...I жодної версiї!

11

Старший лейтенант Струць був на завданнi, i Коваль, приїхавши до мiського управлiння, куди викликав Варвару Олексiївну Павленко, зайняв його кабiнет.

Жiнка уже чекала, коли вiн з'явився у довгому коридорi старого будинку управлiння.

Дмитро Iванович без особливої потреби не викликав свiдкiв повiстками i, не шкодуючи нiг, волiв власною персоною приходити до потрiбних людей.

Вiн легко вживався у побут свiдкiв або пiдслiдних, бо прожив уже на свiтi немало лiт i, пiдiймаючись службовими схiдцями, залишався таким самим скромним трудягою, яким був би при будь-якiй iншiй дiяльностi. Тiльки, можливо завдяки своїй професiї, бiльш нiж будь-хто знав життя, людей, їхнi iнтереси, прагнення, мотиви вчинкiв, не лише добрих, але й злих.

У кожний дiм Коваль приходив як у свiй, i люди швидко визнавали його за свого. Поява немолодого полковника, який, незважаючи на високе звання, умiв по-простому погомонiти про життя, про роботу, про цiни, поспiвчувати з приводу побутової невлаштованостi або особистих переживань, робила свою справу. Свiй серед своїх, вiн здебiльшого досягав того, що було йому потрiбне.

Але iнодi Дмитро Iванович вважав прихiд до мiлiцiї свiдка неодмiнним. Вiн, звичайно, розумiв, що бесiдувати у цих суворих кабiнетах не дуже приємно викликаним повiстками, серед яких часто були люди, не причетнi до злочину. Проте, як свiдчив досвiд, така практика часом давала потрiбнi результати. З поведiнки у стiнах мiлiцiї Коваль майже безпомилково визначав психiчний стан спiвбесiдника: щире хвилювання невинного чи напружений, удаваний спокiй злочинця.

Дмитро Iванович пропустив поперед себе Павленко, i, коли та опустилася на запропонований стiлець, поправила звичним жестом i без того рiвну, гладеньку зачiску, вiн, пiдiбравшись, протиснувся у вузький прохiд мiж столом i стiльцем.

Варвара Олексiївна поклала на стiл повiстку i мовчки дивилася на полковника невидющими очима нiчного птаха.

Коваль довго копався у шухлядi, де мали лежати бланки допиту з надрукованими анкетними запитаннями, i нiяк не знаходив цих паперiв. Але вiн не поспiшав. Риючись у шухлядi, вiн то зiтхав, то, пiдвiвши голову, блукав поглядом по кабiнету, немов чи не на стiнках шукав зниклi бланки. На декiлька секунд його погляд затримувався на акуратнiй, чорнiй, з вiдблиском воронячого крила, головi Варвари Олексiївни, на спокiйному обличчi жiнки, яка терпляче чекала розмови. Йому подобалися такi строгi зачiски у жiнок, хоч у Ружени на головi була пишна корона, а у Наталки пiсля багатьох манiпуляцiй взагалi якесь "пташине кубло", що вкрай обурювало його.

Нарештi бланки, що загубилися серед чистих аркушiв, були знайденi. Коваль обмацав свої кишенi i, виявивши в однiй з них ручку, звернувся до Павленко iз стандартною формулою:

— Я допитую вас як свiдка з приводу загибелi вашого сусiди Антона Iвановича Журавля. Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi?

— Павленко Варвара Олексiївна…

Записавши анкетнi данi, Дмитро Iванович замислився.

Цi данi полковниковi були вiдомi, i запитував про них лише з формальної необхiдностi. А знав вiн уже про Варвару Олексiївну, як i про iнших людей, що проходили по справi, значно бiльше, нiж могла мiстити будь-яка анкета.

Вiн уявляв собi зараз маленьке чорняве дiвчисько, яке босонiж, у благенькому короткому платтячку бiгало по курних завулках Подолу, по своїй горбатiй Мишоловцi, пробратися на яку можна було тiльки мiж убогих будиночкiв, що скупчились уздовж Нижнього валу. На задвiрках їхнiх, власне, i починалася подiльська Мишоловка. Назва ця нiде офiцiйно не була зареєстрована. Iсторично Мишоловкою називали невеличкий район в iншому кiнцi мiста. Але подоляни i цей шматочок горбкуватої землi, що пiдiймався вiд Нижнього валу, iнакше не називали. I це було виправдано: приземкуватi мазанки i дерев'янi, рiдко — кам'янi, почорнiлi вiд старостi i негоди, будиночки лiпилися як попало, без будь-якого плану, налазили один на одного, i часом неможливо було второпати, до якої вулички чи завулка вони належать. Це прибазарне стовпище руш уподобала сила-силенна гризунiв, що, певне, спонукало так охрестити цей, як казали, забутий богом куточок. На цiй повоєннiй подiльськiй Мишоловцi, яка стала анахронiзмом у чудовому мiстi, єдиною дитячою втiхою були хованки на вкритих убогою рослиннiстю горбкуватих пустирях та козячих ярках, а взимку — снiжки та саморобнi санчата. Тут i виросла Варя.

Дмитро Iванович не полiнувався i поїхав на Подiл. Блукаючи серед халупок Мишоловки, частина яких уже стояла без вiкон i чекала екскаватора, через що i вони самi, i подвiр'ячка їхнi, навiть присипанi снiгом, являли собою сумне видовище, вiн вбирав у себе атмосферу цього занедбаного кутка i переконувався, що, виявляється, вiн не все бачив, не все знає у своєму мiстi, в якому не тiльки прожив бiльшу частину життя, але й облазив, як йому здавалося, найглухiшi дiрки…

З коридору долетiв якийсь гомiн, голоси. Полковник удав, що прислухається до них, насправдi ж вiн прислухався до iншого голосу, який час вiд часу, iнодi у зовсiм неслушну хвилину, нагадував про себе i вже добре-таки набрид йому:

От i зараз у вухах пропищало: "Скiльки одержав би? Грiшми? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"

Найнеприємнiшим, у чому Коваль не хотiв собi зiзнатися, було те, що, вживаючись у обстановку, яка оточувала трагiчну подiю, стаючи на мiсце то Журавля, то Павленка, то Василя Ферапонтовича, вiн одного разу вiдчув, що теж не вiдмовився б стати винахiдником цього самого нового методу шлiфування.

"Ну, звiсно, слава, популярнiсть, свiдомiсть того, що принiс користь державi… Але ж вiн людина скромна, не шукає слави… Тодi що ж?" А тим часом писклявий голос нашiптував вiдповiдь: "Грошi!"

"Скiльки б одержав? Багато, дуже багато… Не злiчити!.."

Виходить, таки грошi?.. Але що вiн, Коваль, робив би з такими грiшми, якби раптом одержав? Вiн навiть розгубився вiд дивного для себе запитання. У нього начебто все є, i зайвi грошi йому нi до чого… Хiба тiльки у зв'язку з переїздом на нову квартиру? Ружена купила б не простенькi меблi, а рiзьбленi, румунськi, тисяч за вiсiм, вiд яких у "Будинку меблiв" вона вiдразу вiдвернулася, щоб не захоплюватися. I, звичайно, викинули б у Наталки стару «Лiру», а купили б їй щось гарне i сучасне… Ну, а iще що? Куди iще можна витратити купу грошей? Купити машину? Дачу? Йому досить було i службового транспорту, а морочитися з дачею нiколи. Хоч би вистачило часу впоратися з розшуками та дiзнанням! А коли пiде на пенсiю, знайдеться де вiдпочити i порибалити… Ага, безумовно, купив би iще Руженi розкiшну iмпортну дублянку! Адже зимове пальто у неї зовсiм витерлося, а одягати у мiстi старий кожух, в якому їздить "у поле", вона, природно, не хоче… Нi, не одну дублянку, а вiдразу двi! Їй i Наталцi…

Далi дублянок мрiї Дмитра Iвановича не сягали. Вiн не розумiв, навiщо деякi люди, ризикуючи свободою, так рвуться до великих грошей. Золото? Дiаманти? А навiщо вони? Для престижу? А кому їх показувати? Звичайно їх ховають подалi вiд стороннього ока. Милуватися наодинцi їхньою красою? Наодинцi нецiкаво. Та й вироби з добротного чеського скла не гiрше грають свiтлом. А якщо й трохи слабше, то чи варто через таку дрiбницю йти на злочин?!

Потiм Дмитро Iванович, мотнувши головою, вiдганяв марище, знову повертався у реальне життя, ставав самим собою, i вигук Василя Ферапонтовича: "У грошах? Багато, дуже багато… Не злiчити!" — у котрий раз! — втрачав свою магiчну силу i ставав звичайними словами, з'єднаними у речення, в яких крiм їхнього прямого змiсту, нiчого не було…

Голоси у коридорi затихли. Що ж, "повернемося до наших баранiв", — пригадалася полковниковi його улюблена приказка, i вiн поглянув на Варвару Олексiївну, яка незворушно чекала його дальших запитань.

Вiдповiдаючи своїм думкам, Коваль раптом без усякого переходу спитав Павленко:

— Ваш чоловiк знав, яку винагороду одержить Журавель за свiй винахiд в разi його впровадження?

Жiнка ледь-ледь змiнилася на лицi, але вiдповiла зовсiм спокiйно:

— Я нiчого не знаю про справи Журавля i його винаходи.

Коваль зазначив собi, що вiн не сказав, за який винахiд Журавель одержав би грошi. А Варвара Олексiївна не поцiкавилася. Виходить, спiвбесiдниця знає, про що йдеться! I крiм того: вiн питає про чоловiка, чи знає той, а Варвара Олексiївна має на увазi себе. Вiн задоволене гмукнув, чим здивував Павленко, бо вона не зрозумiла, чим догодила полковниковi.

— Чоловiк нiколи не говорив, над чим працює його колега, а можливо, i вiн з ким?

— Часом згадував. Але що там вони останнiм часом робили, не казав, та я й не допитувалася. У мене на носi рiчний звiт, свого клопоту вистачає.

Про винагороду, що найбiльше цiкавило Коваля, Варвара Олексiївна так нiчого i не сказала.

— Варваро Олексiївно, а чому ви не повiдомили чоловiковi про загибель Антона Iвановича? Адже вiн був не просто сусiда, а друг i досить близький.

— Так, Вячеслав мiй дуже дорожив цiєю дружбою. Але я не хотiла зiрвати йому роботу, вiн стiльки часу збирався у це вiдрядження! Та й дiзнатися про бiду встигне, чим далi вона вiдсунеться, тим легше буде йому пережити…

— А не було у них якої-небудь чвари, сутичок на грунтi службовому чи особистому?

— Нiколи! I бувало, нiде правди дiти, коли я часом критикувала сусiда, Слава й слухати не хотiв, завжди ставав на його захист. От у нас з чоловiком таки спалахували сутички через Журавля. Через те, що мiй пропадав там цiлими вечорами. Я йому казала, що нехай би вже краще зовсiм переїхав до свого приятеля. Бо що ж виходить: є в мене чоловiк i немає чоловiка, я його нiколи не бачу. Квартирант, та й годi!

Дмитро Iванович знову перебирав у пам'ятi життя Варвари Олексiївни.

Минав час, i Варя стала гарною дiвчиною. Пiсля школи спробувала вступити до полiтехнiчного iнституту, але не пройшла по конкурсу. Однак знову почала готуватися, розумiючи, що iнститут — це прямий шлях з Мишоловки у великий свiт, у бiльш влаштоване майбутнє. Але й друга спроба стати студенткою не вдалася. Тодi на «вiдмiнно» закiнчила бухгалтерськi курси i почала працювати у банно-пральному комбiнатi. Пiзнiше, потрапивши у комбiнатi пiд скорочення, влаштовувалася у рiзнi установи, але, незважаючи на працьовитiсть, нiде не уживалася i часто мiняла мiсце роботи. Нарештi опинилася у трестi зелених насаджень, як їй здавалося, надовго.

— А дванадцятого грудня вiн теж просидiв вечiр у Журавля? — спитав Коваль.

У Варвари Олексiївни подих почастiшав ледь помiтно, проте Коваль це вiдзначив. Це було те запитання, якого жiнка чекала i весь час обдумувала на нього вiдповiдь.

— У той вечiр? — У Павленко стяглися брови до перенiсся i вiдразу розбiглися на свої мiсця.

— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…

— Так, — вiдповiла спокiйно. — Де ж iще йому бути! Я ж кажу, вiн там днював i ночував.

— А о котрiй годинi вiн повернувся додому?

Варвара Олексiївна ледь поворухнулася на стiльцi, немов їй стало незручно сидiти. Це було друге запитання, якого вона чекала i до якого готувалася.

— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очi. — Я не пам'ятаю. Не звернула уваги. Для мене не iстотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у рiзний час, iнодi пiзно. Я тiльки накинулася на нього за те, що п'яний.

— Ну хоч приблизно.

— Слово честi — не пам'ятаю. Може, о шостiй або сьомiй…

— А не ранiше?

— Можливо, й ранiше.

— Як же це виходить, Варваро Олексiївно, адже до шостої вони ще в iнститутi?

— То, певне, був у них вiльний день.

— А у вас?

— От якраз я прийшла з роботи, ми о п'ятiй закiнчуємо. А скоро й мiй легiнь увалився.

— I вже встиг напитися?

— Встиг. Хоч на ногах iще тримався.

— А хто ще того вечора був у Журавля, не знаєте?

— Не знаю усiх, хто мiг бути. Але коханка Антона Iвановича, друкарка, певно що була.

— Нiна Барвiнок?

— Еге ж. Вона там майже щодня пропадала, немов своєї сiм'ї немає. Одне слово, гультяйка, для таких i назви є не дуже благозвучнi.

— Барвiнок пiшла вiд Журавля разом з вашим чоловiком?

— Нi, звичайно. Мiй Слава вiд таких тримається подалi.

Варвара Олексiївна не сказала: "Звiдки менi знати?!" — що було б природно. I Коваль це теж вiдзначив. Розмовляючи, вiн одночасно, як завжди, аналiзував життя людини, яка сидiла перед ним.

Iз своїм майбутнiм чоловiком Варвара Олексiївна познайомилась пiд час екзаменiв до iнституту. Обоє були засмученi невдачею Варi i, кидаючи виклик долi, вирiшили одружитися.

Дiтей у них не було. Молоде подружжя вiдкладало збiльшення сiмейства на матерiально мiцнiше майбутнє. Жили вони спочатку у матерi Варi на тiй самiй Мишоловцi, у прибудовцi, куди зумiли втиснути лiжко.

Нелегкий характер матерi, яка заробляла на перепродажi зеленi, що її перехоплювала раннього ранку у городникiв з околиць — Куренiвки та Прiорки i селян з надднiпрянських сiл, наштовхнувся на тверду вдачу дочки. Варя з дитинства ненавидiла бiднiсть i свою Мишоловку, на якiй ще з довоєнних часiв селився усякий дрiбний торговий i ремiсничий люд: пiдпiльнi кустарi, перекупники, спекулянти та iншi особи без певних занять. Варя категорично вiдмовлялася стояти поруч матерi на ринку, i на цьому грунтi у них завжди спалахували сварки.

Коваль мiг зрозумiти дiвчину. Вiн добре знав цих огрядних, крутих вдачею бабiв-перекупниць, влiтку одягнених у невизначеного кольору плаття, прикритi брудними фартухами, а взимку — у таких самих заношених ватяниках, з подертими рукавичками без пальцiв, закутаних по самiсiнькi очi хустками, що, як i весь невгамовний, чiпкий, базарний люд, стояли на ринку з ранку до ночi iз своїм копiйчаним крамом: вiхтиком якої-небудь зеленi, купкою картоплi або десятком старих волоських горiхiв.

Зрештою Варi довелося пiти з дому. Вячеслав перейшов у iнститутський гуртожиток, а вона найняла куток у сусiдки. I тiльки вступ до житлового кооперативу, на який їм допомогли зiбратися батьки Вячеслава, сiльськi вчителi, що мали невеличке домашнє господарство, нарештi з'єднав їх пiд одним дахом.

— А звiдки ви знаєте, що Барвiнок саме того вечора там була?

— Я ж кажу, завжди прибiгала, мало не щодня. I Слава сказав.

— А коли друкарка пiшла?

Ось тепер Варвара Олексiївна знизала плечима: звiдки менi знати?!

— Пiшла вона ранiше вашого чоловiка чи пiзнiше?

— Вони ще там самi гуляли, ця Нiнка i Журавель, уже без Слави.

— А це звiдки ви знаєте?

— Вiдома рiч.

— А коли ж все сталося? О котрiй годинi?

— Що "сталося"? — злякано перепитала жiнка.

— Я питаю, коли все ж таки повернувся ваш чоловiк? — уточнив Коваль.

— А-а… Десь о сьомiй, а може, близько сьомої, я ж казала! Ми ще вечеряли, дивилися телевiзор.

Полковник вiдзначив про себе бажання Павленко запевнити його, що чоловiк повернувся вiд Журавля не пiзнiше сьомої години.

— Щось цiкаве передавали?

— Фiльм якийсь.

— Назви не пригадуєте?

— Нi. Щось вiйськове. Я дивилася не дуже уважно, телевiзор у нас маленький, чорно-бiлий, i я весь час вiдривалася. Славко був нетверезий, мусила його, як дитину, годувати.

— Розумiю, то до плити кидалися, щоб не пригорiло, то в кiмнату, — погодився Коваль. — Ви не на кухнi вечеряєте?

— На кухнi, — дерев'яним голосом вiдповiла жiнка. — Але не завжди. Славко, коли вип'є, вимагає подавати йому до телевiзора.

— А годинник у вас на кухнi є? — Полковник нiяк не мiг пригадати, є в квартирi у Павленкiв годинник чи нi?

— Так, ходики.

— А глянути на них було нiколи, — пiдтримав жiнку Дмитро Iванович.

Вiн подумав, що слiд поцiкавитися телепрограмою за середу — чи справдi передавали вiйськовий фiльм.

— I добренько попоїв ваш чоловiк? Варвару Олексiївну здивувало це несподiване i, як їй подумалося, пiдступне запитання.

— Вiн, коли вип'є, їсть без апетиту.

— Але цього разу ви його все ж нагодували.

— Бiльш-менш.

— Що ж приготували?

Це було друге дивне, на думку Варвари Олексiївни, запитання.

— Дайте пригадати. Яєчню, здається, з'їв. Чаю випив.

— Кави вiн на нiч, звичайно, не п'є?

— Кави не вживаємо. З одного боку — бюджет не дозволяє. Та й не дуже полюбляємо.

"А у Журавля, судячи зi слiв друкарки, просив кави. Значить, справа не в "любимо — не любимо", а справдi тiльки в бюджетi", подумав Коваль.

"Бюджет, бюджет…" — повторив вiн у думцi слова Варвари Олексiївни. I знову до нього нiби долетiв голос завiдуючого лабораторiєю: "Грошей? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"

— А у Журавля вiн не вечеряв? Там була ковбаса, сир…

— Напевне.

— Загалом вiн був спокiйний, урiвноважений, ваш чоловiк, коли повернувся вiд сусiди?

— Еге ж, — пожвавiшала жiнка. — Саме так. Абсолютно в нормi, якщо не брати до уваги, що напiдпитку. А чого йому хвилюватися? Усе в нього, дякуючи боговi, благополучно, нiяких неприємностей…

Коваль усе ще мiркував над долею Варвари Олексiївни.

Успiхи у навчаннi Вячеслава пiдiгрiвали її надiї на гарне майбутнє. Хiба не з їхньої Мишоловки вийшов вiдомий професор-хiрург, академiк, славнозвiсний свiтовий чемпiон-хокеїст?!

Але незабаром вона зрозумiла, що все не так просто, що помилилася, розраховуючи на талант свого чоловiка. Вячеслав виявився вкрай млявою людиною, яка не вмiє використовувати свої здiбностi. Сповнений цiкавих iдей та задумiв, вiн не доводив справи до кiнця i розгублювався при найменших труднощах. Варвара Олексiївна раз у раз пiдштовхувала його, вчила пробиватися в життi, буквально у спину штовхала, але вiд її докорiв та енергiйного натиску Павленко ще дужче розгублювався, починав хникати i ставав таким нещасним та жалюгiдним, що Варвара Олексiївна готова була його зненавидiти…

— Про вiщо ж вони розмовляли того вечора, ваш чоловiк i Журавель, ви не знаєте? — роздумливо питав полковник, мовби не тiльки у Павленкової, а й у себе.

— Звiдки менi знати? — знизувала плечима Варвара Олексiївна.

— Отже, вiн сам нiчого не розповiв, — резюмував Коваль, нiби погоджуючись з таким висновком.

— Та я й не цiкавилась, — пiдхопила Павленко. — А що таке, про вiщо у них була розмова?

Полковник спитав знову:

— То о котрiй, кажете, годинi повернувся ваш чоловiк?

Варвара Олексiївна, певно, почала втрачати терпiння, але стримувалася, розумiючи, де вона зараз i що з нею не просто гомонять, а допитують.

— Я вже котрий раз повторюю: не пам'ятаю точно, здасться, о сьомiй.

— Ну, добре, добре, — погодився Коваль. О сьомiй — так о сьомiй. Точно ви не знаєте. Так само як не знаєте, що автор нового винаходу Журавель мiг одержати велику суму грошей. А Вячеслав Адамович знав це?

— Його спитаєте, коли приїде.

— У вас з ним не було на що тему розмови?

— Нi.

— Отже, пiдсумуємо нашу бесiду, — занотовуючи останню вiдповiдь Павленко у протокол, промовив полковник. — Ви нiчого не знаєте про цей останнiй вечiр Журавля. Ви були вдома, поралися по господарству. Чоловiк прийшов десь о сьомiй годинi або близько неї, напiдпитку, ви його примусили поїсти. I що ж далi? — вiдклав Коваль ручку.

— Вiн лiг спати, — з подивом у голосi промовила жiнка. — Що ж iще!

— Так, так, — сказав Коваль. — Йому було ясно: Варвара Олексiївна щось намагається приховати… Вона заперечувала все, що хоч трохи наближало полковника до уточнення часу, коли розiйшлися гостi Журавля. Що примушує її так дiяти? Адже поки що її чоловiка нi в чому не пiдозрюють. Виходить, вона сама не задовольняється версiєю нещасного випадку i вирiшила, що мiлiцiя шукає винних.

— Чому ви весь час говорите неправду, Варваро Олексiївно? дивлячись жiнцi прямо в очi, — спитав Коваль. — Ви за когось боїтесь? За чоловiка?

В округлих совиних очах жiнки з'явився тьмавий вогник.

— Не провокуйте мене, товаришу полковник. Я нiкого не захищаю, нi за кого не боюсь. Будемо одвертi: якщо хтось i винен, що забув перекрити газ, то це або вiн сам, або його коханка, Нiна, вона ще залишалася i пiшла пiзнiше. У них, знаєте, були свої, дуже дивнi взаємини.

— Ви ж не стежили за часом!

— Я чула через дверi, як вона викликала лiфт i поїхала. Лiфт у нас так гуркоче, що хочеш не хочеш почуєш… Та, зрештою, якби й Слава мiй залишився, який в цьому злочин? Так що менi нема чого приховувати, обдурювати… i боятися нiчого…

Коваль не мiг не погодитися з логiкою Варвари Олексiївни. Й справдi, п'яний Павленко, якщо й залишався з Журавлем i пiшов останнiм, мiг не помiтити чайника на плитi, тим бiльше що вони сидiли у кiмнатi, а не на кухнi.

Немов перевiряючи себе, Коваль витяг з папки, яку принiс до кабiнету, фотографiї квартири Журавля, зробленi, коли вiдчинили її. На однiй з них, сфокусованiй на кухню, через дверний отвiр було видно плиту i чайник на нiй. Але це ще нiчого не доводить: щоб виявити якусь невiдповiднiсть, помiтити, що вогонь не горить, а ручка повернута на газ, i справдi треба було дуже уважно придивитися.

— А ми нiкого не обвинувачуємо у злочинi. Ви неправильно мене розумiєте, Варваро Олексiївно. Моє завдання — з'ясувати обставини смертi Антона Iвановича Журавля, установити iстину. А обвинувачувати буде прокурор, якщо виявиться злочин…

I все ж Коваль вiдчував, що Варвара Олексiївна чогось боїться, нещира з ним… "Все-таки чому вона не повiдомила чоловiка про загибель друга? — думав вiн, поки жiнка пiдписувала аркушi протоколу. — Чому? Чого вона боїться?"

Вiдповiдi Дмитро Iванович не мав i, позначивши час, розгонисто пiдписався на її перепустцi…