Хто тебе вбив?

Герман хотів щось додати, проте в останній момент передумав:

«Дядько має рацію: спершу треба зрозуміти, кому вигідно, а вже потім дізнаємося як її вбили. Невже таки Вітька? І якщо це він, то навіщо йому вбивати Антона?»

— А Антон? — немов прочитала його думки Аліна. — Хто його вбив? І навіщо? Той самий Вітя?

— Думаю, він, як і Юрка, міг щось дізнатися, — мовив Герман.

— Може, він теж бачив щоденник Іри? Адже саме він підказав, де його шукати, — підхопила думку Аліна.

— Тобто, «підказав, де його шукати»? — нашорошив вуха Геннадій.

Розповідь про віднайдені записи Геннадій слухав, затамувавши подих. Уперше він отримав фактично підтвердження власної історії: не лише до нього в снах приходив син.

— Якщо ваш сон виявився віщим, отже, те, що розповідає мені Антон... — Геннадій не завершив фразу. Він бачив, як Герман недовірливо скривився, однак тепер ніхто не змусив би його повірити, що все це — просто так.

«Аби ж то син ще розповів, хто саме його вбив. Антоне, хто тебе вбив?..»

Аліна зненацька здригнулася.

— Що таке? — запитав Геннадій, переводячи погляд на вікно, в яке вона зі страхом дивилася.

— Мені здалося, я бачила тінь.

Герман квапливо кинув їй: «Лишайся тут!» і разом із дядьком побіг на вулицю. Він здивувався, коли, потягнувшись до кишені по ножа, не виявив його. Вилаявшись, Герман підхопив з підлоги одну з дощок від ще незібраних меблів. Вони з Геннадієм обнишпорили все довкола магазину, проте нікого не помітили.

— Думаєш, Аліні здалося?

— Не знаю, — замислено відказав Геннадій. — Проте часу гаяти не варто: треба ставити крапку в цій історії. Беремо Аліну і їдьмо до Віктора, — дядько рішуче попрямував до магазину.

Герман ще раз уважно роздивився довкола, а дорогою до приміщення знову перевірив кишені:

«Куди ж міг подітися ніж?»

* * *

Вони майже дісталися будинку Віті. Ніч видалася тихою, дорогою практично не зустрічалося машин, зі світлофорами теж щастило. Герман з Аліною розмістилися позаду, Геннадій сів за кермо.

— Як почуваєшся? — запитав Герман Аліну, яка стомлено принишкла на його плечі.

— Чесно? Кепсько, — Аліна спробувала посміхнутися, втім, слабкість та ломота в тілі робили свою справу: вона почувалася страшенно кволою.

Герман обійняв її міцніше, поцілував у скроню:

— Все буде гаразд. От побачиш.

«Ти не можеш знати, чим усе завершиться», — вголос вона вирішила цього не промовляти.

Алінка впіймала невдоволений погляд Геннадія, який спостерігав за ними за допомогою дзеркала заднього огляду. Тільки цього разу він дивився не на неї, а на племінника.

«Чого це він?» — Аліна підвела очі на Германа: обидва чоловіки потай перезиралися. І кожен, без сумнівів, зрозумів іншого. Герман відвів погляд.

— Що це, бл*дь, таке?! — вилаявся Грушевський-старший. — Гальма не працюють!

— Тобто, не працюють? — не повірив власним вухам Герман.

Геннадій не відповів, Герман же провів очима останній світлофор, який вони проїхали на червоне. Він побілів, спостерігаючи за невдалими спробами дядька спинити автівку. Тим часом вони проїхали ще один світлофор на червоне, а відтак і потрібний поворот.

— Пристебніться! — вигукнув Геннадій.

Герман швидко зрозумів, що має на меті дядько. Щойно вони виконали наказ, як Геннадій скористався єдиною можливістю врятуватися: скинув швидкість до десяти кілометрів на годину й розвернув машину праворуч, посунувши в кущі. Від удару спрацювали подушки безпеки. Все відбулося настільки швидко, що навіть сам Геннадій не відразу зрозумів, коли вони нарешті зупинилися. Оговтавшись від шоку, він поправив окуляри, які ледь не злетіли, зім’яв подушку, що заважала дихати. І лише тоді збагнув, що в машині надто тихо.

— Як ви? — занепокоївся батько Антона.

Герман хитнув головою, даючи зрозуміти, що неушкоджений. Аліна, зовсім бліда від страху, виглядала оглушеною. Опам’ятавшись, чоловіки перевірили машину.

— Аліно, ти можеш описати, кого бачила у вікні? — звернувся Герман до дівчини, щойно вони з дядьком упевнилися, що авто зіпсували навмисне.

— Я бачила лише тінь, — Аліна лише зараз знайшла в собі сили відстібнути пасок безпеки.

— Точно? Спробуй згадати, — наполягав Герман.

— Германе, точно. Тільки тінь.

— Ну, гаразд, не дратуйся.

— Як можна не дратуватися? — у неї безбожно боліла забита рука, від температури тріщала голова.

— Вам з Аліною треба втікати, — схвильовано попередив Геннадій, помітивши, що наближається машина. — Зараз сюди викличуть поліцію. Давайте, швидше!

І справді, таксист, помітивши ДТП, сповільнився.

З протилежного боку з’явилася ще одна автівка.

— Хутко тікайте, поки ніхто на вас не звернув увагу! Давайте швидше!

Герман допоміг Аліні вийти з машини. Ще за мить вони вже заховалися за кущами, які вдруге за сьогодні рятували їх. І саме вчасно, оскільки вдалині заблимали блакитно-червоні вогники патрульних, яких хтось викликав на місце події. Гучно вищала сирена.

Розділ 27

До будинку Віті пара дісталася нескоро: все через стан Аліни, якій ставало гірше. Обличчя її пашіло, а тіло ламало. Герман обійняв її, захищаючи від вітру:

— Може, ми все-таки поселимо тебе кудись?

— Куди?

«А й справді, куди? У готелях впізнають, на орендованій квартирі, найімовірніше, теж. Поїхати за межі міста? Знову ж таки, куди?»

На цьому розмова завершилася.

— Чекай на мене тут, — пошепки сказав Герман і хотів був уже заскочити до під’їзду, з якого саме виходив хтось із сусідів, як Аліна вхопила його за руку.

— Сама я тут не лишуся, — на диво рішуче промовила.

Герман вирішив не заперечувати. Вони сильніше натягнули каптури, ховаючи обличчя, і швидко прошмигнули в будівлю. На другому поверсі зупинилися й віддихалися; навшпиньках підійшли до дверей. Герман приклав палець до ґудзика дзвінка, набрав на повні груди повітря й натиснув.

За дверима — тиша.

Герман натиснув ще раз, потім знову — ніхто так і не відчинив.

— Ще не повернувся, скотина, — процідив Герман пошепки.

— Чекатимемо? — тихо запитала Аліна.

Герман мовчав.

— Що? — не втрималася дівчина, оскільки Герман довго про щось розмірковував.

— Він за нами стежить.

— Що-о-о?

— Він стежить за нами постійно, — повторив Герман. — Він знав, що я у Юрки, і викликав поліцію. Він бачив, як ти їдеш на роботу й телефонував тобі. Він, я майже впевнений, бачив нас у Грушвиці. Саме він викликав туди ментів. І нарешті: він знав, що ми з Геннадієм і зіпсував машину.

— Тобто, ти хочеш сказати, що він зараз поряд?

— Не обов’язково зовсім поряд, проте знає, що ми саме тут.

В Аліни мороз пройшов поза шкірою:

— Навіщо йому все це потрібно? Нас і так шукає поліція. Усі думають, що злочини скоїв ти. Навіщо ще доливати масла в вогонь? — Аліна замовкла, ошелешена несподіваним здогадом: — Германе, таке враження, він не просто має намір повісити на тебе злочини. Скидається на те, що ти теж його мета.

— Тобто? — запитав Герман, хоч зміст сказаного прекрасно зрозумів із самого початку — просто не йняв віри.

— Він люто ненавидить тебе. Сам подумай: ніхто його не підозрює, поліція сконцентрована на тобі й упіймати тебе — питання часу. Попри це він усе одно переслідує нас.

— Але ж яка причина? Ми ж не ворогували! І навіть якщо на мить уявити, що це не Вітя, а Вадим... у нього теж нема причин для помсти.

«Чи є? Чи є бодай у когось із моїх знайомих причина настільки сильно мене ненавидіти?»

— Кому ти телефонуєш?

Герман не відповів, натомість рішуче стиснув губи.

У напівтемряві під’їзду його розгніване обличчя виглядало майже лячно.

— Віті? — здогадалася Аліна.

Герман усе ще не відповідав, напружено чекаючи, поки приятель врешті-решт візьме слухавку. Коли Вітя так і не відповів, Герман зателефонував Вадимові.

— Даремно ти, — спало на думку Аліні. — Він здогадається, що це ти, і повідомить номер поліції. Тоді вони нас швидко знайдуть.

* * *

Так і не дочекавшись Вітю, Герман наважився викликати таксі й завіз Аліну до дядька в магазин, дорогою купивши ліки від застуди. Ще раніше Геннадій лишив їм запасний ключ і дав пароль від сигналізації, щоб вони могли там ночувати.

Герман нервував: він так і не зміг до кінця довіритися дядькові, а до того ж переймався наступним кроком убивці. Йому не хотілося лишати Аліну саму, проте вона виглядала надто змученою, щоб пережити ніч на вулиці. Єдине, що тішило, — якщо поліція з допомогою Вадима чи Віті зможе відстежити його номер, Аліни в цей момент не буде поряд.

Вживши ліки й опинившись на кушетці в кабінеті Геннадія, вона миттю заснула. Кілька хвилин Герман спостерігав за нею, милуючись, відтак підвівся й залишив приміщення. Перед тим, як поїхати, ввімкнув сигналізацію: це мало вберегти Аліну, якби вбивця з’явився тут у час його відсутності. Принаймні дати їй можливість дізнатися про його появу швидше й мати більше часу зреагувати.

Найпізніше в шостій тридцять Герман мав неодмінно повернутися: близько сьомої приходили працівники, тож до цього часу вони з Аліною мусили зникнути.

Близько другої години ночі Герман викликав таксі й знову поїхав до Віті. Однак і цього разу йому ніхто не відчинив.

Розділ 28

00:00. На молодіжному¹⁰ цвинтарі. Біля моєї могили.

У поліцію раджу не повідомляти.

Твій вірний друг Юра.

Таким блідим Галка ще ніколи не бачила свого нареченого.

— Що трапилося? Що тобі надіслали? — Галка відірвалася від дзеркала, перед яким саме цієї миті наносила макіяж.

— Нічого, все гаразд, то просто повідомлення про прострочення кредиту. Я забув заплатити, — Вадим мусив зібрати докупи всю силу волі, щоби приховати страх. Перечитавши повідомлення, вкинув мобільний до кишені куртки, застібнувся.

— Ти не заплатив за кредит? Ти ж казав, що проплатив!

Вадим заледве втримався, щоб не гаркнути на Галку, інколи вона його страшенно дратувала:

— Заплатив, але ще треба пару сотень докинути. Мені не вистачило. Перед роботою заплачу, якраз учора закінчив ту шабашку, про яку тобі казав. Мали вже гроші на картку скинути.

Більше нічого не пояснюючи, забувши поцілувати на прощання, залишив квартиру. Галка здивовано провела його поглядом. Підозра, що Вадим збрехав, підступно закралася в свідомість. Рознервувавшись, вона ненароком тицьнула тушшю в око. Закліпала, лишивши на шкірі чорні тоненькі смужки від вій.

* * *

00:00. На молодіжному цвинтарі. Біля моєї могили.

У поліцію раджу не повідомляти.

Твій вірний друг Юра.

Вітька не повірив власним очам. Що це, в біса, таке? Повідомлення на телефон надійшло відразу, щойно прокинувся — немов на замовлення. Він кілька разів перечитав його, спробував знайти власника номера за допомогою Get Contact, а потім через Google — марно.

«Невже це Герман? А хто ж іще?»

Вітя гучно вилаявся, відклав мобільний. Якусь хвилину ще полежав, відтак нарешті встав з ліжка.

* * *

На ранок після сну та вжитих напередодні ліків Аліні стало краще. Єдине, що турбувало, — рука, яку вона пошкодила під час аварії.

Забравшись близько сьомої з дядькового магазину, вони трішки поблукали містом, а відтак пішли до Львівської круасальні, що в центрі. Після того, як ніч для Аліни в дядьковому магазині минула спокійно, Герман почав більше довіряти дядькові.

З голови не виходила порада Геннадія не забивати собі голову тим, як саме вбили Іру, а поміркувати, кому вигідно й хто мав можливість вбити її, Юрку та Богдана.

«Тільки Вітька або Вадим. Не тітка ж лізтиме до квартири Юрки. І навряд Марія».

Сьогодні Герман був налаштований серйозно. З одного боку, зустріч з дядьком вселила в нього надію на те, що вони не в такій безвиході, як здавалося ще зовсім недавно. З іншого — безсонна ніч, злість, несподіваний поворот у розслідуванні змушували кров закипати.

А ще він мав сильне передчуття того, що сьогодні може статися щось трагічне. Як не намагався, Герман не міг позбутися гнітючого відчуття невідворотного. Інтуїція підказувала: діяти потрібно швидше.

Інакше може трапитися щось невиправне.

Їх потішила велика кількість відвідувачів у круасальні; пара обрала найвіддаленіший столик, замовила круасани та каву. Щойно Герман впорався з їжею, як відразу заснув, підклавши руки під голову. Аліна ж, упевнившись, що ніхто на них не зважає, розклала перед собою аркуші з Іриного щоденника й заходилася перечитувати.

«...Чому я так довго забороняла собі це? Зараз так добре. Здається, мені стало спокійніше, коли дозволила собі стосунки з новим чоловіком...»

«...Раніше й уявити не могла, що зраджуватиму чоловіка. Тим паче Богдана. Гм... дивно, як часом може скластися життя. Ні, розлучатися я не буду. Хоч коханий і наполягає...»

«...Він стає нестерпним. Минулого вечора знову погрожував, що розповість усе Богданові. Сумніваюся, що він наважиться на таке. Але його очі... Такі навіжені. Ніколи би не подумала, що колись таким його побачу. Останнім часом поряд із ним мені страшно. Він змінився. До невпізнаваності...»

«Довго собі це забороняла... — Аліна замислилася. — Отже, її прихильності добивалися? Цілком можливо. Якщо ця людина здатна вбити стількох людей через неї, має таки сильно кохати. Скидається на те, що Іру звабили — вона не планувала зраджувати чоловіка. Добивалися. Звабили. Більше схоже на Вітю, ніж Вадима. Він-бо в нас Дон Жуан».

«...Останнім часом постійно замислююся над тим, що життя могло бути зовсім інакшим, якби я не зустріла Богдана. Чи кохав він мене насправді? Чи я його кохала?..»

Аліна відклала щоденник. Ніжно провела рукою по спині Германа — він заворушився, але не прокинувся. Їй подумалося, чи, бува, сама не закохалася. З Германом їй було добре й затишно.

Неприємна думка не давала їй спокою: щось сталося вчора, коли вже зустрілися з Геннадієм... Ні, коли їхали до Віті...

«Що ж це?» — Аліна напружила пам’ять.

Попередній вечір видався для неї складним, зважаючи на погане самопочуття та аварію. Тільки нині почала усвідомлювати, що всі вони мало не загинули.

Так, як свого часу загинув Антон.

Алінка знову глянула на сплячого приятеля, і саме цієї миті її раптово осяяло. Вона пригадала несхвальний погляд Геннадія на Германа в машині. Якимсь шостим чуттям Аліна розуміла, що це не стосується пошуків вбивці. Це щось особисте між племінником та дядьком. Так дивляться на дитину, яка серйозно завинила. Герман відвів очі, немов визнавав, що дядько має рацію.

«Але ж що це може бути?»

З хвилину повагавшись, Аліна попередила Германа, що збирається до аптеки.

— Що? — промовив крізь сон, заледве ворушачи язиком. — Ні, не йди сама. Зачекай, я зараз очуняю й підемо разом.

— Сиди тут, я схожу сама. Аптека недалеко. Тобі потрібно відпочити.

— Тільки недовго, — поміркувавши, змучено відказав Герман, стримав позіхання.

Пообіцявши бути обережною, Алінка, натягнула каптура й залишила заклад.

* * *

Аптека — привід. Їх хотілося пройтися й поміркувати: надто багато всього сталося за останній час. На вулиці було вогко, сніг розтанув, під ногами чвакало. У центрі ближче до обіду людей побільшало. Вона дивилася на колись рідне їй місто й не впізнавала. Перехожі здавалися чужими, непривітними й байдужими.

А ще небезпечними.

Колись вона знала, чого чекати від кожного наступного дня. Зараз Аліна зрозуміла, що рутина — омана. У будь-який день усе може кардинально змінитися.

Їй думалося про долю Іри. У своєму щоденнику сестра Германа розмірковувала про зміни в житті й про те, чи могло все скластися інакше. А чи могло в неї, Аліни, все скластися інакше? Що потрібно було зробити бодай років два-три тому, аби їх з матір’ю не спіткало нещастя? ЩО? А що можна було би зробити, щоб не влізти в це гівно, в якому вона нині? Не пустити тоді Германа до себе? Викликати поліцію?

«А як би склалося життя Іри, якби вона не зустріла Богдана й не кинула модельний бізнес? Гм...»

Питання про те, в який момент ми приймаємо неправильне рішення, яке потім вагомо вплине на наше життя, так і лишалося для неї відкритим.

— Септефрил, дві пластинки, — попрохала в аптеці, ховаючи обличчя від камери спостереження.

У кишені завібрував мобільний, на його екрані висвітився один з небагатьох записаних на новій сімці номерів: Герман.

— Щось сталося?

— Ні, все гаразд. Приходь швидше. Скоро по нас заїде дядько, завезе до себе на квартиру. Каже, тітки не буде до шостої, тож зможемо відпочити, як люди.

— Це він тобі телефонував?

— Ні, звісно. Я не давав йому номера. Я зателефонував запитати, що з машиною та чи дізналися, хто зіпсував авто.

— І?

На протилежному боці запанувала тиша.

— Германе, чому ти мовчиш?

— Поки не дізнався. Він не повідомив поліції, що машину зіпсували біля магазину, інакше би вони захотіли подивитися записи з камер спостережень і побачили нас. Геннадій збрехав, що їхав з дому й що машину, очевидно, зіпсували саме там. Поліція провела експертизу й підтвердила несправні гальма. Дядько написав заяву.

— А ми зможемо подивитися записи з камер?

— Зможемо. Дядько вже прихопив потрібні файли. Подивимося в нього вдома. Не барися, він скоро приїде.

* * *

— Одна з камер виявилася пошкодженою, — пояснював Геннадій, вмикаючи запис на ноутбуці. — Саме та, де мало би бути видно, як псують машину.

Герман та Алінка розмістилися по обидва боки від нього. У квартирі було затишно й тепло, пахло пиріжками з повидлом, які вранці напекла Маргарита Іванівна.

— Камеру зіпсували навмисне? — поцікавився племінник, відкушуючи нараз мало не пів пиріжка й запиваючи чорним чаєм.

— Розбили, — закивав Геннадій. — Шуму ми чути не могли — задалеко перебували. Хай там як, усе це — зайве підтвердження тому, що діє хтось зі своїх. Хтось, хто має знати, де камери.

На вцілілому записі невідомий чоловік у каптурі прямував у бік машини.

— Хода знайома, — зазначив Герман.

— На кого схожий більше: Вадима чи Вітю? — Геннадій і сам намагався зрозуміти, то знімаючи, то знову вдягаючи окуляри. Щоразу уважно вдивлявся, примружувався, але втямити так і не зміг.

— А тобі як здається?

Дядько стенув плечима:

— Ні на кого з них, якщо чесно.

— Я, хоч і не певен, думаю про Вадима.

— А що це таке? — Аліна майже торкнулася кінчиком пальця екрану, відтак зупинила запис.

На завмерлій картинці невідомий прямував у бік автівок, тримаючи щось у руці. Герман збільшив зображення:

— Схоже на якусь сумку, — придивився Геннадій.

— Там якийсь напис. І логотип.

— Ти ж казав, що нікого не чекаєш, — стрепенувся Герман, коли почув, як хтось встромив ключа до замкової шпарини вхідних дверей.

Геннадій здивовано повів плечима.

— Лишайтеся тут, — наказав та вийшов до передпокою, зачинивши за собою двері.

Уже скоро вони почули, як Геннадій почав з кимось розмову.

— Мілана, — зітхнув з полегшенням Герман.

— Хто?

— Донька Тараса й Насті.

— Це Мілана, не хвилюйтеся, — зазирнув Геннадій до кімнати й повідомив те, що пара вже й так знала.

Дитині зайти до кімнати він не дозволив. Попри це дівчинка, яка нахабно попленталась за дідусем, устигла помітити обох гостей. Германа вона впізнала відразу.

— Мілана не повинна була сьогодні тут бути — розболілася голова й вона відпросилася з уроків, — ніби вибачаючись, сказав Грушевський-старший, повертаючись до Германа й Аліни. — Я дав їй поїсти, а далі вона робитиме уроки.

— Але ж вона не розповість, що бачила нас тут? — вирішила впевнитись Аліна.

— Я попереджу її. Нехай тільки трішки відпочине, — запевнив Геннадій і присів на своє місце перед ноутбуком. — Ви щось видивилися?

— Це просто якась сумка чи рюкзак. Не думаю, що нам це якось допоможе, — повів плечима Герман і хотів уже продовжити перегляд, але Аліна не дозволила.

— На ній зображене щось знайоме, — спробувала згадати. — Знаю, — вдоволено вимовила вона після доволі затяжної паузи. — «Урбан Пленет».

— Це марка одягу й аксесуарів. Уже кілька років на ринку нашого міста. Мають точку в «Злата Плазі»¹¹, — пояснила, коли чоловіки запитально витріщилися на неї.

— Тільки одну? — уточнив Герман.

— Наскільки я знаю, тільки одну. А що?

— Можна спробувати розпитати в них, чи не купляв там Вадим або Вітя рюкзак. Раптом це сталося недавно й вони пам’ятатимуть?

— Ти справді вважаєш, що вони таке триматимуть у пам’яті? — скептично мовив Геннадій.

— А раптом?

Вони передивилися запис ще кілька разів, але більше нічого особливого помітити не вдалося.

— Ну, гаразд, — зітхнув Геннадій. — Якщо це єдина зачіпка, мусимо перевірити. З’їжджу зараз у «Плазу».

Грушевський-старший підвівся й заходився копирсатися в шафі.

«Старі світлини», — збагнув Герман, помітивши чорно-білі й кольорові зображення, які тримав у руці дядько.

Геннадій уважно передивився фотографії й обрав кілька, на його думку, найбільш пригожих. Він не мав фото, на яких Вадим чи Вітька були окремо, тому довелося вдовольнитися груповими. Геннадій відчув, як защеміло серце, коли серед радісних облич зауважив синове. Через болісні спогади він ненавидів передивлятися старі світлини — навіть заборонив це робити дружині, хіба коли його немає вдома.

— Лишайтеся тут. Я скоро, — акуратно склав вибрані світлини до папки.

— А Мілана?

— Германе, не переймайся. Я поспілкуюся з нею.

Сказавши це, він відразу виконав обіцянку: попрохав дівчинку нікому не розповідати про візитерів. Пояснив, що то така гра, щось типу квесту, і що це стане їхньою першою спільною таємницею. Як винагороду, пообіцяв пароль до вай-фаю.

Геннадій поцілував щасливе дитя у скроню й залишив квартиру.

Розділ 29

— А де дідусь? — поцікавився Герман у Мілани.

Годинник показував третю дня, Герман щойно прокинувся, а тепер мав намір пообідати та поспілкуватися з дядьком. Аліна й досі спала. Йому подумалося про те, чи не чула Мілана їхніх любощів, проте відразу ж відмахнувся: як чула, то що?

Дівчинка відірвалася від планшета. Спершу вона мовчки розглядала високого, майже лисого дядька, який з’явився в їхній родині зовсім недавно й якого розшукують за два вбивства. Мілана була в курсі того, що відбувалося в родині, хоч від неї намагалися все приховати. Якщо вдома не дозволяють користуватися інтернетом, то хто зможе заборонити в школі чи в друзів? Неодноразово натрапляла вона на фотографії Германа в «Типовому Рівне»¹² в фейсбуці та на інший сайтах. Під цими світлинами попереджали: якщо хтось має «бодай якусь інформацію про місцеперебування Германа Журавського, прохання негайно повідомляти за номерами... або ж 102».

— Не знаю, — нарешті відповіла, продовжуючи безцеремонно роздивлятися, акуратно поправила неслухняне пасмо волосся. Герман укотре подивувався, як сильно Мілана схожа на Тараса. Навіть посмішка така сама: зневажливо-глузлива.

Мілана уявила, як відреагували б друзі, якби вона розповіла, що небезпечний злочинець нині переховується в її дідуся та бабусі. Попри спокусу вона не мала наміру зрадити секрет: надто вже любила Геннадія. З іншого боку, подумалося їй, розповісти про це в школі означало б стати мега-популярною та крутою.

Вона зауважила, як Герман спохмурнів. Відтак лисий дядько замислено глянув на екран свого мобільного й вийшов із її кімнати.

Мілана не помилилася: Герман виглядав стурбованим. Ще в першій годині Геннадій двічі телефонував, але вони з Аліною так міцно спали, що жоден не почув.

Майже відразу після дзвінка надійшло інтригуюче повідомлення:

«Дізнався дещо цікаве. Приїду — розповім».

Усі спроби додзвонитися лишилися марними: Геннадій не просто не відповідав: його мобільний був вимкнений. Герман нутром відчував, що щось не так.

— Ну, що там? — схвильовано поцікавилася Аліна, яка саме прокинулася.

Герман похмуро похитав головою, мовляв, нічого невідомо. Визирнув у вікно: на вулиці лютували дощ та вітер. Небо затягнуло хмарами — від того день більше скидався на ранній вечір.

«Якщо все це незабаром не припиниться, то ввечері переросте в сніжну хуртовину. Цього ще бракувало!»

— Дідусь у лікарні, — Мілана ввірвалася до кімнати.

Дівчинка завмерла, зауваживши роздягнену незнайомку. Аліна зашарілася й негайно сховалася під ковдру.

— Тобто, в лікарні? Що трапилося? — рвучко обернувся від вікна Герман.

— Щось із серцем, — наморщила носика, пригадуючи, яке саме слово використала матір. — Інфаркт, сказала мама, — вона виглядала переляканою. — Це серйозно? Що з ним буде? Мама мені нічого більше не пояснила.

Герман із Алінкою перезирнулися. Інфаркт? У Геннадія?

— А в якій він лікарні, мама не сказала? — запитала Аліна.

Дівчинка заперечно похитала головою.

— А щось іще вона тобі розповіла? — допитувався Герман.

Знову заперечне хитання головою.

— Германе, він на Карнаухова¹³ чи в обласній. Навряд його кудись іще могли відправити.

— Ми можемо тебе лишити саму?

— Я не буду сама. Скоро приїде Марія.

— Скоро — це коли? — нашорошилися Герман з Аліною.

— Та вже їде, — стенуло плечима дитя.

— Дідько, — вилаявся Герман. Відтак знову звернувся до дівчинки: — Тобі дідусь казав, щоб ти нікому про нас з Аліною не розповідала?

— Я не скажу, — пообіцяла, хоч спокуса таки була великою: ні, не домашнім розповісти — в школі.

— Чудово. Ти розумничка.

— А що ти думаєш про Марію? — несподівано поцікавилася Аліна в Мілани. Вона сама не знала, чому поставила це запитання. Воно просто зіслизнуло з язика так, мов його вже давно приготували. — Ти, певно, її дуже любиш, якщо вона приходить посидіти з тобою?

Герман здивовано подивився на Аліну, але нічого не сказав, з нетерпінням чекаючи на відповідь.

— Так, я її люблю, — стенула плечима.

— Але щось не так, — відчула Аліна.

— Колись вона була класна. Колись вони з дядьком Антоном обоє були класні, — додала, по-дитячому переступаючи з ноги на ногу.

— А що змінилося?

Дівчинка повела плечима.

— Однієї ночі я чула, як вони сваряться. Наступного дня вони чомусь були роздратованими, гримали на мене весь час, а потім узагалі перестали звертати увагу. І між собою навіть не спілкувалися.

— Чому? — Герман згадав, що Марія ось-ось приїде, тож став біля вікна, аби не пропустити цей момент.

— Не знаю, — відповіла дівчинка на позір байдуже, хоча всередині й досі буяла образа.

— Ти пам’ятаєш, чому вони сварилися? Що казали? Коли це було? — попри хвилювання, Алінка намагалася спілкуватися спокійно.

— Я толком не чула, бо вже лягла спати в себе в кімнаті, — їй уже починав набридати цей допит. — Тільки пам’ятаю, що скоро після того дядько Антон загинув.

— Загинув після цієї сварки? — нашорошився Герман, а тому відволікся від споглядання подвір’я.

— Ну, не зразу після неї. Але дуже скоро.

— А може, ти пам’ятаєш, що, скажімо, відбувалося вдень перед сваркою? Як вони тоді поводилися? Вони були в гарному настрої? Про що говорили?

Дівчинка вже хотіла заперечно похитати головою і покинути їх заради свого планшета, як несподівано їй таки дещо пригадалося:

— Вони вже прийшли до нас не в гуморі, — дивно, вона про це ніколи не думала. Отже, не вона винна в тій сварці?

— А щось таке говорили, що привернуло твою увагу? — запитала Алінка.

— Про тітку говорили, яка вбила себе, — впевнено заявила Мілана. — Точно це пам’ятаю.

— Про Іру? — Герман підійшов до Мілани й присів перед нею на коліна. Дитина ствердно похитала головою.

— Марія казала, що Іра сама в усьому винна... А дядько Антон захищав тьотю. Ще Маша сказала, що нормальні жінки не зраджують своїх чоловіків. Все, більше нічого не пам’ятаю. Коли Маша сказала про зраду, дядько наказав їй замовчати, бо я поряд.

Герман повернув погляд до Аліни.

— Антон таки дізнався, що сталося. Тому й загинув, — констатувала Аліна. — Отже, ми на правильному шляху. Це той чоловік, з яким була Іра.

— Ну, то я піду?

— Йди, — погодився Герман. — Йди вже робити уроки.

Дівчинка скривилася й вибігла з кімнати. Ну, так, стане вона сідати за уроки, тим паче, коли дід в лікарні. Вона натисне на маму й завтра в школу не піде, аби провідати дідуся в лікарні. І заодно прогуляє уроки. Як усе класно складається.

— Отже, Марія весь цей час знала, що Антона вбили, — виснував Герман, щойно за дитиною зачинилися двері. — Якщо Антон розповів їй про справжню причину смерті моєї сестри, вона би мала запідозрити, що його смерть — не випадковість.

— А якщо Антон устигнув розповісти тільки про коханця? Тоді би вона могла й не пов’язати ці дві смерті.

Герман мовчав, йому згадалося про коханця Марії.

«А що як вони вже тоді були разом? Що як їй з якоїсь причини було вигідно позбутися Антона?»

— Може, — погодився Герман, однак відразу ж додав: — Але якщо Марія таки знала все про Іру й нікому не сказала... Тоді ця сучка має прямий стосунок до вбивств.

* * *

— Де це кляте таксі?! — Герман знервовано міряв кроками вітальню Грушевських. Програма вже п’ятнадцять хвилин безрезультатно шукала вільні автівки. Ще раніше він завбачливо відправив Мілану додому. — З хвилину на хвилину приїде Марія. — Герман визирнув з вікна: негода посилювалася.

— У таку погоду важко знайти вільну машину. Може, я би все-таки залишилася? Разом поговоримо з Марією і потім підемо на кладовище.

Герман рвучко розвернувся від вікна. Він хотів щось відповісти, але передумав. Після коротких роздумів і вагань, Герман запитав:

— Ти би сама до «Маку»¹⁴ дійшла? Тут ніби недалеко. Чекати на таксі — ризикувати зіштовхнутися з Марією. На кладовище я тебе з собою не візьму. Надто небезпечно, та й не з твоїм здоров’ям.

Машину так і не знайшли, тож до «МакДональдсу» Аліна погодилася дістатися самотужки. Саме вчасно: минуло не більш ніж три хвилини, відколи за нею зачинилися двері, й Герман помітив, що перед під’їздом припаркувалося авто Марії. Ще за кілька хвилин він почув, як вона відчиняє власним ключем. Марія вклякла на порозі, побачивши Германа.

— Куди!? — Герман ухопив її за лікоть, коли вона спробувала втекти. — Ми таки з тобою поговоримо! — гаркнув він, втягнувши назад до помешкання.

— Що ти від мене хочеш? — Марія щосили намагалася продемонструвати, що не боїться його, проте їй це кепсько вдавалося.

Герман не відповів, натомість втягнув її до вітальні, а відтак з розмаху вдарив кулаком в обличчя. Марія позадкувала й впала, перекинувши стілець, що стояв позаду. Не встигла вона отямитися, як Герман підняв її з підлоги й грубо кинув на диван. Вона чекала наступних ударів, однак Герман лиш стояв і витріщався на неї, відсапуючись, — чекав, коли отямиться. Марія спокволу підвелася, притиснувши руку до розбитої губи, й сіла. В її голові паморочилося й гуділо. Заледве їй вдалося зосередитися. З жахом вона чекала, що буде далі.

— Ти зовсім з глузду з’їхав, — прошипіла, витираючи кров.

— Ти знала, що Іру вбили! Це ви разом із коханцем влаштували аварію Антона. А недавно ви вбили Юрку й Богдана. Зізнавайся. Хто.... твій... коханець?

Очі Марії збільшилися від подиву. Звідки він знає?

* * *

Пробираючись безлюдними вуличками, ховаючи голову в каптурі, зіщулившись від холодного вітру й снігу, що безжально бив по обличчю, Аліна розмірковувала про майбутню ніч. Раз у раз вона озиралася, проте нікого, окрім безхатька, що хиткою ходою прямував від смітника до смітника, збираючи в торбу порожні пляшки, не зауважила. Відтак, коли той зненацька наблизився й схопив її ззаду за шию, вона не мала жодних шансів врятуватися.

Розділ 30

Маргарита Іванівна не розуміла, як таке могло статися — її чоловік ніколи не скаржився на серце. Вона витерла очі, висякала носа, дістала з сумочки дзеркальце й жахнулася, коли побачила власне обличчя: червоні очі та ніс, туш підтекла, утворивши під очима чорні півкола. Тремтячими руками Маргарита Іванівна дістала вологу серветку й заходилася наводити марафет. Вдавалося не надто добре: сльози по-зрадницьки не бажали зупинятися. Зрештою, вона цілком витерла косметику з обличчя.

Геннадій досі перебував у реанімації, за його життя боролися лікарі. Його дружина стиснула губи в тоненьку лінію: від самого початку вона знала, що приїзд Германа нічим хорошим для її родини не закінчиться.

Поряд сиділи заплакана Настя й похмурий Тарас, який дорогою до лікарні встигнув хильнути. Трохи далі — Вітя, Вадим та Галка. Мілана щойно зателефонувала й повідомила, що їде додому. Маргариті Іванівні не сподобалося, що Марія відпустила дівчинку саму.

«Якщо Марія не з нею, то мала би вже тут бути. Чи все-таки вирішила поїхати до коханця? Скористатися моментом і гарно провести час», — Маргарита Іванівна вже давно запідозрила, що невістка знайшла заміну Антону, проте не хоче розповідати: боїться втратити фінансування свекра та свекрухи. — Очевидно, коханець не такий багатий, щоб можна було жити лише його коштом».

Рита підозрювала, що багато років тому важливу роль у рішенні вийти за Антона зіграли саме його фінанси.

А проте син безмежно любив Марію, тож вона не стала втручатися.

Маргарита Іванівна потайки глянула на старшого сина та його дружину. Їй подумалося про те, що вони скоро розлучаться:

«І винен у цьому буде саме Тарас. Як склалося, що він виріс таким вередливим і заздрісним? Настя має рацію: він ненавидить Германа. Й Антона теж».

Вадим упіймав погляд Маргарити Іванівни й відразу відвів очі. Він не зносив, коли вона отак скануюче вивчала. У такі миті йому здавалося, вона бачить його наскрізь. Вадим раз у раз повертався думками до запрошення на кладовище, від чого спина щоразу вкривалася липким потом. Щойно Вітя розповів, що отримав точнісіньке таке саме.

«Нікуди я не піду», — вирішив він.

— Про що ви з Вітьком шепотілися? — стиха поцікавилася Галка.

Вадим не відповів, натомість, не витримавши, схопив її за руку, побажав Маргариті Іванівні «триматися», а відтак вони поспіхом залишили лікарню.

Усе відбулося настільки раптово та швидко, що Галка не відразу второпала, що коїться. Єдине, що чомусь запам’яталося, — це великий годинник на лікарняній стіні, який сповіщав, що вже майже чверть на дев’яту.

Галка так і не дізналася, що за кілька хвилин після того, як вони пішли, годинник несподівано зупинився, надовго затримавшись на позначці 20:17.

Розділ 31

У пивній ресторації «Три слона» було людно, хоч це ніяк не впливало на затишність самого закладу. На плазмах транслювався футбол (без звуку), лунала негучна музика, що дозволяло спілкуватися, не перекрикуючи одне одного. Вадим та Вітя обрали віддалений столик.

— Дев’ята нуль одна, — сповістив Вадим.

— Не нервуйся, — промовив Вітька, сьорбнувши пива.

— Не нервуйся? Як ти можеш таке казати? — він і собі відпив, проте відразу відставив келих подалі.

— Он іде, — вказав головою Вітька.

Марія без поспіху підійшла до їхнього столика, зняла змокле від лапатого снігу пальто й повісила на вішак. Вона здавалася на диво незворушною.

— Що в тебе з обличчям? — здивувався Вадим, побачивши великий синець на щоці та розбиту губу.

— Впала в ванній, — байдуже повела плечем, відтак обережно торкнулася до рани, перевіряючи, чи минула припухлість.

— Як це ти примудрилася? — Вітька з цікавістю роздивлявся. — Більше схоже, що тебе побили. Зізнавайся!

— Не верзи дурниць! Хто мене мав бити? — Марія глянула на нього таким поглядом, що той вирішив не продовжувати.

— Ми тобі теж пива замовили. Ти ж не проти? — вдавано спокійно запитав Вітя, коли Маша сіла.

— На фіга мені твоє пиво?!

Вітька нічого не відповів, лише повів бровою: отже, її незворушність показова. Відставив свій келих.

— Галці не приходило це ідіотське повідомлення? — поцікавилася Марія.

— Не приходило, — похмуро відповів Вадим. — Я про всяк випадок перевірив її мобільний.

— Що будемо робити? — Марія перейшла до справи.

— Та це все фігня! — Вітя всівся зручніше, підхопив зернята, які принесли до пива. — Особисто я не збираюся звертати на це ані найменшої уваги.

Він провів поглядом двох дівчат, намагаючись поводитись природно. Та саме завдяки цьому Маша впевнилася, що він наляканий. Вітька завжди витріщався на гарненькі сідниці, тож вона прекрасно знала, як він це робить, коли розслаблений.

«Зрештою, хто би не нервував у цій ситуації?» — вона теж, отримавши вдень це моторошне сповіщення, заледве не зомліла. Спершу не знала, що робити, а потім наважилася зателефонувати хлопцям. Виявилося, вона не одна.

— І тим паче не планую човгати на кладовище в таку погоду й о такій порі, — продовжив Вітя.

— Суть не в тому, куди потрібно йти, і навіть не в тому, що написано в тому клятому повідомленні. А в тому, від кого воно? — втрутився Вадим.

Марія зневажливо вивчала Вадима: вона завжди вважала його боягузом.

— Ти не розумієш чи що? — гаркнув Вітя, якому щодалі, тим важче вдавалося стримувати хвилювання. — То все справа рук Германа!

— Але навіщо йому це? Що він надумав? Його ж відразу піймають, щойно він висуне носа зі сховку! Та його навіть за межами міста шукає вся поліція.

— От тому й наказав зустрітися опівночі на цвинтарі. Та ще погрожує, щоб нікому нічого не сповістили. Хоче нас налякати. Насправді ж сам боїться. А хіба нє? — запитав, зауваживши, що Вадим та Марія недовірливо дивляться на нього. — Ми ж можемо запросто викликати поліцію.

— Ти так і не зрозумів питання, чувак! Навіщо йому це потрібно? Що він має на меті?

— Гм... може, вбити?

— Що? Навіщо йому це потрібно? Нас за що вбивати? Якщо Юрку з помсти, а Богдана... Богдана навіть не знаю, за що...

— А може, йому вже й причини не потрібно? Може, мужик збожеволів і мочить усіх підряд?

— Що ти, бляха, верзеш? Може, Герман і вбивця, але точно не божевільний.

— А якщо це не Герман? — втрутилася в розмову Марія.

— А хто ж тоді? — вп’ялився поглядом у жінку Вадим.

— Справжній вбивця, скажімо, — повела плечем.

— Що? — не повірив власним вухам Вітя. — Герман і є цим вбивцею. Чи хочеш сказати, це не він усіх замочив?

— А якщо на хвильку припустити, що не він? — поставила несподіване запитання Марія.

* * *

На годиннику була дев’ята п’ятнадцять. Герман заздалегідь обрав столик, звідки добре проглядалася уся зала, натомість сам він не надто кидався в очі. Він не зводив погляду з Марії та двох приятелів.

Мобільний у Марії він відібрав, щойно вона зателефонувала до хлопців і призначила зустріч, у такий спосіб убезпечивши себе від непередбачуваних вчинків вдови кузена.

Неквапливо потягнувся за келихом світлого пива, аналізуючи черговий крок вбивці.

Герман зайшов у вайбер і вкотре перечитав повідом­лення:

00:00. На молодіжному цвинтарі. Біля моєї могили.

Ти ж переживаєш за Аліну?

Твій вірний друг Юра.

«Цей мудак, бл*дь, продовжує гратися!» — роздратовано кинув мобільний на стіл. Не потрібно бути надто кмітливим, аби розуміти: на кладовищі його чекатиме не вбивця, а поліція.

Германове повідомлення відрізнялося від інших лише тим, що в усіх вимагали не звертатися до копів, а йому погрожували життям Аліни. Він цінував життя дівчини, проте не мав наміру підставляти себе. Зрештою, в те, що на кладовищі зустріне Аліну, він теж не вірив. Аби врятувати їх обох, а також щоб нарешті поставити крапку в цій історії, він вигадав власний план. Герман перевів погляд на колишніх друзів.

Хто ж із них?

Він перевіряв телефон Марії — їй надіслали повідомлення з того самого номера. Йому подумалося про те, чи могла Марія сама надіслати собі це сповіщення. Скажімо, з нікому невідомого номера чи з номера коханця, існування якого, до слова сказати, Марія так і не визнала. Мобільні Віті та Вадима він перевірити не мав змоги.

Після емоційної бесіди з вдовою кузена, Герман відрядив її у «Злата Плазу», аби вона розпитала працівників Урбан Пленет про Геннадія. Продавець-консультант підтвердив, що той був і показував фотографії, на одній з яких він впізнав чоловіка. Як виглядав чоловік зі світлини? Чорнявий, високий і з темними очима. Опис продавця не надто допоміг: і Вітька, і Вадим мають однаковий типаж. За словами працівника, рюкзак купляли місяць тому, в перший день його роботи. Клієнт добре запам’ятався, оскільки не знімав каптура й повсякчас озирався, ніби чогось боявся.

Двоє дебелих чоловіків зайшли в залу, уважно роздивилися й, обравши столик, сіли. Герман ледь хитнув головою на знак привітання. Ті відповіли самим лише поглядом. Герман із азартом спостерігав, що буде далі.

За столиком Віті та Вадима Марія виконувала наказ Германа. Дівчина кинула оком на прибулих і зблідла.

«Так, дівчинко, а ти думала, я жартуватиму? — на мить Германове обличчя скривилося в злій посмішці. — Або пан, або пропав», — тепер він не посміхався: Герман зблід, проте виглядав як ніколи рішучим.

Прибулі, не зробивши замовлення, підійшли до столика Германових друзів. Ще за кілька хвилин Вадим, Вітя на Марія розгублено підвелися, кинули на столик гроші за замовлення, а відтак лишили заклад у супроводі двох чоловіків.

Герман теж лишив гроші на столі й поквапився за ними.

Розділ 32

Герман простежив, як уся компанія сідає у машину, і відразу ж поїхав назирці. Хвилин за десять вони мали дістатися місця, де виявили тіло Юри, — безлюдної місцини, яка чудово пасувала для того, аби завершити справу.

Озвався мобільний. Герман стрепенувся, проте відразу ж заспокоївся, зрозумівши, що це телефон Марії. Обличчя додзвонювача на екрані здалося йому знайомим. Недовго думаючи, Герман прийняв дзвінок. Автівка, за якою їхав, проїхала світлофор, завернула праворуч. Герман повторив ті самі дії.

— Маріє! Чуєш мене? Чого мовчиш? — грубий чоловічий голос. — Де ти, бляха, поділася? — з протилежного кінця лінії почулися хрипи — зв’язок пропадав.

«Твій коханець?» — глузливо подумалося Герману.

Так і не отримавши відповіді, незнайомець завершив дзвінок, а Герман, не стримавши цікавість, заходився копирсатися в фотографіях Марії, аби розшукати світлину коханця. Герман заледве встигнув загальмувати, коли з другорядної дороги праворуч виїхала машина, перегородивши шлях. Він роздратовано відкинув телефон на сидіння поряд.

Герман очікував, що недоумок за кермом відразу ж від’їде назад, визнавши право Германа проїхати по головній першим, або ж, що більш імовірно, завершить маневр і поїде собі, ніби нічого не трапилося. А проте автівка не рушила з місця, немов на щось чекаючи. Герман вилаявся й хотів уже вийти, як раптом усвідомив, що з заднього сидіння на нього дивилася перелякана Аліна, з її рота стирчав кляп.

Він перевів погляд на вікно з боку водія, проте воно виявилося затонованим. Машина поволі рушила, а відтак повернула ліворуч. Аліна плакала й заперечно хитала головою.

Кілька роздратованих водіїв почали сигналити, обурюючись, що машини заважають рухові. Герман, не роздумуючи, розвернув авто й поїхав за Аліною. Він натиснув на педаль газу, одночасно шукаючи власний мобільний, аби попередити своїх. Як на те, між автівками Германа та вбивці встигли вміститися ще дві.

«Чому цей покидьок щоразу випереджає?» — тремтячими руками нарешті дістав із внутрішньої кишені куртки телефон.

— Бляха, — Герман вилаявся, коли його стільниковий у найнедоречніший момент завис. — Бл*дь, та що ж таке!

Машина попереду пришвидшилася, минаючи інші автівки й не гребуючи перетинати суцільну та виїжджати на зустрічну. Герман чинив так само, подумки переймаючись, щоб не натрапити на патруль.

— Нарешті! — вигукнув Герман на радощах, коли смартфон усе ж послухався, і почав набирати номер Льошки, приятеля з патрульної.

«Нехай повертаються з Бармаків і їдуть за мною разом із усією тією братією. Головне — з Марією. Ця хитра сучка таки обкрутила довкола пальця. Її коханець-вбивця знав, що вони всі зберуться у пабі, а потім довідався в Аліни мій план і чатував».

Герман зауважив, що супротивник сповільнився, а відтак інтуїтивно збагнув: поліція. Від несподіванки він ледь не втаранився в машину попереду. Різко загальмувавши, Герман впустив мобільний — встигнув лише почути Льошине: «Слухаю».

Герман спітнів від напруги. Він спостерігав, як авто вбивці спокійно віддаляється, але пришвидшитися не міг. Про всяк випадок Герман затулив обличчя рукою, коли повз проїхали патрульні й зітхнув із полегшенням, щойно мерехтливі вогники зникли з поля зору.

— Куди цей покидьок везе її?

Льошка передзвонював уже вдруге, а проте підняти телефон з підлоги Герман не мав можливості. Зупинитися — ризик втратити з поля зору машину вбивці. Герман рішуче натиснув на педаль газу, щойно пересвідчився, що дорога дозволяє.

Зовсім скоро вони виїхали за межі міста — тут стало темніше, проте й машин поменшало. Лапатий сніг, який ненадовго припинився, знову надокучав — починалася хуртовина, двірники ледве рятували ситуацію.

Герман ще більше натиснув на газ, щосекунди наздоганяючи супротивника. Тойота, яку позичив йому Льошка, за таких умов значно краще трималася на дорозі, ніж старенький деу ланос супротивника.

«Бідного коханця обрала собі Марія», — Герман посміхнувся несподіваній думці, вже зовсім скоро він опинився на хвості у вбивці.

Герман виїхав ліворуч і майже порівнявся із задніми сидіннями. Встигнув побачити Аліну, проте деу ланосу вдалося вирватися вперед. Обережно, аби не спричинити занесення, Герман натиснув на газ. Зір вихопив яскраве світло попереду, водій зустрічної машини відчайдушно засигналив.

— Бл*дь! — вилаявся, заледве встигнувши пропустити зустрічну.

Знову довелося наздоганяти. Упевнившись, що має змогу виїхати на зустрічну, ризикнув. Герман спробував притиснути машину до узбіччя, а далі націлився обігнати й перекрити шлях. Він настільки зосередився на меті, що не відразу помітив фуру, яка мчала попереду. І тільки настирні сигнали дальнобійника привернули увагу. Вилаявшись, Герман натиснув на гальма. Вбивця ж скористався нагодою й відірвався більше, ніж того очікував Герман.

«А хай йому! Ну, це ж треба, що він виробляє на тій машині! — він відчував, як виснажується від напруги й надміру швидкої їзди.

Тим часом авто вбивці занесло, проте майже відразу вирівнялося й почало набирати швидкість. За кілька кілометрів невідомий несподівано з’їхав з головної дороги — не очікуючи раптового повороту, Герман відстав. Поспішаючи, він не зміг як слід впоратися з керуванням, і машину занесло в кучугури снігу — авто забуксувало.

— Ну, давай!

Поки Герман намагався вирватися зі снігового полону, невідомий устиг від’їхати на порядну відстань, а проте його авто все ще було видно. Інстинктивно Герман розумів, що водій деу ланоса майже дістався місця призначення. Інакше навіщо б з’їхав із головної дороги? Насилу Германові вдалося впоратися: він натиснув на газ, авто обережно набирало швидкість.

За якийсь час Герман усвідомив, що під’їжджає до невідомого села, назву якого прочитати не встиг. Він бачив, як невідомий скористався поворотом праворуч, Герман повторив його дії, проїхав ще кілька сотень метрів, перш ніж удалині помітив на диво величенький будинок. Перед входом стояв той самий деу ланос. Автівка припаркована так недбало, що відразу зрозуміло: зроблено це навмисне.

«Гм... Отже, сам хоче, щоб я його знайшов».

Герман зупинився поряд із ланосом, з машини роздивився стареньку хату. Биті вікна й загальний занедбаний стан дозволяли безпомилково визначити: приміщення давно покинуте. Він вийшов з машини — після душного салону його безжально обпекло морозом. Снігопад і шквальний вітер заважали як слід роздивитися. Герман згадав про Льошу, відразу повернувся по мобільний до машини.

— Бл*дь! Ну, як на замовлення! — вилаявся, коли усвідомив, чого це телефон ніяк не хоче слухатися: відсутній зв’язок.

«Він «глушить» сигнал? — запідозрив. — Чи то через негоду?»

— Та щоб тобі! — вигукнув, намагаючись упіймати хоч одну поділку. Нічого. Вхопився за стільниковий Марії: те саме.

Герман наказав собі тримати себе в руках. Йому уявилося, що вбивця цієї миті дивиться на нього з якогось розбитого вікна й зловтішається його безпомічності. Від цієї думки закипала кров. Роздратовано кинувши обидва телефони до кишені, попрямував до будинку.

Попри мороз, Герман відчував задуху: він важко дихав, піт струменів обличчям. Уперше за весь цей час він не накинув на голову каптура, аби приховати обличчя. Навіщо? Тут лише він, Аліна та вбивця.

Серце калатало, передчуваючи, що скоро його господар дізнається, хто за всім стоїть. Хоч Герман вже здогадувався, кого побачить. Коли входив у будинок, ще намагався згадати, звідки знає коханця Марії. Єдине, що Герман пам’ятав, — цей тип якось пов’язаний із родиною Грушевських.

Двір виявився напрочуд маленьким. Перед очима постали відчинені двері, поряд з якими лежав зірваний замок. Інстинктивно він розумів, що вхід лишили відчиненим саме для нього. Герман покопирсався в снігу й знайшов заіржавілу арматуру. Недовго думаючи, схопив її — правицю обпекло крижаним холодом.

Будинок зустрів непривітною прохолодою. Він виявився порожнім — жодних меблів чи будь-яких інших ознак того, що тут колись хтось мешкав, Герман не помітив. Натомість на підлозі лежав сніг, який залітав сюди крізь биті шиби вікон. Якимось шостим чуттям Герман здогадався: люди, які колись володіли будинком, давно покинули цей світ. Завивав вітер, що потрапляв сюди крізь численні щілини. На вулиці направду було більш затишно.

«Директор магазину Геннадія! Його права рука! — раптовий спогад змусив вклякнути на місці. Він згадав, звідки знає коханця Марії. — Ах, ти ж падло!» — вони познайомилися кілька років тому, коли Герман приїжджав на похорон сестри. Цей чоловік уже десять років працював на дядька, почавши простим вантажником і подолавши шлях аж до найвищої посади.

У будинку стояла така глуха тиша, що на якусь мить Герман злякався, що його знову обдурили. Що машину тут лишили, щоб збити з пантелику, а сам вбивця схопив Аліну й подався деінде.

«А раптом на нього тут чекало інше авто? І все, кінці в воду! В таку погоду сліди від другої автівки замело за лічені хвилини».

Герман уже мало не впав у відчай, коли раптом почув щось у глибині будівлі, тож попрямував на звук.

Він підійшов до ледь помітних дверей, які скидалися на вхід до підвалу. Якби не дивний скупий шум (тепер Герман зрозумів, що він схожий на човгання), який долинав із глибини, він би ніколи їх не помітив. Господарі розмістили двері під сходами, що вели на другий поверх, й пофарбували тим самим кольором, що й самі сходи. Так, немов навмисне сховали від людського ока.

Герман поклав руку на ручку дверей і якомога тихіше опустив.

Вітер не припиняв погрозливо свистіти, немов попереджаючи про небезпеку, яка чатує за цими дверима. Герман же не дихав, дослухаючись до нерозбірливих звуків, які, здавалося, затихали. Як на те, двері зрадливо заскрипіли, коли спробував увійти в приміщення.

Зайшовши, Герман намацав вимикач і натиснув: тьмяне світло залило довгі вузькі сходи, що вели донизу. Вони були захаращені різним непотребом — порожніми коробками, папером, дрібними дерев’яними палицями та розбитими цеглинами. З обох боків від сходів виявилася сіра, на диво крижана стіна — навіть крізь куртку він відчував холод, що йшов від неї.

«Так, ніби спускаєшся у великий склеп», — Герман обережно ступив на першу сходинку, з огидою обтер з обличчя павутиння, яке не помітив у напівтемряві.

Тут смерділо вогкістю. Розкидані пожовклі папери й інше сміття довелося розгрібати ногами, відкидаючи зі сходинок, що унеможливлювало тихе спускання. Зрештою Герман зійшов зі сходів; лишалося найскладніше: вийти з-за стіни, що поки захищала його, в невідоме.

Тримаючи напоготові знайдену арматуру, Герман дослухався: звук долинав здалеку. Різким рухом він кинувся вперед, готуючись у разі потреби захищатися і нападати.

Нікого.

Герман розгублено витріщався: порожньо й тихо. Лише ще більше мотлоху. Приміщення виявилося меншим, ніж він очікував. То великі розміри будинку підштовхнули його до помилки у розрахунках.

Коли він уже думав, чи не збожеволів, прийшовши сюди на таємничий звук, як той знову відновився. Шум долинав з-за старого дерев’яного столу, який стояв у самому кутку. Герман подумав про те, що схожий колись був у нього вдома — величезний письмовий. Герман підійшов, тримаючи напоготові залізяку.

— О Боже! — вирвалося в нього.

На підлозі, з кляпом у роті, майже непритомна, лежала на спині Аліна. Кінцівки її були зв’язані мотузками, руки вона притискала до живота й час від часу слабко кашляла.

— Ти як? Чуєш мене? — дістав з рота кляп і заходився розв’язувати.

Дівчина глухо застогнала, відтак закашлялася. Виявляється, звуки, що він чув, — то її слабкі спроби підвестися. Він відсахнувся, коли збагнув, що зв’язані руки затискали рану на животі.

— Бл*дь!

Поранення прикривав клаптик паперу, який від крові змінив колір з білого на пурпуровий. Розгорнув і прочитав надрукований текст:

Поранення неглибоке. Але твоя коханка зовсім скоро помре від надмірної втрати крові. Її смерть теж повісять на тебе. Я виграв.

Герман сердито зім’яв папірець. Він потрусив Аліну за плечі: аби не втратила свідомості! Герман злякався, коли усвідомив, наскільки холодне її тіло. Зненацька до підвалу ввірвалося крижане повітря; він відчув, як в обличчя йому сиплеться сніг. Герман підвів голову й помітив прочинене віконце. Це немов повернуло його до пам’яті — він збагнув, що забув про безпеку. Довга відсутність його затятого ворога насторожувала.

Погляд упав на темний куточок віддалік — туди не долітало слабеньке світло єдиної тут лампочки.

«Іграшки», — крізь темряву роздивився.

Машинки й конструктор, колись недбало тут покинуті, самотньо валялися на підлозі. На мить нечіткий спогад із раннього дитинства зринув у пам’яті, проте відразу ж зник. Герман насупився. Ця мимовільна згадка видалася йому важливою, проте як не намагався, повернути не зміг. Вкотре окинув поглядом незвично тихе приміщення, відтак кинувся розв’язувати дівчину: на радість Германа, вона отямилася.

— Де він є? Ти знаєш? — стиха допитувався. — Що?

Я не чую.

Аліна говорила так тихо, що довелося нахилитися до самих губів. Утім розібрати, що вона каже все одно не вдалося.

З відчиненого вікна продирався вітер, свистів і ніби навмисне заважав зрозуміти, що хоче повідомити Аліна. Покинувши надію бодай щось розібрати, Герман скинув куртку й вкрив її. Відтак зняв толстовку, лишившись у самій футболці, поклав на рану й притиснув руки Аліни до її живота, аби хоч якось зупинити кровотечу.

— Спробуй підвестися. Я допоможу, — обхопив за спину. — Давай! У тебе вийде!

Світло згасло, і вони опинилися в непроглядній темряві. Герман завмер, дослухаючись. Відтак повільно відпустив дівчину, пригнувся за старим столом і спробував розгледіти бодай щось. Марно. Він не бачив навіть власних рук, не те що десь далі.

«Що цей покидьок замислив?»

Очі більш-менш звикли до темряви, йому вдалося розрізнити обриси покинутого багато років тому мотлоху.

Нікого.

Обережно посунув до виходу, аби розвідати ситуацію й заодно ввімкнути світло. Попри холоднечу Герман знову спітнів, уявляючи, як з пітьми постає божевільне обличчя коханця Марії, аби довершити справу. Герман зціпив зуби: так просто він не здасться!

Герман дійшов до вимикача; не зустрівши жодної перешкоди, ввімкнув світло. Йому нараз спало на думку, що краще би перешкода таки була: довга відсутність нападу доводила його страх до межі.

«ЩО... ВІН... ЗАМИСЛИВ???»

Витер з чола крапельки поту й наготував залізяку, пробіг поглядом сірими, завішеними павутиною, стінами; попрямував до Аліни.

«Цей покидьок десь ховається. Він стовідсотково тут. Але ж заховатися в цьому місці можна лише за тим письмовим столом, де сидить Алінка. Більше нема де... Не може бути! — ні, не міг його супротивник сидіти за метр від нього, ховаючись із протилежного боку столу. — Чому не напав? Чи він... Скотина! Грається! А поки я розв’язував Аліну й допомагав підвестися, пішов та вимкнув світло. Падло!» — Герман стиснув кулаки, коли запідозрив, що міг сидіти поруч із вбивцею. — А може, він увесь час чатував перед дверима підвалу?»

Руки тремтіли, він нічого не міг із цим вдіяти. Тиша тиснула на нього: скидалося на те, що це не жива людина всім керує, а безтілесний невидимий дух.

На обличчя з павутиння впав великий павук, Герман з огидою струсив його, вилаявся уголос, не стримавшись.

Герман дійшов до столу, обійшов, довівши собі: крім Аліни, таки нікого. Глянув на побілілу дівчину. В її очах з’явилося дещо нове: її погляд став осмисленим.

Щойно він нахилився до неї, як світло знову згасло. Герман рвучко підвівся, вийшов з-за столу й роздивився. Рука потягнулася по покинуту на підлозі залізяку, яку так необачно відклав, коли хотів допомогти Аліні підвестися.

Та не встиг він це зробити, як ззаду хтось міцно обхопив його за шию й поволік назад. Герман схопився за лікоть супротивника й різко потягнув униз, бодай трохи звільнивши шию від удушення. Опісля він ступив крок убік, одночасно потягнувши руками кінцівку незнайомця за собою й вивертаючи її. Водночас блискавично дістав голову зі створеного за допомогою недавнього маневру отвору між ліктем та корпусом вбивці.

Звільнившись від захоплення, силою вивернув кінцівку нападаючого ще більше й нарешті цілковито вивів його з рівноваги. Вбивця закричав від болю. Герман уже зібрався притиснути його до стіни, як у темряві зашпортнувся об мотлох. Невідомий умить цим скористався, вже за хвилю звалив Германа з ніг й накинувся зверху.

Чіпкі руки супротивника знову дотягнулися до Германової шиї. Пальцями Герман натиснув на очні яблука нападника — той послабив хватку, але відразу ж зацідив Германові в носа й почав душити, міцно затиснувши сонну артерію. Герман захрипів, у голові запаморочилося. Знаючи, що зволікання в такій ситуації рівноцінне смерті, він зібрав усю силу й різким рухом відсунув пальці вбивці від шиї на пів сантиметра — достатньо, аби відчути рух повітря в легенях.

Правою ногою Герман з силою вперся в підлогу, притиснувся правою частиною тазу до землі, завдяки цьому йому вдалося підняти ліву нижню частину тіла та вивести нападника з рівноваги. Відтак підняв ліву ногу і завдав потужного удару нападнику в груди. Вбивця відлетів, вдарившись спиною об стіл, і впав на підлогу. Невідомий застогнав від болю, але швидко отямився й знову пішов у наступ.

У темряві Герман розрізняв лиш силует, проте обидва так важко дихали, що орієнтувалися не за розмитими контурами, а хрипом, що виривався з їхніх грудей. Герман виставив кулаки вперед, захищаючи нижню щелепу та печінку й одночасно готуючись завдати якомога неприємнішого удару. Зненацька в повітрі, біля скроні, щось просвистіло.

І поки Герман втямив, що саме відбувається, важка арматура, яку він власними руками приніс сюди, із силою вдарила по голові.

Герман відразу втратив свідомість.

* * *

Герман не міг зрозуміти, де він і що відбувається. Перед очима все пливло; єдине, що усвідомлював — він лежить на крижаній підлозі серед мотлоху. Спробував підвестися, проте в голові віддало різким болем. Він облишив спроби, натомість спробував втямити, що відбувається. Поводив самими лиш очима в різні боки. Тхнуло вогкістю, його трусило від холоду.

Інстинктивно Герман приклав пальці до скроні: щось мокре та липке.

«Кров!» — збагнув, коли в очах припинило двоїтися. Пам’ять поволі поверталася: він згадав про Аліну.

Нова спроба звестися на ноги виявилася вдалою, попри жахливу мігрень, він підвівся й, похитуючись, посунув до столу. Аліна чомусь лежала не за столом, як раніше, а поряд. Біля неї знаходився ніж, він упізнав його. Саме його Герман згубив у дядька в магазині. Правиця Аліни чомусь стискала арматуру. Сама ж вона була надміру бліда і, що найстрашніше, — не дихала.

— Стояти! — почув позаду вигук. — Повільно підніміть руки, щоб ми їх бачили! Поверніться до нас.

Герман виконав наказ, чудово розуміючи, кого побачить. І не помилився: кілька поліцейських тримали його на прицілі.

* * *

Учорашній день виявився в прямому сенсі цього слова божевільним. Чи, точніше, вечір. Удень Марія подивувала синцем на обличчі й непритаманною їй мовчазністю.

«Невже коханець почав її лупцювати? Гм... не схоже на Максима», — подумалося Маргариті Іванівні.

Рита давно здогадалася не лише про те, що в невістки хтось з’явився, а навіть хто конкретно. Для цього виявилося достатньо погортати журнал вхідних та вихідних дзвінків у мобільному, поки Марія допомагала Мілані з малюванням.

Інше, що подивувало Риту, — ні Вітя, ні Галка з Вадимом не зателефонували, як обіцяли, і не поцікавилися, як Геннадій.

А дві найголовніші звістки надійшли ввечері. Спершу порадували, що життю Геннадія нарешті нічого не загрожує — у неї немов гора з плечей скотилася. До нього ще не пускали, проте найстрашніше лишалося позаду.

Ще одна приємна новина і, без перебільшення, справжня несподіванка — взяття під варту Германа. Все місто лише про це й гуло: «Київського бізнесмена-вбивцю впіймали. Перед затриманням чоловік устигнув зарізати свою коханку». Спершу Рита подумала про Женю, втім ім’я вбитої звучало інакше.

Поліція також затримала працівника патрульної служби. Рита знала цього чоловіка — Олексій, приятель Германа ще з університетських часів. Саме на його машині Герман дістався покинутого будинку, в якому зарізав жінку. Ця новина спричинила скандал: у справі про потрійне вбивство фігурував працівник правоохоронних органів.

Маргарита Іванівна зраділа, коли помітила червону кофтину Насті, що виділялася на тлі білих лікарняних халатів. Невістка протиснулася крізь медиків, які поспішали на вранішню «п’ятихвилинку». Помітивши свекруху, Настя радісно помахала рукою. Ще за кілька хвилин, обмінявшись привітаннями та сімейними новинами, жінки змінили одна одну. Маргарита Іванівна поїхала до поліції, Настя ж залишилася чергувати біля палати Геннадія.

* * *

— Громадянин Герман Вікторович Журавський стверджує, що вбивця не він, і що удари ножем громадянці Аліні Андріївні Федорчук завдав, відповідно, справжній злочинець. Те саме розповідає про вбивство Юрія Мучинського та Богдана Давидчука. Ваш племінник наполягає, що його підставили.

Маргарита Іванівна була впевнена, що це вона розпитуватиме, натомість складалося враження, що потрапила на допит. Оперативник Андрій Кондратюк поцікавився, чи відомо їй, хто така громадянка Аліна Андріївна Федорчук. Відтак почав ставити безліч інших питань, на кшталт того, чи є в її родича вороги.

— Ну-у-у, Герман, звісно, не ідеальний, але щоб мати ворогів, які би хотіли його підставити... Не думаю.

— А що скажете про його друзів: громадян... — він прогорнув справу, аби знайти прізвища, — Вадима Івченка, Віктора Фесенко, Галини Царик та Марії Грушевської?

— Вони всі гарні друзі. З ким з дитинства, з ким з університетських часів, але друзі, — поквапилася запевнити. — Жоден із них не міг вчинити нічого подібного.

Оперативник уважно глянув на відвідувачку:

— Ви пам’ятаєте, що надання завідома неправдивих свідчень карається законом? — його переймав факт, що на момент, коли в затриманого стався провал у пам’яті, і саме в час, коли вбили Юрія Мучинського, Герман Журавський перебував зі своїм приятелем Віктором Фесенко. Приятель Журавського з патрульної розповів цікавий факт: Фесенко теж втратив значну суму грошей через Юрія, тільки на відміну від Германа, в справі про несплату податків не фігурував.

— На що ви натякаєте? — обурилася відвідувачка.

— Ні на що, — похмуро відповів правоохоронець. — Просто нагадую.

Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного, кожен вивчав іншого. Маргариті Іванівні подумалося, що чоловік перед нею не такий простий, яким здається. Він мав міцну статуру й суворий погляд. В очі кидалися два шрами: на товстій шиї та правій кисті.

— Чи має громадянка Марія Грушевська стосунки з таким собі Максимом Желавським?

— Це якось пов’язано зі справою? — з викликом промовила Рита. Вона надто ревно ставилася до іміджу родини й ненавиділа особисті питання.

— Відповідайте на поставлене запитання, будь ласка.

— Думаю, має, — відповіла жінка після паузи.

Оперативник задовільно хитнув головою.

— І останнє запитання. Ви знаєте, що за будинок знаходиться за адресою... — поліцейський знову підглянув у документи, відтак назвав місце розташування дому, де заарештували Германа. — Ми, безперечно, дізнаємося, але, якщо ви раптом знаєте, це би могло зменшити хоч на дріб’язок нам роботи, — вперше за весь час чоловік усміхнувся. Він мав на рідкість тонкі губи.

Маргарита Іванівна спохмурніла. Адреса здалася знайомою, проте звідки – збагнути не могла.

— Ні, на жаль, не можу допомогти.

Допит скінчився й Рита, не гаючи часу, посунула до виходу.

— Як, ви казали, адреса того будинку? — несподівано зупинилася у дверях.

Кондратюк повторив.

— Я згадала. Цей будинок належав сім’ї Юри. Ну, Юри Мучинського, якого недавно вбили, — уточнила, помітивши, що поліцейський не відразу зрозумів, про кого саме йдеться. — Його родина почала будувати цей дім ще на початку дев’яностих. Батько Юри тоді поїхав на заробітки в Польщу, заробляв непогано, відправляв родині гроші, а ті тут будувалися. Але так сталося, що Дмитро загинув (нещасний випадок), теж працював на будівництві. Після цього забудова припинилася, невдовзі мати Юрка померла, хлопчик лишився з бабою. Ось така сумна історія, — розвела руками. — Зо три роки тому Юра продав будинок. Кому — не знаю.

— Герман звідки міг знати про цей дім?

— Ми неодноразово туди їздили. Якраз незадовго до нещасного випадку. Будинок ще не добудували, але поставили альтанку, й у гарну погоду ми нашою компанією смакували шашликами. Діти, щоправда, тоді ще зовсім малі були. Років по вісім.

— Гм, ну, що ж, дякую... Якщо щось іще згадаєте, відразу телефонуйте. Номер мій маєте?

Кондратюк замислився, щойно за відвідувачкою зачинилися двері. Він радів, що розібрався з будинком, проте мав ще багато над чим помізкувати. Зокрема оперативник уже неодноразово намагався зрозуміти, що за анонім телефонував, коли вони ледь не впіймали Германа в помешканні Юрія Мучинського. То міг бути звичайний свідомий мешканець міста, який помітив розшукуваного злочинця й повідомив про це у поліцію, а міг виявитися хтось зацікавлений. Інтуїція підказувала поліцейському, що в цій історії не все так просто.

На роздуми його наштовхнув приятель Журавського з патрульної поліції: розповів цікаві речі. Якщо припустити, що все, сказане ним, правда, то скидалося на те, що затриманий звернувся до нього відразу, як приїхав у місто, незадовго після вбивства Юрія Мучинського і просив таємно допомогти в розслідуванні смерті Юрія та власної сестри.

Якщо вірити цій історії, то справжня причина повернення Журавського до рідного міста — пошук вбивці сестри. Патрульний обіцяв допомогти всім, чим зможе, адже Германа знав давно, з дуже хорошого боку. Він також заявив, що незадовго до затримання Журавського мав допомогти допитати друзів Германа. «Полякати», як він висловився.

Чи дізнався щось? Зовсім мало. Що Марія Грушевська провела ніч, коли вбили Мучинського, із коханцем, що Галина Царик ненавмисне розповіла в поліції про конфлікт Германа з вбитим. Буцімто бовкнула, не подумавши, через що потім Вадим постійно контролював її, аби вона більше нікому не нашкодила. Кому ще могли нашкодити її свідчення, крім Германа? Наприклад, Віктору.

Патрульний розповів, що Герман теж мав приїхати в Бармаки, але не з’явився і не відповідав на дзвінки. Відтак Олексій зрозумів, що щось трапилося, відпустив усіх і почав шукати. На запитання про те, чи сам тримав чотирьох людей до приїзду Журавського, запевнив, що сам.

«Ну, що ж... вдам, що повірив».

Герман Журавський розповів і про підозри стосовно смерті свого кузена, Антона Грушевського. Переглянувши його справу, Кондратюк нічого підозрілого не знайшов. Так само нічого підозрілого не виявив у справі сестри Германа. Журавський переконував, що докази того, що її вбили, містяться лише в її щоденнику.

— Де ж щоденник? — скептично поцікавився Кондратюк на допиті.

— Був у мене в куртці.

При обшуку ніякого записника не знайшли. Журавський наполягав, що річ викрали.

Загалом усе, на чому наполягав затриманий, не підтвердилося жодними фактами. Навіть відбитки в підвалі належали лише Аліні й Герману. Виглядало так, ніби Журавський вдарив її ножем, проте не вбив відразу. Вона ж, захищаючись, схопила залізяку й вдарила кривдника по голові. Сил втекти їй уже не вистачило, і вона стекла кров’ю.

«З іншого боку... як з таким пораненням невисока худенька жінка змогла нанести такий серйозний удар?»

Кондратюка також неабияк переймало, що поліцію знову викликав анонім.

Оперативник устигнув поцікавитися репутацією затриманого патрульного: доволі непогана.

Кондратюк стомлено потер обличчя: в цій справі незрозуміло, кому вірити. Минулого разу він добре відчував, що Герман брехав про алібі. А тепер... тепер навпаки складалося враження, що каже правду. Колезі з патрульної поліції теж чомусь вірилося.

Єдиний, з ким йому досі не вдалося поспілкуватися, — Геннадій Грушевський. Доводилося чекати, поки він достатньо зміцніє для бесіди. Кондратюк подумки вилаявся.

«Може, відправити цю справу до біса? Ну, хто ще може виявитися вбивцею, окрім Германа Журавського? А те, що його захищає колега з патрульної... Ще невідомо, чи каже правду. А може, хлопець просто надто довірливий і повірив у досконало продуманий план? Може, то хід конем з боку Журавського — заручитися підтримкою людини з правоохоронних органів?

Кондратюк дратівливо постукав пальцями по столу, відтак прихопив речі й залишив кабінет.

* * *

Він завжди був худим, що давало можливість рухатися значно прудкіше за однолітків; зі спини люди часто плутали його з юнаком. Цей факт завжди його дратував, але нині, вперше в житті, несподівано допоміг. Дістати білий халат виявилося дуже просто: магазин медтехніки на проспекті Миру і — вуаля! — ти схожий на студента-практиканта.

Дізнавшись про те, що батькові Антона стало краще, він прийшов до лікарні, щоб завершити справу, так необачно кинуту ним напризволяще.

Рано-вранці старого перевели з реанімації в палату — звичайну палату без інших пацієнтів.

«Що це? Так треба, бо він з хворим серцем після вкрай важкого стану, чи просто Грушевські мають можливість оплатити йому комфорт? Як правило, хворих після реанімацій привозять відразу в спільну кімнату, де від трьох до п’яти людей. Це ж Україна. Байдуже, що хворому потрібен спокій і тиша. Людей ніби скидають усіх на купу, і нехай виживе найсильніший», — він скривився. Лікарні нагадували йому неприємну частину власного життя.

Одягнувши форму практиканта, він дочекався, поки Настя піде по каву, відтак прошмигнув до палати Геннадія. Тут виявилося затишно, тепло та охайно, навіть негода за вікном не псувала враження. Небо вкрилося сірими хмарами, по шибках розлючено бив вітер, заметіль посилювалася. Грушевський спокійно спав. Він виглядав блідим і змученим, останнім часом батько Антона страшенно схуд.

Часу було обмаль, і він відразу взявся за справу: підійшов ближче й розбудив, перед тим знявши медичну маску, щоб його відразу впізнали. Геннадій поволі розплющив очі, йому ще важко вдавалося орієнтуватися в тому, що відбувається.

Вбивця взяв із тумбочки окуляри й допоміг своїй жертві вдягнути їх. Спершу Грушевський не розумів, що відбувається. А, усвідомивши хто перед ним, злякався. Хворий мовчки спостерігав за тим, як візитер увів невідому речовину йому у вену. Вже за мить Геннадій Грушевський схопився за серце, із зусиллями хапаючи повітря. Мучився старий недовго: швидко затих; убивця перевірив пульс.

«Справу завершено. Поки лікарі надумають перевіряти (якщо надумають), речовина безслідно зникне з організму».

Відвідувач востаннє глянув на наступну жертву, обережно вийшов і зник у лікарняних коридорах...

* * *

Усе почалося давно. Ми приятелювали в дитинстві: Вадим, я, Герман, Іра, Антон, Галка... Всі. Життя здавалося таким цікавим і яскравим. Звісно, рости без батька було не вельми приємно, а проте він часом приїздив. Пам’ятаю те останнє літо, коли я був щасливим. Тоді ми часто їздили до нашого майбутнього будинку на шашлики. Родина Германа, моя мама, бабця, Вадим, Галка, Іра... Ми з матір’ю вписалися в ту компанію завдяки батькові, який, поїхавши на заробітки, давав нам можливість безбідно існувати.

Але одного дня мамі зателефонували й повідомили, що він загинув: нещасний випадок на будівництві. Ми довго не могли оговтатися. Звісно, нам виплатили непогану страховку, але хіба цим його заміниш? Невдовзі мати захворіла й померла, я лишився з бабцею. Фінансове становище наше серйозно похитнулося, оскільки вона не могла забезпечувати нас так, як це робив батько, — на її пенсію, яку, до того ж, місяцями затримували.

Що стало для мене найбільш неочікуваним у цій ситуації? Ставлення родини Германа. Точніше, його тітки, Маргарити Іванівни. Вона зненавиділа мене: тепер уже без грошей, із неблагополучної родини (баба мусила піти працювати, тож я часто лишався покинутим напризволяще, в школі погіршилися оцінки).

Знаю: не раз ця жінка намовляла Антона та Германа не спілкуватися зі мною. Варто віддати їм належне: жоден із них не покинув мене в тій складній ситуації. Із заздрістю дивився я на теплі стосунки в родинах своїх друзів. Найбільше ми потоваришували з Ірою, сестрою Германа.

Коли став підлітком — просив бабу продати наше незавершене будівництво. Тоді ми могли би покращити наш фінансовий стан. Але бабця не схотіла. Вона все ще мріяла, що колись утілить у життя задум своєї доньки. Що колись будинок добудується й усе буде добре. Принаймні настільки, наскільки це можливо. Їй, людині, яка виросла при стабільній економіці Радянського Союзу, важко було втямити, що в нинішній українській державі наївно на це сподіватися. Так вона й померла: розчарована в житті, своїх мріях, картаючи себе, що нічого не змогла дати мені, її єдиному онукові.

Іру я дуже кохав ще з дитинства. Це була єдина близька мені людина, навіть із бабцею я не мав таких теплих стосунків, як із нею. Вона — єдина людина, яка мене розуміла, з якою навіть тиша — то повноцінна розмова. Завдяки їй я й витримав усе, що колись зі мною сталося. Заради неї здобув вищу освіту й знайшов респектабельну роботу.

Я завжди ненавидітиму Германа за те, що відібрав її в мене. Саме він свого часу познайомив сестру з Богданом, ба більше: допомагав йому завоювати її серце. Герман відібрав у мене найдорожче, що тільки лишалося в житті. Відтоді Герман — мій найлютіший ворог.

На моїх очах Богдан намагався привернути увагу Іри й чхати хотів на те, що я був поряд. На таких, як я, — бідних та невпевнених у собі, — він ніколи не зважав. За рік залицянь Богданові вдалося досягнути мети — вони почали зустрічатися, ще за пів року — одружилися.

Хіба міг я дозволити Германові жити, як раніше? Я поставив собі за мету знищити його, байдуже як: вбити, запроторити за ґрати, зробити його банкрутом або й усе нараз. Із канцелярським бізнесом була перша (на жаль, невдала) спроба: я навмисне підставив його, проте завдяки зв’язкам Геннадія йому вдалося вийти сухим з води. Йому завжди щастило: улюбленець долі.

Після кількох років подружнього життя в Іри з Богданом нарешті почалися проблеми. Я знав від самого початку, що саме цим і скінчиться. Богдан був надто приземленою людиною для неї. Він занадто любив гроші, навіть дітей не бажав мати, мовляв, це дорого. Ірі ж завжди було досить того, що має.

Ось тоді я й з’явився. Ми всі разом були на святкуванні чийогось дня народження: Богдан, я, Іра, Антон, — уся наша, вже в лапках, дружня компанія. Іра занедужала й пішла раніше. Я вирішив скористатися цим, аби поспілкуватися. Виявилося, Іра вигадала погане самопочуття, щоб побути наодинці. Ми провели чудовий вечір, наші почуття ожили — ми почали зустрічатися.

Я немов знову на світ народився. А вона була такою ж ніжною й красивою, як і багато років тому. Лише коли зайшла мова про розлучення, вона вдруге знищила мене... Щось торочила про те, що справжнього кохання не існує, що між нами це ненадовго, а відтак нема сенсу розлучатися з Богданом.

Саме тоді я продав сімейний недобудований будинок — думав зробити їй пропозицію, а отримані гроші стали б непоганим стартом для сімейного життя.

Досить було для мене знущань. Знаю, що й досі її безтямно люблю. Іноді, коли відвідую могилу в Грушвиці, замислююся, чи правильно вчинив.

Гроші неочікувано пішли зовсім не на те, на що планувалося. Я отруїв її, а потім підкупив знайомого судмедексперта, аби той приховав справжню причину смерті.

Ми все так підлаштували, щоб її тіло привезли саме до нього.

Передсмертної записки Іра не писала. Я довго вивчав її почерк, скориставшись щоденником. Слідчий мав намір віддати записку на експертизу, аби перевірити автентичність, проте судмедексперт відмовив. Як — навіть не знаю. Оригінальність записки довірили підтвердити лише родичам. Отож я назавжди поставив товстезну крапку в своїх взаєминах із жінками.

Антон... Я не збирався його вбивати, але одного дня він припхався до мене й повідомив про дивний сон, у якому Іра буцімто розповіла, що ми були коханцями, і що я її вбив. Природно, я вдав обурення та висміяв його. Мені довго не давала спокою ця новина, я перестав спати, але зрештою мені вдалося заспокоїти себе й я майже забув про інцидент.

Два місяці по тому Антон знайшов щоденник Іри, який я так надійно заховав. Принаймні вважав, що надійно: у розбитому надгробку біля могили Іри. Це поховання ніхто роками не відвідував, тож я був певен, що річ ніколи не знайдуть. І знову Антон ніс ахінею, що буцімто сама вона розповіла вві сні, де шукати. Прочитавши щоденник, Антон відразу зрозумів, що й до чого.

Довелося використати ще одну значну частину грошей від продажу будинку. Десять тисяч доларів пішло на те, аби, скориставшись допомогою свого старого знайомого криміналіста, зам’яти справу, повернувши все так, ніби Антон напідпитку сів за кермо й загинув. Ніхто ніколи не дізнався, що автівку зіпсували навмисне.

Після цього моє бажання помститися Герману з кожним днем лише зростало. Весь той довгий час від скандалу з податковою я намагався придумати, як знищити його. Знищити жорстоко. Так само, як він це зробив зі мною.

Й одного дня таки придумав.

Якось я усвідомив, що ненавиджу це місто. Що все тут нагадує мені про те, що сталося в моєму житті, від самого дитинства. Але поїхати, не помстившись Германові, не міг. Пізніше мені спало на думку, що всі, певно, зраділи б, якби мене раптом не стало. Це розсердило мене. Але потім я збагнув, що маю просто геніальну ідею. Знову зв’язався зі своїм спільником, розповів, що хочу, і ми разом усе продумали.

Багато часу знадобилося на те, аби дочекатися тіла, до якого нікому не буде діла. Це виявився якийсь сорокарічний алкоголік, який жив сам, не мав родичів, окрім колишньої дружини. Жінка, яка до того ж живе нині в Запоріжжі, відмовилася займатися похованням, тож він цілком опинився в нашому розпорядженні. Ймовірність того, що про нього хтось колись згадає, дорівнювала нулю.

Коли ми нарешті мали мерця, я зв’язався з Германом. Знав: єдине, заради чого він приїде до міста, — це його сестра. Перед тим, як показати йому записник, навмисне вирвав купу листків, аби той не дізнався про коханця. Відразу розумів, що без цієї інформації Герман підозрюватиме Богдана.

Зустрівшись, ми випили за зустріч. Я підсипав ліки, які в жодному разі не можна поєднувати з алкоголем. Також я знав, що він питиме і вдома. Вони всі схиблені на цьому своєму домашньому вині. Ми з Германом домовилися, що зустрінемося пізно ввечері разом із Вітьком, аби пограти в більярд. Пізніше передзвонив і повідомив, що не зможу бути. Колись ця гра була улюбленою традицією Германа та Вітька, тож я знав: навіть якщо я не прийду, вони нічого не скасовуватимуть. У більярдній обидва вживали спиртне, тож усе, що на той момент хотів, я втілив у життя.

Тієї ж ночі інсценував власну смерть. А Герман завдяки лікам так і не зміг згадати, що робив і з ким був. Якби не Вітька, він би навіть не згадав про «Альбіон». Поліція швидко довідалася, що він не має алібі, а також про наш давній конфлікт. Вуаля — він уже підозрюваний номер один.

За комплекцією померлий був схожий на мене, судмедексперт добряче розбив йому голову та попсував обличчя, зробивши непізнаваним, відтак одягнув його в мій одяг, на шию повісив ланцюжок, який свого часу подарувала мені матір. Коли мої друзі прийшли на впізнавання, саме одяг та ланцюжок і зіграли вирішальну роль.

Ми викинули його біля Бармаків не для того, аби приховати труп, а тому, що там безлюдно. Ми мали план, як зробити так, аби тіло швидко знайшли. Проте випадок зі студентами допоміг нам і полегшив життя. Все йшло за планом: визначення причини смерті, потрібні висновки, впізнання...

Отож перша частина плану вдало втілилася в життя. Я відразу ж узявся за другу — чи не найголовнішу. Тут я вагався. Германа можна було би просто вбити (ніхто б ніколи не здогадався, що це я) або ж зруйнувати все його життя й відправити гнити в тюрмі. За два навмисних вбивства він цілком міг отримати навіть довічне. Більше мені був до вподоби другий варіант.

Сталося так, як і передбачав: Герман відразу запідозрив Богдана. Також я не сумнівався, що Герман спробує проникнути до мене в помешкання, аби знайти щоденник. Хто би вчинив інакше? Я завбачливо привів Бодьку до себе додому, де й вбив. Я виманив його телефоном, зімітувавши голос Германа за допомогою спеціальної програмки. Сказав, що здогадуюся, хто вбив Юрку, що це хтось із наших і що самому важко вирішити, тож просив прийти. Але в жодному разі нікому нічого не розповідати. І цей дурень прийшов.

Герман не змусив довго чекати. За це варто віддати йому належне: він швидко втілює задумане в життя. Певно, завдяки цій хватці й зміг непогано влаштуватися в житті.

Я знав, де його шукати. З жінками йому завжди щастило, тож він без проблем знайшов собі коханку.

Я не мав уявлення, чим завершиться історія в моєму помешканні: чи зможе Герман утекти, чи його впіймає поліція. Для мене обидва варіанти були прийнятними. Мені подобалося дивитися на його марні спроби врятуватися. Мене би ніхто ніколи не запідозрив, тож я залюбки розважався. Я не сумнівався: або мені вдасться його вбити, або ж він рано чи пізно потрапить до рук поліції.

Як саме Герман та Аліна знайшли аркуші зі щоденника Іри — й досі не маю уявлення. Так, я лишив їх у старій схованці, але ж Антон, поза жодними сумнівами, нікому не встигнув нічого сказати. Інакше мене би обов’язково хтось почав розпитувати.

Коли Геннадій почав їм допомагати, я по-справжньому злякався, адже в цього дідугана непогані зв’язки. А я не для цього так довго працював, щоб старигань відмазав його. Коли цей довбань пішов у «Плазу», я спершу не втямив, навіщо. Проте на той момент уже мав план, як позбавити його життя.

Підслухавши розмову в «Плазі» й побачивши, як той показує фотографії, я збагнув, що потрібно діяти якомога швидше. На щастя, я мав із собою ін’єкцію, яку свого часу вколов Ірі. Машину Геннадій припаркував біля входу до супермаркету «Сільпо». Я швиденько попрямував за ним, про всяк випадок ховаючи обличчя не тільки від нього, а й від камер спостереження торгового центру. Навіть не уявляв, що все складеться так просто.

Виявилося, Геннадій мав проблеми з серцем: побачивши мене вживу, він відразу відчув себе зле. Не розгубившись, я зробив йому укол, акуратно посадив у авто й перевірив зміст повідомлення, яке він надіслав Герману: воно виявилося безпечним. Після зачинив автівку, лишивши дідугана вмирати.

Тепер розумію, що перед тим, як знепритомніти, він устигнув зателефонувати в швидку. Це ледь не стало фатальним для мене.

Того ж дня я надіслав всім нашим на мобільні повідомлення про зустріч на цвинтарі. Якби Герман пішов на кладовище, там би його впіймала поліція. Та він не зробив цього, наївно сподіваючись грати за своїми правилами.

Ще місяць тому я помітив, що нові власники почали навідуватися до мого недобудованого будинку — знайшли час! З іншого боку, я розумів, що приїхати туди вночі й завершити справу — геть не проблема. У цю пору доби ніхто б там не вештався. Те, що будинок стоїть на околиці села, виявилося доволі зручним. Пам’ятаю, матері цей нюанс не подобався. Батько ж запевнив її, що з часом придбає машину й велика відстань уже не буде проблемою. Тепер ця віддаленість виявилася неабияк мені на руку.

Погравшись та полякавши Германа, вирубив його й поїхав, забравши зі собою щоденник та цидулку, яку лишав на рані Аліни. Для того, щоб не було слідів, працював у бахілах та рукавичках. Аліну я навмисне не вбив відразу. Заздалегідь цікавився тим, як ввіткнути ніж так, аби не зачепити внутрішні органи. І — вуаля: людина вмирає в стражданнях від втрати крові! Хотілося, щоб Герман до кінця своїх днів картав себе, що проґавив шанс урятувати її.

Я вклав їй у руку арматуру, підлаштувавши, ніби це вона завдала удару. Сліди від мого авта замело ще до того, як туди приїхали менти.

Зовсім скоро через підставних осіб я продам свою квартиру: знайду спосіб оголосити світові про існування свого єдиного родича, якому тепер належить це помешкання. Відтак поїду з цього грьобаного міста назавжди.

А Герман лишиться зі своїм зруйнованим життям гнити у в’язниці. Геннадій уже не допоможе, бо з того світу ніхто не допомагає.

Герман утратив усе: бізнес, наречену (навряд ця фіфа чекатиме на нього з в’язниці), Маргарита Іванівна йому теж не допомагатиме. Батьки? Ну, так, ті завжди підтримують своїх чад, проте зв’язків у них набагато менше ніж у родини Грушевських.

Ось так, утіливши найбільшу мрію свого життя, покидаю це місто назавжди. Аби нарешті розпочати нове життя. Якомога далі. З новим ім’ям та вигаданим минулим.

Три місяці по тому

Я знав, що мені це вдасться. З підробленими документами навіть і підставної людини не довелося шукати. Лишається дріб’язок: поставити підписи та отримати гроші. Двадцять тисяч баксів за мою стареньку вбиту квартирку. Доволі непогано.

Нотаріус щось іще роздивляється, перечитує документи. Старша жінка, на вигляд сувора, проте в реальності —справжня дурепа. Посміхаюся цій тітці своєю найкращою посмішкою. Вона дивиться на мене з-під окулярів і відповідає тим самим. Усе в ній добре, лише чимось схожа на ту, яку вбив останньою, коханку Германа. Хіба років на двадцять старша. Всі три місяці вбита сниться мені чи не щоночі. Я погано пам’ятаю ті сни. Знаю тільки, що щоразу ми про щось говоримо. Про що? Про що мені з нею взагалі розмовляти???

Треба відволіктися. Переводжу погляд на вікно. Цьогоріч на диво теплий початок березня. Особливо якщо зважати на те, якою суворою виявилася зима. Вдихаю на повні груди весняне повітря, що лине з вікна. Розслабляюся. Відтак зиркаю праворуч. На майбутнього власника моєї квартири. Худющий прищавий пацан, якому батьки дали гроші на власне помешкання. Щасливий, мов той слон. Аж труситься від щастя. І я щасливий.

Почалося. Пацан бере ручку, щоб поставити перші підписи на документах, за мить я зроблю те саме. Ми потиснемо один одному руки й назавжди розпрощаємося.

Ну, ось. Тепер моя квартира належить йому. А в мене його гроші. Ми тиснемо один одному руки. Усі щасливі, вдячні. За годину в мене автобус до Чернівців — завжди подобалося це місто. Тепер воно стане моїм рідним, а Герман згниє тут, у рівненській тюрмі.

— Даруйте, дозвольте пройти, — невдоволено мовлю якомусь типові, який затуляє мені дорогу при виході з кабінету. — Куди так поспішати? Дайте вийти!

— У вас є можливість вийти звідси тільки зі мною.

Спершу я не зовсім розумію, що він каже. Відтак уважніше вдивляюся в його обличчя, і серце стискається.

— Оперативник Кондратюк Андрій, — промовляє невідомий. — Маю вручити вам повідомлення про підозру в здійсненні чотирьох навмисних...

«Тут перший поверх», — згадую й кидаюся навтьоки, поки ще маю можливість. А проте картинка, яку бачу, щойно розвернувся до нотаріуса та прищавого пацанчика, змушує різко спинитися. Обоє тримають мене на прицілі.

І поки я, ошелешений, намагаюся втямити, що взагалі відбувається, клятий опер надягає на мене кайданки, продовжуючи нести якісь нісенітниці про мої права. Які на хер права у в’язниці???

— ...Ви маєте право на отримання послуг захисника та перекладача, право на один телефонний дзвінок для повідомлення рідних чи близьких осіб про затримання та...

ЩО???

ЩО я зробив не так???

Епілог

Спершу вона не зрозуміла, де перебуває. А коли нарешті прийшло усвідомлення — злякалася. Поволі почала згадувати все, що трапилося. Пригадалося, як хтось напав на неї ззаду й поволік у машину, кілька разів перед тим ударивши в обличчя. Їй приклали до горла ніж і наказали мовчати, зв’язали руки та ноги, засунули кляп до рота.

Усе відбувалося дуже швидко й немов у тумані. Її обшукали, забравши мобільний та ніж, який вона ще раніше викрала в Германа. Пригадала, як у магазині Грушевського подумала про те, що Герман завжди мав чим захищатися, вона ж не мала нічого. З цим ножем, думалося, буде спокійніше. Вийшло з точністю до навпаки: саме ним її мало не вбили.

Їхали довгенько. До пізнього вечора вона просиділа в якомусь покинутому приміщенні, схожому на маленький склад чи навіть підвал. За весь час викрадач жодного разу до неї не звернувся, він мовчки сидів віддалік і про щось думав. Інколи зводився на ноги й міряв кроками їхню схованку. Орієнтовно через годину кудись поїхав і повернувся, коли звечоріло, заштовхав її в авто, а невдовзі підрізав на дорозі Германа.

Після гонитви він кинув її зв’язану в підвалі якогось недобудованого будинку, дістав ніж (Германів ніж!) і ввіткнув у живіт. Ніколи вона не забуде той дикий біль і відчуття холодної гострої сталі всередині себе. А ще страх, від якого паморочиться в очах, і відчуття кінця.

Усе відбувалося тихо, він так і не промовив до неї жодного слова. І це лякало найбільше. Здавалося, цей чоловік навіть не помічає її, хоч не можна не помічати того, кого викрав і зарізав. Усі його рухи видавалися механічними, немов усе, що він робив, було на автопілоті. Він поводився з нею, мов із непотребом, який перед тим, як викинути, порізали та зіжмакали. Його скляні очі лише раз зупинилися на ній. Тоді, коли вона вже стікала кров’ю й життя поволі почало покидати. Вбивця дістав із кишені якийсь папірець і поклав на рану. Відтак сам притиснув її руки до порізу, аби стишити кров, і кудись зник. Невдовзі світло згасло.

То було нестерпно. Лежати в темряві на крижаній підлозі й усвідомлювати, що повільно вмираєш. Лише біль дозволяв розуміти, що життя досі триває. Все більше паморочилося у голові, морозило й втрачалася свідомість. І тільки надія на те, що Герман устигне, додавала сил.

* * *

Коли Аліна отямилася в лікарні — думала, її неодмінно запроторять за ґрати. Неодноразово до неї приходив оперативник Андрій Кондратюк. Аліна описала нападника й заявила, що Герман ні в чому не винен. Поліцейський ставився до її свідчень скептично, аж поки не поспілкувався з Геннадієм Грушевським, якого лікарям удалося врятувати. Батько Антона розповів про свій похід до «Урбан пленет» та про те, що йому вдалося довідатися. Консультант відділу та камери відеоспостереження підтвердили його слова.

Аби схопити Юрія Мучинського — за його квартирою встановили спостереження. Лише за кілька місяців серед оголошень про продаж нерухомості, які постійно моніторилися, знайшли інформацію про бажання продати саме це помешкання.

У поліції переймалися, що Мучинський надовго зникне, якщо довідається про звільнення Германа, тож усе трималося у великій таємниці. Задля безпеки зберігалося у секреті й те, що Аліна та Геннадій вижили.

Кілька разів Герман приходив до Аліни в лікарню. Неодноразово вони зустрічалися після того, як її виписали. Саме від нього вона й довідалася чимало деталей справи, і навіть те, що Марія шкодувала, що не поїхала з Антоном у відрядження того фатального дня. Довгий час їй здавалося, що якби була поряд, чоловік би не потрапив у аварію. Але тоді вони вкотре посварилися. Весь цей час Маша вважала, що Антон п’яним сів за кермо саме через їхню сварку. Тільки тепер зрозуміла, наскільки все виявилося далеким від її уявлень.

А ще Марія нарешті розповіла усім про свого коханця. Коли Герман, добряче їй вгативши, ошелешив тим, що знає про її таємні стосунки, зрозуміла, що немає сенсу далі приховувати.

Переконавшись, що життя Аліни в безпеці, Герман залишив місто.

Дізнавшись про Германову наречену, Аліна зрозуміла осудливий погляд Геннадія на племінника тієї ночі, коли вони заледве не загинули у ДТП.

Одужавши, Аліна вперше за тривалий час відвідала могилу матері, а потім Антонову. Тепер розуміла: це не вона зачепилася поглядом за його фотографію. Це він зачепився поглядом за неї.

З іншого боку — можливо, Герман має слушність. Може, вона просто хоче в усе це вірити й усе, що сталося, — звичайна випадковість.

Через місяць після затримання Юрія Мучинського чимало інтернет-видань сповістили про те, що «Київський бізнесмен, якого нещодавно виправдали в справі про вбивства, оголосив про своє весілля».

* * *

Пів року по тому

Сни останнім часом навідували неспокійні. Часто вона прокидалася уся мокра й до ранку не могла заснути.

Дивилася з вікна на ліхтарі, які освітлювали нічне подвір’я, і згадувала.

Маму, Германа й усе, що трапилося за останні кілька років.

І одного разу це таки сталося. Їй довго не вдавалося заснути: Алінка вкотре повернулася на інший бік.

Мама сиділа поряд у своєму домашньому рожевому халаті. Вона дивилася на неї своїми сумними карими очима (вони в неї завжди були сумними, навіть коли сміялася) так, як лише матері можуть дивитися на своїх дітей: з любов’ю та ніжністю. Якусь мить вони не зводили одна від одної очей. А тоді Алінка заснула.

Яскраве сонце розбудило її вранці. Аліна сонно повернулася до вікна, розплющила очі, примружилася від його променів. І вперше за довгий час її огорнули спокій і легкість.

Упевненість у тому, що тепер все буде добре, оселилася в серці.

Notes

[

←1

]

Документ, що дає право на пільговий проїзд у громадському транспорті.

[

←2

]

Водний — так мешканці Рівного називають Національний уні­вер­ситет водного господарства та природокористування, який роз­ташо­ваний у їхньому місті.

[

←3

]

Бармаки — село за виїздом з Рівного. Біля населеного пункту розташовані невисокі, проте цілком прийнятні для катання на лижах, горби. Взимку вони приваблюють чимало людей.

[

←4

]

Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із на­силь­ством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу.

[

←5

]

BOSU — вид фітнесу, для заняття яким використовується тре­на­жер-напівсфера bosu balance trainer (схожий на розрізаний навпіл великий м’яч)

[

←6

]

Бродвей — так мешканці Рівного називають територію за кіно­палацом «Україна».

[

←7

]

«Чайка» — ТРЦ у м. Рівне. Розташований на місці колишнього молокозаводу. Супермаркет «Вопак» міститься в приміщенні колишньої обласної друкарні.

[

←8

]

Повідомлення про підозру — одне з процесуальних рішень, яке приймає прокурор або ж слідчий за погодженням із прокурором. Отримавши повідомлення про підозру, людина набуває статусу підозрю­ваного у скоєнні того чи іншого злочину.

[

←9

]

Північний — «спальний» район Рівного.

[

←10

]

Молодіжне — так жителі Рівного називають діюче кладовище (офіційна назва «Нове»)

[

←11

]

«Злата Плаза» — торгівельно-розважальний центр у м. Рівне.

[

←12

]

«Типове Рівне» — дуже популярна сторінка, присвячена новинам міста.

[

←13

]

На вулиці Карнаухова розташована міська лікарня; вулиця названа на честь Миколи Карнаухова (загиблий в АТО рівнянин).

[

←14

]

«Мак» (розм. мова) — мається на увазі «МакДональдс».