами, неминуче була б збита і знищена.

На третій день сяк-так і ким попало поповнені полки добровольців знову були кинені в атаку і знову відкотилися до вихідних ліній. Багато хто, покидавши гвинтівки, пішов у тил, в обоз. Генерали занепали духом. На позиції приїхав Алексєєв, похитав сивою головою, поїхав. Але ніхто не смів піти і сказати головнокомандуючому, що гра вже програна і що, — коли чудом яким-небудь і вдертися в Катеринодар, — однаково тепер не вдержати міста.

Корнілов, після того як поцілував у мертвий лоб любимця свого Нєженцева, якого привезли возом на ферму під його вікно, більше не розкривав рота і ні з ким не говорив. Тільки один раз, коли біля самого дому розірвалась шрапнель і одна з куль крізь вікно увігналась у стелю, він похмуро показав на цю кулю сухим пальцем і сказав навіщось ад’ютантові Хаджієву:

— Збережіть її, хан.

У ніч на четверту добу по всіх польових телефонах надійшло розпорядження головнокомандуючого: «Продовжувати штурм».

Але на четвертий день усім стало ясно, що темп атаки дуже ослаб. Генерал Кутепов, який змінив убитого Нєженцева, не міг підняти корніловського (найкращого в армії) полку, що лежав у городах. Частини билися мляво. Кіннота Ерделі продовжувала відступати. Марков, надірвавши від крику і лайки голос, засинав на ходу, його офіцери не могли висунути носа далі казарми.

Опівдні в кімнаті Корнілова зібралась військова рада з генералів Алексєєва, Романовського, Маркова, Богаєвського, Филимонова і Денікіна. Корнілов, увібравши маленьку срібну голову в плечі, слухав доповідь Романовського:

«Снарядів нема, патронів нема. Добровольці козаки розходяться по станицях. Усі полки пошарпані. Стан пригнічений. Багато не ранених з бойової лінії йдуть в обоз…» І так далі…

Генерали слухали, опустивши очі. Марков, приткнувшись на чиєсь плече, спав. В сутінках (бо вікно було запнуте) вилицювате обличчя Корнілова було схоже на висхлу мумію. Він сказав глухуватим голосом:

— Отже, панове, становище дійсно тяжке. Я не бачу іншого виходу, як узяти Катеринодар. Я вирішив завтра на світанку атакувати місто по всьому фронту. В резерві залишився полк Казановича. Я його сам поведу в атаку.

Він раптом засопів. Генерали сиділи, похиливши голови. Кремезний, з напівсивою борідкою, схожий на служаку чиновника, генерал Денікін, що хворів на бронхіт, гукнув мимоволі: «О господи, господи!» — закашлявся і пішов до дверей. В спину йому Корнілов блиснув чорними очима. Він вислухав заперечення, встав і відпустив раду. Вирішальний штурм був призначений на перше квітня.

Через півгодини в кімнату повернувся Денікін, все ще висвистуючи грудьми. Сів і сказав з м’якою щирістю:

— Ваше високопревосходительство, дозвольте, як людина людині, поставити вам запитання.

— Я слухаю вас, Антоне Івановичу.

— Лавре Георгійовичу, чому ви такі непохитні?

Корнілов відповів зразу, наче давно вже приготував цю відповідь.

— Іншого виходу нема. Якщо не візьмемо Катеринодара, я пущу кулю в лоб. (Пальцем з обгризеним до кореня нігтем він показав собі на скроню).

— Ви цього не зробите! — Денікін підняв повні, дуже білі руки, притиснув їх до грудей. — Перед богом, перед батьківщиною… Хто поведе армію, Лавре Георгійовичу?..

— Ви, ваше превосходительство…

І нетерплячим жестом Корнілов дав зрозуміти, що кінчає цю розмову.

Жаркий ранок 31 березня був безхмарним. Від зеленої вже землі піднімались хвилі випарів. Ліниво в крутих берегах пливли каламутно-жовті води Кубані, тільки дене-де скидалася риба. Було тихо. Лише зрідка ляскав постріл та бухала вдалині гармата, посвистуючи пролітав снаряд. Люди відпочивали, щоб узавтра почати новий кривавий бій.

Підпоручик Долинський курив на ганку будинку. Думав: «Випрати б сорочку, кальсони, носки… Добре було б скупатися». Навіть птиця якась залітна весело висвистувала в гаю. Долинський підвів голову. «Ф’юїть» — тиркнула граната прямо в зелений гай. З залізним скреготом розірвалась. Пташка більше не співала. Долинський кинув недокурком на дурну курку, що незрозуміло як не потрапила в суп, зітхнув, повернувся в будинок, сів коло дверей, але зараз же схопився й увійшов у напівтемну кімнату. Корнілов стояв коло стола, підтягуючи штани.

— Що, чай ще не готовий? — спитав він тихо.

— Через хвилину буде готовий, ваше високопревосходительство, я дав розпорядження.

Корнілов сів до стола, поклав на нього лікті, підніс сухеньку долоню до лоба, потер зморшки.

— Щось я вам хотів сказати, підпоручику… От, не згадаю, просто біда…

Долинський, ждучи, що він скаже, нагнувся над столом. Все це було так не схоже на головнокомандуючого, — тихий голос, розгубленість, — що йому стало страшно.

Корнілов повторив:

— Просто біда… Згадаю, звичайно, ви не йдіть… Оце дивився у вікно — ранок чудовий… Ага, ось що…

Він замовк і підвів голову, прислухаючись. Тепер і Долинський почув, як, наближаючись і надриваючись, вила граната, здавалось — прямо в запнуте вікно. Долинський поточився назад. Страшно тріснуло над головою. Рвонуло повітря. Блиснуло полум’я. По кімнаті метнулося знизу вгору розчепірене тілр головнокомандуючого…

Долинського викинуло в вікно. Він сидів на траві, весь білий від вапна, з тремтячими губами. До нього побігли.

Біля тіла Корнілова, що лежав на носилках і до половини був прикритий буркою, порався навпочіпки лікар. Осторонь стояли купкою штабні, і ближче до носилок — Денікін, — в незграбно надітому крислатому кашкеті.

Хвилину тому Корнілов ще дихав. На тілі його не було видно пошкоджень, тільки невелика подряпина на виску. Лікар був непоказний чоловік, але в цю хвилину він розумів, що всі погляди спинились на ньому, і, — хоч йому було ясно, що все вже скінчено, — він продовжував значливо оглядати тіло. Не поспішаючи встав, поправив окуляри і похитав головою, ніби кажучи: «На жаль, тут медицина безсильна».

До нього підійшов Денікін, промовив придушено:

— Скажіть же що-небудь втішне.

— Безнадійний! — лікар розвів руками. — Кінець.

Денікін судорожно вихопив хустинку, притулив до очей і затрясся. Кремезне його тіло все осіло. Купка штабних підійшла до нього, дивлячись уже не на труп, а на нього. Ставши навколішки, він перехрестив жовтовоскове обличчя Корнілова і поцілував його в лоб. Двоє офіцерів підвели його. Третій промовив схвильовано:

— Панове, хто ж прийме командування?

— Та я, звичайно, я прийму, — високим, ридаючим голосом вигукнув Денікін. — Про це було раніш розпорядження Лавра Георгійовича, про це він ще вчора мені говорив…

Тієї ж ночі всі частини Добровольчої армії нечутно залишили позиції, і піхота, кіннота, обози, лазарети й підводи з політичними діячами пішли на північ, в напрямку хуторів Гначбау, везучи з собою два трупи — Корнілова і Нєженцева.

Корніловський похід не вдався. Головні вожді і половина учасників його загинули. Здавалося — майбутньому історикові потрібно буде лише кілька слів, щоб згадати про нього.

Насправді ж корніловський «льодовий похід» мав надзвичайно велике значення. Білі знайшли в ньому вперше свою мову, свою легенду, дістали бойову термінологію, — все, аж до нововстановленого білого ордена, що зображував на георгіївській стрічці меч і терновий вінок.

Надалі при наборах і мобілізаціях, у неприємних переговорах з іноземцями та під час непорозумінь з місцевим населенням вони висували першим і найвищим аргументом вінець великомучеництва. Заперечувати було нічого: ну що ж, наприклад, що генерал такий-то перешмагав цілий повіт шомполами (шомполував, як тоді стисло висловлювались). Шмагали великомученики, наступники великомучеників, а з них нічого й не візьмеш.

Корніловський похід був тим початком, коли, слідом за прологом, піднімається завіса трагедії, і сцени, одна за одну страшніша і згубніша, проходять перед очима в нестерпній кількості.

IV

Олексій Красильников зіскочив з підніжка вагона, взяв брата, як дитину, на руки, поставив на перон. Мотрона стояла коло вокзальних дверей, біля дзвона. Семен не зразу впізнав її: вона була в міському пальті, чорне блискуче волосся її покривала зав’язана очіпком, по новій радянській моді, біла гарна хустка. Молоде, кругле, вродливе обличчя її було злякане, губи міцно стиснені.

Коли Семен, підтримуваний братом, підійшов, ледве переступаючи ногами, карі очі Мотрони закліпали, лице її затремтіло…

— Голубчику мій, — сказала вона тихо, — змарнів же як.

Семен болісно зітхнув, поклав руку на плече дружині, торкнувся губами її чистої, холодної щоки. Олексій взяв у неї батога. Постояли мовчки. Олексій сказав:

— От тобі й чоловіка приставив. Убивали, та не вбили. Нічого — косити разом будемо. Ну, їдьмо, дорогі родичі.

Мотрона ніжно й сильно обняла Семена за спину, довела до воза, де поверх домотканого килимка лежали вишивані подушки. Посадила, сіла поруч, простягнула ноги в нових, міського фасону, черевиках. Олексій, поправляючи шлею, сказав весело:

— В лютому один кавалер від ешелону відбився. Я його дві доби самогоном наливав. Ну, і п’ятсот карбованців дав ще керенками, от тобі й кінь. — Він ласкаво ляпнув сильного рижого коня по заду. Скочив на передок воза, поправив смушеву шапку, сіпнув за віжки. Виїхали на польовий шлях, в ледве зазеленілі поля, над якими в сонячному світлі, тріпсчучи крильми, завзято співав жайворонок. На небрите, землисте Семенове обличчя набігла усмішка, Мотрона, пригортаючи його до себе, поглядом запитала, і він відповів:

— Еге ж, ви тут користуєтесь…

Приємно було Семенові увійти в простору, чисто вибілену хату. І зелені віконниці на маленьких віконцях, і новий дощаний ганок, і от, — ступив через знайомі низенькі двері, — тепла, чисто вимащена крейдою піч, міцний стіл, накритий вишиваною скатеркою, на полиці — якийсь зовсім не сільський посуд з нікелю і фарфору, ліворуч — спальня Мотрони з металевим широким ліжком, накритим мереживним укривалом, з купою збитих подушок, праворуч — кімната Олексія (де колись жив покійний батько), на стіні — вуздечка, сідло, оздоблена збруя, шабля, гвинтівка, фотографія, і в усіх трьох кімнатах — дбайливо розставлені квіти в риновках, фікуси й кактуси, — весь цей достаток і чистота здивували Семена. Півтора року він не був удома, і — дивись — фікуси й ліжко, як у принцеси, і міська одежа на Мотроні.

— Поміщиками живете, — сказав він, сідаючи на лаву і насилу розмотуючи шарф. Мотрона поклала міське пальто в скриню, почепила фартуха, перекинула скатерку виворотом догори і швидко подала на стіл. Сунула в піч рогач і, присівши під тягарем, так що голі по лікті руки її порожевіли, витягла на припічок чавун з борщем. На столі вже стояли і сало, і копчена гусятина, і в’ялена риба. Мотрона блиснула очима на Олексія, він моргнув, вона принесла череп’яний глечик з самогоном.

Коли брати сіли за стіл, Олексій підніс братові першому чарку. Мотрона вклонилась. І коли Семен випив вогненного перваку, ледве віддихався, — обоє — і Мотрона, і Олексій — витерли очі. Значить, дуже були раді, що Семен живий і сидить за столом з ними.

— Живемо, братику, не те, щоб уже на диво, — а нічого, хазяйновито, — сказав Олексій, коли скінчили їсти борщ. Мотрона прибрала тарілки з кістками і сіла близько до чоловіка. — Пам’ятаєш, на князівській дачі клин біля гаю, земелька — золоте дно? Багато я погорлав у громаді, шість відер самогону поставив людям — відрізали. Тепер ми з Мотроною його виорали. Та цього року непоганий був урожай на ниві коло річки. Все, що бачиш: ліжко, дзеркало, кофейники, ложки-миски, різне ганчір’я-барахло, — все цієї зими придбали. Мотрона твоя дуже люта до господарства. Жодного базарного дня не пропускає. Я ще по-старому — на гроші продаю, а вона — ні: зараз кабана заколе, курчат наріже, борошна там, картоплі — на віз, підіткне спідницю і — до міста… І на базар не виїжджає, а прямо йде до різних колишніх панів на квартиру, очима нишпорить: «За це,»— каже, — ліжко — два пуди борошна і шість фунтів сала… За цю, — каже, — покривалу — картоплі…» Просто сміх, як з базару їдемо, — чисті тобі цигани — на возі хурда-бурда.

Мотрона, тиснучи чоловікові руку, говорила:

— Двоюрідну мою сестру, Явдоху, пам’ятаєш? Старша за мене на рік, — за Олексія її сватаємо.

Олексій сміявся, шукаючи чогось у кишені.

— Жінки, вони перш за мене вирішили… А воно й справді, брат, обридло вдівцем жити. Нап’єшся і — до звідниці, така гидота, потім не відплюєшся…

Він вийняв кисеїг і обгорілу люльку з мідними висячими брязкальцями, насипав доморослого тютюну, і заклубочився дим по хаті. У Семена від балачок та від самогону запаморочилась голова. Сидів, слухав, дивувався.

Смерком Мотрона повела його в баньку, дбайливо вимила, попарила, нахльоскала віником, закутала в кожушок, і знову сиділи за столом, вечеряли, вихилили череп’яний жбанчик до останньої краплини. Семен хоч був ще слабий, але ліг спати з жінкою і заснув, обвитий за шию її гарячою рукою. А вранці — розплющив очі — в хаті було прибрано, тепло. Мотрона, поблискуючи очима, білозубою усмішкою, місила тісто. Олексій незабаром мав приїхати з поля снідати. Весняне світло лилося в чисті віконця, блищало листя фікусів. Семен сів на ліжку, потягнувся: наче вдвоє прибуло здоров’я за вчорашній день, за цю ніч, переслану з Мотроною. Одягнувся, умився, спитав — де у брата бритва? — в його кімнаті біля вікна перед уламком дзеркала побрився. Вийшов на вулицю, став коло воріт і вклонився старому-престарому дідові, що сидів у сусідів у палісаднику, — він пам’ятав чотирьох імператорів. Дід скинув шапку, поважно кивнув головою — і знову сидів, рівно поставивши мертві ноги у валянках, рівно склавши жилаві руки на костурі.

Знайома вулиця в цей час була безлюдна. Між хатами виднілися смуги озимини, що далеко йшли в поле. На могилах, на обрії де-не-де стояли розпряжені вози. Семен подивився в лівий бік — над крейдяним урвищем ліниво махали крилами два вітряки. Нижче, на схилі, серед садів і солом’яних покрівель, біліла дзвіниця. За ще прозорим гаєм горіли від сонця вікна колишнього князівського будинку. Кричало гайвороння над гніздами. І гай, і красивий фасад будинку відбивалися в заливному озері. Там коло води лежали корови, бігали діти.

Семен стояв і поглядав спідлоба, засунувши руки у просторі кишені братового сіряка. Дивився, і находив сум йому на серце, і потроху крізь прозорі хвилі спеки, що струменіли над селом, над ліловими садами і зораною землею, бачив він уже не цей мир і тишу. Під’їхав Олексій возом, ще здалека весело гукнув. Відчиняючи ворота, уважно глянув на Семена. Випріг коня і почав мити руки на дворі під висячим рукомийником.

— Нічого, братику, призвичаїшся, — сказав він лагідно. — Я теж, з германського фронту повернувся, ну — не дивився б ні на що: кров в очах, нудьга… Ах, будь вона, ця війна, проклята… Ходімо снідати.

Семен промовчав. Але й Мотрона помітила, що чоловік невеселий. Після сніданку Олексій знову поїхав у поле. Мотрона, боса, підтикавшись, пішла возити гній другою конякою. Семен ліг на братову постіль. Перевертався, не міг заснути. Смуток лежав на серці. Зціпивши зуби, думав: «Не зрозуміють, і говорити нічого з ними». Але увечері, коли вийшли втрьох посидіти коло воріт на колодках, Семен не витримав, сказав:

— Ти, Олексію, гвинтівку б все-таки вичистив.

— А ну її зовсім… Воювати, брат, тепер сто років не будемо.

— Рано зраділи. Рано фікуси завели.

— А ти не сердься передчасно. — Олексій закурив люльку, сплюнув між ноги. — Давай говорити по-мужицькому, ми не на мітингу. Я ж це все знаю, що на мітингах говорять, — сам кричав. Тільки ти, Семене, умій слухати, що тобі потрібно, а чого тобі не потрібно — те пропускай. Скажімо — землю трудящим. Це цілком правильно. Тепер, скажімо, — комітети бідноти. У нас у селі ми цих комітетчиків загнуздали. А он у Сосновці комітет бідноти що хоче, те й робить, такі реквізиції, таке чортовиння, — хоч утікай. Маєток графа Бобринського весь пішов під радгосп, мужикам землі ані вершка не нарізали. А хто в комітеті? Двоє місцевих бурлак безкінних, а решта — чорт їх знає хто, зайди, якісь каторжники… Зрозумів чи ні?..

— Ех, та не про те я… — Семен відвернувся.

— Отож-бо, що не про те, а я про те саме. В сімнадцятому році і я на фронті кричав про буржуазію. А садонуло, — дай боже йому здоров’я, хто мене садонув тоді кулею в ногу, — зразу евакуювався додому. Бачускільки не наїсишся, другого дня знову їсти хочеться. Трудись…

Семен постукав нігтями по колоді:

— Земля під вами горить, а ви спати лягли.

— Може, у вас у флоті, — сказав Олексій твердо, — або в містах революція і не скінчилась. А в нас вона скінчилась, як тільки землю поділили. Тепер ось що буде: закінчимо сівбу і візьмемось ми за комітетчиків. До Петра жодного комітету бідноти не залишимо. Живими в землю закопаємо. Комуністів ми не боїмося. Ми ніякого чорта не боїмося, це ти запам’ятай…

— Годі, Олексію Івановичу, дивись — він весь тремтить, — промовила Мотрона тихо. — Хіба можна з хворого питати?

— Не хворий я… Чужий я тут! — крикнув Семен, устав і відійшов до тину.

На цьому розмова і скінчилась.

У смузі вже згаслої зорі літали два кажани, два чортики. Де-не-де світилося у вікнах — кінчали вечеряти. Здалека линула пісня — дівочі голоси. Ось пісня урвалась, і широкою темною вулицею дрібно застукотіли копита. Той, що скакав, спинився, щось крикнув, знову погнав коня. Олексій вийняв з рота люльку, прислухаючись. Підвівся з колоди.

— Нещастя якесь? — спитала Мотрона тремтячим голосом.

Нарешті показався верхівець — парубок без шапки скакав, метляючи босими ногами.

— Німці йдуть! — крикнув він. — У Сосновці вже чотирьох чоловік убили!..

Після укладення миру, на середину березня за новим стилем, німецькі війська по всій лінії від Риги до Чорного моря почали наступ на Україну і Донбас.

Німці повинні були одержати за мирним договором із Центральною радою 75 мільйонів пудів хліба, 11 мільйонів пудів живої худоби, 2 мільйони гусей і курей, 2 1/2 мільйона пудів цукру, 20 мільйонів літрів спирту, 212 тисячі вагонів яєць, 4 тисячі пудів сала, крім того — масло, шкури, вовну, дерево та інше…

Німці наступали на Україну за всіма правилами — колонами зелено-попелястого кольору, в сталевих шоломах. Невеликі заслони червоних військ зміталися важкою німецькою артилерією.

Ішли війська, автомобільні обози, величезні артилерійські парки з гарматами, пофарбованими зламаними лініями у строкаті кольори, гриміли танки і броньові автомобілі, везли понтони, цілі мости для переправ. Дзижчали в небі ключі аеропланів.

Це була навала техніки на майже безоружний народ. Червоні загони, — з фронтовиків, селян, шахтарів і міських робітників, — розрізнені й кількістю набагато менші за німецьке військо, відходили з боями на північ і на схід.

У Києві на місце Центральної ради, яка продала німцям Україну, був посаджений генерал з царського почту Скоропадський; одягнений у любу самостійникам синю свитку, взявшись у боки, держав гетьманську булаву: «Хай живе щира Україна! Віднині й навіки — мир, порядок і благоліпність. Робітники — до верстатів, хлібороби — до плуга! Цур, цур! — згинь, червона маро!»

Через тиждень після того, як вулицею села Володимирського проскакав страшний вісник, вранці на крейдяній кручі коло вітряків показався кінний роз’їзд, — двадцять вершників на рослих вороних конях, — рослі, неросійського вигляду, в коротких зелено-сірих мундирах і уланських шапках із шнурами. Подивилися вниз на село і злізли з коней.

В селі були ще люди — багато їх сьогодні не виїхало в поле. І от побігли од воріт до воріт хлопчики, перегукнулися жінки через тини, і незабаром на церковному майдані зібралася юрба. Дивилися вгору, де коло вітряків, ясно було видно, — улани ставили два кулемети.

А незабаром після цього, з другого боку, по селу загримотіли ковані колеса, заляскав батіг, і на майдан широкою риссю влетіла пара карих у милі, запряжена у військовий візок. На козлах правив білоокий, з довгою нижньою щелепою, незграбний солдат у безкозирці і в вузькому мундирі. Позад нього, — руки в боки, — сидів німецький офіцер, суворий і чудний на вигляд пан, із скельцем в оці і в новенькому, наче іграшковому, кашкеті. По лівий бік його тулився старий знайомий, князівський управитель, який утік минулої осені з маєтку в самих спідніх.

Тепер він сидів насупившись, у доброму пальті, в теплому картузі, — круглолиций, бритий, в золотих окулярах, — Григорій Карлович Міль. Ох, і зачухались мужики, як побачили Григорія Карловича.

— Шапки долой! — несподівано крикнув по-російськи чудний офіцер. Деякі, хто стояв ближче, нехотя скинули шапки. На майдані притихло. Офіцер, сидячи так само, руки в боки, поблискуючи скельцем, почав говорити, відрубуючи слова, з зусиллям, але правильно вимовляючи:

— Хлібороби села Володимирського, ви побачили там, на горбі, два німецькі кулемети, вони чудово діють… Ви, звичайно, розсудливі хлібороби. Я б не хотів заподіяти вам шкоди. Мушу сказати, що німецькі війська імператора Вільгельма прийшли до вас для того, щоб відновити серед вас життя чесних людей. Ми, німці, не любимо, коли крадуть чужу власність, за це ми караємо дуже нещадно. Більшовики вас учили іншого, правда ж? За це ми прогнали більшовиків, вони ніколи більше до вас не повернуться. Раджу вам добре подумати про свої погані вчинки, а також про те, щоб негайно повернути власникові цього маєтку те, що ви в нього украли…

В юрбі навіть крекнули після цих слів. Григорій Карлович весь час свдів, насунувши козирок на очі,-уважно придивлявся до селян. Один раз на повному обличчі його майнула переможна усмішка, — видно, він впізнав когось. Офіцер скінчив промову. Мужики мовчали.

— Я виконав свій обов’язок. Тепер скажіть ви, пане Міль, — звернувся до нього офіцер.

Григорій Карлович дуже шанобливими словами відхилив цю пропозицію:

— Пане лейтенант, мені з ними говорити нема про що. Вони й так усе зрозуміли.

— Гаразд, — сказав офіцер, якому було байдуже. — Август, поїхали!

Солдат у безкозирці ляснув батогом, і військовий візок покотився крізь юрбу, що розступилася, до князівського будинку, де ще три дні тому перебував волвиконком. Селяни дивилися вслід.

— Взявся в боки німець, — промовив у юрбі чийсь голос.

— А Григорій Карлович, люди добрі, щось мовчить.

— Зажди, він ще розговориться.

— От біда, господи, — та за що ж це?..

— А тепер скоро жди справника.

— В Сосновку вже прибув. Скликав сход і давай людей лаяти: ви, мовляв, такі-сякі, грабіжники, бандити, забули дев’ятсот п’ятий рік? Години зо три чистив, і все по матері. Всю політику пояснив.

— А що ж тепер буде?

— А шмагати будуть.

— Зажди, а як же зоране? Чиє воно тепер?

— Зоране споловини. Зібрати дадуть, половину — князеві.

— Ех, чорт, піду я…

— Куди підеш, дурню?..

Поговорили селяни, розійшлись. А надвечір понесли в князівський будинок дивани, крісла, ліжка, фіранки, золочені рами з дзеркалами й картинами.

У Красильникова вечеряли, не засвічуючи світла. Олексій щоразу клав ложку, оглядався на вікно, зітхав. Мотрона ходила тихо, як миша, від печі до столу. Семен сидів зсутулившись, кучеряве темне волосся падало йому на лоб. Прибираючи шматки, ставлячи миску з новою стравою, Мотрона раз у раз торкалась його то рукою, то грудьми. Але він не підводив голови, мовчав уперто.

Раптом Олексій відхилився до вікна, ударив у нього нігтями, виглянув. Тепер у вечірній тиші було ясно чути здалека дикий, довгий крик. Мотрона зараз же сіла на лаву, затиснула руки між коліньми.

— Ваську Дементьєва б’ють, — тихо промовив Олексій, — недавно його вели на князівський двір.

— Це вже третього, — прошепотіла Мотрона.

Замовкли, слухали. Крик людини, так само розпачливий і жахливий, висів над вечірнім селом.

Семен рвучко підхопився. Коротким рухом підтягнув паска на штанах і пішов до брата в кімнату. Мотрона теж мовчки кинулась за ним. Він знімав з стіни гвинтівку. Мотрона обхопила його за шию, повисла, закинувши голову, зціпивши білі зуби, — завмерла. Семен хотів відштовхнути її і не міг. Гвинтівка впала на долівку. Тоді він упав на ліжко лицем у П0душку. Мотрона сіла коло нього, поквапливо гладила чоловіка по шорсткому волоссі.

Не надіючись на сили стражників і нового гетьманського війська — гайдамаків, управитель Григорій Карлович Міль клопотався, щоб прислали в село Володимирське гарнізон. Німці охоче погоджувались у таких випадках, і у Володимирське увійшли два взводи з кулеметами.

Солдатів розквартирували по хатах. Казали, нібито Григорій Карлович сам намічав двори під постій. В усякому разі, всі ті з селян, хто брав торік участь у розгромі. князівської садиби, і всі члени волвиконкому з безпартійних (чоловік десять молоді зникло з села ще до того, як з’явились німці) одержали на годівлю по солдатові з конем.

Так і до Олексія Красильникова постукав у ворота бравий німецький солдат у повній амуніції, при гвинтівці і в шоломі. Незрозуміло белькочучи, показав Олексієві ордер, поляпав по плечу:

— Карашо, друг…

Солдатові дали Олексієву кімнату, прибрали тільки збрую і зброю. Солдат зараз же влаштувався — постелив добру ковдру, на стіну почепив фотографію Вільгельма, звелів замести долівку чистіше.

Поки Мотрона замітала, він зібрав брудну білизну і попросив попрати. «Шмуціг, фуй, — говорив він, — біте, прачкать». Потім, дуже всім задоволений, перекинувся в чоботях на постіль і закурив сигару.

Солдат був товстий, з плоскими вусами, закрученими догори. Одежа на ньому була хороша, ладна. І їв він добре, як кабан. Жер усе, що тільки приносила йому в кімнату Мотрона; особливо сподобалось йому солоне свиняче сало. Мотроні жаль було страшенно годувати салом німця, але Олексій сказав: «Облиш, нехай жере та спить, аби тільки носа нікуди не тикав».

Коли нічого було робити, солдат тихенько наспівував військові марші або писав листи на батьківщину на листівках з ландшафтами Києва. Не бешкетував, тільки ходив дуже гучно — тупотів чобітьми, як хазяїн.

У Красильникових було тепер — наче мрець у хаті: сідали за стіл, вставали мовчки. Олексій — невеселий, на лобі зморшки. Мотрона змарніла, зітхала, крадькома втирала сльози фартухом. Найбільше боялась вона за Семена, коли б він не зірвався згарячу. Але він за ці дні наче притих, затаївся.

Тепер щодня у волосній управі і на воротях по дворах розліплювали універсали гетьмана про повернення землі й худоби поміщикам, про реквізиції і побори, про примусовий продаж хліба, про нещадні кари за спроби бунтувати, за переховування комуністів і так далі…

Селяни читали універсали, помовчували. Потім почали доходити зловісні чутки про те, що в такому-то селі скупники під охороною німецької кінноти вивезли навіть немолочений хліб, розплатились неросійськими папірцями, яких і жінки брати не хочуть, в такому-то селі забрали половину худоби, а в такому-то не залишили нібито і горобцеві клюнути.

Ночами у відлюдних місцях мужики стали збиратися невеликими купками, слухали розповіді, кректали. Що тут було робити? Чим допомогти? Така навалилась сила, що тільки мовчи та дихай.

Семен почав ходити на ці збори — поза городами, до річки, під вербу. У піджаку наопашки сидів на землі, курив, слухав. Часом хотілося схопитись, кинути піджака, розпростати плечі: «Товариші!..» Даремно, — тільки налякаєш їх, затрясуть мужики матнями, розбіжаться.

Одного разу смерком на вигоні він зустрів якогось чоловіка — той стояв, вишкірявся. Семен пішов був мимо, чоловік гукнув неголосно:

— Братішка!

Семен здригнувся: невже свій? Спитав, скоса оглядаючи того:

— А чого треба?

— Ти Олексіїв брат?

— Ну, скажімо, так.

— Своїх не впізнаєш… Команду на «Керчи» пам’ятаєш?

— Кожин! Ти? — Семен міцно сунув руку йому в руку.

Стояли, дивились один на одного. Кожин, швидко озирнувшись, сказав:

— Обрізи відпилюєте?

— Ні, у нас поки що тихо.

— А путящі хлопці є?

— Хто їх знає, поки що не видно. Ждемо, що далі буде.

— Що ж ви, хлопці, робите? — заговорив Кожин, і очі його весь час бігали, вдивляючись у сутінкові обриси. — Чого ви дивитесь? Так вас, як гусей, обскубуть, а ви й голівки підставили. А знаєте ви — у нас уже село Успенське все спалили артилерійським вогнем. Жінки, діти розбіглись хто куди, чоловіки в ліс… З Новоспаського народ утікає, з Федорівки, з Гуляйполя — всі до нас…

— До кого ж це — до вас?

— Дібрівський ліс знаєш? Туди збираються… Ну, гаразд. Ти ось що шепни хлопцям: щоб від вашого Володимирського сорок обрізів, та гвинтівок з патронами штук десять, та гранат ручних — скільки зберете, — і це ви заховаєте в стіжку, в полі… Зрозумів? У Сосновці вже під стіжки ховають, хлопці тільки мене ждуть… В Гундяївці тридцять чоловік на конях ждуть. Утікати треба.

— Але куди? До кого?

— Ну, до отамана… Звуть — Щусь. Зараз ми по всій Катеринославщині загони збираємо… Минулого тижня розбили гайдамаків, спалили економію… От, братішка, була кумедія: спирт отой, цукор даром селянам кидали… Значить, пам’ятай — через тиждень прийду…

Він підморгнув Семенові, перескочив через тин і побіг пригнувшись в очерет, де голосно квакали жаби.

Чутки про отаманів, про наскоки доходили до Володимирського, але не вірилось. І от — з’явився живий свідок. Семен того ж вечора розказав про нього братові. Олексій вислухав серйозно.

— Отамана як, кажеш, звати?

— Щусь, кажуть.

— Не чув. Про Махна, Нестора Івановича, ходять чутки, нібито зграя в нього чоловік двадцять п’ять головорізів, — налітають на економії. А про Щуся не чув… Все може бути: тепер мужик на все здатний. Що ж, Щусь то й Щусь, діло святе… Тільки ось що, Семене: мужикам ти поки що не говори. Коли треба буде, скажу сам.

Семен усміхнувся, знизав плечима:

— Ну, ждіть, поки не обскубуть догола.

Того ж вечора Кожин бачився, мабуть, не тільки з Семеном. По селі зашепотіли про обрізи, гранати, про отаманські загони. Де-не-де по дворах, уночі, — коли прислухатись, — почали ширкати напильники. Але поки що все було тихо. Німці навіть навели порядок, видали наказ — з суботи на неділю замітати вулицю. Нічого, — і вулицю замели.

Потім прийшло і лихо. Вранці, коли ще не виганяли напувати худобу, заметеною вулицею пішли стражники і десяцькі з бляхами, застукали у вікна:

— Виходь!

Селяни почали вискакувати за ворота, босоніж, застібаючись, і тут же одержували казенний папір: з такого-то двору — стільки-то хліба, вовни, сала і яєць приставити німецькому інтендантству за таку-то ціну в марках. На майдані коло церкви вже стояв військовий обоз. По дворах, коло воріт осміхались постояльці-німці, в шоломах, з гвинтівками.

Почали чухатись мужики. Той божитись почав, той шапку кинув об землю:

— Та нема ж у нас хліба, боже ж ти мій! Хоч ріж — нема нічого!..

І тут вулицею на дрожках проїхав управитель. Не так солдатів або стражників злякались люди, як його зо-, лотих окулярів, бо Григорій Карлович усе знав, усе бачив.

Він спинив жеребця. До дрожок підійшов справник. Поговорили. Справник гаркнув до стражників, ті увійшли в перше подвір’я і зразу ж під гноєм знайшли зерно, У Григорія Карловича тільки окуляри блиснули, коли він почув, як закричав хазяїн.

В цей час Олексій ходив у себе по подвір’ю, — так розгубився, що жаль було дивитись. Мотрона, насунувши на очі хустку, плакала на ганку.

— Нащо мені гроші, марки оці, нащо? — питав Олексій, піднімав цурку або зламане колесо, кидав у кропиву під тин. Побачив півня, затупотів на нього: — Чортяко! Хапався за замок на коморі: — їсти ж ми що будемо? Марки оці, чи що? Значить, — з торбами хочуть нас пустити? Остаточно розорити?.. Знову в остаточну кабалу?

Семен, сидячи коло Мотрони, сказав:

— Ще гірше буде… Коня твого відберуть.

— Ну, це вже ні! Тут я, брат, — сокирою!

— Пізно нагадався.

— Ой голубчики, — промовила Мотрона, — та я їм горло зубами перегризу…

У ворота гримнули прикладом. Увійшов пожилець, товстий німець, — спокійно, весело, як до себе додому. За ним — шість стражників і цивільний, з гетьманською, у вигляді тризубця, кокардою на чивновницькому кашкеті, з шнурованою книгою в руках.

— Тут — багато, — сказав йому німець, кивнувши на комору, — сал, кліб.

Олексій люто глянув на нього, відійшов і з усієї сили жбурнув великого заіржавленого ключа під ноги гетьманському чиновникові.

— Ну, ну, мерзотнику! — крикнув той. — Різок захотів, сучий сину!

Семен ліктем відкинув Мотрону, кинувся з ганку, але в груди йому зараз же уперлось широке лезо штика.

— Хальт! — крикнув німець твердо і владно. — Руський, на місце!

Цілий день вантажились військові вози, і пізно вночі валка виїхала. Село було пограбоване дощенту. Ніде не світили світла, не сідали вечеряти. По темних хатах вили жінки, затиснувши в кулаку паперові марки…

Ну, поїдуть чоловік з жінкою до міста з цими марками, походять по крамницях, — порожньо: ні цвяшка, ні аршина матерії, ні шматка шкіри. Фабрики не працюють. Хліб, цукор, мило, сировина — поїздами відпливає до Німеччини. Не рояль же чоловікові з жінкою, не старовинну ж голландську картину, не китайський чайник везти додому. Подивляться на чубатих, з одвислими вусами гайдамаків у синіх свитках, в смушевих, з червоним верхом, шапках, потиняються на головній вулиці серед сизо-бритих, в котелках, торговців повітрям і валютою, зітхнуть гірко і їдуть додому ні з чим. А по дорозі верст двадцять від’їхали — стоп, загорілись осі на вагонах, — немає мастила, машинного масла: німці забрали. Пісочком засиплють, поїдуть далі, і знову горять осі.

Від цього всього жінки й вили, затиснувши в кулаку зім’яті німецькі марки, а чоловіки ховали скотину в лісисті яруги, далі від гріха; хто його знає, який узавтра розклеять гетьманський універсал!

У селі не засвічували світла, в усіх хатах було темно. Тільки за гаєм, над озером, яскраво світились вікна князівського будинку. Там управитель частував вечерею німецьких офіцерів. Грала військова музика — дивно й моторошно лунали звуки німецьких вальсів над темним селом. Ось вогненним шнуром, чортзна в яку височінь злетіла ракета на втіху німецьким солдатам, що стояли у дворі маєтку, куди викотили бочку з пивом. Лопнула. І солом’яні покрівлі, сади, верби, біла дзвіниця, тини освітлились повільно падаючими зірками. Багато невеселих облич підвелося до цих вогнів. Світло було таке яскраве, що кожна похмура зморшка виступала на обличчях. Жаль, що їх не можна було сфотографувати в цю хвилину з допомогою якого-небудь невидимого апарата. Такі знімки дали б великий матеріал для роздумування німецькому головному штабові.

Навіть у полі, за версту від села, стало ясно, як удень. Кілька чоловік, що пробиралися до самотнього стіжка, швидко лягли на землю… Тільки один коло стіжка не ліг. Задерши голову до вогників, що падали з неба, усміхнувся:

— От, матері його ковінька!

Вогники погасли, не долетівши до землі, стало чорно. Коло стіжка зійшлися люди, забрязкала, падаючи на землю, зброя.

— Скільки всього?

— Десять обрізів, товаришу Кожин, чотири гвинтівки.

— Мало…

— Не встигли… Завтра вночі ще принесемо.

— А патрони де?

— Ось держи, — в кишенях… Патронів багато.

— Ну, ховай, хлопці, все під стіжок… Гранат, гранат, хлопці, несіть… Обріз — стареча зброя — сидіти за кущем у канаві. Вистрілив, у штани наклав, і — весь бій. А молодому бійцеві потрібна гвинтівка і — найперша річ — граната. Зрозуміли? Ну, а хто може, то — шабля. Вона всім зброям зброя.

— Товаришу Кожин, а якби сьогодні вночі це зробити?

— Їй-богу, всім селом піднімемось… Така злість, — ну, живе ж забрали… З вилами, з косами, можна сказать, з усім трудовим знаряддям підемо… Та їх, сонних, перерізати легше легкого…

— Це хто, ти — командир? — крикнув Кожин рубаючим голосом. Помовчав, заговорив спочатку влесливо, потім усе підвищуючи голос: — Хто тут командир? Цікаво мені… Чи я з дурнями говорю? Або я зараз піду, нехай вас німці, гайдамаки б’ють і грабують… (Пошепки матюкнувся). Дисципліни не знаєте? Чи мало я шаблею голів зрубав за це? Коли їдеш у загін, повинен присягу дати, що цілком, без заперечень будеш коритись отаманові… Інакше — не йди. У нас — воля, пий, гуляй, а гукнув батько: «На коня!» — і ти вже не свій. Зрозуміло? (Помовчав примирливо, але суворо). Ні сьогодні, ні завтра німців чіпати не можна. Тут потрібна велика сила.

— Товаришу Кожин, нам би хоч до Григорія Карловича добратися — він нам однаково жити не дасть.

— Щодо управителя, то — можна, не раніш як на тому тижні, — інакше я з ділами не впораюсь. Цими днями в Осипівці германець згвалтував жінку. Отаке. Та йому у вареники голок підсипала. Попоїв він, вискочив з-за стола — на подвір’я. Перекинувся і незабаром з нього дух вийшов. Німці цю жінку тут-таки й порішили. Чоловіки за сокири. Що тут німці зробили, — і згадувати не хочеться… Тепер і місця цього, де Осипівка стояла, не знайдеш… От як воно, коли самовільно, тяп та ляп! Зрозуміли?

Мотрона зітхала, перевертаючись на ліжку. Починало світати, співали півні. Лягала роса на підвіконник відчиненого вікна. Дзвенів комарик. На припічку прокинулась кішка, легенько стрибнула й пішла нюхати сміття в кутку.

Брати стиха розмовляли коло ненакритого стола: Семен — підперши руками голову, Олексій — все нахиляючись до нього, все заглядаючи йому в обличчя:

— Не можу я, Семене, зрозумій ти, рідний. Мотрона одна не впорається з господарством. Адже тут роками збирано, — як же його покинути? Розорять останнє. Повернешся на порожнє місце.

— Як покинути? — сказав Семен. — Пропаде твоє господарство — ото велика біда! Переможемо — кам’яний дім збудуєш. — Він усміхнувся. — Партизанська війна потрібна, а ти з своїм господарством.

— Знову ж кажу — хто вас годуватиме?

— А ти й так не нас годуєш, — німців, та гетьмана, та різну наволоч годуєш… Раб…

— Стривай. В сімнадцятому році я не бився за революцію? В солдатський комітет мене не обирали? Імперіалістичного фронту я не розкладав? Отож-бо… Ти мене не страми, Семене… І зараз, — ну, нехай би підійшла Червона Армія, я перший схоплю гвинтівку. А куди я піду в ліс, до яких отаманів?

— Тепер і отамани в пригоді стануть.

— Так-то воно так.

— Рана проклята зв’язала мене, — Семен поклав руки на стіл… — Оце моя мука… А наших чорноморських хлопців багато пішло в ці загони… Запалимо Україну з чотирьох кінців, зажди тільки…

— Кожина ти бачив ще?

— Бачив.

— Що він говорить?

— А ми з ним говорили, що незабаром освітлення влаштуємо на селі.

Олексій глянув на брата, зблід, похилив голову.

— Так, звісно, слід було б… Стирчить ця проклята садиба, як більмо… Поки Григорій Карлович живий, він нам дихати не дасть.

Мотрона скочила з постелі в одній сорочці, — тільки накинула шаль з рожами, — підійшла і кілька разів постукала кісточками кулака по столу:

— Моє добро беруть, я терпіти не буду! Ми, жінки, швидше за вас розправимося з цими чортами.

Семен несподівано весело глянув на неї:

— Ну? Як же ви, жінки, воюватимете? Цікаво.

— Будемо воювати по-жіночому. Сяде він жерти, — миш’яку… Порошки ми дістанемо. На сіно в сарай його заманю, або в баню, — в’язальної голки у мене немає, чи що? Так шпигну в те місце — не ойкне. Ми почнемо, ви тільки не злякайтесь… А треба — то й ми з гвинтівками підемо, не гірш за вас…

Семен тупнув ногою, засміявся на все горло:

— Оце — жінка, ух ти чорт!

— Пусти! — Махнувши хусткою, Мотрона коло порога сунула босі ноги в черевики, потупала ними й пішла, мабуть, подивитися до худоби. Семен і Олексій довго хитали головами, усміхаючись: «Отаман жінка, ну й жінка». У відчинене вікно залетів передранішній вітрець, зашурхотів листям фікусів, і донеслось бурмотіння й уривки якоїсь неросійської пісні. Це повертався з садиби п’яний пожилець-німець, загрібав порох чобітьми.

Олексій з люттю зачинив вікно.

— Пішов би ти, Семене, та ліг.

— Боїшся?

— Та причепиться п’яний чорт… Він пам’ятає, як ти на нього кидався.

— І ще раз кинусь. — Семен підвівся, пішов був у свою кімнату. — Ех, Альоша, революція через це гине, що вас розворушити трудно… Корнілова вам мало? Гайдамаків, німців мало? Чого вам ще? — Він раптом замовк. — Стривай…

Надворі почулося бурмотіння, важко, невпевнено затупотіли чобітьми. Пролунав злий жіночий крик: «Пусти!..» Потім — метушня, сопіння, і знову, ще голосніше, як від болю, закричала Мотрона: «Семене, Семене!..»

На кривих ногах, шалено вискочив Семен з хати. Олексій тільки схопився за лаву, залишився сидіти, — однаково, він знав, що буває, коли так кидаються люди. Подумав: «Недавно в сінях сокиру залишив, нею значить…» Диким голосом крикнув Семен на дворі. Почувся хрусткий удар. На дворі щось зашипіло, забулькотіло, важко повалилось.

Увійшла Мотрона, біла як полотно, тягла за собою хустку. Прихилилась до печі, дихаючи високими грудьми. Раптом замахала руками на Олексія, на очі його…

На дверях показався Семен, спокійний, блідий:

— Брате, допоможи, занести його треба куди-небудь, закопати…

V

Німецькі війська дійшли до рубежів Дону й Азовського моря і зупинилися. Німці оволоділи багатющим краєм, більшим, ніж уся Німеччина. Тут, на Дону, так само, як і на Україні, німецький головний штаб негайно втрутився в політику і зміцнив велике землеволодіння — станичників, багате козацтво, яке лише років чотири тому нахвалялося з наскоку взяти Берлін. Ці самі кремезні, з червоними лампасами, широколиці козаки, дужі, наче з сталі вилиті, здавались тепер свійськими овечками.

Ще німці не підходили до Ростова, як уже десятитисячна козача армія під командою похідного отамана Попова кинулась на донську столицю Новочеркаськ. У кривавому бою на високому плоскогір’ї — над Доном — червоні козаки Новочеркаського гарнізону й більшовики, які надійшли на той час з Ростова, почали перемагати донців. Але справу вирішив фантастичний випадок.

З Румунії пішки йшов добровольчий загін полковника Дроздовського. 22 квітня він несподівано вдерся в Ростов, тримав його до вечора і був вибитий. Дроздовці йшли степом — шукали корніловську армію. В дорозі, 25 квітня, почули під Новочеркаськом шум битви. Не питаючи, — хто, чому й чого б’ється, — повернули до міста, врізалися з броньовиками у резерви червоних і зчинили страшний переполох. Побачивши допомогу, що звалилася наче з неба, донці перейшли в контратаку, завернули і погнали червоних. Новочеркаськ був зайнятий. Влада від ревкому перейшла до Кругу порятунку Дону. А потім підійшли й німці.

Під їх заступництвом Козачий круг у Новочеркаську, — куди німці, розумно зробивши, не ввели гарнізону, — вручив отаманський пернач генералові Краснову, — як він сам висловлювався: «Особистому другові імператора Вільгельма». Задзвонили в усі дзвони в соборі. На величезному брукованому майдані перед собором станичники закричали: «Ура!» І сиві козаки говорили: «Ну, в час добрий».

Далі за Ростов, у глиб Дону й Кубані, німці не пішли. Вони спробували були приборкати Батайськ — станицю, що лежала на лівому березі навпроти Ростова, населену робочим людом з ростовських майстерень та фабрик і приміською біднотою. Але незважаючи на ураганний вогонь і кровопролитні атаки, взяти його так і не змогли. Батайськ, майже весь заллятий повіддю, опирався відчайдушно і залишився незалежним.

Німці спинилися на цій межі. Вони обмежились зміцненням отаманської влади і підвезенням зброї, взятої з російських військових складів на Україні. Так само обережно було розв’язане колюче питання про ставлення до обох добровольчих груп: денікінської армії і дроздовського загону. Добровольці визнавали дві заповіді: знищення більшовиків і відновлення війни з німцями, тобто вірність союзникам до гробу. Перше здавалось німцям розумним і хорошим, друг? вони вважали не дуже небезпечною дурістю. Тому вони удавали, що не знають про існування добровольців. Дроздовці й денікінці теж удавали, що не помічають німців на російській землі.

Дроздовському загонові під час походу з Кишинева на Ростов довелося одного разу переходити річку. По один бік її, в Бориславі, стояли німці, по другий, коло Каховки, — більшовики.

Німці не могли форсувати міст через річку. Тоді дроздовці самі форсували міст, вибили червоний загін з Каховки і, не дожидаючи від німців подяки, пішли далі.

Така сама, але більших розмірів суперечність постала і перед Денікіним. В кінці квітня розтерзані під Катеринодаром залишки Добровольчої армії сяк-так добралися до району станиць Єгорлицької і Мечетинської, верст за п’ятдесят від Новочеркаська. Тут несподівано прийшов порятунок — звістка, що Ростов зайнятий німцями, Новочеркаськ — отаманськими донцями. Червоні дали спокій добровольцям і повернули фронт проти нового ворога — німців.

Добровольці могли перепочити, підлікувати поранених, зібратися з силами. Насамперед необхідно було поповнити матеріальну частину армії.

Всі станції від Тихорєцької до Батайська були забиті величезними запасами воєнних матеріалів для контрнаступу червоних, що готувався на Ростов. Генерали Марков, Богаєвський і Ерделі трьома колонами кинулись у найближчий тил червоних, на станціяхКриловська, Сосика і Новолеушковська розбили ешелони, висадили в повітря бронепоїзди і з величезною здобиччю відійшли назад у степ. Наступ Червоної Армії на німців був зірваний.

Вивихнуте плече, невеличкі подряпини, що їх дістав Рощин у боях, загоїлись. Він зміцнів, засмаг і за останні дні в тихій станиці поправився.

Завдання, що мучило його, як душевна хвороба, з самої Москви — помститись більшовикам за ганьбу, — було виконане. Він мстився. В усякому разі, він пам’ятав одну хвилину… Підбіг до залізничного насипу… Була перемога… Тремтіли коліна, било в скроні. Він зняв м’якого кашкета і витер ним штик. Зробив це мимоволі, як старий солдат, що береже чистоту зброї. У нього не було колишньої божевільної ненависті — свинцевих обручів на черепі, крові, що заливає очі. Він просто — наздогнав ворога, увігнав лезо й витер його; значить, мав рацію, мав? Прояснілий розум силкується збагнути, — чи має він рацію? Так? Має? То чого ж він питає самого себе про це?

Була неділя. Правилось у станичній церкві. Рощин спізнився, потинявся на паперті серед свіжовибритих потилиць і побрів за церкву на старе кладовище. Походив по траві, де цвіли кульбаби, зірвав травинку і, кусаючи її, сів на могилку. Вадим Петрович був чесною і — як говорила Катя — доброю людиною.

З напіввідчиненого, заснованого павутинням вікна лунав спів дитячих голосів, і густі возгласи диякона здавались такими гнівними й нещадними, що — от-от — зараз злякаються дитячі голоси, пурхнуть, полетять. Мимоволі думки Вадима Петровича стали блукати по минулому, немовби шукаючи світле, найбільш безгрішне…

Він прокидається від радості. За чистим високим вікном — весняне небо, темно-синє, — такого неба він не бачив з того часу ніколи. Чути, як шумлять дерева в саду.

На стільці коло дерев’яного маленького ліжка лежить нова сатинетова сорочка — голуба з крапкою. Від неї пахне неділею. Він думає про те, що робитиме цілий довгий день і з ким зустрінеться — це так звабливо й радісно, що хочеться ще полежати… Він дивиться на шпалери, де повторюються: китайський будиночок із загнутим дахом, крутий місток і два китайці під зонтиками, а третій китаєць, у капелюху, схожому на абажур, ловить з містка рибу. Добрі смішні китайці, як їм хороше живеться в будиночку коло річки… З коридора чути голос матері: «Вадиме, ти скоро? Я вже готова…» І цей милий, спокійний голос лунає по всьому його життю удачею і щастям… В крапчастій сорочці він стоїть коло матері. Вона в пишному шовковому платті. Цілує його, виймає з свого волосся гребінь і причісує йому голову: «Ну от, тепер добре. Поїдемо…» Спускаючись широкими сходами, вона розкриває зонтик. На підметеній площадці, із слідами мітли на землі, ледве стоїть нетерпляча тройка рижих: лівий підпряжний крутиться, солідний корінний у голоблях вибив яму копитом. Кучер, ситий і задоволений, в малинових рукавах, в оксамитній безрукавці, обертає пугачовську бороду, говорить: «З празничком». Мати зручно умощується в колясці, нагрітій сонцем. Вадим тулиться до матері іЛд щастя й передчуття — як зараз засвище вітер у вухах, полетять назустріч дерева. Тройка летить, об’їжджаючи садибу. Ось і широка вулиця села, — поважно кланяються мужики, кудкудачуть кури, вибігаючи з-під коліс. Біла ограда церкви, зелений луг, берізки ще з дрібним листячком, під ними скособочені хрести, могилки… Паперть із старцями… Знайомий запах ладану…

Церква ця й берези стоять ще й досі там. Вадим Петрович наче бачить їх зелене мереживо на синяві… Під одною — п’ятою від церкви — давно вже лежить мати, могилка над нею обгороджена оградою. Років зо три тому старий дячок писав Вадимові Петровичу, що ограда поламана, дерев’яний хрест згнив… І тільки тепер з жахливим каяттям він згадав, що так і не відповів на листа.

Миле лице, добрі руки, голос, що будив його вранці і сповнював щастям на цілий день… Любов до кожної волосинки, кожної подряпинки на його тілі… Боже мій, — яке б не було в нього горе — він знав, воно завжди потоне в її любові. Все це лягло з німим обличчям під могилку в березовій тіні, розпалося землею…

Вадим Петрович поклав лікті на коліна, закрив лице руками.

Минули довгі роки. Завжди здавалось, треба ще щось одне подолати, і він прокинеться від щастя в такий самий, як у минулому, синіи ранок. Два китайчики під зонтиками поведуть його через горбатий місток у будинок з піднятим дахом… Там жде його невимовно любима, невимовно рідна…

«Моя батьківщина, — подумав Вадим Петрович, і знову згадалася тройка, що мчала по селу. — Це — Росія… Те, що було Росією… Нічого цього більше нема і не повториться… Хлопчик у сатинетовій сорочці став убивцею».

Він швидко встав і заходив по траві, заклавши руки за спину і похрускуючи пальцями. Думки самі занесли його туди, куди він, здавалось, з розмаху зачинив двері. Адже він вірив, що йде на смерть… І от, не вмер… Як було б просто зараз валятися, обсипаному мухами, денебудь у степовому водориї…

«Ну що ж, — думав він, — померти легко, жити трудно… В цьому й заслуга кожного з нас — віддати гинучій батьківщині не просто живий мішок м’яса й кісток, а всі свої тридцять п’ять прожитих років, уподобання, надії, і китайський будиночок, і всю свою чистоту…»

Він навіть застогнав і озирнувся, — чи не чує хто-небудь? Але дитячі голоси так само співали. Туркотіли голуби на іржавому карнизі. Поквапливо, наче крадучи, він згадав ще одну хвилину нестерпного жалю. (Він ніколи про неї не нагадував Каті). Це було рік тому, в Москві. Рощин ще на вокзалі взнав, що того дня поховали чоловіка Катерини Дмитрівни і що вона зараз — зовсім самотня. Він прийшов до неї смерком, прислуга сказала, що вона спить, він залишився ждати і сів у вітальні. Прислуга пошепки розказала, що Катерина Дмитрівна все плаче: «Обернеться до стіночки на постельці і, ну, як дитина, — заведе, то ми вже в кухню двері зачиняємо…» Він вирішив ждати хоч би й цілу ніч, сидів на дивані і слухав, як цокає маятник десь, забираючи з собою час, віднімаючи секунди життя, кладучи зморшки на любиме обличчя, сріблячи волосся, — нещадно, невблаганно… Рощину здавалось, що коли Катя не спить, то саме думає про це, слухаючи, як цокає годинник. Потім він почув її кроки, негучні й невпевнені, наче у неї підвертався каблучок. Вона ходила в спальні і ніби щось шепотіла. Спинялась, подовгу не ворушилась. Рощин почав турбуватися, наче розумів крізь стіну Катині думки. Рипнули двері, вона пройшла в їдальню, задзвеніла кришталем у буфеті. Рощин випростався, готовий кинутись. Вона одхилила двері: «Лізо, це ви?» Вона була у верблюжому халатику, в одній руці стискала чарку, в другій — якусь маленьку пляшечку… Хотіла цими засобами позбутися журби, самотності, невблаганного часу, всього… Її сірооке змарніле лице було як у дитини, покиненої всіма… Її б — у китайський будиночок. Вадим Петрович сказав їй тоді: «Розпоряджайтеся мною, всім моїм життям…» І вона повірила, що може всю свою самотність, усі роки життя, що залишились, утопити в його жалю, в любові…

Якого чорта, справді, якого чорта! Звичайно, він завжди знав, що ні на одну мить Катя не відступала від нього — і коли його давила ненависть свинцевими обручами, і в цей страшний місяць боїв. Мов невидимою тінню, розкинувши руки, беззвучно благаючи, вона перепиняла йому путь, і він, охриплий від шаленого крику, вганяв штик у червоноармійську шинелю, вганяв крізь цю невідступну тінь і, знявши кашкета, витирав лезо…

Відправа скінчилась. З церкви сунула юрба загорілих юнкерів і офіцерів. Неквапно пішли знамениті генерали із звично суворими очима, в чистих гімнастерках, з орденами і хрестами: високий, картинно стрункий красунь, з роздвоєною борідкою і кашкетом набакир, — Ерделі; непоказний, у брудній папасі — колючий Марков; низенький — Кутепов, — кирпатий, кремезний, з ведмежими очицями; козак Богаєвський із закрученими вусами. Потім вийшли, розмовляючи, Денікін і холодний, загадковий, як називали його в армії, з вродливим розумним обличчям — Романовський. Побачивши головнокомадуючого, всі підтягнулись, ті, що курили під березами, — покидали цигарки.

Денікін був тепер уже не той нещасний, у стоптаних чоботях і в цивільному, хворий на бронхіт «старичок», що причепився без багажу в обозі за армією. Він випростався, був навіть франтувато одягнений, срібна борідка йбго викликала у кожного синівську пошану, очі округлились, налились суворою вологою, як у орла. Звичайно, йому далеко було до Корнілова, але все-таки з усіх генералів він був найдосвідченіший і найрозсудливіший. Прикладаючи два пальці до кашкета, він поважно пройшов у церковні ворота й сів у коляску разом з Романовським.

До Рощина підійшов довгов’язий Теплов; ліва рука його була на перев’язі, на плечі накинута пом’ята кавалерійська шинеля. Він побрився задля свята і був у чудовому настрої.

— Новини чув, Рощин? Німці і фінни не сьогоднізавтра візьмуть Петербург. Командує Маннергейм — пам’ятаєш його? Генерал з царського почту,» молодчина, хоробрий рубака… У Фінляндії всіх соціалістів вирізав дощенту. І більшовики, розумієш, уже кивають п’ятами з Москви з чемоданами через Архангельськ. Факт, слово честі… Приїхав поручик Сєдельников з Новочеркаська, розказує… Ну, а в Новочеркаську — йолки мальовані — жінок шикарних, дівчаток! Сєдельников розказує: на одного — десять… (Він розставив худі, зігнуті в колінах ноги і зареготав так, що кадик у нього виліз з коміра гімнастерки).

Рощин не підтримав розмови про «йолки мальовані», і Теплов знову звернув на політичні новини, якими в степовій глушині жила армія.

— Виявляється, вся Москва замінована — Кремль, храми, театри, — всі найкращі будинки, цілі квартали, — і електричні проводи відведені в Сокольники, якась там є таємнича дача, охороняється день і ніч чекістами… Ми підходимо, — уявляєш, — хоп! Москва злітає в повітря… — Він нахилився, притишив голос: — Факт, слово честі. Головнокомандуючий вжив відповідних заходів: в Москву послані особливі розвідники — найти ці проводи і, коли будемо підходити до Москви, — не допустити до вибуху… Але зате вже повішаємо! На Красній площі! Йолки мальовані! Прилюдно, з барабанним боєм.

Рощин скривився, підвівся:

— Ти б уже краще про дівчат розказував, Теплов.

— А що — не подобається?

— Так, не подобається. — Рощин твердо подивився в рудуваті, дурні очі Теплова. У того довгий рот кутом поповз набік.

— Отож-бо, ти забути не можеш червоного пайка…

— Що? — Рощин зсунув брови, підступив ближче. — Що ти сказав?

— Те сказав, що у нас в полку всі говорять… Пора тобі дати звіт, Рощин, про роботу в Червоній Армії…

— Мерзотник!

Тільки те, що у Теплова одна рука була на перев’язі і він вважався ще на становищі пораненого, врятувало його від ляпаса. Рощин не вдарив його. Заклавши руку за спину, він круто обернувся і, весь як дерев’яний, з піднятими плечима, пішов поміж могилками.

Теплов накинув на плече шинелю, що була сповзла, і, ображено усміхаючись, дивився на його рівну спину.

Підійшли корнет фон Мекке і нерозлучний з ним веснянкуватий юнак з великими світлими мрійними очима, — син тютюнового фабриканта з Сімферополя Валер’ян Онолі, одягнений у приношену в бурих плямах студентську шинелю з унтер-офіцерськими погонами.

— Що тут у вас трапилось — полаялись? — різким голосом, як буває у глухуватих людей, спитав фон Мекке. Все ще дивуючись і смикаючи себе за висячі вуса, Теплов переказав усю розмову з підполковником Рощиним.

— Дивно, ви ще й дивуєтесь, пане штабс-капітан, — байдуже, з мрійними очима, промовив Онолі. — Мені з першого дня було ясно, що підполковник Рощин шпигун.

— Облиш, Валька, — фон Мекке підморгнув йому всією лівою стороною обличчя, ураженого контузією. — Річ у тому, що його особисто знає генерал Марков. Тут з плеча не рубай… Але я ставлю мій шпалер, що Рощин — більшовик, сволота і погань…

До кінця травня на Північному Кавказі було порівняно тихо. Обидві сторони готувалися до рішучої боротьби. Добровольці — до трго, щоб захопити головні вузли залізниць, відрізати Кавказ і з допомогою білого козацтва очистити область від червоних. ЦВК Кубано-Чорноморської республіки — до боротьби на три фронти: з німцями, з білим козацтвом і з «бандами Денікіна», що знову ожили.

Червона Кавказька армія, що складалася в переважній масі з фронтовиків колишньої царської Закавказької армії, з іногородніх і малоземельної козачої молоді, нараховувала до ста тисяч бійців. Головкома її — Автономова — підозрівали члени Кубано-Чорноморського ЦВК в диктаторських прагненнях, і він увесь час сварився з урядом. На величезному мітингу в Тихорєцькій він обізвав ЦВК німецькими шпигунами і провокаторами. У відповідь на це ЦВК затаврував Автономова і Сорокіна, що приєднався до нього, бандитами і ворогами народу і віддав їх на прокляття і вічну ганьбу.

Вся ця буза паралізувала армію. Замість того щоб почати концентричний наступ трьома групами на Добровольчу армію, що перебувала в центрі розташування цих груп, Червона Армія хвилювалась, мітингувала, скидала командирів і, в кращому разі, здатна була на трагічну загибель.

Нарешті московські декрети продовбали упертість крайових властей. Автономов був призначений інспектором фронту, командування північною групою армії перейшло до похмурого латиша, підполковника Калніна. Сорокін залишився командуючим західною групою.

Якраз у цей час до Добровольчої армії приєднався полковник Дроздовський з тритисячним загоном добірних і лютих офіцерів, що варті були в бою кожен десяти рядових бійців; підтягалося на конях станичне козацтво; з Петрограда, Москви, з усієї Росії просочувалось, поодинці і купками, офіцерство, яке прочуло про чудеса «льодового походу»; отаман Краснов, хоч і скупувато, давав зброю і гроші. З кожним днем Добровольча армія міцніла, і настрій її розпалювався умілою пропагандою генералів та громадських діячів, невмілими діями крайової Радянської влади і розповідями очевидців, що прибували з півночі.

В кінці травня її вже не могли роздавити місцеві сили червоних. Вона сама перейшла в наступ і завдала північній групі Червоної Армії Калніна страшного удару на станції Торгова.

— Що ж ви, хлопці, перестали співати?

— Похрипли.

— Ану, я жаринку дістану. — Іван Ілліч Телєгін сів коло вогнища, в якому яскраво горів кинений зверху залізничний щит, і розкуривши люльку, залишився послухати.

Час був пізній. Майже всі вогнища вздовж залізниці погасли. Холоднувата ніч пишно розкинулась зірками. Вогонь освітлював угорі, на насипу, товарні поїзди — цеглисто-червоні вагончики, обдерті й розбиті. Деякі прибігли від берегів Тихого океану, деякі з полярних боліт, з пісків Туркестану, з Волги, з Полісся. На кожному була помітка: «Термінове повернення». Але всі терміни давно минули. Збудовані для мирної роботи, терплячі вагончики з немазаними осями і проламаними боками готувалися зараз, — відпочиваючи під зірками, — зовсім уже до фантастичної діяльності. Їх будуть скидати цілими поїздами з усім, що в них є, під укоси; напхавши в них, як оселедців у бочку, полонених червоноармійців і наглухо забивши двері й вікна, одвезуть за тисячі верст з поміткою крейдою: «Вантаж, який не псується, повільна швидкість». Вони перетворяться на кладовище висипнотифозних, на рефрижератори для перевезення морожених трупів. Вони будуть підлітати у вогненних вибухах аж до неба… В сибірських хащах їх двері й стіни будуть розтягатися на огорожі і скотні двори… І — уцілілі, обгорілі, розбиті, — вони ще не скоро, дуже не скоро приплентаються на вимогу термінового повернення і стануть на іржавих коліях на ремонт.

— А що, товаришу Телєгін, як у Москві пишуть, скоро скінчиться громадянська війна?

— Поки не переможемо.

— Бачите… Значить — надіються на нас…

Кілька чоловік біля вогнища, бородаті, засмаглі, чорні, лежали ліниво… Спати не хотілось, навіть розмовляти теж не хотілось. Один попросив у Телєгіна махорки.

— Товаришу Телєгін, а хто це такі — чехословаки? Звідки вони взялись у нас? Раніш начебто не було таких людей…

Іван Ілліч пояснив, що чехословаки — австрійські військовополонені, з них царський уряд почав формувати корпус, щоб перекинути до французів, але не встиг…

— А тепер Радянська влада не може їх випустити, раз вони їдуть на імперіалістичний фронт… Поставили вимогу, щоб вони роззброїлись. Вони і збунтувалися…

— Що ж, товаришу Телєгін, невже і з ними будемо воювати?

— Ніхто зараз нічого не знає… Відомості дуже непевні… Думаю, що навряд… Їх усього тисяч сорок…

— Ну, це поб’ємо…

Знову замовкли біля вогнища. Той, хто попросив тютюну в Телєгіна, скоса глянувши, сказав, видно тільки так, для пошани:

— Гнали нас за царя під Саракамиш. Нічого нам не пояснювали: за що повинні бити турків, за що ми повинні помирати. А гори там страшнючі. Подивишся, — ой, думаєш, породила тебе мати не в добрий час… А тепер — не те: ця війна — для себе, запекла… І все зрозуміло, — і хто і за що…

— Ну, от я, скажімо, на прізвище — Чортогонов, — густо промовив другий солдат, підвівшись на лікті, і сів так близько до вогню, що стало дивно, як не загориться у нього борода. Вигляд його був страшний, чорне волосся спадало на лоб, на дубленому обличчі горіли круглі очі.-Два рази був на Далекому Сході, в буцегарнях сидів без ліку за бродяжництво… Отак. Все-таки мене ув’язнили в казарму, військовий білет і — на війну. Шість поранень… От, дивись. — Він заклав пальця в рот, віддер його набік, показав пеньки вибитих зубів. — Примудрився я потрапити в Москву, в лазарет, а тут — і більшовики…

Кінець моїм мукам. Запитання: «Соціальне становище?» Я їм: «Далі не шукайте, я тут, потомствений почесний батрак, роду-плоду не знаю». Як вони засміються! Мені — гвинтівку, мені — мандат. І стали ми в той час обходити місто, шукати буржуїв… Зайдеш у хорошу квартиру, хазяї, звісно, полякаються… Дивишся, де у них що заховано: борошно, цукор… Сволочі, адже бояться, тремтять, а не говорять нічого, хоч ти що… Часом оскаженієш, — не людина, чи що, гладка твоя морда, розмовляй, лайся, благай мене… Гахнеш його матюком, а вони все мовчать… В чому, думаю, річ?.. І так мені стало кривдно — цілий вік мовчав, на них, чортів гладких, працювам, кров за них проливав… І мене за людину не мають… Ось вони, думаю, які буржуї! І стала мене пекти класова ненависть. Гаразд… Треба було реквізувати особняк у купця Рябінкіна. Пішли ми туди вчотирьох з кулеметом, для паніки. Стукаємо в парадне. Через деякий час відчиняє нам акуратненька покоївка, вся, голубонька, зблідла і заметушилась: ах, ах — навшпиньки… Ми її одіпхнули, заходимо в залу, — величезна кімната з стовпами, посередині стоїть стіл, за ним Рябінкін з гостями їдять блини. Діло було в масницю, всі, звісно, п’яні… Це в той самий час, коли пролетаріат гине з голоду!.. Як я гвинтівкою стукнув об підлогу, як я на них за це закричав! Дивлюсь, — сидять, усміхаються… І підбігає до нас Рябінкін, червоний весь, веселий, очі вирячені: «Дорогі товариші, — каже, — я вже давно знаю, що ви мій особняк з усім майном реквізуєте! Дайте доїсти блини, а тим часом сідайте з нами… Це не сором, бо це все народне добро», — і показує на стіл… Ми повагалися, але сіли до столу, держимо гвинтівки, хмуримось… А Рябінкін нам — горілки, блинів, закуски… І говорить, і регоче… Про що він тільки не розказував, все в особах, із шпильками… Гості регочуть, і ми почали сміятися. Пішли жарти про всякі витівки буржуїв, почалися суперечки, але як тільки хто з нас визвіриться, хазяїн глушить його горілкою: чайну склянку, — з іншого посуду не пили… Почали відкубрювати шампанське, і ми гвинтівки поставили в куток… Чортогонов, думаю, чи це ти ходиш по залі, чіпляєшся за стовпи? Пісень почали співати хором. А надвечір поставили на ганку кулемет, щоб ніхто сторонній не вдерся. Півтори доби пили. Надолужив я за все моє безсловесне життя. Але все-таки Рябінкін нас одурив, — от спритний купець!.. Поки ми гуляли, він встиг, — покоївка йому допомагала, — всі брильянти, золото, валюту, різні коштовні речі переправити в надійне місце… Реквізували ми тільки стіни та меблі!.. Вже коли з нами прощався Рябінкін, з похмілля, звичайно: «Дорогі товариші, беріть, беріть усе, мені нічого не шкода, з народу я вийшов, в народ і повернусь…» І того ж дня зник за кордон. А мене — в Чеку. Я їм: «Винуват, розстріляйте». За несвідомість тільки й не розстріляли. А я й тепер радий, що погуляв… Є що згадати…

— Багато лиходіїв серед буржуїв, але й серед нас немало, — промовив хтось, що сидів за димом. В його бік подивились. Той, що просив махорки у Телєгіна, сказав:

— Раз уже через кров переступили в чотирнадцятому році, народ тепер нічим не спиниш…

— Я не про те, — повторив голос з-за диму. — Ворог — ворог, кров — кров… А я — про лиходіїв.

— А сам ти хто?

— Я? Я і є лиходій, — відповів голос тихо.

Тоді всі замовкли, почали дивитись на жар у догорілому вогнищі. Холодок пробіг по спині Телєгіна. Ніч була холоднувата. Дехто біля вогнища поворушився і ліг, поклавши шапку під щоку.

Телєгін підвівся, потягнувся, розпростуючись. Тепер, коли дим розвіявся, можна було бачити по той бік вогню лиходія, що сидів, підібгавши ноги. Він кусав стеблинку полину. Жар освітлюіав його худе, з світлим ріденьким пушком, майже по-жіночому м’яке, довге обличчя. На потилиці — засмальцьований картуз, на вузьких плечах — солдатська шинеля. Він був по пояс голий. Сорочка, в якій він, мабуть, шукав, — лежала біля нього. Помітивши, що на нього дивляться, він спроквола підвів голову й усміхнувся, повільно, по-дитячому.

Телєгін впізнав, — це був боєць з його роти. Мишко Соломій, з-під Єльця, з приміських селян, взятий був як доброволець ще в Червону гвардію, і потрапив на Північний Кавказ з армії Сіверса.

Він тільки на мить зустрівся поглядом з Телєгіним і зараз же опустив очі, ніби від ніяковості, і тільки тоді Іван Ілліч згадав, що Мишко Соломій славився в роті тим, що складав вірші і був страшенний п’яниця, хоч п’яним бачили його рідко. Лінивим рухом плеча він скинув шинелю і почав надівати сорочку. Іван Ілліч поліз по насипу до класного вагона, де безсонно в одному вікні у командира полку, Сергія Сергійовича Сапожкова, горіла гасова лампа. Звідси, з насипу, було ясніше видно зірки і внизу, на землі, — червонуваті цяточки догоряючих вогнищ.

— Окріп є, іди, Телєгін, — сказав Сапожков, висуваючись з кривою люлькою в зубах у віконце.

Гасова лампа, припасована на бічній стіні, тьмяно освітлювала обдерте купе другого класу, зброю, що висіла на гачках, книжки, розкидані всюди військові карти. Сергій Сергійович Сапожков, в брудній бязевій сорочці й підтяжках, обернувся до Телєгіна, що зайшов у купе:

— Спирту хочеш?

Іван Ілліч сів на койку. У відчинене вікно разом з нічною свіжістю долітало булькання перепелиці. Пробухали, спотикаючись, кроки червоноармійця, що виліз спросоння з теплушки за потребою. Тихо бренькала балалайка. Десь зовсім близько загорлав півень, — була вже перша година ночі.

— Як це так — півень? — спитав Сапожков, кінчаючи поратися з чайником. Очі його були червоні, і рум’яні плями проступали на худому обличчі… Він пошукав позад себе на койці, знайшов пенсне і, надівши його, почав дивитись на Телєгіна. — Яким чином у розташуванні полку міг опинитися живий півень?

— Знову біженці прибули, я вже доповів комісарові. Двадцять підвід з жінками, з дітьми… Чортзна-що таке, — сказав Телєгін, помішуючи в кружці з чаєм.

— Звідки?

— З станиці Привольної. Їх велика валка йшла, та козаки по дорозі побили. Всі іногородні, біднота. У них у станиці два козачі офіцери зібрали загін, вночі налетіли, розігнали Раду, скількись там повішали.

— Словом, звичайна історія, — промовив Сапожков, виразно вимовляючи кожну букву. Здається, він був дуже п’яний і заклйкав Телєгіна, щоб відвести душу… У Івана Ілліча від втоми гуло все тіло, але сидіти на м’якому і сьорбати з кружки було так приємно, що він не йшов звідси, хоч мало що могло вийти путящого з розмови з Сергієм Сергійовичем.

— Де у тебе, Телєгін, дружина?

— У Пітері.

— Чудний чоловік. В мирній обстановці вийшов би з тебе якнайблагополучніший міщанин. Доброчесна дружина, двоє доброчесних дітей і грамофон… Якого чорта ти пішов у Червону Армію? Тебе ж уб’ють…

— Я тобі вже пояснював…

— Ти що ж, у партію, може, націляєшся?

— Треба буде для діла, піду і в партію.

— А мене, — Сапожков примружився за каламутними скельцями пенсне, — вари в трьох котлах, комуністом не зробиш…

— Коли вже хто чудний, то це ти чудний, Сергію Сергійовичу…

— Нічого подібного. У мене мозок не діалектичний… Дика порода — одне око завжди в ліс дивиться. Гм! Так ти кажеш — я чудний? (Він усміхнувся, видно, з задоволенням). З жовтня місяця б’юсь за Радянську владу. Гм! А ти Кропоткіна читав?

— Ні, не читав.

— Воно й видно… Нудно, братику… Буржуазний світ підлий і нудний аж до пекельної згаги… А переможемо ми, — комуністичний світ буде теж нудний і сірий, доброчесний і нудний… А Кропоткін хороший старик: поезія, мрія, безкласове суспільство. Надзвичайно вихований старик: «Дайте людям анархічну свободу, зруйнуйте вузли світового зла, тобто великі міста, і безкласове людство влаштує сільський рай на землі, бо основний рушій у людині — це любов до ближнього…» Хи-хи…

Сапожков, наче ображаючи когось, пронизливо засміявся, пенсне застрибало на кістлявому його носі. Сміючись, витягнув з-під койки бляшаний бідончик із спиртом, налив у чашку, випив і хрустко розгриз шматочок цукру.

— Наша трагедія, любий друже, в тому, що ми, російська інтелігенція, виросли в безтурботному лоні кріпосного права і революції злякались не те що до смерті, а прямо — до мізкової блювоти… Не можна ж так лякати тендітних людей! Га? Сиділи собі в тиші сільської альтанки, думали під спів пташок: «А добре було б, справді, зробити так, щоб усі люди були щасливі…» От звідки ми постали… На Заході інтелігенція — це мізковики, добір буржуазії, — виконують залізне завдання: рухати науку, промисловість, індустрію, напускати на білий світ втішні міражі ідеалізму… Там інтелігенція знає, для чого живе… А в нас, — ой братику!.. Кому служимо? Які наші завдання? З одного боку, ми — плоть від плоті слов’янофілів, духовні їх наступники. А слов’янофільство, знаєш що таке? — расєйський поміщицький ідеалізм. З другого боку, гроші нам платить вітчизняна буржуазія, на її утриманні живемо… А при всьому тому служимо виключно народові… От чудаки: народові!.. Трагікомедія! Так плакали над горем народним, що сліз не вистачило. І коли у нас ці сльози відняли, — жити стало нічим… Ми мріяли — от-от дійдуть наші мужички до Царграда, вилізуть на кумпол, поставлять православний хрест над Святою Софією… Земну кулю мріяли мужичкам подарувати. А нас, ентузіастів, мрійників, плакальників, — вилами… Нечуваний скандал! Переляк страшенний… І починається, любий друже, саботаж… Інтелігенція позадкувала, голову з хомута виймає: «Не хочу, ану спробуйте — без мене обійдіться…» Це коли Росія на краю чортової безодні… Величезна, непоправна помилка. А все — панське виховання, тендітні дуже: неспроможні збагнути революцію без книжечки… В книжечках про революцію прописано так цікаво… А тут — народ утікає з німецького фронту, топить офіцерів, на шматки розриває головнокомандуючого, палить маєтки, ловить купчих по залізницях, виколупує у них з сороміцьких місць брильянтові сережки… Ну, ні, ми з таким народом не граємось, в наших книжках про такий народ нічого не написано… Що тут робити? Океан сліз пролити у себе в квартирі, так ми ж і плакати розучились, — от горе!.. Вщент розбиті мрії, жити нема чим… І ми — з остраху та з огиди — головою під подушку, деякі з нас — навтікача за кордон, а хто зліший — до зброї взявся. Виходить скандал у благородному сімействі… А народ, на сімдесят процентів неписьменний, не знає, що йому робити з його ненавистю, кидається — в крові, в жахові… «Продали, — каже, — нас, пропили! Бий дзеркала, ламай усе дощенту!» І в нашій інтелігенції знайшлась одна тільки купка — комуністи. Коли гине корабель, — що роблять? Викидають усе зайве за борт… Комуністи насамперед викинули за борт старі бочки з російським ідеалізмом… Це все «старик» орудував, — руська, брат, людина… І народ зразу звіриним чуттям зачув: це свої, не пани, ці ридати не будуть, у цих балачка коротка… Ось чому, любий друже, я — з ними, хоч вирощений у кропоткінській оранжереї, під склом, у мріях… І нас немало таких, — ого! Ти зубів не вишкіряй, Телєгін, ти взагалі ембріон, примітав життєрадісний… І є, знаєш, такі, яким свідомо доводиться вивернути себе навиворіт, м’ясом назовні і, почуваючи кожен дотик, утвердити в собі одну вольову силу — ненависть… Битися без цього не можна… Ми зробимо все, на що спроможна людина, — поставимо попереду мету, куди піде народ… Але ж нас — купка… А вороги — всюди… Ти чув про чехословаків? Прийде комісар, він тобі розкаже… Знаєш, чого боюсь? Боюсь, що у нас це самогубство. Не вірю, — місяць, два, півроку — більше не продержимось… Приречені, брат… Скінчиться все — генералом. І я тобі кажу — винні в усьому слов’янофіли… Коли почалося звільнення селян, треба було кричати: «Лихо, гинем, нам потрібне інтенсивне сільське господарство, бурхливий розвиток промисловості, загальна освіта… Нехай приходить новий Пугачов, Стенька Разін, однаково, — в дрізки розбити кріпосний кістяк…» Ось яку мораль треба було тоді кинути в маси, ось на чому виховувати інтелігенцію… А ми спливли потоками щасливих сліз: «Боже мій, яка неосяжна, яка самобутня Росія! І мужичок тепер вільний, як повітря, і поміщицькі маєтки з тургенєвськими баришнями цілі, і таємнича душа в народу нашого, — не то що на скнарому Заході…» І от я тепер — топчу всяку мрію!

Сапожкбв більше не міг говорити. Обличчя його палало. Але, очевидно, найголовнішого він так і не сказав. Телєгін, приголомшений водоспадом його слів, сидів, відкривши рота, з прохололою кружкою на колінах. У проході вагона почулися кроки, наче йшов хтось неймовірно важкий. Двері купе відхилились, і показався широкий, середній на зріст чоловік з прилиплим до великого лоба темним волоссям. Він мовчки сів під лампою, поклавши на коліна великі руки. На обвітреному грубому обличчі його рідкі зморшки здавалися шрамами, очей не було видно в тіні очних западин і навислих брів. Це був начальник особливого відділу полку товариш Гимза.

— Знову спирту дістав? — спитав він неголосно і серйозно. — Гляди, товаришу…

— Який там спирт? Ну тебе к свиням. Бачиш, чай п’ємо, — сказав Сапожков.

Гимза, не ворухнувшись, прогудів:

— То ще гірше, що брешеш. Спиртякою з вікна так і тхне, в теплушках ворушитись почали, бійці принюхуються… Бузи у нас мало? По-друге, знову філософію завів, дурну волинку, звідси я роблю висновок, що ти п’яний.

— Ну, п’яний, ну, розстріляй мене.

— Розстріляти мені тебе недовго, це ти добре знаєш, і якщо я терплю, то беручи до уваги твої бойові якості…

— Дай-но тютюну, — сказав Сапожков.

Гимза поважно вийняв з кишені ганчір’яний кисет. Потім, звертаючись до Телєгіна, продовжував повільним голосом, наче тер жорна:

— Щоразу одна й та сама неприпустима картина: минулого тижня розстріляли трьох падлюк, я сам допитував, — v гниль, в усьому признались. І він зараз же дістає спирту… Сьогодні розстріляли явну сволоту, денікінського контррозвідника, він же сам його і спіймав в очеретах…

Готово: нажлуктався і тягне філософію. Така у нього виходить капуста, ну, от я зараз стояв під вікном, слухав, — нудить, як від тухлятини… За цю філософію інший, не я, давно б його відправив в особливий відділ, тому що він же розкладається… Він потім два дні хворий, не може командувати полком…

— А якщо ти розстріляв мого університетського товариша? — Сапожков примружився, ніздрі у нього затріпотіли.

Гимза нічого не відповів, наче й не чув цих слів. Телєгін схилив голову… Сапожков говорив, наближаючи спітнілого носа до Гимзи:

— Денікінський розвідник, це так. А ми разом з ним бігали на філософські вечори. Чорт його знає, чого він поліз у білу армію… Може, з розпачу… Я сам його до тебе привів… Досить з тебе, що я виконав обов’язок? Чи тобі треба, щоб я камаринського танцював, коли його в яр повели?.. Я ззаду йшов, я бачив. — Він зблизька пильно дивився Гимзі в темні западини очей. — Можу я мати людські почуття, чи я вже все повинен у собі спалити?

Гимза відповів не поспішаючи:

— Ні, не можеш мати… Інший хто-небудь, там уже не знаю… А ти все повинен у собі спалити… Від такого гнізда, як у тобі, контрреволюція і починається.

Довго мовчали. Повітря було важке. За темним вікном затихли всі звуки. Гимза налив собі чаю, відламав великий шматок сірого хліба і повільно почав їсти, як дуже голодна людина. Потім глухим голосом почав розказувати про чехословаків. Новини були тривожні. Чехословаки збунтувалися в усіх ешелонах, розтягнутих від Пензи до Владивостока. Радянські власті не встигли опам’ятатися, як залізниці й міста опинились під ударами чехів. Західні ешелони очистили Пензу, підтягнулись до Сизрані, взяли її і звідти йдуть на Самару. Вони дуже дисципліновані, добре озброєні і б’ються уміло й відчайдушно. Поки що трудно сказати, що це, — простий військовий заколот, чи ними керують якісь сили ззовні? Очевидно, — і те і друге. В усякому разі, від Тихого океану до Волги спалахнув, як порохова нитка, новий фронт, який загрожує неймовірним лихом.

До вікна знадвору хтось підійшов. Гимза замовк, нахмурився, обернувся.

Голос покликав його:

— Товаришу Гимза,'вийди-но.»

— Чого тобі? Говори…

— Секретне.

Опустивши брови на западини очей, Гимза обперся руками об койку, сидів так секунду, перебореним рухом підвівся і вийшов, зачепившись плечима за обидва одвірки. На площадці він сів на приступку, нахилився. З темряви до нього підійшла висока постать у кавалерійській шинелі, дзенькнули шпори. Чоловік цей поквапливо зашепотів йому коло самого вуха…

Сапожков, як тільки Гимза вийшов, почав швидко розкурювати люльку, люто плюнув кілька разів у вікно. Зняв, жбурнув пенсне і раптом засміявся:

— Ось у чому весь секрет: прямо відповісти на поставлене запитання… Є бог? — нема. Можна людину вбити? — можна. Яка найближча мета? — світова революція… Тут, братику, без інтелігентських емоцій…

Він раптом перестав говорити, витягнувся, слухаючи. Весь вагон здригнувся, — це кулаком у стіну вдарив Гимза. Люто-хрипкий голос його проричав:

— Ну, якщо ти мені збрехав, сучий сину…

Сергій Сергійович схопив Телєгіна за руку:

— Чуєш? А знаєш — у чому річ? Ходять неприємні чутки про нашого головкома Сорокіна… Це товариш з особливого відділу повернувся звідти. Зрозумів — чому Гимза, як чфрт, похмурий..

Зірки вже блякли перед світанком. Знову закричав півень між возами. На сонний табір падала роса. Телєгін пішов у своє купе, стягнув чоботи і, зітхнувши, ліг на койку, зарипівши пружинами.

Телєгіну часом здавалось, що коротке щастя життя тільки приснилося йому десь у зеленому степу під стукіт коліс… Було життя — удачливе й тихе: студентство, величезний, бездонний Пітер, служба, безтурботна компанія чудаків, що жили у нього на квартирі на Васильєвському острові. Тоді здавалося — майбутнє ясне, як на долоні. Він і не замислювався про майбутнє: роки летіли над дахом його будинку неквапливо і не стомлювали. Іван Ілліч знав, що чесно виконує призначену йому працю, і — коли голова посивіє, — оглянеться на минуле і побачить, що пройшов довгий-довгий шлях, не звертаючи в небезпечні закутки, як тисячі таких самих Іванів Іллічів. У його прості будні владно увійшла Даша і грізним щастям засяяли її сірі очі. Правда, у нього раз у раз, дуже потаємно, виникав коротенький сумнів: щастя призначалось не йому! Але він відганяв цей сумнів, він мав на думці — от тільки минуть дні війни — збудувати щасливий маленький дім для Даші. І навіть коли повалились капітальні стіни імперії, і все змішалося, і заричав бід гніву й болю стоп’ятдесятимільйонний народ, — Іван Ілліч все ще думав, що буря пролетить і моріжок коло Дашиного будинку мирно засяє після дощу.

І ось він — знову на койці, у військовому ешелоні. Вчора — бій, завтра — бій. Тепер ясно: до минулого вороття нема. Соромно йому було і згадувати, як він, рік тому, метушився, влаштовував квартирку на Кам’яноострівському — придбав ліжко з червоного дерева, щоб Даша на ньому народила мертве немовля.

Даша перша вдарилась об дно водовороту. «Стрибунці», що наскочили на неї в Літньому саду, волоссячко у мертвої дитинки, що стало сторч, голод, темрява, декрети, де кожне слово дихало гнівом і ненавистю, — ось якою постала перед нею революція. Ночами революція свистала над дахами, кидала снігом у замерзлі вікна. «Чужа!» — кричала вона Даші хуртовинними голосами. Коли сіренька петербурзька весна повіяла вогким вітром, закапало з дахів і з гуркотом по дірявих ринвах полетіли вниз крижані бурульки, Даша сказала Івану Іллічу (він прийшов додому збуджений, у розхристаному пальті, і особливо блискучими очима подивився на Дашу — вона вся знітилась, загорнулась у хустку до підборіддя):

— Як би я хотіла, Іване, — сказала вона, — розбити собі голову, все забути назавжди… Тоді б ще могла бути тобі подругою… А так, — лягати в страшну постіль, знову починати проклятий день, — зрозумій же ти: не можу, не можу жити. Не думай, мені не треба ніякого достатку, — нічого, нічого… Тільки жити, дихаючи на повні груди… А крихти мені не потрібні… Розлюбила… Прости…

Сказала й одвернулась.

Даша завжди була сувора в почуттях. Тепер вона стала жорстока. Іван Ілліч спитав її:

— Може, нам краще на деякий час розлучитись, Дашо?..

І тоді вперше за всю зиму побачив, як радісно злетіли її брови, дивною надією блиснули очі, жалібно затремтіло її худеньке лице…

— Мені здається, нам краще розлучитися, Іване.

Тоді ж він почав рішуче клопотати через Рубльова, щоб його зарахували в Червону Армію, і в кінці березня виїхав з ешелоном на південь. Даша проводжала його на пероні Жовтневого вокзалу і, — коли вікно вагона попливло, — гірко заплакала, опустивши плетену хустку на обличчя.

Багато сотень верст виїздив з того часу Іван Ілліч, але ні бій, ні втома, ні нестатки не примусили його забути любиме заплакане обличчя в юрбі жінок біля прокопченої стіни вокзалу. Даша прощалася з ним так, як прощаються назавжди. Він силкувався зрозуміти — чим же не догодив їй? Кінець кінцем, звичайно, тільки в ньому полягала причина її охолодження: адже не тільки у неї народилася мертва дитина. Не революція ж вирвала у неї серце… Скільки подружніх пар він перебирав у пам’яті, — тісніше тулилися одне до одного в цей грізний, неспокійний час… У чому ж була його провина?

Часом у ньому виникало обурення: добре; знайди, люба, пошукай другого такого, хто буде з тобою так само панькатись… Світ тріщить по всіх швах, а їй дорожчі за все власні переживання… Просто — розбещеність, звичка живитися здобними булочками; а не хочеш — чорненького, з висівками?

Усе це правда, все так, але звідси був дальший висновок, що Іван Ілліч сам дуже хороший і не любити його злочинно. На цьому щоразу Іван Ілліч спотикався… «Дійсно, ану, що у мені такого особливого? Фізично здоровий — раз. Розумний і цікавий надзвичайно? — ні, нормальний, як десятий номер калош… Герой, велика людина? Звабливий самець, чи що? Ні, ні… Сірий, чесний обиватель, яких мільйони… Випадково витягнув номер у лотереї: полюбила чарівна дівчина, в тисячу разів запальніша, розумніша, вища за мене, і так само незрозуміло розлюбила…»

Так, оглядаючись на себе, він думав: чи не в тому причина, що він малий на зріст порівняно з цим часом, — що і воює він навіть по-обивательському, наче служить у конторі? Йому не раз тепер доводилось зустрічати людей, страшних у злі й добрі, що незмірно великою тінню ступали по кривавих побоїщах… «А ти б, Іване Іллічу, хоч би ворога на всю силу зненавидів, смерті б як слід злякався…»

Івану Іллічу від цього всього було дуже прикро. Сам не помічаючи того, він ставав одним з найнадійніших, найрозсудливіших і наймужніших працівників у полку. Йому доручали небезпечні операції, він виконував їх блискуче.

Розмова з Сергієм Сергійовичем змусила його дужче замислитись. Превеселий, здавалося, командир теж корчився від муки… Та ще якої… А Мишко Соломій? А Чортогонов? А тисячі інших, повз яких проходиш бездумно? Всі вони на один зріст з часом, патлаті, величезні, спотворені муками. У інших і слів нема сказати, тільки гвинтівка в руці, у інших — дикий розгул і каяття… Ось вона — Росія, ось вона — революція…

— Товаришу ротний… Прокиньтеся…

Телєгін сів на койці. У вагонне вікно дивився золотистий круг сонця, висячи над краєм курчачо-жовтого степу. Широколиций, рудобородий солдат, червоний, як вранішнє сонце, ще раз трусонув Івана Ілліча:

— Терміново, командир викликає…

В купе у Сапожкова й досі світилася смердюча лампочка. Сиділи: Гимза; комісар полку Соколовський, чорноволосий сухотний чоловік з безсонно-блискучими чорними очима; двоє батальйонних; кілька чоловік ротних і представник солдатського комітету, з незалежним і навіть ображеним виразом обличчя… Всі курили. Сергій Сергійович, вже у френчі і при револьвері, держав у тремтячій руці телеграфну стрічку.

— «… таким чином несподіване захоплення станції противником відрізало наші частини і поставило їх під подвійний удар, — хриплувато читав Сапожков, коли Іван Ілліч спинився на дверях купе. — В ім’я революції, в ім’я нещасного населення, яке жде неминучої смерті, страт і катувань, якщо ми залишимо його на волю білих банд, не гайте ні хвилини, шліть підкріплення».

— Що ж ми зробимо без розпорядження головкома? — крикнув Соколовський. — Я ще раз піду спробую з’єднатися з ним по Юзу…

— Іди спробуй, — зловісно сказав Гимза. (Всі подивилися на нього). А я от що скажу: іди ти, візьми чотирьох бійців, он Телєгіна візьми, і шкварте в штаб дрезиною… І ти без розпорядження не повертайся… Сапожков, пиши головкому Сорокіну…

На трав’янистій могилі стояв вершник і уважно, приклавши долоню до очей, дивився на смужку залізничної колії — по ній швидко наближалась хмарка пилу.

Коли хмарка зникла у виїмці, вершник торкнув шенкелем і шпорою коня, худий рижий жеребець сіпнув злою мордою, повернувся і зійшов з могили, де по обох схилах перед тільки що накиданими купками землі лежали добровольці — взвод офіцерів.

— Дрезина, — сказав фон Мекке, зіскакуючи з сідла, і стеком почав поляскувати жеребця по передніх колінах. — Лягай. — Норовистий кінь підгинав ноги, щулив вуха, проте, переможений, з глибоким зітханням ліг, торкаючись мордою землі. Ребристий бік його здувся і затих.

Фон Мекке присів навпочіпки на верху могили поруч з Рощиним. Дрезина в цей час вискочила з виїмки, тепер можна було розрізнити шістьох людей у шинелях.

— Так і є, червоні! — фон Мекке повернув голову в лівий бік: — Відділення! — Повернув у правий бік: — Готуйсь! По рухливій цілі швидкий вогонь… Плі!

Як накрохмалений коленкор, розірвалося повітря над могилою. Крізь хмарку пилу було видно, що з дрезини впав чоловік, перевернувся кілька разів і покотився під укіс, рвучи руками траву.

На дрезині, що мчала далі, стріляли — троє з гвинтівок, двоє з револьверів. Через хвилину вони повинні були сховатися в другій виїмці за будкою стрілочника. Фон Мекке, свистячи в повітрі хлистом, лютував:

— Втечуть, втечуть! Ворон вам стріляти! Соромно!

Рощин вважався добрим стрільцем. Спокійно ведучи мушкою на фут попереду дрезини, він націлювався на широкоплечого, рбслого, бритого, видно, командира…

«Як же він схожий на Телєгіна! — подумав він. — Так… це було б жахливо…»

Рощин вистрілив. У того злетів кашкет, і в цей час дрезина пірнула в другу виїмку. Фон Мекке жбурнув хлист…

— Лайно. Все відділення лайно. Не стрільці, панове офіцери, — лайно.

І він з виряченими очима вбивці, що не проспався, лаявся, поки офіцери не повставали з землі і, обтрушуючи коліна, не почали бурчати:

— Ви б, ротмістр, припнули язика, тут є і вищі за вас чином.

Вкладаючи свіжу пачку патронів, Рощин почував, що в нього й досі тремтять руки. Чого ж би? Невже від самої думки, що цей чоловік був такий схожий на Івана Телєгіна? Дурниця, він же в Петрограді…

Комісар Соколовський і Телєгін з обв’язаною головою піднялись на ганок цегляного двоповерхового будинку — станичної управи, що стояла, як звичайно, навпроти собору на незабрукованому майдані, де в колишні часи бували ярмарки. Тепер крамниці стояли забиті, вікна повибивані, огорожі розтягнені. В соборі містився лазарет, на церковному дворі метлялось на вірьовках солдатське ганчір’я.

В станичній управі, де містився штаб головкома Сорокіна, у прихожій, закиданій недокурками й паперами, з боку сходів, що вели нагору, сидів на віденському стільці червоноармієць, тримаючи між ногами гвинтівку. Заплющивши очі, він мугикав щось степове. Це був вилицюватий хлопчина з чубом, — знаком військового нахабства, — випущеним з-під зсунутого на потилицю кашкета з червоною околичкою. Соколовський поквапливо спитав:

— Нам треба до товариша Сорокіна… Куди пройти?

Боєць розплющив очі, каламутні від сонної нудьги.

Ніс у нього був м’який, несерйозний. Він подивився на Соколовського — на обличчя, на одежу, на чоботи, потім так само — на Телєгіна. Комісар нетерпляче підійшов до нього.

— Я вас питаю, товаришу… Нам у невідкладній справі бачити головкома…

— А з вартовим не полагається розмовляти, — сказав чубатий.

— Тьху ти чорт. Це завжди в штабах така наволоч — формалісти! — крикнув Соколовський. — Я вимагаю, щоб ви відповіли, товаришу: вдома Сорокін чи нема?

— Нічого не відомо…

— А де начальник штабу? В канцелярії?

— Ну, в канцелярії.

Соколовський шарпнув Івана Ілліча за рукав, кинувся був на сходи. Тоді вартовий зробив падаючий рух, але залишився сидіти на стільці, тільки випростав з-за ніг гвинтівку:

— Куди ж ви йдете?

— Тобто як — куди? — до начштабу.

— А пропуск є?

У комісара аж піна виступила на губах, коли він почав пояснювати вартовому, в якій справі вони примчали на дрезині. Той слухав, дивлячись на кулемет, що стояв перед входом, на декрети, накази, сповіщення, якими були заліплені всі стіни у прихожій. Закрутив головою.

— Треба розуміти, товаришу, а ще ви сознательний, — сказав він з нудьгою. — Є пропуск — іди, нема пропуску — нещадно стрілятиму.

Доводилось скоритися, хоч пропуски видавали десь на другому краю майдану і ця установа напевне була зачинена, комендант десь пішов, — кажуть, — до завтра. Соколовський зразу навіть аж стомився… В цей час з майдану в двері кинулась, гупаючи чобітьми, низенька постать, у роздертій до пупа сорочці, гукнула:

— Митько, мило видають…

Вартового як вітром звіяло з стільця. Він вискочив на ганок. Соколовський і Телєгін без перешкод піднялись на другий поверх і, — після того, як припухлоокі гарненькі громадяночки в шовкових кофточках посилали їх то праворуч, то ліворуч, — знайшли, нарешті, кімнату начштабу.

Там, з ногами на обдертому дивані, лежав чепурно одягнений військовий, розглядаючи нігті. З великою чемністю і вдумливо-пролетарським поводженням, через кожне слово згадуючи «товариш» (причому «товариш» звучало у нього зовсім як «граф Соколовський», «князь Телєгін»), він розпитав про суть справи, попросив пробачення і вийшов, порипуючи жовтими, до колін зашнурованими черевиками. За стіною почувся шепіт, грюкнули десь далеко двері, і все затихло.

Соколовський палаючими очима дивився на Телєгіна:

— Ти розумієш щогнебудь? Куди ми приїхали? Це що ж воно таке — білий штаб?

Він підняв худі плечі і так і залишився настовбурченим від крайнього здивування. Знову за стіною зашепотіли. Двері широко відчинились, і увійшов начальник штабу, середніх років, кремезний, з великим лисим лобом, нахмурений чоловік, в грубій солдатській сорочці, підперезаний по великому животу кавказьким пасочком. Він пильно, побіжно глянув на Телєгіна, кивнув Соколовському і сів за стіл, звичним рухом поклавши перед собою волосаті руки. Лоб його був вологий, як у людини, яка тільки що добре попоїла й випила. Відчувши, що його розглядають, він ще більше нахмурив одутле красиве обличчя.

— Черговий мені переказав, що ви, товариші, прибули в терміновій справі, — сказав він поважно й холодно. — Мене здивувало, чому командир полку або ви, товаришу комісар, не скористалися прямим проводом…

— Я три рази намагався з’єднатися. — Соколовський схопився і витягнув з кишені телеграфну стрічку, простягнув її начштабу. — Як ми можемо спокійно ждати, коли гинуть товариші… Від штабу армії розпоряджень нема… Нас благають допомогти… Полк Пролетарської свободи гине, при ньому обоз з двох тисяч біженців…

Начштабу мигцем глянув на стрічку і кинув її — вона заплуталась об масивну чорнильницю.

— Про те, що зараз ідуть бої в розташуванні полку Пролетарської свободи, нам, товариші, відомо… Хвалю вашу старанність, ваш революційний запал. (Він наче підшукував слова). Але надалі я просив би не розвивати паніки… Тим більше, що операції противника мають випадковий характер… Словом, усіх заходів вжито, ви можете спокійно повернутися до ваших обов’язків.

Він підвів голову. Погляд був суворий і ясний. Телєгін, розуміючи, що розмова закінчена, підвівся. Соколовський сидів, наче його прибили.

— Я не можу повернутися в полк з такою відповіддю, — сказав він. — Сьогодні ж бійці збіжаться на мітинг, сьогодні ж полк самовільно виступить на допомогу «пролетарцям»… Попереджаю, товаришу, що на мітингу я буду говорити за виступ…

Начштабу почав червоніти, — голий, величезний лоб його заблищав. З грюкотом відкинувши крісло, він устав. Солдатські штани його наполовину зсунулись, він засунув руки за пояс:

— І ви відповідатимете перед ревтрибуналом армії, товаришу! Не забувайте, у нас не сімнадцятий рік!

— Не залякаєте, товаришу!

— Мовчать!

В цей час двері швидко відчинились, і увійшов високий, надзвичайно стрункий чоловік у синій черкесці з тонкого сукна. Похмуре вродливе обличчя його, з темним волоссям, що спадало на лоб, з висячими вусами, було ніжно-рожевого кольору, який буває у жорстоких людей і тих, що п’ють запоєм. Губи його були вологі й червоні, чорні очі розширені. Вимахуючи лівим рукавом черкески, він близько підійшов до Соколовського і Телєгіна, глянув їм в очі диким поглядом. Обернувся до начштабу. Ніздрі його гнівно здригнулись:

— Знрву старорежимні штучки! Це що таке за «мовчать»? Якщо вони винні, вони будуть розстріляні… Але — без генеральського знущання…

Начштабу вислухав зауваження мовчки, похиливши голову. Заперечувати не доводилось — це був сам головком Сорокін.

— Сідайте, товариші, я слухаю вас, — промовив Сорокін спокійно і сів на підвіконник.

Соколовський знову взявся пояснювати мету поїздки: добитися дозволу Варнавському полку негайно виступити на допомогу сусіднім з ним «пролетарцям»; крім революційного обов’язку, це продиктовано також простим розрахунком: якщо «пролетарці» будуть розбиті — Варнавський полк буде одрізаний від бази.

Сорокін тільки секунду сидів на підвіконнику. Він почав бігати від дверей до дверей, ставлячи короткі запитання. Гарна шапка волосся його розліталась, коли він рвучко обертався. Солдати любили його за запал і хоробрість. Він умів говорити на мітингах. І те, і друге в ті часи часто заміняло воєнну науку. Він був з козачих офіцерів, в чині підосавула, воював в армії Юденича в Закавказзі. Після Жовтневого перевороту повернувся на Кубань і у себе, в станиці Петропавловській, організував з станичників партизанський загін, з яким вдало бився при облозі Катеринодара. Зоря його швидко сходила. Слава паморочила голову. Сили вихлюпувались через край — вистачало часу і воювати, і гуляти. До того ж начштабу особливо ретельно оточував його гарненькими жінками і всією належною обстановкою, щоб можна було розгулятись душі.

— Що вам відповіли у іюєму штабі? — спитав він, коли Соколовський закінчив і судорожно витирав лоба брудною зібганою хустинкою.

Начштабу сказав поспішно:

— Я відповів, що нами вжиті всі заходи для порятунку полку Пролетарської свободи. Я відповів, що штаб Варнавського полку втручається в розпорядження штабу армії, а це зовсім неприпустимо, і крім того, створюється паніка, для якої нема підстав.

— Е, ви, товаришу, не так підходите до цієї справи, — несподівано примирливо промовив Сорокін. — Дисципліна — звичайно… Але є речі в тисячу разів важливіші за вашу дисципліну… Воля мас! Революційний порив треба заохочувати, хоч би це йшло всупереч вашій науці… Нехай операція Варнавського полку буде марна, нехай шкідлива, чорт візьми! У нас революція… Забороніть їм зараз, вони кинуться на мітинг, — я знаю цих горлопанів, знову кричатимуть, що я пропиваю армію…

Він одбіг до грубки і вже шалено глянув на Соколовського:

— Подайте рапорт!

Телєгін зараз же вийняв папір і поклав на стіл. Головком схопив його, швидко переглянув бігаючими зіницями і, бризкаючи пером, почав писати:

«Наказую Варнавському полку негайно виступити в похідному порядку і виконати свій революційний обов’язок».

Начштабу дивився на нього з усмішкою, коли ж головком простягнув йому папір, він відступив, заклавши руки за спину:

— Нехай мене віддадуть до суду, але цього наказу я не підпишу.

В ту ж хвилину Іван Ілліч кинувся і схопив Сорокіна за руку біля кисті, не даючи йому підняти револьвер. Соколовський затулив собою начштабу. Всі четверо важко дихали. Сорокін вирвався, сунув револьвер у кишеню і вийшов, грюкнувши дверима так, що полетіла штукатуркас.

Грюкнули двері, затихли шалені кроки головкома.

Начштабу промовив примирливо-басовито:

— Можу вас запевнити, товариші: якби я підписав наказ, нещастя могло б набрати великих розмірів.

— Яке нещастя? — кашлянувши, хриплувато запитав Соколовський. Начштабу чудно глянув на нього.

— Ви не догадуєтесь, про що я кажу?

— Ні. — У Соколовського затремтіли куточки очей.

— Я кажу про свою армію…

— Що таке?

— Я не маю права розкривати воєнні таємниці перед комісаром полку. Хіба ж не так, товаришу? За це ви перший повинні мене розстріляти… Але ми зайшли надто далеко. Гаразд… Беріть усе на свою відповідальність…

Він підійшов до карти, втиканої прапорцями. Соколовський і Телєгін також підійшли і стали за його спиною. Видно, те, що близько біля нього гаряче дихали два роти, було трохи неприємно начштабу — лопатки його під сорочкою зарухались. Але він спокійно витягнув брудну зубочистку, і згризений кінчик її сковзнув по карті від триколірних прапорців у південному напрямі в густе розташування червоних.

— Ось де білі, — сказав начштабу.

— Де, де? — Соколовський впритул підступив до карти, блукаючи по ній осліплими очима. — Але це ж Торгова…

— Так, це Торгова. Коли вона буде взята, для білих шлях наполовину розчищений.

— Не розумію… Ми вважали, що білі десь далі на північ, принаймні верст на…

— То ми вважали, товаришу комісар, а не білі. Торгова в теперішній момент перебуває під концентричним ударом. У білих аероплани й танки. Це не колишня корніловська банда… Вони діють по внутрішніх лініях, завдаючи ударів, де хочуть. Ініціатива в їхніх руках…

— На північ від Торгової Сталева дивізія Дмитра Жлоби, — сказав Телєгін…

— Розбита…

— А кавбригада?..

— Розбита…

Соколовський сіпнув шиєю, ступив ближче до карти.

— Ви дуже витримана людина, товаришу, — промовив він. — Ви наче вже примирилися з тим, що Торгова взята. Той розбитий і цей розбитий. — Він обернувся до начштабу: — А наша армія?

— Ми ждемо розпорядження главковерха. У товариша Калніна свої розрахунки. Штаб головкома не може, стукаючи кулаками, вимагати у ставки главковерха наступу, — як ви гадаєте? Війна не мітинг.

Начштабу тонко усміхнувся. Соколовський не дихаючи дивився в його товсте, спокійне обличчя. Начштабу витримав погляд.

— Ось які справи, товариші, — сказав він, повертаючись до стола. — Ось чому я не маю права зняти жодної частини з фронту, хоч би це здавалось цілком розумним і необхідним… Наше становище дуже не легке. Отже, повертайтеся негайно в свою частину. Все, що я вам сказав, поки що заборонено оголошувати. Треба зберегти цілковитий спокій в армії. Що ж до полку Пролетарської свободи — за долю його можете не турбуватися, я одержав заспокійливі відомості…

Брови начштабу зсунулись над карлючкуватим носом. Кивнувши головою, він відпустив відвідувачів. Соколовський і Телєгін вийшли з кабінету. В сусідній кімнаті черговий чистив нігті, стоячи біля вікна. Коли Соколовський і Телєгін виходили, він чемно їм вклонився.

— Сволота, — прошепотів Соколовський.

Коли вийшли на вулицю, він схопив Телєгіна за рукав:

— Ну? Що ти скажеш?

— Формально він має рацію. А по суті — саботаж, звичайно.

Саботаж? Ну, ні… Тут гра більша… Я повернусь, застрелю його…

— Облиш, Соколовський, не дурій…

— Зрада, я тобі кажу — тут зрада, — бурмотів Соколовський. — Гимзі щодня доносять: у штабі пияцтво. Сорокін розігнав комісарів. А спробуй підступись. Сорокін — цар і бог в армії, чорт його знає, люблять за хоробрість, — своя людина. А начштабу, ти знаєш, хто такий? Бєляков, царський полковник… Зрозумів — який вузол? Ну, їдьмо… Проскочимо, як ти думаєш?

Начштабу торкнув дзвінок, — в дверях виразно з’явився черговий.

— Дізнайтесь, в якому стані головком, — сказав Бєляков, суворо дивлячись у папери.

— Товариш Сорокін у їдальні. Стан — півградуса.

Черговий ждав, поки начштабу не усміхнеться знехотя, тоді значливо усміхнувся і він:

— З ним — Зінка.

— Гаразд. Ідіть.

Бєляков пройшов у відділ служби зв’язку. Переглянув телефонограми. Підписав чітко, дрібним почерком кілька паперів і в коридорі, коло крайніх дверей, затримався на мить. За дверима чути було тихий дзвін гітарних струн. Начштабу вийняв хустинку, обтер міцну червону шию, постукав і, не дожидаючи відповіді, увійшов.

Посеред кімнати коло стола, накритого розгорнутими газетами і заставленого брудним посудом та чарками, сидів Сорокін, відгорнувши широкі рукава черкески. Вродливе обличчя його було таке саме похмуре. Пасмо темного волосся падало на мокрий лоб. Розширеними зіницями він витріщився на Бєлякова. Збоку на табуретці сиділа Зінка, поклавши ногу на ногу, так що видно було підв’язки й мережива, і перебирала струни гітари. Це була молоденька Жінка з яскравим офарбленням синіх очей і вологих губів, з тоненьким і рішучим носиком, з розпатланим, високо піднятим русявим волоссям. І тільки хворі зморшки коло рота, правда — ледве помітні, надавали її ніжному обличчю виразу звіряти, яке уміє кусатися. За документами вона була звідкілясь з Омська, дочка залізничного робітника, чому, звичайно, ніхто не вірив, не вірили і тому, що їй вісімнадцять років, ні її прізвищу — Канавіна, ні її імені — Зінаїда. Але вона чудово писала на друкарській машинці, пила горілку, грала на гітарі і співала звабливі романси. Сорокін обіцяв власноручно застрелити її при першій спробі розводити в штабі білогвардійську гниль і плісняву. На тому й заспокоїлись.

— Гарно, нічого сказати, — промовив Бєляков, хитаючи головою і про всяк випадок тримаючись коло дверей. — В яке ти мене ставиш становище? З’являються два явних цекісти, погрожують мітингами, і ти негайно перекидаєшся на їх бік… Ще простіше, іди до апарата, телеграфуй в Катеринодар, — негайно тобі пришлють єврейчика, він тобі сформує штаб, він з тобою в ліжку буде спати, ходити з тобою у відхідок, всі думки твої візьме на облік. Справді, жах! У головкома Сорокіна ухил до диктатури! Ну і йди під контроль… А мене звільни… Розстріляти мене ти можеш… Аає в присутності підлеглих погрожувати револьвером я не дозволю… Яка ж після цього дисципліна!.. Чорт тебе візьми, справді.

Дивлячись весь час на начштабу, Сорокін простягнув руку, велику й сильну, і, промахнувшись, стиснув повітря замість шийки пляшки. Коротка судорога звела його рот, вуса настовбурчились. Але він узяв шяшку і налив дві стопки:

— Сідай, пий.

Бєляков скоса глянув на мереживо Зінчиних панталон, підійшов до столу. Сорокін сказав:

— Коли б ти не був розумний — був би ти в розході… Дисципліна… Моя дисципліна — бій. Ану, нехай хто з вас підніме маси… А я поведу, і дай тільки час — ніхто не може, один я роздавлю білогвардійську наволоч… Світ здригнеться… — Ніздрі його захопили повітря, червоні жили запульсували на скронях. — Без цекістів і Кубань вичищу, і Дон, і Терек… Майстри вони співати в Катеринодарі, комітетчики… Сволочі, боягузи… Ну, то що ж, я на коні, в бою, я — диктатор… Я веду армію!

Він простягнув руку до склянки з спиртом, але Бєляков швидко перекинув його склянку:

— Досить пити…

— Ага. Наказуєш?

— Прошу, як друга…

Сорокін відкинувся на стільці, кілька разів коротко зітхнув, почав озиратися, поки погляд його не спинився на Зінці. Вона провела нігтиком по струнах.

— «Дьішала ночь…» — заспівала вона, ліниво звівши брови.

Сорокін слухав, і жили дужче пульсували на скронях. Підвівся, відхилив назад Зінчину голову і жадібно став цілувати в рот. Вона перебирала струни, потім гітара сповзла з її колін.

— Оце інша річ, — добродушно сказав Бєляков. — Ех, Сорокін, люблю я тебе, сам не знаю за що — люблю.

Зінка нарешті визволилась і, вся червона, низько нагнулась, піднімаючи гітару. Яскраві очі її блиснули з-під розпатланого волосся. Кінчиком язика облизала припухлі губи.

— Фу, боляче зробив…

— А знаєте що, друзі? У мене є про запас заповітна пляшечка…

Бєляков обірвав, подавившись словом. Рука з розчепіреними пальцями повисла в повітрі. За вікном ляснув постріл, загули голоси. Зінка з гітарою, наче на неї дмухнули, вилетіла з кімнати. Сорокін нахмурився, пішов до вікна…

— Не йди, я раніш узнаю в чому річ, — поквапливо сказав начштабу.

Скандали і стрільба в розташуванні ставки головкома були звичайним явищем. До складу сорокінської армії входили дві основні групи: кубанська — козача, ядро якої було сформоване Сорокіним ще минулого року, і друга — українська, зібрана з залишків українських червоних армій, які відступали під тиском німців… Між кубанцями й українцями точилася затяжна ворожнеча. Українці погано держали фронт на чужій їм землі і не дуже панькались з фуражем та продовольством, коли доводилось проходити через станиці.

Бійки і скандали траплялись щодня. Але те, що почалось сьогодні, виявилось більш серйозним. З криком мчали кінні козаки. Від огорож і садів перебігали злякані купки червоноармійців. Десь коло вокзалу лунала шалена стрільба. На майдані перед вікнами штабу дико кричав, повзаючи в поросі і крутячись, поранений козак.

У штабі почався переполох. Ще зранку сьогодні телеграфна лінія не відповідала, а зараз звідти посипалась купа божевільних донесень. Можна було розібрати тільки, що білі, швидко просуваючись у напрямку Сосика — Уманська, женуть поперед себе ешелони червоних, що рятуються в паніці. Передні з них, докотившись до ставки, почали грабіж на станції і в станиці. Кубанці відкрили стрільбу. Зав’язався бій.

Сорокін вилетів за ворота на рижій рослій злій кобилі. За ним — півсотні конвою в черкесках, з розмаяними за спиною башликами, з кривими шаблями. Сорокін сидів як влитий у сідлі. Шапки на ньому не було, щоб його зразу впізнали. Вродлива голова відкинута, вітер рвав волосся, рукава й поли черкески. Він був ще п’яний, рішучий, блідий. Очі дивилися пронизливо, погляд їх був страшний. Коні шалено скакали, за ними хмарою здіймалась курява.

Поблизу вокзалу з-за живоплоту залунали постріли. Кілька конвойців голосно крикнули, один покотився з коня, але Сорокін навіть не обернувся. Він дивився туди, де між товарними поїздами кричала, кишіла й перебігала сіра маса бійців.

Його впізнали здалека. Багато хто поліз на дахи вагонів. В юрбі махали гвинтівками, горлали. Сорокін, не зменшуючи ходу, перестрибнув через огорожу вокзального садочка й вилетів на колії, в саму гущу бійців. Коня його схопили за поводи. Він підняв над головою руки і крикнув:

— Товариші, соратники, бійці! Що трапилось? Що за стрільба? Чому паніка? Хто вам голови морочить? Яка сволоч?

— Нас зрадили! — провив панічний голос.

— Командири нас продали! Зняли фронт! — закричали голоси. І весь багатотисячний натовп на коліях, у вагонах заревів:

— Продали нас… Армія вся розбита… Геть командуючого! Бий командуючого!

Залунав свист, вереск, наче налетів диявольський вітер. Завищали, зводячись дибки, коні конвойних. До Сорокіна вже протовплювались перекривлені обличчя, чорні руки. І він закричав так, що сильна шия його роздулась:

— Мовчать! Ви не революційна армія… Отара бандитів і наволочі… Видати мені шкурників і панікерів… Видати мені білогвардійських провокаторів!

Він раптом штовхнув кобилу, і вона, махнувши передом, врізалась глибше в юрбу. Сорокін, перехилившись з сідла, показав пальцем:

— Ось він!

Мимоволі юрба обернулась до того, на кого він вказав. Це був високий, з великим носом, худий чоловік. Він зблід, розчепірив лікті, задкуючи. Чи знав його дійсно Сорокін, чи жертвував ним, як першим, хто потрапив під руки, рятуючи становище, — невідомо… Юрбі потрібна була кров. Сорокін вихопив криву шаблю і, навідліг свиснувши нею, ударив високого чоловіка по довгій шиї. Кров сильним струменем бризнула в морду кобилі.

— Так революційна армія розправляється з ворогами народу.

Сорокін знову штовхнув кобилу і, помахуючи закривавленою шаблею, страшний і блідий, крутився в юрбі, лаючись, погрожуючи, заспокоюючи:

— Ніякого розгрому нема… Розвідники й білі агенти навмисне роздувають паніку… Це вони штовхають вас на грабіж, зривають дисципліну… Хто сказав, що нас розбили? Хто бачив, як нас били? Ти, чи що, мерзотнику, бачив? Товариші, я водив вас у бій, ви мене знаєте… У мене самого двадцять шість ран! Вимагаю негайно припинити грабіж! Всі по ешелонах! Сьогодні я поведу вас у наступ… А боягузів і шкурників жде розправа народного гніву…

Юрба слухала. Дивувались, лізли на плечі, щоб глянути на свого головкома. Ще ричали голоси, але вже серця розгорялись. То тут, то там чути було: «А що ж, він правду каже… І хай веде. І підемо…» З’явились ротні командири, що поховались були, і потроху частини стали відходити до своїх ешелонів. Черкеска на грудях Сорокіна була розірвана, він віддирав її, показував старі рани… Обличчя його було несамовито бліде… Паніка вщухла, назустріч ешелонам, що підходили, були виставлені кулеметні застави. По всій залізниці летіли телеграми найрішучішого змісту.

Проте не можна було уникнути відступу армії. Аж через кілька днів, у районі станції Тимашевської, вдалося навести у військах порядок і почати зустрічний наступ. Червоні рушили двома колонами на Виселки в Коренівку. Де тільки в бою виникала якась непевність, всюди червоноармійці бачили Сорокіна, як він летів на рижому коні. Здавалось, одною своєю запальною волею він повертав долю війни, рятуючи Чорномор’я. ЦВК Північно-Кавказької республіки залишалось тільки офіціально визнати за ним зверхність у воєнних операціях.

VI

В ті ж дні кінця травня, коли денікінська армія виступила в «другий кубанський похід», — над Російською радянською республікою зібралась нова гроза. Три чеські дивізії, просуваючись з Українського фронту на схід, збунтувалися майже одночасно в усіх ешелонах від Пензи до Омська.

Цей бунт був першим заздалегідь підготовленим ударом інтервенції по Радянському Союзу. Чеські дивізії, що почали формуватися ще з чотирнадцятого року з чехів, які жили в Росії, потім з військовополонених, — виявились після Жовтня стороннім тілом всередині країни і збройно втрутилися у внутрішні справи.

Умовити їх на збройний виступ проти російської революції була справа не проста. У чехів ще жило ставлення до Росії як майбутньої визволительки чеського народу від австрійської імперської влади. Чеські селяни, відгодовуючи гусей до різдва, за старою традицією говорили: «єднего гуса для руса». Чеські дивізії, відходячи з боями від німців, що наступали на Україну, готувались до переїзду у Францію, щоб на фронті демонструвати перед усім світом за свободу Чехії, за участь її в перемозі над австро-германцями.

Назустріч чеським ешелонам, що прямували у Владивосток, йшли військовополонені німці і особливо ненависні угорці. На зупинках, де стикалися два зустрічні потоки, лютували пристрасті. Білогвардійські агенти нашіптували чехам про підступні задуми більшовиків, про їх намір нібито роззброїти і видати німцям чеські ешелони.

14 травня на станції Челябінськ сталася серйозна бійка між чехами й угорцями. Челябінський Совдеп заарештував кількох особливо задирливих чехів. Весь ешелон вхопився за зброю. У СовДепа, як і всюди по залізниці, були самі лише сяк-так озброєні червоноармійці, — довелося поступитись. Звістка про челябінський інцидент полетіла по всіх ешелонах. І вибух стався, коли у відповідь на ці події був виданий зрадницький і провокаційний наказ голови Вищої військової ради республіки:

«Всі Совдепи зобов’язані під страхом відповідальності роззброїти чехословаків: кожен чехословак, знайдений озброєним на залізничній колії, повинен бути розстріляний на місці, кожен ешелон, у якому буде знайдений хоч би один озброєний солдат, повинен бути вивантажений з вагонів і ув’язнений у табір для військовополонених».

Тому що у чехів була чудова дисципліна, спаяність і бойовий досвід, багато кулеметів і гармат, а у Совдепів погано озброєні загони Червоної гвардії, без досвідченого командування, — то не Совдепи, а чехи роззброїли.

Совдепи і стали господарями по всій залізниці від Пензи до Омська.

Бунт почався в Пензі, де Совдеп вислав назустріч чотирнадцяти тисячам чехів п’ятсот червоногвардійців. Вони повели наступ на залізничну станцію і були майже всі перебиті. Чехи вивезли з Пензи друкарський верстат Експедиції заготівлі державних паперів, у великому бою розбили червоних під Безенчуком і Липягами і зайняли Самару.

Так утворився новий фронт громадянської війни, який швидко охопив величезний простір Волги, Уралу і Сибіру.

Лікар Дмитро Степанович Булавін лежав животом у відчиненому вікні і слухав глухий гуркіт артилерійської стрільби. Вулиця була безлюдна. Біле сонце нестерпно напікало стіни невисоких будинків, запорошені вікна порожніх магазинів, непотрібні вивіски й асфальтову вулицю, що припала вапняковим пилом.

З правого боку, куди дивився лікар, на майдані стримів дерев’яний, із злинялим лахміттям обеліск, що прикривав пам’ятник Олександру Другому; збоку стояла гармата; купка обивателів вовтузилась з камінням, щось копала, явно безглузде. Тут були і протоієрей Словохотов, і краса й гордість самарської інтелігенції нотаріус Мишин, і власник гастрономічного магазину Романов, і колишній член земської управи Страмбов, і колись великий пан, сивий красунь, поміщик Куроєдов. Усі — клієнти Дмитра Степановича, партнери у вінт… Червоноармієць, поставивши гвинтівку між ногами, курив, сидячи на тумбі.

Гармати за річкою Самаркою бухали. Тихо побрязкували шибки у вікнах. Від цих звуків лікар єхидно кривив рота, фиркав ніздрею у сиві вуса. Пульс у нього був сто п’ять. Значить, жила ще в ньому стара громадська закваска. Але якось більше виявляти свої почуття було поки що небезпечно. Якраз навпроти, по той бік вулиці, на дошках, що прикривали забите дзеркальне вікно ювелірного магазину Ледера, більмом білів наказ ревкому, який погрожував розстрілом контрреволюційним елементам.

На безлюдній вулиці показалась чудна постать зляканого чоловіка, в капелюсі «здрастуйте-прощайте» з кокосової мочалки і в чесучевому піджаку довоєнного покрою. Чоловік скрадався вздовж стіни і, щохвилини озираючись, підстрибував, наче над вухом у нього стріляли. Мочального кольору волосся його висіло до плечей, рудувата борода здавалась приліпленою до дуже блідого довгого обличчя.

Це був Говядін, земський статистик, який колись безуспішно намагався розбудити в Даші «красивого звіра». Він ішов до Дмитра Степановича, і справа, видно, була настільки серйозна, що він перемагав страх безлюдної вулиці і гупання гарматних вибухів.

Побачивши лікаря у вікні, Говядін одчайдушно махнув рукою, що повинно було означати: «Ради бога, не дивіться, за мною стежать». Озираючись, притулився до стіни під об’явою ревкому, потім кинувся через вулицю і зник під ворітьми. Через хвилину він постукав у лікареву квартиру з чорного ходу.

— Ради бога, зачиніть вікно, за нами стежать, — голосно прошепотів Говядін, входячи в їдальню. — Спустіть штори… Ні, краще не спускайте… Дмитре Степановичу, мене послали до вас…

— Чим можу служити? — насмішкувато спитав лікар, сідаючи за стіл, накритий пропаленою і брудною клейонкою. — Сідайте, розказуйте…

Говядін схопив стільця, кинувся на нього, підібгав під себе ноги і, бризкаючись, голосно зашепотів у саме вухо лікареві:

— Дмитре Степановичу… Тільки що на конспірдтивному засіданні комітету Установчих зборів проголосовано запропонувати вам портфель товариша міністра охорони здоров’я.

— Міністра? — перепитав лікар, опускаючи куточки рота, так що все підборіддя взялося зморшками. — Так, так. А якої республіки?

— Не республіки, а уряду… Ми беремо в свої руки ініціативу боротьби… Ми створюємо фронт… Ми одержуємо машину, щоб друкувати гроші… З чехословацьким корпусом на чолі прямуємо на Москву… Скликаємо Установчі збори… І це — ми, розумієте — ми… Сьогодні була запекла сутичка. Есери й меншовики вимагали всі портфелі. Але ми, земці, відстояли вас, провели ваш портфель… Я пишаюсь. Ви погоджуєтесь?

Якраз у цей час так страшно бухнуло за річкою Самаркою, — на столі задзвеніли склянки, — що Говядін схопився, взявшись за серце:

— Це чехи…

Гримнуло знову, і, здавалось, зовсім близько застукотів кулемет. Говядін, зовсім білий, знову сів, підібгавши ногу.

— А це червона наволоч… У них кулемети на елеваторі… Але сумніватись не можна — чехи беруть місто… Вони візьмуть місто…

— Власне, я погоджуюсь, — пробасив Дмитро Степанович. — Хочете чаю, тільки холодний?

Відмовившись від чаю, в нестямі, Говядін шепотів:

— На чолі уряду стоять патріоти — найчесніші люди, найблагородніші особи… Вольський, ви його знаєте, — присяжний повірений з Твері, чудова людина… Штабскапітан Фортунатов… Климушкін — це наш, самарський, теж дуже благородна людина… Всі есери, непримиренні борці… Ждуть навіть самого Чернова, — але це величезна таємниця… Він бореться з більшовиками на півночі… Офіцерські кола в найтіснішому блоку з нами… Від військових висувається полковник Галкін… Кажуть, що це новий Дантон… Словом, все готове. Ждемо тільки штурму… За всіма даними, чехи призначили штурм на сьогоднішню ніч… Я — від міліції. Це страшенно небезпечно і клопітно… Але треба ж воювати, треба жертвувати собою…

За вікном залунали гучні й нестройні звуки військових сурм — «Інтернаціонал». Говядін зігнувся, ліг головою на живіт Дмитра Степановича; солом’яне волосся його здавалося неживим, як у ляльки.

Сонце зайшло за грозову хмару. Ніч не принесла прохолоди. Зірки оповило імлою. Гарматні удари за річкою стали частіші й гучніші. Від розривів двигтіли будинки. Шестидюймова батарея більшовиків, що стояла за елеватором, відповідала в темряву. Стукотіли кулемети на дахах. За Самаркою, в слободі, куди ліг дерев’яний міст, неголосно ляскали постріли червоноармійських сторожових охорон.

Хмара наповзала, погримуючи. Наставала непроглядна темрява. Жодного вогника не видно було ні в місті, ні на річці. Тільки миготіли зірницями гармати.

В місті ніхто не спав. Десь у таємничому підпіллі безперервно засідав комітет Установчих зборів. Добровольці з офіцерських організацій нервувались по квартирах, одягнені і озброєні. Обивателі стояли біля вікон, вдивляючись у моторошну темряву. По вулицях перегукувались патрулі. У проміжках тиші чути було сумовито-дикі гудки паровозів, що вивозили шоїзди на схід.

Ті, що дивились у вікна, бачили звивисту блискавку, яка перебігала від краю неба до краю. Похмуро освітились каламутні води Волги. Проступили обриси барж і пароплавів коло пристаней. Високо над річкою, над бляхою дахів з’явились: озія елеватора, гострий шпиль лютеранської кірки, біла дзвіниця жіночого монастиря, за переказом збудована на гроші мандрівної черниці Сусанни. Погасло. Темрява…

Розкололось небо. Налетів вітер. Страшно завило в коминах. Чехи йшли на штурм.

Чехи наступали рідкими цепами з боку станції Кряж — на залізничний міст і повз салотопні заводи — на зарічну слободу. Нерівна місцевість, гребля, зарості шелюги затримували просування.

Ключем до міста були обидва мости — дерев’яний і залізничний. Артилерія більшовиків, на майдані за елеватором, обстрілювала підступи. Її важкі удари і спалахи підтримували мужність у червоних частинах, не впевнених у досвідченості командного складу.

Наприкінці ночі чехи вдались до хитрості. Поблизу елеватора в бараках жили залишки польських біженців з жінками й дітьми. Чехам це було відомо. Коли їх снаряди почали рватися над елеватором, поляки повибігали з бараків і заметушились, шукаючи схованки. Артилеристи відганяли їх. від гармат матюком і банниками. Коли шестидюймівки гримотіли — приголомшені й засліплені біженці кидались геть… Але ось від амбарів побігла нова юрба жінок. Вони кричали:

— Не стріляйте, проше пана, не стріляйте, благаємо, не губіть нещасних.

З усіх боків вони обступили гармати.

Чудні польські жінки хапались за банник, за колеса гармат, міцно брали під руки, важко висіли на одурілих від гуркоту артилеристах, вчіплювались їм у бороди, валили на брук… Під кофтами у жінок були мундири, під спідницями — галіфе.

— Хлопці, це чехи! — закричав хтось, і голову йому розніс револьверний постріл. Одні боролись, інші кинулись утікати… А чехи вже знімали замки з гармат і відступали, відстрілюючись. І потім, наче крізь землю, зникли в щілинах між амбарами.

Батерея була виведена з строю. Кулемети збиті. Чехи продовжували наступати, охоплюючи засамарську слободу аж до Волги.

Вранці зникли хмари. Сухе сонце вдарило в непромиті вікна квартири Дмитра Степановича. Лікар сидів коло стола, старанно одягнений. Очі його позападали — він не лягав спати. Полоскальниця, піднос і блюдечка були повні недокурків. Інколи він виймав зламаного гребінця і причісував на лоб сиві кучері. Щохвилини він міг сподіватись, що його покличуть до виконання міністерських обов’язків. Виявилось, що він був страшенно честолюбний.

Повз його вікна Дворянською вулицею плентались поранені. Вони йшли наче по вимерлому місту. Деякі сідали на тротуар під стінами, сяк-так перев’язані закривавленим ганчір’ям. Дивилися на порожні вікна, — але не було в кого попросити води і хліба.

Сонце напікало вулицю, не освіжену нічною грозою. За річкою бухало, ахало, стукало. Промчав автомобіль, наповнивши Дворянську хмарами вапнякового пилу, мигнуло перекривлене обличчя військового комісара з чорним ротом. Автомобіль утік вниз, через дерев’яний міст і, як розповідали потім, був розірваний разом з пасажирами артилерійським снарядом. Час спинився, — бій здавався нескінченним. Місто не дихало. Жінки з вищого товариства, вже одягнені в білі плаття, лежали, закривши голови подушками. Комітет Установчих зборів пив вранішній чай, сервірований власницею млина. В підвалі обличчя міністрів здавались трупними. А за річкою бухало, стукало, ахало…

Опівдні Дмитро Степанович підійшов до вікна і, засопівши, відчинив його, неспроможний довше сидіти в сизому тютюновому диму. На вулиці вже не було жодного пораненого. Багато вікон повідхилялись — там скоса поглядало око з-за штори, там металося схвильоване обличчя. З під’їздів виглядали голови, ховались. Скидалося на те, що нема вже більшовиків… Але часта стрільба за річкою?.. Ах, як було нестерпно!..

Раптом — чудо — з-за рогу з’явився, постояв з секунду і пішов серединою вулиці довгоногий офіцер у білому, як сніг, кітелі з високою талією. По халяві його била шабля. На плечах горіли полудневим сонцем, старорежимним щастям золоті погони…

Щось забуте ворухнулося в серці Дмитра Степановича, наче він щось згадав, на щось обурився. З незрозумілою жвавістю він висунувся в вікно і крикнув до офіцера:

— Хай живуть Установчі збори!

Корнет зараз же підморгнув товстому обличчю лікаря і відповів загадково:

— Там побачимо…

А з усіх вікон висувалися, закликали, питали:

— Пане офіцер… Ну, що? Ми взяті? Більшовики втекли?

Дмитро Степанович надів білого картуза, взяв ціпка і, оглянувши себе в дзеркало, вийшов. На вулицю висипав народ, як із церкви. І справді — десь задзвонили в усі дзвони. Юрба з радісним гамором стовпилась на перехресті. Дмитра Степановича схопила за рукав пацієнтка, дама з потрійним підборіддям, штучні квіти на її громіздкому капелюсі пахли нафталіном.

— Доктор, дивіться ж — чехи!

На перехресті вулиць, оточені жінками, стояли з гвинтівками наперевіс два чехи: один сизо-бритий, другий з чорними вусищами. Напружено усміхаючись, вони швидко оглядали дахи, вікна, обличчя. їх елегантні шапочки, френчі з шкіряними гудзиками і нашитим на лівому рукаві відмітним щитком, міцні сумки й патронташі, їх рішучі обличчя —¦ все викликало захоплення, шанобливе здивування. Ці двоє наче звалилися на Дворянську вулицю з іншого світу.

— Ура! — закричали в юрбі кілька чиновників. — Хай живуть чехи! Качати їх! Берись!

Дмитро Степанович, протовпившись і сопучи, хотів виголосити достойне привітання, але від хвилювання у нього пересохло горло, і він поспішив на конспіративну квартиру, де його ждали високі обов’язки.

В підвалі коло млина було порожньо, — тільки тютюновий перегар, наїжачені недокурками попільниці, і кінець стола спав блондин, припавши до помальованих носатими пиками паперів. Дмитро Степанович торкнув його за плече. Блондин глибоко зітхнув, підвів бородате обличчя з блукаючими спросоння світло-голубими очима:

— В чому річ?

— Де уряд? — суворо спитав Дмитро Степанович. — З вами говорить товариш міністра охорони здоров’я.

— А, доктор Булавін, — сказав блондин. — Тьху, чорт, а я теє… Ну, як у місті?

— Не все ще ліквідовано. Але це кінець. На Дворянській — чеські патрулі.

Блондин роззявив зубатого рота і зареготав;

— Здорово! Ох, чорт, ловко! Значить, уряд збереться тут рівно о третій. Якщо все буде благополучно — надвечір переберемося в краще приміщення…

— Пробачте… — у Дмитра Степановича промайнула страшна догадка. — Я говорю з членом ЦК партії? Ви не Авксентьєв?

Блондин відповів невиразним рухом, що ніби говорив: «Що ж тут вдієш…» Задзвонив телефон. Він схопив з стола трубку.

— Ідіть, доктор, ваше місце зараз на вулиці… Пам’ятайте, ми не повинні допустити ексцесів. Ви представник буржуазної інтелігенції, — вгамуйте їх запал… А то, знаєте, — він підморгнув, — буде незручно потім…

Лікар вийшов. Все місто тепер висипало на вулиці. Вітались, як на Великдень. Поздоровляли. Повідомляли новини:

— Більшовики тисячами кидаються в Самарку… Пливуть собі на цей бік…

— Ну і б’ють же їх…

— А потонуло скільки… Безліч…

— Це правда, — трохи нижче міста вся Волга в трупах…

— І слава творцеві, я скажу… За гріх це не вважаю…

— Правда, собакам собача смерть…

— Панове, чули? Паламаря з дзвіниці скинули…

— Хто? Більшовики?

— Щоб не дзвонив… Називається — грюкнули дверима… Я ще розумію — кого-небудь, але паламаря за що?

— Куди ви, куди, папаша?

— Вниз. Хочу на амбар подивитись. Чи цілий…

— Збожеволіли. На пристанях ще більшовики.

— Дмитре Степановичу, діждались денька!.. Ви куди такий заклопотаний?

— Та от — обрали товаришем міністра…

— Поздоровляю, ваше превосходительство…

— Ну, поки що ні з чим… Москви поки що не взяли…

— Е, доктор, нам би подихати свіжим повітрям, і за те спасибі…

В юрбі войовничо пропливали золоті погони. Це був символ усього старого, затишного, усього, що охоронялось. Рішучим кроком пройшов загін офіцерів, його супроводили, кривляючись, хлопчаки. Сміялись пишно вбрані жінки. Юрба звертала з Садової на Дворянську мимо недоладно розкішного, викладеного зеленими кахлями особняка Курліної. Якийсь чоловічина кинувся в юрбу…

— Що таке? Що трапилось?

— Пане офіцер, у цьому дворі більшовики, двоє за дровами…

— Ага… Панове, панове, проходьте.

— Куди це офіцери побігли?

— Панове, панове, ніякої паніки…

— Чекістів знайшли!

— Дмитре Степановичу, відійдімо все-таки, а то коли б…

Залунали постріли. Юрба шарахнула. Побігли, гублячи шапки. Дмитро Степанович, засапавшись, знов опинився на Дворянській. Він відчував відповідальність за все, що відбувається. Дійшовши до майдану, він примружився на обеліск, що прикривав пам’ятник Олександрові Другому. Простягнувши руку, сказав сердито й голосно:

— Більшовики ладні знищити все російське. Вони добиваються, щоб російський народ забув свою історію. Тут стоїть пам’ятник цареві-визволителю, який нікому не шкодить. Зніміть же з нього ці дурні дошки і це гидке ганчір’я.

Така була його перша промова до народу. Зараз же спритні хлопці в картузиках — видно, прикажчики — закричали:

— Ламай!

Затріщали зривані з пам’ятника дошки. Дмитро Степанович пішов далі. Юрба рідшала. Тут гучніше лунали зарічні постріли. Назустріч лікареві від Самарки біг майже голий чоловік у самих мокрих спідніх. Темне волосся падало йому на очі. Широкі груди були татуйовані. Кілька жінок, заверещавши, кинулись від нього до воріт. Він раптом круто повернув і кинувся до спуску, вниз до Волги. За ним бігли ще троє, потім ще і ще, — мокрі, напівголі, засапані… На вулиці закричали:

— Більшовики! Бий їх!

Усі вони, як кулики від пострілу, завертали до спуску, до пристаней. Дмитро Степанович захвилювався, теж побіг, схопив якогось хирлявого чоловіка без він і з вигинчастим носом:

— Я — міністр нового уряду… Сюди потрібний негайно кулемет! Біжіть же, я наказую…

— Не понімай по-руську, — невдоволено повертаючи язиком, відповів хирлявий чоловік… Лікар відштовхнув його. Треба було поспішно діяти… Він сам пішов розшукувати чехів з кулеметом… І от коло чавунного під’їзду, де, наполовину збита, висіла червона зірка, побачив ще одного більшовика — загорілого, аж чорного, чоловіка з бритою головою і татарською борідкою. Військова сорочка на ньому була розірвана, з невеличкої плями на плечі повзла кров. Показуючи дрібні зуби, він по-собачому крутив головою, огризався, — видно, що страшно вмирати.

Юрба напосідала на нього. Особливо жінки вигукували несамовиті слова. Багато хто вимахував зонтиками, ціпками, стиснутими кулаками… Тут же на східцях ганку відставний генерал силкувався всіх перекричати, махаючи на більшовика ліловими руками. Величезний кашкет поповз по його лисині, під дряблою шиєю метлявся орден.

— Рішучіше, панове. Це комісар. Без пощади. У мене у самого син червоний… Таке горе… Прошу, панове, знайдіть, приведіть до мене мого сина… Зараз же при всіх уб’ю. Уб’ю мого сина… І з цим не повинно бути ніякої пощади…

«В даному разі втручатися марно», — схвильовано подумав Дмитро Степанович і, відійшовши, оглянувся… Крики затихли… Там, де тільки що стояв поранений комісар, вимахували ціпки й зонтики… Стало зовсім тихо, чулися тільки удари. Відставний генерал дивився з ганку вниз, кволо, як диригент, помахуючи рукою над кашкетом, що сповз на ніс.

Дмитра Степановича наздогнав нотаріус Мишин. Він був у брудному балахоні, застебнутому до шиї, обличчя запухле, в пенсне бракувало скельця.

— Убили… Уколошкали зонтами… Жахливо — ці самосуди… Ах, доктор, а кажуть, що діється зараз на березі Самарки — жахливо…

— В такому разі ходімо туди… Ви знаєте, я в уряді…

— Знаю, радію…

Ім’ям уряду Дмитро Степанович спинив офіцерський загін з шести чоловік і зажадав, щоб його провели до бе, — рега, де відбувалися небажані ексцеси. Тепер уже всюди на перехрестях стояли чеські патрулі. Причепурені жінки прикрашували їх квітами, тут же навчали російської мови, дзвінко сміялись, стараючись, щоб іноземцям подобались і жінки, і місто, і взагалі Росія, яка остогидла чехам за роки полону гірше гіркої редьки.

На брудному березі Самарки добровольці кінчали з залишками червоних, що втекли з слободи. Дмитро Степанович прийшов туди надто пізно. Червоні, які встигли ще перебігти через дерев’яний міст, перепливли навскоси Самарку, сідали на баржі й пароплави і відпливали вгору Волгою. На березі в лінивій хвилі лежало кілька трупів. Багато сотень мерців уже попливли у Волгу.

На перевернутому гнилому човні сидів Говядін, рукав його був перев’язаний триколірною стрічкою. Мочальне волосся мокре від поту. Очі, зовсім білі, цятками зіниць дивились на сонячну ріку. Дмитро Степанович, підійшовши до нього, гукнув суворо:

— Пане помічник начальника міліції, мене було повідомлено, що тут відбуваються небажані ексцеси… Воля уряду, щоб…

Лікар не договорив, побачивши в руках Говядіна дубового кілка з прилиплою кров’ю і волоссям. Говядін прошипів шерстяним голосом, беззвучно:

— Он ще один пливе…

Він мляво зліз з човна і підійшов до самої води, дивлячись на стрижену голову, що повільно пливла навскоси течії. Чоловік п’ять гевалів з кіллям підійшло до Говядіна. Тоді Дмитро Степанович повернувся до своїх офіцерів, які пили баварський квас у моторного квасника в чистому фартусі, — він незрозуміло яким способом уже встиг виїхати з візком. Лікар звернувся до офіцерів з промовою про припинення надмірної жорстокості. Він вказав на Говядіна і на пливучу голову. Той самий довгоногий ротмістр у свіжому кітелі ворухнув білими від квасної піни вусами, підняв гвинтівку й вистрілив. Голова зникла під водою.

Тоді Дмитро Степанович, почуваючи, що він все-таки зробив усе, що від нього залежало, повернувся до міста. Треба було не спізнитися на перше засідання уряду. Лікар засопів, ідучи під гору, курів черевиками. Пульс був не менше ста двадцяти. В його уяві розгортались запаморочливі перспективи: похід на Москву, всі сорок сороков задзвонять в усі дзвони, — чорт його знає, може, навіть і крісло президента… Адже революція така штучка: як покотиться назад, не встигнеш оглянутись, — всякі есери, есдеки, дивишся, вже й валяються з випущеними тельбухами у неї під колесами… Ні, ні, досить лівих експериментів.

VII

Катерина Дмитрівна сиділа в низенькій вітальні за фікусом і, стискаючи в кулаку мокру від сліз хустинку, писала листа сестрі Даші.

В пухирчасте віконце ляпотів дощ, надворі гойдались акації. Од вітру, що гнав хмари з Азовського моря, ворушились на стіні відклеєні шпалери.

Катя писала:

Катя поклала перо і зібганою хусточкою витерла очі. Потім дивилася на дощ, що струменів по чотирьох шибках вікна. Надворі гнулась і гойдалась акація, немов сердитий вітер шарпав її за волосся. Катя знову почала писати:

Далі Катя не могла писати… Хустинка вся змокла… Але все-таки треба було розказати сестрі все те буденне і звичайне, що найбільше цінять у листах… Під шум дощу вона написала ці слова, не вкладаючи в них ні думки, ні почуття… Про ціни на продукти, про дорожнечу життя… «Немає ніяких матерій, ниток… Голка коштує півтори тисячі карбованців або двоє живих поросят… Сусідка по двору, сімнадцятилітня дівчина, повернулася вночі гола й побита — роздягли на вулиці. Головне — полюють на черевики…» Написала про німців, що вони влаштували в міському саду військову музику і наказують підмітати вулиці, а хліб, масло, яйця вивозять поїздами в Німеччину… Простий народ і робітники ненавидять їх, але мовчать, бо допомоги ждати нема звідки.

Все це їй розказував підполковник Тетькін. «Він дуже милий, але, видно, не легко йому з зайвим їдцем… А дружина його, вже не церемонячись, говорить про це». Катя ще написала: «Позавчора мені минуло двадцять сім років, але вигляд у мене… та бог з ним… Тепер це байдуже… Нема для кого…»

І знову взялась за хустинку.

Цього листа Катя передала Тетькіну. Він обіцяв з першою ж нагодою переправити в Пітер. Але ще довго після того, як Катя поїхала, носив його в кишені. Сполучення з північчю було дуже трудне. Пошта не діяла. Листи доставляли особливі ходаки, відчайдушні голови, і брали за це великі гроші.

Перед від’їздом Катя продала всі свої нечисленні речі, що привезла з Самари; залишила тільки одну дрібничку — ізумрудний перстень, його подарували Каті в день народження. Це було давно, до війни, весняного петербурзького ранку. Він одійшов у таку далеку пам’ять, що ніщо вже не зв’язувало Катю з тим туманним містом, де пролетіла її молодість. Даша, покійний Микола Іванович і Катя пішли на Невський. Вибрали перстень з ізумрудом. Вона наділа на палець зелений вогник і тільки його винесла з того життя…

З ростовського вокзалу відходило зразу кілька поїздів. Катю заштовхали, ввіпхнули в якийсь вагон третього класу. Вона сіла коло вікна, вузлик з заштопаною білизною примостила на колінах. Попливли заливні луги, донські плавні, дими на обрії, туманні обриси Батайська, що не скорився німцям. Під крутим берегом — напівзатоплені рибальські села, білі хати, садки, перевернуті баркаси, хлопчики, що йшли з волоком. Потім молочною запоною розіслалось Азовське море, вдалині — кілька косих парусів. Потім погаслі димарі таганрозьких заводів. Степи. Могили. Занедбані шахти. Величезні села на схилах крейдяних горбів. Шуліки в синьому небі. Сумний, як ці простори, свист поїзда. Похмурі селяни на станціях. Залізні каски німців…

Катя дивилась у вікно, зігнувшись, як бабуся. Мабуть, обличчя її було таке сумне і прекрасне, що якийсь німецький солдат, що сидів навпроти, довго дивився на цю чужу російську жінку. Худе, в нікелевих окулярах, стомлене обличчя його теж ніби пойнялося смутком.

— Винні зазнають розплати за все, мадам, настане час, — неголосно сказав він по-німецьки. — Так буде й у нас у Німеччині, так буде в усьому світі: великий суд… Соціалізмус — буде ім’я судді…

Катя не зрозуміла спочатку, що звертаються саме до неї, — звела очі на великі чисті нікелеві окуляри. Німець покивав їй дружньо:

— Мадам говорить по-німецьки?

— Так.

— Коли людина багато страждає, втіхою їй служить доцільність тих причин, через які вона страждає, — сказав німець, підгинаючи ноги під лавку і опускаючи лоб, так що очі його тепер дивились на Катю поверх окулярів. — Я багато вивчав історію людства. Після довгого затишшя ми знову входимо в смугу катастроф. Ось мій висновок. Ми присутні при початку загибелі великої цивілізації. Одного разу арійський світ уже пережив подібне. Це було в четвертому столітті, коли варвари зруйнували Рим. Багато є охочих провести паралелі з нашим часом. Але це нічого. Рим був розкладений ідеями християнства. Варвари розірвали вже тільки труп Риму. Сучасна цивілізація буде переорганізована соціалізмом. Там було руйнування, тут буде будування. Найбільш руйнівними ідеями християнства були рівність, інтернаціоналізм і моральна перевага бідності над багатством. Це були ідеї варварів, які годували жахливого паразита — Рим, що потопав у розкоші. Ось чому римляни так боялися і так жорстоко переслідували християн. Але в християнстві не було творчої ідеї, воно не організовувало праці. На землі воно задовольнялось тільки руйнуванням, а все інше обіцяло на небі. Християнство — це був тільки меч, руйнуючий і караючий. І навіть на небі, і в ідеальному житті, воно не могло обіцяти нічого, крім вивернутого навиворіт ієрархічного, класового й чиновницького ладу Римської імперії. Такі були його основні помилки. На противагу йому Рим висунув ідею порядку. Але тоді само безладдя — загальний хаос — і було заповітною мрією варварів, які ждали того часу, щоб полізти штурмом на стіни Риму. Час цей настав. Там, де були міста, задиміли руїни. Трупи лежали по дорогах, розп’яті кіллям, розчавлені возами варварів. Порятунку не було, тому що Європа, Мала Азія, Африка палали від краю до краю. Римляни, як птахи, шугали по світовому пожарищу. Їх убивали варвари, в лісах роздирали дикі звірі, вони гинули в пустелях з голоду, спраги й холоду. Я читав оповідання сучасника, про те, як Проба, дружина римського префекта, втекла вночі у човні з двома дочками з Риму, куди вдерлися германці Аларіха. Пливучи по Тібру, римлянки бачили полум'я, що пожирало вічне місто. Це був кінець світу…

Німець розв’язав заплічний мішок, з дна його дістав пухлу, в потертій шкірі записну книжку і деякий час із стриманою усмішкою перегортав її.

— Ось, — сказав він, пересідаючи на Катину лавку, — щоб вам краще уявити, які вони були, римляни, перед загибеллю, послухайте одне місце з Амміана Марцелліна. Він так описує цих владарів всесвіту:

«Довга одежа з пурпуру і шовку розвівається на вітрі і дає можливість розглянути під нею багату туніку, оздоблену вишивками, що зображувать різних тварин. В супроводі почту з п’ятдесяти чоловік прислуги їх закриті колісниці потрясають брук і будинки, летячи по вулиці з надзвичайною швидкістю. Якщо хто-небудь з них входить у лазню, звичайно сполучену з магазинами, ресторанами та місцями для прогулянок, — він владним тоном вимагає, щоб предмети загального вжитку були віддані лише в його користування. Виходячи з лазні, він надіває персні і пряжки з дорогоцінними самоцвітами і вбирається в дорогий халат, полотна якого вистачило б на дванадцять чоловік. Потім іде верхня одежа, яка тішить його самолюбство, при цьому він не забуває надати собі величної постави, якої не можна було б пробачити і великому Марцеллу, завойовникові Сіракуз. Проте інколи й він влаштовує сміливі походи з величезним почтом слуг, кухарів, клієнтів і огидно спотворених євнухів у свої італійські маєтки, де бавиться полюванням на птахів і кроликів. Якщо випадково, особливо в спеку опівдні, він наважиться перепливти на роззолоченій барці озеро Лукрін, вирушаючи на свою приморську дачу, він порівнює потім цю подорож з походами Цезаря й Олександра. Якщо муха проникає за шовкову завісу палуби або крізь складки упаде промінь сонця, він нарікає на своє лихо, ремствуючи, що не народишся в країнах кіммерійських, де вічні сутінки.

Найкращими гостями у знатних вважаються паразити й підлесники, які уміють плескати в долоні на кожне слово господаря. Вони дивляться із захватом на мармурові колони кімнат і мозаїчні підлоги. За столом птахи й риби незвичайної величини викликають загальне здивування. Приносять вагу, щоб упевнитись, скільки важать ці страви, і в той час, коли благорозумні гості відвертаються від такої сцени, паразити закликають нотаріуса, щоб скласти протокол у вірогідності подібних чудес…» Так, sic transit…[9] — сказав німець, закриваючи записну книжку. — Ці люди пішли блукати, шукаючи прожитку, по дорогах і зруйнованих містах. А хвилі варварів продовжували котитись зі сходу, спустошуючи і грабуючи. За якихось п’ятдесят років від Римської імперії не залишилось і сліду. Великий Рим заростав травою, серед залишених палаців паслись кози. Майже на сім століть залягла ніч над Європою. Це сталося тому, що християнство могло руйнувати, але не знало ідеї організації праці. В заповідях не говорилося про працю. Їх моральні закониможна застосувати до людини, яка не сіє, не жне, а за яку сіють і жнуть раби. Християнство стало релігією імператорів і завойовників. Праця залишилась неорганізованою і поза мораллю. Релігію праці принесуть у світ другі варвари, які зруйнують другий Рим. Ви читали Шпенглера? Це римлянин від голови до п’ят, він має рацію лише в тому, що для його Європи заходить сонце. Але для нас воно сходить. Йому не вдасться потягти за собою в могилу світовий пролетаріат. Лебеді кричать перед смертю. Так от, буржуазія примусила Шпенглера кричати лебедем… Це її останній ідеалістичний козир. У християнства згнили зуби. У нас вони залізні… Йому ми протиставимо соціалістичну організацію праці… Нас примушують воювати з більшовиками… Ого!.. Ви думаєте, ми не розуміємо, хто штовхає нашу руку і проти кого? О, ми набагато більше розуміємо, ніж це здається… Раніш ми зневажали росіян. Тепер ми починаємо дивуватися з росіян і поважати їх…

Протяжно свистячи, поїзд ішов повз велике село: мелькали добрі хати, криті бляхою, довгі ожереди соломи, садки за парканами, вивіски крамниць. Поряд з поїздом курним шляхом їхав селянин у військовій сорочці без пояса і в смушевій шапці. Розставивши ноги, він стояв у невеликому возі на залізному ходу і крутив кінцями віжок. Ситий, рослий кінь заскакував, силкуючись перегнати поїзд. Селянин обернувся до вагонних вікон і щось крикнув, широко показуючи білі зуби.

— Це Гуляйполе, — сказав німець, — це дуже багате село.

В дорозі довелося кілька разів пересідати. (Катя, помилившись, сіла не в прямий поїзд). Метушня, чекання на вокзалах, нові люди, ніколи раніш не бачені простори степів, що повільно пливли за вагонним вікном, одвернули її від тяжких думок. Німець давно вже зліз, — на прощання міцно труснув Катину руку. Цей чоловік непохитно був певний в закономірності того, що відбувалося, і здавалося, з точністю визначав і частину своєї в ньому участі. Його спокійний оптимізм здивував і стривожив Катю. Те, що всі вважали загибеллю, жахом, хаосом, для нього було довгожданим початком великого початку.

За цей рік Катя тільки й чула безсилий скрегіт зубів та зітхання крайнього розпачу, тільки й бачила, — як того березневого ранку в батьківському домі, — спотворені обличчя, стиснені кулаки. Правда, не зітхав і не скреготів підполковник Тетькін, але він був, як сам казав, «блаженний» і революцію вітав від якоїсь своєї «блаженної» віри у справедливість.

Всі ті люди, серед яких жила Катя, вбачали в революції остаточну загибель Росії і російської культури, розгром усього життя, світову пугачовщину, Апокаліпсис, що здійснюється. Була імперія, механізм її працював зрозуміло й чітко. Селянин орав, вуглекоп ламав вугілля, фабрики виготовляли дешеві й хороші товари, купці спритно торгували, чиновники працювали, як коліщата годинника. Нагорі хтось від усього цього одержував розкішні блага життя. Балакали, що такий лад несправедливий. Але що ж подієш, коли бог так влаштував. І раптом усе розлетілося в дрізки, і — розвернена мурашина купа на місці імперії… І пішов обиватель, очманіло хитаючись, з білими від жаху очима…

Поїзд довго стояв у тиші на полустанку. Катя висунулась у вікно. В темряві тихо шелестіло листя високого дерева. Неосяжним здавалося зоряне небо над цією незрозумілою землею.

Катя сперлась ліктями на раму спущеного вікна. Шелест листя, зірки, теплий запах землі нагадали їй одну ніч. Це було під Парижем, у парку… Кілька чоловік, усі добрі знайомі, петербуржці, приїхали туди на двох автомобілях… В альтанці над ставком, де вечеряли, було дуже хороше. Наче сріблясті хмари, над водою стояли плакучі верби.

Серед тих, що вечеряли, був незнайомий Каті чоловік, німець, який жив колись у Росії. Він добре говорив пофранцузьки. Він був у вечірньому костюмі, без капелюха. Худий, з довгастим нервовим обличчям, з великим лисим лобом і важкими повіками серйозних очей. Він сидів спокійно, поклавши довгі пальці на денце винного бокала. Коли Каті хто-небудь подобався, ставало тепло й лагідно. Липнева ніч над озером наче доторкалась до її напіввідкритих плечей. Крізь листя повзучого винограду над альтанкою видно було зорі. Свічки тепло освітлювали обличчя друзів, нічних метеликів на скатерці, задумливе обличчя незнайомого чоловіка. Катя почувала, що він задумався, поглядаючи на неї. Мабуть, вона була дуже гарна того вечора.

Коли встали з-за столу й пішли темною, як високе склепіння, алеєю в кінець парку до тераси, щоб звідти дивитися на вогні Парижа, німець пішов поруч з Катею.

— Ви не вважаєте, добродійко, що краса не дозволена, неприпустима? — сказав він суворим голосом, підкреслюючи, що він не хотів би надавати словам двозначності. Катя йшла повільно. Як добре, що цей чоловік з нею заговорив, і голос його не глушив шелесту темного склепіння дерев. Ідучи по лівий бік від Каті, німець дивився поперед себе в глибину алеї, де розливалась лілова заграва міста. — Я інженер. Мій батько дуже багатий. Я працюю на великих підприємствах. Мені доводиться мати діло з сотнями тисяч людей. Я бачу і знаю багато з того, що вам не відомо. Пробачте, вам не цікава ця розмова?

Катя обернула до нього голову, мовчки усміхнулась. У відблиску далекої заграви він побачив її очі й усмішку і продовжував:

— Ми живемо, на наше нещастя, на грані двох віків. Один заходить, прекрасний і пишний, другий народжується в скреготі машин і суворих одноманітних фабричних вулиць. Ім’я цьому вікові маса, людська маса, де знищені всі відмінності. Людина — це тільки розумні руки, які керують машинами. Тут інші закони, інший рахунок часу, інша правда. Ви, добродійко, — остання з старого віку. Ось чому мені так сумно дивитись на ваше обличчя. Воно не потрібне новому вікові, як усе некорисне, неповторюване, здатне викликати відмираючі почуття — любов, самопожертву, поезію, сльози щастя… Краса!.. Навіщо?

Це тривожно… Це неприпустимо… Я вас запевняю, — в майбутньому будуть видавати закони проти краси… Вам доводилось чути про роботу на конвейєрі? Це остання американська новина. Філософію роботи коло рухомої стрічки треба впроваджувати в маси… Злодійство, вбивство повинно здаватися менш злочинним, ніж секунда неуважності біля конвейєра… Тепер уявіть собі: в залізні зали майстерень заходить краса, те, що хвилює… Що ж виходить? Плутанина рухів, тремтіння мускулів, руки допускають секунди спізнень, неточності… З секундних помилок складаються години, з годин — катастрофи… Мій завод починає викидати продукцію нижчої якості, ніж завод сусідній… Гине підприємство… Десь зазнає краху банк… Десь біржа відповіла стрибком на зниження… Хтось вганяє кулю в серце… І все через те, що по заводському цеху пройшла, шарудячи вбранням, злочинно прекрасна жінка.

Катя засміялась. Вона нічого не знала про конвейєр. Вона ніколи не бувала на заводах, бачила тільки закопчені труби, що псували пейзаж… Людську масу — юрбу — вона дуже любила на великих бульварах, і нічого зловісного в ній не ввижалося. Двоє з її знайомих, що вечеряли на озері, були соціал-демократи. Отже, з боку совісті теж усе було гаразд. Те, що говорив її супутник, повільно, з підведеною головою йдучи в теплій темряві алеї, було цікаве й нове, як, наприклад, кубічні картинки, що висіли колись у Каті в вітальні… Але того вечора їй було не до філософії…

— Мабуть, вам влетіло від гарних жінок, якщо ви їх так ненавидите, — сказала вона і знову тихо засміялась, думаючи про інше… Це інше було невиразне, як ця ніч, із запахом квітів і листя, із зоряним промінням у просвітах між верхів’ями, — наближення любові солодко паморочило голову. Не до цього високого чоловіка, — а може, і до нього. Він викликав у ній якесь бажання. Те, що ще недавно здавалося таким трудним і навіть безнадійним, — легко підійшло, легко охопило…

Невідомо, що сталося б з нею в ті дні в Парижі… Але зразу все обірвалось… Заревіли гармати світової війни… Німця Катя так і не зустріла більше… Чи знав він про наближення війни, чи догадувався? В дальшій розмові коло кам’яної балюстради, звідки милувалися розкиданими по темному обрію миготючими, як алмази, вогнями Парижа, німець кілька разів починав говорити з якоюсь суворою безнадійністю про неминучість катастрофи. Його немов опанувала нав’язлива думка про те, що все марне: і принадність ночі, і чарівність Каті.

Вона не пам’ятала, що говорила йому, мабуть, нісенітниці. Але це було байдуже. Він стояв, спершись ліктями на балюстраду, майже торкаючись щокою Катиного плеча. Катя знала, що нічне повітря змішувалось із запахом її духів, її плечей, її волосся. Мабуть, — чи тепер їй так здалося, — якби тоді він поклав велику руку їй на спину, вона б не відсунулась… Ні, цього нічого не сталося…

Вітер бив у щоку, тріпав волосся. Летіли іскри з паровоза. Поїзд ішов степом. Катя відірвалась од вікна, все ще нічого не бачачи. Притулилася в кутку полиці. Стиснула холодні пальці.

Вона тепер каялась. Що ж це було таке? Тижня не минуло, як узнала про смерть Вадима, і гірше, ніж зрадила, гірше, ніж забула… Замріялась про небувалого коханця… Німець цей, звичайно, убитий… Він був офіцером запасу. Убитий, убитий… Всі померли, все загинуло, розірвано, розвіяно, як та ніч у парку на терасі, над річкою, зникло без вороття.

Катя стиснула губи, щоб не застогнати. Заплющила очі. Пронизливий смуток розривав їй груди… В брудному вагоні, де тьмяно мерехтіла свічка, було небагато людей. Коливались чорні безсонні тіні від піднятої руки, від скуйовдженої бороди, від роззутих ніг, спущених з верхньої полиці. Ніхто не спав, хоч час був пізній. Розмовляли стиха.

— Найгірший оце район, я вже вам кажу…

— А що? Невже й тут небезпечно?

— Звиняюсь, що ви говорите? І тут теж грабують? Це ж дивно, чого ж німці дивляться? Вони ж повинні охороняти проїжджу публіку… Окупували країну, то й наводь порядок.

— Німцям, пробачте, панове, на нас звисока наплювати… Самі справляйтесь, мовляв, голуб’ята, — заварили кашу… Так. В природі це у нас, — бандитизм… Сволоч народ…

На це впевнений голос відповів:

— Всю російську літературу треба перекреслити і спалити по всьому світі… Показали! Чесної людини на всю Росію, може, жодної нема… От, пам’ятаю, був я у Фінляндії і забув у готелі калоші… Верхівця послали з калошами навздогін, і калоші ж рвані… Оце чесний народ. І як вони розправлялись з комуністами. З росіянами взагалі. В місті Або, після придушення повстання фінни палили й катували начальника тамтешньої Червоної гвардії. За річкою було чути, як кричав цей більшовик.

— Ой господи, коли в нас уже якийсь порядок зроблять…

— Звиняюсь, я був у Києві… Шикарні магазини, в кофейнях музика… Дами відкрито ходять у брильянтах. Повне життя… Дуже добре працюють контори по скуповуванню золота та іншого… Вуличне життя процвітає, і таке інше… Чудове місто…

— А на штани відріз — за півроку жалування. Задушили нас спекулянти… І ви знаєте — всі такі лобаті, всі в синіх шевйотових костюмах… Сидять по кофейнях, торгують накладними… Вранці встав — немає в місті сірників. А через тиждень коробка — карбованець. Або оті голки. Я от жінці на іменини дві голки подарував і котушку ниток. А раніш дарував серги з брильянтами… Інтелігенція гине, вимирає…

— Розстрілювати спекулянтів без пощади…

— Ну, пане-товаришу, тут вам все-таки не більшовизія…

— А що, які чутки в Києві — гетьман міцно сидить?

— Поки німці тримають… Кажуть, з’явився ще претендент на Україну — Василь Вишиваний. Сам він габсбурзький принц, але ходить у малоросійському костюмі.

— Громадяни, спати пора, погасили б свічку.

— Тобто як — свічку? Це ж вагон…

— А так — безпечніше якось… З поля всі вікна видно — миготять.

У вагоні зразу замовкли. Особливо виразно постукували колеса. Летіли паровозні іскри в темряву степу. Потім хтось прохрипів, страшенно обурившись:

— Хто сказав «погасити свічку»? (Мовчання. Стало трохи моторошно). Ага, свічку… А самому по чемоданах лазити. А от знайти, хто сказав, і з площадки — під укіс.

Хтось з остраху почав цикати зубом. Панічний голос промовив:

— Минулого тижня я їхав, — у одної жінки два клунки гаком витягли…

— Це неодмінно махновці.

— Будуть тобі махновці за двома клунками турбуватися. Поїзд пограбувати — це їх діло.

— Панове, проти ночі не варто б про них…

І пішли балачки одна за одну страшніші. Згадувались такі пригоди, що буквально морозом проймало. І тут виявилось, що місця, по яких, не дуже поспішаючи, тягся поїзд, — саме розбійницьке гніздо, де німці уникають навіть їздити, і що на попередній зупинці навіть охорона злізла… По селах тут дядьки гуляють у бобрових шубах, дівки — в шовку й оксамиті. Не буває дня, — тра-та-та, — або обстріляють поїзд з кулемета, або відчеплять задні вагони, відведуть самокотом, або на повному ходу раптом відчиняються двері, і входять бородаті, з сокирами, обрізами: руки вгору! Руських залишають у чому мати народила, а попадеться їм єврей…

— Що єврей? При чому тут єврей? — дико закричав бритий чоловік у синьому шевйотовому костюмі, той, що захоплювався Києвом. — Чому в усьому винні євреї?..

Від цього крику стало зовсім страшно. Голоси притихли, Катя знову заплющила очі. Грабувати у неї було нічого — хіба ізумрудний перстень. Але і її пойняв нестерпний страх. Щоб позбутися неприємного завмирання серця, вона спробувала знову згадати чарівність тієї ночі, що не здійснилась. Але тільки стукали колеса в чорній порожняві: «Ка-тю-шо, Ка-тю-шо, скін-че-но, скін-че-но, скін-че-но…»

… Раптом, наче влетівши в тупик, вагон спинився, гальма завищали залізним зойком, загримотіли ланцюги, задзвеніли шибки, кілька чемоданів важко впало з верхньої полиці. Найдивніше, що ніхто навіть не ойкнув. Посхоплювалися з місць, озиралися, прислухалися. І без слів було ясно, що вскочили в халепу.

В темряві гримнули постріли гвинтівок. Бритий чоловік у шевйоті метнувся по вагону, кудись пірнув, притаївся. За вікнами під самим насипом побігли люди. «Бах, бах» — блиснуло в очі, вдарило у вуха… Страшний голос закричав: «Не висуватися!» Рвонуло гранату. Хитнуло вагон. Дрібно-дрібно у пасажирів зацокотіли зуби. На площадку полізли. Бухнули прикладами в двері. Штовхаючись, ввалилось чоловік десять у смушевих шапках, погрожуючи гранатами, стикаючись у тісноті зброєю. Шумно дихали груди.

— Забирай речі, виходь у поле.

— Швидше ворушись, а то…

— Мишко, шквар гранатою буржуїв…

Пасажири шарахнули. Світловолосий парубок із злим блідим обличчям кинувся всім корпусом уперед, піднявши гранату, і так на секунду застиг з піднятою рукою…

— Виходимо, виходимо, виходимо, — зашелестіли голоси. І більше не протестуючи, не кажучи ні слова, пасажири полізли з вагона, — хто з чемоданчиком, хто захопивши тільки подушку або чайник… Один, в пенсне, із збитою набік борідкою, навіть усміхався, пробираючись між розбійниками.

Ніч була холоднувата. Розкішним покровом розкинулись зорі над степом. Катя з вузликом сіла на стос гнилих шпал. Не вбили зразу — тепер уже не вб’ють. Вона почувала таку кволість, наче після непритомності. «Хіба не однаково, — думала, — сидіти тут на шпалах чи блукати по Катеринославу без шматка хліба…» Плечам було холодно. Вона позіхнула. У вагоні рослі мужики стягали з полиць чемодани, викидали їх через вікна. Чоловік у пенсне поліз був на укіс до вагона:

— Панове, панове, там у мене фізичні прилади, ради бога, обережніше, воно ламке…

На нього зашипіли, схопивши ззаду за непромокальний плащ, втягли в юрбу пасажирів. В цей час з темряви з дзвоном і тупотом примчав кінний загін. На два кінських корпуси поперед нього скакав, підстрибуючи в сідлі, хтось неймовірно дужий, у високій шапці. Пасажири шарахнули. Загін з піднятими гвинтівками й шаблями спинився біля вагона. Дужий у шапці крикнув гучно:

— Втрат ніяких, хлопці?

— Ні, ні… Вивантажуємо… Гони тачанки, — відповіли голоси. Дужий у шапці повернув коня і в’їхав у юрбу пасажирів.

— Показуй документи, — наказав він, виграючи конем, так що піна з кінської морди летіла у вирячені від страху очі пасажирів. — Не бійся. Ви під захистом народної армії батька Махна. Розстрілювати будемо тільки офіцерів, стражників, — він загрозливо підвищив голос, — і спекулянтів народного добра.

Знову чоловік у непромокальному плащі виступив наперед, поправляючи пенсне.

— Пробачте, можу дати слово честі, серед нас немає вищевказаних вами категорій… Тут тільки мирні обивателі… Моє прізвище Обручов, учитель фізики…

— Учитель, учитель, — докірливо промовив дужий у шапці,-а злигався з усякою наволоччю. Одійди вбік. Хлопці, цього не чіпати, це вчитель…

З вагона принесли свічку. Почалася перевірка документів. Дійсно, ні офіцерів, ні стражників не виявилось. Бритий чоловік у шевйоті метушився тут же, ближче всіх до свічки… Але був він уже не в шевйоті, а в припорошеному селянському сіряку і в солдатському картузі.

Було незрозуміло, де він усе це роздобув, — мабуть, возив з собою в чемодані. Він по-дружньому плескав по плечах суворих розбійників:

— Я співак, дуже радий з вами познайомитись, друзі. Артистам треба вивчати життя, я артист…

Він кашляв, прочищаючи горло, поки хтось не сказав йому загадково:

— Там розберуть — який ти артист, завчасно не радій…

Під’їхали тачанки — невеликі вози на залізному ходу.

Махновці повкидали в них чемодани, кошики, клунки, сіли зверху на ре; чі, погоничі засвистали по-степовому, ситі тройки рвонули скоком, і з свистом і тупотом обоз зник у степу.

Поскакав десь і кінний загін. Кілька махновців ще ходило коло вагона. Тоді пасажири простим підняттям рук обрали делегацію, щоб просити у розбійників дозволу їхати далі. Прийшов світловолосий парубок, обвішаний бомбами. Чуб з-під козирка кашкета закривав йому око. Друге синє око дивилось ясно й нахабно.

— Що таке? — спитав він, оглядаючи з голови до ніг кожного делегата. — Куди їхати? На чому? От дурні… Та коли ж машиніст чкурнув з паровоза в степ, тепер верст за десять чеше. Я вас тут не можу залишити в нічний час, мало тут хто по степу швендяє неорганізований… Громадяни, слухай команду… (Він зійшов з укосу, поправив важкий пасок. До нього спустилась решта махновців, перекидаючи за спини гвинтівки). Громадяни, стройся по четверо в колону… З речами в степ…

Проходячи повз Катю, він нагнувся, торкнув її за плече.

— Ей, дівко… Не журись, не скривдимо… Бери вузлика, ступай поруч зі мною без строю.

З вузликом у руці, насунувши хустинку до брів, Катя йшла рівним степом. Парубок з чубом ішов по лівий бік від неї, поглядаючи через плече на мовчазну купку полонених, що плентались похнюпившись. Він тихо посвистував крізь зуби.

— Ви хто ж така, звідки? — спитав він Катю. Вона не відповіла, одвернулась. Тепер у неї не було ні страху, ні хвилювання, тільки байдужість, — все здавалося їй як у півсні. Парубок знову спитав про те саме.

— Значить, не бажаєте себе принижувати, розмовляти з бандитом. Дуже жаль, дамочко. Тільки панську пиху треба б збити — не ті часи…

Обернувшись, він раптом зірвав з плеча гвинтівку, злісно крикнув якійсь невиразній постаті, що шкутильгав ла осторонь від полонених:

— Ей, сволоч, відстаєш… Стріляти буду!

Постать поспішно кинулась у юрбу. Він задоволено усміхнувся.

— А куди йому втікати, дурневі?.. Мабуть — до вітру хотів. От які діла, дамочко… Не бажаєте говорити, а мовчати — воно страшніше… Не бійтеся, я не п’яний. Я коли п’яний — мовчазний… Недобрий… Познайомимося, — він підкинув два пальці до козирка, — Мишко Соломій. Дезертир Червоної Армії… Скоріше — бандит по своїй природі, так треба розуміти. Лиходій. Тут ви не помилились…

— Куди ми йдемо? — спитала Катя.

— В село, в штаб полку. Перевірять вас, допитакггь, декого носом у землю, деяких відпустять. Вам, як молодій жінці, боятися нічого… Крім того, я з вами.

— Вас, як я бачу, і треба більш за всіх боятися, — сказала Катя, мигцем скоса глянувши на свого супутника. Вона не сподівалась, що ці слова так опечуть його. Він весь випростайся, зітхнув поривчасто через ніздрі, — довге обличчя його скривилось, бліде від світла зірок. «Сука», — засичав він. Ішли мовчки. Мишко на ходу закурив.

— Хоч і будете заперечувати, я знаю, хто ви. З офіцерського звання.

— Так, — сказала Катя.

— Чоловік, звісно, в білих бандах.

— Так… Мого чоловіка вбито…

— Не поручусь, що не моя куля його уколошкала…

Він показав зуби. Катя швидко глянула, спіткнулась.

Мишко підтримав її під лікоть. Вона випручала руку, похитала головою.

— Я ж з Кавказького фронту… Тут тільки чотири тижні, весь час з білобандитами воював. З цієї гвинтівки не одну кулю увігнав у голубі кісточки…

Катя знову затрясла головою. Він деякий час ішов мовчки, потім засміявся:

— Ну і вскочили ж ми в халепу під станцією Уманською. Від нашого Варнавського полку пух залишився. Комісара Соколовського вбили, командир полку Сапожков втік лише з жменькою бійців, усі поранені… А я ушкварив через німецький фронт до батька. Тут веселіше. Над душею ніхто не стоїть — народна армія. Партизани ми, дамочко, а не бандити. Командирів обираємо самі…

Скидаємо самі: взяв наган і бахнув… Один тільки й є над нами — батько… Ви думаєте, поїзд ограбили, то це все в шинках проп’ємо? Нічого подібного. Все добро — в штаб. Звідти — розподіл. Те — селянам, те — армії. Поїзди — це наше інтендантство. А ми, — народна армія, значить, сам народ, — в стані війни з Німеччиною. От як питання поставлене. Поміщиків вирізуємо. Стражники, гетьманські офіцери — краще нам не попадайся — нищимо холодною зброєю. Дрібні загони австрійців і німців відганяємо до Катеринослава. Ось які ми бандити.

Зіркам у степу, здавалось, не було кінця. В одному краю, там, куди йшли, небо ледве почало зеленіти. Катя все частіше спотикалась, стримано зітхала. А Мишкові хоч би що, як з гуски вода, — йшов би і йшов з гвинтівкою за плечима тисячу верст. Катя турбувалась тепер про одне: не показати, що ослабла, щоб цей свистун і хвалько не почав її жаліти…

— Всі ви хороші! — Вона спинилась, поправила хустку, щоб перепочити, і знову пішла по полину, по ховрахових норах. — Роди вам синів, щоб їх убивали. Не можна вбивати, от і все.

— Цю пісню ми чули. Це пісня жіноча, старовинна, — сказав Мишко, не задумуючись. — Наш комісар, бувало, так на це: «Дивіться з класової точки зору…» Ти націляєшся з гвинтівки, і перед тобою — не людина, а класовий факт. Зрозуміло? Жалість тут ні до чого і навіть — чиста контрреволюція. Є інше питання, голубонько… — Дивно раптом змінився голосу нього, — глухуватий, ніби він сам слухав свої слова: — Не вік мені крутитися з гвинтівкою по фронтах. Кажуть, Мишко пропита душа, алкоголік, туди йому к чорту дорога, — в яр. Правильно, та не зовсім… Помирати скоро не збираюсь, і навіть дуже не хочу… Та куля, котра мене вб’є, ще не відлита. — Він відмахнув чуб з лоба: — Що таке тепер людина — шинеля та гвинтівка? Ні, це не так… Я б чортзна-чого хотів! Та от — сам не знаю чого… Почнеш думати: ну, віз грошей? Ні. В мені людина страждає… Тим більш, такий час — революція, громадянська війна. Б’ю ноги, від холоду, від ран мучуся — для свого класу, свідомо… В березні місяці довелося в сторожовій охороні лежати півдня в ополонці під кулеметним вогнем… Виходить, я герой перед фронтом? А перед собою — нишком — хто ти? Налився алкоголем і в нерозважному гніві на себе витягаєш ножа з-за халяви.

Мишко знову весь випростався, вдихаючи нічну прохолоду. Обличчя його здавалось сумним, майже жіночим.

Руки він глибоко засунув у кишені шинелі і говорив уже не Каті, а наче якійсь тіні, що летіла поперед нього:

— Знаю, чув, — освіта… У мене розум дикий. Мої діти будуть освічені. А я зараз, який є, — лиходій… Це моя смерть… Про інтелігентних пишуть романи. І як же багато цікавих слів! А чому про мене не написали романа? Ви думаєте, тільки інтелігентні божеволіють. Я уві сні крик чую… Прокидаюсь — і вдруге убив би…

З темряви наскакали вершники, кричачи ще здалека: «Стій, стій…» Мишко зірвав гвинтівку. «Стій, так твою мать! Своїх не впізнаєш!..» Залишивши Катю, він пішов до вершників і довго про щось радився.

Полонені стояли, тривожно перешіптувались. Катя сіла на землю, схилила обличчя в коліна. Зі сходу, де ясніше зеленів світанок, повівало вогкістю, димком кізяка, домовитим запахом села.

Зірки цієї нескінченної ночі почали блякнути, зникати. Знову довелося встати й іти. Незабаром загавкали собаки, показались ожереди, журавлі колодязів, покрівлі села. Проступили на лузі грудками снігу сонні гуси. Коралова зоря відбилась у плоскому озерці. Мишко підійшов нахмурившись:

— З іншими ви не ходіть, вас я влаштую окремо.

— Добре, — відповіла Катя, чуючи немов здалека.

Однаково було, куди йти, аби тільки — лягти, заснути…

Крізь повіки, що злипалися, вона побачила великі соняшники і за ними зелені віконниці, розмальовані квітками і птахами. Мишко постукав нігтями в пухирчасте віконце. В білій стіні хати помалу відчинилися двері, висунулась скуйовджена голова дядька. Вуса його поповзли вгору, зубатий рот позіхнув. «Ну, добре, — сказав він, — ходімо, чи що…»

Похитуючись, Катя пішла в хату, де задзвеніли потурбовані мухи. Дядько виніс з-за перегородки кожуха й подушку: «Спіть», — і пішов. Катя опинилась за перегородкою на постелі. Здається, Мишко нахилявся над нею, поправляв під головою подушку. Було розкішно провалитися в небуття.

… Тривожив стукіт коліс. Вони котились, гуркотіли. Котилося безліч екіпажів. І сонце виблискувало позад них у вікнах високих-високих будинків. Напівкруглі графітові дахи. Париж. Мимо мчать екіпажі з пишно вбраними жінками. Всі щось кричать, обертаються, на щось показують… Жінки вимахують мереживними зонтиками…

Все більше мчить екіпажів. Боже мій! Це погоня… І це в Парижі, на бульварах! Ось вони» Величезні тіні на кудлатих конях у зеленуватому світанку. Ні ворухнутися, ні втекти! Який тупіт! Які крики! Забило дух!..

… Катя сіла на постелі. Гриміли колеса, іржали коні за вікном. Крізь незапнуті двері перегородки вона побачила, як входять і виходять люди, обвішані зброєю. В хаті гули голоси, тупотіли чоботища. Багато людей товпилось коло стола, щось на ньому розглядали. Пускали круті слівця. Був уже білий день, і кілька димних променів било в сизий махорчаний дим хати крізь маленькі вікна.

На Катю ніхто не звертав уваги. Вона поправила плаття і волосся, але залишилась сидіти на постелі. Очевидно, в село увійшли нові війська. З тривожного гомону людей, які товпилась у хаті, було зрозуміло, що готувалось щось серйозне. Різкий голос, з запинкою, з жіночим відтінком крикнув владно:

— Щоб його чорти взяли! Покликати його, падлюку!

І полетіли голоси, крики з хати на двір, на вулицю, туди, де стояли запряжені тройками вози, осідлані коні, купки солдатів, матросів, озброєних селян.

— Петриченко… Де Петриченко?.. Біжи за ним…

— Сам біжи, кабан гладкий… Ей, браток, поклич полковника… Та де він, чорт його душу знає?.. Тут він, на возі спить, п’яний… З відра його, чорта, облити… Чуєш, там, з відром, побіжи до колодязя, — полковника не добудимось… Ей, братва, водою його не відлити, масти йому рило дьогтем… Прокинувся, прокинувся… Скажи йому: батько гнівається… Іде… іде…

В хату ввійшов учорашній рослий чоловік у високій шапці. Він так, видно, міцно спав, що на вусатому багровому обличчі його ледве можна було добачити заплилі очі… Буркочучи, він протовпився до стола й сів.

— Ти що ж, негіднику, армію продаєш! Купили тебе! — вереснув з запинкою високий скреготливий голос.

— А що? Ну — заснув, ну, от і все, — прогудів полковник так густо, наче говорив це, сидячи під бочкою.

— А те. А те, тобі кажу… А те! — голос захлинувся. — А те, що проспав німців…

— Як німців проспав! Я нічого не проспав…

— Де твої застави? Ми йшли цілу ніч, — жодної застави… Чому армія в мішку?

— Та чого ти кричиш? Хто ж їх знає, звідки ті німці взялися… Степ великий…

— Ти винен, мерзотнику!

— Ho, но…

— Винен!

— He хапай!

Зразу в хаті стало тихо. Відскочили ті, що стояли коло стола. Хтось, важко дихаючи, борюкався. Підлетіла рука з револьвером. В неї вчепилось кілька рук. Залунав постріл. Катя затулила вуха, швидко прилягла на подушку. Зі стелі посипалась штукатурка. І знову, вже весело, загули голоси. Полковник Петриченко підвівся, дістаючи смушевою шапкою мало не до стеді, і з юрбою молодців поважно вийшов на вулицю.

За вікном почався рух. Повстанці сідали на коней, вскакували в тачанки. Ось заляскали батоги, затріщали осі, знялась неймовірна лайка. Хата спорожніла, і тоді Катя зрозуміла, чому досі не могла побачити того, хто так владно кричав жіночим голосом. Це був маленький чоловік. Він сидів коло стола, спиною до Каті, поклавши лікті на карту..

Пряме каштанового кольору довге волосся падало йому на вузькі, як у підлітка, плечі. Чорний сукняний піджак був перехрещений ремінням, за шкіряним паском — два револьвери й шабля, ноги — у франтуватих чоботях із шпорами — схрещені під стільцем. Похитуючи головою, від чого жирне волосся його повзло по плечах, він поквапливо писав, перо бризкало і рвало папір.

Обережно з двору увійшов той дядько, що дав Каті свою постіль.

Обличчя у нього було рожеве, догідливе. У волоссі — сіно. Придуркувато кліпаючи, він сів на лаву, навпроти чоловіка, що писав, підсунув під себе обидві руки і почав чухати босою ногою ногу.

— Все тобі клопіт, все клопіт, Несторе Івановичу, а я сподівався — обідати залишишся. Вчора теличку різали, наче я так і знав, що ти заїдеш…

— Ніколи… Не заважай…

— Ага… (Дядько помовчав, перестав кліпати. Очі його стали розумними, важкими. Деякий час він стежив за рукою того, що писав). Значить, як же воно, Несторе Івановичу, бій приймати не збираєтесь у нас у селі?

— Як доведеться…

— Ну да, само собою, діло воєнне… А я про те, якщо бій будете приймати, — треба б щось з худобою… На хутори, чи що, її вигнати?

Довговолосий чоловік відклав перо і занурив маленьку руку в волосся, перечитуючи написане. У дядька засвербіло в бороді, засвербіло під пахвами. Почухався. І наче тільки зараз згадав:

— Несторе Івановичу, а як же нам з мануфактурою? Сукно ти пожертвував, — добре сукно. Інтендантське, аж очі вбирає… Адже шість возів.

— Мало вам? Не ситі? Мало?

— Ну, що ти, — чого мало… І за це не знаємо як дякувати… Сам знаєш — сорок бійців від села до тебе послали… Синаш мій пішов. Я, каже, батьку, повинен кров пролити за селянську справу. Мало буде — ми підемо, старики візьмуться… Ти тільки воюй, підтримаємо… А от з мануфактурою, коли що до чого, — ну, не дай боже, наскочать германці, стражники… сам знаєш, яка у них розправа, — от, як же нам: сумніватися чи не сумніватися нащот бою?

Спина у довговолосого випросталась. Він висмикнув руку з волосся, вхопився за край стола. Чути було — задихав. Голова його задиралася. Дядько обережно почав від’їжджати від нього по лаві, випручав з-під себе руки й боком-боком вийшов з хати.

Стілець захитався, довговолосий пожбурив його ногою. Катя аж здригнулась, побачивши нарешті обличчя цього маленького чоловіка в чорному напіввійськовому костюмі. Він здавався переодягненим монашком. З-під сильних надбрів’їв, із западин дивились на Катю карі, шалені, пильні очі. Обличчя було рябувате, з жовтизною, чисто вибрите — жіноче, і щось у ньому здавалось недостиглим і лютим, як у підлітка. Все, крім очей, старих і розумних.

Ще дужче здригнулася б Катя, якби знала, що перед нею стоїть сам батько Махно. Він розглядав молоду жінку, що сиділа на ліжку, в запорошених черевиках, у пом’ятому, ще елегантному шовковому платті, в темній хустинці, зав’язаній по-селянському, і, видно, не міг угадати — що воно за птиця залетіла в хату. Довгу верхню губу його перекосило усмішкою, що відкрила рідко посаджені зуби. Спитав коротко, різко:

— Чия?

Катя не зрозуміла, затрясла головою. Усмішка сповзла з його обличчя, і воно стало таким, що у Каті затремтіли губи.

— Ти хто? Проститутка? Якщо сифіліс — розстріляю. Ну? По-російськи говорити вмієш? Хвора? Здорова?

— Я полонена, — ледве чутно промовила Катя.

— Що вмієш? Манікюр знаєш? Інструменти дамо…

— Гаразд, — ще тихше відповіла вона.

— Але розпусти не заводь в армії… Зрозуміла? Залишайся. Повернусь увечері після бою — почистиш мені нігті.

Багато чого говорилося в народі про батька Махна. Говорили, що, бувши на каторзі в акатуйській тюрмі, він багато разів намагався втекти і втік, але був застуканий у дров’яному сараї і сокирою бився з солдатами. Йому переламали прикладами всі кості, посадили на цеп; і три роки він сидів на цепу, мовчав, як тхір, тільки день і ніч стягав і не міг стягнути з себе залізні наручники. Там, на каторзі, він заприятелював з анархістом Аршиновим-Маріним і став його учнем.

Родом Нестір Махно був з Катеринославщини, з села Гуляйполе, син столяра. Бити його почали змалку, коли він служив у роздрібній крамниці, і тоді ж прозвали тхорем за злість і карі очі. Коли після прочухану він ошпарив окропом старшого прикажчика, — хлопчину вигнали. Він підібрав собі ватагу: лазили по баштанах, по садках, хуліганили, жили вільно, поки батько не віддав його в друкарську науку. Там нібито його побачив анархіст Волін, що став через вісімнадцять років начальником штабу і вченою головою всієї справи у Махна. Хлопчик нібито так сподобався Воліну, що той почав учити його грамоти й анархізму, віддав у школу, і Махно зробився вчителем. Але це невірно. Махно вчителем ніколи не був, і вірніше вважати, що й Воліна він узнав уже згодом, а з анархізмом обізнався через Аршинова, на каторзі.

З 1903 року Махно знову починає бешкетувати в Гуляйполі, але вже не на баштанах і городах, а по панських маєтках, по коморах крамарів: то виведе коні, то очистить погріб, напише записку крамареві, щоб поклав гроші під камінь. З поліцією у нього в той час велась дивна і п’яна дружба.

Махна стали серйозно остерігатися, але селяни його не виказували, бо чим ближче підходив час до революції 1905 року, тим рішучіше Махно докучав поміщикам. І коли, нарешті, запалали садиби, коли селянство виїхало орати панську землю, — Махно кинувся в міста на велику роботу. На початку 1906 року він напав з молодцями в Бердянську на казначейство, застрелив трьох чиновників, захопив касу, але був виказаний товаришами і потрапив в Акатуй на каторгу…

Через дванадцять років, визволений Лютневою революцією, він знову з’явився в Гуляйполі, де селяни, не слухаючи двозначних розпоряджень Тимчасового уряду, вигнали поміщиків і поділили землю. Махно нагадав про старі заслуги і був обраний товаришем голови у волосне земство. Він зразу взяв круту лінію на «вільний селянський лад», на засіданні місцевої управи оголосив земців буржуями й кадетами; розгарячившись у суперечці, застрелив тут же на засіданні члена управи і сам призначив себе головою і районним комісаром.

Тимчасовий уряд нічого з ним вдіяти не міг. Через рік прийшли німці. Махнові довелося втікати. Деякий час він мандрував по Росії, поки, влітку вісімнадцятого року, не потрапив у Москву, що кишіла в той час анархістами. Тут були і старий Аршинов, що меланхолійно споглядав події революції, якими, через незрозумілу йому примху долі, керували більшовики, і могутній теоретик і стовп анархії —«матері порядку» — Волін, який ніколи в житті не розчісував бороди й волосся, і нетерплячий честолюбець Барон, і Артен, і Тепер, і Яків Алий, і Краснокутоький, і Глагзон, і Цінціпер, і Черняк, і багато інших великих людей, які ніяк не могли зачепитися за революцію, сиділи в Москві без грошей, з єдиною повісткою щоденних засідань: «Постановка організації і фінансові справи»… Одні з них згодом стали вождями махновської анархії, інші — учасниками висадження в повітря Московського комітету більшовиків у Леонтієвському провулку.

Безперечно, що приїзд Махна справив враження на анархістів, які нудьгували в московських кофейнях. Махно був людина діла, до того ж рішуча. Було надумано — їхати Несторові Івановичу в Київ і перестріляти гетьмана Скоропадського та його генералів.

Удвох з підручним анархістом Махно перейшов у Бєленіхіні український кордон, приспавши пильність страшного комісара Саєнка, що контролював там дороги. Переодягнувся офіцером, але в Київ їхати роздумав: в ніс йому вдарив вільний вітер степів, і не до смаку здалася конспіративна робота. Він чкурнув прямо в Гуляйполе.

У рідному селі він зібрав п’ятірку надійних хлопців. З сокирами, ножами й обрізами засів у яру поблизу економії поміщика Рєзникова, уночі пробрався в будинок і вирізав без великого галасу поміщика з трьома братами, які служили в державній варті. Будинок підпалив. На цій справі він здобув сім гвинтівок, револьвер, коней, сідла і кілька поліцейських мундирів.

Не гаючи тепер часу, добре озброєний і на конях, він вривається з своєю п’ятіркою на хутори, запалює їх з чотирьох кінців. Він поповнює загін. З шаленим запалом кидається він з одного кінця повіту в другий і очищає його від поміщиків. Нарешті він наважується на одну справу, яка широко прославила його.

Було це на тройцю. Степовий магнат, поміщик Миргородський, віддавав дочку за гетьманського полковника. На весілля прибули дехто з сусідів, які не злякалися в такий лихий час промчати степовим шляхом. Приїхали гості і з губернії та з Києва.

Садиба Миргородських добре охоронялася стражниками. На горищі панського будинку був поставлений кулемет, та й сам жених прибув з однополчанами — рослими молодцями в широких синіх шароварах з матнею, яка, за старовинним звичаєм, повинна мести по землі, в свитках з червоного сукна, в смушевих шапках з золотою китицею мало не до пояса. У всіх висіли збоку криві шаблі, які били на ходу по козлових чоботях із загнутими носками.

Наречена не дуже давно приїхала з Англії, де закінчувала освіту в закритому пансіоні, і вже непогано говорила по-українськи, носила вишивані рукава, намисто, стрічки й червоні чобітки. Панотцеві прислали з Києва на окреме замовлення оксамитний жупан, облямований хутром, точнісінько як на відомому портреті гетьмана Мазепи. Весілля хотіли справити по-стародавньому, і хоч столітні меди трудно було дістати на палаючій Україні, але для широкого бенкету всього наготували вдосталь.

Після відправи наречену повели через парк у нову кам’яну церкву. Дружки, що йшли з нареченою і співали пісень, були навдивовижу гарні, а вона — зовсім як з козацької думи. «Еге, — сказали бояри жениха, що ждали біля огради, — еге, видно, повернулись на Україну добрі часи…» Після вінчання молодих обсипали на паперті вівсом. Панотець, у мазепинському жупані, поблагословив їх стародавнім образом з Межигір’я. Випили шампанського, крикнули: «Хай живе», розбили бокали, і молоді на автомобілі поїхали на поїзд, а гості залишились бенкетувати.

Залягала ніч на широкому дворі садиби, де слуги і стражники виробляли ногами хитромудрі викрутаси. Всі вікна в будинку весело сяяли. Привезений з Олександрівська єврейський оркестр рипів і дудів щосили. Уже панотець ушкварив хвацького гопака й пив содову. Вже дівчата й дами шукали прохолоди у відчинених вікнах, а женихові бояри — всі курінні батьки, хорунжі й підполковники — повернулись до столів із закускою і, брязкаючи шаблями, погрожували йти бити проклятих москалів, дійти до самої Москви.

В цей час серед бенкетуючих з’явився маленький на зріст офіцер у мундирі гетьманської варти. Нічого в тому не було дивного, що до садиби в такий день заїхала поліція. Увійшов він скромно, мовчки вклонився, мовчки скоса глянув на музик. Лише дехто помітив, що мундир на ньому був начебто великий, та одна дама з тривогою раптом сказала другій: «Хто він? Який страшний!..» Хоч невідомий офіцер і старався держати очі опущеними, але мимоволі вони у нього горіли, як у диявола… Та хіба мало яка чортівня може приверзтися з п’яних очей…

Музики після мазурок і вальсів заграли танго. Дватри червоних жупани, які ще твердо стояли на ногах, підхопили дам. Хтось звелів погасити верхнє світло. В напівсвітлі, під розслаблені звуки, що долітали, здавалось, з глибини навіки віджилих літ, пари пішли виламуватись, знемагати, зображуючи любострастя смерті.

І тоді залунали постріли. Юрба гостей скам’яніла. Музика урвалась. Махно, одягнений у форму вартового офіцера, стояв позаду закусочного стола коло напіввідчинених дверей і стріляв з двох револьверів по червоних жупанах. Рослий багровий підполковник, друг жениха, розкинувши руки, важко повалився на стіл і перекинув його. Пронизливо закричали жінки. Другий витягав шаблю, та, так і не витягнувши, вкляк лицем у килим… Ще троє з шаблями кинулись на Махна, — двоє зараз же впали, третій вискочив у вікно і там закричав, як заєць. У протилежних дверях з’явилися двоє, лютих і чубатих, теж у мундирах варти, і відкрили стрільбу по гостях. Жінки металися. Падали. Панотець не міг підвестися з крісла, і Махно, підійшовши, увігнав йому кулю в рот. Лунала стрільба на дворі і в парку, де були гості, що повискакували в вікна. Небагатьом вдалося сховатися в кущах, в осоці на ставку. Перебиті були дворова челядь і стражники. Махновські молодці запрягли вози і до світанку вантажили їх добром і зброєю. Сонце зійшло над палаючою садибою.

На Гуляйполе цей сміливий наскок справив сильне враження. На той час селяни вже зовсім занепали духом під німцями, під садженими поміщиками, під швидкою на розправу державною вартою. Не довіряючи селянам, поміщики відмовлялися здавати землю в оренду і вимагали не тільки врожаю цього літа, але й повернення зерном збитків минулого року. Залишилось вити по-вовчому.

З’явився Махно й оголосив терор. По хуторах і селах полетіла чутка, що знайшовся батько.

Селяни схопились. Запалали садиби. Запалали в степах скирти пшениці. Партизанські загони зухвало нападали на пароплави й баржі з хлібом, що його вивозили в Німеччину. Заворушення перекидались на правий берег Дніпра. Австрійським і німецьким військам відданий був наказ припинити безпорядки. Сотні каральних загонів розсипались по країні. І тоді Махно перший, з невеликим, добре озброєним загоном, почав нападати на австрійські війська.

В той час армія батька Махна була невелика. Постійне ядро її, яке не розбігалося, складалося з дво-трьох сотень одчайдушних голів. Тут були і чорноморські матроси, і фронтовики, яким з різних причин не можна було показатися в рідному селі, і дрібні батьки, що влилися з своїми загонами до Махна, і люди без роду і плоду, які воювали задля молодецтва й веселого життя.

Тоді ж до армії почали прибиватися й анархісти-одинаки, так звані «бойовики», що зачули про нову гайдамаччину, яка вільно гуляла на конях. Приходячи пішки в махновський табір, обдерті й голодні, з бомбою в одній кишені і з томом Кропоткіна в другій, анархісти говорили батькові:

— Чули ми, ніби ти геніальна особа. Гм! Подивимось!

— Подивіться, — відповідав батько.

— Що ж, — говорили вони, — якщо ти справді такий, потрапиш на сторінки світової історії. Чорт тебе знає, а може, тобі судилося стати другим Кропоткіним.

— Можливо, — відповідав батько.

Анархісти почали їздити за батьком в обозі, пити з батьком спирт, говорити йому дивні слова, до яких він був дуже охочий, — про історію і про славу. І потроху дехто з них почав проходити на відповідальні й командні місця. І вже за кожним потяглася тачанка із здобиччю, взятою в боях: ящик коньяку, барило з золотом, мішок з одягом. Такими одинаками були — Чалдон, Скоропіонов, Юголобов, Чередняк, Енгарец, Француз та багато інших. На довгих постоях вони роздобували цілими домами розпусти веселих дівчат і влаштовували афінські ночі, запевняли батька, що такий підхід до статевого питання розкріпачує побут, що ж до сифілісу — то це дрібниця й дурниця, коли здійснюється абсолютна свобода. Махно називав своїх анархістів повзучими гадами, не раз погрожував їх перестріляти, але терпів, як людей книжних, котрі добре розуміли, що таке світова слава.

В армії не було постійної ставки. В міру потреби вона переїжджала з кінця в кінець губернії на конях і тачанках. Коли задумували наскок або мав бути бій, Махно надсилав гінців по селах і сам у людному місці говорив запальну промову, після чого його підручні кидали з тачанок у юрбу сувої сукна й ситцю. За один день ядро його армії обростало селянами-партизанами. Кінчався бій, і добровольці так само швидко розбредалися по селах, ховали зброю і, — ніби вони не вони, — стоячи коло воріт, ліниво чухались, коли повз них гуркотіла німецька артилерія, шукаючи ворога. Австрійські й німецькі загони, переслідуючи Махна, завжди ударяли в порожняву, і завжди в тилу у них опинявся цей всюдисущий диявол. Партизани, як стародавні кочовики, не приймали вирішального бою, розсипалися з виттям, свистом і пальбою на конях і тачанках і, зібравшись знову там, де їх не ждали, нападали зненацька.

Село спорожніло. Поїхав слідом за армією і Махно на тройці, у візку, застеленому килимом. Був уже полудень. Товста заплакана дівка, у високо підіткнутій спідниці, замітала хату віником з полину. Хазяїн сидів коло відчиненого вікна і, поглядаючи на пагорки, куди пішли піші й кінні і де зараз мирно крутилися два вітряки, тяжко зітхав: видно, його не заспокоїла недавня розмова з Махном.

Катя ходила до колодязя, помилась, причепурилась. Хазяїн покликав її снідати, вона з’їла дві галушки, випила молока. І тепер, вже зовсім не знаючи, що робити, чого ждати, — сиділа коло другого вікна. Була спека. На вулиці багато курей тинялося по свіжому гною. В палісадниках никли золоті шапки соняшників, наливалася вишня. Плавали шуліки над селом. Хазяїн кректав, зітхав.

— Ти спідницю ще на голову задери, безсоромна, — сказав він заплаканій дівці. — Ото біда — залапали… Не тебе першу.

Дівка схлипнула, покинула віника і спустила спідницю на товсті білі литки. Хазяїн деякий час дивився на віник.

— Хто саме? Ти скажи, не бійся, Олександро…

— Та я ж його, проклятого, і не знаю, як звати… Не наш… В окулярах…

— Бачиш ти, — швидко сказав хазяїн, наче зрадів. — В окулярах… Це хто-небудь з них — анархіст. — Він обернувся до Каті. — Племінниця Олександра… Послав її на тік по солому… А тік знаєте де? Повернулася вранці вся обдерта. Тьху!..

— Він п’яний. Револьвером погрожував. Що ж я могла? — Олександра тихо заскиглила.

Хазяїн тупнув на неї босою ногою:

— Іди звідси. Тут сам не знаєш, чи живий залишишся.

Дівка вибігла. Він знову почав кректати, поглядаючи на пагорки.

— Ну, що ти вдієш? Раді ми, чи що, цих розбійників годувати? Скажімо, наряд — коней під тачанки. А вони ж скачуть, чорти, по вісімдесят верстов… Коняка не машина, з нею треба любовно… У нас тепер уся скотина скалічена… Ех, війна!..

Задеренчало скло в лампі, що висіла над столом, тихо задзвеніли шибки. Гаряче повітря ніби зітхнуло. По землі прокотився далекий грім. Хазяїн швидко висунувся у вікно до половини тулуба і довго дивився на пагорки, де коло вітряків маячив самотній верхівець. Потім, поважно прикладаючи пальці, перехрестився в куток на картинку.

— Германська артилерія, по наших гатять, — сказав він, і знову засвербіло у нього під линялою сорочкою. — Ех, часи, часи! — Він підняв віника, кинув його в куток і пішов надвір, підгинаючи пальці на босих ногах. Знову прокотився далекий гуркіт над селом. Катя не могла більше сидіти в хаті і вийшла на осоння, де тхнуло гноєм.

Вулицею в цей час ішли стурбованою купкою вчорашні пасажири. Попереду виступав, дивлячись поверх пенсне, учитель фізики Обручов; він був у резиновому плащі й калошах і здавався ватажком, — в нього вірили.

— Приєднуйтесь до нас! — крикнув він до Каті. Вона підійшла. У пасажирів був пом’ятий вигляд, обличчя змарнілі; у двох літніх жінок патьоки від сліз. Переодягненого спекулянта не видно було.

— Один з нашої партії безслідно зник, — очевидно, розстріляний, — сказав Обручов бадьорим голосом. — Нас усіх жде його доля, панове, якщо ми не знайдемо в собі достатнього припливу енергії… Ми негайно повинні розв’язати питання: чи ждати кінця бою, чи скористатися тим, що нас ніхто, як видно, не охороняє, і постаратися пішки дійти до залізниці… Оратора обмежую одною хвилиною.

Тоді заговорили всі зразу. Одні вказували на те, що коли розбійники наздоженуть їх у відкритому степу, то, безумовно, всіх знищать. Другі — що у втечі є все-таки надія на порятунок. Треті, впевнені в перемозі німців, наполягали — ждати кінця бою. Коли знову загримотіло за горбами, всі примовкли і, болісно кривлячись, дивились туди, де нічого не було видно, тільки ліниво крутились крила вітряків. Обручов виголосив чітку промову, в якій згрупував усі суперечності. Обидві дами дивилися йому в рот, як проповідникові. Нічого не вирішивши, пасажири так і стояли серед курей і горобців на безлюдній вулиці, де ні одна душа не подумає пожаліти свого ж, руського… Де там! Он простоволоса жінка виглянула в вікно, позіхнула, одвернулась. Вийшов з-за рогу хати сердитий непідперезаний селянин, подивився мимо, підняв грудку глини, з усієї сили жбурнув на чужого кабана. І так само байдуже плавали над селом шуліки, — поглядаючи на пограбованих, нікому тут не потрібних городян.

За пагорком знялася хмарка пилу. Од вітряків поскакав і зник верхівець. Дехто з пасажирів запропонував вернутися назад у волосну управу, де всі перебули цю ніч. Обидві дами пішли першими. Коли з-за пагорків з’явились тройки, які мчали щодуху, — пішЛа й решта. На вулиці залишились Катя і вчитель фізики, що мужньо схрестив руки під плащем.

Тройок було лише чотири чи п’ять. Вони об’їхали озеро і з’явилися в селі. Везли поранених. Передня спинилась коло вікон хати. Рослий, в розстебнутому кожусі партизан, що правив кіньми, крикнув:

— Надіє, твого привезли.

З хати вибігла жінка, зриваючи з себе фартуха, заголосила низьким голосом, припала до тачанки. З неї зліз блідий, аж зелений, чоловік, обхопив жінку за шию, схилив голову, згинаючись, поплентався до хати. Тройка під’— їхала до другого подвір’я, звідки вискочили три яскраво вбрані дівки.

— Беріть, лебеді, свого — легко ранений, — весело крикнув їм возій. Після цього він рушив повільно тройкою, поглядаючи, куди б завезти останнього пораненого. В тачанці сидів з заплющеними очима Мишко Соломій, голова його була обв’язана закривавленим лахміттям сорочки, зуби зціплені. Раптом возій спинив коней:

— Тпру… Матінко моя, та це ж ви! Катерино Дмитрівно?..

Цього Катя вже ніяк тут не сподівалась. Перехопило дух від хвилювання, побігла до тачанки. В ній стояв, — широко розставивши ноги, взявшись одною рукою в бік, у другій тримаючи ремінні віжки, — Олексій Красильников.

На щоках його кучерявилась борода, світлі очі дивились весело. На поясі — гранати, кулеметна стрічка поверх кожуха, за плечима кавалерійська гвинтівка.

— Катерино Дмитрівно… Як же ви до нас потрапили? Ви в чиїй хаті? В оцій? У Митрофана? — мій троюрідний брат, теж Красильников. От, дивіться: Мишка жаль, — півголови шрапнеллю розвернуло…

Катя йшла поряд з тачанкою. Олексій був весь ще гарячий, п’яний після бою. Блищав очима, зубами, усмішкою:

— Германців вщент розкришили… От дурні… Три рази напорювались на наші кулемети. Лежать, голубчики, по всьому полі… Батькові тепер є в що армію одягнути… Тпр-рру… Митрофане! Вилазь з барлогу… Приймай раненого героя… А ви ось що, Катерино Дмитрівно, від цієї хати не відбивайтесь. У нас тут не гаразд…

На дзвіниці ударили в усі дзвони. Загрюкали хвіртки по селі, повідчинялись віконниці, на вулицю вибігли жінки, вийшли обережні чоловіки, з’явилась незрозуміло звідки сила-силенна народу; з піснями й гомоном пішли на шлях — зустрічати переможну махновську армію.

Олексій Красильников разом з Катею відніс напівмертвого Мишка на Митрофанове подвір’я, поклав його в холодку, в літній хижці, на ліжко Олександри. Катя взялась перев’язувати, насилу віддерла од волосся зашкарубле від крові ганчір’я. Мишко тільки скрипів зубами. Коли почали промивати страшну рану з правого боку черепа, Олександра, що держала таз, ойкнула і захиталась. Олексій, вхопивши таз, одіпхнув її.

— Стирчить, бачите, збоку гостренька кісточка, — сказав він Каті. — Сашко, принеси цукрові щипці…

— Ой, нема, зламались.

Катя нігтями схопила уламок кісточки, що стирчав у рані. Потягнула. Мишко заричав. Це був, безперечно, осколок. Нігті її сковзали, вона перехопила глибше. Витягла.

Олексій шумно зітхнув, засміявся:

— Отак воюємо — по-мужицькому…

Чистим полотном забинтували Мишкову голову. Весь мокрий, дрібно тремтячи, він ліг під кожух і розплющив очі. Олексій нахилився до нього.

— Ну як, живий будеш?

— Учора їй вихвалявся, от і нахвалився, — помертвіло усміхаючись, промовив Мишко. Він дивився на Катю. Вона витирала руки і теж підійшла й нахилилась до нього.

Він ворухнув губами:

— Альоша, побережи її.

— Знаю, знаю.

— Я погане над нею задумав… В місто її треба відправити.

Він знову витріщився на Катю майже шаленим поглядом. Він перемагав біль і жар гарячки, як дрібницю, досаду. Дотик смерті розкидав у ньому всі вихорі пристрастей і суперечностей. Він відчув у цю хвилину, що не п’яниця він і не лиходій, а руська душа, що знялася, як птиця в бурю, і що на геройські вчинки він здатний не гірш за іншого, — спроможний він і'на високі справи…

Олексій сказав тихо:

— Тепер нехай спить. Нічого, хлопець гарячий, відлежиться.

Катя вийшла з Олексієм на подвір’я. Тривав той самий чудний стан сну наяву під неосяжним небом у цьому гарячому степу, де пахло стародавнім димом кізяка, де знову після вікової стоянки гасала на коні людина, широко вишкіряючи зуби до вільного вітру, де пристрасті заспокоювались, як спрага, повною чашею. їй не було страшно. Своє горе згорнулось у грудочку, нікому, навіть їй самій, тут не потрібне. Коли б її покликали зараз на жертву, на подвиг, вона пішла б з тією ж легкістю, не думаючи. Коли б сказали їй: треба вмерти, — ну що ж, — тільки зітхнула б, звівши до неба ясні очі.

— Вадима Петровича вбито, — сказала вона. — Я в Москву не повернусь, там у мене — нікого… Нічого нема… Що з сестрою — не знаю… Думала куди-небудь подітися — в Катеринославі, може…

Розставивши ноги, Олексій дивився в землю. Похитав головою:

— Марно пропав Вадим Петрович, хороша був людина…

— Так, так, — сказала Катя, і сльози наповнили її очі. — Він був дуже хороша людина.

— Не послухали ви мене тоді. Звісно, ми — за своє, і ви — за своє. Тут ображатись нема на що. Але куди ж воювати проти народу! Хіба ми здамося!.. Бачили сьогодні мужиків? А справедлива був людина…

Катя сказала, дивлячись на важку гілку черешні, що звисала з-за плоту:

— Олексію Івановичу, порадьте мені, що робити? Жити ж треба… — Сказала і злякалась — слова полетіли в порожняву. Олексій відповів не зразу:

— Що робити? Ну, запитання звичайнісіньке панське. Це як же так? Освічена женщина, умієте на різних чужоземних мовах, красуня, і питаєте у мужика — що робити?

Обличчя у нього стало презирливим. Він тихо побрязкував гранатами, що висіли на поясі. Катя знітилась. Він сказав:

— У місті діло для вас знайдеться. Можна в шинок — співати, танцювати, можна — кокоткою, можна і в канцелярію — на машинці. Не пропадете.

Катя схилила голову, — почувала, що він дивиться на неї, і від цього погляду не могла підвести голови. І як і тоді з Мишком, вона раптом зрозуміла, чому погляд Олексія так злісно спинився на її тім’ї. Не такий тепер був час, щоб прощати, милувати. Не свій — означало — ворог. Спитала, як їй жити. Спитала у бійця, ще гарячого від скачки, від свисту куль, від хмелю перемоги… Як жити? І Каті диким здалося це запитання. Спитати — з яким другом, за яку волю летіти по степу в тачанці? — отут би по-доброму блиснули його очі…

Катя зрозуміла й удалась до хитрості, як маленьке звіря. За цю добу вперше спробувала захищатися:

— Погано ви мене зрозуміли, Олексію Івановичу. Не моя вина, що мене ганяє, як сухий лист по землі. Що мені любити? Чим мені дорожити? Не навчили мене, то й не питайте. Навчіть спочатку. (Він перестав постукувати гранатами, значить — насторожився, прислухався). Вадим Петрович проти моєї волі пішов у білу армію. Я не хотіла цього. І він мені кинув докір, що у мене немає ненависті… Я все бачу, все розумію, Олексію Івановичу, але я — осторонь… Це жахливо. В цьому вся моя мука… Ось чому я вас спитала, що мені робити, як жити…

Вона помовчала і потім одверто, ясно глянула в очі Олексію Івановичу. Він кліпнув. Обличчя стало простуватим, розгубленим, ніби його здорово ошукали. Рука полізла на потилицю, почухала.

— Це — драма, це ви правильно, — сказав він, кривлячи носа. — У нас — просто. Брат убив у мене на подвір’ї германця, хату спалили і — пішли. Куди? До отамана. А ви, інтелігенція… Справді…

Катина хитрість вдалася. Олексій Іванович, видно, мав намір тут-таки розв’язати прокляте питання: за яку правду боротися таким, як Катя, — безземельним і безкінним.

Це було марне заняття коло плоту під черешнею, на яку дивилась Катя. Їй захотілося зірвати дві чорні ягоди, що висіли сережкою, але вона, як і раніш, тихо стояла перед Красильниковим, тільки у великих очах її, осяяних небом, миготіли іскорки гумору.

— Якщо ми, мужики, вас, міських, годуємо, — значить, вам треба стояти за нас, — сказав Олексій Іванович, посилюючи враження рішучим рухом. — Ми, селянство, проти німців, проти білих, проти комуністів, але за сільські вільні Ради. Зрозуміло?

Вона кивнула. Він говорив далі. Тоді вона звелась навшпиньки і лівою рукою, тому що на правій було розірвано під пахвою, зірвала дві ягоди: одну поклала в рот, другу крутила за хвостик.

— Якби я була сільська — все було б ясно, — сказала вона і виплюнула кісточку. — Скільки разів чула: батьківщина, Росія, народ, а що це таке, — от, бачу вперше. — Вона з’їла другу ягоду, оглядаючи Олексія Івановича, його золотаву на світлі борідку, розхристаний на грудях кожух, міцні ноги, страшне озброєння.

— Народ, народ, — промовив він, все більше ніяковіючи, — невелика цяця, звісно… Але свого не віддамо. — Він міцно вхопився за пакіл, що стирчав з плоту, пробував — чи міцний. — Жорстоко будемо воювати хоч з цілим світом… Вам, Катерино Дмитрівно, не мене, — наших би анархістів послухати, вони майстри… Тільки… (Брови його ворухнулись, очі допитливо сковзнули по Каті). Біда з ними, — шибеники несосвітенні, алкоголіки… Мабуть, так, що вас не варто їм і показувати…

— Дурниці, — сказала Катя.

— Тобто як дурниці?

— Так, я не маленька, з цим до мене не сунешся.

— Це ви добре говорите…

У Каті здригнулося підборіддя, усміхаючись потягнулась знову до черешневої гілки. Почувала, як усе тіло проймає, пестить сонячна спека. І це був сон наяву.

— Все-таки, — сказала вона, — що ж я могла б у вас робити, як ви думаєте, Олексію Івановичу?

— По освітній справі… У батька заводиться політвідділ… Кажуть, газету свою хоче завести…

— Ну, а ви?

— Я?.. — Він знову взявся за пакіл, гойднув пліт. — Я простий боєць, візник на кулеметній тачанці, моє місце — в бою… Ви, Катерино Дмитрівно, спочатку обдивіться, зразу, звісно, не рішайте. Я вас зведу з невісткою, братановою жінкою Мотроною. Ми вас у сім’ю приймемо…

— А батько Махно наказав мені прийти увечері нігті йому чистити.

— Що?! — Олексій зразу вхопився обома руками за пояс під кожухом, навіть ніс у нього загострився. — Нігті?.. А ви що йому відповіли?

— Відповіла, що я — полонена, — спокійно сказала Катя.

— Гаразд. Пошле за вами — ідіть. Тільки я теж там буду…

З ганку в цю хвилину, метляючи фартухом, збігла товста Олександра.

— Їдуть, їдуть! — закричала вона, кидаючись відчиняти ворота. Здалека було чути крики «ура», окремі постріли, тупіт коней. Повертався батько з армією. Катя й Олексій вийшли на вулицю. Хмари куряви здіймалися над шляхом. На пагорках, повз вітряки, мчали вершники, тройки.

Головна частина армії входила в село. Кругом крутились хлопчаки, бігли дівки. Мокрі, вмилені коні носили боками. Махновці стояли на возах, у поросі, в поту, з заломленими шапками.

В тачанці з розмаяними краями перського килима їхав Махно. Він, узявшися в боки і тримаючи коло стегна смушеву шапку, сидів на снарядному ящику. Бліде обличчя його застигло в напруженні, запечені губи були стиснені.

За ним у другому возі їхали шість чоловік, на вигляд городян — у піджаках, в м’яких капелюхах, у солом’яних кашкетах, всі з довгим волоссям, з борідками, в окулярах: анархісти з штабу й політвідділу.

VIII

П’ять місяців Даша Телєгіна прожила одна у спорожнілих кімнатах. Іван Ілліч, виїжджаючи на фронт, залишив їй тисячу карбованців, але цих грошей вистачило ненадовго. На щастя, в квартиру нижче поверхом, звідки ще в січні втік з сім’єю важний петербурзький сановник, вселився спритний іноземець Матте, який скуповував картини, меблі, всяку всячину.

Даша продала йому двоспальне ліжко, кілька гравюр, фарфорові дрібнички. Вона байдуже розлучалася з речами, що зберігали в собі, як старий запах, відболілі спогади. З минулим усе, — все було скінчено.

На гроші, виручені від продажу, вона прожила весну й літо. Місто спорожніло. За годину їзди від Петербурга, за Сестрою-рікою, починався фронт. Уряд переїхав у Москву. Палаци дивилися в Неву розстріляними, порожніми вікнами. Вулиці не освітлювались. Міліціонери не мали великої охоти охороняти спокій однаково вже приречених буржуїв. Вечорами з’являлися на вулицях страшні люди, яких раніш ніхто й не бачив. Вони заглядали у вікна, вештались по темних сходах, пробуючи ручки дверей. Не дай боже, якщо хтось не остерігся, не защепнувся на десять защіпок і ланцюжків. Чути було підозрілий шурхіт, і в квартиру проникали невідомі. «Руки вгору!» — кидались на мешканців, зв’язували електричними проводами і потім не кваплячись виносили клунки з добром.

У місті була холера. Коли достигли ягоди, стало зовсім страшно: люди падали, корчачись на вулицях і на базарах. Всюди перешіптувались. Ждали нечуваного лиха. Говорили, що червоноармійці чіпляють на картуз п’ятикутну зірку догори ногами, — і це є антихристова печать, і нібито в замкненій каплиці на мосту лейтенанта Шмідта почав з’являтися «білий муж», — і це до того, що лиха треба ждати від великих вод. З мостів показували на погаслі заводські труби — у багровому світлі заходу вони стирчали, як «чортові пальці».

Фабрики закривались. Робітники йшли у продовольчі загони, інші — по селах. На вулицях між булижником зазеленіла травичка.

Даша виходила з дому не щодня, і то тільки ранками — на базар, де безсовісні чухонки заправляли за пуд картоплі дві пари штанів. Все частіше на базарах з’являлись червоногвардійці і стрільбою в повітря розганяли пережитки буржуазного ладу — чухонок з картоплею і дамочок з штанами й фіранками. Що день, то трудніше ставало добувати харчі. Іноді виручав той самий Матте, вимінюючи старовинні речі на консерви й цукор.

Даша старалася менше їсти, щоб менше було клопоту. Вставала рано. Що-небудь шила, якщо бували нитки, або брала книжку, помічену тринадцятим, чотирнадцятим роком, читала — аби тільки не думати; але найбільше думала, сидячи біля вікна: вірніше, думки її блукали навколо темної цятки. Недавнє душевне зворушення, розпач, журба — все наче стиснулось тепер в цю сторонню грудочку в мозку: залишок хвороби. Вона так схудла, що стала схожа на шістнадцятирічну дівчинку. Та й усю себе почувала знову по-дівочому, але вже без дівочої гри.

Минало літо. Кінчались білі ночі, і похмуріше розливалось світло на заході сонця за Кронштадтом. У відчинене вікно з п’ятого поверху далеко було видно: порожніючі вулиці, де западав нічний морок, темні вікна будинків. Світла не засвічували. Рідко чути було кроки прохожого.

Даша думала: «Що ж буде далі? Коли скінчиться це задубіння? Незабаром осінь, дощі, знову завиє крижаний вітер над дахом. Немає дров. Шубу продано. Може, повернеться Іван Ілліч… Але буде знову нудьга, червоніючі жаринки в лампочках, непотрібне життя».

Знайти сили, скинути задубіння, втекти з цього дому, де вона живцем похована, виїхати з цього вмираючого міста!.. Тоді повинно ж трапитись щось нове в житті… Вперше за цей рік Даша подумала про «нове». Вона піймала себе на цій думці, схвилювалась, здивувалась, наче знову крізь завісу безнадійного смутку привиділись відблиски осяйного простору — того, що примарився їй колись на волзькому пароплаві.

Тоді настали дні журби за Іваном Іллічем: вона жаліла його по-новому, по-сестриному, з жалістю згадувала його терпляче піклування, його добродушність, яка кінець кінцем нікому не заважала.

Даша відшукала в книжковій шафі три білі томики віршів Безсонова — зовсім зотлілий спогад. Прочитала їх надвечір, в тиші, коли повз вікна літали ластівки, як чорні стрілки. У віршах вона знайшла слова про свою журбу, про самотність, про темний вітер, який буде посвистувати над її могилою… Даша помріяла, поплакала. Вранці дістала з сундука, з нафталіну, плаття, пошите для весілля, і почала його переробляти. Як і вчора, літали ластівки, світило бліде сонце. В тиші далеко лунали рідкі удари, часом — тріск, важко щось падало на брук: мабуть, у провулку ламали дерев’яний будинок.

Даша, не кваплячись, шила. Наперсток все зсувався у неї зі схудлого пальця, один раз мало не впав за вікно. Згадалось, як з цим наперстком вона сиділа на сундуку в прихожій у сестри, їла мармелад з хлібом. Це було в чотирнадцятому році. Катя посварилася з чоловіком і виїжджала в Париж. На ній була маленька шапочка із зворушливо-незалежною пір’їною. Уже на дверях вона обернулась, побачила Дашу на сундуку, нагадалась. «Данюшо, їдьмо зі мною…» Даша не поїхала. А тепер… Перенестись у Париж… Даша знала його з Катиних листів: голубий, шовковий, запашний, як коробочка з-під духів… Вона шила й зітхала від хвилювання… Поїхати!.. Кажуть, поїздів нема, за кордон не випускають… Пробратися 0 пішки, іти з торбиною за плечима через ліси, гори, поля, сині ріки, з країни в країну, в дивне, чарівне місто…

В неї закапали сльози. Які дурниці, ах, які дурниці! Всюди війна. Німці стріляють у Париж з величезної гармати. А ти мрієш! Хіба справедливо — не давати людині жити спокійно й радісно… «Що я зробила їм?..» Наперсток закотився під крісло, сонце розпливлося крізь сльози, з пустельним свистом шугали ластівки: їм хоч би що, — ; аби мухи були та комарі… «А я піду все-таки, піду!» — плакала Даша…

Потім у прихожій пролунало кілька рідких і настирливих ударів у двері. Даша поклала голку й ножиці на підвіконник, витерла очі зібганим шитвом, кинула його в крісло й пішла спитати — хто стукає…

— Тут живе Дарія Дмитрівна Телєгіна?

Даша замість відповіді нахилилась до щілини в замку, З того боку теж нахилились, і в щілину обережний голова промовив: «Їй лист з Ростова…»

Даша зараз же відчинила двері. Увійшов невідомий у пом’ятій солдатській шинелі, в подертому картузику. Даша злякалась, відступила, простягнувши руку, Він поспішно сказав:

— Ради бога, ради бога… Даріє Дмитрівно, ви мене не впізнаєте?

— Ні, ні…

— Куличок, Никанор Юрійович… помічник присяжного повіреного. Пам’ятаєте Сестрорєцьк?

Даша опустила руки, вдивляючись у гостроносе, давно не брите, худе обличчя. Зморшки коло очей, уважних і бистрих, говорили про звичну обережність, неправильний рот — про рішучість і жорстокість. Він був схожий на звірка, який пильно придивляється, де небезпека.

— Невже забули, Даріє Дмитрівно… Був тоді помічником у Миколи Івановича Смоковникова, покійного чоловіка вашої сестри… Був у вас закоханий, ви мене тоді ще здорово відшили… Пригадуєте? — Він раптом усміхнувся якось по-забутому, по-довоєнному, простодушно, і Даша все згадала: плоский піщаний берег, сонячну імлу над теплою і лінивою затокою, себе — «недоторканну», дівочий бант на платті, закоханого Куличка, якого вона від усієї своєї зарозумілої незайманості зневажала… Запах високих сосон, що день і ніч поважно шуміли на піщаних дюнах…

— Ви дуже змінилися, — тремтячим голосом сказала Даша і простягнула йому руку. Куличок спритно підхопив її, поцілував. Незважаючи на шинелину, зразу було видно, що ці роки служив у кінноті.

— Дозвольте передати листа. Дозвольте пройти куди-небудь скинути чобота… Він, пробачте, у мене в онучі. — Куличок значливо глянув і пройшов за Дашею в порожню кімнату, де сів на підлогу і, кривлячись, узявся стягати брудного чобота.

Лист був від Каті, той самий, якого вона передала в Ростові підполковникові Тетькіну.

З перших же рядків Даша скрикнула, схопилась за горло. Вадима вбито!.. Не встигаючи очима, пролетіла по листу. Жадібно перечитала ще раз. Знесилено сіла на ручку крісла. Куличок скромно стояв на віддалі.

— Никаноре Юрійовичу, ви бачили мою сестру?

— Ні, не бачив. Лист був переданий мені десять днів тому одною особою; вона повідомила, що Катерина Дмитрівна вже більш як місяць залишила Ростов…

— Боже мій! Де ж вона? Що з нею?

— На жаль, не було можливості розпитати.

— Ви знали її чоловіка? Вадим Рощин!.. Убитий… Катя пише, ах, як це жахливо!

Куличок здивовано підвів брови. Лист так тремтів у Даші в худенькій руці, що він узяв його, перебіг ті рядки, де говорилось про Валер’яна Онолі, який розказав про смерть чоловіка… Куточок рота у Куличка недобре поповз угору:

— Я завжди думав, що Онолі здатний на підлість… З його повідомлення виходить, що Рощина убито в травні. Так? Дуже дивно… Здається мені — я бачив його трохи пізніше.

— Коли? Де?

Але тут Куличок витягнув хижого носика, колюче втупився в Дашу. А втім, тривало це лише секунду. Дашині палаючі хвилюванням очі, холодні тремтячі пальчики ясніше ясного говорили, що тут діло певне: хоч і дружина червоного офіцера, але не викаже. Куличок запитав, наближаючись до Дашиних очей:

— Ми самі в квартирі? (Даша поспішно закивала: так, так). Слухайте, Даріє Дмитрівно. Те, що я скажу, ставить моє життя в залежність від…

— Ви денікінський офіцер?

— Так.

Даша хруснула пальцями, тоскно глянула в вікно — в цю недосяжну синяву.

— У мене вам нічого боятися…

— В цьому я був певний… І хочу просити у вас нічлігу на кілька днів.

Він промовив це твердо, майже погрозливо. Даша нахилила голову:

— Добре…

— Але, якщо ви боїтеся… (Він одскочив). Ні? Не боїтеся? (Наблизився). Я розумію, розумію… Але вам боятися нічого… Я дуже обережний… Буду виходити тільки ночами… Жодна душа не знає, що я в Пітері… — Він витягнув з-під підкладки картуза солдатський документ. — Ось… Іван Свищов. Червоноармієць. Документ справжній. Своїми руками зняв… Так ви хотіли знати про Вадима Петровича? По-моєму, тут якась плутанина… — Куличок схопив Дашині руки, стиснув: — Отже, ви, значить, з нами, Даріє Дмитрівно? Ну, дякую. Вся інтелігенція, все ображене, замучене офіцерство збираються під священні прапори Добрармії. Це армія героїв… І ви побачите — Росія буде врятована, і врятують її білі руки! А ці хамські лапища — геть від Росії! Досить сентиментальностей. Трудовий народ! Оце проїхав півтори тисячі верст на даху вагона. Бачив трудовий народ! От звірина! Я запевняю: тільки ми, мізерна купка героїв, несемо в своєму серці справжню Росію. І ми штиком приколемо наш закон на порталі Таврійського палацу…

Дашу приголомшив потік слів… Куличок пронизував чорним нігтем простір, летіла піна з куточків його рота. Мабуть, йому дуже довго довелося мовчати на даху вагона.

— Даріє Дмитрівно, не буду приховувати від вас… Мене послали сюди, на північ, для розвідки і вербування. Багато людей ще не уявляють собі наших сил… У ваших газетах ми — просто білогвардійські банди, мізерна купка, яку вони післязавтра остаточно зітруть з лиця землі… Не дивно, що офіцерство боїться їхати… А ви знаєте, що насправді діється на Дону й Кубані? Армія донського отамана росте, як снігова груда. Воронезька губернія вже очищена від червоних. Ставрополь під ударом… З дня на день ми ждемо, що отаман Краснов вийде на Волгу, захопить Царицин… Правда, він злигується з німцями, але це — тимчасово… Ми, денікінці, йдемо, як на параді, на південь Кубані. Торгова, Тихорєцька і Великокняжеська нами взяті. Сорокін розбитий вщент. Усі станиці з захватом вітають Добрармію. Під Білою Глиною ми влаштували Мамаєве побоїще, ми наступали по таких горах трупів, що ваш покірний слуга по пояс вимок у крові.

Даша зблідла, дивлячись йому в очі. Куличок гордовито усміхнувся:

— Думаєте, це — все? Це тільки початок розправи. Пожежа перекидається на всю країну. Самарська, Оренбурзька, Уфімська губернії, весь Урал — у вогні. Краща частина селянства сама організує білі армії. Уся середня Волга в руках чехів. Від Самари до Владивостока — геть скрізь повстання. Якби не прокляті німці, вся Малоросія повстала б до однієї людини. Міста верхнього Поволжя — це динамітні погреби, куди залишається тільки сунути гніт… Більшовикам я не даю і місяця життя, не ставлю за них стертого п’ятака.

Куличок тремтів від збудження. Тепер він уже не здавався звірком. Даша дивилась у його гостроносе обличчя, обпалене степовим вітром, загартоване в огні боїв. Це було гаряче життя, що вдерлося в її прозору самотність. У Даші гостро ломило скроні, билося серце. Коли він, показуючи дрібні зуби, почав скручувати цигарку з махорки, Даша спитала:

— Ви переможете. Але не буде ж війна вічно… що буде потім?

— Що потім? — затягаючись, він примружився. — Потім — війна з німцями до остаточної перемоги, мирний конгрес, куди ми входимо величними героями, і потім — спільними силами союзників усієї Європи, відновлення Росії — порядку, законності, парламентаризму, свободи… Це в майбутньому… Але на найближчі дні…

Він раптом схопився за правий бік грудей. Намацав щось під шинелею. Обережно вийняв зламану пополам картонку, — накривку від цигаркової коробки, — покрутив у пальцях. Знову вколов Дашу зіницями.

— Я не можу рискувати… Бачите, в чому річ… У вас тут обшуки на вулицях… Я вам передам одну річ. — Він обережно розліпив картонку і вийняв невеликий трикутник, вирізаний з візитної картки. На трикутнику були написані рукою дві букви: «О» і «К»… — Сховайте це, Даріє Дмитрівно, зберігайте, як святиню… Я вас навчу, як цим користуватися… Пробачте… Ви не боїтеся?

— Ні.

— Молодчина, молодчина!

Сама того не знаючи, просто підхоплена нестримною волею, Даша потрапила в саму гущу змови так званої «Спілки захисту батьківщини і свободи», що охопила столиці і цілий ряд міст Великоросії.

Поведінка Куличка — емісара денікінської ставки — була легковажна, майже неймовірна: з перших же слів серйозно довіритися малознайомій жінці, дружині червоного офіцера. Але він колись був закоханий у Дашу і тепер, дивлячись у її сірі очі, не міг не вірити, якщо очі сказали: «Довіртесь».

В той час натхнення, а не спокійне роздумування рухало людською волею. Ревів ураган подій, бушувало людське море, кожен почував себе рятівником гинучого корабля і, вимахуючи револьвером на танцюючому містку, командував — право або ліво руля. І все лише здавалося тоді — навколо неосяжної Росії блукали білогвардійські міражі. Очі помутилися від ненависті. Те, чого хотілось, — виникало в моментальних декораціях міражу.

Так, близька загибель більшовиків здавалась безперечною; здавалось, війська інтервентів уже пливли з чотирьох країв світу на допомогу білим арміям; здавалося, сто мільйонів російських селян ладні були молитися на Установчі збори; міста єдиної і неділимої імперії тільки й ждали, здавалось, знаку, щоб, розігнавши Совдепи, на другий день відновити порядок і парламентську законність.

Одурювали себе, марили міражами всі: від петербурзької барині, що чкурнула з одною переміною білизни на південь, до премудрого професора Мілюкова, який з погордливою усмішкою дожидав кінця подій, ним самим встановлених в історичній перспективі.

Одною з тих, що вірили у втішні міражі, була так звана «Спілка захисту батьківщини і свободи». Заснована вона була на початку весни вісімнадцятого року Борисом Савінковим, після того як наказний отаман Каледін скінчив життя самогубством, а корніловська армія вийшла з Ростова. Спілка була наче нелегальною організацією Добрармії.

На чолі її стояв невловимий і законспірований Савінков. Він походжав з фарбованими вусами по Москві, носив англійський френч, жовті гетри й захисне пальто. Спілка організувалась по-військовому: штаб, дивізії, бригади, полки, контррозвідка і різноманітні служби. В установах штабу сидів полковник Перхуров.

Вербували в члени спілки надзвичайно конспіративно. Одна людина могла знати тільки чотирьох. На випадок провалу могла бути арештована п’ятірка, далі кінців не було. Місце перебування штабу й імена вождів для всіх залишались таємницею. До тих, що бажали вступити до спілки, з’являвся на квартиру начальник полку або частини, опитував, видавав грошовий аванс і записував шифровану адресу до себе на картку. Ці картки з кружками, що означали кількість членів, і адресами щотижня надходили до штабу. Огляд сил влаштовувався на бульварах, коло пам’ятників, причому члени організації повинні були приходити або в шинелях, особливим способом розхристаних, або з стрічкою в умовному місці на шинелі. Тим, що служили по зв’язку, видавався трикутник з візитної картки з двома буквами, які означали: перша — пароль, друга — місто. Коли подавали трикутник, його прикладали до кусочка картону, до того місця, звідки його було вирізано. Спілка мала в своєму розпорядженні значні сили розвідки. У квітні на підпільній конференції було постановлено припинити саботаж і йти працювати в радянські установи. Таким чином члени спілки проникли до центра державного апарату. Частина їх влаштувалась у московській міліції. В Кремлі посадили інформатора. Вони просочились у військовий контроль і навіть у Вищу військову раду. Кремль, здавалось, був міцно обплутаний їх тенетами.

В той час здавалось, що німецькі війська фельдмаршала Ейхгорна неминуче здобудуть Москву. І хоч серед членів спілки була міцна германофільська течія — віра в одні тільки німецькі штики на світі, — загальна орієнтація була на союзників. У штабі спілки призначили навіть день вступу в Москву німців — п’ятнадцяте червня. Тому було вирішено, відмовившись від захоплення Кремля і Москви, вивести військові частини спілки в Казань, висадити в повітря всі підмосковні мости й водокачки, в Казані, Нижньому, Костромі, Рибінську, Муромі підняти повстання, з’єднатися з чехами й утворити східний фронт, спираючись на Урал і багате Заволжя.

Даша повірила всьому, до останнього слова, про що говорив Куличдк: російські патріоти — або, як він назвав їх, рицарі духу — билися за те, щоб зникли назавжди нахабні чухонки з картоплею, щоб вулиці в Петербурзі яскраво освітилися і щоб пішла по них весела, гарно вбрана юрба, щоб можна було в хвилину смутку надіти шапочку з пір’їною, виїхати в Париж… Щоб на полі коло Літнього саду не стрибали «стрибунці». Щоб осінній вітер не посвистував над могилою Дашиного сина.

Все це їй обіцяв Куличок у розмові за чаєм. Він був голодний, як собака, знищив половину запасу консервів, їв навіть борошно з сіллю. Смерком він непомітно зник, узявши ключа від дверей.

Даша пішла спати. Запнула вікно, лягла, і, як це буває у втомні години безсоння, — думки, образи, спогади, раптові догадки, гаряча гризота помчали, збиваючи, випереджаючи одне одного… Даша переверталась, засувала руки під подушку, лягала на спину, на живіт… Ковдра пекла, пружини канапи кололи в бік, простині сповзали на підлогу.

Погана була ніч — довга, як життя. Темна маленька пляма в Дашиному мозку ожила, пустила отруйні корінці в усі потаємні звивини. Але навіщо були всі ці гризоти, почуття жахливої провини? Якби ж то зрозуміти!

І от, пізніше, коли посиніла завіска на вікні, Даша стомилася крутитись у фантастичному танку думок, ослабла і, затихнувши, взяла і просто й чесно осудила себе від початку до кінця — закреслила себе всю.

Сіла на постелі, зібрала волосся в вузол, сколола його, опустила голі худі руки в коліна і задумалась… Самотня, мрійлива, холодна жінка, яка нікого не любила, — прощай, чорт з тобою, не жаль… І добре, що тебе налякали «стрибунці» коло Літнього саду: мало, страшніше треба було б налякати… Тепер — зникнути… Тепер, підхоплена вітром, лети, лети, душе моя, куди велять, роби, що велять… Твоєї волі нема… Ти одна з мільйона мільйонів… Який спокій, яке визволення!..

Куличок не з’являвся дві доби. Без нього приходило кілька чоловік, всі рослі, в приношених піджаках, трохи розгублені, але надзвичайно виховані люди. Нахиляючись до щілини в замку, вони говорили пароль. Даша впускала їх. Дізнавшись, що «Івана Свищова» вдома нема, вони виходили не зразу: один раптом починав розказувати про свої сімейні злигодні, другий, попросивши дозволу курити, обережно, як пещену, витягав з портсигара з монограмами радянську вонючку і, гаркавлячи, лаяв на всі заставки «рачачих і собачих депутатів». Третій удавався до одвертості: і моторний катер у нього приготовлений на Крестовському, коло палацу Білосельських-Білозерських, і дорогоцінності вдалося витягнути з сейфа, але от діти лежать у коклюші… Страшенно не щастить!..

Видно, всім було приємно побалакати з худенькою, надзвичайно милою молодою жінкою з великими очима. Ідучи додому, їй цілували руку. Дашу дивувало тільки: дуже вже простацькі були ці змовники, зовсім наче з якої-небудь дурної комедії… Майже всі вони обережно розпитували — чи не привіз «Іван Свищов» грошей на початок роботи? Кінець кінцем вони були більш ніж певні, що «оця дурна історія з більшовиками» дуже скоро скінчиться. «Німцям зайняти Петроград, ну, зовсім же нічого не варто».

Нарешті знову з’явився Куличок, знову голодний, брудний і дуже заклопотаний. Він розпитав — хто приходив без нього. Даша докладно розказала. Він вишкірився:

— Падлюки! За авансами приходили… Гвардія! Дворянське гузно ліньки оддерти від крісла, хочуть, щоб німці їх прийшли визволити: просимо, ваша вельможність, тільки що повісили більшовиків, усе гаразд… Обурлива річ, обурлива річ… З двохсоттисячного офіцерського корпусу знайшлося справжніх героїв духу — три тисячі у Дроздовського, тисяч з вісім у Денікіна і у нас — у «Спілці захисту батьківщини» — п’ять тисяч. І це все… А де решта? Продали душу й совість Червоній Армії… Деякі варять гуталін, торгують цигарками… Майже весь Головний штаб у більшовиків… Ганьба!..

Він наївся борошна з сіллю, випив окропу і пішов спати. Вранці він розбудив Дашу. Коли, нашвидку одягнувшись, вона прийшла у їдальню, Куличок, кривлячись, бігав коло стола.

— Ну, от ви? — нетерпляче крикнув він до Даші. — Ви могли б рискнути, пожертвувати багато чим, зазнати тисячі прикростей?..

— Так, — сказала Даша.

— Тут я нікому не довіряю… Одержано тривожні вісті… Треба їхати в Москву. Поїдете?

Даша тільки закліпала, підвела §црви… Куличок підбіг, посадив її коло стола, сів близесенько, торкаючись її коліньми, і почав пояснювати, з ким треба побачитись у Москві і що на словах переказати про петроградську організацію. Говорячи все це з повільною люттю, він втовкмачував Даші в пам’ять слова. Примусив її повторити. Вона покірно повторила.

— Чудово! Розумна ви жінка! Нам саме таких і треба. — Він схопився, швидко потираючи руки. — Тепер, що робити з вашою квартирою? Ви скажіть у домовому комітеті, що на тиждень виїжджаєте в Лугу. Я тут залишусь ще кілька днів і потім ключ передам голові… Добре?

Від усього цього поспіху у Даші паморочилась голова. Здивовано почувала, що, не опираючись, поїде куди завгодно і зробить усе, що велять… Коли Куличок згадав про квартиру, Даша озирнулась на буфет пташиного ока: «потворний, похмурий буфет, як труна»… Згадались ластівки, що вабили в синій простір. І їй уявилося: щастя полетіти в дике, широке життя з цієї запорошеної клітки…

— Що там квартира? — сказала вона. — Може, я і не повернусь. Робіть, як хочете.

Один з тих, хто приходив, коли не було Куличка, — довгий, з довгим обличчям і висячими вусами, чемний чоловік, — посадив Дашу в твердий вагон, де були вибиті всі шибки. Нагнувшись, пробасив у вухо: «Ваша послуга не буде забута», — і зник у юрбі. Перед відходом мимо поїзда побігли якісь люди, з клунками в зубах полізли в вікна. У вагоні стало зовсім тісно. Залазили на місця для чемоданів, заповзали під полиці і там чиркали сірниками, з великою приємністю димили махоркою.

Поїзд повільно тягся повз туманні болота з погаслими трубами заводів, повз запліснявілі ставки. Пропливла за сонячним світлом вдалині Пулковська висота, де, забуті всіма на світі, премудрі астрономи і сам сімдесятирічний Глазенап як і раніш обчислювали кількість зірок у всесвіті. Побігли соснові порослі, сосни, дачі. На зупинках нікого більше не впускали у вагон — виставили озброєну охорону. Тепер було хоч і гамірно, але мирно.

Даша сиділа, затиснена між двома фронтовиками. Зверху, з полиці, звішувалась весела голова, щохвилини втручаючись у розмову.

— Ну і що ж? — питали на полиці, душачись від сміху. — Ну і як же ви?

Навпроти Даші, поміж заклопотаними й мовчазними жінками, сидів одноокий, худий, з висячими вусами і щетинистим підборіддям селянин у брилі. Сорочка його, пошита з мішка, була зав’язана на шиї поворозкою. На поясі висіли гребінець і недогризок чорнильного олівця, за пазухою лежали якісь папери.

Даша не стежила спочатку за розмовою. Але те, що розказував одноокий, було, мабуть, дуже цікаве. Потроху з усіх полиць повернулися до нього голови, у вагоні стало тихіше. Фронтовик з гвинтівкою сказав упевнено:

— Ну так, я вас зрозумів, ви, словом, — партизани, махновці.

Одноокий трохи помовчав, хитро усміхаючись у вуса:

— Чули ви, братішки, та не той дзвін. — Провівши ребром зашкарублої руки під вусами, він зігнав усмішку і сказав з деякою навіть урочистістю: — Це організація куркульська. Махнр… Оперує він на Катеринославщині. Там, як двір — то й півсотні десятин. А ми — інша річ. Ми червоні партизани.

— Ну і що ж ви? — спитала весела голова.

— Район наших дій Чернігівщина, тобто Чернігівська губернія, і північні волості Ніжинщини. Зрозуміло?

І ми — комуністи. Для нас, що німець, що пан-поміщик, що гетьманські гайдамаки, що свій сільський куркуль — одна каша… Отож і виходить — плутати нас з махновцями не можна. Зрозуміло?

— Та зрозуміли, не дурні ж ми, ти далі розказуй.

— А далі розказувати так… Після цього бою з німцями занепали ми духом. Відступили в Кошелівські ліси, забралися в такі хащі, де тільки вовки водились. Відпочили трохи. Почали до нас збігатися люди з сусідніх сіл. Жити, кажуть, не можна. Німці серйозно взялися очищати округу від партизанів. А на підмогу німцям — гайдамаки: кожного дня так і влітають у село, і по доносах куркулів — хлоста. Від цих балачок наших-хлопців така злість розбирала — дихати нічим. А на той час підійшов ще один загін. Зібралася в лісі ціла армія, чоловік триста п’ятдесят. Обрали начальника групи — веркіївського партизана прапорщика Голту. Стали думати, в якому напрямі розвивати далі операції, і вирішили взяти під свій нагляд Десну, а по Десні перевозилось до німців військове спорядження. Пішли. Обрали місця, де пароплави проходили коло самого берега. Засіли.

— Ух ти, ну і як же? — спитала голова з полиці.

— А ось як. Підходить пароплав. «Стій!» — кричать у передньому цепу. Капітан не виконав наказу, — залп. Пароплав, звісно, — до берега. Ми зараз же на палубу; поставили вартових, — і перевірка документів.

— Як полагається, — сказав фронтовик.

— На пароплаві вантаж — сідла і збруя. Везуть їх два полковники, один старезний, другий — бравий, молодий. Крім того, вантаж медикаментів. А це нам і потрібно. Стою на палубі, перевіряю документи, дивлюсь, підходять комуністи Петро й Іван Петровські, з Бородянщини. Я зразу догадався, але нічим не виявив, що з ними знайомий. Обійшовся офіціально, суворо: «Ваші документи»… Петровський подає мені паспорт і з ним записку на цигарковому папері: «Товаришу П’явка, я виїжджаю з братом з Чернігова, їду в Росію, і прошу вас, — поводьтеся з нами нещадно, щоб не звернути уваги навколишніх, бо навколо нас — шпики…» Добре… Перевіривши документи, розвантажили збрую, сідла, аптеку, а також п’ятнадцять ящиків вина для підкріплення наших ранених. Треба віддати належне лікареві з пароплава: поводився геройськи. «Не можу, — кричить, — віддати аптеки, це суперечить усім законам і, між іншим, міжнародному трактату». Наша відповідь коротка: «У нас у самих ранені, — значить, не міжнародні, а людські трактати вимагають: давай аптеку!..» Заарештували десять чоловік офіцерів, зняли їх на берег, а пароплав відпустили. Тут же на березі старий полковник почав плакати, проситися, щоб не вбивали, пригадав свої воєнні заслуги. Ну, ми подумали: «Навіщо його чіпати, він і сам скоро помре». Відпустили через свою великодушність. Він і чкурнув у ліс…

Голова на полиці залилась радісним реготом. Одноокий пождав, поки пересміються.

— Другий, чиновник воїнського начальника, справив на нас хороше враження, охоче відповідав на всі запитання, поводився невимушено, ми його теж відпустили… Решту завели в ліс… Там розстріляли за те, що ніхто з них нічого не хотів говорити…

Даша дивилась не дихаючи на одноокого. Обличчя його було спокійне, гірко-зморшкувате. Єдине око, що бачило багато чого, сизе, з маленькою зіницею, задумливо стежило за соснами, що бігли повз вікно. Через деякий час одноокий провадив далі розповідь:

— Недовго довелося посидіти на Десні — німці нас обійшли, і ми відступили на Дроздовські ліси. Трофеї роздали селянам; вина, правда, вихилили по кухлику, а решту віддали в лікарню. По лівий бік від нас на той час орудував Крапив’янський з великим загоном, по правий — Маруня. Наше спільне завдання було — підійти до Чернігова, захопити його зненацька. Якби був у нас добрий зв’язок між загонами… Зв’язку справжнього не було, — і ми спізнились. Німці щодня гонять війська, артилерію, кінноту. Дуже їм допекло, що ми існуємо на світі. Тільки вони вийдуть, скажімо, з села, — в селі зараз же організується ревком, — і пару куркулів — на осику… Тут мене послали в загін Маруні по гроші, — потрібні були до зарізу… За продукти ми платили населенню готівкою, мародерство у нас заборонялося під страхом смертної кари. Сів я на дрожки, поїхав у Кошелівські ліси. Тут ми з Марунею поговорили про свої справи, одержав я від нього тисячу карбованців керенками, їду назад… Коло села Жуківки, — тільки я в долинку спустився, — налітають на мене двоє верхівців, дозорні жуківського ревкому. «Куди ти — німці!..» — «Де?» — «Та вже до Жуківки підходять». Я — назад… Коня — в куїці, зліз з дрожок. Стали ми міркувати — що робити? Про масовий опір німцям не могло бути й мови. Їх — ціла колона рухалась при артилерії…

— Утрьох проти колони — важко, — сказав фронтовик.

— Отож-бо, що важко. І вирішили ми тільки налякати німців. Поповзли попід житом. Бачимо: отак — Жуківка, а звідси, з ліска, виходить колона, чоловік двісті, дві гармати й обоз, і ближче до нас — кінний роз’їзд. Видно, слава про партизанів добре прогриміла, що навіть артилерію на нас послали. Залягли ми в городах. Настрій чудовий, загодя сміємося.

Ось уже роз’їзд за п’ятдесят кроків. Я командую: «Батальйон — плі!» Залп, другий… Один кінь перевертом, німець повзе в кропиву. А ми — плі! Затворами клацаєм, брязкіт, гуркіт…

У голови на полиці аж очі застрибали, — затулив рукою рота, щоб не заіржати, не пропустити слова. Фронтовик задоволено усміхався.

— Роз’їзд поскакав до колони, німці зараз же розвернулись, вислали цепи, пішли в наступ по всій формі. Гармати — геть з передків, та як бахнуть з тридюймовок по городах, а там жінки підгортали картоплю… Вибух, земля вгору… Жінки наші… (Одноокий нігтем зсунув бриля на вухо, не міг — усміхнувся. Голова на полиці пирхнула). Жінки наші з городів, як кури, хто куди… А німці підтюпцем підходять до села… Тоді я й кажу: «Хлопці, пожартували, давайте навтікача». Поповзли ми знову через жито — в яр, я сів на дрожки і без пригод доїхав у Дроздовський ліс. Жуківці потім розказували: «Підійшли, — кажуть, — німці до городів, до самих тинів, та як крикнуть: «Ура»… А за тинами — нема нікого… Ті, хто це бачив, зо сміху, — кажуть, — лягли…» Німці Жуківку зайняли, ні ревкомівців, ні партизанів там не знайшли, об’явили село на воєнному становищі. Днів через два до нас у Дроздовський ліс надійшло донесення, що в Жуківку увійшов великий німецький обоз з вогневим припасом. А нам патрони дорожчі за все… Почали ми радитись, у хлопців розгорілись апетити, вирішили — наступити на Жуківку і вогневий припас відбити. Нас зібралося чоловік сто. З них тридцять бійців послали на шлях, щоб, коли все буде гаразд, перепинили німцям відступ на Чернігів. Решта — колоною — пішли на Жуківку. Смерком підповзли, залягли в житі коло села і вислали сім чоловік у розвідку, щоб вони видивились їх розташування, повідомили нас, і вночі ми зробимо несподіваний наскок. Лежали ми нишком, курити заборонено. Мжичив дощ, спати хочеться, вогко… Ждемо, ждемо, почало розвиднятись. Ніякого руху. Що таке? Дивимось, вже жінки почали виганяти худобу в поле. І от ці голубчики, наші розвідники, повзуть, — семеро… Виявляється, вони, прокляті, дійшовши до млина, прилягли відпочити, та так і проспали цілу ніч, поки жінки не натрапили на них з худобою. Наступ, звісно, зірваний… І так нам було прикро, що просто-таки не знаємо, де дітися. Треба було. чинити суд і розправу над розвідниками. Одноголосно вирішили їх розстріляти. Але тут вони почали плакати, просити пощади і цілком визнали свою провину. Хлопці були молоді, перша провина… І ми вирішили їм простити. Але запропонували спокутувати провину в першому бою.

— Як коли, то й простити треба, — сказав фронтовик.

— Еге ж… Почали радитись. Що ж: не взяли Жуківки вночі, — візьмемо її вдень. Операція серйозна, хлопці розуміли, на що йдуть. Розсипались ріденько, ждемо, от-от застукотять кулемети, не повземо, а прямо чешемо навкарачках…

— Гии! — зверху, з полиці.

— А назустріч нам, замість німців, — жінки з кошиками: пішли по ягоди, день був святковий. І взяли нас на сміх: спізнились, кажуть, німецький обоз годин зо дві вже, як пішов Куликовським шляхом. Тоді ми одностайно вирішили догнати німців, — хоч би усім полягти в бою. Захопили з собою для самоокопування лопати; жінки нам млинців, пирогів назносили. Виступили. І пристала до нас така сила народу, — більш, звісно, з цікавості, — ціла армія. Ось що ми зробили: роздали чоловікам, жінкам кілля і построїлись двома цепами, поставили людину від людини кроків на двадцять так, щоб один був озброєний, другий з палицею, з кілком, — щоб, значить, настрахати. Розтяглися верстов на п’ять. Я добрав п’ятнадцять бійців, між ними цих наших горе-розвідників, і взяв двох нами ж мобілізованих офіцерів, явних контрреволюціонерів, але їх попередив, щоб вони справдили довір’я і тим врятували собі життя. Забігли ми цією групою поперед німецького обозу на шлях… І зав’язався, братики мої, бій не на один день і не на два… — Він нехотя махнув рукою.

— Як же так? — спитав фронтовик.

— А так… Я з групою пропустив колону й налетів на хвіст, на обоз. Відбили возів з двадцять із спорядженням. Швидко понапихали сумки патронами, роздали чоловікам, — кому встигли, — гвинтівки і продовжуємо наступати на колону. Ми думаємо, що ми її оточили, а виявилось, німці нас оточили: трьома шляхами йшли до цього місця військові частини всякого роду зброї… Поділились ми на дрібні групи, позалазили в канави. Наше щастя, що німці розвивали операцію за всіма правилами великого бою, а то б ніхто не врятувався… З партизанів оце я та, може, ще чоловік з десять і залишились живі. Бились, поки були патрони. І тоді вирішили, що нам тут не дихати, треба пробиратися за Десну, в нейтральну зону, в Росію. Я заховав гвинтівку і нібито військовополонений попрямував у Новгород-Сіверський…

' — Куди ж ти тепер оце їдеш?

— У Москву по директиви.

П’явка багато ще розказував про партизанство і про сільське життя-буття. «З одного лиха та в друге — отак і живемо. І довели мужика до вовчого стану: одно залишається — горло гризти». Сам він був з-під Ніжина, працював на цукрових заводах. Ока позбувся при Керенському, під час злощасного червневого наступу. Він так і говорив: «Керенський мені вибив це око». Тоді ж, в окопах, він познайомився з комуністами. Був членом Ніжинського Совдепу, членом ревкому, працрвав у підпіллі по організації повстанського руху.

Його розповідь вразила Дашу. В його розповіді була правда. Це розуміли і всі пасажири, що дивилися в рот оповідачеві.

Решта дня і ніч були втомні. Даша сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, і думала до болю в голові, до розпачу. Були дві правди: одна — одноокого, оцих фронтовиків, оцих хропучих жінок з простими, стомленими обличчями; друга — та, про яку кричав Куличок. Але двох правд немає. Одна з них — помилка страшна, згубна…

У Москву приїхали серед дня. Старенький візник підтюпцем повіз Дашу по брудній і облупленій Мясницькій, де вікна порожніх магазинів були забризкані болотом. Дашу вразила безлюдність міста, — вона пам’ятала його в ті дні, коли тисячні юрби з прапорами й піснями вештались по обмерзлих вулицях, вітаючи одне одного з безкровною революцією.

На Лубянському майдані вітер крутив порох. Пленталися два солдати в непідперезаних сорочках, з підкоченими комірами. Якийсь щуплий, довголиций чоловік в оксамитовій куртці озирнувся на Дашу, щось їй крикнув, навіть побіг за візником, але йому запорошило очі, він відстав. Готель «Метрополь» був покопирсаний артилерійськими снарядами, і тут, на майдані, крутився пил, і було дивно бачити в засміченому сквері клумбу яскравих квітів, незрозуміло ким і навіщо посаджених.

На Тверській було жвавіше. Де-не-де доторговували крамнички. Навпроти Совдепу, на місці пам’ятника Скобелєву, стояв величезний дерев’яний куб, оббитий кумачем. Даші він здався страшним. Дідок-візник показав на нього пужалном:

— Героя стягли. Скільки років у Москві їжджу, і все він тут стояв, а тепер, бачиш, не сподобався урядові. Як жити? Прямо лягай і помирай. Сіно — двісті карбованців пуд. Пани порозбігались, — самі товариші, та й ті ходять більше пішки… Ех, держава!.. — Він засіпав віжками. — Хоч би короля якого-небудь нам…

Не доїжджаючи до Страсної, ліворуч, під вивіскою «Кафе Бом», за двома дзеркальними вікнами сиділи на диванах гулящі молоді люди і мляві дівчата, курили, пили якусь рідину. У відчинених на вулицю дверях стояв, прихилившись плечем, довговолосий, нечесаний, бритий чоловік з люлькою. Він наче здивувався, придивляючись до Даші, і вийняв люльку з рота. Але Даша проїхала. Ось рожева башта Страсного, ось і Пушкін. З-під ліктя у нього й досі стриміла на палиці злиняла ганчірочка, почеплена під час бурхливих мітингів. Худенькі. діти убігали по гранітному п’єдесталу, на лавці сиділа дама в пенсне і в шапочці, зовсім такій, як у Пушкіна за спиною.

Над Тверським бульваром пливли рідкі хмарки. Прогримотів грузовик, повний солдатів. Візник сказав, моргнувши на нього:

— Грабувати поїхали. Овсянникова, Василя Васильовича, знаєте? Перший у Москві мільйонер. Вчора приїхали до нього теж отак, на грузовиках, і весь особняк дочиста вивезли. Василь Васильович тільки покрутив головою, та й ні-ішов світ за очі. Бога забули, отак старики вважають…

В кінці бульвару показалися руїни гагарінського будинку. Якийсь одинокий чоловік у жилетці, стоячи вгорі, на стіні, виламував киркою цеглини, кидав їх униз. З лівого боку озія обгорілого будинку дивилася в бліде небо порожніми вікнами. Навкруги всі будинки, як решето, були побиті кулями. Півтора року тому цим тротуаром бігли в накинутих на голову пухових хустках Даша й Катя. Під ногами хрустів льодок, в замерзлих калюжах відбивалися зірки. Сестри бігли в адвокатський клуб на екстрену доповідь з приводу чуток про революцію, що нібито почалася в Петербурзі. П’янким, як щастя, було весняне морозне повітря…

Даша труснула головою: «Не хочу… Поховано…»

Візник виїхав на Арбат і звернув ліворуч у провулок. У Даші так забилося серце, що потемніло в очах… Ось двоповерховий білий будинок з мезоніном. Тут з п’ятнадцятого року вона жила з Катею і покійним Миколою Івановичем. Сюди з німецького полону прибіг Телєгін. Тут Катя зустріла Рощина. З цих облуплених дверей Даша вийшла в день весілля, Телєгін підсадив її на сірого лихача, — помчали в весняних сутінках, серед ще блідих вогнів, назустріч щастю… Вікна в мезоніні вибиті. Даша впізнала шпалери в колишній своїй кімнаті, вони висіли клаптями. З вікна вилетіла галка. Візник запитав:

— Праворуч, ліворуч, — як вам?

Даша заглянула в папірець. Спинились коло багатоповерхового будинку. Парадні двері зсередини були забиті дошками. Тому що питати нічого не можна було, Даша довго розшукувала на чорних сходах квартиру 112-а. Де-не-де, коли Даша проходила повз двері, вони прочинялися на ланцюжках. Здавалось, за кожними дверима стояла людина, попереджаючи мешканців про небезпеку.

На п’ятому поверсі Даша постукала, три рази і ще раз, — як її вчили. Почулися обережні кроки, хтось, дихаючи в щілину, розглядав Дашу. Двері відчинила літня висока дама з яскраво-синіми, страшними, вирячкуватими очима. Даша мовчки простягнула їй картонний трикутник. Дама сказала:

— Ах, з Петербурга… Будь ласка, зайдіть.

Через кухню, де, видно, давно вже не готували, Даша пройшла у велику кімнату з запнутими вікнами. В напівтемряві виднілися обриси прекрасних меблів, поблискувала бронза, але й тут було щось нежиле. Дама запросила Дашу на диван, сама сіла поруч, розглядаючи гостю страшними, розширеними очима.

— Розказуйте, — суворо, владно наказала вона.

Даша чесно зосередилась, чесно почала переказувати ті невтішні відомості, про які велів розказати Куличок. Дама стиснула гарні, в перснях, руки на стулених колінах, хруснула пальцями…

— Отже, вам ще нічого не відомо в Петрограді? — перебила вона. Низький голос її тремтів у горлі. — Вам не відомо, що вчора вночі був обшук у полковника Сидорова… Знайдено план евакуації і деякі мобілізаційні списки… Вам не відомо, що сьогодні на світанку заарештовано Віленкіна… — Випроставши судорожно груди, вона підвелася з дивана, відігнула портьєру, що висіла на дверях, обернулася до Даші: — Ідіть сюди. З вами будуть говорити…

— Пароль, — владно сказав чоловік, що стояв спиною до вікна. Даша простягнула йому картонний трикутник. — Хто вам передав це? (Даша почала пояснювати). Коротше!

Він тримав лівою рукою коло рота шовкову носову хустку, що закривала його смугле чи, може, загримоване обличчя. Невиразні, з жовтим обідцем очі нетерпляче придивлялись до Даші. Він знову перебив її:

— Вам відомо: вступаючи в організацію, ви рискуєте життям?

— Я самотня й вільна, — сказала Даша. — Я майже нічого не знаю про організацію. Никанор Юрійович дав мені доручення… Я не можу більше сидіти згорнувши руки, Запевняю вас, я не боюсь ні роботи, ні…

Ви зовсім дитина. — Він сказав це так само уривчасто, але Даша насторожено підвела брови.

— Ви — жінка? (Вона не відповіла). В даному разі це важливо. (Вона ствердно нахилила голову). Про себе можете не розповідати, я вас усю бачу. Я вам довіряю. Ви здивовані?

Даша тільки кліпнула. Уривчасті, впевнені фрази, владний голос, холодні очі швидко зв’язали її незміцнілу волю. Вона відчула те полегшення, коли біля ліжка сідає лікар, блискаючи премудрими окулярами: «Ну, ангел мій, з сьогоднішнього дня ми будемо поводитись отак…»

Тепер вона уважно оглянула цього чоловіка з хустинкою коло обличчя. Він був невисокий на зріст, в м’якому капелюсі, в захисному, гарно пошитому пальті, в шкіряних крагах. І одягом, і точними рухами він схожий був на іноземця, говорив з петербурзьким акцентом, невиразним і глухуватим голосом:

— Ви де спинилися?

— Ніде, я сюди прямо з вокзалу.

— Дуже добре. Зараз ви поїдете на Тверську, в кафе «Бом». Там попоїсте. До вас підійде один чоловік, ви впізнаєте його по шпильці в галстуку — у вигляді черепа. Він скаже парольї «З богом, в добру путь». Тоді ви покажете йому оце. — Він розірвав картонний трикутник і одну половину віддав Даші. — Покажіть так, щоб ніхто не бачив. Він дасть вам дальші інструкції. Коритися йому беззаперечно. У вас є гроші?

Він вийняв з бумажника дві думські асигнації по тисячі карбованців.

— За вас будуть платити. Ці гроші постарайтеся зберегти на випадок несподіваного провалу, підкупу, втечі. З вами може трапитись усе. Ідіть… Заждіть… Ви добре зрозуміли мене?

— Так, — із запинкою відповіла Даша, складаючи тисячні папірці все в менший і менший квадратик.

— Ні слова про побачення зі мною. Ні слова нікому про те, що ви були тут. Ідіть.

Даша пішла на Тверську. Вона була голодна і стомлена. Дерева Тверського бульвару, похмурі люди, що проходили зрідка, — пливли, наче крізь туман. І все-таки їй було спокійно тому, що скінчилась болісна непорушність, і незрозумілі їй події підхопили її чортовим колесом, понесли в дике життя.

Назустріч, наче кінотіні, пройшли дві жінки в личаках. Озирнулись на Дашу, сказали тихо:

— Безсоромна, на ногах не встоїть.

Далі пропливла висока дама з напівсивим, зібраним у вороняче гніздо волоссям, з трагічно жалібними зморшками коло припухлого рота. На обличчі, колись, мабуть, вродливому, застигло величезне нерозуміння. Довга чорна спідниця залатана, ніби навмисне, іншою матерією. Під хусткою, що волочилася кінцем по землі, вона тримала в’язку книжок і стиха звернулася до Даші:

— Є Розанов, заборонене, повний Володимир Соловйов…

Далі стояло кілька старичків; нахилившись до садової лавки, вони щось робили; проходячи, Даша побачила на лавці двох червоногвардійців, що міцно спали плече до плеча, з відкритими ротами, з гвинтівками між коліньми; старички пошепки лаяли їх нехорошими словами.

За деревами сухий вітер гнав куряву. Продзвонив самотній трамвай, гуркочучи по брукові зламаним підніжком. Сірі грона солдатів висіли на поручнях і ззаду на гальмі. У бронзового Пушкіна на голові стрибали горобці, байдужі до революцій.

Даша звернула на Тверську: з спини на неї налетіла курна хмара, закрутила папірцями, донесла до кафе «Бом» — останнього пристановища старого, безтурботного життя.

Тут збиралися поети всіх шкіл, колишні журналісти, літературні спекулянти, спритні юнаки, які легко й ловко пристосовувались до тяжкого часу, дівчата, отруєні нудьгою і кокаїном, дрібні анархісти, що шукали гострих розваг, обивателі, що спокусилися тістечками.

Як тільки Даша зайняла в глибині кафе місце під бюстом знаменитого письменника, хтось змахнув руками, кинувся крізь тютюнові туманності і ляпнувся поруч з Дашею, хихикаючи вологою, гнилозубою усмішкою. Це був давній знайомий, поет Олександр Жиров.

— Я за вами гнався по Лубянці… Певний був, що це ви, Даріє Дмитрівно. Яким побитом, звідки? Ви самі? З чоловіком? Ви пам’ятаєте мене? Був колись закоханий, — ви знаєте це, правда?

Очі його маслились. На жодне запитання він, очевидно, не ждав відповіді. Він був такий самий — з гарячкою збудження, лише прив’яла нездорова шкіра; на худому, довгому обличчі виразним здавався кривуватий, широкий внизу ніс.

— А я стільки пережив за ці роки… Фантастика… В Москві недавно… Я в групі імажиністів. Серьожка Єсенін, Бурлюк, Кручених. Ламаємо… Ви проходили повз Страсний? Бачили на стіні аршинні букви? Це світове зухвальство… Навіть більшовики розгубилися. Ми з Єсеніним цілу ніч працювали. Богородиці й Ісусові Христові дали такого чосу… Таке, знаєте, космічне паскудство, — на світанку дві бабусі прочитали — і обидві зразу дуба врізали». Даріє Дмитрівно, я, крім того, в анархічній групі «Чорний коршун»… Ми вас залучимо… Ні, ні, і мови не може бути… У нас шефом — знаєте хто? Знаменитий Мамонт, Дальський… Геній… Кін… Великий зухвалець… Ще якихось два тижні — і вся Москва в наших руках. От почнеться епоха! Москва під чорним прапором. Перемогу ми задумали відсвяткувати знаєте як? Оголосимо загальний карнавал… Винні склади — на вулицю, на майданах — військові оркестри… Півтора мільйона ряджених. Ніякого сумніву, — половина з’являться голими… І замість фейєрверка — висадимо в повітря на Лосиновому острові артилерійські склади. В світовій історії не було нічого подібного.

За ці дні це була вже третя політична система, з якою знайомилась Даша. Тепер вона просто злякалася. Навіть забула про голод. Задоволений враженням, що він його справив, Жиров удався до подробиць:

— Хіба ви не блюєте кров’ю, коли дивитесь на банальність сучасного міста. Мій друг, Валет, геніальний художник, — та ви пам’ятаєте його, — склав план — як цілком змінити обличчя міста… Зламати й наново збудувати — ми не встигнемо до карнавалу… Дещо вирішено висадити в повітря, — звичайно, Історичний музей, Кремль, Сухареву башту, будинок Перцова… Вздовж вулиці ставимо, на всю висоту будинків, дощані щити і розмальовуємо їх архітектурними сюжетами новітнього, небувалого стилю… Дерева, — натуральне листя недопустиме, — дерева ми офарбовуємо з допомогою пульверизаторів у різноманітні кольори… Уявляєте — чорні липи Пречистенського бульвару, моторошно ліловий Тверський бульвар… Страхіття! Ухвалено також всенародне блюзнірство над Пушкіним… Даріє Дмитрівно, а пригадуєте «прекрасні блюзнірства» і «боротьбу з побутом» на квартирі Телєгіна? Адже з нас тоді знущались.

Дрібно, наче мерзлякувато, посміюючись, він згадав минуле, ближче підсунувся до Даші і вже кілька разів, жестикулюючи, зачепив її ледве опуклі груди…

— А ви пам’ятаєте Єлизавету Київну — з баранячими очима? Вона була до паморок закохана у вашого жениха і зійшлася з Безсоновим. Її чоловік — дуже видатний анархіст-бойовик, Жадов… Він та Мамонт Дальський — головні наші козирі. Слухайте, і Антошка Арнольдов тут! За Тимчасового уряду орудував усією пресою, два власних автомобілі… Жив з аристократками… Одна у нього була — угорка з «Вілла Роде», — такої дивовижної краси, — він навіть спав з револьвером коло неї. Їздив у Париж в минулому липні, — мало його не призначили послом… Осел!.. Не встиг перевести валюту за кордон, тепер голодує, як сучий син. Еге ж, Даріє Дмитрівно, треба йти в ногу з новою епохою… Антошка Арнольдов загинув тому, що завів шикарну квартиру на Кірочній, золочені меблі, кофейники, сто пар черевиків. Палити, ламати, рвати на клапті всі забобони. Абсолютна, звірина, первісна свобода — от! Іншого такого часу не трапиться… І ми здійснимо велику спробу. Всі, хто тягнеться до міщанського добробуту, — загинуть… Ми їх розчавимо… Людина — це нічим не обмежене бажання… — Він притишив голос, прихилившись до Дашиного вуха: — Більшовики — лайно… Вони тільки тиждень були хороші, в Жовтні… І зразу потягли на державність. Росія завжди була анархічною країною, російський мужик — природний анархіст. Більшовики хочуть перетворити Росію на фабрику, — дурниця. Не вдасться. У нас Махно… Перед ним Петро Великий — щеня… Махно на півдні, Мамонт Дальський і Жадов у Москві… З двох кінців запалимо. Сьогодні вночі я вас поведу в деякі місця, самі побачите, який розмах… Згода? Ходімо?

Ось уже кілька хвилин, як за сусідній столик сів блідий молодий чоловік з гострою борідкою. Через пенсне пильно, з-за газети, він дивився на Дашу. Приголомшена фантазією Жирова, вона не пробувала протестувати: в хмарах тютюнового диму, здавалось їй, народжувались, як блискавка, ці неймовірні задуми, плавали чудні обличчя з затисненими в зубах цигарками і розширеними зіницями… Що вона могла заперечити? Пропищала б жалібно про те, що її серденько тремтить перед цими спробами, — і, звичайно, в гуркоті диявольського реготу, гутюкання, гоготання потонув би її писк.

Очі чоловіка з гострою борідкою все настирливіше обмацували її. Вона побачила в його яскраво-червоному галстуку маленький металевий череп, — шпильку, — догадалась, що це той, з ким їй треба зустрітися, підвелась була, але він коротко крутнув головою, наказуючи сидіти на місці. Даша наморщилась, міркуючи. Він показав очима на Жирова. Вона зрозуміла і попросила Жирова принести їй чогось поїсти. Тоді чоловік з борідкою підійшов до її стола і сказав, не розтуляючи губів:

— З богом, в добру путь.

Даша розкрила сумочку й показала половину трикутника. Він приклав її до другої половини, розірвав їх на дрібні клаптики.

— Звідки ви знаєте Жирова? — спитав він швидко.

— Давно, з Петербурга.

— Це нас влаштовує. Треба, щоб вас вважали з їх компанії. Погоджуйтесь на все, що він запропонує, А завтра, — запам’ятайте, — в цей самий час ви прийдете до пам’ятника Гоголю на Пречистенський бульвар. Де ви ночуєте?

— Не знаю.

— Цю ніч перебудете де хочете… Ідіть з Жировим…

— Я страшенно стомилась. — У Даші очі наповнились слізьми, затремтіли руки, але, глянувши йому в недобре обличчя, на шпильку з черепом, вона покірливо опустила очі.

— Пам’ятайте — абсолютна конспірація. Якщо проговоритесь, хоч би ненавмисне, — час бойовий — вас доведеться усунути…

Він підкреслив це слово. У Даші підігнулись пальці на ногах. До стола протовплювався Жиров з двома тарілками. Чоловік із шпилькою підійшов до нього, кривлячи посмішкою тонкого рота, і Даша почула, як він сказав:

— Гарненька дівчинка. Хто така?

— Ну, це ти, знаєш, облиш, Юрка, не для тебе приготовлена. — Усміхаючись чи то погрожуючи, Жиров показав йому навздогін уламки зубів і поставив перед Данією чорний хліб, сосиски і склянку з коричневою бурдою. — То як же, сьогодні ввечері ви вільні?

— Однаково, — відповіла Даша, з болісною насолодою відкушуючи сосиску.

Жиров запропонував піти до нього, в номер готелю «Люкс», навскоси через вулицю.

— Поспите, помиєтесь, а годині о десятій я за вами прийду.

Він метушився і клопотався, все ще за старою згадкою трохи побоюючись Даші. Ліжко у нього в кімнаті, — з парчевими завісами й рожевим килимом, — було таке підозріле, що він і сам це зрозумів, — запропонував Даші влаштуватися на дивані; прибравши газети, рукописи, книжки, постелив простиню, чорне ількове хутро, випороте з чиєїсь дорогої шуби, хихикнув і пішов. Даша роззулася. Поперек, ноги, все тіло ломило. Лягла і зараз же заснула, пригріта глибоким хутром, що трохи пахло духами, звіром і нафталіном. Вона не чула, як заходив Жиров і нахилившись розглядав її, як на дверях пробасив рослий бритий чоловік, схожий на римлянина: «Ну, що ж, поведи її туди, я дам записку».

Був уже пізній вечір, коли вона, зітхнувши, прокинулась. Жовтуватий місяць над дахом будинку ламався у нерівній шибці вікна. Під дверима лежала смужка електричного світла. Даша згадала нарешті, де вона, швидко натягнула панчохи, поправила волосся і плаття і підійшла до умивальника. Рушник був такий брудний, що Даша подумала, розчепіривши пальці, з яких капала вода, і витерлась подолом спідниці з вивороту. її пойняла гостра нудьга від усього цього жалюгідного життя, огидою стиснуло горло: втекти звідси додому, до чистого вікна з ластівками. Повернула голову, глянула на місяць, — мертвий, зламаний, страшний серп над Москвою. «Ні, ні… Повороту нема, — умирати в самотині в кріслі коло вікна, над безлюдним Кам’яноострівським, слухати, як забивають вікна й двері в будинках… Ні… Нехай буде, що буде…»

У двері постукали, навшпиньках увійшов Жиров.

— Дістав ордер, Даріє Дмитрівно, ходімо.

Даша не спитала, який ордер і куди треба йти, наділа саморобну шапочку, притулила до бока сумочку з двома тисячами. Вийшли. Одна сторона Тверської була в місячному світлі. Ліхтарі не горіли. Порожньою вулицею повільно пройшов патруль, — мовчки й похмуро прогупали чобітьми.

Жиров звернув на Страсний бульвар. Тут лежали місячні плями на нерівній землі. В непроглядну темряву під липи страшно було дивитись. Спіереду в цю тінь ніби шарахнула людина. Жиров спинився, в руці у нього був револьвер.

Постоявши, він неголосно свиснув. Звідти відповіли. «Полундра», — сказав він голосніше. «Проходь, товаришу», — відповів ліниво виразний голос.

Вони звернули на Малу Дмитрівку. Тут, назустріч їм, швидко перейшли вулицю двоє в шкіряних куртках. Оглянувши, мовчки пропустили. Коло під’їзду Купецького клубу, — де з другого поверху над входом звисав чорний прапор, — виступили з-за колон четверо, навели на них револьвери. Даша спіткнулась. Жиров сказав сердито:

— Ну вас к чорту, справді, товариші! Чого даремно лякаєте. У мене ордер від Мамонта.

— Покажи.

При місячному світлі четверо бойовиків, що сховали безбороді щоки у зведені коміри й очі — під козирки кепок, оглянули ордер. Обличчя Жирова, як неживе, застигло, розтягнуте усмішкою. Один з чотирьох спитав грубо:

— А для кого ж?

— Ось, для товаришки, — Жиров схопив Дашину руку, — вона артистка з Петрограда… Необхідно одягнути… Вступає в нашу групу…

— Гаразд. Заходь…

Даша і Жиров увійшли в тьмяно освітлений вестибюль з кулеметом на сходах. З’явився комендант — низенький, з надутими щоками студент у форменій куртці і фесці. Він довго вертів і читав ордер, непривітно спитав Дашу:

— Що з речей потрібно?

Відповів Жиров:

— Мамонт наказав — з ніг до голови, щонайкраще.

— Тобто як це — наказав Мамонт… Пора б знати, товаришу: тут не наказують… Тут не крамничка… (У коменданта в цей час засвербіло на стегні, він дуже скривився, почухав). Добре, ходімо.

Він вийняв ключа і пішов попереду в колишню гардеробну, де тепер містилися склади Будинку анархії.

— Даріє Дмитрівно, вибирайте, не церемоньтесь, це все належить народові…

Жиров широким розмахом вказав на вішалки, де рядами висіли соболеві, горностаєві, чорно-бурі палантини, шиншилові, мавпячі, котикові шубки. Вони лежали на столах і просто купами на підлозі. В розкритих чемоданах навалені плаття, білизна, коробки з взуттям. Здавалось, сюди були вивезені цілі склади розкоші. Комендант, байдужий до цього багатства, тільки позіхав, присівши на ящик.

— Даріє Дмитрівно, беріть усе, що сподобається, я заберу; ходімо нагору, там переодягнетесь.

Що там не кажи про Дашині складні переживання, — насамперед вона була жінкою. У неї порожевіли щоки. Тиждень тому, коли вона в’янула, як конвалія, коло вікна, і здавалось, що життя скінчене і ждати нічого, — її не спокусили б, мабуть, ніякі скарби. Тепер усе навколо розсунулось, — те, що вона вважала в собі скінченим і непорушним, почало рухатись. Настав той дивний стан, коли бажання і надії, прокинувшись, пориваються у тривожний туман завтрашнього дня, а сучасне — все в руїнах, як покинутий будинок.

Вона не впізнавала свого голосу, дивувалась з своїх відповідей, вчинків, спокою, з яким сприймала фантастику, що закрутилася навколо. Якимось інстинктом самозбереження, що дрімав досі, вона відчула, що зараз треба, розпустивши вітрила, летіти, викинувши за борт вантаж.

Вона простягнула руку до сивого соболевого палантина:

— Будь ласка, оцей.

Жиров глянув на коменданта, той труснув щоками. Жиров зняв палантин, перекинув через плече. Даша нахилилась над розкритим кофр-фором, — на мить стало противне це чуже, — занурила по лікоть руку під купку білизни.

— Даріє Дмитрівно, а туфельки? Беріть уже й черевики для дощу. Вечірні туалети — в тому гардеробі. Товаришу комендант, дай ключика… Для артистки, розумієш, туалет — знаряддя виробництва.

— Байдуже, беріть, що хочете, — сказав комендант.

Даша і за нею Жиров з речами вийшли на другий поверх, в невеличку кімнату, де було дзеркало, пробите кулею. Серед павутиння розколин у туманному склі Даша побачила якусь іншу жінку, яка повільно натягала шовкові панчохи. Ось вона опустила на себе тонесеньку сорочку, наділа білизну в мереживі. Переступаючи туфельками, відкинула набік штопане. Накинула на голі худі плечі хутро… Ти хто ж, любко моя? Кокоточка? Грабіжниця? Злодійка?.. Але яка ж хороша… Так значить, — все попереду? Ну що ж, — потім якось розберемося…

Великий зал ресторану в «Метрополі», пошкоджений жовтневим бомбардуванням, уже не працював, але в кабінетах ще подавали їжу і вино, бо частина готелю була зайнята іноземцями, переважно німцями і тими з відчайдушних ділків, хто зумів добути собі іноземний — литовський, польський, персидський — паспорт. В кабінетах бенкетували, як у Флоренції під час чуми. По знайомству, з чорного ходу, пускали туди й корінних москвичів, — переважно акторів, певних, що московські театри не дотягнуть і до кінця сезону: і театрам, і акторам — безпросвітна загибель. Актори пили, не шкодуючи життя.

Душею цих нічних гульбищ був Мамонт Дальський, драматичний актор, трагік, чиє ім’я в недавньому минулому гриміло не менш гучно, ніж Россі. Це був чоловік дикого темпераменту, красень, картяр, розважний безумець, небезпечний, величний і хитрий. За останні роки він виступав рідко, тільки в гастролях. Його зустрічали в картярських домах у столицях, на півдні, в Сибіру. Розповідали про його неймовірні програші. Він починав старітись. Казав, що залишає сцену. Під час війни брав участь у темних комбінаціях з поставками. Коли почалась революція, він з’явився в Москві. Він відчув гігантську трагічну сцену і захотів зіграти на ній головну роль у нових «Братах-розбійниках».

З усією переконливістю геніального актора він заговорив про священну анархію і абсолютну свободу, про умовність моральних принципів і право кожного на все. Він сіяв по Москві збудження в умах. Коли окремі групи молоді, підсилені карними особами, почали реквізувати особняки, — він об’єднав ці розрізнені групи анархістів, силою захопив Купецький клуб і оголосив його Будинком анархії. Радянську владу він поставив перед доконаним фактом. Він ще не оголошував війни Радянській владі, але, безперечно, його фантазія заходила далі складів Купецького клубу і нічних гульбищ, коли у дворі Будинку, стоячи у вікні, він говорив перед народом, і, слідом за його античним жестом, вниз, у двір, в юрбу летіли штани, чоботи, сувої матерії, пляшки з коньяком.

Цього чоловіка, — похмуре, наче вилите з бронзи, обличчя, на якому пристрасті й бучно прожите життя, як великий скульптор, викарбували складки, зморшки, рішучі лінії рота, підборіддя і шиї з м’яким брудним комірцем, — Даша побачила першим, коли увійшла разом із Жировим у кабінет «Метрополя».

Кришка рояля була піднята. Щуплий бритий чоловік в оксамитній куртці, закинувши голову, стиснувши в зубах цигарку, прикривши віями масляні очі, брав похоронні акорди. За столом, серед безлічі порожніх пляшок, сиділо кілька світових знаменитостей. Один з них, кирпатий, підперши долонею характерне підборіддя, від чого м’яке обличчя його сплющилось, співав тенорком за священика. Інші — резонер, з тельбатим обличчям; похмурий, з одвислою губою, комік; герой, не бритий третю добу і з загостреним носом; любовник, п’яний понікуди; великий прем’єр, з полум’яним чолом, глибоко перерізаним зморшками, і на вигляд зовсім тверезий, — вступали, коли потрібно, хором.

Архідиякон від Христа-Спасителя, сивіючий красень у золотих, на півтора фунта вагою, окулярах, подарованих йому московським купецтвом, походжав по килиму, помахував рукавом підрясника і подавав возгласи. Від звірино-оксамитного баса його деренчав кришталь на столі. Кабінет був обіпнутий темно-червоним шовком з парчевими портьєрами і тристулковими ширмочками коло вхідних дверей.

Спершись ліктем на ці ширми, стояв Мамонт Дальський. В руці він тримав колоду карт. На ньому був напіввійськовий костюм — англійський френч, картаті, з шкірою на заду галіфе і чорні чоботи. Коли Даша увійшла, він злісно усміхнувся, слухаючи панахиду.

— Збожеволіти можна — яка вродлива жінка! — промовив чоловік коло рояля. Даша зніяковіла. Зупинилась. Всі подивились на неї, крім Дальського. Архідиякон сказав:

— Чисто російська врода.

— Дівчино, ідіть до нас, — оксамитно промовив прем’єр.

Жиров зашепотів:

— Сідайте ж, сідайте.

Даша сіла до столу. У неї стали цілувати руки, з підходами й урочистими поклонами, як у Марії Стюарт, після чого спів продовжувався. Жиров підкладав ікорки, закусочок, примусив випити чогось солодкого, пекучого. Було душно, димно. Після тягучого напою Даша скинула хутро, поклала голі руки на стіл. Її хвилювали ці похмурі акорди, древні слова співу. Вона не відриваючись дивилася на Мамонта. Тільки що, по дорозі, Жиров розказував про нього. Він, як і раніш, стояв осторонь, коло ширми і був чи то розлючений, чи то п’яний до нестями.

— Так що ж, панове, — сказав він басом, що сповнив кімнату. — Ніхто не хоче?

— Ніхто, ніхто не хоче з тобою грати, і так нам весело, і відчепись, вгамуйся, — скоромовкою, тенорком, промовив той, у кого було сплющене обличчя. — Ану, Яшенько, підмахни глас сьомий.

Яша коло рояля, зовсім закинувши голову, зажмурившись, поклав пальці на клавіші. Мамонт сказав:

— Не на гроші… Плював я на ваші гроші…

Однаково не хочемо, не підлещуйся, Мамонт.

— Я хочу грати на постріл…

Після цього з хвилину всі мовчали. Герой з загостреним носом провів долонею по лобі і волоссю, підвівся, почав застібати жилетку.

— Я граю на постріл.

Комік мовчки схопив його, навалився вісьмома пудами, посадив на місце.

— Я ставлю моє життя, — закричав герой, — у падлюки Мамонта краплені карти… Байдуже, нехай здає. Пустіть мене…

Але він уже знесилився. Резонер з розширеним донизу обличчям сказав лагідно:

— Ну от, і вина нема ані краплі. Мамонт, це ж свинство, голубе…

Тоді Мамонт Дальський кинув на телефонний столик колоду карт і великий автоматичний пістолет. Чітко окреслене велике обличчя його зблідло від люті.

— Звідси ніхто не вийде, — промовив він по буквах. — Ми будемо грати, як я хочу… Ці карти не краплені.

Він сильно потягнув повітря широкими ніздрями, нижня губа його випнулась. Всі зрозуміли, що настала небезпечна хвилина. Він оглянув обличчя тих, що сиділи за столом. Яша коло рояля одним пальцем заграв чижика. Раптом чорні брови у Мамонта підвелись, в непроглядних очах мигнуло здивування. Він побачив Дашу. У неї швидко стало холонути серце під цим поглядом. Не хитаючись, він підійшов до неї, взяв кінчики її пальців і підніс до запечених губів, але не поцілував, тільки доторкнувся.

— Кажете — нема вина… Вино буде…

Він подзвонив, продовжуючи дивитись на Дашу. Увійшов татарин-лакей. Розвів руками: жодної пляшки, все випито, погріб замкнений, управитель уже пішов. Тоді Мамонт сказав:

— Іди. — І пішов, як під поглядом тисячі глядачів, до телефону. Викликав номер: — Так… Я… Дальський… Послати наряд. «Метрополь». Я тут… Негайно… Так… Чотирьох досить…

Він повільно поклав трубку, прихилився на весь зріст до стіни і склав на грудях руки. Минуло не більш як п’ятнадцять хвилин. Яша тихо награвав на роялі Скрябіна. Запаморочилась голова від цих знайомих звуків, що летіли з минулого. Час зник. Срібна парча на грудях Даші піднімалась і опускалась, кров приливала до вух. Жиров щось шепотів, вона не слухала.

Вона була схвильована, почувала щастя визволення, легкість юності. Здавалось їй — вона летіла, як повітряний пухир, що відірвався від дитячої колясочки, — все вище, все запаморочливіше…

Прем’єр погладив її голу руку, оксамитним голосом сказав по-батьківськи:

— Не дивіться так ніжно на нього, моя голубко, осліпнуть оченята… В Мамонті, безперечно, щось сатанинське…

Тоді несподівано розчинились половинки вхідних дверей, і за ширмами з’явились чотири голови в кепках, чотири в шкіряних рукавах руки, що стискали ручні гранати. Чотири анархісти крикнули погрозливо:

— Ані з місця! Руки вгору!

— Одставить, все в порядку, — спокійно пробасив Дальський. — Дякую, товариші. — Він підійшов до них і, перегнувшись через ширми, щось почав пояснювати стиха. Вони кивнули кепками й пішли. Через хвилину почулися окремі голоси, заглушений крик» Від глухого удару вибуху злегка задрижали стіни будинку. Мамонт сказав:

— Дітлахи, не можуть без ефектів. — Він подзвонив. Миттю вскочив у кабінет блідий лакей, зуби у нього цокотіли. — Прибери все, поставити чисте для вина! — наказав Мамонт. — Яшка, перестань мучити мої нерви, грай бравурне.

Справді, не встигли накрити чисту скатерку, як анархісти знову з’явилися з безліччю пляшок. Поклавши на килим коньяки, віскі, лікери, шампанське, вони так само мовчки зникли. За столом залунали вигуки здивування й захоплення. Мамонт пояснив:

— Я наказав забрати в номерах тільки п’ятдесят процентів спиртного. Половина залишена власникам. Ваша совість може бути спокійна. Все в порядку.

Яша на роялі гримнув туш. Полетіли шампанські корки. Мамонт сів поруч з Дашею. Освітлене настільною лампою, його обличчя здавалося ще більш скульптурно значливим. Він запитав:

— Сьогодні в «Люксі» я вас бачив, ви спали… Хто ви така?

Сміючись від запаморочення, вона відповіла:

— Ніхто… Повітряний пухир…

Він поклав їй велику гарячу руку на голе плече, став дивитися в очі. Даші було хоч би що, — тільки тепло холоднуватому плечу під вагою руки. Вона підняла за тоненьку ніжку бокал з шампанським і випила до дна.

— Нічия? — спитав він.

— Нічия.

Тоді Мамонт трагічно співучим голосом заговорив над Дашиним вухом:

— Живи, дитя моє, живи всіма силами душі… Твоє щастя, що ти зустріла мене… Не бійся, я не спотворю любов’ю твою юність… Вільні не люблять і не вимагають любові… Отелло — це середньовічне вогнище, інквізиція, диявольська гримаса… Ромео і Юлія… О, я знаю, — ти потай зітхаєш за ними… Це старий мотлох… Ми ламаємо з верху до низу все… Ми спалимо всі книги, зруйнуємо музеї… Треба, щоб людина забула тисячоліття… Свобода в одному: священна анархія… Великий фейєрверк пристрастей… Ні! Любові, спокою не жди, красуне. Я визволю тебе… Я розірву на тобі ланцюги незайманості… Я дам тобі все, що ти придумаєш між двома обіймами… Проси… Зараз проси… Може, завтра буде пізно.

Крізь цю маячню слів Даша всією шкірою відчувала поруч з собою важку закипаючу пристрасть. Її охопив жах, як уві сні, коли немає сили ворухнутися, а з темряви сну насуваються розжарені очі чудовиська. Звалить, зімне, розтопче… Ще страшніше було те, що в ній самій, назустріч, піднімались незнайомі, пекучі бажання, які душили її… Відчувала всю себе жінкою… Мабуть, вона була така схвильована й гарна в цю хвилину, що прем’єр потягнувся до неї, цокаючись, і промовив із задрістю:

— Мамонт, ти мучиш дитину…

Наче від пострілу впритул, Дальський схопився, вдарив по столу, — підстрибнули, поперекидались бокали.

— Застрелю! Доторкнись тільки до цієї жінки!

Він рвонувся до телефонного столика, де лежав револьвер. Перекидаючи стільці, посхоплювались усі, що сиділи за столом. Яша кинувся під рояль. Тоді, сама не розуміючи як, Даша зависла у Мамонта на руці, що стискала револьвер. Вона благала очима. Він схопив нижче лопаток її тендітну спину, трохи підняв і припав до рота, торкаючись зубами зубів. Даша застогнала. В цей час задзвонив телефон. Мамонт посадив Дашу в крісло (вона закрила очі рукою), зірвав телефонну трубку:

— Так… Що потрібно? Я зайнятий… Ага… Де? На Мясницькій. Брильянти? Коштовні? Через десять хвилин я буду…

Він сунув револьвер у задню кишеню, підійшов до Даші, взяв у руки її обличчя, кілька разів жадібно поцілував і вийшов, зробивши прощальний рух рукою, як римлянин.

Решту ночі Даша провела в «Люксі». Заснула як мертва, не знявши плаття з срібної парчі. (Жиров з остраху перед Мамонтом спав у ванній). Потім до півдня сиділа коло вікна, зажурившись. З Жировим не розмовляла, на запитання не відповідала. Десь о четвертій годині пішла і до п’яти ждала на Пречистенському бульварі, на площадці, де під носатим Гоголем тихо гралися худенькі діти — робили з піску і пороху пиріжки й калачики.

На Даші знову було стареньке плаття й саморобна шапочка. Сонце гріло в спину, сонце стояло над бідним життям. У дітей були маленькі, від голоду старенькі личка. Кругом — тиша й порожнява. Ні стукоту коліс, ні гучних голосів. Усі колеса покотились на війну, а прохожі обережно мовчали. Гоголь у гранітному кріслі горбився під вагою шинелі, загидженої горобцями. Не помічаючи Даші, пройшли двоє з бородами: один дивився в землю, другий на дерева. Долетів уривок розмови:

— Цілковитий розгром… Жахливо… Що тепер робити?

— Але ж Самару взято, Уфу взято…

— Нічому тепер не вірю… Цієї зими не переживемо…

— Але ж Денікін розправляється на Дону…

— Не вірю, ніщо не врятує… Загинув Вавілон, загинув Рим, і ми загинемо…

— Але ж Савінкова не заарештовано. Чернова не заарештовано…

— Дурниці все це… Еге ж, була Росія, та загула…

Та сама, що й учора, пройшла сива дама, боязко показала з-під хустки збірку творів Розанова. Даша відвернулась. До її лавки бічком підходив молодий чоловік з шпилькою-черепом. Обдивившись, поправив пенсне, підсів до Даші.

«— Ніч провели в «Метрополі»?

Даша схиХила голову, самими губами відповіла: «Так».

— Чудово. Я вам влаштував кімнату. Увечері переберетесь. Жирову ні півслова. Тепер — про справу: ви знаєте в обличчя Леніна?

— Ні.

Він вийняв кілька фотографічних карток і сунув їх у Дашину сумочку. Посидів, запихаючи в рот і покусюючи волосинки борідки. Взяв Дашині руки, що безживно лежали на колінах, труснув.

— Річ ось у чому… Більшовики — це Ленін. Ви розумієте? Ми можемо розгромити Червону Армію, але, поки в Кремлі сидить Ленін, — перемоги немає. Зрозуміло? Цей теоретик, ця вольова сила — величезна небезпека для всього світу, не тільки для нас… Подумайте і дайте мені тверду відповідь: погоджуєтесь ви чи ні…

— Убити? — дивлячись на голопузу дитину, що шкандибала перевальцем на кривих ніжках, спитала Даша. Молодий чоловік пересмикнувся, подивився праворуч, примружився на дітей і знову вкусив волосинку борідки:

— Ніхто про це не говорить… Якщо ви думаєте, то — не кричіть вголос… Ви взяті нами в організацію… Хіба ви не зрозуміли, про що говорив Савінков?

— Він зі мною не говорив… (Молодий чоловік усміхнувся), Ага, значить, той, з хустинкою, і був…

— Тихше… З вами говорив Борис Вікторович… До вас виявлено страшенне довір’я… Нам потрібні свіжі люди. Були великі арешти. Вам відомо, звичайно: план мобілізації в Казані провалений. Робота центру переноситься в інше місце… Але тут ми залишаємо організацію… Ваше завдання — стежити за виступами Леніна, відвідувати мітинги, бувати на заводах… Працюватимете ви не самі… Вас будуть сповіщати про його поїздки з Кремля і можливі виступи… Якщо зав’яжете знайомства з комуністами, просіться в партію — це буде найкраще. Стежте за газетами і читайте літературу. Дальші інструкції одержите завтра вранці, на цьому ж місці…

Потім він дав їй адресу явки, пароль і передав ключ від кімнати. Він пішов у напрямку Арбатських воріт. Даша вийняла з сумки фотографію і довго розглядала її. Коли замість цього обличчя всрна почала бачити інше, що випливало з-за малинових портьєр минулої ночі, — вона швидко закрила сумочку і теж пішла, нахмурена, із стуленими губами. Маленький хлопчик на кривих ніжках задріботів був за нею, але ляпнувся на пісок кволим тільцем і гірко заплакав.

Дашина кімната була на Сівцевому Вражку, в старенькому особнячку у дворі. Видно, будинок був покинутий. Даша ледве достукалась з чорного ходу: її зустріла брудна низенька бабуся з вивернутими повіками, на вигляд — нянька, що прижилася при домі. Вона довго нічого не розуміла. Впустивши, нарешті, і провівши Дашу до її кімнати, почала незрозуміло розповідати:

— Розлетілись ясні соколи — і Юрій Юрійович, і Михайло Юрійович, і Василь Юрійович, а Василькові на провідному тижні тільки шістнадцятий рік пішов… Вже почала їх за упокій душі поминати…

Даша відмовилась від чаю, роздяглася, лягла під ватяну ковдру і в темряві заплакала гіркими слізьми, затуляючи рота подушкою.

Вранці біля пам’ятника Гоголю вона одержала інструкції і наказ — завтра вранці бути на заводі. Думала повернутися додому, але передумала — пішла в кафе «Бом». Там затоптався коло неї Жиров, питаючи, куди вона зникла, чому пішла без речей. «Жду від Мамонта телефонограми, що йому відповісти про вас?» Даша відвернулась, щоб він не побачив, як у неї запалали щоки… Сама, почуваючи, що бреше, подумала: «Кінець кінцем —: інструкція така, що треба продовжувати з ними знайомство…»

— За речами зайду, — сказала вона сердито, — а там побачимо.

З пакунком, де лежали дорогоцінний палантин, білизна і вчорашнє плаття, вона повернулася додому. Коли розгорнула речі, кинула на ліжко, глянула, — її охопив такий дрож, зуб на зуб не потрапляв, плечі знову відчули вагу його руки і зуби — холод його зубів… Даша сіла перед ліжком і сховала обличчя в запашне хутро.

«Що ж це таке, що ж це таке?» — безтямно повторювала вона…

Вранці вона одяглася, як звеліли, в темне ситцеве платтячко, закуталась хустинкою по-пролетарськи (вона повинна була удавати з себе колишню покоївку з багатого дому, згвалтовану паном; платтячко їй привіз чоловік із шпилькою) і трамваєм поїхала на завод.

У неї не було перепустки. Дідок-сторож на воротях підморгнув їй: «Що, дівко, на мітинг? Іди в головний корпус». По гнилих дошках вона пішла повз звалища іржавого заліза і шлаку, повз повибивані величезні вікна. Всюди було порожньо, в безхмарному небі тихо диміли труби. їй вказали на заяложені дверцята в стіні. Даша увійшла в довгий цегляний зал. Похмуре світло проникало сюди крізь закопчений скляний дах. Все було голе й відкрите. З мостів звисали ланцюги підйомних кранів. Нижче тяглися вали трансмісій, нерухомо на їх шківах висіли приводні паси. Незвичне око дивували чорні станини, то присадкуваті, то витягнуті, то розкарячені обриси стругальних, токарних, фрезерних, довбальних верстатів, чавунні диски фрикціонів. За широкою аркою, в напівтемряві вимальовувалось підбочене громаддя тисячопудового молота.

Тут були машини й механізми, які там, за похмурими стінами заводу, наповнювали життя світлом, теплом, рухом, розумністю, розкішшю. Тут пахло залізними стружками, машинним мастилом, землею і махоркою. Безліч людей стояло перед дощаною трибуною, багато хто сидів на станинах верстатів, на високих підвіконниках.

Даша пробралась ближче до трибуни. Рослий хлопець, оглянувшись, відкрив широкою посмішкою зуби — білі на замурзаному обличчі, — кивнув на верстат, подав руку. Даша стала на верстаті під вікном. Кругом кілька тисяч голів, — обличчя нахмурені, лоби наморщені, роти стиснені. Щодня на вулицях, у трамваях вона бачила ці обличчя — звичайні російські, стомлені, з поглядом, що не пускає в себе. Одного разу, — це було ще до війни, — під час неділішньої прогулянки по островах два помічники присяжних повірених, що супроводили Дашу, завели розмову про ці обличчя. «Візьміть паризьку юрбу, Даріє Дмитрівно, — вона весела, добродушна, шумує радістю… А у нас — кожен дивиться вовком. Он ідуть двоє робітників. Хочете, підійду, скажу щось жартома… Образяться, не зрозуміють… Безглуздий, тяжкий російський народ…» Тепер оці, що не люблять жартів, стояли схвильовані, похмурі, зосереджено-рішучі. Це — ті самі обличчя, але потемнілі від голоду, ті самі очі, але погляд — засвічений, нетерплячий.

Даша забула, чого прийшла. Враження життя, куди вона кинулась з порожнього вікна вулиці Червоних Зір, підхоплювали її, як птицю буря. Вона з незайманою щирістю вся віддалась цим новим враженням. Вона зовсім не була дурненькою жінкою, але, — так само, як багато інших, — полишена на саму себе, на свій мізерний досвід. В ній була жадоба правди, особистої правди, жіночої правди, людської правди.

Доповідач говорив про становище на фронтах. Втішного було мало. Хлібна блокада посилювалась: чехословаки відрізували сибірський хліб, отаман Краснов — донський. Німці нещадно розправлялися з українськими партизанами. Флот інтервентів загрожував Кронштадту й Архангельську. «Але все-таки революція повинна перемогти!» — доповідач кинув лозунги, увігнав їх кулаком у простір і, вхопивши портфель, збіг з трибуни. Йому поплескали в долоні, але мляво, — справи повертались так, що не заплещеш. Похнюпились голови, прикрились бровами очі.

Зубатий хлопець, — Даша зустрілася з ним очима, — знову весело до неї вишкірився:

— От, дівко, біда, — як тих мишей, хочуть заморити… Що ти вдієш?..

— А ти злякався? — сказала Даша.

— Тобто я? Страх як злякався. (На нього сердито зацитькали: «Тихше, ти, чортяко!») А тебе як звуть?

Даша подивилася на нього, — на мускулястих грудях розхристана чорна сорочка, воляча шия, весела голова, усмішка, спітнілі кучері, охочі до жінок круглі очі, весь чорний…

«— Ач який! — сказала Даша. — Чого ти вишкіряєшся?

Мамка з лавки впустила. А ти ось що, — післязавтра їдьмо з нами на фронт. Гаразд? Однаково тобі тут пропадати в Москві… З гармошкою поїдемо, дівко…

Слова його заглушив шум оплесків. Hа трибуні стояв новий оратор — невеликий на зріст чоловік у сірому піджаку, в зім’ятому поперечними зборками жилеті. Нагнувши лисий бугристий череп, він розбирав папери. Він сказав трохи гаркавим голосом: «Товариші!» — і Даша побачила його заклопотане обличчя з примруженими, як на сонці, очима. Руки його спирались об стіл, об листочки записок. Коли він сказав, що темою сьогодні буде величезна криза, яка обрушилась на всі країни Європи і найтяжче — на Росію, темою буде — голод, три тисячі чоловік під задимленим дахом затамували подих.

Він почав із загальних міркувань, говорив рівним голосом, намацуючи зв’язок із слухачами. Кілька разів одходив від стола і повертався до нього. Він говорив про світову війну, яку не можуть і не хочуть закінчити дві групи хижаків, що вп’ялися, один одному в горло, про шалену спекуляцію на голоді, про те, що війну може закінчити тільки пролетарська революція…

Він заговорив про дві системи боротьби з голодом: про вільну торгівлю, яка неймовірно збагачує спекулянтів, і про державну монополію. Він відступив кроків на три в бік від стола і, нахилившись до аудиторії, заклав великі пальці з боків за жилет. Зразу виступили вперед лобата голова і великі руки, — вказівний палець був забруднений чорнилом:

— … Ми стояли і будемо стояти пліч-о-пліч з тим класом, з яким ми виступили проти війни, разом з яким повалили буржуазію і разом з яким переживаємо весь тягар теперішньої кризи. Ми повинні стояти за хлібну монополію до кінця… (Зубатий хлопець навіть крякнув при цьому). Перед нами завдання — необхідність перемогти голод або принаймні зменшити тягар до нового врожаю, відстояти хлібну монополію, відстояти право Радянської держави, відстояти право пролетарської держави. Всі надлишки хліба ми повинні зібрати і добитися того, щоб усі запаси були звезені в ті місця, де терплять нужду, і правильно їх розподілити. Це основне завдання — збереження людського суспільства, і в той же час неймовірний труд, який розв’язується тільки одним шляхом: загальним, посиленим підвищенням праці…

В бездиханній тиші хтось раптом глухо ойкнув, чиясь змучена душа спіткнулась на цьому крижаному підйомі, куди вів чоловік у сірому піджаку. Лоб його нависав над слухачами, з-під опуклостей дивились очі — пильні, невблаганні:

— … Ми зіткнулися віч-на-віч із здійсненням завдання революційно-соціалістичного, тут постали перед нами надзвичайні труднощі… Це ціла епоха якнайзапеклішої громадянської війни… Тільки розбиваючи наголову контрреволюцію, тільки продовжуючи політику соціалістичну в питанні про голод, у боротьбі з голодом, ми переможемо і голод, і контрреволюціонерів, які користуються цим голодом… — Рука його вилетіла з-за жилета, знищила когось у повітрі й повисла над залом: —… Коли робітники, збиті з пантелику спекулянтськими лозунгами, говорять про вільний продаж хліба, про ввіз вантажного транспорту, ми відповідаємо, що це значить — піти на виручку куркулям… Цим шляхом ми не підемо… Ми будемо спиратися на трудовий елемент, з яким ми здобули Жовтневу перемогу, будемо добиватися свого рішення тільки впровадженням пролетарської дисципліни серед верств трудового народу. Перед нами історичне завдання, ми розв’яжемо його… Найбільш корінне питання життя про хліб — порушили останні декрети. Вони всі мають три керівні ідеї. Перша — ідея централізації, або об’єднання всіх разом в одну спільну роботу під керівництвом центру… Так, нам вказують, як на кожному кроці мішечництво і спекуляція руйнують хлібну монополію. Все частіше доводиться чути від інтелігенції: але ж мішечники роблять їм послугу, і вони всі ними годуються… Так, але мішечники годують по-куркульському, вони діють саме так, як треба діяти, щоб зміцнити, встановити і увічнити владу куркулів… — Рука його закреслила те, чого більше ніколи вже не буде.-… Наш другий лозунг — об’єднання робітників. Вони виведуть Росію з неймовірно скрутного становища. Організація робітничих загонів, організація голодних з неземлеробських голодних повітів, — їх ми кличемо на допомогу, до них звертається наш комісаріат продовольства, їм ми говоримо: «В хрестовий похід за хлібом».

З тяжкою люттю обрушились оплески. Даша бачила, як він відступив, засунувши руки в кишені, підняв плечі. На вилицях його горіли плями, повіки дрижали, лоб був вологий:

— … Ми будуємо диктатуру… Ми будуємо насильство по відношенню до експлуататорів…

І ці слова потонули в оплесках. Він махнув рукою: перестаньте ж… І — в тиші:

— …«Об’єднуйтесь, представники бідноти», — ось наш третій лозунг… Перед нами історичне завдання: нам треба дати самосвідомість новому історичному класові… В усьому світі загони робітників міських, робітників промислових об’єдналися поголовно. Але майже ніде в світі не було ще систематичних, беззавітних і самовідданих спроб об’єднати тих, хто по селах, у дрібному землеробському виробництві, в глушині й темряві отуплений всіма умовами життя. Тут стоїть перед нами завдання, яке зливає в одну мету не тільки боротьбу з голодом, а боротьбу і за весь глибокий і важливий лад соціалізму. Тут перед нами такий бій, за який варто віддати всі сили і поставити все на карту, тому що це бій за соціалізм, тому що це бій за останній лад трудящих і експлуатованих.

Він швидко долонею витер лоба.

— … І недалеко від Москви, і в губерніях, що лежать поряд — в Курській, Орловській, Тамбовській, — ми маємо, за обрахунками обережних спеціалістів, ще тепер до десяти мільйонів пудів надлишків хліба… Давайте, товариші, братися до цієї справи спільними зусиллями. Тільки спільні зусилля, тільки об’єднання всіх, хто найбільше страждає в голодних містах і повітах, нам допоможуть, і це — той шлях, на який вас кличе Радянська влада: об’єднання робітників, об’єднання бідноти, їх передових загонів для агітації на місцях, для війни за хліб проти куркулів…

Він частіше проводив долонею по лобі, голос його стихав, — він сказав уже все, що хотів. Він узяв зі стола аркушик, глянув, зібрав решту паперів:

— Отже, товариші, якщо ми все це засвоїмо, все це зробимо, тоді переможемо напевне.

І раптом усмішка, добродушна і ясна, освітила його обличчя. І всі зрозуміли: свій, свій! Закричали, заплескали, затупотіли. Він побіг з трибуни, втягаючи голову в плечі. Хлопець коло Даші ревів волячою горлянкою:

— Хай живе Ілліч!

Даша могла тільки сказати: бачила й чула «інше»… Повернувшися з мітингу, вона сиділа на ліжку, розширеними очима дивилась на закрутень шпалер. На подушці лежала записка від Жирова: «Мамонт жде об одинадцятій, у «Метрополі». На підлозі коло дверей валялася друга записка: «Будьте сьогодні о шостій коло Гоголя…»

По-перше, це інше було суворо моральне, значить — вище… Говорилося про хліб. Раніш вона знала, що хліб можна купити або виміняти, — ціна йому відома: пуд борошна — пара штанів без латок. Але виявилось, що цей хліб революція гнівно відштовхує від себе. Хліб цей нечистий. Краще вмерти, але цього хліба не їсти. Три тисячі голодних людей зреклися сьогодні нечистого хліба.

Зреклися в ім’я… (Але тут у Дашиній бідній голові знову все сплуталось). В ім’я принижених і пригноблених… Адже так він сказав? Віддати всі сили, все поставити на карту, життя — за трудящих і експлуатованих… Ось чому у них ця трагічна суворість…

Куличок розказував, що з усіх країв світу готові простягнутися руки допомоги, руки з хлібом… Тільки — знищити радянський лад… Знищити — і буде хліб… В ім’я чого? В ім’я порятунку Росії. Порятунку від кого ж? Від самих себе… Але вони не хочуть «так» рятуватися, — вона сама бачила…

Бідна, бідна Дашина голова. Пізно ти, Дашенько, взялася до політики… «Стривай, — сказала вона, — стривай». Заклала руки за спину і пройшлась по кімнаті, дивлячись під ноги.

«Що може бути вище, ніж віддати життя за принижених і пригноблених?.. А Куличок каже, що від більшовиків гине Росія, і всі це кажуть…» — Даша заплющила очі, силкуючись уявити Росію як щось таке, що вона повинна любити більше за саму себе. Згадалась картина Сєрова: двоє коней на косогорі, смуга хмари на заході і розтріпана солом’яна покрівля… «Ні, це у Сєрова…» І в заплющені очі їй весело й дико вишкірився отой самий зубатий хлопець. Даша знову пройшлася… «Яка ж така Росія? Чому її рвуть у різні боки? Ну, я — дурна, ну, я нічого не розумію… Ах, боже мій!» — Даша стала пухкою пальців стукати себе в груди. Але й це не допомогло… «До Леніна побігти спитати? Ах, чорт, та я ж в іншому таборі…»

Всі ці жахливі суперечності і збентеження душі привели до того, що о шостій годині Даша насунула на очі шапочку і пішла до пам’ятника Гоголю. Чоловік із шпилькою зараз же одійшов від дерева:

— Спізнилися на три хвилини… Ну? Були? Чули Леніна? Розкажіть саму суть… Як він приїхав, хто його супроводив, чи була охорона на трибуні?

Даша помовчала, збираючись з думками:

— Скажіть, в ім’я чого його хочуть убити?

— Ага! Чого ви так думаєте? Ніхто не збирається…

Так, так, так… Значить — на вас вплинуло? Ну, ще б пак… От через те він такий і небезпечний.

— Але він говорить справедливі речі.

Витягнувши шию, з усмішечкою — тоненькою і вологою, під самі Дашині очі, — він спитав улесливо:

— Так що ж, може б, вам відмовитись, га?

Даша відсунулась. А в нього шия витяглась, як гумова, в самі Дашині зіниці блиснули зайчики його пенсне. Вона прошепотіла:

— Я нічого не знаю… Я нічого більше не розумію… Я повинна бути переконана, я повинна бути переконана…

— Ленін — агент німецького генерального штабу, — просвистав чоловік із шпилькою. Потім він витратив з півгодини на те, щоб розтлумачити Даші про пекельний план німців: вони посилають найнятих за величезні гроші більшовиків у запломбованому вагоні, більшовики руйнують армію, дурять робітників, знищують вітчизняну промисловість і сільське господарство… Через якийсь місяць німці візьмуть Росію голими руками.

— Зараз більшовики роздувають громадянську війну, кричать про хлібну блокаду і разом з тим розстрілюють мішечників — наших рятівників… Вони свідомо організовують голод… Ви бачили, як сьогодні кілька тисяч дурнів дивилися в рот Леніну… Хочеться кусати собі руки від болю. Він о'бдурює маси, мільйони, весь народ… В одному плані, фізичному, він — «великий провокатор»… В другому… — він хитнувся до Дашиного вуха і шепнув одним подихом, — антихрист! Пам’ятаєте пророкування? Строки здійснюються. Північ іде війною на південь. З’являються залізні вершники смерті, — це танки… В джерела вод падає зірка Полинь, — це п’ятикутна зірка більшовиків… І він говорить народові, як Христос, тільки все навпаки, перекручено… Сьогодні він і вас намагався спокусити, але ми вас не віддамо… Я переведу вас на іншу роботу.

Нез’ясованим залишилося третє питання. (Даша знову повернулась додому, лягла на ліжко, прикривши ліктем очі). Їй раптом остогидло думати… «Та що мені, справді, — сто років? Бридка я, як смертний гріх? Візьму і дам собі волю… Хочеш іти в «Метрополь» — іди… Для кого ховати все це, що не хоче бути захованим, душити в грудях крик щастя? Для кого з такою мукою стискати коліна? Для чиїх пестощів? Дурна, дурна, страхополох…

Та розпростайся ж, кинься… Все одно — к чорту любов, к чорту себе…»

Вона вже знала, що піде в «Метрополь». І якщо роздумувала, то тільки тому, що не настав ще час іти, — були сутінки — найотрутніший час для роздуму. В будинку повільно, як на башті, годинник продзвонив дев’ять. Даша рвучко зіскочила з ліжка… «Ганебно так хвилюватися, не хочу!..»

Вона поспішно роздяглася і в самій сорочці побігла в ванну, де були скидані дрова, сундуки, манаття. Стала під душ. Крижаний дощ упав на спину, Даша майже задихнулась. Мокра повернулась у кімнату, стягла з ліжка простиню, витерлась, цокочучи зубами.

І навіть і в цю хвилину не прийшло рішення: вона дивилась то на старе платтячко, скинене прямо на підлогу, то на вечірнє, перекинуте через спинку крісла. І знову зрозуміла, що це — полохливість, тільки відстрочка. Тоді вона почала одягатися. Дзеркала не було, і слава богу! Накинула соболевий палантин і, як злодійка, вийшла на вулицю. Були вже глибокі сутінки. Вона йшла бульварами. Мужчини здивовано проводжали її очима, навздогін летіли зауваження, не дуже заспокійливі. З-під дерева метнулися двоє в солдатських шинелях, гукнули: «Паразит, зажди, куди біжиш?»

На Нікітському майдані Даша спинилася, — ледве дихала, кололо в серці. Безупинно дзвонячи, проходив освітлений трамвай з причепом. На приступках висіли люди. Один, ухопившись правою рукою за мідну штангу, а в другій тримаючи плоский крокодиловий чемоданчик, пролетів мимо й обернув до Даші брите сильне обличчя. Це був Мамонт. Даша ойкнула і побігла за трамваєм. Він побачив її, чемоданчик у його руці судорожно підлетів. Він одірвав від поручня другу руку, зіскочив на всьому ходу, похитнувся навзнак, марно хапаючись за повітря, задер одну величезну підошву, і зараз же його тулуб зник під трамвайним причепом, чемоданчик упав до ніг Даші. Вона бачила, як піднялись судорогою його коліна, почувся хрускіт кісток, чоботи забили по брукові. Завищали гальма, з трамвая посипались люди.

Графітове світло попливло в очах, м’яким, як запона, здавався брук, — знепритомнівши, Даша упала руками і щокою на крокодиловий чемоданчик.

IX

Перехід у наступ Добровольчої армії, так званий «другий кубанський похід», почався з операції проти станції Торгової. Оволодіти цим залізничним вузлом було надзвичайно важливо, — з його здобуттям весь Північний Кавказ відрізувався від Росії. Десятого червня армія на дев’ять тисяч штиків і шабель під загальним командуванням Денікіна кинулась чотирма колонами на оточення Торгової.

Денікін перебував при колоні Дроздовського. Напруження було величезне. Всі розуміли, що результат першого бою вирішує долю армії. Під артилерійським обстрілом противника, захищені вогнем єдиної своєї гармати, що стріляла на картеч, дроздовці кинулись вплав через річку Єгорлик. У передньому цепу борсався в воді, як барило, захлинаючись і лаючись, командир полку, штабс-капітан Туркул. Червоні відчайдушно захищались, але невміло, дозволили досвідченому противникові оточити себе. Застави були збиті — з півдня колоною Боровського, зі сходу — кіннотою Ерделі. Перемішані частини червоних і величезні обози, залишивши Торгову, почали відступати на північ. Але тут з боку Шабліївки їм перегородила шлях колона Маркова. Перемога добровольців була цілковита. Козачі сотні Ерделі гасали по степу, рубаючи втікаючих, беручи полонених і вози з добром.

Уже смеркло. Бій вщухав. Денікін, заклавши повні руки за спину, червоний і нахмурений, ходив по перону вокзалу. Юнкери з жартами і сміхом, — як жартують після смертельної небезпеки, що минула, — носили мішки з піском, укладали їх на відкриті платформи, встановлювали кулемети на саморобному бронепоїзді. Зрідка, стрясаючи повітря, доносився гарматний постріл, — це на півночі за Шабліївкою били з червоного бронепоїзда. Останній снаряд звідти впав коло мосту через Манич, там, де на сивій конячині сидів генерал Марков. Він не спав, нічого не їв і не курив дві доби і був роздратований тим, що Шабліївку зайняли не так, як йому хотілось. Станцію займав сильний загін з артилерією і броньовиками. Вчора, одинадцятого, і сьогодні цілий день його обхідна колона билась уперто й без успіху. Швидке щастя на цей раз зрадило його. Втрати були величезні. І тільки надвечір, очевидно в зв’язку з загальною обстановкою, більшовики, що займали Шабліївку, відступили.

Трохи перехилившися з сідла, він придивлявся до не- виразних обрисів кількох трупів, що лежали в застиглих позах, так, як їх застала смерть. Це були його офіцери, кожен з них у бою вартий був цілого взводу. Зовсім безглуздо, через якусь млявість його розуму, було вбито й поранено кількасот найкращих бійців.

Він почув стогін, хрипучі зітхання людини, яка наче прокидалась від кошмару, якесь шипіння. З передмостового окопу підвівся офіцер і зараз же упав животом на бруствер. Закректавши, обперся, насилу підняв ногу, виліз і став непорушно дивитись на велику ясну зірку в згасаючому заході. Покрутив оббритою головою, застогнав, пішов, спотикаючись, побачив генерала Маркова. Взяв під козирок, одірвав руку:

— Ваше превосходительство, я контужений.

— Бачу.

— Я дістав постріл у спину.

— Даремно…

— Я контужений з спини в голову з револьвера впритул… Мене намагався вбити вільноопреділяючийся Валер’ян Онолі…

— Ваше прізвище? — різко спитав Марков.

— Підполковник Рощин…

Якраз у цю хвилину, востаннє, вистрілила шестидюймова гармата з червоного бронепоїзда, що відходив на північ. Снаряд, виючи, промчав над темним степом. Сива конячина генерала, злякавшись, прищулила вуха, почала сідати. Снаряд шарахнув з неба й розірвався за п’ять кроків від Маркова.

Коли розвіявся пил і дим, Вадим Петрович Рощин, відкинений вибухом, побачив на землі сиву конячину, що хвицала повітря, і коло неї — розкинуте маленьке бездиханне тіло. Рощин, підвівшись, закричав:

— Санітари! Убито генерала Маркова!

Зайнявши Торгову, Добровольча армія повернула на піеніч, на Великокняжеську, з подвійною метою: щоб допомогти отаманові Краснову очистити Сальський округ від більшовиків і щоб міцніше забезпечити свій тил з боку Царицина. Великокняжеську взяли без значних втрат, але й успіху не вдалося розвинути, бо в нічному бою кінний загін Будьонного збив і розтріпав козачі частини Ерделі і не дав їм переправитись через Манич.

Під самою станцією мало не загинув перший добровольчий бронепоїзд. З нього помітили, як біг паровоз під білим прапором і, вважаючи, що це парламентери, припинили вогонь. Але паровоз летів, не зменшуючи ходу, безперервно свистячи. Аж в останню хвилину з бронепоїзда догадались дати по ньому кілька пострілів впритул. Проте зіткнення сталося, одна платформа була розбита, і паровоз перекинувся — він був облитий нафтою і обвішаний бомбами. На кілька хвилин усе поле бою зацікавилось цим кадром з американського фільму.

Передавши район донському командуванню, залишивши загонам станичників самим кінчати з місцевими більшовиками, Денікін знову повернув на південь, щоб оволодіти дуже важливим вузлом — станцією Тихорєцькою, яка з’єднувала Дон з Кубанню, Чорномор’я з Каспієм. Він ішов назустріч великим небезпекам. На шляху лежали два великих іногородніх села — Піщанокопське й Біла Глина — вогнища більшовизму. Їх спішно укріплювали. Армія Калніна гарячково окопувалась під Тихорєцькою. Армія Сорокіна заспокоїлась на той час від паніки і починала налягати з заходу. Перегруповувалися розбиті на Маничі частини червоних, переходили з тилу в наступ. З багатьох станиць висилалося ополчення.

Денікін міг розраховувати тільки на одне: неузгодженість у діях противника. Але й це могло змінитися щохвилини. Тому він поспішав. Місцями йому доводилось самому піднімати цепи, що лежали зовсім знесилені. Піхоту везли на возах. Попереду армії посувався той самий саморобний бронепоїзд.

Під Піщанокопським разом з червоноармійцями билося все населення. Такої люті добровольці ще не бачили. Від ранку й до ночі дрижав степ від канонади. Полки Боровського і Дроздовського два рази були вибиті з села. І тільки побачивши себе оточеними з усіх боків, не знаючи сил і засобів противника, червоні залишили село всі до останньої людини. Тепер усі частини, вс4 загони і юрби біженців сходилися в Білу Глину.

Тут у центрі десятитисячного ополчення стояла Сталева дивізія Дмитра Жлоби. Люди всіх років були призвані до зброї. Укріплювались підступи, вперше проявлялись організованість і тактичне розуміння. На мітингах закликали — перемогти або вмерти.

Ніщо не допомогло. Противник був учений — проти хоробрості, проти відчайдушності висував науку, враховував кожну дрібницю і рухався, як по шаховому полю, завжди опиняючись несподівано в тилу. Правда, початок наступу білих був невдалий. Полковник Жебрак, що вів дроздовців, напоровся в темряві на хутір — на передові цепи; зустрінутий зблизька вогнем, кинувся в атаку й упав мертвим. Дроздовці відхлинули і залягли. Але вже

0 дев’ятій годині ранку з півдня в Білу Глину вдерлися Кутепов з корніловцями, кінний полк дроздовців і броньовик. З боку захопленої станції підходив Боровський. Почався вуличний бій. Червоні відчули, що оточені, і заметались. Броньовик врізувався в їх юрби. Запалали солом’яні покрівлі. Корови й коні гасали серед вогню, пострілів, зойків…

Сталева дивізія Жлоби відступила єдиною ще вільною дорогою. Там, коло залізничної будки, стояв на коні Денікін. Він сердито кричав, приставивши долоні до рота, щоб перетнути дорогу відступаючим, — за залишками Сталевої дивізії відходили партизани, все населення. Навздогін за втікачами скакала кіннота Ерделі. Не витерпіли і конвойці головнокомандуючого, вихопили шаблі, помчали рубати. Штабні офіцери закрутилися в сідлах і, як хорти за звіром, поскакали теж туди, рубаючи по головах і спинах. Денікін залишився один. Знявши кашкета, обвівав ним збуджене обличчя. Ця перемога розчищала йому дорогу на Тихорєцьку і Катеринодар.

Смерком у селі, на подвір’ях, чулися короткі залпи: це дроздовці мстилися за вбитого Жебрака — розстрілювали полонених червоноармійців. Денікін пив чай у хаті, повній мух. Незважаючи на душну ніч, тісна тужурка на ньому, з широкими погонами, була застебнута до ший Після кожного залпу він обертався до розбитого вікна і зібганою хустинкою проводив по лобі і з боків носа.

— Василю Васильовичу, голубчику, — сказав він своєму ад’ютантові,-попросіть до мене зайти Дроздовського; так же не можна все-таки.

Дзенькнувши шпорами, приклавши, відірвавши руку, ад’ютант обернувся і вийшов. Денікін почав доливати з самовара в чайник. Новий залп залунав зовсім близько, так, що брязнули шибки. Потім у темряві завив голос: «У-у-у», Окріп перелився разом з чаїнками через край. Антін Іванович закрив чайник. «Ай, ай, ай!» — прошепотів він. Раптом відчинилися двері. Увійшов смертельно блідий тридцятилітній чоловік у пом’ятому френчі, з м’якими, теж пом’ятими, генеральськими погонами. Світло гасової лампи тьмяно відбилося в скельцях його пенсне. Квадратне підборіддя з ямкою щетинилось, випиналося, запалі щоки сіпались. Він спинився у дверях. Денікін важко підвівся з лави, простягнув назустріч руку:

— Михайле Григоровичу, сідайте. Може, чайку?

¦— Дуже дякую, немає часу.

Це був Дроздовський, якого недавно зробили генералом. Він знав, навіщо покликав його головнокомандуючий, і, як завжди, — ждучи зауваження, — болісно стримував лють. Нагнувши голову, дивився вбік.

— Михайле Григоровичу, я хотів про ці розстріли, голубчику…

— У мене немає сил стримати моїх офіцерів, — ще більш бліднучи, заговорив Дроздовський неприємно високим голосом, що зривався на істерику. — Відомо вашому превосходительству, — полковник Жебрак по-звірячому замучений більшовиками… Тридцять п’ять офіцерів, кого я привів з Румунії, замучені і спотворені… Більшовики вбивають і мучать усіх… Так, усіх… (Зірвався, задихнувся). Не можу стримати… Відмовляюсь. Невгодний вам, ради бога, — рапорт… За щастя вважатиму бути рядовим…

— Ай, ай, ай, — сказав Денікін. — Михайле Григоровичу, не можна так нервуватись… При чому тут рапорт… Зрозумійте, Михайле Григоровичу: розстрілюючи полонених, ми тим самим збільшуємо опір противника… Чутка про розстріли піде гуляти. Навіщо ж нам самим завдавати шкоди армії? Ви згодні зі мною? Правда ж? (Дроздовський мовчав). Перекажіть це вашим офіцерам, щоб подібні факти не повторювались.

— Слухаю! — Дроздовський обернувся і грюкнув за собою дверима.

Денікін довго ще похитував головою, думаючи над склянкою чаю. Вдалині вибухнув останній залп, і ніч затихла.

Операція проти Тихорєцької задумана була за планом розгортання армії на широкому шістдесятиверстовому фронті. Спочатку треба було очистити плацдарм від окремих загонів і партизанських частин. Це було доручено молодому генералові Боровському: він за дві доби з боями пройшов сто верст, зайнявши ряд станиць. В історії громадянської війни це був перший, як його називали, «рейд» в тилах противника.

Добровольча армія розгорнулась на очищеному плацдармі. Тридцятого Денікін дав короткий наказ: «Завтра, першого липня, оволодіти станцією Тихорєцькою, розбивши противника, що групується в районі Терновської — Тихорєцької…» Вночі колони вирушили, широкими обіймами охоплюючи Тихорєцьку. Більшовики після короткої перестрілки почали відступати до укріплених позицій.

Тут уже не було того відчайдушного опору, як тиждень тому. Падіння Білої Глини спричинило замішання. Припинився наступ Сорокіна. Жертви, — тисячі полеглих у кривавому бою, — були марні. Противник рухався, як машина. Уява в десять разів перебільшувала сили добровольців. Розповідали, що з усієї Росії хмарами сходяться до Денікіна офіцери, що кадети не дають пощади нікому, що, як тільки вони очистять край, слідом прийдуть німці. Калнін, командуючий тихорєцькою групою, сидів, як паралізований, у своєму поїзді на станції Тихорєцькій. Коли він побачив, що полчища денікінців підходять з чотирьох боків, він занепав духом і наказав відступати.

О дев’ятій годині ранку бій затих, червоні війська відійшли на укріплене півкільце. Калнін замкнувся в купе і ліг подрімати, певний, що бою сьогодні більше не буде. Добровольці тим часом продовжували глибокий обхват противника, рухаючись по полях у густій пшениці. Над полудень їх крайні фланги зімкнулися і вийшли з півдня в тил. Корніловський полк кинувся на станцію і без втрат захопив її. Залізничники поховались. Калнін зник, — в купе валявся його кашкет і чоботи. Поруч у купе був знайдений його начальник штабу, генерального штабу полковник Звєрєв: він лежав на підлозі з розваленим черепом. На койці ниць, закривши голову хусткою, ще дихала його дружина з простріленими грудьми.

Після цього добровольчим колонам залишалося тільки стиснути в лещатах Червону Армію, позбавлену командування, відрізану від бази й доріг. До вечора вони громили її з гармат і кулеметів. Люди металися в півкільці, свинцевий ураган косив в обличчя і в спину. Ошалілі люди піднімалися з окопів, кидались у штикові атаки і скрізь знаходили смерть. Надвечір Кутепов перепинив єдиний ще вільний шлях на північ і вогнем та холодною зброєю знищив групу червоних, яка пробивалася до залізниці. Смерком усе перемішалося в густій пшениці — і червоні й білі. Командири, бігаючи, як перепелиці в хлібі, збирали офіцерів і знову кидали в бій. В одному місці з окопів викинули на штиках хустки. Кутепов з офіцерами підскакав і був зустрінутий залпом і лютими матюками. Він утік, пригнувшись до шиї коня. Наказ головнокомандуючого був — не розстрілювати полонених; але ніхто не наказував їх брати.

Вранці Денікін повільно об’їжджав поле бою. Куди тільки не глянь — пшениця була витолочена. В розкішній синяві плавали стерв’ятники. Денікін поглядав на лінії окопів, що крутилися по полях через стародавні могили й балки; з них стирчали руки, ноги, мертві голови, мішками валялися тіла. Він був у ліричному настрої і, напівобернувшись, щоб до нього підскакав ад’ютант, промовив задумано:

— Та це ж усе руські люди. Жахливо. Немає повної радості, Василю Васильовичу…

Перемога була повна. Тридцятитисячна армія Калніна була розгромлена, перебита й розігнана. Тільки сім ешелонів червоних встигло проскочити в Катеринодар. Армія Сорокіна відрізувалась. Роз’єднувались остаточно окремі групи червоних військ: східна, в районі Армавіра, і приморська — Таманська армія. Денікінці захопили величезну здобич: три броньованих поїзди, броньові автомобілі, п’ятдесят гармат, аероплан, вагони гвинтівок, кулеметів, снарядів, багате інтендантське майно.

Враження від перемоги було приголомшливе. Отаман Краснов у новочеркаському соборі служив молебні й виголошував перед військами промову не гірш за свого друга — імператора Вільгельма. Хоч за три тижні денікінці втратили четверту частину армії, але склад її до перших чисел липня подвоївся: йшов безперервний потік добровольців з України, Новоросії, Центральної Росії; вперше почали формуватися військовополонені червоноармійці.

Після дводенного відпочинку Денікін розділив армію на три колони і повів широкий наступ на три фронти: на захід — проти Сорокіна, на схід — проти армавірської групи і на південь — проти залишків армії Калніна, що прикривали Катеринодар. Завдання було — очистити весь тил перед штурмом Катеринодара. Все було враховано й розроблено за законами найвищої воєнної науки. Денікін не врахував тільки єдиної і найважливішої обставини: перед ним була не ворожа армія, сили й засоби якої він міг би оцінити і зважити, а озброєний народ, незрозумілі йому сили. Він не врахував того, що одночасно з його перемогами в цій народній армії зростають ненависть і одностайність, що час бурхливих мітингів, коли скидалися невгодні командири і більшістю голосів ухвалювався наступ, минув, замінювався новою, ще дикою, але з кожним днем міцніючою дисципліною громадянської війни.

Все, здавалось, провіщало легку і швидку перемогу. Розвідка доносила про панічний рух військ Сорокіна, які відходили на Катеринодар, за Кубань. Але це було не зовсім так. Розвідка помилилась. За Кубань утікали дезертири і дрібні загони, відходили обози біженців. Тридцятитисячна група Сорокіна очищалась від усього небоєздатного, підтягалась і лютіла. Батайський фронт проти німців був залишений. Червоні ждали зустрічі у відкритому полі віч-на-віч з Денікіним. І сталося так, що Добровольча армія, окрилена перемогами, майже досягнувши мети, мало не загинула вся чисто в десятиденній кривавій битві з військами Сорокіна, що незабаром зав’язалася.

З бонапартівською погордою Сорокін відповів на запитання Кубано-Чорноморського ЦВК: «Агітаторів мені не потрібно. Денікінські банди агітують за мене. Історична доблесть моїх військ зіб’є всі перепони контрреволюції». Спинивши паніку в військах у перші дні наступу Денікіна, Сорокін, здавалось, опам’ятався від п’яної бездіяльності. День і ніч він гасав по фронту — у вагоні, на дрезині, верхи. Він влаштовував огляди, власноручно застрелив перед фронтом двох командирів за мляве ставлення до поточного моменту, витягаючись на стременах, говорив такі слова про ворогів народу, так матюкався з піною на скривлених губах, що червоноармійці переривали його ревінням, як буйволи у хмарі оводів. Він посилив роботу військових трибуналів і особливих відділів, оголосив смертну кару за несправність гвинтівки і давав по армії накази, де говорилося: «Бійці! Трудящі всього світу з надією дивляться на вас, вони принесуть вам свою великодушну подяку, — з відкритими очима і дужими грудьми ви йдете назустріч кривавому світанку історії. Паразити, повзучі гади, банди Денікіна і вся контрреволюційна наволоч повинні бути виметені вогнем і свинцем. Мир трудящим, смерть експлуататорам, хай живе всесвітня революція!»

Він сам у гарячковому збудженні складав ці накази, їх читали вголос по ротах. Українські селяни, донецькі шахтарі, фронтовики Кавказької армії, іногородні й козаки — вся строката, обдерта, галаслива братва, що не визнавала ніякого чорта, — слухали, як заворожені, ці пишні слова.

Начальник штабу Бєляков, розумний і досвідчений військовий, розробляв план наступу, власне — мав бути здійснений прорив усією тридцятитисячною групою крізь оточення, щоб вийти за річку Кубань. Так принаймні думав начштабу, який не мав ніякої надії на щасливий кінець зустрічі з Денікіним. Прорив намічався в районі станції Кореневської (між Тихорєцькою і Катеринодаром). Зайнявши Кореневську, не важко було впоратися з відрізаними на півдні від головних сил колонами Дроздовського і Казановича, повернути на Катеринодар, а там — що чорт пошле, так міркував начштабу. Становище його було дуже непевне: він усім нутром, і уві сні, і наяву, ненавидів червоних, але проклята доля зв’язала його з більшовиками. Коли б він потрапив до рук Денікіна, про якого він думав з тривожним і заздрісним захопленням, — смерть! Коли б його запідозрив Сорокін у недостатньому революційному запалі і недостатній ненависті до Денікіна, — смерть! Єдиною надією, правда, фантастичною, — як і всі події того часу, — була несамовита честолюбність Сорокіна. На цьому можна було грати: всіма силами висувати Сорокіна в диктатори, а там — що чорт пошле!..

В усякому разі, до наступу він готувався діяльно: до станції Тимашевської стягалися запаси вогневого спорядження і фуражу, вивантажувались снаряди, величезні обози відходили в степ. Армія розгорталася в районі Тимашевської фронтом на південний схід, щоб одночасно ударити на Кореневську і на північ від неї — на Виселки.

На світанку 15 липня польові гармати червоних відкрили ураганний вогонь по Кореневській, і через годину лава за лавою кінні сотні вдерлися в селище й на станцію. Рубали кадетів із свистом, збивали кіньми, в полон взяли тільки тих, хто ще здалека кинув гвинтівку. Піхотні частини йшли цілу ніч і в Кореневській негайно почали окопуватись не півкільцем, як під Білою Глиною, а суцільним овальним оточенням.

Біле сонце сходило в імлі пилу і спеки. Скрізь у степу був рух: мчала кіннота, повзли полки, гуркотіли колесами батареї, чулася лайка, удари, постріли, кінське вищання, хрипкі крики команди. До самого обрію тягнулись обози. День був гарячий, як піч. Сорокін на півдорозі покинув штаб і верхи на білому від мила жеребці крутився серед військ. Від нього, як хорти, летіли з наказами чергові й вістові.

Шапку він загубив під час скачки, черкеску скинув. На ньому була шовкова малинова сорочка з закоченими вище ліктів рукавами, сині кавалерійські штани, тісно підперезані оздобленим пасочком. Всюди бачили його чорне від поту й пилу обличчя, вишкірені зуби. Він перемінив уже третього коня, оглядав розташування батарей, окопи, де піхотні частини по-кротячому закопувались у чорнозем, вискакував у степ до секретів, мчав до обозів із снарядами, що під’їжджали і розвантажувались, помахом нагайки підкликав командирів і, перехиляючись до них із сідла, гарячий і страшний, з шаленими очима, вислухував рапорти. Він, наче диригент гігантського оркестру, натягав нитки музики битви, що починалася. Він покинув біля вокзалу коня, що важко носив боками, вбіг у відділення телеграфу, відіпхнув ногою від порога труп у погонах, з розсіченим черепом, і, читаючи стрічку, що бігла з апарата, відчував шалене, п’янюче збудження: з півдня, залишивши станцію Динську, спішно підходили війська Дроздовського і Казановича — приймати бій.

Дроздовці вирушили на возах — цілий день у хмарах гарячого пилу мчали по степу сотні підвід. Марковці генерала Казановича, навантажені разом з артилерією в поїзди, випередили їх і на світанку шістнадцятого прямо з вагонів кинулись в атаку на Кореневську.

Генерал Казанович стояв на цямрині колодязя біля залізничної будки і спокійно стежив за умілими рухами офіцерських цепів, що йшли без пострілу. Тонке, випещене обличчя його, з напівсивими довгими вусами і підстриженою бородою (як носив государ імператор), було насмішкувато-зосереджене, гарні очі холодно, з жіночною палкістю, усміхались. Він був такий певний результату бою, що й хвилини не захотів ждати дивізії Дроздовського. Він був суперником Дроздовського в шуканні слави, хворобливо самолюбним, обережним і, часто на шкоду справі, неквапливим. Він любив війну за її пишний розмах, за музику бою, за гучну славу перемог.

Величезний сонячний круг викотився з-за далеких могил, — у нього була липнева лють; сліпуче світло вдарило в очі більшовикам. Застукотіли кулемети, гарячу тишу розірвали залпи. Видно було, як з окопів піднімались густі цепи противника. Марковці бігли вперед, жодний не кланявся кулям. Назустріч їм повзли тисячі фігурок. Казанович підняв до очей бінокль. Дивно!

— Шрапнеллю три черги по товаришах! — наказав він телефоністові, що сидів біля колодязя. Дві батареї, заховані за насипом, відкрили вогонь. Низько над цепами противника рвонулись ватні клубки шрапнелі. Фігурки заметушились, вирівнялись і продовжували наступати. Тепер усе поле гримотіло від пострілів. Заревіли нарешті батареї більшовиків. Казанович, дивуючись, усміхнувся, вузька рука його з біноклем затремтіла. Марковці лягали, квапливо окопувались. Обличчя його зблідло під загаром. Він зіскочив з колодязя, присів над телефонним ящиком і викликав генерала Тимановського.

— Цепи лягають, — закричав він у трубку. — За всяку ціну збити ліве крило… Дорога секунда…

Зараз же з-за залізничного насипу, скочуючись під укіс, побігли марковці — резерви Тимановського. Купками, цеп за цепом, рішучі і схвильовані, вони зникали у високій пшениці, що вже обсипалася. Тимановський, — молодий, рум’яний, завжди смішливий, у папасі набакир, в брудній полотняній сорочці з чорними генеральськими погонами, — підхопивши шаблю, побіг за цепами. Діялось незрозуміле: більшовиків наче підмінили, всі моменти, коли вони неминуче повинні були завагатись, минули. Тепер весь степ повнився їх наступаючими фігурками. Шалено стукотіли добровольчі кулемети, — нові хвилі противника змінювали полеглих.

Там, де кінчався пшеничний лан, бігли з штиками наперевіс роти Тимановського — одна, друга… Казанович витягнувся, як струна, на цямрині колодязя. У вузьке поле бінокля він бачив люті потилиці марковців. Скільки напруження! Падають, падають! Він вів біноклем за тими, що мчали, — і раптом побачив роззявлені роти, широкі обличчя, матроські шапочки, голі бронзові груди… Більшовики-матроси… Зараз же все змішалося, збилося в клубок, — удар в штики. Болісна усмішка застигла на вишукано окреслених губах Казановича… Марковці не витримали. Залишки першої роти втекли в пшеницю, лягли. Друга рота відхлинула, лягла.

Тоді він зіскочив з колодязя і легко побіг по полю. Його побачили. Йому вдалося підняти цепи, кричачи: «Панове, панове, соромно!» Він кинув їх у штики, але вогонь був такий шалений, людей падало так багато, що цепи знову лягли. Невже це був програний бій?

О дев’ятій годині ранку з заходу почулися удари гармат Дроздовського. Сірою черепахою, перевальцем з’явився в степу броньовик. Дроздовці методично й не поспішаючи повели наступ. Третій раз піднялись цепи Казановича. Добровольці насувались тепер широким фронтом — півмісяцем. Цього удару не повинні були витримати більшовики.

Між окопами більшовиків з’явився вершник, — він несамовито скакав, вимахуючи блискотючим клинком. Вилетів на могилу, спинив коня. На вершнику була яскраво-червона сорочка з закоченими рукавами, голова закинута, він кричав і знову махав шаблею. І ось на цепи наступаючих дроздовців вилетіли лави кінноти. Низенькі злі конячки слались по землі. Постріли припинились. Далеко було чути свист клинків, виття, тупіт. Вершник у яскраво-червоній сорочці зірвався з могили і, кинувши поводи, помчав уперед. Здіймалась чорна хмара куряви, облягаючи поле бою. Дроздовці й марковці не витримали удару кінноти й побігли. Вони спинились і окопались за річечкою Кірпелі.

Іван Ілліч Телєгін, кривлячись і трясучись від болю, бинтував собі голову марлею з індивідуального пакета.

Подряпина була невеличка, кістки не зачеплено, але боліло страшенно, — гвинтом скручувало весь череп. Він так ослаб від зусиль, що після перев’язки довго лежав на спині в пшениці.

Дивно було чути мирне, наче нічого й не сталося, тріщання коників. Невидимі в щілинах землі коники й великі зірки південної ночі та кілька вусатих колосків, що нерухомо висіли між очима й небом, — ось чим скінчилася кривава метушня, зойки і залізний гуркіт битви. Ще недавно стогнав десь недалеко ранений, — і він затих.

Хороша річ — тиша. Завмирав нестерпний біль у голові, — здавалося, заспокоєння наставало від цієї урочистої величності ночі. Промайнули були в пам’яті яскраві уривки дня, всього розкиданого на клапті ударами гармат, криками роззявлених по-звіриному ротів, спалахами ненависті, коли біжиш, біжиш, бачачи тільки вістря штика та бліде обличчя людини, яка стріляє в тебе. Але спогади увігналися в мозок так болюче, так скрутили раптом череп, що Іван Ілліч застогнав: швидше, швидше про що-небудь інше…

Про що ж інше міг він думати? Або оці страшні клапті тривалої події, якої не охопити уявою, — революція, війна, — або далекий, замкнений на замок сон про щастя — Даша! Він почав думати про неї (власне, він ніколи не переставав думати про неї), про її безпритульність: самотня, невміла, безпорадна, фантазерка…

Сердиті очі, а серце, як у птаха, тривожне, поривчасте, — дитя, дитя…

У відкиненій руці Іван Ілліч затиснув грудочку теплої землі. Заплющив очі. Розлучилась — певна, що назавжди. Дурненька… І ніхто твоїх сердитих очей не злякається… І ніхто вірніше за мене не любитиме, дурненька… Натерпишся образ, гірких, незабутніх…

З-під він у Івана Ілліча виступили сльози — ослаб від поранення. Під самим вухом почав тиркати, тріщати коник. Від світла зірок криваве, потоптане поле здавалося сріблястим. Все прикрила ніч… Іван Ілліч трохи підвівся, посидів, обхопивши коліна. Все було, як уві сні, як у дитинстві. Серце жаліло, плакало… Він устав і пішов, стараючись, щоб кроки не відбивалися в голові.

Кореневська була за версту звідси. Там де-не-де світились вогнища. Ближче, у видолинку, танцював над землею бездимний язик полум’я. Іван Ілліч відчув спрагу й голод і звернув у бік вогнища.

З усього поля брели туди темні постаті, — той легко поранений, той заблудив з розпорошеної частини, той волік полоненого. Перегукувались, чути було хрипку лайку, міцний регіт… Коло вогнища, де горіли шпали, лежало багато людей.

Іван Ілліч потягнув носом запах хліба, — всі ці припалі порохом люди жували. Поблизу вогню стояв віз із хлібом і з барилом, звідки худа, змучена жінка у білій косинці точила воду.

Він напився, одержав скибку і прихилився до воза, їв, дивлячись на зірки. Люди коло вогнища здавались заспокоєними, багато з них спали. Але ті, що підходили з поля, ще кипіли злістю. Лаялись, погрожували в темряву, хоч їх ніхто не слухав. Сестра роздавала скибки хліба і кварти з водою.

Один, чорнобородий, голий по пояс, приволік полоненого і збив його з ніг коло вогнища.

— От, сука, паразит… Допитуй його, хлопці.

Він копнув лежачого чоботом і відступив, підтягаючи штани. Запалі груди його роздувались. Іван Ілліч впізнав Чортогонова і — відвернувся. Кілька чоловік кинулись до лежачого, нагнулись:

— Вільноопреділяючийся… (Зірвали з нього погони, кинули у вогонь).

— Хлопчина, а злий, гадюка!

— За батьківські капітали пішов воювати… Видно, з багатеньких…

— Очима блискає, от сволота…

— Чого на нього дивитись, пусти-но…

— Стривай, може, в нього які-небудь папери, — в штаб його…

— Волочи в штаб…

— Ні! — закричав Чортогонов, кидаючись. — Він ранений лежить, я підходжу, — бачиш чоботи ось, — він в мене два рази стріляв, я його не віддам… — І він закричав до полоненого ще дикіше: — Скидай чоботи!

Іван Ілліч знову скоса глянув. Оббрита кругла юнацька голова вільноопреділяючогося виблискувала при вогні. Зуби були вишкірені, зіниці великих очей металися, маленький ніс весь узявся зморшками. Мабуть, він зовсім втратив розум… Різким рухом схопився. Ліва рука його, як нежива, висіла в розірваному, закривавленому рукаві. Між зубами залунав тихий свист, він навіть шию витягнув… Чортогонов поточився назад, — таке було страшне це живе видіння ненависті.

— Еге! — промовив з юрби чийсь густий голос. — А я ж його знаю, у батька його працював на тютюновій фабриці, — то ж ростовський фабрикант Онолі…

— Знаємо, знаємо, — загули голоси.

Нагнувши лоба, Валер’ян Онолі закрутив головою, закричав з пронизливим хрипінням:

— Мерзотники, хами, черррвона наволоч! В морду вас, в морду, в морду! Мало вас били, вішали, собаки? Мало вам, мало? Усіх за члени перевішаємо, хамові сволочі…

І, нічого вже не тямлячи, він схопив Чортогонова за кудлату бороду, почав бити його чоботом у голий живіт…

Іван Ілліч зараз же відійшов од воза. Грізно загомоніли голоси, гострий крик прорізав їх наростаючий гнів. Над юрбою піднялось розчепірене тіло Валер’яна Онолі, що дригало ногами, злетіло і впало… Високо шугнув над вогнищем стовп дрібних іскор…

В передранішній прохолоді степу заляскали батогами ще ліниві постріли, урочисто прокотився гарматний гуркіт. Це колони Дроздовського і Боровського знову пішли в наступ з-за річечки Кірпелі, щоб відчайдушним зусиллям повернути щастя на свій бік.

Тієї ж ночі командарм Сорокін одержав з Катеринодара наказ від ЦВК, що безперервно засідав, бути головнокомандуючим усіма червоними силами Північного Кавказу.

Повідомив його про це начальник штабу Бєляков: з телеграфною стрічкою кинувся в вагон головкома і, скинувши йога ноги з койки, прочитав наказ, освітлюючи стрічку бензиновою запальничкою. Сорокін, не маючи сили прокинутись, витріщав очі, падав на гарячу подушку. Бєляков почав трясти його за плечі:

— Та прокинься ти, ваше високопревосходительство, товаришу головнокомандуючий… Хазяїн Кавказу — зрозумів? Цар і бог — зрозумів?

Тоді Сорокін зрозумів усю величезну важливість звістки, всю дивовижну долю свою, відбиту крапками й лініями на вузькій смужці паперу, що звивалася в пальцях начштабу. Він швидко підтягнув штани, накинув черкеску, пристебнув кобуру, шаблю.

— Негайно оголосити наказ по армії… Мені — коня…

На світанку Іван Ілліч Телєгін, після перев’язки, розшукуючи штаб свого полку, пробирався поміж возами. В цей час з боку вокзалу вулицею пролетіла купка конвойних з розмаяними башликами, попереду скакав сурмач, за ним — двоє: Сорокін, що рвав повід у гриватого коня, і козак із значком головнокомандуючого на списі. Як нічні духи у вихорі куряви, вершники помчали в бік пострілів.

На возах, мокрих від роси, підводились заспані голови, виставлялись бороди, хрипіли голоси. І вже далеко в степу співала сурма горніста, що скакав на коні, оповіщаючи про те, що головнокомандуючий близько, тут у бою, під кулями… «Зіб’ємо ворога, та-та-та, — співала сурма, — до перемоги і слави вперед… Для героя смерті нема, але слава навік, та-та-та…»

В мазаній хаті з вибитими віконцями Іван Ілліч знайшов Гимзу. Більше нікого з штабу полку тут не було. Гимза сутулувато сидів на лаві, величезний і похмурий, рука його з дерев’яною ложкою висіла між розведеними коліньми. На столі стояв горщик з борщем і поруч туго напханий портфель — весь апарат начальника особливого відділу.

Гимза, здавалося, дрімав. Він не ворухнувся, тільки повернув очі в бік Івана Ілліча:

— Поранений?

— Дрібниця, подряпина… Провалявся півночі в пшениці… Відбився від своїх, — така плутанина… Де полк?

— Сядь, — сказав Гимза. — їсти хочеш?

Він насилу підняв руку, віддав ложку. Іван Ілліч накинувся на горщик з прохололим борщем, аж застогнав. З хвилину їв мовчки.

— Наші билися вчора, товаришу Гимза, цепи і піднімати не треба: на триста, на чотириста кроків кидалися в штики…

— Попоїв, годі, — сказав Гимза. Телєгін поклав ложку. — Ти чув наказ по армії?

— Ні.

— Сорокін — верховний головнокомандуючий. Зрозуміло?

— Ну що ж, це добре… Ти бачив його вчора? Кинувши повіддя, пер у самий вогонь, — червона сорочка, весь на видноті. Бійці, як забачать його, — ура! Якби не він учора, — не знаю… Ми ще дивувалися вчора: просто цезар.

— Отож-бо, що цезар, — сказав Гимза. — Жаль —, розстріляти його не можу.

Телєгін опустив ложку:

— Ти… смієшся?

— Ні, не сміюсь. Тобі однаково цих ділов не зрозуміти. — Важким поглядом, не кліпаючи, він дивився на Івана Ілліча. — Ну, а ти не зрадиш? (Телєгін спокійно глянув йому в очі). Ну що ж… Хочу доручити тобі трудну справу, товаришу Телєгін… Думаю я, — мабуть, ти найбільш підходящий… На Волгу тобі треба їхати.

— Слухаю.

— Я напишу всі мандати. Я тобі дам листа до голови Військової ради. Якщо ти не справишся, не передаси, — тоді краще йди до білих, назад не з’являйся. Зрозумів?

— Гаразд.

— Живим в руки не давайся. Більше за життя бережи листа. Потрапиш у контррозвідку, — все зроби, з’їж цього листа, чи як там… Зрозумів? — Гимза заворушився й опустив на стіл кулак так, що горщик підстрибнув. — Щоб ти знав, — в листі ось що буде: армія в Сорокіна вірить. Сорокін зараз герой, армія за ним куди завгодно піде… І я вимагаю розстрілу Сорокіна… Негайно, поки він революцію не осідлав. Запам’ятав? Ці слова — твоя смерть, Телєгін… Зрозуміло?

Він помовчав. По лобі його повзли мухи. Телєгін сказав:

— Добре, буде зроблено.

— Значить, їдь, друже… Не знаю, — через Святий Хрест, на Астрахань — далеко… Краще тобі пробиратися Доном на Царицин. До речі, розвідаєш, як там у білих в тилах… Візьми офіцерські погони, покрасуйся. Які тобі — капітанські чи підполковницькі?

Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, поляпав, як дитину:

— Поспи годин зо дві, а я напишу листа.

X

Тритижнева відпустка була нарешті одержана. Вадим Петрович Рощин, розбитий, хворий, розтерзаний суперечностями, перебував у той час у добровольчому гарнізоні на станції Великокняжеській. Великих боїв не було, — всі сили червоних відтягнулись далі на південь, на боротьбу з головними силами Денікіна. А тут, по станицях на річках Маничі й Салі, спалахували подекуди заворушення, але козачі каральні загони отамана Краснова проворною рукою заспокоювали гарячі голови: де напоумляли честю, де шомполами, а де вішали.

Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, посилаючись на контузію. Коли можна було, не ходив на офіцерські гульбища, що влаштовувались на відзначення перемог Денікіна. І дивно: тут, в гарнізоні, так само, як і в діючій армії, до Рощина всі ставились насторожено, з прихованою ворожнечею.

Кимось, десь була пущена чутка про його «червоні підштанки», — так до нього це і прилипло.

В окопах під Шабліївкою вільноопреділяючийся Онолі стріляв у нього. Рощин виразно пам’ятав цю мить: гуркіт снаряда з бронепоїзда, крик ротного: «Лягай!» Розрив. І — запізнілий револьверний постріл, удар, як палицею, в потилицю, і східні очі Онолі, що. мигнули лютою радістю.

Тільки один чоловік міг повірити на слово честі Рощину — генерал Марков. Але він був убитий, і Вадим Петрович вирішив більше не порушувати непевної справи проти хлопчиська.

Його мучило: звідкіля ж така ненависть до нього? Хіба не було ясно, що він чесний, що він безкорисливий, що його вчинками керує тільки ідея величі Росії? Не за генеральськими погонами він пішов у ці страшні степи…

Рощину бракувало уміння нещадно ясно бачити речі. Розум його офарбовував світ і події в те, що він сам вважав кращим і головним. Те, що не підходило, пропускалось мимо очей, від настирливого він кривився. І світ він уявляв собі як закінчену систему. Походило це, мабуть, від вродженого панства, від багатьох поколінь благодушно безтурботних поміщиків. Ця зникла порода над усі блага ставила мирну благодушність і нав’язувала її всьому і всюди. Шмагали мужика на конюшні, — ну що ж: покричить-покричить мужик і після лози покається, йому ж буде краще — розкаяному і вгамованому. Протестують векселі, маєток іде з торгів, — що ж вдієш? Можна прожити й у флігельку, в лопухах і агрусі, без галасливих бенкетів: воно, може, так і душі буде спокійніше на старість… Ніякими зусиллями долі не вдавалось збити з пантелику благодушно безтурботного поміщика. І вироблявся у нього особливий лагідний погляд — бачити в усьому лише найпрекрасніше і найблагородніше!

Ця відсутність їдкого погляду на осіб і вчинки була й у Вадима Петровича. (Правда, події останніх років дуже пошарпали його романтизм, вірніше — від нього залишилось тільки лахміття). Йому тепер весь час доводилось жмуритися. Ось чому він не хотів, наприклад, відвідувати офіцерське зібрання.

Ці люди, — жменька офіцерів і юнкерів, — повинні були, на його думку, носити, як хрестоносці, білий одяг: адже вони підняли меч проти бунтівливої черні, проти чорних вождів, антихристових або німецьких, — чорт їх там розбере, — слуг і поплічників. (З цим зарядом ідей Рощин і потрапив на Дон).

Але на офіцерських гульбищах було дико слухати галасливі хвастощі під дзенькіт стопок, похвали братовбивчому молодецтву. Ці молоді, колись випещені обличчя «хрестоносців» спотворені нетерплячкою вбивати, карати, мститись; ось вони, стоячи із стопочками дев’яностоп’ятиградусного спирту, співають мертвий гімн тому, хто був наймізернішим з людей, був розстріляний, спалений, розвіяний по вітру, як колись Лжедмитрій, і, якби можна було зібрати всю кров, пролиту з його безсилої волі, то народ, звичайно, втопив би його живого в цьому глибокому озері…

Здавалося (на це і жмурився Рощин), цей мертвий гімн був єдиною ідеєю у його однополчан… Очистити Росію від більшовиків, дійти до Москви. Дзвонять в усі дзвони… Денікін в’їжджає в Кремль на білому коні… Так, так, усе це зрозуміло. Але ж далі що, — найголовніше? Про Установчі збори, наприклад, непристойно було й говорити серед офіцерів. Значить: гімн мерцеві?

Що ж вабило цих людей на боротьбу і смерть? Рощин жмурився… Підставляти груди під кулі й пити спирт у теплушках вже не було героїзмом, — застаріло. Це робили і хоробрі й боягузи. Переборення страху смерті увійшло в побут, життя стало дешевим.

Героїзм був у зреченні самого себе в ім’я віри і правди. Але тут знову жмурки, без кінця жмурки… В яку правду вірили його однополчани? В яку правду вірив він сам? У велику трагічну історію Росії? Але це була істина, а не правда. Правда — в русі, в житті, — не в перегорнених сторінках запорошеного фоліанта, а в тому, що тече в майбутнє.

В ім’я якої правди (якщо не вважати московського передзвону, білого коня, квітів на штиках та іншого) потрібно вбивати російських мужиків? Це питання починало хитатися у свідомості Вадима Петровича, коливатися, як відображення в воді, куди кинули камінь. Отут і починалось його болісне роздвоєння. Він був чужий серед однополчан, «червоні підштанки», «мабуть, чи не більшовичок».

Дедалі частіше з палаючими від сорому вухами він згадував останню розмову з Катею. Вона стискала руки, задихалась від хвилювання, ніби з-під ніг Вадима Петровича сипалися камінці у прірву: «Треба робити щось зовсім інше, Вадиме, Вадиме!!»

Йому ще трудно було признатися, що Катя, мабуть, мала рацію, що він безнадійно заплутується, що дедалі менше розуміє — звідки береться, зростає, як кошмар, сила «бунтівливої черні», що зопалу пояснювати, ніби народ обманутий більшовиками, — жахлива дурість, бо ще не відомо, хто кого призвав: більшовики революцію, чи народ більшовиків, що йому зараз більше нікого обвинувачувати, — хіба що самого себе.

Катя мала рацію в усьому. З старого життя вона винесла в ці бентежні часи один захист, один скарб — любов і жалість. Він згадував, як вона йшла по Ростову, в хустинці, з вузликом, — лагідна супутниця його життя… Люба, люба, люба… Покласти голову їй на коліна, притулити до обличчя її ніжні руки, сказати тільки: «Катю, я знесилився…» Але безглузда гордість вковувала Вадима Петровича. На курній вулиці станиці, в строю, в офіцерському зібранні з’являлася його худа постать, наче затягнута в залізний корсет, голова, зовсім уже сива, погордливо підведена… «Йолки мальовані,- говорили про нього, — тон держить, подумаєш — лейбгвардієць, сволота піхотна…»

Він послав Каті два коротеньких листи, але відповіді не одержав. Тоді він вирішив написати підполковникові Тетькіну. Але в цей час надійшла відпустка, і Вадим Петрович негайно виїхав у Ростов.

Опівдні з вокзалу взяв візника. Міста не можна було впізнати. Садова вулиця чисто заметена, дерева підстрижені, гарно вбрані жінки, всі в білому, гуляючи з того боку, де тінь, відбиваються в дзеркальних вікнах магазинів.

Рощин крутився на візнику, шукаючи очима Катю. Що за чорт? Жінки, як із забутого сну, — в капелюшках із старомодним пір’ям, у панамах, у білих шарфах. Білі ніжки летять по вимитому похмурими двірниками асфальті, жодної плями крові на цих білих панчішках. Так ось навіщо стоїть заслон у Великокняжеській? Четвертий тиждень б’ється Денікін з червоними полчищами. Ось вона — проста, як апельсин, правда білої війни!

Рощин гірко усміхнувся. На перехрестях стояли німці в нудотно знайомих сіро-зелених мундирах, в новеньких кашкетах — свої, домашні! Ах, ось один викинув з ока монокль, цілує руку високій веселій красуні в білому…

— Візник, давай швидше!

Підполковник Тетькін стояв кол® воріт свого будинку. Вадим Петрович, під’їжджаючи, вискочив з прольотки і побачив, що Тетькін відступає назад, очі його округлюються, витріщаються, товстенька рука піднялась і замахала на Рощина, ніби відхрещуючись.

— Здравія желаю, підполковнику… Невже не впізнали? Я… Ради бога, як Катя? Здорова? Чому не…

— Матінко моя, живий! — жіночим голосом крикнув Тетькін, — Голубчику мій, Вадиме Петровичу! — і він припав, обняв Рощина, замочив йому щоку слізьми.

— Що трапилось? Підполковнику… говоріть усе…

— Чуло моє серце — живий… А як же бідна Катерина Дмитрівна побивалася! — І Тетькін безладно почав розповідати про те, як вона ходила до Онолі, і він не знати навіщо запевнив її, що Рощин загинув. Розказав про Катине горе, від’їзд.

— Так, так, — твердо промовив Рощин, дивлячись під ноги, — куди ж поїхала Катерина Дмитрівна?

Тетькін розвів руками, добре обличчя його зобразило болісне бажання допомогти.

— Пригадую, казала, що їде в Катеринослав… Нібито навіть хотіла там у кондитерський заклад якийсь на роботу стати… З розпачу — в кондитерську… Я ждав — напише, — ані рядка, як у воду впала…

Роїцин відмовився зайти випити склянку чаю і зараз же повернув на вокзал. Поїзд на Катеринослав відходив увечері. Він пішов у зал для дожидання першого класу, сів на твердий дубовий диван, сперся на лікті, закрив долонею очі — і так на довгі години залишився нерухомим…

Хтось, з полегшенням зітхнувши, сів поруч з Вадимом Петровичем, видно, надовго. Сідали до цього багато інших, посидять та й підуть, а цей почав дригати ногою, стегном, трясучи весь диван. Не йшов і не переставав дригати. Не віднімаючи руки від очей, Рощин сказав:

— Слухайте, ви не можете перестати дригати ногою?..

Той охоче відповів:

— Пробачте, — погана звичка. — І сидів після цього нерухомо.

Голос його вразив Вадима Петровича: страшенно знайомий, зв’язаний з чимось далеким, з якимось прекрасним спогадом. Рощин, не віднімаючи руки, крізь розсунуті пальці одним оком скоса глянув на сусіда. Це був Телєгін. Витягнувши ноги в брудних чоботях, склавши на животі руки, він, здавалось, дрімав, прихилившись потилицею до високої спинки. На ньому був вузький френч, що тиснув під пахвами, і новенькі підполковницькі погони. На худому бритому загорілому обличчі його застигла усмішка людини, яка відпочиває після невимовної втоми…

Після Каті він був для Рощина найближчою людиною, як брат, як дорогий друг. На ньому лежало світло чарів сестер — Даші і Каті… Від здивування Вадим Петрович мало не крикнув, мало не кинувся до Івана Ілліча. Але Телєгін не розплющував очей, не ворушився. Секунда минула. Він зрозумів — перед ним був ворог. Ще в кінці травня Вадим Петрович знав, що Телєгін — в Червоній Армії, пішов туди своєю охотою і мав добру репутацію. Одягнений він був явно в чуже, можливо, взяте у ним же вбитого офіцера, в підполковницькі погони (а всього він був штабс-капітан царської армії)… Рощин відчув раптом липку гидливість, яка звичайно кінчалась у нього спалахом пекучої ненависті: Телєгін міг тут бути тільки як більшовицький контррозвідник…

Треба було негайно піти і сказати комендантові. Два місяці тому Рощин не завагався б і на мить. Але він приріс до дивана, — не мав сили. Та й гидливість ніби відійшла… Іван Ілліч, — червоний офіцер, — ось він, поруч, такий, як і був, — стомлений, весь — добрий… Не за гроші ж пішов, не вислужуватись, — яка дурниця! Розсудливий, спокійний чоловік, пішов тому, що вважає цю справу справедливою… «Так само, як я, як я… Виказати, щоб через годину чоловік Даші, мій, Катин брат, валявся без чобіт під парканом на купі сміття…»

Жахом стиснуло горло. Рощин весь знітився… Що ж робити? Встати, піти? Але Телєгін може впізнати його — розгубиться, гукне його. Як врятувати?

Непорушно, наче сонні, сиділи Рощин і Іван Ілліч близько на дубовому дивані. Вокзал спорожнів у цю годину. Сторож зачинив перонні двері. Тоді Телєгін промовив, не розплющуючи очей:

— Спасибі, Вадиме.

У Рощина нестримно затремтіла рука. Іван Ілліч легко підвівся і пішов до виходу на майдан спокійною ходою, не обертаючись. Через хвилину Рощин кинувся слідом за ним. Він оббіг навколо вокзальний майдан, де біля рундуків під білим сонцем, від якого топився асфальт, під в’язками копченої риби дрімали смугляві люди… Спалене було листя на деревах, спалене все повітря, насичене міським пилом. «Обняти його, тільки обняти», — і червоні круги пливли у Рощина перед очима. Телєгін як крізь землю провалився.

В ту годину, коли погасла степова зоря, коли Рощин, вилізши на вагонну полицю, глухо заснув під стукіт вагонних коліс, — та, кого він шукав, за ким душа його, хвора від крові й ненависті, болісно занудьгувала, — його дружина Катя їхала в степу на тачанці. Плечі її були закутані хусткою. Поруч сиділа красуня Мотрона Красильникова. Бряжчало залізо тачанки. Пофоркували коні. Безліч підвід розтяглося попереду й позаду по степу, приховані сутінками зоряної ночі.

Олексій Красильников, попустивши віжки, сидів на передку, Семен — боком на полудрабку тачанки, по чоботях його хльоскали реп’яхи і кашка. Пахло кіньми, полином. Катя думала в напівдрімоті. Вітерцем холодило плечі. Не було краю степові, не було краю дорогам. Споконвіку йшли коні, рипіли колеса, і знову йдуть, як тіні стародавніх кочовищ…

Щастя, щастя — вічна туга, край степів, синій берег, лагідні хвилі, мир, достаток.

Мотрона придивилась до Катиного обличчя, усміхнулась. Знову тільки тупіт копит. Армія виходила з оточення. Батько Махно звелів іти тихо. Важкі плечі Олексія сутулились, — мабуть, змагала дрімота. Семен сказав неголосно:

— Не відбиваюсь я від вас… При чому — Семен, Семен… (Мотрона коротко зітхнула, відвернулась, дивилася в степ). Я Олексієві казав ще весною: не стрічка мені матроська дорога, дорога справа… (Олексій мовчав). Флот тепер чий? Наш, селянський. Що ж, коли ми всі розбіжимося? Адже за одну справу боремось, — ви тут, ми — там…

— А що тобі там пишуть? — спитала Мотрона.

— А пишуть, щоб неодмінно повернувся на міноносець, інакше вважатимуть дезертиром, поза революційним законом.

Мотрона здвигнула плечем. Від неї так і пашіло жаром. Але стрималась, нічого не відповіла. Через деякий час Олексій випростався на передку, прислухався, показав у темряву пужалном:

— Катеринославський скорий…

Катя придивилась, але не побачила поїзда, що відвозив Вадима Петровича, який спав у купе на верхній полиці,-тільки почула свист, протяжний і далекий, і він пронизливим сумом відгукнувся в ній…

В Катеринославі прямо з вокзалу Вадим Петрович пішов по кондитерських, розпитуючи про Катю. Він заходив у жаркі кофейні, повні мух на непротертих вікнах і на марлі, якою накриті були солодощі, читав коленкорові вивіски: «Версаль», «Ельдорадо», «Симпатичний закуток»; з дверей цих підозрілих ресторанчиків дивилися на нього виряченими, як яєчний білок, очима смугляві вусачі, готові, якщо потрібно, приготувати шашлик з чого завгодно. Він питав і тут. Потім почав заходити підряд у всі магазини.

Нещадно пекло сонце. Сила-силенна різноманітного люду гомоніла й тинялася на подвійних алеях під пишними ясенами Катерининського проспекту. Дзвеніли обдерті трамвайчики. До війни тут створювалась нова столиця Південної України. Війна припинила її зростання. Зараз під владою гетьмана й охороною німців місто знову ожило, але вже по-інакшому: замість контор, банків, торговельних складів відкривались картярські будинки, міняльні крамниці, шашличні й лимонадні: діловий гомін і торговий рух змінилися істеричною метушнею продавців валюти, що бігали з небритими щоками, в картузиках на потилиці по кофейнях і перехрестях, вигуками неймовірної кількості чистильників чобіт і продавців гуталіну — єдиної індустрії того часу, — настирливістю зловісних бродяг, завиваннями оркестриків із «симпатичних закутків», безладною штовханиною гулящої юрби, яка жила купівлею і продажем фальшивих грошей і неіснуючих товарів.

У розпачі від марних шукань, приголомшений, змучений Вадим Петрович сів на лаву під акацією. Мимо нього пливла юрба: жінки, і пишно вбрані, і чудні, — в одягу з портьєр, в національних українських костюмах, жінки з мокрими від спеки, підведеними очима, з струменями поту на загримованих щоках; схвильовані спекулянти, що протовплювались, як маніяки, з простягнутими руками крізь цю юрбу жінок; гетьманські, з тризубцем на картузах, до дурості пихаті чиновники, заклопотані ідеями грошових комбінацій і крадіжок казенного майна; рослі й широкоплечі, з волячими потилицями гетьманські січовики, вусаті гайдамаки у величезних шапках з малиновим верхом, у синіх, як небо, жупанах і в дивовижних, з матнею, шароварах, за якими два століття нудьгували «самостійні» вчителі гімназій і галичанські романтики. Пливли в юрбі недоторканні німецькі офіцери, що дивилися з презирливою усмішкою поверх голів.

Рощин дивився — і злість роздувала йому серце. «Взяти б полити гасом, спалити всю цю наволоч…» Він випив у відкритій ятці склянку морсу і знову пішов з дверей у двері. Тільки тепер він почав розуміти марність цих шукань. Катя, без грошей, сама-одна, невміла, боязка, розбита горем (з гострим жахом він знову і знову згадував про склянку з отрутою в московській квартирі), — десь тут, у цій божевільній юрбі… До неї торкаються липкі руки валютчиків, звідників, шашличників, по ній повзають мерзенні очі…

Він задихався… Ліз з розчепіреними ліктями прямо в юрбу, не відповідаючи на крики і лайку. Увечері він взяв за величезну ціну номер у готелі, — темну щілину, де вміщалося тільки залізне ліжко з пролежаним матрацом, — стягнув чоботи, ліг і мовчки, уткнувши сиву голову в руки, плакав без сліз…

Перейшовши пішки донський кордон, Телєгін заховав полковницькі погони в заплічний мішок; поїздом добрався до Царицина і там сів на величезний теплохід, набитий од верхньої палуби до трюму селянами, фронтовиками, дезертирами, біженцями. В Саратові пред’явив у ревкомі документи і на буксирному пароплаві подався на Сизрань, де був чехословацький фронт.

Волга була пустинна, як у ті напівміфічні часи, коли до її піщаних берегів підходила кіннота Чінгісхана напувати коні з великої ріки Ра. Дзеркальна ширина повільно пливла в смужках піщаних урвищ, заливних лугів, порослих зеленим верболозом. Рідкі села здавалися покинутими. На схід стелились рівні степи, в хвилях спеки, в міражах. Повільно пливли відображення хмар. І тільки заклопотано ляпали в тиші пароплавні колеса по синіх водах.

Іван Ілліч лежав під капітанським містком на гарячій палубі. Він був босий, у ситцевій непідперезаній сорочці; золотиста щетина відросла у нього на щоках. Він розкошував, як кіт на сонці, втішався тишею, вологим запахом болотяних квітів, що повівав з низького берега, сухим тирсовим рухом степів, неосяжними потоками світла. Це був розкішний відпочинок.

Пароплав віз зброю і патрони для партизанів степових повітів. Червоноармійці, що супроводили вантаж, розімлівали від повітря, — деякі спали, деякі, виспавшись, співали пісень, дивлячись на прозорі води. Командир загону, товариш Хведін, чорноморський матрос, по кілька разів на день брався соромити бійців за несвідомість, — вони сідали, лягали коло нього, підперши щоки.

— Повинні ви зрозуміти, братішки, — говорив він їм хриплуватим голосом, — не воюємо ми з Денікіним, не воюємо ми з отаманом Красновим, не воюємо ми з чехословаками, а воюємо ми з усією кривавою буржуазією обох півкуль… Світового буржуя треба бити на смерть, поки він остаточно не набрався сили… Нам, ррруським (слово це він вимовляв виразно і форсисто), нам співчувають кровні брати, пролетарі всіх країн. Вони ждуть одного, — щоб ми доконали у себе паразитів і пішли підсобляти їм у класовій боротьбі… Це без слів зрозуміло, братішки. Як сміливішого за ррруського солдата не було на світі, — сміливіший тільки моряк-червонофлотець, так що у нас всі шанци. Зрозуміло, красавці? Це арифметика, що я кажу. Сьогодні бої під Самарою, а через недовгий час бої будуть на всіх материках…

Хлопці слухали, дивлячись йому в рот. Хто-небудь зауважував спокійно:

— Еге ж… Заварили кашу… На весь світ!

З лівого боку засиніли Хвалинські гори. Товариш Хведін дивився в бінокль. Городок Хвалинськ, лінивий і сонний, ясніше проступав за купами дерев. Тут повинні були брати нафту.

Сивенький капітан став коло стернового. Ріка розділялась на три річища, обходячи наносні верболозні острови, фарватер був примхливий. Хведін підійшов до капітана.

— В місті жодної душі не видно, що воно за штука?

— Нафту треба нам брати обов’язково, як хочете, — сказав капітан.

— Треба, то підчалюй.

Пароплав, що проходив коло самого острова, де гілля осокорів майже торкалося колісних кожухів, загудів, почав завертати. В цей час з острова, з густого верболозу, закричали розпачливі голоси:

— Стій! Стій! Куди ви йдете?

Хведін висмикнув з кобури револьвер. Команда відхлинула від борту. Закипіла вода під пароплавними колесами.

— Стій же, стій! — кричали голоси. Шумів верболіз, якісь люди пробрались до берега, з’явилися червоні, схвильовані обличчя, махаючі руки. Всі показували на місто. Нічого за шумом не можна було розібрати. Хведін покрив, нарешті, всіх морськими словами. Але й без того стало все зрозуміло… В місті коло пристані з’явились димки, по річці розкотилися постріли. Хвалинськ був зайнятий білогвардійцями. Виявилося, що люди на острові — залишки гарнізону, який утік з міста, частково — місцеві партизани. Деякі з них були озброєні, але патронів не було.

Червоноармійці кинулись у каюти по гвинтівки. Хведін сам став за капітана і лаявся на всю водну широчінь такими прокльонами, що люди на острові зразу заспокоїлись, на обличчях з’явились усмішки. Хведін зопалу хотів був зразу атакувати місто в лоб з пароплава, висадити десант і розправитися. Але його спинив Іван Ілліч. В короткій суперечці Телєгін довів, що атака без підготовки неможлива, що неодмінно її треба комбінувати з обхідним рухом, і що Хведін не знає сил противника, і — може, у них артилерія?

Хведін тільки заскреготав зубами, але погодився. Нароплав під пострілами спускався заднім ходом по течії і зайшов із західного боку острова, звідки місто було закрите ліском. Тут ошвартувалися. Люди з острова висипали на піщаний берег, — було їх чоловік з п’ятдесят, обдерті, розпатлані.

— Та ви слухайте як слід, чорти, що ми вам говорити будемо, — кричали вони.

— До нас на підмогу Захаркін іде з пугачовськими партизанами.

— Ми ще позавчора до нього ходака послали.

І вони розповіли, що позавчора місцеві буржуї збройним наскоком зненацька захопили Совдеп, телеграф і пошту. Офіцери начепили погони, кинулись до арсеналу, відібрали кулемети. Озброїлись гімназисти, купчики, чиновники, навіть соборний диякон бігав по вулиці з мисливською рушницею. Ніхто не сподівався перевороту, не встигли вхопити гвинтівки.

— Наші командири розбіглися, продали командири…

— Ми — як барани, метаємось.

— Ех, ви! — тільки й сказав на це Хведін. — Ех, ви, сухопутні!..

На березі всі спільно стали радити військову раду. Телєгіна обрали секретарем. Поставили питання: відбирати Хвалинськ у буржуїв чи не відбирати? Вирішили відбирати. Питання друге: ждати пугачовських партизанів чи брати місто своєю силою? Тут засперечалися. Одні кричали, що треба ждати, бо у пугачовців є гармата, другі кричали, що ждати не можна — з хвилини на хвилину зверху з Самари підбіжать білі пароплави. Хведіну обридли суперечки, — махнув рукою:

— Ну, годі горло дерти, товариші. Ухвалено одноголосно: до вечора щоб Хвалинськ був наш. Запротоколь, товаришу Телєгін.

В цей час на лівому березі, на кручі, з’явилися верхівці: спочатку вискочили двоє, потім четверо, побачили пароплав — кудись поскакали. Потім зразу весь берег заряснів вершниками, на сонці блищали широкі списи, зроблені з кіс. Хвалинські почали кричати:

— Ге-еее-й, чиї будете-е-е?

Звідти відповіли:

— Загін Захаркіна, пугачовської селянської армії…

Хведін узяв рупор, надуваючи шию, загудів:

— Братішки, ми вам зброю привезли, махай на острів… Хвалинськ будемо брати…

Звідти закричали:

— Гаразд!.. У нас гармата є… Гони сюди пароплав…

Вершники на березі були одним із загонів партизанської селянської армії, що билася в самарських степах проти волостей, які визнали владу самарського тимчасового уряду.

Армія виникла зараз же після того, як чехословаки зайняли Самару. Місто Пугачовськ, — колись Миколаївськ, — стало центром формування. Сюди збиралися всі гарячі голови, хто охочий був поїздити на конях, всі, хто загнаний був знаменитим земельним скупником Шехобаловим на злиденний селянський наділ, всі, хто судився за землю з багатющими уральськими станичниками, всі, у кого через край перехлюпувалась душа, народжена в безкраїх степах, де вільно шумить пшениця, де селянин, поганяючи неквапливих волів, іде за важким плугом.

Противник виникав усюди, як степовий міраж. В селі збирався сход, багатенькі мужики, унтер-офіцери царської армії, приїжджі з Самари переодягнені агітатори кричали, що нема такого закону, щоб бідняк, батрак, безземельний бродяга сідав правити волостю, брав у заможних селян землю і хліб. І сход ухвалював надсилати в сусідні села ходаків, щоб окопувались. Зразу піднімалась ціла волость, витягали з потайних місць зброю, проорювали плугом борозни на кордоні, копали окопи на десятки верст.

В деяких місцях проголошувалась республіка з підпорядкуванням самарському центру. Охорона території доручалась кінноті, піхота мобілізувалась тільки в разі нападу червоних. Для озброєння кінноти придатні були коси, — їх сторч прив’язували до тичок. Такі куркульські армії були страшні. Вони з’являлися несподівано з степового марева, налітали в хмарах куряви на цепи й кулемети червоних. Тут билися свої: брат на брата, батько на сина, кум на кума, — значить, без страху і нещадно. Розбивши червоних, кіннота озброювалась кулеметами й гвинтівками, але кіс не кидала.

Ні літописів, ні воєнних архівів не залишилось від цієї великої селянської війни в самарських степах, де ще збереглися в пам’яті походи Омеляна Пугачова. Хіба тільки на храм засперечаються за відром горілки батько з сином про колишні бої, докоряючи один одному за стратегічні помилки.

— Пам’ятаєш, Яшко, — скаже батько, — почали ви в нас гатити під Колдибанню з гармати? Неодмінно, думаю, це мій Яшка, сучий син… От же свого часу вух йому не поодривав. А здорово ми вас наполохали… Добре, що ти мені тоді не попався…

— Хвались, хвались! А взяла наша…

— Нічого, при нагоді — знову розійдемось.

— Що ж, і розійдемось… Ти як був куркуль, так і своєю кривавою точкою зору і лишився.

— Вип’ємо, синку!

— Вип’ємо, тату!

Пароплав підійшов до лівого берега. Кинули трап, і на борт піднявся командир пугачовського загону Захаркін. Чоловік із закарлюченим носом, як у орла стерв’ятника. Він був такий дужий і кремезний, що сходні затріщали під ним. Злинялий френч його тріснув під пахвами. По високих чоботях била крива шабля. Його старші брати, селяни Утевської волості, командували вже дивізіями.

За ним піднялося шестеро партизанів — командний склад, — одягнені мальовничо й незвичайно: вилинялі, в дьогтеві й поросі сорочки, розстебнуті коміри, у того валянки з шпорами, у того — личаки; кулеметні стрічки, гранати за поясом, німецькі плоскі штики, обрізи.

Захаркін і Хведін зустрілись на капітанському містку, потиснули руки — один дужче за одного. Почастували один одного цигарками. Хведін коротко ознайомив з воєнною обстановкою. Захаркін сказав:

— Я знаю, хто в Хвилинську воду каламутить, — Кукушкін, голова земської управи… Мені б цю сволоту живим узяти.

— А як у вас з гарматою, — сказав Хведін, — справна?

— Стріляє, але прямою наводкою, без прицілу, націляємось через дуло. Зате б’є, проклята: бахнеш — дзвіниця або водокачка в дрізки!

— Гаразд. А про десант і обхідний рух як думаєте, товаришу Захаркін?

— Кінноту перекинемо на той берег. Пароплавик оцей може перевезти сотню бійців?

— Заіграшки, — за два рейси.

— Ну, тоді й говорити нічого. Смеркне — перекинемо кінний десант трохи вище міста. Гармату поставимо на пароплав. А на світанку атакуємо.

Хведін доручив Івану Іллічу командувати стрілецьким десантом, який призначався для удару — в лоб по жристанях. Смерком пароплав обережно, без вогнів, пішов бічним річищем Волги вздовж острова. В тиші чути було тільки голос матроса, що вимірював глибину.

Слідом за пароплавом ішли по березі й пугачовці. Хвалинським була роздана зброя, вони лежали на піску. Телєгін ходив коло самої води, поглядаючи, щоб не курили, не запалювали вогню. Ледве чутно хлюпотіла ріка об пісок. Пахло болотяними квітами. Дзвеніли комарики. Люди на піску принишкли.

Ніч ставала все чорніша, все оксамитніша, обсипалася зірками. З степового берега повівало духом сухого полину, булькотіли перепелиці: «Спать пора…» Іван Ілліч ходив вздовж води, розганяючи сон.

Коли ніч переламалась, небо втратило оксамитну чорноту і далеко з-за ріки закукурікали півні, — по воді, що ледве задиміла туманом, заляпали колеса. Підходив пароплав. Іван Ілліч оглянув барабан револьвера, підтягнув паска на штанах і пішов вздовж сонних, поляскуючи їх паличкою по ногах:

— Товариші, прокидайтесь.

Люди очманіло схоплювались. Тремтячи від холоду, підводились, не зразу добираючи спросоння, що воно має бути… Багато хто пішов пити, опускаючи голову в воду. Телєгін командував стиха. Треба було наносити прикриття, — бійці почали стягати сорочки, насипали їх піском і укладали вздовж фальшборту. Працювали мовчки, — було не до жартів.

Починало розвиднятися. Приготування закінчились. Невелику гірську заіржавлену гармату встановили на носі. П’ятдесят бійців піднялися на борт, лягли за мішками. Хведін став на штурвал:

— Вперед, самий повний!

Закипіла вода під колесами. Пароплав швидко обійшов острів і головним річищем побіг на місто. Там дене-де жовтіли вогники. Позаду вимальовувалась невиразна лінія гір, укрита ніччю. Тепер голосно чути було крики півнів.

Іван Ілліч стояв коло гармати. Він ніяк не міг уявити собі, що зараз треба буде стріляти в цю споконвічну тишу. Хвалинський житель, що взявся бути навідником коло гармати, смирний, схожий на дячка-риболова, сказав лагідним голосом:

— Дорогий товаришу командир, а що, — чи не вдарити нам по пошті? Якраз добре… Бачите — два вогники жовтіють…

— Вдарити по пошті! — гримнув у рупор голос Хведіна. — Готовсь! Гармата! Прямою наводкою!

Бомбардир присів, дивлячись крізь ствол гармати, — навів його на вогники. Заклав снаряд. Обернувся до Телєгіна:

— Товаришу дорогий, одійдіть трошки, бо розірвати може цю штуку…

— Вогонь! — гримнув Хведін.

Відскочивши, засліпила, вдарила гармата, покотився по воді гуркіт, луною озвався в горах. Недалеко того місця, де жовтіли вогники, блиснув розрив, і друга луна покотилася по горах.

— Вогонь, вогонь! — кричав Хведін, крутячи штурвал. — З лівого борту частий вогонь! Залпами, залпами по сволочах!

Він тупотів ногами, шаленів, гримів якимись дикими словами. З борту вистрілили безладним залпом. Хвалинський берег швидко наближався. Бомбардир акуратно зарядив і знову вистрілив, — було видно, як полетіли тріски від якогось сарая. Тепер виразно виступали обриси дерев’яних будинків, садки, дзвіниці.

Внизу на пристанях почали спалахувати голочки вогню з гвинтівок. І ось те, чого побоювався Телєгін, залунало: виразно, поквапливо застукотів кулемет. Звично підігнулись пальці на ногах, немов у всьому тілі стиснулись судинки. Телєгін присів коло гармати, показуючи бомбардирові на довгу будівлю на схилі гори.

— Спробуй-но влучити он у той ріг, де кущі…

— Ех-хе-хе, — сказав бомбардир, — будиночок хороший, та вже нехай.

Третій раз ударила гармата. Кулемет на хвилинку вщух і застукотів у другому вже місці, вище. Пароплав крутим поворотом підбігав до пристані. Високо — по трубі, по щоглі — різонуло кулями.

— Не дожидай причалу, стрибай! — кричав Хведін. — Ура, хлопці!

Заскрипів, затріщав борт конторки. Телєгін вискочив першим, обернувся до хлопців, що повзли через борти:

— За мною! Ура!

І побіг сходнями на берег. За ним загорлала юрба. Стріляли, бігли, спотикались. Берег був порожній. Начебто в садові зарості метнулося кілька постатей. Де-неде стріляли з дахів. І вже зовсім далеко на пагорках застукотів з перебоями, замовк і ще разів зо два стукнув кулемет. Противник не приймав бою.

Телєгін опинився на якомусь нерівному майдані. Ледве переводячи дух, оглядався, збирав людей. Підошви босих ніг пашіли, — мабуть, поздирав шкіру об каміння. Пахло пилом. Дерев’яні будинки стояли з зачиненими віконницями. Не ворушилось навіть листя на бузку й акації. В двоповерховому будинку на розі, з провінціальною невеликою баштою, на балконі висіли на вірьовці чотири пари підштанків. Телєгін подумав: «Це поцуплять». Місто, здавалось, міцно спало, і бій, біганина, крики — тільки приснилися.

Телєгін запитав, де поштамт, телеграф, водокачка, і послав туди загони по десять чоловік. Бійці пішли, все ще нашорошені, відскакуючи, беручи на приціл гвинтівки кожне шарудіння. Противника ніде не було виявлено. Вже почали співати шпаки, і з дахів злітали голуби.

Телєгін із загоном зайняв Совдеп, кам’яну будівлю з облупленими колонами. Тут двері були навстіж, у вестибюлі валялася зброя. Телєгін вийшов на балкон. Під ним лежали пишні сади, давно не фарбовані дахи, курні безлюдні вулички. Провінціальна тиша. І раптом вдалині задзвонили на сполох: тривожний, частий, гучний голос дзвона полетів над містом. Там, звідки линув мідний крик про допомогу, почалася часта стрільба, вибух ручних гранат, крики, важкий кінський тупіт і вереск. Це десант Захаркіна перепинив дорогу противникові, що відступав у гори. Потім провулком, цокаючи підковами, проскакали вершники. І знову все затихло.

Іван Ілліч не поспішаючи пішов униз, до пароплава, доповісти, що місто зайняте. Хведін, вислухавши рапорт, сказав:

— Радянська влада відновлена. Робити нам більше тут нічого. Попливли далі. — Старичка-капітана, ледве живого від страху, він по-братерському ляпнув по спині: — Діждався, понюхав пороху. Так-то воно, брат… Передаю командування, ставай на вахту.

Під стукіт машини, дзюрчання води Телєгін проспав до вечора. Над річкою розлився захід прозоро-імлистою загравою. На кормі неголосно співали — з підголосками, що линули в ці пустинні простори. Марна краса вечірньої заграви лягала на береги, на ріку, лилася в очі, в душу.

— Ей, братішки, чого зажурились? Коли вже співати, то веселої! — крикнув Хведін. Він теж виспався, випив чарку спирту і тепер походжав по верхній палубі, підтягаючи штани. — Сизрань би нам ще взяти! Як, товаришу Телєгін? От би відчубучити…

Він вишкіряв білі зуби, раз у раз реготав. Плювати йому було на всі небезпеки, на смуток заволзьких заходів сонця, на смертну кулю, яка де-небудь чигає на нього, — чи в бою, чи з-за рогу… Жадоба життя, гаряча сила так і закипали в ньому. Палуба тріщала під його голими п’ятами:

— Зажди трохи, і Сизрань, і Самару візьмемо, наша буде Волга…

Заграва припадала попелом. Пароплав біг без вогнів. Вечір ліг на береги, вони розпливлися. Хведін, не знаючи, куди подіти силу, запропонував Івану Іллічу зіграти в карти:

— Ну, не хочеш на гроші, давай у носи… Тільки як бити, то вже бити.

В капітанській каюті сіли грати в носи. Хведін гарячився, нагнав до трьохсот носів, від надмірного запалу мало був не змахлював, але Іван Ілліч дивився пильно: «Ні, брат, не з дурнями граєш». І виграв. Умостившись зручніше на табуретці, Телєгін почав бити заяложеними картами. У Хведіна ніс зразу став як буряк.

— Ти де оце вчився?

— В полоні у німців вчився, — сказав Телєгін. — Морди не одвертай. Двісті дев’яносто сім.

— Ти дивись… Без протягу бий… А то я — з шпалера…

— Брешеш, останні три треба з протягом.

— Ну, бий, чортяко…

Але Телєгін не встиг ударити. В каюту увійшов капітан. Щелепа у нього стрибала. Кашкета тримав у руці. По сірій лисині спливали краплі поту.

— Як хочете, панове товариші, — сказав він з розпачем, — я готовий на все… Але, як хочете, далі не поведу… Адже на певну смерть…

Кинувши карти, Хведін і Телєгін вийшли на палубу. З лівого борту попереду яскраво горіли, як зорі, електричні вогні Сизрані. Величезний теплохід, весь яскраво освітлений, повільно посувався вздовж берега: простим оком можна було розглянути на кормі величезний білий андріївський прапор, чималі обриси гармат, постаті офіцерів, що походжали по палубі…

— Не можу вертатися, товариші. Хоч тут що, а треба пройти, — зашепотів Хведін. — Нам аби проскочити до Батраків, там ошвартуємось, вивантажимось…

Він наказав усій команді сісти в трюм, бути готовою до бою. На щоглі підняли триколірний прапор. Засвітили відмітні вогні. З теплохода помітили нарешті буксир. Короткими свистками наказали уповільнити хід. Голос у рупор пробасив звідти:

— Чиє судно? Куди йдете?

— Буксир «Купець Калашников». Йдемо в Самару, — відповів Хведін.

— Чому пізно засвітили вогні?

— Боїмося більшовиків. — Хведін опустив рупор і стиха Телєгіну — Ех, міну б оце… Писав я їм в Астрахань — вишліть міни… Роззяви радянські…

Після мовчанки з теплохода відповіли:

— Ідіть за призначенням.

Капітан тремтячою рукою надів кашкета. Хведін, вишкірившись, мружачись, дивився на вогні теплохода. Плюнув, пішов у каюту. Там, закурюючи, ламав сірники.

— Іди вже, добивай, чортяко! — крикнув він до Телєгіна.

Через годину Сизрань залишилася позаду. Недалеко від Батраків Телєгіна спустили в шлюпку. На станції Батраки він сів у дванадцятигодинний поїзд і о п’ятій після полудня ішов з самарського вокзалу на квартиру лікаря Булавіна. На ньому знову був пом’ятий і порваний френч з підполковницькими погонами. Поляскуючи по халяві паличкою, тією самою, якою під Хвалинськом уночі піднімав партизанів, він з величезною цікавістю, як давно невидане, прочитував по дорозі театральні афіші, відозви, об’яви, — всі вони були двома мовами — російською, з буквою ять, і чеською…

Підвівшись з бокалом лимонаду, Дмитро Степанович Булавін витягнув з-за жилета салфетку, пожував для гідності губами і голосом значливим і глибоким, набутим за останній час на посту товариша міністра, почав промову:

— Панове, дозвольте й мені…

Банкет давався представникам міста з приводу переможного походу армії Установчих зборів на північ. Зайняті були Сімбірськ і Казань. Більшовики, здавалось, остаточно втрачали середнє Поволжя. Під Мелекесом залишки Червоної кінної армії, на три з половиною тисячі шабель, відчайдушно пробивалися з оточення. В Казані, взятій чехами з наскоку, було захоплено двадцять чотири тисячі пудів золота, на суму понад 600 мільйонів карбованців, — більш як половина державного золотого запасу. Факт цей був такий неймовірний, грандіозний, що всі його невичерпні наслідки ще не цілком могли збагнути уми.

Золото було в дорозі до Самари. Ніхто ще напевно не накладав на нього владної руки, але чехи начебто вирішили віддати його самарському комітетові членів Установчих зборів, комузу. Самарське купецтво мало про долю золота свою думку, але поки що її не висловлювало. Почуття ж до переможців чехів досягли найвищої міри запалу.

Банкет був багатолюдний і галасливий. Дами самарського товариства, — а серед них були такі зірки, як Аржанова, Курліна і Шехобалова, власниці п’ятиповерхових млинів, елеваторів, пароплавних компаній і цілих повітів чорноземних перелогів, — дами, що виблискували брильянтами завбільшки як волоський горіх, в туалетах, якщо не зовсім уже й модних, то, в усякому разі, вивезених у свій час з Парижа й Відня; сміхотливий квітник цих дам обступив героя подій, командуючого чеською армією капітана Чечека. Як усі герої, він був божественно простий і чемний. Правда, його кремезному тілу було трохи жаркувато, тісний комір бездоганно пошитого френча врізувався в червону шию, але молоде повнокровне обличчя, з короткими рудими вусиками, з блискучими очима, так і просилось на поцілунок в обидві рум’яні щоки. Чарівна усмішка не сходила з його вуст, наче він одігнав від себе всяку славу, наче товариство дам в тисячу разів було приємніше йому, ніж грім перемог і здобуття губернських міст з поїздами золота.

Навпроти нього сидів гладкий, середніх літ військовий з білим аксельбантом. Яйцеподібний череп його був голий і масивний, як опора влади. На оббритому гладкому обличчі вартими уваги здавались товсті губи: він не перестаючи жував, звівши докупи брівні мускули, пильно поглядав на різноманітні закуски. Чарочка зникала у його великій руці, — видно, він звик більше до склянки. Коротко, закидаючи голову, випивав. Розумні голуйі ведмежі очиці його не спинялися ні на кому, немов він був тут насторожений. Військові схилялися до нього з особливою увагою. Це був недавній гість, герой уральського козацтва, оренбурзький отаман Дутов.

Недалеко від нього, між двома гарненькими жінками, блондинкою і шатенкою, сидів французький посол, мосьє Жано, у світло-сірій візитці, у сліпучій білизні. Маленьке личко його, з розкішними вусами і гострим носиком, було дуже поблякле. Він гортанно тріщав, схиляючись то до напівоголених принад шатенки (вона ударяла його за це квіткою по руці), то до перлово-рожевого плеча блондинки, що реготала так, ніби француз її лоскотав. Обидві дами розуміли по-французьки, тільки коли говорять повільно. Було очевидно, що жіночі принади звели з розуму бідолаху Жано. Але це не перешкоджало йому під час коротких пауз звертатися до солідного власника млинів Брикіна, який тільки що приїхав з Омська, або підняти бокал за доблесні вчинки отамана Дутова. Інтерес, що його виявляв мосьє Жано до сибірського борошна й оренбурзького м’яса та масла, вказував на його палку відданість білому рухові; в хвилини продовольчих утруднень французький посол завжди міг запропонувати урядові півсотні вагонів борошна та іншого… Знаходились скептичні особи, які твердили, що не завадило б, як це робиться всяким порядним урядом, запропонувати мосьє Жано подати повністю вірчі посольські грамоти… Але уряд вважав кращим шлях більш тактовний — довір’я до союзників.

За столом був ще один вартий уваги іноземець — смуглявий, бистроокий синьйор Пікколоміні (він запевняв, що це його справжнє прізвище). Він представляв у своїй особі дещо невиразно італійську націю, італійський народ. Короткий голубий мундир його був розшитий срібним шнуром, на плечах погойдувались величезні генеральські еполети. Він формував у Самарі спеціальний італійський батальйон. Уряд розводив руками: «Де він тут знайде італійців? Чорт його знає», — але гроші давав: все-таки союзники. В буржуазних колах йому значення не надавали.

Уряд не був присутній на цьому банкеті, крім безпартійних — лікаря Булавіна й помічника начальника контррозвідки Семена Семеновича Говядіна, який високо пішов угору по службі. Час обопільного захоплення, коли скидали більшовиків, минув. Члени уряду комузу, — всі до єдиного твердокам’яні есери, — верзли таку нісенітницю про завоювання революції, що тільки чехи, які ні чорта не розуміли в російських справах, могли ще їм вірити. Звичайно, на перший час, — коли робили переворот і треба було заспокоїти робітників і селян, — есерівський уряд був навіть чудовий. Самарське купецтво само повторювало есерівські лозунги. Але ось уже й Волгу звільнили від Хвалинська до Казані, і Денікін завоював мало не весь Північний Кавказ, і Краснов підходить до Царицина, і Дутов розчистив Урал, і в Сибіру як день, так виникають грізні білі отамани, — а ці нечесані голодранці Вольський, Брушвіт, Климушкін з товаришами, що засідають у пишному палаці самарського предводителя дворянства, і досі не можуть заспокоїтись: як би це їм все-таки довести до Установчих зборів. Тьху! І велике купецтво рішуче стало переходити на інші лозунги — простіші, міцніші, зрозуміліші…

Дмитро Степанович говорив, звертаючись головним чином до іноземців:

— … У змії висмикнуто жало. Цей феноменальний, поворотного значення факт недостатньо врахований… Я говорю про шістсот мільйонів золотих карбованців, що знаходяться зараз у наших руках… (У мосьє Жано вуси стали сторч. «Браво!» — крикнув він, потрясаючи бокалом; очі Пікколоміні загорілись, як у диявола). У більшовиків висмикнуто золоте жало, панове… Вони ще можуть кусати, але вже не смертельно. Вони можуть погрожувати, але їх не більше злякаються, ніж жебрака, який вимахує костуром… У них більше нема золота — нічого, крім друкарського верстата…

Брикін, купець з Омська, раптом роззявив рота, громогласно зареготав на ці слова і, витираючи салфеткою шию, пробурмотів: «Ох, діла, діла, господи!»

— Панове іноземні представники, — продовжував лікар Булавін, і в голосі його з’явився метал, якого раніш не бувало, — панове союзники… Дружба дружбою, а грошики грошиками… Вчора ми були для вас майже оперетковою організацією, якимось тимчасовим утвором, скажімо, як ота гуля, що неминуче вискакує після удару… (Чечек нахмурився, мосьє Жано й Пікколоміні зробили обурені жести…) — Дмитро Степанович з лукавством усміхнувся. — Сьогодні всьому світові вже відомо, що ми солідний уряд, ми — хранителі золотого державного фонду… Тепер ми договоримось, панове іноземні представники… — Він сердито стукнув кісточками пальців по столу. — Зараз я говорю як приватна особа серед приватних осіб в найінтимнішій обстановці. Але я передбачаю всю серйозність висловлених мною думок… Я передбачаю, як рушать пароплави із зброєю, з мануфактурою в російські гавані… Як виникнуть гігантські білі армії. Як меч суворої кари впаде на зграю розбійників, що верховодять у Росії… Шестисот мільйонів вистачить на це…

Панове іноземні представники! Допомога, широка і щедра — законним представникам російського народу!

Він пригубив з бокала й сів, насупившись і сопучи… Всі за столом гаряче заплескали в долоні. Купець Брикін крикнув:

— Спасибі, брат… Оце правильно, це, брат, по-нашому, без соціалізму…

Устав Чечек, коротко обсмикнув на животі паска:

— Скажу коротко… Ми віддавали і ми віддамо своє життя за щастя братів по крові — росіян… Хай живе велика, могутня Росія, ура!

Тут уже буквально загримів весь стіл від оплесків, дамські простягнуті ручки шалено заплескали серед квітів. Підвівся мосьє Жано. Голова його була благородно відкинута, пишні вуса надавали мужності його обличчю:

— Медам і месьє! Ми всі знали, що благородна російська армія, яка мріяла про славу своїх батьків, була підступно обманута зграєю більшовиків. Вони прищепили їй протиприродні ідеї та бузувірські інстинкти, і армія перестала бути армією. Медам і месьє, не приховаю — був момент, коли Франція завагалася в своїй вірі в щирість російського народу… Цей кошмар розвіявся… Сьогодні тут ми бачимо, що ні, і тисячу разів ні, — російський народ знову з нами… Армія вже усвідомлює свої помилки… Знову російський богатир готовий підставити свої груди під свинець нашого спільного ворога… Я щасливий у моїй новій певності…

Коли вщухли оплески, схопився, потрясаючи густими еполетами, Пікколоміні. Але тому, що ніхто з присутніх не розумів по-італійськи, то йому просто повірили, що він — за нас, і купець Брикін поліз до нього — чорненького й маленького — цілуватися. Потім були промови представників капіталу. Купецтво висловлювалось туманно й пишномовно, — більше кивали на Сибір, звідки повинно прийти визволення… Наприкінці упросили отамана Дутова сказати слівце. Він відмахувався. «Та ні ж бо, я воїн, я говорити не вмію…»

Проте він важко підвівся серед мовчання, що миттю запанувало в залі, зітхнув:

— Що ж, панове! Допоможуть нам союзники — добре, не допоможуть — якось справимося з більшовиками своїми силами… Аби гроші… Отут, панове, крил нам не підрізуйте…

— Бери, отамане, бери нас з тельбухами, нічого не шкодуємо, — в крайньому захваті загорлав Брикін.

Банкет удався. Після офіціальної частини до чорної кави були подані закордонний коньяк і лікери. Було вже пізно. Дмитро Степанович пішов по-англійськи — не прощаючись.

Коли Дмитро Степанович, під’їхавши до себе на машині, відчиняв парадні двері, до нього швидко підійшов офіцер.

— Пробачте, ви — лікар Булавін?

Дмитро Степанович оглянув незнайомого. На вулиці було темно, він розглянув тільки підполковницькі погони. Пожувавши губами, лікар відповів:

— Так… Я — Булавін.

— Я до вас у дуже, дуже важливій справі… Розумію — неприйомна година… Але я вже заходив, дзвонив три рази.

— Завтра в міністерстві після одинадцятої.

— Благаю вас, сьогодні. Я виїжджаю з нічним пароплавом.

Дмитро Степанович знову замовк. Було в незнайомому щось надзвичайно наполегливе і тривожне. Лікар знизав плечем:

— Попереджаю: якщо ви про допомогу, то це не через мою інстанцію.

— О, ні, ні. Допомога мені не потрібна!

— Гм… Заходьте.

З передньої кімнати Дмитро Степанович пройшов першим у кабінет і зараз же зачинив двері у внутрішні кімнати. Там було освітлено, видно, хтось із домашніх не спав. Потім лікар сів за письмовий стіл, вказав прохачеві стілець навпроти, похмуро глянув на купу паперів для підпису, засунув пальці між пальці:

— Ну, чим можу служити?

Офіцер притулив до грудей кашкета і тихо, з якоюсь надривною ніжністю промовив:

— Де Даша?

Лікар зараз же стукнувся потилицею об різьбу крісла. Тепер, нарешті, він глянув в обличчя прохача. Років зо два тому Даша прислала аматорську фотографію — себе з чоловіком. Це був він. Лікар раптом зблід, набрезки під очима у нього затремтіли, хрипко перепитав:

— Даша?

— Так… Я — Телєгін.

І він теж зблід, дивлячись в очі лікареві. Опам’ятавшись, Дмитро Степанович, замість природного привітання зятеві, якого бачив уперше в житті, театрально змахнув руками, промимрив якийсь невиразний звук, наче видавив кволий регіт:

— Он як… Телєгін… Ну, як же ви?

Від несподіванки, мабуть, не потиснув навіть руки Івану Іллічу. Кинув на ніс пенсне (не колишнє, в нікелевій оправі, тріснуте, а солідне, золоте) і, заметушившись, навіщось почав висувати шухляди стола, повні паперів.

Телєгін, нічого не розуміючи, здивовано стежив за його рухами. Хвилину тому він готовий був розказати про себе все як рідному, як батькові… А тепер подумав: «Чорт його знає — може, він догадується… Можливо, поставлю його в жахливе становище: що не кажи — міністр…» Схиливши голову, він сказав зовсім уже тихо:

— Дмитре Степановичу, я більш як півроку не бачив Даші, листи не доходять… Зовсім не знаю — що з нею.

— Жива, жива, благоденствує! — лікар нагнувся майже під стіл, до нижніх шухляд.

— Я в Добровольчій армії… Б’юся з більшовиками з березня місяця… Тепер командирований штабом на північ з секретним дорученням.

Дмитро Степанович слухав із зовсім диким виглядом, і раптом, при слові «секретне доручення», усмішка пробігла під його вусами:

— Так, так, а в якому полку зволите служити?

— В Солдатському, — Телєгін почував, як кров заливає йому обличчя.

— Ага… Значить, є такий у Добровольчій армії… А надовго до нас завітали?

— Сьогодні вночі їду.

— Чудово. А куди саме? Пробачте, — це військова таємниця, не наполягаю… Інакше кажучи — в справах контррозвідки?

Голос Дмитра Степановича зазвучав так дивно, що Телєгін, незважаючи на страшенне хвилювання, здригнувся, насторожився. Але лікар у цей час знайшов те, чого шукав:

— Дружина ваша в доброму здоров’ї. Ось, почитайте, одержав від неї минулого тижня… Тут і вас стосується. Лікар кинув перед Телєгіним кілька аркушів паперу, списаних розгонистим Дашиним почерком. Ці неправильні, безцінні букви так і попливли перед очима у Івана Ілліча. — Я, пробачте, на хвилину вийду. Та ви сідайте зручніше.

Лікар швидко вийшов, зачинив за собою двері. Останнє, що чув Іван Ілліч, це були його слова, відповідь комусь з домашніх:

— … та так, один прохач…

З їдальні лікар пройшов у темний коридорчик, де був телефон старовинної конструкції. Стоячи обличчям до стіни, покрутивши телефонну ручку, він попросив півголосом номер контррозвідки і викликав до апарата особисто Семена Семеновича Говядіна.

Дашин лист був написаний чорнильним олівцем, букви чим далі, тим ставали більші, рядки все крутіше загинались донизу:

Іван Ілліч зупинився, передихнув, повільно перегорнув сторінку:

Іван Ілліч витягнув хустинку, витер обличчя, потім очі і продовжував читати:

Іван Ілліч підвів голову. За дверима, що вели в прихожу, почулися обережні кроки кількох чоловік, шепіт. Дверна ручка повернулась. Він швидко схопився, оглянувся на вікна…

Вікна лікаревої квартири були, по-провінціальному, невисоко над землею. Середнє було відчинене. Телєгін підскочив до нього. На асфальті лежала довга, як циркуль, людська тінь і ще довша від неї — тінь гвинтівки.

Все це сталося за якусь частку секунди. Ручка вхідних дверей повернулась, і в кабінет увійшли зразу, плічо-пліч, двоє молодців міщанського вигляду, в картузиках, у вишиваних сорочках. Позад них моталось рудобороде, вегетаріанське обличчя Говядіна. Перше, що побачив Телєгін, коли вони кинулись у кабінет, три спрямованих на нього револьверних дула.

Це сталося в наступну частку секунди. Досвідом військової людини він зрозумів, що відступати, маючи на плечах сильного й нерозбитого противника, — нерозумно. Перекинувши браунінг у ліву руку, він зірвав з пояса, з-під френча, невелику гранатку, до якої був прикручений лист Гимзи, і, весь налившись кров’ю, закричав, зриваючи голосові зв’язки:

— Кидай зброю!

І вигук цей, дуже зрозумілий, і весь вигляд Івана Ілліча були такі промовисті, що молодці збентежились і трохи подались назад. Вегетаріанська фізіономія майнула вбік. Ще секунда була виграна… Телєгін з піднятою гранатою навис над ними:

— Кидай…

І тут трапилось те, чого ніхто з присутніх, а особливо Телєгін, ніяк уже не міг сподіватись… Негайно слідом за другим його вигуком за горіховими суцільними дверима, що вели з кабінету у внутрішні кімнати, залунав болісний крик, жіночий голос вигукнув щось з розпачливою тривогою… Горіхові двері відчинились, і Телєгін побачив Дашині розширені очі, пальчики її, що вчепилися за одвірок, худеньке обличчя, що все тремтіло від хвилювання.

— Іване!..

Біля неї опинився лікар, схопив її за боки, відтягнув, і двері зачинилися… Все це за одну мить перевернуло наступально-оборонні плани Івана Ілліча… Він стрибнув до горіхових дверей, з усієї сили плечем штовхнув їх, щось у них тріснуло, — і він ускочив у їдальню… Він ще тримав у руці знаряддя вбивства… Даша стояла коло стола, вхопившись коло шиї за вилоги смугастого халатика, горло її рухалось, наче вона ковтала щось. (Він помітив це з пекучою жалістю). Лікар задкував, — вигляд у нього був переляканий, настовбурчений.

— На допомогу! Говядін! — просичав він зім’ятим голосом. Даша прожогом побігла до горіхових дверей і повернула в них ключ:

— Господи, як це жахливо!

Але Іван Ілліч зрозумів її слова інакше: справді, жахливо було вдиратися до Даші з цими штуками. Він поквапливо сунув револьвер і гранатку в кишені. Тоді Даша схопила його за руку. «Ходімо», — і потягла в темний коридорчик, а з нього — у вузьку кімнатку, де на стільці горіла свічка. Кімната була гола, тільки на цвяху висіла Дашина спідниця та коло стіни — залізне ліжко з пом’ятими простинями.

— Ти одна тут? — пошепки спитав Телєгін. — Я прочитав твого листа.

Він озирався, губи, розтягнуті в усмішку, тремтіли. Даша, не відповідаючи, тягла його до відчиненого вікна:

— Втікай, та втікай же, ти збожеволів!..

З вікна невиразно було видно двір, тіні й дахи будівель, що збігали до річки, внизу — вогні пристаней. З Волги віяв вологий вітрець, що гостро пахнув дощем… Даша стояла, вся торкаючись Івана Ілліча, підвівши перелякане обличчя, напіврозтуливщи рота…

— Прости мені, прости, втікай негайно, Іване, — пробурмотіла вона, дивлячись йому в зіниці.

Як йому було відірватись? Зімкнулось довге коло розлуки. Уникнув тисячі смертей, і ось дивиться в найдорожче обличчя. Він нагнувся і поцілував її.

Холодні губи її не відповідали, тільки затремтіли:

— Я тебе не зрадила… Даю слово честі… Ми зустрінемось, коли буде краще… Але — втікай, втікай, благаю…

Ніколи, навіть у щасливі дні в Криму, він не любив її так сильно. Він стримував сльози, дивлячись на її обличчя:

— Дашо, ходім зі мною… Ти розумієш. Я буду ждати тебе за річкою, — завтра вночі…

Вона затрясла головою, в розпачі простогнала:

— Ні… Не хочу.

— Не хочеш?

— Не можу.

— Гаразд, — сказав він, — в такому разі я залишаюсь. — Він відійшов до стіни… Даша ойкнула, схлипнула… І раптом шалено накинулась, схопила за руку, знову потягла до вікна. На двері рипнула хвіртка, обережно хруснув пісок. Даша в розпачі припала головою де рук Івана Ілліча…

— Я прочитав твого листа, — знову сказав він. — Я все зрозумів.

Тоді вона на секунду перестала тягти його, обхопила за шию, припала до обличчя всім обличчям.

— Вони вже у дворі… Вони тебе вб’ють, вб’ють…

Від світла свічки золотилось її розсипане волосся.

Вона здавалася Іванові Іллічу дівчинкою, дитиною, — зовсім такою, як тоді вночі, коли він, ранений, лежав у пшениці і, стискаючи в кулаку грудочку землі, думав про її непокірне й неспокійне, таке тендітне серце.

— Чому не хочеш піти зі мною, Дашо? Тебе тут замучать. Ти бачиш, які тут люди… Краще — всі бідування, але я буду з тобою… Дитя моє… Однаково, ти зі мною в житті і смерті, як моє серце зі мною, так і ти.

Він сказав це тихо і швидко з темного кутка. Даша закинула голову, не випускаючи його руки, — у неї бризнули сльози…

— Вірна буду тобі до смерті… Іди… Зрозумій, я не та, кого ти любиш… Але я буду, буду такою.

Далі він не слухав, — його сп’янила шалена радість від її сліз, від її слів, від її розпачливого голосу. Він так стиснув Дашу, що в неї хруснули кістки.

— Добре, все зрозумів, прощай, — шепнув він. Кинувся грудьми на підвіконник і через секунду, як тінь, посунувся вниз, тільки легко стукнули його підошви по дерев’яному даху сарая.

Даша висунулась у вікно, але нічого не було видно: темрява, жовті вогники вдалині. Обома руками вона стискала груди там, де серце. Ані шелесне на дворі… Але ось з тіні висунулись дві постаті. Пригнувшись, побігли навскоси по двору. Даша закричала, так пронизливо, страшно закричала, що постаті з розгону закрутилися, стали. Мабуть, обернулись до її вікна. І в цей час вона побачила, як у глибині двору через гребінь дерев’яного даху переліз Телєгін.

Даша впала на ліжко ниць. Лежала не ворушачись. Так само раптово схопилась, пошукала туфлю, що спала з ноги, і побігла в їдальню.

В їдальні стояли, готові до бою, лікар з маленьким нікельованим револьвером і Говядін, озброєний наганом. Обидва навперебій спитали Дашу: «Ну, що?..» Вона стиснула кулачок, люто глянула в рижі очі Говядіну.

— Негіднику, — сказала вона і потрясла кулачком перед його блідим носом, — вас таки розстріляють колинебудь, негіднику!

Довге обличчя його пересмикнулось, ще більш зблідло, борода звисла, як нежива. Лікар робив йому знаки, але Говядін весь уже трусився від злості.

— Ці штучки з кулачком облиште, Даріє Дмитрівно… Я зовсім не забув, як ви одного разу зволили вдарити мене, здається, навіть туфелькою… Кулачок ваш сховайте… І взагалі радив би мною не нехтувати.

— Семене Семеновичу, гаєте час, — перебив лікар, продовжуючи робити знаки, але так, щоб Даша не бачила.

— Не турбуйтесь, Дмитре Степановичу, Телєгін від нас не втече…

Даша крикнула, рвонулась:

— Ви не посмієте! (Говядін зараз же загородився стільцем).

— Ну, ми побачимо — посміємо чи ні… Попереджаю, Даріє Дмитрівно, в «Штабі охорони» дуже зацікавлені особисто вами… Після сьогоднішнього інциденту ні за що не ручусь. Коли б не довелося вас потурбувати.

— Ну, ви вже, здається, починаєте забріхуватись, Семене Семеновичу, — сердито сказав лікар, — це вже занадто…

— Все залежить від особистих відносин, Дмитре Степановичу… Ви знаєте мою до вас прихильність, мою давню симпатію до Дарії Дмитрівни…

Даша миттю зблідла. Від усмішки обличчя Говядіна все перекривилось, як у кривому дзеркалі. Він узяв кашкет і вийшов, напружуючи потилицю, щоб зі спини не здаватися смішним. Лікар сказав, сідаючи до стола:

— Страшна людина цей Говядін.

Даша ходила по кімнаті, хрустячи пальцями. Спинилась перед батьком:

— Де мій лист?

Лікар, що намагався відкрити срібний портсигар, засичав крізь зуби, вхопив нарешті цигарку і м’яв її в товстих пальцях, що й досі тремтіли:

— Там… Чорт його знає… В кабінеті, на килимі…

Даша вийшла, зараз же повернулася з листом і знову спинилась перед Дмитром Степановичем. Він закурював, — вогник танцював коло кінчика цигарки.

— Я виконав свій обов’язок, — сказав він, кидаючи сірника на підлогу. (Даша мовчала). — Люба моя, він більшовик, мало того — контррозвідник… Громадянська війна, знаєш, не жарти, тут доводиться жертвувати всім… На те нам і дана влада, народ ніколи не прощає слабостей. (Даша, не поспішаючи, ніби в задумі, почала розривати листа на дрібні клаптики). З’являється, — ясно, як божий день, — вивідати у мене, що йому потрібно, і при зручній нагоді мене ж у колошкати… Бачила, як він озброєний? З бомбою. В дев’ятсот шостому році, на розі Москательної, у мене на очах розірвало бомбою губернатора Блока… Подивилася б ти, що від нього залишилось, — тулуб і шматок бороди. — У лікаря знову затремтіли руки, він жбурнув цигарку, якої не закурив, узяв нову. — Я завжди не любив твого Телєгіна, дуже добре зробила, що з ним порвала… (Даша й на це змовчала).

І почав він з примітивної хитрості, — бачте, зацікавився, де ти…

— Якщо Говядін його схопить…

— Ніякого сумніву, у Говядіна чудова агентура… Знаєш, ти з Говядіним надто вже різко повелася… Говядін неабияка людина… Його і чехи дуже цінять, і в штабі… Часи такі — ми повинні жертвувати особистим… для блага країни, — згадай класичні приклади… Ти ж моя дочка; правда, голова у тебе хоч і з фантазіями, — він засміявся, закашлявся, — але не дурна голова…

— Якщо Говядін схопить його, — сказала Даша хрипко, — ти зробиш усе, щоб врятувати Івана Ілліча.

Лікар швидко глянув на дочку, засопів. Вона стискала в кулачку клаптики листа.

— Ти ж зробиш це, папа!

— Ні! — крикнув лікар, вдаривши долонею по столу. — Ні! Дурниці! Бажаючи тобі ж добра… Ні!

— Тобі буде трудно, але ти зробиш, папа.

— Ти дівчисько, ти просто — дурна! — загорлав лікар. — Телєгін негідник і злочинець, військовим судом він буде розстріляний.

Даша підвела голову, сірі очі її розгорілись так нестерпно, що лікар, засопівши, закрився бровами. Вона підняла, наче погрожуючи, кулачок із стисненими в ньому клаптиками.

— Якщо всі більшовики такі, як Телєгін, — сказала вона, — значить, правда у більшовиків.

— Дурна!.. Дурна!.. — Лікар схопився, затупотів, червоний, тремтячий. — Більшовиків твоїх разом з Телєгіним треба вішати! На всіх телеграфних стовпах… Шкіру дерти з живих!

Але у Даші характер був, мабуть, крутіший, ніж у Дмитра Степановича, — вона тільки зблідла, підійшла до нього близько, не зводячи з нього нестерпних очей.

— Мерзотнику, — сказала вона, — чого ти казишся? Ти мені не батько, божевільний, розбещений тип!

І вона жбурнула в обличчя йому клаптики листа…

Тієї ж ночі на світанку-лікаря розбудили по телефону. Грубуватий, спокійний голос проговорив у трубку:

— Доводжу до відома, що поблизу Самольотської пристані, за борошняним базаром, тільки що знайшли два трупи, — помічника начальника контррозвідки Говядіна і одного з його агентів…

Трубку повісили. Дмитро Степанович роззявив рота, хапаючи повітря, і звалився тут же коло телефону в сильному серцевому припадку.

XI

Армія Сорокіна, розбивши найкращі в Добрармії війська Дроздовського і Казановича, порушила початковий план виходу за Кубань і замість цього, повернувши під Кореневською на північ, почала наступ на станцію Тихорєцьку, де перебував штаб Денікіна.

Десять днів уже тривала нещадна битва. Підбадьорені першими успіхами, сорокінці змітали всі заслони перед Тихорєцькою. Здавалося, тепер ніщо не могло спинити їх нестримного руху. Денікін спішно стягав розкидані по Кубані сили. Лють була така велика, що кожна сутичка кінчалась ударом в штики.

Але з тією ж нестримністю в сорокінській армії йшов і розклад. Загострювалась ворожнеча між кубанськими полками й українськими. Українці і старі фронтовики по дорозі наступу спустошували кубанські станиці, не розбираючи, за білих вони стоять чи за червоних.

Усі поняття плутались. Станичники з жахом бачили, як з-за краю степу в хмарах куряви насуваються полчища. Денікін принаймні платив за фураж, а ці сорокінці — одно — гарячі були на руку. І от молодий сідав на коня і їхав до Денікіна, старий з жінками, дітьми і ско-. тиною — втікав у яри.

Цілі станиці піднімались проти армії Сорокіна. Кубанські полки кричали: «Нас на забій посилають, а іногородні нашу землю грабують!» Начальник штабу армії Бєляков відчайдушно крутився у вирі подій, він тільки хапався за голову, чи ціла вона ще на плечах. Ще б пак! Стратегія летіла к чорту. Уся тактика була — у вістрі штика та в революційній люті. Дисципліну заміняв невідхильний, нестримний рух усіх військових мас. На головнокомандуючого Сорокіна страшно було й дивитись: у ці дні він живився спиртом і кокаїном, — очі його почервоніли, обличчя почорніло, він зірвав голос і, як божевільний, пер вперед на плечах армії.

Сталося неминуче. Добровольча армія, прогартована наскрізь залізною дисципліною, бита і відступаюча, але, як механізм, скоряючись вблі єдиного командування, знов і знов переходила в контратаки, зачіплювалась за кожну зручну складку землі, холодно й уміло вибирала слабкі місця противника. І от, 25 липня під Виселками, за 50 верст від Тихорєцької, розігрався останній, десятий день битви.

Позиції військ Дроздовського і Казановича були навіть гірші, ніж у попередні дні. Тут червоним вдалося зайти в тил, і добровольці потрапляли майже в такий самий мішок, як більшовики під Білою Глиною. Але сорокінська армія була вже не та, що дев’ять днів тому. Запальне напруження спадало, упертість противника вселяла недовір’я, сумнів, відчай, — коли ж кінець, перемога, відпочинок?

О четвертій годині дня сорокінці кинулись в атаку по всьому фронту. Удар був жорстокий. Кругом по всьому обрію ревіли гармати. Густі цепи йшли не лягаючи. Напруження, йетерпіння, лють досягли найвищої міри…

Так почалась загибель армії Сорокіна. Перша хвиля наступаючих була розстріляна і знищена в штиковому бою. Наступні хвилі змішалися під вогнем серед трупів, поранених, падаючих. І тоді трапилось те, чого не можна врахувати, ні збагнути, ні спинити, — все напруження враз зламалось. Бракувало сил, бракувало запалу.

Холодна воля противника продовжувала завдавати розрахованих ударів, збільшуючи замішання… З півночі марковці й кінний полк, з півдня кіннота Ерделі врізалися в перемішані полки. Поповзли броньовики, які різали вогнем, задиміли бронепоїзди білих. Тоді почався відступ, втеча, бійня. До четвертої години весь степ у південному й західному напрямках був укритий відступаючою, знищеною як єдина сила армією Сорокіна.

Начштабу Бєляков силоміць звалив головнокомандуючого в автомобіль. Налиті кров’ю очі Сорокіна були вирячені, рот у піні, чорною рукою він ще стискав вистріляний револьвер. Подірявлений кулями, погнутий автомобіль шалено промчав по трупах і зник за пагорком.

Головна частина розгромленої сорокінської армії відходила на Катеринодар. Туди ж почала відступати з Таманського півострова західна група червоних військ, — так звана Таманська армія під командуванням Кожуха. На її шляху кругом повставали станиці, і тисячі іногородніх — з майном і худобою, — рятуючись від помсти станичників, утікали під захист таманців. Дорогу перепинила біла кіннота генерала Покровського. Оскаженілі таманці розбили, розпорошили її, але однаково рухатись далі — на Катеринодар — було вже неможливо, і Кожух повернув свою армію з обозами біженців круто на південь, в пустельні і трудно прохідні гори, сподіваючись пробитися до Новоросійська, де стояв Червоний Чорноморський флот.

Денікіна тепер ніщо вже не могло спинити. Легко розчищаючи путь, він з усіма силами підійшов до Катеринодара, зайнятого залишками більш уже не існуючої Північнокавказької армії, і з наскоку взяв його запеклим штурмом. Так закінчився «льодовий похід», шість місяців тому початий Корніловим з жменькою офіцерів.

Катеринодар став білою столицею. Багатющі області Чорномор’я спішно очищалися від усього, що шумувало й бушувало. У генералів, які ще недавно власною особою шукали вошей у сорочці, відродились великодержавні традиції, старий імператорський розмах.

Колишній кустарний спосіб провадження війни через добування зброї і вогневого спорядження в бою або наскоком у більшовиків був, звичайно, непридатний для нових, широких планів. Потрібні були гроші, широкий приплив зброї і спорядження, постановка інтендантської частини для великої війни, потужні бази для наступу в глиб Росії.

Епоха домашньої міжусобної війни кінчалась, — в гру вступали ззовні могутні сили.

Особлива й несподівана небезпека постала перед німецьким головним штабом зараз же після перших червневих перемог Денікіна. Більшовики були ворогом, зв’язаним по руках і ногах Брест-Литовським договором. Денікін виявлявся ворогом, ще не дослідженим і не вивченим. З розгромом сорокінської армії Денікін виходив до Азовського моря і до Новоросійська, де з перших чисел травня перебував весь російський військовий флот.

З боку Чорного моря німці не були захищені. Поки флот був у руках більшовиків, вони були спокійні, — на всяку його ворожу дію вони відповіли б переходом через український кордон. Але п’ятнадцять ескадрених міноносців і два дредноути в руках Денікіна були вже серйозною загрозою перетворення Чорного моря на фронт світової війни.

Десятого червня Німеччина пред’явила Радянському урядові ультиматумі за десять днів перевести Чорноморський флот з Новоросійська в Севастополь, де стояв сильний німецький гарнізон. В разі відмовлення Німеччина загрожувала наступом на Москву.

Тоді ж з Одеси начальник штабу австрійських окупаційних військ писав у Відень — міністрові закордоннихсправ:

«Німеччина переслідує на Україні певну господарськополітичну мету. Вона хоче назавжди закріпити за собою безпечний шлях на Месопотамію і Аравію через Баку і Персію.

Шлях на схід іде через Київ, Катеринослав і Севастополь, звідки починається морське сполучення на Батум і Трапезунд.

Для цієї мети Німеччина має намір залишити за собою Крим, як свою колонію, або в якій-небудь іншій формі. Вони ніколи вже не випустять із своїх рук цінного Кримського півострова. Крім того, щоб повністю використати цей шлях, їм необхідно оволодіти залізничною магістраллю, а тому що постачати вугілля з Німеччини цій магістралі і Чорному морю неможливо, то їй необхідно заволодіти найзначнішими шахтами Донбасу. Все це Німеччина так чи інакше забезпечить собі…»

Коли десятого червня в Москві був одержаний німецький ультиматум, Ленін — як завжди, без вагання — розв’язав це тяжке і для багатьох «нерозв’язне» питання. Вирішено було: воювати з німцями зараз ще не можна, але і флоту їм віддавати не можна.

З Москви в Новоросійськ виїхав представник Радянського уряду товариш Вахрамєєв. В присутності делегатів від Чорноморського флоту і всіх командирів він запропонував єдину більшовицьку відповідь на ультиматум: Рада Народних Комісарів надсилає відкрите радіо Чорноморському флоту з наказом іти в Севастополь і здаватися німцям, але Чорноморський флот цього наказу не виконує і топиться на Новоросійському рейді.

Радянський флот — два дредноути і п’ятнадцять ескадрених міноносців, підводні човни й допоміжні судна, приречені Брест-Литовським договором на бездіяльність, — стояв у Новоросійську, на рейді.

Делегати від флоту з’їхали на берег і похмуро вислухали Вахрамєєва, — він пропонував самогубство. Але — куди не кинь, виходить клин: нічого не вдієш, у флоту не було ні вугілля, ні нафти. Москву заслоняли німці, зі сходу наближався Денікін, на рейді вже креслили піняві смуги перископи німецьких підводних човнів, і в синяві поблискували німецькі бомбовози. Довго й гаряче сперечалися делегати… Але вихід був один: топитися… Проте перед цією страшною справою делегати вирішили поста- вити долю флоту на голосування всього флотського екіпажу.

Почалися багатотисячні мітинги в Новоросійській гавані. Трудно було зрозуміти морякам, дивлячись на ошвартовані сіро-сталеві гіганти — дредноути «Воля» і «Свободная Россия», на вкриті воєнною славою швидкохідні міноносці, на складні перепльоти башт і іцогл, що громадились над гаванню, над юрбами народу, — трудно було уявити, що цей грізний здобуток революції, плавуча батьківщина моряків опуститься на дно морське без єдиного пострілу, не опираючись.

Не такі були голови у чорноморських моряків, щоб спокійно наважитись на самознищення. Багато було викричано несамовитих слів, бито себе в груди, подерто тільників на татуйованих грудях, розтоптано кашкетів із стрічками…

Від світання до смеркання, коли захід червонив лілово-похмурі води не свого тепер, проклятого моря, — густі юрби моряків, фронтовиків та іншого приморського люду хвилювались по всій набережній.

Командири суден і офіцери дивилися на справу порізному: більша частина таємно згоджувалась іти на Севастополь і здаватися німцям; менша частина, на чолі з командиром есмінця «Керчь», старшим лейтенантом Кукелем, розуміла неминучість загибелі і все величезне значення її для майбутнього. Вони говорили:

«Ми повинні покінчити самогубством, — на деякий час закрити книгу історії Чорноморського флоту, не заплямувавши її…»

На цих грандіозних і шумних, як ураган, мітингах вирішували: вранці — так, увечері — інак. Найбільше успіху було у тих, хто, вдаривши об землю шапкою, кричав:

— … Товариші, чхали ми на москалів. Нехай вони самі потонуть. А ми нашого флоту не віддамо. Будемо з німцями битися до останнього снаряда…

«Уррра!» — котилося ревіння по гавані.

Особливо велике збентеження почалось, коли за чотири дні до строку ультиматуму примчали з Катеринодара голова ЦВК Чорноморської республіки Рубін і представник армії Перебийніс — сажневого зросту, страшний на вигляд чоловік з чотирма револьверами за поясом. Обидва вони — Рубін у предовгій промові і Перебийніс, гримлячи басом і потрясаючи зброєю, — доводили, що ні віддавати, ні топити флот не можна, що в Москві самі не розуміють, що говорять, що Чорноморська республіка доставить флоту все, що йому потрібно: і нафту, і снаряди, і харчі.

— У нас на фронті справи такі, в бога, в душу, в віру… — кричав Перебийніс, — на майбутньому тижні ми суку Денікіна з його кадетами в Кубані втопимо… Братішки, кораблів не топіть, — ось що нам потрібно. Щоб ми на фронті почували, що в тилу у нас могутній флот. А будете топитися, братішки, то я від усієї кубано-чорноморської революційної армії категорично заявляю: такого зрадництва ми не можемо стерпіти, ми з відчаю повернемо свій фронт на Новоросійськ в кількості сорока тисяч штиків і вас, братішки, всіх до єдиного, піднімемо на свої штики…

Після цього мітингу все пішло врозбрід, запаморочились голови. Команди почали втікати з кораблів світ за очі. В юрбі все більше з’являлось темних типів — вдень вони голосніше за всіх кричали: «Битися з німцями до останнього снаряда», — а вночі купки їх підбирались до збезлюділих міноносців — готові напасти, повкидати у воду команду і грабувати.

В ці дні на борт міноносця «Керчь» повернувся Семен Красильников. Семен чистив мідну колонку компаса. Вся команда працювала зранку, шкребучи, миючи, чистячи міноносець, що стояв за десять сажнів від стінки. Гаряче сонце сходило над вигорілими від спеки прибережними пагорками… В безвітряній задусі висіли прапори. Семен старйнно надраював мідяшку, стараючись не дивитися в бік гавані. Команда прибирала міноносець перед смертю.

В гавані диміли величезні труби дредноута «Воля». Виблискували гармати із знятими чохлами. Чорний дим піднімався до неба. Корабель, і дим, і бурі пагорки, з цементовими заводами коло підніжжя їх, відбивались у дзеркальній затоці.

Семен, присівши на голі п’яти, тер, тер мідяшку. Цієї ночі він держав вахту, і так йому було гірко, коли роздумався: даремно заїхав сюди. Даремно не послухав брата й Мотрону… Сміятися будуть тепер: «Ех, — скажуть, — добре ти повоював з німцями — пропили флот, братішки…» Що скажеш на це? Скажеш: своїми руками почистив, прибрав і потопив «Керчь».

Від «Воли» до суден бігав моторний катер, махали прапорцями. Есмінець «Дерзкий» відчалив від стінки, взяв на буксир «Беспокойного» і повільно потяг його на рейд. Ще повільніше, мов хворі, рухались за ним по дзеркалу затоки ескадрені міноносці: «Поспешньїй», «Живой», «Жаркий», «Громкий».

Потім у русі настала перерва. В гавані залишилось вісім міноносців. На них не було помітно ніякого руху. Всі очі тепер були спрямовані на світло-сіре, з іржавими патьоками по бортах сталеве громадйще «Воли». Моряки дивились на нього, покидавши швабри, суконки, брандспойти. На «Воле» розвівався ліниво прапор командуючого флотом, капітана першого рангу Тихменєва.

На борту есмінця «Керчь» моряки говорили стиха, тривожно:

— Дивись… Втече «Воля» в Севастополь…

— Братішки, невже вони такі гади!.. Невже у них революційної совісті нема!..

— Ну, якщо втече «Воля», в кого ж тоді вірити, братішки?..

— Не знаєш, чи що, Тихменєва? Самий і є ворог, лисиця дворушна!

— Втече! От зрадники!..

За «Волей» на якорях стояв рідний брат «Воли» — дредноут «Свободная Россия». Але він, здавалося, дрімав спокійно, — весь покритий чохлами, на палубах не видно було ані душі. Від молу щосили гребли до нього якісь човни. І от ясно у безвітряній гавані залунали боцманські свистки, на «Воле» загуркотіли лебідки, полізли вгору мокрі ланцюги, обліплені мулом якорі. Ніс корабля почав завертати, перепльоти щогл, труби, башти зрушились на фоні білуватих міських дахів.

— Втекли… До німців… Ех, братішки… В полон здаватися!.. Що ви зробили?..

На місток міноносця «Керчь» вийшов командир з великим облупленим носом на чорно-загорілому обличчі. Запалі очі його стежили за рухами «Воли». Перегнувшись з містка, він скомандував:

— Підняти сигнал…

— Єсть, підняти сигнал! — зразу пожвавішали моряки, кидаючись до ящика з сигнальними прапорами. До щогли «Керчи» злетіли барвисті прапорці, затріпотіли в синяві. Їх сполучення означало:

«Суднам, які йдуть у Севастополь, — ганьба зрадникам Росії!..»

На «Воле» не відповіли на сигнал сигналом, ніби й не помітили… «Воля» пливла повз військові судна, що залишались вірними честі, — безлюдна, зганьблена… «Помітили!» — раптом здивувались моряки. Дві величез-; ні гармати на кормовій башті «Воли» піднялись, башта повернулася в бік міноносця… Командир на містку «Керчи», вхопившись за поручні, задер облупленого великого носа назустріч смерті. Але гармати поворушились і застигли.

Розвиваючи хід, «Воля» обійшла мол, і незабаром гордий профіль її потонув за обрієм, щоб через багато років пришвартуватися, обеззброєною, заіржавленою і навіки зганьбленою, в далекій Бізерті.

Командуючий флотом Тихменєв наполіг на своєму і виконав формальний наказ Раднаркому: дредноут «Воля» і шість ескадрених міноносців здалися в Севастополі на милость. Екіпаж і офіцери були відпущені на волю.

Моряки розбрелись хто куди — на батьківщину, по домівках. Розказували, звичайно, що рука, мовляв, не піднялась топити кораблі, а більше всього злякалися сорока тисяч чорноморських червоноармійців, що обіцяли підняти на штики весь Новоросійськ.

Дредноут «Свободная Россия» і вісім ескадрених міноносців залишились у Новоросійському порту. На другий день минав строк ультиматуму. Над містом високо кружляли німецькі літаки. На рейді, серед виграючих дельфінів, з’являлися перископи німецьких підводних човнів. В Темрюку, неподалік, — чути — висаджувався німецький десант. А на набережних Новоросійська, не розходячись, день і ніч бушували мітинги, і все настирливіше кричали якісь цивільні типи:

— Братішки, не губіть себе, не топіть флоту…

— Офіцери тільки хочуть топити флот, офіцери, всі до одного, куплені Антантою…

— В Севастополі покидали ж у воду офіцерів у грудні місяці, що ж — тепер боїтесь? Дайош вахрамєєву ніч!..

Тут же, замість крикуна, кидався агітатор, рвав на грудях сорочку:

— Товариші, не слухайте провокаторів. Одведете до німців флот, німці ж вас будуть розстрілювати з цих гармат… Не віддавайте зброї імперіалістам… Рятуйте світову революцію!..

От і розберись: кого слухати? А на місце агітатора вилазив фронтовик з Катеринодара, весь обвішаний зброєю, знову погрожував сорока тисячами штиків… І до ночі на вісімнадцяте червня багато команд не повернулися на судна, — зникли, розбіглись, поховались, пішли в гори…

Цілу ніч міноносець «Керчь» перемовлявся світловими сигналами. «Свободная Россия» відповідала, що принципово готова топитися, але команди на ній залишилося з двох тисяч менше сотні, і навряд чи можна буде навіть розвести пару, відійти від стінки.

Міноносець «Гаджи-бей» промиготів, що на ньому й досі триває бурхливий мітинг, з’явилися дівки з міста з спиртом, очевидно, підіслані, і можливий грабіж судна. На міноносці «Калиакирия» залишились командир і судновий механік. На «Фидониси» — шість чоловік. Про те саме сигналізували й міноносці «Капитан Баранов», «Сметливьій», «Стремительньїй», «Пронзительньїй». Повністю команди знаходились тільки на «Керчи» і «Лейтенанте Шестакове».

Опівночі до «Керчи» підійшла якась шлюпка, і зухвалий голос звідти покликав:

— Товариші моряки… З вами говорить кореспондент «Известий ЦИК». Тільки що одержано телеграму з Москви від адмірала Сабліна: ні в якому разі флоту не топити і в Севастополь не йти, а чекати дальших розпоряджень…

Матроси, перегнувшись з фальшборту, мовчки вдивлялися в темряву, де гойдався човен. Голос продовжував доводити й умовляти… Лейтенант Кукель, вийшовши на місток, перебив його:

— Покажіть телеграму адмірала Сабліна.

— На жаль, залишилась удома, товаришу, зараз можу привезти.

Тоді Кукель голосно промовив, розтягаючи слова, щоб було чутніше:

— Шлюпці з правого борту відійти на півкабельтових. Ближче не підходити…

— Звиняюсь, товаришу, — нахабно закричав голос з шлюпки, — ви не бажаєте слухати розпоряджень центру, я буду телеграфувати.

— В противному разі буду топити шлюпку. Вас візьму на борт. За дії команди не відповідаю.

З шлюпки на це нічого не відповіли. Потім обережно хлюпнули весла. Обрис човна потонув у темряві. Матроси засміялися. Командир, заклавши руки за спину, сутулуватий, худющий, ходив по містку, крутився, як у клітці.

Тієї ночі мало хто спав. Лежали на палубі, мокрій від роси. Час від часу підніметься голова і скаже слово, і сой втікає від очей, говорять стиха. Ось уже поблідли зірки. Зайнялася зоря за пагорками. З берега прийшов мічман Анненський, командир «Лейтенанта Шестакова», повідомив, що команди втікають не тільки з міноносців, портових буксирів і катерів, але й на комерційних кораблях не залишилось жодного матроса, — невідомо, чим буксирувати судна на рейд.

Командир «Керчи» сказав:

— Мічман Анненський, відповідальність лежить на нас, за всяку ціну ми потопимо кораблі.

Мічман Анненський труснув головою. Помовчали. Потім він пішов. Коли зоря розгорілась над затокою, «Лейтенант Шестаков» повільно відчалив від стінки, тягнучи на буксирі «Капитана Баранова», і почав виводити його на зовнішній рейд, до місця потоплення. Міноносці тримали на щоглах сигнал:

«Гину, але не здаюся».

Незабаром вони зникли у вранішньому тумані. Всі судна здавались тепер безлюдними. Над сталевим громадищем «Свободной России» літали чайки. Диміла «Керчь». Незважаючи на ранній час, юрби народу бігли на набережні, смужка молу була обліплена чорно, як мухами. Біля кораблів починалась тиснява, лізли на плечі, зривалися в воду.

Семен Красильников стояв на варті коло сходнів. О шостій годині з юрби протовпився невеликий, червоний від збудження чоловік у чорній морській тужурці без погонів, застукотів підборами по сходнях. Рум’яне обличчя його з маленьким скривленим ротом було в поту.

— Тут старший лейтенант Кукель? — крикнув він до Семена, витріщившись голубими, веселими, круглими очима на матроса, що загородив дорогу штиком. Він поляпав себе по боках, по грудях, витягнув і пред’явив мандат на ім’я представника центральної Радянської влади, товариша Шахова. Матрос похмуро опустив штик:

— Проходьте, товаришу Шахов.

Кукель зійшов йому назустріч і почав розповідати про майже безнадійне становище. Він говорив докладно й не поспішаючи. У Шахова нетерпляче крутились очі:

— Дурниці, викручувались і з гіршої халепи. Я вже говорив з моряками, настрій чудовий. Зараз дістану вам буксир, все, що потрібно… Скличемо мітинг… Утрясеться якнайкраще…

Він узяв катер і відплив на «Свободную Россию». Звідти почав мотатися в катері від судна до судна. Семен бачив, як його коротенький тулуб повисав на штормових трапах торгових пароплавів, як він, вискакуючи на берег, поринав у юрбу, і звідти лунали крики, піднімались руки. В одному місці тисячі горлянок заревіли «ура».

Кілька шлюпок, порчі моряків, відчалили від стінкй, пішли в глиб гавані, до заіржавленого невеликого пароплава, і незабаром з труби його повалив густий дим, він знявся з якоря і підійшов до «Свободной России». Ще на одній шхуні заметлялись паруси. Повернувся «Лейтенант Шестаков» і взяв на буксир другого міноносця.

О десятій годині юрба вже підійшла аж до сходнів «Керчи». Настрій начебто знову змінився на гірше. До борту протовплювались якісь голодранці, у кожного — ковбаса, хліб, сало. Вишкіряючи зуби, підморгували морякам, показуючи пляшки з спиртом. Тоді Кукель наказав прибрати сходні й віддати кінці. «Керчь» одійшла від цих диявольських спокус на середину гавані, звідки і стежила за буксируванням міноносців.

Іржавий пароплав, що здавався шкаралупою, пихкаючи і димлячи, зрушив нарешті «Свободную Россию», і вона велично попливла повз тисячні юрби. Багато хто знімав шапку, як перед труною. «Свободная Россия» поминула бони, ворота й гавань і віддалялася в глиб рейду. Знову ждали німецьких аеропланів, але небо й море були спокійні. В гавані залишився тільки есмінець «Фидониси».

Знову в юрбі почалось вирування, і чорна ікра голів збилась коло стінки, де стояв «Фидониси». До нього підходила парусно-моторна шхуна, щоб узяти на буксир. З юрби полетіло каміння назустріч шхуні, ляснуло кілька револьверних пострілів. Сивоволосий чоловік, вилізши на ліхтар, кричав:

— Братовбивці, Росію продали… Армію продали… Братішки!.. Чого ж ви дивитесь!.. Останній флот продають…

Юрба заревіла, вивертаючи каміння. Кілька чоловік перескочило через борт «Фидониси». Тоді швидко до берега підійшла «Керчь», дзвін на ній пробив бойову тривогу, гармати жерлами повернулись на юрбу, командир закричав у мегафон:

— Назад! Відкрию вогонь!

Юрба позадкувала, відхлинула, заверещали роздавлені. Знявся пил, і берег збезлюдів. Шхуна взяла на причал і повела «Фидониси».

«Керчь» повільно йшла слідом до місця, де на рейді лежали всі кораблі на легкій хвилі. Семен дивився на чайок, що летіли високо за кормою, потім почав дивитись на командира, який вчепився обома руками за поручні містка.

Була четверта година дня. «Керчь» обійшла з правого борту «Фидониси», командир сказав одне тільки слово, — чорною тінню мелькнула з апарата міна, пінява смуга побігла по хвилі, і от, якраз посередині, корпус «Фидониси» піднявся, розламуючись, патлата гора води й піни злетіла з морської безодні, важкий гуркіт покотився далеко по морю. Коли гора води опала, на поверхні не було «Фидониси», — нічого, крім піни. Так почалося потоплення.

Підривні команди відкривали на міноносцях кінгстони і клінкети, віддраювали всі ілюмінатори на нахиленому борту і, перед тим як сідати з потопаючої палуби в шлюпку, запалювали бікфордів шнур, щоб висадити в повітря десятифунтовим патроном турбіни й циліндри. Міноносці швидко зникали під водою на багатосажневій глибині. Через двадцять п’ять хвилин рейд був пустинний.

«Керчь» повним ходом підійшла до «Свободной России» і викинула міни. Матроси повільно зняли кашкети. Перша міна ударила в корму, — дредноут хитнувся, охоплений потоками води. Друга влучила в борт, в середину. Крізь хмару піни й диму було видно, як захиталася щогла. Дредноут боровся, наче жива істота, ще величніший серед ревучого моря і громових вибухів. У матросів текли сльози. Семен закрив долонями лице…

Командир Кукель весь висох у ці хвилини, — залишився у нього тільки ніс, простягнутий до гинучого корабля. Вдарила остання міна, і «Свободная Россия» почала перевертатися догори кілем… Вона зробила ще зусилля, наче піднімалася з води, і швидко пішла на дно в пінявому вирі.

Від місця загибелі «Керчь» пішла, розвиваючи граничну швидкість, на Туапсе. Перед ранком команда була висаджена в шлюпки. Після цього «Керчь» послала радіо:

«Всім… Загинув, знищивши частину суден Чорноморського флоту, які вважали краще загинути, ніж ганебно здатись Німеччині. Ескадрений міноносець «Керчь».

Міноносець відкрив кінгстони, висадив у повітря машини й затонув на п’ятнадцятисажневій глибині.

На березі Семен Красильников радився з товаришами, — куди тепер іти? Думали так і сяк і зговорились іти на Астрахань, на Волгу, де, чути було, Шахов формує річковий військовий флот для боротьби з білогвардійцями.

Гірськими стежками і навмання, переслідувана по п’ятах, оточена поголовно повсталими станицями, Таманська армія під командою Кожуха пробивалась обхідним шляхом на верхів’я Кубані.

Шлях лежав через Новоросійськ, зайнятий після загибелі флоту німцями. Колони таманців підійшли несподівано, — війська з піснями проходили через місто. Німецький гарнізон, не розуміючи їх намірів, кинувся на судна й обстріляв морськими гарматами задню колону і заразом п’яних і озвірілих станичників, що насідали на її хвіст.

З обачності німці залишили місто, і воно, коли Кожух, відбиваючись, пішов далі, було зайняте козаками і потім регулярними військами білих. Місто було віддане на поталу і розорення.

Матросів, червоноармійців і просто жителів, котрі беззахисніші, без суду вішали на телеграфних стовпах. Ломові візники звезли в ті дні три тисячі трупів у море. Новоросійськ став білим портом.

По голодному узбережжю Таманська армія, обтяжена обозами п’ятнадцяти тисяч біженців, дійшла до Туапсе і звідти круто завернула на схід. Денікінці гнались по п’ятах, попереду всі ущелини й висоти були зайняті повстанцями. Кожний день розгортався в тяжкий бій. Спливаючи кров’ю, огризаючись, вмираючи від голоду, армія сповзала в ущелини, видиралась на круті горби, танула і йшла, пробиваючи лобом дорогу.

Одного разу до Кожуха привели відпущеного генералом Покровським полоненого червоноармійця з листом, написаним з військовою простотою:

«Ти, мерзотнику, зганьбив усіх офіцерів російської армії і флоту тим, що наважився вступити в ряди більшовиків, злодіїв і босяків; май на увазі, що тобі і твоїм босякам настав кінець. Ми тебе, мерзотника, взяли в цупкі руки і ні в якому разі не випустимо. Якщо хочеш пощади, тобто за свій вчинок відбутися арештантськими ротами, тоді я наказую тобі виконати мій наказ: сьогодні ж скласти всю зброю, а банду, роззброєну, відвести на віддаль чотирьох-п’яти верст на захід від станції Бєлорєченської. Коли це буде виконано, негайно повідомиш мені на четверту залізничну будку…»

Кожух, читаючи цього листа, пив чай з консервної банки. Він подивився на босого, в непідперезаній сорочці червоноармійця, що сумовито стояв перед ним.

— Гівнюк ти, брат, — сказав йому Кожух, — як же ти мені передаєш такі листи? Іди в свою частину…

Тієї ж ночі Кожух завдав генералові Покровському страшного удару, збив і гнав кіннотою його частини. Прорвався на Бєлорєченську і вийшов з оточення. Наприкінці вересня Таманська армія з’явилась під Армавіром, зайнятим денікінцями, взяла його штурмом і в станиці Невинномиській з’єдналася з залишками армії Сорокіна.

Втративши після розгрому під Виселками й Катеринодаром вплив в армії, скуштувавши хмелю воєнної слави і озлоблений невдачами, Сорокін відступав все далі й далі на схід, крутячись, як тріска, у вирі того, що ще недавно називалося дивізіями, бригадами, полками. Тепер це були юрби, які втікали при перших пострілах противника. Відступаючи, вони все змітали по дорозі. Їх вабило одне — якнайшвидше одірватися від смерті, що висіла за плечима, втекти світ за очі. Нескінченні юрби дезертирів плентались Терськими степами, стародавньою дорогою народів, вкритою полином і могилами.

З-під Катеринодара вийшло близько двохсот тисяч війська й біженців. Ті, хто залишився, були зарубані, повітані, замучені станичниками. В кожній станиці гойдалися трупи на пірамідальних тополях. Червоним мстилися тепер без пощади, не побоюючись їх повернення, В усьому краю випалювали саме ім’я більшовиків.

Сорокін був народжений революцією. Він звіриним чуттям розумів її піднесення й падіння. Він не керував відступом, це було б марно. Стихія спрямувалась на схід, — вона спиниться, коли у білих ослабне упертість переслідування.

Йому залишалось тільки похмуро дивитись у вікно вагона, що повз спаленими степами, мимо могил стародавніх пелазгів, кельтів, германців, слов’ян, хозарів… Особистий конвой охороняв його поїзд, бо ті, що йшли повз нього, кричали:

— Братішки, командири нас продали, пропили, бий командирів, ми своїх побили.

Начштабу Бєляков приходив у купе, зітхав і обережно починав говорити туманні слова про неможливість дальшої боротьби. «Революція має свої фази, — постійно повторював він, погладжуючи долонею великого лоба, — піднесення минуло, проти нас виступають уже стихійні сили. Ми боремося не з офіцерами тільки, а з усім народом. Треба вчасно врятувати завоювання революції… Врятувати хоч би компромісним миром…» І він наводив дуже переконливі приклади з історії…

«За які гроші хочеш мене купити, падлюко?» — тільки й відповідав на це Сорокін. Коли б йому потрапив Денікін зараз у руки — з’їв би його живцем. Але найлютіше розгорялось його серце на товаришів, членів Чорноморського ЦВК, що втекли з Катеринодара в П’ятигорськ. Вони тільки й знали, що «вишукувати засоби, як обеззброїти диктаторські наміри Сорокіна…» Не виконували термінових наказів, всюди втручалися, — лізли з своїм Марксом в саму душу головнокомандуючого.

В салон-вагоні Сорокіна знову з’явилась Зінка-блондиночка, — в цьому почувалось піклування Бєлякова. Зінка була така сама рожевенька і спокуслива, тільки голосок трохи охрип; усі її шовкові кофточки й гітару поцупили в обозі. Поводження її з головнокомандуючим стало більш незалежним.

Ночами, коли опускалися штори в салоні і Сорокіна поймав похмурий захват сп’яніння, Зінка, побренькавши на балалайці, починала верзти ті самі нісенітниці, що й Бєляков: про близький кінець революції, про блискучу долю Наполеона, який зумів перекинути міст від якобінського терору до імперії… У Сорокіна починали світитися очі, билося серце, гонячи в мозок гарячу кров навпіл із спиртом. Він зривав штору й дивився у вікно, в нічну темряву, де йому ввижалися відблиски його гарячкової фантазії…

Натиск білих послаблювався. Червона Армія зачепилась, нарешті, за лівий берег верхньої Кубані і сіла в окопи. В цей час з Царицина повернувся через Киргизькі степи командир Сталевої дивізії Дмитро Жлоба з вантажними автомобілями. Він привіз двісті тисяч патронів і передав наказ кавказьким військам — просуватись на північ, на допомогу Царицину, що його отбчувала білокозача армія отамана Краснова.

Сорокін навідріз одмовився виконати наказ. Українські полки, яким набридло воювати на чужій землі, захвилювались і знялися з фронту. На умовляння й погрози Сорокіна вони чхали. І тільки Жлобі, що був родом з Полтави, вдалося спинити частину військ; він говорив й ними розсудливо й не кваплячись, по-селянськи, — поквалив їх, похвалив себе. Українці побачили, що це не хто-небудь, а батько, і послухали. Дмитро Жлоба повів їх у бій і під Невинномиською розбив сильну офіцерську колону. За це Сорокін люто зненавидів його.

Поздоровивши з перемогою, він призначив Дмитра Жлобу командуючим частиною фронту і того ж дня таємно наказав роззброїти його частини, а Жлобу і весь командний склад розстріляти. Дізнавшись про таємний наказ, Жлоба із своєю Сталевою дивізією, поповненою українцями, знявся з фронту і пішов солончаковими степами, глибокими пісками на Царицин, виконуючи наказ реввійськради Десятої армії. Тоді Сорокін оголосив його поза законом, поставив за обов’язок кожному червоноармійцеві застрелити його і заборонив кому б то не було постачати Сталевій дивізії фураж. Але Жлоба пішов, ні одна рука не піднялась застрелити його. Коли в дорозі потрібний був фураж, він в’їжджав у село, знімав шапку-кубанку і з слізьми на очах просив у сільського виконкому сіна, вівса і хліба і пояснював, що не він, Жлоба, зрадник, а білобандит і запроданець головнокомандуючий Сорокін.

Незабаром настало і друге випробування для сорокінської честолюбності: з-за гір з’явився Кожух, якого вважали загиблим, і наскоком взяв Армавір, відкинувши білих за Кубань. Таманці неохоче виконували розпорядження Сорокіна або й зовсім не слухали. Загартована в надзвичайно важкому поході Таманська армія увійшла кістяком у розтріпану сорокінську й укріпилась тепер на лінії Армавір — Невинномиська — Ставрополь.

Була осінь, ішли затяжні і криваві бої за оволодіння багатим містом Ставрополем. Всюди на чолі билися таманці.

У денікінців також з’явилася нова сила — білий партизан Шкуро, відчайдушного життя пройдисвіт і вояка, що сформував з усякої наволочі вовчу сотню.

Штаб Сорокіна перейшов у П’ятигорськ. Сорокін більше не з’являвся на фронті: наставали нові порядки, на Кавказ проникала влада Москви, відчувалась що день, то міцніше. Почалося з того, що крайовий комітет партії постановив утворити Військово-революційну раду. З Москвою Сорокін не змагався, довелося скоритись. В Реввійськраду були обрані всі нові люди. Влада головнокомандуючого переходила до колегії. Сорокін зрозумів, що йдеться про його голову, і почав відчайдушно боротися.

На засіданнях Реввійськради він сидів похмурий і мовчазний; коли брав слово, то відстоював кожну букву, і йому вдавалося проводити все, що він хотів, бо в П’ятигорську були зосереджені вірні йому військові частини. Його боялися, і недаремно. Він шукав нагоди показати владу і знайшов нагоду. Командир другої таманської колони Мартинов заявив на військовому з’їзді в Армавірі, що відмовляється виконувати бойові накази головнокомандуючого. Тоді Сорокін зажадав у Реввійськради голови Мартинова. Він пригрозив цілковитою анархією в армії. Врятувати Мартинова було не можна. Його викликали в П’ятигорськ, заарештували, і на майдані перед фронтом він був розстріляний. Буря прошуміла по полках таманців, вони поклялися помститись.

Був сформований новий штаб при головнокомандуючому. Бєлякова усунули зовсім, і Сорокін не відстоював його. Начштабу здав гроші і справи і з’явився на квартиру до колишнього друга за поясненнями. Сорокін ходив по кімнаті, заклавши руки за спину. На столі горіла бляшана лампа, стояла незачеплена їжа, почата пляшка горілки. За вікном у сухому світлі призахідного сонця темнів лісистий Машук…

Мигцем глянувши на Бєлякова, коли той увійшов, Сорокін продовжував ходити. Бєляков сів коло стола, схиливши голову. Сорокін зупинився перед ним, здвигнув плечем:

— Горілки хочеш? По останній. — Він хрипко зареготав, швидко налив дві чарки, але не випив і знову почав ходити. — Ти своє вже відспівав, брат… І моя порада — утікай звідси… Я за тебе оступатися не буду… Завтра призначу комісію — для ревізії твоїх справ, зрозумів? Найпевніше — розстріляємо…

Бєляков підвів до нього обличчя — сіре, змарніле, провів долонею по лобі, і рука впала.

— Мізерна… маленька людина, ось ти хто, — сказав Бєляков. — Даремно я тобі віддавав усю душу… Сволоч ти… А я його в Наполеони готував… Воша!..

Сорокін узяв чарку, — зуби зацокотіли по склу, — випив. Заходив, засунувши руки в кишені черкески. З розгону спинився:

— Ревізії не буде. Забирайся к чорту. Що я тебе не застрелив зараз, — пам’ятай, — це за твої заслуги… І оціни, — зрозумів?

Ніздрі його стали втягати повітря, губи посиніли, він весь затремтів, стримуючи шалену лють.

Бєляков надто добре знав характер Сорокіна: не зводячи з нього очей, позадкував до дверей і швидко зачинив їх за собою… Вийшов він заднім ходом через двір і тієї ж ночі зник з П’ятигорська.

Година за годиною, випиваючи чарку за чаркою, Сорокін продумав цілу ніч. Колишній друг отруїв його краплею презирства, але отрута була страшна, муки нестерпні…

Він закривав руками обличчя: правду, правду казав Бєляков… В червні був наполеонівський розмах, а скінчилося засіданнями у військовій колегії, вічною оглядкою на московських партійців… Бєляков не своє сказав… Так говорять в армії, в партії. І Денікін, ой Денікін! Він пригадав, і зараз на всю глибину жала пронизала його одна статейка в катеринодарській білогвардійській газеті — інтерв’ю з Денікіним. «Я думав: передо мною лев, але виявилось, що цей лев — полохлива собака, яка нап’яла на себе лев’ячу шкуру… Власне, це мене не дивує, — Сорокін був і залишився малограмотним, ординарним козачим офіцером у чині хорунжого». Ох, Денікін! Зажди… настане час… Пожалієш.

Сорокін стискав руки, скрипів зубами. Кинутись на фронт, повести всю армію, збити, гнати, топтати кіньми офіцерів, палити з чотирьох кінців станиці. Вдертися в Катеринодар… Наказати прйвести до себе Денікіна, — взяти його прямо з ліжка, у підштанках… «А що, чи не ви ото, Антоне Івановичу, вправлялися в заміточках для газети про ординарного хорунжого? Він перед вами, мій шановний… То як же тепер, — паси вам будемо вирізувати з спини, чи вистачить з вас півтори тисячі шомполів?»

Сорокін стогнав, відганяючи настирливі маячні мрії… Дійсність була темна, невиразна, тривожна, ганебна… Треба було наважуватись. Старий друг, начштабу, зробив йому сьогодні останню послугу… Сорокін підходив до вікна, куди легкий вітер доносив гіркий, сухий дух полиневих степів. Темно-багрова смуга вранішньої зорі, ще не світячись, проступила в похмурому небі. І знову виднілось лілове громадище Машука… Сорокін усміхнувся: «Ну що ж, спасибі, Бєляков… Гаразд, — вагання, нерішучість к чорту…» І тієї ж ночі Сорокін вирішив грати ва-банк.

Найближчими днями Реввійськрада Кавказької армії після довгих вагань проголосувала нарешті наступ. Тили перекидались у Святий Хрест, армія зосереджувалась у Невинномиській і звідти мала вирушити на Ставрополь і Астрахань, щоб з’єднатися флангом з Десятою армією, що билася під Царицином. Це був якраз той план, що його Дмитро Жлоба привіз із Царицина.

Взяття Ставрополя було доручено таманцям. Усе завсь рушилося, — тили рушили на північний схід, ешелони — на північний захід. Політруки й агітатори рвали голосові зв’язки, піднімаючи настрій у частинах, кидаючи запалюючі лозунги. Начальники колон виїхали на фронт. П’ятигорськ спорожнів. У ньому залишився тільки уряд — ЦВК Чорноморської республіки і Сорокін з своїм штабом та конвоєм. У метушні ніхто не помітив, що уряд, власне, відданий на добру волю головнокомандуючого.

Увечері, повертаючись додому в супроводі вістового, Сорокін пустив коня широкою риссю і, завертаючи від міського парку під гору, штовхнув конем якогось сутулуватого, широкого чоловіка в шкіряній куртці. Той похитнувся, вхопився за стегно, де висів у нього наган. Сорокін гнівно звів докупи брови і впізнав Гимзу. Він мав бути на фронті… Гимза зняв руку з кобури. Погляд його напівзакритих бровами очей здавався чудним… Такий погляд був у Бєлякова під час останньої розмови… На темному, як халява, бритому обличчі Гимзи раптом заблищала вузька смужка зубів. У Сорокіна похололо всередині, — і цей сміється!..

Він так стиснув шенкелі, що кінь, захропівши, рвонувся, поніс головнокомандуючого по цокаючому брукові вгору, де мекала, трясла курдюками, повертаючись з поля, духовита отара баранів. Це було в ніч на тринадцяте жовтня. Сорокін викликав до себе начальника конвою, і той, оглядаючись на вікно, сказав пошепки, що Гимза дійсно сьогодні приїхав у П’ятигорськ і запропонував ЦВК викликати з фронту дві роти для охорони… «Дурневі зрозуміло, товаришу Сорокін, проти кого ці заходи…»

Коли над темним і сонним П’ятигорськом, над Машуком розгорілись на всю красу осінні зорі, конвойні Сорокіна тихо, без шуму, увійшли в квартиру голови ЦВК Рубіна, членів Власова і Дунаєвського, члена Реввійськради Крайнього і голови Чека Рожанського, взяли їх з ліжок, вивели з приставленими до спини штиками за місто, за насип залізниці, і там, не наводячи ніяких підстав, розстріляли.

Сорокін стояв у цей час на площадці свого вагона на станції Лермонтово. Він чув постріли, — п’ять ударів у нічній тиші. Потім почулося важке дихання, — підійшов, облизуючи губи, начальник конвою. «Ну?» — спитав Сорокін. «Ліквідовані», — відповів начальник конвою і повторив прізвища убитих.

Поїзд одійшов. Тепер головнокомандуючий на крилах летів на фронт. Але швидше за нього летіла звістка про небувалий злочин. Кілька комуністів з крайового комітету, ще вчора попереджені Гимзою, раніш за Сорокіна виїхали з П’ятигорська на автомобілі. Тринадцятого вони скликали в Невинномиській фронтовий з’їзд. І в той час, коли Сорокін з’явився перед частинами своєї армії, — пишний, як східний володар, оточений сотнею конвойців, з сурмачами, що грали тривогу, з особистим прапором головнокомандуючого попереду, — в цей час фронтовий з’їзд у Невинномиській одностайно оголосив Сорокіна поза законом, оголосив про те, що він має бути негайно заарештований, приставлений у станицю Невинномиську і відданий до суду.

Головнокомандуючому закричали про це таманці-червоноармійці, відчинивши двері теплушок. Сорокін повернувся на станцію і викликав до себе командирів колон. Ніхто не прийшов. Він просидів до смерку на вокзалі. Потім звелів подати собі коня і вдвох з начальником конвою поскакав у степ.

У Реввійськраді, де тепер залишилось тільки троє, була велика розгубленість: головнокомандуючий зник у степах, армія, замість наступу, вимагала суду і страти Сорокіна… Але стоп’ятдесятитисячна людська машина продовжувала розгортатися, нічого спинити вже було не можна… І двадцять третього жовтня почався наступ Таманської армії на Ставрополь і одночасно контрнаступ білих. Двадцять восьмого командири всіх колон повідомляли, що не вистачає снарядів і патронів, і якщо їх завтра ж не підвезуть, — сподіватися на перемогу неможливо. Реввійськрада відповіла, що снарядів і патронів немає, «беріть Ставрополь голими штиками…». В ніч на двадцять дев’яте були виділені дві штурмові колони. Під прикриттям артилерії, що стріляла останніми снарядами, вони підійшли до села Татарського, за п’ятнадцять верст від Ставрополя, куди був винесений фронт білих. Над степом зійшов великий мідний місяць — це було сигналом, бо в армії не знайшлося ракет… Гармати замовкли… Цепи таманців без пострілу пішли до передових окопів противника і вдерлися в них. Тоді заревіли труби оркестрів, забили барабани, і густі хвилі обох штурмових колон таманців під музику, що заміняла їм кулі і гранати, випереджаючи музикантів, падаючи сотнями під кулеметним вогнем, вдерлися в усю головну лінію укріплень. Білі відхлинули на пагорки, але й ці висоти були взяті нестримним розгоном. Противник утікав до міста. Навздогін йому мчали червоні козачі сотні. Вранці тридцятого жовтня Таманська армія увійшла в Ставрополь.

Другого дня на головній вулиці побачили головнокомандуючого Сорокіна, — в супроводі начальника конвою він спокійно їхав верхи, був тільки блідий і очі опущені. Червоноармійці, забачивши, роззявляли роти, задкували від нього: «Що то за біс з того світу?..»

Сорокін зіскочив з коня кола будинку Ради, де на дверях ще висів напівзірваний напис: «Штаб генерала Шкуро», куди збирались депутати і члени виконкому, котрі лишились живі; сміливо увійшов по сходах, спитав у військового, що шарахнув від нього: «Де засідання пленуму?» — з’явився в залі коло стола президії, погордливо підвів голову і звернувся до здивованих і розгублених зборів:

— Я головнокомандуючий. Мої війська вщент розбили банди Денікіна і встановили в місті й області Радянську владу. Самочинний військовий з’їзд у Невинномиській нахабно оголосив мене поза законом. Хто дав йому це право? Я вимагаю призначення комісії для розслідування моїх нібито злочинів. До висновку комісії влади головнокомандуючого я з себе не зніму…

Потім він вийшов, щоб сісти на коня. Але на сходах несподівано кинулись на нього шість червоноармійців з третього таманського полку, звалили, скрутили руки.

Сорокін мовчки, шалено боровся; командир полку Висленко вдарив його нагаєм по голові, закричав: «Це тобі за розстріл Мартинова, гадюко…»

Сорокіна одвели в тюрму. Таманці хвилювались, боячись, щоб він не вирвався з тюрми, не втік як-небудь від суду. Другого дня, коли Сорокіна привели на допит, він побачив за столом головуючого Гимзу і зрозумів, що загинув. Тоді ще раз у ньому піднялася вся жадоба життя, він ударив по столу, лаючись матірно:

— Так я ж буду судити вас, бандити! Зрив дисципліни, анархія, прихована контрреволюція!.. Розправлюся з вами, як з падлюкою Мартиновим…

Член суду Висленко, що сидів поруч з Гимзою, білий як папір, загнув руку за спину, витягнув автоматичний великий пістолет і впритул випустив всю обойму в Сорокіна.

Дальший рух з Ставрополя на Волгу не міг здійснитись. Вовча кіннота Шкуро залетіла в тил і відрізала Таманську армію від бази — Невинномиської. Денікін зосереджував усі сили, оточуючи Ставрополь. З Кубані були стягнуті колони Казановича, Дроздовського, Покровського, кіннота Улагая і нова кінна кубанська дивізія, якою комадував колишній гірничий інженер, що почав у чині молодшого офіцера світову війну, — тепер генерал Врангель.

Двадцять вісім днів билася Таманська армія. Полки за полками гинули в залізному кільці противника, багатого спорядженням. Почались дощі, не було шинелей, чобіт, патронів. Допомоги ждати не було звідки, — решта Кавказької армії, відрізана від Ставрополя, відступала на схід.

Таманці металися в кільці, удари їх були страшні і кровопролитні. Командуючий Кожух звалився у висипному тифі. Майже всі кращі командири були вбиті й поранені. В середині листопада таманцям вдалося, нарешті, прорвати фронт. Від героїчної Таманської армії вціліли жалюгідні залишки, роззуті й роздягнені. Залишивши Ставрополь, вони відходили у північно-східному напрямі, на Благодатне. Їх не переслідували, — почалися дощі, осіння негода спинила дальший наступ білих.

XII

Рік тому, в жовтні, народи, що населяють Росію, зажадали закінчення війни. Багатомільйонний стогін і крики: «Геть війну, геть буржуазію, що продовжує війну, геть військову касту, що провадить війну, геть поміщиків, що живлять війну», — вилились в один промовистий і короткий удар з крейсера «Аврора» по Зимовому палацу.

Коли цей постріл, що пробив оздоблений свинцевими статуями і чорними вазами дах ненависного будинку, розірвався в спорожнілій царській спальні з непрохололою ще постіллю, де істеричне безсоння коротав Керенський, хто міг передбачити, що цей заключний, здавалося, голос революції, який провіщав війну палацам і мир хатам, прокотиться з кінця в кінець по неосяжній країні і, відбиваючись, як луна, посилюючись, множачись, виростаючи, зареве ураганом.

Хто сподівався, що країна, яка тільки-но покинула зброю, знову підніме її, і підніметься клас на клас — бідняк на багача… Хто сподівався, що з купки корніловських офіцерів виникне величезна денікінська армія; що бунт чехословацьких ешелонів охопить війною на тисячу верст все Поволжя і, перекинувшись у Сибір, зросте на монархію Колчака; що блокада охопить задушними обіймами Радянську країну, і в усьому світі на всіх нових географічних картах і глобусах шоста частина світу буде позначатися як порожнє — незафарбоване — місце без назви, обведене товстою рисою…

Хто сподівався, що Великоросія, одрізана від морів, від хлібних губерній, від вугілля і нафти, голодна, злиденна, в тифозній гарячці, не скориться, — зціпивши зуби, знову і знову пошле своїх синів на страшні битви… Рік тому народ утікав з фронту, країна ніби перетворилась на безначальне анархічне болото, але це було невірно: в країні виникали могутні сили зчеплення, над утробним буттям підносилась мрія про справедливість. З’явилися незвичайні люди, яких раніш ніхто не бачив, і про діла їх з подивом і страхом заговорили всюди.

Зсередини Радянську країну потрясали заколоти. Одночасно з повстанням у Ярославлі (що перекинулось у Муром, Арзамас, Ростов Великий і Рибінськ) в Москві збунтувались ліві соціалісти-революціонери. Шостого липня двоє з них, з підробленим підписом Дзержинського на документах, прийшли до німецького посла графа Мірбаха і під час розмови вистрілили в нього й кинули бомбу. Посол був убитий останньою кулею, що влучила йому в потилицю в той час, коли він вибігав з кімнати. Увечері того ж дня в районі Чистих Прудів і Яузького бульвару з’явились озброєні матроси і червоноармійці. Вони спиняли автомобілі і прохожих, обшукували, відбирали зброю і гроші і відводили в особняк Морозова у Трьохсвятительському провулку, в штаб командуючого військами повстання. Тут же сидів під арештом Фелікс Дзержинський, який сам приїхав у цей особняк, шукаючи вбивців Мірбаха. Цілий вечір і частину ночі відбувалися арешти. Був захоплений телеграф. Але почати рішучі дії проти Кремля ще не наважувались. Бунтівників було близько двох тисяч, вони розташувалися фронтом від Яузи до Чистих Прудів.

Захистом Кремля тієї ночі були телефони та стародавні стіни. Війська стояли в таборах на Ходинському полі, частина їх була розпущена з нагоди переддня Івана Купайла. Настрій у Кремлі ставав нервовим. Проте до ранку вдалося стягнути близько восьмисот бійців, три батареї і броньовики; о сьомій ранку війська пішли в наступ і розбили з гармат особняк Морозова у Трьохсвятительському провулку. Багато було шуму, але мало жертв, — «армія» лівих есерів втекла провулками, задніми дворами в невідомому напрямку. Її командуючий Попов, губатий юнак з божевільними очима, зник з Москви. Через рік він з’явився у Махна начальником контррозвідки і вславився витонченою жорстокістю.

Заколот був придушений у Москві й на Волзі. Але заколот таївся всюди: бунтували проти більшовиків, проти німців, проти білих. Села йшли на міста і грабували їх. Міста скидали Радянську владу. Починалась епоха незалежних республік, вони виростали й лопалися, як дощові гриби, деякі з них можна було обскакати верхи від зорі до зорі.

Радянська влада напружувала всі зусилля, щоб оволодіти анархією. І в цей час їй було завдано страшного удару: тридцятого серпня, після мітингу на заводі Міхельсона права есерка Каплан (з організації людини з шпилькою-черепом) стріляла і тяжко поранила Леніна.

Тридцять першого на вулицях Москви бачили загін людей, одягнених з голови до ніг у чорну шкіру, — вони рухались колоною посеред вулиці, несучи на двох древках прапор, на якому було написано одне слово: «Терор»… День і ніч на заводах Москви й Петрограда тривали мітинги. Робітники вимагали найрішучіших заходів.

П’ятого вересня московські і петроградські газети вийшли із зловісним заголовком:

В містах у той час мало давалося світла, цілі квартали стояли темними. І от мешканці заможних квартир з жахом побачили, як розжарювалися червонуваті волосинки електричних лампочок… Загони озброєних робітників пішли по цих передсмертно освітлених будинках.

Вісімнадцятий рік кінчався, промчавши диким ураганом над Росією. Темна була вода в осінніх хмурних хмарах. Фронт був всюди — і на далекій Півночі, і на Волзі під Казанню, і на Нижній Волзі під Царицином, і на Північному Кавказі, і по границях німецької окупації. На тисячі верст тягнулися окопи, окопи, окопи. Насувалася осінь, вона не веселила серця бійців, і багато з них, поглядаючи на хмари, що повзли з півночі, думали про свої села, де вітер задирав солому на покрівлях, кропивою заростали подвір’я і гнила картопля на городах. А війні й кінця не видно. Попереду — непроглядні ночі та стародавня лучина по рідних хатах, де ждуть не діждуться батьків і синів та слухають розповіді про такі страшні діла, що діти починають плакати на печі.

У відповідь на осінній смуток Центральний Комітет партії, після того як республіка впоралася з заколотами, мобілізував у Москві, в Петрограді, в Іваново-Вознесенську найбільш стійких комунарів і послав їх в армію. Поїзди з комунарами йшли до фронтів, ламаючи по дорозі вільний чи невільний саботаж залізничників. Суворий режим терору проник в армію. З розтріпаних загонів формувалися полки, підпорядковані єдиній волі Реввійськради. Відвага і доблесть стали обов’язком кожного. Полохливість була прирівняна до зради. І от, червоний фронт перейшов у наступ. Коротким ударом була взята Казань, а за нею і Самара. Білогвардійські загони втікали з жахом перед червоним терором. Під Царицином, де членом Реввійськради Десятої армії сидів Сталін, розгорталась величезна і кривава битва з білокозачою армією отамана Краснова, якого забезпечував і підганяв німецький головний штаб…

Але все це було тільки початком великої боротьби, розгортанням сил перед головними подіями дев’ятнадцятого року.

Іван Ілліч Телєгін виконав доручення Гимзи. Під час боїв під Казанню одержав призначення командувати полком і одним з перших увірвався в Самару. В жаркий осінній день він їхав ступою на кудлатій конячині поперед свого полку по Дворянській вулиці. Поминули майдан з пам’ятником Олександру Другому — його знову спішно забивали дошками. Ось і другий будинок від рогу… Іван Ілліч схилив голову,’— він знав, що він побачить, і все-таки серце його журно стиснулось. Усі шибки на другому поверсі, в квартирі лікаря Булавіна, були вибиті, — з коня йому було добре видно: он горіхові дверцята, в яких тоді, як сон, з’явилася Даша, он кабінет, перекинена книжкова шафа, на стіні криво висить портрет Менделєєва з вибитим склом… Де Даша? Що з нею? Тут уже ніхто, звичайно, не міг відповісти.