...I жодної версiї!

14

Друга зустрiч Коваля у старому будинку з сусiдкою загиблої Христофорової була довшою, нiж перша, коли полковник не мiг i уявити собi, що новi трагiчнi подiї знову приведуть його у цей дiм. Вiн приїхав сюди наприкiнцi дня, пiсля похорону кравчинi, на якому була i її сусiдка, але з якою розмовляти там вважав незручним.

Стара вiдчинила Ковалю, як i минулого разу, закутана у вовняну хустку, так само, як i тодi, пропустила його у коридор, а потiм у свою кiмнату, але вже не була такою балакучою. Втупившись в нього якимсь погаслим поглядом, мовчки чекала, що вiн скаже. Трагiчна смерть Христофорової i на неї вiдкинула свою зловiсну тiнь. Жiнка змарнiла, дужче згорбилася, вiдразу постарiла, немовби старiсть, досi ховаючись у нiй, тiльки й чекала нагоди, щоб показати своє лице, i коли полковник почав розпитувати, — iм'я її вiн уже уточнив, — подовгу збиралася з вiдповiддю. В очах старої стояв докiр, мовби саме Коваль винен у загибелi Христофорової. На похоронi вони були разом, поруч сидiли на лавочцi у траурному автобусi, але там жiнка на нього жодного разу не глянула.

— Ганно Кiндратiвно, — звернувся до неї полковник, — пiд час минулих вiдвiдин я запитував про друзiв Килини Сергiївни. Ви сказали, що, крiм замовниць, у неї нiхто не бував, приходив тiльки якийсь «пан», чи то прiзвище таке, чи прiзвисько. Може, за цей час ви iще когось згадали?

Коваль замовк, чекаючи вiдповiдi.

Мовчала i стара.

Нарештi скорботно похитала головою. Сьогоднi вона не могла i не хотiла з ним розмовляти.

"Певно, вважає, - думав полковник, — що своїми вiдвiдинами я накликав бiду на її сусiдку, яка нi з того нi з сього раптом загинула". Дмитру Iвановичу здавалися смiшними усяка вiра у наговiр, зурочення та iншi подiбнi дурницi. Але що поробиш iз лiтнiми людьми, коли в глибинi душi у декотрих з них ще сидить первiсний страх перед незрозумiлими явищами та подiями, непояснюваними на їхнiй погляд збiгами. Та що говорити про старих! Останнiм часом Дмитро Iванович помiчав, що пошесть марновiрства i релiгiйностi почала захоплювати i молодь. Адже скiльки юрмиться дiвчат i хлопцiв бiля Володимирського собору у «всеношну» та iншi свята. Ну, у молодi, вiн розумiв, не стiльки релiгiйностi, скiльки цiкавостi до зовнiшньої обрядностi, до незвичного спiлкування одного з одним, огорненого флером загадковостi i пiднесеностi. Але ж i далекi вiд будь-якої релiгiйностi люди перебувають у полонi забобонiв i чомусь вважають, що, наприклад, якщо дорогу перебiжить чорна кiшка, то слiд чекати невдачi, що не можна починати справу з понедiлка, що тринадцяте — нещасливе число… Чого ж вiн може вимагати вiд старої жiнки?!

Проте треба було якось розворушити її. Коваль удавав, нiби не помiчає тяжчої вiдчуженостi спiвбесiдницi.

— Ну, а «пана» все ж таки бачили, Ганно Кiндратiвно? Який вiн з виду? — поцiкавився вiн.

На очах жiнки виступили сльози.

— Що вже тут говорити, кого шукати…

— Еге ж, — зiтхнув полковник. — Дуже шкода людини. Молода, енергiйна… I трудiвниця. Нiяк не зрозумiю, кому треба було напасти на неї, кому вона дорогу перейшла…

— Знайшлись, виходить, такi, — стара стрепенулася. — Недарма ви випитували про неї та про її справи… А бандити услiд за вами. Вона знову скрушно похитала головою.

— От я й хочу розiбратися, — пiдхопив розмову Коваль, — хто ж це мiг бути? Чужiй людинi Христофорова, певно, дверi не вiдчинила б.

Ганна Кiндратiвна скинула з голови хустку, оглядiлася навколо, немов у своїй кiмнатi могла щось нове побачити або чогось боялася.

— Господи, та за що ж, за що?! Таку славну, таку сердешну, тихенько затужила вона. — Навiть менi, сусiдцi, кожного свята що-небудь дарувала… Усiм догоджала… А от провести в останнiй шлях нiхто не прийшов! Ох, люди, люди…

Загату мовчанки прорвало, i Коваль зрозумiв, що Ганна Кiндратiвна розповiсть i все, що знає сама, i те, чого не знає, але наслухалась з iнших уст.

— Хто ж мiг пiднести на неї руку?! — продовжувала жiнка. — I не було ж нiкого, я майже цiлий день з дому не виходила, нiкого не бачила… — Старенька нiби не з Ковалем, а сама з собою розмовляла. — Сусiди? Та якi ж сусiди?! Тi, що живуть нижче, до неї не ходили, справ з нею не мали. А у квартирi, крiм мене, нiкого не було. Зубний лiкар з вiдпустки ще не повернувся… Не дай господь, не на мене ж подумать! Та й як би я, стара i безсила, могла її на пiдлогу кинути? I навiщо, чому?! — Вона перехрестилася i суворо глянула на полковника.

— От нам i треба з'ясувати: хто i чому, — сказав Коваль, не вiдповiдаючи на риторичне запитання старої. — Тому я до вас i прийшов, Ганно Кiндратiвно, i ви менi повиннi допомогти.

Жiнка згiдливо закивала:

— Звичайно, звичайно!

— Отже, як кажуть, повернемося до наших баранiв. Тобто до «пана» та iнших знайомих загиблої. Минулого разу ви сказали, що бачили цього "пана".

— Так. Пам'ятаю, вiдчиняла йому дверi. Вiн подзвонив до Килини Сергiївни, а її дома не було. Я й сказала, що сусiдки немає. Вiн пiшов собi. Високий, одягнений модно, в дублянцi.

— Якого вiку?

— Не старий. Так, може, рокiв на тридцять з чимось показується. Обличчя гладеньке, повне, очi, здається, свiтлi, суворi, навiть вродi злi… Я ще подумала, чого вiн так витрiщився, хiба я винна, що Келi немає.

— Чого-небудь особливого, примiтного не впало в око?

— Нi, людина як людина.

— Коли вiн заходив?

— Тижнiв зо три тому.

— А останнiми днями? Десь у суботу або, може, й у недiлю?

— У суботу не бачила… А в недiлю, кажу ж, нiхто взагалi не приходив.

Три тижнi тому? Це було ще до загибелi Журавля i Христофорової. Нi, Дмитра Iвановича найбiльше цiкавили субота i недiля, i насамперед, звичайно, — недiля.

— I бiльше нiхто з чоловiкiв до неї не ходив?

— Чого ж, заходили. З дружиною-замовницею iнший i зайде… А так — усе жiнки… Ну, та це не жiноча справа — убивати… Це тiльки якийсь здоровань може, та й то не кожний…

Коваль був згоден з Ганною Кiндратiвною. Судячи з даних експертизи, кравчиню сильно штовхнули. Жiнка вона була не з слабеньких, i нападником швидше за все був чоловiк.

— Знаєте кого-небудь iз чоловiкiв замовниць?

— Не придивлялася. Килина Сергiївна у коридорi їх не залишала. Вiдразу до себе заводила. А я на її дзвiнок рiдко показувалася. Просто часом долiтала до мене з коридора їхня розмова. Чула, як дякували за роботу.

— А от у суботу або недiлю хто ж все-таки до неї заходив? — знову за своє брався Коваль.

Вiн пригадав недiльний ранок у Жашковi, де перевiряв роботу райвiддiлу, не здогадуючись, що в цей час у Києвi, буквально у нього "пiд носом", убивають свiдка в справi, якою вiн займається. I вiд цього йому ставало боляче не тiльки за Христофорову, але й нiяково за себе, за якийсь свiй промах. Вiдчував, що не заспокоїться, поки не знайде вбивцю — уже не тiльки в iм'я всезагальної справедливостi, але й як свого особистого кривдника.

— I у суботу, i в недiлю, повторюю, чужих не було, — зiтхнула стара. — Вiта, дочка Килини Сергiївни, правда, приїздила. У неї теж якась бiда. Чути було, як вночi плакала, мати лаяла її, я тiльки не втямила, за що. А потiм i Килина Сергiївна заплакана ходила. Перед обiдом вони десь зникли, а увечерi Вiта поїхала назад, у свою Одесу, хоч мати просила її залишитися на нiч. Це я чула, бо вони розмовляли у коридорi… У недiлю я весь день вдома була, — повторила Ганна Кiндратiвна, — тiльки на хвилинку вранцi вискочила у центральний гастроном, тут поряд, — вона показала рукою кудись у стiну, — на Хрещатику. Туди привозять «Черкаський» сир. Не кисленький, просто солодкий. У недiлю його завжди продають. Постояла я в черзi недовго. Правда, заглянула ще у м'ясний вiддiл, хотiла курку купити, але там теж черга, i я пiшла додому. Прийшла, дивлюсь: у Килини Сергiївни вiдчиненi дверi. Ну, думаю, буває, вийшла людина на кухню або iще десь, дверi забула. Потiм дивлюсь: нi на кухнi, нi в туалетi немає. Що таке? Пiдiйшла до дверей — тихо. Зазирнула i ледве не знепритомнiла… Не пам'ятаючи себе, вибiгла до лiфта, кличу людей, сусiдiв знизу, з восьмої квартири. У нас будинок, як вам вiдомо, дореволюцiйний, на кожному поверсi по однiй квартирi… Вiд них i подзвонила в мiлiцiю. У мене немає телефону, тiльки у неї. А зайти в кiмнату я не могла — мене й досi трусить, як у лихоманцi. Навiть коли її забрали i повезли, мiсця собi не знаходила, боялась залишатися одною у квартирi, а спати й не задрiмала. На усi засувки кiмнату свою зачинила, вночi, пробачте, в туалет вийти не виходила. I свiтло цiлу нiч не гасила. Як вимкну, так у темрявi її бачу… Голова й зараз ще не моя — горщик на плечах, та й годi!.. I нащо було менi ходити за сиром! — щиро бiдкалася стара. — I не хотiлося ж iти, наче передчувала…

Коваль мав сумнiв, що стара своєю присутнiстю могла попередити трагiчний перебiг подiй. Тут, на його думку, справа була швидше за все не задумана, а нагла, яка виникла несподiвано. Тому що на задуману справу iз зброєю йдуть з якимсь iнструментом, а не штовхають жертву на опалювальну батарею.

Учора, пiсля того, як повернувся з моргу, вiн разом iз Спiваком ще раз оглянув кiмнати загиблої. Дмитра Iвановича не дивували небагатi меблi цiєї квартири, яка мала двi кiмнати: одну бiльшу, метрiв тридцяти, в якiй кравчиня працювала i в якiй її знайшли мертвою, i маленьку, на п'ятнадцять метрiв, спальню.

Дмитро Iванович не був тут у першi хвилини, коли приїжджали слiдчий Спiвак, старший лейтенант Струць, судмедексперт та експерт-кримiналiст. Але на фотографiях, вже проявлених i показаних йому, бачив абсолютно точно зафiксовану картину, яку першою побачила Ганна Кiндратiвна, а потiм оперативна група, що приїхала на її дзвiнок.

Килина Сергiївна лежала на пiдлозi у великiй кiмнатi, уткнувшись головою в опалювальну батарею, пiд якою розпливлася пляма кровi.

У великiй кiмнатi, якщо не рахувати досить майстерної копiї картини Айвазовського "Дев'ятий вал", стiни були голi. Анi килима, нi будь-яких прикрас. У невеличкiй склянiй гiрцi сиротливо стояв розмальований японський сервiз. Правда, на пiдлозi у спаленьцi лежав товстий, у зелених тонах, в'єтнамський килим, приємно гармонуючи з двома iмпортними крiслами та диваном, обтягненим шовком, якi займали увесь простiр кiмнатки. А у великiй кiмнатi нi стола, нi стiльцiв з гарнiтура не було. Крiм невеличкого журнального столика з газетами (у той час, коли вперше оглядали квартиру, скинутими на пiдлогу разом з телефоном), бiля широкого вiкна стояв тiльки великий неполiрований робочий стiл, пiд яким лежав звалений круглий стiлець.

У Христофорової, вважав Коваль, вистачало коштiв, щоб умеблювати свою квартиру багатше, навiть iз шиком: у спальнi, в тумбочцi, знайшли велику суму грошей i кiлька ощадних книжок, що валялися серед жмуття всiляких паперiв та квитанцiй.

Дмитро Iванович не раз помiчав, що люди, захопленi улюбленою справою, мало придiляють уваги своєму побуту. Втiм, подумав вiн, розглядаючи квартиру загиблої, можливо, Христофорова мостила своє кубельце в Одесi, а тут була в неї тiльки майстерня…

Час минав, Коваль усе сидiв у Ганни Кiндратiвни, в її суцiльно захаращенiй старим манаттям кiмнатi. Знов i знов питав жiнку про одне й те саме, сподiваючись, що вона раптом згадає яку-небудь важливу деталь або обставину. Вiн усе намагався зрозумiти, кому була потрiбна смерть Христофорової, кому перебiгла дорогу ця рiшуча, настiйлива, але не зла, роботяща жiнка? Кому кравчиня так заважала, що вирiшили позбавити її життя?

Нехай смiшно думати, що своїми вiдвiдинами вiн накликав бiду на цей дiм, як вважає Ганна Кiндратiвна, але якесь невизначене почуття незручностi вiд тої хвилини, як дiзнався про загибель кравчинi, й досi не залишало його. Весь час дошукувався, де ж зробив помилковий крок, який викликав вогонь на його свiдка. Яка з його дiй могла дати таку страшну реакцiю? А може, таки справа не в iсторiї з Журавлем, а в чомусь iншому? I стався випадковий збiг у часi з якимись поки що не вiдомими йому подiями?

Пригадалася остання бесiда з Христофоровою, її раптова розгубленiсть перед тим, як покинула кабiнет. Картав себе, що не зацiкавився несподiваним спалахом її хвилювання. Перебирав у пам'ятi кожне слово, намагаючись вiдновити усю розмову, i не знаходив у нiй нiчого нового.

Дмитро Iванович губився у здогадах. Але вiн не любив вiдступати перед невiдомiстю. I тому з такою прискiпливiстю, щоб не сказати набридливо, напосiдав на стару iз своїми запитаннями. Сподiвався, що вона, i насамперед вона, зможе пролити хоч якесь свiтло на загадкову подiю, на особу i зв'язки своєї сусiдки.

Вiн уже вiдправив старшого лейтенанта Струця в Одесу, щоб той разом з мiсцевим карним розшуком зiбрав вiдомостi про Христофорову, зустрiвся з її донькою Вiтою, яка чомусь не приїхала на похорон, i розшукав якогось одесита Потоцького. Сьогоднi увечерi й сам збирався туди виїхати.

Коваль поглянув на годинник. Мав час до вiд'їзду i вирiшив ще трохи затриматися у Ганни Кiндратiвни.

Оскiльки старенька нiчого нового розповiсти не могла, ще раз повернувся до вiдвiдин Килини Христофорової невiдомим чоловiком.

— Так ви кажете, Ганно Кiндратiвно, — чорнявий, високий, ошатно вдягнений?

— Це хто? — не вiдразу зрозумiла жiнка.

— Та той самий, якого Килина Сергiївна «паном» назвала i якому ви якось дверi вiдчиняли. Говорили, що декiлька разiв до вашої сусiдки заходив. Певно, залицявся. Жiнка вона була приємна, гарна… До того ж самотня…

— Не знаю, — знизала плечима стара. — Я у такi справи носа не встромляю.

— Ну, а що ж iнше? Не плаття собi замовляв!

— Та хiба часто заглядав? Того разу та ще якось раз або два i все. Тi рази тiльки на щiлинку свої дверi прочинила та в коридор заглянула. Бачу, вона його, як i всiх, у кiмнату веде. Я й не цiкавилася далi. Яке моє дiло?

— А коли про Килину Сергiївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квiти, наприклад, коробку якусь, цукерки або iще щось?

— Нi, — заперечила жiнка. — Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi — мороз…

— Очi у нього свiтлi?

— Наче… Я ж вам говорила…

— Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?

Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:

— Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.

— От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його «паном» назвала. Нi з того нi з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви iще почули, крiм слова "пан"?

— Нiяк не второпаю, Дмитре Iвановичу, чого ви вiд мене хочете. Людина вiн на вигляд цiлком пристойна… Навiщо йому було таке злодiйство творити… Нiчого у Келi наче не забрано, не вкрадено.

— Я поки що його i не пiдозрюю. Але ось i той, у якого минулого року жiнка у ваннi захлинулася, теж мав пристойний вигляд.

— Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.

— А у цього що написано?

Стара здивовано поглянула на Коваля.

— Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?

— Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" — це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець… Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.

Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора. Перед поїздом iще встигне заїхати додому.

— До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, — хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.

Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.

Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:

— Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати — або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?

— Ви хоч бачили його?

— Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась… Пробачайте, але нiчого не помiтила… А може, це i не з нашого поверху, хтозна… У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..

Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою…