Ходіння по муках

І

Сторонній спостерігач з якого-небудь зарослого липами глухого провулка, потрапляючи в Петербург, у хвилини уважності зазнавав складного почуття розумового збудження і душевної пригніченості.

Блукаючи рівними й туманними вулицями, повз насуплені будинки з темними вікнами, з сонними двірниками коло воріт, дивлячись довго на повноводий і хмурий простір Неви, на голубуваті лінії мостів із засвіченими ще до смерку ліхтарями, з колонадами незатишних і сумовитих палаців, з неросійською, стрімкою висотою Петропавловського собору, з мізерними човниками, що сновигають по темній воді, з численними барками сирих дров вздовж гранітних набережних, заглядаючи в обличчя прохожих — стурбовані й бліді, з очима, як міська каламуть, — бачачи й уважаючи на все це, сторонній спостерігач — благонамірений — втягав голову глибше в комір, а неблагонамірений починав думати, що добре було б ударити з усієї сили, розбити в дрізки оці застиглі чари.

Ще за часів Петра Першого дячок з Троїцької церкви, яка й тепер стоїть коло Троїцького мосту, сходячи з дзвіниці, в темряві, побачив потвору — кощаву жінку і простоволосу, — дуже злякався і потім кричав у шинку: «Петербургові, — мовляв, — бути пусткою», — за що був схоплений, катований у Таємній канцелярії і битий канчуком нещадно.

З того часу, мабуть, і почали думати, що з Петербургом щось не гаразд. То бачив хтось на власні очі, як вулицею на Васильєвському острові їхав візником чорт. То опівночі, в бурю і високу воду, зірвався з гранітної скелі і скакав по камінню мідний імператор. То до таємного радника, що проїжджав каретою, липнув до шибки й чіплявся мрець — мертвий чиновник. Багато таких небилиць ходило по місту.

І зовсім ще недавно поет, Олексій Олексійович Безсонов, проїжджаючи вночі лихачем, по дорозі на острови, горбатий місток, побачив крізь розірвані хмари в безодні неба зірку і, дивлячись на неї крізь сльози, подумав, що візник, і разки ліхтарів, і весь Петербург, що спав за його спиною, — лише видиво, примара, яка виникла в його голові, затуманеній вином, коханням і нудьгою.

Як сон, минули два століття: Петербург, що стоїть край землі, в болотах і глушині, марив безмежною славою і владою; маячними видіннями проминали двірцеві перевороти, вбивства імператорів, тріумфи і криваві страти; кволі жінки брали на себе напівбожественну владу; з гарячих і зім’ятих постелей вирішувалась доля народів; приходили кремезні хлопці, рослі й дужі, з чорними від землі руками, і сміливо піднімались до трону, щоб поділити владу, ложе і візантійську розкіш.

З жахом озиралися сусіди на ці шалені вибухи фантазії. З смутком і острахом дослухалися руські люди до марення столиці. Країна годувала і ніколи не могла вдосталь нагодувати кров’ю своєю петербурзькі привиди.

Петербург жив бурхливо-холодним, пересиченим, опівнічним життям. Фосфоричні літні ночі, божевільні й хтиві, і безсонні ночі взимку, зелені столи і шурхіт золота, музика, пари, що крутились за вікнами, шалені тройки, цигани, дуелі на світанку, в свисті крижаного вітру і пронизливому завиванні флейт — парад військам перед жахаючим поглядом візантійських очей імператора. Так жило місто.

За останнє десятиріччя з неймовірною швидкістю створювались грандіозні підприємства. Виникали, наче з повітря, мільйонні багатства. З кришталю й цементу будувалися банки, мюзик-холи, скетинги, розкішні шинки, де люди забивали собі памороки музикою, відображенням дзеркал, напівголими жінками, світлом, шампанським. Спішно відкривались картярські клуби, будинки побачень, театри, кінематографи, луна-парки. Інженери і капіталісти працювали над проектом побудови нової, нечуваної ще розкоші столиці, неподалік від Петербурга, на безлюдному острові.

В місті була епідемія самовбивств. Зали суду переповнені були юрбами істеричних жінок, які жадібно вислухували криваві і збуджуючі процеси. Все було досяжне — розкіш і жінки. Розпуста проникала всюди, нею був, як заразою, уражений царський палац.

І в палац, до імператорського трону, дійшов і, глумлячись та знущаючись, став ганьбити Росію неграмотний мужик з божевільними очима і могутньою чоловічою силою.

Петербург, як кожне місто, жив єдиним життям, напруженим і заклопотаним. Центральна сила керувала цим рухом, але вона не була поєднана з тим, що можна було назвати духом міста: центральна сила прагнула створити порядок, спокій і доцільність, дух міста прагнув зруйнувати цю силу. Дух руйнування був у всьому, насичував смертельною отрутою і грандіозні біржові махінації знаменитого Сашки Сакельмана, і похмуру злість робітника на сталеливарному заводі, і вивихнуті мрії модної поетеси, що сидить о п’ятій годині ранку в артистичному підвалі «Червоні бубонці», — і навіть ті, кому треба було боротися з цим руйнуванням, самі того не розуміючи, робили все, щоб посилити його і загострити.

То був час, коли любов, почуття добрі й здорові вважалися пошлістю і пережитком; ніхто не любив, але всі жадали і, наче отруєні, припадали до всього гострого, що роздирало нутрощі.

Дівчата приховували свою невинність, подружжя — вірність. Руйнування вважалось ознакою хорошого тону, неврастенія — ознакою витонченості. Цього вчили модні письменники, що виникали за один сезон з небуття. Люди вигадували собі пороки і збочення, аби лише їх не вважали прісними.

Такий був Петербург у 1914 році. Замучений безсонними ночами, заглушаючи нудьгу свою вином, золотом, безлюбою любов’ю, надриваючими і безсильно-хтивими звуками танго — передсмертного гімну, — він жив, немов чекаючи фатального і страшного дня. І цьому були провісники — нове й незрозуміле лізло з усіх щілин.

II

— … Ми нічого не хочемо пам’ятати. Ми кажемо: годі, оберніться до минулого задом! Хто там у мене за спиною? Венера Мілосська? А що — її можна їсти? Чи вона сприяє вирощенню волосся? Я не розумію, нащо мені потрібна ця кам’яна туша? Але мистецтво, мистецтво, брр! Вам і досі подобається лоскотати себе цим поняттям? Дивіться на всі боки, вперед, під ноги. У вас на ногах американські черевики! Хай живуть американські черевики! Ось мистецтво: червоний автомобіль, гутаперчева шина, пуд бензину і сто верст за годину. Це збуджує мене пожирати простір. Ось мистецтво: афіша на шістнадцять аршинів, і на ній такий собі шикарний молодий чоловік у сяючому, як сонце, циліндрі. Це — кравець, художник, геній сьогоднішнього дня! Я хочу пожирати життя, а ви мене частуєте солоденькою водичкою для хворих на статеве безсилля…

В кінці вузького залу, за стільцями, де тісно стояла молодь з курсів і університету, залунав сміх і оплески. Той, хто говорив, Сергій Сергійович Сапожков, усміхаючись вологим ротом, насунув на великий ніс стрибаюче пенсне і жваво зійшов східцями з великої дубової кафедри.

Збоку, за довгим столом, освітленим двома канделябрами по п’ять свічок, сиділи члени товариства «Філософські вечори». Тут були і голова товариства, професор богослов’я Антоновський, і сьогоднішній доповідач — історик Вельямінов, і філософ Борський, і лукавий письменник Сакунін.

Товариство «Філософські вечори» цієї зими витримувало сильний натиск з боку мало кому відомих, але зубатих молодих людей. Вони нападали на визнаних письменників і шановних філософів з таким запалом і говорили такі зухвалі і спокусливі речі, що старий особняк на Фонтанці, де містилось товариство, по суботах, у дні відкритих засідань, бував переповнений.

Так було й сьогодні. Коли Сапожков під розсипані оплески зник у юрбі, на кафедру вийшов невеликий на зріст чоловік з гульоватим стриженим черепом, з молодим вилицюватим і жовтим обличчям — Акундін. З’явився він тут недавно, успіх, особливо в задніх рядах залу, бував у нього величезний, і коли питали — звідки і хто такий? — знаючі люди загадково усміхалися. В усякому разі, прізвище його було не Акундін, приїхав він з-за кордону і виступав неспроста.

Скубучи ріденьку борідку, Акундін оглянув принишклий зал, усміхнувся тонкою смужкою губів і почав говорити.

В цей час у третьому ряду крісел, коло середнього проходу, підперши кулачком підборіддя, сиділа молода дівчина в сукняному чорному платті, закритому до шиї. Її попелясте тонке волосся було підняте над вухами, закручене у великий вузол і сколене гребінцем. Не ворушачись і не усміхаючись, вона розглядала тих, що сиділи за зеленим столом, часом очі її подовгу спинялися на вогниках свічок.

Коли Акундін, стукнувши по дубовій кафедрі, вигукнув: «Світова економіка завдає першого удару залізним кулаком по церковному куполу», — дівчина зітхнула не сильно і, відвівши кулачок від почервонілого знизу підборіддя, поклала в рот карамельку.

Акундін говорив:

— … А ви й досі марите туманними снами про царство боже на землі. А він, незважаючи на всі ваші зусилля, так само спить. Чи ви сподіваєтесь, що він все-таки прокинеться і заговорить, як валаамова ослиця? Так, він прокинеться, але розбудять його не солодкі голоси ваших поетів, не дим з кадильниць, — народ можуть розбудити тільки фабричні гудки. Він прокинеться і заговорить, і голос його буде неприємний для слуху. Чи ви сподіваєтесь на ваші нетрі й болота? Тут можна подрімати ще з півстоліття, вірю. Але не називайте цього месіанством. Це не те, що гряде, а те, що відходить. Тут, у Петербурзі, в цьому розкішному залі, видумали російського мужика. Написали про нього сотні томів і створили опери. Боюсь, коли б ця забава не скінчилась великою кров’ю…

Але на цьому місці голова зупинив оратора. Акундін блідо усміхнувся, витягнув з піджака велику хустину і витер звичним рухом череп і обличчя. В кінці залу залунали голоси:

— Нехай говорить!

— Це неподобство — затуляти людині рота!

— Це знущання!

— Тихше ви там, ззаду!

— Самі ви тихше!

Акундін продовжував:

— … Російський мужик — точка застосування ідей. Так. Але якщо ці ідеї органічно не поєднані з його споконвічними бажаннями, з його первісним уявленням про справедливість, уявленням вселюдським, то ідеї падають, як насіння на камінь. І доти, поки не почнуть розглядати російського мужика просто як людину з голодним шлунком і намуляним роботою хребтом, поки не позбавлять його, нарешті, колись якимось паном вигаданих месіанських його особливостей, доти будуть трагічно існувати два полюси: ваші чудові ідеї, народжені в темряві кабінетів, і народ, про який ви нічого не хочете знати… Ми тут навіть і не критикуємо вас, по суті. Було б дивно марнувати час на перегляд цього феноменального нагромадження — людської фантазії. Ні. Ми говоримо: рятуйтесь, поки не пізно. Бо ваші ідеї і ваші скарби будуть без жалю викинені на смітник історії…

Дівчина в чорному сукняному платті не мала охоти вдумуватись у те, що говорилося з дубової кафедри. Їй здавалося, що всі ці слова й суперечки, звичайно, дуже важливі й значні, але найважливіше було інше, про що ці люди не говорили…

За зеленим столом у цей час з’явився новий чоловік. Він неквапно сів поруч з головою, кивнув праворуч і ліворуч, провів почервонілою рукою по русявому волоссі, мокрому від снігу, і, сховавши під стіл руки, випростався, в дуже вузькому чорному сюртуку: худе матове обличчя, брови дугами, під ними, в тінях, — величезні сірі очі, волосся спадало шапкою. Точнісінько таким Олексій Олексійович Безсонов був зображений в останньому номері щотижневого журналу.

Дівчина не бачила тепер нічого, крім цього майже відворотно-гарного обличчя. Вона ніби з жахом придивлялася до цих дивних рис, які так часто снилися їй вітряними петербурзькими ночами.

Ось він, нахиливши вухо до сусіда, усміхнувся, і усмішка — простувата, але у вирізах тонких ніздрів, у надто жіночих бровах, у якійсь особливій ніжній силі цього обличчя були віроломність, погорда і ще те, чого вона збагнути не могла, але що хвилювало її найбільше.

В цей час доповідач Вельямінов, червоний і бородатий, в золотих окулярах і з жмутами золотисто-сивого волосся навколо великого черепа, казав Акундіну:

— Ви маєте рацію так само, як має рацію лавина, коли обрушується з гір. Ми давно ждемо, що настане страшний вік, наперед угадуємо перемогу вашої правди. Ви оволодієте стихією, а не ми. Але ми знаємо, що найвища справедливість, на завоювання якої ви скликаєте фабричними гудками, виявиться купою уламків, хаосом, де блукатиме приголомшена людина. «Прагну», — ось що скаже вона, бо в ній самій не залишиться жодної краплі божественної вологи. Огережіться, — Вельямінов підняв довгого, як олівець, пальця і строго крізь окуляри подивився на ряди слухачів, — в раю, яким ви марите, в ім’я якого ви хочете перетворити людину на живий механізм, на номер такий-то, — людину на номер, — у цьому страшному раю загрожує нова революція, найстрашніша з усіх революцій — революція Духу.

Акундін холодно промовив з місця:

— Людину на номер — це теж ідеалізм.

Вельямінов розвів над столом руками. Канделябр кидав відблиски на його лисину. Він став говорити про гріх, куди поривається світ, і про майбутню страшну розплату. В залі покашлювали.

Під час перерви дівчина пішла в буфет і стояла коло дверей, нахмурена і незалежна. Кілька присяжних повірених з дружинами пили чай і голосніше, ніж усі люди, розмовляли. Коло грубки знаменитий письменник, Чорнобилін, їв рибу з брусницею і щохвилини оглядався злими п’яними очима на тих, що проходили повз нього. Дві, середніх літ, літературні дами, з брудними шиями і великими бантами у волоссі, жували бутерброди коло буфетного прилавка. Осторонь, не змішуючись із світськими, доброзвичайно стояли батюшки. Під люстрою, заклавши руки ззаду під довгий сюртук, погойдувався на підборах напівсивий чоловік з підкреслено розпатланим волоссям — Чирва — критик, ждав, коли до нього хто-небудь підійде. З’явився Вельямінов; одна з літературних дам кинулась до нього і вчепилась за рукав. Друга літературна дама раптом перестала жувати, обтрусила крихти, нахилила голову, розширила очі. До неї підходив Безсонов, кланяючись праворуч і ліворуч смиренним нахилом голови.

Дівчина в чорному всією своєю шкірою відчула, як напружилась під корсетом літературна дама. Безсонов говорив їй щось з лінивою усмішкою. Вона сплеснула повними руками і зареготала, підкочуючи під лоб очі.

Дівчина здвигнула плічком і пішла з буфету. Її гукнули. Крізь юрбу до неї протовплювався чорнуватий виснажений юнак в оксамитній куртці, радісно кивав, від задоволення морщив носа і взяв її за руку. Його долоня була волога, і на лобі вологе пасмо волосся, і вологі довгі чорні очі улесливо дивилися з мокрою ніжністю. Його звали Олександр Іванович Жиров. Він сказав:

— От? Що ви тут робите, Даріє Дмитрівно?

— Те саме, що й ви, — відповіла вона, випручуючи руку, сунула її в муфту і там витерла об хусточку.

Він захихикав, дивлячись ще ніжніше:

— Невже і цього разу вам не сподобався Сапожков? Він говорив сьогодні, як пророк. Вас дратує його різкість і своєрідна манера висловлюватись. Але сама суть його думки — хіба це не те, чого ми всі потай хочемо, але сказати боїмося? А він сміє. Ось:

Незвичайно, по-новому і сміливо, Даріє Дмитрівно, хіба ви самі не почуваєте, — нове, нове пре! Наше, нове, жадібне, сміливе. Так само й Акундін. Він надто логічний, але як забиває гвозді! Ще дві, три таких зими, — і все затріщить, розповзеться по швах, — дуже добре!

Він говорив тихим голосом, солодко й ніжно усміхаючись. Даша відчувала, як усе в ній дрібно тремтить, наче від величезного збудження. Вона не дослухала, кивнула головою і почала протовплюватись до вішалки.

Сердитий швейцар з медалями, носячи оберемки шуб і калош, не звертав уваги на Дашин простягнутий номерок. Ждати довелося довго, в ноги віяло холодом з порожніх сіней з махаючими дверима. Там стояли рослі, в синіх мокрих каптанах, візники і весело та нахабно пропонували тим, що виходили:

— От на баскому, ваше сясь!

— От по дорозі, на Піски!

Раптом за Дашиною спиною голос Безсонова промовив роздільно й холодно:

— Швейцар, шубу, шапку і ціпок.

Даша відчула, як легенькими голочками обсипало спину. Вона швидко обернула голову і прямо глянула Безсонову в очі. Він зустрів її погляд спокійно, як належне, але потім повіки його здригнулися, в сірих очах з’явилась жива волога, вони наче подалися, і Даша відчула, як у неї затремтіло серце.

— Якщо не помиляюсь, — промовив він, нахиляючись до неї, — ми зустрічалися у вашої сестри?

Даша зараз же відповіла зухвало:

— Так. Зустрічались.

Вихопила у швейцара шубу і побігла до парадних дверей. На вулиці мокрий і холодний вітер підхопив її плаття, обприскав іржавими краплями. Даша по очі закуталась у хутряний комір. Хтось, випереджаючи, промовив їй над вухом:

— Ой, які ж оченята!

Даша швидко йшла по мокрому асфальту, по хитких смугах електричного світла. З відхилених дверей ресторану вирвались зойки скрипок — вальс. І Даша, не озираючись, проспівала в кошлате хутро муфти:

— Ну, не так-то легко, не легко, не легко!

III

Розстібаючи у прихожій мокру шубу, Даша спитала у покоївки:

— Вдома нікого нема, звичайно?

Великий Могол, — так називали покоївку Лушу за вилицювате, як у ідола, дуже напудрене обличчя, — дивлячись у дзеркало, відповіла тонким голосом, що барині, справді, вдома нема, а барин удома, в кабінеті, і вечеряти буде через півгодини.

Даша пройшла у вітальню, сіла коло рояля, поклала ногу на ногу й обхопила коліно.

Зять, Микола Іванович, удома, — значить, посварився з жінкою, надутий і буде скаржитись. Зараз — одинадцять, і годин до трьох, поки не заснеш, робити нічого. Читати, але що? І охоти нема. Просто сидіти, думати — собі гірше зробиш. От, справді, як воно часом жити незатишно.

Даша зітхнула, відкрила кришку рояля і, сидячи боком, одною рукою почала розбирати Скрябіна. Труднувато буває людині в такі незручні роки, як дев’ятнадцять, та ще дівчині, та ще дуже й дуже недурній, та ще через якусь безглузду чистоплотність надто суворій з тими, — а їх було чимало, — хто виявляв охоту розвіювати дівочу нудьгу.

Торік Даша приїхала з Самари в Петербург на юридичні курси й оселилась у старшої сестри, Катерини Дмитрівни Смоковникової. Чоловік її був адвокат, досить відомий; жили вони бучно й широко.

Даша була молодша за сестру років на п’ять; коли Катерина Дмитрівна виходила заміж, Даша була ще дівчинкою; за останні роки сестри мало бачились, і тепер між ними почались нові відносини: у Даші — закохані, у Катерини Дмитрівни — ніжно любовні.

Спочатку Даша наслідувала сестру в усьому, захоплювалась її красою, смаками, умінням поводитися з людьми. Перед Катиними знайомими вона ніяковіла, деяким від ніяковості говорила нечемності. Катерина Дмитрівна старалась, щоб дім її був завжди зразком хорошого тону і новизни, яка ще не стала здобутком вулиці; вона не пропускала жодної виставки і купувала футуристичні картини. Останній рік через це у неї бували бурхливі розмови з чоловіком, тому що Микола Іванович любив живопис ідейний, а Катерина Дмитрівна з усім жіночим запалом наважувалась краще потерпіти за нове мистецтво, ніж погодитись, щоб її вважали відсталою.

Даша теж захоплювалась цими чудернацькими картинами, розвішаними у вітальні, хоч з прикрістю думала часом, що квадратні фігури з геометричними обличчями, з більшою, ніж потрібно, кількістю рук і ніг, глухі фарби, як біль у голові, — вся ця чавунна, цинічна поезія надто висока для її тупої уяви.

Щовівторка у Смоковникових, в їдальні з пташиного ока, збиралось на вечерю галасливе і веселе товариство. Тут були балакучі адвокати, які полюбляли жінок і уважно стежили за літературними течіями; два чи три журналісти, котрі чудово розуміли, як треба вести внутрішню і зовнішню політику; нервово розладнаний критик Чирва, який підготовляв чергову літературну катастрофу. Іноді з самого ранку приходили молоді поети, що залишали зошити з віршами у прихожій, в пальтах. Перед самою вечерею у вітальні з’являлась яка-небудь знаменитість, йшла, не поспішаючи поцілувати руку господині, і з гідністю сідала в крісло. В середині вечері можна було чути, як у прихожій з грюкотом знімали шкіряні калоші і оксамитний голос промовляв:

— Вітаю тебе, Великий Могол! — і потім над стільцем господині схилялось брите, з одвислими зябрами, обличчя любовника-резонера:

— Катюшо, — лапку!

Головною людиною для Даші під час цих вечер була сестра. Даша обурювалася з тих, хто був мало уважний до милої, доброї і простодушної Катерини Дмитрівни, а до тих, хто бував надто уважний, ревнувала — дивилась на винуватого злими очима.

Потроху вона почала розбиратися в цій безлічі облич, що паморочили незвичну голову. Помічників присяжних повірених вона тепер зневажала: у них, крім волохатих візиток, лілових галстуків та проділів через усю голову, нічого не було путящого за душею. Любовника-резонера вона ненавиділа: він не мав права називати сестру Катею, Великого Могола — Великим Моголом, не мав ніякої підстави, випиваючи чарку горілки, мружити одвислі очі на Дашу і примовляти: «П’ю за квітучий мигдаль!»

Щоразу при цьому Даша задихалась від злості.

Щоки у неї справді були рум’яні, і нічим цей проклятий мигдалевий колір не можна було зігнати, і Даша почувала себе за столом неначе дерев’яною лялькою.

На літо Даша не поїхала до батька в курну і душну Самару, а з радістю погодилася залишитись у сестри на узмор’ї, в Сестрорєцьку. Там були ті самі люди, що й взимку, тільки всі бачились частіше, катались на човнах, купались, їли морозиво в сосновому бору, слухали вечорами музику й галасливо вечеряли на веранді курзалу, під зірками.

Катерина Дмитрівна замовила Даші біле вишите гладдю плаття, великого капелюха з білого газу з чорною стрічкою і широкого шовкового пояса, щоб зав’язувати великим бантом на спині, і в Дашу несподівано, наче йому раптом розкрили очі, закохався помічник зятя — Никанор Юрійович Куличок.

Але він був з тих, кого Даша «зневажала». Вона обурилась, покликала його в ліс і там, не давши йому сказати на своє виправдання жодного слова (він тільки витирався хустинкою, зібганою в кулаці), наговорила, що вона не дозволить дивитись на себе, як на якусь «самицю», що вона обурена, вважає його особою з розбещеною уявою і сьогодні ж поскаржиться зятеві.

Зятеві вона поскаржилась того ж вечора. Микола Іванович вислухав її до кінця, погладжуючи пещену бороду і здивовано поглядаючи на мигдалеві від обурення Дашині щоки, на велику шляпу, що гнівно тремтіла, на всю тонку, біленьку Дашину постать, потім сів на пісок над водою і почав реготати; вийняв хустинку, витирав очі, примовляв:

— Іди, Дашо, іди собі, умру!

Даша пішла, нічого не розуміючи, зніяковіла і збентежена. Куличок тепер не смів навіть дивитись на неї, все марнів і лишався на самоті. Дашина честь була врятована. Але вся ця історія несподівано схвилювала в ній почуття, що незаймано дрімали. Порушилась тонка рівновага, наче в усьому Дашиному тілі, від волосся до п’ят, зароджувалась якась друга людина, душна, мрійна, безформна й огидна. Даша почувала її всією своєю шкірою і мучилась, як від нечистоти; їй хотілося змити з себе це невидиме павутиння, знову стати свіжою, прохолодною, легкою.

Тепер цілими годинами вона грала в теніс, по два рази на день купалась, вставала дуже рано, коли на листі ще горіли великі краплі роси, від лілового, як дзеркало, моря піднімалась пара, і на порожній веранді розставляли вологі столи, замітали сірі піщані доріжки.

Але, пригрівшись на сонечку, або вночі у м’якій постелі, друга людина оживала, обережно пробиралась до серця і стискала його м’якою лапкою. Її не можна було ні віддерти, ні змити з себе, як кров з зачарованого ключа Синьої Бороди.

Всі знайомі, а перша — сестра, стали вважати, що Даша дуже покращала за це літо і наче кращає з кожним днем. Одного разу Катерина Дмитрівна, зайшовши вранці до сестри, сказала:

— Що ж це з нами далі буде?

— А що, Катю?

Даша в сорочці сиділа на постелі, закручувала великим вузлом волосся.

— Надто вже гарна стаєш, — що ж далі будемо робити?

Даша суворими, «волохатими» очима подивилась на сестру і відвернулась. Її щока й вухо залились рум’янцем.

— Катю, я не хочу, щоб ти так говорила, мені це неприємно, — розумієш?

Катерина Дмитрівна сіла на ліжко, щокою притулилась до Дашиної голої спини і засміялась, цілуючи між лопатками.

— Які ми рогаті вдалися: ні в щупака, ні в їжака, ні в дику кішку.

Одного разу на тенісній площадці з’явився англієць — худий, бритий, з виступаючим наперед підборіддям і дитячими очима. Одягнений він був так бездоганно, що кілька молодих людей з почту Катерини Дмитрівни зажурились. Даші він запропонував партію і грав, як машина. Даші здавалось, що він за весь час жодного разу на неї не глянув, — дивився мимо. Вона програла і запропонувала другу партію. Щоб було зручніше, — закачала рукава білої блузки. З-під пікейної її шапочки вибилось пасмо волосся, вона його не поправляла. Відбиваючи сильним дрейфом над самою сіткою м’яч, Даша думала:

«От спритна російська дівчина з невловимою грацією в усіх рухах, і рум’янець їй личить».

Англієць виграв і цього разу, вклонився Даші — був він зовсім сухий, — закурив пахучу цигарку і сів неподалік, замовивши лимонаду.

Граючи третю партію із знаменитим гімназистом, Даша кілька разів скоса глянула на англійця, — він сидів за столиком, обхопивши коло кісточки ногу в шовковому носку, покладену на коліно, зсунувши солом’яного капелюха на потолицю, і, не обертаючись, дивився на море.

Уночі, лежачи в постелі, Даша все це пригадала, ясно бачила себе, як вона стрибала на площадці, червона, з розмаяним пасмом волосся, і розплакалась від ураженого самолюбства і ще чогось, що було сильніше за неї саму.

З того дня вона перестала ходити на теніс. Одного разу Катерина Дмитрівна їй сказала:

— Дашо, містер Беїльс про тебе питає щодня, — чому ти не граєш?

Даша розкрила рота — так раптом злякалась. Потім з гнівом сказала, що не бажає слухати «дурних пліток», що ніякого містера Беїльса не знає і знати не хоче, і він, взагалі, поводиться нахабно, якщо думає, ніби вона через нього не грає в «цей дурнячий теніс». Даша відмовилась від обіду, взяла в кишеню хліба й агрусу і пішла в ліс, і в сосновому бору, що пахнув гарячою смолою, блукаючи поміж високими і червоними стовбурами, що шуміли верховіттям, вирішила, що нема більше можливості приховувати ганебну істину: закохана в англійця і страшенно нещаслива.

Так, потроху підводячи голову, виростала в Даші друга людина. Спочатку її присутність була огидною, як нечистота, болючою, як руйнування. Потім Даша звикла до цього складного стану, як звикають після літа, свіжого вітру, прохолодної води затягатися зимою в корсет і сукняне плаття.

Два тижні тривала її самолюбна закоханість в англійця. Даша ненавиділа себе й обурювалась з цієї людини. Кілька разів здалека бачила, як він ліниво і спритно грав у теніс, як вечеряв з російськими моряками, і з розпачем думала, що він — найчарівніша людина в світі.

А потім з’явилась коло нього висока, худа дівчина, одягнена в білу фланель, — англійка, його наречена, — і вони виїхали. Даша не спала цілу ніч, зненавиділа себе лютою огидою і перед ранком вирішила, що нехай це буде її остання помилка в житті.

На цьому вона заспокоїлась, а потім їй стало навіть дивно, як усе це скоро й легко минулося. Але минулося не все. Даша відчувала тепер, як та — друга людина — наче зрослася з нею, розчинилася в ній, зникла, і вона тепер вся інша — і легка, і свіжа, як колись, — але наче вся стала м’якша, ніжніша, незрозуміліша, і наче шкіра стала тонша, і обличчя свого вона не впізнавала в дзеркалі, і особливо іншими стали очі, чудові очі, подивишся в них — голова запаморочиться.

В середині серпня Смоковникови разом з Дашею переїхали в Петербург, в свою велику квартиру на Пантелеймонівській. Знову почалися вівторки, виставки картин, гучні прем’єри в театрах і скандальні процеси на суді, купівля картин, захоплення старовиною, поїздки на цілу ніч у «Самарканд», до циган. Знову з’явився любовник-резонер, що скинув на мінеральних водах двадцять три фунти ваги, і до всіх цих клопітних утіх долучились непевні, тривожні й радісні чутки про те, що готується якась зміна.

Даші ніколи було тепер ні думати, ні відчувати багато: вранці — лекції, о четвертій — прогулянка з сестрою, увечері — театри, концерти, вечері, люди — ані хвилини побути в тиші.

В один з вівторків, після вечері, коли пили лікери, у вітальню ввійшов Олексій Олексійович Безсонов. Побачивши його в дверях, Катерина Дмитрівна залилася яскравою краскою. Загальна розмова урвалася. Безсонов сів на канапу і прийняв з рук Катерини Дмитрівни чашку з кавою.

До нього підсіли знавці літератури — два присяжних повірених, але він, дивлячись на господиню довгим, чудним поглядом, несподівано заговорив про те, що мистецтва взагалі ніякого нема, а є шарлатанство, факірський фокус, коли мавпа лізе на небо по вірьовці.

«Ніякої поезії нема. Все давним-давно померло — і люди, і мистецтво. А Росія — падло, і зграї круків на ньому, на воронячому бенкеті. А ті, хто пише вірші, всі будуть у пеклі».

Він говорив негучно, глухуватим голосом. На злому блідому обличчі його рожевіли дві плями. М’який комір був пом’ятий, і сюртук засипаний попелом. З чашечки, яку він держав у руці, лилася кава на килим.

Знавці літератури завели були суперечку, але Безсонов, не слухаючи їх, стежив потемнілими очима за Катериною Дмитрівною. Потім підвівся, підійшов до неї, і Даша чула, як він сказав:

— Мені важко терпіти людське товариство. Дозвольте мені піти.

Вона боязко попросила його почитали. Він заперечливо похитав головою і, прощаючись, так надовго припав до руки Катерини Дмитрівни, що у неї порожевіла спина.

Коли він пішов, почалась суперечка. Чоловіки одностайно висловлювались: «Все-таки є певні межі, і не можна вже так одверто зневажати наше товариство». Критик Чирва підходив до всіх і повторював: «Панове, він був п’яний, як ніч». А дами вирішили: «Чи п’яний був Безсонов, чи просто у своєрідному настрої, — він все одно чарівна людина, так і знайте».

Наступного дня, за обідом, Даша сказала, що Безсонов їй здається одним з тих «справжніх» людей, чиїми переживаннями, гріхами, смаками, як відбитим світлом, живе, наприклад, весь гурток Катерини Дмитрівни. «От, Катю, я розумію, від такої людини можна втратити розум».

Микола Іванович обурився: «Просто тобі, Дашо, шпигнуло в ніс, що він знаменитість». Катерина Дмитрівна промовчала. У Смоковникових Безсонов більше не з’являвся. Пройшла чутка, що він весь час буває за кулісами у актриси Чародєєвої. Куличок з товаришами ходили дивитись на цю саму Чародєєву і були розчаровані: худа, як мощі, — самі мереживні спідниці.

Одного разу Даша зустріла Безсонова на виставці. Він стояв коло вікна і байдуже перегортав каталог, а перед ним, як перед опудалом з паноптикуму, стояли дві кремезні курсистки і дивилися на нього з застиглими усмішками. Даша повільно пройшла мимо і вже в другому залі сіла на стілець, — несподівано стомились ноги, і було сумно.

Після цього Даша купила фотокартку Безсонова і поставила на стіл. Його вірші, — три білих томики, — спочатку справили на неї враження отрути: кілька днів вона ходила сама не своя, наче стала співучасницею якоїсь злої і потайної справи. Але читаючи їх і перечитуючи, вона стала втішатися саме цим хворобливим відчуттям, наче їй нашіптували — забутися, знесиліти, змарнувати щось дорогоцінне, зажуритись за тим, чого ніколи не буває.

Задля Безсонова вона почала бувати на філософських вечорах. Він приїжджав туди пізно, говорив рідко, але щоразу Даша поверталася додому схвильована і була рада, коли вдома — гості. Самолюбство її мовчало.

Сьогодні довелось на самоті розбирати Скрябіна. Звуки, як крижані кульки, повільно падають у груди, в глибінь темного озера без дна. Упавши, зрушують вологу і тонуть. А волога припливає і відходить, і там, у гарячій темряві, гучно, тривожно б’ється серце, наче скоро, скоро, от зараз, в цю мить, повинно статися щось неможливе.

Даша опустила руки на коліна і підвела голову. В м’якому світлі оранжевого абажура дивилися зі стін багрові, набряклі, вишкірені, з виряченими очима обличчя, немов примари первозданного хаосу, що жадібно обліпили в перший день творення огорожу райського саду.

— Так, шановна добродійко, погані наші справи, — сказала Даша. Зліва направо швидко програла гами, без стуку закрила кришку рояля, з японської коробочки вийняла цигарку, закурила, закашлялась і зім’яла її в попільниці.

— Миколо Івановичу, котра година? — крикнула Даша так, що було чути через чотири кімнати.

В кабінеті щось упало, але відповіді не було. З’явилась Великий Могол і, дивлячись у дзеркало, сказала, що вечерю подано.

В їдальні Даша сіла перед вазою з прив’ялими квітами і почала общипувати їх на скатерку. Могол подала чай, холодне м’ясо і яєчню. З’явився, нарешті, Микола Іванович у новому синьому костюмі, але без комірця. Волосся його було розпатлане, на бороді, відігнутій у лівий бік, висіла пушинка з диванної подушки.

Микола Іванович похмуро кивнув Даші, сів кінець столу, присунув сковорідку з яєчнею і жадібно став їсти.

Потім він сперся ліктями на край столу, підпер великим волосатим кулаком щоку, втупився невидющими очима в купу обірваних пелюсток і промовив голосом низьким і майже ненатуральним:

— Учора вночі твоя сестра мене зрадила.

IV

Рідна сестра, Катя, вчинила щось страшне і незрозуміле, чорного кольору. Вчора вночі її голова лежала на подушці, одвернувшись від усього живого, рідного, теплого, а тіло було розчавлене, розвернуте. Так, здригаючись, відчувала Даша те, що Микола Іванович назвав зрадою. І до всього того Каті не було вдома, наче її й на світі більше не існує.

В першу хвилину Даша похолола, в очах потьмарилось. Не дихаючи, вона ждала, що Микола Іванович або заридає, або закричить якось страшно. Але він ні слова не додав до свого повідомлення і крутив у пальцях підставку для виделок. Глянути йому в обличчя Даша не насмілилась.

Потім, після дуже довгого мовчання, він з грюкотом відсунув стільця і пішов у кабінет. «Застрелиться», — подумала Даша. Але й цього не сталося. З гострим жалем на мить вона згадала, яка у нього волосата велика рука на столі. Потім він відплив з її зору, і Даша тільки повторювала: «Що робити? Що робити?» В голові дзвеніло, — все, все, все було спотворено і розбито.

З-за сукняної завіски появилась Великий Могол з підносом, і Даша, глянувши на неї, раптом зрозуміла, що тепер ніякого більше Великого Могола не буде. Сльози залили їй очі, вона міцно зціпила зуби й вибігла у вітальню.

Тут усе до дрібниць було з любов’ю розставлене і розвішане Катиними руками. Але Катина душа вийшла з цієї кімнати, і все в ній стало диким і нежилим. Даша сіла на канапу. Потроху її погляд спинився на недавно купленій картині. І вперше вона побачила і зрозуміла, що там було зображено.

Намальована була гола жінка, гнійно-червоного кольору, наче із здертою шкірою. Рот — збоку, носа не було зовсім, замість нього — трикутна дірка, голова — квадратна, і до неї приліплена ганчірка — справжня матерія. Ноги, як колоди, — на шарнірах. В руці квітка. Решта подробиць жахлива. І найстрашнішим був куток, у якому вона сиділа розчепірившись, — глухий і коричневий. Картина називалась «Любов». Катя називала її сучасною Венерою.

«Так ось чому Катя так захоплювалась цією окаянною бабою. Вона сама тепер така — з квіткою, в кутку». Даша лягла лицем у подушку і, кусаючи її, щоб не кричати, заплакала. Через деякий час у вітальні з’явився Микола Іванович. Розставивши ноги, сердито зачиркав запальничкою, підійшов до рояля і почав тикати в клавіші. Несподівано вийшов — «чижик». Даша похолола. Микола Іванович грюкнув кришкою і сказав:

— Цього треба було сподіватись.

Даша кілька разів у думці повторила цю фразу, стараючись зрозуміти, що вона означає. Раптом у прихожій залунав різкий дзвінок. Микола Іванович взявся за бороду, але, вимовивши придушеним голосом: «О-о-о!» — нічого не зробив і швидко пішов у кабінет. По коридору прогупала, як копитами, Великий Могол. Даша зіскочила з канапи, — в очах було темно, так билося серце, — і вибігла в прихожу.

Там неслухняними від холоду пальцями Катерина Дмитрівна розв’язувала лілові стрічки хутряного капора і морщила носика. Сестрі вона підставила холодну рожеву щоку для поцілунку, але коли її ніхто не поцілував, труснула головою, скидаючи капор, і пильно сірими очима глянула на сестру.

— У вас що-небудь сталося? Ви посварилися? — спитала вона низьким, грудним, завжди таким чарівно-милим голосом.

Даша дивилась на шкіряні калоші Миколи Івановича, вони називались у домі «самоходами» і тепер стояли по-сирітському. У неї тремтіло підборіддя.

— Ні, нічого не сталося, просто я так.

Катерина Дмитрівна повільно розстебнула великі гудзики білячої шубки, рухом голих плечей скинула її і тепер була вся тепла, ніжна і стомлена. Розстібаючи гамаші, вона низько нахилилась, кажучи:

— Розумієш, поки знайшла автомобіль, промочила ноги.

Тоді Даша, все ще дивлячись на калоші Миколи Івановича, спитала суворо:

— Катю, де ти була?

— На літературній вечері, моя люба, на честь, їй-богу, навіть не знаю кого. Все одне й те саме. Стомилась страшенно і хочу спати.

І вона пішла в їдальню. Там, кинувши на скатерку шкіряну сумку і витираючи хустинкою носика, спитала:

— Хто це нащипав квітів? А де Микола Іванович, спить?

Даша була збита з пантелику: сестра аж ніяк не скидалася на окаянну бабу і була не тільки не чужа, а чимось особливо сьогодні близька, так би її всю і погладила.

Але все-таки з величезним самовладанням, дряпаючи нігтем скатерку в тому саме місці, де півгодини тому Микола Іванович їв яєчню, Даша сказала:

— Катю!

— Що, любенький?

— Я все знаю.

— Що ти знаєш? Що сталося, ради бога?

Катерина Дмитрівна сіла до стола, торкнувшись коліньми Дашиних ніг, і з цікавістю дивилась на неї знизу вгору.

Даша сказала:

— Микола Іванович мені все відкрив.

І не бачила, яке було обличчя у сестри, що з нею діялось.

Після мовчання, такого довгого, що можна було вмерти, Катерина Дмитрівна промовила злим голосом:

— Що ж таке страшне повідомив про мене Микола Іванович?

— Катю, ти знаєш.

— Ні, не знаю.

Вона сказала це «не знаю» так, наче вийшла крижана кулька.

Даша зараз же опустилась коло її ніг.

— То, може, це неправда? Катю, рідна, люба, гарна моя сестро, скажи, — адже це все неправда? — І Даша швидкими поцілунками торкалась Катиної ніжної руки з синюватими, як струмочки, жилками, що пахла духами.

— Ну, звичайно, неправда, — відповіла Катерина Дмитрівна, стомлено заплющуючи очі, — а ти зараз же плакати. Завтра очі будуть червоні, носик розпухне.

Вона підвела Дашу і надовго притулилась губами до її волосся.

— Слухай, я дурна! — прошепотіла Даша в її груди.

В цей час гучний і виразний голос Миколи Івановича промовив за дверима кабінету:

— Вона бреше!

Сестри швидко обернулись, але двері були зачинені. Катерина Дмитрівна сказала:

— Іди-но ти спати, дитино. А я піду вияснювати відносини. Ото приємність, справді, — ледве на ногах стою.

Вона провела Дашу до її кімнати, неуважно поцілувала, потім повернулась у їдальню, де взяла сумочку, поправила гребінець і тихо, пальцем, постукала у двері кабінету:

— Миколо, відчини, будь ласка.

На це нічого не відповіли. Було зловісне мовчання, потім фиркнув ніс, повернули ключа, і Катерина Дмитрівна, увійшовши, побачила широку спину чоловіка, який, не обертаючись, ішов до стола, сів у шкіряне крісло, взяв ножа з слонової кості і різко провів ним вздовж розгорненої книги (роман Вассермана «Сорокалітній мужчина»).

Все це робилося так, ніби Катерини Дмитрівни в кімнаті нема.

Вона сіла на канапу, обсмикнула спідницю на ногах і, сховавши носову хустинку в сумку, цокнула замком. При цьому у Миколи Івановича здригнулось пасмо волосся на тім’ї.

— Я не розумію тільки одного, — сказала вона, — ти можеш думати все, що тобі завгодно, але прошу з Данією своїми настроями не ділитися.

Тоді він швидко повернувся в кріслі, витягнув шию і бороду і проговорив, не розціплюючи зубів:

— У тебе вистачає розв’язності називати це моїм настроєм?

— Не розумію.

— Чудово! Ти не розумієш? Ну, а поводитись, як вулична жінка, здається, дуже розумієш?

Катерина Дмитрівна тільки трохи розкрила рота на ці слова. Дивлячись у почервоніле до поту, спотворене обличчя чоловіка, вона промовила тихо:

— З якого часу, скажи, ти почав говорити зі мною неповажливо?

— Ласкаво прошу пробачити! Але іншим тоном я розмовляти не вмію. Одним словом, я бажаю знати подробиці.

— Які подробиці?

— Не бреши мені в очі.

— Ага, он ти про що. — Катерина Дмитрівна закотила, як від надмірної втоми, великі очі. — Недавно я тобі сказала щось таке… Я й забула зовсім.

— Я хочу знати — з ким це сталося?

— А я не знаю.

— Ще раз прошу не брехати…

— А я не брешу. Охота тобі брехати. Ну, сказала. Мало що я говорю спересердя. Сказала й забула.

Під час цих слів обличчя Миколи Івановича було як кам’яне, але серце його здригнулось і затремтіло від радості: «Слава богу, набрехала на себе». Зате тепер можна було безпечно й галасливо нічому не вірити — полегшити душу.

Він підвівся з крісла і, ходячи по килиму, спиняючись і розрізуючи повітря помахами кістяного ножа, заговорив про занепад сім’ї, про розбещення моральності, про священні, тепер забуті, обов’язки жінки — дружини, матері своїх дітей, помічниці чоловіка. Він дорікав Катерині Дмитрівні за душевну пустоту, за легковажну трату грошей, зароблених кров’ю («Не кров’ю, а базіканням», — поправила Катерина Дмитрівна). Ні, більше, ніж кров’ю, — тратою нервів. Він дорікав їй безладним добором знайомих, безладдям у домі, прихильністю до «цієї ідіотки», Великого Могола, і навіть «мерзенними картинами, від яких мене нудить у вашій міщанській вітальні».

Словом, Микола Іванович полегшив душу.

Була четверта година ранку. Коли чоловік захрип і замовк, Катерина Дмитрівна сказала:

— Нічого не може бути огиднішого за товстого й істеричного мужчину, — підвелась і вийшла в спальню.

Але Микола Іванович тепер навіть і не образився на ці слова. Повільно роздягнувшись, він почепив одежу на спинку стільця, завів годинника і, легенько зітхнувши, вліз у свіжу постіль, послану на шкіряному дивані.

«Так, живемо погано. Треба перебудувати все життя. Не гаразд, не гаразд», — подумав він, розгортаючи книжку, щоб для заспокоєння почитати перед сном. Але зараз же поклав її і прислухався. В домі було тихо. Хтось висякався, і від цього звуку забилося серце. «Плаче, — подумав він, — ай, ай, ай, здається, я наговорив зайвого».

І, коли він почав згадувати всю розмову і те, як Катя сиділа і слухала, йому стало її жаль. Він підвівся на лікті, вже готовий вилізти з-під укривала, але по всьому тілу поповзла знемога, наче від багатоденної втоми, він схилив голову і заснув.

Даша, роздягнувшись у своїй чистенько прибраній кімнаті, вийняла з волосся гребінь, похитала головою так, що зразу вилетіли всі шпильки, влізла в білу постіль і, закрившись до підборіддя, заплющила очі. «Господи, все гаразд! Тепер ні про що не думати, спати». З куточка ока випливла якась смішна мордочка. Даша усміхнулась, підігнула коліна й обхопила подушку. Темний солодкий сон огорнув її, і раптом виразно в пам’яті залунав Катин голос: «Ну, звичайно, неправда». Даша розплющила очі. «Я нічогісінько не сказала Каті, тільки спитала — правда чи неправда. Але ж вона відповіла так, немов чудово розуміла, про що йдеться». Свідомість як голкою проколола все тіло: «Катя мене обманула!» Потім, пригадуючи всі подробиці розмови, Катині слова й рухи, Даша ясно побачила: так, дійсно обман. Вона була вражена. Катя зрадила чоловіка, але, зрадивши, вчинивши гріх, набрехавши, стала начебто ще чарівніша. Тільки сліпий не помітив би в ній чогось нового, якоїсь особливої стомленої ніжності. І бреше вона так, що можна збожеволіти — закохатись. Але ж вона вчинила злочин. Нічого, нічого не розумію».

Даша була схвильована і спантеличена. Пила воду, засвічувала і знову гасила лампочку і до ранку переверталася в постелі, почуваючи, що не може ні осудити Катю, ні збагнути того, що вона зробила.

Катерина Дмитрівна теж не могла заснути цієї ночі. Вона лежала на спині, без сил, простягнувши руки поверх шовкового укривала і, не витираючи сліз, плакала тому, що їй тривожно, недобре і нечисто, і вона нічого не може зробити, щоб було не так, і ніколи не буде такою, як Даша, — палкою і суворою, і ще плакала тому, що Микола Іванович назвав її вуличною жінкою і сказав про вітальню, що це — міщанська вітальня. І вже гірко заплакала тому, що Олексій Олексійович Безсонов учора опівночі завіз її лихачем в заміський готель і там, не знаючи, не люблячи, не відчуваючи нічого, що було у неї близького і рідного, огидно і не поспішаючи оволодів нею так, наче вона була лялькою, рожевою лялькою, виставленою на Морській, в магазині паризьких мод мадам Дюкле.

V

На Васильєвському острові в тільки що збудованому домі, по 19-й лінії, на п’ятому поверсі, містилася так звана «Центральна станція для боротьби з побутом» у квартирі інженера Івана Ілліча Телєгіна.

Телєгін найняв цю квартиру під «обжиття» на рік за дешеву ціну. Собі він залишив одну кімнату, всі інші, мебльовані залізними ліжками, сосновими столами й табуретками, здав у найми, маючи на увазі, щоб оселились мешканці «теж неодружені і обов’язково веселі». Таких йому зараз же і підшукав його колишній однокласник і приятель Сергій Сергійович Сапожков.

Це були — студент юридичного факультету Олександр Іванович Жиров, хронікер і журналіст Антошка Арнольдов, художник Валет і молода дівчина Єлизавета Расторгуєва, яка не знайшла ще собі роботи на свій смак.

Мешканці вставали пізно, коли Телєгін приходив з заводу снідати, і не поспішаючи брались кожен до своєї роботи. Антошка Арнольдов їхав трамваєм на Невський, у кофейню, де дізнавався про новини, потім — у редакцію. Валет звичайно сідав малювати свій автопортрет. Сапожков замикався — працювати, — готував промови і статті про нове мистецтво. Жиров пробирався до Єлизавети Київни і лагідним нявкаючим голосом обговорював з нею питання життя. Він писав вірші, але через самолюбство нікому їх не показував. Єлизавета Київна вважала його геніальним.

Єлизавета Київна, крім розмов з Жировим та іншими мешканцями, ще плела з різнобарвної шерсті довгі бинди, що не мали певного призначення, причому співала грудним, сильним і фальшивим голосом українських пісень, або робила собі незвичайні зачіски, або, облишивши співати і розпустивши волосся, лягала з книжкою, — засмоктувалась у читання до болю в голові. Єлизавета Київна була гарна, росла і рум’яна дівчина, з короткозорими, наче намальованими, очима і одягалася так недоладно, що її лаяли за це навіть телєгінські мешканці.

Коли в домі з’являлася нова людина, Єлизавета Київна закликала її до себе, і починалась запаморочлива розмова, вся побудована на гостряках і безоднях, причому Єлизавета Київна випитувала — чи не прагне співбесідник вчинити злочин? чи здатний він, наприклад, убити? чи не відчуває він у собі «самопровокації»? — цю властивість вона вважала ознакою кожної видатної людини.

Телєгінські мешканці навіть прибили на дверях у неї табличку цих запитань. Взагалі це була невдоволена дівчина і все ждала якихось «переворотів», «кошмарних подій», які зроблять життя привабливим, таким, щоб жити на всі заставки, а не нудьгувати коло сірого від дощу вікна.

Сам Телєгін немало підсміювся з своїх мешканців, вважав їх чудовими людьми і диваками, але, не мавши часу, мало брав участі у їх розвагах.

Одного разу, на різдво, Сергій Сергійович Сапожков зібрав мешканців і сказав їм таке:

— Товариші, настав час діяти. Нас багато, але ми розпорошені. Досі ми виступали нарізно й боязко. Ми повинні створити фалангу і завдати удару буржуазному суспільству. Для цього, по-перше, ми фіксуємо оцю ініціативну групу, потім випускаємо прокламацію, ось вона: «Ми — нові Колумби! Ми — геніальні збудники! Ми — насіння нового людства! Ми вимагаємо від буржуазного суспільства, що запливло салом, скасування всіх забобонів. Відтепер нема доброчинності! Сім’я, громадські пристойності, шлюб — скасовуються. Ми цього вимагаємо. Людина — мужчина і жінка — повинна бути голою і вільною. Статеві відносини — це здобуток суспільства. Юнаки й дівчата, мужчини й жінки, вилазьте з насиджених лігвищ, ідіть, голі і щасливі, в танок під сонце дикого звіра!..»

Потім Сапожков сказав, що необхідно видавати футуристичний журнал під назвою: «Страва богів», що на нього частину грошей дасть Телєгін, а частину треба вирвати з пащі буржуїв — усього три тисячі.

Так була створена «Центральна станція для боротьби з побутом», назва, придумана. Телєгіним, коли, повернувшись з заводу, він до сліз реготав над проектом Сапожкова. Негайно взялися видавати перший номер «Страви богів». Кілька багатих меценатів, адвокатів і навіть сам Сашка Сакельман дали потрібну суму — три тисячі. Були замовлені бланки на обгортковому папері, з незрозумілим написом — «Центрифуга», і взялися запрошувати найближчих співробітників та збирати матеріал. Художник Валет подав ідею, щоб кімната Сапожкова, перетворена на редакцію, була споганена цинічними малюнками. Він намалював на стінах дванадцять автопортретів. Довго думали, як її умеблювати. Нарешті забрали з кімнати все, крім великого стола, обклеєного золотим папером.

Після виходу першого номера в місті заговорили про «Страву богів». Одні обурювались, другі заперечували, що не так-то воно все це просто і чи не доведеться часом в недалекому майбутньому Пушкіна відіслати в архів. Літературний критик Чирва розгубився — в «Страві богів» його назвали сволотою. Катерина Дмитрівна Смоковникова негайно передплатила журнал на цілий рік і вирішила влаштувати «вівторок» з футуристами.

Вечеряти до Смоковникових був надісланий від «Центральної станції» Сергій Сергійович Сапожков. Він з’явився в брудному сюртуку з зеленої бумазеї, взятому тимчасово в театральній парикмахерській, з п’єси «Манон Леско». Він підкреслено багато їв за вечерею, верескливо, так що самому було гидко, сміявся, дивлячись на Чирву, назвав критиків «шакалами, які живляться падлом». Потім розлігся і курив, поправляючи пенсне на мокрому носі. Власне, всі сподівалися більшого.

Коли вийшов другий номер, вирішено було влаштовувати вечори під назвою «Прекрасні блюзнірства». На одне з таких блюзнірств прийшла Даша. Парадні двері їй відчинив Жиров і одразу заметушився, знімаючи з Даші ботики, шубку, зняв навіть якусь ниточку з сукняного її плаття. Дашу здивувало, що в прихожій тхне капустою. Жиров, дрібцюючи бочком за нею по коридору, до місця блюзнірства, спитав:

— Скажіть, якими ви духами душитесь? Надзвичайно приємні духи.

Потім здивувала Дашу «доморобність» усього цього, з таким галасом вчиненого, зухвальства. Правда, по стінах були розкидані очі, носи, руки, сороміцькі фігури, падаючі хмарочоси, словом, усе, що становило портрет Василя Веніаміновича Валета, який мовчки стояв тут же з намальованими зигзагами на щоках. Правда, господарі й гості, — а серед них були майже всі молоді поети, які відвідували «вівторки» у Смоковникових, — сиділи на необструганих дошках, покладених на обрубки дерева (подарунок Телєгіна). Правда, читались перебільшено нахабними голосами вірші про автомобілі, що повзуть по небесному склепінню, про «плювки в старого небесного сифілітика», про молоді щелепи, якими автор розгризав, як горіхи, церковні куполи, про якогось до болю в голові незрозумілого коника в коверкоті, з бедекером і біноклем, стрибаючого з вікна на брук. Але Даші чомусь усі ці жахи здавались мізерними. По-справжньому сподобався їй тільки Телєгін. Під час розмови він підійшов до Даші і спитав, соромливо усміхаючись, — чи не хоче вона чаю і бутербродів.

— І чай, і ковбаса у нас звичайні, хороші.

У нього було загоріле обличчя, брите і простувате, і добрі сині очі, мабуть, розумні і тверді, коли потрібно.

Даша подумала, що зробить йому приємність, якщо погодиться, підвелась і пішла в їдальню. Там на столі стояло блюдо з бутербродами і погнутий самовар. Телєгін зараз же зібрав брудні тарілки і поставив їх просто на підлогу, в куток кімнати, оглянувся, шукаючи ганчірку, витер стола носовою хустинкою, налив Даші чаю і вибрав бутерброд найбільш «делікатний». Усе це він робив не поспішаючи, великими сильними руками, і примовляв, наче особливо стараючись, щоб Даші було затишно серед цього сміття:

— Господарство у нас безладне, це правда, але чай і ковбаса першокласні, від Єлисєєва. Були цукерки, але їх з’їли, хоч, — він стиснув губи і подивився на Дашу, в синіх очах його з’явився переляк, потім рішучість, — якщо дозволите? — і витягнув з жилетної кишені дві карамельки в папірцях.

«З таким не пропадеш», — подумала Даша і теж, щоб йому було приємно, сказала:

— Якраз мої улюблені карамельки.

Потім Телєгін, скромно сівши навпроти Даші, почав уважно дивитись на гірчичницю. На його великому й широкому лобі від напруження набрякла жила. Він обережно витягнув хустинку і витер лоба.

У Даші губи самі розтягалися в усмішку: цей великий вродливий чоловік такий непевний себе, що ладен сховатися за гірчичницю. У нього де-небудь в Арзамасі, — так їй здалося, — живе чистенька старенька мати і пише звідти суворі листи про його «постійну звичку позичати грошики різним дурням», про те, що тільки «скромністю і старанністю здобудеш, друже мій, пошану в людей». І він, мабуть, зітхає над цими листами, розуміючи, як далеко йому до досконалості. Даша відчула ніжність до цього чоловіка.

— Де ви служите? — спитала вона.

Телєгін зараз же звів очі, побачив її усмішку і широко усміхнувся.

— На Балтійському заводі.

— Цікава робота у вас?

— Не знаю. По-моєму, всяка робота цікава.

— Мені здається, робітники повинні вас дуже любити.

— От не думав ніколи про це. Але, по-моєму, не повинні любити. За що їм мене любити? Я з ними суворий. Хоч стосунки хороші, звичайно. Товариські стосунки.

— Скажіть, вам справді подобається все, що сьогодні діялося в тій кімнаті?

Зморшки зійшли з лоба Івана Ілліча, він голосно засміявся.

— Хлопчаки. Хулігани страшенні. Чудові хлопчаки. Я своїми мешканцями задоволений, Даріє Дмитрівно. Іноді в нашій справі бувають неприємності, повернусь я додому знервований, а тут утнуть яку-небудь дурницю… На другий день згадуєш — кумедія.

— А мені ці блюзнірства дуже не сподобались, — сказала Даша суворо, — це просто нечистоплотно.

Він здивовано подивився їй в очі. Вона підтвердила — «дуже не сподобалось».

— Звичайно, винен насамперед я сам, — промовив Іван Ілліч задумливо, — я їх до всього заохочував. Дійсно, запросити гостей і цілий вечір говорити непристойності… Жахливо, що вам усе це було так неприємно.

Даша з усмішкою дивилася йому в обличчя. Вона могла б що завгодно сказати цій майже незнайомій людині.

— Я собі уявляю, Іване Іллічу, що вам зовсім інше повинно подобатись. Мені здається, — ви хороша людина. Набагато краща, ніж самі про себе думаєте. Правда, правда.

Даша, спершись на лікті, злягла підборіддям на руку і мізинцем торкала губи. Очі її сміялись, а йому здались вони страшними, — такі вони були разючо прекрасні: сірі, великі, холоднуваті. Іван Ілліч, вкрай зніяковівши, згинав і розгинав чайну ложку.

На його щастя, в їдальню увійшла Єлизавета Київна, на ній була накинута турецька шаль і на вухах баранячими рогами закручені дві коси. Даші вона подала довгу м’яку руку, відрекомендувалась:

— Расторгуєва, — сіла і сказала: — Про вас багато, багато розказував Жиров. Сьогодні я вивчала ваше обличчя. Вам було ніяково. Це добре.

— Лізо, хочете холодного чаю? — поспішно запитав Іван Ілліч.

— Ні, Телєгін, ви знаєте, що я ніколи не п’ю чаю… Так от, ви думаєте, звичайно, що воно за дивна істота говорить з вами? Я — ніхто. Нікчемність. Бездарна і розпутна.

Іван Ілліч, що стояв коло стола, збентежено відвернувся. Даша опустила очі. Єлизавета. Київна з усмішкою розглядала її.

— Ви елегантні, благоустроєні і дуже вродливі. Не заперечуйте, ви це самі знаєте. У вас, звичайно, закохуються десятки мужчин. Прикро думати, що все це закінчиться дуже просто — прийде самець, народите йому дітей, потім помрете. Нудьга.

У Даші від образи затремтіли губи.

— Я й не збираюсь бути незвичайною, — відповіла вона, — і не знаю, чому вас так хвилює моє майбутнє життя.

Єлизавета Київна ще веселіше усміхнулась, але очі її так само залишались сумними й лагідними.

— Я ж вас попередила, що я нікчемна» як людина і огидна як жінка. Терпіти мене можуть небагато людей, і то з жалю, як-от, наприклад, Телєгін.

— Чорт знає, що ви говорите, Лізо, — пробурмотів він, не підводячи голови.

— Я нічого від вас не вимагаю, Телєгін, заспокойтесь. — І вона знову звернулася до Даші: — Ви переживали коли-небудь бурю? Я пережила одну бурю. Був чоловік, я його любила, він мене ненавидів, звичайно. Я жила тоді на Чорному морі. Була буря. Я кажу цьому чоловікові: «їдьмо…» Від злості він поїхав зі мною… Had понесло у відкрите море… От було весело. Страшенно весело. Я скидаю з себе плаття і кажу йому…

— Слухайте, Лізо, — сказав Телєгін, кривлячи губи і носа, — ви брешете. Нічого цього не було, я знаю.

Тоді Єлизавета Київна з незрозумілою усмішкою подивилась на нього і раптом почала сміятися. Поклала лікті на стіл, сховала в них обличчя і, сміючись, здригала повними плечима. Даша встала і сказала Телєгіну, що хоче додому і поїде, якщо можна, ні з ким не прощаючись.

Іван Ілліч подав Даші шубку так обережно, наче шубка теж була частиною самої Даші, зійшов униз темними сходами, весь час запалюючи сірники і дуже шкодуючи, що так темно, вітряно і слизько, довів Дашу до рогу і посадив на візницькі санки, — візник був дідок, і конячина його припала снігом. І довго ще стояв і дивився, без шапки і пальта, як танули і розпливались у жовтому тумані низенькі санки з постаттю дівчини, що сиділа в них. Потім, не поспішаючи, повернувся додому, в їдальню. Там коло стола, і досі так само — лицем в руки — сиділа

Єлизавета Київна. Телєгін почухав підборіддя і промовив, скривившись:

— Лізо.

Тоді вона швидко, надто швидко, підвела голову.

— Лізо, навіщо, пробачте мені, ви завжди починаєте таку розмову, що всім робиться ніяково й соромно?

— Закохався, — неголосно промовила Єлизавета Київна, продовжуючи дивитись на нього короткозорими, сумними, наче намальованими очима, — зразу бачу. От нудьга.

— Зовсім це неправда. — Телєгін почервонів. — Неправда.

— Ну, пробачте, — вона ліниво встала і пішла, волочачи за собою по підлозі запорошену турецьку шаль.

Іван Ілліч походив деякий час задумавшись, випив холодного чаю, потім узяв стільця, на якому сиділа Дарія Дмитрівна, і відніс його в свою кімнату. Там обдивився, поставив його в куток і, взявши себе всією жменею за ніс, промовив наче з величезним здивуванням:

— Нісенітниця. Ото дурниця!

Для Даші ця зустріч була, як одна з багатьох, — зустріла дуже славну людину, от і все. Даша була ще в тих літах, коли бачать і чують погано: слух оглушений шумом крові, а очі в усьому, — нехай це буде навіть людське обличчя, — бачать, як у дзеркалі, тільки своє відображення. В такий час лише потворність вражає фантазію, а красиві люди, і чарівні пейзажі, і скромна краса мистецтва вважаються повсякденним почтом королеви в дев’ятнадцять років.

Не так було з Іваном Іллічем. Тепер, коли після відвідин Даші минуло понад тиждень, йому стало здаватися дивним, як могла непомітно (він з нею не зразу навіть і привітався) і просто (увійшла, сіла, поклала муфту на коліна) появитися в їх шаленій квартирі ця дівчина з ніжною, ніжно-рожевою шкірою, в чорному сукняному платті з високо піднятим попелястим волоссям і гордовитим дитячим ротом. Незрозуміло було, як наважився він спокійно говорити з нею про ковбасу від Єлисєєва.

А теплі карамельки витягнув з кишені, запропонував з’їсти? Мерзотник!

Іван Ілліч за своє життя (йому недавно минуло двадцять дев’ять років) закохувався разів шість: ще реалістом, в Казані, — в немолоду вже дівчину, Марусю Хвоєву, дочку ветеринарного лікаря, яка давно вже і марно гуляла, все в одній і тій самій плюшевій шубці, по головній вулиці о четвертій годині; але Марусі Хвоєвій було не до жартів, — Івана Ілліча знехтували, і він без попереднього переходу захопився гастролеркою Адою Тілле, яка вражала казанців тим, що в оперетах, з якої б епохи вони не були, з’являлась переважно в костюмі для морського купання, що і підкреслювалось дирекцією в афішах: «Славнозвісна Ада Тілле, яка одержала золотий приз за красу ніг».

Іван Ілліч дійшов навіть до того, що пробрався до неї в квартиру і підніс букет, нарваний у міському саду. Але Ада Тілле, ткнувши ці квіти понюхати кудлатому собачаті, сказала Івану Іллічу, що від місцевих страв у неї зовсім зіпсувався шлунок, і попросила його побігти в аптеку. Тим діло і скінчилось.

Потім, уже студентом, в Петербурзі, він захопився був медичкою Вільбушевич і навіть ходив до неї на побачення в анатомічний театр, але якось так, само собою, з цього нічого не вийшло, і Вільбушевич поїхала служити в земство.

Одного разу Івана Ілліча полюбила до сліз, до відчаю модисточка з великого магазину, Зіночка, і він від ніяковості та душевної лагідності робив усе, що їй хотілося, але, взагалі, полегшено зітхнув, коли вона разом з відділом фірми виїхала в Москву, — минулося постійне відчуття якихось невиконаних зобов’язань.

Останнє ніжне почуття було в нього позаминулого року, влітку, в червні. У дворі, куди виходила його кімната, навпроти, у вікні, щодня перед заходом сонця з’являлась худенька і бліда дівчина і, відчинивши вікно, старанно витрушувала й чистила щіткою своє, завжди одне й те саме, руденьке плаття. Потім одягала його і виходила посидіти в парк.

Там, у парку, Іван Ілліч у тихі сутінки розговорився з нею, — і з того часу щовечора вони гуляли вкупі, хвалили петербурзькі заходи сонця і розмовляли.

Дівчина ця, Оля Комарова, була самотня, служила в нотаріальній конторі і все хворіла, — кашляла. Вони розмовляли про цей кашель, про хворобу, про те, що вечорами тоскно буває самотній людині, і про те, що якась там її знайома, Кіра, покохала хорошого чоловіка і поїхала з ним у Крим. Розмови були нудні. Оля Комарова так уже не вірила в своє щастя, що, не соромлячись, говорила Івану Іллічу про найпотаємніші думки і навіть про те, що часом сподівається, — може, він покохає її, зійдеться з нею, відвезе в Крим.

Іван Ілліч дуже жалів її і поважав, але покохати так і не міг, хоч інколи, після їх розмови, лежачи на дивані в сутінках, думав, — який він егоїст, безсердечна й погана людина.

Восени Оля Комарова застудилась і захворіла. Іван Ілліч одвіз її в лікарню, а звідти на кладовище. Перед смертю вона сказала: «Якщо я видужаю, ви одружитеся зі мною?» — «Слово честі, одружусь», — відповів Іван Ілліч.

Почуття до Даші не було схоже на ті, колишні. Єлизавета Київна сказала: «Закохався». Але закохатися можна було в щось таке, що вважаєш досяжним, і неможливо, наприклад, закохатися в статую або в хмарину.

До Даші було якесь особливе, незнайоме йому почуття, до того ж мало зрозуміле, бо і причин до нього було мало — кілька хвилин розмови та стілець у кутку кімнати.

Почуття це було навіть і не дуже гостре, але Івану Іллічу хотілось самому тепер стати теж особливим, почати дуже стежити за собою. Він часто думав:

«Мені незабаром тридцять років, а жив я досі — як трава ріс. Занедбав себе страшенно. Егоїзм і байдужість до людей. Треба підтягтися, поки не пізно».

Наприкінці березня, в один з тих передових весняних днів, які несподівано вриваються в біле від снігу, тепло закутане місто, коли зранку заблищать, задзвенять краплі, падаючи з карнизів і покрівель, задзюрчить вода по ринвах, потечуть через верх під ними зелені діжки, розгасне на вулицях сніг, запарує асфальт і висохне плямами, коли важка шуба повисне на плечах, дивишся, — а вже якийсь мужчина з гострою борідкою йде в одному піджаку, і всі озираються на нього, усміхаються, а підведеш голову, — небо таке бездонне й синє, наче вимите водами, — в такий день, о пів на четверту, Іван Ілліч вийшов з технічної контори, що на Невському, розстебнув підбиту тхоревим хутром шубу і примружився від сонця.

«На світі жити все-таки непогано».

І тієї ж хвилини побачив Дашу. Вона повільно йшла, в синьому весняному пальті, по краю тротуару, і махала лівою рукою з маленьким згортком; на синій її шапочці похитувались білі ромашки; обличчя було задумане, сумне. Вона йшла з того боку, звідки по калюжах, по рейках трамваїв, у шибки, в спину прохожим, під ноги їм, на спиці й мідь екіпажів світило з синьої безодні величезне сонце, патлате, палаюче весняним шалом.

Даша наче вийшла з цієї синяви й світла І пройшла, зникла в юрбі. Іван Ілліч довго дивився в той бік. Серце повільно билось у грудях. Повітря було густе, пряне, паморочило голову.

Іван Ілліч повільно дійшов до рогу і, заклавши за спину руки, довго стояв перед стовпом з афішами. «Нові й цікаві пригоди Джека, потрошителя животів», — прочитав він і зміркував, що нічого не розуміє і щасливий так, як у житті з ним ще не бувало.

А відійшовши від стовпа, вдруге побачив Дашу. Вона поверталась, так само — з ромашками і маленьким згорточком, по краю тротуару. Він підійшов до неї, зняв капелюха.

— Даріє Дмитрівно, який день чудовий…

Вона ледь здригнулася. Потім звела на нього холоднуваті очі, — в них від світла блищали зелені цятки, — усміхнулась лагідно й подала руку в білій лайковій рукавичці, міцно, по-дружньому.

— Оце добре, що я вас зустріла. Я навіть думала сьогодні про вас… Правда, правда, думала. — Даша кивнула головою, і на шапочці закивали ромашки.

— У мене, Даріє Дмитрівно, були справи на Невському, і тепер цілий день вільний. А день же який… — Іван Ілліч зморщив губи, напружуючи всю свою волю, щоб вони не розпливлися в усмішку.

Даша спитала:

— Іване Іллічу, ви могли б мене провести додому?

Вони звернули в бічну вулицю і йшли тепер у тіні.

— Іване Іллічу, вам не буде дивно, якщо я спитаю вас про одну річ? Ні, звичайно, з вами саме я і поговорю. Тільки ви відповідайте мені одразу. Відповідайте, не роздумуючи, а прямо, — як спитаю, так і відповідайте.

Обличчя її було заклопотане і брови нахмурені.

— Раніш мені здавалося так, — вона провела рукою по повітрю, — є злодії, брехуни, вбивці… Вони існують десь собі осторонь, так само, як гадюки, павуки, миші. А люди, всі люди, — можливо, з слабостями, з чудацтвами, але всі — добрі і ясні… Он, бачите, іде баришня, — ну от, яка вона є, така і є. Весь світ мені здавався наче намальованим чудесними фарбами. Ви розумієте мене?

— Але це прекрасно, Даріє Дмитрівно…

— Заждіть. А тепер я наче провалююсь у цю картину, в темряву, в духоту… Я бачу, — людина може бути чарівною, навіть якоюсь особливо зворушливою, прямо відчутно зворушливою, і грішити, грішити жахливо при цьому. Ви не подумайте, — не пиріжки тягати з буфета, а гріх справжній: брехня, — Даша відвернулась, підборіддя її здригнулось, — людина ця перелюбниця. Жінка — заміжня. Значить, можна? Я питаю, Іване Іллічу.

— Ні, ні, не можна.

— Чому не можна?

— Цього зараз сказати не можу, але почуваю, що не можна.

— А ви думаєте, я сама цього не почуваю? З другої години блукаю і журюся. День такий ясний, свіжий, а мені уявляється, що в цих будинках, за завісками, поховались чорні люди. І я повинна бути з ними, ви розумієте?

— Ні, не розумію, — швидко відповів він.

— Ні, повинна. Ах, як мені тоскно. Значить, просто я — дівчисько. А це місто не для дівчиськ збудоване, а для дорослих.

Даша спинилась коло під’їзду і носком високого черевика стала пересувати сюди й туди по асфальту коробку від цигарок, з картинкою — зелена дама, з рота дим. Іван Ілліч, дивлячись на лакований носок Дашиної ноги, відчував, як Даша наче тане, спливає туманом. Він хотів би затримати її, але якою силою? Є така сила, і він відчував, як вона стискає йому серце, стискає горло. Але для Даші все його почуття, як тінь на стіні, бо й він сам не більш як «добрий, славний Іван Ілліч».

— Ну, прощавайте, спасибі вам, Іване Іллічу. Ви дуже славний і добрий. Мені легше не стало, але все-таки я вам дуже, дуже вдячна. Ви мене зрозуміли, правда? От які діла на світі. Треба бути дорослою, нічого не вдієш. Заходьте до нас, коли матимете вільну годину, будь ласка. — Вона усміхнулась, труснула йому руку й увійшла в під’їзд, зникла там у темряві.

VI

Даша відчинила двері своєї кімнати і спинилася здивовано: пахло вогкими квітами, і зараз же вона побачила на туалетному столику кошика з високою ручкою і синім бантом, підбігла й опустила в нього обличчя. Це були пармські фіалки, пом’яті й вологі.

Даша була схвильована. Зранку їй хотілося чогось незбагненного, а зараз вона зрозуміла, що хотілось саме фіалок. Але хто їх прислав? Хто думав про неї сьогодні так уважно, що вгадав навіть те, чого вона сама не розуміла? От тільки бант зовсім уже тут не до речі. Розв’язуючи його, Даша подумала:

«Хоч і неспокійна, але непогана дівчина. Як би ви там не грішили, — вона піде своєю дорогою. Може, ви думаєте, що надто задирає носа? Знайдуться люди, які зрозуміють задертого носа і навіть оцінять».

В бант була засунута записка на товстому папері, два слова незнайомим крупним почерком: «Любіть любов». З другого боку: «Квітництво Ніцца». Значить, там, у магазині, хтось і написав: «Любіть любов». Даша з кошиком у руках вийшла в коридор і гукнула:

— Могол, хто мені приніс ці квіти?

Великий Могол подивилась на кошик і чистоплотно зітхнула, — ці речі її ні з якого боку не обходили.

— Катерині Дмитрівні хлопчак з магазину приніс. А бариня вам звеліла поставити.

— Від кого, він сказав?

— Нічого не говорив, тільки сказав, щоб передали барині.

Даша повернулась у свою кімнату і стала коло вікна. Крізь шибки було видно захід сонця, — з лівого боку, з-за цегляної стіни сусіднього будинку, він розливався по небу, зеленів і линяв. З’явилася зірка в цій зеленіючій порожнечі, мінячись, виблискувала, як вимита. Внизу, у вузькій вулиці, що затуманилась тепер, зразу на всю її довжину спалахнули електричні кулі, ще не яскраві й не освітлюючі. Близько прокрякав автомобіль, і було видно, як покотив вздовж вулиці у вечірню імлу.

В кімнаті стало зовсім темно, і ніжно пахли фіалки, їх прислав той, з ким у Каті був гріх. Це ясно. Даша стояла і думала, що от вона, як муха, потрапила у щось, наче в павутиння, — тонісіньке і спокусливе. Це «щось» було у вологих пахощах квітів, у двох словах: «Любіть любов», манірних і хвилюючих, і у весняних чарах цього вечора.

І раптом її серце сильно й прискорено забилось. Даша відчула, немов торкається пальцями, бачить, чує, відчуває щось заборонене, приховане, що обпікає насолодою. Вона раптом всім духом ніби дозволила собі, дала волю. І не можна було зрозуміти, як сталося, що в ту саму мить вона була вже по цей бік. Строгість, тоненька крижана стінка розтанула легким туманом, таким самим, як той, в кінці вулиці, куди безгучно помчав автомобіль з двома дамами в білих капелюшках.

Тільки билося серце, легко паморочилась голова, і в усьому тілі веселим холодком сама собою співала музика: «Я живу, люблю. Радість, життя, весь світ — мої, мої!»

— Слухайте, моя люба, — вголос промовила Даша, розплющуючи очі, — ви — незаймана дівчина, друже мій, у вас просто нестерпний характер…

Вона пішла в далекий куток кімнати, сіла у велике м’яке крісло і, не поспішаючи, обдираючи папір з шоколадної плитки, почала пригадувати все, що сталося за ці два тижні.

В домі нічого не змінилося. Катя навіть стала особливо ніжна з Миколою Івановичем. Він ходив веселий і збирався будувати дачу в Фінляндії. Тільки Даша переживала мовчки цю «трагедію» двох осліплих людей. Заговорити перша з сестрою вона не наважувалась, а Катя, завжди така уважна до Дашиних настроїв, цього разу ніби нічого не помічала. Катерина Дмитрівна замовляла собі й Даші весняні костюми до великодня, подовгу бувала у кравчинь і модисток, брала участь у благодійних базарах, влаштовувала на прохання Миколи Івановича літературний спектакль з таємною метою збору на користь комітету лівого крила соціал-демократичної партії, — так званих більшовиків, — збирала гостей, крім вівторків, ще й по четвергах, — словом, у неї не було жодної хвилини вільної.

«А ви в цей час боялися, ні на що не наважувались і роздумували над речами, в яких, як вівця, нічого не розуміли, і не зрозумієте, поки самі не обсмалите крильця», — подумала Даша і тихо засміялась. З того темного озера, куди падали крижані кульки і звідки не можна було ждати нічого доброго, постав, як часто бувало за ці дні, в’їдливий і злий образ Безсонова. Вона дозволила собі, і він опанував її думки. Даша принишкла. В темній кімнаті цокав годинник.

Потім далеко в будинку грюкнули двері, і було чути, як голос сестри запитав:

— Давно повернулась?

Даша підвелася з крісла і вийшла в прихожу. Катерина Дмитрівна зараз же сказала:

— Чого ти червона?

Микола Іванович, знімаючи драпове пальто, сказав дотеп з репертуару любовника-резонера. Даша, з ненавистю подивившись на його м’які великі губи, пішла за Катею в її спальню. Там, сівши коло туалета, елегантного і тендітного, як усе в кімнаті сестри, вона стала слухати щебетання про знайомих, яких Катя зустріла під час прогулянки.

Розповідаючи, Катерина Дмитрівна прибирала в дзеркальній шафі, де лежали рукавички, шматки мережив, вуальки, шовкові черевички, безліч маленьких дрібничок, що пахли її духами. «Виявляється, що Керенський знову прогавив процес і сидить без грошей; зустріла його дружину, скаржиться, — дуже трудно стало жити. У Тімірязєвих кір. Шейнберг знову зійшовся з своєю істеричкою, кажуть, що вона навіть стрілялася у нього на квартирі. От весна яка, весна. А день який сьогодні?! Всі блукають, як п’яні, по вулицях. Ага, ще новина, — зустріла Акундіна, запевняє, що найближчим часом у нас буде революція. Розумієш, на заводах, по селах — всюди заворушення. Ах, коли б швидше! Микола Іванович так зрадів, що повів мене до Півато, і ми випили пляшку шампанського, ні з того, ні з сього, за майбутню революцію».

Даша, мовчки слухаючи сестру, відкривала і закривала затички на кришталевих флаконах.

— Катю, — сказала вона раптом, — розумієш, — я така, яка є, нікому не потрібна. — Катерина Дмитрівна, з шовковою панчохою, натягнутою на руку, обернулась і уважно глянула на сестру. — Головне, я не потрібна самій собі така. Щось подібне до того, ніби людина вирішила їсти тільки сиру моркву і вважала б, що це її ставить набагато вище над іншими людьми.

— Не розумію тебе, — сказала Катерина Дмитрівна.

Даша подивилась на її спину і зітхнула.

— Всі погані, всіх я осуджую. Один дурний, другий противний, третій брудний. Тільки одна я хороша. Я тут чужа, мені дуже тяжко від цього. Я і тебе осуджую, Катю.

— За що? — не обертаючись, тихо спитала Катерина Дмитрівна.

— Ні, ти зрозумій. Ходжу з задертим носом, — от і вся заслуга. Просто — це по-дурному виходить, і мені обридло бути чужою серед вас усіх. Словом, розумієш, мені дуже подобається один чоловік.

Даша промовила це, опустивши голову; засунула палець у кришталевий флакончик і не могла його звідти витягти.

— Ну, що ж, дівчинко, слава богу, якщо подобається. Будеш щаслива. Кому ж і щастя, як не тобі. — Катерина Дмитрівна легенько зітхнула.

— Але знаєш, Катю, все це не так просто. По-моєму, — я не люблю його.

— Якщо подобається, — полюбиш.

— В тім-то й річ, що він мені не подобається.

Тоді Катерина Дмитрівна зачинила дверцята шафи і спинилась коло Даші.

— Ти ж тільки-но сказала, що подобається… Оце, справді…

— Катюшо, не чіпляйся. Пам’ятаєш англійця в Сестрорєцьку, отой і подобався, була навіть закохана. Але тоді я була сама собою… Злилася, ховалася, ночами рюмсала. А цей… Я навіть не знаю, — чи він це… Ні, він, він, він… Збентежив мене… І вся я інша тепер. Наче диму якогось нанюхалась… Якби він зараз зайшов до мене в кімнату, — не ворухнулась би…. роби, що хочеш…

— Дашо, що ти говориш?

Катерина Дмитрівна сіла на стілець до сестри, пригорнула її, взяла її гарячу руку, поцілувала в долоню, але Даша повільно випручалась, зітхнула, підперла голову і довго дивилась на синіюче вікно, на зірки.

— Дашо, як його звуть?

— Олексій Олексійович Безсонов.

Тоді Катя пересіла на стілець, поруч, поклала руку на горло і сиділа непорушно. Даша не бачила її обличчя, — воно все було в тіні, — але почувала, що сказала їй щось жахливе.

«Ну, і тим краще», — відвертаючись, подумала вона. І від цього «тим краще» стало легко й порожньо.

— Чому, скажи, будь ласка, інші все можуть, а я не можу? Два роки чую про шістсот шістдесят шість спокус, а за все життя тільки один раз і цілувалася з гімназистом на ковзанці.

Вона зітхнула голосно і замовкла. Катерина Дмитрівна сиділа тепер, зігнувшись, опустивши руки на коліна.

— Безсонов дуже погана людина, — промовила вона, — він страшна людина, Дашенько. Ти слухаєш мене?

— Слухаю.

— Він всю тебе зламає.

— Ну, що ж тепер вдієш.

— Я не хочу цього. Хай краще інші… Але не ти, не ти, любонько.

— Ні, воронятко не хороше — чорне тілом і душею, — сказала Даша, — чим же Безсонов поганий, скажи?

— Не можу сказати… Не знаю… Але я здригаюсь, коли думаю про нього.

— А він же тобі теж, здається, подобався трохи?

— Ніколи… Ненавиджу!.. Хай береже тебе господь від нього.

— От бачиш, Катюшо… Тепер уже я напевне потраплю до нього в тенета.

— Про що ти говориш?.. Ми збожеволіли обидві.

Але Даші саме ця розмова і подобалась, наче йшла навшпиньки по дощечці. Подобалось, що хвилюється Катя. Про Безсонова вона либонь уже й не думала, але навмисно почала розповідати про свої почуття до нього, описувала зустрічі, його обличчя. Все це перебільшувала, і виходило так, ніби вона цілісінькі ночі мучиться і мало не зараз ладна бігти до Безсонова. Наприкінці їй самій стало смішно, захотілося схопити Катю за плечі, розцілувати: «Коли вже хто дурненький, то це ти, Катюшо». Але Катерина Дмитрівна раптом зсунулася з стільця на килимок, обхопила Дашу, лягла обличчям у її коліна і, здригаючись всім тілом, крикнула якось страшно навіть:

— Прости, прости мені… Дашо, прости мені!

Даша перелякалась. Нахилилася до сестри і від страху та жалю сама заплакала, схлипуючи, стала питати, — про що вона говорить, за що їй простити? Але Катерина Дмитрівна зціпила зуби і тільки пестила сестру, цілувала їй руки.

За обідом Микола Іванович, глянувши на обох сестер, сказав:

— Та-ак. А чи не можна й мені дізнатися про причину цих сліз?

— Причина сліз — мій паскудний настрій, — зараз же відповіла Даша, — заспокойся, будь ласка, і без тебе розумію, що не варта мізинчика твоєї дружини.

В кінці обіду, коли подавали каву, прийшли гості. Микола Іванович вирішив, що з нагоди сімейних настроїв необхідно поїхати в шинок. Куличок почав дзвонити в гараж, Катю й Дашу послали переодягатися. Прийшов Чирва і, дізнавшись, що збираються в шинок, несподівано розсердився:

— Кінець кінцем від цієї безперервної гульні терпить хто? Російська література. — Але і його взяли в автомобіль разом з іншими.

В «Північній Пальмірі» було повно людей і гамірно, величезний зал у підвалі яскраво заллятий білим світлом кришталевих люстр. Люстри, тютюновий дим, що плинув з партера, тісно поставлені столики, люди у фраках і голі плечі жінок, кольорові парики на них — зелені, лілові й сиві, жмути сніжно-білих еспрі, самоцвіти, що тремтіли на шиях і в вухах снопиками оранжевого, синього, рубінового проміння, лакеї, що сновигали в темряві, засмоктаний чоловік з піднятими руками і магічна його паличка, що різала повітря перед завісою малинового оксамиту, блискуча мідь труб, — усе це множилось у дзеркальних стінах, і здавалось, ніби тут, у нескінченних перспективах, сидить все людство, весь світ.

Даша, попиваючи через соломинку шампанське, спостерігала людей за столиками. Ось, перед спітнілим відром і шкаралупою від лангуста, сидить бритий чоловік з напудреними щоками. Очі його напівзаплющені, рот презирливо стулений. Очевидно, сидить і думає про те, що кінець кінцем електрика погасне, і всі люди помруть, — чи варто ж з чого-небудь радіти.

Ось заколивалась і розійшлась на обидва боки завіса. На естраду вискочив маленький японець з трагічними зморшками, і замиготіли навколо в повітрі барвисті кулі, тарілки, факели. Даша подумала:

«Чому Катя сказала — прости, прости?»

І раптом наче обручем стиснуло голову, спинилося серце. «Невже?» Але вона труснула головою, зітхнула глибоко, не дала навіть подумати собі, що — «невже», і подивилась на сестру.

Катерина Дмитрівна сиділа на другому кінці столу, така стомлена, сумна й гарна, що у Даші очі налилися слізьми. Вона піднесла пальця до губів і непомітно дмухнула на нього. Це був умовний знак. Катя побачила, зрозуміла і ніжно, повільно усміхнулась.

Годині о другій почалися суперечки — куди їхати? Катерина Дмитрівна попросилась додому. Микола Іванович говорив, що як усі, так і він. А «всі» вирішили їхати «далі».

І тоді Даша крізь поріділу юрбу побачила Безсонова. Він сидів, поклавши лікоть далеко на стіл, і уважно слухав Акундіна, який з напівзжованою цигаркою в роті говорив йому щось, різко креслячи нігтем по скатерті. На цей літаючий ніготь Безсонов і дивився. Його обличчя було зосереджене і бліде. Даші здалося, що крізь гомін вона почула: «Кінець, кінець усьому». Але зараз же їх обох затулив товстопузий татарин-лакей. Підвелись Катя і Микола Іванович, Дашу гукнули, і вона так і залишилась, уколота цікавістю і схвильована.

Коли вийшли на вулицю, — несподівано бадьоро й солодко війнуло приморозком. В чорно-ліловому небі палали сузір’я. Хтось за Дашиною спиною промовив із смішком: «Страшенно шикарна ніч!» До тротуару підкотив автомобіль, ззаду, з бензинового гару, виринув обшарпаний чоловік, зірвав картуза і, пританцьовуючи, відчинив перед Дашею дверцята мотора. Даша, входячи, глянула — чоловік був худий, з небритою щетиною, з перекошеним ротом, і весь трясся, притискаючи лікті.

— З благополучно проведеним вечором у храмі розкоші і хтивих утіх! — бадьоро крикнув він хрипким голосом, спритно підхопив кинені кимось двадцять копійок і салютував драним кашкетом. Даша відчула, як по ній дряпнули його чорні люті очі.

Додому повернулися пізно. Даша, лежачи на спині в постелі, навіть не заснула, а задрімала, наче все тіло у неї відібрало — така була втома.

Раптом, застогнавши і стягаючи з грудей ковдру, вона сіла, розплющила очі. У вікно на паркет світило сонце… «Боже мій, який жах був тільки що?!» Було так страшно, що вона мало не заплакала, а коли опам’яталась, — виявилось, що забула все. Тільки в серці залишився біль від якогось огидного страшного сну.

Після сніданку Даша пішла на курей, записалась складати екзамен, купила книжок і до обіду справді жила суворим, трудовим життям. Але увечері знову довелося натягати шовкові панчохи (вранці вирішено було носити тільки нитяні), пудрити руки і плечі, зачісуватись. «Зробити б на потилиці скрутень, от і добре, а то всі кричать: роби модну зачіску, а як її зробиш, коли волосся само розсипається». Словом, була мука. А на новому синьому шовковому платті виявилась спереду пляма від шампанського.

Даші раптом стало так шкода цього плаття, так шкода свого пропадаючого життя, що, тримаючи в руці зіпсовану спідницю, вона сіла і розплакалась. У двері сунувся був Микола Іванович, але, побачивши, що Даша в одній сорочці і плаче, покликав дружину. Прибігла Катя, схопила плаття, гукнула: «Ну, це зараз зійде», — покликала Великого Могола, яка з’явилась з бензином і гарячою водою.

Плаття відчистили, Дашу одягли. Микола Іванович згадував чорта в прихожій: «Адже прем’єра, панове, не можна спізнюватись». І, звичайно, в театр спізнилися.

Даша, сидячи в ложі поруч з Катериною Дмитрівною, дивилася, як рослий мужчина з наклеєною бородою і неприродно розширеними очима, стоячи під плоским деревом, говорив дівчині в яскраво-рожевому: «Я люблю вас, люблю вас», — і тримав її за руку. І хоч п’єса була не жалібна, Даші весь час хотілося плакати, жаліти дівчину в яскраво-рожевому, і було прикро, що дія не так повертає. Дівчина, як виявилось, і любить, і не любить, на обійми відповіла реготом русалки і втекла до мерзотника, білі штани якого мелькали на другому плані. Мужчина схопився за голову, сказав, що знищить якийсь рукопис — справу його життя, і перша дія закінчилась.

В ложі з’явилися знайомі, і почалася звичайна, квапливо-збуджена розмова.

Маленький Шейнберг, з голим черепом і бритим пом’ятим обличчям, що ніби весь час вистрибувало з твердого комірця, сказав про п’єсу, що вона захоплює.

— Знову проблема статі, але проблема, поставлена гостро. Людство повинно, нарешті, покінчити з цим проклятим питанням.

На це відповів похмурий великий Буров, слідчий в особливо важливих справах, — ліберал, у якого на різдво втекла жінка з власником скакової конюшні:

— Як для кого — для мене питання розв’язане. Жінка бреше самим фактом свого існування, чоловік бреше з допомогою мистецтва. Статеве питання — просто мерзота, а мистецтво — один з видів карного злочину.

Микола Іванович зареготав, дивлячись на дружину. Буров вів далі похмуро:

— Птиці настав час нести яйця, — самець одягається в барвистий хвіст. Це брехня, бо природний хвіст у нього сірий, а не барвистий. На дереві розпускається квітка — теж брехня, принада, а суть у бридкому корінні під землею. А найбільше бреше людина. На ній квітки не ростуть, хвоста у неї нема, доводиться орудувати язиком; брехня подвійна й огидна — так звана любов і все, що навколо неї накручено. Речі, загадкові для панночок у ніжні літа тільки, — . він скоса глянув на Дашу, — в наш час — цілковитого отупіння — цією дурницею займаються серйозні люди. Еге ж, Російська держава хворіє на нестравність.

Він з катаральною гримасою нахилився над коробкою цукерок, поколупав у ній пальцем, нічого не вибрав і підняв до очей морський бінокль, що висів у нього на ремінці через шию.

Розмова перейшла на застій у політиці і реакцію. Куличок схвильованим шепотом розповів останній двірцевий скандал.

— Кошмар, кошмар, — швидко промовив Шейнберг.

Микола Іванович ударив себе по коліну:

— Революція, панове, революція потрібна нам негайно. Інакше ми просто задихнемось. У мене є відомості, — він притишив голос, — на заводах дуже неспокійно.

Всі десять пальців Шейнберга злетіли від збудження вгору.

— Але коли ж, коли? Не можна без кінця ждати.

— Доживемо, Якове Олександровичу, доживемо, — промовив Микола Іванович весело, — і вам портфельчик вручимо міністра юстиції, ваше превосходительство.

Даші обридло слухати про ці проблеми, революції і портфелі. Спершись ліктем на оксамит ложі і другою рукою обнявши Катю за стан, вона дивилася в партер, часом з усмішкою киваючи знайомим. Даша знала й бачила, що вони з сестрою подобаються, і ці здивовані в натовпі погляди — ніжні чоловічі і злі жіночі, і уривки фраз, і усмішки збуджували її, як п’янить весняне повітря.

Слізливий настрій минув. Щоку біля вуха лоскотало пасмо Катиного волосся.

— Катюшо, я тебе люблю, — пошепки промовила Даша.

— І я.

— Ти рада, що я у тебе живу?

— Дуже.

Даша роздумувала, що б їй ще сказати Каті хороше. І раптом внизу побачила Телєгіна. Він стояв у чорному сюртуку, держав у руках кашкет і афішу і давно вже спідлоба, щоб не помітили, дивився на ложу Смоковникових. Його загоріле тверде обличчя помітно вирізнялося серед інших облич, або надто білих, або виснажених. Волосся його було набагато світліше, ніж Даша його уявляла, — як жито.

Зустрівшись очима з Дашею, він зараз же вклонився, потім відвернувся, але. в нього упав кашкет. Нагинаючись, він штовхнув товсту даму, що сиділа в кріслі, почав просити пробачення, почервонів, подався назад і наступив на ногу редакторові естетичного журналу «Хор муз». Даша сказала сестрі:

— Катю, це і є Телєгін.

— Бачу, дуже хороший.

— Поцілувала б, такий хороший. І якби ти знала, яка він розумна людина, Катюшо.

— От, Дашо…

— Що?

Але сестра промовчала. Даша зрозуміла і теж примовкла. У неї знову защеміло серце, — у себе, в слимачій хижці, було не гаразд: на хвилину забулась, а заглянула знову туди — тривожно-темно.

Коли світло в залі погасло і завіса попливла на обидва боки, Даша зітхнула, зламала шоколадку, поклала в рот і уважно стала слухати.

Чоловік з наклеєною бородою все ще загрожував спалити рукопис, дівчина знущалася з нього, сидячи коло рояля. І було очевидно, що цю дівчину треба якнайшвидше віддати заміж, ніж морочитися ще три акти.

Даша підвела очі до плафона залу, — там серед хмар летіла прекрасна напівгола жінка з радісною і ясною усмішкою. «Боже, яка ж вона схожа на мене», — подумала Даша. І зараз же побачила себе ніби збоку: сидить отаке собі створіння в ложі, їсть шоколад, бреше, плутає і жде, щоб само собою сталося щось незвичайне. Але нічого не станеться. «І життя мені немає, поки не піду до нього, не почую його голосу, не відчую його всього. А решта — брехня. Просто — треба бути чесною».

З того вечора Даша не роздумувала більше. Вона знала тепер, що піде до Безсонова, і боялась цієї години. Був час, коли вона вирішила була поїхати до батька в Самару; але подумала, що півтори тисячі верст не врятують від спокуси, і махнула рукою. її здорова незайманість обурювалась, але що можна було вдіяти з «другою людиною», коли їй допомагало все на світі. І, нарешті, було нестерпно образливо так довго мучитись і думати про цього Безсонова, який навіть знати її не хоче, живе собі на втіху десь коло Кам’яноострівського проспекту, пише вірші про актрису з мереживними спідницями. А Даша вся до останньої краплі наповнена ним, уся в ньому.

Даша тепер навмисно гладенько зачісувала волосся, закручувала його скрутнем на потилиці, носила старе — гімназичне — плаття, привезене ще з Самари, з нудьгою, уперто зубрила римське право, не виходила до гостей і відмовлялася від розваг. Виявилось, що бути чесною не легко. Даша просто боялась.

На початку квітня, в прохолодний вечір, коли захід уже погас і зеленувато-линяле небо світилося фосфоричним світлом, не створюючи тіней, Даша поверталася з островів пішки.

Вдома вона сказала, що йде на курси, а замість цього поїхала в трамвайчику до Єлагіного мосту і блукала цілий вечір по голих алеях, переходила місточки, дивилась на воду, на лілові гілки, розпростерті в оранжевій заграві заходу, на обличчя прохожих, на вогники екіпажів, що пливли за оброслими мохом стовбурами. Вона не думала ні про що і не поспішала.

Було спокійно на душі, і всю її, немов до кісток, насичувало весняне солонувате повітря узмор’я. Ноги стомились, але не хотілось повертатися додому. Широким проспектом Кам’яноострівського широкою риссю котились коляски, проносились довгі автомобілі, з жартами і сміхом ішли купки гуляючих. Даша звернула в бічну вуличку.

Тут було зовсім тихо і пустинно. Зеленіло небо над дахами. З кожного будинку, з-за опущених завісок, лунала музика. Ось розучують сонату, ось — знайомий-знайомий вальс, а ось у темному й червонуватому від заходу вікні мезоніна співає скрипка.

І у Даші, наскрізь пронизаної звуками, теж усе співало і все тужило. Здавалося, тіло стало легким і чистим.

Вона звернула за ріг, прочитала на стіні будинку номер, усміхнулась і, підійшовши до парадних дверей, де над мідною головою лева була прибита візитна картка «О. Безсонов», сильно подзвонила.

VII

Швейцар у ресторані «Відень», знімаючи з Безсонова пальто, сказав значливо:

— Олексію Олексійовичу, вас ждуть.

— Хто?

Особа жіночої статі.

— Хто саме?

— Нам невідома.

Безсонов, дивлячись порожніми очима поверх голів, пройшов у далекий куток переповненого ресторанного залу. Лоскуткін мeтpдoтeль, повиснувши у нього за плечем сивими бакенбардами, повідомив про незвичайне бараняче сідло.

— Їсти не хочу, — сказав Безсонов, — дасте білого вина, мого.

Він сидів суворо й рівно, поклавши руки на скатерку. В цей час, у цьому місці, як звичайно, найшов на нього звичний стан похмурого натхнення. Всі враження дня сплелися в гармонійну й усвідомлену форму, і в ньому, в глибині, збурюваній завиванням румунських скрипок, запахами жіночих духів, духотою людного залу, виникала тінь тієї форми, що увійшла ззовні, і ця тінь була — натхнення. Він відчував, що якимось внутрішнім сліпим дотиком осягає таємничий зміст речей і слів.

Безсонов піднімав склянку і пив вино, не розціплюючи зубів. Серце повільно билось. Було невимовно приємно відчувати всього себе, пройнятого звуками і голосами.

Навпроти, коло столика перед дзеркалом, вечеряли Сапожков, Антошка Арнольдов і Єлизавета Київна. Вона вчора написала Безсонову довгого листа, призначивши тут побачення, і тепер сиділа червона і схвильована. На ній було плаття з смугастої матерії, чорної з жовтим, і такий самий бант у волоссі. Коли увійшов Безсонов, їй стало душно.

— Будьте обережні, — прошепотів їй Арнольдов і показав зразу всі свої гнилі й золоті зуби, — він покинув актрису, зараз без жінки і небезпечний, як тигр.

Єлизавета Київна засміялась, труснула смугастим бантом і пішла поміж столиками до Безсонова. На неї озиралися, усміхались.

Останнім часом життя Єлизавети Київни складалося зовсім сумно, — день у день без діла, без надії на краще, словом, — нудьга. Телєгін явно не злюбив її, поводився чемно, але розмов і зустрічей віч-на-віч уникав. А вона з розпачем почувала, що саме він їй і потрібний. Коли в прихожій чути було його голос, Єлизавета Київна пронизливо дивилася на двері. Він ішов коридором, як завжди, навшпиньках. Вона ждала, серце спинялося, двері розпливалися в очах, але він знову проходив мимо. Хоч би постукав, попросив сірників.

Днями, на зло Жирову, який з котячою обережністю лаяв усе на світі, вона купила книгу Безсонова, розрізала її щипцями для волосся, прочитала кілька разів підряд, залила кавою, зім’яла в постелі і, нарешті, за обідом оголосила, що він геній… Телєгінські мешканці обурились. Сапожков назвав Безсонова пліснявою на тілі буржуазії, що розкладається. У Жирова набрякла на лобі жила. Художник Валет розбив тарілку. Тільки Телєгін залишився байдужим. Тоді у неї стався так званий «момент самопровокації»; вона зареготала, пішла в свою кімнату, написала Безсонову захопленого, безглуздого листа, в якому вимагала побачення, повернулася в їдальню і мовчки кинула листа на стіл. Мешканці прочитали його вголос і довго радились. Телєгін сказав:

— Дуже сміливо написано.

Тоді Єлизавета Київна віддала листа куховарці, щоб та негайно вкинула в скриньку, і відчула, що летить у прірву.

Тепер, підійшовши до Безсонова, Єлизавета Київна промовила жваво:

— Я вам писала. Ви прийшли. Спасибі.

І зараз же сіла навпроти нього, боком до стола, — нога на ногу, лікоть на скатерку, — підперла підборіддя і почала дивитись на Олексія Олексійовича намальованими очима. Він мовчав. Лоскуткін подав другу склянку і налив вина Єлизаветі Київні. Вона сказала:

— Ви спитаєте, звичайно, навіщо я вас хотіла бачити?

— Ні, цього я питати не буду. Пийте вино.

— Ваша правда, мені нічого розповідати. Ви живете, Безсонов, а я ні. Мені просто — скучно.

— Що ви робите?

— Нічого. — Вона засміялась і зараз же залилася краскою. — Стати кокоткою — скучно. Нічого не роблю. Я жду, коли затрублять труби і — заграва… Вам дивно?

— Хто ви така?

Вона не відповіла, схилила голову і ще густіше залилась краскою.

— Я — химера, — прошепотіла вона.

Безсонов криво усміхнувся. «Дурепа, от дурепа», — подумав він. Але в неї був такий милий дівочий проділ у русявому волоссі, сильно відкриті повні плечі її здавались такими незайманими, що Безсонов усміхнувся ще раз — добріше, висмоктав склянку вина крізь зуби, і раптом йому захотілось напустити на цю простодушну дівчину чорного диму своєї фантазії. Він заговорив, що на Росію насувається ніч для страшної відплати. Він почуває це з таємних і зловісних ознак:

— Ви бачили, — по місту розклеєний плакат: диявол регоче, летить на автомобільній шині вниз гігантськими сходами… Ви розумієте, що це означає?..

Єлизавета Київна дивилася в крижані його очі, на жіночий рот, на зведені тонкі брови і на те, як трохи тремтіли його пальці, що тримали склянку, і як він пив, — із смаком, повільно. Голова її солодко паморочилась. Здалеку Сапожков почав робити їй знаки. Раптом Безсонов обернувся і спитав, нахмурившись:

— Хто ці люди?

— Це — мої друзі.

— Мені не подобаються їхні знаки.

Тоді Єлизавета Київна сказала, не думаючи:

— Ходімо в інше місце, хочете?

Безсонов глянув на неї пильно. Очі її трохи косили, рот кволо усміхався, на скронях виступали крапельки поту. І раптом він відчув жагу до цієї здорової короткозорої дівчини, взяв її велику й гарячу руку, іцо лежала на столі, і'сказав:

— Або йдіть звідси зараз же… Або мовчіть… Їдьмо. Так треба…

Єлизавета Київна тільки зітхнула коротко, щоки її зблідли. Вона не відчувала, як підвелась, як узяла Безсонова під руку, як вони пройшли поміж столиками.

І коли сідали на візника, навіть вітер не охолодив її палаючої шкіри. Прольотка торохтіла по камінню. Безсонов, спираючись на ціпок обома руками і поклавши на них підборіддя, говорив:

— Мені тридцять п’ять років, але життя скінчене. Мене не обманює більше любов. Що може бути сумніше, коли побачиш раптом, що рицарський кінь — дерев’яний коник? І от, ще багато, багато часу треба плентатись по цьому життю, як труп… — Він обернувся, губа його піднялась з усмішкою. — Мабуть, і мені, разом з вами, треба заждати, коли затрублять ієрихонські труби. Добре, якби на цьому кладовищі раптом залунало тра-та-та! І — заграва по всьому небу… Ви, здається, таки мали рацію…

Вони під’їхали до позаміського готелю. Заспаний половий повів їх довгим коридором у номер, що один тільки лишився незайнятим. Це була низька кімната з червоними шпалерами, потрісканими і в плямах. Коло стіни, під вилинялим балдахіном, стояло велике ліжко, в ногах його — бляшаний рукомийник. Пахло непровітреною вогкістю і застояним тютюновим димом. Єлизавета Київна, стоячи коло дверей, спитала ледве чутно:

— Нащо ви привезли мене сюди?

— Ні, ні, тут нам буде добре, — квапливо відповів Безсонов.

Він зняв з неї пальто й капелюшка і поклав на зламане крісельце. Половий приніс пляшку шампанського, дрібних яблучок і гроно винограду з корковими крихтами, заглянув у рукомийник і зник так само похмуро.

Єлизавета Київна відгорнула штору на вікні, — там серед мокрого пустиря світив газовий ліхтар і їхали величезні бочки з людьми, що скоцюрбилися під рогожами, на козлах. Вона усміхнулася, підійшла до дзеркала і почала поправляти собі волосся якимись новими, незнайомими самій собі рухами. «Завтра опам’ятаюсь, — збожеволію», — подумала вона спокійно і поправила смугастий бант. Безсонов спитав:

— Вина хочете?

— Хочу.

Вона сіла на канапу, він — коло її ніг на килимку і промовив задумливо:

— У вас страшні очі — дикі й лагідні. Російські очі. Ви любите мене?

Тоді вона знову розгубилась, але зараз же подумала: «Ні. Це і є божевілля». Взяла з його рук склянку, повну вина, і випила, і зараз же голова повільно запаморочилась, наче перекидаючись.

— Я вас боюсь і, мабуть, зненавиджу, — сказала Єлизавета Київна, прислухаючись, як немов здалека звучать її і не її слова. — Не дивіться так на мене, мені соромно.

— Ви чудна дівчина.

— Безсонов, ви дуже небезпечна людина. Я ж із розкольницької сім’ї, я в диявола вірю… Ах, боже мій, не дивіться ж так на мене. Я знаю, нащо я вам потрібна… Я вас боюсь.

Вона голосно засміялась, все тіло її задрижало від сміху, і в руках розхлюпалось вино з склянки. Безсонов поклав їй на коліна обличчя:

— Любіть мене… Благаю, любіть мене, — промовив він відчайдушним голосом, наче в ній був зараз весь його порятунок. — Мені тяжко… Мені страшно… Мені страшно самому… Любіть, любіть мене…

Єлизавета Київна поклала руку йому на голову, заплющила очі.

Він говорив, що кожної ночі на нього находить жах смерті. Він повинен відчувати коло себе близько, поруч, живу людину, яка б жаліла його, зігрівала, віддавала б йому себе. Це кара, мука… «Так, так, знаю… Але я весь закляк. Серце спинилося. Зігрійте мене. Мені так мало потрібно. Пожалійте, я гину. Не залишайте мене самого. Люба, люба дівчино…»

Єлизавета Київна мовчала, налякана і схвильована. Безсонов цілував її долоні все довшими поцілунками. Став цілувати великі й сильні її ноги. Вона дужче зажмурилась, здалося, що спинилося серце, — так було соромно.

І раптом її всю обвіяв вогник. Безсонов став уявлятися милим і нещасним… Вона підвела його голову і міцно, жадібно поцілувала в губи. Після цього вже без сорому швидко роздяглася і лягла в постіль.

Коли Безсонов заснув, поклавши голову на її голе плече, Єлизавета Київна ще довго вдивлялась короткозорими очима в його жовтувато-бліде обличчя, все у стомлених зморшках — на скронях, під повіками, коло стуленого рота: чуже, але тепер навіки рідне обличчя.

Дивитись на сонного було так тяжко, що Єлизавета Київна заплакала. їй здавалось, що Безсонов прокинеться, побачить її в постелі, товсту, негарну, з розпухлими очима, і постарається якнайшвидше позбутися, що ніколи ніхто не зможе її полюбити, і всі будуть певні, ніби вона розпусна, дурна й вульгарна жінка, і вона навмисне буде робити все, щоб так думали: що вона любить одного, а зійшлася з іншим, і так завжди її життя буде повне каламуті, сміття, страшних образ. Єлизавета Київна обережно схлипувала й витирала очі ріжком простині. І так, непомітно, в сльозах, заснула.

Безсонов глибоко втягнув носом повітря, повернувся на спину і розплющив очі. Ні з чим не зрівнянною кабацькою нудьгою гуло все тіло. Було гидко думати, що треба починати наново день. Він довго розглядав металеву кульку ліжка, потім наважився і подивився ліворуч. Поруч, теж на спині, лежала жінка, обличчя її було прикрите голим ліктем.

«Хто така?» Він напружував каламутну пам’ять, але нічого не згадав, обережно витягнув з-під подушки портсигар і закурив. «От так чорт! Забув, забув. Фу, як незручно».

— Ви, здається, прокинулись, — промовив він улесливим голосом, — доброго ранку. — Вона помовчала, не віднімаючи ліктя. — Вчора ми були чужими, а сьогодні зв’язані таємничими путами цієї ночі. — Він скривився, все це виходило банально. І, головне, невідомо, що вона зараз почне робити — каятися, плакати, чи огорнуть її родинні почуття? Він обережно доторкнувся до її ліктя. Лікоть відсунувся. Здається, її звали Маргарита. Він сказав сумно: — Маргарито, ви сердитесь на мене?

Тоді вона сіла в подушках і, придержуючи на грудях сповзаючу сорочку, почала дивитись на нього вирячкуватими, короткозорими очима. Повіки її припухли, повний рот кривився в усмішку. Він зараз же згадав і відчув братерську ніжність.

— Мене звуть не Маргарита, а Єлизавета Київна, — сказала вона. — Я вас ненавиджу. Злазьте з постелі.

Безсонов зараз же виліз з-під ковдри і за запоною ліжка коло смердючого рукомийника сяк-так одягнувся, потім підняв штору і погасив електрику.

— Є хвилини, яких не забувають, — пробурмотів він.

Єлизавета Київна продовжувала стежити за ним темними очима. Коли він сів з цигаркою на канапу, вона промовила повільно:

— Приїду додому, отруюся.

— Я не розумію вашого настрою, Єлизавето Київно.

— Ну і не розумійте. Забирайтеся з кімнати, я хочу одягатися.

Безсонов вийшов у коридор, де пахло чадом і віяв сильний протяг. Ждати довелося довго. Він сидів на підвіконнику і курив; потім пішов у самий кінець коридора, де з маленької кухоньки чулися тихі голоси полового і двох покоївок, — вони пили чай, — і половий говорив:

— Завела про своє село. Теж Расєя. Багато ти розумієш. Походи вночі по номерах — от тобі і Расєя. Всі сволочі. Сволочі і паскудники.

— Говоріть акуратніше, Кузьмо Івановичу.

— Коли я при цих номерах вісімнадцять років знаходжусь, — значить, можу так говорити.

Безсонов повернувся назад. Двері в його номер були відчинені, кімната була порожня. На підлозі валявся його капелюх.

«Ну, що ж, тим краще», — подумав він і, позіхнувши, потягнувся, розправляючи кості.

Так почався новий день. Він відрізнявся від учорашнього тим, що зранку сильний вітер розірвав дощові хмари, погнав їх на північ і там збив у величезні побілілі купи. Мокре місто було залляте свіжими потоками сонячного світла. В ньому корчились, смажились, падали непритомними драглисті чудовиська, невловимі для ока, — нежиті, кашлі, погані хвороби, меланхолійні палички сухот, і навіть напівмістичні мікроби чорної неврастенії залітали за фіранки, в присмерк кімнат і вогких підвалів. По вулицях повівав вітрець. В будинках протирали шибки, відчиняли вікна. Двірники в синіх сорочках підмітали вулиці. На Невському розпусні дівчатка з зеленими личками пропонували прохожим букетики рясту, що пахнув дешевим одеколоном. У магазинах спішно прибирали все зимове, і, як перші квіти, з’явилися за вітринами весняні, веселенькі речі.

Тригодинні газети вийшли всі з заголовками: «Хай живе російська весна». І кілька віршиків були дуже двозначні. Словом, цензурі наставили носа.

І, нарешті, по місту, під свист і гутюкання хлопчаків, пройшли футуристи від групи «Центральна станція», їх було троє: Жиров, художник Валет і нікому тоді ще не відомий Аркадій Семисвєтов, величезний на зріст чолов’яга з кінським обличчям.

Футуристи були одягнені в короткі, без пояса, кофти з оранжевого оксамиту з чорними зигзагами і в циліндри. У кожного був монокль, і на щоці намальовані — риба, стріла і буква «Р». Годині о п’ятій пристав Литейної часті затримав їх і на візнику повіз в участок, щоб встановити особи.

Все місто було на вулицях. По Морській, по набережних і Кам’яноострівському рухалися блискотливі екіпажі й потоки людей. Багатьом, дуже багатьом здавалось, що сьогодні повинно трапитись щось незвичайне: або в Зимовому палаці підпишуть який-небудь маніфест, або висадять у повітря бомбою раду міністрів, або взагалі десь «почнеться».

Але залягли сині сутінки над містом, засвітились вогні вздовж вулиць і каналів, відбившися хисткими голками в в чорній воді, і з мостів Неви було видно за димарями суднобудівних заводів величезний захід сонця, димний і хмарний. І нічого не трапилось. Блиснув востаннє шпиль на Петропавловській фортеці, і день закінчився.

Безсонов багато й добре працював того дня. Освіжившись після сніданку сном, він довго читав Гете, і читання збудило його і схвилювало.

Він ходив вздовж книжкових шаф і думав уголос; на деякий час сідав до письмового стола і записував слова й рядки. Старенька нянька, що жила при його холостій квартирі, принесла фарфоровий кофейник, що парував моккою.

Безсонов переживав хороші хвилини. Він писав про те, що надходить ніч на Росію, розсувається завіса трагедії, і народ-богоносець чудесно, як у «Страшній помсті» козак, перетворюється на богоборця, надіває страшну личину. Готується всенародне здійснення Чорної відправи. Безодня розкрита. Порятунку нема.

Заплющуючи очі, він уявляв пустинні поля, хрести на могилах, розкидані вітром покрівлі і вдалині, за пагорками, заграви пожеж. Обхопивши обома руками голову, він думав, що любить саме такою цю країну, яку знав тільки з книг і картинок. Лоб його вкривався глибокими зморшками, серце було повне жаху передчуттів. Потім, тримаючи в пальцях запалену цигарку, він списував крупним почерком хрусткі чвертки паперу.

Смерком, не засвічуючи світла, Безсонов приліг на канапу, весь ще схвильований, з гарячою головою і вологими руками. На цьому кінчався його робочий день.

Потроху серце стало битися рівніше і спокійніше. Тепер треба було подумати, як провести цей вечір і ніч. Брр… Ніхто не дзвонив по телефону і не приходив у гості. Доведеться самому вгамовувати біса смутку. Нагорі, де жила англійська родина, грали на роялі, і від цієї музики поставали невиразні й неможливі бажання.

Раптом у тиші залунав довінок з парадного. Нянька прочовгала пантофлями. Задирливий жіночий голос промовив:

— Я хочу його бачити.

Потім легкі, поспішні кроки завмерли коло дверей. Безсонов, не ворушачись, усміхнувся. Без стуку відчинилися навстіж двері, і в кімнату увійшла, освітлена ззаду з прихожої, струнка, тоненька дівчина, у великому капелюсі з ромашками, що стояли сторч.

Нічого не розрізняючи після світла, вона спинилась серед кімнати; коли ж Безсонов мовчки підвівся з канапи, — поточилась була назад, але уперто труснула головою і промовила тим самим високим голосом:

— Я прийшла до вас у дуже важливій справі.

Безсонов підійшов до стола і повернув вимикач. Між книжками й рукописами засвітився синій абажур і наповнив усю кімнату спокійним неяскравим світлом.

— Чим можу прислужитися? — спитав Олексій Олексійович; показавши Даші на стілець, сам спокійно сів у робоче крісло і поклав руки на підлокітники. Обличчя його було прозоро-бліде, з синявою під повіками. Він не кваплячись звів очі на гостю і здригнувся, пальці його затремтіли.

— Даріє Дмитрівно, — промовив він тихо. — Я вас не впізнав у першу хвилину.

Даша сіла на стілець рішуче, так само, як і увійшла, склала на колінах руки в лайкових рукавичках і насупилась.

— Даріє Дмитрівно, я щасливий, що ви навідали мене. Це великий, великий подарунок.

Не слухаючи його, Даша сказала:

— Ви, будь ласка, не подумайте, що я ваша поклонниця. Деякі ваші вірші мені подобаються, деякі не подобаються, — не розумію їх, просто не люблю. Я прийшла зовсім не для того, щоб розмовляти про вірші… Я прийшла тому, що ви мене змучили.

Вона низько нахилила голову, і Безсонов побачив, що у неї почервоніла шия і руки між рукавичками і рукавами чорного плаття. Він мовчав, не ворушився.

— Вам до мене, звичайно, немає ніякого діла. І я теж дуже хотіла б, щоб мені було байдуже. Але от, бачите, доводиться переживати дуже неприємні хвилини…

Вона швидко підвела голову і суворими, ясними очима глянула йому в очі. Безсонов повільно опустив вії.

— Ви увійшли в мене, як хвороба. Я весь час ловлю себе на тому, що думаю пр© вас. Це, нарешті, понад мої сили. Краще було прийти і прямо сказати. Сьогодні — наважилась. От, бачите, освідчилась у коханні…

Губи її здригнулись. Вона швидко відвернулась і почала дивитись на стіну, де, освітлена знизу, усміхалася стуленим ротом і закритими повіками улюблена в той час усіма поетами маска Петра Першого. Нагорі, в сім’ї англійського пастора, чотири голоси фуги співали: «Умремо». «Ні, ми відлетимо». «В кришталеве небо». «У вічну, вічну радість».

— Якщо ви почнете запевняти, що відчуваєте також щось до мене, я зараз же піду звідси, — квапливо і схвильовано промовила Даша. — Ви мене навіть не можете поважати — це ясно. Так не роблять жінки. Але я нічого не хочу і не прошу від вас. Мені треба було тільки сказати, що я вас люблю болісно і дуже сильно… Я зруйнувалась уся від цього почуття… У мене навіть гордості не лишилося…

І вона подумала: «Тепер встати, гордо кивнути головою і вийти». Але сиділа й далі, дивлячись на усміхнену маску. Її пойняла така кволість, що — не підняти руки, і вона відчувала тепер усе своє тіло, його тягар і теплоту. «Відповідай же, відповідай», — думала вона крізь сон. Безсонов прикрив долонею обличчя і став говорити тихо, як розмовляють у церкві, трохи придушено.

— Всім моїм духом я можу тільки дякувати вам за це почуття. Таких хвилин, таких пахощів, якими ви мене обвіяли, не забувають ніколи…

— Не потрібно, щоб ви їх пам’ятали, — сказала Даша крізь зуби.

Безсонов помовчав, підвівся і, відійшовши, прихилився спиною до книжкової шафи.

— Даріє Дмитрівно, я вам можу тільки вклонитися низько. Я недостойний був слухати вас. Я ніколи, може, так не проклинав себе, як у цю хвилину. Розтратив, розтринькав, вичерпав усього себе. Чим я вам віддячу? Запрошенням за місто, в готель? Даріє Дмитрівно, я чесний з вами. Мені нічим любити. Кілька років тому я б повірив, що можу ще напитися вічної молодості. Я б вас не відпустив від себе.

Даша почувала, як він впускає в неї голочки. В його словах була затягаюча мука…

— Тепер я тільки розхлюпаю дорогоцінне вино. Ви повинні зрозуміти, що це мені не важко зробити. Простягнути руку і взяти…

— Ні, ні, — швидко прошепотіла Даша.

— Ні, так. І ви це почуваєте. Нема солодшого гріха, як марнування. Розхлюпати. За цим ви і прийшли до мене. Розхлюпати чашу дівочого вина… Ви принесли її мені…

Він повільно зажмурився. Даша, не дихаючи, з жахом дивилася в його обличчя.

— Даріє Дмитрівно, дозвольте мені бути відвертим. Ви так схожі на вашу сестру, що в першу хвилину…

— Що? — крикнула Даша. — Що ви сказали?

Вона схопилася з крісла і спинилась перед ним. Безсонов не зрозумів і не так витлумачив це хвилювання. Він почував, що втрачає самовладання. Його ніздрі вдихали пахощі духів і той майже невловимий, але приголомшливий і різний для кожного запах жіночої шкіри.

— Це божевілля… Я знаю… Я не можу… — прошепотів він, відшукуючи її руку. Але Даша рвонулась і побігла. На порозі оглянулась дикими очима і зникла. Сильно грюкнули парадні двері. Безсонов повільно підійшов до стола і застукотів нігтями по кришталевій коробочці, беручи цигарку. Потім стиснув долонею очі, і з усією жахливою силою уяви відчув, що Білий орден, який готується до вирішальної боротьби, послав до нього цю палку, ніжну і спокусливу дівчину, щоб залучити його, навернути і врятувати. Але він уже безнадійно в руках Чорних, і тепер порятунку нема. Повільно, як отрута, що тече в крові, розпалювали його не насичена жадоба і жаль.

VIII

— Дашо, це ти? Можна. Увійди.

Катерина Дмитрівна стояла перед дзеркальною шафою, затягаючи корсет. До Даші вона усміхнулася неуважно, увесь час діловито повертаючись і переступаючи на килимі тугими туфельками. На ній була легка білизна, в стрічках і мереживах, гарні руки і плечі напудрені, волосся причесане пишною короною. Коло неї, на низенькому столику, стояла миска з гарячою водою: всюди — ножиці для нігтів, пилочки, олівчики, пуховки. Сьогодні був незаповнений вечір, і Катерина Дмитрівна «чистила пір’ячко», як це називалося вдома.

— Розумієш, — говорила вона, пристібаючи панчоху, — тепер перестають носити корсети з прямою планшеткою. Глднь, це — новий, від мадам Дюкле. Живіт набагато вільніший і навіть ледь-ледь окреслений. Тобі подобається?

— Ні, не подобається, — відповіла Даша. Вона спинилась коло стіни і заклала за спину руки. Катерина Дмитрівна здивовано звела брови:

— Справді не подобається? От досада. А в ньому так зручно.

— Що зручно, Катю?

— Може, тобі мережива не подобаються? Можна покласти інші. Все-таки дивно, — чому не подобається?

І вона знову повернулась і правим, і лівим боком перед дзеркалом. Даша сказала:

— Ти, будь ласка, не у мене питай, як подобаються твої корсети.

— Ну, Микола Іванович зовсім у цій справі нічого не розуміє.

— Микола Іванович теж тут ні до чого.

— Дашо, що з тобою?

Катерина Дмитрівна навіть трохи відкрила рота від здивовання. Тільки тепер вона помітила, що Даша ледве стримується, говорить крізь зуби, на щоках у неї гарячі плями.

— Мені здається, Катю, тобі б треба перестати крутитись перед дзеркалом.

— Але повинна ж я причепуритися.

— Для кого?

— Що ти, справді!.. Для самої себе.

— Брешеш.

Довго після цього обидві сестри мовчали. Катерина Дмитрівна зняла з спинки крісла верблюжий халатик на синьому шовку, одягла його і повільно зав’язала пояс. Даша уважно стежила за її рухами, потім промовила:

— Іди до Миколи Івановича і розкажи йому все чесно.

Катерина Дмитрівна не рухалась, перебираючи пояс.

Було видно, що в неї по горлу кілька разів прокотився клубочок, наче вона проковтнула щось.

— Дашо, ти що-небудь узнала? — спитала вона тихо.

— Я тільки що була у Безсонова. (Катерина Дмитрівна глянула невидющими очима і раптом страшенно зблідла, підняла плечі). Можеш не турбуватися, — зі мною там нічого не сталося. Він вчасно сказав мені… — Даша переступала з ноги на ногу: — Я давно догадувалась, що ти… саме з ним… Тільки надто все це було гидко, щоб вірити… Ти боялась і брехала. Так от, я в цій гидоті жити не хочу… Піди до чоловіка і все розкажи.

Даша не могла більше говорити, — сестра стояла перед нею, низько схиливши голову. Даша ждала всього, тільки не цієї винувато і покірно схиленої голови.

— Зараз піти? — спитала Катя.

— Так. Зараз же… Ти сама повинна зрозуміти…

Катерина Дмитрівна коротко зітхнула і пішла до дверей. Там, завагавшись, вона сказала ще:

— Я не можу, Дашо. — Але Даша мовчала. — Добре, я скажу.

Микола Іванович сидів у вітальні і, злегка чухаючи в бороді кістяним ножем, читав статтю Акундіна в тільки що одержаній книжці журналу «Русские записки».

Стаття була присвячена річниці смерті Бакуніна. Микола Іванович відчував велику приємність. Коли ввійшла жінка, він вигукнув:

— Катюшо, сядь. Послухай, що він пише, оце ось місце… «Навіть не в напрямку думок і не в відданості до кінця своїй справі чарівність цієї людини, — тобто Бакуніна, — а в тому пафосі перетворених у реальне життя ідей, яким був пройнятий кожен його рух, — і безсонні розмови з Прудоном, і мужність, з якою він кидався в саме полум’я боротьби, і навіть той романтичний жест, коли, проїжджаючи в своїх справах, він наводить гармати австрійських повстанців, ще не знаючи добре, з ким і за що вони б’ються. Пафос Бакуніна є прообраз тієї могутньої сили, з якою виступлять на боротьбу нові класи. Матеріалізація ідей — ось завдання віку, який настає. Не видобування їх з-під купи фактів, підпорядкованих сліпій інерції життя, не відведення їх в ідеальний світ, а процес зворотний: завоювання фізичного світу світом ідей. Реальність — купа пального, ідеї — іскри. Ці два світи, роз’єднані і ворожі, повинні злитися в полум’ї світового перевороту…» Ні, подумай, Катюшо… Адже ж тут чорним по білому — хай живе революція. Молодець Акундін! Дійсно, живемо, — ні великих ідей, ні великих почуттів. Урядом керує тільки одне — безумний страх за майбутнє. Інтелігенція обжирається і обпивається. Адже ми тільки базікаємо, базікаємо, Катюшо, і — по вуха в болоті. Народ — живцем розкладається. Вся Росія загрузла в сифілісі й горілці. Росія згнила, дмухни на неї, — розсиплеться на порох. Так жити не можна… Нам потрібне якесь самоспалення, очищення у вогні…

Микола Іванович говорив збудженим і оксамитним голосом, очі його стали круглими, ніж шматував повітря. Катерина Дмитрівна стояла коло нього, тримаючись за спинку крісла. Коли він виговорився і знову взявся розрізувати журнал, — вона підійшла й поклала йому руку на волосся:

— Коленько, тобі буде дуже боляче те, що я скажу. Я хотіла приховати, але вийшло так, що треба сказати…

Микола Іванович визволив голову від її руки й уважно придивився:

— Так, я слухаю, Катю.

— Пам’ятаєш, ми якось з тобою посварилися, і я тобі сказала спересердя, щоб ти не був дуже спокійний за мене… А потім заперечувала це…

— Так, пам’ятаю. — Він поклав книжку і зовсім обернувся в кріслі. Очі його, зустрівшись з простим і спокійним поглядом Каті, забігали від переляку.

— Так от… Я тобі тоді збрехала… Я була тобі не вірна…

Він жалібно скривився, намагаючись усміхнутися. У нього пересохло в роті. Коли мовчати вже довше не можна було, він промовив глухо:

— Ти добре зробила, що сказала… Дякую, Катю…

Тоді вона взяла його руку, доторкнулась до неї губами і притулила до грудей. Але рука вислизнула, і вона її не затримувала. Потім Катерина Дмитрівна поволі сіла на килим і поклала голову на шкіряний виступ крісла:

— Більше тобі не треба нічого говорити?

— Ні. Іди собі, Катю.

Вона підвелась і вийшла. В дверях їдальні на неї несподівано налетіла Даша, схопила, стиснула і зашепотіла, цілуючи в волосся, в шию, в вуха:

— Прости, прости!.. Ти чудова, ти надзвичайна!.. Я все чула. Чи простиш ти мені, чи простиш ти мені, Катю?.. Катю?..

Катерина Дмитрівна обережно випручалась, підійшла до стола, поправила зморшку на скатерці і сказала:

— Я виконала твій наказ, Дашо.

— Катю, чи простиш ти мені коли-небудь?

— Ти мала рацію, Даіио. Так краще, як воно вийшло.

— Ніякої я не мала рації! Я від злості… Я від злості… А тепер бачу, що тебе ніхто не сміє судити. Нехай ми всі страждаємо, нехай нам буде боляче, але ти — маєш рацію, я це почуваю, ти маєш рацію в усьому. Пробач мені, Катю.

У Даші котилися великі, як горох, сльози. Вона стояла позаду, на крок від сестри, і говорила голосним шепотом:

— Якщо ти не простиш, — я більше не хочу жити.

Катерина Дмитрівна швидко обернулася до неї:

— Що ти ще хочеш від мене? Тобі хочеться, щоб усе знову стало благополучно і щиро… То я тобі скажу… Я тому брехала й мовчала, що тільки цим і можна було продовжити ще трохи наше життя з Миколою Івановичем… А от тепер — кінець. Зрозуміла? Я Миколу Івановича давно не люблю і давно йому не вірна. А Микола Іванович любить мене чи не любить — не знаю, але він мені не близький. Зрозуміла? А ти, як зяблик, все голову під пахву ховаєш, щоб не бачити страшних речей. Я їх бачила і знала, але жила в цій гидоті, тому що — слабосила жінка. Я бачила, як тебе це життя теж засмоктує. Я намагалась зберегти тебе, заборонила Безсонову приїжджати до нас… Це було ще до того, як він… Ну, однаково… Тепер усьому цьому край…

Катерина Дмитрівна раптом підвела голову, прислухаючись. У Даші від страху похолола спина. На дверях, з-за портьєри, боком, з’явився Микола Іванович. Руки його були сховані за спиною.

— Безсонов? — спитав він, з усмішкою похитуючи головою. І пройшов до їдальні.

Катерина Дмитрівна не відповіла. На щоках її виступили плями, очі висохли. Вона стулила губи.

— Ти, здається, думаєш, Катю, що наша розмова скінчена. Даремно.

Він продовжував усміхатись:

— Дашо, залиш нас самих, будь ласка.

— Ні, я не піду. — І Даша стала поруч з сестрою.

— Ні, ти підеш, якщо я тебе попрошу.

— Ні, не піду.

— В такому разі, мені доведеться піти з дому.

— Ну то й іди, — дивлячись на нього з люттю, відповіла Даша.

Микола Іванович почервонів, але зараз же в очах промайнув той самий вираз — веселенького божевілля.

— Тим краще, залишайся. Ось у чому річ, Катю… Я зараз сидів там, де ти мене залишила, і, власне кажучу, за кілька хвилин пережив те, що важко взагалі переживати… Я дійшов висновку, що мені треба тебе вбити… Так, так.

Почувши це, Даша швидко притулилася до сестри, обхопивши її обома руками. У Катерини Дмитрівни презирливо затремтіли губи:

— У тебе істерика… Тобі треба випити валер’янки, Миколо Івановичу…

— Ні, Катю, на цей раз — не істерика…

— Тоді роби те, за чим прийшов, — крикнула вона, відштовхнувши Дашу, і підійшла близько до Миколи Івановича. — Ну, роби. В очі тобі кажу — я тебе не люблю.

Він поточився назад, поклав на скатерку витягнений з-за спини маленький дамський револьвер, засунув кінці пальців у рот, вкусив їх, обернувся і пішов до дверей. Катя дивилася йому вслід. Не обертаючись, він промовив:

— Мені боляче… Мені боляче…

Тоді вона кинулась до нього, схопила його за плечі, обернула до себе його обличчя:

— Брешеш… Брешеш же… Ти ж і зараз брешеш…

Але він захитав головою і вийшов. Катерина Дмитрівна сіла коло стола:

— От, Дашенько, — сцена з третього акту, з пострілом. Я поїду від нього.

— Катюшо… Господь з тобою.

— Піду звідси, не хочу так жити. Через п’ять років стану стара, буде вже пізно. Не можу я більше жити так… Гидота, гидота!

Вона затулила обличчя руками, опустила його в лікті на стіл. Даша, сівши поруч, швидко й обережно цілувала її в плече. Катерина Дмитрівна підвела голову.

— Ти думаєш — мені його не жаль? Мені завжди його жаль. Але ти от подумай, — піду зараз до нього, і буде у нас довжелезна розмова, наскрізь фальшива… Наче біс якийсь завжди між нами бреше, фальшивить. Однаково що грати на розладнаному роялі, так і з Миколою Івановичем розмовляти… Ні, я поїду звідси… Ой Дашенько, якби ти знала, яка в мене туга!

Під кінець вечора Катерина Дмитрівна все-таки пішла в кабінет.

Розмова з чоловіком була довга, говорили обоє тихо й гірко, намагались бути чесними, не щадили одне одного, і все-таки в обох зосталось таке почуття, що нічого цією розмовою не досягнуто, і не осягнуто, і не спаяно.

Микола Іванович, залишившись на самоті, до світанку сидів коло стола і зітхав. За ці години, як потім узнала Катя, він продумав і переглянув усе своє життя. Результатом був величезний лист до дружини, який закінчувався так: «Так, Катю, ми всі в моральному тупику. За останні п’ять років у мене не було жодного сильного почуття, жодного великого зрушення. Навіть любов до тебе і одруження пройшли якось поспіхом. Існування — мізерне, напівістеричне під безперервним наркозом. Виходів два — або заподіяти собі смерть, або розірвати цю душевну запону, що лежить на моїх думках, на почуттях, на моїй свідомості. Ні того, ні другого зробити я неспроможний…»

Родинне лихо сталося так раптово, і домашній світ розвалився так легко й остаточно, що Даша була приголомшена і турбуватися про себе їй навіть на думку не спадало: які вже там дівочі настрої, — дурниця, страшна коза на стіні, подібна до тієї, яку»' давним-давно нянька показувала їм з Катею.

Кілька разів на день Даша підходила до Катиних дверей і шкребла пальцем. Катя відповідала:

— Дашенько, якщо можеш, дай мені спокій, будь ласка.

Микола Іванович у ці дні повинен був виступати в суді. Він виїжджав рано, снідав і обідав у ресторані, повертався вночі. Його промова на захист дружини акцизного чиновника Ладникова, Зої Іванівни, що зарізала вночі, в постелі, на Гороховій вулиці, свого полюбовника, сина петербурзького домовласника, студента Шліппе, вразила суддів і весь зал. Дами ридали. Обвинувачена, Зоя Іванівна, билась головою об спинку лави і була виправдана.

Миколу Івановича, блідого, з запалими очима, обступила, коли він виходив з суду, юрба жінок, вони кидали квіти, верещали й цілували йому руки. З суду він приїхав додому і поговорив з Катею цілком душевно умиротворений.

У Катерини Дмитрівни були вже запаковані чемодани. Він по чистій совісті порадив їй поїхати на південь Франції і дав на витрати дванадцять тисяч. Сам же він, теж під час розмови, вирішив передати справи помічникові і поїхати в Крим — відпочити і подумати про все.

Власне, було неясно й непевно, чи роз’їжджаються вони на деякий час, чи назавжди, і хто кого покидає? Ці гострі питання були старанно прикриті метушнею від’їзду.

Про Дашу вони забули. Катерина Дмитрівна нагадалась аж в останню хвилину, коли, одягнена в сірий дорожній костюм, в елегантній шапочці, під вуалькою, схудла, сумна й мила, побачила Дашу в прихожій на сундуку. Даша гойдала ногою і їла хліб з мармеладом, бо сьогодні обід замовити забули.

— Рідний мій, Данюшо, — говорила Катерина Дмитрівна, цілуючи її крізь вуальку. — А ти ж як? Хочеш, поїдьмо зі мною.

Але Даша сказала, що залишиться сама в квартирі з Великим Моголом, буде складати іспити і в кінці травня поїде на ціле літо до батька.

IX

Даша залишилася сама вдома. Великі кімнати здавались їй тепер незатишними, і речі в них — зайвими. Навіть кубічні картини у вітальні, коли виїхали хазяї, перестали лякати й поблякли. Мертвими зборками висіли портьєри. І хоч Великий Могол щоранку, мовчки, як привид, блукала по кімнатах, струшуючи пил мітелкою з півнячого пір’я, все-таки наче інший, невидимий пил дедалі густіше вкривав квартиру.

В кімнаті сестри можна було, як по книзі, прочитати все, чим жила Катерина Дмитрівна. Ось у кутку маленький мольбертик з початою картинкою — дівчина в білому вінку і з очима на пів-обличчя. За цей мольбертик Катерина Дмитрівна вчепилася була, щоб якось виринути з шаленої метушні, але, звичайно, не вдержалась. Ось старовинний робочий столик, безладно напханий початим рукоділлям, барвистими клаптиками, все не закінчене й занедбане, — теж спроба. Таке саме безладдя в книжковій шафі, — видно, що почали прибирати й кинули. І скрізь покинені, засунуті наполовину розрізані книжки. Йоги, популярні лекції з антропософії, віршики, романи. Скільки спроб і марних зусиль почати добре життя! На туалетному столі Даша знайшла срібний блокнотик, де було записано: «Сорочок 24, ліфчиків 8, ліфчиків мереживних 6… Для Керенських квитки на «Дядю Ваню»… І потім, крупним дитячим почерком: «Даші купити яблучний торт».

Даша згадала — яблучний торт так ніколи й не був куплений. Їй до сліз стало жаль сестру. Ласкава, добра, надто делікатна для цього життя, вона чіплялася за речі і дрібнички, старалась укріпитися, оберегти себе від подрібнення і руйнування, але нічим і нікому було допомогти.

Даша вставала рано, сідала за книжки і складала екзамени, майже всі — «відмінно». До телефону, що раз у раз дзвонив у кабінеті, вона посилала Великого Могола, яка відповідала незмінно: «Пани виїхали, баришня підійти не можуть».

Цілими вечорами Даша грала на роялі. Музика не збуджувала її, як колись, не хотілося чогось невиразного і не завмирало мрійне серце. Тепер, сидячи статечно й мирно перед зошитом нот, освітлена з боків двома свічками, Даша ніби очищала себе урочистими звуками, що сповнювали до останніх закутків увесь цей безлюдний дім.

Інколи серед музики з’являлись маленькі вороги — непрохані спогади. Даша опускала руки і хмурилась. Тоді в домі ставало так тихо, що було чути, як потріскувала свічка. Потім Даша шумно зітхала, і знов її руки з силою торкались холодних клавішів, а маленькі вороги, наче порох і листя, гнані вітром, летіли з великої кімнати куди-небудь у темний коридор, за шафи й картонні коробки… Було навіки покінчено з тією Дашею, яка дзвонила в під’їзді Безсонова і говорила беззахисній Каті злі слова. Здурівши, дівчисько мало не наробило лиха. Дивна річ! Наче тільки й світла, що в вікні, — любовні настрої, а воно й любові ніякої не було.

Годині об одинадцятій Даша закривала рояль, гасила свічки і йшла спати, — все це робилося без вагань, діловито. За цей час вона вирішила якнайшвидше почати самостійне життя — самій заробляти і взяти Катю до себе.

В кінці травня, тільки-но склавши екзамени, Даша поїхала до батька через Рибінськ по Волзі. Увечері, прямо з залізниці, вона сіла на білий, яскраво освітлений серед ночі і темної води пароплав, розіклала в чистенькій каюті речі, заплела косу, подумала, що самостійне життя починається непогано, і, поклавши під голову лікоть і усміхаючись від щастя, заснула під ритмічне дрижання машини.

Розбудили її важкі кроки й біганина по палубі. Крізь жалюзі лилося сонячне світло, виграючи на червоному дереві рукомийника рідкими переливами. Вітрець, що одвівав чесучеву штору, пахнув медовими квітами. Вона відхилила жалюзі. Пароплав стояв коло пустинного берега, де під свіжообваленою, в корінні і грудді, невисокою кручею стояли вози з сосновими ящиками. Коло води, розставивши худі, з товстими коліньми ноги, пило коричневе лоша. На кручі червоним хрестом стриміла маякова віха.

Даша схопилася з койки, розгорнула на підлозі теб і, набравши повну губку води, вижала її на себе. Стало так свіжо й боязко, що вона, сміючись, почала підгортати до живота коліна. Потім наділа наготовлені з вечора білі панчохи, біле плаття й білу шапочку, — все це лежало на ній доладно, — і, почуваючи себе незалежно, стримана, але страшенно щаслива, вийшла на палубу.

По всьому білому пароплаву перебігали рідкі відблиски сонця, на воду боляче було дивитись — ріка сяяла і мінилася. На далекому березі, гористому, біліла, по пояс у березах, старенька дзвіниця.

Коли пароплав відчалив і, зробивши півколо, побіг донизу, назустріч йому повільно сунулись береги. З-за пагорків, наче нахилившись, виглядали де-не-де потемнілі солом’яні покрівлі хат. В небі стояли купчасті хмари з синюватими днищами, і від них у небесно-жовтувату безодню ріки падали білі тіні.

Даша сиділа в плетеному кріслі, поклавши ногу на ногу, обхопивши коліно, і почувала, як сяючі вигини ріки, хмари й білі їх відображення, березові пагорки, луки і струмені повітря, що пахли то болотяною травою, то сухою ріллею, то медовою кашкою і полином, течуть крізь неї, — і тихим захопленням розширюється серце.

Якийсь чоловік повільно підійшов, спинився збоку біля поручнів і, здається, поглядав. Даша кілька разів забувала про нього, а він усе стояв. Тоді вона твердо вирішила не обертатися, але у неї була надто палка вдача, щоб спокійно витерпіти таке розглядання. Вона почервоніла і швидко, сердито обернулась. Перед нею стояв Телєгін, тримаючись за стовпчик і не наважуючись ні підійти, ні заговорити, ні зникнути. Даша несподівано засміялась, — він їй нагадав щось невиразно веселе й добре. Та й весь Іван Ілліч, широкий, у білому кітелі, сильний і соромливий, немов обов’язковим завершенням з’явився з усього цього річкового спокою. Вона простягнула йому руку. Телєгін сказав:

— Я бачив, як ви сідали на пароплав. Власне, ми їхали з вами в одному вагоні від Петербурга. Але я не наважувався підійти, — ви були дуже заклопотані… Я вам не заважаю?

— Сідайте, — вона підсунула йому плетене крісло, — їду до батька, а ви куди?

— Я, власне кажучи, ще не знаю. Поки що, — в Кінешму, до родичів.

Телєгін сів поруч і скинув капелюха. Брови його зійшлися, лоб узявся зморшками. Звуженими очима він дивився на воду, що вибігала з-під пароплава увігнутою пінявою дорогою. Над нею за кормою летіли гострокрилі мартини, падали на воду, злітали вгору з хрипкими, жалібними криками і, далеко відставши, кружляли й билися над скоринкою хліба, що пливла по воді.

— Приємний день, Даріє Дмитрівно.

— Такий день, Іване Іллічу, такий день! Я сиджу і думаю: як з пекла на волю вирвалась! Пам’ятаєте нашу розмову на вулиці?

— Пам’ятаю до останнього слова, Даріє Дмитрівно.

— Після того таке почалося, не дай бог! Я вам колись розкажу. — Вона задумано похитала головою. — Ви були єдиною людиною, яка не дуріла в Петербурзі, так мені здається. — Вона усміхнулась і поклала йому руку на рукав. У Івана Ілліча злякано здригнулись повіки, стиснулись губи. — Я вам дуже довіряю, Іване Іллічу. Ви дуже сильний? Правда?

— Ну, який же я сильний.

— І вірна людина. — Даша відчула, що всі думки її — добрі, ясні і любовні, і такі самі добрі, вірні й сильні думки були у Івана Ілліча. І особлива радість була в тому, щоб говорити — висловлювати одверто ці світлі хвилі почуттів, які підходять до серця. — Я уявляю, Іване Іллічу, що коли ви любите, то мужньо, впевнено. А коли чого-небудь захочете, то не відступитесь.

Не відповідаючи, Іван Ілліч повільно витягнув з кишені шматок хліба і почав кидати птахам. Ціла зграя білих мартинів з тривожним криком кинулась ловити крихти. Даша й Іван Ілліч повставали з крісел і підійшли до борту.

— Он отому киньте, — сказала Даша, — дивіться, який він голодний.

Телєгін далеко в повітря кинув останній шматок хліба. Гладкий головатий мартин сковзнув на нерухомих, розгорнених, як ножі, крилах, налетів і не вхопив, і зараз же штук десять їх помчало слідом за хлібом до самої води, що теплою піною вирувала з-під борту. Даша сказала:

— Мені хочеться бути, знаєте, якою — жінкою? На той рік закінчу курси, почну заробляти багато грошей, візьму жити до себе Катю. Побачите, Іваце Іллічу.

Слухаючи ці слова, Телєгін кривився, стримувався, і, нарешті, розкрив рота з міцним, чистим рядом великих зубів, і зареготав так весело, що змокріли вії. Даша спалахнула, але й у неї застрибало підборіддя, і не хотіла, а зареготала, так само, як Телєгін, сама не знаючи з чого.

— Даріє Дмитрівно, — промовив він нарешті, — ви чудова… Я вас боявся страшенно… Але ви просто чудова!

— Ну, от що — ходімо снідати, — сказала Даша сердито.

— З приємністю.

Іван Ілліч звелів винести столика на палубу і, дивлячись на карту, заклопотано став чухати чисто вибрите підборіддя.

— Що ви думаєте, Даріє Дмитрівно, про пляшку легкого білого вина?

— Трохи вип’ю з приємністю.

— Білого чи червоного?

Даша так само діловито відповіла:

— Або те, або друге.

— В такому разі — вип’ємо шипучого.

Мимо плив горбистий берег з атласно-зеленими смугами пшениці, зелено-голубими — жита і рожевуватими — гречки, що починала цвісти. За поворотом, понад глинястою кручею, на гною, під шапками соломи, стояли присадкуваті хати, виблискуючи віконцями. Трохи далі — десяток хрестів сільського кладовища і шестикрилий, наче іграшковий, вітряк з проламаним боком. Кілька хлопчиків бігло вздовж кручі за пароплавом, кидаючи камінцями, що не долітали навіть до води. Пароплав повернув, і на пустинному березі — низький чагарник і шуліки над ним.

Теплий вітрець підвівав під білу скатерку, під плаття Даші. Золотисте вино в гранчастих великих чарках здавалося божим даром. Даша сказала, що заздрить Івану Іллічу, — в нього є своє діло, впевненість у житті, а от їй ще півтора року морочитись над книжками, і до того ж таке нещастя, що вона — жінка. Телєгін, сміючись, відповів:

— А мене, знаєте, з заводу вигнали.

— Що ви кажете!

— За двадцять чотири години щоб духу не було. А то чого ж би я на пароплаві опинився. Ви хіба не чули, що у нас діялось?

— Ні, ні…

— Самому мені ще біда невелика. Еге ж… — Він помовчав, поклавши лікті на скатерку. — І подумати тільки, як воно у нас все робиться по-дурному й бездарно — на диво. І чорт зна, яка слава про нас іде, про росіян. Прикро й совісно. Подумайте, — талановитий народ, багатюща країна, а що зверху видно? Видно: нахабну писарську пику. Замість життя — папір і чорнило. Ви не можете собі уявити, скільки у нас витрачається паперу і чорнила. Як почали відписуватись при Петрі Першому, так досі й не можемо спинитися. І от виявляється, кривава річ — чорнило, уявіть собі.

Іван Ілліч відсунув склянку з вином і закурив. Йому, видно, було неприємно розповідати про все, що трапилось далі.

— Ну, нащо згадувати. Треба сподіватись, що і в нас коли-небудь добре буде, не гірше, ніж у людей.

Цілий той день Даша й Іван Ілліч провели на палубі. Сторонньому спостерігачеві здалося б, що вони говорять дурниці, але так здалося б через те, що вони розмовляли шифром. Звичайнісінькі слова таємничо й незрозуміло набували подвійного змісту, і, коли Даша, вказуючи очима на пухкеньку баришню з ліловим шарфом, що віддувався за спиною, і на другого помічника капітана, що зосереджено крокував поруч неї, говорила: «Дивіться, Іване Іллічу, у них, здається, діло ладиться», — треба біуло розуміти: «Якби у нас з вами що-небудь сталося — було б зовсім не так». Ніхто з них не міг би згадати докладно, що він говорив, але Івану Іллічу здавалось, що Даша набагато розумніша, делікатніша і спостережливіша за нього; Даші здавалося, що Іван Ілліч добріший за неї, кращий, розумніший разів у тисячу.

Даша кілька разів набиралась духу, щоб розказати йому про Безсонова, але роздумувала; сонце пригрівало коліна, вітер торкався щоки, плечей, шиї, наче круглими й ласкавими пальцями, Даша думала:

«Ні, розкажу йому завтра. Піде дощик — тоді розкажу».

Даша, що любила спостерігати і була спостережлива, як усі жінки, знала наприкінці дня приблизно все чисто про всіх, що їхали на пароплаві, а Івану Іллічу це здавалося майже чудом.

Про декана Петербурзького університету, похмуру людину в димчастих окулярах і крилатці, Даша вирішила чомусь, що це видатний пароплавний шулер. І хоч Іван Ілліч знав, що це декан, тепер він теж став підозрівати — чи не шулер це? Взагалі його уявлення про дійсність похитнулось за цей день. Він відчував чи то запаморочення, чи то сон наяву і майже неспроможний був витримати хвилю любові до всього, що бачив і чув, хвилю любові, яка час від часу підкочувалась до нього, придивлявся — добре б оце зараз, наприклад, кинутись у воду он за тією стриженою дівчинкою, якщо вона впаде за борт. От якби впала!

О першій годині ночі Даші так зразу й солодко захотілося спати, що вона ледве дійшла до каюти і, прощаючись у дверях, сказала позіхаючи:

— На добраніч. Дивіться, наглядайте за шулером.

Іван Ілліч зараз же пішов у рубку першого класу, де декан, що хворів на безсоння, читав твори Дюма-батька, подивився на нього деякий час, подумав, що це чудова людина, незважаючи на те, що шулер, потім повернувся в яскраво освітлений коридор, де пахло машиною, лакованим деревом, духами Даші, навшпиньках пройшов повз її двері і в себе в каюті, упавши горілиць на койку і заплющивши очі, відчув, що весь зворушений, весь сповнений звуків, запахів, жару сонця і гострої, як біль у серці, радості.

О сьомій годині ранку його розбудив гудок пароплава. Підходили до Кінешми. Іван Ілліч швидко одягнувся і виглянув у коридор. Всі двері були зачинені, всі ще спали. Спала і Даша. «Мені зійти треба, інакше вийде чортзна-що», — подумав Іван Ілліч і вийшов на палубу, дивлячись на цю саму Кінешму, що так не до речі з’явилася на стрімкому й високому березі, з дерев’яними сходами, з дерев’яними, ніби сяк-так наставленими будиночками і яскравими по-вранішньому, жовтувато-зеленими липами міського парку, з непорушно завислою хмарою пилу над возами, що тяглися по міському спуску. Матрос, твердо ступаючи по палубі п’ятами босих ніг, з’явився з рудим чемоданом Телєгіна.

— Ні, ні, я передумав, назад несіть, — схвильовано сказав йому Іван Ілліч, — я, бачите, до Нижнього вирішив їхати. В Кінешму мені не дуже й треба було. От сюди ставте, під койку. Дякую, голубе.

В каюті Іван Ілліч просидів годин зо три, придумуючи, як пояснити Даші свій, як він розумів, пошлий і нав’язливий вчинок, і було ясно, що пояснити неможливо: ні збрехати, ні сказати правду.

Об одинадцятій годині, каючись, ненавидячи і зневажаючи себе, він з’явився на палубі руки за спиною, хода якась нерівна, обличчя фальшиве, словом, тип пошляка. Але обійшовши кругом палубу і не знайшовши Даші, Іван Ілліч схвилювався, почав заглядати скрізь. Даші не було ніде. У нього пересохло в роті. Очевидно, щось трапилось. І раптом він прямо наткнувся на неї. Даша сиділа на вчорашньому мгсці, в плетеному кріслі, сумна й тиха. На колінах у неї лежала книжка й груша. Вона повільно обернула голову до Івана Ілліча, очі її розширились, наче від переляку, залились радістю, на щоки наплив рум’янець, груша покотилася з колін.

— Ви тут? Не злізли? — промовила вона тихо.

Іван Ілліч проковтнув хвилювання, сів поруч і сказав глухим голосом:

— Не знаю, як ви подивитесь на мій вчинок, але я навмисне не зліз у Кінешмі.

— Як я подивлюсь на ваш вчинок? Ну, цього я не скажу. — Даша засміялась і несподівано, так що в Івана Ілліча знову на цілий день, дужче, ніж учора, пішла обертом голова, поклала йому в долоню свою руку просто й ніжно.

X

Насправді на механічному заводі сталося ось що. В дощовий вечір, що обгорнув вітряними хмарами фосфоричне небо, у вузькому провулку, смердючому і грязькому тією особливою, вугільно-залізною гряззю, якою бувають геть-чисто залляті вулиці, що прилягають до великих заводів, у юрбі робітників, які йшли після гудка додому, з’явився невідомий чоловік у резиновому плащі з піднятим каптуром.

Деякий час він ішов слідом за всіма, потім спинився і на всі боки став роздавати аркушики, говорячи тихо:

— Від Центрального комітету… Прочитайте, товариші.

Робітники на ходу брали аркушики і ховали в кишені та під шапки.

Коли чоловік у резиновому плащі роздав майже всі аркушики, біля нього, сильно протиснувшись плечем крізь натовп, з’явився сторож і, проговоривши поспішно: «Зажди-но», — схопив ззаду за плащ. Але чоловік, мокрий і слизький, вивернувся й побіг. Залунав різкий свисток, у відповідь здалека заверещав другий. По рідіючому натовпу пройшов глухий гомін. Але діло було зроблено, і чоловік у плащі зник.

Днів через два на механічному заводі, несподівано для адміністрації, зранку не став на роботу слюсарний цех і пред’явив вимоги, не дуже серйозні, але рішучі.

По довгих заводських корпусах, тьмяно освітлених крізь брудні шибки й задимлені скляні дахи, полетіли, як іскорки, невиразні фрази, зауваження і злі слівця. Робітники, стоячи біля верстатів, чудно поглядали на начальство, що проходило повз них, і в зосередженому збудженні ждали дальших вказівок.

Старшому майстрові Павлову, донощикові й нашіптувачеві, що крутився біля гідравлічного преса, несподівано розчавили всю ступню розпеченою болванкою. Він дико закричав, і тоді по заводу пішла чутка, що когось убили. О дев’ятій годині на заводський двір, як буря, влетів величезний лімузин головного інженера.

Іван Ілліч Телєгін, прийшовши у звичайну годину в ливарню, величезну будівлю у вигляді цирку, з розбитими подекуди шибками, з висячими ланцюгами мостових кранів, з плавильними горнами коло стін і долівкою, спинився на дверях, ворухнув плечима від вранішнього холодку і за руку весело поздоровкався з майстром Пуньком, що підійшов до нього.

В ливарні була одержано спішне замовлення на моторні станини, і Іван Ілліч заговорив з Пуньком про наступну роботу, діловито і вдумливо радячись з ним про ті речі, які були для них обох безперечними. Ця маленька хитрість вела до того, що Пунько, який став на роботу в ливарню п’ятнадцять років тому простим чорноробом, а тепер — старший майстер, який дуже пишається своїми знаннями і досвідом, залишився цілком задоволений розмовою, самолюбство його було вдоволене, а Телєгін був певний, що коли Пунько задоволений, то робота піде на лад.

Обійшовши ливарню, Іван Ілліч поговорив з ливарниками і формувальниками, з кожним тим напівжартівливо-товариським тоном, який найбільш точно визначав їх взаємовідносини: ми обидва стоїмо на одній роботі, значить — товариші, але я інженер, ви робітник, і, по суті, ми — вороги, але тому що ми один одного поважаємо, то нам нічого не залишається, як жартувати один з одним.

До одного з горнів, спускаючись на ланцюгу і стукаючи, підкотив кран. Пилип Шубін і Іван Орєшников, мускулясті й рослі робітники, один — чорний з сивиною і в круглих окулярах, другий — з кучерявою бородою, із світлим, перев’язаним ремінцем волоссям, голубоокий і атлетично сильний, взялись: один — ломом віддирати кам’яну дошку з зовнішнього боку горна, другий — наводити на білий від жару високий тигель кліщі. Ланцюг затріщав, тигель подався і, шиплячи, світячись та гублячи корки нагару, поплив у повітрі до середини майстерні.

— Стоп, — сказав ирєшников, — опускай.

Знову загримотіла лебідка, тигель опустився, сліпуча струмина бронзи, з тріском розкидаючи зелені зірки, освітлюючи оранжевою загравою шатрову стелю майстерні, полилася під землю. Запахло горілою нудно-солодкою міддю.

В цей час двійчасті двері, що вели в сусідній корпус, враз розчинились, і в ливарнюгшвидко й рішуче ввійшов молодий робітник з блідим і злим обличчям.

— Кінчай роботу… Знімайся! — гукнув він уривчастим, твердим голосом і скоса глянув на Телєгіна. — Чули? Чи ні?

— Чули, чули, не кричи, — відповів Орєшников спокійно і підвів голову до лебідки: — Дмитро, не спи, попускай.

— Ну, чули — розумійте самі, другий раз просити не будемо, — сказав робітник, сунув руки в кишені і, жваво обернувшись, вийшов.

Іван Ілліч, присівши над свіжим литвом, обережно розколупував землю шматком дроту. Пунько, сидячи на високому стільці коло дверей, перед конторкою, швидко почав гладити сиву цапину борідку і сказав, бігаючи очима:

— Хочеш не хочеш, значить, а роботу кидай. А діток чим годувати, якщо тебе кишнуть з заводу, про це молодці оті думають чи ні?

— Ти в ці діла краще б не ліз, Василю Степановичу, — відповів Орєшников густим голосом.

— Тобто як так — не ліз?

— Та це наша каша. Ти такий, що забіжиш до начальства, в очі вскочиш. А тому — мовчи.

— Через що страйк? — спитав нарешті Телєгін. — Які вимоги?

Орєшников, на якого він глянув, одвів очі. Пунько відповів:

— Слюсарі застрайкували. Минулого тижня у них шістдесят верстатів перевели на відрядну роботу, для проби. Ну от і виходить, що недовиробляють, надурочні години доводиться вистоювати. Та в них цілий список у шостому корпусі на дверях прибитий, вимоги різні, невеликі.

Він сердито вмочив перо у пляшечку і взявся зводити відомість. Телєгін заклав руки за спину, пройшовся вздовж горнів, потім сказав, дивлячись у круглий отвір, за яким у білому нестерпному вогні танцювала, ходила зміями кипляча бронза:

— Орєшников, коли б оця штука в нас не перестояла, га?

Орєшников, не відповідаючи, зняв шкіряного фартуха, повісив його на цвях, надів смушеву шапку та довгого добротного піджака і промовив густим басом, що сповнив усю майстерню:

— Знімайтесь, товариші. Приходьте в шостий корпус, до середніх дверей.

І пішов до виходу. Робітники мовчки покидали інструменти, хто спустився з лебідки, хто виліз з ями в підлозі, і юрбою рушили за Орєшниковим. І раптом біля дверей щось трапилось, — залунав несамовитий голос, що зривався на вереск:

— Пишеш?.. Пишеш, сучий син?.. На, записуй мене!.. Виказуй начальству!.. — Це кричав на Пунька формувальник Олексій Носов; виснажене, давно небрите обличчя його, з глибоко запалими каламутними очима, стрибало й перекошувалося, на тонкій шиї набрякла жила; кричачи, він бив чорним кулаком по краю конторки: — Кровопивці!.. Мучителі!.. Знайдемо й на вас ножика!..

Тоді Орєшников схопив Носова за тулуб, легко відтягнув від конторки і повів до дверей. Той одразу затих. Майстерня спорожніла.

До полудня застрайкував весь завод. Ходили чутки, що тривожно на Обуховському і Невському машинобудівному. Робітники великими групами стояли на заводському дворі і ждали, до чого приведуть переговори адміністрації з страйковим комітетом.

Засідали в конторі. Адміністрація злякалася й ішла на поступки. Затримка тепер була тільки за дверцятами в дощаній огорожі, що їх робітники вимагали відчинити, інакше їм доводиться обхідним шляхом місити зайвих чверть версти грязюку. Дверцята нікому, власне, не були потрібні, але діло пішло на самолюбство, адміністрація раптом уперлась, і почались довгі дебати. І в цей час по телефону з міністерства внутрішніх справ одержали наказ: відмовити страйковому комітетові в усіх вимогах і, до окремого розпорядження, ні в які переговори з ним не вступати.

Наказ цей так псував усю справу, що старший інженер негайно помчав до міста, щоб порозумітись. Робітники дивувались, настрій був скоріш мирний. Кілька інженерів, вийшовши до натовпу, пояснювали становище, розводили руками. Де-не-де навіть чути було сміх. Нарешті на ганку контори з’явився величезний, гладкий сивий інженер Бульбін і прокричав на весь двір, що переговори відкладені на завтра.

Іван Ілліч, пробувши в майстерні до вечора й бачачи, що горна однаково погаснуть, почухав потилицю і поїхав додому. В їдальні сиділи футуристи і, виявилось, дуже цікавились тим, що діється на заводі. Але Іван Ілліч нічого не розповідав, задумано зжував запропоновані йому Єлизаветою Київною бутерброди, і пішов у свою кімнату, зачинився, й ліг спати.

Другого дня, під’їжджаючи до заводу, він ще здалеку побачив, що там не гаразд. По всьому провулку стояли купки робітників і радились. Коло воріт зібралась величезна юрба з кількохсот чоловік і гула, як потривожений вулик.

Іван Ілліч був у м’якому капелюсі й цивільному пальті, на нього не звертали уваги, і він, прислухаючись до суперечок в окремих кутках, дізнався, що вночі був заарештований весь страйковий комітет, що й зараз тривають арешти серед робітників, що обрано новий комітет, що вимоги, пред’явлені ним тепер, — уже політичні, що весь заводський двір повен козаків, і кажуть, було дано наказ розігнати юрбу, але козаки нібито відмовилиф, і що, нарешті, Обуховський, Невський суднобудівний, Французький і кілька дрібних заводів приєдналися до страйку.

Іван Ілліч вирішив пробратися в контору — взнати новини, але насилу протовпився тільки до воріт. Там, коло знайомого сторожа Бабкіна, похмурого чоловіка у величезному кожусі, стояли два рослих козаки у збитих на вухо безкозирках і з бородами на два боки. Весело й зухвало поглядали вони на недоспані, нездорові обличчя робітників, були обидва рум’яні, ситі й, мабуть, спритні до бійки та зубоскальства.

«Еге, ці мугирі вагатися не будуть», — подумав Іван Ілліч і хотів був увійти в двір, але ближчий до нього козак перепинив шлях і, пильно дивлячись зухвалими очима, сказав:

— Куди? Назад!

— Мені треба пройти в контору, я інженер.

— Назад, кажу!

Тоді з юрби залунали голоси:

— Бузувіри! Опричники!

— Мало ви нашої крові пролили!

— Чорти гладкі! Поміщики!

В цей час у перші ряди протовпився низенький прищуватий юнак з великим і кривим носом, у величезному, не на зріст, пальті і незграбно надітій високій шапці на кучерявому волоссі. Помахуючи кволою рукою, він заговорив, гаркавлячи:

— Товариші козаки! Хіба ми не всі росіяни? На кого ви піднімаєте зброю? На своїх же братів. Хіба ми ваші вороги, щоб нас розстрілювати? Чого ми хочемо? Ми хочемо щастя всім росіянам. Ми хочемо, щоб кожна людина була вільна. Ми хочемо знищити сваволю…

Козак, стиснувши губи, презирливо оглянув з голови до ніг молодого чоловіка, обернувся й почав ходити у воротах. Другий відповів значливо, книжним голосом:

— Ніяких бунтів допустити ми не можемо, тому що ми присягу приймали.

Тоді перший, очевидно, надумавши відповідь, крикнув до кучерявого юнака:

— Братй, братй… штани он підтягни, а то загубиш.

І обидва козаки засміялись.

Іван Ілліч одійшов од воріт, юрба, рухаючись, однесла його вбік, до огорожі, де валявся заіржавлений чавунний брухт. Він спробував був вилізти на нього і побачив Орєшникова, який, збивши на потилицю смушеву шапку, спокійно жував хліб. Телєгіну він кивнув бровами і сказав басом:

— От хороші діла, Іване Іллічу.

— Здрастуйте, Орєшников. Чим же це все скінчиться?

— А ми покричимо трохи та й шапку знімемо. Ото буде й по бунтові. Пригнали козаків. А чим ми з ними воювати будемо? Оцею хіба цибулиною кинути — убити двох.

У цей час по юрбі прокотився гомін і вщух. В тиші коло воріт залунав уривчастий командний голос:

— Панове, прошу вас розходитись по домівках. Ваші просьби будуть розглянені. Прошу вас спокійно розійтися.

Юрба захвилювалась, рушила назад, убік. Деякі відійшли, деякі посунулися вперед. Гомін посилився. Орєшников сказав:

— Третій раз по-доброму просять.

— Хто це говорить?

— Осавул.

— Товариші, товариші, не розходьтесь, — почувся схвильований голос, і позад Івана Ілліча на купу чавунного брухту вискочив блідий, збуджений чоловік у великому капелюсі, з розпатланою чорною бородою, під якою елегантний піджак його був зашпилений англійською шпилькою на горлі.

— Товариші, ні в якому разі не розходьтеся, — голосно заговорив він, простягнувши руки із стисненими кулаками, — нам цілком певно відомо, що козаки стріляти відмовились. Адміністрація провадить переговори через третіх осіб із страйковим комітетом. Мало того, залізничники обговорюють зараз загальний страйк. В уряді паніка.

— Браво! — загорлав чийсь несамовитий голос. Юрба загула, оратор пірнув у неї і зник. Було видно, як провулком підбігали люди.

Іван Ілліч пошукав очима Орєшникова, але той стояв уже далеко біля воріт. Кілька разів він почув: «Революція, революція».

Іван Ілліч відчував, як усе в ньому тремтить злякано-радісним збудженням. Вилізши на чавунний брухт, він оглядав величезну тепер юрбу і раптом за два кроки від себе побачив Акундіна, — той був в окулярах, у кепці з великим козирком і в чорній накидці. До нього протовпився пан з тремтячими губами, в котелку. Телєгін чув, як він сказав Акундіну:

— Ідіть, Іване Абакумовичу, вас ждуть.

— Я не прийду, — коротко, зі злістю відповів Акундін.

— Зібрався весь комітет. Без вас, Іване Абакумовичу, не хочуть ухвалювати рішення.

— Я залишаюсь при окремій думці, — це відомо.

— Ви збожеволіли. Ви бачите, що діється. Я вам кажу, з хвилини на хвилину почнеться розстріл… — у пана в котелку затіпались губи.

— ІІо-перше, не кричіть, — промовив Акундін, — ідіть і ухвалюйте компромісне рішення. Я у провокації участі не беру…

— Чорт знає, чорт знає, божевілля якесь! — сказав пан у котелку і протиснувся в юрбу. До Акундіна боком підступив учорашній робітник, що зняв людей у майстерні Телєгіна. Акундін щось сказав йому, той кивнув і зник. Потім те саме — коротка фраза і кивок головою — відбулося з іншим робітником.

Але в цей час у натовпі застережливо закричали, і раптом пролунало три коротких сухих постріли. Зразу запала тиша. І придушений голос, наче умисне, затягнув: «А-а-а». Натовп подався і відхлинув од воріт. На розмішаній ногами грязі лежав ниць, з підігнутими до живота коліньми, козак. І зараз же пішов крик по всьому народу: «Не треба, не треба». Це відчиняли ворота. Але звідкілясь збоку ляснув четвертий постріл з револьвера, і полетіло кілька каменів, ударившись об залізо. В цю хвилину Телєгін побачив Орєшникова, який стояв без шапки, з відкритим ротом, одного, поперед юрби, що вже безладно втікала. Він наче вріс від жаху в землю величезними чобітьми. І одночасно різонули, як удари бича, довгі постріли з гвинтівок — один, два, і залп, — і, м’яко осівши на коліна, упав навзнак Орєшников.

Через тиждень було закінчено розслідування події на заводі. Іван Ілліч потрапив у список осіб, запідозрених у співчутті робітникам. Викликаний у контору, він, несподівано для всіх, наговорив різкостей адміністрації і підписав відставку.

XI

Лікар Дмитро Степанович Булавін, батько Даші, сидів у їдальні коло великого, обгорненого парою самовара і читав місцеву газету — «Самарский листок». Коли цигарка догорала до вати, лікар брав з товсто напханого портсигара нову, закурював її від недокурка, кашляв, весь багровіючи, і чухав під розстебнутою сорочкою волосаті груди. Читаючи, він сьорбав з блюдечка неміцний чай, сипав попіл на газету, на сорочку, на скатерку.

Коли за дверима заскрипіло ліжко, затупали ноги і в їдальню увійшла Даша в накинутому на сорочку халатику, вся ще рожева і сонна, Дмитро Степанович подивився на дочку поверх пенсне з тріщиною холодними, як у Даші, насмішкуватими очима і підставив їй щоку. Да- ша поцілувала його і сіла навпроти, підсунувши хліб і масло.

— Знову вітер, — сказала вона. Дійсно, другий день віяв сильний гарячий вітер. Вапняковий пил хмарою висів над містом, заступаючи сонце. Густі, колючі хмари пилу поривами проносились вздовж вулиць, і було видно, як спиною до них оберталися нечисленні прохожі. Пил проникав в усі шпари, крізь рами вікон, лежав на підвіконниках тонким шаром, хрустів на зубах. Од вітру дрижали шибки і гримотів залізний дах. До того ж було жарко, душно, і навіть у кімнатах пахло вулицею.

— Епідемія очних захворювань. Непогано, — сказав Дмитро Степанович. Даша зітхнула.

Два тижні тому на сходнях пароплава вона попрощалася з Телєгіним, що провів її кінець кінцем до Самари, і з того часу без діла жила у батька в новій, їй незнайомій, порожній квартирі, де в залі стояли нерозпечатані ящики з книжками, досі не були почеплені фіранки, нічого не можна було знайти, нікуди приткнутися, як у заїзді.

Помішуючи чай у склянці, Даша з тугою дивилась, як за вікном летять знизу вгору клуби сірого пилу. Їй здавалось, що от — минуло два роки, як сон, і вона знову вдома, а від усіх надій, хвилювань, людської різноманітності, від гамірного Петербурга залишились тільки оці курні хмари.

— Ерцгерцога вбили, — сказав Дмитро Степанович, перегортаючи газету.

— Якого?

— Тобто як — якого? Австрійського ерцгерцога вбили в Сараєві.

— Він був молодий?

— Не знаю. Налий-но ще склянку.

Дмитро Степанович кинув у рот маленький шматочок цукру, — він пив завжди вприкуску, — і насмішкувато оглянув Дашу.

— Скажи на милость, — спитав він, піднімаючи блюдечко, — Катерина остаточно розійшлась з чоловіком?

— Я ж тобі розказувала, папа.

— Ну, ну…

І він знову взявся до газети. Даша підійшла до вікна. Яка нудьга! І вона згадала білий пароплав і, головне, сонце всюди — синє небо, ріка, чиста палуба, і все, все повне сонця, вологи і свіжості. Тоді здавалось, що ця осяйна путь — широка, з повільними поворотами ріка і пароплав «Федір Достоєвський», разом з Дашею і Телє- гіним увіллються, увійдуть у синє, без берегів, море світла й радості — щастя.

І Даша тоді не поспішала, хоч розуміла, що переживав Телєгін, і нічого не мала проти цього переживання. Але чого поспішати, коли кожна хвилина цієї путі й так була хороша, і однаково вони припливуть до щастя.

Іван Ілліч, під’їжджаючи до Самари, змарнів, перестав жартувати. Даша думала — пливемо до щастя, і почувала на собі його погляд, такий, наче сильну, веселу людину переїхали колесом. Їй було жаль його, але що вона могла вдіяти, як допустити його до себе, хоч би трошки: адже тоді, — вона це розуміла, — зразу почнеться те, що повинно було трапитись в кінці дороги. Вони не допливуть до щастя, а на півдорозі нетерпляче розкрадуть його. Тому вона була ніжна з Іваном Іллічем, і тільки. Йому ж здавалось, що він образить Дашу, якщо хоч словом натякне на те, що не спав уже четверту ніч і почував себе в тому особливому, наполовину примарному світі, де все зовнішнє пливло мимо, як тіні в голубуватому тумані, де грізно і тривожно горіли сірі Дашині очі, де дійсністю були тільки запахи, світло сонця і безперервний біль у серці.

В Самарі Іван Ілліч пересів на другий пароплав і поїхав назад. А Дашине осяйне море, до якого вона так спокійно пливла, зникло, розсипалось, знялося клубами пилу за деренчливими шибками.

— А дадуть австріяки чосу цим самим сербам, — сказав Дмитро Степанович, зняв з носа пенсне і кинув його на газету. — Ну, а ти що думаєш про слов’янське питання, рибко?

Даша, стоячи коло вікна, знизала плечима.

— Обідати приїдеш? — тужно спитала вона.

— Ні в якому разі. У мене скарлатина на Постниковій дачі.

Дмитро Степанович не кваплячись узяв з стола, надів маніжку, застебнув чесучевий піджак, перевірив по кишенях — чи все на місцях, і зламаним гребінцем почав начісувати на лоб сиве кучеряве волосся.

— Ну, то як же все-таки ти про слов’янське питання, га?

— Їй-богу, не знаю, папа. Чого ти, справді, чіпляєшся до мене.

— А я маю певну власну думку, Даріє Дмитрівно, — йому, видно, дуже не хотілось їхати на дачу, та й взагалі Дмитро Степанович любив поговорити вранці за самоваром про політику, — Слов’янське питання, — ти слухаєш мене? — це основа світової політики. На цьому багато народу скрутить собі в’язи. Ось чому місце, звідки походять слов’яни, Балкани, не що інше, як європейський апендицит. У чому ж4 річ? — ти хочеш мене спитати. Прошу. — І він почав загинати товсті пальці: — Перше, слов’ян — більш як двісті мільйонів, і вони плодяться, як кролики. Друге — слов’янам вдалося створити таку могутню воєнну державу, як Російська імперія. Третє — дрібні слов’янські групи, незважаючи на асиміляцію, організуються в самостійні одиниці і тяжать до так званого всеслов’янського союзу. Четверте, — найголовніше, — слов’яни являють собою морально зовсім новий і в певному розумінні надзвичайно небезпечний для європейської цивілізації тип «богошукача». І «богошукання», — ти слухаєш мене, рибко? — є заперечення і руйнування всієї сучасної цивілізації. Я шукаю бога, тобто правди, — в самому собі. Для цього я повинен бути абсолютно вільний, і я руйную моральні підвалини, під якими я похований, руйную державу, яка держить мене на цепу.

— Папочко, їдь на дачу, — сказала Даша сумовито.

— Ні, шукай правди там, — Дмитро Степанович потикав пальцем, наче вказуючи під підлогу, але раптом замовк і обернувся до дверей. В прихожій тріщав дзвінок.

— Дашо, піди відчини.

— Не можу, я роздягнена.

— Мотроно! — закричав Дмитро Степанович. — От, баба проклята. — І сам пішов відчиняти парадні двері і зараз же повернувся, тримаючи в руці листа.

— Від Катюші, — сказав він. — Стривай, не хапай з рук, я спочатку докажу… Так от, — «богошукання», насамперед, починає з руйнації, і цей період дуже небезпечний і заразливий. Якраз цей момент хвороби Росія зараз і переживає… Спробуй вийти увечері на головну вулицю — тільки й чути — репетують: «Ряту-у-уйте!» По вулицях тиняються гірчичники, бешкетництво таке, що поліція з ніг збилася. Ці хлопці — без ніяких ознак моралі — «богошукачі». Зрозуміла, рибко? Сьогодні вони бешкетують на головній вулиці, завтра почнуть бешкетувати в усій державі Російській. А в цілому народ переживає першу фазу «богошукання» — руйнацію підвалин.

Дмитро Степанович засопів, закурюючи цигарку. Даша витягла у нього з пальців Катиного листа і пішла в свою кімнату. А він деякий час ще щось доводив, ходив, грюкаючи дверима, по великій, наполовину порожній, запорошеній квартирі з фарбованими підлогами, потім поїхав на дачу.

«Данюшо, люба, — писала Катя, — досі нічого не знаю ні про тебе, ні про Миколу. Я живу в Парижі. Тут сезон у розпалі. Носять дуже вузькі знизу плаття, в моді шифон. Париж дуже гарний. І чисто всі, — от би тобі подивитись, — весь Париж танцює танго. За сніданком, між стравами — встають і танцюють, і о п’ятій годині, і за обідом, і так до ранку. Я нікуди не можу сховатися від цієї музики, вона якась сумна, болісна й солодка. Мені все здається, що хороню молодість, щось безповоротне, коли дивлюсь на цих жінок з глибокими вирізами платтів, з очима, підведеними синім, і на їх кавалерів. Взагалі ж нудьгую. Все думається, що хтось повинен померти. Дуже боюсь за папу. Він же зовсім не молодий. Тут повно росіян, всі наші знайомі: щодня збираємось де-небудь, наче й не виїжджала з Петербурга. До речі, тут мені розповіли про Миколу, що він був близький нібито з одною жінкою. Вона — вдова, у неї двоє дітей і третє маленьке. Розумієш? Мені було дуже боляче спочатку, а потім чомусь стало страшенно жаль цього маленького… Знаєш, Данюшо, іноді мені хочеться мати дитину. Але це ж можна тільки від коханого чоловіка. Вийдеш заміж — роди, чуєш».

Даша прочитала листа кілька разів, заплакала, особливо над тією ні в чому не повинною дитинкою, і сіла писати відповідь, писала її до обіду, обідала сама, — так, лише кілька крихт якихось, — потім пішла в кабінет і почала ритися в старих журналах, відшукала довжелезний якийсь роман, лягла на диван посеред розкиданих книжок і читала до вечора. Нарешті приїхав батько, запорошений і стомлений; сіли вечеряти, батько на всі запитання відповідав «угу»; Даша випитала: виявляється, скарлатинний хворий, трирічний хлопчик, помер. Дмитро Степанович, повідомивши це, засопів, сховав пенсне в футляр і пішов спати. Даша лягла в постіль, укрилася з головою простинею і вдосталь наплакалась за різними сумними речами.

Минуло два дні. Курна буря скінчилась грозою і зливою, що тарабанила по даху цілу ніч, і недільний ранок настав тихий і вологий — вимитий.

Вранці, саме коли Даша встала, зайшов до неї старий знайомий, Семен Семенович Говядін, земський статистик — худий і сутулуватий, завжди блідий мужчина, з русявою бородою і зачесаним за вуха волоссям. Від нього пахло сметаною; він не визнавав вина, тютюну і м’яса і був на обліку в поліції. Вітаючись з Дашею, він сказав без ніякої причини насмішкуватим голосом:

— Я за вами, женщино. Їдьмо на Волгу.

Даша подумала: «Отже, все скінчилось статистиком Говядіним», — взяла білого зонтика і пішла за Семеном Семеновичем вниз до Волги, до пристані, де стояли човни.

Поміж довгими дощаними бараками з хлібом, стосами дерева і цілими горами тюків з шерстю та бавовною блукали вантажники й тягалі, широкоплечі, широкогруді чоловіки і хлопці, босі, без шапок, з голими шиями. Декотрі грали в орлянку, декотрі спали на мішках і дошках; вдалині чоловік тридцять з ящиками на плечах збігали по хитких сходнях. Між возами стояв п’яний чоловік, весь у грязі й поросі, із закривавленою щокою, і, придержуючи обома руками штани, лаявся ліниво й матірно.

— Цей елемент не знає ні свят, ні відпочинку, — повчально зауважив Семен Семенович, — а от ми з вами, розумні й інтелігентні люди, їдемо знічев’я милуватися природою.

І він переступив через величезні босі ноги грудистого й губатого парубка, що лежав навзнак; другий сидів на колоді й жував французьку булку. Даша чула, як той, що лежав, сказав їй вслід:

— Пилипе, от би нам таку.

І другий відповів з напханим ротом:

— Чиста дуже. Мороки багато.

По широкій жовтуватій річці в хитких сонячних відблисках рухались силуети човників, прямуючи до далекого піщаного берега. Одного з таких човнів найняв Говядін; попросив Дашу правити стерном, сам сів на весла і почав гребти проти течії. Незабаром на блідому обличчі у нього виступив піт.

— Спорт — велика річ, — сказав Семен Семенович і взявся стягати з себе піджака, соромливо відстебнув підтяжки і сунув їх під ніс човна. У йього були худі, з довгим волоссям, кволі руки і гутаперчеві манжети. Даша розкрила зонтика і примружившись дивилась на воду.

— Пробачте за нескромне запитання, Даріє Дмитрівні, — в місті є поголоска, що ви виходите заміж. Правда це?

— Ні, неправда.

Тоді він широко осміхнувся, що було несподівано для нього інтелігентного заклопотаного обличчя, і кволим голоском спробував був заспівати: «Эх, да вниз по матушке по Волге», — але засоромився і з усієї сили вдарив веслами по воді.

Назустріч проплив човен, повний людей. Три міщанки в зелених і яскраво-червоних кашемірових платтях лузали насіння і спльовували лушпиння собі на коліна. Навпроти сидів зовсім п’яний гірчичник, кучерявий, з чорними вусиками, підкочував, наче вмираючи, очі і грав польку на гармошці. Другий швидко гріб, розгойдуючи човна, третій, махнувши кормовим веслом, закричав до Семена Семеновича:

— Звертай з дороги, шляпа, тудить твою душу. — І вони з криком і лайкою пропливли зовсім близько.

Нарешті човен зашурхотів по піщаному дну. Даша вистрибнула на берег. Семен Семенович знову надів підтяжки і піджак.

— Хоч я і міський житель, але щиро люблю природу, — сказав він примружившись, — особливо, коли її доповню є постать дівчини, в цьому я вбачаю щось тургенєвське. Ходімо в ліс.

І вони побрели по гарячому піску, вгрузаючи в ньому по кісточки. Говядін щохвилини спинявся, витираючи хустинкою обличчя, і говорив:

— Ні, ви гляньте, яка чарівна місцина.

Нарешті пісок скінчився, довелося видряпуватись на невелику кручу, звідки починались луги з де-не-де вже скошеною травою, що в’яла в покосах. Тут гаряче пахло медовими квітками. По березі вузького яру над водою росла кучерява ліщина. У видолинку, в соковитій траві, дзюрчав струмок, переливаючись у друге озерце — кругле. На березі його росли старі липи і корява сосна з одною, відставленою, як рука, гілкою. Далі, по вузькій гривці, цвіла біла шипшина. Це було місце, улюблене вальдшнепами під час перельотів. Даша і Семен Семенович сіли на траву. Під їх ногами синіла небом, зеленіла відображенням листя вода по звивистих ярках. Неподалік від Даші в кущі стрибали, одноманітно посвистуючи, дві сірі пташки. І з усією журбою покинутого коханця, десь у гущавині дерева туркотів, туркотів не вгаваючи дикий голуб. Даша сиділа, витягнувши жноги, опустивши руки на коліна, і слухала, як у гіллі покинутий коханець бурмотів ніжним голосом:

«Даріє Дмитрівно, Даріє Дмитрівно, ой що ж воно з вами діється, — чому вам так сумно, хочеться плакати? Адже нічого ще не трапилось, а ви сумуєте, ніби життя вже скінчилось, минуло, пролетіло. Ви просто зроду-віку плаксійка».

— Мені хочеться бути з вами одвертим, Даріє Дмитрівно, — сказав Говядін, — дозвольте мені, так би мовити, відкинути геть умовності?..

— Говоріть, мені однаково, — відповіла Даша і, закинувши руки за голову, лягла на спину, щоб бачити небо, а не шмигляючі очиці Семена Семеновича, який крадькома поглядав на її білі панчохи.

— Ви горда, смілива дівчина. Ви молоді, гарні, сповнені кипучого життя…

— Припустімо, — сказала Даша.

— Невже вам ніколи не хотілося зруйнувати цю умовну мораль, прищеплену вихованням і середовищем? Невже в ім’я цієї, всіма авторитетами вже відкинутої моралі ви повинні стримувати свої красиві інстинкти!

— Припустімо, що я не хочу стримувати свої красиві інстинкти, — тоді що? — спитала Даша і з лінивою цікавістю ждала, що він скаже. Її розігріло сонце, і було так хороше дивитись у небо, в сонячний пил, який наповнив усю цю синю безодню, що не хотілося ні думати, ні ворушитись.

Семен Семенович мовчав, колупаючи в землі пальцем. Даша знала, що він одружений з акушеркою Марією Давидівною. Разів зо два на рік Марія Давидівна забирала трьох дітей і переходила від чоловіка до матері, що жила навпроти, через вулицю. Семен Семенович у земській управі пояснював співробітникам ці сімейні розриви хтивою і сварливою вдачею Марії Давидівни. Вона ж у земській лікарні пояснювала їх тим, що чоловік кожної хвилини ладен зрадити її з ким завгодно, тільки про це й думає, і не зраджує тільки тому, що боязкий та кволий, а це вже зовсім прикро, і вона більше не може бачити його довгу вегетаріанську фізіономію. Під час цих сварок Семен Семенович по кілька разів на день без шапки переходив вулицю. Потім подружжя мирилося, і Марія Давидівна з дітьми й подушками перебиралася в свій дім.

— Коли жінка залишається вдвох з мужчиною, у неї виникає природне бажання належати, у нього — оволодіти її тілом, — покашлявши, промовив, нарешті, Семен Семенович. — Я вас закликаю бути чесною, одвертою. Загляньте в глиб себе і ви побачите, що серед забобонів і брехні в вас горить природне бажання здорової хтивості.

— А у мене зараз ніяке бажання не горить, що це означає? — спитала Даша. Їй було смішно й ліниво. Над головою, в блідій квіточці шипшини, в жовтому пилку ворушилася бджола. А покинутий коханець продовжував бурмотіти в осичині: «Даріє Дмитрівно, Даріє Дмитрівно, чи не закохані ви справді? Закохані, закохані, слово честі, — тому й сумуєте». Слухаючи, Даша тихенько почала сміятися.

— Здається, у вас насипався пісок у туфельки. Дозвольте, я витрушу, — промовив Семен Семенович якимось особливим, глухуватим голосом і потягнув її за каблук. Тоді Даша швидко сіла, вирвала у нього туфлю і ляпнула нею Семена Семеновича по щоці.

— Ви — негідник, — сказала вона, — я ніколи не думала, що ви така мерзенна людина.

Вона наділа туфлю, встала, взяла зонтика і, не глянувши на Говядіна, пішла до річки.

«От дурна, от дурна, не спитала навіть адреси — куди писати, — думала вона, спускаючись з кручі, — чи то в Кінешму, чи то в Нижній. А тепер от сиди з Говядіним. Ах, боже мій». Вона обернулась. Семен Семенович ішов спуском по траві, піднімаючи ноги, як журавель, і дивився вбік. «Напишу Каті: «Уяви собі, здається, я покохала, так мені здається». І, прислухаючись уважно, Даша повторила стиха: «Милий, милий, милий Іван Ілліч».

У цей час неподалік залунав голос: «Не полізу і не полізу, пусти, спідницю обірвеш». По коліна в воді коло берега бігав голий чоловік, вже літній, з короткою бородою, з жовтими ребрами, з чорним шнурком хреста на запалих грудях. Він був непристойний і злобно мовчки тягнув у воду сумовиту жінку. Вона повторювала: «Пусти, спідницю обірвеш».

Тоді Даша з усієї сили побігла вздовж берега до човна, — стиснуло горло від огиди й сорому. Поки вона спихала човна в воду, підбіг засапаний Говядін. Не відповідаючи йому, не дивлячись, Даша сіла на корму, прикрилась зонтиком і мовчала всю дорогу назад.

Після цієї прогулянки у Даші якимось особливим, незрозумілим їй самій способом почалась образа на Телєгіна, ніби він був винен за все це сумне, пропорошене, напечене сонцем провінціальне місто, з смердючими огорожами і паскудними підворіттями, з цегляними, як ящики, будиночками, з телефонними і трамвайними стовпами замість дерев, з важкою спекою опівдні, коли по сірувато-білій, без тіней, вулиці плентається одуріла жінка з в’язками в’яленої риби на коромислі і кричить, дивлячись на запорошені вікна: «Риби воблої, риби», але спиниться коло неї і понюхає рибу який-небудь теж одурілий і напівскажений собака; коли з двору здалека дунайською, смокчучою нудьгою заграє шарманка.

Телєгін винен був тим, що Даша сприймала зараз з особливою чутливістю весь цей навколишній утробний міщанський спокій, який не мав наміру, видно, довіку зрушити з місця, хоч вибіжи на вулицю та кричи диким голосом: «Жити хочу, жити!»

Телєгін був винен тим, що занадто вже був скромний і соромливий: не їй же, Даші, справді, говорити: «Розумієте, що люблю». Він був винен тим, що не подавав про себе звістки, наче крізь землю провалився, а може, навіть і думати забув.

І до всього цього суму, в одну з душних, як у печі, чорних ночей, Даші приснилося те саме, що й у Петербурзі, коли прокинулась в сльозах, і. так само, як і тоді, сон зник з пам’яті, наче пара з запітнілого скла. Але їй здавалось, що цей болісний і страшний сон віщує якесь лихо. Дмитро Степанович порадив Даші впорскувати миш’як. Потім було одержано другого листа від Каті. Вона писала:

«Люба Данюшо, я дуже скучаю за тобою, за своїми і за Росією. Мені дедалі більше думається, що я винна і в розриві з Миколою. Я прокидаюсь і так цілий день живу з цим почуттям провини і якоїсь душевної затхлості. І потім, — я не пам’ятаю, чи писала я тобі,-мене вже довгий час переслідує один чоловік. Виходжу з дому, він іде назустріч. Піднімаючись у ліфті у великому магазині, — він по дорозі вскакує в ліфт. Вчора була в Луврі, в музеї, стомилась, і сіла на лавку, і раптом почуваю, — наче мені провели рукою по спині, — обертаюсь — неподалік сидить він, худий, чорний, з густою сивиною, борода наче наліплена на щоках. Руки поклав на ціпок, дивиться суворо, очі запалі. Він не наміряється заговорити, не чіпляється до мене, але я його боюсь. Мені здається, що він якимись кругами навколо мене ходить…»

Даша показала листа батькові. Дмитро Степанович другого ранку за газетою сказав між іншим:

— Рибко, їдь у Крим.

Чого?

— Розшукай цього Миколу Івановича і скажи йому, що він роззява. Нехай їде в Париж, до жінки. А втім, як хоче… Це їхня особиста справа…

Дмитро Степанович розсердився і схвилювався, хоч дуже не любив показувати своїх почуттів. Даша раптом зраділа: Крим їй уявлявся синім чудесним простором, що шумить хвилями. Довга тінь від пірамідальної тополі, кам’яна лавка, розмаяний на голові шарф, і чиїсь стурбовані очі стежать за Дашею.

Вона швидко зібралась і поїхала в Євпаторію, де купався Микола Іванович.

XII

Того літа в Криму був величезний наплив приїжджих з півночі. По всьому узбережжю блукали з облупленими носами колючі петербуржці з катарами і бронхітами, і галасливі, компанійські москвичі з лінивою і співучою мовою, і чорноокі кияни, що не розрізняють голосних «о» і «а», і багаті сибіряки, що зневажають цю російську суєту; смажились і обгорали аж до чорного молоді жінки й цибаті юнаки, священики, чиновники, статечні і сімейні люди, що жили, як і все тоді жило в Росії, розхлябано, ніби з перебитим попереком.

В середині літа від солоної води, спеки і загару в усіх цих людей зникало почуття сорому, міський одяг починав здаватись банальністю, і на прибережному піску з’являлись жінки, сяк-так прикриті татарськими рушниками, і чоловіки, схожі на зображення на етруських вазах.

В цій незвичайній обстановці синіх хвиль, гарячого піску і голого тіла, що лізло звідусюди, захитувались сімейні підвалини. Тут усе здавалось легким і можливим. А яка буде розплата потім, на півночі, в нудній квартирі, коли за вікнами дощ, а в прихожій тріщить телефон і всі комусь чимось зобов’язані, — чи варто думати про розплату? Морська вода з м’яким шурхотом підходить до берега, торкається ніг, і простягнутому тілу на піску, закинутим рукам і закритим повікам — легко, гаряче, солодко. Все, все, навіть найнебезпечніше, — легке й солодке.

Того літа легковажність і хиткість серед приїжджих перевершили всякі розміри, наче у цих сотень тисяч міських обивателів якимось гігантським протуберанцем, що вилетів одного червневого ранку з розпеченого сонця, відбило пам’ять і розважність.

По всьому узбережжю не було жодної благополучної дачі. Несподівано розривалися міцні зв’язки. І здавалось, саме повітря було сповнене любовного шепоту, ніжного сміху і неймовірних дурниць, які говорилися на цій гарячій землі, всіяній уламками стародавніх міст і кістками вимерлих народів. Так здавалося, що до осінніх дощів готується якась загальна розплата й гіркі сльози.

Даша під’їжджала до Євпаторії після полудня. Незадовго до міста, з дороги, що бігла курною білою стрічкою по рівному степу, повз солонці, ожереди соломи, вона побачила проти сонця великий дерев’яний корабель. Він повільно плив за півверсти звідси, по степу, серед полину, від верху до низу вкритий чорними, поставленими боком, парусами. Це було так дивно, що Даша ахнула. Вірменин, що сидів поруч з нею в автомобілі, сказав засміявшись: «Зараз море побачиш».

Автомобіль повернув мимо квадратних загат солеварень на піщаний пагорок, і з нього відкрилося море. Воно лежало немовби вище землі, темно-синє, вкрите білими скрутнями піни. Веселий вітер засвистав у вухах. Даша стиснула на колінах шкіряний чемоданчик і подумала:

«Ось воно. Починається».

В цей самий час Микола Іванович Смоковников сидів у павільйоні, винесеному на стовпах у море, і пив каву з любовником-резонером. Підходили після обіднього відпочинку дачники, сідали за столики, перегукувались, говорили про корисність йодистого лікування, про морське купання і жінок. У павільйоні було прохолодно. Вітром метляло краї білих скатерок і жіночі шарфи. Мимо пройшла однопарусна яхта, і звідти щось весело кричали. Юрбою з’явились і зайняли великий стіл москвичі, всі —¦ світові знаменитості. Любовник-резонер скривився, побачивши їх, і продовжував розповідати зміст драми, яку задумав написати.

— У мене глибоко продумана вся тема, але написав я тільки перший акт, — говорив він, вдумХиво і благородно дивлячись в обличчя Миколі Івановичу. — У тебе світла голова, Колю, ти зрозумієш мою ідею: —гарна молода жінка журиться, нудьгує, навколо неї банальність. Хороші люди, але життя затягнуло, — гнилі почуття й пияцтво. Словом, ти розумієш… І раптом вона говорить: «Я повинна піти звідси, порвати з цим життям, піти туди, кудись до світлого…» А тут — чоловік і друг… Обидва страждають… Колю, ти зрозумій, — життя затягло…

Вона іде геть, я не кажу, до кого, — коханця нема, все на настрої… І от двоє чоловіків сидять у шинку мовчки і п’ють… Ковтають сльози з коньяком… А вітер у трубі каміна завиває, справляє їм похорон… Сумно… Порожньо… Темно…

— Ти хочеш знати мою думку? — спитав Микола Іванович.

— Так. Ти тільки скажи: «Миша, облиш писати, покинь», — і я облишу.

— П’єса твоя чудова. Це — саме життя. — Микола Іванович заплющив очі, похитав головою. — Так, Миша, ми не вміли цінити свого щастя, і воно втекло, і от ми — без надії, без волі — сидимо і п’ємо. І виє вітер над нашим кладовищем… Твоя п’єса мене дуже хвилює…

У любовника-резонера затремтіли набрезки під очима, він нахилився й міцно поцілував Миколу Івановича, потім налив по чарці. Вони чокнулись, поклали лікті на стіл і продовжували щиру розмову.

— Колю, — говорив любовник-резонер, важко дивлячись на співбесідника, — а знаєш ти, що я любив твою дружину, як бога?

— Знаю. Мені так здавалось.

— Я мучився, Колю, але ти був мені другом… Скільки разів я втікав з твого дому, присягаючись не переступати більше порога… Але я приходив знову і розігрував блазня… І ти, Миколо, не смієш її винуватити, — він витягнув губи люто.

— Миша, вона жорстоко вчинила зі мною.

— Може бути… Але ми всі перед нею винні… Ах, Колю, одного я в тобі не можу зрозуміти, — як ти, живучи з такою жінкою, — пробач мені, — тягався в той же час з якоюсь там удовою — Софією Іванівною. Навіщо?

— Це складне питання.

— Брешеш, я її бачив, звичайна курка.

— Знаєш, Миша, тепер воно діло минуле, звичайно… Софія Іванівна була просто доброю людиною. Вона давала мені хвилини радості і ніколи нічого не вимагала. А вдома все було надто складно, трудно, поглиблено. На Катерину Дмитрівну в мене не вистачало душевних сил…

— Колю, та невже — от ми повернемось у Петербург, от настане вівторок, і я приїду до вас після спектаклю… І твій дім пустий… Як мені жити?.. Слухай… Де вона зараз?

— У Парижі.

— Листуєшся?

— Ні.

— Їдь у Париж. Їдьмо вдвох.

— Даремно їхати.

— Колю, вип’ємо за її здоров’я.

— Вип’ємо.

В павільйоні, між столиками, з’явилась актриса Чародєєва, в зеленому прозорому платті, у великому капелюсі, худа, як змія, з синьою тінню під очима. Її, мабуть, неміцно тримала спина, — так вона звивалась і хилилась, їй назустріч підвівся редактор естетичного журналу «Хор муз», взяв за руку і не поспішаючи поцілував у згин ліктя.

— Надзвичайна жінка, — промовив Микола Іванович крізь зуби.

— Ні, Колю, ні, Чародєєва — просто падло. В чому річ?.. Жила три місяці з Безсоновим, на концертах нявчить декадентські вірші… Дивись, дивись, — рот до вух, на шиї жили. Це не жінка, це — гієна.

Проте, коли Чародєєва, киваючи капелюхом направо й наліво, усміхаючись великим ротом з рожевими губами, наблизилась до стола, любовник-резонер, наче вражений, повільно підвівся, сплеснув руками, склав їх під підборіддям.

— Люба… Ніночко… Який туалет!.. Не хочу, не хочу… Мені прописали глибокий спокій, рідна моя…

Чародєєва поплескала кістлявою рукою його щоку, зморщила носа.

— А що патякав учора про мене в ресторані?

— Я тебе лаяв учора в ресторані? Ніночко!

— Та ще й як!

— Слово честі, це наклеп на мене.

Чародєєва з сміхом поклала мізинчик йому на губи: «Адже знаєш, що не можу на тебе довго сердитись». І вже іншим голосом, з якоїсь уявндї світської п’єси, звернулась до Миколи Івановича:

— Тільки що проходила повз вашу кімнату; до вас приїхала, здається, родичка, — чарівна дівчина.

Микола Іванович швидко глянув на друга, потім узяв з блюдечка недокурок сигари і так почав його розкурювати, що задимилась уся борода.

— Це несподівано, — сказав він, — що б це могло означати?.. Біжу. — Він викинув сигару в море і став спускатися сходами на берег, крутячи срібним ціпком, зсунувши капелюха на потилицю. В готель Микола Іванович увійшов уже засапавшись…

— Дашо, ти чого? Що трапилось? — спитав він, причиняючи за собою двері. Даша сиділа на підлозі коло розкритого чемодана і зашивала панчоху. Коли увійшов зять, вона не поспішаючи встала, підставила йому щоку для поцілунку і сказала байдуже:

— Дуже рада тебе бачити. Ми з папою вирішили, щоб ти їхав у Париж. Я привезла два листи від Каті. Ось. Прочитай, будь ласка.

Микола Іванович схопив у неї листи й сів до вікна. Даша пішла в умивальну кімнату і звідти, одягаючись, слухала, як зять шарудить аркушиками, зітхає. Потім він затих. Даша насторожилась.

— Ти снідала? — раптом спитав він. — Якщо голодна — ходімо в павільйон. — Тоді вона подумала: «Розлюбив її зовсім», — обома руками насунула на голову шапочку і вирішила розмову про Париж відкласти до завтра.

По дорозі до павільйону Микола Іванович мовчав і дивився під ноги, але коли Даша спитала: «Ти купаєшся?» — він весело підівів голову і заговорив про те, що тут у них утворилось товариство для боротьби з купальними костюмами, яке має на меті, головним чином, гігієну.

— Уяви собі, за місяць купання на цьому пляжі організм поглинає йоду більше, ніж за цей час можна штучно ввести його всередину. Крім того, ти поглинаєш сонячне проміння і теплоту від нагрітого піску. Нам, мужчинам, ще байдуже, тільки невеликий пояс, але жінки закривають майже дві третини тіла. Ми з цим рішуче почали боротися… У неділю я читаю лекцію з цього питання.

Вони йшли вздовж води по світло-жовтому, м’якому, як оксамит, піску з плоских, обтертих прибоями черепашок. Неподалік, там, де на мілину набігали й розбивались кипучою піною невеликі хвилі, погойдувались, як поплавки, дві дівчини в червоних чепчиках.

— Наші адептки, — сказав Микола Іванович діловито. У Даші все дужче зростало почуття чи то збудження, чи то неспокою. Це почалося з тієї хвилини, коли вона побачила в степу чорний корабель.

Даша спинилася, дивлячись, як вода тонкою запоною набігає на пісок і відходить, залишаючи струмочки, і цей дотик води до землі був такий радісний і вічний, що Даша присіла й занурила туди руки. Маленький плоский краб метнувся боком, пустив хмарку піску і зник у глибині. Хвилею замочило руки вище ліктя.

— Якась з тобою зміна, — промовив Микола Іванович примружившись, — чи то ти ще покращала, чи схудла, чи заміж тобі пора.

Даша обернулась, глянула на нього чудно, встала і, не обтираючи рук, пішла до павільйону, звідки любовник-резонер махав солом’яним капелюхом.

Дашу годували чебуреками і кислим молоком, напували шампанським. Любовник-резонер метушився, час від часу завмирав нерухомо, шепочучи ніби сам до себе: «Боже мій, яка гарна!» — і підводив знайомити якихось юнаків, учнів драматичної студії, що говорили придушеними голосами, наче на сповіді. Миколі Івановичу було приємно з такого успіху «своєї Дашурки».

Даша пила вино, сміялась, простягала комусь для поцілунків руку і не відриваючись дивилась на сяюче голубим світлом схвильоване море. «Це щастя», — думала вона.

Після купання і прогулянки пішли вечеряти в готель. Було шумно, ясно й барвисто. Любовник-резонер багато й палко говорив про кохання. Микола Іванович, дивлячись на Дашу, трохи випив і засумував. А Даша весь час крізь щілину в фіранці вікна бачила, як недалеко з’являються, зникають і сковзають якісь тьмяні бліки. Нарешті вона підвелась і вийшла на берег. Ясний і круглий місяць, зовсім близький, як у казках Шехерезади, висів над лускуватою дорогою через усе море. Даша засунула пальці між пальці і хруснула ними.

Коли почувся голос Миколи Івановича, вона поквапливо пішла далі вздовж води, що сонно: лизала берег. На піску сиділа жіноча постать, і друга, чоловіча, лежала головою у неї на колінах. Між хиткими бліками в чорно-ліловій воді плавала людська голова, і на Дашу глянули і довго стежили за нею двоє очей з місячними відблисками. Потім стояли двоє, притулившись одне до одного; проминувши їх, Даша почула зітхання і поцілунок.

Здалеку кликали: «Дашо, Дашо!» Тоді вона сіла на пісок, поклала лікті на коліна й підперла підборіддя. Якби зараз підійшов Телєгін, сів з нею поруч, обняв рукою за спину і голосом суворим і тихим спитав: «Моя?» — відповіла б: «Твоя».

За горбком піску заворушилась сіра постать, що лежала ниць, сіла, схиливши голову, довго дивилась на місячну дорогу, що мінилася, наче на забаву дітям, підвелась і попленталась повз Дашу, похмуро, як мертва.

Серце у Даші сильно забилось, вона побачила, що це Безсонов.

Так почалися для Даші ці останні дні старого світу, їх залишилось небагато, насичених спекою догораючого літа, радісних і безтурботних. Але люди, звикнувши думати, що майбутній день такий самий ясний, як далекі синюваті обриси гір, навіть розумні і прозорливі люди, не могли ні бачити, ні знати нічого, що лежало далі миті їхнього життя. За миттю, барвистою, насиченою запахами, сповненою пульсуванням усіх соків життя, лежав таємничий морок… Туди ні на волосинку не проникали ні погляд, ні відчуття, ні думка, і тільки, може, невиразним почуттям, яке буває у звірів перед грозою, дехто сприймав те, що насувалося. Це почуття було, як незбагненна турбота. А в цей час на землю опускалась невидима хмара, що шалено крутилась якимись переможними і лютими і якимись падаючими і знемагаючими обрисами. І це було позначено лише смугою сонячної тіні, що закреслила з південного сходу на північний захід все старе, веселе і грішне життя на землі.

XIII

Безсонов цілі дні валявся коло моря. Розглядаючи обличчя: жіночі — усміхнені, припалі сонячним пилом загару, і чоловічі — мідно-червоні і збуджені, він з сумом відчував, що серце його крижаним шматком лежить у грудях. Дивлячись на море, думав, що от воно тисячі років шумить хвилями об берег. І берег був колись безлюдний, і от він населений людьми, і вони помруть, і берег знову стане безлюдним, а море буде так само набігати на пісок. Думаючи, він кривився, згрібав пальцями черепашки на купку і засував у неї погаслу цигарку. Потім ішов купатися. Потім ліниво обідав. Потім ішов спати.

Учора недалеко від нього швидко сіла в пісок якась дівчина і довго дивилась на місячне світло; від неї ледве чутно пахло фіалками. В заціпенілому мозку майнув спогад. Безсонов заворушився, подумав: «Е, ні, на цей гачок не підчепиш, к чорту, спати», — підвівся і побрів у готель.

Даша після цієї зустрічі стала боятись. Їй здавалось, що петербурзьке життя — всі ці горобині ночі — відійшло назавжди, і Безсонов, який незрозуміло чим вразив її уяву, — забутий.

Але від одного погляду, від цієї хвилинки, коли він чорним силуетом пройшов перед світлом місяця, в ній усе постало з новою силою, і не у вигляді невиразних і неясних переживань, а тепер було точне бажання, гаряче, як полудневий жар: вона прагнула відчути цю людину. Не любити, не мучитися, не роздумувати, — а тільки відчути.

Сидячи в заллятій місячним світлом білій кімнаті, на білій постелі, вона повторювала тихим голосом:

— Ах, боже мій, ах, боже мій, що ж це таке?

О сьомій годині ранку Даша пішла на берег, роздяглася, зайшла по коліна в воду і задивилась. Море було вилиняле, блідо-голубе і тільки де-не-де вдалині пойняте тьмяними брижами. Вода повільно то підходила вище колін, то опускалася нижче. Даша простягнула руки, впала на цю небесну прохолоду і попливла. Потім, освіжена і вся солона, закуталась у волохатий халат і лягла на пісок, уже теплуватий.

«Люблю лише Івана Ілліча, — думала вона, лежачи щокою на лікті, що пахнув свіжістю. — Люблю, люблю Івана Ілліча. З ним чисто, свіжо, радісно. Слава богу, що люблю Івана Ілліча. Вийду за нього заміж».

Вона заплющила очі й заснула, почуваючи, як поряд, набігаючи, ніби дихає вода разом з її диханням.

Цей сон був солодкий. Вона весь час почувала, як її тілу тепло й легко лежати на піску. І вві сні вона страшенно любила себе.

Коли призахідне сонце сплющеною кулею опускалось в оранжеву безхмарну заграву, Даша зустріла Безсонова; він сидів на камені коло стежки, що звивалася через плоске, заросле полином поле. Даша зайшла сюди гуляючи, і тепер, побачивши Безсонова, спинилась, хотіла повернути назад, побігти, але колишня легкість знову зникла, і ноги, обважнівши, наче приросли, і вона спідлоба дивилась, як він підходив, майже не Здивований зустріччю, як зняв солом’яного капелюха і вклонився, наче монах, — смиренним поклоном.

— Вчора я не помилився, Даріє Дмитрівно, — це ви були на березі?

— Так, я…

Він помовчав, опустив очі, потім глянув мимо Даші в глиб степу.

— На цьому полі під час заходу сонця відчуваєш себе, як у пустині. Сюди рідко хто забреде. Кругом —і ш полин, каміння, і в сутіні здається, що на землі нікого вже не залишилось.

Безсонов засміявся, повільно показавши білі зуби. Даша дивилась на нього, як дика птиця. Потім вона пішла поруч з ним стежкою. З боків і по всьому полю росли високі, з гірким запахом, кущики полину; від кожного лягала на суху землю ще не яскрава місячна тінь. Над головами, вгору і вниз, нерівно і тріпочучи, літали два кажани, ясно видні в смузі заходу.

— Спокуси, спокуси, нікуди від них не втечеш, — промовив Безсонов, — знаджують, заманюють, і знову потрапляєш в обман. Дивіться, як лукаво підстроєно, — він показав ціпком на круглий місяць, що висів невисоко, — цілу ніч буде плести мережі, стежка прикинеться струмком, кожен кущик — населеним, навіть труп здасться гарним і жіноче обличчя — таємничим. А може, воно справді так і потрібно: вся мудрість у цьому обмані… Яка ви щаслива, Даріє Дмитрівно, яка ви щаслива…

— Чому ж це обман? По-моєму, зовсім не обман. Просто — світить місяць, — сказала Даша уперто.

— Ну, звичайно, Даріє Дмитрівно, звичайно… «Будьте, як діти». Обман у тому, що я не вірю нічому цьому. Але — «будьте також, як змії». А як це поєднати? Що потрібно для цього?.. Кажуть, поєднує любов? А ви як думаєте?

— Не знаю. Нічого не думаю.

— З яких вона приходить просторів? Як її заманити? Яким словом приворожити? Лягти в поросі й заволати: о господи, пошли на мене любов! — Він неголосно засміявся, показавши зуби.

— Я далі не піду, — сказала Даша, — я хочу до моря.

Вони повернулись і йшли тепер по полину до піщаного пагорка. Несподівано Безсонов сказав лагідним і обережним голосом:

— Я до останнього слова пам’ятаю все, що ви говорили тоді у мене в Петербурзі. Я вас сполохав. (Даша, дивлячись поперед себе, йшла дуже швидко). Тоді мене кразило одне відчуття… Не ваша особлива врода, ні… Мене вразила, пройняла всього невимовна музика вашого голосу. Я дивився тоді на вас і думав: тут мій порятунок — віддати серце вам, стати жебраком, смиренним, розтанути у вашому світлі… А може, взяти ваше серце? Стати безмірно багатим?.. Подумайте, Даріє Дмитрівно, от ви прийшли, і я повинен відгадати загадку.

Даша, випередивши його, вибігла на піщану дюну.

Широка місячна дорога, мінячись, як луска, у важкому громадді води, обривалась на краю моря довгою і ясною смугою, і там, над цим світлом, стояло темне сяйво. У Даші так билося серце, що довелось заплющити очі. «Господи, врятуй мене від нього», — подумала вона. Безсонов кілька разів увігнав ціпок у пісок.

— Тільки вже треба наважуватись, Даріє Дмитрівно… Хтось повинен згоріти на цьому вогні… Чи ви… Чи я… Подумайте, дайте відповідь…

— Не розумію, — уривчасто сказала Даша.

— Коли ви станете бідною, спустошеною, спаленою, — тоді тільки настане для вас справжнє життя, Даріє Дмитрівно… без цього місячного світла — спокуси на три копійки. Буде — мудрість. І всього тільки й потрібно для цього розв’язати дівочий поясок.

Безсонов крижаною рукою взяв Дашину руку і заглянув їй в очі. Даша тільки й могла, що — повільно зажмурилась. Через кілька довгих мовчазних хвилин він сказав:

— Власне, розійдемось краще додому — спати. Поговорили, обміркували питання з усіх боків, — та й пізно вже…

Він довів Дашу до готелю, попрощався чемно, зсунув капелюха на потилицю і пішов понад водою, придивляючись до неясних постатей гуляючих. Раптом спинився, повернув і підійшов до високої жінки, що стояла нерухомо, закутавшись у білу шаль. Безсонов перекинув ціпок через плече, взявся за його кінці і сказав:

— Ніно, здрастуй.

— Здрастуй.

— Ти що робиш Сама на березі?

— Стою.

— Чому ти сама?

— Сама, тому що сама, — відповіла Чародєєва тихо й сердито.

— Невже й досі сердишся?

— Ні, голубчику. Давно заспокоїлась.

— Ніно, ходім до мене.

Тоді вона, відкинувши голову, мовчала довго, потім тремтячим, невиразним голосом відповіла:

— Ти збожеволів?

— А ти хіба цього не знала?

Він узяв її під руку, але вона різко висмикнула її й пішла повільно поруч з ним вздовж місячних відблисків, що линули по масляно-чорній воді слідом за їх кроками.

Вранці Дашу розбудив Микола Іванович, обережно постукавши в двері.

— Данюшо, вставай, голубко, ходімо каву пити.

Даша спустила з ліжка ноги і подивилась на панчохи й туфельки, — все в сірому поросі. Щось трапилось. Чи знову приснився той огидний сон? Ні, ні, було значно гірше, не сон. Даша сяк-так одяглася й побігла купатися.

Але вода стомила її, і сонце розпалило. Сидячи під волохатим халатом, обхопивши голі коліна, вона подумала, що тут нічого доброго трапитись не може.

«І не розумна, і боязлива, і нероба. Уява перебільшена. Сама не знаю, чого хочу. Вранці одно, увечері друге. Якраз той тип, який ненавиджу».

Схиливши голову, Даша дивилась на море, і навіть сльози набігли у неї, — так було тривожно й сумно.

«Подумаєш — великий скарб бережу. Кому він потрібний? — жодній людині на світі. Нікого по-справжньому не люблю. І виходить — він має рацію: краще вже спалити все, згоріти і стати тверезою людиною. Він покликав, і піти до нього сьогодні ж увечері, і… Ой, ні!..»

Даша схилила обличчя на коліна, — так стало жарко. І було ясно, що далі жити цим подвійним життям не можна. Повинно прийти, нарешті, визволення від нестерпного далі дівування. Або — нехай уже буде лихо.

Так, сидячи й сумуючи, вона роздумувала:

«Припустімо, поїду звідси. До батька. В порох. До мух. Діждусь осені. Почнеться навчання. Буду працювати по дванадцять годин на добу. Висохну, стану потворою. Напам’ять вивчу міжнародне право. Буду носити бумазейні спідниці: шановна юрист-дівиця Булавіна. Звичайно, вихід дуже солідний».

Даша струснула пісок, що прилип до шкіри, й пішла додому. Микола Іванович лежав на терасі в шовковій піжамі і читав заборонений роман Анатоля Франса. Даша сіла до нього на ручку крісла і, погойдуючи туфелькою, сказала задумливо:

— От, ми з тобою хотіли поговорити про Катю.

— Так, так.

— Знаєш, Миколо, жіноче життя взагалі дуже трудне. Тут у дев’ятнадцять років не знаєш, що з собою робити.

— В твої роки, Данюшо, треба жити повним життям, не роздумуючи. Багато будеш думати — залишишся ні з чим. Дивлюсь на тебе, — дуже ти вродлива.

— Так і знала! Миколо, — з тобою марна річ розмовляти. Завжди скажеш не те, що треба, і безтактно. Через це й Катя від тебе пішла.

Микола Іванович засміявся, поклав роман Анатоля Франса на живіт і закинув за голову товсті руки.

— Почнуться дощі, і пташка сама прилетить додому. А пам’ятаєш, як вона пір’ячко чистила?.. Я Катюшу, незважаючи ні на що, дуже люблю. Ну, що ж — ми поквиталися.

— Ого, тепер ти он як говориш! А от я на місці Каті так самісінько зробила б з тобою…

І вона сердито відійшла до поручнів балкона.

— Станеш старшою і побачиш, що надто серйозно ставитись до життєвих негод — шкідливо й нерозумно, — сказав Микола Іванович, — це ваша закваска, булавінська, — все ускладнювати… Простіше, простіше треба, ближче до природи…

Він зітхнув і замовк, розглядаючи нігті. Повз терасу проїхав спітнілий гімназист на велосипеді — привіз із міста пошту.

— Піду в сільські вчительки, — промовила Даша похмуро.

Микола Іванович перепитав зараз же:

— Куди?

Але вона не відповіла і пішла в свою кімнату. З пошти принесли листи для Даші: один був від Каті, другий — від батька. Дмитро Степанович писав:

«… Надсилаю тобі листа від Катюшки. Я його читав, і мені він не сподобався. А втім, робіть, як хочете… У нас усе по-старому. Велика спека. Крім того, Семена Семеновича Говядіна учора в міському саду побили гірчичники, але за що — він не признається. От і всі новини. Ага, була тобі ще листівка від якогось Телєгіна, але я її загубив. Здається, він теж у Криму чи десь в іншому місці».

Даша уважно перечитала ці останні рядки, і несподівано швидко забилось серце. Потім, з досади, вона навіть тупнула ногою — добре мені діло: «чи в Криму, чи десь в іншому місці»… Батько дійсно кошмарна людина, забудько й егоїст. Вона зім’яла його листа і довго сиділа коло письмового столика, підперши підборіддя. Потім почала читати того, що був від Каті:

«Пам’ятаєш, Данюшо, я писала тобі про чоловіка, який за мною ходить. Учора ввечері в Люксембурзькому саду він підсів до мене. Я спочатку злякалася, але залишилась сидіти. Тоді він мені сказав: «Я вас переслідував, я знаю ваше ім’я і хто ви така. Але потім зі мною сталося велике нещастя — я вас полюбив». Я подивилась на нього: сидить поважно, обличчя суворе, темне якесь, змарніле. «Ви не повинні боятися мене — я старий, самотній. У мене грудна жаба, щохвилини я можу померти. І от — таке нещастя». У нього по щоці покотилася сльоза. Потім він сказав, похитуючи головою: «О, яке миле, яке миле ваше обличчя». Я сказала: «Не переслідуйте мене більше». І хотіла піти, але мені стало його жаль, я залишилась і говорила з ним… Він слухав і, заплющивши очі, похитував головою. І уяви собі, Данюшо, сьогодні одержую від якоїсь жінки, здається, від консьєржки, де він жив, листа… Вона, «з його доручення», повідомляє, що він помер уночі… Ой, як це було страшно… От і зараз — підійшла до вікна, на вулиці тисячі, тисячі вогнів, котяться екіпажі, люди йдуть поміж деревами. Після дощу — туманно. І мені здається, що все це вже колишнє, все вмерло, ці люди — мертві, ніби я бачу те, що скінчилось, а того, що відбувається зараз, коли стою і дивлюсь, — не бачу, але знаю, що все скінчилось. Мабуть, мені зовсім погано. Інколи ляжу — і плачу, — жаль життя, що вже минуло. Було, яке там не є, а все-таки щастя, любимі люди, — і сліду не лишилось… І серце в мене стало сухеньке — висохло. Я знаю, Дашо, має бути ще якесь велике горе, і все це — розплата за те, що ми всі жили погано».

Даша показала цього листа Миколі Івановичу.

Читаючи, він почав зітхати, потім заговорив про те, що він завжди почував провину свою перед Катею:

— Я бачив, — ми живемо погано, ці безперервні втіхи скінчаться коли-небудь вибухом розпачу. Але що я міг вдіяти, коли заняття мого життя і Катиного, і всіх, хто був коло нас, — веселитися. Іноді, тут, дивлюсь на море і думаю: існує якась там Росія, оре землю, пасе худобу, довбає вугілля, тче, кує, будує, існують люди, які змушують її все це робити, а ми — якісь треті, розумова аристократія країни, інтелігенти, — ми ні з якого боку до цієї Росії не належимо. Вона нас утримує. Ми — папільйони. Це — трагедія. Коли б я взявся, наприклад, вирощувати овочі або ще що-небудь корисне, — нічого не вийшло б. Я приречений до самої смерті пурхати папільйоном. Звичайно, ми пишемо книги, виголошуємо промови, робимо політику, але все це також належить до марнування часу, навіть тоді, коли гризе совість.

У Катюші ці безупинні втіхи скінчилися душевним спустошенням. Інакше й не могло бути. Ах, якби ти знала, яка це була прегарна, ніжна й лагідна жінка! Я розбестив її, спустошив… Так, твоя правда, треба до неї їхати… їхати в Париж вирішено було обом і негайно, як тільки одержані будуть закордонні паспорти. Після обіду Микола Іванович пішов до міста, а Даша взялася переробляти в дорогу солом’яного капелюха, але тільки зіпсувала його й подарувала покоївці. Потім написала листа батькові і в сутінки прилягла на постіль, — така раптом найшла на неї втома, — поклала долоню під щоку і слухала, як шумить море, все далі, все приємніше…

Потім здалося, що хтось нахилився над нею, одгорнув з обличчя пасмо волосся і поцілував в очі, в щоки, в куточки губів, легко — самим диханням. Від цього поцілунку по всьому тілу розлилась солодка млість. Даша поволі прокинулась. У відчинене вікно видно було рідкі зорі, і вітрець, залетівши, зашелестів аркушами листа. Потім з-за стіни з’явилася людська постать, сперлася ліктями знадвору на підвіконник і дивилась на Дашу.

Тоді Даша прокинулась зовсім, сіла й піднесла руки до грудей, де було розстебнуте плаття.

— Що вам потрібно? — спитала вона ледве чутно. Людина у вікні голосом Безсонова промовила:

— Я вас ждав на березі. Чому ви не прийшли? Боїтеся?

Даша відповіла, помовчавши:

— Боюсь.

Тоді він переліз через підвіконник, відсунув стола і підійшов до ліжка:

— Я провів огидну ніч, — я хотів повіситись. У вас є хоч яке-небудь почуття до мене?

Даша похитала головою, але губів не розтулила.

— Слухайте, Даріє Дмитрівно, не (іьогодні, завтра, через рік, — це повинно статися. Я не можу без вас існувати. Не примушуйте мене втрачати образ людський. — Він говорив тихо і хрипко і підійшов до Даші зовсім близько. Вона раптом глибоко, коротко зітхнула, дивлячись, як і раніш, йому в обличчя. — Все, що я вчора говорив, — брехня… Я дуже мучуся… У мене нема сили витравити вас з пам’яті… Будьте моєю дружиною…

Він нахилився до Даші, вдихаючи її запах, поклавши руки ззаду їй на шию, і припав до губів. Даша уперлася в груди йому, але руки її зігнулись. Тоді в заціпенілій свідомості пройшла спокійна думка: «Це те, чого я боялась і хотіла, але це схоже на вбивство…» Відвернувши лице, вона слухала, як Безсонов, дихаючи вином, бурмотів їй щось на вухо. І Даша подумала: «Так самісінько було у нього з Катею». І тоді вже ясний, розважливий холодок напружив усе тіло, і різкіший став запах вина, і огидніше бурмотіння.

— Пустіть же, — промовила вона, з силою відпихаючи Безсонова, і, відійшовши до дверей, застебнула, нарешті, комір на платті.

Тоді Безсонова пойняло шаленство: схопивши Дашу за руки, він притягнув її до себе і став цілувати в горло. Вона, стиснувши губи, мовчки боролась. Коли ж він підняв її і поніс, — Даша промовила швидким шепотом:

— Ніколи в світі, хоч умріть…

Вона з силою одіпхнула його, випручалась і стала коло стіни. Все ще важко дихаючи, він сів на стілець і сидів нерухомо. Даша погладжувала руки в тих місцях, де були сліди пальців.

— Не треба було поспішати, — сказав Безсонов.

Вона відповіла:

— Вц мені гидкі.

Він зараз же поклав голову боком на спинку стільця. Даша сказала:

— Ви збожеволіли… Йдіть звідси…

І повторила це кілька разів. Він, нарешті, зрозумів, підвівся і важко, незграбно виліз через вікно. Даша зачинила віконниці й почала ходити по темній кімнаті. Ця ніч була проведена погано.

Удосвіта Микола Іванович, човгаючи босоніж, підійшов до дверей, спитав заспаним голосом:

— У тебе зуби, чи що, болять, Дашо?

— Ні.

А що це за гомін був уночі?

— Не знаю.

Він, пробурмотівши: «Дивна річ», — пішов. Даша не могла ні сісти, ні лягти, тільки ходила, ходила од вікна до дверей, щоб стомити в собі цю гостру, як біль зубів, огиду до себе. Якби Безсонов подужав її, — здається, було б краще. І з нестерпним болем вона згадала білий, заллятий сонцем пароплав і ще те, як в осичині туркотів, бурмотів, все брехав, все брехав покинутий коханець, запевняючи, що Даша закохана. Озираючись на постіль, що біліла в сутінках, страшне місце, де тільки що людське обличчя перетворювалось на песячу морду, Даша почувала, що жити з таким знанням не можна. Яку б завгодно взяла муку на себе, — аби тільки не відчувати цієї огиди. Палала голова, і хотілося наче здерти з обличчя, з шиї, з усього тіла павутиння.

Нарешті світло крізь віконниці стало зовсім яскраве. В будинку почали грюкати дверима, чийсь дзвінкий голос покликав: «Мотроно, принеси води…» Прокинувся Микола Іванович і за стіною чистив зуби. Даша пополоскала обличчя і, насунувши на очі шапочку, вийшла на берег. Море було — як молоко, пісок — вогкуватий. Пахло водоростями. Даша повернула в поле і пішла вздовж дороги. Назустріч, збиваючи порох колесами, їхав однокінний візок. На козлах сидів татарин, позад нього — якийсь широкий чоловік, весь у білому. Глянувши, Даша подумала, як крізь сон (від сонця, від утоми злипалися очі): «От ще хороша, щаслива людина, ну, і нехай собі буде — і хороша, і щаслива», — і вона зійшла з дороги. Раптом з візка почувся зляканий голос:

— Даріє Дмитрівно!

Хтось стрибнув на землю і побіг. Від цього голосу у Даші зайшлося серце, ослабли ноги. Вона обернулась. До неї підбігав Телєгін, загорілий, схвильований, синьоокий, такий несподівано рідний, що Даша поривчасто поклала руки йому на груди, припала обличчям і голосно, по-дитячому заплакала.

Телєгін твердо тримав її за плечі. Коли Даша нерівним голосом намагалась щось пояснити, він сказав:

— Будь ласка, Даріє Дмитрівно, будь ласка, потім. Це не має значення…

Парусиновий піджак на грудях у нього промок від Дашиних сліз. І їй стало легше.

— Ви до нас їхали? — спитала вона.

— Так, я попрощатися приїхав, Даріє Дмитрівно… Учора тільки дізнався, що ви тут, і от, хотів попрощатися…

— Попрощатися?

— Призивають, нічого не вдієш.

— Призивають?

— Хіба ви нічого не чули?

— Ні.

— Війна, виявляється, ось у чому річ.

Даша глянула на нього, закліпала очима і так у цю хвилину нічого й не зрозуміла…

XIV

В кабінеті редактора великої ліберальної газети «Слово народа» відбувалось надзвичайне редакційне засідання, і тому що вчора законом спиртні напої були заборонені, то до редакційного чаю, понад звичай, було подано коньяк і ром.

Кремезні бородаті ліберали сиділи в глибоких кріслах, курили тютюн і почували себе спантеличеними. Молоді співробітники розмістились на підвіконниках і на знаменитому шкіряному дивані, оплоті опозиції, про який один відомий письменник висловився необережно, що там — блощиці.

Редактор, сивий і рум’яний, англійських звичаїв мужчина, говорив чітким голосом, — слово до слова, — одну з своїх чудових промов, яка повинна була і насправді дала лінію поведінки всій ліберальній пресі:

— … Складність нашого завдання в тому, що, не відступаючи ані кроку від опозиції царській владі, ми повинні перед лицем небезпеки, яка загрожує цілості Російської держави, подати руку цій владі. Наш жест має бути чесним і відвертим. Питання про провину царського уряду, який втягнув Росію в війну, є в цю хвилину питанням другорядним. Ми повинні перемогти, а потім судити винних. Панове, в той час, як ми тут розмовляємо, під Красноставом відбувається кривава битва, куди в наш прорваний фронт кинена наша гвардія. Кінець битви ще невідомий, але пам’ятати належить, що небезпека загрожує Києву. Безперечно, що війна не може тривати більш як три-чотири місяці, і чим би вона не закінчилась, — ми з гордо піднятою головою скажемо царському урядові: в тяжкий час ми були з вами, а тепер ми притягаємо вас до відповідальності…

Один з найстаріших членів редакції — Бєлосвєтов, що писав про земське питання, не витримавши, вигукнув несамовито:

— Воює царський уряд, при чому тут ми і простягнена рука? Убийте, не розумію. Проста логіка говорить, що ми повинні відмежуватися від цієї авантюри, а слідом за нами — і вся інтелігенція. Нехай царі скручують собі в’язи — ми тільки виграємо.

— Справді, простягати руку Миколі Другому, як собі хочете, — противно, панове, — пробурмотів Альфа, передовик, вибираючи в сухарниці тістечко, — уві сні холодним потом пройме…

Зараз же заговорило кілька голосів:

— Нема й не може бути таких умов, які примусили б нас піти на угоду…

— Що ж це таке — капітуляція? — я питаю.

— Ганебний кінець усього прогресивного руху?

— А я, панове, все-таки хотів би, щоб хто-небудь пояснив мені мету цієї війни.

— От, коли німці дадуть чосу, — тоді взнаєте.

— Еге, голубе, та ви, здається, націоналіст!

— Просто — я не хочу бути битим.

— Та бити ж будуть не вас, а Миколу Другого.

— Заждіть… А Польща? а Волинь? а Київ?

— Чим більше будемо биті, — тим швидше настане революція.

— А я ні за яку вашу революцію не хочу віддавати Києва…

— Петре Петровичу, і не сором вам, голубе…

Насилу відновивши порядок, редактор роз’яснив, що на підставі циркуляра про воєнне становище військова цензура закриє газету за найменшу вихватку проти уряду, і будуть знищені зачатки вільного слова, у боротьбі за яке покладено стільки сил.

— … Тому пропоную шановним зборам знайти прийнятну точку зору. З свого боку, насмілюся висловити, може, парадоксальну думку, що нам доведеться прийняти цю війну цілком, з усіма наслідками. Не забувайте, що війна надзвичайно популярна в суспільстві. В Москві її оголосили другою вітчизняною, — він тонко усміхнувся й опустив очі, — государя зустріли в Москві майже гаряче. Мобілізація серед простого населення проходить так, як цього сподіватись не могли і не сміли…

— Василю Васильовичу, та ви жартуєте чи ні? — вже зовсім жалібним голосом вигукнув Бєлосвєтов. — Та ви ж цілий світогляд руйнуєте… Іти допомагати урядові? А десять тисяч найкращих руських людей, що гнисть у Сибіру?.. А розстріли робітників?.. Адже ще кров не висохла.

Все це були розмови прекрасні й дуже благородні, але кожному ставало ясно, що угоди з урядом не минути, і тому, коли з друкарні принесли коректуру передової статті, що починалася словами: «Перед лицем німецької навали ми повинні зімкнути єдиний фронт», — збори мовчки переглянули гранки, дехто стримано зітхнув, дехто сказав багатозначно: «Оце дожились». Бєлосвєтов рвучко застебнув на всі гудзики чорний сюртук, обсипаний попелом, але нікуди не пішов і знову сів у крісло, і черговий номер був зверстаний з заголовком: «Батьківщина в небезпеці. До зброї!»

Проте в серці у кожного було несЬокійно і тривожно. Яким чином міцний європейський мир за двадцять чотири години зазнав цілковитого краху і чому гуманна європейська цивілізація, з допомогою якої «Слово народа» щодня кололо очі урядові і ганьбило обивателів, виявилась солом’яною хаткою (от же видумали друкарство, й електрику, і навіть радій, а настав час — і під накрохмаленою сорочкою об’явився той самий звіроподібний, волосатий чолов’яга з дрюком), — ні, це редакції збагнути було трудно і визнати — надто гірко.

Мовчки й невесело закінчилася нарада. Визнані письменники пішли снідати до Кюба, молодь зібралась у кабінеті завідуючого хронікою. Було вирішено зробити якнайдокладніше обслідування настроїв найрізноманітніших сфер і кіл. Антошці Арнольдову доручили відділ військової цензури. Він під гарячу руку взяв аванс і лихачем «гайнув» по Невському в Головний штаб.

Завідуючий відділом преси, полковник генерального штабу Солнцев, прийняв у своєму кабінеті Антошку Арнольдова і чемно вислухав його, дивлячись в очі ясними, вирячкуватими, веселими очима. Антошка приготувався зустріти якого-небудь чудо-богатиря, — багрового з лев’ячим обличчям генерала, — гнобителя вільної преси, але перед ним сидів елегантний, вихований чоловік і не хрипів, і не ричав басом, і нічого не збирався душити й викоріняти, — все це погано поєднувалось із звичайним уявленням про царських найманців.

— Так от, полковнику, сподіваюсь, ви не відмовитесь освітлити вашою авторитетною думкою зазначені у мене питання, — сказав Арнольдов, скоса глянувши на темний, на весь зріст, портрет імператора Миколи Першого, що дивився невблаганними очима на представника преси, наче хотів сказати йому: «Піджачок коротенький, черевички жовті, ніс у поту, вигляд мерзенний, — боїшся, сучий сину». — Я не маю сумніву, полковнику, що до Нового року російські війська будуть у Берліні, але редакцію цікавлять головним чином деякі окремі питання…

Полковник Солнцев чемно перебив:

— Мені здається, що російська громадськість недостатньо уявляє собі розміри цієї війни. Звичайно, я не можу не вітати ваше чудове побажання нашій доблесній армії увійти в Берлін, але побоююсь, що зробити це важче, ніж ви думаєте. Я, з свого боку, вважаю, що найважливіше завдання преси в теперішній момент — підготувати суспільство до думки про дуже серйозну небезпеку, яка загрожує нашій державі, а також про надзвичайні жертви, які ми всі повинні принести.

Антошка Арнольдов опустив блокнот і здивовано глянув на полковника. Солнцев продовжував:

— Ми не шукали цієї війни, і зараз ми поки що тільки обороняємось. Німці мають перевагу перед нами в кількості артилерії і гущині прикордонної сітки залізниць. Проте ми зробимо все можливе, щоб не допустити ворога перейти наші кордони. Російські війська виконують покладений на них обов’язок. Але було б дуже бажано, щоб громадськість, з свого боку, також пройнялася почуттям обов’язку до вітчизни. — Солнцев підвів брови. — Я розумію, що почуття патріотизму серед деяких кіл трохи ускладнене. Але небезпека настільки серйозна, що — я певний — всі суперечки й порахунки будуть відкладені до кращого часу. Російська імперія навіть у дванадцятому році не переживала такого гострого моменту. Оце все, що я хотів би, щоб ви відзначили. Потім, треба повідомити, що військові лазарети, які є в розпорядженні уряду, не зможуть вмістити всієї кількості поранених. Тому і з цього боку громадськість повинна бути готова до широкої допомоги…

— Пробачте, полковнику, я не розумію, яка ж може бути кількість поранених?

Солнцев знову високо звів брови:

— Мені здається, в найближчі тижні треба сподіватись тисяч двісті п’ятдесят — триста.

Антошка Арнольдов проковтнув слину, записав цифри і спитав зовсім уже шанобливо:

— Скільки ж треба вважати вбитих в такому разі?

— Звичайно ми вважаємо від п’яти до десяти процентів від кількості поранених.

— Ага, дякую.

Солнцев устав. Антошка швидко потиснув йому руку і, відчиняючи дубові двері, на порозі зустрівся з Атлантом, сухотним, розпатланим журналістом у пом’ятому піджаку, який уже з учорашнього дня не пив горілки.

— Полковнику, я до вас з приводу війни, — сказав Атлант, прикриваючи долонею брудну маніжку сорочки. — Ну як, — скоро беремо Берлін?

З Головного штабу Арнольдов вийшов на Двірцевий майдан, надів капелюха і стояв деякий час примружившись.

— Війна до переможного кінця, — пробурмотів він крізь зуби, — тримайтесь тепер, старі шкарбани, ми вам покажемо «пораженство».

На величезному, чисто заметеному майдані, з гранітним важким стовпом Олександра, всюди рухались купки бородатих, незграбних мужиків. Чулися різкі вигуки команди. Мужики шикувались, перебігали, лягали. В одному місці чоловік п’ятдесят, піднявшись з бруку, закричали безладно: «Уряяя», — і побігли, спотикаючись, риссю… «Стій! Смирно… Сволота, сучі діти!..» — перекричав їх охриплий голос. В другому місці було чути: «Добіжиш — і коли в тулуб, штика зламав — бий прикладом».

Це були ті самі неоковирні мужики з бородами віником, у личаках і сорочках з проступаючою на лопатках сіллю, які двісті років тому приходили на ці грузькі береги будувати місто. Тепер їх знову викликали — підтримати плечима стовп імперії, що захитався.

Антошка завернув на Невський, весь час думаючи про свою статтю. Посеред вулиці, під верескливий, як осінній вітер, свист флейт, ішли дві роти в повному похідному спорядженні, з мішками, казанками і лопатами. Вилицюваті обличчя солдатів були стомлені й запорошені. Маленький офіцер у зеленій сорочці, з новенькими ременями навхрест, щохвилини піднімаючись навшпиньки, обертався і вирячував очі. «Правою! Правою!» Наче крізь сон, шумів пишний Невський, виблискуючи екіпажами і шибками. «Правою. Правою. Правою». Розмірено похитуючись, слідом за маленьким офіцером ішли покірні важконогі мужики. Їх наздогнав вороний рисак, бризкаючи піною. Широкозадий кучер спинив його. В колясці підвелася вродлива дама і дивилась на рухливу колону солдатів. Рука її в білій рукавичці стала хрестити їх.

Солдати пройшли, їх заступив потік екіпажів. На тротуарах було жарко й тісно, і всі ніби чогось ждали. Прохожі спинялися, слухали якісь розмови й вигуки, протовплювались, питали, збуджені відходили до інших купок.

Безладний рух потроху визначався — юрби йшли з Невського на Морську. Там уже рухались прямо вулицею. Пробігли, мовчки й заклопотано, якісь дрібнорослі хлопці. На перехресті полетіли шапки, замахали зонтики. «Урра! Урра!» — загуло по Морській. Пронизливо свистали хлопчаки. Спинились екіпажі, всюди в них стояли причепурені жінки. Юрба плавом пливла до Ісакіївського майдану, розливалась по ньому, лізла через штахети скверу. Всі вікна, і дахи, і гранітні східці Ісакія були повні народу. І всі ці десятки тисяч людей дивились туди, де з верхніх вікон тьмяно-червоної важкої будівлі німецького посольства вилітали клуби диму. За розбитими шибками перебігали люди, кидали в юрбу пачки паперів, і вони, розлітаючись, повільно падали. За кожним клубом диму, за кожною новою річчю, викиненою з вікон, — по юрбі перекочувалось ревіння. Але ось на фронтоні будинку, де два бронзові велетні тримали за поводи коней, з’явились ті самі заклопотані чоловічки. Юрба затихла, і пбчулись металеві удари молотків. Правий з велетнів хитнувся і звалився на тротуар. Юрба завила, кинулась до нього, почалась тиснява, бігли звідусюди. «В Мойку їх! В Мойку окаянних!» Повалилась і друга статуя. Антошку Арнольдова схопила за плече повна дама в пенсне і кричала йому: «Всіх їх перетопимо, молодий чоловіче!» Юрба рушила до Мойки. Залунали пожежні дудки, і вдалині заблищали мідні шоломи. З-за рогів вулиць виїхала кінна поліція. І раптом серед тих, що бігли і кричали, Арнольдов побачив страшно блідого чоловіка, без капелюха, з нерухомо розкритими застиглими очима. Він впізнав Безсонова і підійшов до нього.

— Ви були там? — сказав Безсонов. — Я чув, як убивали.

— Хіба було вбивство? Кого вбили?

— Не знаю.

Безсонов одвернувся і нерівною ходою, як невидющий, пішов по майдану. Залишки юрби окремими купками бігли тепер на Невський, де починався розгром кофейні Рейтера.

Того ж вечора Антошка Арнольдов, стоячи біля конторки в одній з прокурених кімнат редакції, швидко писав на вузьких аркушах паперу:

«… Сьогодні ми бачили весь розмах і красу народного гніву. Треба відзначити, що в погребах німецького посольства не було випито жодної пляшки вина, — все розбито й вилито в Мойку. Замирення неможливе. Ми будемо воювати до переможного кінця, хоч би яких жертв це нам коштувало. Німці розраховували застати Росію сонною, але при громових словах: «Вітчизна в небезпеці» — народ піднявся, як одна людина. Гнів його буде жахливий. Вітчизна — могутнє, але забуте нами слово. З першим пострілом німецької гармати воно ожило в усій своїй незайманій красі і вогненними літерами засяяло в серці кожного з нас…»

Антошка зажмурився, мурашки пішли у нього по спині. Які слова доводилось писати! Не те, що два тижні тому, коли йому було доручено скласти огляд літніх розваг. І він згадав, як у Буффі виходив на естраду чоловік, одягнений свинею, і співав: «Я порося, і не стидаюсь. Я порося, і тим пишаюсь. Моя маман була свиня, на маму схожий дуже я…»

«… Ми вступаємо в героїчну епоху. Досить ми гнили живцем. Війна — наше очищення», — писав Антошка, бризкаючи пером.

Незважаючи на опір пораженців на чолі з Бєлосвєтовим, стаття Арнольдова була надрукована… Поступку колишньому зробили тільки в тому, що вмістили її на третій сторінці і під академічним заголовком: «У дні війни». Зараз же до редакції почали надходити листи від читачів — одні висловлювали захоплене задоволення з приводу статті, другі — гірку іронію. Але перших було набагато більше. Антошці підвищили оплату за рядок і через тиждень викликали в кабінет головного редактора, де сивий і рум’яний, напахчений англійським одеколоном Василь Васильович, запропонувавши Антошці крісло, сказав заклопотано:

— Вам треба поїхати на село.

— Слухаю.

— Ми повинні знати, що думають і говорять мужики. — Він ударив долонею по великій пачці листів. — В інтелігенції прокинувся величезний інтерес до села. Ви повинні дати живе, безпосереднє враження про цього сфінкса.

— Результати мобілізації вказують на величезне патріотичне піднесення, Василю Васильовичу.

— Знаю. Але звідки воно, чорт знає, у них взялося? Поїдьте, куди хочете, послухайте і розпитайте. На суботу я жду від вас п’ятсот рядків сільських вражень.

З редакції Антошка пішов на Невський, де купив дорожній, військового фасону, костюм, жовті краги і кашкет; переодягнувшись у все це, поїхав снідати до Донона, де сам видудлив пляшку французького шампанського, і вирішив, що найпростіше поїхати йому в село Хлиби, — там у свого брата Кия гостювала Єлизавета Київна. Увечері він зайняв місце в купе міжнародного вагона, закурив сигару і, поглядаючи на жовті гетри, що мужньо порипували, подумав: «Життя!»

Село Хлиби, на шістдесят з чимось дворів, із зарослими агрусом городами і старими липами посеред вулиці, з великим на пагорку будинком школи, переробленим з поміщицького дому, лежало в долині, між болотом і річечкою Свинюхою. Сільський наділ був невеликий, земля пісна, — селяни майже всі ходили в Москву на заробітки.

Коли Антошка надвечір в’їхав візком у село, — його здивувала тиша. Тільки кудкудакнула дурна курка, вибігши з-під кінських ніг, загарчав під коморою старий собака, та десь на річці ляпав праник, та буцались два барани посеред вулиці, стукаючи рогами.

Антошка розплатився з глухим дідком, який привіз його із станції, і пішов стежкою туди, де за зеленню беріз виднівся старий рублений фасад школи. Там, на ганку, на півзогнилих східцях, сиділи Кий Кийович — учитель — і Єлизавета Київна і спроквола розмовляли. Внизу по луці простягнулись від величезних верб довгі тіні. Переливаючись, літали темною хмарою шпаки. Грав вдалині ріжок, збираючи череду. Кілька червоних корів вийшли з очерету, і одна, піднявши морду, заревла. Кий Кийович, дуже схожий на сестру, з такими ж намальованими очима, говорив, кусаючи соломинку:

— Ти, Лізо, до всього того надзвичайно неорганізована в галузі статевої сфери. Типи, такі, як ти, — є огидні покидьки буржуазної культури.

Єлизавета Київна з лінивою усмішкою дивилась туди, де на луці у світлі призахідного сонця жовкли і тепліли трава й тіні.

— Дуже тебе нудно слухати, Кий, все ти напам’ять вивчив, все тобі ясно, як по книжці.

— Кожна людина, Лізо, повинна турбуватися про те, щоб впорядкувати, систематизувати всі свої ідеї, а не про те, щоб нудно чи не нудно розмовляти.

— Ну і турбуйся на здоров’я.

Вечір був тихий. Непорушно перед ганком висіли прозорі віти плакучих беріз. Диркав деркач під горою. Кий Кийович гриз трав’яну стеблинку. Єлизавета Київна мрійно дивилась на дерева, що розпливалися в синюватих сутінках. Між ними з’явився верткий маленький чоловік з чемоданом.

— Ну, от і вона, — закричав Антошка. — Лізо, здрастуй, красуне…

Єлизавета Київна страшенно зраділа, рвучко підвелась і обняла його.

Кий Кийович поздоровкався сухувато і продовжував гризти стеблинку. Антошка розсівся на приступках, розкурив сигару.

— А я до вас по інформацію, Кий Кийович, розкажіть мені якнайдокладніше, що у ваших Хлибах думають і говорять про війну…

Кий Кийович криво усміхнувся.

А чорт їх знає, що вони думають… Мовчать… Вовки теж мовчать, коли збираються у зграї.

— Значить, проти мобілізації ніхто не виступав?

— Ні, не виступав.

— Розуміють, що німець — ворог?

— Ні, тут не в німцеві річ.

— А в кому?

Кий Кийович усміхнувся.

— Річ не в німцеві — річ у гвинтівці… Гвинтівочку до рук доп’ясти. А вже у людини з гвинтівкою інша психологія… Поживемо, побачимо, — в якому, власне, напрямку мають намір стріляти гвинтівки. Ото ж бо…

— Ну, а все-таки, говорять вони про війну?

— Підіть на село, послухайте…

Коли смеркло, Антошка і Єлизавета Київна пішли на село. Серпневі сузір’я висипали по всьому холодіючому небу. Внизу, в Хлибах, було вогкувато, пахло ще не осілим пилом від череди і теплим молоком. Коло воріт стояли розпряжені вози. Під липами, де було зовсім темно, рипів журавель колодязя, форкнув кінь, і було чути, як він пив відсапуючись. На відкритому місці, коло дерев’яної комірчини, критої соломою, на колодах сиділи три дівки й неголосно співали. Єлизавета Київна і Антошка підійшли і теж сіли осторонь. Дівки співали:

Одна з них, обернувшись до Антошки і Єлизавети Київни, сказала тихо:

— Що ж, дівки, мабуть, спати пора?

І вони сиділи не рухаючись. В комірчині хтось порався, потім рипнули двері, і надвір вийшов лисий чоловік у розстебнутому кожушку: крекчучи, довго замикав висячий замок, потім підійшов до дівчат, поклав руку на поперек, витягнув цапину бороду.

— Соловейки-пташки, все співаєте?

— Співаємо, та не про тебе, дядьку Федоре.

— А от я вас зараз батогом звідси… Що це за порядки — ночами пісень співати…

— А тобі заздро?

І друга сказала, зітхнувши:

— Тільки нам і лишилось, дядьку Федоре, про Хлиби наші співати.

— Еге ж, погане ваше діло. Осиротіли.

Федір сів коло дівок. Найближча до нього сказала:

— Народу сьогодні козьмодем’янські жінки казали, народу на війну забрали — півсвіту.

— Скоро, дівки, і до вас доберуться.

— Цебто нас на війну?

Дівки засміялись, і крайня знову спитала:

— Дядьку Федоре, з ким у нашого царя війна?

— З іншим царем.

Дівки перезирнулись, одна зітхнула, друга поправила хустку, крайня сказала:

— Так нам і козьмодем’янські жінки казали, що, мовляв, з іншим царем.

Тоді з-за колод підвелась патлата голова і прохрипіла, натягаючи на себе кожуха:

— Годі тобі брехати. Який там інший цар, — з німцем у нас війна.

— Все може бути, — відповів Федір.

Голова знову зникла. Антошка Арнольдов, вийнявши портсигар, запропонував Федорові цигарку і спитав обережно:

— А що, скажіть, з вашого села охоче пішли на війну?

— Охотою багато пішло, пане.

— Було, значить, піднесення?

— Еге ж, понесло їх. Чого ж не піти? Все-таки подивляться — як там і що. А вб’ють — однаково і тут помирати. Земелька у нас неродюча, перебиваємось з хліба на квас. А там, всі кажуть, — два рази м’ясо їдять, і цукор, і чай, і тютюн — скільки хочеш кури.

— А хіба не страшно воювати?

— Чого ж не страшно, звісно, страшно.

XV

Вози, накриті брезентами, гарби з соломою і сіном, санітарні повозки, величезні корита понтонів, погойдуючись і порипуючи, рухались широкою, залитою рідкою гряззю сошею. Безупинно лив дощ, скісний і дрібний. Борозни на ріллі і канави обабіч дороги були повні води. Вдалині неясно бовваніли дерева і переліски.

Під крик і лайку, ляскання батогів і тріщання осей об осі, в грязі й дощі, рухались суцільною лавою обози наступаючої російської армії. Обабіч дороги валялися здохлі і здихаючі коні, стирчали догори колесами перекинуті вози. Часом у цей потік вривався військовий автомобіль. Починалися крики, кректання, коні ставали дибки, перекидався під укіс навантажений віз, скочувались слідом за ним обозні.

Далі, де переривався потік екіпажів, ішли, далеко розтягнувшись, сковзались по грязі солдати в накинутих на спини мішках і палатках. В безладній їх юрбі рухались вози з вантажем, з гвинтівками, що стирчали на всі боки, із скорченими наверху денщиками. Час від часу з соші на поле збігав чоловік і, поклавши гвинтівку на траву, присідав навпочіпки.

Далі знову колихались вози, понтони, повозки, міські екіпажі з промоклими в них постатями в офіцерських плащах. Цей гримотючий потік то звалювався у видолинок, збивався в купу, горлав і бився на місцях, то повільно витягався під гору і зникав за пагорбом. З боків у нього вливались нові обози з хлібом, сіном і снарядами. По полю, випереджаючи, проходили невеликі кавалерійські частини.

Іноді в обози з тріском і залізним гуркотом врізувалась артилерія. Величезні грудисті коні і їздові на них, татари, з бородатими лютими обличчями, лупцюючи по конях і по людях, наче плугом, розчищали сошу, волочачи за собою підстрибуючі тупорилі гармати. Звідусіль бігли люди, ставали на возах і махали руками. І знову змикалась ріка, вливалась у ліс, що гостро пахнув грибами, прілим листям і весь м’яко шумів від дощу.

Далі по обидва боки дороги стриміли з сміття і головешок комини, погойдувався розбитий ліхтар, на цегляній стіні розверненого снарядами будинку ляпала афіша кінематографа. І тут же, у возі без передніх коліс, лежав поранений австрієць, у голубому капоті, — жовте личко, мутні, тужливі очі.

Верст за двадцять п’ять від цих місць глухо перекочувався по димному обрію грім гармат. Туди вливались ці війська й обози день і ніч. Туди з усієї Росії тягнулись поїзди, навантажені хлібом, людьми і снарядами. Вся країна сколихнулась від гуркоту гармат. Нарешті настала воля всьому, що в забороні й духоті набиралось у ній жадібного, невтоленого, злого.

Населення міст, пересичене спотвореним, нечистим життям, наче прокинулось від душного сну. В гуркоті гармат був збуджуючий голос світової грози. Почало здаватися, що колишнє життя нестерпне далі. Населення із злорадною люттю вітало війну.

По селах багато не питали — з ким війна і за що, — хіба не однаково. Вже давно злоба й ненависть кривавим туманом вступили в очі. Час на страшні діла настав. Хлопці й молоді чоловіки, залидіивши жінок і дівчат, моторні й жадібні, набивались у товарні вагони, із свистом і сороміцькими піснями проносились повз міста. Скінчилося старе життя, — Росію, як великою ложкою, почало мішати й каламутити, все здвигнулось, зрушилось і сп’яніло хмелем війни.

Доходячи до смуги бою, що гримотіла на десятки верст, обози і військові частини розливалися й танули. Тут кінчалося все живе і людське. Кожному відводилось місце в землі, в. окопі. Тут він спав, їв, давив вошей і до паморок «гатив» з гвинтівки в смугу дощової імли.

Ночами по всьому обрію багровими високими загравами повільно розливались пожарища, іскряні шнури ракет креслили небо, розсипалися зірками, з наздоганяючим виттям налітали снаряди і вибухали стовпами вогню, диму й пилу.

Тут смоктало в животі від нудотного страху, їжилася шкіра й підгиналися пальці. Десь опівночі лунали сигнали. Пробігали офіцери з перекошеними губами, — лайкою, криком, штовханами піднімали опухлих від сну і вогкості солдатів. І, спотикаючись, з матірною лайкою і звірячим виттям бігли безладні купки людей по полю, лягали, схоплювались, і, приголомшені, одурілі, очманівши від жаху і злоби, вривалися в окопи ворогів.

І потім ніхто ніколи не пам’ятав, що робилося там, в цих окопах. Коли хотіли похвалитися геройськими подвигами, — як увігнаний був штик, як під ударом приклада хряснула голова, — доводилось брехати. Від нічного бою залишались трупи.

Наставав новий день, під’їжджали кухні. Мляві і промерзлі солдати їли й курили. Потім розмовляли про всяку погань, про жінок і теж багато брехали. Шукали вошей і спали. Спали цілі дні в цій оголеній, загидженій калом і кров’ю смузі гуркоту і смерті.

Так самісінько, в грязі й вогкості, не роздягаючись і тижнями не скидаючи чобіт, жив і Телєгін. Армійський полк, куди він був зарахований прапорщиком, наступав з боями. Більш як половина офіцерського і солдатського складу була вибита, поповнень вони не одержували, і всі ждали тільки одного: коли їх, напівживих від втоми і обшарпаних, відведуть у тил.

Але вище командування прагнуло до зими будь-що вторгнутись через Карпати в Угорщину і спустошити її. Людей не щадили — людських запасів було багато. Здавалося, цим тривалим напруженням бою, що не припинявся третій місяць, буде зламано опір безладно відступаючих австрійських армій, впадуть Краків і Відень, і лівим крилом росіяни зможуть вийти в незахищений тил Німеччини.

Діючи за цим планом, російські війська безупинно йшли на захід, захоплюючи десятки тисяч полонених, величезні запаси продовольства, снарядів, зброї й одягу. В минулих війнах лише частина такої здобичі, лише одна з цих безперервних кривавих битв, де гинули цілі корпуси, вирішила б долю кампанії. І незважаючи навіть на те, що в перших же боях загинули регулярні армії, лють тільки зростала. На війну йшли всі, від дітей до стариків, весь народ. Було щось у цій війні над людське розуміння. Здавалося, ворог розгромлений, сплив кров’ю, ще одне зусилля — і буде остаточна перемога. Зусилля робилося, але на місці розталих армій ворога виростали нові, з похмурою впертістю йшли на смерть і гинули. Ні татарські орди, ні полчища персів не билися так запекло і не вмирали так легко, як слабі тілом, зніжені європейці або хитрі російські мужики, які бачили, що вони тільки безсловесна худоба, — м’ясо в цій різанині, вигаданій панами.

Залишки полку, де служив Телєгін, окопалися вздовж берега вузької і глибокої річки. Позиція була погана, вся на видноті, і окопи мілкі. В полку з години на годину ждали наказу про наступ, і поки що всі були раді виспатись, перезутися, відпочити, хоч з того боку річки, де в траншеях сиділи австрійські частини, ішов сильний обстріл.

Надвечір, коли годин на три, як звичайно, вогонь ущух, Іван Ілліч пішов у штаб полку, що містився в покинутому замку, верст за дві від позиції.

Кудлатий туман лежав по всій річці, що звивалася в заростях, і клубочився в прибережних кущах. Було тихо, вогко й пахло мокрим листям. Зрідка по воді глухо котився поодинокий постріл.

Іван Ілліч перестрибнув через канаву на соту, спинився і закурив. З боків, у тумані, стояли вже безлисті величезні дерева, які здавалися дивовижно високими. Далі за ними на болотяній низині було ніби розлите молоко. В тиші жалібно свиснула куля. Іван Ілліч глибоко зітхнув і пішов по хрусткій жорстві, поглядаючи вгору на примарні дерева. Від цього спокою і тому, що він сам-один іде й думає, в ньому все відпочивало, відходив тріскучий шум дня, і в серце пробирався тонкий болісний сум. Він ще раз зітхнув, кинув цигарку, заклав руки за шию і так ішов, наче в чудесному світі, де були тільки примари дерев, його живе, знемагаюче любов’ю серце і незрима чарівність Даші.

Даша була з ним у цю годину відпочинку й тиші. Він почував її дотик щоразу, коли вщухали залізне виття снарядів, тріскотнява гвинтівок, крики, лайки, — всі ці зайві у божественному всесвіті звуки, — коли можна було приткнутися де-небудь у кутку землянки, і тоді чари торкалися його серця.

Іванові Іллічу здавалося, що коли доведеться вмирати, — до останньої хвилини він буде відчувати це щастя єднання. Він не думав про смерть і не боявся її. Ніщо тепер не могло одірвати його від чудового стану життя, навіть смерть.

Цього літа, під’їжджаючи до Євпаторії, щоб востаннє, як йому здавалось, глянути на Дашу, Іван Ілліч сумував, хвилювався і придумував різноманітні пробачення. Але зустріч на дорозі, несподівані сльози Даші, її світловолоса голова, що припала до нього, її волосся, руки, плечі, що пахли морем, її дитячий рот, який сказав, коли вона підвела до нього обличчя з замруженими мокрими віями: «Іване Іллічу, любий, як я ждала вас», — усі ці несказанні речі, що наче звалилися з неба, там-таки, на дорозі коло моря, перевернули за кілька хвилин усе життя Івана Ілліча. Він сказав, дивлячись у кохане лице:

— На все життя люблю вас.

Потім уже йому навіть здавалось, що він, може, й не сказав цих слів, тільки подумав, і вона зрозуміла. Даша зняла з його плечей руки, промовила:

— Мені треба дуже багато вам розказати. Ходімо.

Вони пішли й сіли коло води, на піску. Даша взяла жменю камінців і помалу один за одним кидала їх у воду.

— Річ у тім, що ще невідомо, — чи зможете ви до мене добре ставитись, коли дізнаєтесь про все. Хоч однаково, ставтесь як хочете. — Вона зітхнула. — Без вас я дуже негарно жила, Іване Іллічу. Якщо можете, — простіть мені.

І вона почала розповідати все, чесно й докладно, про Самару і про те, як приїхала сюди й зустріла Безсонова, і в неї зникла охота жити, — так стало гидко від усього цього петербурзького чаду, який знову завирував, отруїв кров, розпалив цікавістю…

— Доки ж ще було бундючитись? Захотілось ляпнутися в грязюку — туди й дорога. А от же злякалася в останню хвилину… Іване Іллічу, любий… — Даша сплеснула руками. — Допоможіть мені. Не хочу, не можу більше ненавидіти себе… Не все ж у мені загинуло… Я хочу зовсім іншого… зовсім іншого…

Після цієї розмови Даша мовчала дуже довго. Іван Ілліч дивився не відриваючись на сяючу сонцем дзеркальну голубувату воду, — душа його, наперекір усьому, заливалась щастям.

Про те, що почалась війна і Телєгін повинен їхати завтра доганяти полк, Даша зміркувала вже потім, коли зірвався вітер і їй хвилею замочило ноги.

— Іване Іллічу?

— Так.

— Ви добре до мене ставитесь?

— Так.

— Дуже?

— Так.

Тоді вона підповзла ближче до нього по піску на колінах і поклала руку йому в руку, так само, як тоді на пароплаві.

— Іване Іллічу, я теж — так.

Міцно стиснувши його затремтілі пальці, вона спитала, помовчавши:

— ІЦо ви мені сказали тоді, на дорозі?.. — Вона наморщила лоба. — Яка війна? З ким?

— З німцями.

— Ну, а ви?

— Виїжджаю завтра.

Даша ойкнула і знову замовкла. Здалеку, по березі, до них біг у смугастій піжамі Микола Іванович, який, очевидно, тільки що вискочив з ліжка. Він вимахував газетою і кричав щось.

На Івана Ілліча він не звернув уваги. Коли ж Даша сказала: «Миколо, це мій найбільший друг», — Микола Іванович схопив Телєгіна за піджак і закричав в обличчя:

— Дожили, молодий чоловіче. Га? Ось вам — цивілізація! Га? Це — жахливо! Ви розумієте? Це — марення!

Цілий день Даша не відходила від Івана Ілліча, була смирна й задумлива. Йому ж здавалось, що цей день, сповнений голубуватим світлом сонця і шумом моря, неймовірно великий. Кожна хвилина ніби подовжувалась на ціле життя.

Телєгін і Даша ходили по березі, лежали на піску, сиділи на терасі й були мов отуманені. І, не відстаючи, всюди за ними ходив Микола Іванович, виголошуючи довжелезні промови з приводу війни і німецького засилля.

Надвечір пощастило, нарешті, одкараскатись від Миколи Івановича. Даша і Телєгін пішли самі далеко по березі пологої затоки. Йшли мовчки, ступаючи в ногу. І тут Іван Ілліч почав думати, що треба все-таки сказати Даші якісь слова. Звичайно, вона жде від нього палкого і, крім того, певного освідчення. А що він може пробурмотіти? Хіба словами розкажеш те, чим він сповнений весь? Ні, цього не розкажеш.

«Ні, ні, — думав він, дивлячись під ноги, — якщо я і скажу їй ці слова, — буде безсовісно: вона не може мене любити, але, як чесна і добра дівчина, погодиться, коли я запропоную їй одружитися. Але це буде насильство. І тим більш не маю права говорити, що ми розлучаємось невідомо на який час, і, напевне, я з війни не повернусь…»

Це був один з нападів самоїдства. Даша раптом спинилась і, обпершись об його плече, зняла з ноги туфельку.

— Ах, боже мій, боже мій, — промовила вона й почала висипати пісок з туфлі, потім наділа її, випросталась і зітхнула глибоко. — Я буду дуже вас любити, коли ви поїдете, Іване Іллічу.

Вона поклала руки йому на шию і, дивлячись в очі ясними, майже суворими, без усмішки, сірими очима, зітхнула ще раз, легко:

— Ми й там будемо вкупі, правда ж?

Іван Ілліч обережно пригорнув її і поцілував у ніжні, затремтілі губи. Даша заплющила очі. Потім, коли їм обом не вистачило більше повітря, Даша відхилилась, взяла Івана Ілліча під руку, і вони пішли вздовж важкої і темної води, що лизала багровими відблисками берег коло їх ніг.

Все це Іван Ілліч згадував з невтомним хвилюванням щоразу в години тиші. Ідучи зараз з закинутими за шию руками, в тумані, по шосе, між деревами, він знову бачив уважний погляд Даші, відчував довгий її поцілунок.

— Стій, хто йде? — крикнув грубий голос з туману.

— Свій, свій, — відповів Іван Ілліч, опускаючи руки в кишені шинелі, і звернув під дуби до невиразного громаддя замку, де в кількох вікнах жовтіло світло. На ганку хтось, побачивши Телєгіна, погасив цигарку і виструнчився. «Що, пошти не було?» — «Нікак нєт, ваше благородіє, ждемо». Іван Ілліч увійшов у прихожу. В глибині її, над широкими дубовими сходами, висів старовинний гобелен, на ньому, серед тоненьких дерев, стояли Адам і Єва, вона держала в руці яблуко, він — зрізану гілку з квітками. Їх вилинялі обличчя і голубуваті тіла тьмяно освітлювала свічка, що стояла в пляшці на тумбі коло сходів.

Іван Ілліч відчинив двері направо й увійшов у порожню кімнату з ліпною стелею, що обвалилася в кутку, там, де вчора в стіну вдарив снаряд. Коло палаючого каміна, на ліжку, сиділи поручик князь Бєльський і підпоручик Мартинов. Іван Ілліч поздоровкався, спитав, коли ждуть з штабу автомобіль, і сів неподалік на патронні бляшанки, мружачись від світла.

— Ну що, у вас все пострілюють? — спитав Мартинов.

Іван Ілліч не відповів, знизав плечима. Князь Бєльський говорив далі стиха:

— Головне — це сморід. Я написав додому, — мені не страшна смерть. За вітчизну я ладен пожертвувати життям, для цього я, власне кажучи, перевівся в піхоту і сиджу в окопах, але сморід мене вбиває.

— Сморід — це дурниці, не подобається, не нюхай, — відповів Мартинов, поправляючи аксельбанти, — а от, що тут немає жінки — це важливо. Це — до добра не доведе. Подумай сам, командуючий армією — стара трухлятина, і нам тут влаштували монастир — ні горілки, ні жінок. Хіба це піклування про армію, хіба це війна?

Мартинов підвівся з ліжка і чоботом став підштовхувати палаючі поліна. Князь замислено курив, дивлячись на вогонь.

— П’ять мільйонів солдатів, які паскудять, — сказав він, — крім того, гниють трупи й коні. На все життя у мене залишиться спогад про цю війну, як про те, що погано тхне. Брр…

Надворі зачахкав автомобіль.

— Панове, пошту привезли! — гукнув у двері схвильований голос.

Офіцери вийшли на ганок. Коло автомобіля рухались темні постаті, кілька чоловік бігло по двору. І хрипкий голос повторював: «Панове, прошу не хапати з рук».

Мішки з поштою і посилками були внесені в прихожу, і на сходах, під Адамом і Євою, їх почали розпаковувати. Тут була пошта за цілий місяць. Здавалося, в цих брудних парусинових мішках було сховане ціле море любові й журби — все покинуте, миле життя, яке не повернеться.

— Панове, не хапайте з рук, — хрипів штабс-капітан Бабкін, гладкий, багровий чоловік. — Прапорщик Телєгін, шість листів і посилка… Прапорщик Ніжний — два листи…

— Ніжний убитий, панове…

— Коли?

— Сьогодні вранці.

Іван Ілліч пішов до каміна. Всі шість листів були від Даші. Адреса на конвертах написана розгонистим почерком. Івана Ілліча заливало ніжністю до цієї милої руки, що написала такі великі літери. Нахилившись до вогню, він обережно розірвав перший конверт. Звідти війнуло на нього таким спогадом, що довелося на хвилину заплющити очі. Потім він прочитав:

— Ваше благородіє! Ваше благородіє! — Телєгін насилу обернувся, у дверях стояв вістовий. — Телефонограма, ваше благородіє… Викликають у роту.

— Хто?

— Підполковник Розанов. Якнайшвидше просили бути.

Телєгін склав недочитаного листа, разом з іншими конвертами заховав під сорочку, насунув картуза на очі і вийшов.

Туман тепер став ще густіший, дерев не було видно, іти довелося як у молоці, визначаючи дорогу тільки за хрускотом жорстви. Іван Ілліч повторював: «Я буду вас вірно і дуже сильно любити». Раптом він спинився, прислухаючись. В тумані не було ані звука, тільки падала інколи важка крапля з дерева. І от, неподалік, він став розрізняти якесь булькання і м’яке шарудіння. Він рушив далі, булькання стало виразніше. Він сильно відкинувся назад — брила землі, відірвавшись з-під його ніг, обвалилась і важко хлюпнула в воду.

Очевидно, це було те місце, де соша обривалась над річкою, коло спаленого мосту. По той бік, кроків за сто звідси, він це знав, до самої річки підходили австрійські окопи. І справді, слідом за тим, як хлюпнула вода, наче батогом, з того боку ляснув постріл і покотився по річці, ляснув другий, третій, потім наче рвонуло залізо — залунав довгий залп, і у відповідь йому забахкали звідусіль заглушені туманом поквапливі постріли. Все гучніше, гучніше загуркотіло, заухало, заревло по всій річці, і в цьому окаянному гармидері квапливо зататакав кулемет. Бух! — ухнуло десь у лісі. Дірявий гуркочучий туман щільно висів над землею, прикриваючи цю звичайну й огидну подію.

Кілька разів коло Івана Ілліча з чваканням у дерево хлопала куля, падала гілка. Він звернув з соші на поле і пробирався навмання чагарником. Стрільба так само раптово почала затихати й закінчилась. Іван Ілліч зняв кашкета й витер мокрого лоба. Знов було тихо, як ні-д водою, лише падали краплі з кущів. Слава богу, Дашині листи він сьогодні прочитає. Іван Ілліч засміявся і перестрибнув через канавку. Нарешті зовсім поруч він почув, як хтось, позіхаючи, сказав:

— От і поспали. Василю, я кажу — от і поспали.

— Зажди, — відповіли уривчасто, — іде хтось.

— Хто йде?

— Свій, свій, — поспішно сказав Телєгін і зараз же побачив земляний бруствер окопу і два бородатих обличчя, що дивилися на нього з-під землі. Він спитав:

— Якої роти?

— Третьої, ваше благородіє, свої. Чого ж ви, ваше благородіє, по верху ходите? Зачепити можуть.

Телєгін стрибнув в окоп і пішов по ньому до ходу сполучення, що вів до офіцерської землянки. Солдати, розбуджені стрільбою, говорили:

— В такий туман, дуже просто, він річку де-небудь перейде.

— Нічого трудного.

— Раптом — стрільба, гуркіт — ні з того ні з сього… Налякати, чи що, хоче, чи він сам боїться?

— А ти не боїшся?

— Так я ж хіба що? Я страшенно полохливий.

— Хлопці, Гаврилові пальця геть одірвало.

— Заверещав, пальця отак догори держить.

— От кому щастя… Додому відправлять.

— Еге — відправлять! Якби йому всю руку відірвало, а з пальцем — погниє поблизу, та й знову давай у роту..»

— Коли ця війна скінчиться?

— Годі вже про неї.

— Скінчиться, та не ми це побачимо.

— Хоч би Відень абощо взяли.

— А тобі він нащо?

— Так, все-таки.

— До весни воювати не скінчимо, — однаково всі розбіжаться. Землю хто буде обробляти, — жінки? Народу накришили — далі нікуди. Годі. Напились, самі перестанемо.

— Ну, єнерали скоро воювати не перестануть.

— Це що за балачки?.. Хто це тут говорить?..

— Годі тобі собачитись, унтер… Проходь.

— Єнерали воювати не перестануть.

— Правильно, хлопці. Насамперед, — подвійна платня йде їм, хрести, ордени. Мені один чоловік розказував:: за кожного, каже, рекрута англійці платять нашим генералам по тридцять вісім карбованців з половиною за душу.

— От сволота! Як худобу продають.

— Гаразд, потерпимо, побачимо.

Коли Телєгін увійшов у землянку, батальйонний командир, підполковник Розанов, гладкий, в окулярах, з рідким волоссям, сказав, сидячи в кутку під ялиновими гілками на попонах:

— З’явився, голубчику.

— Пробачте, Федоре Кузьмичу, збився з дороги, — туман страшенний.

— Ось що, голубчику, доведеться цієї ночі потрудитися…

Він поклав у рот шматочок хліба, який весь час тримав у брудному кулаку. Телєгін повільно стиснув щелепи.

— Штука в тому, що нам наказано, дорогий Іване Іллічу, батечку мій, перебратися на той бік. Добре було б це діло проробити як-небудь легше. Сідайте отут поруч. Коньячку хочете? От я придумав, значить, таку штуку… Навести місток якраз проти великої верби. Перекинемо на той бік два взводи…

XVI

— Сусов!

— Тут, ваше благородіє.

— Підкопуй… Тихше, не кидай у воду. Хлопці, подавайте, подавайте вперед… Зубцов!

— Тут, ваше благородіє.

— Зажди-но… Наставляй сюди… Підкопай ще… Опускай… Легше…

— Легше, хлопці, плече відірвеш… Насувай…

— Ану, посунь…

— Не кричи, тихше, ти, сволоч!

— Став другий кінець… Ваше благородіє, піднімати?

— Кінці прив’язали?

— Готово.

— Піднімай…

У хмарах туману, насиченого місячним світлом, заскрипівши, піднялися дві високі жердини, з’єднані перекладинами, — перекидний міст. На березі, ледве помітні, рухались постаті охотників. Говорили й лаялись поквапливим шепотом.

— Ну, що — сів?

— Сидить добре.

— Опускай… обережніше…

— Легенько, легенько, хлопці…

Жердини, уперті кінцями в берег річки, в найвужчому місці її, повільно почали хилитись і зависли в тумані над водою.

— Дістане до берега?

— Тихше опускай…

— Важкий дуже…

— Зажди, зажди, легше!..

Але все-таки другий кінець мосту ліг на воду, гучно хлюпнувши. Телєгін махнув рукою:

— Лягай!

Нечутно в траві на березі прилягли, причаїлись постаті охотників. Туман рідшав, але стало темніше, і повітря холодніше перед світанком. По той бік було тихо. Телєгін покликав:

— Зубцов!

— Тут!

— Лізь, настеляй!

Росла постать охотника Василя Зубцова, що пахла їдким потом, сковзнула повз Телєгіна з берега у воду. Іван Ілліч побачив, як велика рука, тремтячи, вхопилась за траву, відпустила її і зникла.

— Глибоко, — мерзлякуватим шепотом промовив Зубцов звідкілясь знизу. — Хлопці, подавай дошки…

— Дошки, дошки давай!

Нечутно і швидко, з рук на руки, стали подавати дошки. Прибивати їх не можна було — боялись грюкоту. Наклавши перші ряди, Зубцов виліз з води на місток і стиха примовляв, цокочучи зубами:

— Швидше, швидше подавай… Не спи…

Під мостом дзюрчала холодна вода, жердини хиталися. Телєгін розрізняв темні обриси кущів на тім боці і, хоч це були такі самі кущі, як і на нашому березі, але здавались вони моторошними.

Іван Ілліч повернувся на берег, де лежали охотники, і крикнув різко:

— Вставай!

Зараз же в білуватих хмарах підвелись перебільшено великі, розпливчасті постаті.

— По одному бігом!..

Телєгін повернув до мосту. В ту ж мить, наче сонячний промінь уперся в туманну хмару, освітились жовті дошки, задерта з переляку чорноборода голова Зубцова. Промінь прожектора метнувся вбік, в кущі, вихопив звідти коряву деревину з голим гіллям і знову ліг на дошки. Телєгін, зціпивши зуби, побіг через міст. І зараз же наче обрушилась уся ця чорна тиша, громом відбилась у голові. По мосту з австрійського боку стали бити з гвинтівок і кулеметів. Телєгін стрибнув на берег і, присівши, обернувся. Через міст біг високий солдат, — він не розібрав хто, — гвинтівку притиснув до грудей, впустив її, підняв руки і перекинувся вбік, у воду. Кулемет шмагав по мосту, по воді, по березі… Пробіг другий, Сусов, і ліг коло Телєгіна…

— Зубами загризу, туди їх в душу!

Побіг третій, і четвертий, і ще один зірвався і закричав, борсаючись у воді…

Перебігли всі і залягли, понагортавши лопатами потроху землі перед собою. Постріли несамовито тепер гримотіли по всій річці. Не можна було підвести голови — по тому місцю, де залягли охотники, так і поливало, так і поливало з кулемета. Раптом шваркнуло невисоко — раз, два, — шість разів, і глухо попереду гримнуло шість розривів. Це з нашого боку вдарили по кулеметному гнізду.

Телєгін і поперед нього Василь Зубцов схопились, пробігли кроків сорок і лягли. Кулемет знову застукотів, зліва, з темряви. Але було ясно, що з нашого боку вогонь сильніший, — австрійця заганяли під землю. Користуючись перервами стрільби, охотники підбігали до того місця, де ще вчора перед австрійськими траншеями наша артилерія розкидала дротяне загородження.

Його знов почали були заплітати за ніч. На дротах висів труп. Зубцов перерізав дріт, і труп упав мішком перед Телєгіним. Тоді рачки, без гвинтівки, випереджаючи інших, заскочив уперед охотник Лаптєв і ліг під самий бруствер. Зубцов гукнув до нього:

— Вставай, кидай бомбу!

Але Лаптєв мовчав, не ворушився, не обертався, — мабуть, завмерло серце від страху. Вогонь посилився, і охотники не могли рушити далі, — припали до землі, закопалися.

— Вставай, кидай, сучий сину, бомбу! — кричав Зубцов. — Кидай бомбу! — і, витягнувшись, тримаючи гвинтівку за приклад, штиком тикав Лаптєву в шинелю, що стирчала коробом. Лаптєв обернув вишкірене лице, відстебнув від пояса гранату, і раптом, упавши грудьми на бруствер, кинув бомбу, і, слідом за розривом, стрибнув в окоп.

— Бий, бий! — закричав Зубцов не своїм голосом…

Підвелося чоловік десять охотників, побігли і зникли під землею, — було чути тільки рвані, різкі звуки розривів.

Телєгін метався по брустверу, як сліпий, і ніяк не міг відстебнути гранату, стрибнув нарешті в траншею і побіг, зачіплюючись плечима за липку глину, спотикаючись і кричачи на весь роззявлений рот… Побачив біле, як маска, обличчя чоловіка, що притулився у западині окопу, і схопив його за плечі, і чоловік, наче уві сні, забурмотів, забурмотів…

— Замовкни ти, чорт, не чіпатиму, — мало не плачучи, закричав йому в білу маску Телєгін і побіг, перестрибуючи через трупи. Але бій уже кінчався. Юрба сірих людей, покидавши зброю, лізла з траншеї на поле. Їх штовхали прикладами. А кроків за сорок, у критому гнізді, все ще гримотів кулемет, обстрілюючи переправу. Іван Ілліч, протовплюючись серед охотників і полонених, кричав:

— Чого ж ви дивитесь, чого ви дивитесь!.. Зубцов, де Зубцов?

— Тут я…

— Чого ж ти, чорт окаянний, дивишся!

— Та хіба до нього підступиш?

Вони побігли.

— Стій!.. Ось він!

З траншеї вузький хід вів у кулеметне гніздо. Нахилившись, Телєгін побіг по ньому, вскочив у бліндаж, де в темряві все тряслось від нестерпного грюкоту, схопив когось за лікті і потягнув. Зразу стало тихо, тільки, борюкаючись, хрипів той, кого він віддирав від кулемета.

— Сволота живуча, не хоче, пусти-но, — пробурмотів ззаду Зубцов і разів зо три вдарив прикладом того в череп, і той, здригаючись, заговорив: «Бу, бу, б у», — і затих… Телєгін пустив його і пішов з бліндажа. Зубцов крикнув навздогін:

— Ваше благородіє, він прикутий.

Незабаром стало зовсім світло. На жовтій глині було видно плями і патьоки крові. Валялось кілька обдертих телячих шкур, бляшанки, сковорідки, та, трупи, уткнувшись, лежали мішками. Охотники, розморені і мляві, хто приліг, хто їв консерви, хто обшукував покинені австрійцями сумки.

Полонених давно вже погнали за річку. Полк переправлявся, займав позиції, і артилерія била по других австрійських лініях, звідки відповідали мляво. Мжичив дощик, туман розвіяло. Іван Ілліч, спершись ліктями на край окопу, дивився на поле, по якому вони бігли вночі. Поле як поле — буре, мокре, де-не-де — обривки дроту, де-не-де — чорні слідр підкопаної землі та кілька трупів; охотників. І річка — зовсім близько. І ні вчорашніх величезних дерев, ні моторошних кущів. А скільки було витрачено сили, щоб пройти ці триста кроків!

Австрійці продовжували відходити, і російські частини не відпочиваючи переслідували їх до ночі. Телєгіну було наказано зайняти з своїми охотниками лісок, що синів на горбі, і він після короткої перестрілки зайняв його надвечір. Нашвидку окопались, виставили сторожову охорону, зв’язалися з своєю частиною телефоном, попоїли, що було в мішках, і під дрібним дощем, у темряві й лісовій прілі, багато хто поснув, хоч був наказ підтримувати вогонь цілу ніч.

Телєгін сидів на пеньку, притулившись до м’якого від моху стовбура дерева. За комір часом падала крапля, і це було добре, — не давало заснути. Вранішнє збудження давно минуло, і минула навіть страшенна втома, коли довелося йти верст з десять по розмоклих стернях, перелазити через тини й канави, коли затерплі ноги ступали куди попало і голова розпухла від болю.

Хтось підійшов по листю і голосом Зубцова сказав тихо:

— Сухарика хочете?

— Дякую.

Іван Ілліч узяв у нього сухаря і почав його жувати, і він був солодкий, так і танув у роті. Зубцов присів поруч навпочіпки:

— Покурити дозволите?

— Обережніше, дивись.

— У мене люлька.

— Зубцов, ти даремно все-таки убив його, га?

— Кулеметника отого?

— Еге ж.

— Звісно, даремно.

— Спати хочеш?

— Нічого, не посплю.

— Якщо я задрімаю, ти мене штовхни.

Повільно, м’яко падали краплі на пріле листя, на руку, на козирок картуза. Після галасу, криків, огидної метушні, після вбивства кулеметника — падають краплі, наче скляні кульки. Падають у темряву, в глибину, де пахне прілим листям. Шурхотять, не дають спати… Не можна, не можна… Іван Ілліч розліплював очі й бачив невиразні, мов позначені вуглем, обриси гілок… Але стріляти цілу ніч — теж дурне діло, нехай охотники відпочинуть… Вісім убитих, одинадцять поранених… Звичайно, треба б обережніше на війні… Ах, Даша, Даша. Скляні краплі все помирять, усе заспокоять…

— Іване Іллічу!..

— Так, так, Зубцов, не сплю…

— Хіба недаремно — вбити людину… У нього ж, мабуть, хатина своя, сімейство якесь там, а ти увігнав у нього штика, наче в опудало, — зробив діло. Я вперше як заколов одного, — потім їсти не міг, нудило… А тепер — десятого чи дев’ятого кінчаю… Це ж страхіття яке? Значить, гріх цей хтось уже взяв за це саме?..

— Який гріх?

— Та хоч би мій… Я кажу — гріх же мій на себе хто-небудь узяв, — генерал якийсь, або в Петербурзі який-небудь чоловік, котрий всіма цими ділами розпоряджається…

— Який же твій гріх, коли ти вітчизну борониш?

— Так-то воно так… я кажу, слухай, Іване Іллічу, — хто-небудь та буде за це винний, — ми знайдемо. Хто цю війну допустив — той і відповідатиме… Дуже відповідатиме за ці діла…

В лісі гучно ляснув постріл. Телєгін здригнувся. Пролунало ще кілька пострілів з другого боку.

Це було тим більш дивно, що з вечора ворога не було безпосередньо близько. Телєгін побіг до телефону. Телефоніст висунувся з ями:

— Апарат не працює, ваше благородіє.

По всьому лісі тепер кругом чути було часті постріли, і кулі чиркали по гілках. Передові пости підтягалися, відстрілювались. Біля Телєгіна з’явився охотник Климов, степовим якимось, божевільним голосом промовив: «Обходять, ваше благородіє!» — схопився за обличчя і сів на землю, — ліг ниць. І ще хтось закричав у темряві:

— Братики, помираю!

Телєгін розрізняв поміж стовбурами рослі нерухомі постаті охотників. Вони всі дивилися в його бік, — він це почував. Він наказав, щоб усі, розсипавшись поодинці, пробивались на північний край лісу, мабуть, ще не оточений. Сам же він з тими, хто захоче залишитися, затримається, наскільки можна, тут в окопах.

— Потрібно п’ять чоловік. Хто залишається охотою?

Від дерев відділились і підійшли до нього Зубцов, Сусов і Колов — молодий хлопець. Зубцов крикнув, обернувшись:

— Ще двох! Рябкін, іди!

— Що ж, я можу…

— П’ятого, п’ятого.

З землі підвівся низькорослий солдат у кожушку, в кудлатій шапці.

— Ну ось і я, мабуть.

Шість чоловік залягли кроків на двадцять один від одного і відкрили вогонь. Постаті за деревами зникли. Іван Ілліч випустив кілька пачок і раптом дуже виразно побачив, як завтра вранці люди в голубих капотах перевернуть на спину його вишкірений труп, почнуть обшукувати, і брудна рука залізе за сорочку.

Він поклав гвинтівку, розгріб пухку сиру землю, і, вийнявши Дашині листи, поцілував їх, поклав у ямку, і засипав, пригорнув зверху прілим листям.

«Ой, ой, братики!» — почув він голос Сусова зліва. Залишилось дві пачки патронів. Іван Ілліч підповз до Сусова, що лежав ниць, ліг поруч і брав пачки з його сумки. Тепер стріляли тільки Телєгін та ще хтось з правого боку. Нарешті патрони скінчились. Іван Ілліч пождав, озираючись, підвівся і почав звати на ймення охотників. Відповів один голос: «Тут», — і підійшов Колов, спираючись на гвинтівку. Іван Ілліч спитав:

— Патронів нема?

— Нема.

— Інші не відповідають?

— Ні, ні.

— Гаразд. Ходімо. Біжи!

Колов перекинув гвинтівку через спину і побіг, ховаючись за стовбурами. А Телєгін не пройшов і десяти кроків, як ззаду в плече йому ткнув тупий залізний палець.

XVII

Всі уявлення про війну як про молодецькі кавалерійські наскоки, незвичайні марші і геройські подвиги солдатів та офіцерів — виявились застарілими.

Знаменита атака кавалергардів, коли три ескадрони, в пішому строю, пройшли без єдиного пострілу дротяні загородження, маючи на чолі командира полку князя Долгорукова, що виступав під кулеметним вогнем з сигарою в роті і, за звичаєм, лаявся по-французьки, звелась до того, що кавалергарди, втративши половину складу вбитими й пораненими, взяли дві важких гармати, які вже були заклепані й охоронялись одним кулеметом.

Осавул козачої сотні говорив з цього приводу: «Доручили б мені, я б з десятьма козаками взяв це лайно».

З перших же місяців виявилось, що доблесть колишнього солдата, — величезного, вусатого і геройського на вигляд чоловіка, який умів скакати, рубати і не кланятись кулям, — непотрібна. На головне місце у війні була поставлена техніка й організація тилу. Солдати повинні були тільки уперто і слухняно вмирати в тих місцях, де вказано на карті. Став потрібний солдат, який уміє ховатися, закопуватись у землю, зливатися з кольором пилу. Сентиментальні постанови Гаагської конференції, — як морально і як не морально вбивати, — були просто розірвані. І разом з цим клаптем паперу розлетілися останні пережитки нікому вже більш не потрібних моральних законів.

Так за кілька місяців війна завершила роботу цілого століття. До цього часу ще дуже багатьом здавалось, що людське життя керується вищими законами добра. І що кінець кінцем добро повинно перемогти зло, і людство стане досконалим. На жаль, це були пережитки середньовіччя, вони розслаблювали волю і гальмували хід цивілізації. Тепер навіть запеклим ідеалістам стало ясно, що добро і зло є поняття суто філософські і людський геній — на службі у поганого господаря…

Це був час, коли навіть малих дітей навчали, що вбивство, руйнування, знищення цілих націй — доблесні і святі вчинки. Про це товкли, галасували, закликали щоденно мільйони газетних аркушів. Особливі знавці щоранку провіщали, чим кінчатимуться битви… В газетах друкувались провіщення знаменитої ворожки мадам Теб. З’явилась безліч ворожбитів, складачів гороскопів і провісників майбутнього. Товарів бракувало. Ціни зростали. Вивіз сировини з Росії припинився. В три гавані на півночі і сході — єдині продухвини, що залишились у замурованій на смерть країні, — ввозились тільки снаряди і знаряддя війни. Поля оброблялись погано. Мільярди паперових грошей ішли на село, і селяни вже неохоче продавали хліб.

У Стокгольмі на таємному з’їзді членів окультної ложі антропософів фундатор ордену говорив, що страшна боротьба, яка відбувається в найвищих сферах, перенесена зараз на землю, настає світова катастрофа, і Росія буде принесена в жертву для спокутування гріхів. Дійсно, всі розумні міркування потопали в океані крові, — вона лилася на величезній смузі в три тисячі верст, що оперізувала Європу. Ніякий розум не міг пояснити, чому залізом, динамітом і голодом людство уперто знищує само себе. Виливались якісь вікові гнійники. Переживалась спадщина минулого. Але й це нічого не пояснювало.

В країнах починався голод. Життя всюди спинялось. Війна починала здаватися лише першою дією трагедії.

Перед цим видовищем кожна людина, ще недавно «мікрокосм», гіпертрофована особа, — зменшувалась, перетворювалась на безпорадну порошинку. На її місце до вогнів трагічної рампи виходили первісні маси.

Найтяжче було жінкам. Кожна, відповідно до своєї вроди, чарівності і вміння, розкидала павутиння — нитки тонкі і для звичайного життя досить міцні. В усякому разі, той, кому призначено, потрапляв у них і дзижчав любовно.

Але війна розірвала й ці сіті. Плести наново — нічого було й думати в такий жорстокий час. Доводилось ждати кращих часів. І жінки ждали терпляче, а час минав, лічені жіночі роки минали марно й сумно.

Чоловіки, коханці, брати й сини, — тепер нумеровані і цілком абстрактні одиниці, — лягали під земляні могилки на полях, на узліссях, понад шляхами. І ніякими зусиллями не можна було зігнати нових і нових зморщок з жіночих старіючих облич.

XVIII

— Я кажу братові, — ти начотчик, ненавиджу соціалдемократів, у вас людей катуватимуть, коли хто хоч словом помилиться. Я йому кажу, — ти астральна людина. Тоді він все-таки вигнав мене з дому. Тепер — у Москві, без грошей. Страшенно цікаво. Будь ласка, Даріє Дмитрівно, попросіть Миколу Івановича. Мені однаково яке місце, — найкраще, звичайно, в санітарному поїзді.

— Добре, я йому скажу.

— Тут у мене — нікого знайомих. А пам’ятаєте нашу «Центральну станцію»? Василь Веніамінович Валет — мало не в Китай заїхав… Сапожков десь на війні. Жиров на Кавказі, читає лекції про футуризм. А де Іван Ілліч Телєгін — не знаю. Ви, здається, були з ним добре знайомі?

'Єлизавета Київна і Даша повільно йшли між високими кучугурами провулком. Падав сніжок, порипував під ногами. Візник на низеньких санках, висунувши з козел зашкарублого валянка, протрюхав мимо і гукнув:

— Баришні, зачеплю!

Снігу було дуже багато цієї зими. Над провулком висіло липове гілля, вкрите снігом. І все білясте снігове небо було повне птахів. З криком, розбурханими зграями, церковні галки злітали над містом, сідали на башти, на куполи, шугали в холодну височінь.

Даша спинилась на розі і поправила білу косинку. Котикова шубка її і муфта були вкриті сніжинками. Обличчя її схудло, очі були більші й суворіші.

— Іван Ілліч пропав без вісті, — сказала вона, — я про нього нічого не знаю.

Даша дивилася вгору на птахів. Мабуть, голодно було галкам у місті, заметеному снігом. Єлизавета Київна з застиглою усмішкою дуже червоних губів стояла, схиливши голову у вухатій шапці. Чоловіче пальто на ній було тісне в грудях, хутряний комір надто широкий, і короткі рукави не прикривали почервонілих рук. На її жовтуватій шиї танули сніжинки.

— Я сьогодні ж поговорю з Миколою Івановичем, — сказала Даша.

— Я на всяку роботу піду. — Єлизавета Київна подивилась під ноги і похитала головою. — Страшенно любила Івана Ілліча, страшенно, страшенно любила. — Вона засміялась, і її короткозорі очі налилися слізьми. — Значить, завтра прийду. До побачення.

Вона попрощалась і пішла, широко ступаючи у валяних калошах і по-чоловічому засунувши змерзлі руки в кишені.

Даша дивилась їй услід, потім звела докупи брови і, завернувши за ріг, увійшла в під’їзд особняка, де містився міський лазарет. Тут, у високих кімнатах, оздоблених дубом, пахло йодоформом, на ліжках лежали й сиділи поранені, стрижені і в халатах. Коло вікна двоє грали в шашки. Один ходив з кутка в куток, — м’яко, в пантофлях. Коли з’явилась Даша, він швидко оглянувся на неї, зморщив низького лоба і ліг на ліжко, закинувши за голову руки.

— Сестрице, — покликав кволий голос. Даша підійшла до одутлого великого парубка з товстими губами. — Поверни, Христа ради, на лівий бік, — промовив він, стогнучи через кожне слово. Даша обхопила його, з усієї сили трохи підняла і повернула, як мішок. — Температуру мені ставити час, сестрице. — Даша струснула градусник і засунула йому під пахву. — Нудить мене, сестрице, кришечку з’їм, — все геть. Несила мені.

Даша укрила його ковдрою і відійшла. На сусідніх ліжках усміхались, один сказав:

— Він, сестрице, тільки задля вас розрюмався, а сам здоровий, як кабан.

— Нехай, нехай поманіжиться, — сказав другий голос, — він нікому не шкодить, — сестриці клопіт і йому легше.

— Сестрице, а от Семен вас щось спитати хоче, та боїться.

Даша підійшла до мужика, що сидів на ліжку, — з круглими, як у галки, веселими очима і ведмежим маленьким ротом, величезна — віником — борода його була розчесана. Він виставив бороду, витягнув губи назустріч Даші.

— Сміються вони, сестрице, я всім задоволений, дякую красно.

Даша усміхнулась. Від серця одійшов недавній тягар. Вона сіла на ліжко до Семена і, відгорнувши рукав, почала оглядати перев’язку. І він почав докладно розповідати, як і де у нього крутить.

У Москву Даша приїхала в жовтні, коли Микола Іванович, спонукуваний патріотичними почуттями, вступив у московський відділ Міського союзу, що працював на оборону. Петербурзьку квартиру він передав англійцям з військової місії і в Москві жив з Дашею сяк-так — ходив у замшевому френчі, лаяв м’якотілу інтелігенцію і працював, як він висловлювався, мов кінь.

Даша читала карне право, вела маленьке господарство і щодня писала Іванові Іллічу. Душа її була тиха і прикрита. Минуле здавалося далеким, наче з чужого життя. І вона жила ніби на половину дихання, сповнена тривоги, дожидання звісток і турботи про те, щоб зберегти себе для Івана Ілліча в чистоплотності й суворості.

На початку листопада, вранці, за кофе, Даша розгорнула «Русское слово» і в списках зниклих без вісті прочитала ім’я Телєгіна. Список займав дві шпальти пети|том. Поранені — такі-то, убиті — такі-то, пропали без вісті — такі-то, і в кінці — Телєгін, Іван Ілліч, прапорщик.

Так була відмічена ця подія, що затьмарила все її життя, — рядок петиту.

Даша відчула, як ці маленькі літери, сухі рядочки, шпальти, заголовки наливаються кров’ю. Це була хвилина невимовного жаху, — газетний аркуш перетворювався на те, про що там було написано, — на смердюче і криваве місиво. Звідти тхнуло смородом, ревло безгучними голосами.

Дашу била пропасниця. Навіть її розпач тонув у цій огиді і тваринному страху. Вона лягла на диван і прикрилась шубкою.

На обід прийшов Микола Іванович, сів в ногах у Даші і мовчки гладив її ноги.

— Ти зажди, головне, — зажди, Данюшо, — говорив Микола Іванович. — Він пропав без вісті, — очевидно, в полоні. Я знаю тисячу подібних прикладів.

Уночі їй приснилось: в порожній вузенькій кімнаті з вікном, заснованим павутинням і порохом, на залізному ліжку сидить чоловік у солдатській сорочці. Сіре обличчя його спотворене болем. Обома руками він колупає свій лисий череп, облуплює його, як яйце, і те, що під шкаралупою, бере і їсть, запихає в рот пальцями.

Даша так закричала серед ночі, що Микола Іванович, в накинутій на плечі ковдрі, опинився біля її постелі і довго не міг добитися, що трапилось. Потім накапав у чарочку валер’янки, дав випити Даші і випив сам.

Даша, сидячи в постелі, била себе в груди складеними пучкою пальцями і говорила тихо і розпачливо:

— Розумієш, не можу жити більше. Ти розумієш, Миколо, не можу, не хочу.

Жити після того, що трапилось, було дуже трудно, а жити так, як Даша жила досі, — неможливо.

Війна тільки торкнулась залізним пальцем Даші, і тепер всі смерті і всі сльози були також і її справою. І коли минули перші дні гострого розпачу, Даша стала робити те єдине, що могла й уміла: пройшла прискорений курс сестер-жалібниць і працювала в лазареті.

Спочатку було дуже трудно. З фронту прибували поранені, які по багато днів не міняли перев'язок; від марлевих бинтів ішов такий дух, що сестер нудило. Під час операцій Даші доводилось держати почорнілі ноги й руки, з яких шматками відпадало налипле на ранах, і вона взнала, як сильгй люди скрегочуть зубами і тіло у них тріпоче безпорадно.

Цих страждань було стільки, що не вистачило б на всьому світі жалю на них. Даші стало здаватися, що вона тепер назавжди зв’язана з цим спотвореним і закривавленим життям і що іншого життя нема. Вночі в кімнаті чергового світиться зелений абажур лампочки, за стіною хтось бурмоче з гарячки, проїхав автомобіль, і задзвеніли пляшечки на поличці. Цей смуток і є частина справжнього життя.

Сидячи в нічні години коло стола в кімнаті чергового, Даша пригадувала минуле, і воно все ясніше здавалось їй як сон. Жила на висотах, звідки не видно було землі: жила, як і всі там жили, закохана в себе, зарозуміла. І от, довелося впасти з цих хмар у кров, у грязь, у цей лазарет, — де тхне хворим тілом, де тяжко стогнуть уві сні, марять, бурмочуть. Зараз от умирає татарин-солдат, і через десять хвилин треба йти впорскувати йому морфій.

Сьогоднішня зустріч з Єлизаветою Київною розхвилювала Дашу. День був трудний, з Галичини привезли поранених у такому вигляді, що одному довелося відрізати кисть руки, другому — руку по плече, двоє передсмертно марили. Даша стомилася за день, і все ж з пам’яті не виходила Єлизавета Київна, з червоними руками, в чоловічому пальті, з жалюгідною усмішкою і лагідними очима.

Увечері, сівши відпочити, Даша дивилась на зелений абажур і думала, що от би уміти так плакати на роздоріжжі, говорити сторонній людині: «страшенно, страшенно любила Івана Ілліча…»

Даша вмощувалась у великому кріслі то боком, то підібгавши ноги, розгорнула була книжку — звіт за три місяці діяльності Міського союзу, — стовпчики цифр і зовсім незрозумілих слів, — але в книжці не знайшла втіхи. Глянула на годинник, зітхнула, пішла в палату.

Ранені спали, повітря було важке. Високо під дубовою стелею, в залізному колі люстри, світилась неясна лампочка. Молодий татарин-солдат з відрізаною рукою марив, мотаючи бритою головою по подушці. Даша підняла з підлоги пузир з льодом, поклала йому на палаючий лоб і підіткнула ковдру. Потім обійшла всі ліжка і сіла на табуретці, склавши руки на колінах.

«Серце не навчене, ось що, — подумала вона, — любило б тільки вишукане й гарне. А жаліти, любити нелюбиме — не навчене».

— Що, на сон хилить, сестрице? — почула вона ласкавий голос і обернулась. З ліжка дивився на неї Семен — бородатий. Даша спитала:

— Ти чого не спиш?

— Вдень виспався.

— Рука болить?

— Перестала… Сестрице!

— Що?

— Личко у тебе малесеньке, — на сон хилить? Пішла б подрімала! Я догляну, — якщо треба буде, покличу.

— Ні, спати я не хочу.

— З своїх у тебе є хто-небудь на війні?

— Жених.

— Ну, бог збереже.

— Пропав без вісті.

— Ай, ай, — Семен закивав бородою, зітхаючи. — У мене брат без вісті пропав, а потім лист від нього прийшов, — у полоні. І людина хороша — твій, значить?

— Дуже, дуже хороша людина.

— Може, я чув про нього? Як звуть його?

— Іван Ілліч Телєгін.

— Чув. Зажди, зажди. Чув. Він у полоні, казали… Якого полку?

— Казанського.

— Ну, він самий. У полоні. Живий. О, хороша людина! Нічого, сестрице, потерпи. Сніг почне танути — війні кінець, — замиримось. Синів йому ще народиш, ти мені повір.

Даша слухала, і сльози підступали до горла, — знала, що Семен усе вигадує, Івана Ілліча не знає, і була вдячна йому. Семен сказав тихо:

— Ах ти, хороша…

Знову, сидячи в кімнаті чергового, лицем до спинки крісла, Даша відчувала, ніби її, чужу, прийняли з любов’ю, — живи з нами. І їй здавалось, що вона жаліє зараз усіх хворих і сплячих. І жаліючи й думаючи, вона раптом уявила з разючою ясністю, як Іван Ілліч теж, десь на вузькому ліжку, так само, як і ці, — спить, дихає…

Даша почала ходити по кімнаті. Раптом затріщав телефон. Даша сильно здригнулась — такий різкий у цій сонній тиші і грубий був дзвінок. Мабуть, знову привезли поранених з нічним поїздом.

— Я слухаю, — сказала вона, і в трубку поспішно проговорив ніжний жіночий схвильований голос:

— Будь ласка, попросіть до телефону Дарію Дмитрівну Булавіну.

— Це я, — відповіла Даша, і серце її страшенно забилось. — Хто це?.. Катя?.. Катюша!.. Ти?.. Люба!..

XIX

— Ну от, дівчатка, ми і знову всі вкупі, — говорив Микола Іванович, обсмикуючи на животі замшевий френч, взяв Катерину Дмитрівну за підборіддя і смачно поцілував у щоку. — Доброго ранку, серденько, як спала? — Проходячи за стільцем Даші, поцілував її в волосся. — Нас з нею, Катюшо, тепер водою не розіллєш, молодець дівчина, — трудівниця.

Він сів за стіл, накритий свіжою скатеркою, підсунув фарфорову чарочку з яйцем і ножем почав зрізувати його зверху.

— Уяви собі, Катюшо, я полюбив яйця по-англійськи — з гірчицею і з маслом, дуже смачно, раджу тобі спробувати. А от у німців видають по одному яйцю на людину два рази на місяць. Як це тобі подобається? — Він розтулив великого рота і засміявся: — Оцим самим яйцем ухекаємо Німеччину остаточно. У них, кажуть, вже діти без шкіри починають народжуватись. Бісмарк їм, дурням, говорив, що з Росією треба жити в мирі. Не послухали, погордували нами, — тепер, будь ласка, — двоє яєць на місяць.

— Це жахливо, — сказала Катерина Дмитрівна, опускаючи очі, — коли діти народжуються без шкіри, — це однаково жахливо, у кого народжуються — у нас чи в німців.

— Пробач, Катюшо, ти говориш дурниці.

— Я тільки знаю, — коли щоденно вбивають і вбивають, це так жахливо, що не хочеться жити.

— Що ж подієш, моя люба, доводиться на власній шкурі почати розуміти, що таке держава. Ми тільки читали у різних Іловайських, як якісь там мужики воювали землю на різних Куликових і Бородінських полях. Ми думали, — ах, яка Росія велика! — глянеш на карту. А от тепер, будь ласка, дай певний процент життя, щоб зберегти цілим те саме, що на карті пофарбовано зеленим через усю Європу й Азію. Невесело. От, коли ти кажеш, що державний механізм у нас поганий, — тут я можу погодитись. Тепер, коли я йду вмирати за державу, я насамперед питаю, — а ви, ті, що посилаєте мене на смерть, ви — у всеозброєнні державної мудрості? Можу я спокійно пролити свою кров за вітчизну? Так, Катюшо, уряд і досі за старою звичкою все ще скоса поглядає на громадські організації, але вже ясно, що без нас йому тепер не обійтись. Дзуськи! А ми спочатку за пальчик, потім і за руку вхопимось. Я дуже оптимістично настроєний. — Микола Іванович підвівся, взяв з каміна сірники, стоячи закурив і кинув догорілого сірника в шкаралупу з яйця. — Кров не буде пролита даремно. Війна скінчиться тим, що коло державного керма стане наш брат, громадський діяч. Те, чого не могли зробити «Земля і воля», революціонери і марксисти, — зробить війна. Бувайте здорові, дівчатка, — він обсмикнув френч і вийшов, з спини схожий на переодягнену огрядну жінку.

Катерина Дмитрівна зітхнула і сіла коло вікна щось плести. Даша підсіла до неї на підлокітник крісла й обняла сестру за плечі. Обидві вони були в чорних закритих платтях, і тепер, сидячи мовчки й тихо, дуже схожі були одна на одну. За вікном повільно падав сніжок, і снігове, ясне світло лежало на стінах кімнати. Даша притулилася щокою до Катиного волосся, що ледь чутно пахло незнайомими духами.

— Катюшо, як ти жила цей час? Ти нічого не розказуєш.

— Про що ж, любко, розказувати? Я тобі писала.

— Я все-таки, Катюшо, не розумію, — ти гарна, чарівна, добра. Таких, як ти, я більше не знаю. Але чому ти нещаслива? Завжди у тебе сумні очі.

— Серце, мабуть, нещасливе.

— Ні, я серйозно питаю.

— Я про це, дівчинко, сама думаю весь час. Мабуть, коли у людини є все, — тоді вона по-справжньому і нещаслива. У мене — хороший чоловік, любима сестра, воля… А живу, як у міражі, і сама, як привид… Пам’ятаю, в Парижі думала: от би жити мені де-небудь зараз у глухому маленькому місті, доглядати птицю, город, вечорами бігати до милого дружка за річку… Ні, Дашо, моє життя скінчене.

— Катюшо, не говори дурниць…

— Знаєш, — Катя потемнілими, порожніми очима глянула на сестру, — цей день я відчуваю… Іноді ясно бачу смугастий матрац, простиню, що сповзла на підлогу, таз із жовчю… Я лежу мертва, жовта, сива…

Опустивши шерстяне плетиво, Катерина Дмитрівна дивилась на сніжинки, що падали в безвітряній тиші. Вдалині під гостроверхою кремлівською баштою, під розчепіреним золотим орлом, кружляли галки, як хмара чорного листя.

— Я пам’ятаю, Дашенько, я встала рано, рано. З балкона видно було Париж, весь у голубуватому серпанку, і всюди здіймались білі, сірі, сині димки. Вночі був дощик, — пахло свіжістю, зеленню, ваніллю. Вулицею йшли діти з книжками, жінки з кошиками, відчинялися продовольчі крамниці. Здавалось — це міцне й вічне. Мені захотілось зійти туди, вниз, змішатися з натовпом, зустріти якусь людину з добрими очима, покласти їй руки на груди. А коли я спустилась на великі бульвари, — все місто вже було божевільне. Бігали продавці газет, всюди — схвильовані купки людей. В усіх газетах — страх смерті і ненависть. Почалась війна. З цього дня тільки й чути — смерть, смерть… На що ж ще сподіватися?

Помовчавши, Даша спитала:

— Катюшо…

— Що, рідненька?

— Як ти з Миколою?

— Не знаю, здається, ми простили одне одному. Дивись, ось уже три дні минуло, — він зі мною дуже ніжний. Які там жіночі рахунки. Мучся, збожеволій, — кому зараз це потрібно? Так, пищиш, як комар, і себе ледве чути. Заздрю старим жінкам — у них усе просто: скоро смерть, до неї і готуйся.

Даша заворушилась на підлокітнику крісла, зітхнула кілька разів глибоко і зняла руки з Катиних плечей. Катерина Дмитрівна сказала ніжно:

— Дашенько, Микола Іванович мені сказав, що ти наречена. Правда це? Бідненька, — вона взяла Дашину руку, поцілувала і, поклавши на груди, почала гладити. — Я вірю, що Іван Ілліч живий. Якщо ти його дуже любиш, — тобі більш нічого, нічого на світі не потрібно.

Сестри знову замовкли, дивлячись на сніг, що падав за вікном. Вулицею, серед кучугур снігу, сковзаючись чобітьми, пройшов взвод юнкерів з віниками й чистою білизною під пахвами. Юнкерів гнали в лазню. Проходячи, вони заспівали самою горлянкою, з присвистом:

Пропустивши кілька днів, Даша знову почала ходити в лазарет. Катерина Дмитрівна залишалась сама в квартирі, де все було чуже: два нудних пейзажі на стіні — копиця сіна і тала вода між голими березами; над диваном у вітальні — незнайомі фотографії; в кутку — сніп запорошеної тирси.

Катерина Дмитрівна пробувала їздити в театр, де старі актриси грали Островського, на виставки картин, в музеї, — все це здавалось їй блідим, злинялим, напівживим і сама вона собі — тінню, що блукає по давно всіма залишеному життю.

Цілими годинами Катерина Дмитрівна просиджувала коло вікна, коло теплої батареї опалення, дивилась на засніжену тиху Москву, де в м’якому повітрі, крізь падаючий сніг, линув сумний церковний дзвін, — служили панахиди або ховали привезеного з фронту. Книжка падала з рук, — про що читати? про що мріяти? Мрії і колишні думи, — яке це все тепер мізерне!

Час ішов від вранішньої газети до вечірньої. Катерина Дмитрівна бачила, як усі навколишні люди жили тільки майбутнім, якимись уявними днями перемоги й миру, — все, що зміцнювало ці сподівання, переживалось з підвищеною радістю, від невдач усі хмурніли, хнюпили голови. Люди, як маніяки, жадібно ловили чутки, уривки фраз, наймовірні повідомлення і спалахували від газетного рядка.

Катерина Дмитрівна наважилась, нарешті, і поговорила з чоловіком, просячи влаштувати її на яку-небудь роботу. На початку березня вона почала працювати в тому ж лазареті, де служила й Даша.

Спочатку в неї, так само як і в Даші, була огида до бруду і страждання. Але вона переборола себе і потроху втяглася в роботу. Це переборення було радісне. Вперше вона відчула близькість життя навколо себе. Вона полюбила брудну й важку роботу і жаліла тих, для кого працювала. Одного разу вона сказала Даші:

— Чому це видумано було, що ми повинні жити якимось незвичайним, витонченим життям? Власне, ми з тобою такі самі баби — нам би чоловіка якнайпростішого, та дітей якнайбільше, та до травички якнайближче…

На страсному тижні сестри говіли у Миколи на Курячих Ніжках, що на Ржевському. Катерина Дмитрівна возила святити лазаретські паски і розговлялася разом з Дашею в лазареті. У Миколи Івановича тієї ночі було екстрене засідання, і він заїхав за сестрами о третій годині ночі на автомобілі. Катерина Дмитрівна сказала, що вони з Дашею спати не хочуть, а просять повезти їх кататися. Це було безглуздо, але шоферові дали склянку коньяку і поїхали на Ходинське поле…

Було трошечки морозяно — холодило щоки. Небо —. безхмарне, в рідких, ясних зірках. Під колесами хрустів льодок. Катя і Даша, обидві в білих хустинках, в сірих шубках, тісно. притулились одна до одної в глибокому сидінні автомобіля. Микола Іванович, що сидів з шофером, озирався на них, — обидві були чорноброві, з великими очима.

— Їй-богу, не знаю, — котра з вас моя дружина, — сказав він тихо. І хтось з них відповів:

— Не вгадаєш, — і обидві засміялись.

Над величезним темним полем починало ледь помітно по краях зеленіти небо, і вдалині проступали чорні обриси Срібного бору.

Даша сказала тихо:

— Катюшо, любити дуже хочеться.

Катерина Дмитрівна кволо стиснула їй руку. Над лісом, в зеленуватій волозі світанку, сяяла велика зірка, мінилась, немов дихала.

— Я й забув сказати, Катюшо, — промовив Микола Іванович, обертаючись на сидінні всім тілом, — тільки що приїхав наш уповноважений — Чумаков, розказує, що в Галичині, виявляється, становище дуже серйозне. Німці лупцюють нас таким ураганним вогнем, що дощенту знищують цілі полки. А у нас снарядів, бачите, не вистачає… Чортзна-що таке!..

Катя не відповіла, тільки звела очі до зірок. Даша притулилася щокою до її плеча. Микола Іванович згадав чорта ще раз і звелів шоферові завертати додому.

На третій день свят Катерина Дмитрівна занедужала, не пішла на чергування і лягла в ліжко. Виявилось, що у неї запалення легенів, — мабуть, застудилась на протягах.

XX

— Отакі у нас діла — сказати страшно.

— Годі тобі на вогонь витріщатися, лягай спати.

— Отакі діла… Ех, люди добрі, пропаде Росія!

Під глиняною стіною сарая, вкритою високою, як ожеред, солом’яною покрівлею, коло тліючого вогнища сиділо троє солдатів. Один розвісив на кілочках сушити онучі, поглядав, щоб не загорілись; другий пришивав латку на штани, обережно тягнув нитку; третій, сидячи на землі, підібгав ноги і засунув руки глибоко в кишені шинелі; рябий і носатий, з чорною ріденькою борідкою, він дивився на вогонь запалими божевільними очима.

— Все продано, он які діла, — говорив він неголосно. — Як тільки наші починають натискати, — зараз наказ — відійти. Тільки й знаємо, що жидів на гілляках вішаємо, а зрада, мабуть, на самому верху кублиться.

— Так обридла мені ця війна, що в жодній газеті не опишуть, — сказав солдат, котрий сушив онучі, і обережно поклав хворостинку на жар. — Пішли наступати, відступили, знову наступ, от, пропаду на них нема! — і тим самим способом знову повертаємось на своє місце. Безрезультатно! — промовив він і плюнув на вогонь.

— Недавно до мене підходить поручйк Жадов, — з усмішкою, не підводячи голови, сказав солдат, який латав штани, — ну, добре. З нудьги, чи що, чорти ним порають. Починає прискіпуватись. Чому дірка на штанах? Та — як стоїш? Я мовчу. І скінчилась наша розмова дуже просто — тиць мене в зуби.

Солдат, який сушив онучі, відповів:

— Гвинтівок нема, стріляти нічим. На нашій батареї снарядів — сім штук на гармату. Тільки й залишається — в зуби давати.

Той, що латав штани, здивовано глянув на нього, похитав головою, — ну, ну! Чорний, страшноокий солдат сказав:

— Весь народ підняли, беруть тепер до сорока трьох років. З такою б силою світ можна пройти. Хіба ми відмовляємось? Тільки ж і ти своє виконуй, — ми своє виконаємо.

Той, що латав штани, кивнув:

— Правильно…

— Бачив я поле під Варшавою, — говорив чорний, — лежать на ньому тисяч п’ять або шість сибірських стрільців. Всі побиті лежать, як снопи. Нащо? Чому? А от чому… На військовій раді стали рішати, що, мовляв, так і так, і зараз же один генерал виходить звідти і нишком — телеграму в Берлін. Зрозумів? Два сибірських корпуси прямим маршем з вокзалу — прямо на це поле — і потрапляють під кулемети. Що ти мені кажеш, — в зуби дали. Батько мій, бувало, не так хомута засупониш, — підійде і б’є мене по морді, і правильно, — вчись, страх знай. А за що сибірських стрільців, як баранів, поклали? Я вам кажу, хлопці, пропала Росія, продали нас. І продав нас наш же таки мужик, з мого села Покровського, бродяга. Ім’я його навіть говорити не хочу… Неграмотний він, бешкетник, солодкомордий, одбився від роботи, почав коні красти, по монастирях тинятися, звик до жінок, до горілки солодкої… А тепер у Петербурзі за царя сидить, міністри, генерали круг нього так і крутяться. Нас б’ють, тисячами в сиру землю лягаємо, а в них, у Петербурзі, електрика так і палахкотить. П’ють, їдять, від жиру лопаються…

Він раптом замовк. Було тихо й вогко, в сараї хрумтіли коні, один глухо вдарив у стіну. З-за даху на вогонь сковзнула нічна птиця і зникла, жалібно крикнувши. І в цей час вдалині, в небі, виникло надривне ревіння. Воно наближалося, наче з неймовірною швидкістю летів звір, розриваючи рилом темряву, і ткнувся десь, і далеко за сараєм рвонув розрив, задвигтіла земля. Затупотіли коні, брязкаючи недоуздками. Солдат, який зашивав штани, промовив з острахом:

— Оце так гепнуло!

— Ну й гармата!

— Зажди!

Усі троє підвели голови. В беззоряному небі виростав другий звук, тривав, здавалося, хвилин зо дві, і десь зовсім близько, по цей бік сарая, гримнув другий розрив, виступили конуси ялин, і знову задвигтіла земля. І зараз же стало чути — летів третій снаряд. Звук його захлинався, притягав… Слухати було так нестерпно, що спинялося серце. Чорний солдат підвівся з землі і почав задкувати. І зверху дунуло, — сковзнула ніби чорна блискавка, і з рваним гуркотом знявся чорно-вогняний стовп.

Коли стовп осів, від місця, де було вогнище й люди, залишилась глибока вирва. Над розверненою стіною сарая загорілась і повалувала жовтим димом солом’яна покрівля. З полум’я, хропучи, вилетів довгогривий кінь і шарахнув до сосон, що виступали з темряви.

А вже за зубчастим краєм рівнини миготіли зірниці, ревіли гармати, піднімались довгими черв’яками ракети, і вогні їх, повільно падаючи, освітлювали темну, сиру землю. Небо свердлили, з гарчанням і ревінням, снаряди.

XXI

Того ж вечора, недалеко від сарая, в офіцерському бліндажі, з тієї нагоди, що капітан Тетькін одержав повідомлення про народження сина, офіцери одної з рот Усольського полку влаштували «бомбаус». Глибоко під землею, під потрійним накатом, в низенькому погребі, освітленому пучками вставлених у склянку стеаринових свічок, сиділи за столом вісім офіцерів, лікар і три сестри-жалібниці з летючого лазарету.

Випито було багато. Щасливий батько, капітан Тетькін, спав, уткнувшись у тарілку з недоїдками, брудна рука його висіла над лисим черепом. Від задухи, від спирту, від м’якого світла свічок сестри здавались дуже гарненькими; вони були в сірих платтях і в сірих косинках. Одну звали Мушка, на скронях її були закручені два чорних кучері; не перестаючи, вона сміялась, показуючи біленьке горло, в яке впивалися важкими поглядами два її сусіди і двоє тих, що сиділи навпроти. Друга, Марія Іванівна, повна, з рум’янцем до брів, чудово співала циганські романси. Слухачі в нестямі стукали по столу, повторюючи: «Ех, чорт! От було життя!» Третьою коло столу сиділа Єлизавета Київна. В очах у неї дробились, променились вогники свічок, обличчя біліли крізь дим, а одно обличчя сусіда, поручика Жадова, здавалося страшним і прекрасним. Він був широкоплечий, русявий, бритий, з прозорими очима. Сидів він рівно, туго підперезаний паском, пив багато і тільки бліднув. Коли розсипалась смішком чорноволоса Мушка, коли Марія Іванівна брала гітару, зібганою хустинкою витирала лице і починала грудним басом: «Я в степях Молдавии родилась», — Жадов повільно усміхався куточком прямого рота і підливав собі спирту.

Єлизавета Київна дивилась близько йому в чисте, без зморщок, обличчя. Він розважав її пристойною і незначною розмовою, розказав, між іншим, що в них у полку є штабс-капітан Мартинов, про якого ходить слава, ніби він фаталіст; справді, коли він вип’є коньяку, то виходить уночі за дріт, наближається до ворожих окопів і лає німців чотирма мовами; цими днями він поплатився за свою честолюбність раною в живіт. Єлизавета Київна, зітхнувши, сказала, що, значить, штабс-капітан Мартинов — герой. Жадов усміхнувся:

— Пробачте, є честолюбці і є дурні, але героїв нема.

— Але, коли ви йдете в атаку, — хіба це не геройство?

— По-перше, в атаку не ходять, а примушують іти, і ті, що йдуть, — боягузи. Звичайно, є люди, які рискують своїм життям без примусу. Але це ті, у кого — органічне прагнення вбивати. — Жадов постукав твердими нігтями по столу. — Якщо хочете, — то це люди, які стоять на найвищому ступені сучасної свідомості.

Він, легко підвівшись, взяв з далекого краю столу велику коробку з мармеладом і запропонував Єлизаветі Київні.

— Ні, ні, не хочу, — сказала вона і почувала, як стукотить серце, слабне тіло. — Ну, скажіть, а ви?

Жадов наморщив шкіру на лобі, обличчя його взялось дрібними несподіваними зморшками, стало старе.

— Що — а ви? — повторив він різко. — Вчора я застрелив жида за сараєм. Хочете знати — приємно це чи ні? Яка дурниця!

Він стиснув гострими зубами цигарку і чиркнув сірника, і плоскі пальці, що тримали його, були тверді, але цигарка так і не потрапила у вогник, не закурилась.

— Ну, я п’яний, пробачте, — сказав він і кинув сірника, що догорів до нігтів. — Ходімо на повітря.

Єлизавета Київна підвелась, як уві сні, і пішла за ним до вузької пролазки з бліндажа. Навздогін закричали п’яні, веселі голоси, і Марія Іванівна, рвонувши гітару, затягнула басом: «Дьішала ночь восторгом сладо- страстья…»

Надворі гостро пахло весняною пріллю, було темно й тихо. Жадов швидко йшов по мокрій траві, засунувши руки в кишені. Єлизавета Київна йшла трохи позаду нього, не перестаючи усміхатись. Раптом він спинився й уривчасто спитав:

— Ну, то що ж?

У неї запалали вуха. Стримавши спазму в горлі, вона відповіла ледве чутно:

— Не знаю.

— Ходімо. — Він кивнув убік, де темнів дах сарая. Через кілька кроків він знову спинився і міцно взяв Єлизавету Київну за руку холодною рукою.

— Я збудований, як бог, — промовив він з несподіваним запалом. — Я рву двогривеники. Кожну людину я бачу наскрізь, як скляну… Ненавиджу! — Він запнувся, немов згадавши щось, і тупнув ногою. — Оці всі хи-хи, ха-ха, співи, боязкі балачки — гидота! Вони всі, як черв’яки в теплому гною… Я їх давлю… Слухайте. Я вас не люблю, не можу! Не буду любити… Не сподівайтесь… Але ви мені потрібні… Мені огидне це почуття залежності… Ви повинні зрозуміти… — Він сунув руки свої під лікті Єлизавети Київни, з силою притягнув її і припав до скроні губами, сухими й гарячими як жар.

Вона рвонулась, щоб звільнитися, але він так стиснув її, що хруснули кістки, і вона схилила голову, важко повисла на його руках.

— Ви не така, як ті, як усі, — промовив він, — я вас навчу… — Він раптом замовк, підняв голову. В темряві виростав різкий, свердлячий звук.

— А, чорт! — сказав Жадов крізь зуби.

Зараз же вдалині гримнув розрив. Єлизавета Київна знову рвонулась, але Жадов ще дужче стиснув її. Вона промовила благаюче:

— Пустіть же мене!

Розірвався другий снаряд. Жадов продовжував щось бурмотіти, і раптом зовсім поруч, за сараєм, злетів чорно-вогняний стовп, гуркотом вибуху швиргонуло високо палаючі жмути соломи.

Єлизавета Київна рвонулася з його рук і побігла до бліндажа.

Звідти, з пролазки, поспішно виходили офіцери, оглядаючись на палаючий сарай, підтюпцем побігли по чорно-покопаній від скісного світла землі, — одні — ліворуч до ліска, де були окопи, другі — праворуч — в хід сполучення, що вів до передмостового укріплення. За річкою, далеко за пагорками, гримотіли німецькі батареї. Обстріл почався з двох місць, — били в правий бік — по мосту, і в лівий бік — по переправі, яка вела до фільварку, недавно зайнятого по той бік річки ротою Усольського полку. Частина вогню була зосереджена на російських батареях.

Єлизавета Київна бачила, як Жадов, без шапки, засунувши руки в кишені, ішов прямо через поле, до кулеметного гнізда. І раптом на місці його високої постаті виріс патлатий, вогняно-чорний круг. Єлизавета Київна заплющила очі. Коли вона знову глянула, — Жадов ішов лівіше, так само відкинувши лікті. Капітан Тетькін, що стояв з біноклем коло Єлизавети Київни, крикнув сердито:

— Казав я, — на чорта нам цей фільварок! Тепер, будь ласка, дивіться, — всю переправу розвернули. От сволочі! — І знову почав дивитись у бінокль. — тОт сволочі, знову гатять прямо по фільварку! Пропала шоста рота. Ех! — Він одвернувся і швидко почухав голу потилицю. — Шляпкін!

— Тут, — враз відповів маленький носатий чоловік у папасі.

— Говорили з фільварком?

— Сполучення перерване.

— Передайте у восьму роту, щоб послали підкріплення на фільварок.

— Слухаю, — відповів Шляпкін, чітко віднімаючи руку від скроні, відійшов два кроки і спинився.

— Поручик Шляпкін! — сердито знову покликав капітан.

— Тут.

— Потрудіться виконати наказ.

— Слухаю. — Шляпкін одійшов трохи далі і, нахиливши голову, став паличкою колупати землю.

— Поручик Шляпкін! — загорлав капітан.

— Тут.

— Ви людську мову розумієте чи не розумієте?

— Так точно, розумію.

— Передайте у восьму роту наказ. Від себе скажіть, щоб його не виконували. Вони й самі не ідіоти, щоб посилати туди людей. Нехай пошлють чоловік п’ятнадцять до переправи відстрілюватись. Зараз же повідомте в дивізію, що восьма рота молодецьким ударом форсує переправу. А втрати ми покажемо з шостої роти. Ідіть. Та забирайтесь ви, баришня, — обернувся він до Єлизавети Київни, — забирайтесь к чортовій матері звідси, зараз почнеться обстріл.

В цей час з шипінням пролетів снаряд і вдарив поблизу.

XXII

Жадов лежав коло самої щілини кулеметного бліндажа і жадібно, не відриваючись від бінокля, стежив за боєм. Бліндаж був викопаний на схилі зарослого лісом пагорка. Коло підніжжя його пологою дугою загиналась річка; праворуч валував клубами міст, який тільки що загорівся; за ним по той бік у трав’яному болоті видно було ламану лінію окопів, де сиділа перша рота усольців, ліворуч від них крутився в очеретах струмок, що впадав у річку; ще лівіше, за струмком, палали три будівлі фільварку; за ними в окопах, що виступали кутом, сиділа шоста рота. Кроків за триста від неї починались німецькі лінії, що йшли потім у правий бік, в далечінь, до лісистих пагорків.

Від полум’я двох пожеж річка здавалась брудно-багровою, і вода в ній кипіла від безлічі падаючих снарядів, злітала фонтанами, повивалась бурими хмарами.

Найдужчий артилерійський вогонь був зосереджений на фільварку. Над палаючими будівлями щохвилини виблискували розриви шрапнелей, і по обидва боки кутом зламаної лінії окопів злітали кудлато-чорні стовпи. З-за струмка, в очеретах і траві, спалахували голочки стрільби з гвинтівок.

«Рррррах, ррррррах» — потрясали повітря розриви важких снарядів. «Ппах, ппах, ппах» — ледве чутно лопалась шрапнель над річкою, над луками і по цей бік, над окопами другої, третьої і четвертої роти. «Рррррууі ррррруу» — котився громовий гуркіт з-за пагорків, де зірницями спалахували дванадцять німецьких батарей. «Сссик, ссссик» — свистали в повітрі наші снаряди, що летіли на відповідь за ці пагорки. Від грюкоту колупало в вухах, тиснуло в грудях, злість підкочувалась під серце.

Так тривало довго, дуже довго. Жадов глянув на світний годинник; показувало пів на третю, значить — уже розвидняється, і треба ждати атаки.

Дійсїго, гуркіт артилерійської стрільби посилився, ще сильніше закипіла вода в річці, снаряди били по переправах і горбах по цей бік. Іноді глухо починала дрижати земля, і сипались глина й камінці з стін і стелі бліндажа. Але на площі догоряючого фільварку стало тихо. І раптом здалека, навскоси до річки, знялись вогненними стрічками десятки ракет, і земля освітилась, наче сонцем. Коли вогні погасли, на кілька хвилин стало зовсім темно. Німці повилазили із сховищ і пішли в атаку.

В неясних сутінках світанку Жадов побачив нарешті далеко на лугу рухливі маленькі постаті, вони то припадали, то випереджали одна одну. Назустріч їм з фільварку не спалахнув жодний вогник. Жадов, обернувшись, крикнув:

— Стрічку!

Кулемет задрижав, як від скаженої люті, поквапливо став випльовувати свинець, душити їдким чадом. Зараз же швидше заворушились маленькі постаті на лузі, деякі припали до землі. Але вже все поле було повне цяточок наступаючих. Передні з них підбігали до зруйнованих окопів шостої роти. Звідти піднялось десятків зо два чоловік. І біля цього місця швидко, швидко збилась юрба.

Цей бій за фільварок був лише мізерною часткою величезної битви, що розігралась на фронті на кількасот верст і коштувала обом сторонам кількохсот тисяч чоловік убитими.

Росіяни зайняли фільварок два тижні тому для того, щоб забезпечити собі плацдарм на випадок наступу через річку. Німці вирішили зайняти фільварок для того, щоб винести ближче до річки спостережний пункт. Одна і друга мета була важлива тільки для начальників дивізій — німецької і російської, входила до глибоко обдуманого ними з усіма подробицями стратегічного плану весняної кампанії.

Командуючий російською дивізією, генерал Добров, що півроку тому з височайшого дозволу змінив так своє колишнє неросійське прізвище, сидів за преферансом у той час, коли було одержано повідомлення про наступ німців у секторі Усольського полку.

Генерал облишив преферанс і разом з обер-офіцерами і двома ад’ютантами перейшов у зал, де на столі лежали топографічні карти. З фронту доносили про обстріл переправи й мосту. Генерал зрозумів, що німці мають намір відібрати фільварок, тобто те саме місце, на якому він побудував свій знаменитий план наступу, схвалений уже штабом корпусу і поданий командуючому армією на затвердження. Німці атакою фільварку розбивали весь план.

Щохвилини телефонограми підтверджували це побоювання. Генерал зняв з великого носа пенсне і, граючи ним, сказав спокійно, але твердо:

— Гаразд. Я не відступлю ні на крок від зайнятих мною позицій.

Зараз же була дана телефонограма про те, щоб вжити відповідних заходів до оборони фільварку. Кундравінському полку третьої черги, що стояв у резерві, наказано було рушити в складі двох батальйонів до переправи на підкріплення Тетькіна. В цей час від командира важкої батареї надійшло донесення, що снарядів мало, одна гармата вже підбита і відповідати належним чином на ураганний вогонь противника немає можливості.

На це генерал Добров сказав, суворо глянувши на присутніх:

— Гаразд. Коли скінчаться снаряди, — ми будемо битися холодною зброєю. — Вийнявши з кишені сірої з червоними вилогами тужурки білосніжну хустину, труснув нею, протер пенсне і нахилився над картою.

Потім на дверях з’явився молодший ад’ютант, граф Бобруйський, корнет, обтягнутий, як рукавичкою, темнокоричневим хакі.

— Ваше превосходительство, — сказав він, ледь помітно усміхаючись краєчком гарного юнацького рота, — капітан Тетькін доносить, що восьма рота молодецьким ударом форсує переправу, незважаючи на нищівний вогонь противника.

Генерал поверх пенсне глянув на корнета, пожував бритим ротом і сказав:

— Дуже добре.

Але, незважаючи на бадьорий тон, донесення з фронту надходили все більш невтішні. Кундравінський полк дійшов до переправи, ліг і окопався. Восьма рота продовжувала молодецькі удари, але не переправлялась. Командир мортирного дивізіону, капітан Ісламбеков, доніс, що у нього підбито дві гармати і мало снарядів. Командир першого батальйону Усольського полку, полковник Бороздін, доносив, що, в зв’язку з відкритими позиціями, друга, третя і четверта роти зазнають великих втрат людьми, і тому він просить або дозволити йому кинутись і збити зухвалого ворога, або відійти до узлісся. Донесень від шостої роти, що займала фільварок, не надходило.

О пів на третю після півночі була скликана військова рада. Генерал Добров сказав, що він сам піде попереду ввірених йому військ, але не відступить ані вершка зайнятого плацдарму. В цей час надійшло донесення, що фільварок зайнятий і шоста рота до єдиного чоловіка знищена. Генерал стиснув у кулаці батистову хустинку і заплющив очі. Начальник штабу, полковник Свєчин, підняв повні плечі і, наливаючись кров’ю у м’ясистому чорнобородому обличчі, промовив виразним хрипом:

— Ваше превосходительство, я неодноразово вам доповідав, що винесення позицій на правий берег — рисковане. Ми покладемо на цій переправі два, і три, і чотири батальйони, і якщо навіть відіб’ємо фільварок, то удержати його буде дуже трудно.

— Нам потрібний плацдарм, ми його повинні мати, ми його будемо мати, — промовив генерал Добров, і на носі його виступив піт. — Йдеться про те, що коли буде втрачено плацдарм, то мій план наступу сходить на нуль.

Полковник Свєчин заперечував, ще більш багровіючи:

— Ваше превосходительство, війська фізично не можуть переходити річку під ураганним вогнем, не підтримані в належній мірі артилерією, а, як вам відомо, артилерії підтримувати їх нічим.

На це генерал відповів:

— Гаразд. В такому разі, передайте військам, що по той бік річки на дротах висять георгіївські хрести. Я знаю моїх солдатів.

Після цих слів, що мали увійти в історію, генерал підвівся і, крутячи за спиною в коротких пальцях золоте пенсне, почав дивитись у вікно, за яким на лугу в ніжно-голубому вранішньому тумані стояла мокра береза. Табунець горобців обсів її тоненькі ясно-зелені гілки, зацвірінчав поквапливо й заклопотано і раптом знявся і полетів. І весь туманний луг з неясними обрисами дерев уже пронизувало скісне золотисте проміння сонця.

Коли зійшло сонце, бій закінчився. Німці займали фільварок і лівий берег струмка. З усього плацдарму в руках росіян залишилась тільки низина по правий бік струмка, де сиділа перша рота. Цілий день через струмок тривала лінива перестрілка, але було ясно, що перша рота перебуває під загрозою оточення, — безпосереднього зв’язку в неї з цим берегом не було, бо міст згорів, і найрозумнішим здавалось — очистити болото тієї ж ночі.

Але після полудня полковник Бороздін, що командував першим батальйоном, дістав наказ готуватися цієї ночі до переходу бродом на болото для посилення позиції першої роти. Капітану Тетькіну наказано нагромаджувати сили, в складі п’ятої і сьомої рот, нижче фільварку, і переправлятися на понтонах. Третьому батальйону усольців, що стояв у резерві, — зайняти позиції атакуючих. Кундравінському полку — переправлятися на мілкому місці, коло спаленої переправи, і вдарити в лоб.

Наказ був серйозний, диспозиція ясна: фільварок охоплювався кліщами, з правого боку — першим і з лівого — другим батальйоном, запасний Кундравінський полк повинен привернути на себе всю увагу і вогонь ворога. Атака була призначена на північ.

Коли смеркло, Жадов пішов ставити кулемети на переправі і один кулемет з величезною обережністю перевіз човном на невеликий, на кілька десятків квадратних сажнів, острівець, зарослий верболозом. Тут Жадов і залишився.

Цілий день російські батареї підтримували лінивий вогонь по фільварку і глибше — по німецьких позиціях, що були висунені до річки. Де-не-де по річці ляскали поодинокі постріли з гвинтівок. Опівночі війська почали мовчки переправлятися зразу в трьох місцях. Щоб відвернути увагу ворога, частини Білоцерківського полку, які стояли за п’ять верст вище по течії, почали жваву перестрілку. Німці насторожились, мовчали.

Розгорнувши обплутаний павутинням верболіз, Жадов стежив за переправою. Праворуч жовта немигаюча зірка стояла невисоко над лісистими пагорками, і тьмяний відблиск її тремтів у чорній річці. Цю смугу відблиску стали перетинати темні предмети. На піщаних острівцях і мілинах з’явились перебігаючі постаті. Недалеко від Жадова чоловіка з десять їх ішло, стиха хлюпаючи, по груди в воді, тримаючи в піднятих руках гвинтівки і патронні сумки. Це переправлялись кундравінці.

Раптом далеко на тім боці спалахнули швидкі вогні, заспівали, налітаючи, снаряди, і — пах, пах, пах — з металічним тріском почали лопатись шрапнелі високо над річкою. Кожен спалах освітлював підняті з води бородаті обличчя. Уся мілина кишіла людьми, що бігли по ній. Пах, пах, пах — розірвалась нова черга. Залунали крики. Злетіли і розсипались сліпучими вогнями ракети по всьому небу. Загриміли російські батареї. До ніг Жадова течією прибило чоловіка, що борсався у воді. «Голову, голову пробили!» — придушеним голосом повторював він і чіплявся за лозу. Жадов перебіг на другий бік острова. Вдалині через річку рухались понтони, повні людей, і було видно, як частини, що вже переправились, перебігали по полю. Зараз, як і вчора, над річкою, на переправах і по пагорках приголомшливо, засліплююче гримотіла буря ураганного вогню. Кипляча вода була ніби червива: крізь чорні й жовті клуби диму, поміж водяними стовпами, лізли, кричали, борсались солдати. Ті, що перебралися на той бік, повзли на берег. З тилу били жадовські кулемети. Рвались попереду російські снаряди. Обидві роти капітані Тетькіна били перехресним вогнем по фільварку. Передні частини кундравінців, — як виявилось згодом, вони втратили під час переправи половину складу, — пішли були в штики, але захлинулись і лягли під дротом. З-за струмка, з очеретів висипали густі цепи першого батальйону. Німці відбігли з окопів.

Жадов лежав біля кулемета і, вчепившись у замок, що шалено стрибав, поливав настильним вогнем позад німецької траншеї трав’яний схил, по якому перебігали то двоє, то троє, то купка людей, і незмінно всі вони спотикались і падали ниць, набік.

«П’ятдесят вісім, шістдесят», — рахував Жадов. Ось підвелася щупленька постать і, тримаючись за голову, попленталась на схил. Жадов повів стволом кулемета, постать сіла на коліна і лягла. «Шістдесят один». Раптом нестерпне, пекуче світло виникло перед очима. Жадов відчув, як його підняло в повітря і гострим болем рвонуло руку.

Фільварок і всі лінії окопів, що прилягали до нього, були зайняті: захоплено близько двохсот полонених; на світанку вщух з обох боків артилерійський вогонь. Почали прибирати поранених і вбитих. Обшукуючи острівці, санітари знайшли в поламаному верболозі перекинутий кулемет, біля нього — нижнього чина з відірваною потилицею, що лежав ниць у піску, і сажнів за п’ять, на другім боці острівця, лежав ногами у воді Жадов. Його підняли, він застогнав, з зашкарублого від крові рукава стирчав кусок рожевої кості.

Коли Жадова привезли в летючку, лікар гукнув до Єлизавети Київни: «Молодчика вашого привезли. На стіл, негайно різати».

Жадов був непритомний, із загостреним носом, з чорним ротом. Коли з нього зняли сорочку, Єлизавета Київна побачила на білих широких грудях його татуїровку — мавпи, що зчепилися хвостами. Під час операції він зціпив зуби, і обличчя його стало зводити судорогою.

Після муки, перев’язаний, він розплющив очі. Єлизавета Київна нахилилась до нього.

— Шістдесят один, — сказав він.

Жадов марив до ранку і потім заснув. Єлизавета Київна просила, щоб їй самій дозволили відвезти його у великий лазарет при штабі дивізії.

XXIII

Даша увійшла в їдальню. Микола Іванович і Дмитро Степанович, що приїхав три дні тому, викликаний терміновою телеграмою з Самари, замовкли. Притримуючи коло підборіддя білу хустку, Даша глянула на червоне, з розпатланим волоссям обличчя батька, який сидів, підібгавши ногу, глянула на перекривленого, з червоними повіками Миколу Івановича. Даша теж сіла коло стола. За вікном у синюватих сутінках стояв ясний вузький серп місяця.

Дмитро Степанович курив, сиплючи попелом на волохатий жилет. Микола Іванович старанно згрібав купку крихт на скатерці. Сиділи довго мовчки.

Нарешті Микола Іванович промовив здавленим голосом:

— Чому всі залишили її? Не можна ж так.

— Сиди, я піду, — відповіла Даша, підводячись. Вона вже не почувала ні болю в усьому тілі, ні втоми. — Папочка, піди, впорсни ще, — сказала вона, затуляючи рота хусткою. Дмитро Степанович сильно сопнув носом і через плече кинув догорілу цигарку. Вся підлога круг нього була закидана недокурками. — Папочка, впорсни ще, я тебе благаю.

Тоді Микола Іванович роздратовано і тим самим, наче театральним, голосом гукнув:

— Не може вона жити самою камфорою. Вона вмирає, Дашо.

Даша раптово обернулась до нього:

— Ти не смієш так говорити! Не смієш! Вона не вмре!

Жовте обличчя Миколи Івановича сіпнулося. Він обернувся до вікна і теж побачив пронизливий, тонкий серп місяця в синюватій пустелі.

— Який жах, — сказав він, — якщо її не стане, — я не можу…

Даша навшпиньках пройшла по вітальні, ще раз глянула на вікна, — за ними був крижаний, вічний холод, — і прослизнула в Катину спальню, ледве освітлену нічником.

В глибині кімнати, на широкій і низькій постелі, як і досі непорушно, на подушках лежало маленьке личко з закинутим догори сухим, потемнілим волоссям, і трохи нижче — вузенька долоня. Даша стала навколішки перед ліжком. Катя ледве чутно дихала. Через довгий час вона промовила тихим, жалібним голосом:

— Котра година?

— Восьма, Катюшо.

Подихавши, Катя знову спитала так само, ніби скаржачись:

— Котра година?

Вона повторювала ці слова весь день сьогодні. Її напівпрозоре лице було спокійне, очі заплющені… Ось уже довгий час вона йде по м’якому килиму довгого жовтого коридора. Він весь жовтий — стіни і стеля. З правого боку, високо, крізь запорошені вікна, — жовтувате болісне світло. З лівого боку безліч плоских дверей. За ними, — якщо відчинити їх, — край землі, безодня. Катя повільно, так повільно, як уві сні, йде повз ці двері і запорошені вікна. Попереду — довгий, плоский коридор, весь у жовтуватому світлі. Душно, і віє смертною тугою від кожних дверей. Коли ж, господи, кінець? Спинитися б, прислухатись… Ні, не чути… А за дверима в темряві починає гудіти, як пружина в стінному годиннику, повільний, низький звук… О, як тяжко!.. Коли б опам’ятатися… Сказати що-небудь просте, людське…

І Катя насилу, ніби скаржачись, повторювала:

— Котра година?

— Катюшо, про що ти все питаєш?

«Добре, Даша тут…» І знову м’якою нудотою слався під ногами коридорний килим, лилося різке, душне світло з запорошених вікон, здалека гуділа пружина годинника…

«Не чути б… Не бачити, не почувати… Лягти ниць… Коли б швидше кінець… Але перешкоджає Даша, не дає забутися… Тримає за руку, цілує, бурмотить, бурмотить… І ніби від неї в порожнє легке тіло ллється щось живе… Як це неприємно… Як би їй пояснити, що вмирати легко, легше, ніж почувати в собі це живе… Коли б пустила».

— Катюшо, люблю, люблю тебе, ти чуєш? — «Не пускає, жаліє… Значить — не можна… Дівчинка залишиться сама, осиротіє…»

— Дашо!

— Що, що?

— Я не вмру.

Ось, мабуть, підходить батько, пахне тютюном. Нахиляється, одгортає ковдру, і в груди гострим, солодким болем входить голка. По крові розливається блаженна вільга заспокоєння. Хитаються, розсуваються стіни жовтого коридора, віє прохолодою. Даша гладить руку, що лежить поверх ковдри, припадає до неї губами, дихає теплом. Ще хвилинка, і тіло розтане в солодкій темряві сну. Але знову різкі жовтенькі риски випливають збоку, з-за очей і — чирк, чирк — самовдоволено, самі по собі, існують, множаться, будують болісний, душний коридор…

— Дашо, Дашо, я не хочу туди.

Даша обхоплює голову, лягає поруч на подушку, тулиться, жива і сильна, і ніби ллється з неї груба, гаряча сила, — живи!

А коридор уже знову простягнувся, треба вставати і йти з стопудовим тягарем на кожній нозі. Лягти не можна. Даша обхопить, підведе, скаже — йди.

Так три доби боролася Катя з смертю. Безперестану відчувала вона в собі Дашину палку волю і, якби не Даша, давно знесилилася б, заспокоїлася б.

Цілий вечір і ніч третьої доби Даша не відходила від постелі. Сестри стали немовби одною істотою, з одним болем і з одною волею. І от перед ранком Катя нарешті спітніла і лягла на бік. Дихання її майже не було чути. Стурбована Даша покликала батька. Вони вирішили ждати. О сьомій годині ранку Катя зітхнула й обернулась на другий бік. Криза минула, почалось повернення до життя.

Тут же, біля ліжка, у великому кріслі заснула й Даша, вперше за ці дні. Микола Іванович, дізнавшись, що Катя врятована, обхопив волохатий жилет Дмитра Степановича і заридав.

Новий день настав радісний — було тепло й сонячно, всі здавались одне одному добрими. З квіткового магазину принесли дерево білого бузку і поставили у вітальні. Даша почувала, як своїми руками відтягла Катю від чорної, холодної діри у вічну темряву. Ні, ні, на землі нічого не було дорожчого за життя, — вона це знала тепер твердо.

В кінці травня Микола Іванович перевіз Катерину Дмитрівну під Москву, на дачу, в рублений будиночок з двома терасами, — одна виходила в березовий, з вічно рухливою зеленою тінню лісок, де блукали рябі телята, друга — на спадисте хвилясте поле.

Щовечора Даша і Микола Іванович виходили з дачного поїзда на полустанку і йшли болотяним лугом. Над головою товклись комарики. Потім доводилось іти під гору. Тут звичайно Микола Іванович спинявся, ніби для того, щоб глянути на захід сонця, і говорив, відсапуючись:

— Ах, як хороше, чорт візьми!

За потемнілою хвилястою рівниною, вкритою то смугами хлібів, то кучерями ліщинових і березових перелісків, лежали хмари, ті, що бувають, коли заходить сонце, — лілові, непорушні й безплідні. В їх довгих щілинах тьмяним світлом догоряла небесна заграва, і неподалік, внизу, в заводі струмка, відбивалась оранжева щілина неба. Ухали, охали жаби. На плоскому полі тем- ніли ожереди й покрівлі села. В полі горіло багаття. Там колись, за валом і високим частоколом, сидів Тушинський самозванець. З протяжним гудком з-за лісу з’являвся поїзд, що віз солдатів на захід, у тьмяний присмерк.

Підходячи узліссям до дачі, Даша і Микола Іванович бачили крізь шибки тераси накритий стіл, лампу з матовою кулею. Назустріч, чемно гавкаючи, прибігав дачний собачка Шарик і, добігши та покрутивши хвостом, про всяк випадок відходив у полин і гавкав убік.

Катерина Дмитрівна тарабанила пальцями в шибку тераси — в сутінки їй було ще заборонено виходити. Микола Іванович, зачиняючи за собою хвіртку, говорив: «Дуже гарна дачка, я тобі скажу». Сідали вечеряти. Катерина Дмитрівна розповідала дачні новини: з Тушина прибігав скажений собака і покусав у Кишкіних двох курчат; сьогодні переїхали на симовську дачу Жилкіни, і зараз же у них украли самовар; Мотрона, куховарка, знову набила сина.

Даша мовчки їла — після міста вона стомлювалась страшенно. Микола Іванович витягав з портфеля пачку газет і починав читати, колупаючи зубочисткою зуба; коли він доходив до неприємних повідомлень, то починав цикати зубом, поки Катя не говорила: «Миколо, будь ласка, не цикай». Даша виходила на ганок, сідала, підперши підборіддя, і дивилась на потемнілу рівнину, з вогниками багать де-не-де, на дрібні літні зірки, що з’являлись на небі. З садочка пахло политими клумбами.

На терасі Микола Іванович, шарудячи газетами, говорив:

— Війна вже тільки тому не може довго тривати, що країни згоди і ми — союзники — розоримося.

Катя питала:

— Хочеш кислого молока?

— Якщо тільки холодне… Жахливо, жахливо! Ми втратили Львів і Люблін. Чортзна-що! Як можна воювати, коли зрадники вганяють ножа в спину. Неймовірно!

— Миколо, не цикай.

— Дай мені спокій! Якщо ми втратимо Варшаву, буде така ганьба, що не можна жити. Справді, іноді спадає на думку — чи не краще укласти хоч би перемир’я яке-небудь та й обернути штики на Петербург.

Здалека лунав гудок поїзда, — було чути, як він стуч котів по мосту через той струмок, де недавно відбивався захід сонця: це везли, мабуть, поранених у Москву. Микола Іванович знову шарудів газетою:

— Ешелони відправляються на фронт без гвинті иок, в окопах сидять з палицями. Гвинтівка — одна на кожну п’яту людину. Ідуть в атаку з тими ж палицями, сподіваючись узяти гвинтівку, коли вб’ють сусіда. Ах, чорт візьми, чорт візьми!..

Даша сходила з ганку і спиралась ліктями на хвіртку. Світло з тераси падало на глянсуваті лопухи коло паркана, на дорогу. Мимо, похиливши голову, загрібаючи босими ногами пил, нехотя — з горя, йшов Мотронин син, Петька. Йому нічого більш не залишалось, як вернутися на кухню, дати себе набити і лягти спати.

Даша виходила за хвіртку і поволі йшла до річки Хімки.

Там, у темряві, стоячи на кручі, вона прислухалась, — десь, чутне тільки вночі, дзюрчало джерело; зашурхотіла, покотилась до води і хлюпнула земля з сухої кручі. Збоку непорушно бовваніли чорні дерева, — раптом сонно починало шуміти листя, і знову було тихо. «Коли ж, коли ж, коли?» — неголосно говорила Даша і хрустіла пальцями…

В перших числах червня, в свято, Даша встала рано і, щоб не будити Катю, пішла митися на кухню. На столі лежала купа овочів і поверх неї якась зеленувата листівка, мабуть, торговець овочами взяв її на пошті разом з газетами. Петька, Мотронин син, сидів на порозі і, сопучи, прив’язував до палички курячу ногу. Мотрона розвішувала на акації білизну.

Даша налила в череп’яний таз води, що пахла річкою, спустила з плечей сорочку і знову подивилась, — що воно за чудна листівка? Взяла її за кінчик мокрими пальцями, там було написано: «Люба Дашо, я турбуюсь, чому ні. на один з моїх листів не було відповіді, невже вони пропали?»

Даша швидко сіла на стілець, потемніло в очах, ослабли ноги…

Даша підняла сорочку на плечі і прочитала листа вдруге:

«Якщо ти мене ще пам’ятаєш!..»

Вона схопилась і побігла до Каті в спальню, відгорнула ситцеву фіранку на вікні.

— Катю, читай вголос!..

Сіла на постіль до переляканої Каті, і, не дожидаючи, прочитала сама, і зараз же схопилась, сплеснула в долоні:

— Катю, Катю, як це жахливо!

— Але ж, слава богу, він живий, Данюшо.

— Я люблю його!.. Господи, що мені робити!.. Я питаю тебе, — коли скінчиться війна?

Даша схопила листівку й побігла до Миколи Івановича. Прочитавши листа, в розпачі, вона вимагала від нього найточнішої відповіді: коли скінчиться війна?

— Голубонько ти моя, та цього ж ніхто тепер не знає.

— Що ж ти тоді робиш у цьому дурнячому Міському союзі? Тільки мелете нісенітницю з ранку до ночі. Зараз їду в Москву до командуючого військами. Я вимагатиму від нього…

— Що ти від нього вимагатимеш?.. Ах, Дашо, Дашо, ждати треба.

Кілька днів Даша не знала де подітися, потім затихла, ніби померхла; вечорами рано йшла в свою кімнату, писала листи Іванову Іллічу, запаковувала, зашивала в парусину посилки. Коли Катерина Дмитрівна заводила мову про Телєгіна, Даша звичайно мовчала; на вечірні прогулянки вона тепер не ходила, сиділа більше з Катею, шила, читала, — здавалось, якнайглибше треба було загнати в себе всі почуття, обрости буденною, невразливою шкірою.

Катерина Дмитрівна хоч і зовсім очуняла за літо, але так само, як і Даша, наче погасла. Часто сестри говорили про те, що на них, та й на кожну тепер людину, ліг, як жорно, тягар. Тяжко прокидатися, тяжко ходити, тяжко думати, зустрічатися з людьми; не діждешся — коли можна лягти в постіль, і лягаєш замучена, тільки й радості — заснути, забутися. От Жилкіни вчора покликали гостей на нове варення, а за чаєм приносять газети, — в списках убитих — брат Жилкіна: поліг на полі слави. Хазяї пішли в кімнати, гості посиділи на балконі в сутінках і розійшлись мовчки. І так — всюди. Жити стало дорого. Попереду неясно, сумно. Варшаву віддали. Брест-Литовськ висаджений у повітря і взятий ворогом. Всюди шпигунів ловлять.

На річці Хімці, в яру, завелись розбійники. Цілий тиждень ніхто не ходив у ліс — боялись. Потім стражники вибили їх з яру, двох узяли, третій утік, перекинувся, кажуть, у Звенигородський повіт — обчищати двори.

Якось уранці, на майданчик поблизу смоковниковської дачі, примчав, стоячи в прольотці, візник. Було видно, як з усіх боків побігли до нього жінки, куховарки, діти. Щось сталося. Дехто з дачників вийшов за хвіртку. Витираючи руки, потюпала через сад Мотрона. Візник, червоний, гарячий, говорив, стоячи в прольотці:

— … Витягли його з контори, розгойдали, — та об брук, та в Москву-ріку, а на заводі ще п’ять душ переховуються — німці… Трьох знайшли, — городові відбили, а то бути б їм тим самим способом у річці… А по всьому по Лубянському майдану шовки, оксамити так і літають. Грабіж по всьому місту… Народу — хмари…

Він з усієї сили стьобнув віжками баского жеребця, що присів у вигнутих голоблях, — ану, ти! — стьобнув ще, і жеребець, захропівши, в милі, вискоком помчав вулицею хитку прольотку, завернув до шинку.

Даша і Микола Іванович були в Москві. Звідти в сірувату, розпечену сонцем імлу неба піднімався чорний стовп диму і слався хмарою. Пожежу добре було видно з сільського майдану, де стояв купками простий народ. Коли до них підходили дачники, — розмови вщухали: на панів поглядали чи то з усмішкою, чи то з чудним вичікуванням. З’явився кремезний чоловік, без шапки, в подертій сорочці, і, підійшовши до цегляної каплички, закричав:

— У Москві німців ріжуть!

І — тільки крикнув — заголосила вагітна жінка. Народ стовпився біля каплички, побігла туди й Катерина Дмитрівна. Юрба хвилювалась, гомоніла:

— Варшавський вокзал горить, німці підпалили.

— Німців дві тисячі зарізали.

— Не дві, а шість тисяч, — всіх у річку повкидали.

— Почали з німців, а потім пішли підряд чистити. Кузнецький міст, кажуть, рознесли геть-чисто.

— Так їм і треба. Нажерлись на нашій кривавиці, сволочі!

— Хіба народ спиниш, народ спинити не можна.

— У Петровському парку, їй-богу, не брешу, — сестра оце звідти прибігла, — у парку, кажуть, на одній дачі знайшли бездротовий телеграф, і при ньому двох шпигунів з прив’язаними бородами, — вбили, звісно, голубчиків.

— По всіх би дачах піти, оце діло!

Потім було видно, як з гори, до греблі, де проходила Московська дорога, побігли дівки з порожніми мішками. Їм стали кричати навздогін. Вони, обертаючись, махали мішками, сміялись. Катерина Дмитрівна спитала у благовидного древнього мужика, що стояв коло неї з високим ціпком:

— Куди це дівки побігли?

— Грабувати, мила бариня.

Нарешті о шостій годині на візнику з міста приїхали Даша і Микола Іванович. Вони були збуджені і, перебиваючи одне одного, розказували, що по всій Москві народ збирається юрбами і громить квартири німців і німецькі магазини. Кілька будинків підпалено. Розграбовано магазин готового одягу Манделя. Розбито склад беккерівських роялів на Кузнецькому, їх викидали з вікон другого поверху і звалювали у вогнище. Лубянський майдан засипано медикаментами й битим склом. Кажуть, були вбивства. Після полудня пішли патрулі, почали розганяти народ. Тепер уже спокійно.

— Звичайно, це варварство, — говорив Микола Іванович, від збудження кліпаючи очима, — але мені подобається цей темперамент, здоровенна сила в народі. Сьогодні рознесли німецькі крамниці, а завтра барикади, чорт візьми, почнуть будувати. Уряд навмисне допустив цей погром. Так, так, я тебе запевняю, — щоб випустити надлишок озлоблення. Але народ через такі штуки захоче чогось і серйознішого…

Тієї ж ночі у Жилкіних обікрали погріб, у Свєчникових зірвали з горища білизну. В шинку до ранку горіло світло. І ще через тиждень на селі перешіптувались, поглядали незрозуміло на гуляючих дачників.

На початку серпня Смоковникови переїхали до міста, і Катерина Дмитрівна знову почала працювати в лазареті. Москва тієї осені була повна біженців з Польщі. На Кузнецькому, Петровці, Тверській не можна було протовпитись. Магазини, кофейні, театри — повні, і всюди було чути новонароджене слівце: «звиняюсь».

Вся ця суєта, розкіш, переповнені театри й готелі, гамірні вулиці, залиті електричним світлом, були прикриті від усіх небезпек живою стіною дванадцятимільйонної армії, що спливала кров’ю.

А воєнні справи так само були дуже невтішні. Всюди, на фронті і в тилу, говорили про злу волю Распутіна,_ про зраду, про неможливість далі боротися, якщо Микола-угодник не вирятує чудом.

І от, під час смутку і розвалу, генерал Рузський несподівано, в чистім полі, спинив наступ німецьких армій.

XXIV

В осінні сутінки на морському узбережжі північносхідний вітер гнув дугою голі тополі, потрясав рами в старому домі з дерев’яною баштою, що стояв на пагорку, гримотів дахом так, що здавалось, ніби по залізній покрівлі ходить важенна людина, дув у комини, у двері, в усі щілини.

З вікон дому було видно, як на бурих плантажах метлялись голі троянди, як над поораним свинцевим морем летять рвані хмари. Було холодно й нудно.

Аркадій Жадов сидів на старенькому диванчику, на другому поверсі дому в єдиній жилій кімнаті. Порожній рукав його колись елегантного френча був засунутий за пояс. Обличчя з припухлими повіками вибрите чисто, проділ ретельно пригладжений, на вилицях два рухливих жовна.

Примруживши очі від диму цигарки, Жадов пив червоне вино, що лишилося ще в бочках у погребі батьківського його дому. На другому кінці диванчика сиділа Єлизавета Київна, теж пила вино й курила, лагідно усміхаючись. Жадов привчив її мовчати цілими днями, — мовчати і слухати, коли він, видудливши пляшок з шість старого каберне, почне висловлюватись. А думок у нього за війну, за голодне сидіння в «Шато Каберне», напівзруйнованому будинку на двох десятинах виноградника — єдиній спадщині, що залишилась у нього після батькової смерті, — жорстоких думок у Жадова набралось багато.

Шість місяців тому в тиловому лазареті, в одну з поганих ночей, коли у Жадова нила неіснуюча, відрізана рука, він сказав Єлизаветі Київні з роздратуванням, злісно й образливо:

— Замість витріщатися на мене цілу ніч закоханими очима, заважати спати, — покликали б завтра попа, щоб скінчити цю мороку.

Єлизавета Київна зблідла, потім кивнула головою, — гаразд. У лазареті їх обвінчали. В грудні Жадов евакуювався в Москву, де йому зробили другу операцію, а ранньою весною вони з Єлизаветою Київною приїхали в Анапу й оселилися в «Шато Каберне». Засобів для життя у Жадова не було ніяких, грошенята на хліб добувалися від продажу старого інвентаря і домашнього манаття. Зате вина було вдосталь — любительського каберне, витриманого за роки війни.

Тут, у порожньому, напівзруйнованому домі, з баштою, засидженою птахами, настало довге і безнадійне безділля. Балачки всі давно перебалакані. Попереду порожнеча. За Жадовими наче зачинились двері наглухо.

Єлизавета Київна намагалась заповнити собою порожнечу болісно довгих днів, але виходило у неї це погано: в бажанні подобатись вона була смішна, неохайна і невміла. Жадов дражнив її цим, і вона з розпачем думала, що, незважаючи на широту думок, страшенно чутлива як жінка. І все-таки ні за яке інше вона не віддала б цього злиденного життя, повного образ, засмоктуючої нудьги, плазування перед чоловіком і рідких хвилин божевільного захвату.

Останнім часом, коли засвистала осінь по голому узбережжі, Жадов став особливо дражливий: не ворухнись, — зараз же у нього сіпалась губа над злими зубами, і крізь зуби, виразно відрубуючи слова, він говорив страхітливі речі. Єлизавета Київна іноді тільки в душі здригалась, тіло її бралося гусячою шкірою від образ. І все-таки цілими годинами, не зводячи очей з вродливого, змарнілого обличчя Жадова, вона слухала його нісенітниці.

Він посилав її за вином у склепистий цегляний погріб, де бігали великі павуки. Там, присівши коло бочки, дивлячись, як у череп’яний глечик біжить багровий струмінь каберне, Єлизавета Київна давала волю думкам. Із захоплюючим болем думала вона, що Аркадій коли-небудь уб’є її тут, у погребі, і закопає під бочкою. Мине багато зимових ночей. Він засвітить свічку і спуститься сюди до павуків. Сяде перед бочкою і, дивлячись отак само на струмінь вина, раптом покличе: «Лізо…» І тільки побіжать павуки по стінах. І він заридає вперше в житті від самотності, від смертельної нудьги. Так мріючи, Єлизавета Київна надолужувала всі образи, — кінець кінцем не він, а вона візьме гору.

Вітер усе дужчав. Дрижали шибки від його поривів. На башті заревів дикий голос і пішов ревти, видно, на всю ніч. Жодної зірки не засвічувалось над морем.

Єлизавета Київна вже три рази спускалася в погріб, наповнювала глечик. Жадов усе сидів нерухомо і мовчки. Треба було ждати сьогодні вночі особливих розмов.

— А картопля є у нас? — несподівано і голосно промовив Жадов. — Ти, здається, могла б помітити, що я не їв з учорашнього дня.

Єлизавета Київна завмерла. Картопля, картопля… З ранку вона так була зайнята своїми думками, ставленням до неї Аркадія, що не подумала про вечерю. Вона рвонулася з диванчика.

— Сядьу нечупаро, — крижаним голосом сказав Жадов. — Я й без тебе знаю, що картоплі у нас нема. Мушу тобі сказати, що ти в житті ні на що не здатна, крім того, щоб думати всякі дурниці.

— Я побіжу до сусідів, можна обміняти на вино трохи хліба і картоплі.

— Ти це зробиш, коли я скінчу говорити. Сядь. Сьогодні мною остаточно вирішено питання про припустимість злочину. (При цих словах Єлизавета Київна загорнула хустку, посунулась у куток дивана). З дитинства мене цікавило це питання. Жінки, з якими я зустрічався, вважали мене злочинцем і з особливим запалом віддавались мені. Але ідея злочинності мною розв’язана лише за минулу добу.

Він потягнувся за склянкою, жадібно випив вино, закурив цигарку.

— Я сиджу в окопах за триста кроків від ворога. Чому я не вилізаю через бруствер, не йду у ворожу траншею, не вбиваю там, кого мені потрібно, не грабую гроші, ковдри, каву і тютюн? Якби я був певний, що в мене не будуть стріляти, або будуть, та не влучать, — то, звичайно, я пішов би, убив і ограбив. І мій портрет, як героя, надрукували б у газетах. Здається — ясно, логічно. Тепер, якщо я сиджу не в траншеях, а за шість верст від Анапи, в «Шато Каберне», то чому я не йду вночі до міста, не вдираюсь у ювелірний магазин Муравейчика, не беру собі самоцвіти й золото, а якщо нагодиться сам Муравейчик, то і його з приємністю — клинком осюди. — Він твердо показав пальцем на те місце, де починається шия. — Чому я цього досі не роблю? Теж тільки тому, що боюсь. Арешт, суд, страта. Здається, я логічно говорю? Питання про вбивство і пограбування ворога розв’язане державною владою, тобто зверху встановленою мораллю, тобто зводом карних і цивільних законів, у позитивному розумінні, Отже, питання зводиться до мого особистого відчуття, кого я вважаю своїм ворогом.

— Там — ворог держави, а тут тільки твій ворог, — ледве чутно промовила Єлизавета Київна.

— Поздоровляю, ви мені ще про соціалізм що-небудь розкажіть. Дурниця! В основі моралі покладено право особи, а не колектив. Я запевняю, — мобілізація блискуче вдалась в усіх країнах, і війна триває третій рік на повний хід, скільки б там не протестував папа римський, — тільки тому, що ми всі, кожна особа, виросли з дитячих пелюшок. Ми хочемо, а якщо прямо й не хочемо, то нічого не маємо проти вбивства і грабежу. Вбивство і грабіж організовані державою. Дурники, шмаркачі продовжують називати вбивство і грабіж вбивством і грабежем. Я ж віднині називаю це цілковитим здійсненням права особи. Тигр бере те, що хоче. Я вищий тигра. Хто сміє обмежувати мої права? Звід законів? Його з’їли черви.

Жадов підібгав ноги, легко підвівся і заходив по кімнаті, ледве освітленій крізь брудні шибки тьмяною смугою заходу.

— Мільярд людей перебуває в стані воєнної дії, п’ятдесят мільйонів чоловік б’ються на фронтах. Вони організовані й озброєні. Поки що вони являють собою два ворожі колективи. Але їм ніщо не перешкоджає одного чудового дня припинити стрільбу і з’єднатися. І це буде тоді, коли яка-небудь людина скаже тому п’ятдесятмільйонному колективові: «Бовдури, стріляєте не в ту ціль». Війна повинна скінчитися бунтом, революцією, світовою пожежею. Штики обернуться всередину країн. Колектив стане господарем життя. На трон посадять жебрака в лахмітті і перед ним схилятимуться. Нехай буде так. Але тим більш у мене розв’язані руки для боротьби. Там — закон мас, тут — закон особи, оголеної особи на повному диханні. Ви — соціалізм, а ми — закон джунглів, а ми — організовану залізною дисципліною священну анархію.

У Єлизавети Київни страшенно билося серце. Це були саме ті «безодні», про які вона мріяла колись на квартирі у Телєгіна. Але вже не веселенькі жарти у вигляді дванадцяти пунктів «самопровокації», що їх вивішували на дверях Лізи телєгінські мешканці… Зараз в сутінках, повз вікна ходив чоловік, дійсно страшний, як пума в клітці. Він і розмовляв тільки тому, що був не на волі. Вслухаючись у його слова, Єлизавета Київна почувала,

XXV

Серед загальної зневіри і безнадійного чекання, на початку зими 16-го року російські війська, прокопуючи глибокі тунелі в снігах, видираючись по обмерзлих скелях, несподівано взяли штурмом фортецю Ерзерум. Це було в той час, коли англійці зазнавали воєнних невдач у Месопотамії і під Константинополем, коли на західному фронті точилась уперта боротьба за будиночок поромника на Ізері, коли відвоювання кількох метрів землі, густо политої кров’ю, вже вважалося перемогою, про яку по всьому світу квапливо бурмотіла Ейфелева башта.

На австрійському фронті російські армії під командою генерала Брусилова так само несподівано перейшли в рішучий наступ.

Стався міжнародний переполох. В Англії випустили книгу про загадкову російську душу. Дійсно, всупереч логічному сенсу, після півтора року війни, розгрому, втрати вісімнадцяти губерній, загальної зневіри, господарського розорення і політичного розвалу Росія знову рушила в наступ по всьому своєму тритисячоверстному фронту. Знялась зворотна хвиля свіжої і наче невиснаженої сили.

Сотнями тисяч потяглися полонені в глиб Росії. Австрії було завдано смертельного удару, після якого вона через два роки легко, як череп’яний горщик, розвалилась на частини. Німеччина таємно пропонувала мир. Карбованець подорожчав. Знову воскресли надії воєнним ударом покінчити світову війну. «Російська душа» стала надзвичайно популярна. Російськими дивізіями вантажились океанські пароплави. Орловські, тульські, рязанські мужики виспівували «солов’я-пташечку» на вулицях Салонік, Марселя, Парижа і шалено ходили в штикові атаки, рятуючи європейську цивілізацію.

Ціле літо йшов наступ. Призивались все нові роки запасних. Сорокатрирічних мужиків брали з поля, з робіт. По всіх містах формувалися поповнення. Число мобілізованих сягало мало не двадцяти чотирьох мільйонів. Над Німеччиною, над усією Європою нависла стародавнім жахом хмара азіатських полчищ.

Москва дуже спустіла за це літо — війна, як насосом, викачала чоловіче населення. Микола Іванович поїхав на фронт, у Мінськ. Даша й Катя жили в місті тихо і самотньо, — роботи було багато. Надходили іноді коротенькі й сумні листівки від Телєгіна, — він, виявляється, пробував утекти з полону, але був спійманий і переведений у фортецю.

Деякий час до сестер ходив дуже милий чоловік, капітан Рощин, якого було відряджено в Москву приймати спорядження. Його одного разу привіз на обід Микола Іванович з Міського союзу на своєму автомобілі. З того часу Рощин почав заходити.

Щовечора, в сутінки, дзвонив на парадному дзвінок. Катерина Дмитрівна зараз же обережно зітхала і йшла до буфета — покласти варення у вазочку або нарізати до чаю лимон. Даша помітила, що коли, слідом за дзвінком, у їдальні з’являвся Рощин, Катя не зразу обертала до нього голову, а хвилинку ждала, потім на губах у неї з’являлася звичайна ніжна усмішка. Вадим Петрович Рощин мовчки кланявся. Він був худорлявий, з темними невеселими очима, з оббритим ладним черепом… Не поспішаючи, сівши до столу, він тихим голосом розповідав воєнні новини. Катя, принишкнувши за самоваром, дивилася йому в обличчя, а по очах її, з великими зіницями, було видно, що вона слухає його особливо. Зустрічаючись з її поглядом, Рощин трохи начебто хмурився. Здригалися під столом його шпори. Іноді за столом заходило довге мовчання, і раптом Катя зітхала і, почервонівши, винувато усміхалась. Годині об одинадцятій Рощин підводився, цілував руку, Каті — шанобливо, Даші — неуважно, і йшов, просячи не проводити його до прихожої. По безлюдній вулиці довго чути було його тверді кроки. Катя перетирала чашки, зачиняла буфет, і, так само не сказавши ні слова, йшла в свою кімнату, і повертала в дверях ключ.

Одного разу, коли заходило сонце, Даша сиділа коло відчиненого вікна. Над вулицею високо літали стрижі. Даша слухала їх тонкі скляні голоси і думала, що завтра буде жаркий і ясний день, якщо стрижі високо, і що стрижі нічого не знають про війну, — щасливі птахи.

Сонце зайшло, і над містом стояв золотистий пил. В сутінках коло воріт і під’їздів сиділи люди. Було сумно, і Даша ждала, і от неподалік споконвічною міщанською вечірньою нудьгою заграла шарманка. Даша сперлась ліктем на підвіконник. Високий, аж до самих горищ, жіночий голос співав: «Суху шкоринку я там їла, холодну воду я пила…»

Ззаду до Дашиного крісла підійшла Катя і теж, мабуть, слухала, не рухаючись.

— Катюшо, як співає гарно.

— За що? — промовила раптом Катя низьким і диким якимось голосом. — За що нам це послано? Чим ми винні? Коли воно скінчиться, — адже буду старою бабою, ти зрозуміла? Я не можу більше, не можу, не можу!.. — Вона, задихаючись, стояла коло стіни, коло портьєри, бліда, із зморшками, що виступили біля рота, дивилась на Дашу сухими, потемнілими очима.

— Не можу більше, не можу! — повторювала вона тихо і хрипко. — Це ніколи не скінчиться!.. Ми вмираємо… Ми ніколи більше не зазнаємо радощів… Ти чуєш, як вона виє? Живцем ховає…

Даша обхопила сестру, гладила її, хотіла заспокоїти, але Катя підставляла лікті, відхилялась.

У прихожій подзвонили. Катя відсторонила сестру і дивилася на двері. Увійшов Рощин в грубій сукняній сорочці, в нових юхтових чоботях. Усміхнувшись, він поздоровкався з Дашею, подав руку Каті і раптом здивовано глянув на неї і нахмурився. Даша зараз же вийшла в їдальню. Ставлячи чайний посуд на стіл, вона почула, як Катя стримано, але тим самим низьким і хриплуватим голосом, спитала Рощина:

— Ви виїжджаєте?

Покашлявши, він відповів сухо:

— Так.

— Завтра?

— Ні, через годину з чвертю.

— Куди?

— В діючу армію. — І потім, трохи помовчавші, він заговорив: — Річ ось у чому, Катерино Дмитрівно. Ми бачимось, очевидно, востаннє, і я наважився сказати…

Катя перебила його квапливо:

— Ні, ні… Я все знаю… І ви теж знаєте про мене…

— Катерино Дмитрівно, ви…

Розпачливим голосом Катя крикнула:

— Так, бачите самі!.. Благаю вас — ідіть…

У Даші в руках затремтіла чашка. Там, у вітальні, мовчали. Нарешті Катя промовила зовсім тихо:

— Ідіть, Вадиме Петровичу…

— Прощайте.

Він зітхнув коротко. Проскрипіли його юхтові чоботи, грюкнули парадні двері. Катя увійшла в їдальню, сіла коло стола, з усієї сили притиснула до обличчя руки.

З того часу про Рощина вона не говорила ні слова. Катя мужньо зносила біль, хоч ранками вставала з почервонілими очима, з припухлим ротом. Рощин прислав з дороги листівку, — поклін сестрам, — листівку поклали на камін, де її засиділи мухи.

Щовечора сестри ходили на Тверський бульвар — слухати музику, — сідали на лавку і дивились, як під деревами гуляють дівчата й підлітки, в білих, рожевих платтях, — дуже багато жінок і дітей; зрідка проходив військовий, з підв’язаною рукою, або інвалід на милиці. Духовий оркестр грав вальс «На сопках Маньчжурії». «Ту, ту, ту» — сумно співав трубний звук, відлітаючи у вечірнє небо. Даша брала Катину кволу, худу руку.

— Катюшо, Катюшо, — говорила вона, дивлячись на призахідне світло, що проступало між гіллям, — ти пам’ятаєш:

Я вірю, — якщо ми будемо мужні, ми доживемо — коли можна буде любити, не мучившись… Адже ми знаємо тепер, — нічого на світі немає вищого за любов. Мені часом здається, — приїде з полону Іван Ілліч і буде зовсім інший, новий. Зараз я люблю його самотньо, безплотно. І ми зустрінемось так, наче ми любили одне одного в якомусь іншому житті.

Прихилившись до її плеча, Катерина Дмитрівна говорила:

— А у мене, Данюшо, така гіркота, така темрява на серці, зовсім воно стало старе. Ти побачиш хороші часи, а я вже не побачу, відцвіла пустоцвітом.

— Катюшо, соромно так говорити.

— Ні, дівчинко, треба бути мужньою.

В один з таких вечорів на лавку, на другий її кінець, сів якийсь військовий. Оркестр грав старий вальс. За деревами засвітились неяскраві вогні ліхтарів. Сусід на лавці дивився так пильно, що у Даші від напруження затерпла шия. Вона обернулась і раптом злякано, неголосно вигукнула:

— Ні!

Поруч з нею сидів Безсонов, худий, облізлий, у френчі, що висів мішком, в кашкеті з червоним хрестом.

Підвівшись, він мовчки привітався. Даша сказала: «Здрастуйте», — і міцно стулила губи. Катерина Дмитрівна відхилилась на спинку лавки, в тінь Дашиного капелюха і заплющила очі. Безсонов був чи то весь запорошений, чи то немитий — сірий.

— Я бачив вас на бульварі вчора й позавчора, — сказав він Даші, підводячи брови, — але підійти не наважився… Іду воювати. От бачите, — і до мене добрались.

— Як же ви їдете воювати, ви ж у Червоному Хресті? — сказала Даша з раптовим роздратуванням.

— Правда, небезпека порівняно, звичайно, менша. А проте, мені все байдуже, — уб’ють, не вб’ють… Нудно, нудно, Даріє Дмитрівно, — він підвів голову і подивився їй на губи тьмяним поглядом. — Така нудьга від усіх цих трупів, трупів, трупів…

Катя спитала, не розплющуючи очей:

— Вам через це нудно?

— Так, дуже нудно, Катерино Дмитрівно. Раніш залишалась ще сяка-така надія… Ну, а після цих трупів і трупів залягла остання ніч… Трупи і кров, хаос. Так от… Даріє Дмитрівно, я, власне кажучи, підсів до вас для того, щоб попросити пожертвувати мені півгодини часу.

— Навіщо? — Даша дивилась йому в обличчя, чуже, хворобливе, і раптом їй здалося з такою ясністю, що запаморочилась голова, — цю людину вона бачить вперше.

— Я багато думав над тим, що було в Криму, — промовив Безсонов, кривлячись. — Я б хотів з вами поговорити, — він повільно почав діставати з бічної кишені френча портсигар, — я б хотів розвіяти деяке невигідне враження…

Даша примружилась, — ані сліду на цьому одворотному обличчі чарів. І вона сказала твердо:

— Мені здається, нам нема про що говорити з вами. — І одвернулась. — Прощайте, Олексію Олексійовичу.

Безсонов скривився усмішкою, підняв над головою картуза і відійшов геть. Даша дивилась на його кволу спину, на дуже широкі штани, що ніби мали от-от упасти, на важкі запорошені чоботи, — невже це був той Безсонов, демон її дівочих ночей?

— Катюшо, посидь, я зараз, — промовила вона швиденько і побігла за Безсоновим. Він звернув у бічну алею. Даша, задихавшись, догнала його і взяла за рукав. Він спинився, обернувся, очі його, як у хворого птаха, стали прикриватися повіками.

— Олексію Олексійовичу, не сердьтеся на мене.

— Я не серджусь, але ж ви самі не захотіли зі мною говорити.

— Ні, ні, ні… Ви не так мене зрозуміли… Я до вас дуже добре ставлюсь, я вам хочу всякого добра… Але про те, що було, не варто згадувати, колишнього нічого не лишилось. Я почуваю себе винною, мені вас жаль…

Він підняв плечі, з усмішкою подивився повз Дашу на гуляючих.

— Дякую за жалість.

Даша зітхнула: якби Безсонов був маленьким хлопчиком, вона повела б його до себе, вимила б теплою водою, нагодувала б цукерками. А що вона вдіє з цим, — сам собі вигадав муку і мучиться, сердиться, ображається.

— Олексію Олексійовичу, якщо хочете, — пишіть мені щодня, я буду відповідати, — сказала Даша, дивлячись йому в обличчя якнайдобріше. Він відкинув голову, засміявся дерев’яним сміхом:

— Дякую… Але мені огидні папір і чорнило… — Скривився, наче сьорбнув кислого. — Або ви — свята, Даріє Дмитрівно, або ви — дурна… Ви — пекельна мука, послана мені ще за життя, зрозуміли?

Він хотів був піти, але ніби не міг відірвати ніг. Даша стояла, похиливши голову, — вона все зрозуміла, їй було сумно, але на серці холодно. Безсонов дивився на її схилену шию, на незаймані, ніжні груди, видні в проріз білого плаття, і думав, що, звичайно, — це смерть.

— Будьте милосердні, — сказав він простим, тихим, людяним голосом. Вона, не підводячи голови, прошепотіла зараз же: «Так, так». І пішла між деревами. Востаннє Безсонов відшукав поглядом у натовпі її світловолосу голову, — вона не обернулась. Він поклав руку на дерево, вчепився пальцями в зелену кору, — земля, останнє пристановище, вислизала з-під ніг.

XXVI

Тьмяним кругом над торфовими пустинними болотами висів місяць. Курів туман по канавах залишених траншей. Всюди стирчали пеньки, подекуди чорніли низькорослі сосни. Було вогко й тихо. По вузькій греблі повільно, кінь за конем, посувався санітарний обоз. Смуга фронту була лише верст за три, за зубчастим обрисом лісу, звідки не дблітало ані звука.

В одному з возів у сіні навзнак лежав Безсонов, прикрившись попоною, що тхнула кінським потом. Щоночі після заходу сонця у нього починалась пропасниця, від якої цокотіли зуби, все тіло наче висихало, і в мозку з холодним кипінням проходили ясні, уривчасті думки. Це було дивне відчуття втрати ваги тіла.

Натягнувши попону до підборіддя, Олексій Олексійович дивився в імлисте, гарячкове небо, — ось він — кінець земної путі: імла, місячне світло, і, наче колиска, погойдується віз; так, обійшовши круг століть, знову риплять скіфські колеса. А все, що було, — сни: вогні Петербурга, строга пишність будівель, музика в сяючих теплих залах, звабливість театральної завіси, що піднімається вгору, звабливість сніжних ночей, жіночих рук, розкинутих на подушках, темних, безумних зіниць… Хвилювання від слави… Розкошування славою… Напівсвітло робочої кімнати, захоплене биття серця і захват від слів, що народжуються… Дівчина з білими ромашками, що несподівано швидко увійшла з світла прихожої в його темну кімнату, в його життя. Все це сни… Гойдається віз… Збоку йде мужик у картузі, насунутому на очі: дві тисячі років він ступає збоку коло воза… Ось він, розкритий у місячній імлі, безмежний простір часу… З темряви віків насуваються тіні, чути — риплять вози, чорними коліями борознять світ. А там, у тьмяному тумані, — стирчать пічні комини, серед згарищ дими до самого неба, й рипіння, і гуркіт коліс. І рипіння, і гуркіт дедалі гучнішають, ширшають, все небо сповнене гуркоту, що потрясає душу…

Раптом віз спинився. Крізь гуркіт, що сповнював білясту ніч, чулися злякані голоси обозних. Безсонов підвівся. Невисоко над лісом, в світлі місяця, пливла довга колона, поблискуючи гранчастими боками, — повернулася, блиснула, ревучи моторами, і з черева її з’явився вузький синювато-білий промінь світла, побіг по болоту, по пеньках, по звалених деревах, по ялиннику і вперся в сошу, у вози.

Крізь гуркіт почулися неголосні звуки, наче швидко застукотів метроном… З возів посипались люди. Санітарна двоколка звернула на болото і перекинулась… І от, за сто кроків від Безсонова, на соші спалахнув сліпучий кущ світла, чорною купою піднявся в повітря кінь, віз, знявся величезний стовп диму, і гуркотом та вихром розкидало весь обоз. Коні з передками поскакали по болоту, побігли люди. Воза, де лежав Безсонов, шарпнуло, перекинуло, і Олексій Олексійович покотився під сошу, в канаву, — в спину йому вдарило важким мішком, завалило соломою.

Цепелін кинув другу бомбу, потім гуркіт моторів його почав віддалятися і вщух. Тоді Безсонов, стогнучи, почав розгрібати солому, насилу виповз з-під поклажі, що навалилася на нього, обтрусився і видряпався на соту. Тут стояло кілька возів, боком, без передків; на болоті, закинувши морду, лежав кінь в голоблях і, як заведений, сіпав задньою ногою.

Безсонов помацав обличчя й голову, — коло вуха було липко, він приклав до подряпини хустинку і пішов по сошею до лісу. Від переляку й падіння так тремтіли ноги, що через кілька кроків довелося сісти на купу зашкарублого щебеню. Хотілось випити коньяку, але фляжка залишилася з поклажею в канаві. Безсонов насилу витягнув з кишені люльку, сірники і закурив, — тютюновий дим був гіркий і противний. Тоді він згадав за пропасницю, — діло погане, хоч би там що треба дійти до лісу, там, йому казали, стоїть батарея. Безсонов підвівся, але ноги йому зовсім відібрало, вони зробились як дерев’яні, ледве рухались внизу живота. Він знову сів на землю, і почав їх розтирати, витягати, щипати, і, коли відчув біль, підвівся, й поплентався далі.

Місяць тепер стояв високо, дорога крутилася в імлі по пустинних болотах, здавалось, — не було їй кінця. Поклавши руки на поперек, похитуючись, ледве піднімаючи і волочачи пудові чоботи, Безсонов сам говорив із собою:

«Плентайся, плентайся, поки не переїдуть колесами… Писав віршики, спокушав дурненьких жінок… Взяли тебе й викинули, — плентайся на захід, поки не впадеш… Можеш протестувати, будь ласка. Протестуй, вий… Спробуй, спробуй, закричи якнайстрашніше, завий…»

Безсонов раптом обернувся. З шосе вниз сковзнула сіра тінь… Холодок пройшов по спині. Він усміхнувся і, голосно вимовляючи уривчасті, беззмістовні фрази, знову рушив серединою дороги… Потім обережно оглянувся, — так і є, кроків за п’ятдесят за ним тягся головатий, цибатий собака.

— Чортзна-що таке! — пробурмотів Безсонов. І пішов швидше і знову озирнувся через плече. Собак було п’ять штук, вони йшли позад нього низкою, опустивши морди, — сірі, вислозаді. Безсонов кинув на них камінцем: — Я вам!.. Геть звідси, погань…

Звірі мовчки шарахнули вниз, на болото. Безсонов набрав каміння і час від часу спинявся й кидав ним… Потім ішов далі, свистав, кричав: «Гей, гей…» Звірі вилізли з-під соші і знову тяглися за ним низкою.

Обабіч дороги почався низькорослий ялинник. І от, на повороті, Безсонов побачив поперед себе людську постать. Вона спинилася, придивилась і повільно відступила в тінь ялин.

— Чорт! — прошепотів Безсонов, і теж позадкував у тінь, і стояв довго, намагаючись перемогти удари серця. Спинились і звірі неподалік. Передній ліг, поклав морду на лапи. Чоловік попереду не рухався. Безсонов дуже виразно бачив білу, як пліва, довгу хмару, що насувалася на місяць. Потім пролунав звук, який голкою увігнався в мозок, — хруснули гілки під ногами, мабуть, того чоловіка. Безсонов швидко вийшов на середину дороги і пішов далі, люто стискаючи кулаки. Нарешті праворуч він побачив його, — це був високий солдат, сутулуватий, в накинутій шинелі, довге, безброве обличчя його було, як неживе, — сіре з напіввідкритим ротом. Безсонов крикнув:

— Ей ти, якого полку?

— З другої батареї.

— Іди сюди, проведи мене на батарею.

Солдат мовчав, не рухаючись, дивився на Безсонова каламутним поглядом, потім повернув обличчя ліворуч:

— Це що ж воно таке?

— Собаки, — відповів Безсонов нетерпляче.

— Е, ні, це не собаки.

— Ходім мерщій, проведи мене.

— Ні, я не піду, — сказав солдат тихо.

— Слухай, у мене пропасниця, будь ласка, доведи мене, я тобі грошей дам.

— Ні, я туди не піду, — сказав солдат голосніше, — я дезертир.

— Дурню, тебе ж піймають.

— Все може бути.

Безсонов скоса глянув через плече — звірі зникли, мабуть, зайшли в ялинник.

— А далеко до батареї?

Солдат не відповів. Безсонов обернувся, щоб іти, але солдат зараз же схопив його за руку коло ліктя, цупко, наче кліщами:

— Ні, ви туди не йдіть…

— Пусти руку.

— Не пущу! — Не відпускаючи руки, солдат дивився вбік, поверх ялинника. — Я третій день не їв… Недавно оце задрімав у канаві, чую — йдуть… Думаю, значить, частина йде. Лежу. Вони йдуть, сила-силенна, — йдуть у ногу по сошею. Що воно за мара? Я з канави дивлюсь — ідуть у саванах, — кінця-краю нема… Як туман…

— Що ти мені розказуєш? — закричав Безсонов диким голосом і рвонувся.

— Кажу правду, а ти вір, сволоч!..

Безсонов вирвав руку й побіг, наче на ватяних, не на своїх ногах. Слідом затупотів солдат чоботищами, важко дихаючи, схопив за плече. Безсонов упав, закрив шию і голову руками. Солдат, сопучи, навалився, просуваючи тверді пальці до горла, — стиснув його й завмер, застиг.

— Он ти хто, он ти хто виявився! — шепотів солдат крізь зуби. Коли по тілу лежачого пройшов довгий дрож, воно витягнулось, опустилось, наче розплюснулось у поросі, солдат пустив його, підвівся, підняв картуза і, не обертаючись на те, що було зроблено, пішов дорогою. Похитнувся, мотнув головою і сів, спустивши ноги в канаву.

— Що ж тепер, куди ж тепер? — промовив солдат про себе. — О смерть моя!.. Жеріть мене, сволочі…

XXVII

Іван Ілліч Телєгін намагався утекти з концентраційного табору, але його спіймали й перевели в фортецю, в одиночне ув’язнення. Тут він задумав другу втечу і протягом шести тижнів підпилював грати у вікні. В середині літа несподівано всю фортецю евакуювали, і Телєгін, як штрафний, потрапив у так звану «Гнилу яму». Це було страшне і гнітюче місце: в широкій улоговині на торфовому полі стояли чотири довгі бараки, обгороджені колючим дротом. Вдалині, під пагорками, де стриміли цегляні димарі, починалась вузькоколійка, іржаві рейки тягнулися через усе болото і кінчались недалеко від бараків, коло глибокої виїмки — місця торішніх робіт, на яких від тифу і дизентерії загинуло понад п’ять тисяч російських солдатів. По другий бік буро-жовтої рівнини височіли нерівними зубцями лілові Карпати. На північ від бараків, далеко по болоту, виднілась безліч соснових хрестів. В жаркі дні над рівниною здіймались випари, дзижчали оводи, сонце стояло червонувато-каламутне, розкладаючи це безнадійне місце.

Утримання тут було суворе й голодне. Половина ув’язнених хворіла на шлунок, на пропасницю, у багатьох були нариви, висип. Проте в таборі був збуджений настрій: Брусилов із сильними боями йшов уперед, французи били німців у Шампані і під Верденом, турки залишали Малу Азію. Кінець війни, здавалося, тепер уже по-справжньому недалекий.

Але минуло літо, почались доїці. Брусилов не взяв ні Кракова, ні Львова, вщухли криваві. бої на французькому фронті. Союз і Згода зализували рани. Ясно, що кінець війни знову відкладався на наступну осінь.

Отоді в «Гнилій ямі» почався розпач. Сусід Телєгіна по нарах, Вискобойников, перестав раптом бритися й умиватися, цілі дні лежав на неприбраних нарах, не відповідаючи на запитання. Інколи підводився і, вишкірившись, з ненавистю шкрябав себе нігтями. На тілі його то з’являлись, то зникали рожеві лишаї. Якось уночі він розбудив Івана Ілліча і глухим голосом промовив:

— Телєгін, ти жонатий?

— Ні.

— У мене дружина й дочка в Твері. Ти їх навідай, чуєш!

— Перестань, спи.

— Я, брат, міцно засну.

Перед ранком, під час переклички, Вискобойников не відгукнувся. Його знайшли у відхідку — він висів на тонкому ремінному паску. Весь барак захвилювався. Ув’язнені товпились коло тіла, що лежало на підлозі. Ліхтар освітлював спотворене гидливою мукою обличчя і на грудях, під розірваною сорочкою, розчухані місця. Світло ліхтаря було брудне, обличчя живих, що нахилилися над трупом, — опухлі, жовті, скривлені. Один з них, підполковник Мельшин, обернувся в темряву барака й голосно сказав:

— Що ж, товариші, мовчати будемо?

По натовпу, по нарах пройшов глухий гомін. Вхідні двері бухнули, з’явився австрійський офіцер, комендант табору, натовп розступився, пропустив його до мертвого тіла, і зараз же залунали різкі голоси:

— Мовчати не будемо!

— Замучили людину!

— У них система!

— Я сам живцем гнию!

— Ми не каторжники.

— Мало вас били, окаянних…

Звівшись навшпиньки, комендант крикнув:

— Цить! Всі по місцях! Руські свині!

— Що?.. Що він сказав?..

— Ми руські свині?!

Зараз же до коменданта протовпився кремезний чоловік, зарослий плутаною бородою, штабс-капітан Жуков.

Піднісши короткого пальця до самого обличчя австрійського офіцера, він закричав ридаючим голосом:

— А дулю мою бачив, сучий ти сину, оце ти бачив? — І, захитавши патлатою головою, схопив коменданта за плечі, люто затряс його, звалив і навалився на нього.

Вони борюкались, а офіцери, тісно стовпившись над ними, мовчали. Але ось залунали, хлопаючи по дошках, кроки солдатів, що бігли сюди, і комендант закричав: «Рятуйте!» Тоді Телєгін розштовхав товаришів і кажучи: «Збожеволіли, він же його задушить!» — обхопив Жукова за плечі і відтягнув від австрійця. «Ви негідник!» — крикнув він комендантові по-німецьки. Жуков важко дихав. «Пусти, я йому покажу — свині», — промовив він тихо. Але комендант уже підвівся, насунув зім’яте кепі, швидко й пильно, наче запам’ятовуючи, глянув в обличчя Жукову, Телєгіну, Мельшину і ще двом, трьом, що стояли біля них, і, твердо дзенькаючи шпорами, пішов геть з барака. Двері зараз же замкнули, біля входу поставили вартових.

Того ранку не було ні переклички, ні барабана, ні жолудевої кави. Десь опівдні в барак увійшли солдати з носилками і винесли тіло Вискобойникова. Двері знову замкнули. Ув’язнені розбрелись по нарах, багато з них лягли. В бараку стало зовсім тихо, — справа була ясна: бунт, замах і — військовий суд.

Іван Ілліч почав цей день, як звичайно, не порушуючи жодного з приписаних ним самим правил, яких він пильно додержував уже понад рік: о шостій годині ранку накачав у відро коричневої води, облився, розтерся, проробив сто один гімнастичний рух, стежачи за тим, щоб хрустіли мускули, одягся, побрився і, тому що кави сьогодні не було, натщесерце сів за німецьку граматику.

Найтруднішим і найбільш руйнуючим у полоні було фізичне стримання. На цьому багато полонених схибнулося: один раптом починав пудритись, підмазувати очі й брови, перешіптувався цілі дні з таким самим напудреним молодцем, другий цурався товаришів, валявся, загорнувшись в головою в ганчір’я, немитий, неприбраний, дехто починав погано лаятись, чіплятися до всіх з мерзенними оповіданнями і нарешті утинав що-небудь таке непристойне, що його забирали в лазарет.

Від усього цього був один порятунок — суворість. За час полону Телєгін став мовчазний, тіло його, вкрите бронею мускулів, підсохло, стало різким в рухах, в очах з’явився холодний, упертий блиск, — в хвилину гніву або рішучості вони були страшні.

Сьогодні Телєгін ретельніше, ніж звичайно, повторив виписані звечора німецькі слова і розгорнув пошарпаний томик Шпільгагена. На нари до нього підсів Жуков. Іван Ілліч, не обертаючись, продовжував читати півголосом. Зітхнувши, Жуков промовив:

— Я на суді, Іване Іллічу, хочу сказати, що я божевільний.

Телєгін швидко глянув на нього. Рожеве добродушне обличчя Жукова з широким носом, кучерявою бородою, з м’якими, теплими губами, видними крізь зарості сплутаних вусів, було опущене, винувате; світлі вії часто кліпали.

— Надало мені з дулею проклятою соватись, — сам тепер не збагну, що я довести хотів. Іване Іллічу, я розумію, — винен, звичайно… Вискочив, підвів товаришів… Я так вирішив — удам із себе божевільного… Ви схвалюєте?

— Слухайте, Жуков, — відповів Іван Ілліч, закладаючи пальцем книжку, — кількох чоловік з нас в усякому разі розстріляють… Ви це знаєте?

— Так, розумію.

— Чи не простіше буде не клеїти дурня на суді… Як ви гадаєте?..

— Та воно так, звісно.

— Ніхто з товаришів вас не винуватить. Тільки ціна за приємність набити австріякові морду надто висока.

— Іване Іллічу, а мені самому хіба легко — підвести товаришів під суд! — Жуков закивав патлатою головою. — Хоч би вони, сволочі, мене одного запроторили.

Він довго ще говорив щось подібне, але Телєгін уже не слухав його — читав далі Шпільгагена. Потім устав і, потягнувшись, хруснув мускулами. В цей час з грюкотом відчинились надвірні двері, і ввійшло чотири солдати з примкнутими штиками, стали по обидва боки дверей, брязнули затворами гвинтівок, увійшов фельдфебель, похмурий чоловік з пов’язкою на оці, оглянув барак і глухим, лютим голосом крикнув:

— Штабс-капітан Жуков, підполковник Мельшин, підпоручик Іванов, підпоручик Убейко, прапорщик Телєгін…

Названі підійшли. Фельдфебель уважно оглянув кожного, солдати обступили їх і повели з барака через двір до дощаного будиночка — комендантської. Тут стояв військовий автомобіль, що недавно прибув. Колючі рогатки, що закривали проїзд через дріт на дорогу, були розведені. Коло смугастої будки непорушно стояв вартовий. В автомобілі, відкинувшись на сидінні коло руля, сидів шофер, хлопчина з припухлими очима. Телєгін торкнув ліктем Мельшина, що йшов поруч з ним:

— Керувати машиною вмієте?

— Умію, а що?

— Мовчіть. їх ввели в комендантську. За сосновим столом, прикритим рожевим промокальним папером, сиділо троє недавно прибулих австрійських обер-офіцерів. Один, синювато вибритий, з багровими плямами на товстих щоках, курив сигару. Телєгін помітив, що він не глянув на них, коли вони увійшли, — руки його лежали на столі, пальці засунуті в пальці, товсті й зарослі волоссям, око прищулене від сигарного диму, комір врізався в шию. «Цей уже вирішив», — подумав Телєгін.

Другий, голова суду, був худий старик, з довгим сумним обличчям в рідких і чисто промитих зморшках, з пухнасто-білими вусами. Брова його була піднята моноклем. Він уважно оглянув обвинувачених, перевів велике крізь скло сіре око на Телєгіна, — око було ясне, розумне й лагідне, — вуса у нього здригнулися.

«Зовсім погано», — подумав Іван Ілліч і глянув на третього суддю, перед яким лежали черепахові окуляри і чвертка дрібно списаного паперу. Це був присадкуватий, землисто-жовтий чоловік з цупким волоссям йоржиком, з великими, як вареники, вухами. З усього було видно, що це служака з невдах.

Коли підсудні вишикувались перед. столом, він неквапно надів круглі окуляри, розгладив списаний аркуш сухенькою долонею і несподівано, широко розкривши жовті вставні зуби, почав читати обвинувальний акт.

Обіч стола, насупивши брови, стиснувши рота, сидів потерпілий комендант. Телєгін напружував увагу, щоб вслухатись у слова обвинувачення, але мимоволі думка його гостро і квапливо працювала в іншому напрямі.

«… Коли тіло самогубця було внесене в барак, кілька росіян, скориставшись цим, щоб підбурити своїх товаришів до явної непокори владі, почали вигукувати лайливі й обурливі вислови, загрозливо вимахуючи кулаками. Так, у руках підполковника Мельшина опинився розкритий кишеньковий ніж…»

Через вікно Іван Ілліч бачив, як хлопець-шофер колупав пальцем у носі, потім повернувся боком на сидінні і насунув на обличчя величезний козирок кашкета. До автомобіля підійшли двоє низькорослих солдатів у накинутих на плечі голубих капотах, постояли, подивились: один, присівши, ткнув пальцем у шину. Потім обидва вони обернулись, — у двір в’їжджала кухня, з труби її мирно йшов димок. Кухня повернула до казарм, куди ліниво поплентались і солдати. Шофер не підвів голови, не обернувся, — значить, заснув. Телєгін, кусаючи від нетерплячки губи, знову став прислухатися до скрипучого голосу обвинувача:

«… Вищеназваний штабс-капітан Жуков, з явним наміром загрожуючи життю пана коменданта, спочатку показав йому п’ять складених пальців, причому п’ятий стирчав між вказівним і середнім; цей огидний жест, очевидно, мав намір зганьбити честь імператорського королівського мундира…»

При цих словах комендант підвівся і, взявшись червоними плямами, докладно почав пояснювати суддям малозрозумілу історію з пальцями штабс-капітана. Сам Жуков, погано розуміючи по-німецьки, з усієї сили дослухався, поривався вставити слово, з доброю, винуватою усмішкою озирався на товаришів і, не витримавши, промовив по-російськи, звертаючись до обвинувача:

— Пане полковнику, дозвольте доповісти, — я йому кажу: за що ви нас, за що?.. По-німецьки не знаю, як висловитись, значить, пальцями йому показую.

— Мовчіть, Жуков, — сказав Іван Ілліч крізь зуби.

Голова постукав олівцем. Обвинувач читав далі.

Описавши, яким чином і за яке саме місце Жуков схопив коменданта і, «зваливши його навзнак, натискав йому великими пальцями на горло з метою заподіяти смерть», полковник перейшов до найбільш делікатного місця обвинувачення: «… Росіяни підштовхували і криками підбурювали вбивцю, один з них, а саме прапорщик Йоганн Телєгін, почувши, що біжать солдати, кинувся до місця події, відіпхнув Жукова, і тільки одна секунда відділяла пана коменданта від смертельної розв’язки». В цьому місці обвинувач, спинившись, самовдоволено усміхнувся. «Але в цю мить з’явились чергові нижні чини, і прапорщик Телєгін встиг лише крикнути своїй жертві: «Негідник».

За цим ішов хитромудрий психологічний розгляд вчинку Телєгіна, котрий, «як відомо, двічі намагався втекти з полону…». Полковник безумовно обвинувачував Телєгіна, Жукова і Мельшина, який підбурював до вбивства, вимахуючи кишеньковим ножем. Щоб загострити силу обвинувачення, полковник навіть вигородив Іванова й Убейка, «які діяли в стані нестями».

По закінченні читання комендант підтвердив, що саме так усе й було. Допитали солдатів; вони посвідчили, що перші троє обвинувачених дійсно винні, про других двох — нічого не можуть знати. Голова, потерши худі руки, запропонував Іванова й Убейка від обвинувачення звільнити через недоведеність доказів. Багровий офіцер, що докурив до губів сигару, кивнув головою; обвинувач, трохи повагавшись, теж погодився. Тоді двоє з конвойних підняли гвинтівки. Телєгін сказав: «Прощайте, товариші». Іванов похилив голову, Убейко мовчки, з жахом, глянув на Івана Ілліча. їх вивели, і голова надав слово обвинуваченим.

— Чи вважаєте себе винним у тому, що підбурювали до бунту і вчинили замах на життя коменданта табору? — спитав він Телєгіна.

— Ні.

— Що ж саме ви бажаєте сказати з цього приводу?

— Обвинувачення від першого до останнього слова — чистісінька брехня.

Комендант, розлючений, схопився, вимагаючи пояснення, голова знаком спинив його.

— Більше ви нічого не маєте додати до вашої заяви?

— Ні.

Телєгін одійшов від стола і пильно подивився на Жукова. Той почервонів, засопів і на запитання повторив слово в слово все, що сказав Телєгін. Так само відповів і Мельшин. Голова вислухав відповіді, стомлено заплющив очі. Нарешті судді встали і вийшли в сусідню кімнату, де в дверях багровий офіцер, що йшов останнім, виплюнув докурену до губів сигару і, піднявши руки, солодко потягнувся.

— Розстріл, — я це зрозумів, як тільки ми ввійшли, — сказав Телєгін півголосом і звернувся до конвойного: — Дайте мені склянку води.

Солдат поквапливо підійшов до стола і, придержуючи гвинтівку, почав наливати з графина каламутну воду. Іван Ілліч швидко, в саме вухо, прошепотів Мельшину:

— Коли нас виведуть, постарайтесь завести мотор.

— Зрозумів.

Через хвилину з’явились судді і зайняли свої старі місця. Голова не поспішаючи зняв монокль і, близько тримаючи перед очима клаптик паперу, що злегка тремтів, т прочитав короткий вирок, за яким Телєгін, Жуков і Мельшин засуджувались до смертної кари через розстріл.

Коли були сказані ці слова, Іван Ілліч, хоч і був певний, що вирок буде саме такий, все ж відчув, як кров відлила від серця; Жуков похилив голову; Мельшин, дужий, широкий, з яструбиним носом, повільно облизав губи.

Голова потер стомлені очі, потім, прикривши їх долонею, промовив виразно, але тихо:

— Панові коменданту доручається виконати вирок негайно.

Судді встали. Комендант одну ще секунду сидів, витягнувшись, з блідим, аж зеленим обличчям. Він устав, обсмикнув чистенький мундир і перебільшено різким голосом скомандував двом солдатам, що залишилися, вивести засуджених. У вузьких дверях Телєгін загаявся і дав можливість Мельшину вийти першим. Мельшин, ніби знесилівши, схопив конвойного за руку і забурмотів, ледве повертаючи язиком:

— Ходім, ходім, будь ласка, недалеко, от ще трошечки… Живіт болить, далі не можу…

Солдат здивовано дивився на нього, опирався, злякано обертався, не розуміючи, що йому в цьому непередбаченому випадку робити. Але Мельшин уже дотяг його до передньої частини автомобіля і присів навпочіпки, кривлячись, примовляючи, хапаючись тремтячими пальцями то за гудзики свого одягу, то за ручку автомобіля. З обличчя конвойного було видно, що йому жалко й гидко.

— Живіт болить, ну, сідай, — пробурчав він сердито, — мерщій!

Але Мельшин раптом з шаленою силою закрутив ручку стартера. Солдат злякано нагнувся до нього, відтягаючи. Хлопець-шофер прокинувся, крикнув щось злим голосом, вискочив з автомобіля. Далі все сталося за кілька секунд. Телєгін, намагаючись бути ближче до другого конвойного, спостерігав спідлоба за рухами Мельшина. Зачахкав мотор, і в такт цим різким, дивовижним ударам лунко забилося серце.

— Жуков, держи гвинтівку! — крикнув Телєгін, обхоплюючи свого конвойного впоперек тулуба, підняв його на повітря, з силою кинув об землю і за кілька стрибків уже був коло автомобіля, де Мельшин боровся з солдатом, вириваючи гвинтівку. Іван Ілліч з розгону вдарив солдата кулаком по шиї — той ойкнув і сів. Мельшин кинувся до руля машини, натиснув важелі. Іван Ілліч виразно побачив Жукова, що ліз з гвинтівкою в автомобіль, хлопчину- шофера, що крався вздовж стіни і раптом шмигнув у двері комендантської, у вікні довге спотворене обличчя з моноклем, постать коменданта, що вискочив на ганок, револьвер, що стрибав у його руці… Постріл, постріл… «Мимо. Мимо. Мимо». Здавалось, що автомобіль вріс колесами в торф. Але завили шестерні, машина рвонула. Телєгін перевалився на шкіряне сидіння. В обличчя дужче повіяв вітер, швидко стала наближатися смугаста будка з вартовим, що взяв гвинтівку на приціл. Пах! Як буря, промчав повз нього автомобіль. Ззаду по всьому двору бігали солдати, припадали на коліна. Пах! Пах! Пах! — залунали ледве чутні постріли. Жуков, обернувшись, насварився кулаком. Але похмурий квадрат бараків ставав усе менший, нижчий, і табір зник за поворотом. Назустріч летіли, шалено мелькаючи мимо, стовпи, кущі, номери на каменях.

Мельшин обернувся, лоб його, око і щока були залиті кров’ю. Він крикнув до Телєгіна:

— Прямо?

— Прямо і через місток — праворуч, в гори.

XXVIII

Пустельні й сумні Карпати в осінній вітряний вечір. Тривожно і неспокійно було втікачам, коли покрученою, вимитою дощами до каменю білуватою дорогою вони виїхали на перевал. Три, чотири високі сосни хиталися над урвищем. Внизу курів туман, і в ньому, майже невидимий, глухо шумів ліс. Ще глибше, на дні прірви, бурчав і хлюпотів повноводий потік, гуркотів камінням.

За стовбурами сосон, далеко за лісистими, пустельними вершинами гір, серед свинцевих хмар, світилась довга щілина — заходило сонце. Вітер віяв вільно й сильно на цій висоті, ляпав шкірою автомобільного фартуха.

Втікачі сиділи мовчки. Телєгін розглядав карту, Мельшин, спершись ліктем на руль, дивився на захід сонця. Голова його була забинтована ганчіркою.

— Що ж нам з автомобілем робити? — спитав він неголосно. — Бензину нема.

— Машину так залишати не можна, боже борони, — відповів Телєгін.

— Зіпхнути її з кручі, от і все. — Мельшин, крекнувши, стрибнув на дорогу, потупав ногами, розминаючись, почав трясти Жукова за плече. — Гей, капітане, годі спати, приїхали!

Жуков, не розплющуючи очей, виліз на дорогу, спіткнувся і сів на камені. Іван Ілліч витягнув з автомобіля шкіряні плащі і ящик з харчами, приготовленими суддям на обід у «Гнилій ямі». Харчі розіклали по кишенях, наділи плащі і, взявшись за крила машини, покотили її до кручі.

— Послужила нам, голубко, — сказав Мельшин. — Ану, піддай!

Передні колеса звисли над прірвою. Попелясто-сіра довга машина, оббита шкірою, окована бронзою, слухняна, як жива істота, осіла, нахилилась і разом з камінням і щебенем звалилася вниз; на виступі скелі зачепилась, затріщала, перевернулась і, з дедалі більшим гуркотом уламків заліза та каміння, що летіло за нею, загула вниз, у потік. Відгукнулась луна і далеко покотилась по туманних міжгір’ях.

Втікачі звернули в ліс і пішли вздовж дороги. Говорили мало, пошепки. Було тепер зовсім темно. Над головами поважно шуміли сосни, і шум їх був подібний до шуму води, що падає десь удалині.

Час від часу Телєгін сходив униз на шосе подивитись на верстові стовпи. В одному місці, де мав бути військовий пост, зробили великий обхід, перелізли через кілька ярів, у темряві наражались на повалені дерева, на гірські струмки, — промокли й обдерлись. Ішли цілу ніч. Один раз перед ранком залунав шум автомобіля, — тоді вони лягли в канаву, автомобіль проїхав недалеко, було навіть чути голоси.

Вранці втікачі вибрали місце для відпочинку в глухій лісовій балці, коло струмка. Попоїли, випорожнили до половини пляшку з коньяком, і Жуков попросив побрити його знайденою в автомобілі іржавою бритвою. Коли були зняті борода й вуса, у нього несподівано виявилось дитяче підборіддя і припухлі великі губи. Телєгін і Мельшин довго реготали, показуючи на нього пальцями. Жуков був у захваті, щось мимрив і ляпав губами, — він просто був п’яний. Його прикрили листям і звеліли спати.

Після цього Телєгін і Мельшин, розіклавши на траві карту, зрисували кожен для себе маленький топографічний знімок. Завтра вирішено було розділитися: Мельшин з Жуковим підуть на Румунію, Телєгін зверне на Галичину. Велику карту закопали в землю. Нагребли листя, зарилися в нього і зараз же поснули.

Високо на краю шосе над балкою стояв чоловік, спершись на гвинтівку, — вартовий, що охороняв міст. Навколо, біля ніг його, в лісовій пустелі, було тихо, лише важкий тетерук пролітав через галявину, зачіплюючи крильми об ялини, та десь одноманітно падала вода. Вартовий постояв і відійшов, взявши напоготів гвинтівку.

Коли Іван Ілліч розплющив очі, була ніч; між чорним нерухомим гіллям світились ясні зірки. Він почав пригадувати вчорашній день, але відчуття душевного напруження на суді і під час втечі було таке болюче, що він одігнав від себе ці думки.

— Ви не спите, Іване Іллічу? — спитав тихий голос Мельшина.

— Ні, давно не сплю. Вставайте, будіть Жукова.

Через годину Іван Ілліч ішов сам-один вздовж дороги, що біліла в темряві.

XXIX

На десяту добу Телєгін досяг прифронтової смуги. Весь цей час він ішов тільки ночами, а як починало розвиднятись, звертав у ліс, коли ж довелося спуститися на рівнину, вибирав для нічлігу місце якнайдалі від житла. Живився сирими овочами, крадучи їх на городах.

Ніч була дощова й холодна. Іван Ілліч пробирався по соші між санітарними хурами, що йшли на захід, повними поранених, між возами з домашнім добром, юрбами жінок і стариків, що несли на руках дітей, клунки і посуд.

Назустріч, на схід, рухались військові обози і військові частини. Було дивно подумати, що минув чотирнадцятий і пятнадцятий і кінчається шістнадцятий рік, а по розбитих дорогах так само риплять обози, плентаються в покірному розпачі жителі зі спалених сіл. Але тепер величезні військові коні — ледве волочать ноги, солдати — обдерлись і стали дрібніші, юрби бездомних людей — мовчазні і байдужі. А там, на сході, звідки різкий вітер жене низькі хмари, і досі ще вбивають люди людей і не можуть знищити одні одних.

На грузькій низині, на мосту через збутнілу річку, ворушилося в темряві величезне стовпище людей і возів. Гуркотіли колеса, ляскали батоги, лунали вигуки команд, рухалась безліч ліхтарів, і світло їх падало на каламутну воду, що крутилася між палями.

Сковзаючи по схилу соші, Іван Ілліч добрався до мосту. По ньому проходив військовий обоз. Перш ніж розвидниться, нічого було й думати пробратися на той бік.

В’їжджаючи на міст, коні присідали в голоблях, чіплялися копитами за розмоклі дошки, ледве витягаючи вози. Скраю, коло в’їзду, стояв вершник у розмаяному вітром плащі, тримав ліхтар і кричав хрипко. До нього підійшов старик, скинув картузика, — щось, видно, просив. Вершник, замість відповіді, вдарив його в обличчя залізним ліхтарем, і старик упав під колеса.

Далекий кінець мосту потопав у темряві, але плями вогнів створювали враження, що там — тисячі втікачів. Обоз повільно йшов і йшов. Іван Ілліч стояв, притиснений до воза, — на ньому в напнутій ковдрі сиділа худа жінка з навислим на очі волоссям. Одною рукою вона обхопила клітку з птицею, в другій тримала віжки. Раптом обоз зупинився. Жінка з жахом обернулась. По той бік мосту наростав гомін голосів, швидше рухались ліхтарі. Щось трапилось. Дико, по-звіриному, завищав кінь. Чийсь протяжний голос крикнув по-польськи: «Рятуйтесь!» І зараз же залп з гвинтівок рвонув повітря. Шарахнули коні, затріщали вози, завили, заверещали жіночі, дитячі голоси.

Праворуч, здалека, мигнули рідкі іскорки, пролунали постріли на відповідь. Лван Ілліч виліз на колесо, придивляючись. Серце калатало, як молоток. Стріляли, здавалось, звідусюди, по всій річці. Жінка з кліткою полізла з воза, зачепилась спідницею і впала. «Ой! рятуйте!» — басом закричала вона. Клітка з птицею покотилась під укіс.

З криками і тріском обоз знову рушив через міст риссю. «Стій, стій!» — почулися зараз же несамовиті голоси. Іван Ілліч побачив, як великий віз нахилився до краю мосту, перекинувся через поручні і звалився в річку. Тоді він зіскочив з колеса, перестрибуючи через покинені клунки, догнав обоз і впав ниць на віз, що їхав останнім. Зараз же в голову йому вдарив солодкий запах печеного хліба. Іван Ілліч просунув руку під брезент, відламав від хлібини окраєць і, задихаючись від пожадливості, почав їсти.

У метушні, серед пострілів, обоз перейшов, нарешті, на той бік мосту. Іван Ілліч зіскочив з воза, пробрався поміж екіпажами втікачів на поле і пішов вздовж дороги. З уривчастих фраз, вловлених з темряви, він зрозумів, що стрільба була по ворожому, тобто російському, роз’їздові. Отже, лінія фронту десь верст за десять, не далі, від цих місць.

Кілька разів Іван Ілліч спинявся — перевести дух. Іти було трудно проти вітру й дощу. Ноги ломило в колінах, обличчя пашіло, очі почервоніли і припухли. Нарешті він сів на горбок канави й опустив голову в руки. За шию текли холодні краплі дощу, все тіло боліло.

В цей час до нього докотився круглий глухий звук, немовби десь далеко провалилась земля. Через хвилину виникло Друге таке саме зітхання ночі. Іван Ілліч підвів голову, прислухаючись. Він розрізняв між цими глибокими зітханнями глухе бурчання, — воно то затихало, то виростало в сердиті перекати. Звуки доносились не з того боку, куди Іван Ілліч ішов, а зліва, майже з боку протилежного.

Він пересів на другий бік канави: тепер ясно було видно низькі, розірвані хмари, що летіли в небі, брудному й залізному. Це був світанок. Це був схід. Там була Росія.

Іван Ілліч підвівся, затягнув паска і, роз’їжджаючись ногами по грязі, пішов у той бік через мокру стерню, канави і напівзавалені залишки торішніх окопів.

Коли зовсім розвиднілось, Телєгін знову побачив укінці поля шосейну дорогу, повну людей і екіпажів. Він спинився, озираючись. Осторонь, під величезним деревом, з якого наполовину облетіло листя, стояла біла капличка. Двері були зірвані, на круглому даху і на землі валялося в’яле листя.

Іван Ілліч вирішив тут переждати до смерку, зайшов у капличку і ліг на зелену від моху підлогу. Ніжний і нудний запах листя паморочив голову. Здалека доносились гуркотіння коліс і удари батогів. Цей шум здавався надзвичайно приємним і раптом провалився. На очі наче натиснули пальцями. В свинцевому тягарі сну потроху появилась жива цятка. Вона ніби силкувалась перетворитися на якийсь сон, але не могла. Втома була така велика, що Іван Ілліч щось мимрив і глибше поринав у сон. Але цятка тривожила. Сон ставав усе тоншим, і знову загуркотіли вдалині колеса. Іван Ілліч зітхнув і сів.

У двері було видно густі плоскі хмари; сонце, схилившись до заходу, простягнуло широкі промені під їх свинцево-мокрими днищами. Пляма неяскравого світла лягла на ветху стіну каплички, освітила схилене лице дерев’яної, злинялої від часу божої матері в золотому віночку; немовля, одягнене в ситцеве зотліле платтячко, лежало у неї на колінах, благословляюча рука її була відламана.

Іван Ілліч вийшов з каплиці. На порозі її, на кам’яній приступці, сиділа молода жінка з дитинкою на колінах. Вона була одягнена в білу, забризкану болотом свитку. Одна рука її підпирала щоку, друга лежала на строкатій ковдрочці немовляти. Вона повільно підвела голову, глянула на Івана Ілліча, — погляд був світлий і чудний, — виплакане обличчя здригнулось, немов усміхнулось, і тихим голосом вона сказала по-русинськи:

— Помер мій хлопчик.

І знову схилила обличчя на долоні. Телєгін нахилився до неї, погладив по голові, — вона поривчасто зітхнула.

— Ходім, я його понесу, — сказав він ласкаво.

Жінка хитнула головою.

— Куди я піду? Ідіть самі, пане добрий.

Іван Ілліч постояв ще хвилину, насунув картуза на очі і відійшов. У цей час з-за каплиці риссю виїхали двоє австрійських польових жандармів у мокрих і брудних капотах, вусаті й сизі. Проїжджаючи, вони оглянулись на Івана Ілліча, придержали коней, і той з них, що був попереду, гукнув хрипко:

— Підійди!

Іван Ілліч наблизився. Жандарм, нагнувшись із сідла, уважно обмацав його карими очима, почервонілими од вітру і безсоння, — раптом вони блиснули.

— Руський! — крикнув він, хапаючи Телєгіна за комір. Іван Ілліч не виривався, тільки усміхнувся криво.

Телєгіна замкнули в сараї. Була вже ніч. Виразно доносився гуркіт стрільби з гармат. Крізь щілини було видно тьмяно-червоне світло заграви. Іван Ілліч доїв залишки хліба, взятого вчора з воза, походив вздовж дощаних стін, оглядаючи — чи нема де-небудь пролазки, спіткнувся об тюк спресованого сіна, позіхнув і ліг. Але заснути йому не довелося — після півночі неподалік почали бухати гармати. Червонуваті спалахи проникали крізь щілини. Іван Ілліч трохи підвівся, прислухаючись. Проміжки між чергами зменшувались, дрижали стіни сарая, і раптом зовсім близько затріщали постріли з гвинтівок.

Ясно, що бій наближався. За стіною почулися стривожені голоси, запихкав автомобіль. Протупотіло безліч ніг. Чиєсь важке тіло вдарилось знадвору об стіну. І аж тоді Іван Ілліч почув, як у стіну наче б’ють горохом. Він зараз же ліг на землю.

Навіть тут, у сараї, тхнуло пороховим димом. Стріляли без перерви, очевидно — росіяни наступали страшенно швидко. Але ця буря жахливих звуків тривала недовго. Почулися тріскотливі удари — розриви ручних гранат, наче давили горіхи. Іван Ілліч схопився, забігав вздовж стіни. Невже відіб’ють? І нарешті залунало хрипко-пронизливе ревіння, вищання, тупіт. Одразу вщухли постріли, В довгу секунду тиші було чути тільки удари в м’яке, залізний брязкіт. Потім злякано закричали голоси: «Здаємось, рус, рус!..»

Віддерши в дверях тріску, Іван Ілліч побачив, як біжать постаті, — вони закривали голови руками. З правого боку на них налетіли величезні тіні вершників, врізались у юрбу, закрутились. Троє піших повернули до сарая. Слідом за ними рвонувся вершник, з башликом, що підлітав за спиною. Кінь, — величезний звір, — хропучи, важко звівся дибки. Вершник, як п’яний, вимахував шаблею, рот його був широко роззявлений. І коли кінь опустив перед, він із свистом ударив шаблею, і лезо, врізавшись, зламалось.

— Випустіть мене! — не своїм голосом закричав Телєгін, стукаючи в двері. Вершник спинив коня:

— Хто кричить?

— Полонений. Російський офіцер.

— Зараз. — Вершник відкинув ефес шаблі, нахилився і відсунув засув. Іван Ілліч вийшов, і той, хто випустив його, офіцер «дикої» дивізії, сказав насмішкувато:

— Оце так зустріч!

Іван Ілліч придивився:

— Не впізнаю.

— Та Сапожков, Сергій Сергійович. — І він зареготав різким сміхом. — Не сподівався?.. От, чорти б його взяли, от війна!

XXX

Останню годину до Москви поїзд з протяжним свистом ішов повз спорожнілі дачі; білий дим його плутався в осінньому листі, в прозоро-жовтому березняку, в пурпуровій осичині, звідки пахло грибами. Іноді до самої колії звисала багряна лапата гілка клена. Крізь поріділий чагарник видно було подекуди скляні кулі на клумбах, і в дачних будинках ~ забиті вікна, на доріжках, на східцях — опале листя.

Ось промайнув полустанок; два солдати з торбами байдуже дивились на вікна поїзда, і на лавці сиділа в картатому пальтечку сумна, забута баришня, видряпуючи кінцем зонтика візерунок на мокрих дошках платформи. Ось, за поворотом, з-за дерев, появився дерев’яний щит з намальованою пляшкою! «Незрівнянна горобинова Шустова». Ось скінчився ліс, і по один і другий бік його потяглися довгі ряди біло-зеленої капусти, коло шлагбаума — віз з соломою, і жінка в чоловічому кожушку держить за поводи норовисту конячину. А вдалині, під довгою хмарою, вже видно гострі верхи башт, і високо над містом — сяючий купол Христа-Спасителя.

Телєгін сидів біля вікна у вагоні, вдихаючи густий запах вересня, запах листя, прілих грибів, диму від соломи, що десь горіла, і запах землі, прибитої на світанку приморозком.

Він почував позад себе шлях двох тяжких років і кінець його — в цій чудовій довгій годині дожидання. Іван Ілліч знав: рівно о пів на третю він натисне головку дзвінка в цих єдиних дверях, — вони йому уявлялися світлодубовими, з двома шибками вгорі, — куди він приплентався б і мертвий.

Городи скінчились, і обіч колії замиготіли забризкані гряззю будиночки передмість, сяк-так бруковані вулиці з гуркочучими вантажними візниками, огорожі і за ними садки з старезними липами, що простягнули віти до середини провулків, різнокольорові вивіски, прохожі, які йдуть у своїх дрібничкових справах, не помічаючи гримотючого поїзда і його — Івана Ілліча — в вікні вагона; внизу, в глибину вулиці побіг, як іграшковий, трамвай; з-за будинку виплив купол церковці — колеса застукотіли по стрілках. Нарешті, нарешті — після двох довгих років — поплив вздовж вікон дощаний перон московського вокзалу. В вагони полізли чистенькі й байдужі старички в білих фартухах. Іван Ілліч далеко висунув голову, придивляючись, Дурниці, він же не сповіщав, що приїде.

Іван Ілліч вийшов на вокзальний під’їзд і не міг — засміявся: кроків за п’ятдесят на майдані стояв довгий ряд візників. Махаючи з козел рукавицями, вони кричали:

— Я подаю! Я подаю! Я подаю!

— Ваше здоров’я, от на вороній!

— От, на баскому, на дудках!

Коні, стримувані віжками, тупотіли, хропли, вищали. Крик стояв на всьому майдані. Здавалося, ще трохи і весь ряд візників налетить на вокзал.

Іван Ілліч виліз на дуже високу прольотку в вузьким сидінням; нахабний красивий лихач з ласкавою поблажливістю спитав у нього адресу і для шику, сидячи боком і тримаючи в лівій руці опущені віжки, пустив рисака, — дуті шини застрибали по булижнику.

— З війни, ваше здоров’я?

3 полону втік.

— Та невже? Ну, як у них? Кажуть — їсти нема чого. Ей, стережись, бабусю. Національний герой… Багато втікають звідти. Ломовий, стережись… От мугир!.. Івана Трифоновича не знаєте?

— Якого?

— З Розгуляя, сукном торгує!.. Вчора возив його, плаче. От історія!.. Нажився на поставках, грошей дівати нікуди, а жінка його взяла та з полячком позавчора і втекла. Наші візники всю Москву оповістили про пригоду. Йому ж, Іванові Трифоновичу, тепер хоч на вулицю не виходь… От тобі й накрав…

— Голубчику, швидше, будь ласка, — промовив Іван Ілліч, хоч баский високий жеребець, як вітер, летів по провулку, задираючи від поганої звички злу морду.

— Приїхали, ваше здоров’я. Другий під’їзд. Тпру, Вася!..

Іван Ілліч швидко, з трепетом, глянув на шість вікон білого особняка, де спокійно й чисто висіли мереживні штори, і зіскочив коло під’їзду. Двері були старі, різьблені, з лев’ячою головою, і дзвінок не електричний, а звичайний. Кілька секунд Іван Ілліч постояв, не маючи сили підняти руку до дзвінка, серце билося рідко й боляче. «Власне кажучи, нічого ще не відомо, — може, вдома нікого нема, може, і не приймуть», — подумав він і потягнув мідну ручку. В глибині дзенькнув дзвінок. «Звичайно, нікого вдома нема». І зараз же почулися швидкі жіночі кроки. Іван Ілліч розгублено оглянувся, — весела пика візника підморгувала. Потім брязнув ланцюжок, двері відчинились, і висунулось рябеньке обличчя покоївки.

— Тут проживає Дарія Дмитрівна Булавіна? — кашлянувши, промовив Телєгін.

— Вдома, вдома, будь ласка, — ласкаво, співучим голосом відповіла рябенька дівчина, — бариня й баришня вдома.

Іван Ілліч, як уві сні, пройшов через сіни-галерейку з скляною стіною, де стояли корзини і пахло шубами. Покоївка відчинила праворуч другі двері, оббиті чорною клейонкою, — в напівтемній маленькій прихожій висіли жіночі пальта, перед дзеркалом лежали рукавички, косинка з червоним хрестом і пухова хустка. Знайомий, ледве помітний запах незвичайних духів точився від усіх цих невинних речей.

Покоївка, не спитавши ймення гостя, пішла доповідати. Іван Ілліч торкнувся пальцями пухової хустки і раптом відчув, що зв’язку нема між цим чистим, чарівним життям і ним, що виліз із кривавої каші. «Баришня, до вас прийшли», — почув він в глибині кімнат голос покоївки. Іван Ілліч заплющив очі, — зараз розітнеться грім небесний, — і, затремтівши з ніг до голови, почув голос швидкий і ясний:

— До мене? Хто?

По кімнатах залунали кроки. Вони летіли з безодні двох років дожидання. В дверях прихожої з світла вікон з’явилась Даша. Легке волосся її золотилось. Вона здавалась вищою на зріст і тоншою. На ній була плетена кофточка і синя спідниця.

— Ви до мене?

Даша запнулась, її обличчя задрижало, брови злетіли вгору, рот розтулився, але зараз же тінь раптового переляку зійшла з лиця, і очі засвітились здивуванням і радістю.

— Це ви? — ледве чутно промовила вона, закинувши лікоть, рвучко обхопила шию Івана Ілліча і ніжно-тремтячими губами поцілувала його. Потім відхилилась:

— Іване Іллічу, ідіть сюди, — і Даша побігла в вітальню, сіла в крісло і, пригнувшись до колін, закрила обличчя руками. — Ну, дурна я, дурна, звичайно… — прошепотіла вона, з усієї сили витираючи очі. Іван Ілліч стояв перед нею. Раптом Даша, вхопившись за ручки крісла, підвела голову: — Іване Іллічу, ви втекли?

— Втік.

— Господи, ну?

— Ну, от і… прямо сюди.

Він сів навпроти в крісло, з усієї сили притискаючи до себе кашкета.

— Як же це сталося? — запинаючись, спитала Даша.

— Та так — звичайно.

— Було небезпечно?

— Так… Тобто — не дуже.

Так вони сказали одне одному ще якісь слова. Потроху обох почала огортати соромливість; Даша опустила очі:

— Сюди, в Москву, давно приїхали?

— Тільки що з вокзалу.

— Я зараз скажу подати кави…

— Ні, не турбуйтесь… Я зараз у готель.

Тоді Даша ледве чутно спитала!

— Увечері приїдете?

Стуливши губи, Іван Ілліч кивнув. Йому нічим було дихати.

Він підвівся.

— Значить, я поїду. Увечері приїду.

Даша простягнула йому руку. Він узяв її ніжну й сильну руку, і від цього дотику стало гаряче, кров хлинула в обличчя. Він стиснув її пальці і пішов у прихожу, але в дверях оглянувся. Даша стояла спиною до світла і дивилася спідлоба.

— Годині о сьомій можна прийти, Даріє Дмитрівно?

Вона кивнула. Іван Ілліч вискочив на ганок і сказав візникові:

— В готель, в хороший, в найкращий!

Сидячи відкинувшись у прольотці, засунувши руки в рукава шинелі, він широко усміхнувся. Якісь голубуваті тіні — людей, дерев, екіпажів — летіли перед очима. Свіжий вітрець, що пахнув російським містом, холодив обличчя. Іван Ілліч підніс до носа долоню, що пашіла ще від Дашиного дотику, і засміявся: «Чари!»

В цей час Даша, провівши Івана Ілліча, стояла коло вікна у вітальні. В голові дзвеніло, ніякими силами не можна було зосередитись, зміркувати — що ж трапилось? Вона міцно зажмурилась і раптом ойкнула, побігла в спальню до сестри.

Катерина Дмитрівна сиділа коло вікна, шила й думала. Почувши Дашині кроки, вона спитала, не підводячи голови:

— Дашо, хто був у тебе?

Катя придивилась, обличчя її здригнулось.

— Він… Не розумієш, чи що… Він… Іван Ілліч.

Катя опустила шитво і повільно сплеснула в долоні.

— Катю, ти зрозумій, я навіть і не рада, мені тільки страшно, — промовила Даша глухим голосом.

XXXI

Коли настали сутінки, Даша почала здригатись від кожного шелесту, бігала в вітальню і прислухалась… Кілька разів розгортала якусь книжку — все на одній і тій самій сторінці: «Маруся любила шоколад, що його чоловік привозив їй від ЇСрафта…» В морозних сутінках навпроти в будинку, де жила актриса Чародєєва, спалахнули два вікна, — там покоївка в чепчику накривала на стіл; з’явилась худа, як кістяк, Чародєєва, в накинутій на плечі оксамитній шубці, сіла до столу і позіхнула, — мабуть, спала на канапі; налила собі супу і раптом задумалась, втупилась скляними очима в вазочку з зів’ялою трояндою. «Маруся любила шоколад», — крізь зуби повторила Даша. Раптом подзвонили. У Даші кров відхлинула від серця. Але це принесли вечірню газету. «Не прийде», — подумала Даша і пішла в їдальню, де світилась одна лампочка над білою скатеркою і цокав годинник. Було без п’яти сім. Даша сіла коло стола: «Отак з кожною секундою спливає життя…»

У парадному знову подзвонили. Задихнувшись, Даша схопилась і вибігла в прихожу… Прийшов сторож з лазарету, приніс пакет з паперами. Іван Ілліч не прийде, звичайно, і правильно зробить: ждала два роки, а діждалась — слова не знайшла сказати.

Даша витягнула хустинку і стала кусати її з ріжка. Почувала ж, знала, що саме так воно і трапиться. Два роки любила свого якогось, вигаданого, а прийшов живий чоловік… і вона розгубилася.

«Жахливо, жахливо», — думала Даша. Вона не помітила, як відхилилися двері і з’явилась рябенька Ліза.

— Баришня, до вас прийшли.

Даша глибоко зітхнула, легко, наче не торкаючись підлоги, пішла в їдальню. Катя побачила Дашу перша і усміхнулась до неї. Іван Ілліч схопився, кліпнув і випростався.

Одягнений він був у нову сукняну сорочку, з новеньким, через одно плече, спорядженням, чисто побритий і підстрижений. Тепер особливо було помітно, який він високий, підтягнутий і широкий у плечах. Звичайно, це була зовсім нова людина. Погляд світлих очей його твердий, по боках рівного, чистого рота — дві зморшки, дві рисочки… У Даші забилося серце, вона зрозуміла, що це — слід смерті, жаху і страждання. Його рука була сильна і холодна.

Даша взяла стілець І сіла поруч з Телєгіним. Він поклав руки на скатерку, стиснув їх і, поглядаючи на Дашу, швидко, мигцем, почав розповідати про полон і про втечу з полону. Даша, сидячи зовсім близько, дивилась йому в обличчя, рот її розтулився.

Розповідаючи, Іван Ілліч почував, як голос його звучить, ніби чужий, здалека, а сам він весь вражений і схвильований. І поруч, торкаючись його коліна платтям, сидить істота, про яку не розказати ніякими словами, — дівчина, незрозуміла зовсім, і пахне від неї чимось теплим, що паморочить голову.

Іван Ілліч розповідав цілий вечір. Даша перепитувала, перебивала його, часом сплескувала руками, оглядаючись на сестру:

— Катюшо, розумієш, — засудили до розстрілу!

Коли Телєгін описував боротьбу за автомобіль, якусь мить, що відділяла від смерті, машину, що рвонулася, і вітер, що шугнув в обличчя, — воля, життя! — Даша страшенно зблідла, схопила його за руку:

— Ми вас нікуди більше не пустимо!

Телєгін засміявся:

— Призовуть знову, нічого не вдієш. Я тільки надіюсь, що мене відчислять куди-небудь на воєнний завод.

Він обережно стиснув її руку. Даша стала дивитись йому в очі, вдивлялась уважно, на щоки її набіг легкий рум’янець, вона визволила руку:

— Чому ви не курите? Я вам принесу сірники.

Вона швидко вийшла і зараз же повернулась з коробкою сірників, спинилась перед Іваном Іллічем і почала чиркати сірники, тримаючи їх за самий кінчик, вони ламались, — ну й сірники наша Ліза купує! — нарешті сірник загорівся. Даша обережно піднесла до цигарки Івана Ілліча вогник, що освітлив її підборіддя. Телєгін закурив, мружачись. Він не знав, що можна зазнати такого щастя, закурюючи цигарку.

Катя весь цей час мовчки стежила за Дашею і Телєгіним. Вона була рада, дуже рада за Дашу, і все ж їй було дуже сумно. З пам’яті не виходив не забутий, як вона сподівалась, зовсім не забутий Вадим Петрович Рощин: він так само сидів з ними за столом, і так само одного разу вона принесла йому сірники і сама запалила, не зламавши жодного.

Опівночі Телєгін пішов. Даша, обнявши, міцно поцілувала сестру і зачинилась у своїй кімнаті. Лежачи в постелі, закинувши руки за голову, вона думала, що от виринула, нарешті, з сумовитого лихого часу, навколо ще дико, й порожньо, і страшнувато, але все — синє, але це щастя.

XXXII

На п’ятий день після свого приїзду Іван Ілліч одержав з Петрограда казенний пакет з призначенням негайно з’явитися на Балтійський завод.

Радість з цього приводу, решта дня, проведена з Дашею в біганині по місту, поквапливе прощання на Миколаївському вокзалі, потім купе другого класу з сухим теплом і цокаючим опаленням, і несподівано знайдений у кишені пакетик, перев’язаний стрічкою, і в ньому двоє яблук, шоколад і пиріжки, — все це було як уві сні. Іван Ілліч розстебнув гудзики на комірі сукняної сорочки, витягнув ноги і, не маючи сили зігнати з обличчя дурнячу посмішку, дивився на сусіда навпроти — невідомого строгого дідка в окулярах.

— З Москви зволите їхати? — спитав дідок.

— Так, з Москви. — Боже, яке це було чудесне, любовне слово — Москва!.. Провулки, залляті осіннім сонцем, сухе листя під ногами, легка, тоненька Даша, що йшла по цьому листю, її розумний, ясний голос, — слів він не пам’ятав ніяких, — і постійний запах теплих квітів, коли він нахилявся до неї або цілував її руку.

— Содом, содомське місто, — сказав дідок. — Три дні прожив у Москві… Надивився… — Він розставив ноги, взуті в чоботи й високі калоші, і плюнув. — На вулиці вийдеш: люди — туди-сюди, туди-сюди… Вночі — світло, гомін, вивіски, вертиться, крутиться… Народ плавом пливе… Безглуздя!!! Еге ж, це Москва… Звідси земля постала… А бачу я, що бісівська, безглузда біганина. Ви, молодий чоловіче, в боях бували, поранені?.. Це я зразу бачу… Скажіть мені, старому, — невже за цю суєту окаянну у нас там кров ллється? Де вітчизна? Де віра? Де цар? Вкажіть мені. Я по нитки оце в Петроград їду… Та хай би вони запалися, ці нитки!.. Тьху!.. З чим я в Тюмень повернусь, що привезу — нитки?.. Ні, я не нитки привезу, а приїду, скажу: люди, пропали ми всі, — ось що я привезу… Згадаєте моє слово, молодий чоловіче, — поплатимось, за все поплатимось… За це безглуздя відповідати доведеться… — Дідок, спираючись на коліна, встав і опустив шторку на вікні, за яким у темряві летіли паровозні іскри вогненними лініями. — Бога забули, і бог нас забув… Ось що я вам скажу… Буде розплата, ой, буде розплата жорстока…

— Що ж ви думаєте: німці нас, чи що, завоюють? — спитав Іван Ілліч.

— Хто їх знає. Кого господь пошле на кару — від того й муку приймемо… У мене, скажімо, в крамниці прикажчики почали бешкетувати… Потерплю, потерплю, та й одному — по потилиці, другого — стусаном, третього — за поріг… А Росія — не моя крамничка, он яке господарство. Господь милосердний, та коли люди до нього дорогу забули — треба дорогу розчистити чи, може, ні, га? Ось про що я кажу… Бог від людей одійшов… Страшніше за це бути нічого не може…

Дідок склав руки на животі, заплющив очі і, строго поблискуючи окулярами, погойдувався в кутку сірої койки. Іван Ілліч вийшов з купе і став у проході коло вікна, майже торкаючись шибки лицем.

Крізь щілину проникало свіже, гостре повітря. За вікном, у темряві, летіли, перехрещувались, припадали до землі вогненні лінії. Проносилась іноді сіра хмара диму. Постукували слухняно колеса вагонів. Ось завив протяжно паровоз, завертаючи, освітив вогнем з топки чорні конуси ялин, — вони виступили з темряви і зникли. Простукала стрілка, м’яко гойднувся вагон, мигнув зелений щиток ліхтаря, і знову вогненним дощем промчали вздовж вікна довгі лінії.

Дивлячись на них, Іван Ілліч з раптовою потрясаючою радістю відчув на всю силу все, що сталося з ним за ці п’ять днів. Якби він міг розказати кому-небудь це своє почуття, — його б вважали божевільним. Але для нього не було в цьому нічого ні дивного, ні безумного: все надзвичайно ясно.

Він відчував: у нічній темряві живуть, мучаться, вмирають мільйони мільйонів людей. Але вони живі лише умовно, і все, що відбувається на землі, — умовне, майже уявне. Настільки майже уявне, що, коли б він, Іван Ілліч, зробив ще одне зусилля, все змінилося б, стало б іншим. І от серед цього уявного існує жива серцевина: це його, Івана Ілліча, постать, що нахилилася до вікна. Це — улюблена істота. Вона вийшла з світу тіней і в огненному дощі мчить над темним світом.

Це незвичайне почуття любові до себе тривало кілька секунд. Він зайшов у купе, виліз на верхню койку, подивився, роздягаючись, на свої великі руки і перший раз в житті подумав, що вони гарні. Він закинув їх за голову, заплющив очі і зараз же побачив Дашу. Вона схвильовано, закохано дивилась йому в очі. (Це було сьогодні, в їдальні. Даша загортала пиріжки. Іван Ілліч, обійшовши стіл, підійшов до неї і поцілував її в тепле плече, вона швидко обернулась, він спитав: «Дашо, ви будете моєю дружиною?» Вона тільки глянула).

Зараз, на койці, бачачи Дашине лице і не вдовольняючий цим видінням, Іван Ілліч, також перший раз у житті, відчув глибочезну радість, захват від того, що Даша любить його, — того, у кого великі й гарні руки.

Приїхавши в Петербург, Іван Ілліч того ж дня з’явився на Балтійський завод і був зарахований у майстерні на нічну зміну.

На заводі багато що змінилося за ці три роки: робітників збільшилось утроє, частина була молодих, частина — переведені з Уралу або з західних міст, частину взято з діючої армії. Робітники читали газети, лаяли війну, царя, царицю, Распутіна і генералів, були злі і всі певні, що після війни «вдарить революція».

Особливо злі були всі на те, що в міських пекарнях до хліба почали домішувати потеруху, і на те, що на базарах по кілька днів іноді не бувало м’яса, а як бувало — то смердюче; картоплю привозили мерзлу, цукор — з гряззю, і до того ж — продукти всі подорожчали, а крамарі, скоробагатьки і спекулянти, які нажилися на поставках, платили в цей час по п’ятдесят карбованців за коробку цукерок, по сотні за пляшку шампанського і слухати не хотіли, щоб замирятися з німцем.

Іван Ілліч одержав на влаштування особистих справ триденну відпустку і весь цей час бігав по місту, шукаючи квартиру. Він передивився десятки будинків, — йому ніщо не подобалось. Але в останній день він знайшов саме те, що уявлялось йому тоді в вагоні: п’ять невеликих кімнат з чисто вимитими вікнами на захід. Квартира ця, в кінці Кам’яноострівського, була дорогувата для Івана Ілліча, але він її зараз же найняв і написав про це Даші.

На четверту ніч він поїхав на завод. На чорному від вугільної грязі дворі світились на високих стовпах ліхтарі. Дим з труб вогкістю і вітром збивало до землі, жовтуватим і задушливим чадом було насичене повітря. Крізь напівкруглі величезні й запорошені вікна заводських корпусів було видно, як крутились незліченні шківи й паси трансмісій, рухались чавунні станини верстатів, свердлячи, стружачи, обточуючи сталь і бронзу. Крутились вертикальні диски штампувальних машин. Угорі бігали, злітали в темряву каретки підіймальних кранів. Рожевим і білим світлом палахкотіли горна. Потрясаючи землю ударами, ходила гігантська хрестовина парового молота. З низьких труб виривались у темряву сірого неба стовпи полум’я. Людські постаті рухались серед цього скреготу, гуркоту верстатів…

Іван Ілліч увійшов у майстерню, де працювали преси, формуючи шрапнельні стакани. Інженер Струков, давній знайомий, повів його по майстерні, пояснюючи деякі невідомі Телєгіну особливості роботи. Потім увійшов з ним у дощану конторку в кутку майстерні, де показав книги, відомості, передав ключі і, надягаючи пальто, сказав:

— Майстерня дає двадцять три проценти браку, цієї цифри ви і тримайтесь.

У його словах і в тому, як він здавав майстерню, Іван Ілліч відчув байдужість до справи, а Струков, яким він його знав раніш, був чудовий інженер і гаряча людина. Від цього йому стало прикро, він спитав:

— Знизити процент браку, ви гадаєте, неможливо?

Струков, позіхаючи, похитав головою, насунув глибоко на нечесану голову кашкета і вернувся з Іваном Іллічем до верстатів:

— Плюньте, голубе. Хіба вам не однаково, — ну, на двадцять три проценти вб’ємо менше німців на фронті. До того ж нічого вдіяти не можна — верстати спрацювались, ну їх к чорту!

Він спинився коло преса. Старий коротконогий робітник у шкіряному фартусі поставив під штамп розпечену болванку, рама опустилась, стрижень штампа увігнався, як у масло, в рожеву сталь, майнуло полум’я, рама піднялась, і на долівку упав шрапнельний стакан. І зараз же старичок підніс нову болванку. Другий, молодий високий робітник з чорними вусиками, порався біля горна. Струков, звертаючись до старого, сказав:

— Що, Рубльов, стаканчики, бач, з брачком?

Старий усміхнувся, хитнув убік ріденькою борідкою і хитро, щілинками очей, скоса глянув на Телєгіна.

— Це правда, що з брачком. Бачите, як вона працює? — Він поклав руку на зелений від жиру стовпчик, по якому сковзала рама преса. — Вона дрижати починає. Це чортовиння викинути б давно пора.

Молодий робітник біля горна, син Івана Рубльова, Васька, засміявся:

— Багато б треба звідси повикидати. Заіржавіла машина.

— Ну, ти, Василю, не дуже, — сказав Струков весело.

— Ото ж бо, що не дуже. — Васька труснув кучерявою головою, і худе, трохи вилицювате обличчя його, з чорними вусиками і злими, пильними очима, вишкірилось злісно й самовпевнено.

— Найкращі робітники в майстерні, — відходячи, неголосно сказав Струков Івану Іллічу. — Прощавайте. Сьогодні їду в «Червоні бубонці». Ніколи там не бували? Чудовий шинок, і вино дають.

Телєгін з цікавістю почав придивлятись до батька й сина Рубльових. Його вразила тоді в розмові майже умовна мова слів, усмішок і поглядів, якими обмінявся з ними Струков, і те, як вони втрьох наче випробовували Телєгіна: наш він чи ворог? З особливої легкості, з якою в наступні дні Рубльови заходили з ним у розмову, він зрозумів, що він — «наш».

Це «наш» стосувалось, мабуть, навіть і не політичних поглядів Івана Ілліча, які були у нього непродуманими й невиразними, а скорше того почуття довір’я, що виникало в кожного у його присутності: він нічого особливого не говорив і не робив, але було ясно, що це чесна людина, добра людина, наскрізь ясна, своя.

У нічні чергування Іван Ілліч часто, підходячи до Рубльових, слухав, як батько й син починали сперечатись.

Васька Рубльов був начитаний і тільки й міг говорити, що про класову боротьбу та про диктатуру пролетаріату, причому висловлювався книжно і спритно. Іван Рубльов був старообрядець, хитрий, зовсім не богобоязливий старичок. Він говорив часом:

— У нас, в Пермських лісах, по скитах, у книгах усе написано: і ця сама війна, і яка од війни буде руїна, — вся земля наша розориться, і скільки залишиться народу, а народу залишиться дуже мало… І як вийде з лісів, з одного скиту, людина, і стане землею правити, і правитиме страшним божим словом.

— Містика, — говорив Васька'.

— Ах ти, шибеник, нечема, слів нахапався… Соціалістом себе називає!.. Який ти соціаліст — станичник! Я сам такий був. Йому аби тільки дорватися, — шапку на вухо, в очах усе перевертом, лізе, горлає: «Вставай на боротьбу…» З ким, за що? Пеньок осиковий.

— Бачите, як старичок висловлюється, — вказуючи на батька великим пальцем, говорив Васька, — анархіст найвредніший, в соціалізмі ні бе ні ме не розуміє, а мене в порядку заперечення щоразу лає.

—. Ні, — перебив Іван Рубльов, вихоплюючи з горна болванку, що бризкала іскрами, — ні, панове, — і, описавши нею півколо, вправно підставляв під стрижень преса, що опускався, — книжки ви читаєте, та не ті читаєте, які потрібно. А смиренності нема ні в кого, про це вони не думають… Не розуміють вони, що кожна людина повинна бути духом убога в наші часи.

— Плутанина у тебе в голові, батьку, а недавно оце хто кричав: я, каже, революціонер?

— Еге ж, кричав. Я, брат, коли що до чого — перший вила оці схоплю. Мені чого за царя держатися? Я мужик.

Я сохою за тридцять років, знаєш, скільки землі покопирсав? Звісно, я революціонер: мені ж порятунок душі дорогий чи ні?

Телєгін писав Даші щодня, вона відповідала йому рідше. Її листи були чудні, наче пришерхлі льодком, і Івана Ілліча проймало трохи холодом, коли він читав їх. Звичайно він сідав коло вікна і кілька разів прочитував аркуш Дашиного листа, написаний широкими рядками, що загинались донизу. Потім дивився на лілово-сірий ліс на островах, на хмарне небо, таке ж каламутне, як вода в каналі, — дивився і думав, що так саме й треба, щоб Дашині листи не були ніжними, як йому, нерозумному, хочеться.

«Любий друже мій, — писала вона, — ви найняли квартиру аж з п’ятьох кімнат. Подумайте — в які витрати ви вганяєте себе. Адже якщо навіть доведеться вам жити не самому, — то й це багато: п’ять кімнат! А прислуга, — треба тримати двох жінок, і це в наші часи. У нас, у Москві, осінь, холодно, дощі — просвітку нема… Будемо ждати весни…»

Як тоді, в день від’їзду Івана Ілліча, Даша відповіла тільки поглядом на запитання його — чи буде вона його дружиною, так і в листах вона ніколи прямо не згадувала ні про весілля, ні про майбутнє життя удвох. Треба було ждати весни.

Це дожидання весни і невиразної, розпачливої надії на якесь чудо було тепер у всіх. Життя спинялося, залягало на зиму — смоктати лапу. Наяву, здавалось, не було більше сил пережити це нове дожидання кривавої весни.

Одного разу Даша написала:

«… Я не хотіла ні говорити вам, ні писати про смерть Безсонова. Але вчора мені знову розказували подробиці про його жахливу загибель. Іване Іллічу, незадовго перед тим, як він мав їхати на фронт, я зустріла його на Тверському бульварі. Він був дуже жалюгідний, і мені здається, якби я його тоді не відштовхнула, він би не загинув. Але я відштовхнула його. Я не могла зробити інакше, і я б так само зробила, якби довелося повторити минуле».

Телєгін просидів півдня над відповіддю на цей лист… «Як можна думати, що я не перейму на себе всього, що з вами, — писав він дуже позільно, вдумуючись, щоб не покривити жодним словом. — Я часом перевіряю себе, — якби ви навіть покохали іншу людину, тобто якби трапилось найстрашніше зі мною… Я перейняв би на себе й це… Я б не примирився, ні: моє сонце потьмарилося б… Але хіба любов моя до вас в самій радості? Я знаю почуття, коли хочеться віддати життя, тому що надто глибоко любиш… Так, очевидно, почував Безсонов, коли виїжджав на фронт… І ви, Дашо, повинні почувати, що ви безмежно вільні… Я нічого не прошу у вас, навіть любові… Я це зрозумів за останній час…»

Через два дні Іван Ілліч повернувся на світанку з заводу, прийняв ванну і ліг у постіль, але його зараз же розбудили — подали телеграму:

«Все гаразд. Люблю страшенно. Твоя Даша».

Одної неділі інженер Струков заїхав за Іваном Іллічем і повіз його в «Червоні бубонці».

Шинок містився в підвалі. Склеписта стеля і стіни були розмальовані барвистими птахами, немовлятами з розпусними личками і багатозначними закрутками. Було гамірно й димно. На естраді сидів маленький лисий чоловік з нарум’яненими щоками й перебирав клавіші рояля. Кілька офіцерів пили міцний крюшон і пускали голосні зауваження про жінок, які входили. Кричали, сперечались присяжні повірені, причетні до мистецтва. Голосно реготала цариця підвалу, чорноволоса красуня з припухлими очима. Антошка Арнольдов, крутячи пасмо волосся, писав кореспонденцію з фронту. Коло стіни, на підвищенні, схиливши п’яну голову, дрімав родоначальник футуризму — ветеринарний лікар з перекривленим сухотним обличчям. Хазяїн підвалу, колишній актор, довговолосий, лагідний і завжди п’яний, з’являвся часом у бічних дверях, дивлячись божевільними очима на гостей, і зникав.

Струков, що захмелів від крюшону, говорив Івану Іллічу:

— Я чому люблю цей шинок? Такої гнилі ніде не знайдеш — просто втіха!.. Дивись — он у кутку сидить одна — худа, страшна, ворушитися навіть не може: істерія в останньому градусі, — має надзвичайний успіх.

Струков коротко зареготав, сьорбнув крюшону і, не витираючи м’яких, відтінених татарськими вусиками губів, продовжував називати Івану Іллічу імена гостей, вказувати пальцем на невиспані, хворобливі, напівбожевільні обличчя.

— Це все останні могікани… Залишки естетичних салонів. Га! Пліснява ж яка. Га! Вони тут закупорились — і вдають, ніби ніякої війни немає, все по-старому.

Телєгін слухав, дивився… Від задухи, тютюнового диму й вина все здавалось ніби уві сні, паморочилась голова… Він бачив, як кілька чоловік обернулось до вхідних дверей; розліпив жовті очі ветеринарний лікар; висунулось з-за стіни божевільне обличчя хазяїна; напівмертва жінка, що сиділа збоку коло Івана Ілліча, підвела сонні повіки, і раптом очі її ожили, з незрозумілою жвавістю вона випросталась, дивлячись туди, куди і всі… Несподівано стало тихо в підвалі, упала й задзвеніла склянка…

На вхідних дверях стояв середній на зріст літній чоловік, виставивши вперед плече, засунувши руки в кишені сукняної чумарки. Вузьке обличчя його з чорною висячою бородою весело усміхалось двома глибокими звичними зморшками, і поперед усього обличчя горіли сірим світлом уважні, розумні, пронизливі очі. Так тривало з хвилину. З темряви дверей до нього наблизилось друге обличчя, чиновника, з тривожною усмішкою, і прошепотіло щось на вухо. Чоловік нехотя зморщив великого носа:

— Знов ти з своїми дурощами… Ах, набрид! — Він ще веселіше оглянув гостей у підвалі, мотнув бородою і сказав голосно, протяжним голосом: — Ну, прощавайте, дружки веселі.

І зараз же зник. Грюкнули двері. Весь підвал загув. Струков вп’явся нігтями в руку Івана Ілліча.

— Бачив? Бачив? — промовив він задихаючись. — Це Распутін,

XXXIII

О четвертій годині ранку Іван Ілліч ішов пішки з заводу. Була морозна груднева ніч. Візника не траплялось, тепер їх трудно було діставати навіть у центрі міста в таку годину. Телєгін швидко йшов посеред безлюдної вулиці, дихаючи парою у піднятий комір.

У світлі рідких ліхтарів усе повітря було пронизане падаючими морозними голками. Гучно хрускотів сніг під ногами. Попереду, на жовтому і плоскому фасаді будинку, мерехтіли червонуваті відблиски. Звернувши за ріг, Телєгін побачив полум’я вогнища в гратчастій жаровні і круг неї закутані, у хмарах пари, обмерзлі постаті. Далі на тротуарі стояли, виструнчившись у лінію, непорушно чоловік сто — жінки, старики й підлітки: черга біля продовольчої крамниці. Збоку притупував валянками, ляпав рукавицями нічний сторож.

Іван Ілліч ішов вздовж черги, дивлячись на прихилені до стіни, закутані в хустки, в ковдри, скорчені постаті.

— Вчора на Виборзькій три крамниці рознесли вщент, — сказав один голос.

— Тільки й залишається.

— Я вчора хотіла взяти гасу півфунта, — ні, кажуть, гасу більше зовсім не буде, а Дементьєвих куховарка зразу ж після цього приходить і при мені п’ять фунтів узяла за вільну ціну.

— Почому?

— По два з половиною за фунт, дівчино.

— Цебто за гас?

— Так воно не минеться цьому крамареві, пригадаємо, настане час.

— Сестра моя розказувала: на Охті теж отак крамаря за такі діла взяли та в діжку з розсолом головою засунули, — утопився він, любоньки, а так же просився пустити.

— Мало мучили, їх гірше треба мучити.

— А поки що — нам мерзнути.

— А він у цей час чаєм наливається.

— Хто це чаєм наливається? — спитав хрипкий голос.

— Та всі вони чаєм наливаються. Моя генеральша встане о дванадцятій годині і до самої ночі жере, — як її, ідола, не розірве.

— А ти мерзни, сухоти наживай.

— Це ви цілком правильно говорите, я вже кашляю.

— А моя баришня, любоньки мої, — кокотка. Я повернуся з ринку, а у неї — повна їдальня гостей, і всі вони п’яні. Зараз давай їм яєчню, хліба чорного, горілки, — словом, що простіше.

— Англійські гроші пропивають, — промовив чийсь голос упевнено.

— Що ви, справді, кажете?

— Все продано, — правду вам кажу, — вірте: ви тут стоїте, нічого не знаєте, а вас усіх продали на п’ятдесят років наперед. І армія вся продана.

— Господи!

Знову чийсь застуджений голос спитав:

— Пане сторож, агов, пане сторож!

— Що трапилось?

— Сіль видавати будуть сьогодні?

— Мабуть, що солі видавати не будуть.

— Ох, прокляті!

— П’ятий день солі нема.

— Кров народну п’ють, сволочі.

— Годі вам, жінки, галасувати — горло застудите, — і сказав сторож густим басом.

Телєгін поминув чергу. Затих злий гомін голосів, і знову рівні вулиці були безлюдні, тонули в морозній імлі.

Іван Ілліч дійшов до набережної, звернув на міст і, коли вітер рвонув поли його пальта, згадав, що треба б знайти все-таки візника, але зараз же забув про це. Далеко на тім березі, ледве помітні, мерехтіли цяточки ліхтарів. Лінія тьмяних вогників пішого переходу тягнулась навскоси через лід. По всій темній широкій пустелі Неви летів холодний вітер, дзвенів снігом, жалібно посвистував у трамвайних проводах, у прорізі чавунних поручнів мосту.

Іван Ілліч спинявся, дивився в цю похмуру темряву і знову йшов, думаючи; як часто він думав тепер все про одне й те саме: про Дашу, про себе, про ту хвилину в вагоні, коли він, як вогнем, був охоплений щастям.

Кругом усе було неясне, невиразне, суперечне, вороже цьому щастю. Щоразу доводилось робити зусилля, щоб спокійно сказати: я живий, щасливий, моє життя буде світле і прекрасне. Тоді, коло вікна серед іскор, що летіли повз вагон, сказати це було легко, — зараз потрібне було величезне зусилля, щоб відділити себе від тих напівзастиглих постатей у чергах, від грудневого вітру, що виє смертною тугою, від загального занепаду, нависаючої загибелі.

Іван Ілліч був певний одного: любов його до Даші, Дашина чарівність і радісне відчуття самого себе, коли він стояв тоді коло вагонного вікна, любимий Данією, — в цьому було добро. Затишний, старий, може надто тісний, але чудовий храм життя здригнувся і затріщав від ударів війни, захиталися колони, на всю широчінь тріснув купол, посипалось старе каміння, і от, серед летючого пороху і гуркоту храму, що валився, двоє людей, Іван Ілліч і Даша, в радісній нестямі любові, наперекір усьому, захотіли бути щасливими. Чи правильно це?

Вдивляючись у похмуру темряву ночі, в мерехтливі вогники, слухаючи, як надривною нудьгою посвистує вітер, Іван Ілліч думав: «Навіщо приховувати від себе: найвище — це бажання щастя. Я хочу наперекір усьому, — нехай. Можу я знищити черги, нагодувати голодних, спинити війну? Ні, Але якщо не можу, то чи повинен я також зникнути в цьому мороці, відмовитись від іцастя? Ні, не повинен. Але чи можу я, чи буду щасливий?..»

Іван Ілліч перейшов міст і, вже зовсім не помічаючи дороги, йшов набережною. Тут яскраво горіли високі електричні ліхтарі, розгойдуючись на вітрі. По оголених торцях летів з сухим шарудінням сніговий пил. Вікна Зимового палацу були темні й порожні. Біля смугастої будки в наметеній кучугурі снігу стояв велетень вартовий у кожусі і з гвинтівкою, притисненою до грудей.

На ходу раптом Іван Ілліч спинився, подивився на вікна й пішов ще швидше, спочатку проти сильного вітру, а потім підштовхуваний вітром. Йому здавалось, що він міг сказати зараз всім, всім, всім людям ясну, просту істину, і всі повірили б у неї. Він би сказав: «Ви бачите, — так жити далі не можна: на ненависті побудовані держави, ненавистю проведені кордони, кожен з вас — клубок ненависті — фортеця з наведеними в усі боки гарматами. Жити — тісно і страшно. Весь світ задихнувся від ненависті — люди нищать одне одного, течуть ріки крові. Вам цього мало? Ви ще не прозріли? Вам треба, щоб і тут, у кожному будинку, людина знищувала людину? Опам’ятайтесь, киньте зброю, поламайте кордони, відчиніть двері й вікна життя… Багато землі для хліба, лук для худоби, гірських схилів для виноградників… Надра землі невичерпні — всім вистачить місця… Хіба не бачите, що ви всі ще в темряві минулих віків…»

Візника і в цій частині міста не було. Іван Ілліч знову перейшов Неву і заглибився в криві вулички Петербурзької сторони. Думаючи, розмовляючи вголос, він, нарешті, заблудив і брів навмання темнуватими й безлюдними вулицями, поки не вийшов на набережну якогось каналу… «Ну і прогулянка!» — Іван Ілліч, переводячи дух, спинився, засміявся і глянув на годинник. Було рівно п’ять годин. З-за близького рогу, риплячи снігом, виринув великий відкритий автомобіль з погашеними ліхтарями. За рулем сидів офіцер у розстебнутій шинелі: вузьке брите обличчя його було бліде, і очі, як у дуже п’яного, — нерухомі. Позад нього другий офіцер у збитому на потилицю кашкеті, — обличчя його не було видно, — обома руками придержував щось довге, загорнене в рогожу. Третій в автомобілі був цивільний, із зведеним коміром пальта і в високій котиковій шапці. Він підвівся і схопив за плече того, що сидів за рулем. Автомобіль спинився недалеко від містка. Іван Ілліч бачив, як усі троє зіскочили на сніг, витягли згорток, проволокли його кілька кроків по снігу, потім насилу підняли, донесли до середини мосту, перехилили через поручні і скинули під міст. Офіцери зараз же вернулися до машини, а цивільний деякий час, перегнувшись, дивився вниз, потім, відкочуючи коміра, бігцем догнав товаришів. Автомобіль рвонувся повним ходом і зник.

— Тьху ти, яка гидота, — пробурмотів Іван Ілліч, що стояв усі ці хвилини, затамувавши подих. Він пішов до містка, але скільки не придивлявся з нього, — в чорній великій ополонці під мостом нічого не було видно, тільки булькотіла смердюча й тепла вода із стічної труби.

— Тьху ти, яка гидота, — пробурмотів знову Іван Ілліч і, кривлячись, пішов тротуаром вздовж каналу. На розі він знайшов нарешті візника, промерзлого старезного дідка на губатому коні, і, коли, сівши в санки і застебнувши мерзлу запону, заплющив очі, все тіло його загуло від втоми. «Я люблю, оце істинно, — подумав він, — що б я не робив, якщо це від любові, — це добре».

XXXIV

Згорток у рогожі, скинений трьома людьми з мосту в ополонку, був тілом убитого Распутіна. Щоб умертвити цього неймовірно живучого й дужого мужика, довелося напоїти його вином, до якого був підмішаний ціаністий калій, потім вистрілити йому в груди, в спину і в потилицю і, нарешті, розміжчити голову кастетом. І все-таки, коли його тіло було знайдене і витягнене з ополонки, лікар встановив, що Распутін перестав дихати аж під льодом.

Це вбивство було ніби дозволом для всього того, що почалося через два місяці. Распутін не раз говорив, що після його смерті завалиться трон і загине династія Романових. Очевидно, в цій дикій і шаленій людині було те невиразне передчуття лиха, яке буває у собак перед смертю в домі, і він насилу помер — останній захисник трону, мужик, конокрад, несамовитий бузувір.

Після його смерті в палаці запав зловісний смуток, а по всій землі радіння; люди поздоровляли одне одного. Микола Іванович писав Каті з Мінська: «Тієї ночі, коли була одержана звістка, офіцери штабу головнокомандуючого зажадали, щоб у гуртожиток було принесено вісім дюжин шампанського. Солдати по всьому фронту кричать «ура»…»

Через кілька днів у Росії забули про це вбивство, але не забули в палаці: там вірили в пророкування і з похмурим розпачем готувалися до революції. Таємно Петроград був поділений на сектори, від великого князя Сергія Михайловича зажадали кулеметів, коли ж він відмовився їх дати, то їх виписали з Архангельська чотириста двадцять штук і розмістили на горищах, на перехрестях вулиць. Було посилено тиск на пресу, газети виходили з білими шпальтами. Імператриця писала чоловікові розпачливі листи, стараючись пробудити в ньому волю і твердість духу. Але цар, як зачарований, сидів у Могильові серед вірних, — у цьому він аж ніяк не сумнівався, — десяти мільйонів штиків. Жіночі бунти і зойки у петроградських чергах здавались йому менш страшними, ніж армії трьох імперій, що давили на російський фронт. В той же час, таємно від царя, в Могильові начальник штабу верховного головнокомандуючого, генерал Алексєєв, готував план арешту цариці і знищення німецької партії.

У січні, щоб запобігти весняній кампанії, був підписаний наступ на північному фронті. Бій почався під Ригою, в холодну ніч. Разом з відкриттям артилерійського вогню — зірвалася снігова хуртовина. Солдати йшли в глибокому снігу, серед завивання хуртовини і полум’я снарядів, що рвалися ураганом. Десятки аеропланів, що вилетіли в бій на підмогу наступаючим частинам, вітром прибивало до землі, і вони в імлі снігової бурі косили з кулеметів ворогів і своїх. Востаннє Росія намагалась розірвати залізне кільце, що здавило її, востаннє російські мужики, одягнені в білі савани, гнані полярною заметіллю, билися за імперію, що охопила шосту частину світу, за самодержавство, котре колись збудувало землю і було грізним для світу, а тепер стало лише пережитком, який надто довго затягнувся, історичним безглуздям, смертельною хворобою всієї країни.

Десять днів тривав запеклий бій, тисячі людей полягли під заметами. Наступ був спинений і завмер. Фронт знову застиг у снігах.

XXXV

Іван Ілліч збирався на різдво поїхати в Москву, але замість цього дістав заводську командировку в Швецію і повернувся звідти аж у лютому; зразу ж він виклопотав триденну відпустку і телеграфував Даші, що виїжджає двадцять шостого.

Перед від’їздом довелося цілий тиждень чергувати в майстернях. Івана Ілліча вразила зміна, що сталася за його відсутність: заводське начальство стало, як ніколи, ввічливим і дбайливим, робітники ж такі були всі злі, що от-от, здавалось, вдарить хто-небудь об землю ключем і крикне: «Кидай роботу, виходь на вулицю…»

Особливо хвилювали їх у ці дні звіти Державної думи, де йшли дебати у продовольчому питанні. З цих звітів було ясно видно, що уряд, ледве зберігаючи спокій і гідність, з останніх сил відбивається від нападу, і що царські міністри розмовляють уже не як чудо-богатирі, а людською мовою, і що промови міністрів і те, що говорить Дума, — неправда, а справжня правда на язиці у всіх: зловісні й темні чутки про загальну, і то найближчим часом, загибель фронту й тилу від голоду і розрухи.

Під час останнього чергування Іван Ілліч помітив особливу тривогу в робітників. Вони щохвилини залишали верстати й радились — видно, ждали якихось звісток. Коли він спитав у Василя Рубльова, про що радяться робітники, Васька раптом зі злістю накинув на плече ватяного піджака і вийшов з майстерні, грюкнувши дверима.

— Страшенно, сволоч, злий став Василь, — сказав Іван Рубльов, — револьвер десь роздобув, з собою носить.

Але Василь незабаром з’явився знову, і в глибині майстерні його обступили робітники, що збіглися від усіх верстатів.

— «Командуючого військами Петербурзького військового округу генерал-лейтенанта Хабалова оголошення… — гучно, з наголосами почав читати Васька білу афішу. — Останніми днями відпуск борошна в пекарнях і випікання хліба провадяться в тій же кількості, що й раніш…»

— Бреше, бреше! — зараз же крикнули голоси. — Третій день хліба не видають…

— «Недостачі в продажу хліба не повинно бути…»

— Наказав, розпорядився!

— «Якщо ж у деяких крамницях хліба не вистачало, то через те, що багато хто, побоюючись недостачі хліба, скуповував його в запас на сухарі…»

— Хто це сухарі пече? Покажіть ці сухарі, — закричав чийсь голос. — Йому самому в горлянку сухар!

— Мовчіть, товариші, — перекричав усіх Васька. — Товариші, ми повинні вийти на вулицю… З Обуховського заводу чотири тисячі робітників ідуть на Невський. І з Виборзької йдуть…

— Правильно! Нехай хліб покажуть!

— Хліба вам не покажуть, товариші. В місті тільки на три дні борошна, і більше хліба й борошна не буде. Поїзди всі стоять за Уралом. За Уралом елеватори завалені хлібом… У. Челябінську три мільйони пудів м’яса гниє на станції… В Сибіру колеса змащують коров’ячим маслом…

Вся майстерня загула. Василь підняв руку:

— Товариші… хліба нам ніхто не дасть, поки самі його не візьмемо… Разом з іншими заводами виходимо, товариші, на вулицю з лозунгом: «Вся влада Радам…»

— Знімайся!.. Кидай роботу!.. Гаси горна!.. — заговорили робітники, розбігаючись по майстерні.

До Івана Ілліча підійшов Василь Рубльов. Вусики у нього здригались.

— Іди звідси, — промовив він виразно, — іди, поки цілий!

Іван Ілліч погано спав тієї ночі і прокинувся від неспокою. Ранок був похмурий: знадвору на залізний карниз падали краплі… Іван Ілліч лежав, збираючись з думками. Ні, неспокій його не облишав, і дражливо, наче в самий мозок, падали краплі. «Треба не ждати двадцять шостого, а їхати завтра», — подумав він, скинув сорочку і голий пішов у ванну, пустив душ і став під крижаний шмагаючий струмінь.

До від’їзду було багато справ. Іван Ілліч нашвидку випив кави, вийшов на вулицю і вскочив у трамвай, повний людей: тут він знову відчув ту саму тривогу. Як і завжди, пасажири похмуро мовчали, підгинали ноги, зі злістю висмикували поли одежі з-під сусіда, під ногами було липко, по вікнах текли краплі, дражливо деренчав дзвінок на передній площадці. Навпроти Івана Ілліча сидів військовий чиновник з забрезклим жовтим обличчям; бритий рот його застиг у кривій посмішці, очі з явно невластивою їм жвавістю дивились запитливо. Придивившись, Іван Ілліч помітив, що всі пасажири теж так, — здивовано і запитливо, — поглядають один на одного.

На розі Великого проспекту вагон спинився. Пасажири заворушились, почали озиратися, кілька чоловік зіскочило з площадки. Вагоновожатий зняв ключа, сунув його за пазуху синього кожуха і, прочинивши передні дверцята, сказав із злою тривогою:

— Далі вагон не піде.

На Кам’яноострівському і по всьому Великому проспекту, куди тільки сягало око, стояли трамвайні вагони. На тротуарах було чорно, — ворушився народ. Часом з гуркотом опускалась залізна віконниця на магазинному вікні. Падав мокрий сніжок.

На даху одного вагона з’явився чоловік у довгому розстебнутому пальті, зірвав шапку і очевидно щось закричав. По натовпу прокотилося зітхання «о-о-о-о-о»… Чоловік почав прив’язувати вірьовку до даху трамвая; знову випростався і знову зірвав шапку. «О-о-о-о!» — прокотилося по натовпу. Чоловік стрибнув на брук. Натовп відхлинув, і тоді стало видно, як тісна купа людей, роз’їжджаючись по жовто-брудному снігу, тягне за вірьовку, прив’язану до трамвая. Вагон почав хилитися. Натовп одійшов, засвистали хлопчаки. Але вагон похитався і став на місце. Чути було, як стукнули колеса. Тоді до купки тих, що тягнули, підбігли з усіх боків люди, заклопотано й мовчки стали хапатись за вірьовку. Вагон знову нахилився і раптом упав, — задзвеніло скло. Натовп так само мовчки посунув до перекинутого вагона.

— Пішла писать губернія! — промовив позад Івана Ілліча той самий чиновник з жовтим забрезклим обличчям. І зараз же кілька голосів безладно затягнуло:

По дорозі до Невського Іван Ілліч бачив ті самі здивовані погляди, стурбовані обличчя. Всюди, як маленькі водовороти, навколо вісників новин збирались жадібні слухачі. У під’їздах стояли гладкі швейцари, висувала носа покоївка, оглядаючи вулицю. Якийсь пан з портфелем, з пещеною бородою, в розстебнутій тхорячій шубі питав у двірника:

— Скажіть, голубе, що там за юрба? Що там, власне, діється?

— Хліба вимагають, бунтують, пане.

— Ага!

На перехресті стояла бліда дама, тримаючи на руці склерозну собачку з одвислим тремтячим задом; у всіх, що проходили повз неї, дама питала:

— Що там за юрба?.. Чого вони хочуть?

— Резолюцією пахне, добродійко, — проходячи, вже весело вигукнув пан у тхорячій шубі.

Вздовж тротуару, жваво вимахуючи полами кожушка, ішов робітник; нездорове обличчя його сіпалось.

— Товариші, — раптом, обернувшись, крикнув він надірваним плачучим голосом, — довго будуть кров нашу пити?..

Ось товстощокий офіцер-хлопчак спинив візника і, тримаючись за його пояс, дивився на схвильовані купки народу, немов на затемнення сонця.

— Подивись, подивись! — проридав, проходячи повз нього, робітник.

Юрба більшала, займала тепер усю вулицю, тривожно гуділа й рушила до мосту. У трьох місцях викинули білі прапорці. Прохожі, як тріски по дорозі, втягалися цим потоком. Іван Ілліч перейшов разом з юрбою міст. По туманному, засніженому й рябому від слідів Марсовому полю проскакало кілька вершників. Побачивши юрбу, вони повернули коней і повільно наблизились. Один з них, рум’яний полковник з роздвоєною борідкою, сміючись, взяв під козирок. В юрбі важко й сумно заспівали. З імли Літнього саду, з темного голого гілля злетіли настовбурчені ворони, які злякали колись убивців імператора Павла.

Іван Ілліч ішов попереду; горло його було стиснене спазмою. Він прокашлювався, але знов і знов піднімалось у ньому хвилювання. Дійшовши до Інженерного замку, він звернув ліворуч і пішов по Литейному.

На Литейний проспект з Виборзької сторони вливалась друга юрба, що далеко розтягнулась по мосту. Там, де вона проходила, усі ворота були повні цікавих, в усіх вікнах — збуджені обличчя.

Іван Ілліч спинився коло воріт поруч із старим чиновником, у якого тряслись собачі щоки. Праворуч, вдалині, впоперек вулиці, стояв цеп солдатів, нерухомо, спираючись на гвинтівки.

Юрба підходила, хід її уповільнювався. В глибину полетіли злякані голоси:

— Стійте, стійте!..

І зараз же знялось виття тисячі високих жіночих голосів:

— Хліба, хліба, хліба!..

— Не можна дозволяти, — промовив чиновник і суворо поверх окулярів глянув на Івана Ілліча. В цей час з воріт вийшли двоє рослих двірників і плечима налягли на цікавих: Чиновник затряс щоками, якась баришня в пенсне вигукнула: «Не смій, дурень!» Але ворота зачинили. По всій вулиці почали зачиняти під’їзди й ворота.

— Не треба, не треба! — лунали злякані голоси.

Виюча юрба насувалась. Поперед неї вискочив юнак з червонощоким схвильованим обличчям, у крислатому капелюсі.

— Прапор наперед! Прапор наперед! — залунали голоси.

В той же час перед цепом солдатів з’явився рослий, з тонким станом офіцер у заломленій папасі. Придержуючи коло стегна кобуру, він кричав, і можна було розібрати: «Дано наказ стріляти… Не хочу кровопролиття… Розійдіться!..»

— Хліба, хліба, хліба! — дико завили голоси;.. І юрба рухалась на солдатів… Повз Івана Ілліча почали протовплюватись люди з ошалілими очима… — Хліба!.. Геть!.. Сволочі!.. — Один упав і, задираючи зморщене обличчя, вигукнув нестямно: — Ненавиджу… ненавиджу!..

Раптом наче рвонули коленкор вздовж вулиці. Зразу все стихло. Якийсь гімназист обхопив кашкет і пірнув у натовп… Чиновник підняв вузлувату руку, щоб перехреститись. Залп даний був у повітря, другого залпу не було, але юрба відступила, частково розійшлася, частина ж з прапором рушила до Знаменського майдану. На жовтому снігу вулиці залишились шапки й калоші. Вийшовши на Невський, Іван Ілліч знову почув гомін безлічі голосів. Це рухалась третя юрба, що перейшла Неву з Васильєвського острова. Тротуари були повні гарно вбраних жінок, військових, студентів, невідомих іноземного вигляду. Стовпом стояв англійський офіцер з рожево-дитячим обличчям. До шибок магазинних дверей липли напудрені, з чорними бантами продавщиці. А посеред вулиці, гублячись у туманній її широчині, йшла люта юрба робітниць і робітників, завиваючи:

— Хліба, хліба, хліба!..

З боку тротуару візник, боком навалившись на передок саней, весело говорив почервонілій зляканій барині:

— Куди ж я, самі подумайте, поїду, — і мухи тут не пропускають.

— Їдь, дурень, не смій зі мною розмовляти!..

Ні, тепер я вже не дурень… Злізайте з саней…

Прохожі на тротуарі штовхались, просували голови, слухали, питали схвильовано:

— Сто чоловік убито на Литейному?..

— Брешуть… Жінку вагітну застрелили і старика…

— Господи, а старика ж за що?

— Протопопов усім порядкує. А він, знаєте, божевільний…

— Панове, новина… Неймовірно! Загальний страйк!

— Як і вода, й електрика?

— От дав би бог, нарешті…

— Молодці робітники!

— Не радійте, — задавлять…

— Дивіться, коли б вас раніше не задавили, з вашим виразом обличчя…

Іван Ілліч, досадуючи, що змарнував багато часу, пішов по потрібних йому адресах, але нікого не застав удома і, сердитий, знову побрів по Невському.

Вулицею знову котились санки, двірники вийшли згрібати сніг, на перехресті з’явився великий чоловік у чорній шинелі і піднімав над збудженими головами, над розтріпаними думками обивателів магічний жезл порядку — білий кийок. Злорадний прохожий, що перебігав вулицю, обертаючись до городового, думав: «Зажди, голубчику, настане час». Але нікому й на думку не спадало, що час уже настав, і цей колоноподібний вусач з кийком був уже не більш як привид, і що завтра він зникне з перехрестя, з буття, з пам’яті…

— Телєгін, Телєгін! Спинись, глуха тетеря!

До Івана Ілліча підбігав інженер Струков у картузі на потилиці, з шалено веселими очима…

— Куди йдеш? Зайдім-но в кофейню…

Він підхопив Телєгіна під руку і втягнув у кофейню. Тут від сигарного диму щипало за очі. Люди в котелках, в котикових шапках, в розстебнутих шубах сперечались, галасували, схоплювались. Струков протовпився до вікна і сів за столик напроти Івана Ілліча.

— Карбованець падає! — вигукнув він, хапаючись обома руками за столик. — Папери всі летять к чорту. От де сила!.. Розказуй, що бачив…

— Був на Литейному, там стріляли, але, здається, в повітря…

— Що ж ти на все це скажеш?

— Не знаю. По-моєму, уряд серйозно тепер повинен взятися підвозити продовольство.

— Пізно! — закричав Струков, ударяючи по скляній стільниці. — Пізно!.. Ми самі свої власні кишки зжерли… Війні кінець, годі!.. Знаєш, що на заводах кричать? Скликання Ради робітничих депутатів, — ось що вони кричать. І нікому, крім Рад, не вірити!

— Що ти кажеш?

— Це справжнісінький кінець, голубе! Самодержавство лопнуло… Протри очі… Це і не бунт… Це навіть не революція… Це початок хаосу… Хаосище… — На лобі Струкова, впоперек, під краплями поту, набрякла жила. — Через три дні — ні держави, ні армії, ні губернаторів, ні городових… Сто вісімдесят мільйонів патлатих людей. А ти розумієш, — що таке патлата людина? Тигри й носороги — дитячі іграшки. Клітина розкладеного організму, — ось що таке патлата людина. Це дуже страшно. Це — коли в краплі води інфузорії гризуть інфузорій.

— А ну тебе к чорту, — сказав Телєгін, — нічого такого нема й не буде. Ну, так, — революція. Ну то й слава богу.

— Ні! Те, що ти бачив сьогодні, — не революція. Це розпад матерії. Революція прийде ще, прийде… Та ми вже її з тобою не побачимо.

— А може, і так, — сказав Іван Ілліч, встаючи. — Васька Рубльов — оце революція… А ти, Струков, ні. Занадто вже ти галасуєш, премудро розмовляєш…

Іван Ілліч вернувся додому рано і зараз же ліг спати. Але задрімав лише на хвилину, — зітхнув, важко повернувся набік, розплющив очі. Пахло шкірою чемодана, що стояв розкритий на стільці. В цьому чемодані, купленому в Стокгольмі, лежав чудової шкіри срібний несесер — подарунок для Даші. Іван Ілліч почував до нього ніжність і щодня розгортав його з шовковистого паперу і розглядав. Він навіть ясно уявляв собі купе вагона з довгим, як у неросійських поїздах, вікном і, на койці, — Даша в дорожньому платті; на колінах у неї ця дрібничка, що пахне духами і шкірою, — знак безтурботних, чудесних мандрів.

Іван Ілліч дивився, як за вікном в імлистому небі розливалось брудно-ліловим світлом відображення міста. І він ясно відчув, з якою тоскною ненавистю повинні дивитись на це світло ті, хто завивав сьогодні про хліб. Нелюбе, тяжке, остогидле місто… Мозок і воля країни… І ось воно уражене смертельною хворобою… Воно в агонії…

Іван Ілліч вийшов з дому годині о дванадцятій. Туманний широкий проспект був безлюдний. За трохи запітнілим вікном квіткового магазину стояв у кришталевій вазі пишний букет червоних троянд, обсипаних великими краплями води. Іван Ілліч з ніжністю глянув на нього крізь падаючий сніг.

З бічної вулиці з’явився козачий роз’їзд — п’ять чоловік. Крайній з них повернув коня і риссю під’їхав до тротуару, де йшли, тихо і схвильовано розмовляючи, троє людей у кепках. Люди ці спинилися, і один, щось весело кажучи, взяв за поводи козацького коня. Рух цей був такий незвичайний, що у Івана Ілліча здригнулося серце. Але козак засміявся, труснув головою і, пустивши підтюпцем храпатого коня, догнав товаришів, і вони широкою риссю поїхали в імлу проспекту.

Поблизу набережної Іван Ілліч почав зустрічати купки схвильованих обивателів, — видно, після вчорашнього ніхто не міг заспокоїтись: радились, переказували чутки й новини, — багато народу йшло до Неви. Там, вздовж гранітного парапету, чорним мурашником рухалось по снігу кілька тисяч цікавих. Коло самого мосту галасувала купка горланів, — вони кричали до солдатів, які, перепиняючи прохід, стояли впоперек мосту і вздовж аж до самого кінця, ледве видного за імлою падаючого снігу:

— Нащо міст загородили! Пустіть нас!

— Нам до міста треба.

— Це знущання — обивателів утискувати…

— Мости для того, щоб ходити, а не для вашого брата…

— Руські ви чи ні?.. Пустіть нас!

Рослий унтер-офіцер, з чотирма «георгіями», ходив від поручнів до поручнів, брязкаючи великими шпорами. Коли йому крикнули з юрби лайку, він обернув до горланів похмуре, трохи рябе від віспи, жовтувате обличчя:

— Ех, а ще пани, — виражаєтесь. — Закручені вуса його здригались. — Не можу дозволити проходити по мосту… Змушений буду вдатись до зброї в разі непослуху…

— Солдати стріляти не будуть, — знову закричали горлані.

— Поставили тебе, чорта рябого, собаку…

Унтер-офіцер знову обертався і говорив, і хоч голос у нього був хрипкий і уривчастий — військовий, в словах було те саме, що й у всіх у ці дні, — тривожне нерозуміння. Горлані почували це, лаялись і напирали на заставу.

Якийсь довгий, худий чоловік, в криво надітому пенсне, з довгою шиєю, обмотаною шарфом, раптом заговорив голосно і глухо:

— Затримують рух, скрізь застави, мости оточені, це вже цілковите знущання. Можемо ми вільно ходити по місту чи нам уже й цього не можна? Громадяни, пропоную не звертати уваги на солдатів і йти по льоду на той бік…

— Правильно! По льоду! Урра!.. — І зараз же кілька чоловік побігли до гранітних засніжених сходів, що спускалися до річки. Довгий чоловік у розмаяному шарфі рішуче попрямував по льоду повз міст. Солдати, перехиляючись зверху, кричали:

— Ей, вернись, стріляти будемо… Вернись, чорт довгий!..

Але він прямував не обертаючись. За ним, низкою, підтюпцем, пішло все більше й більше людей. Вони горохом скочувались з набережної на лід, бігли чорними фігурками по снігу. Солдати кричали їм з мосту, ті, що бігли, прикладали руки до рота і теж кричали. Один із солдатів взяв був на приціл гвинтівку, але другий штовхнув його в плече, і той не вистрілив.

Як виявилось потім, ні в кого з тих, що вийшли на вулицю, не було певного плану, але коли обивателі побачили застави на мостах і перехрестях, то всім, як повелося здавна, захотілося саме того, що зараз не було дозволено: ходити через ці мости і збиратися юрбами. Розпалювалась і без того хвороблива фантазія. По місту полетіла чутка, що всіма цими заворушеннями хтось керує.

Під кінець другого дня на Невському залягли частини Павловського полку і відкрили подовжній вогонь по купках цікавих та по окремих прохожих. Обивателі стали розуміти, що починається щось, схоже на революцію.

Але де було її вогнище і хто керував нею, — ніхто не знав. Не знали цього ні командуючий військами, ні поліція, ні тим більше диктатор і фаворит, сімбірський суконний фабрикант, якому свого часу в Троїцькому готелі в Сімбірську поміщик Наумов провалив голову, пробивши ним дверну фільонку і пошкодивши йому таким чином череп і мозок, що спричинило йому болі голови та неврастенію, а згодом, коли йому було довірено керувати Російською імперією, — фатальну розгубленість. Вогнище революції було всюди, в кожному домі, в кожній обивательській голові, сповненій фантазій, злоби і невдоволення. Це незнаходження вогнища революції було зловісне. Поліція хапала примари. Насправді ж їй треба було арештувати два мільйони чотириста тисяч жителів Петрограда.

Весь цей день Іван Ілліч провів на вулиці, — у нього так само, мабуть, як і в усіх, було дивне почуття — ніби не перестає паморочитись голова. Він почував, як у місті зростало збудження, майже божевілля, — всі люди розчинились у загальному, масовому запамороченні, і ця маса, шумуючи і хвилюючись по вулицях, шукала, прагнула знака, блискавки, яка, осліпивши, злила б усіх в одну грудку.

Стрільба вздовж Невського мало кого лякала. Люди по-звіриному збирались до двох трупів — жінки в ситцевій спідниці і старика в єнотовій шубі, які лежали на розі Володимирської вулиці… Коли постріли ставали частіші, люди розбігались і знову скрадалися вздовж стін.

В сутінки стрільба вщухла. Повіяв холодний вітер, очистив небо, і в хмарах, купами навалених за морем, запалав похмурий захід. Гострий серп місяця став над містом низько, в тому місці, де небо було вугільно-чорне.

Ліхтарі не засвічувались тієї ночі. Вікна були темні, під’їзди зачинені. Вздовж імлистої пустелі Невського стояли в козлах гвинтівки. На перехрестях виднілись рослі постаті вартових. Місячне світло поблискувало то на дзеркальному вікні, то на смузі рейок, то на сталі штика. Було тихо і спокійно. Тільки в кожному домі неживим овечим голосом бурмотіли телефонні трубки божевільні слова про події.

Вранці 25 лютого Знаменський майдан був повний війська і поліції. Перед Північним готелем стояли кінні поліцейські на золотистих тонконогих пританцьовуючих конях. Піші поліцейські в чорних шинелях розташувались навколо пам’ятника Олександру III і — купками по майдану. Коло вокзалу стояли козаки в заломлених папахах, з тороками сіна, бородаті й веселі. З боку Невського виднілись брудно-сірі шинелі павловців.

Іван Ілліч з чемоданчиком у руці виліз на кам’яний виступ вокзального в’їзду, звідси було добре видно весь майдан.

Посеред нього на криваво-червоній, брилі граніту, на величезному коні, що опустив від ваги вершника бронзову голову, сидів важкий, як земне тяжіння, імператор, — похмурі плечі його і кругленька шапочка були вкриті снігом. До його підніжжя на майдані напирали з п’ятьох вулиць юрби народу з криками, свистом і лайкою.

Так само, як і вчора на мосту, солдати, особливо ж козаки, що парами ступою під’їжджали до народу, який напирав з усіх боків, потроху лаялись і зубоскалили. В купках городових, рослих і хмурих людей, було мовчання і явна нерішучість. Іван Ілліч добре знав цю тривогу, коли ждеш наказу до бою, — ворог уже на плечах, усім ясно, що треба робити, але з наказом не поспішають, і хвилини тягнуться болісно. Раптом брязнули вокзальні двері, і з’явився на сходах блідий жандармський офіцер з полковницькими погонами, в короткій шинелі. Випроставшись, він оглянув майдан, — світлі очі його сковзнули по обличчю Івана Ілліча… Легко збігши вниз поміж козаками, що розступилися, він почав говорити щось осавулові, піднявши до нього борідку. Осавул з кривою усмішкою слухав його, розсівшись у сідлі. Полковник кивнув у бік Старого Невського й пішов через майдан по снігу підстрибуючою ходою. До нього підбіг пристав, туго переперезаний по величезному животу, рука у нього тремтіла під козирком. А з боку Старого Невського збільшувались крики юрби, що підходила, і нарешті стало чути спів. Івана Ілліча хтось міцно схопив за рукав, поруч з ним видряпався збуджений чоловік, без шапки, з червоним садном через брудне обличчя.

— Братики, козаки! — закричав він тим страшним, надривним голосом, яким кричать перед убивством і кров’ю, диким, степовим голосом, від якого спиняється серце, безумство застилає очі. — Братики, убили мене… Братики, оступіться… Убивають!

Козаки, повернувшись у сідлах, мовчки дивились на нього. Обличчя їх блідли, очі розширялися.

В цей же час на Старому Невському чорно й густо хвилювались голови: підійшла юрба колпінських робітників. Вітром метляло мокрий кумачевий прапор. Кінні поліцейські відокремились від фасаду Північного готелю, і раптом блиснули в руках їх вихоплені широкі шаблі. Несамовитий крик зчинився в юрбі. Іван Ілліч знову побачив жандармського полковника, він біг, підтримуючи кобуру револьвера, і другою рукою махав козакам.

З юрби колпінських полетіли уламки криги й каміння в полковника і в кінних городових. Тонконогі золотисті коні дужче затанцювали. Негучно заляскали револьверні постріли, з’явились димки біля підніжжя пам’ятника, — це городові стріляли в колпінських. І зараз же в строю козаків, за десять кроків від Івана Ілліча, стала дибки рижа горбоноса донська кобила; козак, нахилившись до шиї, штовхнув її, за кілька скоків долетів він до жандармського полковника, і на ходу, вихопивши шаблю, навідліг свиснув нею, і знову підняв кобилу дибки. Усім строєм рушили до місця вбивства козаки. Юрби людей, прорвавши застави, розлились по майдану… Де-не-де ляскали постріли і були заглушені загальним криком:

— Урра… урра-а…

— Телєгін, ти що тут робиш?

— Я неодмінно повинен сьогодні виїхати. Товарним поїздом, на паровозі, — однаково…

— Плюнь, зараз не можна виїжджати… Голубчику, — революція ж… — Антошка Арнольдов, небритий, облізлий, з червоними повіками вирячених очей, вп’явся пальцями Івану Іллічу в полу пальта. — Бачив, як жандармові голову змахнули?.. Як футбольний м’яч покотилась, — красота!.. Ти, дурню, не розумієш, — революція! — Антошка бурмотів, наче з гарячки. Стояли вони, притиснені юрбою, в проході вокзалу. — Вранці Литовський і Волинський полки відмовились стріляти… Рота Павловського полку із зброєю вийшла на вулицю… В місті розгардіяш, ніхто нічого не розуміє… На Невському солдати, як мухи, сновигають, бояться йти в казарми…

XXXVI

Даша й Катя в шубах і в пухових хустках, накинутих на голову, швидко йшли ледве освітленою Малою Нікітською. Хрустіли під ногами тонкі плівки льоду. На захололому зеленому небі піднімався дворогий ясний місяць. Де-не-де гавкали за ворітьми собаки. Даша, сміючись у вологий пушок хустки, слухала, як хрустять крижинки.

— Катю, якби видумати такий інструмент і приставити сюди, — Даша поклала руку на груди, — можна б записувати незвичайні речі… — Даша тихо заспівала. Катя взяла її під руку.

— Ну, ходім, ходім!

Через кілька кроків Даша знову спинилась.

— Катю, а ти віриш, що — революція?

Вдалині колола очі електрична лампочка над під’їздом Юридичного клубу, де сьогодні, о пів на десяту ввечері, під впливом божевільних чуток з Петрограда, були влаштовані кадетською фракцією публічні збори для обміну враженнями і для того, щоб знайти загальну формулу дії в ці тривожні дні.

Сестри вбігли сходами на другий поверх і, не скидаючи шуб, тільки відкинувши хустки, увійшли в зал, повний людей, що напружено слухали рум’яного, бородатого, гладкого пана з приємними рухами великих рук.

— … Події наростають з запаморочливою швидкістю, — говорив він красивим баритоном. — В Петрограді вчора вся влада перейшла до генерала Хабалова, який розклеїв по місту таку афішу: «Останніми днями в Петрограді сталися заворушення, які супроводились насильством і замахом на життя військових і поліцейських чинів. Забороняю скупчуватись на вулицях. Попереджаю населення Петрограда, що мною підтверджено у військах вживання зброї, не спиняючись ні перед чим для запровадження порядку в столиці…»

— Кати! — прогудів чийсь семінарський бас з глибини залу.

— … Це оголошення, як і слід було сподіватись, переповнило чашу терпіння. Двадцять п’ять тисяч солдатів усіх родів зброї петроградського гарнізону перейшли на бік повсталих… — Він не встиг договорити, — зал тріснув від оплесків. Кілька чоловік вискочило на стільці і кричало щось, вимахуючи руками, ніби протикаючи наскрізь старий порядок. Оратор з широкою усмішкою дивився на бунтуючий зал, — потім підняв руку і продовжував: — Тільки що одержано надзвичайно важливу телефонограму. — Він вийняв з кишені картатого піджака і розгорнув аркушик паперу. — Сьогодні головою Державної думи, Родзянком, послана государеві телеграма по прямому проводу: «Становище серйозне. В столиці анархія. Уряд паралізований. Транспорт, продовольство і паливо цілком розладнані. На вулиці відбувається безладна стрілянина. Частково війська стріляють одне в одного. Необхідно негайно доручити особі, яка користується довір’ям країни, створити новий уряд. Гаятись не можна. Всяке загаяння — до смерті подібне. Молю бога, щоб у цю годину відповідальність не впала на вінценосця».

Рум’яний пан опустив аркушик і блискучими очима оглянув зал. Такого захоплюючого спектаклю не пам’ятали москвичі.

— Ми стоїмо, панове, на грані величезної події в нашій історії, яка от-от має здійснитись, — продовжував він оксамитним, рокочучим голосом. — Може, в цю хвилину там, — він простягнув руку, як на статуї Дантона, — там уже здійснилось сподівання стількох поколінь, і скорботні тіні декабристів відомщені…

— О господи! — не витримавши, ахнув жіночий голос.

— Може, завтра вся Росія зіллється в одному світлому братерському хорі — свобода!..

— Ура!.. Свобода!.. — закричали голоси.

Пан сів на стілець і провів зворотним боком долоні по лобі своєму. З ріжка стола підвівся високий чоловік з солом’яним довгим волоссям, з вузьким обличчям, з рудою мертвою бородою. Не дивлячись ні на кого, він почав говорити насмішкуватим голосом:

— Тільки що я чув, — якісь товариші кричали: ура, свобода. Правильно. Що може бути краще: заарештувати у Могильові Миколу Другого, віддати до суду міністрів, штовханами прогнати губернаторів, городових… Розгорнути червоний прапор революції. Початок правильний… За наявними відомостями — революційний процес почався правильно, енергійно. Як видно з усього, на цей раз не зірветься. Але от тільки що передо мною дуже гарно говорив один пан. Він сказав, — чи мені вчулося, — він висловлював цілковите задоволення з того, що має здійснитись революція, і мав на увазі в найближчому майбутньому злитися з усією Росією в єдиному братерському хорі…

Чоловік з солом’яним волоссям витягнув носову хустку і притулив її до рота, начебто для того, щоб приховати посмішку. Але вилиці його взялися плямами, він закашлявся, піднявши кістляві плечі. Позад Даші, що сиділа на одному стільці з сестрою, хтось запитав:

— Хто це говорить?

— Товариш Кузьма, — відповіли швидким шепотом, — в 1905 році був у Раді робітничих депутатів. Недавно повернувся з заслання.

— Я б не поспішав захоплюватись на місці попереднього оратора, — продовжував товариш Кузьма, і раптом воскове обличчя його стало злим і рішучим. — Дванадцять мільйонів селян приготовлені на забій, вони ще на фронтах… Мільйони робітників задихаються в підвалах, голодують у чергах. На спинах робітників і селян, чи що, ви будете виспівувати братерським хором…

В залі зашикали, обурений голос крикнув: «Це провокація!» Рум’яний пан знизав плечима і торкнув дзвінок. Товариш Кузьма продовжував говорити:

— … Імперіалісти вкинули Європу в страхітливу війну, буржуазні класи, з верху до низу, проголосили її священною, — війну за світові ринки, за нечуваний тріумф капіталу… Жовта наволоч, соціал-демократи, підтримали хазяїна під ручку, визнали: так точно, війна національна і священна. Селян і робітників погнали на забій… Хто, я питаю, хто подав голос у ці криваві дні?

— Що він говорить?.. Хто він такий?.. Заставте його замовкнути! — залунали злі голоси. Знявся галас. Дехто схопився, жестикулюючи.

— … Час настав… Полум’я революції повинно перекинутись у саму гущу селян і робітників…

Далі вже зовсім не можна було нічого розібрати через галас у залі. Кілька чоловік у візитках підбігло до стола.

Товариш Кузьма позадкував з естради і зник за дверима. На його місці з’явилась відома діячка по дитячому вихованню.

— Обурлива промова попереднього оратора…

У цей час хтось коло самого вуха прошепотів Даші схвильовано й ніжно:

— Здрастуй, рідна моя…

Даша, навіть не обертаючись, рвучко підвелась, — у дверях стояв Іван Ілліч. Вона глянула: найкраща в світі, моя власна людина. Він знову, як це не раз з ним бувало, був вражений тим, що Даша зовсім не та, якою він її уявляв, але незрівнянно краща: гарячий рум’янець залив її щоки, синьо-сірі очі бездонні, як два озера. Вона була досконала, їй нічого не було більше потрібно. Даша сказала тихо: «Здрастуй», — взяла його під руку, і вони вийшли на вулицю.

На вулиці Даша спинилась і усміхаючись дивилась на Івана Ілліча. Зітхнула, підняла руки і поцілувала його в губи. Від неї пахло жіночною принадністю гіркуватих духів. Мовчки Даша знову взяла його під руку, і вони пішли по хрустких пластинках льоду, що поблискував від світла місячного серпа, який висів низько в глибині вулиці.

— Ах, я тебе люблю, Іване. Як я ждала тебе…

— Я не міг, ти знаєш…

— Ти не сердься, що я тобі писала дурні листи, — я не вмію писати…

Іван Ілліч спинився і дивився їй у підняте до нього, мовчки усміхнене обличчя. Особливо милим, простим воно було від пухової хустки, — під нею темніли смужки брів. Він обережно наблизив Дашу до себе, вона переступила ботиками і притулилась до нього, так само дивлячись в очі. Він знову поцілував її, і вони знову пішли.

— Ти надовго, Іване?

— Не знаю, — такі події…

— Еге, знаєш, — революція ж.

— Ти знаєш, — я на паровозі приїхав…

— Знаєш, Іване, що… — Даша пішла з ним в ногу і дивилась на кінчики своїх ботиків.

— Що?

— Я тепер поїду з тобою, — до тебе…

Іван Ілліч не відповів. Даша тільки відчула, як він кілька разів намагався глибоко вдихнути в себе повітря. Їй стало ніжно і жаль його.

XXXVII

Другий день був незвичайний тим, що ним підтверджувалось поняття про відносність часу. Так, візник віз Івана Ілліча з готелю з Тверської до Арбатського провулка приблизно року півтора. «Ні, пане, минув час за полтинички їздити, — говорив візник. — У Петрограді волю взяли. Не сьогодні-завтра в Москві будемо брати. Бачиш — городовий стоїть. Під’їхати до нього, до сучого сина, і батогом по морді шмагонути. Заждіть, пане, з усіма розправимось».

У дверях їдальні Івана Ілліча зустріла Даша.

Вона була в халатику, попелясте волосся її було нашвидку сколене. Від неї пахло свіжою водою. Дзвін часу вдарив, час спинився. Весь він був наповнений Дашиними словами, сміхом, її сяючим від вранішнього сонця легким волоссям. Іван Ілліч відчував неспокій навіть тоді, коли Даша відходила на другий кінець стола. Даша відчиняла дверцята буфета, піднімала руки, з них сповзали вниз широкі рукава халатика. Іван Ілліч думав, що у людей таких рук бути не може, тільки дві білих віспинки трохи вище ліктя свідчили, що це все-таки людські руки. Даша діставала чашку, і, обернувши світловолосу голову, говорила щось надзвичайне, і сміялась.

Вона примусила Івана Ілліча випити кілька чашок кави. Вона говорила слова, і Іван Ілліч говорив слова, але, очевидно, людські слова мали зміст тільки в часі, що проходив звичайно, — сьогодні ж у словах змісту не було. Катерина Дмитрівна, що сиділа тут же в їдальні, слухала, як Телєгін і Даша, дивуючись захоплено і негайно забуваючи, говорять незвичайні дурниці з приводу кави, якогось шкіряного несесера, зрубаної в Петрограді голови, Дашиного волосся, рудуватого — як дивно — на яскравому сонці.

Покоївка принесла газети. Катерина Дмитрівна розгорнула «Русские ведомости», ахнула і почала читати вголос наказ імператора про розпуск Державної думи. Дашу і Телєгіна страшенно це здивувало, але далі «Русские ведомости» Катерина Дмитрівна читала вже нишком. Даша сказала Телєгіну: «Ходім до мене», — і повела його через темний коридорчик у свою кімнату. Увійшовши туди першою, вона промовила поспішно: «Зажди, зажди, не дивись», — і щось біле сховала в шухляду комода.

Перший раз в житті Іван Ілліч побачив кімнату Даші: її туалетний столик з безліччю незрозумілих речей; вузьку білу постіль з двома подушками — великою і маленькою: на великій Даша спала, маленьку, засипаючи, клала під лікоть; потім, біля вікна — широке крісло з пуховою хусткою на спинці.

Даша сказала Івану Іллічу сісти в це крісло, підсунула табуретку, сіла сама навпроти, сперлась ліктями на коліна, підперла підборіддя і, пильно дивлячись в обличчя Івану Іллічу, звеліла йому говорити, як він її любить. Дзвін часу вдарив другу мить.

— Дашо, якби мені подарували все, що є, — сказав Телєгін, — усю землю, мені б від цього не стало краще, — ти розумієш? — Даша кивнула головою. — Коли я один, навіщо я сам собі, правда ж?.. Нащо я сам собі? — Даша кивнула. — їсти, ходити, спати — для чого? Для чого ці руки, ноги?.. Що з того, що я, скажімо, був би казково багатий… Але ти уявляєш, — яка нудьга бути самому? — Даша кивнула. — Але зараз, коли ти сидиш отак… Зараз мене більше нема… Я відчуваю тільки — це ти, це щастя. Ти — це все. Дивлюсь на тебе, і паморочиться голова, невже ти дихаєш, ти жива і ти — моя… Дашо, розумієш що-небудь?

— Я пам’ятаю, — сказала Даша, — ми сиділи на палубі, віяв вітрець, в склянках блищало вино, я тоді раптом відчула — ми пливемо до щастя…

— А пам’ятаєш, там були голубі тіні?

Даша кивнула, і зараз же їй стало здаватись, що вона теж пам’ятає якісь прекрасні голубі тіні. Вона згадала чайок, що летіли за пароплавом, невисокі береги, вдалині на воді сяючу сонячну дорогу, яка, їй здавалось, розіллється в кінці в синє сяюче море-щастя. Даша згадала навіть, яке на ній було плаття. Скільки минуло з того часу довгих років…

Увечері Катерина Дмитрівна прибігла з Юридичного клубу схвильована й радісна і розказала:

— В Петрограді вся влада перейшла до Думського комітету; міністри заарештовані, але ходять дуже тривожні чутки: кажуть, цар залишив ставку, і на Петроград іде на втихомирення генерал Іванов з цілим корпусом… А тут на завтра призначено брати штурмом Кремль і арсенал… Іване Іллічу, ми з Дашею прибіжимо до вас завтра зранку дивитись на революцію…

XXXVIII

З вікна готелю було видно, як унизу по вузькій Тверській вулиці рухається повільним чорним потоком народ, — ворушаться голови, картузи, картузи, картузи, шапки, хустки, жовті плями облич. В усіх вікнах — цікаві, на дахах — хлопчики.

Катерина Дмитрівна, в піднятій до брів вуалі, говорила, стоячи коло вікна і беручи то Телєгіна, то Дашу за руки:

— Як це страшно!.. Як це страшно!

— Катерино Дмитрівно, запевняю вас, — настрій у місті зовсім мирний, — говорив Іван Ілліч. — До того як ви прийшли, я бігав до Кремля, — там провадяться переговори, очевидно, арсенал буде зданий без пострілу…

— Але чого вони туди йдуть?.. Дивіться — скільки народу… Що вони хочуть робити?..

Даша дивилась на хвилястий потік голів, на обриси дахів і башт. Ранок був імлистий і м’який. Вдалині, над золотими куполами кремлівських соборів, над розкаряченими орлами на гостроверхих баштах, кружляли зграї галок.

Даші здавалось, що якісь великі ріки прорвали лід і розливаються по землі і що вона, разом із своїм коханим, підхоплена цим потоком, і тепер — тільки міцно триматися за його руку. Серце билось тривогою і радістю, як у птаха в височині.

— Я хочу все бачити, ходім на вулицю, — сказала Катя.

Цеглисто-брудна будівля з колонами, схожими на пляшки, вся в балясинах, балкончиках і маленьких баштах, — Головний штаб революції, — міська дума, — була прикрашена червоними прапорами. Кумачеві смуги обвивали колони, висіли над шатром головного ганку. Перед ганком на мерзлому брукові стояли чотири сірі гармати на високих колесах. На ганку сиділи зігнувшись кулеметники з пучками червоних стрічок на погонах. Великі юрби народу дивилися з веселим острахом на червоні прапори, на тьмяно-чорні вікна думи. Коли на балкончику над ганком з’являлась маленька збуджена постать і, вимахуючи руками, щось беззвучно кричала, — в юрбі знімалось радісне ричання.

Надивившись на прапори й гармати, народ ішов по проїденому відлигою, брудному снігу через глибокі арки Іверської на Красну площу, де біля Спаських і біля Нікольських воріт повсталі військові частини вели переговори з виборними від запасного полку, який сидів, зачинившись, у Кремлі.

Катя, Даша і Телєгін були принесені юрбою до самого ганку думи. Від Тверської по всій площі, все посилюючись, лунав крик.

— Товариші, дайте дорогу… Товариші, додержуйте законності! — чути було молоді схвильовані голоси. Крізь натовп, що неохоче розступався, пробивались до ганку думи, вимахуючи гвинтівками, чотири гімназисти і гарненька розпатлана баришня з шаблею в руці. Вони вели арештованих десять чоловік городових, величезних на зріст, вусатих, з закрученими за спиною руками, з опущеними похмурими обличчями. Попереду йшов пристав без кашкета: на сизо-бритій голові його біля виска запеклася й чорніла кров; рижими блискучими очима він поквапливо перебігав по глузливих обличчях натовпу; погони на пальті його були вирвані з м’ясом.

— Діждались, голубчики! — говорили в юрбі.

— Назнущалися з нас, — годі…

— Поцарювали…

— Плем’я прокляте!.. Фараони!..

— Схопити їх і як слід помучити…

— Хлопці, натискай!..

— Товариші, товариші, пропустіть, додержуйте революційного порядку! — надірваними голосами кричали гімназисти; вибігли, підштовхуючи городових, на ганок думи і зникли у великих дверях. Туди ж за ними протиснулось кілька чоловік, серед них — Катя, Даша і Телєгін.

У голому високому, тьмяно освітленому вестибюлі, на мокрій підлозі сиділи навпочіпках кулеметники біля апаратів. Товстощокий студент, що одурів, видно, від крику і втоми, кричав, кидаючись до всіх, хто входив:

— Знати нічого не хочу! Пропуск!..

Дехто показував йому пропуск, дехто просто, махнувши рукою, ішов широкими сходами на другий поверх. На другому поверсі, в широких коридорах, попід стінами сиділи й лежали запорошені, сонні й мовчазні солдати, не випускаючи з рук гвинтівок. Деякі жували хліб, деякі хропли, підібгавши обмотані ноги. Тут же тинявся гулящий народ, читаючи дивовижні написи, прибиті на папірцях до дверей, озираючись на комісарів, що бігали з кімнати в кімнату, збуджених до останньої людської можливості, охриплих.

Катя, Даша і Телєгін, надивившись на всі ці чудеса, протовпились у двосвітний зал з линяло-пурпуровими завісами на величезних вікнах, з оббитими пурпуром напівкруглими лавками амфітеатра. На передній стіні двосажневими чорними латками зяяли порожні золочені рами імператорських портретів, перед ними, у відкинутій бронзовій мантії, стояла мармурова Катерина, усміхаючись привітно й лукаво до народу свого.

На лавах амфітеатра сиділи, підпираючи голови, потемнілі, оброслі щетиною, змучені люди. Кілька чоловік спало, уткнувшись обличчям у пюпітри. Деякі мляво здирали шкірку з шматочків ковбаси, їли хліб. Внизу, перед усміхненою Катериною, біля зеленого з золотими торочками довгого стола сиділи в чорних сорочках молоді люди із змарнілими обличчями. Серед них був один — рудобородий і довговолосий…

— Дашо, бачиш — товариш Кузьма за столом, — сказала Катя.

До товариша Кузьми в цей час підійшла стрижена гостроноса дівчина і почала щось шепотіти. Він слухав не обертаючись, потім устав і сказав:

— Міський голова Гучков удруге заявив, що робітникам зброя видана не буде. Пропоную голосувати без дебатів протест проти дій Революційного комітету.

Телєгін нарешті допитався (спитавши у малорослого гімназиста, що заклопотано курив цигарку), що тут, у Катерининському залі, вже другу добу без перерви відбувається засідання Ради робітничих депутатів.

В обідній час солдати запасного полку, які сиділи в Кремлі, побачили димок похідних кухонь на Красній площі, — здались і відчинили ворота. По всій площі пішов крик, полетіли шапки. На Лобне місце, де лежав колись голим, в овечій машкарі, з блазенською дудкою на животі убитий Лжедмитрій, звідки криком і настановляли і скидали царів, звідки читані були всі вольності і всі неволі народу російського, на невеликий цей горбок, який багато разів заростав лопухами і знову заливався кров’ю, вийшов солдатик у зашкарублій шинелині і, кланяючись та обома руками насуваючи на вуха папаху, почав говорити щось, — через гомін ніхто не розібрав. Солдатик був зовсім миршавий, вишкрябаний останньою мобілізацією з глушини, — проте бариня якась, у скособоченому капелюшку з пір’ям, полізла його цілувати, потім його стягли з Лобного місця, підняли на руки і з криком понесли.

На Тверській у цей час проти будинку генерал-губернатора молодець з юрби видряпався на пам’ятник Скобелєву і прив’язав йому до шаблі червоний клапоть. Кричали «ура». Кілька загадкових людей пробралися з пїровулка в охоронний відділ, і було чути, як там вилітали шибки, потім повалував дим. Кричали «ура». На Тверському бульварі, біля пам’ятника Пушкіну, відома письменниця, вмиваючись слізьми, говорила про зорю нового життя і потім, з допомогою якогось гімназиста, уткнула в руку Пушкіну, ще стояв задумливо, червоний прапорець. В юрбі кричали «ура». Все місто було як п’яне цілий той день. До пізньої ночі ніхто не йшов додому, збирались купками, говорили, плакали від радості, обнімались, ждали якихось телеграм. Після трьох років зневіри, ненависті і крові переливалась через край обивательська душа міста.

Катя, Даша і Телєгін повернулися додому смерком. Виявилось — покоївка Ліза пішла на Пречистенський бульвар, на мітинг, а куховарка зачинилася в кухні і виє глухим голосом. Катя уасилу допросилась, щоб вона відчинила двері:

— Що з вами, Марфушо?

— Царя нашого вби-и-и-и-ли, — промовила вона, закриваючи рукою товстого, розпухлого від сліз рота. Від неї тхнуло спиртом.

— Які ви дурниці говорите, — з досадою сказала Катя, — ніхто його не вбивав.

Вона поставила чайник на газ і пішла готувати на стіл. Даша лежала у вітальні на дивані, в ногах її сидів Телєгін. Даша сказала:

— Іване, любий, якщо я несподівано засну, ти мене розбуди, коли чай подадуть, — дуже чаю хочеться.

Вона повертілась, поклала долоні під щоку і промовила вже сонним голосом:

— Дуже тебе люблю.

В сутінках біліла пухова хустка, в яку закуталась Даша. Її дихання не було чути. Іван Ілліч сидів непорушно, — серце його було повне. В глибині кімнати з’явилось у дверній щілині світло, потім двері відчинились, увійшла Катя, сіла поруч з Іваном Іллічем на валик канапи, обхопила коліно і, помовчавши, спитала стиха:

— Даша заснула?

— Вона просила розбудити на чай.

— А на кухні Марфуша реве, що царя вбили. Іване Іллічу, що воно буде?.. Таке почуття, що всі греблі прорвані… І серце болить: тривожусь за Миколу Івановича… Друже мій, я прошу вас, раненько завтра надішліть йому телеграму… Скажіть, а коли ви думаєте їхати з Дашею в Петроград?

Іван Ілліч не відповів. Катя повернула до нього голову, уважно придивилась до обличчя великими, зовсім як Дашині, тільки жіночими, серйозними очима, усміхнулась, притягла Івана Ілліча і поцілувала в лоб.

Зранку на другий день все місто висипало на вулицю. По Тверській, крізь гущу народу, під нестихаючі крики «ура» ішли грузовики з солдатами, наїжачені штиками й шаблями. На гуркочучих гарматах їхали верхи хлопчики. На брудних кучугурах снігу вздовж тротуарів стояли, охороняючи порядок, молоденькі баришні з піднятими шаблями й напруженими личками і озброєні, нещадно суворі, гімназисти, — це була вільна міліція. Крамарі, вилізши на драбини, збивали з вивісок імператорські орли. Якісь хворобливі дівчата — робітниці з тютюнової фабрики — ходили по місту з портретом Льва Толстого, і він суворо поглядав з-під насуплених брів на всі ці чудеса. Здавалось — не може бути більше ні війни, ні ненависті, здавалось — треба ще кудись, на якусь височенну дзвіницю вивісити червоний прапор, і весь світ зрозуміє, що ми всі брати, що немає іншої сили на світі, — тільки радість, свобода, любов, життя…

Коли телеграми принесли приголомшливу звістку про зречення царя та про передачу держави Михайлові і про його відмовлення від царського вінця, в свою чергу, — ніхто особливо не був вражений: здавалось — не таких ще чудес треба ждати в ці дні.

Над нерівними лініями дахів, над оранжевим заходом сонця у прозорій безодні неба мерехтіла зірка. Голе гілля лип чорніло непорушно. Під ним було зовсім темно, хрустіли замерзлі калюжки на тротуарі. Даша спинилась і, не розмикаючи з’єднаних рук, якими держала під руку Івана Ілліча, дивилась через низеньку огорожу на світло, що засвітилося в глибокому віконці церкви Миколи на Курячих Ніжках.

Церковця і дворик були в тіні, під липами. Десь далеко грюкнули двері, і через дворик пішов, порипуючи валянками, низенький чоловік у довгому, до землі, пальті, у капелюсі грибом. Було чути, як він задзвенів ключами і став не кваплячись підніматись на дзвіницю.

— Паламар дзвонити пішов, — прошепотіла Даша і підвела голову. На золоті невеликого купола дзвіниці лежав відблиск заходу.

«Бумм» — ударив дзвін, який триста років скликав жителів до спокою душі перед сном. Миттю в пам’яті Івана Ілліча постала капличка і на порозі її жінка в білій свитці, що мовчки плакала, з мертвою дитиною на колінах. Іван Ілліч міцно притиснув ліктем Дашину руку. Даша глянула на нього, немов питаючи: що?

— Ти хочеш? — спитала вона швидким шепотом. — Ходімо…

Іван Ілліч широко усміхнувся. Даша нахмурилась, потупала черевиками.

— Нічого нема смішного, — коли йдеш під руку з людиною, яку любиш більш за все на світі, і бачиш світло в вікні, — зайти й повінчатися… — Даша знову взяла Івана Ілліча під руку. — Ти мене розумієш?

XXXIX

— Громадяни, солдати віднині вільної російської армії, мені припала незвичайна честь поздоровити вас із світлим святом: кайдани рабства розбиті. За три дні, без єдиної краплі крові, російський народ здійснив найвеличнішу в історії революцію. Коронований цар Микола зрікся престолу, царські міністри заарештовані, Михайло, наслідник престолу, сам відхилив від себе непосильний вінець. Нині вся повнота влади передана народові. На чолі держави став Тимчасовий уряд, для того щоб у якнайшвидший строк провести вибори у Всеросійські установчі збори на підставі прямого, загального, рівного і таємного голосування… Віднині — хай живе Російська революція, хай живуть Установчі збори, хай живе Тимчасовий уряд!..

— Урра-а-а-а! — протяжно заревла тисячоголоса юрба солдатів. Микола Іванович Смоковников вийняв з кишені замшевого френча велику захисного кольору хустину і витер шию, обличчя і бороду. Говорив він, стоячи на збитій з дощок трибуні, куди треба було вилазити по щаблях. За його спиною стояв командир батальйону Тетькін, недавно підвищений у підполковники, — обвітрене, з короткою борідкою, з м’ясистим носом обличчя його зображувало напружену увагу. Коли залунало «ура», він заклопотано підніс долоню ребром до козирка. Перед трибуною на рівному полі з чорними проталинами і брудними плямами снігу стояли солдати, тисяч зо дві чоловік, без зброї, в залізних шапках, у розперезаних, пом’ятих шинелях, і слухали, пороззявлявши роти, дивні слова, що їх говорив їм червоний, як індик, пан. Вдалині, в сіренькій імлі, стирчали обгорілі комини села. За ним починались німецькі позиції. Кілька кострубатих ворон летіло через це сумне поле.

— Солдати! — простягнувши перед собою руку з роз- чепіреними пальцями,' продовжував Микола Іванович, і шия його налилася кров’ю. — Ще вчора ви були нижніми чинами, безсловесною чередою, яку царська ставка гнала на забій. Вас не питали, за що ви повинні вмирати… Вас сікли за провини і розстрілювали без суду. (Підполковник Тетькін кашлянув, переступив з ноги на ногу, але промовчав і знову нагнув голову, уважно слухаючи). Я, призначений Тимчасовим урядом комісар армій Західного фронту, оголошую вам, — Микола Іванович стиснув пальці, ніби беручи повіддя, — віднині немає більше нижніх чинів. Назва скасовується. Віднині ви, солдати, рівноправні громадяни держави Російської: різниці більше немає між солдатами і командуючим армією. Назви — ваше благородіє, ваше високоблагородіє, ваше превосходительство — скасовуються. Віднині ви говорите: «здрастуйте, пане генерал», або «ні, пане генерал», «так, пане генерал». Принизливі відповіді: «точно так» і «нікак нєт» — скасовуються. Віддача честі солдатом якому б не було офіцерському чинові — скасовується назавжди. Ви можете здоровкатися за руку з генералом, якщо захочете…

— Го-го-го, — весело прокотилось по юрбі солдатів. Усміхнувся і Тетькін, кліпаючи злякано.

— І нарешті найголовніше: солдати, досі війну провадив царський уряд, тепер її провадить народ — ви. Тому Тимчасовий уряд пропонує вам створити в усіх арміях солдатські комітети — ротні, батальйонні, полкові і так далі, аж до армійських. Посилайте в комітети товаришів, яким ви довіряєте!.. Віднині солдатський палець гулятиме по військовій карті поруч з олівцем главковерха. Солдати, я поздоровляю вас з найголовнішим завоюванням революції!..

Криками «ура-а-а-а» знову зашуміло все поле. Тетькін стояв виструнчившись, тримаючи під козирок. Обличчя у нього стало сіре. З юрби почали кричати:

— А скоро замирюватися з німцем будемо?

— Мила скільки видаватимуть на людину?

— Я про відпустки. Як там сказано?

— Пане комісар, як же у нас тепер — короля, чи що, будуть обирати? Воювати ж хто буде?

Щоб краще відповісти на запитання, Микола Іванович зліз з трибуни, і його зараз же обступили збуджені солдати. Підполковник Тетькін, спершись ліктем на бильце трибуни, дивився, як у гущі залізних шапок рухалась, крутячись і віддаляючись, непокрита стрижена голова і гладка потилиця військового комісара. Один з солдатів, рудуватий, радісно-злий, в шинелі наопашки (Тетькін добре знав його, — з телефонної роти), схопив Миколу Івановича за пасок френча і, бігаючи навколо очима, почав питати:

— Пане військовий комісар, ви нам солодко говорили, ми всі солодко слухали… Тепер ви на моє запитання дайте відповідь.

Солдати радісно загомоніли і стовпились тісніше. Підполковник Тетькін нахмурився і стурбовано поліз з трибуни.

— Я вас запитаю, — говорив солдат, майже торкаючись чорним нігтем носа Миколи Івановича. — Одержав я з села листа, здохла у мене вдома корівка, сам я безкінний, і хазяйка моя з дітьми пішла з торбами просити у людей хліба… Значить, тепер маєте ви право мене розстрілювати за дезертирство, я вас питаю?

— Якщо особистий добробут вам дорожчий за свободу, — зраджуйте її, зраджуйте її, як Іуда, і Росія вам кине в очі: ви негідні бути солдатом революційної армії… Ідіть додому! — різко крикнув Микола Іванович.

— Та ви на мене не кричіть!

— Ти хто такий на нас кричати!..

— Солдати, — Микола Іванович підвівся навшпиньки, — тут сталося непорозуміння… Перший заповіт революції, панове, — це вірність нашим союзникам. Вільна революційна російська армія з свіжою силою повинна обрушитись на найлютішого ворога свободи, на імперіалістичну Німеччину.

— А ти сам годував вошей в окопах? — залунав грубий голос.

— Він їх зроду й не бачив…

— Подаруй йому зо три на розплід…

— Ти нам про свободу не говори, ти нам про війну говори, — ми три роки воюємо… Це вам добре в тилу черево відрощувати, а нам знати треба, як війну кінчати…

— Солдати, — вигукнув знову Микола Іванович, — прапор революції піднесено, свобода і війна до останньої перемоги.

— От чорт, дурень безмозкий…

— Та ми три роки воюємо, а перемоги не бачили…

— А нащо тоді царя скидали?..

— Вони навмисне царя скинули, бо він заважав їм війну затягати…

— Товариші, він підкуплений…

Підполковник Тетькін, розсуваючи ліктем солдатів, протовплювався до Миколи Івановича і бачив, як сутулуватий, величезний чорний артилерист схопив комісара за барки і, трясучи, кричав в обличчя:

— Чого ти сюди приїхав?.. Говори, чого до нас приїхав? Продавати нас приїхав, сучий сину…

Кругла потилиця Миколи Івановича втягалася в шию, піднята борода, наче намальована на щоках, моталась. Відпихаючи солдата, він роздер йому судорожними пальцями комір сорочки. Солдат, скривившись, зірвав з себе залізний шолом і з силою вдарив ним Миколу Івановича кілька разів по голові і в обличчя…

XL

Коло дверей ювелірного магазину Муравейчика сиділи нічний сторож і міліцейський, розмовляли стиха. Вулиця була безлюдна, магазини зачинені. Березневий вітрець посвистував у ще голих акаціях, шарудячи рекламою «позики свободи», що відклеїлась на паркані. Місяць, по-південному яскравий і живий, як медуза, високо стояв над містом.

— А він якраз в Ялті на своїй дачі байдикував, — не поспішаючи розповідав нічний сторож. — Виходить він прогулятися, як то годиться, в білих штанах, при всіх орденах, і тут йому на вулиці додають телеграму: зрікся государ імператор. Прочитав, голубчик, цю телеграму та як заллється привселюдно слізьми.

— Ай, ай, ай, — сказав міліцейський.

— А через тиждень йому відставка.

— За що?

— А за те, що він — губернатор, тепер цього не полагається.

— Ай, ай ай, — сказав міліцейський, дивлячись на худого кота, який обережно пробирався в своїх справах у місячній тіні під акаціями.

— … А государ імператор жив у той час у Могильові, серед свого війська. Ну, добре, живе, не журиться. Вдень виспиться, вночі депеші читає — де яка битва сталася.

— Неодмінно він, падлюка, пити хоче, до води пробирається, — сказав міліцейський.

— Ти про що?

— «3 тютюнового магазину Сіноплі кіт гуляти вийшов.

— Ну, добре. Коли це говорять государеві імператорові по прямому проводу, що, мовляв, так і так, народ у Петербурзі бунтується, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Ну, думає государ, це ще півбіди. Скликав він усіх генералів, надів ордени, стрічки, вийшов до них і говорить: «У Петербурзі народ бунтує, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Що мені робити? Говоріть ваш висновок». І що ж ти думаєш, дивиться він на генералів, а генерали, друже ти мій, висновку свого не говорять, і всі вбік одвернулися…

— Ай, ай, ай, от біда!

— Один тільки з них не одвернувся від нього — п’яненький старий генерал. «Ваша величність, — говорить, — накажіть, і я зараз же за вас життя віддам». Похитав государ головою і гірко усміхнувся. «З усіх, — каже, — моїх підданих, вірних слуг, один мені вірний лишився, та й той щодня зранку п’яний. Видно, царству моєму настав кінець. Дайте аркуш гербового паперу, підпишу зречення від престолу».

— І підписав?

— Підписав і заплакав гіркими слізьми.

— Ай, ай, ай, от біда яка…

Вулицею в цей час повз магазин швидко пройшов високий чоловік у низько насунутому величезному козирку кепі. Порожній рукав його френча був засунутий за пояс. Він повернув обличчя до тих, що сиділи коло магазину, — виразно блиснули його зуби.

— Четвертий раз чоловік оцей проходить, — тихо сказав сторож.

— З усього видно — бандит.

— З цієї самої війни розвелося бандитів, — е-е, голубе ти мій. Де їх зроду й не бувало — наїхали. Артисти!

Вдалині на дзвіниці продзвонило три години. Зараз же заспівали другі півні. На вулиці знову з’явився однорукий. Цього разу він ішов прямо на сторожів, до магазину. Вони, замовкнувши, дивились на нього. Раптом сторож прошепотів швиденько:

— Пропали ми, Іване, давай свисток.

Міліцейський потягнувся був за свистком, але однорукий підскочив до нього, і вдарив ногою в груди, і зараз же ручкою револьвера вдарив по голові нічного сторожа. В ту ж мить до під’їзду підбіг другий чоловік у солдатській шинелі, кремезний, з настовбурченими вусами, і, навалившись на міліцейського, швидким і сильним рухом закрутив йому руки за спиною.

Мовчки однорукий і кремезний почали працювати над замком. Відімкнули магазин Муравейчика, втягли туди приголомшеного сторожа і зв’язаного міліцейського. Двері за собою причинили.

За кілька хвилин усе було скінчено — самоцвіти й золото зав’язані в два вузлики. Потім кремезний сказав:

— А ці? — і штовхнув чоботом міліцейського, що лежав на підлозі коло прилавка.

— Любі, дорогі, не треба, — неголосно промовив міліцейський, — не треба, любі дорогі…

— Ходімо, — різко сказав однорукий.

— А я тобі кажу — донесуть.

— Ходім, мерзотнику! — і Аркадій Жадов, схопивши вузлик у дуби, навів маузер на свого компаньйона. Той усміхнувся, пішов до дверей. Вулиця була так само безлюдна. Обидва вони спокійно вийшли, завернули за ріг і попрямували до «Шато Каберне».

— Мерзотник, бандит, паскудник, — по дорозі говорив Жадов присадкуватому, — Якщо хочеш зі мною працювати, — щоб цього не було. Зрозумів?

— Зрозумів.

— А тепер — давай вузлик. Іди зараз же і готуй човна. Я піду за дружиною. На світанку ми повинні бути в морі.

— В Ялту поїдемо?

— Це вже не твоє діло. В Ялту там чи в Константинополь… Я розпоряджаюсь.

XLI

Катя залишилась сама. Телєгін і Даша поїхали в Петроград. Катя провела їх на вокзал, — вони були такі неуважливі, як уві сні, — і повернулась додому смерком.

В будинку було порожньо. Марфуша й Ліза пішли на мітинг домашньої прислуги. В їдальні, де ще залишився запах цигарок і квітів, серед неприбраного посуду стояло деревце в цвіту — вишня. Катя полила її з графина, прибрала посуд і, не засвічуючи світла, сіла коло стола, обличчям до вікна, — за ним пригасало небо, обгорнене хмарами. В їдальні постукував стінний годинник. Коли б серце навіть розірвалось від нудьги, він однаково так само постукував би. Катя довго сиділа не рухаючисьг потім узяла з крісла пухову хустку, накинула на плечі й пішла в Дашину кімнату.

Неясно в сутінках було видно смугастий матрац спорожнілої постелі, на стільці стояла порожня картонна коробка з-під капелюха, на підлозі валялись папірці й клаптики матерії. Коли Катя побачила, що Даша взяла з собою всі свої дрібні речі, не залишила, не забула нічого, їй стало прикро до сліз. Вона сіла на ліжко, на смугастий матрац, і тут, так само, як у їдальні, сиділа нерухомо.

Годинник у їдальні гучно видзвонив десять. Катя поправила на плечах хустку і пішла на кухню. Постояла, послухала, потім, звівшись навшпиньки, дістала з полиці кухонний зошит, вирвала з нього чистий аркушик і написала олівцем: «Лізо і Марфушо, вам повинно бути соромно на весь день до самої ночі залишати квартиру». На аркушик капнула сльоза. Катя поклала записку на кухонний стіл і пішла в спальню. Там швидко роздяглась, влізла в ліжко і затихла.

Опівночі грюкнули кухонні двері, і, гучно тупаючи та голосно розмовляючи, увійшли Ліза і Марфуша, заходили по кухні, принишкли, і раптом обидві засміялись, — прочитали записку. Катя закліпала очима, не ворухнулась.

Нарешті на кухні стало тихо. Годинник безсонно й гучно видзвонив годину. Катя повернулась на спину, ногою збила з себе ковдру, через силу зітхнула кілька разів, наче їй бракувало повітря, зіскочила з ліжка, засвітила електрику і, мружачись від світла, підійшла до великого стоячого дзеркала. Денна тоненька сорочка не доходила їй до колін. Катя стурбовано і швидко, як дуже знайоме, оглянула себе, — підборіддя у неї здригнулось, вона близько підійшла до дзеркала, підняла з правого боку волосся. «Так, так, звичайно, — ось, ось, ось ще… — Вона оглянула все обличчя. — Так, звісно… Через рік — сива, потім стара». Вона погасила електрику і знову лягла в постіль, прикрила очі ліктем. «Жодної хвилини радості за все життя. Тепер уже кінець… Нічиї руки не обнімуть, не стиснуть, ніхто не скаже — дорога моя, люба моя, радість моя…»

Серед гірських думок і жалю Катя раптом згадала піщану мокру доріжку, кругом галявина, сива від дощу, і великі липи… Доріжкою йде вона сама — Катя — в коричневому платті і чорному фартушку. Під туфельками хрускотить пісок. Катя почуває, яка вона вся легка, тоненька, волосся тріпає вітрець, і поруч, — не по доріжці, а по мокрій траві, — іде, ведучи велосипед, гімназист Альоша. Катя відвертається, щоб не засміятися… Альоша говорить глухим голосом: «Я знаю, — мені нема чого сподіватись на взаємність. Я тільки приїхав, щоб сказати це вам. Я скінчу життя де-небудь на залізничній станції, в глушині. Прощайте…» Він сідає на велосипед і їде лугом, за ним у траві тягнеться сизий слід… Сутулиться спина його в сірій куртці, і білий картуз зникає за зеленню. Катя кричить: «Альоша, верніться!»

… Невже вона, змучена зараз безсонням, стояла колись на тій вогкій доріжці, і літній вітер, що пахнув дощем, метляв її чорного фартушка? Катя сіла в ліжку, обхопила голову, сперлась ліктями на голі коліна, і в пам’яті її виникли тьмяні вогники ліхтарів, сніговий пил, вітер, що гудів у голих деревах, верескливе, тужливе, безнадійне рипіння санок, крижані очі Безсонова близько, біля самих очей… Солодка знемога, млість… Огидний холодок цікавості…

Катя знову лягла. В тиші дому різко затріщав дзвінок. Катя похолола. Дзвінок повторився. По коридору, сердито дихаючи спросоння, пройшла босоніж Ліза, брязнула ланцюжком парадного і через хвилину постукала в спальню: «Бариня, вам телеграма».

Катя, кривлячись, взяла вузький конвертик, розірвала заклейку, розгорнула, і в очах їй стало темно.

— Лізо, — сказала вона, дивлячись на дівчину, у якої від страху почали тремтіти губи, — Микола Іванович помер.

Ліза зойкнула й заплакала. Катя сказала їй: «Ідіть». Потім удруге перечитала потворні букви на телеграфній стрічці: «Микола Іванович помер тяжких поранень одержаних славному посту виконання обов’язку крапка тіло перевозимо Москву кошти союзу…»

Катю занудило під грудьми, на очі попливла темрява, вона потягнулась до подушки і знепритомніла…

На другий день до Каті з’явився той самий рум’яний і бородатий пан, — відомий громадський діяч і ліберал князь Капустін-Унжеський, — якого вона чула в перший день революції в Юридичному клубі, — взяв у свої руки обидві її руки і, тулячи їх до волохатого жилета, почав говорити про те, що від імені організації, де він працював разом з покійним Миколою Івановичем, від імені міста Москви, товаришем комісара якої він зараз працює, від імені Росії і революції висловлює Каті безутішне співчуття з приводу передчасної загибелі славного борця за ідею.

Князь Капустін-Унжеський був весь з природи своєї такий щасливий, здоровий і веселий і так щиро журився, від його бороди й жилета так затишно пахло сигарами, що Каті на хвилину стало легше на душі, вона звела на нього свої очі, що блищали від безсоння, розтулила сухі губи:

— Дякую, що ви так говорите про Миколу Івановича…

Князь витягнув величезну хустку і витер очі. Він виконав тяжкий обов’язок і поїхав, — машина його страшенно заревіла у провулку. А Катя знову почала сновигати по кімнаті: спинялася перед фотографічними картками чужого генерала з лев’ячим лицем, брала в руки альбом, книжку, китайську коробочку, — на кришці її була чапля, яка схопила жабу, — знову ходила, дивилась на шпалери, на штори… До обіду вона не доторкнулась. «Що ж ви, з’їли б хоч киселю», — сказала покоївка Ліза. Не розтуляючи зубів, Катя хитнула головою. Написала була Даші коротенького листа, але зараз же порвала.

Лягти б, заснути. Але лягти в постіль, — як у труну, — страшно після минулої ночі… Найболючішою була безнадійна жалість до Миколи Івановича: був він хороша, добра, безладна людина… Любити його треба було таким, яким він є… А вона мучила. Через те він так рано й посивів. Катя дивилась у вікно на тьмяне, білясте небо. Хрустіла пальцями.

На другий день була панахида, а ще через добу — похорон останків Миколи Івановича. На могилі говорились чудові промови: покійного порівнювали з альбатросом, що загинув у вирі, з людиною, яка пронесла через славне життя палаючий факел. Відомий соціаліст-революціонер, що спізнився на похорон, низенький чоловік в окулярах, сердито буркнув Каті: «Ану поступіться, громадянко», — протиснувся до самої могили і почав говорити про те, що смерть Миколи Івановича зайвий раз підтверджує правильність аграрної політики, яку проводить його, оратора, партія. Земля обсипалась з-під його неохайних черевиків і стукаючи падала на труну. У Каті горло стискалося нудотною спазмою. Вона непомітно вийшла з натовпу і поїхала додому.

У неї було одне бажання — вимитися й заснути. Коли вона увійшла в дім, її пойняв жах: смугасті шпалери, фотографії і коробочка з чаплею, зім’ята скатерка в їдальні, запорошені вікна, — яка нудьга! Катя звеліла приготувати ванну і, застогнавши, лягла в теплу воду. Все тіло її відчуло, нарешті, смертельну втому. Вона ледве допленталась до спальні і заснула, не розкриваючи постелі. Крізь сон їй вчувалися дзвінки, кроки, голоси, хтось постукав у двері, вона не відповіла.

Прокинулась Катя, коли було зовсім темно, — болісно стиснулось серце. «Що, що?» — злякано, жалібно спитала вона, підводячись на ліжку, і з хвилину сподівалась, що, може, все це страшне їй тільки приснилось… Потім, теж з хвилину, відчувала образу й несправедливість, — навіщо мене мучать? І вже зовсім прокинувшись, поправила волосся, наділа туфельки на босу ногу і ясно, і спокійно подумала: «Більше не хочу».

Не кваплячись Катя відчинила дверці кустарної маленької шафки-аптечки, що висіла на стіні, і почала читати написи на пляшечках. Пляшечку з морфієм вона розкрила, понюхала і затиснула в кулачку і пішла в їдальню за чарочкою, але по дорозі спинилась, — у вітальні було світло. «Лізо, це ви?» — тихо спитала Катя, відхилила двері і побачила чоловіка у військовій сорочці, що сидів на дивані. Брита голова його була перев'язана чорним. Він поквапливо встав. У Каті почали тремтіти коліна, стало порожньо під серцем. Чоловік дивився на неї розширеними, страшними очима. Рівний рот його був міцно стулений. Це був Рощин, Вадим Петрович. Катя піднесла обидві руки до грудей. Рощин, не опускаючи очей, сказав повільно і твердо:

— Я зайшов до вас, щоб засвідчити свою пошану. Ваша прислуга розказала мені про нещастя. Я залишився, бо вважав за потрібне сказати вам, що ви можете розпоряджатися мною, всім моїм життям.

Голос його здригнувся, коли він вимовив останні слова, і худе обличчя залилось коричневим рум’янцем. Катя з усієї сили притиснула руки до грудей. Рощин зрозумів по очах, що треба підійти й допомогти їй. Коли він наблизився, Катя, цокочучи зубами, промовила:

— Здрастуйте, Вадиме Петровичу…

Мимоволі він підняв руку, щоб обхопити Катю, — така вона була тендітна й нещасна, з судорожно затисненою в кулаці пляшечкою, — але зараз же опустив руки, насупився. Чуттям жінки Катя зрозуміла раптом: вона, нещасна, маленька, грішна, невміла, з усіма своїми невиплаканими слізьми, з мізерною пляшечкою морфію, стала потрібна й дорога цій людині, яка мовчки й суворо жде — прийняти її душу в свою. Стримуючи сльози, неспроможна сказати нічого, розняти зуби, Катя нахилилась до руки Вадима Петровича і припала до неї губами та обличчям.

XLII

Поклавши лікті на мармуровий підвіконник, Даша дивилася у вікно. За темними лісами, в кінці Кам’яноострівського, півнеба було освітлено призахідним сонцем, В небі були сотворені чудеса. Коло Даші сидів Іван Ілліч і дивився на неї не ворушачись, хоч міг ворушитись скільки завгодно, — Даша однаково тепер нікуди не зникла б з цієї кімнати з багряним відблиском зорі на білій стіні.

— Як сумно, як гарно, — сказала Даша. — Наче ми пливемо на повітряному кораблі…

Іван Ілліч кивнув. Даша зняла руки з підвіконника.

— Дуже хочеться музики, — сказала вона. — Скільки вже я не грала? З того часу, як почалась війна… Подумай — ще війна… А ми…

Іван Ілліч заворушився. Даша зараз же продовжувала:

— Коли скінчиться війна, — ми візьмемось до музики… А пам’ятаєш, Іване, як ми лежали з тобою на піску і море набігало на пісок? Пам’ятаєш, яке було море — злиняле, голубе… Мені здається, що я любила тебе все життя… — Іван Ілліч знову заворушився, хотів щось сказати, але Даша нагадалась: — А чайник же кипить! — і побігла з кімнати, але у дверях спинилась. Він бачив у сутінках тільки її обличчя, руку, що взялась за штору, і ногу в сірій панчосі. Даша зникла. Іван Ілліч закинув руки за голову й заплющив очі.

Даша і Телєгін приїхали сьогодні о другій годині вдень. Цілу ніч їм довелося сидіти в коридорі переповненого вагона на чемоданах. Приїхавши, Даша зараз же взялась розкладати речі, заглядати в усі закутки, витирати пил, захоплюватись квартирою і вирішила все переставити по-іншому. Зробити це треба було негайно. Знизу покликали швейцара, який разом з Іваном Іллічем возив з кімнати в кімнату шафи й дивани. Коли переставляти закінчили, Даша попросила Івана Ілліча повідчиняти всюди кватирки, а сама пішла митися. Вона дуже довго хлюпалась, щось робила з лицем, з волоссям і не дозволяла заходити то в одну, то в другу кімнату, хоч головне завдання Івана Ілліча за весь день було — щохвилини зустрічати Дашу і дивитись на неї.

Надвечір Даша нарешті вгамувалась. Іван Ілліч, вимитий і побритий, прийшов у вітальню і сів коло Даші. Вперше після Москви вони були самі, в тиші. Немов побоюючись цієї тиші, Даша старалась не мовчати. Як вона потім призналась Іванові Іллічу, їй раптом стало страшно, що він скаже їй «особливим» голосом: «Ну що ж, Дашо?..»

Вона пішла подивитись на чайник. Іван Ілліч сидів із заплющеними очима. Вона пішла, а повітря було ще сповнене її диханням. Невимовною чарівністкУ постукували на кухні Дашині підбори. Раптом там щось задзвеніло — розбилось, і Дашин жалібний голос: «Чашка!» Гаряча радість залила Івана Ілліча: «Завтра, коли прокинусь, буде не звичайний ранок, а буде — Даша». Він швидко підвівся, Даша з’явилась на дверях.

— Розбила чашку… Іване, невже ти хочеш чаю?

— Ні…

Вона підійшла до Івана Ілліча і, тому що в кімнаті було зовсім темно, поклала руки йому на плечі.

— Про що думав? — спитала вона тихо.

— Про тебе.

— Я знаю. А що про мене думав? її неясне лице в сутінках здавалось нахмуреним, насправді ж воно усміхалось. Її груди дихали рівно, піднімались і опускались.

— Думав про те, що якось погано у мене зв’язано: ти — і що ти — моя дружина, — потім я раптом зрозумів це і пішов тобі сказати, а тепер знов не пам’ятаю.

— Ай, ай, — сказала Даша, — сідай, а я збоку. — Іван Ілліч сів у крісло. Даша сіла збоку, на підлокітник. — А ще про що думав?

— Я тут сидів, коли ти була в кухні, і думав: «В домі оселилась дивна істота…» Це погано?

— Еге ж, — відповіла Даша задумано, — це дуже погано.

— Ти любиш мене, Дашо?

— О, — вона знизу вгору кивнула головою, — люблю до самої берізки.

— До якої берізки?

— Хіба ти не знаєш: у кожного в кінці життя — могилка і над нею плакуча береза.

Іван Ілліч взяв Дашу за плечі. Вона з ніжністю дала себе пригорнути. Так само, як давним-давно на березі моря, поцілунок їх був довгим, їм бракувало дихання. Даша сказала: «Ах, Іване», — і обхопила його за шию. Вона чула, як важко стукає його серце, їй стало жаль його. Вона зітхнула, встала з крісла і сказала просто:

— Ходімо, Іване.

На п’ятий день після приїзду Даша одержала від сестри листа. Катя писала про смерть Миколи Івановича.

«Я переживала час безнадії і розпачу. Я ясно відчула, що на віки вічні — одна. О, як це страшно!.. Це так страшно, що я наважилась якнайшвидше позбутися цього… Ти розумієш. Мене врятувало чудо… Може — випадковість… Ні, ні, це було як чудо… Я не можу про це писати… Я розкажу, коли ми побачимось…»

Звістка про смерть зятя, Катин лист вразили Дашу. Вона негайно зібралась їхати в Москву, але наступного дня надійшов другий лист від Каті — вона писала, що складає речі і виїжджає в Петроград, просить підшукати їй недорогу кімнату. В листі була приписка: «До вас зайде Вадим Петрович Рощин. Він розкаже вам про мене все докладно. Він мені як брат, як батько, як друг життя мого».

Даша і Телєгін ішли алеєю. Була неділя, квітневий день. У прохолоді ще по-весняному синього неба летіли тонкі уривки хмари, що танула від сонця. Сонячне світло, наче крізь воду, проникало в алею, сковзало по білому платтю Даші. Назустріч рухались червонувато-сухі щогли сосон, — шуміло їх верховіття, шелестіло листя. Даша поглядала на Івана Ілліча, — він зняв кашкета й опустив брови, усміхаючись. У неї було почуття спокою і наповненості — чарівністю дня, радістю того, що так добре дихати, так легко йти і що так віддана душа цьому дню і цій людині, яка йде поруч.

— Іване, — сказала Даша і усміхнулась.

Він спитав з усмішкою:

— Що, Дашо?

— Ні… подумала.

— Про що?

— Ні, потім.

— Я знаю про що.

Даша швидко обернулась:

— Слово честі, ти не знаєш…

Вони дійшли до великої сосни. Іван Ілліч відколупнув луску кори, вкриту м’якими краплями смоли, розламав у пальцях і лагідно з-під брів дивився на Дашу:

— Ні, знаю.

У Даші затремтіла рука.

— Ти розумієш, — сказала вона пошепки, — я почуваю, як я вся повинна перелитися в якусь ще більшу радість… Така я вся повна…

Іван Ілліч покивав головою. Вони вийшли на галявину, порослу тендітно-зеленою травичкою і жовтими квіточками курячої сліпоти, що тріпотіли на вітрі. Вітер підхопив Дашине плаття. Вона на ходу заклопотано кілька разів нахилялась, щоб обсмикнути спідницю, і повторювала:

— От же який вітер!

В кінці галявини тягнулись високі двірцеві штахети з потемнілими від часу золоченими списами. Даші в туфельку закотився камінець. Іван Ілліч присів, зняв туфлю з Дашиної теплої ноги в білій панчосі і поцілував ногу коло пальців. Даша наділа туфлю, потупала ногою і сказала:

— Хочу, щоб від тебе була дитинка, ось що…

XLIII

Катерина Дмитрівна оселилась недалеко від Даші, в дерев’яному будиночку у двох бабусь. Одна з них, Клавдія Іванівна, була колись давно співачкою, друга — Софочка, її компаньйонкою. Клавдія Іванівна, зранку підмалювавши собі брови і надівши парик кольору воронячого крила, сідала розкладати пасьянс. Софочка вела господарство і розмовляла чоловічим голосом. В будинку було чистенько, тіснувато, по-старовинному безліч скатерочок, ширмочок, пожовклих портретів з неповоротної молодості. Вранці в кімнатах пахло доброю кавою; коли починали готувати обід, Клавдія Іванівна страждала від запаху страв і нюхала сіль, а Софочка кричала чоловічим голосом з кухні: «Куди ж я цей сморід подіну. Не на одеколоні ж картоплю смажити». Вечорами засвічували гасові лампи з матовими кулями. Бабусі піклувались про Катю.

Вона жила тихо в цьому старозавітному затишку, що залишився непорушеним від бур часу. Вставала вона рано, сама прибирала кімнату і сідала до вікна — лагодити білизну, штопати панчохи або переробляти з своїх старих пишних платтів що-небудь простіше. Після сніданку Катя звичайно йшла на острови, брала з собою книжку або шитво, і, дійшовши до улюбленого місця, сідала на ліавку поблизу маленького озера і дивилась на дітей, що гралися на купі піску, читала, вишивала, думала. О шостій годині вона поверталась обідати до Даші. Об одинадцятій Даша і Телєгін проводили її додому: сестри йшли попереду під руку, а Іван Ілліч, в зсунутому на потилицю кашкеті і посвистуючи, йшов ззаду, «прикриваючи тил», тому що вечорами тепер ходити по вулицях було не зовсім безпечно.

Щодня Катя писала Вадиму Петровичу Рощину, що був весь цей час у командировці, на фронті. Уважно й чесно вона розказувала в листах усе, що робила за день і що думала: про це просив її Рощин і підтверджував у листахвідповідях: «Коли ви мені пишете, Катерино Дмитрівно, що сьогодні переходили Єлагін міст, почав накрапати дощ, у вас не було зонтика і ви пережидали дощ під деревами, — мені це дорого. Мені дорогі всі дрібниці вашого життя, мені здається навіть, що я б тепер не зміг без них жити».

Катя розуміла, що Рощин перебільшує і прожити б, звичайно, зміг без її дрібниць, але подумати — залишитися хоч би на один день знову одній, самій з собою, було так страшно, що Катя намагалась не роздумувати, а вірити, ніби все її життя потрібне й дороге В адиму Петровичу. Тому все, що вона тепер робила, — набувало особливого сенсу. Загубила наперсток, шукала цілу годину, а він був на пальці: ото вже Вадим Петрович посміється, яка вона стала неуважна. До самої себе Катя тепер ставилась, як до чогось не зовсім свого. Одного разу, працюючи коло вікна і думаючи, вона помітила, що тремтять пальці; вона підвела голову і, протикаючи голкою спідницю на коліні, довго дивилась поперед себе, нарешті погляд її розрізнив навпроти, де була дзеркальна шафа, худеньке лице з великими сумними очима, з волоссям, причесаним просто, — назад, вузлом… Катя подумала: «Невже — я?» Опустила очі і продовжувала шити, але серце билось, вона вколола пальця, піднесла його до рота і знову глянула в дзеркало, — але тепер уже це була вона, і гірша за ту… Того ж вечора вона написала Вадиму Петровичу: «Сьогодні цілий день думала про вас. Я за вами скучила, милий мій друже, — сиджу коло вікна і жду. Щось зі мною діється давним-давно забуте, якісь дівочі настрої…»

Навіть Даша, неуважна й захоплена своїми складними, як їй здавалось — єдиними від створення світу, відносинами з Іваном Іллічем, помітила в Каті зміну і одного разу за вечірнім чаєм довго доводила, що Каті завжди тепер треба носити гладенькі чорні плаття з глухим коміром. «Я тебе запевняю, — говорила вона, — ти себе не бачиш, Катюшо, тобі на вигляд, ну — дев’ятнадцять років… Іване, правда ж, вона молодша за мене?»

— Так, тобто не зовсім, але можливо…

— Ах, ти нічого не розумієш, — говорила Даша, — у жінки молодість настає зовсім не від років, зовсім від інших причин. Роки тут зовсім ніякої ролі не відіграють…

Невеликі гроші, що залишились у Каті після смерті Миколи Івановича, кінчались. Телєгін порадив їй продати її стару квартиру на Пантелеймонівській, що стояла порожньою з березня місяця. Катя погодилась і разом з Дашею поїхала на Пантелеймонівську — відібрати деякі речі, дорогі як спогад.

Піднявшись на другий поверх і глянувши на пам’ятні їй дубові двері з мідною дощечкою — «М. І. Смоковников», — Катя відчула, що, от, замикається коло життя. Старий, знайомий швейцар, який, бувало, сердито сопучи спросоння і прикриваючи горло коміром накинутого пальта, відчиняв їй після півночі парадні двері і гасив електрику завжди раніш, ніж Катя встигала піднятись до себе, — відімкнув зараз своїм ключем двері, зняв кашкета і, пропускаючи вперед Катю і Дашу, сказав заспокійливо:

— Не сумлівайтесь, Катерино Дмитрівно, крихти не пропало, день і ніч за мешканцями наглядав. Синка в них убили на фронті, а то б і зараз жили, дуже були задоволені квартирою…

У прихожій було темно і пахло нежилим, у всіх кімнатах опущені штори. Катя увійшла в їдальню і повернула вимикач, — кришталева люстра яскраво спалахнула над накритим сірим сукном столом, посередині якого все ще стояла фарфорова корзина для квітів, з давно засохлою гілкою мімози. Байдужі свідки веселого життя, що відшуміло тут, — стільці з високими спинками і шкіряними сидіннями, — стояли вздовж стін. Одна половинка дверцят у величезному, як орган, різьбленому буфеті була відхилена, виднілись перевернуті бокали. Овальне венеціанське дзеркало припало пилом, і зверху на ньому все ще спав золотий хлопчик, простягнувши ручку на золотий завиток…

Катя стояла нерухомо коло дверей.

— Дашо, — тихо промовила вона, — ти пам’ятаєш, Дашо!.. Подумай, і нікого більше нема…

Потім вона пройшла у вітальню, засвітила велику люстру, оглянулась і знизала плечима. Кубічні і футуристичні картини, що здавались колись такими зухвалими й моторошними, тепер висіли на стінах жалюгідні, померхлі, немов давним-давно покинені вбрання, що стали непотрібними після карнавалу.

— Катюшо, а оцю пам’ятаєш? — сказала Даша, показуючи на розкарячену, з квіткою, в жовтому кутку «Сучасну Венеру». — Тоді мені здавалось, що вона і є причина всього лиха.

Даша засміялась і почала перебирати ноти. Катя пішла в свою колишню спальню. Тут усе було точно таким самим, як три роки тому, коли вона, одягнена по-дорожньому, в вуалі, вбігла востаннє в цю кімнату, щоб узяти з туалету рукавички.

Тепер на всьому лежала якась тьмяність, все було набагато менше розміром, ніж здавалось раніш. Катя відчинила шафу, повну залишків мережив і шовку, ганчірок, панчіх, туфельок. Ці речі, які колись здавались їй потрібними, і досі трохи пахли духами. Катя без мети перебирала їх, — з кожною річчю був зв’язаний спогад життя, яке відійшло назавжди.

Раптом тиша в усьому домі здригнулась і наповнилась звуками музики, — це Даша грала ту саму сонату, яку розучувала, коли три роки тому готувалась до екзаменів. Катя зачинила дверцята шафи, пішЛа у вітальню й сіла коло сестри.

— Катю, правда, чудово? — сказала Даша, напівобернувшись. Вона програла ще кілька тактів і взяла з підлоги другий зошит. Катя сказала:

— Ходімо, у мене голова розболілась.

— А як же речі?

— Я нічого не хочу звідси брати. Тільки рояль перевезу до тебе, а то все — нехай…

Катя прийшла на обід, збуджена від швидкої ходьби, весела, в новій шапочці, в синій вуальці.

— Ледве встигла, — сказала вона, торкаючись теплими губами Дашиної щоки, — а черевики все-таки промочила. Дай мені перемінити. — Стягаючи рукавички, вона підійшла у вітальні до вікна. Дощ, що поривався вже кілька разів іти, ринув зараз сірими потоками, закружляв у поривах вітру, зашумів у ринві. Далеко внизу було видно, як бігли зонтики. Потемніле повітря мигнуло перед вікнами білим світлом, і так тріснуло, що Даша ойкнула.

— Ти знаєш, хто буде у вас сьогодні ввечері? — спитала Катя, кривлячи губи в усмішку. Даша спитала: «Хто?» — але в прихожій подзвонили, і вона побігла відчиняти. Почувся сміх Івана Ілліча, човгання його ніг по підстилці, потім вони з Дашею, голосно розмовляючи і сміючись, пройшли в спальню. Катя стягла рукавички, зняла капелюха, поправила волосся, і весь цей час лукава й ніжна усмішка кривила її губи.

За обідом Іван Ілліч, рум’яний, веселий, з мокрим волоссям, розповідав про події. На Балтійському заводі, як і всюди зараз на фабриках і заводах, робітники хвилюються. Ради підтримують усі їх вимоги. Приватні підприємства почали потроху закриватися, казенні — працюють із збитками, але тепер війна, революція, — не до прибутків. Сьогодні на заводі знову був мітинг. Виступали більшовики, і всі в один голос кричали: «Треба кінчати війну, ніяких поступок буржуазному урядові, ніяких угод з підприємцями, вся влада Радам! — а вже вони наведуть порядок!..»

— Я теж виліз поговорити. Куди тут — з трибуни стягли. Васька Рубльов підскочив: «Я ж знаю, — каже, — що ти нам не ворог, навіщо ж ти дурниці верзеш, у тебе в голові сміття». Я йому: «Василю, через півроку заводи стануть, їсти — нічого». А він мені: «Товаришу, до Нового року вся земля, всі заводи відійдуть трудящим, буржуя жодного в республіці не залишимо навіть на розплід. І грошей більше не буде. Працюй, живи, — все твоє. Зрозумій ти, — соціальна революція!» Отак усе це до Нового року й обіцяв.

Іван Ілліч стримано засміявся, але похитав головою і став пальцем збирати крихти на скатерці. Даша зітхнула:

— Мають бути великі випробування, я почуваю.

— Так, — сказав Іван Ілліч, — війна не скінчилась, у цьому вся річ. Власне — що змінилося з лютого? Царя прибрали, але безладдя стало більше. А купка адвокатів і професорів, безперечно людей освічених, запевняє всю країну: терпіть, воюйте, настане час, ми вам дамо англійську конституцію і навіть набагато кращу. Не знають вони Росії, ці професори. Погано вони російську історію читали. Російський народ — не умоглядна яка-небудь штуковина. Російський народ — запальний, талановитий, сильний народ. Недарма російський мужик допер у личаках до Тихого океану. Німець буде на місці сидіти, сто років свого добиватися, терпітиме. А цей — нетерплячий. Цього можна мрією захопити всесвіт завоювати. І піде, — в полотняних штанах, у личаках, з сокиркою за поясом… А професори хочуть одягти розбурханий океан народний у добропристойну конституцію. Еге ж, видно, доведеться побачити нам дуже серйозні події.

Даша, стоячи коло стола, наливала в чашечку кави. Раптом вона поставила кофейник і притулилась до Івана Ілліча — обличчям, до грудей.

— Ну, ну, Дашо, не хвилюйся, — сказав він, гладячи її по волоссю. — Нічого поки що не трапилось жахливого… А з нами траплялося й дещо гірше… От, я пам’ятаю, — ти послухай мене, — пам’ятаю, прийшли ми на Гнилу Липу…

Він почав згадувати про воєнні злигодні. Катя оглянулась на стінний годинник і вийшла з їдальні. Даша дивилась на спокійне, міцне обличчя чоловіка, на сірі його усміхнені очі і заспокоювалась потроху: з таким не страшно. Дослухавши оповідання про Гнилу Липу, вона пішла в спальню припудритись. Перед туалетним дзеркалом сиділа Катя і щось робила з лицем.

— Данюшо, — сказала вона тоненьким голосом. — У тебе не залишилось тих духів, пам’ятаєш, — паризьких?

Даша присіла на підлогу перед сестрою і дивилась на неї з величезним здивуванням. Потім спитала пошепки:

— Катюшо, пір’ячко чистиш?..

Катя почервоніла, кивнула головою.

— Катюшо, що з тобою сьогодні?

— Я хотіла сказати, а ти не дослухала, — сьогодні увечері приїжджає Вадим Петрович і з вокзалу заїде прямо до вас… До мене незручно, пізно…

О пів на десяту залунав дзвінок. Катя, Даша і Телєгін вибігли в прихожу. Телєгін відчинив, увійшов Рощин у пом’ятій шинелі наопашки, в глибоко насунутому кашкеті. Його худе, похмуре, темне від загару обличчя пом’якшилось усмішкою, коли він побачив Катю. Вона розгублено й радісно дивилась на нього. Коли він, скинувши кашкета і шинелю на стіл і вітаючись, сказав сильним і глухуватим голосом: «Пробачте, що так пізно вдираюсь, — хотілось сьогодні ж побачити вас, Катерино Дмитрівно, вас, Даріє Дмитрівно», — Катині очі наповнились світлом.

— Я рада, що ви приїхали, Вадиме Петровичу, — сказала вона і, коли він нахилився до її руки, поцілувала його в голову затремтілими губами.

— Даремно без речей приїхали, — сказав Іван Ілліч, — однаково ми вас залишимо ночувати.

— У вітальні на турецькому дивані, якщо буде ко ротко, приставимо крісло, — сказала Даша.

Рощин, наче крізь сон, слухав, що йому говорять ці ласкаві, елегантні люди. Він увійшов сюди, ще весь наїжений після безсонних ночей у дорозі, лазіння у вагонні вікна за «постачанням», безупинної боротьби за шість вершків місця в купе і лайки, що застрягала в вухах. Йому ще було дико, що ці троє людей, майже немислимо гарні й чисті, які гарно пахнуть, стоять на дзеркальному паркеті, зраділи саме тому, що з’явився він — Рощин… Наче крізь сон він бачив прекрасні очі Каті, які говорили: рада, рада, рада…

Він обсмикнув паска, розправив плечі, зітхнув глибоко.

— Дякую, — сказав він, — куди накажете йти?

Його повели в ванну — митися, потім у їдальню — годувати. Він їв, не розбираючи, що йому підкладали, швидко наївся і, відсунувши тарілку, закурив. Його суворе, худе, брите обличчя, що злякало Катю, коли він з’явився у прихожій, тепер пом’якшилось і здавалося ще більш стомленим. Його великі руки, на які падало світло оранжевого абажура, тремтіли над столом, коли він запалював сірника. Катя, сидячи в тіні абажура, придивлялась до Вадима Петровича і почувала, що любить кожну волосинку на його руці, кожного гудзика на його темно-коричневому пом’ятому френчі. Вона помітила також, що, розмовляючи, він часом стискав щелепи й говорив крізь зуби. Його фрази були уривчасті й безладні. Видно, він сам, почуваючи це, намагався подолати в собі якесь давнє і постійне гнівне збудження… Даша, перезирнувшись з сестрою і чоловіком, спитала Рощина, що, може, він стомився і хотів би лягти? Він несподівано спалахнув, випростався на стільці:

— Далебі, я не для того приїхав, щоб спати… Ні… Ні… — І він вийшов на балкон і став під дрібний нічний дощ. Даша показала очима на балкон і похитала головою. Рощин промовив звідти:

— Ради бога, пробачте, Даріє Дмитрівно… це все чотири безсонних ночі…

Він з’явився, пригладжуючи волосся на тім’ї, і сів на своє місце.

— Я їду прямо з ставки, — сказав він, — везу дуже невтішні повідомлення військовому міністрові… Коли я побачив вас, мені стало боляче. Дозвольте вже я все скажу: ближчої за вас, Катерино Дмитрівно, у мене ж на світі немає людини. — Катя зблідла. Іван Ілліч став, заклавши руки за спину, біля стіни. Даша страшними очима дивилась на Рощина. — Якщо не станеться чуда, — сказав він, покашлявши, — то ми загинули. Армії більше не існує… Фронт розбігається… Солдати їдуть додому на дахах вагонів… Спинити руйнування фронту нема людської можливості… Це відплив океану…. Російський солдат втратив уявлення, за що він воює, втратив пошану до війни, втратив пошану до всього, з чим зв’язана ця війна, — до держави, до Росії. Солдати певні, що досить крикнути: «Мир», — і того ж дня війні кінець… І не хочемо миритися тільки ми — пани… Розумієте, — солдат плюнув на те місце, де його одурювали три роки, покинув гвинтівку, і примусити його воювати більше не можна… До осені, коли ринуть усі десять мільйонів… Росія перестане існувати як суверенна держава… — Він зціпив щелепи так, що надулись жовна на вилицях. Усі мовчали. Він продовжував глухим голосом: — Я везу план військовому міністрові. Кілька панів генералів склали план порятунку фронту… Оригінально… В усякому разі союзники не зможуть дорікати нашим генералам за відсутність бажання воювати. План такий: оголосити повну демобілізацію в найкоротші строки, тобто організувати втечу і тим врятувати залізниці, артилерію, вогневі і продовольчі запаси. Твердо заявити нашим союзникам, що ми війни не припиняємо. В той же час виставити в басейні Волги загородження з вірних частин — такі знайдуться; у Заволжі почати формувати зовсім нову армію, ядро якої повинно бути з добровольчих частин; підтримувати і формувати одночасно партизанські загони… Спираючись на уральські заводи, на сибірське вугілля і хліб, почати війну наново…

— Відкрити фронт німцям… Віддати батьківщину на пограбування! — крикнув Телєгін.

— Батьківщини у нас з вами більше нема, — є місце, де була наша батьківщина. — Рощин стиснув руки, що лежали на скатерці. — Велика Росія перестала існувати з тієї хвилини, коли народ кинув зброю… Як ви не хочете зрозуміти, що вже почалось… Микола-угодник вам тепер поможе? — та йому ж і молитися забули… Велика Росія тепер — гній під оранку… Все треба наново: військо, державу, душу треба іншу втиснути в нас…

Він сильно втягнув повітря крізь ніздрі, упав головою в руки на стіл і глухо, собачим, грудним голосом заплакав…

Того вечора Катя не пішла ночувати додому — Даша поклала її з собою в одну постіль; Івану Іллічу постелили в кабінеті; Рощин, після тяжкої для всіх сцени, вийшов на балкон, змок і, повернувшись в їдальню, просив пробачити йому; справді, найрозумніше було лягти спати. І він заснув, ледве встигнувши роздягнутись. Коли Іван Ілліч навшпиньках зайшов погасити у нього лампу, Рощин спав на спині, поклавши на груди руки, долоню на долоню; його худе обличчя з міцно заплющеними очима, із зморшками, що різко проступали від синюватого світанку, було як у людини, що перемагає біль.

Катя і Даша, лежачи під одною ковдрою, довго розмовляли пошепки. Даша час від часу прислухалась. Іван Ілліч все ще не міг угамуватися у себе в кабінеті. Даша сказала: «От, все ходить, а о сьомій годині треба на завод…» Вона вилізла з-під ковдри і босоніж побігла до чоловіка. Іван Ілліч, лише в штанах зі спущеними підтяжками, сидів на посланому дивані і читав величезну книгу, тримаючи її на колінах.

— Ти ще не спиш? — спитав він, блискучими і невидющими очима глянув на Дашу. — Сядь… Я знайшов… ти послухай… — Він перегорнув сторінку і стиха почав читати:

«Триста років тому вітер вільно гуляв по лісах і степових рівнинах, по величезному кладовищу, що звалося Російською землею. Там були обгорілі стіни міст, попіл на тих місцях, де були зола, хрести і кості над зарослими травою шляхами, зграї ворон та вовче виття ночами. Подекуди ще лісовими стежками пробирались останні ватаги бродяг, які давно вже пропили награбовані за десять років боярські шуби, дорогоцінні чаші, перлові оправи з образів. Тепер усе було виграбувано, вичищено на Русі.

Спустошена й безлюдна була Росія. Навіть кримські татари не набігали більше в Дике поле — грабувати було нічого… За десять років Великої Смути самозванці, лиходії і польські зайди пройшли шаблею і вогнем з краю в край усю російську землю. Був страшний голод, — люди їли кінський гній і солонину з людського м’яса. Ходила чорна пошесть. Залишки народу розбрідались на північ до Білого моря, на Урал, в Сибір.

У ці тяжкі дні до обгорілих стін Москви, геть-чисто розореної і спустошеної і на велику силу очищеної від польських загарбників, до величезного цього попелища везли на санях грязькою березневою дорогою зляканого хлопчика, обраного, за порадою патріарха, зубожілими боярами, купцями, яким нічим було торгувати, і суворими з північних і приволзьких земель мужиками в царі московські. Новий цар умів тільки плакати й молитися. І він молився і плакав, з острахом і журбою дивлячись у вікно візка на обшарпані, здичавілі юрби російських людей, що вийшли зустрічати його за московські застави. Не було великої віри в нового царя у російських людей. Але жити треба було. Почали жити. Позичили трохи грошей у купців Строганових. Городяни стали одбудовуватись, селяни — орати облоги. Стали висилати кінних і піших добрих людей бити розбійників по дорогах. Жили бідно, суворо. Кланялись низько і Криму, і Литві, і шведам. Берегли віру. Знали, що є одна тільки сила: дужий, спритний, легкий народ. Надіялись перетерпіти і перетерпіли. І знову почали заселятися спустошені місця, порослі бур’яном…»

Іван Ілліч закрив книгу:

— Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… А онук цього хлопчика, якого силоміць у Москву на санях привезли, Петербург збудував… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…

Він фиркнув носом і почав дивитись у вікно, за яким наставав сіренький ранок. Даша прихилилась головою до його плеча, він погладив, поцілував її в волосся:

— Іди спати, боягузко…

Даша засміялась, попрощалася з ним, пішла й обернулась на дверях:

— Іване, а як його Катя любить…

— Ну, чудова ж людина…

Вечір був безвітряний і жаркий. У повітрі пахло бензиновим перегаром і гудроном дерев’яних мостових. По Невському серед випарів, тютюнового диму й пилу рухались строкаті, безладні юрби народу. Ухкаючи, крякаючи, проносились з тріпочучими прапорцями урядові автомобілі. Пронизливі голоси хлопчиків — продавці? газет — вигукували приголомшливі новини, яким ніхто вже не вірив. Шмигляли в юрбі продавці цигарок, сірників і крадених речей. У скверах розляглись на газоні, серед клумб, солдати, лузали насіння.

Катя поверталася сама з Невського. Рощин умовився з нею, що десь о восьмій годині ждатиме її на набережній. Катя звернула на Двірцевий майдан. У чорних вікнах на другому поверсі криваво-червоного похмурого палацу жовтіли лампочки. Коло головного під’їзду стояли автомобілі, походжали, сміялись солдати й шофери. З трі- скотом пролетів мотоциклет з кур’єром — хлопчик в автомобільному кашкеті, в надутій за спиною сорочці. На наріжному балконі палацу, спершись ліктями на поручні, непорушно стояв якийсь старий чоловік з довгою сивою бородою. Обходячи палац, Катя обернулась, — над аркою генерального штабу, як і досі, підіймались назустріч заходу сонця легкі бронзові коні. Катя перейшла набережну й сіла коло води на гранітну лавку. Над ліниво пливучою Невою висіли мости голубуватими прозорими обрисами. Ясним золотом блищав, відбивався в річці шпиль Петропавловського собору. Убогий човник посувався по відблисках води. За Петербурзькою стороною, за дахами, за димами, в оранжеву заграву опускався згасаючий круг сонця.

Склавши на колінах руки, Катя тихо дивилась на це згасання, ждала смирно й терпляче Вадйма Петровича. Він підійшов непомітно, ззаду, і, спершись ліктями на граніт, дивився зверху на Катю. Вона відчула його, обернулась, усміхаючись, встала. Він дивився на неї чудним, здивованим поглядом. Вона вийшла східцями на набережну, взяла Рощина під руку. Вони пішли, Катя спитала тихо:

— Що?

Рот його перекривився, він знизав плечем, не відповів. Вони перейшли Троїцький міст і на початку Кам’яноострівського Рощин кивнув головою на великий особняк, облицьований коричневими кахлями. Широкі вікна зимового саду були яскраво освітлені. Біля під’їзду стояло кілька мотоциклеток.

Це був особняк знаменитої балерини, де зараз перебував Головний штаб більшовиків. День і ніч тут сипали горохом друкарські машинки. Щодня перед особняком збирався великий натовп робітників, фронтовиків, матросів, — на балкон виходив глава партії більшовиків і говорив про те, що робітники й селяни повинні з боєм брати владу, негайно кінчати війну і встановлювати в себе і в усьому світі новий, справедливий лад.

— Недавно я був тут у юрбі, я слухав, — промовив Рощин крізь зуби. — З цього балкона ляскають вогненними бичами, і юрба слухає… О, як слухає!.. Я не розумію тепер: хто чужий у цьому місті — ми чи вони? — Він кивнув на балкон особняка: — Нас не хочуть більше слухати… Ми бурмочемо слова, позбавлені змісту… Коли я їхав сюди — я знав, що я — росіянин… Тут я — чужий… Не розумію, не розумію..»

Вони пішли по Кам’яноострівському. Їх випередив чоловік у рваному пальті, в солом’яному капелюсі, — в одній руці він тримав відерце, в другій — пачку афіш…

— Я розумію тільки одне, — глухо сказав Рощин і відвернувся, щоб вона не бачила його спотвореного обличчя, — сліпуча жива цяточка в цьому хаосі — це ваше серце, Катю… Нам з вами розлучатися не можна…

Катя тихо відповіла:

— Я не сміла цього вам сказати… Ну, як же нам розлучитися, друже милий…

Вони дійшли до того місця, де чоловік з відерцем тільки що наліпив на стіну білу невелику афішу, і тому що обоє були схвильовані, то на мить спинилися. При світлі ліхтаря можна було прочитати на афішці: «Всім! Всім! Всім! Революція в небезпеці!..»

— Катерино Дмитрівно, — промовив Рощин, беручи в руки її худеньку руку і продовжуючи повільно йти принишклим в сутінках широким проспектом, в кінці якого все ще не могла догоріти вечірня зоря, — минуть роки, вщухнуть війни, відшумлять революції, і нетлінним залишиться одне тільки — лагідне, ніжне, любиме серце ваше…

Крізь відчинені вікна великих будинків доносились веселі голоси, суперечки, звуки музики. Сутулуватий чоловік з відерцем знову випередив Катю і Рощина і, наліплюючи афішку, обернувся. З-під рваного солом’яного капелюха на них глянули пильні, ненавистю палаючі очі.

Серпень 1921 року