Хто тебе вбив?

Переборюючи пелену перед очима й нудоту, що підступала до горла, помчав до вентиляційних шахт. Він розумів, що там його неодмінно знайдуть: цей сховок міг лише допомогти виграти кілька секунд, аби прийти до тями й, можливо, збагнути, як діяти. Обравши максимально найвіддаленішу, заховався.

За час, що він біг до вентиляційної шахти, поліція встигла дістатися даху. Герман обережно визирнув з-за сховку. Як він і очікував, кілька спецпризначенців ретельно вивчали місце. Копи йшли тихо, тримаючи поперед себе зброю й спілкуючись лише жестами. Герман заплющив очі: «Невже це відбувається насправді?!» Він усвідомлював, що марно пробувати шукати відчинений хід до котрогось із під’їзду — його відразу побачать. І врешті Герман не витримав. Впіймавши найбільш слушну мить, ховаючись під покровом ночі та лапатим снігом, звівся на ноги й швидко побіг — від краю будинку його відділяло лише кілька метрів.

Ні миті не вагаючись, Герман зістрибнув з даху.

Розділ 12

Настав ранок, а Герман так і не повернувся. Спершу Аліна хотіла зателефонувати, проте не наважилася. Раптом у недоречний момент? Цієї ночі вона так і не заснула. Весь час її переймала думка, що треба було піти із ним. Не обов’язково вдиратися разом до помешкання, але хоча би постояти «на шухері» на випадок, якщо знадобиться допомога. Та що вже тепер жалкувати?

Ще трохи, і потрібно було рушати на роботу (туди сьогодні зовсім не хотілося). Попиваючи вже вистиглий чай, Аліна не відривалася від екрана мобільного — читала новини. З одного боку, страшенно хотілося бодай щось дізнатися з того, що трапилося вночі (а щось таки точно сталося, якщо Герман не повернувся). З іншого боку, якщо про нього напишуть — отже, впіймали. Або ж, що набагато гірше, вбили. Проте на теренах інтернету не знайшлося жодного слова, яке би стосувалося Германа.

Якщо поліція не впіймала Германа вночі, то це цілком міг зробити вбивця. Від здогадки в неї похололо всередині.

«Але ж... навіщо цьому божевільному вбивати його? Германа розшукують за вбивство Юрки. Справжньому винуватцю злочину це вигідно. Навіщо йому рубати сук, на якому сидить? А якщо Герман настільки наступив тόму на п’яти, що він був змушений розправитися з ним?»

І раптом вона дещо пригадала. Дещо, про що вона геть-чисто забула, хоча не мала на це права. До того ж про це повинен був знати й Герман, але вона не попередила. Вона не розповіла новому приятелю про зустріч із батьком Антона на цвинтарі.

Грушевський-старший неспроста вичікував її на кладовищі, вона не сумнівалася. Ба більше: Аліна була впевнена, що той стежив за нею від самої роботи. Якщо він знає, де вона працює, цілком можливо, що йому відомо й те, де вона живе. Навіщо йому все це?

«Якщо зникнення Германа якось пов’язано з його дядьком?»

Від знервованості вона закрокувала кімнатою туди-сюди. Нарешті, кусаючи губи, підбігла до телефону, знайшла номер Германа й торкнулася кнопки виклику. Голос оператора повідомив, що «Абонент знаходиться поза зоною досяжності». Аліна повторила спробу. Потім іще раз.

Однак усі вони виявилися марними.

* * *

Цього дня Алінка так і не потрапила на роботу. Добираючись на курси, вона вкотре проглянула новини в інтернеті. Аліна не знала точної адреси Юри, проте приблизно орієнтувалася, куди вночі подався Герман. А тепер у новинах сповіщали про вбиту на Коновальця людину. Інформації наразі давали мало, але це не могло виявитися простим збігом. Її мов хтось обухом по голові вдарив.

Алінка гарячково почала хапати повітря, їй раптом стало душно в переповненій ранковій маршрутці. Не розмірковуючи, вона вийшла на найближчій зупинці — біля дванадцятої школи. Якусь мить Аліна просто стояла, не знаючи, в який бік податися і як діяти. Думки роїлися в голові, нагло перебиваючи одна одну. Найбільше шкодувала, що не пішла з ним. Ледь стримавшись, аби не розплакатися, Алінка попростувала, куди очі дивляться. Повз проходили люди, поспішаючи на роботу, проте вона нікого не помічала. Не допомагав оговтатися навіть крижаний вітер, який, ніби з якимсь особливим задоволенням, мало не збивав з ніг.

Кілька хвилин по тому дівчина згадала про роботу. Дістала телефон і відпросилася, посилаючись на погане самопочуття. Директорка не вельми добре сприйняла новину, оскільки Аліна повідомила перед початком робочого дня. Вперше в житті Аліну не зачепила критика. Не встигла вона повернути мобільний до сумки, як той знову озвався. Від несподіванки вона ледь не впустила його з рук.

На екрані висвітилося незрозуміле «Немає номера».

У грудях зажевріла надія. А раптом?

— Слухаю, — відповіла, не вагаючись.

Гучне шипіння примусило її відставити мобільний подалі від вуха.

— Так, я слухаю, — вже не так впевнено відповіла, цього разу передчуваючи щось недобре.

— Я би на твоєму місці не втруча... — моторошний голос на якусь долю секунди зник, його замінив усе той же неприємний хрип. — ...кщо дороге життя.

— Що? Хто це?

Відповіді не пролунало.

Тремтячими руками глянула на екран. Смартфон повідомляв про тривалість вхідного дзвінка — чотирнадцять секунд. Номер не визначився.

Сльози побігли обличчям, Аліна схилила голову, ховаючи погляд від перехожих. Знову попростувала, куди очі дивилися. Раптова думка змусила зупинитися й озирну­тися.

А що, як ВІН за нею саме зараз спостерігає?

У ранковому натовпі нікого підозрілого помітити не вдалося. Внутрішній голос запевняв: бути серед людей — ось, що нині найважливіше. Заспокоїтися й вирішити, як діяти.

Аліна попростувала до світлофора, ще за хвилин п’ять дісталася найближчої кав’ярні й замовила заспокійливий трав’яний чай.

Та він, у дідька, так і не допоміг.

* * *

Аліна здивувалася, коли збагнула, що минула майже година. Чай давно допитий. Здавалося, вона щойно прийшла до тями від довгого нічного жахіття. Аліна відчула, що нарешті здатна мислити.

З усіх тих, про кого їй розповідав Герман, Алінка підозрювала батька Антона Грушевського. Пізніше їй згадалося, як Герман розповідав про свояка.

«Як же його ім’я?.. — Аліна судомно порпалася в пам’яті, аж доки не пригадала. — Саме його Герман підозрював найбільше! А ще він ненавидів вдову кузена».

Після дзвінка-погрози вона вже не сумнівалася: смерть Германа на совісті вбивці Юри та Іри. Вона спробувала пригадати голос незнайомця: чи, бува, не схожий на голос батька Антона.

Тільки зараз вона збагнула, що звук видався неприроднім, не властивим людині. Якщо бути точним, більше схожий на робота. Їй пригадалося, що існують програмки зміни голосу — з метою приховати власника. Додзвонювачем міг виявитися як чоловік, так і жінка.

— Може, щось іще хочете замовити?

— Що? — Алінка злякано поглянула на офіціантку. Запитання примусило ледь не підстрибнути від страху.

— Вибачте, я не хотіла вас налякати, — зніяковіла Марія.

«Марія», — саме це ім’я зазначене на бейджику.

— Ні-ні, все гаразд. Ви... не налякали. Все добре, — зітхнула з полегшенням. Відтак додала:

— Поки нічого не потрібно. Дякую.

— Як буде щось треба — кажіть, — усміхнулася офіціантка й відразу подалася приймати замовлення в нового відвідувача. Машинально Алінка провела поглядом дівчину з татуюванням на руці.

І вклякла.

За сусіднім столиком сидів Грушевський-старший і не зводив з неї погляду. Проникливого й, як завжди, прискіпливого. Темні, майже чорні, очі. Він не почув запитання Марії стосовно того, що би хотів замовити.

Не чекаючи, Аліна схопила речі й вибігла з кав’ярні.

— Куди ви?! — майже хором гукнули бариста та офіціантка.

— Ви маєте заплатити! — бариста кинулася за нею.

Ще більше здивувалася офіціантка, коли новоприбулий мовчазний клієнт раптово встав і швидко подався геть, так і не промовивши жодного слова.

За кілька секунд бариста повернулася розчарована, розводячи безпорадно руками. Інші троє клієнтів закладу розгублено спостерігали за сценою.

* * *

Задихаючись, Алінка насилу добігла до зупинки й застрибнула в першу-ліпшу маршрутку, принишкла біля вікна. Грушевський-старший тим часом квапливо прямував до зупинки.

Водій не поспішав рушати.

«О Боже!» — на очах укотре за сьогодні з’явилися сльози. — Зачиняй! Поїхали!» — волала подумки, та раптом не втрималася й сказала те саме вголос.

— Нема чого кричати, — роздратовано відповів водій: не поспішаючи, він перераховував дрібні купюри й готував решту майбутнім клієнтам. — У мене графік.

Аліна знову поглянула в вікно: батько Антона наближався.

— Поїхали, шеф! Скільки можна тут стояти? Ніхто ж не заходить! — несподівано на допомогу прийшов чолов’яга напідпитку, схожий на робочого.

Водій гмикнув, зачинив двері й нарешті завів двигун маршрутки. Уважно подивився ліворуч, чи нема машин, і рушив. Алінка бачила, як саме цієї миті Грушевський-старший махнув рукою, даючи знати, що хоче сісти. А проте, на щастя, водій цього не помітив. Транспортний засіб набрав швидкість і помчав до наступної зупинки.

Аліна не відривала погляду від вікна, аж доки переслідувач не зник із поля зору. Відтак зітхнула з полегшенням і відкинулася на спинку сидіння. Тільки зараз вона зрозуміла, що розхристана й досі тримає куртку в руках. Їй стало холодно, тож відразу вдягнулася. Коли лишалося тільки застібнутися, вкотре озвався мобільний.

«О Боже! Невже знову?!» — тремтячими руками дістала телефон із сумки.

Незнайомий номер.

«Ні, не відповім», — вирішила, вкинувши смартфон назад. Однак дзвінки не припинялися, люди почали озиратися. Кілька разів вона відхиляла дзвінок, врешті поставила на безгучний.

— Алло, — відважилася підняти слухавку, коли збагнула, що так просто їй спокою не дадуть. Вона здивувалася, наскільки кволим видався їй самій власний голос.

— Де ти є? — почула замість привітання.

— Германе? — не повірила власним вухам.

Розділ 13

Як виявилося, сіла вона в тридцять восьму. Це був доволі непоганий варіант, зважаючи на те, що дорогою назад маршрутка зупинялася на потрібній їй зупинці. Проте, підрахувавши, скільки мине часу, поки транспортний засіб дістанеться кінцевої, постоїть там і лиш потім поїде назад, вирішила не чекати.

Переконавшись, що вистачить грошей, вийшла й відразу впіймала таксі.

Хвилин за десять машина спинилася біля під’їзду. Дівчина розрахувалася й сторожко вийшла з автівки. Нікого підозрілого, але й Германа теж нема.

«Зайти до будинку без ключів він не зможе», — розмірковувала.

Роззирнувшись іще трохи, дівчина заскочила в будівлю: через страх їй не хотілося стовбичити на вулиці. Відчиняючи двері квартири, вона заціпеніла, почувши за спиною шум. Ледь озирнувшись, кинулася гостеві в обійми, не тямлячись від щастя.

— Ну, все-все. Припини, — Герман лагідно гладив по спині, коли Аліна, сама того від себе не очікуючи, розревілася. — Не плач. Все гаразд. Пішли у квартиру, не варто тут стояти.

Алінка втерла сльози й послухалася.

— Де ти був? Я думала... Я вже уявляла собі найгірше, — не втрималася від питань, ще навіть не переступивши порога.

Однак Герман не поспішав відповідати. Натомість уважно роздивився й дослухався, приклавши палець до рота й благаючи про тишу. На котромусь із поверхів вище буденно базікали сусіди.

Лише коли за ними зачинилися двері на всі замки, Герман розпочав свою розповідь.

* * *

— ...Я усвідомлював, що мені немає чого втрачати, — продовжував Герман свою історію. — Скориставшись моментом, коли здалося, що саме зараз мене не помітять, вирішив ризикнути. Було темно й страшенно мело, тому ніч та сніг мене в прямому сенсі цього слова врятували. Я розумів, що стрибнувши, потраплю на чийсь балкон. Дякувати Богу, він виявився без даху, на відміну від того, що в Юрки. Це зіграло вирішальну роль. Я зістрибнув і відразу там заховався. Вкрився якоюсь ганчіркою, першою, що потрапила до рук. Шукали вони довго, я вже думав, мені кінець. Ходили квартирами. І звісно ж, заглядали в ту, на чиїй лоджії я знайшов прихисток... Я й досі не вірю, що мені вдалося втекти, — зітхнув і глянув на Алінку червоними від утоми очима.

— А як же ж ти потім звідти втік?

— Довелося сидіти там до ранку, поки люди порозходилися по роботах. Відтак розбив скло, заліз у квартиру, звідти вже вийшов на сходовий майданчик. А потім щодуху тікав. Купив взуття, перше, яке тільки впало в очі, придбав нову сімку. І зателефонував тобі.

Речі Германа забруднилися й де-не-де порвалися. Червоні руки та обличчя свідчили про переохолодження, губи обвітрилися. Він пив уже другу кружку чаю, проте й досі не міг зігрітися.

— А як ти зайшов у під’їзд сюди? Теж підібрав код?

Герман усміхнувся й відповів:

— Ні, вдень я би цим не займався. Люди якісь виходили, я й заскочив, — пояснив. — Ну, а ти? Що в тебе?

Алінка з одного боку чекала на це запитання, з іншого — боялася. Боялася згадувати все, що відбулося цього ранку. Ще моторошніше стало, коли Герман розповів про знайдене тіло свояка, якого найбільше підозрював у скоєнні злочинів. То ось чиє тіло знайшли на Коновальця!

Набравши в легені повітря, почала власну оповідь. Цього разу вона розповіла й про зустріч із дядьком Германа на кладовищі. Герман все більше супився. Звідки у вбивці номер телефону Аліни? І якщо голос навмисне змінили, отже, до дзвінка готувалися. А Геннадій? Що йому потрібно від дівчини?

— Чому ти мені не розповіла про випадок на цвинтарі?

— Ти тоді так несподівано з’явився в мене... що я й не подумала. А потім взагалі забула, — відчуваючи провину, стенула плечима. — А... ти щось знайшов?

Герман дістав із внутрішньої кишені куртки записник. Лукаво посміхнувся.

— Ти знайшов його!

Герман мовчки простягнув дівчині річ. Щоденник, немов на замовлення, відразу розгорнувся на місці вирваних листків.

— Схоже, знищили доволі багато сторінок, — Алінка зміряла оком нотатник.

Герман знову мовчки хитнув головою.

— І що ти тепер робитимеш? Не передумав іти в поліцію?

Чоловік стенув плечима.

— Після сьогоднішньої ночі... я вже навіть не знаю. Ех, Аліно, я взагалі не знаю, що робити, — розвів руками. — Богдана зарізали. А я практично не сумнівався, що то він вбивця. З іншого боку, він не влаштував мені засідки, хоч і міг, коли я до нього приходив.

— А ти не думав, що засідка була, проте тебе просто не дочекалися? — Алінка гортала щоденник, проглядаючи окремі сторінки. Нічого особливого наразі не помітила.

— Бодьку вбили, він точно не вбивця, — замислено стенув плечима.

Зненацька Алінка впіймала себе на думці: вона вже не здригається при кожній згадці про вбивство. Отже, починає поволі звикати до ситуації.

«Це ж треба! — подумалося. — Дивне це вміння людини до всього призвичаюватись!»

— Я всю цю ніч ламав голову над тим, хто це може бути, якщо не Богдан.

— Щось надумав?

Герман ствердно, хоч і невпевнено, похитав головою.

— Твій дядько? — припустила дівчина.

— Тітка.

* * *

— Кого могла боятися твоя сестра?

— Насправді, вона нікого не мала боятися. Усі з родини та друзі — цілком адекватні нормальні люди. На перший погляд.

Аліна сиділа в кріслі, вже вдруге перечитуючи записник покійної сестри Германа. Її новий приятель ліг на зібраному дивані й витріщався у стелю, намагаючись розгадати загадку з минулого. Алінка вголос зачитала запис зі щоденника:

— «Я не знаю, що мені робити. Мені страшно. Звідкись з’явилося відчуття, що мені загрожує небезпека...» Бачиш, вона каже «звідкись»... Може, їй так здавалося? Може, це прояв депресії?

— Аліно, якщо до цього дня ще можна було припустити таке, то після вбивства Богдана та після погроз тобі... Ти дійсно досі віриш, що Іра покінчила життя самогубством?

Аліна замислилася: а й справді, що вона собі думає?

Аліна вкотре прогорнула записи — бракувало листків із десять. І що там могло бути? На тих, що лишилися, нічого особливого не знайшлося: розповіді про сварки з Богданом, про розмови з родиною, звичайні будні та спогади про минуле. Іра згадувала навіть школу, колишніх друзів, кавалерів, деякі дні народження, своє весілля, ділилася мріями про кар’єру моделі, якої насправді в неї вже не могло бути... Останні записи видавалася депресивними, проте не було жодних думок стосовно самогубства.

Аліна розпачливо відклала щоденник. Запанувала вимушена мовчанка: обоє відчули, що втрапили в глухий кут.

— У цьому щоденнику ніяких відповідей ми не знайдемо, — заявила Аліна, покрутивши в руках на вигляд доволі дорогий записник. Найбільше їй сподобалася обкладинка: червона із подекуди золотистим напиленням.

Нараз Алінка затамувала подих. А що як... Тремтячими руками вона почала скидати обкладинку, через надмірне хвилювання ненароком пошкодила дві сторінки. Герман нічого не запитував — він і сам здогадався, що в Аліни на думці.

— Щось випало! — вигукнув він, швидко підвівся й підбіг.

Алінка теж побачила, як із розкішної обкладинки випав невеличкий, згорнутий удвоє папірець. Не гаючи ні секунди, вхопила його й розгорнула.

— Це що, жарт якийсь? — мовила вона, від прочитаного її пройняв жах.

— Що там? — Герман вихопив записку з її рук.

Хочеш розважатися?

А давай порозважаємося!

— Що це, в біса, таке?! — вигукнув розлючено.

— Надруковано на комп’ютері...

Герман стиснув у кулаку записку, безжально зім’явши папірець.

— Скотина! — не втримався. — Він розважатися зі мною надумав!

Герман почав ходити туди-сюди маленькою кімнаткою. Він здавався таким лихим, що Аліна не наважувалася його чіпати. Аж поки не надумала спитати:

— Де саме ти знайшов цей щоденник?

— Що? — розгублено перепитав, спинившись.

— Як ти знайшов записник?

Герман спробував зосередитися на поставленому запитанні. Нарешті пояснив, зібравшись із думками:

— Я згадав, що всі важливі речі Юрка мав звичку ховати за настінним килимом у кімнаті. Згадав в останній момент. Схопив і побіг.

— Хто ще знав про цю його звичку?

— Та всі знали, — стенув плечима. — Це ще з дитинства в нього з’явилося. Ховати ключі, документи, гроші — туди. Ну, як з дитинства, з підліткового віку. Ми неодноразово з нього кепкували. Вітька завжди казав, що, якщо комусь треба буде — то й там знайдуть. А тітка навіть якось порадила придбати сейф, якщо вже Юрка так переймається за своє майно. Вона його терпіти не могла.

— Через те, що він колись із тобою вчинив?

— Ні, я думаю, вона завжди його недолюблювала. Ця жінка не любить бідових людей, і саме таким завжди був Юрка. Ну, знаєш, рости без батьків — то доволі непросто.

— Він із дитбудинку?

— Ні, його виховала бабця. Вона померла десь років із п’ять тому... Ну, це ж треба так! Яке падло! — не втримався, згадавши про послання. — Розважатися він хоче!

— Отже, про цю схованку знали всі, — Алінка на диво швидко прийшла до тями після неприємної знахідки. Взяла до рук список усіх родичів та друзів, який для неї склав Герман. Запис виявився детальним, завдяки йому вона могла тепер орієнтувалася, хто є хто в цій історії. Навіть характери та рід діяльності кожного Герман ґрунтовно пояснив.

— Таке враження, наче вбивця знав, що ти здогадаєшся зазирнути туди, — додала, відклавши список убік.

— Виходить, він хотів, щоб я знайшов цей записник?

— Схоже, він вирішив познущатися. Він чудово розуміє, що в записнику проти нього нічого немає. Вже нічого немає. Після того, як вирвав аркуші.

— Цікаво, чому він не позбувся тієї сторінки, де Іра пише про свої підозри та страхи?

— Отой один рядочок?

Герман ствердно хитнув головою.

— Може, не звернув уваги. А може... Ну, насправді нічого такого там не написано. Ніяких прямих звинувачень чи висловлювань щодо того, що вона боїться за життя.

— Ну гаразд, але все одно якось не сходиться.

— Що саме?

— Вбивця викликав поліцію, але якби мене схопили, навіть якби я встигнув перед цим знайти щоденник... Я би не побачив цидулку... І заклик «порозважатися», — Герман скривився, цитуючи текст, — не був би актуальним взагалі.

— Ти знаєш, мені чомусь здається, що вбивця просто прорахував обидва варіанти, — відповіла, подумавши. — Перший — тебе затримали й на тому все. Другий — ти встигнув знайти щоденник і втік.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Думаю, ця людина дійсно розважається і вона дуже кмітлива, вміє передбачати наперед. Нам буде важко впіймати її.

— Важко — не означає неможливо, — відповів Герман після короткої мовчанки.

Він зі злістю стиснув кулаки, відтак розгорнув добряче пом’яту цидулку й знову перечитав. Після — зім’яв і оскаженіло щосили пожбурив у стіну.

Розділ 14

Днина виявилася напрочуд холодною й вогкою. Герман зіщулився, спостерігаючи, як під’їжджає його таксі. Щойно автівка зупинилася, він швидко заскочив усередину.

У заголовках рівненських новин не раз траплялося щось на кшталт: «Київський бізнесмен скоїв друге вбивство в Рівному». Столичні новини Герман не наважився читати. Він не сумнівався, що до нього на роботу вже приходили, і тішив себе думкою, що встигнув, коли тільки все починалося, попередити помічника, аби той продовжував працювати в звичайному режимі, що би не сталося.

Складніше з Женею. Його наречена не читала й навіть не цікавилася новинами, проте рано чи пізно мусив знайтися хтось, хто все розповість. Як і батькам. Хоч батьки вже могли все знати: батько Германа новини не пропускав. Хіба інтернетом не користувався. Герман щохвилини чекав на дзвінок із дому або ж від Євгенії.

Про всяк випадок Герман позбувся свого телефону. Переймаючись, що вистежать, стару сімку в новому смартфоні не тримав — вставляв лиш при потребі.

Герман тривожно розглядав із вікна таксі столичні вулиці. Нічого не змінилося: та сама суєта, ті самі затори, всі кудись квапляться. Не так, як у Рівному, де все набагато спокійніше. Він відчув раптовий сум за цим містечком. Містечком, з яким у нього пов’язано стільки приємних спогадів. Містечком, де виріс, де колись почувався щасливим. Колись. Але не тепер.

Герман приїхав до Києва лише на один день — забрати машину, без якої почувався як без рук. Він проклинав той момент, коли кілька тижнів тому вирішив, що зможе обійтися без неї — тепер доводилося гаяти цілий день. Щоправда, тоді він і подумати не міг, чим обернеться його поїздка до Рівного. Аби ж то Алінка могла в когось позичити машину! Але таких знайомих у неї не було, та й хто би віддав свою автівку на невизначений термін? Хіба в оренду — але для цього в неї мали би бути права.

У Рівному Герман мав намір знайти вбивцю сестри та Юри й виправдати себе. А потім — назад до столиці, і ніколи більше не згадувати про місто, в якому колись почувався щасливим.

«Погань, яка влаштувала всю цю бридоту, має сидіти у в’язниці!» — Герман рішуче стиснув кулаки.

Ну, або ж він її просто вб’є.

* * *

Герман знав, що побачить її вдома. Сьогодні Женя мала вихідний, а спати дівчина любила довго. На годиннику була лише одинадцята, коли таксі зупинилося перед під’їздом. Герман розрахувався і, вже за звичкою озираючись, заскочив у будинок.

Герман тихенько відімкнув двері й зайшов. У квартирі пахло ранковою кавою та свіжими булочками. Вперше за останній час Герман відчув спокій та затишок власної домівки. На кухні Женя виспівувала пісні улюбленого Монатіка, навшпиньках Герман попрямував до неї.

Євгенія звично насолоджувалась улюбленим напоєм, роздивляючись подвір’я за вікном. Побачити, як він приїхав, звідси вона не могла — не той бік вулиці. Її каштанове з дрібними завитками волосся спадало до плечей. Як завжди, коли він надовго їхав, Женя вдягнула його сорочку — на її стрункому тілі вона діставала мало не до колін і могла б скидатися за сукню. Побачив би її цієї миті незнайомець — сприйняв би за ангела: такою тендітною та милою вона здавалася. Лише характер цієї жінки часто залишав бажати кращого.

Герман хотів підійти ззаду й долонями затулити їй очі, проте дівчина несподівано озирнулася.

— Боже, як ти мене налякав! — вигукнула вона, кидаючись йому в обійми.

Герман від душі розсміявся.

— Нарешті! Скільки вже можна сидіти в тому Рівному! — Женя раділа, міцно притискаючись до свого хлопця. Якийсь час вони просто цілувалися, насолоджуючись довгоочікуваною зустріччю.

— Звідки в тебе цей одяг? Якийсь він дивний, немов уживаний.

— Та це так, не зважай. Подарунок тітки, — збрехав.

— Могла би й щось краще обрати для свого племінника.

— Ну, це ж моя тітка, — розвів руками, а відтак відразу змінив тему: — Дай-но я краще тебе ще обійму. Я тебе стільки не бачив, бракувало мені ще балакати зараз про своїх родичів, — подумки Герман зітхнув із полегшенням: ніхто нічого не розповів.

Женька пахнула новою туалетною водою й ледь вловимим ароматом улюблених цигарок. Герман несамовито вдихав її запах, усе завзятіше цілуючи дівчину й відчуваючи, як заполонює збудження. Женя обхопила його своїми довгими засмаглими ніжками за стегна. Герман, передчуваючи довгоочікуваний секс, поніс її у спальню.

* * *

Алінка роздивлялася подвір’я з вікна свого помешкання, завбачливо перед цим вимкнувши світло, щоби бути непомітною з вулиці. Герман заборонив підходити до вікна, але вона просиділа вдома майже цілий день, і це видавалося нестерпним. На роботі збрехала, що хвора — про лікарняний подумає згодом. Незважаючи на те, як довго тягнувся день, ніч настала несподівано. На вулиці панувала суцільна темрява, холод робив своє: на повір’ї лише час від часу можна було помітити когось, хто квапливо повертався додому.

Так, визираючи з-за фіранки, вона простояла вже бозна-скільки часу. Її не відпускала думка про те, з чого почалася ця дурнувата історія. А може, не так усе просто? Чи можуть мертві спілкуватися з нами? Якби вона не спинилася тоді, ще першого разу, біля могили Антона, вона би точно не втрапила в цю халепу. Чи втрапила б? Але ж саме тоді її й помітив Геннадій Грушевський. І, певно, подумав, що вона якось пов’язана з його сином. Може, як і Герман вирішив, що вона могла бути його коханкою? Чому ж іще звернув на неї увагу? Чи то все через її знайомство із Германом ? Аліна не сумнівалася: Геннадію Грушевському відомо, що вони знайомі.

Вона стільки разів проходила повз могилу Антона й жодного разу не звертала уваги. Але зупинилася вперше біля неї саме тоді, коли туди прийшов Геннадій Грушевський.

«Може, все це не просто так? Можливо, Антон Грушевський хоче щось повідомити? Але що це може бути?»

Алінка знову згадала його обличчя. Таке щасливе й безтурботне, що годі собі уявити. Світле кучеряве, трішки довше, ніж зазвичай у чоловіків, волосся. Згадка про нього змусила її всміхнутися.

«Чи можуть мертві з нами спілкуватися? Так, що ми навіть самі цього не розуміємо? Розповідати нам щось, підказувати... Цікаво, чи мама поряд. Чи знає, що відбувається в моєму житті?»

Алінка зітхнула, відійшла від вікна й ввімкнула світло. На годиннику — одинадцята. Її переймало, що новий телефон Германа виявився вимкненим. Від нього й досі не було жодної звістки. Аліна знову вимкнула світло й лягла спати. А проте сон ще довго не приходив до неї: болісні спогади й досі не відпускали.

Біль за всім, що не здійснилося, але так мріялося. І сум за тим, кого вже ніколи не буде поряд.

* * *

Нещодавня втеча Германа від поліції геть не входила в плани, хоч від самого початку було зрозуміло, що й цей варіант можливий. Довгий час не покидав присмак гіркого розчарування, роздратування й навіть образи. Образи від того, що план провалився. З іншого боку, після цього випадку... І справді захотілося порозважатися. Погратися в піжмурки. Все одно рано чи пізно знову придумає, як зробити так, щоб Германа затримали.

«Герман та його нова подружка навіть і не здогадуються про зашморги на своїх шиях. Даремно ця дівка втрутилася у справу. Свідків не буде — жити їй точно не доведеться.

А Герман нині нехай востаннє побавиться зі своєю київською цацою».

За вікном досі було видно силует Аліни. Дівчина стомилася від споглядання подвір’я, відійшла від вікна й ввімкнула освітлення. Ще за якийсь час світло в помешканні знову вимкнулося.

Розділ 15

Геннадій Грушевський

Маргарита Іванівна

Марія

Тарас

Настя

Вітя

Вадим

Галка

Цього разу Богдана в список Герман не включив. Сенс?

* * *

— Може, він уже пішов? — Алінка нервувала.

— Навряд. Як правило, він іде з дому орієнтовно в цей час. Плюс-мінус хвилин двадцять.

Герман раптом піймав себе на тому, що нервово вовтузиться у водійському кріслі. Аліна запитально глянула на нього.

— Все гаразд, — збрехав.

До Рівного він повернувся вночі, а вранці, щойно вставив у смартфон стару сімку, йому зателефонувала Женя: вимагала пояснень. Хто їй про все розповів, йому так і не вдалося довідатися, проте він страшенно радів, що в цей момент уже залишив столицю. Як не намагався — заспокоїти дівчину так і не вдалося. Женя кричала мало не в істериці — не витримавши, Герман кинув слухавку, дістав сім-карту. Він не мав сумнівів, Женя телефонувала ще безліч разів і не здасться, аж поки не побалакає з ним знову.

Герман перевірив, котра година: початок дванадцятої. Вони чекали в машині вже пів години. Про всяк випадок приїхали раніше, хоч Герман майже не сумнівався, що названий дядько так рано не піде на роботу. Його магазин починав працювати з восьмої, Геннадій приходив близько дванадцятої.

До Рівного він повернувся з важезним каменем на серці. У Києві здавалося, що все, що трапилося в Рівному, — всього лиш нічне жахіття. А повернувшись, збагнув: усе тільки починається і якщо йому не вдасться виплутатися — нічого хорошого від майбутнього чекати не слід. Тож Герман визначив головну мету: якщо не впіймати вбивцю, то хоча би знайти докази своєї непричетності.

— Ну, нарешті! — вигукнув Герман, помітивши дядька, щойно той вийшов з під’їзду.

Геннадій тим часом уважно роздивився довкола. Як виглядає машина Германа, він знати не міг, тому йому й на думку не спало, що з чорного фольксвагена гольфа за ним хтось стежить. Сів у свою машину та вирушив.

— Ну, що ж, уперед — ставити всі крапки над «і» в цій історії, — Герман завів двигун.

Їхали вони довгенько. Вже невдовзі Герман зрозумів, що його дядько не збирається на роботу.

— Гм, дивно. Куди це він?

Геннадій проїхав свій магазин ще кілька хвилин тому й направлявся у центр.

— Може, потрібно вирішити якісь питання? Щось у справах магазину?

— Скоро з’ясуємо, — лукаво посміхнувся Герман.

Попри Германові жарти та посмішки, Аліна швидко відчула, що йому зовсім невесело. Навпаки: він шаленіє від люті.

«Сподіваюся, в цьому стані він не накоїть нічого лихого?» — непомітно Аліна роздивлялася зосереджене Германове обличчя. Її новий приятель не зводив очей із автівки родича, на його чолі з’явилися краплинки поту — він недбало витер їх правою рукою.

Хай там як, вона надзвичайно раділа його поверненню: з ним почувалася набагато спокійніше. І не лише через страх перед вбивцею. Вона розуміла, що саме з ним їй вперше в житті тепло й затишно. Аліна не питала в Германа, чому він вимикав телефон, вирішивши довіряти. Хоч глибоко в душі її гриз черв’ячок, що він збрехав, буцімто не має дружини чи дівчини.

Що вона про нього знає?

«Та я навіть не можу зрозуміти, про що він думає».

Алінка здивувалася, коли вранці Герман замість того, щоб зустрітися з тіткою, запропонував улаштувати несподівану зустріч Геннадію. Своє рішення він аргументував тим, що хоче з’ясувати, чому той за нею стежив. На його думку, навіть якщо всі вбивства задумувала тітка, виконавцем мусив бути її благовірний.

За якийсь час тойота Геннадія зупинилася на вулиці 16-го липня. Батько Антона вийшов з автівки й швидко заскочив у якесь приміщення.

— Що там розташоване, ти знаєш? — поцікавився Герман, паркуючи машину.

— Здається, «Вентотто». Піцерія. Доволі популярна, — вона ледь не додала «і шалено дорога», але вчасно стрималася.

Це для неї вона дорога, не для Германа.

— Лишайся в машині, — скомандував Герман і, не гаючи ні секунди, подався за дядьком.

— Але ж...

Герман навіть не думав слухати її. Просто пішов, за мить зникнувши за дверима піцерії. Якусь мить Аліна сиділа не рухаючись, натомість прислухáлася до тиші й не зводила очей з входу. Несподівано для себе вона відчула, що її, як і вчора, огорнуло щось на кшталт спустошення. Коли Герман був поряд, він ніби заповнював вакуум, що ще після смерті матері утворився в її душі. Вона потребувала його, немов повітря.

Тиша тиснула на неї. Їй здавалося, що все навколо — то інший світ. А тут лише вона, Герман, жорстокий вбивця і страшна небезпека, яка цієї миті чатує на Германа.

Аліна пригадала, як дозволила Германові піти самому по щоденника Іри. Її жахнула думка, що з ним знову може щось трапитися. І що в такому разі вона робитиме?

* * *

Приміщення, куди потрапив Герман, виявилося порожнім. Увійшовши, він опинився в невеличкому холі, звідки можна було пройти як прямо, так і праворуч. Герман насупився: він думав, що побачить велику залу зі столиками, а відтак і самого дядька. Виявилося, що доведеться шукати. Він уже хотів був повернути праворуч, але раптом побачив молоду офіціантку:

— Даруйте, ви не бачили тут літнього чоловіка? Я забув мобільний, не можу зателефонувати, тому не знаю, в якій залі шукати.

— А де саме ви домовилися зустрітися? У «Вентотто» чи «П’єно-п’яно»? — вона злегка шепелявила.

— Прошу?

— Тут два заклади: «Вентотто» та «П’єно-п’яно». Де саме ви маєте зустрітися?

Такої відповіді Герман не очікував, тому відповів перше, що спало на думку:

— «Вентотто», — другої назви він навіть не запам’ятав.

— Тоді вам сюди, — вказала дівчина напрямок і швидко кудись попрямувала.

— А де той другий заклад? — гукнув навздогін.

— Он там, — дівчина махнула рукою, показуючи, а вже за мить зникла з поля зору.

Герман ще більше насупився. Він стиха зазирнув до «Вентотто»: дядька там не виявилося. Уже хотів полишити приміщення, як раптом помітив, що неподалік розташовані, так би мовити, «заховані» столики.

Герман зайшов усередину, за ним зачинилися двері.

* * *

Її огорнув неспокій. Це особливе сум’яття з’явилося щойно, і від нього їй стало геть лячно. Вона ледь стримувала себе, аби не піти за Германом. Аліна не відривала погляду від зачинених дверей закладу. Здавалося, минула ціла вічність відтоді, як Герман пішов за дядьком. Насправді ж — лише п’ять хвилин.

Аліна так зосередилася на вході до піцерії, що зовсім не помітила, як праворуч з’явилася тінь. І лише коли дверцята машини рвучко відчинилися, єдине, на що вона спромоглася, — це слабо зойкнути від несподіванки.

* * *

Герман обійшов обидва заклади, але дядька так і не знайшов. Завітав навіть на літній майданчик (тут, звісно, виявилося порожньо). Встигнув перепитати в обох закладах, чи не бачили вони такого-то літнього чоловіка (описав), але офіціанти лише заперечно похитали головами. Чи є тут ще один вихід, окрім як з вулиці 16-го липня? Так, є. На вулицю Тиху.

Капловухий хлопчина з «П’єно-п’яно» також повідомив, що схожий до розшукуваного Германом чоловік — це їхній постійний клієнт, але цього дня він у них не з’являвся.

— Як прізвище цього вашого постійного клієнта?

— На жаль, гадки не маю, — вибачливо відповів юнак. — Просто знаю, що він тут частенько обідає.

— З кимось?

— Ні, завжди сам.

«Бл*дь! — вилаявся подумки Герман. — Втік!.. А як же машина?..» — Герман не розумів, що відбувається. І несподівано його осяяло: Аліна!

Герман уже був кинувся до виходу, проте відразу ж вкляк: прямо перед ним, на відстані метрів трьох, стояли дядько та Аліна. Геннадій не спускав свого чіпкого погляду із небожа. Поряд стояла дівчина, ні жива ні мертва. Дядько міцно тримав її за лікоть, щоб не втекла.

Розділ 16

— Будеш іще пирога? — Маргарита Іванівна встала з-за столу, щоб налити їм другу порцію чаю.

Вже майже годину вони сиділи на кухні, обговорюючи події.

Настрій у родині ще більше зіпсувався, коли днів зо два тому правоохоронці повідомили про вбивство Богдана й про те, що його згубнику (себто Герману) знову вдалося втекти. Маргарита Іванівна так і не наважилася зателефонувати сестрі щодо цього. Зрештою, вони вже давно майже не спілкувалися — лише вдають, що все добре. Кожна й досі не пробачила іншу за несправедливий поділ майна в Грушвиці. Маргарита Іванівна невдоволено похитала головою: інтуїція її не підвела: від самого початку вона відчувала, що приїзд племінника добром не закінчиться.

Ні для кого.

Марія ж непомітно спостерігала за свекрухою. Вдову Антона Грушевського мало турбувала смерть Богдана. Вони не так часто спілкувалися, були один для одного майже чужими. Та й Марії було байдуже до родини Германа. Найбільше вона переймалася тим, аби не зринула на поверхню її таємниця. Інколи вона підозрювала, що свекруха все знає. Проте та лише по-доброму всміхалася, розпитувала про повсякденні справи, але ніколи не питала про це. Чи, може, їй уже здається? Можливо, її просто непокоїть, що буде, коли свекруха про все довідається?

— Ні, дякую. Треба берегти фігуру, — посміхнулася якомога привітніше. — Розкажіть краще, як у вас справи. А то ми все про мене та про мене, — знову широко посміх­нулася.

Свекруха й собі посміхнулася, водночас зіщуливши очі й занадто прискіпливо роздивляючись невістку, так, немов сканувала.

«Поганий знак. Отже, вона таки здогадується, або ж щось відчуває. Ця жінка чудово тямить у людях».

Марія прийняла від матері Антона горня з гарячим напоєм.

— Та що про мене? — свекруха сіла навпроти. — Що в мене може бути нового? Дім-робота. Робота-дім. Та й то — переважно домашні клопоти. Геннадій, фактично, вже розібрався з новими відділами. Тепер йому не надто потрібна моя поміч. Настрій, звісно, через останні події не вельми, але так у кожного з нас, правда ж? — знову хитрий погляд в очі.

Марія згідливо хитнула головою.

— А от ти в нас молода. В тебе має бути купа всього нового, — знову пильний позір. Вдова Антона вже вкотре мусила ховати очі, вдаючи, ніби роздивляється новий манікюр.

Обидві жінки чекали, коли нарешті Настя прийде по Мілану (дівчинка нині сиділа у своїй кімнаті, готуючи домашнє). Потім планували пройтися по торгових центрах у пошуках нового одягу. Марія глянула на годинник: пів на першу.

«Може, якось відкараскатися від шопінгу? — майнула думка. — Довго я її тиску не витримаю».

— Ні, нічого такого особливо нового не маю. Хіба що, подружка має приїхати зі Штатів. Пам’ятаєте Віку? — Марія потерла шрам над бровою.

«Нервує», — відразу впевнилася свекруха, коли зауважила цю звичку невістки.

— Це та, яка приїздила останнього разу два роки тому? Вона?

— Вона, — підтвердила Маша. — Через два тижні має прилетіти. Вчора по скайпу спілкувалися. Казала, що вже взяла...

— У мене не виходить, — Мілана урвала розмову.

— ... квитки, — вже машинально доказала Марія, повернувши голову вбік дівчинки.

— Що там таке, маленька? — Маргарита Іванівна простягнула до онучки руки. — Йди сюди, покажи.

Мілана слухняно показала бабці незакінчену картинку. Малювання, як і праця, не вельми давалися дівчинці. На альбомному аркуші вони побачили недомальованого сніговика й дітей, які грали в сніжки. Праворуч помітили кілька відбитків, які Мілана випадково зробила пальцями. Малюнок і справді виглядав жахливо.

— Нам треба на конкурс намалювати зиму.

— А що за конкурс? — поцікавилася Марія, страшенно зрадівши тому, що Мілана позбавила її необхідності відповідати на питання свекрухи.

Мілана глянула на тітку з-під лоба: так, ніби не дуже хотіла відповідати.

— Конкурс малюнків шкільний, у нас кожного року його проводять. Минулої осені ми мали малювати новорічні свята. Але тоді я не брала участі, — вона знітилася й притулилася ближче до бабусі.

Марія роздивлялася Мілану. Те, що дівча не дуже тягнеться до неї, вона здогадалася вже давно. Інколи Маша підозрювала, що того останнього вечора, коли вони сиділи з Міланою, дівчинка чула їхню з Антоном сварку. До того ж вони зопалу гаркали на неї кілька разів. Може, все це якось вплинуло? А потім Антон загинув і Марія вже не так часто навідувалася до племінниці чоловіка. А кілька місяців по тому свекор та свекруха облаштували в себе кімнату для Мілани. Потреба сидіти з малою відпала, бо тепер нею займалися в основному бабуся і дідусь — це неабияк підтримувало подружжя після втрати сина. І Маша вирішила не втручатися.

— То, може, давай я допоможу? — запропонувала Марія.

Дівчинка мовчки дивилася на тітку, вагаючись, чи погоджуватися. Проте Марія не чекала відповіді, натомість весело підхопилася й підійшла до малої.

— Пішли, намалюємо крутезного сніговика, — Маша простягнула руку до Мілани. — У школі в мене непогано виходило.

— Ну, йди з тіткою, — підбадьорила Маргарита Іванівна. — Разом намалюєте все, що треба.

Коли Марія вже думала, що Мілана не погодиться, дівчинка нарешті сором’язливо вклала свою крихітну ручку в її долоню. Вони попрямували до дитячої, обговорюючи майбутній малюнок. Більше, щоправда, говорила Маша.

Свекруха провела їх поглядом. Вона чудово зрозуміла мету невістки: Марія вже не вперше уникала проведення часу разом.

Тепер Маргарита Іванівна навіть і не сумнівалася, що намагається приховати невістка.

* * *

Галка знервовано поглядала на годинник: час плинув як ніколи повільно. Вона неабияк переймалася тим, чи дізнався Герман, хто розпатякав поліції про конфлікт між ним та Юркою. Щомиті Галка чекала, що відчиняться двері, і до неї на роботу завітає Герман, аби запитати, навіщо вона так вчинила.

Вдома з Вадимом вона не боялася, але тут, в офісі, де працює усього лише одна дівчина, окрім неї...

Галка втупилася неуважним поглядом у комп’ютер. Туроператор пропонував цікаві знижки, і варто було кинути ці пропозиції на їхні сторінки у фейсбуці та інстаграмі.

— Галко, вже прийшло підтвердження на Іванюків?

— Що? — запитання колеги вивело її із заціпеніння.

— Де ти всі ці дні літаєш? — невдоволено гмикнула подруга. — Ти ніби не тут. Прийшло вже підтвердження з готелю на Іванюків?

— Ні, щойно дивилася — не приходило, — збрехала, навіть не змигнувши оком.

— Блін, що ж так довго? Раптом там щось не так? — вона роздратовано кинула в тарілку яблучний недогризок.

— Прийде, не переймайся. Таке часом буває, — відповіла Галка, перевіряючи підтвердження з єгипетського готелю: справді немає.

На певний час в офісі знову запанувала тиша, яку порушувало тільки клацання довгими дівчачими нігтями по клавіатурі та сповіщення з персональних сторінок у соцмережах.

Галка без особливого ентузіазму зазирнула до себе у фейсбук. Два нові повідомлення: від Вадима та від колишньої однокурсниці. Щось підказувало, що нічого хорошого в повідомленні від її нареченого не буде. Інтуїція не підвела: «До мене щойно приходив Кондратюк, розпитував про Германа. Впевнений, що до тебе він прийде також. Ти пам’ятаєш, що потрібно говорити?»

«Пам’ятаю», — коротко відповіла, відчуваючи, з якою силою в грудях закалатало серце.

Розділ 17

Герман не зводив погляду з дядька та Аліни. Він розумів, що тут Геннадій нічого не в змозі їм заподіяти. Але ж як буде далі?

— Ти вирішив погратися в детектива? — роздратовано спитав Грушевський-старший.

— Відпусти її. Вона не має ніякого стосунку до того, що відбувається в нашій родині.

— Не має? Як на мене, якраз таки навпаки, — Геннадій недобре посміхнувся. — Ця дівчина доволі багато знає, чи не так, панночко? — звернувся до Аліни.

Аліна ледь підвела схилену голову, проте зазирнути в обличчя батька Антона не наважилася. Рука оніміла від стискання, але від страху вона мало звертала на це увагу.

Їх минула літня пара, яка щойно завершила смачний обід. Майже відразу поряд невпевнено зупинився той самий капловухий юнак, з яким нещодавно спілкувався Герман. Він запитально глянув на усіх трьох. Те, що на його очах відбувається щось дивне, він зрозумів відразу.

— Пропоную зайти поїсти в «П’єно-п’яно», — здавалося, беземоційно промовив літній чоловік до дівчини, яку тримав за лікоть.

— Це «Вентотто», — обережно почав офіціант. — Якщо вам потрібно у «П’єно-п’яно», то вам туди, — вказав дорогу. Раптом він впізнав у літньому чоловікові завсідника й привітно всміхнувся, привітався й відразу ж кудись почимчикував.

* * *

У «П’єно-п’яно», на відміну від «Вентотто», не виявилося жодного відвідувача. Звучала негучна приємна музика. Геннадій, все ще не відпускаючи Аліну, обрав найвіддаленіший від персоналу столик. Він посадив дівчину поряд, а Герману жестом наказав сісти навпроти.

— Мені, будь ласка, американо, — попрохав Грушевський-старший перше, що спало на думку, коли до них підбіг офіціант. Герман замовив те саме.

— Чай зелений, будь ласка, — Аліна збадьорилася, коли вони пішли не до машини, а в приміщення, де перебували інші люди. Ба більше: тепер із нею був Герман.

Якусь мить Герман та названий дядько мовчки дивилися один одному в очі. Батько Антона нарешті відпустив руку Аліни й тепер вона несміливо потирала постраждалу кінцівку.

— Ну, що скажеш, Германе? — першим порушив мовчанку Геннадій.

У його голосі звучав виклик, а нотки роздратованості дозволяли безпомилково зрозуміти: розмова буде нелегкою. Втім, Герман і не чекав цього. Навпаки: заледве стримувався, аби не натовкти дядькові пику. Для стороннього ока ці два чоловіки виглядали, мов два кревних ворога, ладні щомиті вбити один одного.

— Що я скажу? — обурився Герман. — Це ти що скажеш?

— А чому я щось маю казати? Це тебе розшукує поліція міста за подвійне вбивство.

В Аліни потемніло в очах: їй й досі не вірилося, що все це відбувається з нею насправді.

— Я нікого не вбивав. І тобі про це відомо, — процідив Герман.

— Звідки мені це має бути відомо?

— Не прикидайся. Ти стежиш за нами. І за Аліною зокрема, — Герман кивнув у бік дівчини, яка заніміло витріщалася на обох.

— Це я за вами стежу? Я думав, це ви мене переслідуєте від власного будинку. Вважали, я не помітив? Га? — Геннадій перевів погляд на Аліну й вона відчула, що вкотре ніяковіє від хижих очей Антонового батька. — Навіщо вам це?

— А навіщо ти стежив за Аліною? — відповів питанням на питання Герман. — І чому ти їй погрожував? Забракло сміливості погрожувати мені? Вирішив відігратися на слабкій жінці?

Усі настільки занурилися в розмову, що ніхто не помітив, як принесли замовлення.

— Ваш чай та кава.

Працівник закладу, певно, ще студент, дивився злякано: в повітрі бриніла така висока напруга, що навіть він, зовсім стороння для них людина, відразу її відчув.

— Дякую, — мовив Герман, самим лиш поглядом натякаючи, що їх необхідно якнайшвидше залишити самих.

Офіціант негайно щезнув.

— Погрожував? Я нікому не погрожував.

— Та невже? Наступного дня після вбивства Богдана. Хто телефонував до Аліни?

Герман розлючено подався вперед, ледь не перевернувши горнятко кави, яке поставили перед ним хвилину тому.

— Звідки я знаю, хто телефонував Аліні? Так, я за нею стежив, але в жодному разі не погрожував. Що ви собі вигадуєте?

Аліна та Герман вражено подивилися одне на одного. Подив Геннадія здавався справжнім. А проте Герман не поспішав вірити дядькові:

— Окей, припустимо ти не погрожував. Але навіщо стежив?

— Послухай, хлопче, — на чолі в нього випнулася вена, — а ти не хочеш спершу розповісти, за що вбив Юрка та Богдана?

— Я вбивав? Я нікого не вбивав. Це ти розправився з ними! Тільки не розумію, навіщо. Ти й Іру вбив, падло! — прошипів Герман.

Герман від злості стиснув кулаки. Аліна завмерла, очікуючи, що Герман ось-ось кинеться на дядька.

— Що? До чого тут Іра? Ти що, з глузду з’їхав?

— Ще прикинься, що нічого не знаєш! — процідив Герман, вражений від того, яким шокованим нині виглядав його дядько.

— Що я маю знати про Ірину? Вона покінчила з життям ще кілька років тому.

На якусь мить запанувала мовчанка. Аліна витріщалася на батька Грушевського. Той, відчувши це, глянув на неї, відтак знову повернув голову до племінника.

— Ти знущаєшся з мене? Що за маразм? Іра покінчила життя самогубством!

— Ні, — втрутилася у розмову Аліна. — Хтось підлаштував, щоб усі так подумали.

— Не прикидайся. Це ви з тіткою все придумали!

— Та що ти собі дозволяєш, шмаркачу! — вибухнув Геннадій.

Він ухопив Германа за комір і притягнув до себе — брязнув посуд, погрожуючи впасти та розлетітися на друзки.

Працівники закладу, які до цього спокійно розмовляли біля барної стійки, завмерли й занепокоєно спостерігали за ситуацією.

— Здається, тут хтось розхвилювався, — насмішкувато промовив Герман. — Що, не подобається, коли про твої гріхи дізнаються інші?

Геннадій не зводив очей з племінника. Той видавався не просто розлюченим — осатанілим. Батько Грушевського чудово знав, як Герман любив Іру, тож розумів, що той не жартуватиме такими речами.

Отже, Іру вбили?

— Чому ти вирішив, що її вбили? Хто тобі таке сказав, щеня? — Геннадій струсонув Германа, й Аліна вкотре подивувалася, наскільки цей літній чоловік ще, виявляється, міцний.

— Юра виявив у будинку в Грушвиці її щоденник. Іра розповідала, що чогось боїться, проте чого чи кого саме дізнатися неможливо, адже наступні сторінки вирвані. Невдовзі після цього запису її знайшли мертвою, — пояснила Аліна.

— Але ж звідки ви це знаєте? Юрку ж вбили.

Геннадій послабив хватку. Не тому, що повірив дівчині та Герману. Він відчув, що йому бракне сил тримати молодого кремезного племінника. Герман же інтуїтивно збагнув, що починається діалог. Тільки не такий, якого він очікував.

— Юрка зателефонував мені, щойно йому до рук потрапив її записник. Розповів про свої підозри. Я приїхав, як тільки зміг — залагодив усі справи й через два дні ви вже зустрічали мене на вокзалі. А потрапив я до Рівного насправді на кілька годин раніше. Тільки не сказав вам, бо зустрічався з Юркою.

— Ти зустрічався з Юрою? — Грушевський відпустив Германа.

— А що тобі так не подобається? — глузливо поцікавився племінник, поправляючи на собі одяг. — Часом, то не ти його вбив? Шукай того, кому вигідно, еге ж?

— І чому це мені вигідно вбити Юрку?

— Щоб він не показав мені щоденник Іри й не розповів про свої підозри, — Герман переможно відкинувся на спинку стільця. — Ви з тіткою не знали, що він уже встиг це зробити. Ви не знали, що він уже мені телефонував, і саме через його дзвінок я й приїхав.

— Ти що, вважаєш, що це ми з Ритою винні в смерті Іри та Юри?

— Не тільки їх. А ще й Богдана. Спершу я підозрював, що вбивця Бодя, проте коли його вбили... Просто більше нема кому...

Герман відчував, що його підозри, його логічний ланцюжок, так важко вибудуваний, розсипається, мов картковий будиночок. Він і досі не уявляв собі, як можна змусити людину випити снодійне. Ба більше: важко уявлялося, що двоє літніх людей могли вбити двох сильних, набагато молодших від себе чоловіків.

«Хоча... Геннадій і досі доволі міцний, а тітка — як була хитрою та жадібною, такою й лишилася. Горбатого могила виправить...»

Геннадій несподівано посміхнувся, а відтак роз­сміявся.

— Що ти верзеш? — мовив. — Та які підстави у нас вбивати стількох людей?

— Через майно, — невпевнено відповіла Аліна.

— Що? — Геннадій зневажливо подивився на неї.

— Помста через майно, яке, як вважає ваша дружина, мусило належати їй.

— Дитя, ти хоч розумієш, що в нас достатньо грошей, аби не займатися подібними речами? Я не вбивав Іру. І Рита теж у жодному разі до цього не причетна.

— Чому ми повинні тобі вірити? — процідив Герман.

— А чому я повинен вірити в твої казки? Намагаєшся відвести від себе підозри? Це в тебе великий резон вбити Юрку — помста.

— А чому ж тоді я вбив Богдана?

— Звідки мені знати? Але це сталося в помешканні Юрки. Можливо, це якось пов’язано з першим вбивством.

— Першою вбили моя сестру.

Геннадій мовчав, розглядаючи Германа й міркуючи про те, що Герман не паплюжив би пам’яті про сестру. Але ж цей шмаркач звинувачує його та Риту в трьох вбивствах! Як лишень йому совість таке дозволяє?!

Геннадій знову перевів погляд на Аліну. Відтак несподівано поцікавився:

— Ти — коханка Антона?

— Що?

— Ні, вона не коханка Антона, — відповів за неї Герман.

Знову на коротку мить ситуацією заволоділа мовчанка.

— Чому ж тоді ти так часто стовбичиш біля могили мого сина?

Алінка стомлено зітхнула:

— Він просто здався мені дуже красивим. Якимсь незвичним.

— Ну, так, і саме тому ти крутишся постійно на кладовищі. Аби на нього просто так подивитися. І за нами з Машею ти стежила просто так у «Фоззі».

— Ти стежила за ними? Коли?

— Так, я стежила за вами, — зізналася. — Але мені просто страшенно хотілося хоч щось дізнатися про вас із вашою супутницею. Я сама не знаю, чому мене потягнуло тоді за вами. Я нічого поганого не хотіла.

Геннадій недовірливо гмикнув.

— Ну, гаразд. А чому ти стежив за Аліною? — звернувся племінник до дядька.

Геннадій відповів не відразу:

— Я запідозрив, що вона може бути коханкою сина. Колись хтось пустив плітки про це. Так і не знаю, хто це зробив та навіщо, але тим не менш, — повів плечима.

— А він мав когось, окрім Марії? — запитав Герман.

Йому неймовірно хотілося почути ствердну відповідь. Страшенно хотілося знати, що це стерво, яке так вправно закохало в себе його ліпшого друга, таки мало конкурентку.

— Ніхто цього не знає, — роздратовано відказав батько Антона. — Син забрав цю таємницю в могилу, — Геннадій засмучено похилив голову.

Зненацька він здався набагато старшим за свій вік. Глибокі зморшки прорізали бліде обличчя. Грушевський навіть на мить перестав бути схожим на себе. Кілька хвилин кожен міркував про своє. Розмова всіх виснажила.

— Ну, гаразд, якщо це не ви з тіткою позбавили Іру та хлопців життя, то хто тоді? — озвався Герман.

— Ми нікого не вбивали. Досить плести нісенітниці! — гаркнув захриплим голосом Геннадій.

— Але хто тоді? — вперто повторив питання племінник.

Геннадій стомлено подивився на нього.

— Може, ти? Може, ти мені зараз вигадуєш про Ірину? Забиваєш баки? Ти ж п’яний був, коли вбили Юрку. Нічого не пам’ятаєш. Ти сам зізнався у цьому Богданові. Звідки ти можеш знати, що це не ти вбив Юру?

— Я не вбивав його. Скільки можна кожному це доводити?

Поки обидва чоловіки продовжували сперечатися, Аліна повернулася до колишніх підозр: як Герман може бути настільки впевненим, що не він убивця, якщо нічого не пам’ятає?

«Чи не занадто великий збіг: забути, що робив, саме тоді, коли сталося вбивство? Вбивство людини, якій мав серйозні підстави помститися. А якщо немає ніякої амнезії? Якщо Герман таки справжній вбивця? Юрку вбив напідпитку. А Богдана позбавив життя, бо мстився за смерть сестри? І голос по телефону... Звідки хтось чужий міг знати мій номер?»

— То ти не хочеш зізнаватися?

— Мені немає в чому зізнаватися, — повільно вимовив кожне слово дядько.

Герман мовчки роздивлявся родича. Сьогодні все пішло не так, як він сподівався. Грушевський відразу їх викрив.

І звісно, цей чоловік ніколи просто так не зізнається в злочинах. Герман розумів, що для звинувачень йому бракує доказів. Нараз він підвівся й, не зводячи погляду з батька Антона, підійшов до Аліни.

— Ходімо, — промовив до дівчини, простягнувши їй руку.

Алінка обережно встала, очікуючи, що будь-якої миті Грушевський-старший схопить її за ліктя. Проте батько Антона лише байдуже глянув на них, відтак промовив фразу, яка ще довго не даватиме Аліні спокою:

— Йдеш із ним? Не боїшся?

У Аліни перехопило подих. Вона мовчки глянула на Германа, той тим часом кинув на стіл гроші за їхнє замовлення й потягнув її до виходу. Біля дверей Аліна востаннє подивилася на Грушевського.

Батько Антона похнюплено сидів за столиком, схиливши голову.

Аліні ж уперше стало страшно саме поряд із Германом.

* * *

Геннадій якийсь час ще провів у «П’єно-п’яно». Байдуже споглядав захололу каву та чай, до яких ніхто й не доторкнувся. Він так сильно сподівався, що Аліна має якийсь зв’язок із його сином, так надіявся, що ця жінка зможе пролити світло на загибель Атона.

Тепер ця надія лишила його.

Грушевський-старший поволі приходив до тями після напруженого діалогу. Племінник неабияк здивував його своєю заявою про вбивство сестри. Тим паче, в глибині душі Геннадій не вірив, що Герман міг би когось убити.

Батько Антона роздивився довкола: досі жодного нового відвідувача. Саме за можливість побути на самоті він і любив цей заклад.

Спогади не давали спокою. Навіть не вони: вже тривалий час його мучило дивне відчуття. Хтось би назвав його інтуїцією. Як на те, з кожним днем це відчуття лише міцніло. Безліч разів він хотів розповісти про нього дружині, проте не наважувався. А раптом помиляється? Навіщо мучити її своїми підозрами? Повільно потягнувся за гаманцем. Дістав гроші й кинув на стіл.

Минулої ночі йому знову снився Антон. І знову син благав батька повірити, що ніколи не збільшував швидкості; що ніколи не сідав за кермо напідпитку.

Що це не він винен у тій страшній аварії, яка забрала його життя.

Розділ 18

— Ти йому віриш? — Аліна почувалася морально виснаженою після того, що трапилося в італійському ресторані.

— Сам не знаю, — Герман відказав не відразу. Він напнув комір на шию, ховаючись від холоду.

Аліна здивувалася, побачивши фотографію Іри на па­м’ятнику: між братом та сестрою вбачалася разюча схожість. Якби їй довелося шукати могилу самій, вона би без про­блем її знайшла, попри різні прізвища (Іра мала чоловікове). Герман не зводив погляду зі світлини сестри. Цієї миті він нагадував їй саму себе: вона так само часто витріщалася на мамине ім’я та роки життя, намагаючись усвідомити, що її вже нема.

У порівнянні з рівненським, цвинтар у Грушвиці був набагато менший і не такий доглянутий. Щоправда, Іриної могили це не стосувалося. Алінка не надто тямила в пам’ятниках, проте зрозуміти, що цей із якісних та дорогих, цілком могла. Вона перевела погляд на лавку біля Іриної могили: велика та зручна. У комірках поряд можна було б спокійно лишити й ганчірки для прибирання, і будь-що, що може знадобитися для того, аби зробити могилу доглянутою. Їй подумалося про те, наскільки проста й дешева лавка біля могили матері.

Огидний черв’ячок досі мучив її після бесіди з батьком Антона: чи можна вірити Герману?

Ба більше: останнім часом її переймала ще одна думка. Вона не вірила в містику чи потойбіччя, проте вже неодноразово запитала себе: чому саме в той день вона мусила помітити могилу Антона? А якщо припустити, що вона там опинилася невипадково?.. Якщо припустити, що то Антон хотів їй щось сказати? Або ж хотів звести її разом зі своїм батьком...

— Ходімо.

Аліна здригнулася, почувши Германа. Вони мовчки посунули до виходу з цвинтаря.

— Обережно, там яма, — попередив, хоч Аліна вже й сама давно зауважила зруйновану сусідню могилу. Їй пригадалося, як подруга мами попереджала про недобросовісні фірми, які задешево роблять пам’ятники та надгробки, а потім ті руйнуються на очах за рік-другий.

«Навіть після смерті можна зрозуміти, хто який соціальний статус мав», — похмуро подумалося.

Звечоріло. Погода останнім часом демонструвала вередливий характер: дощі та сніг чергувалися — нещодавно знову випав сніг. Вони мовчки дійшли до машини.

— А якщо поліція здогадається, що ми переховуємося у вашому будинку в Грушвиці? — запитала Аліна, сідаючи в машину.

Герман на хвильку замислився, відтак відповів:

— Не тільки поліція може про це здогадатися.

Алінка запитально глянула на нього.

— Якщо вбивця знає твій номер телефону, він може знати, де ти живеш. І може знати, де ми зараз, — Герман сів у автівку й зачинив дверцята. — Якимось дивом він примудряється забагато про нас знати. Не думала про це?

Вони заїхали у магазин по продукти, а вже хвилин п’ять по тому обережно відчиняли двері будинку. Їх зустріла суільна темрява. Герман якомога швидше ввімкнув світло; Аліна ж тим часом зачинила двері. Тиша в порожній оселі, де давно ніхто не живе, здавалася моторошною. Лише переконавшись, що вдома нікого чужого, замкнулися на всі замки.

— Здається, в безпеці, — стенув плечима Герман.

Пів години по тому звичайна вечеря — канапки з ковбасою та сиром — стояла на столі у вітальні. Герман дістав домашнього вина, розлив у келихи.

— За удачу, — мовив він.

Алінка хитнула головою, піднімаючи свій келих. Напій виявився надзвичайно приємним на смак: м’яким і водночас п’янким; тепло від вина розлилося по тілу. Після важкого дня — те, що треба. Тиша й затишок заколихували, вперше за тривалий час вона відчула умиротворення. Їй подумалося про те, що гарно було би запалити вогонь у каміні, який був тут поряд. Вона саме збиралася сказати про це Герману, та зненацька помітила, що він не зводить з неї своїх сумних стомлених очей.

«Не схожий на Антона, але не менш гарний. І що ховається в цих очах?»

Герман нахилився ближче, забрав у неї келих і поцілував. Міцна рука ковзнула нижче, до сідниць. Відтак під кофтину до грудей. Тіла охопило приємне збудження. Про вечерю було забуто.

Так само, як і про вино.

* * *

Ранок вони зустріли вже в спальні. Ніч кохання виявилася пристрасною й... швидкоплинною. Секс допоміг розслабитися, під ранок зморив солодкий сон. Близько восьмої Алінка прокинулася з на диво ясною головою — вперше за тривалий період. Вона вдоволено потягнулася, помилувалася сплячим Германом. У вікно пробивалися сонячні промені, такі нечасті останніми місяцями. В серце закралася надія, що, може, все закінчиться добре. Знову поглянула на Германа. Обійняла й спокійно заснула.

* * *

Поспати довго не випало. Алінка розплющила очі майже відразу. Якусь мить не могла второпати, що саме її збудило. Цього разу відчувалася страшенна сонливість — така, що навіть ворушитися не хотілося. Мозок відмовлявся реагувати на будь-що. Поряд спокійно сопів Герман. Алінка заплющила очі, поринаючи назад у сон, як зненацька почула якийсь звук.

За дверима кімнати.

Страх умить збудив. Вона так і лежала спиною до входу, притиснувшись до Германа й не наважуючись озирнутися. Їй подумалося про те, що небезпека підкралася в найнеочікуванішу мить.

Так, що навіть пізно тікати...

Тихенький скрип дверей, що відчиняються, навмисно нечутний. Відтак негучні повільні кроки. Вона переконувала себе озирнутися, однак їй бракувало сміливості. Натомість продовжувала вдавати, що спить. Від страху тіло паралізувало, не було й мови, аби гукнути Германа. І лише коли відчула рух прямо за спиною і хтось торкнувся ліжка, вона нарешті рвучко розвернулася.

Алінка вже набрала в легені повітря, аби гукати Германа, проте від жаху не змогла вимовити й слова.

Розділ 19

— Машунька, ми ще довго ховатимемося? — він поцілував її плече.

Марія озирнулася, відволікаючись від розглядання нового золотого ланцюжка, який лише сьогодні подарував кавалер. Вона ще не встигла одягнутися й була в самих трусиках.

— Думаю, ще треба якийсь час, — зітхнула. Відтак відклала прикрасу, обійняла чоловіка й поцілувала в губи. — Він чарівний. Дякую тобі.

— Мене дратує вся ця ситуація. Скільки часу вже минуло? Може, досить?

— Ти не боїшся гніву Маргарити Іванівни? Вона — страшна жінка, — Марія подивилася йому в очі. — Хай навіть з вигляду дуже миролюбна.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, — гмикнув. — Ми би з нею впоралися. Чи ти сумніваєшся?

Маша відійшла від дзеркала. Їй і самій набридло ховатися, але ж Маргарита Іванівна... З іншого боку, а якщо...

— Добре, поїду я вже в магазин. Ти зі мною?

— Ні, ти ж знаєш: я не хочу, щоб нас бачили разом.

— Ну, як хочеш, — відрізав. Швидко поцілував, а вже за хвилину за ним зачинилися двері.

Марія провела його поглядом, у душі не сумніваючись: він ледь стримався, аби не грюкнути дверима.

«Його можна зрозуміти: надто вже давно чекає».

Вона його ніколи не кохала, проте змушена була зустрічатися — заради грошей. Якби не свекруха — цілком можливо, вона би вийшла за нього заміж.

Марія знову підійшла до дзеркала, вкотре роздивилася ланцюжок: «Дорогий. Не поскупився».

Погляд упав на ланцюжок, який подарував їй Антон на річницю весілля. Тепер річ самотньо лежала на столику біля ліжка. Інколи Марія сумувала за колишнім чоловіком. Знову й знову пригадувався день його загибелі.

Чи можна тоді було вчинити інакше?

* * *

Галка почувалася ні живою, ні мертвою: поглядом вона проводжала поліцейського, який укотре приходив розпитати про Германа та двох її вбитих приятелів. Попри сувору заборону курити поблизу офісу, вона тремтячими руками запалювала цигарку.

Галка завмерла, зауваживши, що Кондратюк зупинився і витріщається на неї. Поліцейський посміхнувся й, відсалютувавши, подався геть. Вона не зводила з нього очей, аж поки він не зник з поля зору, а відтак спробувала зрозуміти, чи не бовкнула зайвого. Зрештою, вона зробила все, як просив Вадим.

Ще раніше Вадим пробував розпитати приятеля Германа з патрульної про проведення розслідування, проте той уперто торочив про таємницю слідства.

Докуривши другу цигарку й кинувши до рота жуйку, аби приховати запах, попрямувала в офіс.

* * *

Оперативник Андрій Кондратюк визирнув з-за рогу. Він навіть не сумнівався, що йому щойно збрехали. А те, що ця жінка страшенно розхвилювалася, зайвий раз підтверджувало підозри. Він лише ніяк не міг зрозуміти, що саме вона приховує. Захищає свого приятеля Германа? Чи навпаки: робить усе можливе, аби цього чоловіка підозрювали в скоєнні злочинів? Адже саме вона розпатякала про те, що в Юрія Мучинського свого часу був конфлікт із Германом.

«З іншого боку — Германа Журавського ледь не впіймали в квартирі Мучинського після того, як він вбив свояка. Чи це не він вбив? Хтось же зателефонував у поліцію, аби сповістити про те, де саме перебуває Журавський». Питання про те, хто ж цей анонім, і досі лишалося відкритим для поліції.

Проста — на перший погляд — справа ставала все більш заплутаною.

Розділ 20

Від нього віяло крижаним холодом. І цей холод пробирав не те що до кісток — заполонив кожну клітинку її тіла.

Земляного кольору обличчя було все в синцях; впадала в око величезна рвана рана на чолі. Рухався він повільно — так, ніби кожен рух завдавав неймовірного болю. Правиця була неприродно викривлена, кінчики пальців обдерті. Від нього страшенно смерділо.

Одяг на ньому розірваний і забруднений кров’ю та землею. На ногах не виявилося взуття — під нігтями зібрався бруд, рвана рана на лівій кісточці гноїлася. Аліна знову перевела погляд на обличчя. Лише тепер вона звернула увагу на його очі. Чорніше чорного, вони не кліпали, але дивилися на неї.

Цілком усвідомлено.

І саме це лякало найбільше.

Аліна не дихала, а її паралізованим від страху тілом струменів холодний піт. Покійник мовчки розглядав її, відтак повільно перевів погляд на сплячого Германа. Цей Антон не був схожий на того, яким вона пам’ятала його з пам’ятника. Радше виглядав так, як того зловісного вечора, коли їй надумалося відвідати могилу матері: моторошно.

Верхні кінцівки його заворушилися. Аліну вкотре пройняв жах, однак вона й досі не могла поворухнутися. Аліна здивувалася, коли збагнула: з нею намагаються говорити. Губи Антона ворушилися безгучно, проте в руці він щось тримав. Від страху в неї пливло в очах, вона не відразу зрозуміла, що саме їй намагаються показати.

«Фотографія?»

Алінка німо витріщалася на чорно-білу світлину, на якій упізнала могилу Германової сестри. Привид поволі почав наближати фотографію, нахиляючись над нею.

— О Боже, ні! — спромоглася нарешті витиснути з себе. — Боже, ні! — хотілося крикнути, проте все, що вдавалося, — лиш хриплий шепіт. — Будь ласка, не чіпай мене! — знову лише шепотіння. — НІ! — крикнула вона. Відтак кинула на нього ковдру, щоб хоч якось завадити наблизитися до себе. Здолавши заціпеніння, вона взялася штурхати Германа.

— Германе! Прокинься! Чуєш ме...

Антон схопив її за плечі й рвучко потягнув до себе.

* * *

— Аліно! Аліно, чуєш мене!

Аліна кричала й відбивалася від нього — йому ніяк не вдавалося розбудити її. Герман міцно стиснув її в обіймах і тримав доти, доки вона не затихла. Невдовзі він зрозумів, що дівчина нарешті прокидається.

Герман уже зітхнув з полегшенням, коли зненацька Аліна вирвалася від нього й зіскочила з ліжка.

— Не чіпай мене! — вигукнула вона мало не в істериці.

Перед її очима все пливло, в голові паморочилося. Аліна ледве трималася на ногах. Коли туман в очах розсіявся, перед собою вона побачила лише здивованого й переляканого Германа, який витріщався на неї, сидячи в ліжку. Аліна збентежено роздивилася кімнату: нікого, крім них двох.

— Аліно, — підвівся обережно Герман, — тобі просто наснився кошмар.

— Не чіпай мене! Прошу! — вона важко дихала, здавалося, з грудей ось-ось виплигне серце.

— Це ти тримав мене за плечі? Благаю, скажи, що це був ти!

— Я намагався тебе збудити. Тобі наснився страшний сон. Можна, я підійду до тебе?

— Страшний сон? Германе, ти не уявляєш, що то був за сон! — Алінка у відчаї схопилася за голову.

Нарешті вона поволі почала приходити до тями. Ну, звісно! Сон! Просто кошмарний сон, спровокований виснаженням нервової системи. В голові все ще паморочилося, вона обіперлася об стіл, аби не впасти. Герман підійшов і обійняв її.

— Все-все, заспокойся. Все вже позаду, — він погладив її по плечу, відтак поцілував у губи. — Ну, глянь на мене. Все вже добре.

Аліна відсторонилася від Германа, все ще розглядаючи кімнату. Вона мусила впевнитися, що то дійсно була мара. Глянула на вікно — зачинене. Кинула погляд на двері — теж.

— Аліно, тут нікого нема. Що тобі таке наснилося? Ну, глянь на мене. Подивися, — він легенько стиснув за плечі, аби привернути її розпорошену увагу. Врешті-решт йому це майже вдалося. Дівчина дивилася на нього розширеними від жаху очима. Бліда мов полотно, вона ніяк не наважувалася відповісти на питання.

— Антон.

— Що?

— Мені снився Антон. Він стояв наді мною і щось мені показував.

— Показував тобі щось? Що він міг тобі показувати?

— Його очі. Такі свідомі... Він мов говорив зі мною очима...

— Що він тобі казав? — Герман захвилювався.

— Він показував мені фото цвинтаря. Де похована твоя сестра, — пригадала Аліна.

— Що?.. Заспокойся, ти просто вчора перехвилювалася. Все вже позаду, — він притулив її до себе, знову погладив по плечу. — Заспокойся.

— Ні, Германе, щось не так, — вона відсторонила його від себе й подивилася прямо в очі — цього разу усвідомлено.

— Що ти маєш на увазі?

— Він не просто так показував мені це фото.

Розділ 21

— Я майже не сумніваюся, що Герман зараз у Грушвиці, — задумливо проказав Вадим: думками він витав далеко. Галка сиділа поряд, за весь час вона не зронила майже жодного слова.

Маргарита Іванівна похитала головою:

— І що ж нам у такому разі робити? Чому ти такий впевнений, що він там?

— А де йому ще бути? — відповів питанням на питання.

— Поліція би вже знайшла його там. Вони чудово знають про це місце, — заперечив Геннадій Грушевський.

Пів години тому всі розмістилися у вітальні Грушевських. Вадим, Галка та Вітя прийшли вчасно, лише Марія запізнилася. Свекруха кинула на неї ледь помітний невдоволений погляд, проте нічого не сказала. Маша радше відчула його, аніж побачила на обличчі матері Антона.

Зібралися за чаєм, хоча чоловіки не погребували й домашнім вином. Жінки відмовилися. Тарас і Настя сіли окремо одне від одного, що вкотре підтвердило здогади Маргарити Іванівни: в подружжя не все гаразд. Не сховалося це й від Марії.

Мілану відправили робити уроки, перед цим наказавши не турбувати, оскільки вирішувалися надважливі питання.

— Поліція не лишиться там на постійно, — заперечив Вадим. — Я думаю, Герман може бути тільки там. Йому більше ніде ховатися. Готелі всі обнишпорили, якби він жив у котромусь із них, його би вже спіймали.

Геннадій Грушевський подумав про Аліну: без сумнівів, Герман переховується в цієї жінки. Його нещодавня розмова з цією парою досі не йшла з голови.

— Навіщо нам перейматися, де Герман? — втрутилася в бесіду Марія. — Нехай поліція ним займається.

— Ти справді вважаєш, що то він винен у смерті Юри та Богдана? — Геннадій підвів до неї голову, поправив окуляри.

— А хто ж іще? — відповіла зверхньо.

— Як на мене, варто повідомити поліцію про наші підозри стосовно Грушвиці. Якщо ми цього не зробимо, ми станемо співучасниками... Хіба не так? — додала Маргарита Іванівна, помітивши, як здригнулося обличчя Галки від її слів.

— Та не міг Герман цього зробити. Так, хлопець неідеальний, але ж щоб вбивати...

— Геннадію, ввесь час ти його захищаєш, — гмикнула дружина. — Навіть тоді, коли він наламав дров зі своїм бізнесом. Якби не ти, невідомо, де би він зараз був. І це така дяка від нього? Вбити Богдана? Осоромити свою родину кровопролиттям?!

— Кажіть, що хочете, а я не вірю, що це він, — вперто стояв на своєму Геннадій.

— А хто тоді? Хто ще це може бути? — роздратовано гаркнув Тарас. Настя мовчки подивилася на свого чоловіка, але не наважилася нічого казати.

— Але ж який резон йому це робити?

— Та він просто помстився Юрі. Не зміг пробачити того, як він із ним вчинив. Мене самого й досі тіпає при згадці про ту історію, — Вітька роздратовано схопив пляшку з вином, долив собі й запропонував іншим.

Згодився тільки Тарас.

— Ну, гаразд, а Бодя? Навіщо йому вбивати Богдана? — не заспокоювався Геннадій Грушевський.

— Можливо, той щось знав? Не дарма ж Герман шукав його. Пам’ятаєте? Маргарито Іванівно, це ж ви казали, що Герман шукав Бодю? — поцікавився Вітя. Та ствердно хитнула головою.

— Нам потрібно вирішити, що робити, — рішуче мовив Вадим. — Скільки вже думаю: більше нікому було скоювати ці вбивства. Коли загинув Юрка, я навіть не сумнівався, що то справа рук грабіжників з вулиці. Але коли знайшли тіло Богдана... та ще й у квартирі Юрки. Що Бодька міг там робити? Ніяк не второпаю...

— Суть не в тому, де знайшли вбитим Богдана. А в тому, кого знайшли поряд, — підлила масла в вогонь Марія. — Герман не міг просто так саме в цей час опинитися у тій квартирі. Ну, не може бути такого збігу.

Запанувала мовчанка: зауваження Марії було цілком слушним.

— Навіть якщо Герман і справді винен, — урвавши паузу, промовив батько Антона, — ми, як його родина, не можемо виказати його. Ми не можемо просто так узяти й зателефонувати в поліцію, повідомити про його місцеперебування.

— Геннадію, я завжди з тобою у всьому погоджувалася, але вибач, не сьогодні, — дружина спрямувала на нього серйозний погляд. — Я вважаю, ми зобов’язані співпрацювати зі слідством, — твердо промовила.

— Підтримую, — коротко відповіла Марія.

— І я, — Тарас одним ковтком допив залишки вина, поставив келих на стіл. — Пропоную проголосувати. Хто за те, щоб цього покидька нарешті впіймали?

— Тарасе! — не втрималася Настя.

— А що? Ми до нього по-доброму, а він... Та він сто років, як про нас усіх забув. У гості його не дочекаєшся. Відтоді, як померли Іра та Антон, навіть телефонує рідко! Ну, так, буде пан їхати в провінцію! І наречена його така сама. Та він і приїхав сюди тільки для того, аби порішити Юрку. Кляте мстиве падло!

— Тарасе, припини, я тебе прошу! Просто визнай, що ти йому заздриш.

— Що? Чого це мені йому заздрити? У мене є все, що мені лиш потрібно.

— Ти завжди заздрив йому. За те, що він досягнув більшого. Просто визнай це, — не втрималася Настя, підхоплюючись. — Піду я краще допоможу Мілані з уроками, ніж тут сидіти. Самі зрадники зібралися! — вона роздивилася присутніх. — Ви немов усі показилися! Не вірю я, що це може бути Герман! — сказавши це, Настя покинула кімнату, гримнувши дверима.

На певний час запанувала чергова мовчанка. Для годиться, кожен спробував вигадати нове виправдання для Германа, проте їм так і не вдалося пояснити, як саме і навіщо Герман опинився у квартирі Юрки, коли вбили Богдана. Хай там як, після довгої суперечки родина ухвалила рішення не видавати Германа.

По завершенню сімейного зібрання всі швидко розійшлися. Вийшовши з під’їзду, Марія дістала мобільний й набрала номер Кондратюка:

— Можливо, я й помиляюся, але, найімовірніше, Герман переховується у Грушвиці... Так, я знаю, що ви там вже перевіряли, але, розумієте, скільки не думаю — йому просто більше нікуди піти. Я більш ніж упевнена, що він зараз там, і вам варто поквапитися.

Розділ 22

Вони обнишпорили тут усе, не оминувши й комірок, де зберігалися засоби для прибирання. Герман навіть порозмітав сніг, який випав цієї ночі. Нічого.

— Може, відповідь у могилі?

— Ну, не будемо ж ми розкопувати могилу, — роздратовано мовив Герман.

Аліна знітилася. Нині ранкове видіння вже не видавалося їй таким реалістичним. І навіщо вона тільки бовкнула про свої підозри? Лише дала Герману марну надію.

«Насправді, то просто моторошний сон, який нічого не означає».

Вона дивилася, як Герман стояв над могилою сестри, геть засмучений. Він не вірив у сни, але схопився за соломинку.

— Вибач, — підійшла до нього, взяла за руку.

— Все гаразд. Ти ж хотіла як краще, — обійняв її за талію й поцілував у скроню.

Вони стояли мовчки, віддаючи шану померлій. Германові думки блукали далеко, й Аліна не наважилася його турбувати.

Неподалік каркнула ворона, сіла на оголену гілку дерева — на землю з гілки посипався сніг. Скоро до неї приєдналася ще одна, проте перша майже відразу злетіла, покружляла над ними й, помітивши щось у снігу, спустилася на сусідню могилу.

«Хто-хто, а ці на кладовищах — постійні гості. Тут для них завжди знайдеться їжа», — Аліною пересмикнуло.

Вона з відразою спостерігала за тим, як чорна ворона длубалася у розбитому надгробку, вишукуючи якусь поживу. Їй уявилися хробаки та жуки — мешканці кожної без винятку могили.

«З іншого боку, хіба в старих могилах ще є хробаки? Тим паче взимку. Що вона там шукає?»

— Германе!.. Германе, чуєш мене? — Аліна захвилювалася.

Герман відірвав свій погляд від фотографії сестри й запитально подивився на неї.

— Ця могила теж була на фото, — вказала кивком голови на поховання із розбитим надгробком.

* * *

Аліна не наважилася нишпорити під надгробком, на відміну від Германа: його не спиняли жодні забобони чи страх. Він хутко порозмітав сніг з покинутої могили, присів біля місця руйнування надгробку — майже в ногах покійника. Спершу він його пильно вивчав: на позір нічого, крім розламаних частинок граніту всередині не було.

Він глянув на зблідлу Алінку, відтак обережно почав виймати сміття з діри, не забуваючи час до часу озиратися, чи ніхто, бува, не стежить. Він насупився, коли помітив невідомого, що хиткою ходою блукав поміж могилами. Чоловік не звертав на них жодної уваги, і Герман зрештою зосередився на пошуках.

— Нічого, — за якусь мить сумно повідомив.

Замість того, щоб припинити шукати, Герман влігся на живіт і спробував максимально роздивитися, що всередині — там, куди руки його не дотягнулися б.

— Щось є! — вигукнув, коли Аліна вже розчаровано опустила плечі, не сподіваючись на успіх.

У темряві серед пилу й залишків граніту він помітив щось схоже на згорток. Герман не надто уявляв, що там може бути, проте вкотре зажевріла надія. Він занурив руку в заглибину, проте його рука виявилася занадто великою, щоб дістати річ. Він прохально глянув на Аліну...

Щойно Аліна лягла на землю, як відчула крижаний холод могили. У неї мороз пройшовся поза спиною від усвідомлення, що на глибині двох метрів лежить мертвяк. Вона ніколи не вважала себе забобонною, проте від думки, що оскверняють могилу, їй стало лячно. Найбільше, чого вона нині боялася — відчути на руці якусь комаху чи хробака.

— Бачиш її? — вирішив переконатися Герман. — Здається, якась чорна ганчірка.

— Так, бачу.

Алінка зібрала всю свою мужність і засунула руку у виїмку. Вона щосили потягнулася за річчю, однак їй бракнуло кількох сантиметрів. Аліна хутко зняла куртку й спробувала вдруге. Тепер її рука стала тоншою й уже за якусь мить пальці вхопилися за тканину. Аліна доклала останнє зусилля... й річ нарешті опинилася в руці.

— Є! — вигукнула, тріумфуючи.

— Що там? — Герман присів біля дівчини, із трепетом приймаючи від неї знахідку.

— Там щось загорнуте.

Тремтячими від хвилювання руками Герман розгорнув ганчірку. Вони не повірили власним очам. Викрадені листки зі щоденника — ось, що їм вдалося знайти.

* * *

Герман увімкнув пічку в машині, й Аліні нарешті стало тепло. Її похилило до сну, проте вона відігнала від себе дрімоту: не тоді, коли вони так наблизилися до розкриття таємниці.

Після звіряння з останньою сторінкою обоє дійшли висновку, що це таки продовження. Герман з подивом дізнався, що його сестра мала коханця. Ба більше, почувалася з ним щасливою, хоча на розлучення подавати не планувала. Принаймні про це тут не йшлося. Ще двічі згадувалося про тривожні передчуття, проте що саме їх викликало — не розповідала. Чоловіка, з яким зраджувала Богдана, на ім’я не називала, замінюючи якимись ласкавими прізвиськами.

«Чому так? — не міг второпати Герман. — Боялася, що одного разу цей записник знайде Бодя? Якщо так, то виходить, Богдан був із ним знайомий. Гм...»

З останнього запису вони довідалися, що Іра почала боятися власного коханця.

Герман знову й знову перечитував пошарпані часом листки. Уривки, які найбільше привертали увагу, зачитував уголос. Де-не-де літери розмилися від вогкості, проте це аж ніяк не викликало складнощів у прочитанні.

«...З Богданом наші стосунки вже давно не такі, як раніше. Я навіть дітей від нього не хочу. Він став таким прозаїчним. Бодьку цікавлять лише гроші, навіть на пацієнтів начхати. Кожного дня тільки й мови, що про гроші...»

Герман з Алінкою перезирнулися, відтак він знайшов наступний уривок, який вважав важливим, й зачитав уголос:

«...Чому я так довго забороняла собі це? Зараз так добре. Здається, мені стало спокійніше, коли дозволила собі стосунки з новим чоловіком. І з Богданом сварок тепер менше. Ні, ми не стали зразковим подружжям — кожному байдуже одне до одного. Кожен просто займається своїми справами... Тільки от совість мучить через те, що зраджую Боді. І розповісти нікому не можу... Хто би таке зрозумів?..»

«...Раніше й уявити не могла, що зраджуватиму чоловікові. Тим паче Богдану. Гм... дивно, як часом може скластися життя. Ні, розлучатися я не буду. Хоч коханий і наполягає, але я не бачу в цьому жодного сенсу. Не вірю в те, що мої нові стосунки вічні, хай як хόроше не було б із ним. Хіба від розлучення щось зміниться?...»

«...Він стає нестерпним. Минулого вечора знову погрожував, що розповість усе Богданові. Сумніваюся, що він наважиться на таке. Але його очі... Такі навіжені. Ніколи би не подумала, що колись таким його побачу. Останнім часом поряд із ним мені страшно. Він змінився. До невпізнаваності...»

— Цікаво, що змінилося? Чому вона почала його боятися? — Алінка замислилася.

— Найімовірніше, коханець вимагав розлучення, а Іра була проти.

Він знову зачитав:

«...Сьогодні вкотре думала про те, аби повернутися в модельний бізнес. Я ж іще ніби не стара, навіть тридцяти нема. Спілкувалася з Вікою. Вона обіцяла посприяти, проте впевнена, що сказала це, щоб відкараскатися від мене. Де була моя голова, коли я відмовлялася від кар’єри заради людини, яка мене ніколи не кохала? Цікаво, якби я лишилася з Юрою, як би склалося моє життя?..»

«...Вчора ми з Богданом знову посварилися. Він заявив, що навіть якби ми не одружилися, я би все одно не стала відомою моделлю. Сказав, що я до такого високого рівня не дотягувала. Ненавиджу його! Гримнув дверима та пішов, повернувся лише наступного дня. Може, в нього є коханка? Де ж він міг провести цілу ніч?..»

— Гм... чи міг Бодька мати коханку? — такий варіант йому ніколи не спадав на думку. — Що ти про це все думаєш?

Аліна стенула плечима.

— Чесно кажучи, я сподівалася, що інформації тут більше. Щоправда, тепер нам відомо, що Іра мала коханця. Можливо, Богдан теж зраджував. Знати б ім’я її кавалера! — зітхнула Аліна й визирнула в вікно машини.

Надворі знову сипав сніг і було доволі похмуро, здійнявся вітер. Зненацька вона відчула спустошення: в таку погоду цвинтар справляв особливо гнітюче враження. Відчуття фатальності міцно вп’ялося в неї своїми чіпкими пальцями.

Як Антон міг знати про цю схованку? Чому він прийшов з цим саме до неї, а не до Германа? Аліна не втримала всі ці запитання в собі, відразу поставивши їх приятелю. Той лише криво посміхнувся:

— Я не думаю, що Антон приходив до тебе в сні. Це банальний збіг. Він тобі примарився, бо ти часто про нього думаєш. А вчора ми відвідали Ірину могилу, от вона тобі теж наснилася. Ну й цю, з розбитим надгробком, ти теж бачила, — стенув плечима. — Ми обминали її вчора.

— Ти так вважаєш?

Герман хитнув ствердно головою:

— Ти просто перенапружилася, — пригорнув і поцілував у скроню. — Але немає біди без щастя, — він потрусив у руці знайдені листки, — ми тепер хоч знаємо, що

є ще якийсь чоловік. І, зважаючи на те, що Іра боялася в щоденнику вказувати його ім’я, Богдан мав знати цього типа. Якщо сестра його боялася, я більш ніж упевнений, що це і є наш вбивця.

— А якщо це жінка?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, якщо Богдан мав коханку, вона би могла вбити Іру, щоб позбутися конкурентки.

— Так, але якби Бодя мав якусь жінку, він, певне, одружився б із нею після смерті Іри. Хай не відразу, але через рік-два.

— А якщо просто не склалося? Якщо він, скажімо, не кохав її? А вона тепер через це мститься. А раптом ця невідома вбила Іру, щоб звільнити собі шлях до щастя? А коли Богдан покинув її (найімовірніше, саме так і сталося), вона вирішила покінчити й з ним теж.

— Гм... виглядає логічно, — замислився Герман. — Але ж до чого тут Юра?

— Юра знайшов щоденник, — стенула плечима Аліна. — А може, Юра й знав, що Богдан мав коханку, — раптом спало їй на думку, але Герман відразу впевнено заперечив:

— Юрка сказав би мені. Дуже сумніваюся, що він би це приховав.

— А якщо він просто не поєднав ці дві речі? Коханка, можливо, була давно. Богдан покинув її рік чи два тому. Або ж і відразу після смерті дружини. І Юра просто не подумав, що смерть Іри може бути пов’язана із тією жінкою.

— Ну, скажу тобі так: на його місці я б відразу подумав про коханку. Та й мені би він неодмінно розповів, якби про неї знав.

Тут Аліна не змогла заперечити, кинула погляд на аркуші. Її охоплювало, з одного боку, розчарування від малої кількості інформації, з іншого — величезний подив: ці записи мало що їм дали, але той спосіб, за допомогою якого вони їх знайшли, не вкладався в її голові. На відміну від Германа, Аліна вважала, що з цим видінням не все так просто.

Досі падав сніг — тепер уже лапатий. Аліна втомлено зазирнула в праве бокове дзеркало. У неї йойкнуло серце, коли здалося, що помітила якийсь рух. Але, придивившись і навіть озирнувшись, упевнилася, що помилилася.

— Що? — Герман відірвався від перечитування.

— Все гаразд. Здалося.

Герман повернувся до читання, тепер уже мовчки.

Аліні найдужче мріялося про все забути. Ба більше: хотілося б, щоб нічого цього взагалі ніколи з нею не траплялося. А ще вона зізналася собі в тому, що так мордувало від самого ранку. Якщо Антон справді приходив до неї, то чому мама, рідна їй людина, жодного разу не провідувала після смерті? Чи провідувала? В котромусь із тих численних марень, які цілі три місяці мучили її після похорону. Може, вона просто не зрозуміла?

— Якщо це хтось зі знайомих чоловіків, яких міг знати Богдан... То це могли б бути Вітя чи Вадим... Хто ж іще? — відірвалася Алінка від понурих думок.

— Гм... по суті, все. Ну, батько Антона їй не кревний родич. Але я не думаю, що сестра могла бути з ним... Звісно, це може виявитися й хтось із менш близьких нашій родині чоловіків... — Герман задумливо погладив бороду.

— Ти казав, Вітька колись цікавився нею.

— Цікавився, — не відразу відповів. — Але не серйозно. Він узагалі багатьма жінками цікавився. І цікавиться, — додав, стенувши плечима.

Алінка кивнула й замовкла: більше здогадів не спадало на думку. Вона повернула замислений погляд до вікна.

Від побаченого Аліна вклякла.

— Бл*дь! — вигукнув спересердя Герман.

Із реакції Германа Аліна здогадалася, що той теж побачив спецпризначенців, які обступили машину, тримаючи напоготові зброю — знаком їм показували виходити з машини. Машинально Алінка підняла ліву руку догори, правою ж, не тямлячи себе від жаху, потягнулася відчиняти дверці машини:

«Кінець», — зрозуміла.

Розділ 23

Марія вдоволено вдихнула свіжого повітря й увійшла до під’їзду. Вона не сумнівалася, що Геннадій не зрадів би її вчинку, але їй було на це абсолютно начхати. Не раз їй пригадувалися розповіді Галки про те, як Герман відмовляв Антона одружуватися з нею. І це при тому, скільки зусиль їй вартувало привернути до себе його увагу! Сьогодні вона отримала нагоду помститися.

Удома Марія заходилася готувати вечерю. Її кавалер не мав можливості скласти компанію, тож вечір обіцяв бути самотнім та нецікавим. Від нудьги почала розмірковувати про останні події. Найперше чомусь згадалася Галка, яка, мов те теля, завжди всього боялася, а відтак патякала все, що має на думці.

«Ці дні вона сама не своя. Якби не Вадим, уже би чорт­зна-що набовкала. Навіть те, чого нема», — подумалося, коли наливала на пательню оливкову олію — на вечерю вона запланувала стейк з лосося.

І хоч Марія нікому не зізнавалася, проте вона теж відчувала незрозумілий страх.

Здавалося, з усіх боків щось насувається і ніби зашморг затягується на шиї.

«А Тарик з Настею переживають скрутні часи. Цікаво, що про це думає Маргарита Іванівна?»

Марія обпеклася, ненароком торкнувшись розпеченої сковорідки, коли згадала про свекруху. Вона підозрювала, що ставлення Маргарити Іванівни до неї змінилося. Гніву цієї жінки Маша боялася чи не найбільше. Саме матір Антона стояла на заваді її особистого життя, яке — Марію це не могло не тішити — попри все складалося непогано.

Вдову Антона Грушевського переймав її фінансовий стан, а найліпший спосіб його покращити — знову вийти заміж. Вона ніколи в житті не працювала й не мала найменшого бажання починати.

Зовсім недавно Марії вдалося вивідати в Маргарити Іванівни, чому вона так не любить Германа, а також те, що сталося багато років тому між нею та сестрою. Маші навіть не довелося нічого випитувати. Свекруха сама, дратуючись через ситуацію, що склалася, вирішила поділитися.

«Варто було здогадатися, що все це через фінансові питання. Хоч ця родина й дружня, однак, коли мова заходить про гроші...»

Інколи їй здавалося, що ця сім’я тримається купи саме завдяки старанням Геннадія (свого часу ситуацію рятував і Антон). Батько й син були нерозлийвода — свекор і досі дуже переймався через його загибель. Їй теж не давали спокою спогади про Антона, особливо останнім часом, проте в Геннадія тільки й мови було, що про сина. З одного боку, нічого дивного, з іншого... Чи не занадто? І ті його сни, про які не раз розповідав... Її вони неабияк тривожили.

Хіба можуть не турбувати сновидіння, в яких людина розповідає, що її насправді вбили?

Розділ 24

Не встигла Аліна торкнутися дверцят, як зненацька її тіло із силою притиснулося до сидіння, відтак її різко кинуло праворуч — вона заледве встигла вхопитися за ручку зверху, аби триматися. Аліна почула щось схоже на вибухи, а далі крик Германа «Пригнися!» і звук битого скла позаду. Тієї миті вона мало розуміла, що коїться.

Перед очима майоріли могили, вузька дорога сільського кладовища. Герман намагався втекти від поліції й водночас не втаранитися в котрийсь із пам’ятників. Прийшовши більш-менш до тями, збагнула: ті дивні голосні вибухи — ніщо інше, як постріли. Вона знову пригнулася, коли над головою пролетіло кілька куль.

Ніколи ще небезпека не підкрадалася до неї так близько.

Машина вилетіла з території цвинтаря, зачепивши ворота й майже напевне отримавши помітну подряпину.

— Пригнися! — закричав Герман. Він заледве впорався із керуванням, розвертаючи автівку в потрібний бік.

Аліна виконала наказ, краєм ока встигла помітити, як праве бокове дзеркало розбилося від чергової кулі.

— Бл*дь! — вилаявся Герман, намагаючись вписатися в наступний поворот.

Позаду чулися сирена та накази поліції зупинитися.

— Та куди ж ви претеся! — заволав Герман, коли на дорозі з’явилося двоє пішоходів: бабця й дід. Вони безпорадно витріщалися на машину, що стрімко насувалася, і за якою полювала поліція. Ніколи ще в їхньому селі не відбувалося нічого подібного.

Герман зітхнув з полегшенням, коли в останню мить спромігся їх оминути. За кілька хвилин вони з Аліною вже виїжджали з Грушвиці.

Автівка мчала трасою, поліція «дихала в спину».

* * *

Щойно на перехресті їм поталанило прорватися перед фурою — вони мало не зіштовхнулися, проте машина Германа відбулася лише подряпиною. Ризик виявився виправданим, їм вдалося відірватися від поліції. Неповоротка вантажівка (а точніше її водій, що запізнювався) не відразу захотів зупинятися, а відтак поліцейські мусили пригальмувати: для втікачів — хоч і маленька, проте надважлива фора.

Герман завернув авто на вузеньку тиху вуличку й зупинив. Не змовляючись, обоє вийшли з машини й покрокували в бік провулку, минувши який, уже за кілька хвилин потрапили на велелюдну вулицю та надійно заховались у натовпі. Вдалині лунали сирени, безжально нагадуючи про небезпеку. Вони бачили, як поліцейські автівки ганяли містом у марних пошуках. Герман зупинив таксі, вони поїхали до Аліни.

— Рано чи пізно поліція нас знайде. Бери найнеобхідніше: гроші й документи.

Невдовзі пара покинула невеличку однокімнатну квартирку, щоб податися в нікуди. Ніколи Алінка не відчувала такої безвиході. Весь її світ руйнувався, ні — вже зруйнувався. Що чекає далі — годі передбачити.

Звечоріло. Герман та Аліна втекли в ніч, гадки не маючи, що не самі.

Розділ 25

Звук виявився гучнішим ніж уявлялося. Особливо гучно він пролунав у нічній тиші — Герман та Алінка затулили вуха, спостерігаючи віддалік, з-за машин.

Вони бачили, як у квартирі Грушевських ввімкнули світло, відтак у вікно визирнув Геннадій, аби перевірити, чому спрацювала сигналізація. Не помітивши нічого підозрілого, вимкнув з допомогою пульта сигналку й пішов. За мить світло в помешканні знову згасло.

Аліна змерзла, її морозило, і починалася застуда. В її голові крутилися різні думки: від фатальних до обнадійливих. Герман тим часом обережно вийшов зі схованки, підбіг до машини й знову зімітував спробу відчинити дверцята. Вкотре спрацювала сигналізація.

Цього разу разом з Геннадієм до вікна підійшла й дружина. Вони незадоволено роздивилися подвір’я, не помітивши нічого, Геннадій вимкнув сигналку. Герману довелося повторити трюк ще двічі, перш ніж дядько таки спустився в двір.

Геннадій уважно роздивився машину. На домашній халат дядько Германа надягнув своє чорне пальто. Він страшенно пошкодував, що полінувався прихопити шарф — вітер мало не збивав з ніг. Геннадій перевірив дверцята, зазирнув у салон, проте нічого підозрілого не побачив, здивовано стенув плечима. Він хотів був уже повернутися до під’їзду, як раптом відчув, що позаду хтось зупинився. Озирнувся і вкляк від несподіванки. Герман не зводив із нього суворих очей.

— То це ти розважаєшся? — нарешті озвався.

— По-твоєму, все це розваги? — сухо відповів питанням на питання племінник. За його спиною обережно з’явилася бліда мов молоко Аліна.

— Що ти надумав? Знову поговорити?

— Знову, — коротко відповів. — Сідай в машину, — в руках Германа зблиснув ніж.

На превеликий подив Германа дядько не заперечував, натомість спокійно відчинив дверці машини й сів за кермо. Племінник розмістився поряд, Аліна ж умостилася на задньому сидінні, мов дитя, радіючи теплу. Від знесилення вона почувалася збайдужілою до всього, що відбувається.

— Ти не проти, я зателефоную Риті? Інакше вона хвилюватиметься.

— Телефонуй. Скажи, тобі несподівано знадобилося поїхати на роботу чи щось у тому дусі, — Герман тримав ножа напоготові.

— Рито, це провидіння якесь, — почав Геннадій, щойно дружина відповіла на дзвінок. — З машиною все гаразд, але вийшов надвір і згадав, що лишив документи для постачальника на роботі. Швиденько заїду — заберу, щоб завтра перед Луцьком не заїжджати.

Геннадій замовк, слухаючи відповідь Маргарити. Дружина не вельми зраділа несподіваному зникненню чоловіка, проте вплинути на його рішення їй так і не вдалося. Геннадій пообіцяв, що не затримається надовго.

— Задоволений? — І перш ніж племінник устигнув відповісти, продовжив. — Заховай цяцьку. Ти ж не вважаєш, що я тебе злякаюся? Думаєш, якби я сам не хотів з тобою поговорити, сидів би зараз тут? — завів автівку.

— До чого ти хилиш?

Алінка ж, зігрівшись і більш-менш прийшовши до тями в теплі, не зводила очей з батька Атона. Щомиті вона чекала від нього чогось несподіваного. Страх перед цією людиною тільки дужчав.

— Куди їдемо? — Геннадій Грушевський не вважав за потрібне дати відповідь на поставлене питання.

— Від’їдь десь недалеко. Ми можемо побалакати й у машині.

Сніг не припинявся, заполонивши собою місто. Аліна зіщулилася, пригадуючи, як зимно на вулиці. Тут, у захищеному від вітру салоні, із ввімкненою пічкою — надзвичайно хόроше. Вперше за кілька годин вона зігрілася, її похилило в сон. Алінка відразу ж опанувала себе: щоб вижити, потрібно бути напоготові щосекунди. За попередньою домовленістю із Германом, її завданням було стежити, чи немає хвоста. Напад поліції на кладовищі став для неї хорошим уроком.

Через кілька хвилин вони зупинилися на невеличкій парковці за кілька вулиць від помешкання Грушевського. Спершу всі мовчали, вичікувально витріщаючись одне на одного. Нарешті Герман порушив тишу:

— І про що ж, цікаво мені, ти хотів поговорити? — зіщулив очі, намагаючись прочитати бодай щось на обличчі дядька. Проте Геннадій Грушевський виглядав на диво спокійним. Здавалося, він зовсім не боявся його ножа. На мить у Германа всередині все похололо: а якщо він щось не врахував? Якщо батько Антона знає щось таке, чого не спало на думку? Минулого разу Геннадій знав заздалегідь, що вони з Аліною за ним стежать. А що, якщо й цього разу...

— Я думав, ти перший почнеш, — із сарказмом відказав дядько, урвавши думки.

— Починай, — грубо наказав племінник.

Грушевський-старший постукав пальцями по керму, вдивляючись перед собою у вікно. Він глибоко замислився про щось. Герман з Аліною непомітно перезирнулися.

«Збирається з думками?» — подумалось Аліні.

— Спершу я, як і всі, думав, що ти вбивця, — почав дядько. — Між нашими сім’ями вже давно не все так добре. Хоч колись усе було інакше. Сам розумієш.

— Ти знаєш, що не моя матір почала цю сімейну війну.

Геннадій Грушевський стомлено похитав головою на знак згоди, зняв окуляри, машинально роздивився, чи чисті, й знову одягнув.

— Знаю. Рита має доволі важкий характер. Я й сам не завжди з нею погоджуюся, але зараз не про це, — батько Антона ненадовго замовк, збираючись із думками. — Розумієш, — продовжив, — на тебе таки дійсно все вказує. У тебе є причини ненавидіти Юрку. Я пам’ятаю, як ви сварилися тоді. Не я один переймався тим, аби ти чогось не втнув такого, що не можна було б потім виправити. У тебе занадто запальний характер.

Герман напружився. Вбивати Юрку багато років тому він не збирався, але його злості цілком могло вистачити, аби як мінімум надовго відправити того на лікарняне ліжко. Інколи він навіть дивувався, що так не вчинив.

— Слава Богу, справу вдалося залагодити, — продовжував тим часом дядько. — Скоро все забулося. Ви всі навіть знову заприятелювали. Щоправда, ми з Ритою ніяк не могли втямити, чому ви з Вітьком пробачили Юрку. Я би після такого його й близько до себе не підпустив. Ну, але то ваша справа. Ви люди дорослі, тож вам вирішувати, — чоловік поправив окуляри, перш ніж продовжити.

Герман та Алінка несподівано для себе помітили, що батько Антона серйозно хвилюється.

— Коли вбили Юрку, нікому на думку навіть не спало, що це міг би бути ти. Аж доти, доки тобою не почала цікавитися поліція.

— Хто розповів поліції про конфлікт із Юркою? — нарешті Герман зміг поставити питання, яке так довго не давало спокою. — Маргарита Іванівна?

— Галка.

— Галка? — Герман не повірив власним вухам.

— Вона. Рита би ніколи так не вчинила, хоч вона тебе й не терпить.

— Але ж навіщо вона це зробила?

— Я не маю відповіді на це питання, — стенув плечима Геннадій. — Проте точно знаю, що вона. Навіщо ти намагався обдурити поліцію?

Розмова продовжилася спокійніше, минулася напруга. Герман спробував пояснити, чому мусив збрехати. Дядько натомість божився, що стежив за Аліною тільки тому, що сподівався, що вона й є тією коханкою, про яку свого часу ходили чутки.

— Ну, а навіть якби я і виявилася тією жінкою, хіба це привід за мною стежити?

— Привід, — ствердно відповів Грушевський-старший. — Привид, — повторив, змінивши слово... — Привід — привид... Майже відразу після смерті Антона мене почали мучити жахіття. Але вони не були звичайними, — Грушевський-старший знову витримав паузу. — Дуже часто вві сні до мене приходив Антон і божився, що то не він перевищив швидкість. Що він не порушував ніяких правил.

— До чого це ти хилиш? — не втримався Герман. Аліна теж нашорошила вуха, пригадавши нещодавній лячний сон.

— Рита не вірить у це. Та й ви теж можете мені не вірити. Мені байдуже, — махнув рукою. — Мені головне — я вірю. Від самого початку мене не покидало відчуття, що не все так просто в цій історії. А потім почалися ці сни. Ви собі не уявляєте, як вони зводять мене з розуму! Інколи я боюся спати — останнім часом вони надокучають мені майже щоночі. Коли я побачив вас біля могили сина, — повернувся до Аліни, — вхопився за надію, що ви з ним були добре знайомі. Я відразу простежив за вами. Я ладен на все, аби тільки докопатися до істини.

— Я — не вона.

Геннадій Грушевський відвів погляд до вікна.

Усі мовчали, кожен замислився про своє.

Герман не звик вірити у надприродне. До того ж одним із недоліків цієї сім’ї він вважав їхнє надмірне переймання репутацією. Слідство визнало винним в аварії саме кузена. А що, коли сни дядька — ніщо інше, як підсвідоме прагнення очистити імідж родини?

Аліна пригадувала власний досвід «спілкування» з Антоном у Грушвиці. Несподівано для себе вона помітила те, чого помітити ніяк не сподівалася. Очі Грушевського почервоніли, в них бриніли сльози, які той намагався приховати. Перед нею сиділа нещасна, вбита горем літня людина в безвиході. Вперше вона почала сприймати його інакше.

— Я вас правильно зрозуміла, ви переконані, що його вбили?

Грушевський впевнено хитнув головою:

— Я розумію, що це звучить занадто неймовірно. Ви можете подумати, що в мене просто дах поїхав, але мені байдуже.

— А ти пробував звернутися в поліцію? Ну, щоб вони ще раз усе перевірили.

— Пробував. Майже відразу, як почалися сновидіння. Вони відмовилися, проте через певний час я знайшов потрібних знайомих. Маю на увазі, спільних знайомих моїх та людини, яка займалася справою. Той оперативник ще раз усе перевірив, але нічого не виявив.

— Але цю ідею фікс ти не кинув, — констатував факт Герман.

— Я би сказав не так. Сни після цього не припинилися. Ти собі не уявляєш, як вони мене виснажують.

— Ти хочеш, щоб ми тобі повірили?

— Знаєш, мені все одно, чи ви мені повірите... Проте я би хотів, щоб ми разом знайшли вбивцю.

Заява Грушевського-старшого виявилася неочікуваною. Герман та Аліна перезирнулися.

— Якщо все так, як я підозрюю, то вбивця Юри та Богдана — той самий, що й Антона. Якщо скласти докупи те, що нам усім відомо, цілком може щось вийти.

Герман та Аліна перезирнулися, вирішуючи, чи можна вірити батькові Антона. Зрештою Аліна підбадьорливо хитнула головою. Після цієї розмови вона зовсім інакше почала сприймати ставлення до неї Грушевського-старшого. А як іще міг дивитися батько на будь-кого, хто може хоч щось знати про те, що сталося з його вбитою дитиною?

— Ми насправді, — невпевнено почав Герман, — шукаємо вбивцю Іри.

— То ти таки серйозно тоді казав? — Геннадій відразу ж пожалкував про запитання: такими речами не жартують.

— Звісно що серйозно, — Герман почервонів від люті, Алінка поклала руку йому на плече, заспокоюючи.

— Вибач, просто ця твоя заява настільки приголомшила мене... І досі не віриться, що це може бути правдою.

Їхня розмова тривала ще довго, лиш раз перервавшись дзвінком Маргарити Іванівни, який Геннадій відхилив. Герман розповів усе, що знав.

Аліна всміхнулася самим кутиком рота: Герман довірився дядькові.

Розділ 26

Герман навідріз відмовився їхати до Геннадія додому. В глибині душі він продовжував підозрювати тітку й, ніде правди діти, Геннадію теж до кінця не повірив.

— Будь з ним обачною, — прошепотів Аліні на вухо, поки Геннадій не бачив.

Аліна розгубилася. Ще кілька хвилин тому вона раділа цій співпраці — хоча би тому, що в Геннадія непогані зв’язки, які би могли допомогти виплутатися. З іншого боку, вона розуміла, що Герман на всі сто має слушність: коли стається загадкове вбивство (а в їхньому випадку воно не одне), довіряти не можна нікому.

Вони приїхали до магазину Геннадія, саме тут Грушевський мав намір сховати їх до ранку.

— Сморід жахливий, — Геннадій квапливо відчинив вікно на вентиляцію. — У сусідньому відділі сьогодні фарбували, — скривився, а відтак із задоволенням вдихнув свіжого повітря, що негайно ж ринуло до приміщення. — Нехай бодай трохи провітриться.

Звідси Грушевський зателефонував дружині й попередив, що надумав вирішити кілька справ (якщо вже потрапив на роботу). Геннадій нагодував утікачів бутербродами, всі троє розмістилися в його кабінеті. Дядько — в кріслі начальника, племінник — на офісному стільці, що через стіл господаря магазину. В Аліни підвищилася температура, вона загорнулася в плед і сиділа на кушетці. Її хилило до сну, проте вона вперто чинила спротив.

Освітлення одноголосно вирішили не вмикати — лише настільну лампу. Говорили переважно чоловіки, Аліна уважно слухала.

— Отже, є чотири вбивства, — підсумував Геннадій. — Іра, Антон, Юра та Богдан, — перерахував усіх загиблих у хронологічному порядку. — Давайте розберемо по черзі. Спершу Іра.

— Раніше ми думали, що її вбили через майно, — почав племінник. — Але в щоденнику чітко сказано, що сестра боялася саме коханця. Те, що вона не називає його на ім’я, наштовхує на думку, що вони з Богданом були знайомі.

— До речі, найімовірніше, так і є, — промовила Аліна. Її очі блищали: ознака високої температури. — Думаю, Богдан пішов на квартиру Юри з кимось, кого знав. Інакше просто не уявляю, як його вдалося туди затягнути.

— А якщо тіло туди підкинули? — припустив Герман.

— Не думаю. Надто складно для втілення. По-перше, коли людина вмирає, тіло стає вдвічі важчим, — Аліна згадала, як перекладали в домовину її матір. Саме тоді вона й дізналася про цей факт. — По-друге, ризиковано: могли би легко помітити.

— Припустімо, що Богдан знав свого вбивцю. До речі, найчастіше так і буває: вбивають, як правило, свої ж, — Грушевський-старший зняв окуляри й поклав на стіл. — Отже, невідомий вбиває Бодю, потім залишає помешкання, зімітувавши опечатаний вхід. А ти, Германе, в темряві міг не помітити, що печатка зірвана.

— Але ж як вбивця без ключів відчинив двері?

Геннадій підняв угору вказівного пальця й відповів питанням на питання:

— Германе, а ти як потрапив до квартири?

Племінник спершу знітився, потім пояснив, що використав давнє вміння відчиняти двері шпилькою.

— В тому то й річ. Це таки хтось із близьких.

— Що ти маєш на увазі?

— Ви в дитинстві любили цим займатися. Вся ваша компанія: ти, Антон, Юрко та Вадим, — Геннадій замовк, даючи можливість побачити те, на що сам вже давно звернув увагу.

— Ти хочеш сказати, що це Вадим? — Герман намагався усвідомити власне відкриття.

— Цілком можливо, — спокійно промовив батько Антона. — Принаймні він уміє відчиняти замкнені двері.

— Але ж навіщо це йому потрібно? Та й з Галкою вони вже тоді зустрічалися.

— То, може, тому вони й тягнули так довго з весіллям. Точніше, тягнув Вадим. Йому хотілося бути з Ірою, а вона не хотіла розлучатися.

— Але як він вбив сестру? — Герман все ще не хотів вірити в цю версію.

— Давай поки облишимо питання «як». Наразі важливо зрозуміти, хто міг це зробити й кому було вигідно за тієї чи іншої причини.

— А Вітя? — запитала Аліна. — Чому це не може бути він?

Чоловіки запитально подивилася на дівчину, вона ж продовжила:

— Вітя знає, як відмикати двері?

— Про це він ніколи не розповідав. Ми з ним познайомилися в універі, тож до нашої хуліганської компанії він не входив, — Герман криво посміхнувся.

— Просто ти казав, що йому подобалася Іра. З твоїх слів я також зрозуміла, що протилежна стать його шанує. Як на мене, це навіть більш логічно, ніж версія з Вадимом. Зважаючи на стосунки Вадима з Галкою.

— Відчинити старі двері квартири Юрки — то взагалі не проблема, — замислився Герман, погладжуючи бороду.

— Вітя має мотив, — Геннадій почав загинати пальці. — Ірі міг помститися за відмову вийти за нього; Юрці — за податкову й втрачені гроші (плюс Юра дізнався, що смерть Іри — не самогубство). Вбивство Богдана — помста супернику. І нарешті тебе, Германе, легко підставити. Ти в цій історії — цап-відбувайло. Мотив для вбивства Юри в тебе є, і ти ще збрехав слідчому.

Герман тихо вилаявся, розуміючи, що дядько має слушність.

— Думаю, він здогадався, що ти не відтягуватимеш похід до Юрки по щоденника, — продовжив Геннадій. — Відтак, коли ти опинився у пастці, — себто в квартирі — викликав поліцію. Тільки ти виявився везунчиком і зміг утекти... Вітя лишається чистим, а тебе розшукує поліція за два тяжкі злочини, — резюмував Грушевський-старший.

— Та й випивали ви разом. І саме після цього ти маєш провал у пам’яті. Він легко міг щось підсипати в алкоголь, — додала Аліна. — Лишається зрозуміти, як Вітя вбив Іру.

Герман мовчав. Він думав про те, що помилявся, вважаючи, що сестру вбили через неподілене майно.

— А що ти думаєш про Марію?

— А що Марія? — здивувався Геннадій.

— Вона могла бажати смерті Антонові та іншим?

— Марія — чудова людина. Вона кохала Антона.

Герман скривився: він ніяк не міг второпати, як дядько не усвідомлював її меркантильності.

— У неї зараз хтось є?

Грушевський-старший стенув плечима:

— Рита підозрює, що є. Тільки Маша не хоче зізнаватися, оскільки боїться втратити нашу фінансову підтримку. Я особисто в це не вірю. Але навіть якщо й так – це не робить її винною у вбивствах. Германе, зосередься: нам потрібно знайти того, кому вигідно.