Кімната

Подарунки

ьогодні мені п’ять. Минулого вечора, коли я засинав у Шафі, мені ще було чотири, але — чудасія! — коли прокинувся серед ночі в Ліжку, мені вже стало п’ять. До цього мені було три, перед тим два, перед тим один, перед тим нуль.

— А мінус один мені було?

— Хм-м? — Ма протяжно хмикає.

— Там, на Небесах. Мені було мінус один, мінус два, мінус три?..

— Ні, лік рокам почався, лише коли ти спустився вниз.

— Крізь Дахове Віконце. Тобі було дуже сумно, доки я не з’явився у твоєму пузику.

— І не кажи.

Ма нахиляється над Ліжком, щоб увімкнути Лампу, і та зі свистом освітлює все навколо.

Я вчасно встигаю зажмуритися. Трохи згодом я розплющую одне око, тоді друге.

— Я плакала, аж поки в мене зовсім скінчилися сльози, — каже Ма. — Я просто лежала тут і лічила секунди.

— І скільки секунд налічила? — питаю я.

— Багато-багато мільйонів.

— Ні, скільки точно?

— Я згубила лік, — каже Ма.

— А тоді ти мріяла і мріяла про своє яйце, аж доки розтовстіла. Вона широко усміхається.

— Я відчувала, як ти штовхався ногами.

— Об що я штовхався?

— Об мене, звичайно.

На цьому місці я завжди сміюся.

— Зсередини — бум-бум. — Ма піднімає свою спальну футболку й надуває пузика. — Я подумала: «Джек виходить назовні». А від самого ранку з широко розплющеними очима ти вислизнув на килим.

Я дивлюся на Килим з червоними, бурими й чорними переплетеними зиґзаґами. Там видно пляму, яку я випадково лишив, коли народився.

— Ти перерізала пуповину, і я став вільним, — кажу я до Ма. — Тоді я обернувся на хлопчика.

— Насправді ти й так був хлопчик.

Вона встає з Ліжка і йде до Обігрівача, щоб зробити повітря теплішим.

Я думаю, що він не приходив учора ввечері після дев’ятої, бо коли він приходить, то повітря стає іншим. Однак Ма не любить про нього говорити, то я й нічого не питаю.

— Скажіть мені, пане П’ятилітку, ви хотіли б одержати свого подарунка саме зараз чи після сніданку?

— Що це, що це?

— Я знаю, що тобі вже несила терпіти, — каже вона, — але не забувай, що гризти пальці не можна, бо мікроби потраплять в організм.

— І вони мене вразять, як тоді, у три рочки, коли я заслаб на блювоту й пронос?

— Навіть ще гірше, — відповідає Ма. — Від мікробів можна померти.

— І повернутися до часу на Небеса?

— Ти все ще гризеш, — тягне вона мою руку.

— Вибач, — кажу я й сідаю на неслухняну руку. — Назви мене ще раз паном П’ятилітком.

— Отже, пане П’ятилітку, — каже вона, — зараз чи пізніше?

Я вискакую на Крісло-Гойдалку, щоб глянути на Годинника.

Він показує сьому чотирнадцять. Я колихаюся на Кріслі-Гойдалці, не тримаючись за нього, наче на скейтборді, а тоді з радісним викриком його перестрибую назад на Перину і гойдаюся на ній, уявляючи, що це сноуборд.

— А коли можна одержувати подарунки?

— Будь-коли. Я можу вибрати час замість тебе, — пропонує Ма.

— Мені вже п’ять років, тож мушу вибрати сам. — Мій палець знову тягнеться до рота, але я засуваю його під пахву й міцно стискаю. — Отже, я вибираю — зараз.

Ма витягає щось з-під своєї подушки; гадаю, вона ховала там подарунок усю ніч, щоб я не побачив. Це сувій лінійованого паперу, перев’язаний багряною стрічкою від тих шоколадок, що їх ми отримали на Різдво.

— Розгорни його, — каже вона мені. — Помалу.

Я розв’язую вузол і розгортаю папір. Там картина, зроблена простим олівцем. Я не знаю, що це, а тоді до мене доходить:

— Це ж я!

Як у Дзеркалі, тільки більший — мої голова, рука, плече, моя спальна футболка.

— А чому в мене очі заплющені?

— Ти спав, — каже Ма.

— Ти малювала уві сні?

— Ні, я не спала. Учора вранці, і позавчора, і за день перед цим я вмикала лампу й малювала тебе. — Вона перестає усміхатися. — Що сталося, Джеку? Тобі не подобається?

— Ну... Мені не подобається, що ти не спала, коли спав я.

— Що ж, я не могла тебе малювати, коли ти не спав, бо тоді б це не був сюрприз, правда? — Ма чекає. — Я гадала, ти любиш сюрпризи.

— Звісно, сюрпризи я люблю, але знати я люблю теж.

По її обличчю перебігає смішок.

Я залажу на Крісло-Гойдалку, щоб узяти зі Швацького Набору на Полиці кнопку. Мінус одна означає, що тепер там з п’яти кнопок не залишилось ніскільки. Колись їх було шість, але одна зникла. Друга тримає картину «Великі шедеври західного мистецтва №3: Мадонна й дитя зі святою Анною та Іваном Хрестителем», що висить позаду Крісла-Гойдалки; третя — «Великі шедеври західного мистецтва №8: Враження. Схід сонця», що поряд з Ванною; четверта — малюнок із синім восьминогом і картину з навіженим конем під назвою «Великі шедеври західного мистецтва №11: Ґерніка». Ці шедеври нам дісталися разом з коробками вівсянки, однак восьминога зобразив я сам. Це мій найкращий березневий малюнок. Щоправда, він трохи зжолобився від пари з Ванної. Я пришпилюю сюрприз Ма посеред коркової плитки над Ліжком.

Вона хитає головою.

— Не там.

Вона не хоче, щоб Старий Нік його побачив.

— Може, в Шафу, на задню стінку? — питаю я.

— Гарна ідея.

Шафа дерев’яна, тож мені доводиться сильніше тиснути на кнопку. Я зачиняю недоладні дверцята, що завжди скриплять, навіть після того, як ми змастили завіси кукурудзяною олією, і дивлюся крізь щілинку, але там зовсім темно. Я прочиняю дверцята — малюнок видається білим, з маленькими сірими лініями. Біля мого заплющеного ока — того, що на малюнку, — висить синя сукня Ма, справжня сукня з Шафи.

Я відчуваю запах Ма і розумію, що вона десь поруч; у мене найліпший нюх у нашій сім’ї.

— О, я забув про моню, коли прокинувся.

— Нічого. Може, пропустимо цього разу, тобі ж уже п’ять?

— Нізащо на світі.

Ма лягає на білу Перину, я лягаю коло неї і донесхочу напиваюся моні.

Я відлічую сто пластівців і роблю водоспад з молока, що майже таке ж біле, як миски; я не пролив ні краплинки, і ми дякуємо дитяті Ісусу. Я вибираю Розтоплену Ложку з білими гульками на ручці, що набігли, коли її випадково притулили до гарячої каструлі, де варилися макарони. Ма не любить Розтопленої Ложки, проте мені вона наймиліша, бо не схожа на інші.

Я розгладжую подряпини на Столі, щоб надати йому кращого вигляду. Стіл круглий, весь-весь білий — тільки подряпини сірі. Це від того, що Ма різала на ньому їжу. Коли ми їмо, то граємо в мугиканку: тоді не треба розтуляти рота. Я вгадую «Макарену» і «Вона ступає з гір», а третя пісня, думаю, — «Спустися нижче, милая карето», однак насправді це «Штормова погода». Тож я здобуваю два бали і Ма двічі мене цьомає.

Я мугикаю «Веслуй, веслуй, веслуй удаль», і Ма відразу здогадується, що це за пісня. Тоді я починаю «Теревені-вені», вона квасить губу і каже:

— Ох, я знаю цю пісню. Там співається про те, що хтось упав і знову звівся на ноги, от тільки забула, як вона називається.

Кінець кінцем вона її згадує. А далі я мугикаю «Мені не йдеш ти з голови», і Ма тями не має, що це.

— Ти вибрав таку складнющу... Почув у Телевізорі?

— Ні, від тебе.

Я мугикаю приспів, і Ма каже, що вона зовсім нетямуща.

— Безклепка, — кажу я і цьомаю її двічі.

Я підсуваю стільця до Мийниці. Миски треба мити обережно, зате з ложками можна досхочу побавитись — дзень-дзінь-дзелень. Я дивлюся в Дзеркало й висолоплюю язика. Ма стоїть позаду мене, і я бачу, як моє лице насувається на її, наче маска, що ми робили на Гелловін.

— Шкода, що малюнок не дуже вдався, — каже вона, — але принаймні на ньому видно, на кого ти схожий.

— І на кого ж?

Вона прикладає до Дзеркала палець, і там, де мій лоб, лишається кружальце.

— Ти — викапана я.

— Хто тебе викапав?

Кружальце потроху зникає.

— Викапаний означає, що ти дуже-дуже схожий на мене. Гадаю, це тому, що ти зроблений з мене. Такі ж карі очі, такий же великий рот, таке ж гостре підборіддя...

Якийсь час я дивлюся на нас із Ма в Дзеркалі, звідки ми позираємо на себе.

— Ніс не такий.

— Ну, твій ніс ще зовсім дитячий.

Я торкаюся його.

— А він що, відпаде і на його місці виросте інший?

— Ні, ні, він просто стане більшим. А волосся таке саме, каштанове...

— Але моє спадає аж до поперека, а твоє — лише до плечей.

— Це правда, — каже Ма, беручи зубну пасту. — Усі твої клітини вдвічі живіші за мої.

Я не знаю, як це можна бути тільки наполовину живим. Я знову дивлюся в Дзеркало. Наші спальні футболки різні, як і наша спідня білизна, — у Ма немає ведмедиків.

Коли вона спльовує вдруге, настає моя черга чистити зуби. Я беру Зубну Щітку й чищу зусібіч кожен свій зуб. Плювок Ма в Мийниці трохи не такий, як мій. Я змиваю обидва плювки і вишкіряюся, мов вампір.

— Ай! — Ма затуляє очі руками. — Твої зуби такі чисті, що вони мене засліплюють.

Її зуби зовсім згнили, бо вона забувала їх чистити. Тепер вона дуже шкодує про це і вже не забуває дбати про них, але вони однаково гнилі.

Я вирівнюю стільці і ставлю їх коло Дверей навпроти Сушарки. Вона, здиблена, мов кінь, завжди бурчить і каже, що в нас затісно, але якщо її скласти, то місця насправді багатенько. Я теж можу скластися — ну, не так, щоб зовсім, бо маю м’язи, до того ж я живий, а вона ні. Двері зроблено з чарівного блискучого металу, і після дев’ятої, коли я забираюся в Шафу, вони промовляють бі-біп.

Жовтосяйного обличчя Бога сьогодні не видно: Ма каже, що йому важко пробитися крізь сніг.

— Який сніг?

— Дивись, — показує вона вгору на Дахове Віконце.

У ньому мріє легеньке світельце, решта — морок. У Телевізорі сніг білий, проте справжній сніг не такий. Дивина, та й годі!

— Чому він не падає на нас?

— Тому що він зовні.

— У Космічному Просторі? Шкода, що він не всередині, ним можна було б погратися.

— О, ну тоді б він розтанув, бо тут тепло.

Ма мугикає пісню. Я відразу ж здогадуюся, що це «Хай іде сніг», і співаю другий куплет, а тоді — «Зимову казку». Ма підспівує мені, заводячи вгору.

Щоранку в нас тисячі справ. Наприклад, ми беремо з Комода Вазон і над Мийницею вливаємо в нього чашку води — так, щоб не пролити ані краплинки. Тоді ми ставимо його назад на блюдце. Вазон раніше жив на Столі, але обличчя Бога спалило йому листочок. Тепер у нього лишилося дев’ять листочків, вони завширшки з мою долоню і волохаті, немов собаки, як каже Ма. Але собаки живуть тільки в Телевізорі. Мені не подобається дев’ятка. Я знайшов там малюсінький новий листочок — значить, тепер їх знову десять.

А от Павук справжній. Я бачив Павука двічі й оце тепер якраз виглядаю його, проте між ніжкою Стола і стільницею сама павутина. Стіл такий стійкий, що аж диво бере: я довго можу стояти на одній нозі, але зрештою завжди падаю. Я не кажу Ма про Павука. Вона вважає павутину за бруд, але мені павучий витвір видається тонесеньким сріблом. Ма любить тварин, що бігають і їдять одна одну на телепланеті дикої природи, а справжніх — ні. Коли мені було чотири, я спостерігав, як мурахи повзуть угору по Плиті, а вона прибігла і розчавила їх усіх, щоб вони не поїли наших харчів. Хвилину тому вони були ще живі й раптом обернулися на сміття. Я так плакав, що мої очі мало не витекли зі сльозами. А одної ночі щось гудюче кусало мене, і Ма прибила його під Полицею на Дверній Стіні. То був комар. На корковій плитці й досі пляма, хоч Ма й намагалася її відшкребти, — це моя кров, яку комар випив з мене, наче крихітний вампірчик. Тоді я вперше втратив трохи крові.

Ма бере зі сріблястого пакетика з двадцятьма вісьма маленькими зорельотами свою пігулку, а я беру вітамінку з пляшечки, де намальовано хлопчика, що стоїть на руках. Потім Ма виймає свою вітамінку з великої пляшки, де зображено тенісистку. Вітамінки треба вживати, щоб не захворіти й не повернутися до часу на Небеса. Я не хочу на Небеса, мені не подобається вмирати, однак Ма каже, що коли ми матимемо років по сто й утомимося від ігор, то нам, можливо, захочеться померти. А ще вона п’є пігулку, що тамує біль. Іноді вона ковтає навіть дві штуки, але не більше, бо корисні речі, коли їх забагато, робляться шкідливими.

— Поганий Зубчик? — питаю я.

Це верхній зуб, у самісінькому кінці щелепи. Він найгірший.

Ма киває.

— А чому ти не п’єш по дві протибольові пігулки щодня?

Вона морщиться.

— Бо тоді я стану залежною від них.

— Що?

— Ну, я неначе піймаюся на гачок, бо вже не зможу без них обходитись і питиму їх дедалі більше.

— А що в цьому поганого?

— Це важко пояснити.

Ма знає все, крім тих речей, що їх кепсько пам’ятає. Часом вона твердить, ніби я замалий, щоб зрозуміти її пояснення.

— Мої зуби менше болять, коли я про них не думаю, — каже вона.

— Як це?

— Це зветься «зусилля волі». Коли не думаєш про щось, то воно робиться неважливим.

Як мені щось болить, я завжди про це думаю. Ма розтирає моє плече, хоч воно й не болить, та мені однаково це подобається.

Я й досі не сказав їй про павутину. Як дивно мати щось своє, належне мені, а не Ма. Усе інше — наше спільне. Я розумію, що моє тіло належить мені, як і думки в моїй голові. Але мої клітини зроблені з клітин Ма, тож я наче її частинка. І ще, коли я кажу їй, про що думаю, а вона мені каже, про що думає сама, наші думки стрибають з голови в голову. Це наче фарбувати синьою пастеллю поверх жовтої — виходить зелений колір.

О восьмій тридцять я натискаю на кнопку Телевізора і, перебравши три канали, знаходжу «Дору-мандрівницю» — ура-ура! Ма повільно крутить Антену й ворушить її вуса, щоб поліпшити зображення. Одного разу, коли мені було чотири рочки, Телевізор помер, і я гірко плакав, але вночі Старий Нік проніс чарівну коробку — перетворювач, і вона відживила Телевізор. Інші канали, крім тих трьох, показують геть розпливчасто, тому ми не дивимося їх, бо це шкодить нашим очам. Тільки коли там є музика, ми завішуємо екран сірою Ковдрою і просто слухаємо, трусячи своїми задками.

Сьогодні я кладу пальці на голову Дорі, обіймаю й розповідаю їй про свої суперздібності, дарма що мені тільки п’ять. У відповідь вона всміхається. На її голові — здоровезна кучма волосся, схожа на справжній бурий шолом з гострими зрізаними краями. Я сідаю на Ліжко, на коліна до Ма, вмощуюся, щоб не відчувати її гострих кісток, і дивлюся. Ма має не так-то й багато м’яких частин, однак ті, що є, суперм’які.

Час від часу Дора говорить не по-нашому, а по-іспанському, наприклад lo hicimos. Вона завжди носить Рюкзак, більший усередині, ніж зовні, і там є все, що треба Дорі: і драбини, і космічні костюми, і одяг для танців та гри у футбол, і флейта — все-все, щоб подорожувати з найліпшим другом — мавпочкою Чобітком. Дора завжди каже, що їй потрібна моя допомога. Наприклад, вона питає, чи можу я знайти чарівну річ, і чекає, коли я скажу: «Так». Якщо я кричу: «Вона за пальмою!» — і синя стрілка показує туди ж, Дора каже: «Дякую». Але інші люди в Телевізорі нас не чують. На Мапі щоразу показано три місця. Спочатку треба дійти до першого, потім до другого, а тоді до третього. Я ходжу з Дорою та Чобітком, тримаючи їх за руки, співаю разом з ними, надто коли вони перевертаються в повітрі, дають п’ять долонями чи виконують танець дурненького курчати. Крім того, нам треба стежити за підлим лисеням Шахраєм. Побачивши його, ми мусимо тричі крикнути: «Шахраю, не кради!» Він сердиться й каже: «О ні!» А тоді тікає. Одного разу Шахрай зробив робота-метелика з дистанційним керуванням, але щось пішло не так, і робот сильно вдарив його самого по масці й рукавичках. Ото ми реготали. Іноді ми ловимо зірки і кладемо їх у кишеню Рюкзака. Я собі вподобав Галасливу Зірку, що всіх будить, і Мінливу Зірку, яка може набирати різних форм.

На інших планетах показують здебільшого людей, що сотнями можуть уміститися в екрані, за винятком однієї великої людини, яка більша й ближча за всіх. Вони мають одяг замість шкіри, їхні обличчя рожеві, чи жовті, чи бурі, чи плямисті, чи волохаті, з червонющими ротами й великими очима, обведеними чорним. Вони багато сміються і голосно кричать. Хотів би я дивитися Телевізор весь час, але від цього псується наш мозок. Перш ніж я спустився з Небес, Ма сиділа біля Телевізора весь день і обернулася на зомбі — це ніби привид, тільки він гучно ступає: туп-туп. Тож тепер вона завжди вимикає його після одної ранкової програми; за день клітини в мозку множаться, і після вечері ми переглядаємо ще одну програму, а уві сні мозок відростає знову.

— Ну, ще однісіньку, сьогодні ж мій день народження! Будь ласочка!

Ма розтуляє рота, а потім стуляє. Вона каже:

— Чом би й ні?

Ма вимикає звук під час реклами, бо реклама роз’їдає наш мозок найшвидше, а так вона не долітає до наших вух.

Я бачу іграшки, чудову вантажівку, батут і біоніклів. Двоє хлопчиків б’ються, тримаючи в руках трансформери, але це дружня сутичка, а не бійка якихось поганців.

Тоді починається нова програма, це «Губка Боб — Квадратні Штанці». Я підбігаю, щоб доторкнутися до нього і до морської зірки Патрика, але не до Сквідварда, бо він моторошний. Це страшна історія про велетенський олівець, і я переглядаю її крізь пальці Ма, вдвічі більші за мої.

Ма нікого не боїться. Хіба що Старого Ніка. Найчастіше вона називає його просто він; я навіть не знав, як його звуть, доки не побачив мультик про чоловіка на ім’я Старий Нік, що з’являється вночі. Я називаю так справжнього чоловіка, бо він теж приходить уночі, хоч на типа з Телевізора й не схожий — той має бороду, роги і всяке таке. Якось я запитав Ма, чи справді Нік старий, і вона відказала, що він майже вдвічі старший за неї, отож досить старий.

Щойно передача закінчується, Ма встає й вимикає Телевізор.

Мої пісюхи жовті від вітамінок. Я сідаю какати й наказую какавелькам:

— Бувайте, пливіть у море.

Я змиваю воду й дивлюся, як наповнюється бак — буль-дзюр-вур-ррр. Тоді я тру свої руки, аж поки мені починає здаватися, що моя шкіра от-от злізе, — отак я дізнаюся, що вже досить їх мити.

— Під Столом павутина, — кажу я, хоч і не збирався цього робити. — Її сплів Павук. Він справжній. Я бачив його двічі.

Ма всміхається, проте не по-справжньому.

— Будь ласочка, не змітай її. Павука там немає, але він може повернутися.

Ма стає навколішки й заглядає під Стіл. Доки вона не заклала волосся собі за вухо, я не бачив її обличчя.

— Скажу так: нехай лишається до того часу, коли ми тут прибиратимемо, добре?

Це буде у вівторок, тож іще три дні.

— Гаразд.

— А знаєш, — вона встає, — поміряймо твій зріст, тобі ж уже п’ять.

Я підскакую в повітрі.

Зазвичай Ма не дозволяє мені малювати ніде: ні на стінах Кімнати, ні на меблях. Коли мені було два рочки, я надряпав щось на ніжці Ліжка, коло Шафи, тому щоразу, коли ми прибираємо, Ма стукає по подряпині й каже:

— Дивись, це вже назавжди.

Але мій день народження — інша річ; це крихітні цифри біля Дверей: чорна четвірка і чорна трійка під нею, а двійка червона, бо таким кольором писала наша стара Ручка, аж поки в ній закінчилася паста. Найнижча цифра — одиниця — теж червона.

— Стань прямо, — каже Ма.

Ручка торкається моєї маківки.

Коли я відхожу, трохи вище від четвірки бачу чорну цифру п’ять. П’ятірку я люблю найбільше; у мене по п’ять пальців на руках і по стільки ж на ногах. Так само й у Ма, бо я викапана вона. А дев’ятка мені зовсім не до душі.

— Ну, який я заввишки?

— Твій зріст... Ну, я точно не знаю, — каже вона. — Можливо, ми попросимо принести нам вимірювальну стрічку як недільний подарунок?

А я думав, що вимірювальні стрічки бувають лише в Телевізорі.

— Ні, попросімо ліпше цукерок. — Я кладу великий палець на четвірку і стою, уткнувшись у неї обличчям, мій указівний палець лежить на волоссі. — Я не на багато виріс за цей час.

— Це нормально.

— Що таке нормально?

— Ну... — Ма жує губу. — Це означає, що все гаразд. Ніяких проблем.

— Глянь, які я маю, натомість, великі м’язи.

Я стрибаю на Ліжку, наче Джек — підкорювач велетнів у чоботах-скороходах.

— Могутні, — каже Ма.

— Велетенські.

— Превеликі.

— Здоровенні.

— Безмірні, — каже Ма.

— Здоровомірні.

Це слово-складанка, коли ми зліплюємо два слова разом.

— Добре вийшло.

— Знаєш, — кажу я їй, — як мені буде десять, то я вже виросту.

— Тану?

— Я ставатиму більшим, і більшим, і більшим, аж поки обернуся на людину.

— Насправді ти вже людина, — заперечує Ма. — Ми обоє люди.

Гадаю, до нас це слово теж пасує. Але особи в Телевізорі зроблені з самих кольорів.

— Ти маєш на увазі жінку з букви ж?

— Так, — відповідаю я, — жінку з хлопчиком у яйці в моєму пузику, і він теж буде справжнім. Або я виросту велетнем, але добрим, отакенним.

І я стрибаю, щоб торкнутися того місця, де Ліжкова Стіна сполучається з похилим Дахом.

— Звучить здорово, — каже Ма.

Її обличчя стає сумним, а це означає, що я сказав щось не те, от тільки я не знаю що.

— Я вилечу крізь Дахове Віконце в Космічний Простір і гасатиму між планет — вжжж-вжжжж, — кажу я їй. — Я навідаю Дору, і Губку Боба, і всіх моїх друзів. Я заведу собаку й назву його Щасливець.

Ма розпливається в усмішці. Вона кладе Ручку назад на Полицю.

Я питаю її:

— Скільки років тобі мине на твій день народження?

— Двадцять сім.

— Ого!

Здається, мій вигук зовсім не збадьорив її.

Доки у Ванну набирається вода, Ма дістає з Шафи Лабіринт і Форт. Ми склали Лабіринт, коли мені було два рочки; він увесь із картонних трубок з-під туалетного паперу, склеєних як тунелі, що звиваються навсібіч. М’ячик-Стрибунець любить блукати в Лабіринті й ховатися там, і мені раз по раз доводиться кликати його звідти. Я трясу, кручу й перевертаю Лабіринт, аж поки м’ячик викотиться, — хух! Тоді я засуваю в Лабіринт інші речі — наприклад, арахіс, або уламок Синьої пастелі, або коротку суху макаронину. Вони ганяються одне за одним у тунелях, стукаючись і кричачи гу. Я не бачу їх, але прислухаюся крізь картон і здогадуюсь, де вони є. Зубна Щітка хоче звернути за ріг, та я кажу їй: «Вибач, ти занадто довга». І вона стрибає у Форт, щоб охороняти вежу. Форт зроблено з консервних бляшанок і пляшечок з-під вітамінок; ми добудовуємо його щоразу, коли в нас з’являються порожні. З Форту можна бачити всі довколишні шляхи, він пирскає на ворогів киплячою олією, і вони не знають про його потайники, вирізані ножем, ха-ха! Я хотів би взяти Форт у Ванну і гратися ним як островом, однак Ма каже, що вода розклеїть стрічку і він розвалиться.

Ми розв’язуємо наші хвостики і пускаємо волосся по воді. Я лежу на Ма й мовчу; мені подобається слухати удари її серця. Вона дихає, і ми то піднімаємося трохи вгору, то опускаємося вниз. Пісюнчик знай собі плаває.

Сьогодні мій день народження, тому я вибираю, що нам обом надягти. Речі Ма живуть у верхній шухляді Комода, а мої — в нижній. Я вибираю її улюблені сині джинси з червоними стібками. Вона вдягає їх тільки в особливих випадках, бо в них на колінах мотузочки. Собі я вибираю жовту кофту з відлогою, дуже обережно висуваючи шухляду, але її правий край усе одно вискакує, і Ма доводиться стукнути по ньому, щоб засунути назад. Ми вдвох на превелику силу натягаємо на мене кофту з відлогою.

— Може, трохи розширити тобі викот? — каже Ма.

— Нізащо на світі.

Перед гімнастикою ми знімаємо шкарпетки, бо голі ноги не так ковзають по підлозі. Сьогодні для початку я вибираю гру в доріжку. Ми піднімаємо Стіл догори ногами на Ліжко, поверх ставимо Крісло-Гойдалку, а тоді кладемо Килим. Доріжка огинає Ліжко від Шафи до Лампи, вона намальована на Підлозі у формі чорної букви С.

— Гей, дивись, я можу пробігти її туди й назад за шістнадцять кроків.

— Ого! Коли тобі було чотири, ти пробігав її за вісімнадцять кроків, пам’ятаєш? — каже Ма. — А скільки разів ти можеш нині пробігти туди-назад, як гадаєш?

— П’ять.

— А може, п’ять разів по п’ять? Це ж твій улюблений квадрат.

Ми лічимо на пальцях, у мене виходить двадцять шість, але Ма каже, що має вийти двадцять п’ять. Я лічу знову і теж дістаю двадцять п’ять. Ма стежить за Годинником.

— Дванадцять! — кричить вона. — Сімнадцять! Чудовий результат.

Я тяжко дихаю — ху-ху-ху.

— Хутчіш...

Я біжу швидше, ніж літає Супермен.

Тепер черга Ма вправлятися в бігу, а я мушу записати у Шкільному зошиті час, коли вона почне бігти, і час, коли закінчить. Тоді ми рахуємо, як швидко вона пробігла. Сьогодні її результат на дев’ять секунд більший за мій, а це означає, що я переміг, тож я стрибаю вгору-вниз і пирхаю.

— Влаштуймо перегони — хто кого.

— Було б класно, — каже вона, — та пам’ятаєш, як одного разу ми бігли наввипередки і я вдарилася плечем об комод?

Іноді я забуваю якісь речі, але Ма переповідає мені, і я згадую.

Ми знімаємо з Ліжка меблі й кладемо назад Килим — він покриває Доріжку у формі букви С, щоб її не побачив Старий Нік.

Ма вибирає гру в батут, проте на Ліжку підстрибую тільки я, бо Ма може його поламати. Вона коментує:

— Зухвалий молодий чемпіон США зі стрибків у повітрі...

Далі я пропоную гру «Саймон говорить», а тоді Ма каже, що треба знову натягти шкарпетки для гри в мерця, коли треба лежати нерухомо, як морська зірка, розслабивши пальці на ногах, розслабивши пупчик, розслабивши язик, розслабивши навіть мозок. У Ма засвербіло під коліном, і вона ворухнулася, тому я знову виграв.

На Годиннику — дванадцята тринадцять, обідня пора. Моя улюблена молитва — про хліб щоденний. Я бос в іграх, але Ма — бос у їді; вона не дозволяє їсти на сніданок, обід і вечерю самі пластівці, бо ми можемо захворіти та й пластівці скінчаться дуже швидко. Коли мені був нуль і один рік, Ма розтирала для мене їжу, але тепер я маю аж двадцять зубів і можу лускати будь-що. Сьогодні ми обідаємо тунцем з крекерами, і мені доведеться відкрити консерви, бо зап’ясток Ма пошкоджено і вона не може ним нічого робити.

Я трохи збуджений, і Ма пропонує зіграти в оркестр; ми бігаємо кругом і видобуваємо звуки з різних речей. Я тарабаню по Столу, а Ма робить стук-стук по ніжці Ліжка, потім пух-пух по подушці. Я виделкою та ложкою б’ю по Дверях — брязь-брязь, а наші ноги б’ють по Плиті — бам. Та над усе я люблю натискати на педаль Смітниці, бо її накривка, відкидаючись, видає звук брень. Мій найліпший інструмент — Тванг — зроблено з коробки з-під пластівців; я обклеїв його вирізаними зі старих каталогів різнобарвними ногами, черевиками, пальтами й головами, а посередині перетяг трьома тасьмами. Старий Нік більше не проносить нам каталогів, щоб ми могли замовляти собі одежу; Ма каже, що він стає дедалі скупішим.

Я вилажу на Крісло-Гойдалку, щоб дістати з Полиці книжки, і будую на Килимі десятикнижковий хмарочос.

— Десять історій, — жартує Ма і сміється, хоча недуже це й смішно.

Ми завжди мали дев’ять книжок, але тільки чотири з них — з картинками всередині («Моя велика книга забавлянок», «Ділан-копач», «Зниклий Кролик» та «Розкладний аеропорт»), а ще п’ять — з картинками на обкладинці («Хатина», «Сутінки», «Захисник», «Гірко-солодка любов» і «Код да Вінчі»).

Ма рідко читає книжки без картинок, хіба що в розпачі. Коли мені було чотири роки, ми попросили пронести нам як недільний подарунок ще одну книжку з картинками. Так у нас з’явилася «Аліса в Країні Див»; вона мені подобається, але в ній ого-го скільки слів, і чимало з них уже застаріли.

Сьогодні я вибираю «Ділана-копача»; він лежить майже на самісінькому споді, тож хмарочос валиться — хря-я-я-ясь.

— Знову Ділан, — кривиться Ма, а тоді читає гучним голосом:

На другій картинці зображено кота, а на третій — того самого кота на купі каміння. Каміння — це наче кераміка, з якої зроблено Ванну, Мийницю та Унітаз, однак не таке гладеньке. Коти і каміння — тільки в Телевізорі. На п’ятій картинці кіт падає вниз, проте в котів дев’ять життів, а в нас із Ма — тільки по одному.

Ма майже завжди вибирає «Зниклого Кролика» через те, що наприкінці книжки мама-кролиця ловить кроленя й каже:

— З’їж моркву.

Кролики живуть у Телевізорі, але морква справжня, і мені подобається, як вона хрумкає. Моя улюблена картинка — та, де кроленя стає кам’яним на горі і мамі-кролиці доводиться підніматися на вершину, щоб знайти його. Гори такі височезні, що не можуть бути справжніми; я бачив одну в Телевізорі, і на ній на мотузках висіла жінка. Жінки не справжні, як моя Ма, і дівчатка з хлопчиками теж. Чоловіки також несправжні, за винятком Старого Ніка, проте я досі не впевнений, чи він дійсно справжній. Може, лише наполовину? Старий Нік проносить нам усяку їжу, недільні подарунки і виносить сміття, але він не людина, як ми з Ма. Він з’являється тільки вночі, як і кажани. Можливо, його створюють Двері зі звуком бі-біп чи повітря знадвору. Я думаю, що Ма не любить говорити про нього, бо боїться, що він обернеться на справжню людину.

Я вигинаюся на її колінах, щоб подивитися на свою улюблену картину, де дитя Ісус грає з Іваном Хрестителем — своїм товаришем і водночас старшим братом у перших. Діва Марія теж там, вона притуляється до своєї матері, яка доводиться бабусею дитяті Ісусу, як abuela[3] Дорі. Це дивна картина: на ній нема кольорів і бракує деяких рук та ніг; Ма каже, що вона ще не закінчена. Малий Ісус почав рости в Маріїному пузику після того, як явився ангел, подібний до привида, але з пір’ям. Марія була неймовірно здивована і спитала:

— Як це можливо? — а потім сказала: — Гаразд, нехай буде так.

Коли дитя Ісус на Різдво вийшов з вагіни Марії, вона поклала його в ясла, проте не для того, щоб його зжували корови, а щоб вони зігріли його своїм віддихом, бо він був чарівне дитя.

Ма вимикає Лампу, і ми лягаємо; спочатку ми промовляємо молитву пастухів, про те, щоб пасовища були зелені. Гадаю, пасовища — як Перина, але пухнаті й зелені, а не білі та гладенькі (чаша, переливаючись, неодмінно призводить до страшенного безладу). Я посмоктав іще трішки моні справа, бо в лівій циці було небагато. Коли я мав три рочки, в обох цицях завжди було багато моні, та відколи мені набігло чотири, у мене з’явилося чимало справ, тому я смокчу лише кілька разів на день і вночі. От шкода, що я не вмію говорити і смоктати водночас, бо маю тільки один рот.

Я майже заснув, проте не до кінця — лише задрімав. А от Ма заснула по-справжньому — я зрозумів це з її дихання.

Після сну Ма каже, що нам, як їй тепер думається, не треба просити вимірювальної стрічки, бо ми можемо зробити лінійку самі.

Ми беремо коробку з-під пластівців із зображенням давньоєгипетської піраміди; Ма показує мені, де відрізати смужку завдовжки з її ступню, в один фут[4]. На цій смужці вона ставить дванадцять маленьких рисочок. Я вимірюю її ніс. Його довжина — два цалі[5]. Мій ніс завдовжки один цаль з чвертю; я записую це число. Ма прикладає Лінійку до Дверної Стіни, де позначено мій зріст, і каже, що я три фути три цалі.

— О-о-о, — кажу я, — а поміряймо Кімнату!

— Що, всю-всю?

— Нам же однаково нема чого робити.

Вона дивиться на мене якось чудно:

— Так, твоя правда.

Я записую всі наші виміри. Наприклад, висота Дверної Стіни аж до того місця, де починається Дах, дорівнює шість футів сім цалів.

— А знаєш, — кажу я до Ма, — кожна коркова плитка лише трішечки довша за Лінійку.

— Ет! — вигукує вона, ляскаючи собі по голові долонею. — Таж площа кожної плитки — один квадратний фут; значить, ми зробили Лінійку трохи коротшою, ніж треба. Порахуймо просто кількість плиток, це ж значно простіше.

Я починаю лічити висоту Ліжкової Стіни плитками, але Ма каже, що всі стіни однакові. Інше правило: ширина стін така сама, як і ширина Підлоги; я налічую одинадцять футів з обох боків, а це означає, що Підлога в нас квадратна. А от Стіл — круг, і це мене спантеличує, однак Ма міряє його посередині, у найширшому місці. Виходить три фути дев’ять цалів. Мій стілець заввишки три фути два цалі, стілець Ма такий самий; стільці на цаль нижчі від мене. Раптом Ма каже, що їй набридло вимірювати, тож ми кидаємо цю затію.

Я зафарбовую місця, де написано цифри, кольоровими пастелями. Їх у нас п’ять — синя, помаранчева, зелена, червона й бура. Зрештою сторінка стає схожою на Килим, тільки ще чудернацькішою, і Ма пропонує використовувати її як серветку під тарілку.

Сьогодні на вечерю я замовляю макарони, до них годиться також свіжа броколі, яку обираю не я, але це просто корисно для нашого здоров’я. Зиґзаґуватим ножем я ріжу броколі на шматочки. Коли Ма не дивиться на мене, я ковтаю деякі з них, а вона потім питає:

— Ой, а де ж це дівся великий шматок?

Та насправді вона не гнівається, бо свіжа городина робить нас іще живкішими.

Ма розігріває два кружала Плити, і вони стають червонющими; мені заборонено чіпати ручки на Плиті, бо це робота Ма — стежити, щоб там ніколи не займався вогонь, як у Телевізорі. Коли що-небудь, як-от кухонний рушник чи наш одяг, торкнеться розжарених кружал, навколо спалахне вогонь, що своїми жовтогарячими язиками спалить усю Кімнату, а ми кашлятимемо, задихатимемося і кричатимемо з найстрашнішого болю.

Мені не подобається запах вареної броколі, проте зелені боби ще гірші. Городина вся справжня, а от морозиво буває тільки в Телевізорі; хотілось би мені, щоб воно було теж справжнім!

— А Вазон також городина?

— Ну, так, але їсти його не можна.

— Чому він більше не цвіте?

Ма здвигає плечима і перемішує макарони.

— Він стомився.

— Йому треба поспати.

— Він усе одно буде втомлений, навіть коли виспиться. Можливо, ґрунт у горщику не досить поживний.

— Він міг би з’їсти мою броколі.

Ма сміється.

— Така їжа йому не підходить, треба спеціальне добриво для рослин.

— Ми могли б попросити пронести нам таке добриво як недільний подарунок.

— У мене вже назбирався довгий список того, що нам треба.

— Де?

— У моїй голові, — каже вона.

Ма витягає одну розварену макаронину, схожу на черв’яка, і кусає її.

— Я думаю, вони люблять рибу.

— Хто?

— Рослини, вони люблять тухлу рибу. Чи тільки риб’ячі кістки?

— Пхе!

— А може, іншим разом, коли в нас будуть рибні палички, ми закопаємо одну у Вазон.

— Тільки не мою.

— Гаразд, тоді мою.

Над усе на світі я люблю макарони через пісню фрикадельки; я співаю її, доки Ма наповнює наші тарілки.

Після вечері відбувається щось приголомшливе: ми печемо іменинний торт. Іду в заклад, що він вийде delicioso[6], а ще ж будуть свічки — стільки, скільки мені рочків, і справжній вогонь, якого я ніколи не бачив.

Я найліпший видувач яєць: їхні нутрощі витікають у мене без упину. На торт мені треба видути три штуки; для цього я використовую кнопку з картини «Враження: Схід сонця», бо мені здається, що навіжений кінь роз’яриться, як я зніму «Ґерніку», хоч я завжди втикаю кнопку назад. Ма вважає «Ґерніку» за найбільший шедевр, бо ця картина найреалістичніша, однак насправді там усе перемішано: кінь кричить, вискаливши зуби, бо його штрикнули списом; а ще там є бик і жінка, яка тримає дитину з обвислою головою; і лампа, схожа на око; а найгірше — велика розпухла нога в кутку; я завжди думаю, що вона мене хоче розчавити.

Я облизую ложку, і Ма ставить торт у гарячий пузик Плити. Я намагаюся жонглювати всіма яєчними шкаралупами рівночасно. Ма ловить одну з них.

— Може, зробимо маленьких Джеків з різними обличчями?

— Ні-і-і, — кажу я.

— Тоді, може, зробимо гніздо для тіста? А завтра розморозимо буряки і соком пофарбуємо гніздо в багряний колір...

Я хитаю головою.

— Ліпше додаймо їх до Яєчної Змії.

Яєчна Змія довша за всю Кімнату; ми почали її робити, як мені вийшло три рочки; вона живе під Ліжком, скручена, щоб не могла вкусити нас. Більшість шкаралуп бурого кольору, але є й білі; деякі шкаралупи з візерунками, намальованими олівцями, пастелями чи Ручкою, а до деяких борошняним клейстером приліплено інші шматочки шкаралупи; там є корона з фольги, жовтий пояс зі стрічки і волосся з ниток та ганчір’я. Її язик з голки; від неї крізь усе тіло йде червона нитка. Ми більше не видовжуємо Яєчну Змію, бо інколи вона плутається в клубок, шкаралупи тріскаються й навіть обпадають; тоді ми використовуємо їх для мозаїки. Я встромляю голку в отвір однієї зі шкаралуп; мені треба вцілити голкою у протилежний отвір, а це ой як складно! Тепер Змія стала на три яйця довшою, і я обережненько змотую її, щоб вона вмістилася під Ліжком.

Вдихаючи чарівні запахи, ми без кінця-краю чекаємо, доки спечеться мій торт. Коли торт остигає, ми робимо для нього сніжок, проте зовсім не холодний, як справжній сніг. Це цукор, розчинений у воді. Ма обмащує ним торт зусібіч.

— Тепер прикрась його зверху шоколадом, а я помию посуд.

— А хіба ми маємо шоколад?

— Ага, — каже вона, витягаючи маленький пакетик і трясучи ним — шух-шух-шух. — Я відклала з недільного подарунка три тижні тому.

— Ну, ти й хитрюга, Ма! Де він лежав?

Вона проводить пальцями коло рота, ніби бере його на замок:

— Ану ж мені знову знадобиться схованка?

— Ну, скажи!

Ма більше не всміхається.

— Не кричи, мені від крику болять вуха.

— Скажи мені, де твій сховок.

— Джеку...

— Мені не подобається, що в нас є сховки.

— А що тут такого?

— Зомбі.

— А!

— Або людожери чи вампіри...

Ма відчиняє Шафку і дістає звідти коробку з рисом. Вона показує мені темну діру.

— Отут-о, я ховала шоколад, разом з рисом. Зрозумів?

— Зрозумів.

— І нічого страшного тут немає. Можеш будь-коли перевірити сам.

У пакеті п’ять шоколадок — рожева, синя, зелена і дві червоні. Коли я кладу їх на торт, барвник і сніжок вимазують мої пальці, і я ретельно їх облизую.

Але от наспів час ставити свічки, проте їх немає.

— Ти знову кричиш, — каже Ма, затуляючи руками вуха.

— Але ти сказала, що буде іменинний торт, а який же це іменинний торт, коли на ньому нема п’яти запалених свічок?

Ма важко зітхає.

— Я мала б пояснити ліпше. Ці п’ять шоколадок кажуть, що тобі п’ять років.

— Я не хочу їсти цей торт.

Ненавиджу, коли Ма тихо чекає.

— Смердючий торт.

— Заспокойся, Джеку.

— Треба було попросити свічок як недільний подарунок.

— Ну, того тижня нам потрібні були протибольові пігулки.

— Мені вони взагалі не потрібні — лише тобі! — кричу я.

Ма дивиться так, наче в мене з’явилося нове обличчя, якого їй раніше бачити не траплялося. Тоді вона каже:

— І все ж таки не забувай, що нам годиться просити ті речі, які йому найлегше дістати.

— Таж він може дістати будь-що.

— Ну, так, — каже вона, — тільки йому довелося б неабияк попріти...

— А нащо йому пріти?

— Я маю на увазі, що йому, можливо, довелося б обійти дві чи три крамниці, і це його роздратувало б. А якби він не знайшов того, що ми просили, то, цілком імовірно, ми б узагалі лишилися без недільного подарунка.

— Але, Ма, — сміюся я, — він не ходить у крамниці. Крамниці бувають лише в Телевізорі.

Вона жує губу, а потім дивиться на торт.

— Ну, вибач, я гадала, що шоколадки теж зможуть правити за свічки.

— Дурненька Ма.

— Тупоголова, — ляскає вона себе по лобі.

— Безклепка, — кажу я ніжно.

— Наступного тижня, коли мені буде шість, спробуй дістати свічки.

— Наступного року, — виправляє мене Ма. — Ти хотів сказати: наступного року.

Її очі заплющені. Часом вони склепляються, і тоді Ма мовчить аж цілу хвилину. Коли я був маленький, то думав, що в неї сіла батарейка, як одного разу в Годиннику, і нам треба буде просити як недільний подарунок нову.

— Обіцяєш?

— Обіцяю, — каже вона, розплющуючи очі.

Ма відрізує мені здоровецький шматок торта, а я, коли вона відвертається, цуплю всі п’ять шоколадок — дві червоні, рожеву, зелену й синю.

Ма вигукує:

— О ні, ще одна пропажа! Як же це сталося?

— Ти вже ніколи не взнаєш, ха-ха-ха, — відповідаю я голосом Шахрая з мультику про Дору, коли той щось у неї краде.

Я беру одну червону шоколадку і підношу до рота Ма; вона хапає її передніми зубами, не зовсім ще гнилими, і, всміхаючись, хрумає.

— Дивись, — показую я їй. — У моєму торті лишилися вм’ятини там, де були шоколадки.

— Схожі на кратери, — каже Ма і кладе свій палець в один з них.

— Що таке кратери?

— Це такі діри, де щось сталося. Наприклад, виверження вулкана, вибух чи ще що.

Я кладу зелену шоколадку назад у кратер і рахую:

— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один — бум!

Шоколадка злітає в Космічний Простір і потрапляє простісінько мені в рота. Мій іменинний торт — найліпша річ, яку я їв коли-будь.

Ма не хоче більше їсти. Дахове Віконце вбирає в себе все світло і стає майже чорним.

— Сьогодні весняне рівнодення, — каже Ма. — Я пам’ятаю, що того ранку, як ти народився, так казали в Телевізорі. Того року в березні також іще лежав сніг.

— Що таке рівнодення?

— Це такий день, коли кількість темряви дорівнює кількості світла.

Через торт дивитися Телевізор уже надто пізно. На годиннику — восьма тридцять три. Викот мало не відриває мені голови, коли Ма стягує з мене жовту кофту з відлогою. Я вдягаю свою спальну футболку і чищу зуби, а Ма тим часом зав’язує мішок зі сміттям і кладе його біля Дверей разом з нашим списком, що його написав я. Сьогодні в ньому таке: «Будь ласка: макарони, сочевиця, тунець, сир (якщо не дуже багато $). Джек. Дякую».

— А можна попросити винограду? Він же корисний для нашого здоров’я.

І Ма дописує внизу: «Виноград, якщо можл. (чи будь-яку свіжу або консервовану садовину)».

— Розкажи мені якусь історію.

— Тільки коротеньку. Хочеш про... Імбирного Джека?

Ма розповідає дуже швидко і смішно; Імбирний Джек вистрибує з печі, котиться собі й котиться, і ніхто його не може піймати: ні бабуся, ні дідусь, ні молотники, ні плугатарі. Та зрештою, через свою тупість, він дозволяє лисиці переправити себе через річку, і вона його тут-таки гамає.

Якби я був зроблений з тіста, то сам себе з’їв би, щоб не дістатися нікому.

Ми хутенько читаємо молитву, склавши руки разом і заплющивши очі. Я молюся, щоб Іван Хреститель і дитя Ісус прийшли погратися з Дорою та Чобітком. Ма молиться, щоб сонечко розтопило сніг на Даховому Віконці.

— Можна мені трошки моні?

— Завтра зранку, щойно прокинешся, — каже Ма, натягаючи спальну футболку.

— Ні, я хочу сьогодні.

Вона киває на Годинника, що показує восьму п’ятдесят сім; до дев’ятої лишилося тільки три хвилини. Тож я біжу в Шафу, лягаю на свою подушку і кутаюсь у Ковдру, сіру й пухнасту, з червоним кантом. Просто наді мною висить малюнок мене, я про нього вже й забув. Ма просуває до мене голову.

— Три цьомики?

— Ні, для пана П’ятилітка — п’ять.

Вона цьомає мене п’ять разів і зі скрипом зачиняє дверцята.

Зі щілин пробивається світло, і я можу бачити деякі свої частини на малюнку: риси, як у Ма, і ніс, схожий тільки на мій власний. Я притискаюся рукою до паперу — він шовковистий на дотик. Я випростуюся так, що моя голова і ноги впираються в стінки Шафи. Я слухаю, як Ма вдягає свою спальну футболку і п’є болегамівні пігулки — на ніч завжди дві штуки, бо каже, що біль — наче вода — розливається по тілу, тільки-но лягаєш у Ліжко. Ма спльовує зубну пасту.

— Нашого Зака обгавкав собака, — починає вона.

Я придумую своє:

— Наша За плечима зниза.

— Наш Ебенозер заліз у бульдозер.

— Наша Дора пішла до мора.

— Це фальшива рима, — каже Ма.

— О ні! — стогну я, немов Шахрай. — Наш малий Ісусик хоче сиру кусник.

— Наша Ложка — справжня ворожка.

Місяць — це срібне обличчя Бога, що з’являється тільки в особливих випадках.

Я сідаю й притуляюся обличчям до щілини. Я бачу шматочок вимкненого Телевізора, Унітаз, Ванну, мій зжолоблений малюнок синього восьминога і Ма, що кладе наш одяг назад у Комод.

— Ма?

— Хм-м?

— А чому ти ховаєш мене, як шоколадки?

Я думаю, що Ма сидить на Ліжку. Вона говорить тихо, я насилу її чую:

— Просто я не хочу, щоб він тебе бачив. Коли ти був зовсім маленький, я завжди загортала тебе в Ковдру перед його приходом.

— А що, мені буде боляче?

— Чого це?

— Того, що він побачить мене.

— Ні, ні. Лягай уже спати, — каже мені Ма.

— Розкажи про жуків.

— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени[7].

Жуки невидимі, однак я розмовляю з ними, а іноді й рахую їх; минулого разу я дістався до трьохсот сорока семи. Я чую, як клацає вимикач, і світло тієї ж миті гасне. Судячи зі звуків, Ма забирається під Перину.

Подеколи вночі я бачив Старого Ніка крізь щілину, але не всього й не зблизька. Його біляве волосся спадає лише до вух. Можливо, його очі здатні обернути мене на камінь. Зомбі кусають дітей, щоб оживити їх; вампіри висисають з дитячих тіл кров, аж поки ті м’якнуть; людожери підвішують малечу за ноги й обгризають до кісток. Велетні також можуть бути погані, — «чи він живий, а чи вже мрець — з його кісток спечу хлібець», — але Джекові все-таки вдалось утекти з золотою куркою: він швидко-швидко спустився бобовим стеблом униз. Велетень почав спускатися за ним, проте Джек крикнув, щоб мама пронесла йому сокиру — це неначе ніж, тільки більший. Джекова мама побоялася зрубати бобове стебло самотужки, та коли Джек опинився на землі, вони зробили це разом; велетень розбився, і всі його нутрощі вивалилися назовні — ха-ха. Відтоді Джека називають підкорювачем велетнів.

Цікаво, чи заснула вже Ма?

У Шафі я завжди намагаюсь якнайміцніше склепити повіки, щоб швидше заснути й не чути, як прийде Старий Нік; коли я прокинуся, — а це вже буде вранці, — то переберуся в Ліжко до Ма, посмокчу моні й усе буде гаразд. Але сьогодні я ніяк не можу заснути; у моєму пузику бурчить торт. Я лічу язиком свої верхні зуби справа наліво до десяти, потім нижні — зліва направо, а тоді знову справа наліво. Щоразу в мене виходить десять, а двічі по десять буде двадцять — от скільки я маю зубів.

Звуку бі-біп не чутно, хоч уже давно звернуло за дев’яту. Я знову лічу зуби — і в мене виходить дев’ятнадцять. Десь я помилився, або один зуб зник. Я легенько кусаю себе за палець, потім ще раз. Я чекаю довгі години.

— Ма? — шепочу я. — То він прийде чи ні?

— Здається, ні. Ходи до мене.

Я підхоплююся й відчиняю дверцята Шафи; дві секунди — і я в Ліжку. Під Периною така гарячінь; я висуваю з-під неї ноги, щоб вони не згоріли. Я донесхочу напиваюся з лівої, а потім з правої циці. Я не хочу засинати, бо завтра вже не буде мого дня народження.

Раптом в очі мені б’є світло. Мружачись, я визираю з-під Перини. Ма стоїть біля Лампи, у Кімнаті ясно, а потім клац — і знову темно. Знову ясно, а за три секунди — темно. А тоді світло спалахує лише на одну мить. Ма зводить очі на Дахове Віконце.

Знову настає темрява. Ма часом робить так уночі; гадаю, це допомагає їй знову заснути.

Чекаючи, коли Ма вимкне Лампу і більше не вмикатиме, я шепочу в темряві:

— Вже все?

— Вибач, я тебе розбудила, — каже вона.

— Усе гаразд.

Ма лягає в Ліжко, холодніша від мене, і я обіймаю її рукою.

Сьогодні мені п’ять років і один день.

Дурнуватий Пісюнчик завжди встає зранку, а я опускаю його вниз.

Коли ми, попісявши, миємо руки, я співаю: «Він світ трима в руках своїх». Іншої пісні про руки я не можу згадати, а в пісні про пташенят ідеться тільки про пальці.

Два мої пальці кружляють по Кімнаті, мало не стикаючись у повітрі:

— Гадаю, це про янголів, — каже Ма.

— Тану?

— Ой, ні, вибач, про святих.

— А хто такі святі?

— Надзвичайно праведні люди. Як янголи, тільки без крил.

Я збентежений.

— Як же вони тоді злітають зі стіни?

— Ні, це пісня про пташок. Вони вміють літати. Я тільки хочу сказати, що їх назвали на честь святих Петра і Павла, які були друзями дитяти Ісуса.

Я не знав, що він мав ще друзів, крім Івана Хрестителя.

— Знаєш, святий Петро одного разу сидів у в’язниці...

Я сміюся.

— Дітей до в’язниці не садять.

— Це сталося, коли вони всі виросли.

Я й не знав, що дитя Ісус виріс.

— То святий Петро був поганий?

— Ні, ні, його кинули до в’язниці помилково; я хочу сказати, що його туди запроторили погані поліціанти. А проте він молився й молився, щоб його звільнили, і знаєш що? З небес спустився янгол і розбив тюремні двері.

— Круто, — кажу я.

Але мені більше подобається думати про них, як про малят, що бігають разом голяка.

Щось весело тарабанить по склу і скрипить — скрип-скрип. З Дахового Віконця ллється світло; снігу майже немає.

Ма дивиться вгору і злегка всміхається. Я думаю, що її молитва зробила чудо.

— А сьогодні знову світло дорівнює темряві?

— О, ти про рівнодення? — каже Ма. — Ні, світло починає потроху перемагати.

Вона дозволяє мені поснідати тортом, чого раніше ніколи не було. Він трохи підсох, але все одно смачний.

Телевізор показує програму «Дивовижні домашні улюбленці!», однак зображення не зовсім чітке; Ма ворушить вуса Антени, хоч і це не допомагає. Я беру багряну стрічку й зав’язую на одному вусі Антени бантик. Я хотів би переглянути «Жителів заднього двору», бо не бачив цієї передачі вже цілу вічність. Недільного подарунка ми ще не одержали: Старий Нік учора ввечері так і не прийшов. Як на мене, це найліпший подарунок до мого дня народження. Ми попросили зовсім нецікаві речі. Наприклад, нові штанці, адже мої старі чорні продірявилися на колінах. Я не проти дірок, але Ма каже, що з ними я схожий на безхатька, от тільки пояснити, що воно таке, не може.

Помившись у Ванні, я бавлюсь одягом. Рожева спідниця Ма цього ранку стала змією, що свариться з моєю білою шкарпеткою.

— Я найліпша Джекова подруга.

— Ні, я найліпша Джекова подруга.

— Зараз стукну тебе.

— А я зараз бахну тебе.

— А я тебе розтрощу своєю летючою вогнепальною помпою.

— Та ну! А я маю реактивний мегатронний трансформер-бластер...

— Гей, — вигукує Ма, — нумо грати в м’яча!

— Але ж ми не маємо більше Пляжного М’яча, — нагадую я їй. — Лопнув, коли я ненароком супершвидко копнув його ногою і він ударився об Шафку. Ліпше б ми попросили нового м’яча замість тих дурних штанців.

Одначе Ма каже, що можна зробити м’яча самотужки; зібравши аркуші паперу, що на них я тренуюся писати, ми заштовхуємо їх у сумку для харчів і мнемо, аж поки папір набуває кулястої форми; тоді ми малюємо на кулі страшне обличчя з трьома очима. Паперовий М’яч літає не так високо, як Пляжний М’яч, але щоразу, коли ми його ловимо, він гучно хрускає. Ма ловить м’яча ліпше за мене, хоча іноді їй болить пошкоджений зап’ясток; а от я ліпше кидаю.

Поснідавши тортом, ми їмо на обід недільні млинці. Борошна лишилося зовсім небагато, тож вони виходять тонкі, аж розлазяться, але мені такі подобаються. Я складаю їх удвоє, і деякі з них ламаються. Желе в нас теж не дуже багато, тому ми розводимо його водою.

Желе з ріжка мого млинця капає на Підлогу, і Ма витирає її Губкою.

— Корок уже геть стерся, — каже вона крізь зуби. — Як нам тепер підтримувати чистоту?

— Де?

— Ось тут, де ми човгаємо ногами.

Я лізу під Стіл і бачу в Підлозі діру, а на її дні щось буре. Його не зішкребеш і нігтем.

— Не шкреби там, Джеку.

— Я не шкребу, а просто пробую пальцем.

Діра схожа на крихітний кратер.

Ми пересуваємо Стіл до Ванної, щоб позасмагати на Килимі, лежачи під Даховим Віконцем. Там справжня гарячінь. Я співаю «Сонце не сяє», тоді Ма — «Ось сходить сонце», а потім знову я — «Ти моє сонце». Після цього я смокчу трохи моні; у лівій циці вона сьогодні якась особливо жирна.

Як дивитися на жовтосяйне обличчя Бога крізь повіки, то воно робиться червоним. Я розплющую очі й жмурюся від яскравого світла. Мої пальці кидають на Килим розпливчасті тіні.

Ма дрімає.

Я чую якийсь звук і, силкуючись не розбудити її, встаю. Біля Плити хтось тихенько шкребеться.

Жива річ, тваринка, справжнісінька, а не з Телевізора. Вона на Підлозі, їсть, здається, щось. Може, крихту млинця. Вона має хвоста, і я думаю, що це... що це мишенятко.

Я підбираюся ближче, а воно шусть — і під Плиту, тож я його майже не розгледів. Ніколи не думав, що можна так швидко бігати.

— Гей, Мишенятку, — шепочу я, щоб не налякати його.

Як треба правильно розмовляти з мишами, я дізнався з книжки про Алісу: тільки-но вона з дурного розуму заводить мову про свою кішку Діну, як миша нервується і пливе собі геть. Я складаю руки, наче в молитві:

— Гей, Мишенятку, повертайся, будь ласка-ласка-ласочка...

Я довго-предовго чекаю, проте воно не повертається.

Ма, безперечно, спить.

Я відчиняю Холодильник, однак там майже нічого немає. Миші полюбляють сир, але в нас його не лишилося. Я дістаю хліб, кришу трохи на тарілку і ставлю її на Підлогу, де було Мишенятко. Скулившись, я знову довго-предовго чекаю.

Аж раптом стається найдивовижніша річ: Мишенятко висуває свого носика, такого гостренького. Я мало не підстрибую з радості, проте стримуюсь і далі стою заціпенівши. Воно підходить до крихт і обнюхує їх. Я приблизно за два фути від нього. Коли б мав у руках Лінійку, то сказав би точніше, однак вона лишилася в Коробці під Ліжком. Я не хочу своїми рухами злякати Мишенятко. Я оглядаю його лапки, вуса, закручений хвостик. Воно зовсім справжнє; це найбільше живе створіння, що я коли-небудь бачив. Воно в мільйони разів більше, ніж мураха чи Павук.

А тоді щось падає на Плиту — ге-е-е-е-е-еп. Я скрикую і ненароком наступаю на тарілку; Мишенятко зникло, куди ж воно зникло? Може, його прибила книжка? Це «Розкладний аеропорт»; я переглядаю всі сторінки, але Мишенятка там немає. «Багажна зала» геть подерта і вже не підноситься над сторінкою.

Ма зачудовано дивиться на мене.

— Через тебе він утік! — кричу я.

Вона бере Совок і змітає черепки тарілки.

— Як вона опинилася на підлозі? Тепер ми маємо лише дві великі тарілки й одну маленьку, от і все...

Кухарка з «Аліси в Країні Див» кидає в маля тарілки й баняк, що мало не відбиває йому носа.

— Мишеняткові сподобалися крихти.

— Джеку!

— Він був справжній, я бачив його.

Ма відсуває Плиту, внизу Дверної Стіни — невеличка шпарина. Ма дістає рулон алюмінієвої фольги і починає заштовхувати скручені з неї кульки в ту шпарину.

— Не треба. Будь ласка.

— Мені дуже шкода. Але там, де завелася одна миша, буде десять.

Це якась божевільна математика.

Ма кладе фольгу і міцно хапає мене за плечі.

— Якщо ми залишимо цю мишу, то незабаром тут скрізь бігатимуть її малята. Вони крастимуть нашу їжу і розноситимуть мікробів на своїх брудних лапках...

— Хай їдять мою їжу, я не голодний.

Та Ма не слухає мене. Вона присуває Плиту назад до Дверної Стіни.

Потім у «Розкладному аеропорту» ми склеюємо стрічкою ангар, і він знову підноситься над сторінкою, але багажна зала надто розшарпана, полагодити її вже не можна.

Ми сидимо, схиливши голови, у Кріслі-Гойдалці, і Ма, щоб загладити свою провину, аж тричі читає мені «Ділана-копача».

— Попросімо нову книжку як недільний подарунок, — кажу я.

Вона кривить рота.

— Я вже просила кілька тижнів тому; я хотіла подарувати тобі нову книжку на день народження. Одначе він сказав, щоб ми відчепилися від нього, бо й так уже маємо цілу полицю книжок.

Я дивлюся поверх голови Ма на Полицю — там могло б уміститися в сто разів більше книжок, якщо зняти звідти деякі речі й покласти під Ліжко, поруч з Яєчною Змією. Або на Шафу... хоч там уже живуть Форт і Лабіринт. Складнюща штука — запам’ятати, де зберігається та чи та річ; Ма інколи каже, що непотріб слід викидати на сміття, проте я зазвичай знаходжу для нього місце.

— Він гадає, що ми мусимо весь час просто дивитися Телевізор.

Це звучить кумедно.

— Тоді наш мозок зіпсується, як і його, — каже Ма.

Вона нахиляється, бере «Мою велику книгу забавлянок» і читає по одній забавлянці з кожної сторінки, яку я вибираю. Найбільше мені подобаються віршики про Джека. Наприклад, «Джек-Соломинка» чи «Куточок маленького Джека».

Я думаю, що він хотів побачити, чи загориться його нічна сорочка. У Телевізорі хлопці завжди лягають спати в піжамах, а дівчата — в льолях. Моя спальна футболка — найбільша з усіх; у ній на плечі дірка, куди мені завжди хочеться сунути пальця й, засинаючи, лоскотати себе. Там ще є забавлянка «Пудинг і пиріг Джека-химерника», але коли я навчився читати, то побачив, що в ній насправді мовиться про Джорджа-Карасика. Це Ма трохи змінила слова, щоб там ішлося наче про мене, та це не брехня, а просто лукавство. Отак само сталося і з оцим віршиком:

Насправді в книжці розповідається про Тома, однак Джек звучить ліпше. Крадіжка — це коли хлопчик бере те, що належить іншому хлопчикові; у книжках і в Телевізорі всі люди мають речі, які належать тільки їм, — це все складно.

Уже п’ята тридцять дев’ять, тож ми можемо вечеряти. Доки локшина швидкого приготування розмокає в гарячій воді, Ма знаходить на пакеті з молоком важкі слова і перевіряє мене. Поживне — означає їжу, а пастеризоване — те, що лазерним промінням знищили всіх-всіх мікробів. Я хочу ще торта, але Ма каже, що спершу треба поїсти соковитих буряків. Тоді я беру торт, що вже майже засох. І Ма теж, трішечки.

Я видираюся на Крісло-Гойдалку, щоб зняти з Полиці Ігрову Коробку; сьогодні я віддаю перевагу шашкам і гратиму червоними. Шашки схожі на маленькі шоколадки, проте я багато разів облизував їх, і смаку в них ніякого. Вони прилипають до дошки за допомогою чарівних магнітиків. Ма більше полюбляє шахи, але мені від них болить голова.

Коли надходить час дивитися Телевізор, Ма вибирає планету диких тварин; там показують, як черепахи заривають свої яйця в пісок. Коли Аліса, з’ївши кілька шматочків гриба, видовжується, Горлиця скаженіє, думаючи, що Аліса — огидна змія, яка наміряється з’їсти її пташині яйця. Зі шкаралуп вилуплюються черепашенята, проте їхні мами-черепахи вже пішли, і це дивно. Цікаво: чи зустрінуться вони десь у морі, мама і її малята, чи впізнають одне одного, чи, може, просто плаватимуть собі поряд?

Передача про тваринний світ закінчується надто швидко, і я перемикаю на інший канал, де показують двох чоловіків у самих шортах і кросівках, що гамселять один одного.

— Го-го! Битися не можна, — кажу я їм. — Дитя Ісус на вас розсердиться.

Однак тут чоловік у жовтих шортах заціджує патлачеві простісінько в око.

Ма стогне, ніби то її стукнули.

— Ми це маємо дивитися?

— За хвилину нагодиться поліція, — кажу я їй, — ві-і-ію, ві-і-ію, ві-і-ію — і запроторить тих поганих хлопців у в’язницю.

— Насправді бокс... огидна річ, але це спорт, і боксерам дозволено битися, якщо вони надівають особливі рукавички. Усе, час вийшов.

— Зіграймо в папугу, для поповнення словникового запасу.

— Гаразд.

Вона підходить до Телевізора і перемикає його на планету червоного дивана, де пишноволоса жінка, наче бос, ставить людям питання, а сотні інших плескають у долоні.

Я ретельно вслухаюся, як вона розмовляє з одноногим чоловіком; думаю, він втратив ногу на війні.

— Папуга! — кричить Ма, вимикаючи звук.

— Найпікантнішим, гадаю, видалося нашим глядачам те, чого вам довелося зазнати... — повторюю я почуті слова.

— Гарна вимова, — каже Ма і пояснює: — Пікантний означає зворушливий.

— Нумо ще раз.

— Ту саму програму?

— Ні, іншу.

Вона знаходить новини, які зрозуміти ще важче.

— Папуга. — Ма знову вимикає звук.

— Ах, з усіма цими суперечками про кодування, що йдуть слідом за реформою охорони здоров’я, і зважаючи, звісно, на термін повноважень...

— Ще щось? — питає Ма й додає: — Добре, ти й так молодець. От тільки там ішлося про квотування, а не про кодування.

— А яка різниця?

— Кодування — це коли якесь повідомлення за допомогою спеціальних знаків роблять таємним, а квотування...

Я широко позіхаю.

— Ну, це не важливо. — Ма всміхається і вимикає Телевізор.

Ненавиджу, коли картинка зникає і екран знову стає сірим. Тієї миті мені завжди хочеться плакати.

Я залажу на коліна до Ма, яка сидить у Кріслі-Гойдалці, і наші ноги переплітаються. Ма — чаклунка, що обернулася на велетенського кальмара, а я принц Джекерджек, що кінець кінцем тікає від неї. Ми лоскочемо одне одного, Ма підкидає мене на нозі, а тоді ми зображаємо шпичакуваті тіні на Ліжковій Стіні.

Після цього я пропоную зіграти в Братчика Кролика, що завжди спритно обводить круг пальця Братчика Лиса. Він лягає на дорозі, вдаючи з себе мерця, а Братчик Лис нюхає його і каже: «Я не тягтиму його додому, він надто смердючий...»

Ма обнюхує мене з голови до ніг і мерзенно кривить лице, а я силкуюсь не сміятися, щоб Братчик Лис не здогадався, що я насправді живий. Але все одно я завжди заходжуся зо сміху.

Я хочу почути кумедну пісеньку, і Ма починає:

Я донесхочу смокчу моні на Ліжку, проте мій ротик засинає. Ма переносить мене в Шафу й підтикає коло моєї шиї Ковдру, та я від неї звільняюся.

Мої пальці вистукують ритм по червоному канту.

Раптом лунає бі-біп — це Двері. Ма схоплюється й ойкає — мабуть, вона вдарилася головою. Вона щільно зачиняє Шафу.

Усередину вдирається холодне повітря; я думаю, що це трохи Космічного Простору. Пахне воно смачно. Двері видають звук пам — отже, Старий Нік зайшов.

Мені вже не до сну. Я стаю навколішки й дивлюся крізь щілину, але бачу тільки Комод, Ванну і краєчок Стола.

— На вигляд апетитне, — долинає товстий голос Старого Ніка.

— О, це просто залишки іменинного торта, — каже Ма.

— Треба було нагадати мені, я б приніс йому що-небудь. Скільки йому вже, чотири?

Я чекаю, коли Ма виправить його, проте вона цього не робить.

— П’ять, — шепочу я.

Однак, вона, певно, мене почула, бо підходить до Шафи і сердитим голосом промовляє:

— Джеку!

Старий Нік сміється; я й не знав, що він уміє сміятися.

— Та воно вміє розмовляти.

Чому він сказав воно, а не він?

— Хочеш вийти й поміряти нові джинси?

Він питає не Ма, а мене. У моїх грудях нестримно калатає — тук-тук, тук-тук, тук-тук.

— Він уже майже заснув, — зауважує Ма.

Але ж я не сплю. Шкода, що я прошепотів слово «п’ять» і він мене почув; було б мені сидіти тихо-тихо.

Вони про щось розмовляють, от тільки, на жаль, нічого не чути.

— Гаразд, гаразд, — каже Старий Нік. — Можна взяти шматочок?

— Він уже несвіжий. Але якщо хочеш...

— Ні, забудь про це, головна тут ти.

Ма не каже нічого.

— Я просто розсильний, виношу ваше сміття, ходжу по дитячий одяг, забираюся вгору сходами, щоб почистити від снігу ваше дахове віконце, завжди до ваших послуг, пані...

Я думаю, що він сказав це з сарказмом; сарказм — це коли тон розмови не збігається з тим, про що говорить людина.

— І на тому дякую. — Голос Ма якийсь чужий. — Це робить наше життя значно яскравішим.

— Ну-ну, образити людину легко, правда ж?

— Вибач. Дуже дякую.

— Наче зуби хто вирвав, — каже Старий Нік.

— Дякую за харчі й джинси.

— Пусте.

— Ось тобі тарілка. Може, середина ще не засохла.

Я чую, як щось дзвякає — мабуть, вона дає йому торт. Мій торт.

По якійсь хвилині Старий Нік бурмоче:

— Так, зовсім зачерствів.

Його рот набитий моїм тортом.

Лампа клац, і я підстрибую з несподіванки. Темряви я не боюся, але мені не подобається, коли вона настає раптово. Я лягаю під Ковдру й чекаю.

Під Старим Ніком повсякчас скрипить Ліжко; я слухаю і лічу скрипи п’ятірками, на пальцях; сьогодні їх двісті сімнадцять. Мені доводиться рахувати, аж поки він тяжко зітхає й замовкає. Я не знаю, що б сталося, якби я не рахував, бо я завжди рахую.

А що відбувається в ті ночі, коли я сплю?

Не знаю — може, Ма тоді веде лік.

Після двохсот сімнадцяти западає тиша.

Я чую, як вмикається Телевізор; показують планету новин; я бачу крізь щілину танки, і це не дуже цікаво. Я кладу голову під Ковдру. Ма і Старий Нік ще трохи розмовляють, проте я їх не слухаю.

Я прокидаюсь у Ліжку, на вулиці дощ — це видно з того, що Дахове Віконце геть затуманене. Ма дає мені трохи посмоктати моні, наспівуючи тихесенько «Я співаю під дощем».

Права циця взагалі не смачна. Я сідаю, пригадуючи вчорашнє.

— Чому ти не попередила його, що в мене день народження? Ма перестає всміхатися.

— Я думала, що ти вже спиш, коли він прийшов.

— Якби ти сказала, то він би проніс мені що-небудь.

— Ага, приніс би, — каже вона. — Він тільки обіцяє.

— А що б він проніс? — чекаю я, а потім повторюю: — Треба було йому нагадати.

Ма простягає руки над головою.

— Я не хочу, щоб він тобі що-небудь приносив.

— Але ж недільні подарунки...

— Це інше, Джеку. Я прошу ті речі, що нам потрібні.

Вона вказує на Комод, там лежить щось синє.

— Твої нові джинси, до речі.

Вона йде попісяти.

— Ти могла б попросити його подарувати щось мені. Мені ще ніхто ніколи в житті нічого не дарував.

— Я тобі зробила подарунок недавно, хіба забув? Малюнок.

— Не хочу того тупого малюнка, — пхинькаю я.

Ма витирає руки й підходить, щоб обняти мене.

— Все гаразд.

— Він міг би...

— Я не чую тебе. Вдихни якнайглибше.

— Він міг би...

— Ну, що, що сталося? Скажи.

— Він міг би подарувати мені собаку.

— Що?

Я не можу зупинитися й кажу крізь сльози:

— У подарунок. Він міг би принести собаку, справжнього, і ми б назвали його Щасливець.

Ма витирає мені очі долонями.

— Ти ж знаєш, у нас тут мало місця.

— Ні, багато.

— З собаками треба гуляти.

— Ми й гуляємо.

— Але собака...

— Ми довго-предовго бігаємо по Доріжці, і Щасливець міг би бігати поруч. Іду в заклад, що він бігатиме швидше за тебе.

— Джеку, собака зведе нас з розуму.

— Ні, не зведе.

— Ще й як зведе. Зачинений, він гавкатиме й дряпатиметься...

— Щасливець не дряпатиметься.

Ма закочує очі під лоба. Вона підходить до Шафки, дістає звідти пластівці й насипає їх у наші миски, навіть не рахуючи.

Я вдаю з себе ревучого лева.

— Уночі, коли ти заснеш, я встану, витягну фольгу зі шпарини і випущу звідти Мишенятко.

— Не будь дурником.

— Я не дурник, це ти дурненька безклепка.

— Послухай, я розумію...

— Мишенятко і Щасливець — мої друзі, — я знову починаю плакати.

— Немає ніякого Щасливця, — проціджує Ма крізь зуби.

— А от і є, і я його люблю.

— Ти його просто вигадав.

— А Мишенятко є, це мій справжній друг, а ти його вигнала...

— Так! — кричить Ма. — Щоб воно уночі не бігало по наших обличчях і не покусало тебе!

Я ридаю ридма, аж захлипуюся. Я й не знав, що Мишенятко може вкусити мене за обличчя; я гадав, що так роблять тільки вампіри.

Ма падає на Перину й не рухається.

За хвилину я підходжу до неї й лягаю поруч. Я піднімаю її футболку, щоб трохи посмоктати моні, проте мені доводиться перериватися, щоб витерти носа. Ліва циця смачна, однак моні там небагато.

Потім я приміряю нові джинси. Вони весь час спадають.

Ма витягає з них нитку.

— Не треба, — застерігаю я.

— Вони й так завеликі. Дешевий шматок...

Але Ма не доказує, чого саме.

— Це — денім, — повідомляю я. — Ось із чого роблять джинси.

Я кладу нитку в Шафку, у Відерце з Бісером.

Ма дістає Швацький Набір і ушиває джинси в поясі, після чого вони вже не спадають.

Уранці в нас багато справ. По-перше, ми обертаємо Піратський Корабель, зроблений того тижня, на Танк. Заводія править Повітряна Кулька; колись вона була завбільшки з голову Ма, до того ж рожевою і пружною, а тепер стала як мій кулак, тільки червоною і зморщеною. Ми надуваємо кульку першого числа кожного місяця, тому до початку квітня не можемо подарувати нашій Повітряній Кульці сестру. Ма теж грається з Танком, однак недовго. Забава їй швидко набридає — це тому, що вона доросла.

Понеділок — пральний день: ми кидаємо у Ванну шкарпетки, спідню білизну, мої сірі штанці, забризкані кетчупом, простирадла та кухонні рушники і змиваємо з них бруд. Ма вмикає Обігрівач, щоб висушити білизну, дістає Сушарку з-за Дверей і розкладає її, а я наказую їй стояти міцно. Хотілося б мені на ній покататися, як тоді, коли був малям, але тепер я заважкий і можу зламати їй спину. Було б круто, якби я міг зменшуватися, а потім знову збільшуватися, як Аліса. Виправши, ми викручуємо білизну й розвішуємо її. Після цього Ма і я скидаємо з себе футболки і по черзі засуваємо голови в Холодильник, щоб освіжитися.

На обід у нас салат з бобів — моя друга найнеулюбленіша страва. Щодня, крім суботи та неділі, після легкої денної дрімоти ми кричимо. Щоб продерти свої горлянки, ми забираємося на Стіл, ближче до Дахового Віконця, і, тримаючись міцно за руки, промовляємо:

— На старт! Увага! Вперед!

Наші роти широко розтуляються, і ми щосили гукаємо-кричимо-репетуємо-галасуємо-волаємо-зіпаємо-лементуємо на все горло. Сьогодні я верещу як ніколи; мої легені розтяглися, бо мені вже п’ять.

Наостанці ми кажемо ш-ш-ш, прикладаючи пальці до губ. Якось я запитав Ма, навіщо ми прислухаємося, і вона відповіла: «Про всяк випадок».

Тоді я роблю малюнки-натирки виделки, Гребінця, слоїкових покришок та швів моїх джинсів. Найліпше до цього підходить лінійований папір, а от туалетний більше годиться на звичайні малюнки. Сьогодні я малюю кота і папугу, ігуану і єнота, Санта-Клауса, і мураху, і Щасливця, і всіх своїх телевізійних друзів по черзі, і себе самого — короля Джека.

Закінчивши, я змотую туалетний папір назад у рулон, щоб ним можна було витирати наші сідниці. Від іншого рулону я відрізую клаптик, щоб написати листа Дорі. Але спершу мені доводиться підстругати Гладеньким ножем червоного олівця. Я сильно натискаю на олівець, бо він такий короткий, що від нього майже нічого не лишилося. Я пишу дуже добре, тільки іноді перевертаю букви задом наперед: «Позавчора мені виповнилося п’ять, ти можеш з їсти останній шматочок торта, проте ми не маємо для нього свічок. З любов’ю Джек».

На слові «торта» папір трохи порвався.

— Коли Дора його одержить?

— Ну, — каже Ма, — гадаю, за кілька годин лист потрапить у море, а звідти його викине на берег...

Її слова звучать дуже смішно, бо вона смокче льодяний кубик, щоб притишити біль у поганому Зубчику. Берег і море є тільки в Телевізорі, однак я думаю, що, коли послати листа, вони ненадовго стануть справжніми. Я змиваю какавельки, і лист пливе за водою.

— А хто його знайде? Дієго?

— Мабуть. І відвезе його своїй сестрі у перших — Дорі...

— У своєму джипі-сафарі. Ж-ж-ж крізь джунглі.

— Тож вона одержить твого листа завтра вранці. Найпізніше — в обід.

Льодяний кубик уже не так випирає за щокою Ма.

— Покажи!

Ма висуває язика — на ньому лежить маленький кубик.

— Думаю, що в мене теж є поганий зубчик.

Але Ма лише зойкає:

— Ой, Джеку.

— Ні, правда-преправда. Ой-ой-ой.

Вона міниться на обличчі.

— Як хочеш посмоктати лід, то смокчи, і не треба нічого вигадувати.

— Круто.

— Не лякай мене так.

Загалом я й не збирався її лякати.

— Може, він заболить, коли мені буде шість.

Дістаючи з Морозилки кубики, Ма голосно зітхає:

— Брехушку, брехушку, в тебе довге вушко.

Але я не брешу, а тільки прикидаюся.

Увесь день дощить, Бог на нас геть не дивиться. Ми співаємо пісні «Штормова погода», «Дощ із чоловіків» і ще одну про те, як пустеля сумує за дощем.

На вечерю в нас рибні палички з рисом. Я чавлю лимон, хоч він і не справжній, а пластиковий. Якось у нас був справжній лимон, та він надто швидко скінчився. Ма закопує шматочок своєї рибної палички в ґрунт Вазона.

Увечері планети мультиків немає — мабуть, тому, що темно, а на телебаченні немає ламп. Сьогодні я обираю кулінарну програму, але там показують несправжню їжу, бо в них немає консервних бляшанок. Вона і він усміхаються одне одному й готують м’ясо з пирогом та якісь зелені пучки навколо інших зелених пучків. Потім я перемикаю на планету фітнесу, де люди в спідній білизні на різних машинах багато разів поспіль виконують ті самі рухи. Думаю, що їх там замкнули. Однак ця передача швидко закінчується, і на екрані з’являються відчайдухи; вони зводять будинки найрізноманітніших форм і фарбують їх у мільйони барв. Будинки схожі на безліч з’єднаних між собою Кімнат. Люди в Телевізорі живуть переважно в них, проте іноді виходять назовні й потрапляють у погоду.

— А що, як ми переставимо ліжко туди? — каже Ма.

Я зачудовано дивлюся на неї, а потім туди, куди вона показує.

— Але ж то Телевізійна Стіна.

— Це ми її так називаємо, — каже Ма, — однак ліжко, певно, влізе туди, між унітазом і... хоч нам доведеться трішки посунути шафу. Тоді ми поставимо на її місце комод, а на нього — телевізор.

Я щосили хитаю головою.

— Тоді ми нічого не побачимо.

— Побачимо, ми ж сидітимемо отут, у кріслі-гойдалці.

— Погана ідея.

— Гаразд, забудьмо про це, — каже Ма, складаючи руки на грудях.

Жінка в Телевізорі плаче, бо її будинок став жовтим.

— Може, їй більше подобається бурий? — питаю я.

— Ні, — каже Ма. — Вона плаче від щастя.

Це дивно.

— Може, вона щасливо-сумна, як ти тоді, коли в Телевізорі грає прекрасна музика?

— Ні, вона просто ідіотка. Вимикаймо вже телевізор.

— А можна ще п’ять хвилин? Будь ласочка.

Ма хитає головою.

— Тоді пограймо в папугу, в мене виходить дедалі ліпше.

Я напружено дослухаюся до слів телевізійної жінки, а потім повторюю:

— Мрія здійснилася. Скажу вам, Деррене, що навіть у найсміливіших фантазіях я не могла уявити собі такого, а карнизи...

Але тут Ма вимикає Телевізор. Я хочу запитати її, що таке карнизи, однак гадаю, що вона досі обмірковує свій божевільний план — як пересунути меблі.

Залізши у Шафу, я не сплю, а рахую наші суперечки з Ма. За три дні в нас їх набралося три: одна — через свічки, друга — через Мишенятко, а третя — через Щасливця. Мені хочеться знову стати чотирилітком, якщо п’ять років — це постійні суперечки з Ма.

— На добраніч, Кімнато, — кажу я дуже тихо. — На добраніч, Лампо і Повітряна Кулько.

— На добраніч, плито, — каже Ма, — і на добраніч, столе.

Я широко всміхаюся:

— На добраніч, Паперовий М’ячу. На добраніч, Форте. На добраніч, Килиме.

— На добраніч, повітря, — каже Ма.

— На добраніч, усі звуки.

— На добраніч, Джеку.

— На добраніч, Ма. І не забудь про жуків.

— Спи й насни гарні сни, — каже вона, — а жуків усіх жени.

Коли я прокидаюся, Дахове Віконце блакитне, снігу на ньому немає навіть у кутках. Ма сидить на своєму стільці, підперши рукою обличчя, а це означає, що їй знову болить зубчик. Вона вп’ялась очима у стіл, де лежать дві речі.

Я підстрибую і хапаю собі одну з них.

— Це ж джип! Джип з дистанційним керуванням!

Я воджу ним у повітрі; він червоний і завбільшки з мою долоню. Дистанційка срібляста і прямокутна. Коли я натискаю на одну з кнопок великим пальцем, колеса джипа починають крутитися — жжжжжу.

— Це тобі запізнілий подарунок на день народження.

Я знаю, хто проніс його; звісно ж, Старий Нік, але Ма про це не скаже.

Я не хочу їсти пластівці, та Ма попереджає, що я гратимуся з джипом лише після того, як поїм. Я їм двадцять дев’ять пластівців і більше вже не можу. Ма каже, що це марнотратство, і доїдає решту.

Я з’ясовую, як керувати Джипом самою Дистанційкою. У неї тонка срібляста антена, я можу робити її дуже довгою або дуже короткою. Одна з кнопок змушує Джип рухатися вперед і назад, а друга — праворуч і ліворуч. Якщо я тисну на дві кнопки разом, то Джипа паралізує, немов у нього влучає отруєний дротик, і він видає звук аргггггг.

Ма каже, що треба починати прибирання, бо сьогодні вівторок.

— Обережно з ним, — каже вона. — Не забувай, що його легко зламати.

Я знаю, що все на світі легко зламати.

— І якщо ти довго ганятимеш його, то батарейки сядуть, а запасних ми не маємо.

Я об’їжджаю Джипом усю Кімнату — це легко. Лише на краю Килима його колеса буксують. Дистанційка — начальниця, вона каже:

— Ну-бо, їдь! Якесь м’яло, а не Джип! Об’їжджай двічі навколо ніжки Стола, швидше. Крути своїми колесами.

Іноді Джип утомлюється, і його колеса обертаються зі звуком хррррррррр. Потім пустотливий Джип ховається в Шафу, проте Дистанційка якимись чарами знаходить його й там, змушуючи їздити назад-уперед і битись у фільончасті стінки.

У вівторки і п’ятниці завжди пахне оцтом. Ма шарує під Столом ганчіркою, що колись була одним з моїх підгузків; я носив його, аж поки мені минув один рік. Іду в заклад, що вона змела павутину, але я не надто журюся. Потім вона дістає Пилотяг, який реве й ковтає пилюку — ва-ва-ва.

Джип ховається від нього під Ліжко.

— Вернись, мій маленький Джипчику, — каже Дистанційка. — Якщо ти станеш рибкою в річці, я обернуся на рибалку і зловлю тебе своєю сіткою.

Однак хитрющий Джип причаївся під Ліжком; Дистанційка засинає, склавши антену, а Джип підкрадається до неї ззаду і виймає батарейки — ха-ха-ха.

Я граюся з Джипом і Дистанційкою весь день, і, тільки коли я миюся у Ванні, вони стоять на Столі, щоб не заржавіти. Коли ми з Ма кричимо, я підношу їх простісінько до Дахового Віконця, і Джип врум колесами.

Ма лягає, знову тримаючись за щоку. Час від часу вона робить кілька глибоких видихів поспіль.

— Чому ти так довго сичиш?

— Намагаюся подолати біль.

Я сідаю поруч і відкидаю з її очей волосся; її лоб липкий від поту. Вона бере мою руку і міцно стискає:

— Усе гаразд, Джеку.

Але ж я бачу, що не гаразд.

— Хочеш погратися з Джипом, Дистанційкою і зі мною?

— Можливо, трохи згодом.

— Коли ти гратимешся, то забудешся, і біль стане неважливим.

Вона злегка всміхається, однак потім голосно зітхає, неначе стогне.

О п’ятій п’ятдесят сім я кажу:

— Ма, вже майже шоста.

Вона встає, щоб приготувати вечерю, проте сама нічогісінько не їсть. Джип і Дистанційка чекають у Ванні, бо тепер там сухо і це їхня потайна печера.

— Знаєш, а Джип помер і відлетів на Небеса, — кажу я, швидко зжовуючи свої шматочки курятини.

— Он як!

— А потім уночі, коли Бог заснув, Джип чкурнув звідти і спустився бобовим стеблом у нашу Кімнату, щоб побачитися зі мною.

— Який спритник!

Я з’їдаю три зелені бобини і відпиваю великий ковток молока, а тоді їм іще три бобини; трійками вони їдяться значно швидше. Звісно, якщо ковтати їх п’ятірками, то буде ще швидше, але я не можу цього робити, бо вп’ятьох вони не пролазять у моє горло. Одного разу, коли мені було чотири рочки, у списку покупок Ма написала: «Зелені боби / інша замор, зелен, город.», а я закреслив слова «Зелені боби» помаранчевим олівцем, і вона подумала, що це дуже смішно. Наостанці я їм м’який хліб, бо мені подобається тримати його в роті, як жуйку.

— Дякую, дитя Ісусе, особливо за курячі шматочки, — кажу я. — І, будь ласка, ніяких зелених бобів ще довго-предовго. Гей, а чому ми дякуємо дитяті Ісусові, а не йому?

— Кому?

Я киваю на Двері.

Обличчя Ма стає злим, хоч я й не назвав його імені.

— За що ми маємо йому дякувати?

— Ти ж одного вечора подякувала йому за харчі, за те, що він прибрав сніг і купив штанці.

— Не підслуховуй.

Іноді, коли вона справді розлючена, її рот майже не розтуляється.

— Це була вдавана подяка.

— А чому?..

Вона мене уриває:

— Він тільки приносить нам усяку всячину. Це не з його волі росте пшениця в полі.

— У якому полі?

— Не з його волі світить сонце, іде дощ і все інше.

— Але ж, Ма, хліб не приходить до нас із полів.

Вона міцно стискає губи.

— Чому ти сказала?..

— Час дивитися телевізор, — відтинає вона.

Сьогодні в нас кліпи, обожнюю їх. Зазвичай Ма дивиться відео-ролики разом зі мною, однак не сьогодні. Я стрибаю на Ліжко і вчу Джипа та Дистанційку теліпати ногами. Сьогодні я дивлюся Ріанну, Ті-Ай, Леді Ґаґу і Каньє Веста.

— Чому репери носять чорні окуляри навіть уночі? — питаюсь я в Ма. — У них що, очі болять?

— Ні, вони просто хочуть видаватися крутими. І щоб фанати не дивилися їм весь час в обличчя, бо вони такі знамениті.

Я нічого не розумію.

— А чому фанати знамениті?

— Та не фанати, а співаки.

— А вони що, не хочуть бути знаменитими?

— Ну, гадаю, хочуть, — каже Ма і встає, щоб вимкнути Телевізор. — Проте їм бажається побути й на самоті.

Посмоктавши трохи моні, я прошу Ма дозволити мені взяти з собою в Ліжко Джипа і Дистанційку, бо вони ж мої друзі, але вона не дозволяє. Вона каже, що поки я спатиму, вони постоять на Полиці.

— Ще задавлять тебе вночі.

— Ні, не задавлять, вони обіцяють.

— Послухай, зробімо так: поставмо джип на полицю, і ти спатимеш з дистанційкою, бо вона маленька, особливо якщо сховати антену. Домовилися?

— Домовилися.

Я забираюся в Шафу, і ми розмовляємо крізь щілину.

— Боже, благослови Джека, — каже Ма.

— Боже, благослови Ма і зроби так, щоб у неї не боліли зубчики. Боже, благослови Джипа й Дистанційку.

— Боже, благослови книжки.

— Боже, благослови все, що є тут, у Космічному Просторі і ще раз Джипа. Ма?

— Га?

— А куди ми діваємося, коли засинаємо?

Я чую, як вона позіхає.

— Ми залишаємося тут.

— А сни? Вони що, з Телевізора? — Я чекаю відповіді, але Ма не відповідає. — Може, ми переселяємося в Телевізор, коли нам сняться сни?

— Ні. Нікуди ми не переселяємося. Ми весь час тут.

Її голос лине ніби здалеку.

Я лежу верчика, торкаюся пальцями кнопок Дистанційки і шепочу:

— Не можете заснути, маленькі кнопочки? Усе гаразд, посмокчіть трішки моні.

Я прикладаю їх до своїх сосків, і вони по черзі смокчуть. Я майже зовсім заснув.

Бі-біп. Це Двері.

Я напружено прислухаюся. У Кімнату потрапляє холодне повітря. Якби я висунув голову з Шафи, то крізь Двері побачив би зірки, і зорельоти, і планети, і прибульців, що снують усюди у своїх НЛО. Мені б так хотілось, так хотілось, так хотілось їх побачити!

Бум — це зачинилися Двері, і Старий Нік розказує Ма, що якихось речей не було, а за інші правлять несусвітні ціни.

Цікаво, чи подивиться він на Полицю і чи побачить там Джипа. Так, то він проніс його мені, але навряд чи сам з ним грався. Він не знає, як Джип зривається з місця, коли я вмикаю Дистанційку, — врумммм.

Ма і Старий Нік розмовляють зовсім недовго. Клац — Лампа гасне, і під Старим Ніком скрипить ліжко. Сьогодні задля різноманіття я рахую не п’ятірками, а одиницями, проте збиваюся з ліку і знову переходжу на п’ятірки. Так швидше, і в мене виходить триста сімдесят вісім скрипів.

Нарешті все стихає. Я думаю, що він заснув. Цікаво, а Ма теж засинає, коли він вирубається, чи пильнує, аж поки він піде? Ану ж вони обоє сплять і тільки я не сплю? Дивно. Я можу встати, вилізти з Шафи, а вони й не дізнаються. Можу намалювати їх обох у Ліжку або зробити щось іще. Цікаво, як вони сплять — поряд чи на різних кінцях Ліжка?

І тут мені в голову стукає жахлива думка. А що, як він теж смокче в Ма? Ма йому дозволяє чи каже: «Нізащо на світі, це тільки для Джека»?

Якщо він нап’ється молока, то може зробитися справжнім!

Мені хочеться схопитись і закричати.

Я намацую на Дистанційні пускову кнопку й тисну на неї; загоряється зелена лампочка. Було б добре, якби чарівна сила Дистанційки змусила колеса Джипа закрутитися просто на Полиці. Тоді Старий Нік прокинеться з несподіванки, ха-ха.

Я натискаю на кнопку «вперед», проте нічого не відбувається. Тю, я ж забув висунути антену. Я витягаю її на всю довжину і знову натискаю на кнопку, але Дистанційка однаково не працює. Тоді я виставляю антену в щілину — тепер вона зовні, а я всередині. Я тисну на кнопку і чую слабенький звук. Це, певно, у Джипа закрутилися колеса, і тут...

ГЛ-ГА-Л-Л-Л-Л-АХ!

Старий Нік реве. Я ніколи ще не чув, щоб він так ревів. Він згадує Ісуса, але ж це зробив не малий Ісус, а я. Спалахує Лампа — і світло крізь щілину б’є мені в очі. Я їх зажмурюю, кидаюсь назад і ховаюся з головою під Ковдру.

Старий Нік горланить:

— Ти що задумала?

Голос у Ма заспаний, вона каже:

— Що, що таке? Тобі наснився поганий сон?

Я кусаю Ковдру — м’яку, немов сірий хліб у моєму роті.

— Хотіла мені щось заподіяти, так? — Його голос стишується. — Я вже тобі казав, що як ти...

— Я спала, — відповідає йому Ма приглушеним тоненьким голоском. — Ось глянь, глянь, будь ласка, — це дурний джип звалився з полиці.

Джип зовсім не дурний.

— Вибач, — промовляє Ма, — мені дуже шкода. Треба було поставити його деінде, тоді б він не впав. Я справді дуже, дуже, страшенно...

— Гаразд.

— Подивись, засвітімо світло...

— Ні, — відповідає Старий Нік. — З мене досить.

Ніхто нічого не каже; я рахую: один бегемот, два бегемоти, три бегемоти...

Бі-біп — Двері відчиняються, а потім грюкають: бум. Він пішов собі.

Лампа клацає і гасне.

Я обмацую підлогу біля Шафи, шукаючи Дистанційку, і виявляю жахливу річ. Її антена стала короткою і гострою, мабуть, вона зламалася.

— Ма, — шепочу я.

Відповіді немає.

— Дистанційка зламалася.

— Спи, — лунає її голос, такий хрипкий і лячний, що мені здається, ніби це не вона.

Я п’ять разів перелічую свої зуби, і щоразу в мене виходить двадцять, але я рахую знов і знов. Жоден зубчик не болить, однак, можливо, заболить, коли мені буде шість.

Не знаю, я, либонь, таки заснув, бо за якийсь час, здається, прокинувся.

Я досі в Шафі, кругом темно. Ма ще не перенесла мене в Ліжко. Чому?

Я штовхаю дверцята і прислухаюся до її віддиху. Вона спить. Вона ж не може гніватись уві сні, правда?

Я заповзаю під Перину і лягаю поруч з Ма, не торкаючись її. Коло неї так тепло.