...I жодної версiї!

2

Коли полковник постукав у сусiднi дверi, на порозi стала невисока, чорнява молода жiнка. Дмитро Iванович одним поглядом оббiг її доладну, мiцну постать у дешевому картатому осiнньому пальтi, з якого вона до того ж, здавалось, виросла. У неї була гладенька туга зачiска, чорне, лискуче волосся затягнуте ззаду тасьмою так, що вiльною залишилася тiльки коротенька коса. Чiтко окреслене обличчя iз зсунутими чорними бровами було гарним i, незважаючи на сльози, ще не висохлi на очах, засвiдчувало характер рiшучий i вольовий.

Жiнка розгублено ковзнула поглядом по його постатi.

— Я вас слухаю.

— Полковник Коваль, — вiдрекомендувався Дмитро Iванович.

Вiн уже зрозумiв, що кроки на сходовiй площадцi належали цiй жiнцi.

— Павленко Варвара Олексiївна, — у свою чергу назвалася вона, i обличчя її вiдразу набрало якогось вiдчуженого виразу.

— Дозвольте до вас, — настiйливо вимовив Коваль i вслiд за господинею, що вiдступила в глиб квартири, увiйшов до кiмнати.

Коли полковник постукав у дверi, жiнка ще не встигла роздягтися й вiднести на кухню покупки: хлiб, пакети молока, картоплю у сiточцi вона покинула тут-таки, у першiй кiмнатi, на плюшевому диванi.

Коваль не поспiшав розпитувати. Варвара Олексiївна, вiдвiвши погляд вiд полковника, заявила, що чоловiка вдома немає, що вiн поїхав у вiдрядження, а вона так вражена страшною подiєю, що не має сил говорити. Вона опустилася на диван i розплакалася, та так сильно, що Коваль злякався — коли б не почалася iстерика!

Проте вiн не пiшов. Перепрошуючи за турботу, просив її зiбратися з силами i вiдповiсти лише на кiлька запитань. Стримуючи ридання, вiд яких її трясло, як у лихоманцi, Варвара Олексiївна нарештi втерла хустинкою обличчя i пiдвела на полковника очi, в зiницях яких стояв жах. Дмитру Iвановичу подумалося, що так переживають смерть людини дуже близької, а не просто сусiда.

Нарештi жiнка опанувала собою, зняла пальто i вiднесла його разом з покупками на кухню.

Коваль тим часом розглядав її квартиру. Вiн був запрограмований на пошук, i тому нiщо зараз у цьому будинку не минало його пильної уваги. За звичкою, в глибинi своєї свiдомостi вiн зафiксовував усе, що помiчало око.

Помешкання Павленко справляло враження не те що небагатого, а якогось убогого. Дмитро Iванович довго копався у своїй пам'ятi, поки не витяг звiдти це слово: «убоге». Таке враження створювалося не лише тому, що меблiв обмаль — диван та невисока старенька «стiнка», яка несмiливо тiснилася навпроти вiкон, навiть звичайного стола i стiльцiв не було. Вiдчуття убогостi надавали запранi фiранки на вiкнах, вичовганий паркет, що тiльки по кутках кiмнати зберiг слiди мастики, невеличкий старий чорно-бiлий телевiзор «Весна». Здавалося, i застояне повiтря у непровiтренiй кiмнатi пахло бiднiстю.

I перша кiмната, i друга, що виднiлась через напiввiдчиненi дверi, були видовженi i тому, незважаючи на те, що їх не захаращували меблi, як квартиру Журавля, здавалися дуже маленькими i незатишними.

Незабаром Варвара Олексiївна повернулася у кiмнату. Коваль посадовив її на диван i сiв поруч.

Жiнка вiдповiдала на його запитання дуже неохоче i коротко. Слова вимовляла повiльно, зупиняючись. Здавалося, ранiше, нiж вимовити будь-яке з них, вона перевiряла його подумки, переконувалася, що його слiд проказати, i тiльки тодi вимовляла, немов прочитувала вголос записане. Це було схоже на те, як дiє людина, яка погано знає чужу мову, що нею змушена користуватися або чомусь непевна в собi…

Вкрай пригнiчена, вона раз у раз починала плакати i намагалася якомога швидше покiнчити з неприємною для неї, невчасною розмовою.

Розумiючи її стан, Коваль почав розпитувати про речi, далекi вiд трагiчної подiї. Довiдавшись, що Варвара Олексiївна працює бухгалтером у трестi зелених насаджень, вiн поцiкавився, чим вони займаються взимку, чи задоволена вона своєю роботою i поволi, обережно перейшов на запитання про її чоловiка та сусiдiв по дому.

Усiєю своєю поведiнкою полковник намагався пiдкреслити, що розпитує бiльше для проформи, з службового обов'язку. Мовляв, справа нескладна, житейська i загибель Антона Журавля, їхнього сусiди, одна з пригод, якi, на жаль, ще трапляються в життi i вiдбуваються здебiльшого не iз чиєїсь злої волi, а через якi-небудь несприятливi, трагiчнi обставини.

I ось, мовляв, тепер йому доводиться морочитися тут, розпитувати Варвару Олексiївну, забираючи i у неї, i у себе час.

Коваль, здавалося, i слухав жiнку не дуже уважно, як кажуть, краєм вуха, iнодi перепитував, хоч, крiм «так» i «нi», Варвара Олексiївна небагато вимовила, i знову роздивлявся кiмнату, немов стара «стiночка» та вилинялi фiранки на вiкнах цiкавили його бiльше, нiж її вiдповiдi.

Виявилося, що чоловiк Варвари Олексiївни — Вячеслав Адамович Павленко — був не тiльки сусiдою, а й колегою загиблого. Разом працювали в одному й тому ж науково-дослiдному iнститутi молодшими науковцями.

Дмитро Iванович багато чого ще не розумiв у трагедiї, яка сталася, не знав, з ким доведеться зустрiчатися, що за люди вторглися у коло його службових обов'язкiв i долею яких вiн мусить тепер цiкавитися. Поки що не уявляв собi середовища, в якому жив Антон Журавель, а мусив не просто уявити собi свiт цього бiлявого молодика, що розпрощався з життям, уявити в загальних рисах, але довiдатися про нього i його оточення все до найменших подробиць, якi у жодних документах не зафiксованi.

Тому зараз, волею випадку починаючи першу розмову не з найближчою, як виявилось, людиною до Журавля — його спiвробiтником Вячеславом Павленком, а з його дружиною, полковник мiг ставити питання тiльки загального характеру, ще не уявляючи, що найбiльше буде його цiкавити. Вiн немов блукав у темрявi, не маючи чим розiгнати її i сподiваючись лише на випадковий промiнець, який раптом зблисне у мороцi.

Тупання нiг пробивалося i в квартиру Павленкiв, i це дратувало Коваля. Вiн глянув угору i спитав Варвару Олексiївну:

— I часто отак? Серед бiлого дня. Хто там живе?

— Дiвчисько одне. Ученицею у перукарнi. Коли не на змiнi, вiдразу до магнiтофона. I компанiю збирає вiдповiдну. Голова розламується вiд них…

Ненастирлива манера розмови Коваля, здавалося, заспокоїла жiнку, i вона почала вiдповiдати уже не односкладово i недоброзичливо, як напочатку. Погляд її очей хоч i зберiгав iще настороженiсть, але був уже нiби не такий вiдчужений i злий.

Вона вiдмовилася б вiд будь-якої бесiди з цiєю неприємною їй людиною, з холодними, як їй здавалося, очима. Але полковник нiби мiж iншим сказав, що зайшов тому, що не хотiв викликати її до мiлiцiї заради кiлькох деталей, якi його цiкавлять, i Варвара Олексiївна погодилась, що так, звичайно, краще.

Допомагаючи жiнцi навiдними запитаннями, Дмитро Iванович все-таки дещо довiдався про цей кооперативний будинок та про сусiдiв покiйного Журавля.

Про одного з них, про старого iнвалiда Анатолiя Трохимовича Коляду, який нещодавно поховав дружину, Коваль, правда, вже знав iз слiв дiльничного iнспектора i складеного ним протоколу.

Вранцi увагу Коляди привернула незвична поведiнка собаки, колись пiдiбраного на вулицi з перебитою лапою i залишеного у нього в квартирi. Пес, названий Лапою, тепер складав усе товариство самотнього пенсiонера. Цiєї ночi Лапа спав неспокiйно, на свiтанку розбудив Анатолiя Трохимовича i, як здалося господаревi, просився надвiр. Але дiдусевi не дуже хотiлося виходити удосвiта на мороз, тим бiльше що звечора, перед сном, вiн, як завжди, виводив Лапу i той побiгав досхочу.

Коли зовсiм розвиднилося, Лапi, певно, припекло, i вiн уже скiмлив пiд дверима, i почав гавкати.

Зрештою, Анатолiй Трохимович, гримаючи на собаку, злiз iз лiжка, одягся i вiдчинив дверi. Лапа вибiг у коридор, але нi до лiфта, нi сходами не побiг, а озирнувся на господаря, немов запрошуючи прямувати за ним, а потiм накинувся на дверi квартири Журавля.

Анатолiй Трохимович, наблизившись до дверей сусiди, i сам вiдчув неприємний запах. Йому згадалося, як минулого року Лапа так само гавкав, коли у них на кухнi просочився газ з несправної плити, i постукав у дверi.

Журавель не вiдгукнувся. Лапа не втихомирювався. Коляда постукав дужче. Сусiда не вийшов.

Тодi старий забрав собаку, повернувся до своєї квартири i подзвонив по телефону до аварiйної "Київгазу". Газiвники, приїхавши, виявили, що з квартири йде газ. Вони й викликали мiлiцiю.

Зараз Варвара Олексiївна зауважила, що Коляда пiсля смертi дружини став дуже дивним. Старий вiдмовлявся вiд будь-якої допомоги, цурався людей, бесiдував тiльки iз своїм Лапою, як з людиною. Iз шофером та його дружиною, котрi, вiдправивши дiтей у село, завербувалися на Пiвнiч, Варвара Олексiївна по-сусiдськи дружила, хоч дружба ця обмежувалася незначними взаємними послугами. З новими, тимчасовими, мешканцями трикiмнатної квартири, армiйським офiцером та його дружиною, вони з чоловiком, Вячеславом Адамовичем, тiльки здоровкалися. Iнша рiч — Антон Журавель!

— Мiй Слава, — усе ще ковтаючи сльози, говорила Павленко, частенько засиджувався у нього, їм iнституту не вистачало. I додому прийдуть — нiяк не розлучаться…

— Так, так, — пiдтакував полковник. — Значить, i вдома разом. I про що ж вони бесiдували?

— Журавель до нас рiдко заходив. Усе бiльше Вячеслав до нього. Так що розмов їхнiх не чула. Та, звичайно, про що ж?! Про свої справи, про науку, про iнститут…

Жiнка замовкла. Потiм, вiдповiдаючи на запитання Коваля, сказала, що чоловiк у вiдрядження нiби й не збирався. Уранцi, як завжди, поїхав до iнституту. Але раптом подзвонив їй на роботу i повiдомив, що негайно посилають у Вiрменiю. Не взяв навiть валiзки з бiлизною та iншими необхiдними речами.

— Вiн iще не знає, що Антона Iвановича уже немає на свiтi, зiтхнула Варвара Олексiївна, сумно похитавши головою. — Приїде, а тут таке… Удар який для нього! Як i переживе, не знаю, — знову зiтхнула вона.

Парубоцького життя Журавля, до якого "вiчно швендяли дiвки", Варвара Олексiївна не схвалювала. Не подобались їй чаркування, на якi сусiда кликав i її чоловiка. Але терпiла. Тому що спритник Журавель допомагав Вячеславу у науковiй роботi. Витираючи сльози, жiнка призналася, що тепер її Славику важче буде написати кандидатську, i, здавалося, вiд цiєї думки їй стало гiрше, i вона уже не зiтхала, а боролася з гикавкою, що напала на неї.

— Виходить, ви пiдтримували чоловiчу дружбу?

— Правду сказати, не зовсiм. Боялася, що й мiй привчиться пити… Але, господь помилував, не спився… Добре, що я тут, поряд… А щодо жiнок… — вiдповiдаючи на нiме запитання полковника, знизала плечима спiвбесiдниця, — я була спокiйна. Вiн у мене однолюб… Iншим разом дорiкала Антону Iвановичу за гулянки, але не пускати до нього Славу було незручно. Мiй хоч i головатий, та, на жаль, вкрай тихий, пробитися сам не може. Та й, крiм усього, їм потрiбно було спiлкуватися. Над одними й тими ж темами працювали… А покiйний, — Варвара Олексiївна зупинилася, немов тiльки зараз знову згадала, що Журавель загинув, зайшлася кашлем i потяглася за носовою хустинкою, — пробивний хлопець був, земля йому пухом. В iнститутi його цiнували. Чого ж це я буду розводити їх у рiзнi боки! Та й не вийшло б це у мене.

Павленко не розпитувала полковника про подробицi смертi сусiда, мовби їй досить того, що довiдалася бiля пiд'їзду. Це спочатку здивувало Коваля, але потiм вiн вирiшив, що у Варвари Олексiївни, як це могло бути у кожної жiнки, страх перед тяжкими подробицями перемiг природну цiкавiсть.

— А Вячеслав Адамович як ставився до свого колеги?

— Душi в ньому не чув! Iнодi, правда, скаржився, що ось придумає що-небудь, розповiсть Антоновi, той спочатку поглузує, а потiм, дивись, i сам вчепиться за iдею i пiшов-поїхав по iнституту продавати. Ну, не продавати, пробачте, пропагувати… Але вже як свою iдею. I всi, як кажуть, пироги Журавлю, — зiтхнула жiнка. — Кривдно. Мiй макуха переживає, але соромиться зауважити приятелевi. Каже: "Незручно, я ж це так, у загальних рисах, а вiн уточнив, та й свого дечого докинув, дещо змiнив…" Якось через це мiж ними чорний кiт пробiг… Але незабаром усе стало на своє мiсце.

Наукове середовище було для Коваля новим, i вiн хотiв докладнiше з ним познайомитися. Звiсно, Варвара Олексiївна не належала до нього, не могла бути джерелом такого вивчення. Але все ж таки, думалося Дмитру Iвановичу, праця чоловiка, його iнтереси так чи iнакше обговорювалися у сiм'ї, дечим Павленко дiлився з дружиною, про якiсь iнститутськi подiї розповiдав.

— Над чим зараз працює ваш чоловiк? Я гадаю, секретiв вiд вас не мав.

— Не дуже дiлився. На початку року, пригадую, якось прийшов увечерi у доброму настрої, обiйняв мене i вигукнув: "Еврика!" Виявляється, вiн щось придумав, я не зрозумiла, якийсь новий спосiб шлiфовки металу. Я у технiцi не дуже розбираюся… Та й Слава про це бiльше не згадував… Певно, не захопило його. А коли пiзнiше поцiкавилася, сказав: "Вiдчепись!" Вiн потiм iще щось винаходив… А чим конкретно зараз зайнятий, не скажу, не знаю…

— А Журавель?

— Навiть не уявляю. Знаю тiльки, що обоє вони машинобудiвники, фахiвцi по обробцi металiв. Тобто вже не обоє, - схаменулася жiнка. — Який жах, який жах! Подумати тiльки! — Вона заплющила очi i струсонула головою, немов вiдганяючи якусь примару.

Варварi Олексiївнi стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблi бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилiтаючи на гребiнь хвилi. Перед її очима справдi раз у раз з'являлися знайомi картини, i тодi огрядний чоловiк, що сидiв поруч, немов розчинявся у їхньому примарному свiтлi, i поки вiн знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловiка, почути його несмiливий, немов провинний голос. Дiтей вони не мали, i у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.

Цього року з чоловiком щось сталося, їй здалося, що вiн зазнав якоїсь серйозної невдачi, переживає її i, зламавшись, замкнувся в собi. I задушними лiтнiми ночами, коли вони лежали врозкидь на спiльнiй постелi, i у цi зимовi ночi, коли у спальнi ставало холодно i Вячеслав у снi безпорадно притискався до її теплих грудей (вiн спав неспокiйно, здригаючись i бурмочучи щось нерозбiрливе) — i тодi щемливе почуття жалю до чоловiка охоплювало її.

Останнiм часом усе частiше Вячеслав пiдхоплювався серед ночi, сiдав на лiжку i, не вмикаючи нiчника, довго зглядався в темний квадрат вiкна. Вона теж прокидалася, немов зв'язана з ним ниткою, питала: "Що з тобою?" — i, не дочекавшись вiдповiдi, цiлувала, умовляла спробувати заснути.

Вiн був мовчун. Але iнодi у такi хвилини його охоплювала вiдвертiсть. Тодi проривалися скарги на долю, на те, що вiн — невдаха, що i в iнститутi з ним не рахуються, як належить, i перспектив у нього немає. I тодi вона заспокоювала його як могла, радила не впадати у вiдчай, переконувала, що у нього є талант, але треба бути смiливiшим, наполегливiшим, спритнiшим, як, до прикладу, їхнiй сусiда Антон Журавель.

Але чоловiк лише зiтхав у вiдповiдь i зiзнавався, що до Антона йому далеко: той може будь-яку думку так прикрасити i розмалювати, що йому, Вячеславу, навiть самому не вiриться, нiбито спочатку це була його iдея, а не самого Антона.

Зрештою, виговорившись, звiльнивши душу, чоловiк швидко засинав, а вона ще довго лежала бiля нього з розплющеними очима, i гiркий бiль стискав її серце. Була готова битися за його долю, захистити вiд кривдникiв, вiд зрадливостей життя, допомогти за будь-яку цiну, але не знала, як це зробити…

На свiй подив зараз, пiд час розмови з полковником, Варвара Олексiївна виявила, що почуття жалю до чоловiка раптом десь зникло. Вона згадала про Вячеслава Адамовича навiть з якоюсь прикрiстю i неприязню. Його скарги, духовна немiч, непростима для мужчини, що часом змушувала її брати на себе непосильний тягар, раптом обурили i вжахнули її. Стiльки рокiв жити разом, любити, вiрити в нього, в його зорю, сподiватися знайти з ним яскраве, гiдне життя! Адже їй, як кожнiй жiнцi, так хотiлося мати поруч мiцне плече чоловiка, на яке можна обiпертися!.. А що вийшло?! Ось i тепер вiн несподiвано поїхав у вiдрядження, залишивши її сам на сам з мiлiцiонером, який справляє на неї тяжке враження.

На образ Вячеслава напластовувалися спогади про Журавля — ось той iде їй назустрiч, ось стоїть поруч її чоловiка, ось лежить на тахтi у своїй квартирi…

— Журавель встигав iще й чоботарювати. — Немов здалеку почула вона голос Коваля. — Багато до нього замовниць ходило?

Вона розплющила очi i зустрiлася з пильним поглядом полковника мiлiцiї.

— Еге ж, вiн шив. По-моєму, не багато. Вячеслав казав, тiльки своїм приятелькам. Якось бачила у нього чарiвнi черевички, обiцяв i менi, але так i не зiбрався… — додала жiнка. — Та бог з ними, з черевичками!..

— Ви знаєте кого-небудь з його замовниць?

— Не дуже, — мовила, подумавши, Варвара Олексiївна. — Кравчиня одна до нього частенько навiдувалася, а здебiльшого так: прибiгали — утiкали. Менi не було дiла їх вистежувати… Але найчастiше Слава розповiдав про друкарку з iнституту Нiну. Взагалi, чоловiк не схвалював такий калейдоскоп приятельок, який був у сусiда. Прийде, бувало, вiд нього i обурюється, мовляв, чортзна-що витворяє Антон! I бабоньок тих не дуже поважав. Хiба що друкарку жалiв. Дуже, казав, славна i дуже нещасна. До всiх нещасть треба було їй ще в Антона закохатися… А вiн тiльки голову морочив… Я її частенько зустрiчала, досить-таки гарненька…

У вiдповiдь на запитання полковника: "Чи не знає вона, хто вчора гостював у Журавля?" — Варвара Олексiївна мовчки схопилася за голову. Посилаючись на нестерпний бiль, вона пiдвелася з дивана i сказала, що бiльше не може розмовляти. Коваль бачив, як на її обличчi виступили червонi плями, зрозумiв її стан i погодився продовжити бесiду iншим разом. Деяку початкову iнформацiю вiд неї вiн все ж зумiв одержати…

Коли б його спитали, яке враження справила на нього Варвара Олексiївна, вiн сказав би, що жiнка вразлива, пiд час розмови була вкрай пригнiченою, хоч i намагалася цього не показувати. Але коли їй це не вдавалося, вона здригалася, з жахом поглядала на дверi, мовби звiдти ось-ось могло з'явитися щось страшне.

Це й не дивно: про смерть серед щоденної метушнi люди не думають, але якщо вона з'являється i входить, нехай навiть не у твої дверi, а до сусiди, то все одно кидає чорну тiнь на все навколо, приголомшує, i вiд усвiдомлення, що вона незримо є всюди, i навколо тебе, поруч тебе, не вiдразу вдається звiльнитися.