Хто тебе вбив?

— Про що замислився?

— Про те, як змінилося Рівне. Не впізнаю рідного міста.

— Так, останнім часом тут відбувається багато змін. Ловлю себе на тому, що вже важко згадати, що знаходилося, скажімо, на місці «Вопака» біля дванадцятої школи чи там, де зараз «Чайка»⁷.

— Я то ще це пам’ятаю. Мабуть, тому, що, коли їхав з Рівного, й обласна друкарня ще була, й Молокозавод... Сьогодні, коли бігав містом, не міг надивуватися... Так, змінюється все, нічого не стоїть на місці. Навіть якщо не помічаєш змін, це не означає, що вони не відбуваються, — Герман знову невесело всміхнувся й глянув на Алінку.

— Ти філософ, — промовила вона.

Сьогодні він видався їй справжнім. Навіть справжнішим, ніж за весь короткий час знайомства.

Розділ 6

У «Серванті» їх зібралося п’ятеро: Герман, Олексій, Вітя, Вадим та Галка. Марія не приєдналася, посилаючись на погане самопочуття. Льошка мав вихідний, тож прийшов у штатському. Герман хвилювався, хоч і сам не міг пояснити, чому. Роздивився бар. З подивом зауважив, що сюди ходять ті самі люди. Та сама сім’я, що минулого разу, тільки вже без сина-підлітка. Той самий відвідувач, що минулого разу пив каву на самоті. Тільки цього разу чоловік тут із жінкою. Інших двох відвідувачів Герман не пам’ятав.

Компанія зробила замовлення й, швидко минувши загальні теми, перейшла до головного. Прохання приятелів трохи спантеличило поліцейського, адже питаннями вбивства він ніколи не займався.

— Зрозумій, ти — наша єдина надія, — вмовляв Вадим. — Ти зрозумій нас правильно. Ми не хочемо сказати, що твої колеги погано проводять розслідування, та хотілося б мати когось, хто справді переймається цією справою.

— Ну, я розумію, але навіть не знаю, чим би міг допомогти. Що вам сказали з приводу того, як просувається слідство?

— Та нічого нам не кажуть, — гмикнув Герман. — Сказали, що то розбій і що поки ніяких зачіпок.

— Якщо немає свідків, відбитків чи будь-яких інших слідів... справа може стати «висяком». Ви кажете, тіло знайшли не на місці вбивства?

— Так, — мовила Галка. Ситуація видавалася їй неприємною. Вона би залюбки не втручалася, хоч і стосувалося це друга її дитинства.

З іншого боку, ніде правди діти... Юрка, хоч і вважався їхнім приятелем, проте насправді давно вже перестав ним бути. Після того, як він колись «кинув» Германа у бізнесі, довіра до нього так і не змогла відновитися. Принаймні з її боку. Та й не тільки Герману тоді дісталося. Вітькові теж, оскільки він саме приєднався до двох приятелів у співволодіння оптовим складом канцелярії.

На той час Герман уже кілька років жив у Києві й устиг більш-менш налагодити бізнес з доставки їжі. Маючи гроші, вирішив вкласти їх у ще один напрямок — канцелярію. Оскільки в маленькому місті все дешевше, приїхав із цією метою до Рівного. Все налагодив і призначив Юрку керувати, а сам повернувся до столиці.

Справа просувалася досить успішно, аж поки одного дня Германа не звинуватили в ухилянні від сплати податків. Виявилося, що Юрка замість того, щоб робити внески в податкову та пенсійний, почав віддавати кредит, який узяв на цю справу. За два роки все викрилося. Їхній, такий успішний від самого початку бізнес захлинувся. Для всіх це був ніби удар ножем у спину від найліпшого друга. Хоча чому «ніби»? Таки удар у спину. Справа навіть набула розголосу в місті. Вітька не встиг багато вкласти, а от Герман... І головне навіть не те, що хлопці втратили велику суму грошей. Суть у тому, що все було зареєстровано на Германа. Йому ледь вдалося відкараскатися від кримінальної відповідальності. Герман тоді так оскаженів, що всі всерйоз переймалися, аби він не заподіяв чогось колишньому приятелеві. Галка й досі не розуміла, чому раптом Герман з часом пробачив Юрі.

— Це ще більше погіршує справу, — продовжував Льошка. — Все заплутує. Якщо чесно, я навіть сумніваюся, що вбивцю колись знайдуть. Якщо досі не виявили свідків чи якихось зачіпок... Не хочу засмучувати, але... — розвів руками.

— Тобто, шансів немає? — зітхнув Герман.

— Боюся, що ні... Хоч насправді, хтозна. Раптом і виявлять щось.

— А ти міг би час від часу цікавитися, як триває розслідування? — не втрачав надію Вітька.

— Думаю, міг би, — відповів після коротких роздумів, а відтак записав прізвище слідчого, яке продиктували йому друзі. — Нічого не обіцяю, спробую. Раптом що — дам знати.

Далі зустріч минула в обговоренні буденних тем. У Галки відлягло, вона зовсім не хотіла, щоб Льошка брався за розслідування. Вітька та Вадим виглядали не в настрої. Герман нервував. Не втекло від Галки й те, що її київський приятель зітхнув з полегшенням, коли Льошка назвав справу «висяком». У неї майнула думка, що, якби не версія поліції про розбій, Герман цілком міг стати одним із підозрюваних.

* * *

За годину Олексій перепросив і покинув усіх. Герман відчув полегшення, коли той пішов. Від самого початку він розумів, що навряд чи Льошка, навіть за бажання, візьметься за розслідування. Хоча би тому, що це не в його компетенції. Та все одно, коли приятелі напосіли, чомусь стало ніяково. Навіть тітка та її чоловік підтримали цю дурнувату ідею. Тепер він пив третю порцію віскі й відчував, як нерви потроху заспокоюються. Герман розмірковував про те, що хоче він того чи ні, а почате таки варто завершувати. Не в його правилах було «розтягувати задоволення». Найперше він мав намір залагодити все з Олексієм.

Герман продовжував мовчати, лише зрідка хитаючи головою на репліки приятелів. Про що йшлося, він не надто стежив. Натомість уважно роздивлявся кожного. Так, усе змінюється. І люди, що біля нього, теж. Відчуття, що від їхньої, колись такої щирої дружби не лишилося й сліду, не полишало. Навіть він змінився. Так, вони всі й досі спілкуються, й усе виглядає, мов колись. Та в якийсь момент Герман збагнув, що все це — лише омана. І зараз він уже не може почувати себе комфортно поряд із ними. Він навіть не може почуватися в безпеці у власній родині.

І чому його друзі й тітка з дядьком так напосіли на те, аби залучити до розслідування «перевірену» людину? Вони не вірили, що Юрку пограбували? Усвідомлення того, що в обох смертях винен хтось із найближчого оточення, все більше примушувало закипати кров.

«І щоразу цій мерзоті все сходить з рук».

Герман так і продовжував ретельно вивчати обличчя кожного. Внутрішній голос невпинно волав: убивцею може бути хтось із них...

* * *

Поїздка в Грушвицю додала злості. Герман повернувся надвечір у геть поганому настрої, швидко проскочив до власної кімнати. У кухні тітка готувала вечерю, від якої він відразу відмовився. Йому хотілося побалакати з Маргаритою Іванівною, проте Мілана поряд виконувала домашні завдання. Сьогодні дівчинка знову ночувала в них. Йому вкотре подумалося про те, що Тарас із Настею зовсім не дбають про дитину, весь свій час присвячуючи роботі. Вони забезпечували доньку грошима й гуртками, однак Герман вважав, що для виховання цього недостатньо. У тому, що дівчинка росте балуваною й ласою до грошей, сумнівів не було. Герман зрозумів це по тому, як Мілана роздивлялася його одяг, коли вперше побачила.

«Ну, так, яким може рости дитя, коли його виховує бабця, яка понад усе на світі любить гроші?» — гмикнув подумки.

Його ж дядько, як на те, поїхав у відрядження, тож з ним теж не вдалося поспілкуватися.

Герман відкрив опцію «Нотатки» у смартфоні й швидко надрукував:

Основні фігуранти справи:

Марія

Тітка

Геннадій

Тарас

Настя

Вітька

Вадим

Галка

Богдан

Хтось із них вбивця.

* * *

Цієї ночі Герман спав зовсім погано, а о третій прокинувся й зрозумів, що вже не засне. Його знову мучили кошмари.

«Коли ж усе це закінчиться? Якби то все згадати!»

Втомлено потер обличчя. Через неприємні сни він весь спітнів, серце шалено калатало. Герман відігнав нав’язливі думки.

«Потрібно зайнятися справою».

Сів у ліжку, взяв зі столу мобільний і вкотре перечитав список підозрюваних.

Він би ще -надцять років не повертався в цю кляту родину, якби не дзвінок Юрки. Певно, приятель і досі відчував свою провину за колишній промах, тому й вирішив про все повідомити. З іншого боку, будь-яка нормальна людина вчинила б так само.

Юрка просив приїхати якомога швидше, деталі телефоном розповідати не схотів... Марія, тітка, Геннадій, Тарас, Настя, Вітька, Вадим, Галка, Богдан. Хтось із цих людей вбив його сестру. І багато років усі думали, що то самогубство. А коли Юрка дізнався правду, відразу вбили й його.

І якщо вбивця знає, що Герман в курсі, то й на нього можуть полювати.

Герман знову потер обличчя. Ну, не вірив він, що смерть Юрки — випадковість. Убивство досконало обміркували та реалізували. Так, що навіть ніхто й не запідозрить, що винен хтось зі своїх. Усе зроблено так само, як і кілька років тому з Ірою: якби не знахідка Юри, причина її смерті лишилася б таємницею назавжди. Ну, що ж, принаймні за це Юрці можна подякувати.

У темряві підійшов до вікна. Ліхтар яскраво освітлював подвір’я. Накрапав дощ. До сусіднього будинку під’їхало таксі. Чоловік та жінка вийшли й, не поспішаючи, зайшли до під’їзду. Машина відразу рушила, й знову стало тихо.

Чи могла то бути тітка? Так, Юрку вона не любила.

А зовсім недавно той несподівано ближче зійшовся з Тарасом, хлопці почали планувати входження Юрки в бізнес. Знайома історія. Як тільки Тарас міг на таке згодитися після невдалого досвіду Германа? Герман, хоч і помирився з Юркою, проте й досі відчував неприязнь. Десь глибоко в душі він навіть радів, що Юрки не стало. Іноді йому здавалося, що він і сам залюбки би розправився з другом дитинства. Надто підло колишній приятель повівся із ним. Звісно, Юра не планував підставляти Германа. Принаймні божився, що після того, як віддав би кредит, відразу б сплатив усі податки, просто не встигнув. Хтозна.

Однак тітка однозначно не схвалювала плани Тараса. Чи могла вона зупинити Юрку таким чином? Вона би точно могла. А Іра? Чи могла тітка спланувати вбивство власної племінниці? Причина її позбутися в неї однозначно була. Доволі дороге майно в Грушвиці батьки тітки віддали в спадок не Маргариті Іванівні, а саме їхній з Ірою матері.

Тітка довго обурювалася, що все отримала тільки сестра. Германова мати, зі свого боку, мала намір переписати майно на дітей. Герман свідомо відмовився від будинку та чималенької прилеглої території на користь сестри, адже сам тоді вже непогано стояв на ногах. Іра ж потребувала підтримки. З чоловіком не складалося, рано чи пізно вони би розлучилися, і вона не мала би куди податися, (квартира, в якій жило подружжя, належала Богданові). Звісно, можна було б поїхати до батьків, однак власний сучасний будинок усе-таки краще. Отож єдиною власницею всього майна стала Іра.

З іншого боку, вбити свою племінницю заради грошей? Склалося так, що частина майна після смерті Іри таки опинилася у власності Маргарити Іванівни.

«Ні, хай там як, тітка не могла цього зробити», — не йняв віри Герман.

Чи... така, як вона, могла б?

На думку Германа, чоловік тітки, Геннадій, мав ті самі причини для вбивства, що й дружина.

«Це доволі міцна пара. Як-то кажуть: «Чоловік та дружина — один сатана». Це про них. Вони лише на позір такі привітні».

Герман зітхнув. Хто наступний у списку?

Бодя. Він навіть не прийшов на цвинтар до Антона два тижні тому, посилаючись на грип. І зазвичай саме чоловіка найперше підозрюють, коли помирає дружина. Чи могли в них з Ірою бути настільки серйозні проблеми? З іншого боку...

Як він не подумав відразу?! Після смерті Іри частина майна у Грушвиці перейшла Богдану!

* * *

Герман ледь дочекався ранку. Щойно годинник показав сьому тридцять, скочив з ліжка та подався у ванну. Він так і не зімкнув очей, від сніданку теж відмовився. Тітка лише здивовано стенула плечима, проте нічого не сказала.

Богдан працював сімейним лікарем на Карнаухова. Герман подзвонив у поліклініку й дізнався, що свояк приймає в першу зміну. Чому йому це не спало на думку три роки тому? Звісно, Богданові нічого не вартувало виписати рецепт на заборонені у вільному доступі ліки й дати їх власній дружині.

Дорогою Герман згадував деталі того моторошного дня. Сестру знайшов мертвою її чоловік. Того вечора свояк повернувся із Франківська, куди їздив на медичний семінар. Богдан не приховував, що сам дав дружині рецепта на «Соннат», оскільки в неї почалися серйозні проблеми зі сном. Божився, що довіку шкодуватиме про це. Її самогубство шокувало його, мовляв, навіть і на думку не спадало, що Іра може на таке наважитися.

Поліція тоді довго допитувала Богдана, прощального листа показували й Германові, аби він підтвердив почерк.

І він підтвердив.

Герман уже підходив до медичного закладу, як раптом цілком логічне питання осяяло його: у Богдана є залізне алібі, він і справді провів весь час на семінарі в іншому місті. Це перевіряла поліція. Саме на основі цього факту й на основі підтвердження автентичності листа й був висунутий висновок про причину смерті — самогубство. Плюс розтин. Наступне питання вщент зруйнувало підозри: ЯК можна примусити людину випити цілу пластинку сильного снодійного??? Експертиза довела, що смерть настала внаслідок отруєння «Соннатом».

Герман різко спинився: на нього ледь не наскочив перехожий, який поспішав у поліклініку. Перепросивши, Герман відійшов убік, аби не заважати іншим. Як же так? Але ж не міг Юрка збрехати? Ні, однозначно, не міг. Навіщо йому це? З та­ким не жартують. Та й сам Юра свого часу впадав за Ірою, хотів, аби вони одружилися. Сестра обрала Бодю. Юрка справ­ді любив її... хоч і непутящим був, але його почуття до Іри були справжніми. Він так і не одружився, бо й досі кохав її.

Десь глибоко в душі Герман завжди вважав Юрку ганчіркою, йому не хотілося, щоб сестра виходила за нього заміж. Проте вже пізніше, дивлячись на нещасливий шлюб Іри з Богданом, Герман неодноразово замислювався над тим, що, певно, не варто було заважати стосункам сестри з Юркою.

А якось Герман навмисно познайомив сестру з Богданом: знав, що Іра страшенно подобалася йому. Сестра покохала Бодю до нестями. Іра могла обрати будь-кого. Вона була надзвичайно приваблива, мала чимало кавалерів.

Їй пророкували вдалу кар’єру в модельному бізнесі, проте вона вийшла заміж, і на тому все скінчилося. Пізніше Іра пошкодувала про свій вибір, але вже було пізно. Про неї забули, ніхто її не потребував. І саме про це йшлося в прощальному листі.

Герман не сумнівався, що сестрі би й на думку не спало шкодувати за невтіленою в життя кар’єрою, якби стосунки з Богданом виправдали сподівання. Її чоловікові, як виявилося, усього-лишень заманулося завоювати увагу неприступної дівчини, одружитися з нею і хизуватися перед друзями реалізованим життям: дружиною-красунею та успішною кар’єрою. Без сумнівів, цей чоловік отримав усе, чого бажав.

Герман зітхнув і стомлено опустив плечі. Ну, й що тепер робити? Йти до Богдана — не варіант. З чим? Що Герман скаже свояку? Постоявши ще якусь мить у нерішучості, він почимчикував геть із території лікарні.

У маршрутці його мучило тільки одне питання: ЯК можна змусити когось покінчити життя самогубством за допомогою снодійного??? Зв’язати руки-ноги, затиснути носа й так змусити розтулити рота? Виглядає жорстоко, проте навмисне вбивство не може бути не жорстоким. Якби Богдан у такий спосіб змусив її випити таблетки, на тілі мали б лишитися синці чи сліди від мотузки, хіба не так? Гіпноз? Та ні. Звідки Богдан міг таким володіти? Та й не вірив Герман у подібні речі.

Навіть якщо припустити, що то міг бути й не Богдан... Треба неодмінно зрозуміти, як вбили Іру. Чи можна людину навмисне довести до самогубства? Так, про щось таке Герман колись чув. Він глянув у вікно: до виходу з маршрутки лишалося ще кілька зупинок. Дістав мобільний і ввів запит у пошуковику.

У перших кількох статтях не було нічого цікавого. Як стверджували автори, людину можуть довести до самогубства жорстоке ставлення, погрози та приниження гідності. Герману було важко уявити, щоб Богдан, скажімо, жорстоко поводився з дружиною. Ні, не тому, що вважав його не здатним на це. Якби Богдан бив її чи, приміром, морив голодом, це би однозначно помітив судмедексперт. Погрози? Та чим він міг їй погрожувати? Приниження гідності? Це видавалося більш правдоподібним. З іншого боку, характер Іра мала доволі сильний і приниження гідності... чи це би з нею спрацювало?

Найбільше Германа зацікавила зовсім інша стаття. Ця версія мала право на життя. У ній ішлося про те, що самогубство можуть спричинити певні ліки, які мають здатність впливати на психічний стан. Це й справді виглядало реальним. Богдану нічого не вартувало прописати Ірі ще щось, окрім «Соннату». Щось таке, що мало здатність погіршити й без того не ідеальний емоційний стан, і, як наслідок, призвести до суїциду. З іншого боку, експертиза мала би встановити вживання подібних медикаментів. Хіба ні? Чи хтось перевіряв це під час розтину? Чи взагалі можливо це перевірити? Герман замислився.

Тим часом маршрутка під’їхала до потрібної зупинки. За десять хвилин Герман замисленим заходив у квартиру. Та хід його думок несподівано перервали.

Вдома на нього чекали серйозні неприємності.

* * *

Грушевський-старший повертався з відрядження в Луць­ку. Саме в цьому місті він знайшов непоганий склад, у якому можна купувати речі для стокового відділу. Він звик у бізнесі все найважливіше довіряти самому собі, тому й поїхав власною персоною. Директор теж мав супроводжувати, проте в останній момент повідомив, що зліг із температурою. Відкла­дати важливі справи Геннадій не любив, тому вирушив сам.

Нині він задоволений повертався додому. Речі йому сподобалися, і він уже навіть устиг оформити перше замовлення. Єдине, що зараз турбувало: чому Рита не відповідає на дзвінки? Першого разу він телефонував ще годину тому, щоб порадитися. Друга спроба теж завершилася невдало. Що не так?

Геннадій телефонував і до невістки, проте Марія сьогодні не спілкувалася зі свекрухою, тому пояснити, чого та не бере слухавки, не змогла. Після приїзду до Рівного він планував спершу пообідати у «П’яно П’єно» — затишному закладі на вулиці з надзвичайно влучною для нього назвою: Тиха. Інколи він любив посидіти десь, де мало відвідувачів, аби впорядкувати думки в голові. Дружині про це не розповідав. Вона би цього не зрозуміла.

Геннадій невдоволено постукав пальцями по керму.

Інтуїція підказувала, що щось не так.

«Ну, що ж, доведеться відкласти обід в італійському ресторанчику», — зітхнув. Хвилювання наростало.

* * *

Вдова Антона Грушевського підійшла до дзеркала. В руках вона тримала два вішаки з сукнями. Спершу приклала до себе один, відтак другий.

— Як знадобиться допомога — кажіть! — попередила продавчиня.

— Так, звісно. Спасибі! — відгукнулася Марія з примірочної, повісила сукні й почала роздягатися.

Їй, як і свекру, не вдалося поспілкуватися з Маргаритою Іванівною.

«Цікаво, чим же так зайнята свекруха? Та й Герман мав би бути вдома. Гукнув би, якби вона не чула дзвінка. Хоч година не така й рання — може, він куди чкурнув».

Думки її вкотре повернулися до питання про те, які справи тримають цього чоловіка в Рівному. Мету свою — пом’янути Антона — він досягнув, а отже, мав би повернутися до столиці.

«Цікаво, тільки мені на думку спадає це логічне питання, чи хтось усе ж таки теж над цим замислювався?»

Якусь мить Марія вирішувала, яку сукню приміряти першою. Погляд упав на синю від українського виробника. Останнім часом вітчизняний одяг став досить непоганим, а головне — він дешевший. З її фінансовими проблемами не лишалося нічого іншого, як економити. Ця ситуація дратувала, проте що вона могла вдіяти? Антон лишив певний спадок, але гроші закінчувалися. А криза в країні пришвидшувала виснаження фінансових запасів. Свекор та свекруха час від часу допомагали, але не так часто, як хотілося б. Її коханий теж давав гроші, проте з його статками... пристойним матеріальним забезпеченням це не назвеш.

Уважно роздивилася себе в дзеркалі. Відтак заходилася міряти іншу. Бежева коштувала дорожче, проте й виглядала симпатичніше. Виробник — Польща.

— Все гаразд? Може, покажетеся? — почула знову голос продавчині.

— Ні-ні! Все добре. Дякую! — Марія ненавиділа, коли продавці чіплялися з порадами. Для неї то скидалося не на поради, а нав’язування.

Марія зітхнула. Бежева подобалася їй більше, проте фігуру краще підкреслювала синя. Ще одним плюсом синьої стала ціна. Довго не думаючи, Марія обрала ту, яка виявилася вигіднішою й для іміджу, й фінансово.

* * *

— Ти дзвонила на оптовий? — гукнув Тарас до дру­жини.

Настя була в сусідньому кабінеті — невеликій кімнатці, яку переобладнали під кухню ще багато років тому, коли їхня справа пішла вгору. Тоді для офісу вдалося взяти інше, більше приміщення.

— Що? — не почула та.

— Що ти там робиш?

— Грію обід у мікрохвильовці, а що? — Настя не втрималася й прийшла до чоловіка.

— Ти на оптовий дзвонила? — гаркнув він.

— Ще не встигла. Не кричи!

Настя вкотре подумала про те, що Тарас сьогодні весь день не в гуморі. Особливо після того, як вранці поспілкувався з матір’ю. Про що вони з нею говорили, чоловік так і не розповів. Після розмови він спохмурнів ще більше й зовсім не міг сконцентруватися на роботі. Така поведінка починала дратувати.

«Ну, нічого, не вперше», — ще одна марна спроба себе заспокоїти.

У двох сусідніх офісах працівники приймали замовлення. Ще кілька людей перебували на складі: показували клієнтам товар. Їй лише бракувало, щоб підлеглі та клієнти чули їхні сварки. Настя вирішила повернутися на «кухню», якнайдалі від розлюченого Тараса.

Продажі будівельних матеріалів узимку падали страшенно. Цього року подружжя вирішило наважитися на нововведення: каміни. І не прогадали. Відкривши новий напрямок на своїй, хоч і невеликій, а проте вже розкрученій фірмі, вони змогли вийти на непоганий рівень продажів. Особливо зараз: у час, коли ставало зимно й наближалися новорічно-різдвяні свята.

Мікрохвильовка запищала, сповіщаючи про те, що їжа готова. Кухня на роботі неабияк рятувала. Часто Насті з Тарасом доводилося проводити в офісі навіть вихідні. Благо, дідусь та бабуся з боку чоловіка могли подивитися за дитиною. Батьки Настині жили в Нетішині, тому з малою допомагали не часто. Мілана лише їздила до них на канікули.

— Коли ти зателефонуєш на склад? — Тарас налякав її, несподівано з’явившись на кухні.

— Візьми й сам зателефонуй, — відрізала.

— Ти це мала зробити ще годину тому.

— Знаєш, за той час, що ти тут обурюєшся, вже би міг сам їм зателефонувати. Зрештою, в мене не десять рук.

Тарас гмикнув і вийшов. За кілька хвилин з кабінету чоловіка почулася розмова: він таки зателефонував сам. Якийсь час Настя дослухалася до діалогу, проте скоро її відволік працівник, що повернувся з клієнтом зі складу — нове замовлення на камін.

«Чудово. Справи просуваються».

Настя знову дослухалася до розмови чоловіка з оптовиком, але саме в цей момент Тарас зачинив двері.

«Дивно: звички зачинятися в нас ніколи не було. Він таки сьогодні сам не свій. Хоча чому тільки сьогодні? Від дня смерті Юрки».

Таким неспокійним Настя бачила свого чоловіка тільки двічі: коли покінчила самогубством його кузина Іра, і коли загинув Антон.

Так, вона теж почувалася пригніченою через вбивство Юри. Тим паче, останнім часом вони втрьох більше спілкувалися. Свекруха була не в захваті від цього, а проте самій Насті Юра здавався доволі приємним. Так, припустився він колись помилки. Ну, з ким не буває?

Після смертей Іри, Антона та Юри Настя теж страшенно переймалася, проте Тарас у всіх трьох випадках, здавалося, не просто нервував.

«Складається враження, що він чогось... боїться?» — новий здогад буквально ошелешив Настю.

* * *

Герман забіг до квартири й, швидко роззувшись, подався до своєї кімнати. Шлунок уперто нагадував про пропущений сніданок. Кинув погляд на годинник: лише десята, а відтак удосталь часу для того, щоб поїсти та повернутися в поліклініку до кінця прийому Богдана. Навряд свояк зміг би приділити йому достатньо часу на роботі, тому навіть ліпше було б зачекати на нього біля кабінету в кінці зміни.

І чому йому це відразу не спало на думку? Герман насупився, коли збагнув, як сильно хвилювання позначається на його здатності ухвалювати виважені рішення.

— Ти чуєш мене чи ні? — якось зовсім несподівано долинуло до нього тітчине гукання, щойно він зачинив за собою двері кімнати.

— Що? — Герман визирнув, усе ще перебуваючи в полоні власних думок, проте краєм свідомості вже зрозумівши, що не відразу почув її звертання.

— З тобою хочуть поговорити.

Тітка виглядала дивно. Серйозна й дуже бліда.

— Хто? — Герман нашорошився.

Маргариті Іванівні відповідати не довелося: за її спиною з’явився незнайомець. І хоча він був у штатському, Герман інстинктивно здогадався: поліція. Він знехотя вийшов назустріч небажаному гостеві. Приховуючи хвилювання, привітався. Подумки кузен Антона проклинав свою халатність. Те, що до нього рано чи пізно заявиться поліція, він зрозумів давно. От тільки так і не підготувався належно до допиту.

Хай там як, а відступати було нікуди.

— Журавський Герман Вікторович? — уточнив чужинець після обміну вітаннями. — Мені необхідно з вами поспілкуватися у справі вбивства громадянина Юрія Мучинського. Бажано наодинці. Перепрошую, — звернувся він до Маргарити Іванівни.

— Ні-ні, все гаразд. Я все розумію, — Маргарита Іванівна натягнуто посміхнулася й залишила чоловіків, попрямувавши на кухню.

Обличчя її було чорніше грозових хмар.

— Де ми можемо з вами поспілкуватися?

Тон поліцейського не додавав оптимізму. Він балакав, як усі працівники військових та контрольних служб: офіційно й без натяку на посмішку.

— Можемо поговорити в мене. Будь ласка, — Герман запросив до кімнати.

— То що ви хотіли у мене запитати? — поцікавився Герман, щойно зачинив двері. — Прошу, сідайте. Ми, здається, вже з вами бачилися? — запитав більше для зав’язки розмови, оскільки вже пригадав, де зустрічав гостя.

Нічний кошмар, який уже добрих два тижні не давав спокою, втілився в життя: по нього прийшли.

А він виявився не готовим.

— Так, я вже вас допитував, коли ви з друзями приходили на впізнання тіла, — оперативник не подякував за проявлену гостинність, проте прийняв запрошення сісти. — Моє ім’я Андрій Кондратюк, — нагадав поліцейський.

Герман підняв жалюзі. Вранці, поспішаючи, геть забув це зробити. У кімнату ввірвалося денне світло.

— Які взаємини були в вас з убитим?

— Нормальні цілком відносини, — стенув плечима Герман. — Ви минулого разу мене про це запитували.

— Запитував, — коротко відповів гість. — Проте ви не все розповіли, — чоловік вперіщив у Германа свій грізний погляд.

Добра половина його волосся вже посивіла, проте при цьому він не видавався старим. Герман дав би йому сорок із лишком. Доволі високий та кремезний. І жартувати з таким не слід.

— Ні, я таки розповів вам усе. З Юрою ми мали доволі непогані відносини, — сів навпроти.

— Як можуть бути непоганими відносини з людиною, через яку колись ледь не потрапив до в’язниці?

Герман певний час дивився на оперативника мовчки, врешті-решт поцікавився:

— Хто вам про це сказав?

— Ніхто. Я перевірив минуле кожного зі знайомих вбитого. Про вас знайшлася цікава інформація. Яку ви, до речі, приховали. А це, знаєте, протизаконно. Надання завідомо неправдивих показань, стаття 384-та Кримінального кодексу України.

— І що, у моїй справі так і було написано: «мав погані взаємини з громадянином Юрієм Мучинським»?

— Обійдемося без уїдливості. Мова йде про вбивство.

Я би на вашому місці поставився до цього серйозно, — в очах поліцейського спалахнули ворожі вогники.

Герман зітхнув:

— У нас колись був конфлікт, але ми його вичерпали. Кожен підтвердить це. Запитайте в кого хочете, — повів плечима.

— Де ви були в ніч вбивства, з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте листопада?

— Про це ви мене теж запитували, — замість відповіді відказав Герман, спітнівши від напруги.

«Певно, саме в такий момент поліграф фіксує неправду, — чомусь подумалося. — На основі пришвидшеного дихання та потіння».

Проте перед ним сиділа людина, не детектор брехні.

— Я ще раз вас запитую: де ви були в ніч вбивства, з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте листопада? — з натиском промовив оперативник.

— Ми грали з приятелем у більярд. В «Альбіоні», чи як там цей заклад називається. Не сумніваюся, у Вітька ви про це запитували. Впевнений, він сказав те саме, що й я зараз. До того ж можна допитати працівників бару.

— Не потрібно розповідати мені, як виконувати свою роботу, — процідив Кондратюк. Його бичачі очі недовірливо свердлили Германа. — Що ви робили потім?

«Ну, ось... Це питання», — Герман облизав пересохлі губи.

— Ми поїхали додому, — коротко відповів. — Викликали таксі й поїхали, — уточнив.

— Ви живете тут?

— Так.

— О котрій ви повернулися?

Герман потер чоло, вдаючи, що згадує.

— Не пам’ятаю. Годині, певно, о першій ночі.

— О котрій ви залишили сам заклад?

— Ну, очевидно, хвилин за десять до того, як потрапив додому. Їхали ми недовго.

— За твердженням вашого приятеля, він приїхав додому раніше: початок першої.

— То ви вже й його встигли повторно допитати? Чи це ви так запам’ятали, що Вітька казав?

— У мене всі свідчення занотовані, — коротко відрізав непроханий гість.

— Щось не бачу, щоб ви зараз щось записували, — помітив Герман.

— Я запишу, ви цим не переймайтеся. Пам’ять маю хорошу. Я би на вашому місці не псував зі мною взаємин.

Запанувала коротка напружена тиша. Відтак Герман нарешті відповів:

— Ну, можливо, це був і початок першої. Я вже погано пам’ятаю. Того вечора ми випили. Можна і переплутати у такому стані.

— У такому стані можна не лише час переплутати.

— На що ви натякаєте? — спалахнув Герман.

— Ваша тітка теж стверджує, що повернулися ви орієнтовно в першій, — замість відповіді зауважив опер. — Що ви робили майже годину? Куди ви поїхали?

Якби ж то він це пам’ятав! Того вечора вони з Вітькою так набралися, що його геть розморило. Такого вже давно з ним не траплялося. Зовсім не мав гадки, де був та що робив, навіть не міг згадати, як повернувся додому. Герман укотре облизав пересохлі губи. Він знав, що рано чи пізно йому можуть поставити це запитання. Ледь не щоночі його тривожила ця думка, заважаючи спокійно спати. В роті все пересохло, спробував ковтнути слину — марно. Герман відчув тільки шершавий сухий язик та піднебіння. І ні краплі рідини. Він глибоко вдихнув.

— Заїхав ще в «Лагуну» ненадовго, — відповів Герман перше, що спало на думку.

— На пів години, чи що?

— На пів години, — підтвердив. — Мені не сподобалося, і я поїхав звідти.

— Ви хочете мене переконати в тому, що заїхали на дискотеку всього на пів години й відтіля зразу додому?

— А що в цьому такого? Музика мені не сподобалася, публіка теж. Я поїхав додому.

— Чому ви відразу не сказали про поїздку до «Лагуни»? Навіщо потрібно було це приховувати?

Найбільше на світі Герману хотілося зацідити цьому оперативнику. Це ж треба — так причепився!

— Тому й приховав, що неправдоподібно виглядає — пробути на дискотеці пів години й поїхати. В ситуації, що склалася, краще не розповідати про те, що може обернутися проти тебе.

Кондратюк зіщулив очі, намагаючись зрозуміти, чи правду йому розповідають. Протягом кількох секунд оперативник буквально свердлив його своїм поглядом. Інтуїція та неабиякий досвід підказували, що співбесідник щось приховує.

У кімнаті повисла тиша. Для Германа час немов зупинився. Він майже не дихав. Лише тікання годинника нагадувало про те, що життя поки що продовжується.

— Чому не запропонували приятелю поїхати на дискотеку з вами? — нарешті вимовив Кондратюк.

— Не подумав, — Герман прочистив горло. — Вже дорогою додому зрозумів, що хочу ще кудись податися. — «Хай тобі!»

— Квиток з дискотеки зберегли?

— Ні, звичайно. Навіщо мені сміття по кишенях?

— Яку службу таксі викликали з «Альбіону»? Якою поверталися з «Лагуни?» — не втомлювався напосідати служитель закону.

— П’ять-сім-дев’ять. Мені Вітька номер підказав.

— Обидва рази?

— З «Лагуни» ні. Біля «Лагуни» я просто вибрав машину й поїхав додому.

Поліцейський якусь мить про щось розмірковував, раптом несподівано підвівся.

— Гаразд, на цьому поки завершимо. Місто не покидайте. Цілком можливо, я вирішу з вами ще поспілкуватися.

«Невже цей мєнт нарешті йде?!»

Герман зітхнув з полегкістю, мовчки хитнув головою на знак згоди й хотів був теж підвестися, та Кондратюк несподівано озирнувся й додав:

— Ми перевіримо камери спостереження диско-бару. Сподіваюся, ви сказали мені правду.

Герман настільки розгубився, що так і не провів поліцейського до виходу. Ну, як же він не подумав?! Камери!

І, звісно, жодна з них не підтвердить його присутності.

Адже ж не можна ні з того ні з сього з’явитися на записах закладу, в якому тебе не було.

Розділ 7

— Ти якась увесь час замислена, — Юля всміхнулася. — Що сталося?

Алінка потягнулася й усміхнулася у відповідь. Наразі на роботі ще тихо. Більшість занять починалися в другій половині дня, тож дівчата з хвилину на хвилину чекали набігу студентів та викладачів.

— Та ні, тобі здається, — нарешті промовила Алінка. — Просто невиспана.

— Угу. Невиспана. А як звати причину твоєї невиспаності? — очі Юлі лукаво зблиснули.

— М-м-мм... Герман, — швидко здалася Алінка.

— Як? — реготнула Юля.

— Герман. Ми познайомилися з ним у спортзалі в неділю.

— І-і-і?

— Поки що нічого, спілкуємося, — таємниче відповіла Алінка.

— Угу... Тобто, ти хочеш сказати, що ти не виспалася, бо ви довго... так би мовити... балакали?

Алінка розсміялася.

— Ні, ми вчора взагалі не бачилися. Я не виспалася не через нього, — дівчина почервоніла.

— Ну-ну, добре. Вдаю, що повірила тобі, — Юля всміхнулася й повернулася до перевірки тестів своїх студентів.

Алінка теж повернулася до роботи. Насправді вона таки переймалася через Германа. Він не телефонував учора, не давав про себе знати й сьогодні. Незважаючи на те, що в неділю все минуло просто чудово.

Чи не закохалася вона бува? Герман володів неймовірною харизмою. А раптом у Києві в нього дружина? Вона ж геть нічого про нього не знає. А якщо вона йому не сподобалася, і він більше не зателефонує... У неї з’явилася ідея поділитися думками з колегою, та в цей момент Юлі задзвонила директорка, а за кілька хвилин прийшла викладачка польської, й Аліна мусила розібрати з нею важливі робочі питання.

До вечора Герман так і не дав про себе знати, а телефонувати самій — Аліна не наважилася. Настрій на кінець робочого дня з поганого перетворився на нудотний. Додому не хотілося, й Алінка спробувала останню надію: зателефонувала Тоньці. Подруга, як на те, не відповіла.

Погляд її впав за вікно. Темрява непомітно заволоділа містом. День на курсах сьогодні виявився насиченим, вона й не зауважила, як звечоріло. На тренування піти не було можливості, адже абонемент у дорогому спортзалі не дозволяв вхід увечері. Зненацька захотілося відвідати могилу матері, проте від думки про це її огорнула несподівана тривога. Їхати на кладовище супроти ночі? З іншого боку, перспектива повернення в порожню квартиру викликала ще більший жах.

Від безвиході їй забракло повітря.

«Господи! Знову. Знову цей момент, коли неминуче потрібно ‘‘вигуляти’’ свій настрій», — вона усвідомлювала, що противитися цьому марно, інакше є ризик втрапити в більшу депресію.

Якусь мить Алінка ще вагалася. Зрештою, що може статися? І на цвинтарі є люди. Хіба ні?

«Сторож точно має бути. Доїду тридцятою, відвідаю маму, а потім так само маршруткою поїду додому.

За кілька хвилин вона вже прямувала на зупинку. Незважаючи на темну пору, Алінка все-таки не квапилася. Не тоді, коли такий настрій. Вона знала, що в такий момент ліпше дати можливість думкам линути власним шляхом. На вулиці, як завжди в цю пору й у цьому районі, було велелюдно. Аліна ретельніше загорнулася в пальтечко, захищаючись від холоду.

Тридцята приїхала швидко. В маршрутці виявилося на диво вільно. Не те щоби зовсім порожньо, а проте зо два вільних місця знайшлося. Водій на зупинках довго не стояв, тож дісталися цвинтаря швидко.

Вийшовши, Алінка знову завагалася. Відчуття ворожого погляду змусило озирнутися. Тільки нікого підозрілого вона не помітила.

Жінки, що продавали квіти, поволі розходилися, голосно обговорюючи плани на вечір. Аліна придбала невеликий букет і рушила.

При вході на цвинтар знову роздивилася. Спершу їй здалося, що вона — єдина відвідувачка. Та відразу помітила трьох чоловіків, працівників, що спілкувалися один з одним, — вони не звернули на неї особливої уваги. Очевидно, не вона перша, хто пів на восьму відвідує близьких.

«І справді, що тут такого? А якщо в інший час не виходить?»

Присутність людей додала Алінці відваги, і вона пішла впевненіше. Проте чим далі Аліна віддалялася, чим тихіше чулися чоловічі голоси, тим моторошніше ставало. Аліна пришвидшила крок, раз у раз озираючись: жодного відвідувача.

Очевидно, задля економії ліхтарі ввімкнули через один, тож освітлення виявилося більш ніж слабеньким. Ні, Аліна не вірила в привидів, а проте в темряві зображення на могилах видавалися їй моторошними. Навіть Антон Грушевський тепер мав зловісний погляд. І та усмішка, яка раніше здавалася такою милою, нині виглядала якоюсь зловтішною.

Так, немов померлий щось замислив і радів, що вона таки прийшла.

Алінка злякалася, але повернутися, не дійшовши п’ятдесят метрів, — це виглядало б по-дитячому.

«Ну, й чого ти боїшся? От, дурна! Надивилася фільмів жахів, тепер вигадуєш казна-що!»

Ось уже стало видно нові поховання — ті, які ще без пам’ятників. Аліна уважно вдивлялася, переймаючись, аби не проскочити. Таке не раз траплялося з нею вдень, зараз могло трапитися й поготів. Як на те, найближчий до могили ліхтар виявився вимкненим, й останній десяток метрів вона добиралася у суцільній темряві.

«Ніколи більше не прийду сюди в цю пору!»

Ось вона вже дісталася могили, яка свого часу привернула увагу не менше, ніж Антонова. Коли вперше помітила її, не відразу второпала, що ж їй здалося незвичним. Лише пізніше зрозуміла: від усіх вона відрізнялася відсутністю хреста.

Нараз у темряві попереду почувся шум.

Аліна спинилася. Вона навіть не встигла злякатися, як хтось кинувся на неї...

* * *

Він проклинав усе на світі. І себе найбільше. Ну, як так можна було на рівному місці затягнути собі зашморг на шиї!? Поліції нічого не вартує перевірити його присутність у «Лагуні» тієї п’ятниці. І тоді оперативник неодмінно повернеться по нього. Проте вже не з порожніми руками, а з повідомленням про підозру⁸.

Як виявилося, Богдан на роботі так і не з’явився. Оговтавшись після візиту поліції, Герман подався в поліклініку, де йому повідомили, що на прийомі лікар інший, оскільки «Богдан Давидчук занедужав». Не гаючи часу, Герман поїхав до Боді, проте свояк дверей не відчинив. Сусід сказав, що бачив, як той напередодні ввечері кудись ішов, але додому так і не повернувся. На запитання, звідки він знає, що не повертався, чолов’яга пояснив, що лікар обіцяв оглянути його малого, коли повернеться, проте так і не зателефонував — ні вчора, ні сьогодні за цілий день. Приземкуватий пан продовжував патякати про те, що така поведінка не характерна для Богдана, адже до пацієнтів той завжди ставився уважно.

Останній аргумент найбільше переконав Германа. Хто-хто, а Бодя ніколи не відмовлявся підзаробити. Причому, чоловік його сестри уважно ставиться радше не до пацієнтів, а до грошей, що їх платять люди, які звертаються до нього поза межами поліклініки. Щоправда, вирішив не казати про це сусідові, натомість подякував і пішов. Не дуже хотілося домовлятися про зустріч телефоном, але він все-таки дістав мобільний і набрав свояка. На його дзвінки той теж не відповів. Герман зв’язався з тіткою і перепитав, чи номер у Боді не змінився. Ні. Той самий.

— Германе, все гаразд? — стурбовано уточнила Маргарита Іванівна. — Що хотів від тебе поліцейський? Ти пішов сам не свій. Де ти? Коли будеш?

— Тьотю, все добре, не хвилюйся. Він просто хотів уточнити деякі моменти. Я зайшов до Богдана, але його немає вдома, на дзвінок він теж не відповів. Мені спало на думку, що він міг змінити номер.

— Ні, номер у нього той самий. Він, певно, на роботі, Германе. На прийомі Богдан часто не бере слухавку. Йди додому.

Щось у цьому наполяганні повернутися додому його насторожило.

— Ще маю деякі справи. Скоро вже буду.

— Які ще сп...

Герман не дослухав. Чи це раптом не тітка розповіла поліції, що вони з Юркою мали колись конфлікт? Хтось мусив це зробити. Не могла поліція довідатися про це зі справи.

Багато років тому, за порадою адвоката, Герман не розповів про незареєстрованих працівників, себто Юрку та Вітька, інакше всім трьом могли інкримінувати попередню змову групи осіб, а це вже серйозніше. Крім того, тоді би випливло, що хлопці теж не платять податки і є незаконними працівниками. Все це значно ускладнило б ситуацію. Складом канцелярії офіційно займався лише Герман.

Засновуючи фірму, Герман мав намір спершу оформити Юрку, проте дядько переконав цього не робити, щоб менше платити податків. Герман неодноразово пошкодував про це, коли йому висунули обвинувачення. Отож Юра в справі не фігурував. Геннадій допоміг знайти хорошого адвоката, й усе вдалося залагодити. Щоправда, бізнес довелося продати за безцінь, але тих грошей вистачило, щоб заплатити штраф.

То хто ж розповів оперативнику про конфлікт?..

Додому Германові йти не хотілося і решту дня хлопець провів, блукаючи містом. Тривожні думки чимраз сильніше набридали, витісняючи всі інші. Як швидко поліція перевірить його алібі? Спроби згадати, що ж він робив тієї фатальної години, виявилися абсолютно марними.

А що як... Таке йому теж спадало на думку, проте щоразу Герман відмовлявся в це вірити. Не міг же він і справді напідпитку вбити колишнього друзяку?

* * *

Букет штучних квітів вилетів з рук, серце шалено калатало, мало не вириваючись із грудей. Аліна ледь устигала хапати повітря, у горлі застряг крик.

Дві собаки. То всього лишень дві собаки гасали один за одним і випадково наскочили на неї. Пси й собі злякалися: зупинилися і встромили в неї погляди. Не очікували побачити тут когось іще в таку годину. Постоявши якусь мить і не помітивши в ній нічого цікавого, побігли своєю дорогою, продовжуючи бавитися.

Алінка перевела подих, підняла з землі квіти. Руки її все ще тремтіли, але дихання почало стишуватися. Більш-менш заспокоївшись, рушила далі. Дивно, ця несподіванка ніби отямила її.

«Все гаразд. Ти просто себе накручуєш».

Зірвався вітер. Аліна підняла каптур. Ось і могила матері. Вона просто покладе квіти й відразу піде. А сьогоднішній вечір стане для неї уроком. Нехай привидів та перевертнів не існує, а проте на кладовище пізно ввечері вона відтепер ні ногою. І навіть бажання блукати містом відкладе до весни чи навіть літа. Ба ні: в темряві більше нікуди й ніколи.

Акуратно обійшовши сусідську осілу могилу, Алінка спинилася біля материної, поклала квіти. Вітер дужчав. Серце ще гупало в грудях, вона зітхнула й озирнулася. Темно. І надзвичайно тихо. Вона заплющила очі й спробувала остаточно заспокоїтися.

Та не вдалося.

Від усвідомлення її мов крижаною водою обілляли. Насправді в цій дурнуватій паніці були винні не фільми жахів, які вона колись любила дивитися. І не віра в те, що зараз зустріне привида. В усьому винне це дивне тривожне відчуття, що останнім часом стало невід’ємною частиною життя. Відчуття присутності когось за спиною. І саме в цей момент вона почула...

...Як позаду, зовсім поряд, під чиїмись ногами рипнув нерозталий сніг...

* * *

Герман кинув погляд на годинник у телефоні. Відтак відсьорбнув віскі — третя порція. Вкотре переглянув новини в інтернеті: нічого. Жодної інформації про розкриття вбивства Юрки. Хай там як, він навіть не сумнівався, що поліція вже перевірила камери спостереження диско-бару. Отже, найімовірніше, по нього вже приходили. Озирнувся.

Паніка наростала. Щоразу, коли в паб заходили нові відвідувачі, йому здавалося, що то по нього. Хоча як поліція зможе дізнатися, де він? Кілька годин тому Герман наважився заскочити «додому», аби прихопити банківські картки та документи. Тітці племінник пообіцяв, що зараз повернеться, та, звісно, не зробив цього.

Паб «Rebro» — уже четверте місце за сьогодні, в якому він переховувався. Герман телефонував Аліні, проте дівчина не відповідала. Богдан теж не передзвонив.

Знову глянув на годинник. Час минав напрочуд повільно. Лише дев’ята.

Десь глибоко в душі він усвідомлював, що втечею робить тільки гірше, адже це не він вбив Юрку...

Чи не так?..

Якби ж йому вдалося згадати, що він робив оту кляту годину в ніч вбивства! Давно вже він не мав таких провалів у пам’яті після алкоголю. Випили вони з Вітьком багато, але щоб аж не згадати, чим займався... Останній раз із ним таке траплялося сто років тому.

«Якщо мислити розсудливо, то... То поліція, найімовірніше, вже перевірила запис і дізналася, що я збрехав. Відтак є всі підстави вважати мене підозрюваним. Вони однозначно по мене мають прийти. І затримати? Цілком можливо. То хто ж розповів про конфлікт із Юркою. Тітка? Її чоловік? Марія?»

На когось із близьких друзів думати не хотілося.

Не відшукавши відповіді на запитання, Герман заходився вираховувати вбивцю сестри.

«Богдан? Куди міг подітися цей довбань? Так кепсько себе почуває, що не побажав відчинити двері та відповісти на дзвінок? Епідемія грипу цьогоріч сильна. Гм... ніби цілком правдоподібно... Але якщо Богдан і справді вбив сестру, а потім і Юрку... Якщо Богдан знає, що Юрка мені про все розповів, то йому вигідно підставити мене, розповівши про конфлікт. Поліція затримає мене за звинуваченням у вбивстві Юрки, і мені вже ніхто не повірить, що хтось вбив мою сестру. Чи повірили б?»

Богдан цілком міг вбити Іру. Точніше, він цілком міг підсовувати дружині психотропні речовини, які би викликали сильну депресію та суїцидальні думки. Криза, без сумнівів, у сестри була. Вона часто згадувала про втрачені можливості стати успішною моделлю», — Герман пригадав невдалі спроби сестри повернутися в бізнес.

Він уже вкотре прокручував у голові недавню зустріч із загиблим приятелем. Насправді до Рівного Герман прибув на кілька годин раніше. Перед зустріччю із родичами він встигнув побачитися з Юркою. Говорили вони недовго — той поспішав на пари.

Проте Юра встигнув показати щоденник Іри. В старших класах сестра Германа постійно занотовувала всі свої думки. В університеті ця звичка відновилася, проте швидко вщухла. Виявилося, що сестра взялася за старе в дорослому віці.

Юрка розповів, що сталося все, коли родина святкувала день народження Тараса. Тоді запросили багато гостей, а відтак вирішили, що краще зібратися в просторому будинку в Грушвиці. Благо, кімнат для гостей там вистачало. Юрці та Вітьку дісталася кімната Іри. Саме там, вишукуючи у великій Іриній бібліотеці книгу для безсонної ночі, Юра й знайшов щоденник. Останні листки записника виявилися вирваними. Збереглося тільки кілька рядків, які й наштовхнули Юрку на підозри. І хоч Герман читав їх лише двічі, а проте пам’ятав так, мов вони перед його очима: «Я не знаю, що мені робити. Мені страшно. Звідкись з’явилося відчуття, що мені загрожує небезпека...» Далі текст був втраченим.

У щоденнику не було сказано прямо, що їй хтось погрожував, але шосте чуття підказувало братові, що не все так просто. Сестра не належала до людей, які здатні на самогубство. Ще відразу після трагедії Германа довгий час переслідувала думка, що щось у її смерті мусить бути не так. А тепер, коли з’явився щоденник... Тієї ж думки дотримувався й вбитий. Юрка не показав запис нікому, крім Германа: надто великий ризик довіритися справжньому вбивці.

«Хто міг їх вбити, окрім Богдана?

Тітка? Така, як вона, теж могла б усе влаштувати. Підсунути племінниці снодійне не мало би викликати труднощів. Вони з чоловіком, за рецептом Богдана, вже давно приймають ліки такого типу. Але як вона змогла би примусити Іру накласти на себе руки? З іншого боку... ця жінка цілком мала причину, щоб вбити Юрку. Аби вберегти Тараса від можливої нечесності потенційного партнера, — Герман ніяк не міг втямити, як Тарас згодився працювати разом із Юркою. Тим паче такий, як він: як і його мати, ласий до грошей; до того ж страшенно заздрісний. — Як Юрці вдалося його переконати? Щось тут не те.

Геннадій... Такий самий, як і його дружина. Гроші для нього вирішують все. Хоча причин вбивати Іру чи Юру в нього немає. Майно в Грушвиці? Після Іриної смерті його успадкували кілька родичів: будинок — Герман та його батьки, а земельну ділянку — тітка навпіл з Богданом. Нікого не обділила. Очевидно, таким розподілом майна Іра мала на меті примирити нарешті родичів. Заповіт сестри, складений незадовго до смерті, став іще однією причиною, що переконала поліцію в її самогубстві. Зазвичай так рано люди не завіряють останню волю. За рік після його оформлення сестра вкоротила собі віку. Геннадій не мав прямих причин вбивати Іру та Юрку, адже в заповіті його не згадано. Тарик — не його рідний син, щоби будь-якими методами рятувати того від нечесного підприємця.

Марія? Ще та бестія! Щоправда, причин позбавити Іру життя вона не мала. Цю жінку цікавлять лише гроші. Антон її забезпечував. Що їй ще потрібно? Після смерті чоловіка Маша отримала непоганий спадок. Власне, саме завдяки цим грошам вона й досі має можливість не працювати».

Герман несподівано пригадав, що стосунки подружжя незадовго до смерті кузена зіпсувалися. А ще — якось у родині з’явилися чутки, буцімто Антон зраджував Марії. Звідки вони взялися й чи виявилися правдою, Герман так і не дізнався. Через два місяці після того Антон розбився.

«Але ж Іра тут все одно ні до чого. На той час сестра вже померла. Та й як Марія змогла би її вбити? Викрасти снодійне в свекрухи чи свекра? Легко. А змусити випити? Гм...

Тарик? Вбити Іру, щоби його матір отримала бодай частину майна, що, як вважала Маргарита Іванівна, мало належати їй від початку? А в перспективі отримати це майно в спадок? Згодом прибрати Юрку, як непотрібного свідка? Щось у цьому є. Може, не так ідеально виглядає, як із Богданом чи тіткою, проте... теж має право на існування».

Він подумав про Настю, проте її Герман і близько не уявляв у ролі безжальної вбивці.

«Хто далі? Вітька, Вадим та Галка — їх йому теж не хотілося ні в чому підозрювати. Вітька мав зуб на Юрку, оскільки також втратив гроші через нього. Але чим Іра завинила перед Вітькою? Свого часу Іра подобалася Віті, і Марія теж, — єдиним недоліком свого приятеля Герман вважав слабкість до жінок. — Вітя захоплювався чи не кожною спідницею, яку бачив. Але ж це не привід підозрювати його в убивстві двох людей».

Скільки Герман не міркував, а придумати логічний мотив для Віті таки не зміг.

«Вадим чи Галка? Ці взагалі не мали причини вбивати когось. Якщо в Віті могли виникнути сякі-такі мотиви для вбивства хоча би Юрки, то в цих двох...

Аліна...»

Він не просто так звернув на неї увагу. Під час відвідин могили Антона Герман перехопив погляд Геннадія: дядько спостерігав за цією жінкою, коли вона проходила повз. Та й сама Аліна в той момент не без інтересу розглядала їх усіх. Геннадій знітився, зрозумівши, що Герман помітив його зацікавлення.

«Щось не так. Дядько й Аліна знайомі?»

У голові вирувало безліч думок. Скажімо, якщо знайомі, то чому не привіталися? Чому Геннадій знітився, коли помітив, що Герман спостерігає за ним? Спершу Герман запідозрив, що Аліна могла би бути коханкою Геннадія. Проте швидко позбувся цієї божевільної думки, оскільки знав: дядько ласий до грошей, а не до інших жінок. Вони з тіткою міцна пара, незважаючи ні на що.

Потім йому спало на думку, що Аліна опинилася там, бо планувала відвідати могилу Антона. Відтак запідозрив, що вона — та сама коханка, про яку колись пліткували в родині. Якби Аліна й справді виявилася коханкою, це все одно ніяк не допомогло би Герману в розслідуванні вбивства сестри. А проте на той момент знайомство з нею стало єдиною можливою зачіпкою — після смерті Юри він навіть не уявляв, як діяти. Все, що тоді міг — обережно придивлятися до кожного, хто так чи інакше втягнутий у справу. Адже неможливо поводитися невимушено після того, як зовсім недавно вбив людину. Чи можливо?

Бо на перший погляд усі видаються абсолютно такими, як завжди.

Спілкування з Аліною не допомогло підтвердити чи спростувати здогад про її таємне знайомство з Геннадієм чи Антоном.

«Або ж вона майстерно все приховує, або ж вони незнайомі».

З одного боку, Аліна розпитувала його про кузена ще на першій зустрічі, з іншого — дівчина поводилася так, ніби справді не знала нікого з його родини. Та й не нагадувала вона йому ту, яка зв’язуватиметься з одруженим. Хоч кохання — штука підступна. Заради цього почуття не одна людина відступила від своїх життєвих принципів.

Коли Герман запитав Маргариту Іванівну, вона рішуче заперечила, що її син міг зраджувати дружині. Попри це – Герман не сумнівався, що тітка чогось не доказала. Обережне розпитування Марії теж нічого не дало. Дівчина тільки недобре глянула на нього, проте нічого не сказала. Галка заявила, що ніякої зради не було. Вітю Герман вирішив не питати, він був переконаний: Антон не розповів би йому через невміння того тримати язика за зубами. Вадим і Тарас теж не змогли допомогти Германові в цьому питанні.

«З іншого боку, навіть якби Аліна виявилася тією загадковою коханкою Антона, до чого тут Іра? Та й вбивство сестри сталося раніше. Аліна Іру не знала».

Так Герман сидів, насуплено розмірковуючи й попиваючи алкоголь. Аж поки не виснував, що єдиним по-справжньому реальним підозрюваним досі залишається Богдан. Мотив та можливість здійснення злочинів мав лише він.

Герман укотре кинув погляд на годинник: пів на десяту. Знову зателефонував Аліні.

«Відсутній зв’язок. Куди, в біса, поділася ця дівчина?!»

Глухо гримнули вхідні двері. Герман увесь спітнів, коли побачив поліцейських. Він схилив голову й затулив чоло рукою, вдаючи, що зосереджено читає щось у телефоні. Двоє патрульних пройшли повз. Тільки зараз Герман почув п’яні крики, які долинали з глибини закладу: хтось дебоширив. Виявилося, поліціянти приїхали за викликом.

Герман не став чекати, доки його помітить. Швидко розрахувався й подався геть.

* * *

Після теплого пабу вогкість вулиці видалася йому особливо огидною. Перед Германом постало цілком логічне питання: куди податися? Він розумів, що в готелях проситимуть паспорт — якщо його вже шукають, можна «спалитися» відразу.

«А може, не ховатися? Піти до Кондратюка й усе розповісти? Але що розповідати? Що так напився, що не пам’ятаєш, де був у ніч вбивства людини, яку, власне, мав мотив позбавити життя?»

Чи повірять йому, що не вбивав, після того, як збрехав про алібі? Ба більше: чи довірятимуть людині, яка колись мала проблеми з законом? Та й про свій конфлікт із Юркою він не повідомив на першому допиті, хоч його й запитували про стосунки з убитим. З іншого боку... навіщо йому вбивати після того, як вже все давно загуло? Хай там як, заперечити неприязнь до цієї людини він не міг. Після тієї ситуації вони спілкувалися вкрай рідко. Юрка вимолив у Германа й Вітька пробачення, проте неприємний осад після підлого вчинку так і не зник.

Куди ж піти? Герман озирався. Повз, по Соборній, проїхала патрульна машина, освітлюючи блакитними вогниками нічне місто. Він інстинктивно зіщулився й затамував подих. Щоразу йому ввижалося, що то по нього.

Герман хотів було забігти в підземку, як зненацька зір уловив знайому постать. Чоловік, неймовірно схожий на Богдана, завернув за театр, у напрямку базару.

Розділ 8

Герман телефонував, проте брати слухавку не мала ані найменшого бажання. Тоня таки передзвонила, але й з нею настрою балакати не було. Аліна вимкнула мобільний, щойно дісталася додому. Вона досі тремтіла від страху після пережитого. Так моторошно їй ще ніколи не було. Вже двічі вона підходила до вхідних дверей, аби перевірити, чи добре зачинила.

Хоча й без того знала, що все зачинено. На обидва замки. Ще й на третій, внутрішній.

Аліна не вечеряла. Навіть забула про те, що, прямуючи з роботи на кладовище, відчувала голод. Натомість залізла в душ: він заспокоював.

Невже відчуття, що за нею хтось стежить, не безпідставне? Вона й без того почувалася наляканою, а коли трапилася ця несподівана зустріч...

Невдовзі розум заходився шукати раціональні пояснення. Звісно, це міг бути збіг, і вона просто накручує себе. Але ж який збіг! Як ця людина там опинилася? В таку пору на цвинтарі. Нічого дивного в тому, що крім неї комусь іще захотілося відвідати близьких у цю пору доби. Але саме цю людину Аліна очікувала зустріти там найменше.

Ні, не так. Вона найменше очікувала перестріти її біля материної могили. Адже який шанс побачити там саме...

Хтось натиснув на ґудзик дзвінка, урвавши думки. Аліна вимкнула крани й дослухалася. Тілом пробігли льодяні дрижаки. Від холоду та страху. Вона майже не дихала.

Тиша.

Лише вода скрапує з тіла у ванну. Хто може бути так пізно? Сусіди? Жебраки? Може, збирають на похорон? Знову дзвінок. Ні, вона не відчинятиме. Хай хто там стоїть за дверима. Байдуже. Ввімкнула кран і направила на себе струмінь гарячої води. На сьогодні з неї досить.

У двері дзвонили ще двічі, проте Алінка на це вже не зважала. Вона розуміла, що думка про те, хто ж цей непроханий гість, ще довго мучитиме її після сьогоднішнього, але навмисно вилазити з ванни, щоби глянути у вічко, теж не збиралася. Це не може бути хтось зі своїх. Друзі би зателефонували.

«Дідько! — згадала, що телефон вимкнений через надмірну кількість дзвінків від Германа. Їй хотілося тиші. І головне — воліла відпочити від родини Грушевських. — Може, таки ще хтось телефонував? Тоня?»

Аліна вимкнула воду й вилізла з ванни. Підійшла до дверей і дослухалася, чи ніхто не чатує. Глянула у вічко. Нікого. Ввімкнула мобільний. Невдовзі прийшло сповіщення про те, що Герман знову телефонував. Двічі. Другий раз буквально кілька хвилин тому.

«Чого він так часто телефонує? Його турбує, що дівчина не хоче з ним спілкуватися? Пробудився інстинкт ревнивця, який неодмінно має керувати жінкою, навіть поки малознайомою?» — таких Аліна теж зустрічала. Одного разу їй уже влаштовували допит з приводу того, чому вона не відповіла на дзвінок. Хоч і знайома з тим Отелло була лишень два дні.

На сходовому майданчику почувся шум, відтак кроки. Хтось підійшов до дверей.

Аліна розуміла, що це не може бути Герман: він не знає, де вона живе. Аліна дослухалася. Хтось стояв з протилежного боку дверей, але чомусь поводився тихо.

У цій мертвій тиші її мобільний озвався надміру гучно. Ледь не впустивши з рук телефон, вона спробувала якомога швидше вимкнути звук. Номер виявився незнайомим.

— Алло, — сторожко промовила.

— Я знаю, що ти вдома.

* * *

Куди ж він міг подітися? Вітька нещодавно знову телефонував Маргариті Іванівні, проте жінка вкотре повідомила, що племінник не з’являвся вдома. І проблема навіть не в цьому. Герман — людина доросла, може ходити куди завгодно й коли завгодно. І повертатися додому так само. Суть у тому, що Германа почала розшукувати поліція за підозрою у скоєнні вбивства.

Виявилося, що Герман приховав факт, що між ним та Юркою стався серйозний конфлікт. Це викликало підозри в поліцейського. А на другому допиті Герман збрехав про алібі, повідомивши, що поїхав до диско-бару в ніч вбивства, хоч насправді там не з’являвся. Те, що Герман зник, лише погіршувало його становище. У тому, що приятель втік, сумнівів не виникало: після обіду цього дня він забрав деякі свої речі з квартири родичів, нікому нічого не повідомивши. На зв’язок так і не вийшов, на дзвінки не відповідав.

Чого не міг втямити Вітя, то це чому тітка не приховала від поліції те, що її племінник забрав щось із дому й пішов. Розповівши про цей факт поліцейському, вона тільки погіршила ситуацію, адже оперативника можна було б переконати в тому, що Герман просто десь «зависає». Не бере слухавку? Пусте. Він не зобов’язаний відповідати на всі дзвінки.

Нещодавно йому телефонували Галка з Вадимом — питали, чи, бува, немає новин. Дівчина хвилювалася. І не дивно, адже саме вона бовкнула поліції, що в Германа колись був серйозний конфлікт із вбитим. І цього теж не міг второпати Вітька. Ну, хто її тягнув за язика?! Ніби ж недурна жінка. Не знав би Галку, подумав, що навмисне розповіла.

Вітька зітхнув. Цікаво, де насправді був Герман у той час, коли вбили Юрку?

* * *

— Що? Як ти мене знайшов?

— Відчиняй. Необхідно поговорити, — голос у трубці видавався глухим й якимсь хриплим.

— Звідки ти знаєш, у якій квартирі я живу?

Аліна не вірила власним вухам. Як? Так, він проводив її додому, проте не до квартири. Вирахував навмисно? Ще тоді? Чи сьогодні ввечері чекав біля будинку? Але чому не гукнув, чому так довго чекав, перш ніж подзвонити в двері?

«Ні, таки номер квартири він знав раніше...»

— І про що ми маємо говорити? Звідки така наполегливість?

Інстинкт самозбереження не дозволяв відчиняти. Вкотре за сьогодні Алінка прокляла ту мить, коли вперше побачила портрет Антона Грушевського. Саме з цього все й почалося: відчуття тривоги, побоювання стосовно переслідування. Сьогоднішній випадок на кладовищі фактично підтвердив підозри. Тепер іще й Герман, який невідомо як і коли дізнався номер квартири. Сім’я Грушевських починала їй набридати.

— Відчини, я прошу тебе, — знову повторив прохання новий знайомий, проте цього разу не так самовпевнено. — Мені нікуди йти.

Такої відповіді Алінка не очікувала: «Як це нікуди йти?»

— Що сталося?

— Я не буду про це говорити тут. Відчини... Не бійся, я не заподію тобі нічого лихого.

Аліна вагалася. Звідки він знає її точну адресу? Навіщо вираховував це? Причому раніше, не сьогодні.

Що він від неї хоче?

І це все після того, що сталося на кладовищі.

Зненацька Аліна усвідомила, що Герман більше нічого не каже. Тільки чекає. Вухо вловлювало лише слабке дихання в трубці. Так, немов він затамував подих. Так, немов і справді чекав, щоб вона відчинила. І від того, чи відчинить, залежить його життя.

Певно, саме це й переконало її послухатися.

* * *

Він видавався змученим. Червоні очі. Бліде обличчя. Тремтячі руки. Так, вона не помилилася: щось сталося. Спершу Аліна страшенно злякалася й відразу пошкодувала, що впустила його. Прямих причин боятися Германа вона не мала, з іншого боку... Що вона про нього знає?

— Що сталося? — нарешті запитала.

Герман зачинив за собою двері. Чоловік не зводив з неї погляду й мовчав. Високий, кремезний і... якийсь дикий. Аліна інстинктивно ступила крок назад.

Розділ 9

Вони розмовляли вже понад годину. Алінка божилася, що не знала Антона за життя, і тим паче не була його коханкою. Просто одного разу обличчя хлопця на пам’ятнику привернуло її увагу. Ба більше: вона взагалі не знає нікого з родини Грушевських. Герман починав вірити.

Він теж розповів їй усе. Про свої підозри, що хтось хоче «повісити» на нього вбивство приятеля. Про те, що мав з Юркою конфлікт та в чому він полягав. А також те, що, найімовірніше, його вже шукає поліція.

Чай холонув. Ніхто з них майже не торкнувся напою. За розмовою час летів швидко. Вони незчулися, як у багатоквартирному будинку навпроти майже в усіх помешканнях згасло світло. Час від часу Алінка поглядала в вікно, й тоді ставало зовсім лячно. Її лякали темрява й невідомий чоловік, який розповідає про два ретельно продуманих вбивства... Чи може вона довіряти Германові?

З голови не йшла сьогоднішня зустріч на цвинтарі. Скільки шансів вона мала зустріти там саме батька Антона? У ту пору доби, коли вона туди ніколи не приходить. Коли взагалі майже ніхто не приходить на кладовище... Її не покидали підозри, що ця людина навмисно підкралася непомітно. І чому йому насправді захотілося з нею заговорити? Алінка навіть не сумнівалася в тому, що він її пам’ятав.

Грушевський-старший звернувся до неї першим, запитавши, чому молода дівчина так пізно прийшла в таке місце. Спершу вона заніміла від несподіванки. Розмова вийшла короткою і, відтак, якоюсь дивною. Алінка пояснила, що прийшла до мами. Він натомість розповів, що хоче відвідати могилу сина. Потім помовчав, немов чекав, що Аліна ще щось скаже. Ніби вичікував, доки Алінка зізнається, що знає і його, і його сина. Проте вона мовчала. І тоді Грушевський-старший сказав дещо... дуже неочікуване. І тепер ці слова не виходили в неї з голови.

Навіщо він це сказав?

— Я тепер просто не знаю, що мені робити, — Герман вимовив останні слова голосніше, наче помітив, що дівчина про щось замислилася, і мав намір вивести її з того стану.

— Можливо, варто піти до них і все розповісти? Якщо ти не винен, тобі нічого боятися, — запропонувала Аліна.

— Я думав про це. Але ж боюся, що вже пізно. Я припустився помилки, збрехавши двічі. Навряд мені тепер повірять. А вбивці знову все зійде з рук. Уже вдруге.

Від цих слів Аліні знову стало моторошно. Новий неприємний сюрприз видавався значно гіршим від того, що відбулося на кладовищі. Ситуація загострювалася. Герман просив прихистку на час, поки шукатиме справжнього винуватця злочинів. Він не знав, куди піти, вважаючи, що лишатися в тітки — не варіант, так само як і в готелі, оскільки поліція все перевірятиме. Єдина можливість зачаїтися — жити в того, про кого ніхто з його родини та друзів не знає.

— Ти що, справді не довіряєш нікому з них?

— Хтось із них вбивця. Після того, як Юрка показав мені щоденник, я навіть не сумніваюся.

— Можливо, ви якось не так зрозуміли її запис? Може, то все її психічний стан, депресія?

— А як іще це можна зрозуміти? Як його по-іншому можна зрозуміти в ситуації, коли людина помирає незадовго після того, як його занотувала? Ті вирвані листки — однозначно не просто так. Я не вірю, що Іра була здатна на суїцид. Ну, не такою вона була людиною.

— Але ж чому вбивця не знищив цей нотатник? Це значно простіше й логічніше, як на мене.

— Сам не знаю, — зітхнув Герман. — Можливо, лишив як трофей. Гадки насправді не маю. Але факт лишається фактом. Щоденник є, а в ньому запис, який наштовхує на підозри.

— І де зараз цей щоденник? У тебе?

Герман знічено схилив голову, відтак відповів:

— Юрка забрав його з собою. Спершу ми хотіли завезти його назад і лишити там, де знайшли. А проте це занадто важливий доказ, щоб повертати вбивці, тож вирішили, що краще заховати в надійне місце. Ми домовилися орендувати сейфову скриньку в банку — це була моя ідея. Я дав йому гроші, він повинен був тим зайнятися. Наступного дня Юрка планував зайти у «Приват» і втілити задумане в життя. Якби я не запізнювався на зустріч із родичами, міг би й сам те зробити. Вже вночі Юрку вбили. Ніякого щоденника поліція не знайшла. Принаймні про це мені нічого не відомо. Я запитував у поліції про записник ще на першому допиті. Пояснив, що він належав моїй сестрі, і просив повернути.

— Ти не думав розповісти їм ще тоді про свої підозри?

— Ні. Поліцію я не вельми полюбляю. Особливо відколи мав із ними справу ще кілька років тому. Тим паче ті поліцейські зовсім не викликали бажання бодай щось розповідати. Типовий совдепівський слідак-хамло й такий самий оперативник. Хоч тепер розумію, що припустився величезної помилки. Якби я заявив тоді про підозри, можливо, зараз би не довелося переховуватися. Але, розумієш, мені стало так страшно. Найбільше я боявся, що не маю алібі на час скоєння злочину. Оперативник розпитував так прискіпливо, а я... я реально не міг пояснити, де був тієї ночі. Тож більше переймався, щоб мене не запідозрили, — на мить Герман замовк, щось прокручуючи в голові, відтак промовив, перехопивши розгублений погляд дівчини. — Ні, ти не думай, я його не вбивав.

— Звідки ти можеш знати, якщо нічого не пам’ятаєш?

— Бляха, Аліна! — вигукнув Герман і, не втримавшись, скочив із крісла. Аліна здригнулася, злякавшись його емоційності. — Не вбивав я його! Не міг я його вбити! Ніколи в це не повірю!

— Т-с-с! Не кричи так! У будинку висока чутність!

— Ти віриш мені? Мені потрібна бодай чиясь допомога! — він стишив голос, проте балакав не менш емоційно; підійшов до неї впритул. — Хтось із цих людей вбивця. Мені потрібно зрозуміти, хто саме... Ні. Юрку я не вбивав, — продовжив, міряючи кроками кімнату, час від часу спиняючись і кидаючи погляд на Аліну. — Я в тому певен на сто відсотків. Так, свого часу ми мали проблеми. Але вони вирішилися.

А новина про вбивство Іри, навпаки, знову нас об’єднала.

Я не міг його вбити, хоча би тому, що ми мали разом шукати вбивцю, — спинився перед Аліною, не зводячи з неї очей і намагаючись зрозуміти, чи вірить ця жінка бодай слову.

«Хтось із цих людей вбивця, — подумки повторила його слова Алінка. — І кому ж вірити? Батькові Антона, що ніби ненароком обмовився про племінника, який приїхав зі столиці й виявився геть не тим, за кого себе видає? Чи Германові, який зараз сидить тут і називає батька Антона одним із підозрюваних?»

Нікого з цих двох чоловіків вона не знала; обом вона не мала жодної підстави довіряти.

— Але ж є хтось, кого ти найбільше підозрюєш? — вирішила поцікавитися.

Герман на якусь мить завагався, відтак розповів про здогади стосовно свояка.

— Виглядає цілком логічно, — повела плечима. — Може, ти би пішов з цим у поліцію?

— Ну, і що я їм скажу? Єдина людина, яка знала правду стосовно справжньої причини смерті Іри, нещодавно сама вирушила до праотців. І мене підозрюють у тому, що я «допоміг» Юрі в цьому.

Аліна замислилася. Герман подобався їй, і хотілося вірити саме йому. Ба більше: вона й справді схилялася до того, щоби вірити йому. Але в неї й власних проблем вистачало.

«Це ж треба так вляпатися! На рівному місці! Після такого важкого року з мамою примудритися влізти в історію з двома вбивствами! Алінко, лише ти так можеш! Якби ж хоча би знати, хто з цих двох бреше...»

— Германе, я... Я бачу, ситуація доволі складна, але... Германе, вибач, я не можу тобі з цим допомогти. Я тебе не знаю. Ми знайомі лише два-три дні, а тут таке. Зрозумій, будь ласка, правильно... — Алінка замовкла, впіймавши на собі його погляд. — Германе... я...

— Аліно, я кажу правду. Не бійся мене.

Герман дивився на неї сповненими надії очима; він злякався, що отримає відмову. Більше він не мав куди податися. Ще сьогодні вранці Герман і подумати не міг, що пізно вночі проситиме допомоги в людини, якої зовсім не знає. Попервах Герман розмірковував про спробу винайняти квартиру в приватної людини й не втягувати в цю всю історію невинну жінку. Стримувало усвідомлення того, що власники теж можуть вимагати паспорт. Ба більше: його фотографії скоро розповсюдять у інтернеті, тож ризик бути впізнаним наростав щомиті. Він би ніколи не наражав Аліну на небезпеку, якби мав змогу хоч десь знайти прихисток, допоки відшукає вбивцю.

— Не віриш мені? — мовив, так і не дочекавшись відповіді. — Не переймайся, я цілком розумію тебе... Ти маєш на це право. Єдине, що все-таки попрошу тебе: дозволь тут заночувати. Не хочеться вештатися містом вночі узимку, — Герман повів плечима. — Обіцяю, вранці я піду й ти більше про мене нічого ніколи не почуєш.

Аліна вагалася. Ну, і де він у неї заночує? Квартира однокімнатна. Хіба дати спальний мішок, ляже на кухні.

А вранці піде собі.

— Я згоден на будь-які твої умови, — ніби прочитавши її думки, заявив Герман.

— У мене є спальний мішок. Якщо тебе це влаштує...

Герман усміхнувся.

Коли на годиннику показувало пів на першу, вони нарешті вляглися: Герман, як і планували, на кухні, Алінка — в кімнаті. Щоправда, спати жоден із них не міг, кожен міркував про своє: Аліна боялася перебувати поряд із незнайомцем; до того ж надто багато сталося, аби швидко заснути. Герман намагався зрозуміти, як діяти далі, де знайти притулок і як проводити розслідування в ситуації, що склалася.

За роздумами настав ранок. О сьомій Герман, так і не стуливши очей, устав, прийняв душ та пішов, не снідаючи. Алінка в цей час спала. Сон її зморив на світанку.

Розділ 10

Основні фігуранти справи:

Марія

Тітка

Геннадій

Тарас

Настя

Вітька

Вадим

Галка

Богдан

Герман вивчав список, який склав нещодавно. На столі холонула ранкова кава та паста. Страву він з’їв лише наполовину, кави взагалі не торкнувся. Учора йому здалося, що бачив Богдана, проте наздогнати його не вдалося. Герман зателефонував до реєстратури, де йому вкотре повідомили: «лікар Богдан Давидчук занедужав і на прийомі інший». Герман наважився знову подзвонити свояку. Нічого не змінилося: абонент не відповів.

«Куди ж міг запропасти Богдан? А раптом щось сталося?»

Герман знову й знову передивлявся список підозрюваних, а втім, нічого нового на думку не спадало. Так він просидів ще пів години. За цей час нарешті доїв свій сніданок, щоправда, без особливого апетиту. Несподіваний телефонний дзвінок вивів із задуми. Тремтячими руками узяв до рук мобільний: коли він вже кинув сподіватися, йому нарешті віддзвонився Богдан. Якусь мить Герман вагався, чи відповідати. Раптом пастка? Але ж він сам стільки разів телефонував свояку!

— Слухаю.

— Германе, то ти? — голос Богдана виявився до жаху захриплим.

«Таки справді хворий?»

— Так, я. Телефонував же тобі багато разів.

— Вибачай, — гучно шмигнув носом, — ніяк не можу вилікуватися від того довбаного грипу. Тільки трохи одужав, знову зморив. Два дні лежу вдома, мов та колода.

— Нічого, все гаразд, — Герман ковтнув слину: пастка чи ні?

Йому уявилося, як Богдан навмисне стиснув перенісся пальцями, імітуючи застуджений голос. Як цей чоловік (завжди боягузливий, а відтак брехливий) підступно готується знищити Германа.

— Ти хотів про щось поговорити?

— Я хотів зустрітися.

— Ну, якщо не боїшся заразитися — приходь. Температура вже нижча й ніби краще почуваюся, але вийти не зможу.

Герман вагався: ліпше було зустрітися на нейтральній території. А раптом у Богдана на нього чекатиме поліція? Доволі висока ймовірність, якщо Богдан вбивця.

— Богдане, як вважаєш, чому Іра покінчила життя самогубством? — несподівано Герман знайшов вихід зі становища: безпечніше поставити питання телефоном.

У слухавці запанувала мовчанка.

— Чому ти раптом вирішив про це запитати? — здавалося, свояк здивувався щиро.

— Дай, будь ласка, відповідь на питання.

— Германе, я вже колись відповідав тобі на нього. Я сам не знаю, як так сталося. Послухай, я знаю, що ти й досі переймаєшся. Повір: я й сам не можу збагнути причини, яка штовхнула її на цей крок. Так, ми не були ідеальною парою. Так, вона сумувала за минулим. Але щоб аж так бути невдоволеною своїм життям... Мені й на гадку таке не спадало.

Герман дратувався. Він уже чув колись цю байку. І прекрасно знав, що в Богдана залізне алібі на час смерті дружини.

— Гаразд, я приїду за пів години, — нетерпляче відповів, ледь стримуючись, аби не поставити наступне запитання.

Питати прямо, навіщо Богдан вбив Іру, телефоном не можна. Він мусив бачити цієї миті його очі.

* * *

Пів години минули. Богдан мав чекати на нього з хвилини на хвилину, проте Герман не поспішав. Він вичікував біля будинку свояка вже добрих десять хвилин: намагався зрозуміти, чи немає поблизу поліції, і поки не помітив жодного натяку на її присутність. Люди проходили повз, ніхто не стовбичив перед будинком.

«Може, вони в під’їзді? Чи в квартирі? Але ж все одно мусить хтось бути й надворі. Так би мовити, для підстраховки», — про всяк випадок Герман вирішив запізнитися щонайменше на двадцять хвилин.

Герман присів, аби не кидатися у вічі, і спостерігав. Тут, на даху сусіднього будинку, шаленів вітер. Час від часу він обережно переходив з одного кінця будівлі в інший, аби вивчити якнайбільше території.

Нічого підозрілого.

До сусіднього з Богдановим під’їзду під’їхала швидка, і дві лікарки попрямували в будинок. Ще з одного під’їзду вийшла молода мама з коляскою. Час від часу заходили та виходили мешканці, на лавках сиділи літні чоловіки: місцева алкашня. Навіть у мінімаркет, який розташований у будинку, зазирало не так багато людей. І ніхто з них нічим не нагадував служителя порядку.

Коли Герман затримався на двадцять хвилин, Богдан знову зателефонував:

— Коли ти будеш? — таким самим хриплим голосом. — Я так спати хочу. Ледь на ногах тримаюся.

— Вибач, не зможу бути. Саме збирався тобі телефонувати. Змінилися обставини. Лягай собі спокійно.

— Германе, в тебе все гаразд? — після короткої мовчанки поцікавився свояк. — Мені дзвонила вчора Маргарита Іванівна й усе розповіла. Навіщо ти ховаєшся? Це ж не ти вбив Юрку?

— Звісно, що не я, — не втримавшись, гарикнув Герман.

— Навіщо тоді втікаєш? Ти ж тільки собі гірше робиш, — просопів Богдан у слухавку своїм закладеним носом.

Герман мовчав. Ну, що йому на це відповісти? Якби ж він не лажанувся з «Лагуною»! Чи бодай якби йому вдалося пригадати, де блукав тієї ночі! Тоді би мав з чим іти в поліцію. А так...

— Германе, чуєш мене? — гукнув Богдан, не отримавши відповіді. Проте Герман так і не відповів, несподівано завершивши розмову.

Герман зачекав ще двадцять хвилин: ситуація довкола будинку не змінилася.

«Отже, справді все «чисто». Гм... якщо свояк не викликав поліцію, отже, він не намагається підставити. Вбивця не він?»

Герман наважився вийти зі сховку й відразу подався до Богдана.

* * *

На подвір’ї перед будинком нічого не змінилося. Так само заходили й виходили поодинокі мешканці, так само на лавці сиділи сп’янілі чоловіки й про щось голосно сперечалися.

Напруга всередині наростала: нарешті він зможе побалакати зі свояком сам на сам. Знову озвався мобільний. Серце вже звично гупнуло. Богдан — знову?

— Блін! — вилаявся вголос, побачивши ім’я додзвонювача. — Привіт! — він силкувався балакати спокійно.

— Де ти й чому не телефонуєш?

Герман почув звіддаля шум фена: «Отже, на роботі».

— Жень, мені зараз не дуже зручно розмовляти, — про всяк випадок Герман не припиняв озиратися: «чисто».

— Що трапилося?

Якщо вже ця жінка напосідає, відкараскатися надзвичайно важко.

— Все нормально. Давай я тобі передзвоню за пів години, окей?

Шум від фена припинився. Герман збагнув, що наречена вийшла на вулицю.

— Германе, ти обіцяв, що їдеш на кілька днів — тебе вже кілька тижнів немає!

Він почув, як вона з кимось привіталася, відтак запевнила, що вже йде. Отже, прийшла нова клієнтка. Герман заскочив у міні-маркет, аби не світитися посеред двору. Вдаючи, що щось роздивляється на прилавках, продовжив розмову.

— Я хвилююся, — обурений голос змінився на тривожний. — Спершу ти телефонував щодня. А вчора й сьогодні я так і не отримала від тебе дзвінка. Германе, скажи мені, що сталося? Я відчуваю, що щось не так.

Герман зітхнув. Ну, як він може сказати правду?

— Жень, добре... Так, є певні проблеми, але я скоро їх вирішу й приїду. Нічого серйозного.

— Чесно?

— Чесно, — посміхнувся. — Не хвилюйся. Я зателефоную тобі ввечері і ми спокійно поговоримо, гаразд? Бо зараз і справді не можу довго балакати.

— Ну, добре. Чекатиму, — нарешті він почув, що Женя всміхається. — До дзвіночка.

— Домовилися. Люблю тебе й цілую.

— І я тебе, — Женя знову посміхнулася.

Герман відчув, як важкий камінь скотився з його грудей.

«Тепер Богдан».

Герман вийшов з магазину, бентежно роззирнувся. Алкашня вже встигла кудись подітися. На подвір’ї з’явилися дві жінки, які, очевидно, випадково перестрілися й про щось розмовляли. З двору виїжджала легковушка. Віддалік пробігли двоє хлопчаків. Герман швидкою ходою пройшовся до потрібного під’їзду, рішуче натиснув код на дверях і ввійшов. Пробіг сходами до ліфта, натиснув ґудзик виклику. Підйомник із огидним скрипом розсунув двері.

«Отже, хтось зовсім недавно спускався, якщо на першому поверсі».

За хвилину-другу він опинився перед квартирою, в якій колись мешкала його сестра. Якусь мить він стояв, наважуючись натиснути ґудзик дзвінка й думаючи про те, як давно сюди не приходив. Спогади про часи, коли Іра ще була живою, мріяла та сміялася, і про те, з яким задоволенням вони проводили разом час, безжалісно заполонили думки. Герман стиснув губи в тонку лінію, заборонивши собі так недоречно впадати в меланхолію. Його вказівний палець натиснув на ґудзик.

Двері відчинилися несподівано швидко. Так, немов Богдан лише недавно за кимось зачиняв.

— Германе? Ти ж казав, що не прийдеш.

— Передумав, — невимушено відповів Герман й, не чекаючи запрошення, ввійшов. — Ти хотів лягти спати, але, так розумію, я тебе все-таки не розбудив?

— Саме збирався, — просопів Богдан.

У помешканні відчувалася задуха, повітря видавалося важким. Герман роззувся, пройшовся квартирою. Найперше зазирнув у кімнату, в якій усе сталося. Погляд його впав на постіль. Він ніколи не розумів, чому Богдан не змінив кімнату — навіть ліжко не купив нове. Третя кімната, як і колись, лишалася майже порожньою: туди можна перебратися. Як так: спокійно спати в ліжку, на якому свого часу дружина покінчила життя самогубством?

— Ти так і мовчатимеш? — нарешті втрутився у роздуми свояк. — Може, я зроблю кави? Є коньяк, якщо хочеш.

Зараз голос Богдана не видавався таким застудженим і він мав значно здоровіший вигляд, ніж уявлялося телефоном. Одужує? Так швидко?

— Ні, в мене до тебе всього кілька запитань, — Герман повернувся до передпокою, підійшов ближче й поглянув своякові прямо в очі.

Богдан напружився. На його чолі зібралися зморшки, він нервово провів рукою по своєму ріденькому волоссі, непомітно ковтнув слину. Богдан відчув, як через хвилювання починає пітніти. Ще трішки, і на чолі з’являться зрадливі краплини: доказ його страху та зради.

«Невже вони розминулися? Як так могло статися?»

Герман прийшов лише за п’ять хвилин після того, як пішли правоохоронці. Коли Герман повідомив, що не прийде, поліція зачекала ще якийсь час, а тоді поїхала. Богдан бачив з вікна, як їхня легковушка залишала подвір’я. Його мордувало питання, де в цей час перебував Герман? Богдан нутром відчував, що в такому настирливому бажанні побачитися щось було не так: родич щось замислив.

— Це ти вбив Іру?

Герман відчував, як калатає серце в грудях. Він думав про те, що нарешті дивиться вбивці в очі й ставить це запитання. Кров від напруги стукнула в голову, починалася мігрень. Герман не відводив погляду від обличчя Богдана. Кожна зморщечка, кожне кліпання очима, погляд, колір обличчя — усе важливо.

— Ти з глузду з’їхав? — обурився свояк.

— Навіщо ти це зробив? — повільно прошипів Герман.

— Ти взагалі розумієш, що верзеш? — Богдан штовхнув Германа. — Що на тебе найшло? Її вже три роки немає, а ти саме зараз приходиш до мене з цим запитанням?

Герман намагався зрозуміти, чи справжнім є здивування свояка. Його спантеличувало те, як реалістично виглядала реакція Богдана на питання.

— І як, по-твоєму, я мав це зробити? Прив’язати до ліжка й запхати до рота цілу пластинку снодійного?

— Я думаю, ти давав їй ліки, які викликали в неї серйозну депресію та суїцидальні думки.

— Маразм! Ти хоч сам себе чуєш?! — Богдан почервонів від обурення. — Геть звідси! Я нікому не дозволю звинувачувати себе в такому! — Богдан схопив Германа за комір і почав виштовхувати з помешкання.

Тільки брат дружини виявився занадто збудженим, щоб так просто піти. Герману вдалося відкараскатися від міцних рук Богдана, відтак він вхопив свояка за одяг, добряче струсонув та з силою притиснув до стіни. Так, що Богдан відчув біль у спині від удару. Він хоч і був на вигляд більшим, а проте фізична підготовка його, як завжди, лишала бажати кращого. Герман тримав міцно, очі його налилися кров’ю. Богдан зрозумів, що краще не смикатися.

Тим часом Герман продовжував вивчати Богдана, немов під мікроскопом. Свояк не скидався на людину, яка злякалася через звинувачення у вбивстві:

«У нього такі міцні нерви, чи він все-таки не винен у смерті сестри?»

Герман думав про те, що, попри можливість, Богдан не влаштував йому засідку з поліцією. І саме цей факт грав на захист свояка.

«Але ж якщо не він, то хто тоді вбивця?»

— Ти взагалі... розумієш, що коїш? — Богдан важко дихав. Відчувши розгубленість Германа, він негайно ж вирвався й відійшов.

Якийсь час вони обидва відсапувалися, витріщаючись один на одного. Герману, як ніколи, Богдан здавався чужим. Це вперше йому спало на думку, що ця людина так і не стала справжнім членом їхньої родини.

— Це ти прикінчив Юрку?

— Що? Я не робив цього! — Герман розгубився. Питання захопило його зненацька.

— Ти якийсь дикий. Ще більше, ніж будь-коли. У тебе взагалі клепка в голові якась лишилася? — Богдан, користуючись розгубленістю свояка, осмілів, підійшов майже впритул. — Не минули для тебе даремно ті ваші з Антоном бурхливі роки.

— На що ти натякаєш? — кров починала знову закипати.

— Хуліганом був, хуліганом і лишився. Це ж ти вбив Юрку? Ну, зізнайся, — глузливо мовив свояк. — Ти, по-моєму, взагалі збожеволів. Був нарваним, а став ще більше.

— Я не вбивав його, — твердо відказав Герман. Долоні стиснулися в кулаки.

— Ну, так, звісно. І про алібі збрехав просто так.

Герман зіщулив очі від злості.

— Ти думаєш, я не знаю? Поліція приходила до мене, розпитувала про тебе. Навіщо ти збрехав їм про «Лагуну»? Нічого кращого на думку не спало? Я завжди знав, що коли-небудь ти помстишся йому.

— Я не вбивав Юрку, — промовив Герман, виділяючи кожне слово. — Я не був у «Лагуні», так. Але я просто не па­м’ятаю, де провів ту трикляту годину. Я його не вбивав.

— Так нализався? Якщо не пам’ятаєш, що робив, то як можеш впевнено стверджувати, що смерть Юрки не на твоїх руках?

Герман мовчав.

— Ось що: спершу доведи, що то не ти вбив Юрку, а потім приходь до мене й запитуй про Іру. Ясно?

Герман стиснув міцніше долоні, губи його стулилися в тоненьку лінію. Пізніше він неодноразово допитуватиметься в себе, чому відразу не зацідив Богданові в пику. Хай там як, він ще довго пам’ятатиме зверхній переможний погляд свояка.

— Йди геть звідси, поки не викликав поліцію. Чого стоїш? Вали звідси! — гарикнув Богдан.

І Герман нарешті зробив це. Прямим ударом кулака він ударив Богданові в нижню щелепу так, що той відлетів до стіни. У Германа майнуло в голові, що свояк зараз утратить свідомість, проте того лише трішки оглушило. Поки свояк отямлювався, машинально притиснувши руку до розбитої губи, Герман залишив квартиру, гримнувши спересердя дверима.

* * *

Морозне повітря заспокоювало розпашіле обличчя.

«От, дурень! — Герман картав себе за нерозважливість. — Прийти знічев’я і чекати, що Богдан відразу розповість, як усе було! Варто було піти обхідним шляхом, не ставити питання так прямо. Спробувати поволі вивідати бодай щось. З іншого боку: що? Які питання ставити? А тепер, якщо Богдан вбивця... Якщо Богдан вбивця...»

Герман простував, куди очі дивилися. Певний час єдиним почуттям, що міцно охопило його зсередини, була лише злість. А якщо він помилився, і Богдан усе-таки не вбивав? Відсутність засідки в квартирі свідчила на користь свояка. Герман зціпив зуби, почуваючись справжнім ідіотом.

«Потрібно заспокоїтися», — вмовляв себе.

Так кепсько йому вже давно не було. Останній раз — після смерті сестри. Навіть коли його звинувачували в несплаті податків, було не так паскудно. Лише набагато пізніше нарешті усвідомив: причина не в тому, що він не може зрозуміти, хто вбив сестру. І навіть не в тому, що переховується від поліції. У нього з голови ніяк не виходило звинувачення свояка: буцімто саме він вбив Юрку.

Герман важко зітхнув. Не може бути. Не може бути, що він так напився, щоб вбити людину, з якою мав розслідувати вбивство сестри.

«Чи... може бути?»

* * *

Герман не помітив, як звечоріло. Цілий день він блукав маленькими вуличками, намагаючись не втрапляти в поле зору патрульних. Насправді це виявилося не вельми складно. Головне — бути уважним: щойно віддалік ставали помітними блакитні вогники, як він відразу завертав на іншу вулицю, за найближчий будинок чи навіть просто ховався за деревами.

Близько дев’ятої подзвонив Жені і, як йому здалося, непогано вдав із себе безтурботного:

«Здається, повірила».

О десятій Герман, замерзлий мов собака, подався у «Фортіссімо» — єдиний відомий йому заклад, що працював цілодобово. Замовивши каву, вмостився подалі від усіх. За цілий день він так нічого путнього не придумав. Єдине, що спало на думку: спробувати знайти щоденник сестри. Чи встигнув Юрка покласти його в банк на збереження, як вони запланували? Якщо ні, то де ж цей нотатник може бути? Невже прихопив вбивця? Герман замислився.

У роздумах минула вся ніч. Після третьої кави дав про себе знати шлунок, страшенно хотілося спати, голова розколювалася. Незважаючи на пізню годину, у «Фортіссімо» досі було чимало відвідувачів, переважно молодь.

Герман злякався, коли зненацька помітив знайоме обличчя.

«Ні, просто схожий», — відлягло.

Він знову занурився в роздуми, проте, як і раніше, нічого не придумав.

«А нехай тобі! Може, я щось не помічаю? Може, відповідь лежить зовсім на поверхні, але я її не бачу??? Мені потрібна бодай чиясь допомога! Хоча би хтось, із ким можна просто поговорити, все розповісти».

Герман розлючено стиснув кулаки, нарешті встав і забрався геть.

Годинникова стрілка підійшла до четвертої ранку.

Розділ 11

Спочатку Алінка не могла зрозуміти, що ж її збудило. Сонна, вона заплющила очі й майже заснула, коли ще один дзвінок у двері розбудив її цілковито за лічені секунди. Непроханий гість не забирав пальця із ґудзика дзвінка: звук став безперервним. Алінка зіскочила з ліжка, підійшла якомога тихіше до дверей й обережно зазирнула у вічко.

Герман.

«Викликати поліцію?» — Аліна підійшла до мобільного.

Шість пропущених. Напередодні вона вимкнула звук, якщо раптом Герман вирішить знову зателефонувати. Проте хіба цього чоловіка таке зупинить? Самсунг засвітився в темряві, сповіщаючи про новий вхідний. Аліна не відповіла. Ще за кілька секунд дзвінки в двері припинилися.

«Невже нарешті пішов?»

Смартфон, вібруючи, осяяв приміщення — сповіщення у вайбері:

«Відчини. Я нікуди звідси не піду. Мені потрібна допомога».

Алінка розлючено «забігала» пальцями по тачскріну:

«Благаю, йди, інакше мені доведеться викликати поліцію».

«Не викличеш».

«Чому ти так вирішив?»

Мовчання, відтак нове повідомлення:

«Бо мені більше нíкому допомогти, окрім тебе».

Їй насправді й не хотілося викликати поліцію. Щось підказувало, що Герман каже правду.

«Але ця історія не така проста. Аліно, якщо навіть Герман і не винен, ти влізеш у дуже неприємну історію. Два вбивства — неабищо».

Аліна розлючено кинула телефон на ліжко: вона не викликатиме поліцію, але й не відчинить.

«Хай дзвонить, скільки влізе. Набридне — піде».

У двері знову подзвонили, та вона не зважала; натомість повернулася до ліжка, як слід загорнулася у ковдру й заплющила очі. Герман подзвонив у двері ще кілька разів, відтак заходився телефонувати. Мобільний не припиняв вібрувати ще впродовж десяти хвилин.

Аліна розплющила очі, рішуче схопила телефон і відхилила наступний виклик. Тремтячими руками набрала «102», на мить завагалася, тримаючи палець над позначкою «виклик», відтак торкнулася тачскріну. Почулися гудки виклику.

За мить у слухавці відповіли.

* * *

Герман знесилено присів біля квартири, спираючись спиною до стіни. Страшенно хотілося їсти, спати й просто відпочити. Ні, довго він так не протягне. Неможливо постійно жити на вулиці, час від часу відсиджуючись у кафешках. Особливо взимку. По-перше, немає гарантії, що його не впіймають, по-друге, без сну та відпочинку далеко не «заїдеш». Думки губилися: він і гадки не мав, що робити далі та як проводити розслідування.

Вухо вловило якийсь звук. Герман дослухався.

«Невже?»

Не вірячи, що це насправді відбувається, Герман повільно підвівся. Аліна відчинила двері й вийшла на сходовий майданчик. Вона виглядала блідою, вони мовчки втомлено дивилися одне на одного. Помітивши його невпевненість, Аліна відійшла вбік, пропускаючи всередину.

— Чому ти все-таки передумала? — запитав Герман, коли Аліна зачинила двері на два замки.

— Не запитуй мене про це, — змучено промовила й посунула на кухню, вкинувши смартфон до кишені халата. — Голодний?

Герман виглядав зовсім не так, як ще кілька днів тому. Її новий знайомий суттєво змарнів і, здавалося, навіть став нижчим. Одяг його виглядав пом’ятим, від нього тхнуло потом.

— Ти знаєш, я би поспав, — змучено відповів. — Даси свій спальник? — спробував усміхнутися.

Алінка махнула рукою:

— Йди до мене в кімнату. Я все одно вже не засну. Точно їсти не будеш?

Герман заперечно похитав головою.

— Ну, дивись, як схочеш щось — можеш брати все, що в холодильнику, — Алінка розвернулася й подалася на кухню.

— Дякую тобі, — почулося ззаду.

— Не дякуй, — відказала якось відчужено. Відтак глянула на годинник на мобільному: пів на шосту.

* * *

Вони домовилися, що Герман дасть знати, щойно прокинеться. Цілий день на роботі Аліна вдавала, що почувається зле. А коли в першій годині Герман написав на вайбер, що вже не спить, відпросилася, мовляв, більше несила терпіти головний біль.

Їй навіть не довелося брехати колегам. Голова й справді розколювалася. Але не тому, що так раптово прокинулася посеред ночі. Її переймало, чи правильно зробила, коли вирішила взяти участь у всій цій авантюрі. А якщо Герман усе-таки вбивця, проте не здатен цього згадати? А якщо він насправді знає, що вбив, але приховує це? Вона навіть щоденника не бачила, про який стільки розповідав Герман.

А якщо все це вигадка?

Уже за пів години після повідомлення на вайбер дівчина відчиняла двері своєї квартири. Виспавшись, прийнявши душ та поснідавши, Герман мав цілком інакший вигляд. На обличчі з’явився рум’янець, в очах блиск. Тепер він знову був схожий на людину.

— Я вже встиг пообідати. На кухні млинці, я посмажив на двох, — повідомив відразу, щойно переступила поріг. — Ти принесла?

— Звісно, — Алінка вказала на великий пакет із одягом. Дорогою додому вона забігла у секонд-хенд та придбала Германові обновки: джинси, пару кофт із каптуром, аби він міг ховати на вулиці обличчя, та нову куртку.

«Ну, так, ні тобі ‘‘привіт!’’, ні ‘‘як справи?’’», — подумалося Аліні.

А проте готовий обід неабияк здивував і порадував.

Герман не заважав обідати. Натомість спробував пошукати бодай якусь інформацію про власний розшук в інтернеті.

— Читаєш новини? — поцікавилася Аліна запиваючи чаєм останній млинець.

— Звідки ти знаєш? — Герман відірвав погляд від екрана мобільного.

— Ну, а що ж ще ти можеш так уважно вичитувати в телефоні? — посміхнулася. — Я заглядала сьогодні на кілька сайтів. Про тебе поки нічого не бачила. Може, хіба програма «Патруль» ввечері щось повідомить.

— Угу, «щось». Пику мою покажуть на весь екран, щоб усі, хто помітять, могли повідомити в поліцію, — гмикнув Герман.

— Що плануєш робити?

— Найперше — спробую знайти щоденник Іри. Можливо, Юрка його встигнув заховати. І, якщо вбивця ще не натрапив на нього, в мене є шанс. Знайду нотатник і піду з ним у поліцію.

Алінка здивовано звела брови.

— Не хочу ховатися, мов якийсь безхатько чи й справді вбивця. Маю знайомого в патрульній поліції, піду до нього, попрошу поради. Може, замовить за мене слівце перед слідчим, і той хоч вислухає... не знаю.

— А якщо слідчий не повірить? Чи твій знайомий не зможе допомогти? Так, цей щоденник — і справді гарний доказ, проте... Ти наламав серйозних дров. Ти вже згадав, що сталося тієї ночі?

— Жартуєш? — Герман відклав телефон. — Я вже бозна-скільки часу намагаюся згадати. Таке враження, що я навіть про більярд знаю завдяки розповідям інших. Про той вечір лише якісь уривки в пам’яті. Гм... давно зі мною такого не було.

— А коли останній раз таке траплялося? — Алінка закінчила обід і поклала брудний посуд у раковину. Відтак відкрила кран, аби помити.

— Облиш, я сам, — Герман відсторонив її убік. — Мушу ж я хоч якось подякувати тобі за прихисток. А то звалився тобі прямо на голову, — невесело всміхнувся.

Алінка слухняно відійшла, несподівано зловивши себе на думці, що інколи з цим чоловіком ставало дуже затишно. І навіть, незважаючи на те, в якій ситуації вони опинилися, з ним чомусь почувалася в безпеці. Його щирий і відкритий погляд подекуди заворожував.

— Та не так часто зі мною таке траплялося. Колись, коли молодшим був, ми з Антоном любили бухнути. Ну, дівчата, алкоголь... — посміхнувся лукаво. — Та то ще в студентські роки. Потім ми стали серйозними дядьками й більше так не робили, — Герман укотре показав свою широку посмішку. — Ну, хіба інколи.

Алінка теж усміхнулася. Їй було цікаво дізнатися щось про Антона. Аліні подумалося про те, що ці два чоловіки, на перший погляд такі різні, виявляється, були гарними друзями.

— То ви, бачу, приятелювали?

— Так, з ним найбільше. А ще з Вадимом, Галкою, Юрою та Вітьком. Потім до нашої компанії доєдналася ще Марія, але з нею вже якось не те. Не люблю я її, ніколи не довіряв. Цій особі лише Антонові гроші були потрібні.

— А... вони жили щасливо в шлюбі?

— Ти знаєш, — Герман домив останню чашку, вклав її в сушку, — на диво, так. Хоч не здивуюся, якщо Антон мені не все розповідав. Відколи я поїхав з міста, ми стали спілкуватися рідше. Можливо, я чогось не знаю. У родині подейкували, що в брата з’явилася коханка, та мені так і не вдалося довідатися, чи то правда, — голос Германа видавався хриплим.

— Ти застудився?

Аліну зачепило, що Антон міг зраджувати дружині: отже, він не такий ідеальний, яким уявлявся. Їй згадалося щасливе обличчя померлого, його добра усмішка. Саме ця усмішка свого часу й привернула її увагу: незвично бачити таке лице на пам’ятнику. Як правило, люди виглядають на них дуже серйозними. Чи навіть обтяженими життям.

«А він... Відкритий і неабияк щасливий».

— Не зважай, — відмахнувся Герман. — Просто трохи захрип, — вимкнув кран і витер руки. — То що, допоможеш мені подумати, як діяти? А то в мене таке враження, що голова скоро лусне від думок.

— Звісно, — Алінка підвелася. — Ходімо до кімнати. — Скажи, а... це його зображення на могилі... То з фотографії якоїсь змальовано?

— Так, а що?

— Та так, нічого. Він виглядає таким щасливим на ній, — стенула плечима.

— Те фото зроблено відразу після весілля. Він дуже любив Марію, — розвів руками. — Ходімо?

Алінка задумливо зітхнула й ствердно хитнула голо­вою.

* * *

Уже добру годину ламали вони голови над тим, як діяти. Хвилювання та напруга останніх днів давалися взнаки. Герман наполягав на тому, що потрібно якось потрапити в помешкання Юри: сподівався, що приятель устигнув занести щоденник додому, а поліція могла й не звернути увагу на нотатник.

— Ну, і як ти собі це уявляєш?

— Аліно, я не пропоную тобі йти зі мною. Досить того, що ти дала мені прихисток. Я не збираюся наражати тебе на небезпеку, — Герман відчував, яких великих зусиль йому вартує лишатися врівноваженим.

— Але ж квартира може бути опечатаною криміналістами, чи як воно називається... та навіть просто замкненою. Як ти збираєшся потрапити туди? А якщо на тебе там чекатиме поліцейська засідка? Або якщо на тебе там чекатиме справжній вбивця!? Ти про це думав?

— По-перше, я не думаю, що там на мене хтось чекатиме. Вбивця не може сидіти там постійно. А поліція... Ні, не думаю... Крім того, як іще ти пропонуєш знайти цей щоденник? Якщо в тебе є кращі варіанти — будь ласка, пропонуй!

Однак на це зауваження Аліна не знайшла, що відповісти.

* * *

Сьогоднішня ніч видалася неабияк зимною. Сніжило. Вітер пробирав до кісток, хоч одяг, який йому придбала Алінка, виявився доволі теплим. Герман зіщулився. Юрка мешкав у старому панельному будинку на Північному⁹, на дев’ятому поверсі. У цьому районі міста завжди було холодніше.

Більшість мешканців будинку вже давно довірилися обіймам Морфея. Очима Герман знайшов вікна померлого приятеля. Як на те, в сусідньому помешканні праворуч ще світилося; у квартирі ліворуч — темно.

Герман глянув на годинник: пів на другу. Ховаючись за гаражами, вкотре уважно роздивився довкола: порожньо. Не помітивши нічого підозрілого, вийшов зі схованки. Раз у раз озираючись, підійшов до під’їзду.

«Марки ‘‘Візит’’», — самими лише губами промовив Герман; швиденько знайшов у телефоні потрібну інформацію.

Уже давно хтось розповідав йому, що будь-які двері з домофоном можна легко відчинити, підібравши правильний пароль до системи. Поґуґливши ввечері, він без проблем розшукав коди доступу до всіх відомих марок домофонів.

«Гм, ну, що ж, перевіримо», — мовив сам до себе, відчуваючи, як у роті поволі пересихає, а дихання пришвидшується.

Перший код не допоміг: двері не відчинилися. Не вирішив проблеми й другий код. Третій також не дав бажаних результатів. Германа охопив відчай, хоч у списку їх було більш як десять. Він так захопився введенням кодів, що на певний час забув про безпеку. Пошепки лаючись, щораз уводячи паролі, Герман припинив озиратися й контролювати, що діється довкола. Якщо дорогою сюди він замерз, то нині так упрів, що мусив розстібнутися.

— Невже! — ледь не скрикнув з радощів, коли «енний» за рахунком код таки підійшов.

Правицею витер піт із чола.

Двері запікали й відчинилися. Отямившись, Герман згадав про безпеку. Подумки вилаяв себе за недбалість, уважно роздивився довкола. Нікого. Лише вітер щохвилини дужчав, розпорошуючи сніг довкола так, як йому заманеться.

* * *

Спершу Герман хотів піднятися сходами, щоби не створювати зайвого шуму ліфтом. Проте потім йому спало на думку, що якщо йти пішки — більше шансів потрапити комусь на очі. Отож натиснув на старий, напівпропалений якимось хуліганом ґудзик виклику. Старий радянський підйомник різко заскрипів і з гуркотом посунув униз. Герман скривився. Здавалося, в цій нічній тиші ліфт спускається надзвичайно гучно, і це привертає увагу. А ще — ліфт їхав цілу вічність: без сумнівів, з котрогось із верхніх поверхів.

Час ніби зупинився. Десь угорі відчинилися двері й він почув, як хтось прощається: то були голоси літньої жінки та чоловіка. Відтак швидкі кроки попростували донизу, орієнтовно, з третього поверху.

«Ну, давай! Швидше!» — про всяк випадок Герман щільніше натягнув каптура й опустив голову, ховаючи обличчя.

Серце калатало, погрожуючи вирватися з грудей, Герман майже не дихав.

«Ну, давай!»

Нарешті ліфт дістався першого. Проте старий підйомник не поспішав відчинятися.

Невідомий дістався середини між першим та другим поверхами — Герман зціпив зуби від напруги. Коли нарешті двері ліфта повільно почали розчинятися, Герман не повірив власним очам. Кулею заскочив усередину й вибрав потрібний поверх. Кабіна заскрипіла й повільно зачинилася.

Чоловік, який неусвідомлено мало не до смерті налякав Германа, байдуже глянув у бік підйомника, а вже за якихось пів хвилини опинився на вулиці.

* * *

Коли двері ліфта з гуркотом відчинилися, він побачив суцільну темряву. Спочатку це його неабияк шокувало.

«Неприємний початок...» — Герман підсвітив смартфоном, тихенько вийшов. Відразу перевірив, чи не ховається хтось на сходах, що ведуть на дах. Нікого. Горище виявилося замкненим.

Аліна мала рацію: квартира була опечатана. Герман ввімкнув на мобільному ліхтарик, знову вдягнув чорні рукавички, які знімав, аби активувати функцію. Уважно роздивився вхід.

З одного боку, відчинити допотопні двері Юрки зовсім не складало для нього проблеми. Підлітками вони з Антоном задля забави не раз зламували замки в гаражах-черепашках і навіть не гребували квартирними дверима вдома, як в Антона, так і в Германа.

Тоді люди ще користувалися простими замками, і хлопчаки чудово справлялися зі шпилькою чи відмичкою. Це тривало доти, доки одного разу батько Антона так розсердився, що навіть погрожував віддати обох до військового ліцею, аби їх там навчили «розуму». Маргариті Іванівні й мамі Германа заледве вдалося відмовити його.

Після того випадку хлопці припинили хуліганити, а проте Герман і досі прекрасно пам’ятав, як потрібно діяти. Для нових, нині модних, броньованих дверей його компетенції би не вистачило. Дякувати Богові, Юрка ніколи не був заможним, тож перед Германом «красувався» замок ще радянських часів.

Те, що треба.

На поверсі панувала тиша, лише від сусідів лунав звук ввімкненого телевізора. Герман вагався. Якщо зірвати стрічку — завтра це неодмінно хтось помітить і повідомить правоохоронцям. З іншого боку: то й що?

Герман рвучко зірвав поліцейську стрічку, дістав з кишені шпильки, позичені в Аліни.

Тиша. Лише стукіт власного серця і той самий телевізор.

Минуло хвилин п’ять, і обидва замки без проблем піддалися. Ступаючи до помешкання, Герман уважно дослухався. Тільки зверху на горищі почувся короткий слабкий шум, подібний до того, який створюють пацюки.

«Заспокойся, Германе, там замкнено».

Він швидко ввійшов і зачинив за собою двері. Все ще підсвічуючи телефоном, роздивився. Світло Герман вирішив не вмикати, аби не привертати зайвої уваги з вулиці. Роззувся, щоб не лишати сліди від брудних підошов, і неквапливо рушив, роззираючись.

«Так, поліція, проводячи обшук, попрацювала добре», — в квартирі панував справжній розгардіяш.

Герман вкляк, коли його вразила несподівана думка: а що, коли це не поліція? Що, коли тут уже побував вбивця й тепер нотатник у нього?

У кімнаті Юри теж копирсалися, не вельми церемонячись. Під ногами валялися книжки, зім’ятий папір формату А4, одяг. Про всяк випадок Герман підняв кілька аркушів, посвітив на них мобільним. Судячи з тексту та формул — курсак якогось студента чи частина Юркової наукової роботи. Германа охопив відчай: ну, і як у цьому безладі й темряві бодай щось знайти? Проклинаючи все на світі, він наважився ввімкнути світло.

Герман вкляк.

Прямісінько на дивані Юрки лежав Богдан. З широко розплющеними очима, які вже ніколи не заплющаться. З живота стирчав ніж, з рота цівкою стікала кров. Герман ніколи не бачив вбитих, проте щось йому підказувало, що свояка вбили зовсім недавно.

Якусь мить Герман стояв, розгублено витріщаючись на труп. Єдине питання, що мов запис на зіпсутій платівці, раз у раз зринало в голові: як тут узагалі міг опинитися Богдан, якщо вхід опечатаний?

Герман кинувся на балкон зі слабкою надією побачити вбивцю. Але те, що він побачив, змусило його забути про щойно знайдений труп.

Червоно-блакитні вогники яскраво освітлювали темряву. Патрульні. Ба більше: саме цієї хвилини до будинку під’їжджали ще дві машини.

«Хтось викликав поліцію!»

Усвідомлення серйозної халепи вивело із заціпеніння. Дві патрульні машини вже стояли порожніми під під’їздом, новоприбулі поліцейські з автоматами та в бронежилетах швидкими рішучими кроками прямували до будинку. Всередині в нього похололо, коли він збагнув, що по його душу відправили спецпідрозділ.

«Де Юрка міг ховати важливі речі??? Думай! — наказував собі. — Секретер?» — кинувся до шафи, проте відразу помітив, що той зламаний, а всередині — нічого.

— Бл*дь!

Гарячково озираючись, спробував зметикувати, де шукати. Проте в цій кімнаті вже давно все обшукали ще до його приходу. Кинувся у вітальню. Не зачепившись поглядом ні за що підозріле, побіг на кухню. Ввімкнув світло: шафи відчинені, а речі розкидані. Герман ледь не поранив ногу, не помітивши розбиту кружку.

Десь на сходовому майданчику почувся шум.

«Тікай!» — прокричав внутрішній голос.

За лічені секунди Герман дістався балкону — дякувати Богу, в Юрки він не був засклений. Проте щойно холодний вітер обпік розпашіле обличчя, як його осяяло.

«Як таке можна забути?!» — не вагаючись, Герман повернувся до кімнати.

Вухо вловило, як чиясь рука торкнулася ручки вхідних дверей. Як би тихо це не намагалися зробити — в Юрки надто старі двері.

Перестрибнувши через тіло, Герман кинувся до настінного килима, дотягнувся до верхнього лівого кутка й з силою рвонув на себе, віддираючи його від стіни.

Щось упало.

Перед очима все пливло, посеред безладно розкиданих речей він ніяк не міг зрозуміти, що ж то було.

Внутрішній голос волав, що ще мить — і копи будуть у цій кімнаті. І коли Герман вже збирався покинути марні спроби, він таки помітив. На підлозі в тьмяному світлі кімнати лежав товстий нотатник червоного кольору. Саме той, який показував йому нещодавно приятель.

Герман почув гуркіт: то поліцейські виламали двері. Схопивши такий важливий для нього нотатник, він вилетів на балкон.

Коли працівники спецпідрозділу ввірвалися до кімнати, окрім розгардіяшу, побачили лише труп та штори, які неприродно погойдувалися.

* * *

Герман узявся за бокові поручні, швидко підтягнувся й заліз на них ногами, вхопившись однією рукою за виступ у стіні балкону, який стирчав з-під стелі, іншою ж уперся в саму стіну. Холод люто обпік ноги. Тільки зараз він усвідомив, що взуття лишилося в квартирі.

Обережно спробував поставити ногу на зовнішній блок кондиціонера, який належав сусідам з поверху нижче, а проте знаходився між восьмим та дев’ятим. Кінцівка ковзнула вниз зі слизької поверхні, ледь не потягнувши за собою все тіло. Герман ледве втримався.

Перебуваючи однією ногою на блоці, іншою все ще на балконному поручні, сяк-так тримаючи рівновагу, спробував дотягнутися до короткого дашка над Юрчиним балконом. Для цього мусив відпустити виступ у стіні — єдине, за що, тримаючись, почувався порівняно безпечно.

Тепер Герман балансував на слизьких поручнях та складовій частині кондиціонера, руками ж упирався в холодну стіну дев’ятого поверху панельки. Вітер лютував, щохвилини погрожуючи скинути на землю. Лапатий сніг періщив у обличчя.

«Тільки не дивитися вниз! Тільки не дивитися!..»

Герман міцно вхопився за край даху й почав підтягуватися, щоб вибратися нагору.

— Стояти!

Злякавшись наказу поліцейського, Герман мало не зірвався. Проте його розгубленість тривала лише якусь долю секунди, а відтак допоміг страх. Не озираючись і прекрасно розуміючи, що коп теж кинувся за ним, Герман зібрав усі свої сили й врешті-решт виліз на дах балкону, відтак — на покрівлю самого будинку. Пострілу від поліції, всупереч очікуванням, не пролунало.

У голові паморочилося, перед очима пливли круги, проте він не міг дозволи собі гаяти час. Похитуючись, Герман спробував зорієнтуватися. Якщо нічого не придумати — зовсім скоро він потрапить у оточення.