...I жодної версiї!

20

Через декiлька днiв пiсля допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив бiльше в iнститут, не було його й дома, i Варвара Олексiївна, стривожена вiдсутнiстю чоловiка, прибiгла до мiлiцiї з'ясувати, чи не заарештували його.

Надiйшов Новий рiк, подарував киянам снiговi замети, ялинковi базари, плановi клопоти, новорiчнi вечори i, одвiчну надiю, що у новому роцi все буде краще, нiж у старому. Потiм вiдгуляв i «старий» новий рiк, закiнчилися шкiльнi канiкули, на подвiр'ях з'явилися викинутi з квартир облетiлi ялинки.

Ковалi вже освоїлися у своїй новiй квартирi, в їхню сiм'ю прийшли новi хвилювання i клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Iвановича: Наталка закохалася у Хосе i навеснi слiд було готуватися до весiлля. Коваль i радiв, i не радiв з їхнiх заручин. Радiв тому, що Наталка нарештi зробила свiй вибiр. Але хвилювався, не знаючи iще, що намислили молодi люди: залишаться пiсля одруження у Союзi чи поїдуть на батькiвщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освiту, як їй там буде, вдалинi вiд Батькiвщини. Але найголовнiше, у чому не хотiв i собi зiзнатися, його охоплювала гнiтюча туга при самiй тiльки думцi, що маленька, рiдна «щучка» поїде так далеко i, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле i залишивши йому завершувати свiй життєвий шлях у самотi. Дмитро Iванович боявся признатися собi в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку вiн по-своєму тож любив, але у якої, крiм нього, було й своє життя.

Було Дмитру Iвановичу прикро й те, що дочка, вирiшуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здiйсненим фактом. Але вiн швидко простив це їй. Тiльки тепер по-справжньому зрозумiв, що серце його завжди болiтиме за дочку, хоч би де вона опинилася i хоч би що з нею трапилося, i все їй пробачить.

Прагнучи забути цi тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службовi справи. Завершити початi ще у минулому роцi розшук i дiзнання по смертi Килини Сергiївни Христофорової i загибелi молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архiву, i полковник Коваль час вiд часу, вiдклавши поточнi справи, повертався до них.

На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.

Коваля весь час не покидала думка: чому вiн утiк? Хоч би чим займався Дмитро Iванович, думка ця раптом спалахувала у мозку… Чому втiк? Адже чудово розумiв, що впну його неможливо довести на пiдставi тих фактiв, якi вдалося зiбрати розшуку! Чи, може, таки мав рацiю той юнак, Панас? Може, й справдi страх непояснимо присутнiй в нас навiть тодi, коли знаємо, що не виннi? Чи щось iнше штовхнуло Павленка на втечу: конфлiкт з дружиною, зневiра у своїй роботi?.. I все ж: чому вiн утiк?

Нерозкритим залишалося i вбивство Христофорової. У кiмнатi кравчинi судмедексперти скрупульозно вивчали усi пiдозрiлi слiди, якi могли визначити напрямок пошукiв. Зняли вiдбитки пальцiв на ручках дверей, що вели до кiмнати Килини Сергiївни, вiдбитки i на платтi загиблої, якi залишилися, коли нападник смикнув його, але найбiльшу їхню увагу притягли волосинки, знятi з плаття кравчинi i знайденi на пiдлозi. Вони не належали Христофоровiй.

Ще кiлька рокiв тому ця знахiдка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рiвнi, таємниць бiльше не iснувало.

Лабораторний аналiз i вивчення цих волосинок пiд мiкроскопом дав можливiсть встановити генетичну структуру їх i зробити висновок, що вони були видертi, а не випали самi. Носiї генетичної iнформацiї засвiдчили, крiм того, що волосинки належали жiнцi вище середнього зросту, чорнявiй, з рiшучим, навiть агресивним характером.

Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осiб, якi зустрiчалися з кравчинею, а потiм звузити його настiльки, щоб у ньому залишилася тiльки одна людина — тiльки та жiнка, яка напала на Христофорову.

Це виявилося завданням складним i забрало багато часу.

Дмитро Iванович старанно розшукував замовниць кравчинi i несподiвано виходив на жiнок такого високого громадського становища, що брати у них свiдчення було нелегкою справою. Усi одностайно заявляли, що Килина Сергiївна була справжньою художницею, що вони шанували i цiнили її. Клiєнтки «ахали» та «охкали» з приводу її безглуздої загибелi, i у їхньому спiвчуттi вiдчутна була прикрiсть в зв'язку з необхiднiстю шукати тепер нову кравчиню.

Кiнець кiнцем, у Коваля в його вузькому колi нiкого не залишилося. Або вiн не у той бiк, в який треба, закидав свою сiтку, або вона була дiрява i в останню хвилину улов тiкав з неї…

А час минав. Уже дзенькали краплi з дахiв, бiля станцiй метро з'явилися жiнки i пiдлiтки з оберемками лози, вкритої нiжно-срiблястими котиками, першими пролiсками за полтинник, i люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слiд пiдтримувати губителiв природи.

В один iз таких перших весняних днiв, коли повiтря напоєне ще ледь вiдчутним подихом близького оновлення, коли особливо помiтне протистояння зими i весни, Дмитра Iвановича викликав до себе начальник управлiння.

Запросивши полковника сiсти, вiн мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий i надiрваний конверт з листом i невеличку супровiдну записку. На конвертi було написано: "Полковнику мiлiцiї Д.I.Ковалю".

Дмитро Iванович насамперед прочитав офiцiйний лист. В ньому Управлiння внутрiшнiх справ на транспортi повiдомляло з Якутська, що бiля станцiї у старому сараї було знайдено замерзлого невiдомого у подертому узбецькому халатi. "Пiд час огляду, — говорилося у листi, — жодних документiв у загиблого не виявлено. Пiд широким шкiряним паском, надiтим на голе тiло, був невеличкий полотняний мiшечок, в якому лежав цей лист. Управлiння внутрiшнiх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковниковi мiлiцiї Д.I.Ковалю, спiвробiтнику МВС України, i мiстить деякi важливi вiдомостi.

Просимо пiдтвердити одержання листа i правильнiсть установлення адресата".

— Ваша популярнiсть, Дмитре Iвановичу, — вимовив iз похвальною посмiшкою генерал, — поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: "Iнспектор Коваль" — i всi будуть знати, про кого йдеться.

Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змiнивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звiльненого у вiдставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлiннi, проте й це було повернення до активного життя.

Генерал був строгий i вимогливий. Посмiхався до пiдлеглих вiн рiдко, дiловi взаємини, сама служба не сприяли благодушностi, i зараз дружня реплiка начальника, чого ховатися, по-людськи потiшила Дмитра Iвановича, хоча — чорт забирай! — Ковалю причулися у голосi генерала i нотки заздростi. Невже це страшне почуття не минає навiть таких людей?! Втiм, можливо, це йому здалося, — поринувши з головою у справу Павленка, вiн уже, здається, у всiх шукає цей гандж.

Проте зараз було не до цих тонкощiв, i з дозволу генерала вiн узяв iз дзеркально-полiрованої поверхнi стола аркушики листа.

"Я не вбивця, хочу, щоб ви це знали, i тому пишу. Гадаю, ви зараз шукаєте мене по усiй країнi. Не шукайте! Зрозумiйте мене правильно, я не боюсь, що знайдете i заарештуєте, не боюся тому, що я не вчинив злочину.

Пiд час останнього допиту ви говорили про справедливiсть. I якщо я дав би вам себе заарештувати i судити, ви самi скоїли б велику несправедливiсть, засудивши невинну людину. Мiй дух, моя мiсячна богиня, понiсши мене у свої неозорi осяйнi поля, врятувала не мене, а стримала вас вiд злочинної помилки. Ви боретесь проти несправедливостi?.. А хiба усе справедливо було навколо нас? Хiба iснує абсолютна справедливiсть? Хiба справедливо чинив Антон, вкравши у мене iдею винаходу; хiба справедливо поводилася доля, весь час обдаровуючи його, коли я страждав, позбавлений найменшої ласки вiд неї; хiба справедливо, що Нiну вона вiддала спочатку п'яницi, а потiм кинула в обiйми пересиченого Антона у той час, як я змучився, мрiючи про неї, все життя чекав її, шукав i готовий був служити, як богинi?! Та iще багато-багато такого…

Ви хотiли знати правду про смерть Журавля, я вам її розповiм, але зло, вiрнiше, те, що ви вважаєте злом, покаране не буде.

Того вечора я довiдався про нечесний вчинок Антона, i мене приголомшила його зрада. Й трохи не соромлячись свого вчинку i, очевидно, маючи мене за такого нiкчему, з яким можна не церемонитись, вiн дав менi читати рукопис, що його принесла Нiна i в якому моя iдея викладалася як його власна. Виявляється, вiн уже й заявку подав до Держкомвинаходу. Моє iм'я навiть не згадувалося.

Нiна тодi ще не все надрукувала. Але й того, що я прочитав, було досить. Душа моя горiла, менi не жаль було винаходу, на ньому не закiнчувалися мої здiбностi, знання, але було боляче, що Нiна, моє нiжне мiсячне сяйво, моя богиня, друкуючи цi сторiнки, знову милувалася тим, який талановитий її обранець. Зрозумiйте мене правильно: цього я стерпiти не мiг. Я весь горiв, як у вогнi…

Потiм Нiна пiшла додому… Проте нi при нiй, нi без неї я й слова не сказав Антоновi, нiчим не виказав своїх мук.

Ви усе добивалися, хто ранiше пiшов, хто залишився з Антоном, чому двi, а не три чашки для кави були на столi, чи бачив я з кiмнати плиту i чайник на нiй, чи не бачив, та й iншi дурницi вимагали.

Я слухав вас i думав, як нелегко пробиватися iстинi i справедливостi крiзь нетрi усiєї цiєї мури. Якоїсь хвилини навiть пожалiв вас, немолоду людину, яка силкується довести недоказове… Навiть те, що я дзвонив уночi до "Київгазу", не могло допомогти вам звинуватити мене.

Але зараз усе розповiм по порядку.

Пiсля того, як Нiна пiшла, ми з Антоном ще випили. Вiн усе бiльше п'янiв, усе дужче вихвалявся, а я мовчав i тверезiшав. Я не виказав йому своєї обиди, менi не хотiлося схопити вiд нього ще одного щигля, поставити себе на глум, а вiн, спостерiгаючи мою несмiливiсть i, певно, розумiючи мiй бiль, усе дужче козирився, викликаючи на скандал.

Але я мовчав.

Незабаром Антон притомився i вгомонився. Вiн тiльки поглядав на мене побаранiлими очима, намагався навiть поцiлувати, просив пробачення i бурмотiв щось на зразок сакраментального: "Ти мене поважаєш?.."

А я сидiв, зазнаючи жахливих тортур. Зрозумiйте мене правильно, я бачив, що свiт зiтканий з несправедливостей… Про каву я, звичайно, забув… Менi було не до неї…

На останньому допитi ви говорили про совiсть. Менi гiрко й смiшно було вас слухати. Адже ви — розумна людина, знаєте життя, невже й справдi вважаєте, що треба жити по совiстi?! Совiсть тепер тiльки заражає людинi, її тепер не шанують. Совiснi голi ходять, а безсовiснi… Найближчий приклад: спритник Антон i я закомплексований заєць…

Прочитавши мiй лист, ви, напевне, подумаєте, що вiн — наслiдок совiстi, яка прокинулася. Але це не так… Я просто хотiв пояснити вам, що у смертi Антона нiхто не винен, крiм нього. Такi люди не мають права на життя…

Та пiдемо далi…

Незабаром Антон повалився на диван, на якому сидiв, i захропiв. Я не йшов, охоплений своїми гiркими думками. Скiльки так просидiв — не знаю.

Потiм почув стукiт у дверi i пiдвiвся вiдчинити. Це була моя Варя, вона заждалася i прийшла забрати мене додому. Так iнодi вона робила, коли я дуже затримувався.

Побачивши її, я раптом розплакався. Хоч не можу сказати, що любив її, - любив i люблю на всьому свiтi тiльки Нiну, але Варя була єдиною людиною, з якою я мiг подiлитися своєю обидою.

Пiдвiв її до столу, на якому серед тарiлок i чашок лежав рукопис Антона. Не стримуючи ридань, я опустився на стiлець i розповiв їй усе. Вона стояла поруч, притиснувши мою голову до своїх грудей i гладила мене. Наша спiльна обида викликала у нiй гнiв, вона не знала, чим заспокоїти мене, але раптом сказала: "Ходiмо додому… Не переживай, все буде гаразд…" Я пiдвiвся i слухняно пiшов за нею.

Вдома вона допомогла менi роздягтися, погасила свiтло i лягла поруч. Я притиснувся до неї, а вона усе розраювала. Менi здалося, що це не Варвара, а мiсячна богиня Нiна спустилася i втiшає мене, i я став заспокоюватися, як колись дитиною на материнських грудях. Мої страждання, мої душевнi болi i кривди, що терзали мене з дитинства, у тi хвилини обпалили душу очисним вогнем, i я зрозумiв раптом вищий сенс людського iснування. Вiн полягає у вiдмовi вiд себе, вiд своїх нiкчемно-дрiб'язкових земних претензiй, вiд свого самолюбства, гординi, вiд «я». "Треба розтектися, розчинитися у вiчностi", — вирiшив тодi я. Зрозумiйте мене правильно. Це не означає убити себе — у мене не вистачило б духу для цього. Ви правильно обiзвали мене боягузом, я не заперечую. А зараз я вирiшив, що треба розчинитися у вiдмовi вiд себе.

Однак у тi хвилини я ще не був готовий, усе ще терзали мене приступи слабкодухостi, жалю до себе i безпричинної туги, — i знову починав плакати.

Так ми лежали довго. Я весь час просив у Варi холодної води, i вона декiлька разiв покiрно вставала. Вона переживала за мене, теж нервувала, гладила i повторювала, що любить мене, що я їй найдорожча людина на свiтi, що заради мене вона готова на все…

Потiм раптом сказала: "Перестань нарештi терзатися. Журавель бiльше не стане у нас на шляху", — i сама заплакала. Я спочатку не зрозумiв її, розгубився — я ще нiколи не бачив, щоб Варвара плакала, як iншi жiнки, i у свою чергу почав утiшати її…

Вона сказала: "Журавля уже немає на свiтi. Вiн помер". — "Як помер?! — здивувався я. — Чому помер? Вiн просто заснув". — "Так, заснув, — сказала вона. — Назавжди. Вiн отруївся газом, який iде до кiмнати з кухнi. Я сама чула запах газу". — "Це, напевне, Нiна забула закрити пальник! — закричав я. — Боже мiй!" — "Не знаю, хто забув закрити, але, вiдчувши запах, я глянула в кухню i побачила, що пальник плити вiдкрито". — "I ти його закрила?" — "Нi, — твердо вiдповiла Варвара. — Не я його вiдкривала, не менi закривати. Не моїми руками послано це йому… А у нас тепер нарештi буде людське життя". Вона ще прошепотiла:

"Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi… I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!.."

I я зрозумiв усе.

Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що "не вийшла в люди". Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.

Але й тут її спiткала невдача. Я не змiг врятувати її вiд сiрого животiння, не змiг створити для неї легке, красиве життя, про яке вона мрiяла з дитинства.

Тодi я не дав їй закiнчити:

"Як ти могла?! — злякано закричав я. — Ти ж убивця!"

Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.

Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: "Не хапайся… Все одно вже пiзно. Вiн мертвий… I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе…"

I тодi я кинувся до телефону. Що було далi — вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив… Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху…

Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою "Київгазу", Варвара сказала:

"Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе".

Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: "Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе".

Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.

Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..

У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.

Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.

I ось тепер я одержав не тiльки фiзичне, але й духовне визволення. Мене немає, мене не стало. Я пiшов вiд усього цього i розчинився у вiчностi… Я став сином Мiсяця, який дає нам срiбне сяйво, Чоловiчу i Жiночу силу. Я тепер буду блукати по свiту, поки не знайду тiєї точки на Землi, куди опускається сторч прямий промiнь мiсячної богинi, по якому до нас униз сходять її посланцi… Силою свого притягання моя богиня з космiчної далечини посуває на Землi води морiв i океанiв… її сила безмежна i зiйде на мене…

Досi у моєму життi були лише дрiбнi, кумеднi клопоти, мiзернi думки. А тепер, коли я зробив нарештi велике вiдкриття, — нi, не якоїсь там шлiфовки! — коли менi вiдкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Мiсяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у "пiдмiсячному свiтi", я отримав нове життя. Я вiрю, що, коли усi люди зрозумiють свою справжню природу i разом зi мною прийдуть вклонитися мiсячнiй богинi, на землю зiйде загальне благоденство i щастя…"

— Гм, — промовив Коваль, читаючи далi приписку:

"Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумiйте мене правильно. Я знаю, що мiй лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари i тому смiливо пишу правду. Ви нiколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила вiдкритий пальник i не схотiла закрити газ, бо довести це неможливо… Ви були переконанi, що це я згубив Антона, що я утiк вiд покарання i що я дуже хочу жити. Все це не так… Я зрозумiв, що Нiна для мене навiки втрачена, i не змiг бiльше жити серед вас!.."

Лист Павленко не пiдписав i дати не зазначив.

— Ваша думка, Дмитре Iвановичу? — спитав генерал, коли Коваль пробiг очима лист до кiнця. — Чи досить цього, — кивнув вiн на пом'ятi аркушики, — для притягнення цiєї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд iз психiкою.

— Усе дуже складно, товаришу генерал, — вiдповiв Коваль, повiльно потираючи потилицю, мовби в нього розболiлася голова. — Вiн i на допитi намагався удати з себе душевнохворого… А що стосується Варвари Павленко… — Коваль на мить запнувся. Вiн нiяк не мiг зiбратися з думками. Десь глибоко у його пiдсвiдомостi iще у днi активного розшуку народжувався здогад про причетнiсть Варвари Олексiївни до загибелi Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цiєї жiнки, її iнтересiв, характеру. Та чому ж вiн не дав тодi цьому здогаду дозрiти? Що стало на завадi? Певно, вiдсутнiсть фактiв, якi могли б привести до доказiв. Вiн пам'ятав, як настiйливо вимагав фактiв i тiльки фактiв слiдчий Спiвак. Втiм, факти потрiбнi були i йому, але вiн мав би повiрити i своїй iнтуїцiї i дужче зацiкавитися Варварою Павленко.

— Треба порадитися у прокуратурi, товаришу генерал. Та i я ще раз спробую знайти доказове пiдтвердження цього. — Вiн поклав аркушики на стiл. — Лист без пiдпису. Але порiвнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама… Завтра я викличу його дружину…

— Добре, — вирiшив генерал. — I порадьтесь у прокуратурi… А лист долучiть до справи. Сподiваюсь, тепер у нас однiєю нерозкритою стане менше…