Хто тебе вбив?

Анотація

Колись вона знала, чого чекати від кожного наступного дня. Тепер усвідомила, що рутина — омана. Будь-якої миті усе може кардинально змінитися. Випадковий погляд, хибне припущення — і чужа таємниця затягує у смертельний вир.

Драматичні події минулого не відпускають сім’ю Гру­шев­ських. Чи все так, як здається? А раптом вбивця весь час був поруч?

Ксенія Циганчук

Хто тебе вбив?

Усі персонажі, описані в романі, — вигадані

Будь-які збіги — випадкові

Пролог

— Гм... схоже, справді наковталася снодійного, — задумливо промовив поліцейський, укотре перечитуючи прощального листа. — Що скажеш, Васильовичу?

— Ну, ти ж знаєш, нічого однозначно наразі сказати не можу. Все — тільки після детального огляду тіла та розтину, — роздратовано відповів судмедексперт.

Він не вельми полюбляв слідчого, якого цього разу викликали на місце події: постійно ставив дурнуваті питання. Ну, от як можна стовідсотково назвати причину смерті без розтину? Ця молодь зараз така нетерпляча...

Сьогодні дощило. Неприємний вітер пронизував до кісток. Він і досі не міг зігрітися після вулиці, незважаючи на те, що потрапив у приміщення вже доволі давненько. Без сумнівів, ще кілька днів, і зима вступить у свої права. Хоч до календарної ще майже місяць. Літній чоловік зіщулився: його морозило. Невже застуда? І це тільки початок сезону холодів.

Роздивився. Кімната акуратна, відразу помітно, що в квартирі жила жінка. Лише біля нічного столика на підлозі розкидані журнали. То чоловік померлої ненароком скинув їх, коли намагався привести дружину до тями. Ну, так, наразі нічого на місці події змінювати не можна. Тож поки буде так. Знову поглянув на тіло, що лежало на ліжку.

Років тридцять, не більше. Ну, і навіщо вкорочувати собі віку? Жила би... За твердженням сусідки з поверху нижче, минулого вечора жінка повернулася з роботи, видавалася занадто тихою, неговіркою. Мабуть, уже на той момент усе вирішила. Наступного дня її знайшли мертвою. Поряд — прощальний лист з поясненнями та порожня пластинка «Соннату». Коняча доза снодійного. У листі нічого особливого. Якщо коротко — життя не виправдало сподівань. І все продумала заздалегідь! Для задуму обрала день, коли чоловік поїхав у відрядження.

Перевів погляд на чоловіка. Замучений, блідий і думками геть далеко звідси. Мовчить, ледь допитали. Теж тридцять років. Уже хвилин двадцять, як просто дивиться поперед себе й нічого довкола не помічає. Не дивно, хіба не будеш шокованим, коли «друга половинка» раптом надумала вкоротити собі віку? Ще, звісно, потрібно підтвердити це експертизою... Зітхнув. Ну, і чого цій молоді не вистачає?..

Розділ 1

Три роки по тому

Днина виявилася зимною. Вересень цього року здивував: перша половина місяця по-літньому тепла, друга ж — страшенно холодна. Сильний вітер ледь не повисмикував із землі вінки. Аліна акуратно прив’язала їх до металевого хреста за допомогою стрічечок, які вже, до слова сказати, частково струхлявіли від довгого перебування під відкритим небом у будь-яку погоду.

Час рушати.

Настрій препаскудний, як би сказала мама. Вона не озирнулася. Коли йдеш — то вже йдеш. Озиратися не потрібно, інакше ще довго не зможеш піти.

Машинально, як завжди, читала написи на пам’ятниках, вираховуючи роки життя і порівнюючи з материними. Роки поховання: 2015-ий, 2016-ий, 2017-ий. А от народження... в більшості давніше за мамині. Так і має бути. Людина має помирати не раніше ніж у дев’яносто, а то й пізніше. На деяких фото померлі були середнього віку. Просто рідні використали старі світлини: або не мають новіших, або ж забажали, щоб їхні близькі лишалися в спогадах молодими.

Біля колонки літня жінка набирала воду. Аліна пройшла повз, роздивляючись довкола. Сьогодні тут більше відвідувачів: неділя. Та й не така вже рання година. Знову мимоволі перечитувала імена й роки на могильних табличках. «Гм, скоро я, певно, їх напам’ять знатиму», — подумалось.

Сірі хмари заполонили все небо, погрожуючи дощем. Аліна ретельніше загорнулася в куртку, відчувши, як холод пробирає до кісток — через свою надмірну худорлявість вона легко мерзла. Вітер розтріпував довге світле волосся, вона марно намагалася з тим боротися.

Увагу її привернули ворони, що саме перелітали від однієї до іншої могили в пошуках харчів.

«Вночі, мабуть, від такого було б лячно. Хоча... То ж всього лишень птахи. Що вони зроблять? Та й мерці не оживають насправді. Тут уже нікого нема. Душі відлетіли в нове життя, у могилах самі кістки...»

Вона завмерла.

«Красивий. Неймовірно».

На одному з пам’ятників Аліна помітила зображення молодого чоловіка з сяючими очима, сповненими життя. Невідомий майстер добряче попрацював, створивши ілюзію, начеб вітер куйовдить його злегка відросле, витке волосся. Чоловік виглядав щасливим.

«І справді гарний, — погляд знайшов роки життя. — Помер усього-на-всього два роки тому. Отже, пам’ятник зовсім новий. Антон Геннадійович Грушевський. Тридцять три роки. Геть молодий, зараз було би тридцять п’ять».

Аліна не втрималася й підійшла ближче, аби роздивитися.

«Цікаво, хто наносив зображення?» — їй подумалося, що потрібно мати справжній талант, аби так майстерно відтворити світлину.

Аліна пошукала очима фотографію, але не знайшла.

Поховання здавалося акуратним, отже, рідні приходять часто.

Зненацька вухо вловило незрозумілий звук. Аліна здри­г­нулася від несподіванки й озирнулася: на неї витріщався незнайомець — без жодних сумнівів, він прийшов саме до цієї могили. Літній чоловік у чорному пальті виглядав похмурим й прискіпливо роздивлявся її. Від нього віяло ворожістю. Аліна знітилася й швидко пішла, за своєю звичкою, не озираючись.

Пара нерухомих темних очей подивилася їй услід.

* * *

Наступний день минув швидко, хоч це й був понеділок. Аліна кинула погляд на годинник: за десять сьома. Зовсім скоро можна рушати додому.

— Ти не бачила журналу АБ9? — до кабінету заскочила викладачка англійської.

— В Юлі, — коротко відповіла Аліна й усміхнулася. На курсах іноземних мов вона працювала адміністраторкою, тож саме до неї прибігали всі, хто мав питання.

— Гм... поняв, — відказала Альона й побігла на заняття.

Був кінець місяця, і методистка, себто Юля, перевіряла вичитану кількість годин у викладачів. Майже всі журнали зараз зберігались у неї. Після Альони в офіс заскочив новий клієнт, хлопчина років двадцяти, розпитуючи, до якого числа необхідно сплатити за навчання.

«Ну, здається, все, — подумалось, щойно за хлопцем зачинилися двері. — Можна тупцяти додому». Аліна зітхнула. Після смерті матері минуло вже півтора року, а в порожню квартиру все ще важко повертатися. Особливо тепер, із настанням осені. Аліна вимкнула комп’ютер, відтак ксерокс, поскладала в кабінеті все, що, на її думку, «криво» лежало, глянула на себе в дзеркало й вийшла, замкнувши двері свого кабінету на ключ.

— Вже йдеш? — при виході з навчального закладу зіштовхнулася з Юлею. Методистка всміхнулася. Її строгий костюм та серйозний вираз обличчя часто вводив людей в оману — насправді Юля була ще тією реготункою. —

Аліно, а той чоловік не телефонував? — поцікавилася вона, всміхаючись.

— Який? — не відразу зрозуміла адміністраторка.

— Ну, той, який доконче хоче вивчити німецьку за місяць?

Часто-густо до них на курси зверталися такі, які чомусь вважали, що іноземну можна опанувати за кілька днів.

І щиро дивувалися, коли їм повідомляли, що це, м’яко кажучи, не зовсім реально. Аліна засміялася:

— Ні, не телефонував.

Юля показово зітхнула, втім, очі її лукаво посміхалися:

— Ясно. Ти додому?

Аліна ствердно хитнула головою. Хотілося б їй мати таку саму веселу вдачу, як у Юлі.

— Все нормально? Ти якась невесела.

— Все нормально, Юлю. Не переживай.

— Ну, добре. До завтра, тоді!

— До завтра! — Аліна помахала рукою й вийшла.

Ще хвилинка — і вона нарешті на свіжому повітрі. Аліна зіщулилася, відчувши холод. Вечоріло. Додому не хотілося. Вона зупинилася, вирішуючи, що робити. Швидко дістала мобільний і набрала номер подруги.

— Привіт! Можеш говорити?.. Слухай, а ти не хочеш пройтися?.. Прийти до тебе? Добре, давай так.

Аліна звеселіла: вечір урятовано, вона не буде сама. Жваво спустилася сходами й швидкою ходою попрямувала на зупинку. Аліна працювала поблизу автовокзалу, тож тут юрмилося чимало людей: хтось повертався з роботи, хтось біг у «Сільпо». На перший погляд — усе, як завжди, та вона піймала себе на думці, що атмосфера поінакшала: стала ніби ворожою. Люди видавалися похмурими, навіть діти сміялися якось неохоче.

«Аліно, ти себе накручуєш. Тут усе, як завжди».

А втім, вона відчула, як її поволі заполонює відчуття тривоги. Мов отруйна змія, воно поповзло спиною, швидко обплітаючи все тіло своєю холодною слизькою лускою. Інстинктивно Аліна роздивилася довкола. Звідки взялося це несподіване чуття? Все, як і в будь-який інший день, проте щось насторожувало.

Аліна стишила ходу, намагаючись зрозуміти, що не так. Повз пробігли діти, вигукуючи щось веселе одне одному. Неподалік тупцяли на одному місці «міняли». Машини повільно проїжджали в напрямку вулиці Орлова й назад. Усе, як завжди, — тільки якось вимушено. Ніби всі довкола знають якусь таємницю, яка їх страшенно гнітить. І лише Аліна досі не в курсі того, що трапилося.

«То, певно, настрій такий невеселий», — раптом знайшла пояснення, відтак пришвидшила ходу й уже за кілька хвилин сідала в маршрутку.

А проте відчуття чужого ворожого погляду не відпускало її, аж доки вона не переступила порогу квартири Тоні.

* * *

— Йой! Дякую! — вигукнула Тонька, всміхаючись.

Аліна простягнула щойно куплену плитку шоколаду: неввічливо приходити в гості з порожніми руками, навіть до найкращої подруги.

Вони обійнялися.

— Стас на роботі? — запитала Аліна, взуваючи капці.

— Так, він сьогодні на добу. Заходь на кухню. Я тут саме завершую.

Подруга допомогла роздягнутися й завела Алінку в маленьку, проте затишну кухню.

Вони приятелювали вже кілька років, відтоді, як познайомилися у спортзалі.

— М-мм! — вихопилося в Аліни, щойно вона помітила торт, над яким чаклувала Тоня.

— Що «м-мм!»? — весело всміхнулася висока брюнетка з красиво підфарбованими очима. — Ми будемо їсти он той, — вона вказала на шоколадний смаколик на столі. — Цей я Стасу приготувала на замовлення, — знову всміхнулася. — Сирний. Він його обожнює.

— О-о-о! А цей взагалі красунчик! Я не проти шоколадного, — з усіх солодощів їй до вподоби був саме шоколад, тож вона швидко забула про спечений для вибагливого чоловіка пиріг.

— Сідай, зараз приготую чай.

Аліна послухалася.

— Ти, як завжди, зелений? Смакам не зраджуєш?

Аліна радісно закивала головою. До неї на лавку стрибнула Анфіса — одна з трьох кицьок Тоньки. Проте тварина тільки на мить затримала свій погляд на гості, більше цікавлячись тим, що на столі.

— Вони голодні. Треба погодувати, — пояснила Тоня, киваючи в бік двох інших, які теж забігли поцікавитися, хто прийшов. Ну, й заразом поїсти.

Приготувавши чай і поставивши перед Алінкою величезну кружку з цим напоєм, Тоня вийняла з морозилки заморожену свинячу нирку й відправила її в мікрохвильовку. Ще за кілька хвилин коти вже їли, а подруги всілися зі смаколиком та чаєм, аби вдосталь набалакатися. Бачилися вони рідко — в кожної робота й купа різних справ.

— Що там у тебе новенького? — поцікавилася Тоня, водночас пригощаючи шматочком торта кішку-британку.

— Гм.. важко відповісти, — почала Алінка. — Ніби нічого такого.

Про поганий настрій, який усе більше долав її, вирішила не розповідати. Навіщо «грузити» людину? Та й хіба зміниться щось від того, що вона виливатиме на когось свої проблеми? Головне — зараз не одна. Просидить тут до самісінького пізнього вечора, а потім прийде додому й просто завалиться спати, не маючи сил думати про все те, що сталося. Тривожні думки відступають, коли надто стомлений. Щоб швидко заснути, потрібно бути добряче змореним. Уранці знову на роботу — на цілий день, а завтра ввечері... а ввечері можна почимчикувати до спорт­залу.

— Що там той чувак? Телефонував?

— Телефонував, — знехотя відповіла Аліна. — Але я тоді не могла говорити, а потім узагалі мамин телефон вимкнула. Тож чи робив він ще спроби, я не знаю. Свій номер я йому не давала, — стенула плечима.

— Він усе-таки тобі не сподобався? — Тоня обхопила гаряче горнятко обома долонями — в помешканні холодно. Опалення ще не ввімкнули, а квартири старого панельного будинку не могли похизуватися теплом.

— Ти знаєш, не те, щоби не сподобався... Можна було би й продовжувати спілкуватися. Але мені якось все одно. Останнім часом якась така байдужість дивна. Чи то відчуження. Навіть не знаю, як пояснити. Ну, словом, час покаже. Може, колись... — зненацька їй пригадалася фотографія молодого чоловіка з пам’ятника на кладовищі.

«Щось у ньому таки є. Можна було б і справді закохатися...» — Аліна на якусь мить замріялася.

— Про що замислилася?

— Та так, ні про що, — дівчина втомлено всміхнулася, відганяючи від себе думки про незнайомця.

Тонька по-доброму подивилася на гостю. Вона чудово її розуміла: знала, що минулі три роки видалися добряче важкими для неї й потрібен час, аби від усього відійти.

— Давай, я дам тобі спробувати ще сирного, — вона встала й врізала шматок. — Думаю, Стас нам пробачить, якщо ми трішки скуштуємо його скарб.

Коти відразу заворушилися: розуміли, що господиня зараз матиме справу з їжею.

За мить Тонька поставила на столі тарілочки з новим смаколиком, не забувши пригостити й кицьок. Щоправда, тільки дві з них прийняли частування. Анфіса ж від нього відмовилася.

— Нічого собі в тебе коти! — вигукнула Аліна. — Не перестаю дивуватися. Ще ніколи не бачила тварин, які люблять солодке, — засміялася вона.

— А, ці їдять все, — відмахнулася Тоня.

За розмовами час минув швидко. Коли годинник показував майже десяту, Аліна вирішила рушати: все ж таки треба дістатися додому, поки хоч якийсь транспорт ходить. Прихопивши зі собою два шматочки торта, якими пригостила подруга, Аліна пішла.

Ліфт не працював, тож Аліна знехотя попленталася пішки з дев’ятого. Мляве освітлення не вельми допомагало бачити сходинки, тому спускатися мусила обережно. Покопирсавшись у сумці, дістала мобільний та підсвітила.

Серце йойкнуло: на восьмому хтось стиха стояв — так, ніби зачаївся. Накинутий на голову каптур не дозволяв роздивитися обличчя. Аліна швиденько пройшла повз і зітхнула з полегшенням, коли невідомий її не зачепив та не пішов назирці. Вона чимшвидше дісталася першого поверху й вибігла з під’їзду.

Перехожих виявилося небагато, та головне: не сама.

«Треба завершувати з цими блуканнями в темну пору. Але ж коли херовий настрій, то що ж робити? Так і хочеться його «вигуляти»!»

Аліна озирнулася на гуркіт дверей. З під’їзду вийшов той самий неприємний тип і швидкою ходою попрямував (дякувати Богу!) в протилежний бік. Аліна провела його поглядом.

Зупинка була поблизу будинку Тоні, тож уже за кілька хвилин вона грілася в маршрутці. А найважливіше — перебувала в безпеці. Принаймні під час поїздки.

Ще десять хвилин від зупинки маршрутного таксі — і вона вдома.

«Потрібно припиняти ці пізні прогулянки. Все ж неприємно блукати містом у темряву малолюдними вулицями».

Алінка вкотре за сьогодні сумно зітхнула. Згадалося, як матір щоразу радісно зустрічала перед дверима. Вони могли довго обговорювати минулий день або ж обдумувати плани на наступний. А зараз... Зараз... самотньо...

Аліна роздивилася квартиру. Помешкання було бідним, а відтак видавалося незатишним.

«Хоча, ні...» — чомусь тільки зараз вона збагнула, в чому річ.

Їхня квартира завжди виглядала просто, але коли звідси «пішла» найрідніша людина — саме тоді тут і стало незатишно...

Аліна швидко роздягнулася, вимкнула світло й завалилася в ліжко. Чимшвидше заснути, щоб не думати ні про що. А вранці — новий день. І головне: зранку немає навіть можливості думати про ще один самотній вечір.

* * *

У квартирі восьмого поверху вимкнули світло. Він ще зачекав певний час, аби пересвідчитися, що дівчина таки лишається вдома. Минуло хвилин п’ятнадцять, проте нічого не змінилося. Озирнувся. Завдяки холодній погоді ніхто з мешканців будинку біля під’їзду не стовбичив, і це на руку: бажано нікому не потрапляти на очі.

Пройшовши пів вулиці, незнайомець скинув з голови каптур: тепер можна не ховатися.

* * *

Час летів на диво швидко. Найперше — завдяки роботі. Алінка частенько з радістю затримувалася в офісі. То на відкриття нових груп, то під приводом того, що щось не встигала завершити. Спортзал теж рятував. Там вона мала чимало знайомих — розмови з людьми чудово вберігали від хандри. Звісно, бували вечори, коли взагалі нікого не хотілося бачити. І водночас удома теж було нестерпно сидіти. Рятував шоколад. Багато шоколаду.

Інколи вона таки дозволяла собі прогулятися вечірнім містом. Щоправда, у такі моменти почувалася ще більш самотньою. Холод, темрява, порожні вулиці — й ти ніби нікому не потрібен. У спорожніле помешкання повертатися ще більш неприємно. Як завжди, намагалася відразу завалитися спати, аби лише ні про що не думати.

Поїздки до мами щонеділі стали ніби ритуалом. Кладовище справляло на неї гнітюче враження, і вона би залюбки сюди не приїжджала. Не тому, що байдуже до матері. Просто вона вже не могла думати про все те, що сталося. Хотілося все забути. Лікарів, лікарні. Здається, вони побували в усіх медичних закладах міста. Тижнями не вилазили звідти. І що? Якби ж був сенс! А тепер хотілося тільки спокою. Проте на кладовище мусила їздити. Мусила хоч чимось себе займати. Бо порожнеча суботи та неділі виявилася просто нестерпною. Займати себе бодай чимось — неодмінна умова здорової психіки.

Щоразу, повертаючись від маминої могили, зумисне проходила повз поховання незнайомця. Просто для того, щоби помилуватися цим світлим радісним обличчям. Інколи Аліна уявляла його живим.

«Цікаво, чим він займався? Про що мріяв? Чи веселим був?»

Хотілося знати, чи з’являлися ямочки на лиці під час сміху, і як взагалі звучав той сміх. Щось у ньому таки було. Щось добре. Щось у зовнішності було навіть не сучасне, більше подібне до типажу шістдесятих. Звісно, Аліни в ті часи й близько не було на світі. Але чомусь ті роки завжди здавалися їй такими спокійними та ясними. Певно, саме тому, що її ще тоді не існувало. Адже, як кажуть, добре там, де нас нема. Звичайно, тоді теж життя не було простим. Але ж на старих світлинах міста все так гарно: ніхто нікуди не поспішає, а на обличчях безтурботні усмішки.

Не раз вона навіть зупинялася, аби краще роздивитися пам’ятник. Він видавався досить акуратним. І неодмінно — квіти у великій вазі. Цікаво, від чого помер цей чоловік? Тридцять три роки — то зовсім не вік для смерті. Теж хвороба, як і в її матері? Цілком можливо. Нещасний випадок? Теж, звичайно, ймовірно. І щоразу Алінка зітхала. Сенс розмірковувати над тим, що з ним сталося? Вона насправді того ніколи не дізнається.

Минув майже місяць відтоді, як вона вперше зауважила цю могилу. Настрій не змінювався. У вересні їй спало на думку, що вона нарешті почала очунювати від жахливого періоду, який передував смерті мами — у неї з’явилася надія на те, що далі полегшає. Крім того, з початком осені почалися насичені робочі дні, адже активним став і навчальний процес. Проте зараз, коли напосіла холоднеча, чи не щодня дощило, владував сильний вітер і сутеніло рано... Здавалося, стало навіть страшніше, ніж до цього.

Квартира видавалася більш порожньою. Самотність відчувалася сильніше.

* * *

Сьогодні Алінка знову приїхала на цвинтар. Щоразу обіцяла собі, що то востаннє, що не можна так часто там бувати, адже це страшенно гнітить. Проте навідувалася до мами знову й знову. Біля могили їй чомусь ставало надзвичайно спокійно. Так, немов вони там і справді разом, тримаючи одна одну за руки. Спілкуючись подумки. Або ж мовчки дивилися одна на одну. В такі моменти ставало хόроше. Проте саме кладовище та думки про смерть тиснули.

Алінка ще трішки постояла біля могили й нарешті вирішила рушати. Як завжди, не озираючись. Бо якщо озиратися — то ще довго не підеш. Настрій нині виявився особливо паскудним. Дорогою вона усвідомила, що знову йде в напрямку пам’ятника незнайомцеві, хоч зараз дивитися на нього не мала бажання. Проте обходити теж стало лінь, і дівчина не змінила обраного маршруту.

За звичкою розшукала очима могилу. Хоч бувала вона тут уже багато разів, та все одно примудрялася інколи пройти повз, не помітивши. З іншого боку, нічого в тому дивного нема. Занадто багато поховань, і всі так чи інакше схожі.

Нарешті вловила поглядом потрібне місце. Чи здалося? Ні, це таки воно. Тільки цього разу тут відвідувачі. Сама того не бажаючи, Алінка не змогла приборкати цікавість: як виглядають Його знайомі?

Вони стояли спиною. Чоловік та жінка. Проходячи повз, дівчина все ще продовжувала витріщатися. І їй знову довелося знітитися, адже вона раптово зустрілася поглядом з літнім чоловіком. І вмить їй пригадалося, що вони вже бачилися. Колись. Тут таки. Коли вона вперше розглядала портрет померлого.

Чоловік кинув на неї свій грізний погляд. Алінка навіть не сумнівалася: її впізнали. І чомусь здалося, що дивляться на неї ще більш прискіпливо, ніж минулого разу. Вона швиденько пройшла повз.

Стало страшенно соромно. Чоловік дивився на неї так, немов вона зробила щось недобре. Але що ж вона вчинила? З іншого боку, це таки, мабуть, дивно — коли якийсь незнайомець витріщається на могилу твого померлого друга чи родича. Радше, родича. Адже друзі не можуть знати всіх знайомих. А він однозначно зрозумів, що Аліна чужинка. Знати всіх чи бодай більшість друзів людини — більше привілей... батька? Так, очевидно, то батько. Та й вік видавався відповідним для цього статусу.

Жінку Алінка роздивитися не встигла. Та стояла боком, і дівчина змогла помітити її тільки в профіль. Здається, молода. Сестра? Чи дружина?

Від думки, що це може бути дружина, щось огидне йойкнуло всередині. З’явилося якесь дивне неприємне відчуття. Невже... ревнощі? Ти ба! Таки щось таке є. Ця думка її звеселила. Але ж як таке може бути? Вони навіть не знайомі. І яке взагалі вона має право ревнувати? До законної дружини. Та й узагалі, які в біса ревнощі! Дурня, та й годі! Людини давно нема на світі. Так, красивий, але ж мертвий. Тож вони ніколи не будуть разом. Зрештою, він їй ніколи нічого не був винен.

Аліна спробувала відігнати від себе непрохані думки та відволіклася на перехожих. Їй завжди було незвично за ними спостерігати тут. Люди приходять відвідати своїх померлих друзів та родичів і водночас не припиняють думати про буденні справи.

Її минула компанія з кількох людей. Жінка тримала на руках дворічну дитину й розповідала, як класно відбулося святкування дитячого дня народження: з міньйонами та клоунами. Аліна ніколи не розуміла, як можна розмовляти (ба навіть розмірковувати!) на подібні теми на цвинтарі, у місці суму. Чомусь здавалося, що тут можна згадувати лише про тих, хто нас покинув. Але ж ні... Суть у тому, що життя продовжується. І насправді хтозна, що ця людина в цю мить думає та відчуває. Може, подумки заливається слізьми. Бо ж утративши тих, кого дуже любили, ми, хочемо того чи ні, змінюємося. Невідворотно.

Проте людський мозок із часом заполонюють буденні справи. Навіть вона зараз розмірковувала не про маму, а про чоловіка, якого ніколи не знала, а побачила вперше тут, на кладовищі. Ба більше! Примудрилася приревнувати мертвого до незнайомої жінки. Так, куди тільки не мандрують людські думки!

Алінка ретельніше загорнулася в куртку: вітер дув усе більш осатаніло. Вона подумки вилаялася, помітивши на зупинці чималий натовп. Тим часом водій тридцятої маршрутки (тут він мав кінцеву) завів двигун, і натовп намірився вбігати в салон. Алінка поквапилася, щоб устигнути зайняти місце.

Серце йойкнуло, коли вона помітила того самого літнього чоловіка в окулярах і жінку. Ці двоє теж збиралися сісти на тридцяту. Несподівано для себе розхвилювалася.

«Зачекати на іншу? Але ж чекати довелося б довгенько. Це не сорок дев’ята, яка ходить чи не кожні п’ять хвилин».

За хвилину маршрутка вже під’їхала, і натовп поквапився до входу.

Першими пропустили двох літніх жінок, які відразу ж попросилися їхати за посвідченням¹. Далі посунули всі інші, включно з Алінкою й невідомим їй сивим чоловіком та його супутницею.

Тридцята рушила майже відразу. Як і передбачалося, вільних місць не лишилося, і декому таки довелося їхати стоячи. На останнє незайняте місце сіла дружина (?) померлого Антона Грушевського (Це ж треба, таке прізвище!). Літній чоловік став поряд із нею. Алінка вмостилася на одинарне сидіння праворуч, трішки позаду, тож мала непогану нагоду роздивитися (хай і зі спини) жінку.

Незнайомка була приблизно того самого віку, що й Алінка — років тридцять. Щоправда, ніхто ніколи не давав Аліні стільки років, інколи навіть вважали студенткою. На відміну від Аліни, ця жінка була одягнена розкішно. Не без захоплення вона роздивилася її бежевого кольору пальтечко, що сягало майже щиколоток, такого самого кольору кросівки. А коли незнайомка ретельно поправляла волосся, її увагу привернув акуратний манікюр на ніжних доглянутих руках. Аліна подумала про власні нігті — надто ламкі для того, щоб мріяти про довжину, а відтак повсякчас обрізані «під нуль».

«Що взагалі така забула в громадському транспорті?»

Алінка скоса подивилася на свою сумку, яку вже років сто як варто без жалю пожбурити на смітник. Прикрила руками замок, який розійшовся, і на заміну якого завше не вистачало зарплатні (хоча навіщо його взагалі міняти, якщо саму сумку треба викидати?). Відтак глянула на своє брудне взуття, котре теж, нема куди правди діти, давно віджило своє. Перевела погляд на взуття модниці.

«Як їй вдалося зберегти їх у чистоті в таку погоду?»

Обережно звела очі на супутника розкішної пані. Цього разу він, дякувати Богу, не звертав на неї жодної уваги, тож нарешті з’явилася можливість добре його роздивитися. Волосся цілком посивіло, на вигляд мав років сімдесят.

А хода його, як устигла помітити Аліна, жвава, мов у молодого. Чорне пальто однозначно не з дешевих. Чорні рукавички та чорні брюки. Виглядає доволі підтягнутим. Займається спортом? До жінки ставиться з повагою, але не по-батьківськи. Це ще більше наводило на думку про те, що поряд дружина його сина. Вираз обличчя мав діловитий. Підприємець? Цілком можливо. Тільки хіба ці двоє не мають власної машини? Цікаво.

Маршрутка загальмувала й обережно проїхала двох «лежачих поліцейських», а ще за кілька секунд спинилася на зупинці біля гіпермаркету «Фоззі». Грушевський-старший (якщо розмірковування Аліни правильні, то прізвище в нього має бути саме таке) передав гроші за обох, і пара вийшла. За ними залишили маршрутку ще кілька пасажирів. У салоні стало вільніше.

Аліна провела їх поглядом. Непереборна цікавість не відпускала. Хто ж вони насправді? Ну, хоч би щось про них дізнатися! Зірвавшись з місця, кинулася до виходу. Протиснувшись крізь людей, які саме заходили в маршрутку, вона нарешті опинилася на вулиці.

Хтось не вельми ввічливо гукнув її. Вона спершу не зрозуміла, хто саме. І лише коли хлопак, що стояв при самому вході, вхопив за лікоть, здогадалася: не заплатила за проїзд. Вибачившись, Алінка швидко передала гроші. На мить вона забула про своє «розслідування»: стало страшенно образливо за те, як її гукали та ловили. Немов якусь злодійку. Дівчина відчула, що червоніє, проте холодне повітря не дозволило цього. Дув сильний вітер. Накрапав дощ.

Алінка пошукала очима літнього чоловіка та його супутницю: пара вже встигла дійти до гіпермаркету.

«Якщо не поспішити, можна втратити їх з поля зору».

Проковтнувши образу, Аліна пішла за ними. Навіть якщо вони її помітять, що з того? Має ж вона право теж купувати продукти в цьому магазині. Завернувши за ріг, Аліна помітила, як Грушевський-старший із супутницею ввійшли до гіпермаркету. Дівчина пришвидшила ходу, зовсім скоро вона теж дісталася входу. Прихопивши кошик для покупок, вирушила на пошуки поміж рядами. Хвилювання зросло, коли втямила, що втратила обох з поля зору. Невже не знайде? Це ж не якісь там «Сільпо» чи «Фуршет». «Фоззі» набагато більше, тож таки справді можна розминутися.

Алінка передивилася відділи молочних товарів, солодощів, одягу, побутової хімії... ледь не весь гіпермаркет, проте Грушевські мов крізь землю провалися. Засмутившись, нарешті припинила розшуки. Пробігшись ще раз, для годиться, усіма відділами, прихопила два пакети йогурту й рушила до каси.

Дивне відчуття змусило її озирнутися. Дівчина вклякла. За метрів тридцять від неї стояв Грушевський-старший. Чоловік не зводив з неї погляду. Як так може бути? Вона ж стільки видивлялася! Невже він за нею спостерігає? Стежив увесь цей час? Куди поділася жінка?

Нарешті Алінка усвідомила, що теж витріщається на нього. Грушевський-старший рушив у її напрямку.

«От, дідько! — прожогом відвернулася. — Він же не збирається підійти?!» — Алінка стала так, аби краєм ока бачити його, водночас удаючи, що роздивляється товари на полицях.

Напруга наростала. Чоловік наближався. У якусь мить Аліна не сумнівалася: зараз він зупиниться біля неї й суворо поцікавиться, на якій підставі вона їх переслідує. І чому раптом крутиться біля могили його сина. Але ні, він лише швидкою ходою пройшов повз і, здається, навіть не глянув на неї. Нюх уловив аромат чоловічої туалетної води — дорогої і страшенно приємної. Аліна несміливо простежила за ним. Чоловік віддалявся, жодного разу не озирнувшись. Куди зникла його супутниця, Алінка так і не дізналася.

Розділ 2

Кава все ще приємно пахла, дивом перебиваючи сморід від пригорілих млинців. Марія нарешті вийшла із задуми й сьорбнула, проте мало не виплюнула назад у горнятко. Так, холодна кава — таки бридота. Відставила горнятко вбік. Кинула погляд на годинник: час збиратися. Уважно оглянула кухню, хоч і перебувала у власній квартирі. На плиті вистигала пательня, на якій вона зовсім недавно готувала сніданок. Марія вже навіть устигла скласти посуд у посудомийну машину. Лише сковорідку доведеться мити окремо: останній млинець занадто підгорів.

Сьогодні знову згадувався той страшний день. Коли загинув чоловік. Укотре докори сумління мучили її. Чи можна було тоді вчинити якось інакше? Мабуть, можна. І як би склалося їхнє життя, якби все сталося інакше? Якби вона не наробила дурниць? Хто тепер відповість на це питання? Звісно, ніхто.

Без особливого бажання встала, вилила холодну несмачну каву, відтак вклала горня до посудомийки та ввімкнула пристрій. Глянула байдужим поглядом на брудну пательню й попрямувала в спальню збиратися. Зовсім скоро по неї мали приїхати свекор зі свекрухою. Йти не хотілося, але й не взяти участь у родинному зібранні жінка теж не могла — збиралися, аби пом’янути Антона.

Після смерті чоловіка минуло рівно два з половиною роки. Проте навіть зараз згадувати про втрату надзвичайно важко. Сьогодні мав приїхати Герман, двоюрідний брат Антона. Саме його родина збиралася зустрічати на вокзалі.

І саме він захотів усіх зібрати й заразом провідати брата. Дивне бажання, зважаючи на те, що Герман відвідував рідне місто нечасто (попри те, що жив усього лиш у Києві, а не десь за «бугром»). З нагоди його приїзду планували зібратися всі. Не сказати, що сім’я надто велика, проте й не маленька.

Не раз Марія замислювалася над тим, що насправді з родиною чоловіка її пов’язував лише покійний уже Антон. Дітей вони не мали, тому тепер спільними лишилися тільки спогади. А проте родина Грушевських виявилася неймовірно дружньою, тож до неї завжди ставилися дуже тепло.

І Марії надзвичайно приємно було лишатися їхньою частинкою. Єдиний, хто їй не подобався, — Герман. Особа, яка завжди сама по собі. Ще з першої зустрічі їй не сподобався цей суб’єкт. Справжнісінький нарцис. По-іншому просто й не скажеш. Саме тому на родинне зібрання не дуже й хотілося. Проте її запросили, а відмовити Геннадію Сергійовичу та Маргариті Іванівні вона ніяк не могла.

Марія швиденько вибрала сукню, потім сумку. Вже за кілька хвилин з дзеркала на неї дивилася молода вродлива жінка, вдягнута за останньою модою. Єдиним, що могло би зіпсувати зовнішність, була фігура. Проте Марія мала вишуканий смак, який дозволяв їй чудово приховувати всі недоліки. Так, вона ніколи не мала такої модної сьогодні тонкої талії. Зі спортом не приятелювала, хоч неодноразово обіцяла собі почати ходити до спортзалу. Вона навіть пробувала кілька разів, проте щоразу все завершувалося викинутими на вітер грішми. Після одного-двох візитів абонемент сміливо можна було комусь дарувати — більше Марія там ніколи не з’являлася.

З іншого боку, Антон ніколи не вважав її тіло недосконалим. Це був чоловік, який цілковито сприймав її такою, як вона є. Марія неодноразово думала про те, що з ним можна було прожити щасливе, безтурботне життя.

Роздуми урвав дзвінок домофона. Ще раз критично себе роздивившись, Марія неохоче посунула в коридор. Чорно-біла картинка у відеодомофоні показувала лише одну фігуру замість двох: свекрухи. Її кучеряве, пофарбоване у блонд волосся сьогодні було коротше: отже, таки встигла вчора до перукаря. Вже за кілька хвилин господиня квартири відчиняла двері Маргариті Іванівні.

— А де ж Геннадій Сергійович? — здивувалася Марія.

— Порається коло машини, — відповіла та, заходячи до помешкання. — Щось перевіряє. Йому не подобається, як вона заводиться.

Ця жінка діловито роззирнулася, немов оцінюючи, чи все тут добре.

Багато років тому, коли вони лишень познайомилися, Марія сприймала це як втручання у власний простір. Нині ж вона так звикла до матері Антона, що вважала її невід’ємною частиною своєї родини. Так, цю жінку багато хто вважав надміру владною, проте їй ніколи не можна було дорікнути в байдужому ставленні до сім’ї.

Жінки радісно обійнялися. Відтоді, як бачилися останнього разу, минув майже місяць.

— Щось серйозне з автівкою? Він же недавно відвозив її на техогляд.

— Ай, не зважай! — відмахнулася свекруха, розглядаючи обличчя в дзеркалі й намагаючись зрозуміти, чи подобається їй ефект від крему, який вона нещодавно придбала. — То дрібниці! Хіба його не знаєш? Триста разів все перевіряє за найменшої підозри. Ти вже готова?

— Так, лише пальто вдягнути та взутися.

— Давай, хутенько! Герман телефонував, ось-ось уже в’їжджатиме у Рівне.

— Він зі своєю нареченою? — поцікавилася Марія, вирішуючи, які чобітки взути.

— Ні, сам. Каже, її не відпустили з роботи. Шкода, знову не зможу познайомитися, — зітхнула Маргарита Іванівна. — До твого вбрання підійдуть ось ці, — порадила, помітивши невпевненість невістки.

Марія вдячно всміхнулася, відтак швиденько взулася й накинула акуратне сіре пальтечко.

— Все взяла? — перепитала про всяк випадок Маргарита Іванівна, хоч і знала, що невістка дуже організована людина й навряд могла би щось хапати на ходу.

На мить жінка замилувалася дівчиною. Темно-коричневе, майже чорне, доглянуте волосся сягало чи не до пояса. Помірний макіяж підкреслював красиве обличчя. Маленький шрамик над лівою бровою — наслідок невдалого падіння в дитинстві — здавалося, лише додавав шарму. Марія любила відвідувати салони, проте водночас не була схибленою на них. Усе в неї в міру. Вкотре охопив сум від того, що сім’ї не склалося. Навіть онуків вони не встигли їм подарувати. А могла би бути така хороша родина! Така гарна пара! Вона стиха зітхнула й змусила себе всміхнутися.

— Все, — ствердно хитнула головою Марія.

* * *

Геннадій Сергійович усе ще перевіряв авто. Він навіть не помітив двох жінок, які вже добрих пів хвилини дивилися на нього й добродушно всміхалися.

— Щось серйозне? — нарешті порушила мовчанку Марія.

Їй подумалося про те, що після загибелі Антона цей чоловік серйозно змарнів — раніше він мав більшу вагу, та й узагалі — пашів здоров’ям. Нині ж зблід, під очима часто можна було помітити темні кола й мішки.

— О, Машунька! — літній чоловік відірвав зосереджений погляд від двигуна. — Привіт, моя хороша! — підійшов і обійняв невістку.

Очі його засяяли, щойно він побачив дівчину. Радості його не було меж — так, ніби вони давно не бачилися. Хоч насправді лише на вихідних разом ходили на могилу Антона.

— Обережно, трішки забруднився, — сказав, потягнувшись за ганчіркою, аби витерти руки.

— То що там таке з тією машиною? — поцікавилася дружина.

— Та щось сам не розумію, — відмахнувся Геннадій, поправляючи окуляри. — Ніби й усе гаразд. Нічого такого не помітив, — відповів він, закриваючи капот.

— То, може, їхатимемо вже? Герман ось-ось буде на вокзалі, а ми ще навіть не виїхали, — жінка починала нервувати. Проте більше через родинне зібрання, а не тому, що племіннику доведеться зачекати їх якийсь час. Їй теж від самого ранку не давали спокою спогади. З нею завжди так бувало, коли збиралася вся родина. Лише цього разу Антона з ними не буде...

За кілька хвилин усі нарешті розмістилися в машині й виїхали.

— Ну, що, нормально завелася? — перепитала Маргарита Іванівна, хоч і знала відповідь.

— Так, — стенув плечима її чоловік. — Зараз все гут, — усміхнувся, не відриваючи погляду від дороги. — Не знаю, може, тоді таки здалося. Побачимо, поспостерігаємо, — всміхнувся знову, цього разу глянувши на неї.

Він був старший за дружину майже на десять років, проте, за спостереженнями Марії, це ніколи не впливало на їхні стосунки, які, без перебільшення, можна назвати зразковими. Звісно, бувало в їхній сім’ї всяке, проте проблеми вирішувалися, взаєморозуміння поверталося. Для обох це другий шлюб. Від першого в Геннадія Сергійовича лишився син, який нині проживав у США. Маргарита Іванівна теж мала сина. Старший зведений брат Антона — Тарас — жив із сім’єю в Рівному, окремо від батьків.

Дорогою майже не розмовляли. Нині дощило, небо від ранку затягнулося хмарами. Погода більше пасувала для роздумів та спогадів, тож кожен міркував про своє.

Марія вирішила непомітно поспостерігати за свекром та свекрухою. Вона й досі не розуміла, як вони ставляться до двоюрідного брата Антона. З одного боку, ніхто з них ніколи не висловлював жодного невдоволення ним, а з іншого... З іншого, їй чомусь здавалося, що кицька чорна між ними колись таки пробігала.

Про батьків Германа Марія знала ще менше ніж про нього самого. Цих людей вона взагалі ніколи не бачила. Знала лише те, що свого часу вони з дітьми перебралися з Рівного до Київської області. Свекор зі свекрухою згадували про цю пару доволі рідко. Це здавалося дивним, особливо зважаючи на той факт, що мати Германа — рідна сестра Маргарити Іванівни. Сам Герман за кілька років після переїзду поїхав жити в столицю. Колись він частенько приїжджав до Рівного, тоді ще був живий Антон.

Власне, Марія не надто розпитувала про сім’ю Германа. По-перше, була переконана: якщо рідня захоче — розповість сама. По-друге, їхні шляхи ніколи не перетиналися, тож згадувала вона про них нечасто. А проте жіноча інтуїція підказувала: навколо цих людей витає якась таємниця.

Щойно вони виїхали на об’їзну, озвався мобільний свекрухи. Поговоривши із племінником, Маргарита Іванівна повідомила, що той уже приїхав і чекає їх на першій платформі, саме там зупинилася маршрутка перевізника «Шалена черепаха». Геннадій Сергійович хитнув головою і трішки додав газу.

Батьки Антона видавалися досить спокійними, а втім: про що вони думали в цей момент?

За десять хвилин авто під’їхало до вокзалу. Ще за хвильку, заплативши за в’їзд, вони зупинилися якнайближче до потрібної платформи. Помітивши машину, до них підійшов високий підтягнутий молодий чоловік, на вигляд мав трохи більше тридцяти. Марія відразу впізнала його, хоч він і змінився. Герман відпустив вуса та бороду. Саму ж голову поголив майже всю: лишив тільки пасмо довгого волосся, яке на тімені було закручене в гульку.

Вона зверхньо гмикнула. Коли ж усвідомила, що цей суб’єкт сидітиме поряд із нею, відчула неспокій: настрій сьогодні не найкращий, а в його компанії буде ще гірше.

З іншого боку, вона сподівалася, що розмову підтримувати не обов’язково. У цьому Марія розраховувала на Маргариту Іванівну та Геннадія Сергійовича, адже вони в будь-якому разі його про щось розпитуватимуть. Як доїхав, приміром. Та й про батьків мусили б спитати.

Герман хутко заскочив у машину, ховаючись від дощу. Марія звела на нього прямий погляд, аби привітатися. Вона навіть налаштувалася усміхнутися заради ввічливості, проте усмішка так і завмерла на її обличчі. Новоприбулий майже не глянув на неї, звернувши свою увагу на родичів. Їй дістався лише ледь помітний швидкий кивок головою. Герман навіть не усміхнувся. Так, немов вона була незнайомкою, яка напросилася, щоб її підвезли. І її таки погодилися підкинути, бо пошкодували. Марія зціпила зуби й почала спостерігати, що ж буде далі. Її бажання здійснилося: розмову з цим типом підтримувати не довелося.

Свекор зі свекрухою відразу почали ставити Герману найрізноманітніші запитання. Перше таки стосувалося того, як Герман переніс дорогу, відтак поцікавилися погодою в столиці. В Рівному з дня на день чекали снігу, кияни ж уже мали можливість побачити першу цьогоріч заметіль.

Невдовзі Марія нашорошила вуха, почувши, що запитують про батьків Германа. Втім, його відповідь розчарувала: якщо спершу двоюрідний брат Антона відповідав здебільшого активно, то чомусь зараз обмежився лише загальними фразами: «батьки на роботі, тому й не змогли приїхати; все в них, як завжди; дякую».

Марія вкотре подумки гмикнула й відвернулася до вікна, зовсім не звертаючи уваги на наступний діалог. Ще за певний час машина нарешті зупинилася біля багатоповерхівки Маргарити Іванівни та Геннадія Сергійовича.

* * *

Увійшовши до квартири, Марія відразу відчула запаморочливий запах запеченого гусака з яблуками — фірмової страви свекрухи. Очевидно, вона встигла зготувати її ще до того, як заїхати за невісткою. Назустріч їм вийшла Мілана — дев’ятирічна онука Маргарити Іванівни.

— Ти що, саменька? — здивувалася бабуся, помітивши дитину. Вона акуратно склала сумку та ключі на невеличкому столику, який вони лише недавно придбали в передпокій. На ньому стояла ваза із сухостоєм, а ще — рюкзак Мілани.

Дівчинка стенула плечима:

— Мама вже скоро має бути, тато поки на роботі.

Мілана тримала в руках пап’є-маше неправильної круглої форми. Очевидно, то мало би вийти яйце, подумалося Марії. Руки дівчинки забруднилися синьою фарбою, яка вже встигла перейти й на сам виріб. Мала виконувала домашнє завдання з праці. Маша привіталася з Міланою й усміхнулася: дитина чомусь ніяк не могла до неї звикнути й постійно соромилася. Очевидно, тому, що після смерті Антона бачилися вони набагато рідше. Кілька років тому вони з чоловіком часто були в Тараса, доглядаючи її. Їм це подобалося, адже інстинктивно розуміли, що це допомагає краще зрозуміти дітей, а відтак підготуватися до появи на світ своїх. Марія кинула погляд на Германа: той навіть не звернув увагу на дівчинку.

— Привіт, Мілано, — нарешті озвався Геннадій Сергійович, відірвавши погляд від рахунків, які кілька хвилин тому дістав із поштової скриньки.

— Що там? — поцікавилася його дружина.

— А, нічого. Світло та опалення з гарячою водою, — невдоволено махнув рукою. — Зовсім показилися з тими цінами, — відтак знову звернувся до дитини, лагідно запитуючи: — Що це ти таке робиш?

— Домашнє з трудового, — відповіла дівчинка й усміхнулася у відповідь. Марія завжди дивувалася тому, наскільки сильно з роками вона ставала схожою на свого батька. Не лише зовнішністю, а й характером — упертим та капризним.

— Покажи-но, — зацікавлено промовив названий дідусь. Він уже повісив на вішалку верхній одяг і прямував до Мілани.

— Йди, спершу помий руки. Ну, як маленький, справді, — цикнула Маргарита Іванівна, хоч і сама, замість того, щоб піти до ванної, затрималася біля дівчинки, роздивляючись виріб.

Далі Марія вже не слухала, попрямувавши до ванної кімнати. За нею, лишивши рюкзак на підлозі в коридорі, рушив Герман. Дівчина косо глянула на нього, вирішивши зрештою нічого не казати та не запитувати: нема чого напрошуватися на розмову. Захоче — сам заговорить.

Через шум води голоси свекра, свекрухи й дитини долинали невиразно. Та за інтонацією Марія зрозуміла, що ті ахали-охали, роздивляючись пап’є-маше, не забуваючи при цьому порадити, як наступного разу зробити краще. Мілана досить добре навчалася, проте заняття з трудового чомусь давалися їй важко, і дитина постійно отримувала не вельми хороші оцінки. Навіть спадала думка записати її на гурток, щось на кшталт «Умілих рученят». Батьки рішуче відмовилися від ідеї, запропонованої старшим поколінням, мовляв, цей предмет не найголовніший, нема чого через нього перейматися. А за місяць після сімейної ради з цього питання завели дівчинку до репетиторів з англійської та математики. Хоч із цими заняттями в Мілани все складалося досить непогано. Але ж олімпіада та навчання в Польщі... Батьки — Тарас і Настя — вважали, що готуватися потрібно починати вже. Марія Іванівна та Геннадій Сергійович лише стенули плечима: дитина не їхня, не їм вирішувати.

Герман не став заходити до ванної разом з Марією. Незважаючи на те, що квартира родичів була просторою (чотири кімнати), саму ванну проєктувальники чомусь зробили маленькою.

Виходячи з ванної, Марія помітила, як новоприбулий родич уважно роззирається. Він ще не встиг її побачити, й це дало змогу спокійно його роздивитися. Герман був вищим за неї на цілу голову, одягнутий у стилі кежуал. Найбільше її дратувала його голомозість та лишений на тімені жмут волосся, зав’язаний у гульку. Так, кілька років тому в чоловіків з’явилася ця довбанута мода відпускати волосся й скручувати його в «дульку». А проте Герман пішов далі, поголивши довбешку до блиску й лишивши тільки ту «дульку».

Чоловік відчув, що за ним спостерігають, озирнувся, знітивши тим дівчину.

— Ти вже? — запитав.

Вона хитнула головою й одразу вирішила приєднатися до інших, більш приємних їй людей, які тепер перебували в дитячій. Тарас із Настею володіли окремим помешканням, проте через часті відрядження постійно лишали малу в бабусі й дідуся. Тож спеціально облаштована для дитини кімната виявилася доречною. Місця вистачало, то чому би ні?

Свекор зі свекрухою про щось розмовляли з Міланою, сміялися й кепкували з неї. Дівчинка ж, давно звикнувши до кпинів, щоразу вигадувала власні й із задоволенням жартувала над старшими. Марія мимоволі звеселилася, ще навіть не розуміючи, про що йдеться, — просто інтонація видавалася веселою. Зовсім скоро вона влилася в розмову, майже забувши Германа.

Майже забувши.

Адже десь глибоко заліг неприємний осад від зустрічі. Марія ніяк не могла второпати, що саме в ньому її так дратує. Ну, так, нарцис. Ну, так, хамло. Але ж їй він насправді нічого поганого не зробив. Якщо, звісно, не враховувати того, що завжди дивився на неї, як на порожнє місце. Двоюрідний брат Антона видавався геть чужим і зовсім не пасував до їхнього теплого кола.

З розмови в машині вона зрозуміла, що свекруха хотіла, аби нарешті приїхали і його батьки, проте їм укотре не вдалося. Гм... Що ж таки сталося колись між ними? Не могли в такій дружній родині не спілкувалися одне з одним без вагомої причини.

І чому взагалі Герман, який давно ними особливо не цікавився, надумав приїхати до Рівного саме тепер і саме тепер захотів побачити всю родину? Коли минуло два роки після смерті Антона, його запрошували, проте він не приїхав. І батьків його кликали. Вони теж того разу відмовилися. А тепер Герман раптом озвався сам. На тому, щоб сьогодні зібратися, наполягав саме він. Герман аргументував цю зустріч появою довгоочікуваного вільного часу в його перевантаженому графіку. Проте... насправді...

Що цей суб’єкт задумав?

Трохи більше ніж за годину повернулися Тарас із Настею. У квартирі стало гамірніше. Хоча чим ближче підходив час їхати на цвинтар, тим жарти ставали більш вимушені. Згадувати все, що відбулося порівняно недавно, всім було важко. Марія відчула, що з’явилася напруга. Ніхто цього не озвучив, проте вона припускала, що відчув це кожен.

Пообідавши, всі чекали на Вітю, Юрку, Вадима та Галку — найліпших друзів Антона. З Вадимом, Галкою та Юрою її чоловік приятелював ще зі школи, з Вітьком познайомився у Водному², де вони разом навчалися. Галка з Вадимом зустрічалися вже багато років, всі чекали, що вони ось-ось нарешті одружаться.

Ідея покликати цих людей теж належала Герману. З од­ного боку, нічого дивного, адже вони всі разом приятелювали. З іншого — Марії вкотре спало на думку, що щось у цьому всьому не так.

До них також мав приєднатися Богдан — чоловік рідної сестри Германа, проте зовсім недавно той зателефонував і повідомив, що занедужав. Це не вельми сподобалося Герману, але він нічого не сказав. Маша вирішила непомітно поспостерігати за кузеном Антона. І нарешті вона помітила щось, окрім байдужості. Так. Без сумнівів. Він теж почав нервувати: совався у кріслі, час до часу позиркуючи на годинник на стіні, розмову підтримував знехотя.

Розмовляли на різні теми: про шкільні справи Мілани, робочі моменти на фірмі Тараса й Насті (багато років тому Настя приєдналася до будівельної фірми, яку свого часу заснував Тарас, ще коли був її нареченим), про роботу Геннадія Сергійовича та про хатні справи Маргарити Іванівни (хоч вона теж часто допомагала чоловікові на його фірмі). Герман також розповідав про своє життя. Повідав навіть про свою наречену Євгенію, яка ще жодного разу не вшанувала приїздом його рівненських родичів. І її Марія чомусь теж не вельми полюбляла. Київська цаца видавалася їй не менш гордовитою за нареченого. Разів зо два Марія бачила її на світлинах у соцмережах: особа, яка не надто викликає приязнь. Яскравий макіяж, відвертий одяг, коштовні прикраси, розкішні заклади відпочинку та головне — зверхній вираз обличчя: все це свідчило про «дешеві понти». І де взагалі ця парочка брала гроші на такий спосіб життя? Так, Герман став доволі непогано заробляти, відкривши фірму з доставки їжі, а проте, здавалося, на той спосіб проведення часу заледве би вистачало з його доходів. Хоча, хтозна? Можливо, вона просто чогось не розуміє?

Через пів години прибув Вітя.

Вадим із Галкою попередили, що приєднаються вже на кладовищі. Юрка прийти взагалі не зміг, оскільки в останній момент його попросили провести пари в заочників, замінивши хворого на грип колегу. Він ось уже три роки працював у Водному, а цьогоріч нарешті вступив до аспірантури.

Вдова Антона Грушевського продовжувала непомітно спостерігати за Германом. Не дочекавшись усіх бажаних гостей, той занервував ще більше. Чи здалося? Ні, щось їй підказувало, що відсутність більшості запрошених таки спантеличила його. Але невже так важливо, де вони зустрінуться: тут, чи вже на могилках? Якщо тільки... Якщо тільки Герману не було важливо побачити не Вадима з Галкою, а саме Богдана чи Юрку. Гм... навіщо вони йому так знадобилися?

Друга Антона — Вітю — вона була дуже навіть рада бачити. Вони, власне, і досі час від часу зустрічалися усією компанією, згадували старі добрі часи. Герман теж зрадів, нарешті зустрівшись з давнім приятелем.

Час рушати невпинно наближався. Марія ще більше напружилася. Інстинктивно вона зрозуміла, що не лише їй ніяково: усім іншим теж. Навіть Герману. Маргарита Іванівна запропонувала Віті свою фірмову страву, проте той увічливо відмовився.

Відкладати було більше нікуди, і родина нарешті поїхала на могилки.

* * *

Прогноз синоптиків, на диво, справдився, й у п’ятницю ввечері нарешті випав перший цьогорічний сніг. Щоправда, ті обіцяли лапатий, а наразі падав дрібний та мокрий. Хоча хтозна, як буде потому? Можливо, вночі його побільшає.

Вечоріло. Всі вони досі стояли біля могили. Спершу говорили про Антона: згадували. Потім кожен замислився про своє. Маргарита Іванівна, як завжди, розплакалася. Чоловік обійняв її за плечі й лагідно пригорнув. Марія, здавалося, не відчувала нічого. Хоч насправді то було не так. Вона просто намагалася не думати. Не згадувати. Занадто боляче то все було.

Мілана змерзла й нетерпляче тупцяла біля батьків, попервах допитуючись, коли вони нарешті підуть. Зрештою малá замовкла, втямивши, що дорослі зараз не в тому настрої, аби зважати на її рюмсання. Обличчя дядька вона не могла достеменно пригадати, проте в пам’яті лишилися певні спогади. Навіть про Марію. Мілана на мить пригадала, як Антон та Маша доглядали її. Щось невиразне виринало в її голові. Мілана точно знала, що тоді вона їх любила й завжди раділа, коли дізнавалася, що ті мають прийти, аби посидіти з нею.

Проте так тривало не завжди. Одного разу все поінакшало. Вона не могла знати, чому — не розуміла, що сталося. Проте дівчинка відчула зміни. І ті зміни відвернули її і від Антона, і від Маші. Якось, прокинувшись посеред ночі, вона почула, як молоде подружжя сварилося. Слів вона не розібрала. На ранок змінилася їхня поведінка: Антон спохмурнів, Маша теж. Ніхто на неї не звертав уваги так, як дотепер. Здавалося, вона навіть дратувала їх. Кілька разів ті гримали на неї цілком безпідставно. Дівчинка не розуміла, що зробила не так. Образа душила її... Відтоді Мілана перестала чекати їх із нетерпінням. А ще за два місяці дядько Антон несподівано помер, а тітка Марія перестала навідувати її.

З часом вона взагалі почала їх забувати.

Лишився тільки неприємний осад.

* * *

Після відвідин кладовища настрій геть зіпсувався. У всіх. Вони повернулися додому, коли на вулиці зовсім звечоріло. Сніг падав уже лапатий, вітер дужчав. Замерзли страшенно. Мілана змучилася, її ледь упросили повечеряти, відтак відправили спати. Дорослі ж вирішили продовжити поминки Антона. Геннадій Грушевський дістав підготовлене для цього спиртне: Галка та Марія обрали домашнє вино, інші — горілку та коньяк.

Розмістилися у вітальні. Вадим та Галка допомогли Мар­га­риті Іванівні розкласти на столі закуску. Грушевсь­кий-старший розлив усім охочим вино та горілку. Тільки Вітя обрав коньяк. Спершу розмова не клеїлася, та поволі алкоголь допоміг трішки розслабитися й почалася сяка-така бесіда, проте вже не про Антона, а на загальні теми.

Настрій і досі був паскудний. На вулиці владувала справжня зимова заметіль, вітер гамселив по віконних шибах. Геннадій опустив ролети. Світло в кімнаті було тьмяним, від того ставало ще мерзотніше. Марія не раз замислювалася над тим, чому родичі не зроблять у цій квартирі сучасний ремонт — із натяжними стелями та нормальним освітленням. Стара радянська (хоча й доволі коштовна) люстра не могла якісно забезпечити світлом. Ні, ця пара не жадібна — просто консервативна. Особливо Маргарита Іванівна. Ця риса не вельми подобалася невістці, але що вдієш? Не перевиховувати ж їй старше покоління.

Марія з цікавістю почала роздивлятися кожного. Тарас та Настя виглядали змученими й майже не розмовляли. Втома особливо позначилася на Насті: її руде волосся було недбало зібране в кінський хвіст, окремі пасма спадали на високе чоло. Марія зауважила ще більше сивини, яку Настя чомусь завжди вперто ігнорувала, а на обличчі в матері Мілани з’явилося більше зморшок. І все це притому, що їй лишень тридцять шість. Тарас повсякчас чухав своє неголене підборіддя, ніби чимось серйозно переймаючись. Немите волосся на голові стояло сторчма, від нього тхнуло потом.

У якийсь момент Маші подумалося: а чи не сталося конфлікту між цими двома напередодні? Тарас пив напрочуд багато. Настя, хоч і менше, а проте не вино, як попервах, а вже коньяк.

Герман у своєму амплуа: похмурий та мовчазний. Йому й на думку не спало допомогти накрити на стіл. Він сидів, склавши на грудях руки й широко розставивши ноги. Його самовпевнений погляд байдуже блукав інтер’єром кімнати, а подеколи обличчями родичів і друзів. Серед усіх він вирізнявся зростом та кремезністю — своєю зовнішністю він багатьом нагадував педантичного німця. Руки його були міцними, пальці навдивовижу довгими, на нігтях Маша зауважила акуратний манікюр. Скидалося на те, що він сприймає все так, ніби його обслуговують. Вдова Антона Грушевського гмикнула: ну, так, усе в його стилі. Здавалося, думками Герман десь далеко. Про щось розмірковує чи навіть складає певний план дій.

Вітя, наговорившись із Вадимом та Галкою, «перемикнувся» на Германа — цим двом було про що поговорити, обидва цікавилися мотоциклами. Герман саме планував придбати новинку, що з’явилася лише кілька місяців тому: спорт-круїзер Lifan. Вітька вдавав, що також думає про те, щоби її купити. Він і досі не позбувся комплексів через маленькі заробітки, а відтак витрачав чималенькі гроші на речі, які мали справляти враження на оточуючих. Якщо, як у цьому випадку, річ була занадто дорога, тоді він хизувався планами на придбання. Через хворобливу пристрасть до розкоші, він улазив у все нові й нові борги та кредити. Попри це, Вітька завжди подобався їй як друг — його не можна було назвати надійною людиною, проте з ним завжди було весело. Хто-хто, а він умів насолоджуватися життям.

Свекруха зі свекром, без сумнівів, напружені. Маргарита Іванівна невтомно приносила з кухні нові наїдки, говорила багато (не надто на неї схоже), сьогодні на її пальцях та кистях Маша не помітила тієї великої кількості золотих прикрас, які вона страшенно любила. Свекруха залишила лише обручку — її вона ніколи не скидала. Геннадій розливав алкоголь, розпитуючи кожного про справи, натомість про себе говорив скупо. Марії здалося, що розпитує він лише для годиться. Невістка насупилася. Що сталося? Скидалося на те, що подружжя з нетерпінням чекає, коли це зібрання скінчиться.

Невідомо звідки в Марії з’явилося відчуття, що всі присутні хочуть, аби ця зустріч чимшвидше закінчилася. Бракувало невимушеності. Навіть вона нервувала, зважаючи на заплановане на сьогодні. Доторкнулася до шрамика над бровою — завжди так робила, коли хвилювалася. І справді, варто було б уже йти, інакше не встигне. А це може призвести до непередбачуваних наслідків. Але піти першою... це могло викликати підозри.

Вадим та Галка мало долучалися до бесіди, переважно стиха перемовляючись про щось своє. Галка — жінка, що більше націлена на сімейне життя: кулінарію, дітей та чоловіка, про яких можна дбати. Вона ніколи нічим особливо не цікавилася, свою роботу в турагентстві ненавиділа. Натомість Вадим — кар’єрист, хоч і не надто успішний. Удома від нього не було особливої користі — ні щось відремонтувати, ні їсти приготувати. Інколи Марія підозрювала, що Вадим із Галкою лише тому, що вона готова про нього піклуватися. Галка ж із Вадимом, бо поряд мусово повинен бути чоловік.

— Галко, мені здається, чи в тебе на пальці обручка? — раптом утрутилася в їхнє воркотання Маргарита Іванівна.

А й справді! Марія геть не помітила. У Галки на пальці обручка! Пара зніяковіла.

— Так, ми вирішили одружитися, — спокійно відповів Вадим. Очі його сяяли, він виглядав схвильованим і водночас щасливим.

— Чому ж нам не розповіли? Що це за такі таємниці? — жартома обурився Геннадій.

— Та... якось недоречним здавалося зараз про це оголошувати, — зніяковіло пояснила дівчина.

— Ну, як це так недоречно? Якраз таки доречно, — заперечила Маргарита Іванівна. — Хоч якась приємна новина. Хоч щось хороше сталося, — жінка посміхнулася.

— Ми зобов’язані за це випити! — Грушевський-старший підняв свою чарку з горілкою й натягнуто розсміявся.

— Гірко! — несподівано вигукнув Тарас, який уже встиг добряче сп’яніти. — Гірко!

— Та вони ж іще не одружилися, — спробувала втихомирити його дружина. — Не кричи! Мілана спить.

— Ну, й що, що не одружилися? Скоро одружаться. Коли весілля? — захмелілим голосом поцікавився.

Марія скривилася: п’яний Тарас виглядав огидно.

— Ми ще не визначилися. Хочемо влітку, — поділився планами Вадим.

— Ну, ти хоч нас усіх запросиш? — Герман неочікувано вступив у розмову.

— Та ми вже вас усіх запрошуємо, — широко всміхнувся Вадим.

— Германе, і я наполягаю на тому, аби ти привіз нарешті свою Женю. Ну, коли ми з нею познайомимося? Якби не фейсбук, узагалі би не знали, що ти з кимось зустрічаєшся, — Галка лукаво поглянула на нього.

— Урочисто обіцяю, що привезу Женю до вас на весілля! — Герман підняв угору келих із коньяком і весело розсміявся. Та голос його видався напруженим, а посмішка — вимушеною. — Гірко! — підтримав він пропозицію.

Цього разу ніхто не суперечив. Вадим з Галкою поцілувалися. Усі збадьорилися, розмова пожвавішала. Наречених розпитували про плани, вносили свої пропозиції, пропонували допомогу в підготовці до весілля.

Тільки нервозність нікуди не зникла, лише причаїлась за показовими веселощами.

Невдовзі гості поволі почали розходитися. Кожен відчув себе радісніше й вільніше, коли вечір завершувався. Тарас із Настею вирішили не лишатися в батьків, Мілану подружжя запланувало забрати наступного дня ввечері. Тарас таки добряче напився, та, незважаючи на це, доволі твердо стояв на ногах. Настя викликала їм таксі. Герман з Вітьком про щось перемовлялися і врешті-решт вирішили поїхати, пограти в більярд. Вадим та Галка замовили одну машину на двох. Марія полишала квартиру останньою. Маргарита

Іванівна запропонувала їй лишитися в них на ніч, але невістка ввічливо відмовилася.

Коли нарешті за останньою гостею зачинилися двері, подружжя Грушевських із полегшенням зітхнуло.

Розділ 3

— Як вважаєш, скільки він тут пролежав? — слідчий тупцяв з ноги на ногу, намагаючись зігрітися. Вітер ніяк не хотів утихомиритися, але основну проблему спричиняв сніг, який сипав прямо в очі, не даючи можливості як слід усе роздивитися.

— Біс його знає! — судмедексперт намагався оглянути тіло, та за такої негоди це було вкрай складно. — Я взагалі дивуюся, як його тут знайшли. У таких кучугурах і в таку погоду. І що ті студенти тут забули сьогодні!

— Та згадай себе в свої студентські роки. Невже сидів би вдома, коли падає сніг? — слідчий відчув, що вкрай замерз. Якого біса він переймається тим, що думає його колега про цих студентів?

Поліцейський роззирнувся. Будь-які сліди замело, годі й шукати. Кримінальники намагалися щось знайти, але робилося те радше для протоколу, аніж зі справжньою надією на те, що вдасться. Хіба, може, виявлять якісь загублені речі чи щось, що випадково впустив вбивця. Не сам же цей чоловік припхався фактично за місто, ліг та заснув у снігу з пробитою головою. Зрештою, хтозна: раптом виявиться, що він напився, пішов гуляти, дорогою падав, а, діставшись сюди, задрімав і замерз до смерті? До села недалеко. Може, це один із його мешканців, який просто не дійшов додому? Слідчий скривився. Кого він намагається обманути? Хто пхатиметься пішки аж на самі Бармаки³ в таку негоду??? Навіть п’яному таке б не спало на думку.

— Крові небагато, — тим часом прокоментував експерт, — очевидно, це через мороз, який посильнішав уночі. За попереднім оглядом, причина смерті — удар по голові.

Неподалік стовбичили люди: декілька правоохоронців та з десяток хлопців та дівчат. Тіло знайшли студенти, які вирішили відсвяткувати перший сніг, катаючись тут на лижах. Один із них випадково наїхав на труп. Невідомо, скільки би цей нещасний так пролежав, якби не лижники.

— Щось знайшли? — поцікавився черговий слідчий у колег, хоч відповідь знав заздалегідь.

Ті лише похмуро похитали головами.

— Ну, що, забиратимемо його? — звернувся до судмедексперта. — Оглянеш його в людських умовах.

Експерт зітхнув і нарешті погодився. А що ще лишалося робити? Тільки забирати. Вже бозна-скільки часу вони тут усе вивчають, замерзли, мов цуцики, а так нічого й не знайшли. Може, пощастить і під час розтину щось стане зрозуміло? Документів у загиблого не виявили, гаманця теж. Це ще більше наштовхувало на думку про навмисне вбивство. Можливо, розбійний напад. Тільки якщо це розбій, то знайти злочинця, який напав на першого-ліпшого, буде вкрай важко. Хіба лишилися якісь відбитки. Та ні, не просто відбитки, а такі, які поліція матиме в своїй базі. Забагато «якби», які потрібно обійти для успішного завершення справи, що почалася цього недільного ранку. За півтора місяця до закінчення року тільки «висяка» їм бракувало! Хоча чому відразу «висяк»? Може, ще пощастить і справа таки розкриється легко? Він криво посміхнувся сам до себе: ну, так, мрій!

Судмедексперт шморгав носом, спостерігаючи, як колеги забирають покійника.

— Поїхали! — гукнув його слідчий і заскочив до теплого салону поліцейської машини.

Криміналіст востаннє пройшовся поглядом по місцю події, відтак ще раз зиркнув на зівак, яким, здавалося, мороз геть не заважав простовбичити тут чортзна-скільки, і рушив до автівки. Подумки він намагався зрозуміти, чому тіло принесли саме сюди. Найімовірніше, слідчий має рацію: вбили десь неподалік. А тут хотіли заховати. Місцина більшість часу безлюдна. Та й заметіль посприяла тому, що трупа можна позбутися без проблем. Фактично, вбивці просто не пощастило. Тіло могли би тут знайти ледь не навесні. Чи пофартило правоохоронцям, що померлого знайшли раніше від запланованого вбивцею часу? Є шанс розкрити справу по гарячих слідах. З іншого боку, наскільки той шанс реальний?

Поліція допитала всіх, хто перебував тут під час катання, проте нічого не вдалося встановити. Ніхто не бачив і не чув нічого підозрілого. Якби один із хлопаків, який погано катається, випадково не з’їхав убік і не впав, хтозна, коли би те тіло взагалі помітили. За словами студентів, тут нікого не було, коли вони прийшли. Окрім снігу та вітру. І сніг настільки припорошив землю, що ніхто би ніколи не подумав, що під ним щось можна знайти. Тим паче когось. Сільські хати далеко від гірок, тож сподіватися на те, що хтось із населеного пункту міг щось бачити — майже марна справа. Звісно, людей там теж опитають. Для «галочки».

* * *

Тиждень по тому

Вони дізналися про його смерть майже випадково. Йому двічі дзвонив Вітьок та кілька разів Герман. Обидва в різний час і окремо один від одного. Юрка жив сам, а в понеділок мав їхати до Житомира — на зустріч зі своїм науковим керівником. Тож те, що в чоловіка телефон постійно вимкнений, не надто когось здивувало. З родини Грушевських ніхто не дивився програми «Патруль», яка інформує мешканців Рівного про кримінальну ситуацію в місті. І лише хтось зі спільних знайомих якось побачив повідомлення про розшук родичів померлого чи когось, хто може допомогти встановити особу вбитого.

На впізнання прийшли Вадим, Вітя та Герман. Галка теж пішла з ними, проте чекала в коридорі, так і не наважившись зайти й до останнього сподіваючись, що то все ж таки помилка. Однак, на жаль, убитим виявився саме їхній приятель. Поліція допитала всіх чотирьох, а згодом відпустила. Слідчий цікавився навіть їхніми алібі. Звісно, пізніше всі алібі перевірили, і кожне з них підтвердилося. Ворогів у вбитого не було, тож у поліції визначили єдину версію — розбій⁴.

* * *

— У нього вкрали гроші та телефон. Документів із собою теж не виявили. Тому поліція й не змогла відразу встановити особу, — вже вдома похмуро пояснював Герман Маргариті Іванівні.

Його тітка сумно похитала головою. Відтак додала:

— Хто би міг подумати! Юрка! Юрасик! Я ж його ще зі школи малим пам’ятаю! — вкотре похитала головою. —

А коли ж це сталося, в поліції нічого не сказали?

— У ніч із минулої п’ятниці на суботу, — зітхнув Герман.

— Це тоді, коли ми поминали Антона? Юрка ж мав бути на роботі.

— Він і був на роботі. Пари закінчилися, він пішов.

А що сталося далі, ніхто не знає. Жодних свідків, — розвів руками Герман.

Вони сиділи в напівтемряві вітальні. Сонце, яке сьогодні несподівано порадувало в першій половині дня, заховалося за хмарами, й у квартирі стало неймовірно тоскно. Попри це світла вмикати чомусь не хотілося. Вдома зараз нікого не було.

Маргарита Іванівна вже встигла зателефонувати чоловікові та про все розповісти. Герман сповістив знайомих та колег загиблого. Похорон планували на наступний день, неділю. Більшу частину підготовки до похорону виконав Герман, оскільки мав вільний час. Тітка теж зголосилася допомогти. Вони саме повернулися із цвинтаря, де купили місце, домовину та все, що необхідне для поховання. Маргарита Іванівна замовила кафе для поминок.

— Добре, що баба його померла раніше за нього, прости Господи! Не мусить на старості років ховати дитя. Більше родичів у Юрасика нема?

Герман заперечно похитав головою; смерть друга пригнічувала. Він дістав із шафи домашнього вина, запропонував тітці, проте та відмовилася. Відтак налив лише собі. Відпив. Маргарита Іванівна ще щось додала, але він не розчув. Перепитувати не мав настрою. Натомість кинув непомітний грізний погляд на родичку: кого вона намагається обманути? Ця жінка ніколи не любила Юрку.

Наразі про вбивцю нічого не було відомо. Тільки те, що Юру пограбували і вбили, а згодом завезли тіло на пустирище й викинули. Та що ця поліція взагалі може знати? Про що можна говорити, якщо вони навіть розтин не провели в день виявлення тіла? А тільки наступного дня.

Бо ж неділя — вихідний!

Герман зціпив зуби. Ціла доба на те, щоб заховати всі сліди, які ще могли лишитися. Скрушно похитав головою й знову відпив спиртного.

Поліція оглянула все біля будинку, де жив Юра, і біля роботи, на випадок, якщо напад скоїли там. Обшукали навіть квартиру. Відбитків та інших підозрілих слідів не знайшли, що вказувало на те, що вбивця (чи вбивці) мають досвід скоєння подібних злочинів. Чи принаймні мають міцні нерви й не забули простежити за тим, щоб їх нічого не видало (а часу для цього мали цілком удосталь!). Правоохоронці не виявили жодних доказів навмисного вбивства, тож основною версією поки вважали розбій.

Навіщо потрібно ховати тіло? Так, звичайно: щоб довго не могли знайти. Якнайбільше ускладнити поліції життя. Але ж якщо жодних слідів убивці не лишили, то навіщо так перестраховуватися? Хіба якщо на місці вбивства могли лишитися якісь підказки. Які, наприклад? Чи це все-таки так, про всяк випадок? Знову зітхнув. Герман ламав собі голову, де могли впіймати Юрку, і як узагалі таке могло статися.

Від роздумів його відволік мобільний. Маргарита Іванівна здригнулася від несподіваного дзвінка, який так нагло вдерся в тишу, зітхнула.

На екрані смартфону з’явилася фотографія й висвітилось ім’я.

— Привіт, Жень! — відповів Герман і відразу вийшов з кімнати.

Маргарита Іванівна тепер могла чути тільки стишену розмову, слова долинали лише частково.

— Вибач, не міг раніше відповісти на... — останнього слова жінка не розчула, а проте здогадатися було неважко.

Телефон Германа озивався кілька разів, поки вони оформляли замовлення похорону. Племінник постійно відхиляв, а потім так і не віддзвонився. Очевидно, забув або ж просто не мав настрою. Спершу цей дзвінок насторожив, жінка сподівалася, що то її сестра, проте, почувши ім’я, вимовлене Германом, зрозуміла, що це його наречена.

— ...не знаю, — почула тітка частину фрази. — Не можу поки знати... — тиша й знову нерозбірливі слова. Відтак трішки голосніше: — Я триматиму тебе в курсі справи. Цілую! Бувай!

— То Євгенія? — запитала Маргарита Іванівна, щойно Герман повернувся до вітальні. — Коли ти вже нас познайомиш? — усміхнулася.

— Познайомлю, тьотю, познайомлю колись, — якось стомлено посміхнувся у відповідь племінник.

— Щось у вас трапилося? — вирішила уточнити.

— Ні, все добре, — відповів Герман, проте навіть не глянув на неї.

У серці щось тьохнуло. Маргарита Іванівна зрозуміла, що Герман щойно збрехав. І головне, що з нареченою в нього таки справді все добре. Вона відчула, що проблема насправді ховалася в чомусь іншому. І навіть не в смерті Юрки.

* * *

Неподалік пройшла похоронна процесія. За два десятки метрів люди розділилися: одні посунули праворуч, інші — ліворуч.

«Два похорони одночасно? З іншого боку — що тут дивуватися? Люди в наш час помирають, мов мухи».

Алінка відвела голову вбік. Відтак подивилася на мамину могилу. Раніше тут росли чорнобривці й щоразу, коли приходила, вона поливала їх, підкопувала землю. З настанням холодів квіти всохли, й Аліна все викопала. Тепер їй було нічого робити, тож просто стояла й подумки спілкувалася з матір’ю.

Аліна ненавиділа це місто. Місто мертвих. Сьогодні мамі мало би виповнитися шістдесят, і вона принесла їй квіти й улюблене тістечко. На солодке відразу налетіли дві великі мухи. Гм... Звідки вони тут взялися в цю пору? Але важливо навіть не це. Головне те, що їм байдуже. Вони не знають, що вона мертва. Чи знають? Це природа. Вони ставляться до смерті спокійно.

Холод пронизував до кісток. Листопад ще не закінчився, а вже настала справжня зима. Щоправда, останні кілька днів сніг не падав. Ба більше: він поволі почав танути, порівняно потеплішало. Аліна знову поглянула ліворуч. Ні, це таки один похорон. Тепер усі зібралися гуртом і стояли мовчки, священник промовляв молитви.

Пригадався день, коли ховали матір. Тоді все було, наче в тумані. Тільки зараз Алінка починала розуміти, наскільки кепсько почувалася в той момент. Насправді усвідомлення всієї ситуації приходить до нас значно пізніше після того, як сталася сама подія. Тільки потім, аналізуючи все, що трапилося, ми починаємо розуміти, як нам було погано, страшно... чи навпаки добре.

Тоді було погано. До нудоти паскудно.

Аліна відвела погляд і знову зосередилася на могилі. Уважно роздивилася металевий хрест, напис на ньому:

«Вічна пам’ять», відтак мамине ім’я й роки життя. По складах укотре прочитала ім’я, прізвище та по батькові, потім дату життя. Це допомагало їй. Допомагало усвідомити, що те все відбувається насправді. Що вона таки стоїть біля ЇЇ могили.

Ставало зовсім зимно, зірвався вітер. Насправді холод відчувався радше через вогкість, аніж через температуру, яка, з огляду на те, що сніг танув, мала бути вище нуля. Невідомо, скільки вона так простояла, знов і знов перечитуючи дати та ім’я й роздивляючись материну могилу й ті, що були поряд.

Голоси привернули її увагу — завершився похорон, і люди розходилися. Частина з них посунула відразу до виходу з кладовища. Інші ж, близько десяти людей, простували в бік Алінки. Вона байдуже ковзнула по них поглядом, ті стиха про щось розмовляли. Вкотре зірвався вітер, стало нестерпно морозно, й вона вирішила рушати додому.

Обережно, аби не послизнутися, вона вийшла на асфальтовану дорогу. Компанія, яка поверталася з похорону, дійшла до повороту й завернула ліворуч, опинившись попереду Аліни.

Краєм ока помітила, що на неї дивляться. Здалося? Вона пильно роздивилася людей, які тепер ішли попереду неї. Погляд спинився на літньому чоловікові. Щось тенькнуло в серці. Так, це він. Той, кого вона вважає батьком Антона Грушевського. Отже, це його погляд вона відчула на собі? Він знову стежив за нею? Аліна сповільнила ходу й уважно роздивилася всіх, хто йшов поряд із ним.

Несвідомо Алінка шукала ЇЇ. Дружину Антона Грушевського. Погляд Аліни спинився на спині однієї з жінок. Вона майже не сумнівалася, хоч минулого разу розгледіти обличчя цієї пані як слід не вдалося. Жінка з темним доглянутим волоссям простувала поряд зі старшою жінкою. Обидві трималися, мов справжні леді й були розкішно вдягнені. Загалом Аліна нарахувала чотири жінки та п’ятеро чоловіків. Вона зумисне стишила кроки по максимуму. Їй подумалося про те, що старша пані — мати померлого.

«Чи, можливо, мати дружини?»

Поряд з ними, тримаючись попід руки, йшли чоловік із жінкою. Визначити, скільки їм років, зі спини вона не могла, проте хода свідчила про те, що вони ще молоді. Далі ще одна молода пара. Найбільшу увагу серед усіх привертав найвищий з усіх чоловік — голомозий з гулькою волосся на тімені, якого також вирізняв модний одяг. Алінка спробувала підслухати, про що вони розмовляють, однак до неї долинали лише нечіткі уривки фраз.

Невдовзі вся компанія зупинилася біля могили Антона Грушевського. Алінка йшла так повільно, як лише могла. Коли проходила повз, спробувала ще раз почути хоч щось із розмови, та, як на те, люди змовкли, немовби дотримуючись хвилини мовчання саме в той момент, коли вона проходила поряд. Єдине, що їй вдалося — це роздивитися нарешті обличчя тієї, яку вона вважала дружиною померлого. Гарна, нічого не скажеш. Батько Грушевського виглядав блідим та змученим. І він навіть не думав спостерігати за нею. Змученою виглядала й старша жінка, поряд із ним. Аліна раз у раз запитувала себе, що ж трапилося й до кого вони ходили на похорон. Погляд її зупинився на голомозому. Він єдиний, хто виглядав... роздратованим? Хоч намагався приховувати це. До того ж, здавалося, він узагалі не пасує до цієї родини. Молодий чоловік пригладив бороду, байдуже глипнув на неї й знову опустив погляд до могили.

Алінка минула їх. Озиратися не наважилася: побоялася, що хтось із них помітить її зацікавлення.

Натомість їй услід подивилася пара темних очей.

* * *

Надворі геть звечоріло. Сильний вітер не вщухав. Маргарита Іванівна зачинила кватирку в кухні, вимкнула газ. Вечеря готова.

Подивилася на годинник. З хвилину на хвилину мав прийти чоловік. Страшенно хотілося їсти, та вечеряти без нього — не мала такої звички. Хіба, якщо знала, що той повернеться пізно. Інколи таке траплялося, коли магазин отримував товар. Гена любив усе проконтролювати. Щоправда, зараз у її чоловіка був директор, який керував усім, та інколи він все-таки лишався, аби, так би мовити, бути в курсі справ.

У вітальні дістала з шафи фотографії. Геннадій не вельми полюбляв, коли вона їх роздивлялася, тож зараз користувалася моментом. Із першої чорно-білої світлини на неї дивилися усміхнені Юрко, Герман, Антон, Вадим та Іра.

З наступної — Тарас, і хтось із його друзів. Ось світлина Тараса з випускного в дитячому садочку. Далі знову разом — Герман, Антон, Вадим та Юрко. Вона завжди раділа їхній міцній дружбі. Їй згадалося, що Антон та Герман завше виступали лідерами. Найслабший за характером Юрка постійно тягнувся до них.

Юра. Його часто ображали в школі. Негаразди в сім’ї надто впливають на впевненість у собі, а тих проблем у Юрки вистачало. Досить того, що ріс без батьків. Десь глибоко в душі жінка розуміла, що саме за цю слабкодухість вона й недолюблювала хлопця. Ще як дитина — то таке.

А коли став дорослим... Ну, не повинен чоловік бути тюхтієм! Останнім часом молодик частенько почав з’являтися в них удома: зблизився із Тарасом, хлопці навіть планували залучення Юрки в бізнес Тараса. Проте де Юрка мав узяти на це гроші? Щось однозначно з цим не так. Не чекаючи, що буде далі, відразу попередила Тараса про свої побоювання, але той лише відмахнувся: мовляв, Юркові я довіряю.

Зате вона не довіряла...

У дверях почувся брязкіт ключів. Маргарита Іванівна швидко заховала світлини. За мить уже зустрічала свого чоловіка в передпокої.

* * *

Після роботи він почувався страшенно втомленим — тиждень виявився надто важким. Зовсім недавно вони завершили розширення магазину й тепер займалися відкриттям нових відділів, закупкою додаткового товару. Це займало чимало часу. Фактично з маленького колись продуктового магазинчика йому нарешті вдалося зробити такий собі універсам. За порадою дружини, два з чотирьох нових відділів Геннадій віддав у оренду. Інші ж лишив собі — вирішив зробити стоковий та канцелярію.

Повечерявши із дружиною, Геннадій відразу попрямував до ванної. Гаряча вода його чудово розслабляла. Смерть Юрія чомусь вибила з колії. Випадок неприємний, і кожен з них був шокованим, проте це вбивство вплинуло на нього якось по-особливому. Останні дві ночі Юрка навіть снився йому. Щось намагався сказати, проте що саме, Грушевський розібрати не міг. Здається померлий йому... погрожував?

А ще їхні стосунки з Ритою. Ні, на перший погляд все, як завжди, гаразд. Ніяких сварок. І тим паче не так, як кілька років тому, коли вони ледь не розлучилися. Однак Геннадій відчував, що в її поведінці щось змінилося. Наразі не міг втямити, що саме, але точно знав, що щось трапилося. Чи могло це якось стосуватися приїзду Германа? Маргарита не виказувала того, проте він чудово розумів, що присутність небожа неприємна їй, з огляду на те, що сталося колись. Та й сам Геннадій не особливо радів його приїзду.

Нарешті ванна наповнилася й батько Антона з превеликим задоволенням заліз у неї. Заплющив очі. Гаряча вода приємно заколихувала: тіло поволі розслаблялося, проблеми відступали на задній план.

«Стосовно машини, — несподівано згадалося, — потрібно знову завезти її на техогляд».

На думку Рити, з автівкою все гаразд, проте після аварії, в яку потрапив Антон, Геннадій хотів перестрахуватися. Як-то кажуть: береженого Бог береже. На мить розплющив очі, згадуючи страшну картину: місце загибелі сина.

Тіло, що вже почало розслаблятися, знову напружилося. Відчулася задуха, неочікувано закололо серце.

«Це ще що таке? — сполохався. — Ніколи ж не тривожило».

Геннадій уже зібрався залишити ванну, проте серце заспокоїлося так само несподівано, як і заболіло. Літній чоловік знову розслабився.

Розділ 4

Інструкторка ввімкнула музику й вийшла. Клієнтки поволі збиралися. Хтось іще добігав, хтось уже встигнув переодягнутися та сидів у залі, чекаючи на початок. Алінка прихопила гантелі з килимком та пішла до місця, яке їй «забила» знайома. Людей сьогодні прийшло небагато. Неділя. Це вперше вона не поїхала до матері. Температура позавчора піднялася до шести градусів з позначкою «плюс», тож сніг швидко танув. На вулицях, без перебільшення, з’явилися річки та болота, відтак не було й мови про те, щоб їхати на кладовище. Алінка би просто загрузла в землі, не дійшовши до могили.

І, чесно кажучи, зітхнула з полегшенням. Настрій її не покращився за всі місяці після смерті матері, кладовище гнітило, тож припинити швендяти на цвинтар давно пора. Сама би вона не наважилася, а так — погода власною персоною допомагала. Та й не думатиме про Антона Грушевського. Останнім часом вона ніяк не могла викинути його з голови. Постійно згадувала його дружину, батька та інших родичів.

«Певно, сім’я в них дружня», — склалося враження після того, як вона побачила їх усіх минулого тижня.

— Про ш-ш-що задумалася? — до неї підсіла Наташа. Вона трішечки заїкалася, — ще в дитинстві це зробило її невпевненою в собі.

— Та так, особливо ні про що, — Алінка посміхнулася. — Людей якось мало.

— Т-т-то ж-ж неділя. Всі с-с-плять. Це ми такі, шизануті, ш-ш-що на фітнес у вихідний припхалися, — Наталя усміхнулася.

— О, так, мабуть, ти права, — Алінка раділа розмові. Такі безтурботні балачки додавали настрою, допомагали відволіктися.

У цей спортзал її затягнула саме Наталя. Раніше Алінка ходила в маленький фітнес-зал поблизу свого дому. Новий же був у центрі міста, просто на зупинці, добиратися сюди було дуже просто. Наталя жила поряд з Алінкою, тож їздили вони туди й назад переважно разом.

Знайому хтось гукнув, і вона відійшла; Алінка знову продовжила роздивлятися усе, що відбувалося в холі за прозорим склом зали: хто приходить і йде, а також невеличкий бар, який пропонував клієнтам фреші та молочні коктейлі. Можливо, ще щось. Алінка не вельми тим цікавилася, адже ціни тут були не низькі. З її зарплатою вона змогла взяти лише денний абонемент і зазвичай приходила з самого ранку в будні, і лише у вихідні могла дозволити прийти вдень. Абонемент, який би дозволяв приходити до спортзалу й увечері, коштував набагато дорожче. Фітнес тут був досить непоганим, і сам заклад доволі затишним, а проте вже від початку Алінка зрозуміла, що наступного місяця повернеться до своєї улюбленої фітнес-зали, де і тренування хороші, й тренери, хай там як, але найкращі.

А головне — прийнятна ціна.

Вона ліниво провела поглядом наступних відвідувачів — чоловіка та жінку, які попрямували в бік роздягалень. Натомість повз них пройшла модниця, яка вже полишала спортзал.

«Не може бути!» — зринуло в голові.

Алінка зблідла від несподіванки. Щойно натовп відвідувачів минув і стало видно бар, вона побачила голомозого. Смуги на скляних стінах зали заважали дивитися, проте дівчина відразу його впізнала. Такі, як цей, не забуваються. Чоловік сидів на стільці й неспішно щось попивав, байдуже роздивляючись довкола. Вдягнутий у куртку та джинси. Отже, або тільки недавно прийшов, або вже йде.

«Коли він з’явився??? Ще кілька хвилин тому його там не було!»

В Аліни пришвидшилося дихання: це таки він. Саме його вона бачила минулої неділі на цвинтарі.

До незнайомця хтось підсів. Чоловіки привіталися, потиснули один одному руки. Голомозий бородань швидко допив коктейль, і вони рушили в бік роздягалень. Першою думкою Аліни було кинутися навздогін у залу з тренажерами. Адже не на фітнес він завітав. Проте втілити свій задум не вдалося: саме в цей момент до зали зайшла інструкторка й зачинила за собою двері. Почалося тренування, що мало назву BOSU⁵.

* * *

Чоловік утомлено потер обличчя. Минулої ночі він жахливо спав: не відпускали моторошні кошмари, а нав’язливі думки не полишали й зараз. Здоровий глузд переконував: не можна панікувати. Герман перевів погляд на залу зі скляними стінами.

«Отже, вона тут на фітнесі. Цікаво, скільки їй років? Виглядає зовсім молодою... Звісно, було би краще, якби дівча пішло в тренажерку — простіше познайомитися. А так...»

Товариство Тараса не входило до його планів, однак відкараскатися від родича не мав можливості: коли той дізнався, що кузен іде у спортзал, відразу зголосився скласти компанію. В іншому випадку Герман не прямував би зараз у качалку, а сидів би там, біля бару й чекав на завершення тренування. Відтак щось би обов’язково придумав, аби зав’язати знайомство.

Хто ця жінка? Чи може вона щось знати?

* * *

З відчаю Аліна стиснула кулаки, проте нічого вдіяти не могла. Не залишати ж їй залу в останній момент перед початком тренування? Що подумає інструктор? Та й як пояснити таку поведінку Наталі? Вона ледве перебула заняття, а після завершення, неабияк здивувавши подругу несподіваною зміною планів, побігла на два поверхи нижче — в тренажерну залу.

Сюди вона зазирала вкрай рідко: тренажерка — то геть не для неї. Людей, як і нагорі, виявилося не вельми багато. Високого голомозого із «дулькою» на голові не було. Аліна зітхнула. Про всяк випадок зазирнула в боксерський куточок, хоч звідти й не долинало жорстких чоловічих ударів по грушам. Так і є. Тиша й більш нікого. Відтак пройшлася до бігових доріжок, роздивилася. Немає. Як йому вдалося несподівано з’явитися й так само несподівано зникнути? Вона ж видивлялася його під час тренування! Навіть тренер косо на неї поглядала: Алінка двічі ледь не впала з напівсфери, намагаючись розгледіти крізь скло залу, чи не полишає бородань спортивний заклад.

Піти просто так, якщо вже сюди прийшла, дівчина не наважилася, тому для годиться вирішила позайматися на біговій доріжці. Сяк-так розібравшись, як умикати тренажер, побігла. Щоб заспокоїтися, зайняла себе думками про краєвид за вікном: з одного боку гарний, бо перед очима чи не весь центр, з іншого — нічого особливого, бо видно переважно старі радянські будівлі й лише кілька будиночків початку двадцятого століття. Зазвичай вони «губляться» в су­­­часній та старій, сірій радянській архітектурі. Їй уявилося, як тією вуличкою багато-багато років тому їздили перші машини, й неквапом ходили люди. Адже тоді саме так і було: не те щоби ніхто нікуди не поспішав, та все ж не так, як зараз. У наш час ми те й робимо, що кудись летимо, а думки постійно зайняті проблемами. І хто взагалі нині міг би похвалитися тим, що нікуди не поспішає?

Гучна розмова вивела Аліну з задуми. Дівчина зменшила швидкість, щоб просто крокувати. У ногах відчувалася втома після силового фітнесу й бігу. Озирнулася й завмерла. Голомозий. Ну, як же так! Вона ж перевіряла, чи він у залі. Отже, у той момент він кудись виходив.

Чоловіки обговорювали, вочевидь, родинні справи. Аліна дослухалася: ні, говорять не про Антона. А ще з розмови вона зрозуміла, що їхнє тренування закінчується. Приятель голомозого зібрався зробити два останніх підходи на якомусь тренажері. Сам же об’єкт її стеження... став на бігову доріжку поряд, аби побігати «хвилин п’ять».

В Аліни перехопило дихання: необхідно щось придумати, аби познайомитися! Навряд чи шанс бачити його поряд випаде ще раз. А через нього можна буде дізнатися, як і чому помер Антон Грушевський. І чи то таки дійсно його дружина.

Як на те, Аліна не належала до типу жінок, які легко знайомляться. Вона кинула погляд на бороданя, проте він не звертав на неї уваги. У голові плуталося, нічого путнього на думку не спадало. Тим часом його друг завершив «підходи» й підійшов до нього. Чоловіки знову заговорили про своє. Час спливав.

— Ви не знаєте, хто тут хороший тренер? — Алінка сама не очікувала від себе цього запитання.

— Прошу? — перепитав супутник голомозого.

— Хто тут нормальний тренер, з яким можна персонально тренуватися? — хрипким голосом повторила.

— Та ніби всі нормальні, я знаю... — замислився незнайомець. — Ти не знаєш, хто тут хороший тренер?

— Тарик, ти в мене питаєш? — засміявся Герман.

— А, ну так, «сами мы не местные», — пожартував російською його друг і собі розсміявся. Відтак звернувся до Аліни: — Ні, на жаль, не можемо з цим допомогти, — повів плечима.

— Ви почитайте відгуки в неті, — порадив голомозий, водночас зменшуючи швидкість.

В Аліни тьохнуло серце: зараз підуть!

— Відгуки в неті? — в роті пересохло від напруження.

— Так, упевнений, ви там щось знайдете. Просто введіть «Манхеттен. Фітнес-клуб. Відгуки». Не сумніваюся, що знайдете потрібну інфу.

«Ого! А усмішка його дуже навіть мила. І погляд щирий та відкритий», — Алінка зачарувалася.

— Герман, — представився.

— Кгм... Я — Аліна, — промовила, заїкаючись. — Приємно позна...омитися, — від нервування Алінка «ковтнула» літеру «Й».

Відразу відчула, що червоніє.

— І мені приємно, — промовив Герман. — А це ось Тарас, який насправді мав би знати, хто тут хороший тренер. Ти скільки часу вже сюди ходиш? — мовив жартома, на що той лише розвів руками та розсміявся.

Алінка пильніше вдивилася в обличчя Тараса. Його вона теж бачила на цвинтарі минулої неділі.

— Ну, що, ходімо? — несподівано запропонував Тарас. — А то мене вже Настя видзвонює, — замість того, щоб відповісти на дзвінок Тарас відхилив його. — Можу підкинути, куди тобі потрібно.

Серце в Аліни завмерло: «Невже зараз підуть?» Вона намагалася вигадати бодай щось, аби врятувати ситуацію, та мозок уперто відмовлявся придумати хоч сяку-таку ідею.

— Та ні, ти йди, я ще хочу позайматися. Мені на сьогодні поки мало, — голомозий витер піт з чола маленьким рушничком з написом «Manhattan».

Аліна не повірила власним вухам.

— Справді? Ну, ти сьогодні розійшовся! — усміхнувся супутник Германа. — Гаразд, тоді я піду, — хлопці потисли один одному руки й Тарас попрямував із зали, на ходу телефонуючи комусь.

«Очевидно, Насті», — подумалося Аліні. Вона хотіла попрощатися, проте чоловік пішов, навіть не глянувши на неї. Так, ніби хвилину тому й не спілкувалися. Стало неприємно, та Алінка проковтнула образу, зосередившись на головній меті.

— Дружина шукає? — бовкнула перше, що спало на думку, і відразу схаменулася: ну, як можна таке питати в незнайомого чоловіка??? Чи... нічого страшного?

— Так, — мовив Герман, ніби знехотя. — То по роботі. Вони разом працюють, — посміхнувся. — Ви теж новачок у цьому спортзалі?

— Так. І ви? — з радістю вхопилася за запитання.

— Так, я колись жив у Рівному, але багато років тому переїхав до Києва. Оце приїхав до родичів у гості.

До двох сусідніх орбітреків підійшли дівчата, весело щось обговорюючи.

— Певно, в Києві краще? Цікавіше ніж у Рівному.

— Так, мені й справді цікавіше там. Проте в маленькому місті свої плюси теж є: воно спокійніше, не таке хаотичне. Цього мені в нашій столиці бракує. Спокою, маю на увазі.

— Але переїздити ви не плануєте?

Щось у ньому було. Перше враження про те, що цей чоловік сердитий, поволі зникало. Можливо, тоді, на цвинтарі, він просто видався таким? Насправді ж сумував за родичем? Розмова її не напружувала, навпаки: вдавалася легко. З ним не відчувалося тої ніяковості, як поряд із Тарасом ще кілька хвилин тому. А ще здивувала його мова. Бородань досить непогано спілкувався українською. Через роботу на мовних курсах у неї вже давно з’явилася звичка звертати увагу на те, як хтось розмовляє. Гм... у Києві зазвичай розмовляють російською чи суржиком...

— Ні, переїздити не планую. У мене там своя справа: займаюся доставкою їжі по місту. Маю вже кілька офісів у різних районах Києва, тож... — розвів руками. — До речі, в Києві для мене поїсти — не проблема. Проте парадокс: тут не знаю, куди податися. Голодний страшенно. Не підкажете якийсь хороший заклад?

«Ну, так, який же хороший заклад йому підказати?» — Алінка чудово розуміла, що ті кафе, в які ходить і вважає «хорошими» вона, абсолютно не відповідатимуть смаку людини зі столиці, яка, до того ж має там непоганий бізнес.

— Зверху є бар та ресторан, — єдине, що змогла пригадати. Позаминулого року вони з колегами святкували в ньому корпоратив, тож точно знала, що там справді гарно.

— Складете мені компанію?

Останнє запитання вщент збило з пантелику. Він запрошує на обід?

— Не люблю їсти сам. Погоджуйтеся. Сьогодні неділя — вихідний. На вулиці огидна погода. Я залюбки вас пригощу.

Герман зупинив бігову доріжку, даючи зрозуміти, що тренування для нього закінчилося. Він не зводив із неї темних очей. На мить Алінці подумалося, що не такий уже він і простий, як видається на перший погляд. Проте щойно Герман знову всміхнувся, як підозри розвіялися. Алінка всміхнулася у відповідь і хитнула головою, згоджуючись.

* * *

У «Скайбарі» виявилося не велелюдно. Вони лишили речі в гардеробі й поглядом обирали, де сидітимуть. Аліна почувала себе не у своїй тарілці: і заклад не її рівня, і чоловік теж. Та й узагалі, поряд із протилежною статтю вона постійно шарілася, а цей... від нього аж віяло чимось особливим, незвичним. Герман здавався впевненим у собі й дуже спокійним. Тут він відразу відчув себе, мов риба у воді: швидко пішов до столика біля вікна — так, немов завітав сюди не вперше. Вона, кивком голови погодившись на обране місце, попростувала за ним.

Машинально почала порівнювати його з Антоном: зовсім не схожі. Антон уявлявся їй надзвичайно чуйним та добрим. Ні, не те щоб Герман знову здався сердитим, проте...

Новий знайомий підійшов до стільця й відсунув його, пропонуючи сісти. Алінка, ніяковіючи, ковтнула слину, слова застрягли у горлі. Вона не знала, чи за етикетом потрібно щось казати, проте, сідаючи, таки спромоглася на тихе: «Дякую». Такі ввічливі чоловіки траплялися їй, проте з цього нічого хорошого ще жодного разу не вийшло. Як правило, то були звичайні собі багатії, які знали, як правильно поводитися з молодою жінкою, аби потім банально вкласти її в ліжко. Тому цей жест їй радше не сподобався.

Відвідувачі закладу розсілися один від одного на певній відстані, тож біля них ніхто не сидів. Це мало надати розмові більшої інтимності, ніж їй того бажалося. В якийсь момент Алінка зрозуміла, що хотіла б, аби за сусіднім столиком сидів ще хтось. Тоді вона почувалася б комфортніше. Пробіглася по собі оцінювальним поглядом. Якщо простий одяг вона ще якось могла терпіти (бідність — не вада), то зламаний бігунок на сумці змушував червоніти. З іншого боку, вона давно навчилася тримати сумочку так, щоб цей ґандж не впадав в око.

До них відразу підійшла офіціантка в фірмовому вбранні закладу, принісши меню. Ввічливо поцікавилася, чи планують замовляти відразу та чи може вона щось порадити.Герман чемно заперечив, мовляв, самі визначаться за кілька хвилин.

«Гм... офіціантку не роздивлявся, — зауважила Алінка. — Плюс на його користь».

— Досить великий заклад, — посміхнувся новий знайомий, роздивляючись.

— Так, немаленький, — погодилася Аліна. Ніяковість ніяк не хотіла відступати, проте їй пригадалася справжня мета знайомства, і це додало сміливості. Чого раптом вона має перейматися, що він про неї думає, якщо головне — вивідати в нього про Антона Грушевського? — Зверху ще ресторан є, — додала.

— Гарний? — усміхнувся.

І вкотре її здивувала його щира посмішка. Рідко зустрічаєш настільки відкритий погляд. Тільки очі не здавалися щасливими... Вони видавалися... сумними?

— Так, досить симпатичний, — всміхнулася у відповідь.

— Отже, наступного разу підемо туди.

«Він запрошує на нову зустріч?» — здивувалася.

Ствердно хитнула головою:

— Підемо.

«Гм, шанси дізнатися про Антона таки є».

Герман затримав на ній свій погляд — Алінка натомість, зніяковівши, опустила очі.

За розмовою час минав швидко. Бородань виявився цікавим співбесідником. Говорили на безліч тем. Щоправда, більше розповідав її новий знайомий: про подорожі, про роботу та про життя в Києві. Зовсім скоро перейшли на «ти». Весь час вона намагалася роздивитися в ньому щось, що би нагадало Антона, проте марно. Чоловіки геть не були схожими. Померлий усе-таки здавався їй м’якшим і простішим. Хто ж вони один одному?

Аліна не мала звички розпитувати про сім’ю, та втім, таки наважилася.

— Батьки мої живуть у Броварах. Тато колишній військовий, зараз — начальник охорони на одній фірмі. Мама у школі працює, географію викладає.

Згадка про те, що мати вчителька, якось таки заспокоїла. То ось звідки в нього може бути ця галантність: він з інтелігентної родини!

— А ти? Чим займаєшся ти й твої батьки? Я про тебе поки нічого не знаю, на відміну від тебе. Ти справжнісінький шпигун. За такий короткий час вивідала про мене стільки всього, — Герман перейшов від салату до качиної ніжки із печеною картоплею. Аліна не наважилася замовити собі якусь дорогу страву, обмежилася чи не найдешевшим у меню — овочевим салатом та грибним супом.

— Та в мене все якось набагато простіше, ніж у тебе, — всміхнулася. — Працюю адміністратором на курсах іноземних мов. А батьки... тато живе далеко звідси, в Харкові. Батьки розлучилися, коли мені було шість років. Зараз у нього інша сім’я, я з ними не часто спілкуюся. А мама... — Аліна взяла вимушену паузу: їй досі складно говорилося про те, що сталося. — Мама померла близько року тому від раку.

— Вибач. Не хотів тебе засмутити... Співчуваю.

— Нічого, все гаразд. Ти ж не міг знати... Як тобі тут? Подобається? — вирішила змінити тему.

— Так, тут досить непогано. Впевнена, що не хочеш замовити вина? Випили б за знайомство, — запропонував.

— Та я якось не звикла вживати алкоголь вдень. Не мій то час для цього.

— Ну, дивися, як знаєш. М-м-м... Вони дійсно гарно готують. Спробуй, — він простягнув їй шматочок качиної ніжки на своїй виделці. — Смачно?

Ствердно хитнула головою, пережовуючи м’якеньке м’ясо.

— Ти знаєш, ти досить незвична, — несподівано промовив Герман.

— Незвична? Що ти маєш на увазі?

— Сам поки не знаю. Просто складається таке вра­ження.

Він поправив пасмо волосся, що спадало їй на обличчя. На диво, Алінка в цей момент не зніяковіла. Його жест видався таким природним, що не викликав у неї жодного внутрішнього спротиву.

— Мені здається, я тебе бачив на кладовищі минулої неділі. Таке могло бути?

Серце тенькнуло.

— Так, я щонеділі їжджу до мами. Ну, крім сьогоднішньої. На цвинтарі зараз болото, — стенула плечима. —

А ти часом не йшов у великій компанії — людей із десять там було. Ви переді мною йшли.

— Так, то були ми. Рівне таки маленьке місто. В цьому плані воно не змінилося, — знову всміхнувся, проте якось не дуже весело. — Ми приходили на похорон. Вбили мого друга дитинства.

— Вбили? — Алінка не повірила власним вухам.

— Так.

— Хто? Вже відомо?

— Ні. За попередньою версією, Юрку пограбували й вбили. Очевидно, щоб потім він не зміг впізнати нападників. Не знаю, що в нього можна красти, він не був заможним.

— Нічого собі! Ясно... А є якісь сліди? Ну, не знаю, зачіпки?

Герман заперечно похитав головою.

— Немає. Принаймні поліція нічого не каже.

Аліна на мить замислилася, чи варто запитувати. Але ж, якщо не зараз, то коли?

— А мені здалося, чи ви ще до когось на могилу приходили? Ви просто всі разом спинилися біля чийогось поховання. Даруй, що запитую. Може, не варто...

— Ні, все гаразд. Ми приходили пом’янути мого двоюрідного брата Антона.

Вона затамувала подих: нарешті вона дізнається про нього хоч щось!

— Він загинув два з половиною роки тому в автомобільній аварії.

— Який жах! — вихопилося в Аліни.

— Так, я саме й приїхав, аби з усією родиною та друзями пом’янути його. І ми це зробили відразу в день мого приїзду, в п’ятницю. Та не так сталося, як гадалося. Довелося знову повертатися на цвинтар, уже на новий похорон.

— Жах!

— Так, шкода Юрку. Людина хороша була.

— А той твій двоюрідний брат... — почала Алінка.

— Антон?

— Так, Антон... — вона прочистила горло. — Яким він був? Ну, якось цікаво...

— Своєрідний, я би сказав. З одного боку веселий та спокійний, а з іншого... З іншого... Ну, як би це краще сказати... Людиною настрою він був, чи що. Міг спалахнути в будь-який момент. Хоч насправді добрий. Ми виросли разом. Я на рік молодший від нього. З дружиною, як на мене, йому не пощастило. Стерво справжнє... Вибач.

— Та ні, нічого. Кгм... То він був одруженим?

— Так, а що? — Герман глянув на неї якось по-іншому, прискіпливо. Так, немов намагався зрозуміти, що в неї зараз на думці.

— Ні, нічого, просто запитала.

— Її звати Марія, вона теж приходила разом з усіма на кладовище. Ти мала бачити її. Щоправда, там було кілька жінок. Вона така, з довгим каштановим волоссям до пояса, повнувата. Не звернула увагу?

— Ні, — збрехала.

— Ну, то таке... неважливо, — нарешті Герман знову всміхнувся. — Вибач, я тебе «загрузив» цим всім.

— Ні-ні, що ти! Все гаразд. Я ж сама почала розпитувати.

— Бачу, зі своїм обідом ти вже впоралася. Ще чогось бажаєш?

— Ні, дякую. Я вже наїлася, — відставила вбік посуд, відтак глянула на мобільний.

— Кудись поспішаєш?

— Ні, просто цікаво, котра година.

— У мене пропозиція. Зараз я мушу бігти. Маю ще кілька справ. А ввечері можна було би подивитися якийсь фільм в «Україні». Як ти на це дивишся?

— Залюбки, — Аліна зраділа новим планам.

Герман посміхнувся й підкликав офіціантку. Укотре тьохнуло серце. Щось у цьому чоловікові її насторожувало. Проте що?

* * *

Герман відчував себе збитим з пантелику. Невже ця жінка таки нічого не знає? Чи просто все майстерно приховує?

Уже вкотре йому телефонував Вадим. Не хотілося ні з ким говорити, проте втретє не відповісти на дзвінок уже не міг. Приятель запропонував зустрітися на четверту у стріт-барі «Сервант». Мали підійти Галка, Вітя та Марія. Телефоном Вадим відмовився пояснити мету зустрічі. Це заінтригувало Германа, проте розпитувати не захотів.

На мобільному показувало майже другу: достатньо часу, аби вирішити важливу справу й дістатися місця зустрічі. Тим паче, Вадим доволі непогано описав розташування. Та й де в них у місті Бродвей⁶, Герман чудово пам’ятав.

Дізнатися розклад маршруток до Грушвиці не забрало багато часу. Наступного дня він планував вирушити туди. Проблему поїздка не вирішила б, проте відмовити собі в цьому не зміг. Відтак забіг до інтернет-клубу, аби поспілкуватися з нареченою. Вже не вперше Герман пошкодував, що не приїхав до міста машиною. Зараз би це економило йому чимало часу та нервів. Невдалий жарт із ним зіграли спогади про те, як у Рівному легко кудись дістатися навіть пішки. Рівне — хоч і обласний центр, а проте дуже компактний. Студентом він рідко користувався транспортом, досить швидко дістаючись у будь-яке потрібне місце пішки. Та не зараз. Зараз його все дратувало. Відстані здавалися довшими, він погано пам’ятав, що де розташоване, не кажучи вже про те, що тут багато чого змінилося.

Женя нічого йому не сказала, проте він відчував, що вона починає нервувати: занадто довго його немає. При всьому бажанні Герман не міг і приблизно зорієнтувати її в тому, коли повернеться. Сталося все зовсім не так, як планувалося. Ситуація з Юрою все неабияк заплутала. Юра взагалі завжди примудрявся ускладнити будь-що. Навіть після смерті це йому з легкістю вдалося. Германа це сердило. Ну, як так могло статися? Час перебування у Рівному, здавалося, передбачити нереально. Хтозна, на скільки все затягнеться. Добре, хоч бізнес налагоджений. У своєму замісникові впевнений — той не підведе. А от що робити із Євгенією? Після півгодинної розмови Герман вимкнув скайп й знову глянув на годинник. Час рушати.

«Сервант» знайшов без проблем. Усі вже зібралися, чекали лише на нього. Заклад виявився зовсім невеличким — на кілька столиків, які тісно стояли один біля одного. Незважаючи на розміри, місце видавалося затишним. Поряд із ними сиділа компанія з чотирьох (найімовірніше, студентів). У кутку самотній відвідувач попивав каву. Поряд із ним — чоловік, дружина та син-підліток смакували десертами. Відвідувачів з іншого боку приміщення не зміг розгледіти.

«Так, заклад приємний. Очевидно, вибирали дівчата. Чи радше Галка. Марія полюбляє бари більш статусні».

Хлопці замовили фірмові настоянки та йокі. Дівчата теж не відмовилися від настоянок, а щоб поїсти, вибрали картопляні гратени. Принесли спиртне. Відразу пом’янули вбитого приятеля. Говорили багато: кожен ділився тим, що сталося за той період, поки не бачилися. Згадали шкільні роки й спільних друзів та знайомих. Бесіда протікала легко й невимушено. Лише Марія сиділа мов води в рота набрала.

— Ну, як тобі тут? — поцікавилася Галка.

Вони з Вадимом сиділи поряд, притулившись одне до одного. На безіменних пальцях виблискували ідентичні обручки. Герман на мить замислився, чи не одружитися нарешті і йому. Рипнули двері: на порозі закладу з’явилися нові відвідувачі. Чоловік із жінкою зайняли єдиний вільний столик у протилежній від компанії частині бару.

— Ти знаєш, досить симпатично, — нарешті закивав Герман, роздивляючись незвичний для нього інтер’єр. У цей момент розмова стишилася, і він відчув, що саме зараз дізнається головну мету зустрічі.

Без сумнівів, вони би в будь-якому разі зустрілися, аби відзначити його приїзд до міста. Так робили завжди. Але існувала ще якась вагома причина. І він уже встиг зрозуміти, про що з ним говоритимуть. І якщо це так — плани приятелів геть не на руку.

— Германе, ти ще спілкуєшся з Льошкою? – запитав Вітя.

— З яким саме? Тим, що зі школи чи з універу?

— Той, що з універу, — Галка посунула ближче горнятко з гарячим чаєм, якого захотілося після смачної вечері. — Той, що зі школи, Омельчук, зараз живе в Славуті. Одружився, два роки вже там.

— Он як, — відказав Герман: здогадки виявилися правильними.

«Зараз захочуть, аби я з ним зв’язався».

— Ви ж гарні дружбани були, — почав Вадим. — Я мав на думці сам йому написати, але ж ти з ним в кращих стосунках. А ми так, через тебе тільки знаємося.

— Так, ми спілкуємося. А що таке?

— Ми просто подумали, що він міг би допомогти в розслідуванні вбивства Юрки, — хриплим голосом промовила Марія.

Це була ледь не перша її репліка за всю зустріч. Дівчина погладила шрамик над бровою.

— Та чим він допоможе? Він же в патрульній. Вони вбивствами не займаються.

Офіціант приніс нову порцію алкоголю. Цього разу замовили коньяк для хлопців та вино дівчатам.

— Так, але принаймні буде своя людина, до якої можна звернутися. Впевнений, він зможе хоч щось для нас дізнаватися.

— Вітя, Льошка там зовсім небагато часу працює. Навряд він зможе нам допомогти.

— Ну, але ж можна принаймні спробувати, — вороже промовила Марія.

Герман спрямував свій погляд на неї.

— Ти так кажеш, ніби я не хочу, щоб знайшли вбивцю Юрки, — холодно відказав.

— Я цього не казала. Це ти зараз висловив цю думку.

— На що ти натякаєш? — процідив Герман.

Зависла несподівана тиша.

— Давайте не будемо сваритися. Ситуація непроста, це зрозуміло. Ніхто нікого не звинувачує, — спробувала залагодити непорозуміння Галка.

— Те, що я мав колись конфлікт із Юркою, нічого не означає. Все давно минулося й забулося. Ми з ним помирилися, і вам всім про це відомо, — Герман не на жарт обурився.

— Я ще раз повторюю: я тебе ні в чому не звинувачувала. Це ти сам з якогось дива повернув розмову в це русло.

Герман лише невдоволено гмикнув. А й справді, Марія нічого такого не казала. Він просто встиг себе накрутити.

«Необхідно тримати себе в руках».

— То ви хочете, щоб я з ним поговорив? Добре, я поспілкуюся з ним. Зараз же напишу йому в фейсбуці, — все ще доволі роздратовано мовив Герман, дістаючи телефон. — Якраз онлайн.

Швидкими рухами пальців забігав по сенсорному екрану.

— Ну, все, написав. Чекатимемо на відповідь, — поклав телефон на стіл і глянув на всіх. Силувано посміхнувся.

Друзі перезирнулися. Так, вони були задоволені, що зараз отримають відповідь. Їх збентежило лише одне: ніхто не очікував такої різкої реакції від Германа. Навіщо так нервувати? Ніхто навіть і не думав закидати йому про те, що було колись. Вадим відразу змінив тему, а за кілька хвилин Олексій таки відписав. Приятель погодився на зустріч, запропонувавши для цього наступний день. Домовилися теж у «Серванті», вдень.

Розділ 5

— Як тобі фільм? — Герман притримав двері для Аліни, коли вони виходили з кінотеатру. Група студентів вийшла за ними.

— Ти знаєш, враження неоднозначні. Ніби й непоганий, але я особисто очікувала кращого. А як тобі?

Вітер пробирав до кісток. Алінка зіщулилася.

— Мені сподобався. Я задоволений, що сходив. Дозволиш? — Герман взяв її під руку.

Алінка мовчки кивнула, всміхнулася. У голові все ще гуло від надміру гучного звуку. Вона зажмурилася, намагаючись призвичаїти очі до вуличного освітлення. Поки вони дивилися фільм, зовсім звечоріло.

— Голодна?

— Так, — промовила, трішки подумавши.

— Пропонуй, куди піти поїсти. Ти краще знаєш наше місто.

Та поки Алінка думала, Герман вирішив внести пропозицію:

— Ми з тобою мали відвідати ресторан у Манхеттені. Ходімо?

— Чому ні? — відказала Алінка, і вони відразу з майдану Незалежності попрямували до «Скайбару».

— Чим займалася цілий день?

— Та так, нічого особливого. Хатні справи. Ти?

— Та теж нічого особливого. Зустрівся із давніми друзями, посиділи в кафе, поділилися новинами, що в кого сталося, поки не бачилися, — Герман роздивлявся. Подумки зауважив, що місто таки поінакшало. Рівне змінювалося постійно: приїжджаючи, він щоразу помічав щось таке, чого раніше не було. Зараз і поготів, після майже трирічної відсутності, багато нового кидалося в очі.