Кімната

Смерть

Кімнаті знову тепло. Ма вже встала. На Столі лежить нова коробка пластівців і чотири банани — ура! Вночі, очевидно, приходив Старий Нік. Я схоплююся з Ліжка. От іще макарони, гот-доґи, мандарини і...

Ма нічого з цього не їсть, вона стоїть біля Комода і дивиться на Вазон. Опало три листочки. Ма торкається стебла і...

Ні!

— Він уже помер.

— Це ти його зламала.

Ма мотає головою:

— Живі рослини гнуться, Джеку. Гадаю, він помер з холоду, замерз усередині.

Я намагаюся з’єднати стебло. Мені потрібна клейка стрічка, але тут я згадую, що її більше немає. Ма використала рештки стрічки, щоб склеїти частини зорельота. От дурна Ма! Я біжу до Ліжка, витягаю з-під нього Коробку, знаходжу в ній зореліт і відриваю шматки клейкої стрічки.

Ма мовчки спостерігає.

Я обмотую стебло, але стрічка спорскує і воно розламується на частини.

— Мені дуже шкода, — каже Ма.

— Зроби так, щоб Вазон знову ожив, — прошу я.

— Я не зможу цього зробити.

Вона чекає, коли я перестану плакати, а тоді витирає мені очі. Мені стає жарко, і я скидаю з себе зайвий одяг.

— Мабуть, треба викинути його на сміття, — каже Ма.

— Ні, — заперечую я. — Ліпше в Унітаз.

— Він заб’є нам труби.

— Ми можемо розірвати його на дрібні шматочки...

Я цьомаю кілька листочків Вазона і змиваю їх; потім кидаю інші листочки і теж змиваю; кінець кінцем я кидаю шматочки стебла.

— До побачення, Вазоне, — шепочу я.

Може, в морі його частини знову з’єднаються і він виросте до Небес.

Я пригадую, що море справжнє. У Зовні все справжнє. Усе-усе, бо я бачив літак у синьому небі серед хмар. Ми з Ма не можемо вийти туди, бо не знаємо таємного коду, однак він теж справжній.

Раніше я й не думав, ніби можна сердитися через те, що ми не можемо відімкнути Дверей; моя голова була надзвичайно маленька і не могла вмістити в себе те, що в Зовні. Коли я був малям, то й думав, як маля, але тепер мені вже п’ять рочків, і я знаю все.

Відразу ж після сніданку ми купаємося; вода з крана аж парує. Ми наповнюємо Ванну до країв — ще трохи, і вода почне переливатися на підлогу. Ма лягає на спину і мало не засинає, проте я буджу її, щоб вимити їй голову, а вона миє мою. Ми перемо білизну, але на простирадлах багато довгого волосся, і нам доводиться його вибирати. Ми влаштовуємо перегони: хто зробить це швидшіше.

Мультики вже закінчилися, у Телевізорі показують дітей, що фарбують яйця для Зниклого Кролика. Я переводжу погляд з однієї дитини на другу і кажу подумки: «Ви всі справжні».

— Для Великоднього Кролика, а не для Зниклого, — поправляє мене Ма. — Нам з Павлом, як ми були дітьми, Великодній Кролик приносив уночі шоколадні яйця і ховав їх на задньому дворі, і під кущами, і в дуплах, і навіть у гамаку.

— А він вимагав натомість твої зуби? — питаю я.

— Ні, він приносив яйця за так.

Обличчя Ма стає зажуреним.

Гадаю, Великодній Кролик не знає, де наша Кімната. Та й ні кущів, ні дерев ми не маємо: вони всі за Дверима.

Сьогодні напрочуд щасливий день: у кімнаті гаряче, і в нас багато їжі, але Ма чомусь зовсім нещасна. Певно, вона сумує за Вазоном.

Надходить час для гімнастики. Я пропоную пограти в пішу прогулянку; ми йдемо по нашій Доріжці, тримаючись за руки, і називаємо все, що трапляється на очі.

— Ма, дивись, водоспад! — А за хвилину я знову вигукую: — Дивись! Дикий звір!

— Ого!

— Тепер твоя черга.

— Ой, дивись, — каже Ма, — равлик.

Я нахиляюся, щоб його розгледіти.

— Дивись, велетенський бульдозер зносить хмарочос.

— Дивись, фламінго летить, — каже вона.

— Дивись, заслинений зомбі.

— Джеку! — Обличчя Ма зблискує усмішкою.

Потім ми, прискоривши ходу, співаємо: «Ця земля — наша земля».

Тоді ми розстеляємо Килим, і він злітає. Ми проносимося над Північним полюсом.

Після цього Ма пропонує зіграти в мерця, і ми застигаємо, одначе я про це забуваю і чухаю носа, тому вона виграє. Я пропоную зіграти в батут, але Ма каже, що сьогодні з неї вже досить гімнастики.

— Тоді я стрибатиму, а ти коментуй.

— Ні, вибач, я хочу полежати в ліжку.

Сьогодні вона якась нудна.

Я дуже повільно витягаю Яєчну Змію з-під Ліжка. Мені здається, що я чую, як вона сичить своїм голчастим язиком:

— Здрас-с-стуй.

Я гладжу її, особливо там, де шкаралупи потріскалися й пощербилися. Одна з них розсипається просто в моїх руках; я роблю борошняний клейстер і наклеюю шматочки шкаралупки налінійований папір. Виходить шпиляста гора. Я хочу показати гору Ма, проте її очі заплющені.

Тоді я залажу в Шафу і граю в старателя. Я знаходжу під своєю подушкою золотий самородок; насправді це Зубчик. Він не живий і не гнеться, але його можна розбити, і нам не треба кидати його в Унітаз. Це частина Ма, викапана вона.

Я висуваю голову з Шафи і бачу, що очі Ма розплющені.

— Що ти робиш? — питаю я.

— Просто собі думаю.

Я можу думати і водночас робити щось іще. А хіба вона не може?

Ма встає і йде готувати обід, беручи помаранчеву коробку з макаронами — delicioso!

По обіді я граю в Ікара, чиї крила тануть на сонці. Ма дуже повільно миє посуд. Я чекаю, коли вона закінчить, щоб знову пограти з нею, але їй не хочеться бавитися. Вона сидить у Кріслі-Гойдалці і просто гойдається.

— Що ти робиш?

— Усе ще думаю, — озивається вона, а тоді питає: — А що в пошиванці?

— Це мій рюкзак.

Я пов’язав собі на шию пошиванку за два ріжки.

— Я склав туди наші речі, що нам знадобляться в Зовні після того, як нас порятують.

Я засунув туди Зубчик, Джип, Дистанційку, спідню білизну, свою і Ма, шкарпетки, Ножиці і чотири яблука на випадок, якщо ми зголодніємо.

— А вода там є? — питаю я.

Ма киває.

— І річки, і озера...

— Ні, я про воду для пиття. Там є крани?

— Там повно кранів.

Я радий, що не треба тягти з собою пляшку з водою, бо рюкзак і так заважкий. Мені доводиться попускати вузол на шиї, щоб він не душив мене, коли я говорю.

Ма гойдається і гойдається.

— Колись я мріяла, щоб мене врятували, — каже вона. — Я писала записки і ховала їх у мішках зі сміттям, але ніхто їх не знаходив.

— Треба було кинути їх в Унітаз.

— І коли ми кричимо, ніхто нас не чує, — каже вона. — Я півночі вмикала й вимикала світло, а тоді зрозуміла, що ніхто цього не бачить.

— Але...

— Ніхто нас не врятує.

Я мовчу. А потім кажу:

— Ти ж не знаєш, що там є.

Ніколи ще не бачив такого дивного виразу на її обличчі.

Ліпше б їй сьогодні знову піти в Забуття, ніж бути несхожою на Ма.

Я дістаю з Полиці всі мої книжки і читаю їх: «Розкладний аеропорт», «Дитячі забавлянки», «Ділана-копача» і мою улюблену книжку — «Зниклого Кролика». Останню я читаю тільки до половини, залишаючи другу для Ма. Потім я читаю «Алісу», проминаючи розповідь про страшну Герцогиню.

Нарешті Ма перестає гойдатися.

— Можна трохи моні?

— Звісно, — відповідає вона. — Ходи сюди.

Я сідаю до неї на коліна, піднімаю її футболку і довго-довго смокчу.

— Ну що, все? — шепоче вона мені у вухо.

— Ага.

— Послухай, Джеку. Ти мене слухаєш?

— Я завжди тебе слухаю.

— Нам треба звідси тікати.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— І нам доведеться зробити це самим.

Але ж вона казала, що ми схожі на людей у книжці, а хіба можна втекти з книжки?

— Ми мусимо скласти план. — Голос Ма звучить дуже високо.

— Який?

— Якби ж я знала! Я вже сім років намагаюся його скласти.

— Ми можемо розбити стіни.

От тільки ми не маємо ні джипа, ні навіть бульдозера, що могли б їх розбити.

— Ми могли б... підірвати Двері.

— Як?

— Як це зробив кіт у «Томі і Джеррі».

— Це добре, що ти вдаєшся до мозкової атаки, — каже Ма, — але нам потрібна ідея, що неодмінно спрацює.

— Дуже сильний вибух, — пропоную я.

— Якщо він буде дуже сильний, то й ми загинемо.

Про це я чомусь не подумав. Я знову атакую мозок:

— О, Ма! Ми могли б... дочекатися, коли прийде Старий Нік, і сказати йому: «Подивись, який смачнющий пиріг ми спекли, з’їж великий шматок цього смачнющого великоднього пирога!» А самі його отруїмо.

Одначе Ма хитає головою:

— Якщо ми його отруїмо, то ніколи не дізнаємося коду.

Я так напружено думаю, що мені аж боляче.

— Ще маєш якісь ідеї?

— Ти ж відкинула всі мої ідеї.

— Пробач, пробач. Я намагаюся бути реалістичною.

— А які ідеї реалістичні?

— Не знаю, не знаю. — Ма облизує губи. — Я весь час думаю, як би нам скористатися з моменту, коли відчиняються двері. Якщо точно все розрахувати, то чи зможемо ми проскочити повз нього за ті короткі секунди?

— О, крута ідея!

— Я відвертатиму його увагу, а тим часом ти прослизнеш повз нього.

Ма хитає головою:

— Ні, нізащо.

— Так, защо.

— Він схопить тебе, Джеку. Схопить перше, ніж ти добіжиш до середини двору, і...

Вона замовкає.

За хвилину я питаю:

— Є ще якісь ідеї?

— Ця думка крутиться і крутиться в моїй голові, немов щури в колесі, — проціджує Ма крізь зуби.

У якому ще колесі? В оглядовому колесі на ярмарку?

— Треба його перехитрити, — кажу я.

— Але як?

— Ну, може, так само, як він заманив тебе в свою вантажівку, коли ти була студенткою, — за допомогою вигаданого собаки.

Ма видихає.

— Знаю, ти намагаєшся зарадити, проте, може, помовчиш, поки я думаю?

Однак ми думаємо, напружено думаємо разом. Я встаю і, взявши банан з великою бурою плямою, з’їдаю його. Бура частина найсмачніша.

— Джеку! — Очі в Ма розширюються, і вона швидко-прешвидко торохтить:— Твоя ідея з собакою блискуча. А що, як ми вдамо, ніби ти захворів?

Спочатку я не можу второпати. Аж тут починаю розуміти:

— Це як з вигаданим собакою?

— Саме так. Коли він прийде, я можу сказати, що ти занедужав.

— А на що?

— Ну, наприклад, сильно-сильно застудився. Спробуй покашляти.

Я кашляю і кашляю, а Ма слухає.

— Хм-м... — мугикає вона.

Мабуть, у мене погано виходить. Я кашляю гучніше — здається, що моє горло от-от розірветься.

Ма хитає головою:

— Ні, не годиться.

— Я можу кашляти ще сильніше...

— Ти дуже стараєшся, але все одно виходить удавано.

Я заходжуся щонайстрашнішим кашлем.

— Не знаю, — каже Ма, — добрий кашель удавати, певно, дуже важко, а проте... — Вона б’є себе по голові. — Яка ж я тупа!

— Ти не тупа. — Я розтираю те місце, куди стукнула себе Ма.

— Це має бути така хвороба, що ти міг би підхопити тільки від Старого Ніка, розумієш? Тільки він приносить нам мікроби, але ж у нього немає застуди. Ні, нам треба... Може, що-небудь у їжі? — Вона несамовито дивиться на банани. — Кишкова паличка? Від неї в тебе могла б підвищитися температура?

Ма не питає мене, а просто хоче зрозуміти сказане сама.

— Дуже висока температура. Через неї ти б не зміг говорити і весь час спав...

— Чому я не зміг би говорити?

— Так легше вдавати, що ти хворий. Оце воно, — мовить Ма, і її очі сяють. — Я скажу йому: «Відвези Джека в лікарню у своїй вантажівці, щоб лікарі дали йому потрібні ліки».

— Я поїду в бурій вантажівці?

Ма киває:

— У лікарню.

Не можу повірити. Потім я згадую медичну планету.

— Але я не хочу, щоб мене різали.

— Ой, ну що ти! Лікарі нічого такого з тобою не робитимуть, бо насправді ти здоровий, розумієш? — Вона гладить моє плече. — Це все хитрощі заради нашої великої втечі. Старий Нік відвезе тебе в лікарню, і тільки-но ти побачиш лікаря чи медсестру — будь-кого, то крикнеш: «Допоможіть!»

— Ти сама можеш це крикнути.

Думаю, що Ма мене не розчула. Але раптом вона каже:

— Мене з тобою в лікарні не буде.

— А де ж ти будеш?

— Тут, у Кімнаті.

— Я маю ліпшу ідею. Ти теж можеш удати хвору, як тоді, коли в нас із тобою був розлад шлунка, і він відвезе до лікарні нас обох.

Ма жує губу.

— Він на це не купиться. Я знаю, тобі буде страшно їхати самому, однак я весь час розмовлятиму з тобою у твоїй голові, обіцяю. Пам’ятаєш, коли Аліса падала, падала і падала, то весь час розмовляла зі своєю кішкою Діною?

Але ж Ма насправді не буде в моїй голові. На саму думку про це в мене починає боліти пузик.

— Мені цей план не подобається.

— Джеку...

— Це погана ідея.

— Власне...

— Я не вийду в Зовні без тебе.

— Джеку...

— Нізащо на світі, нізащо на світі, нізащо, нізащо на світі.

— Гаразд, заспокойся. Забудь про це.

— Справді?

— Звісно, як ти не готовий, то й говорити нема про що.

Але голос у Ма, як і раніше, роздратований.

Сьогодні вже квітень, і я надуваю нову кульку. В мене залишилося тільки три кульки — червона і дві жовті; я беру жовту, щоб наступного місяця знову мати вибір — червону чи жовту? Я кілька разів надуваю її і пускаю літати по Кімнаті; мені подобається, як сичить, вихоплюючись із кульки, повітря. Зав’язати вузол я ніяк не наважуюся, бо тоді кулька вже не зможе швидко літати — лише поволеньки. Але, щоб зіграти в теніс, мені таки доведеться її зав’язати. Тож я чекаю, поки з кульки, сичачи, вийде останнє повітря, а потім дую в неї й зав’язую, просунувши випадково в дірочку палець. Нарешті я зав’язую її правильно, і ми з Ма граємо в теніс; я виграю п’ять разів з семи.

Вона питає:

— Хочеш посмоктати?

— З лівої, будь ласка, — відповідаю я, забираючись у Ліжко.

Молока не дуже багато, зате воно смачнюще.

Якийсь час я, здається, дрімаю, аж тут Ма каже мені у вухо:

— ...Пам’ятаєш, як вони тікали темним тунелем, рятуючись від нацистів? Один за одним.

— Ага.

— Отак зробимо й ми, коли ти будеш готовий.

— Що, прокопаємо тунель? — озираюся я.

— Ні, ніяких тунелів. Просто я хочу сказати, що в’язні мають бути дуже сміливими і тікати поодинці.

Я хитаю головою.

— Це єдиний реальний план. — Очі Ма ясніють. — Ти мій сміливий принц Джекерджек... Розумієш, ти поїдеш у лікарню, а звідти повернешся сюди з поліціантами...

— Вони мене заарештують?

— Ні-ні, вони тобі допоможуть. Ти приведеш їх сюди, щоб урятувати мене, і відтоді ми завжди будемо разом.

— Я не можу врятувати тебе, — кажу я, — мені лише п’ять рочків.

— Але ж ти маєш суперсилу. Ти єдиний, хто може це зробити. То як, зробиш?

Я не знаю, що сказати, а вона чекає і чекає моєї відповіді.

— Гаразд.

— Це означає «так»?

— Так.

Ма міцно цьомає мене. Ми вилазимо з Ліжка і з’їдаємо по відерцю мандаринів.

Наш план має ще багато хиб; Ма весь час думає про них і примовляє: «О ні!» А потім вигадує щось нове.

— Але ж поліціанти не знають коду і не зможуть зайти всередину, — кажу я.

— Вони щось вигадають.

— Що?

Ма тре око.

— Не знаю. Може, скористаються з лютувальної лампи?

— З якої лампи?

— З лютувальної. Це такий прилад, що з нього б’є полум’я. Він може спалити ці двері.

— Ми можемо й собі зробити таку лютувальну лампу, — кажу я, підстрибуючи. — Ми можемо, ми можемо взяти драконоголову пляшечку з-під вітамінок і покласти її на розжарену Плитку, а тоді...

— Ми з тобою обидва згоримо... — мовить Ма не дуже приязно.

— Але...

— Джеку, це не гра. Повторімо ще раз наш план...

Я пам’ятаю всі його частини, однак називаю їх у неправильній послідовності.

— Послухай, треба діяти, як Дора, — каже Ма, — коли вона йде спочатку в одне місце, а тоді вдруге, щоб потрапити в третє. У нас це вантажівка, лікарня, поліція. Повтори.

— Вантажівка, лікарня, поліція.

— Отож, треба зробити п’ять кроків: хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.

Вона чекає, коли я повторю.

— Вантажівка...

— Хвороба.

— Хвороба, — кажу я. — Лікарня... ой, ні, вибач, вантажівка. Хвороба, вантажівка... Хвороба, вантажівка, лікарня, порятунок Ма.

— Ти забув поліцію, — каже Ма. — Лічи на пальцях: хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.

Ми повторюємо знову і знову, а тоді малюємо план налінійованому папері: перша картинка — хвороба, коли я лежу з заплющеними очима і висолопленим язиком; на другій зображено буру вантажівку; на третій — людину в довгому білому халаті, тобто лікаря; на четвертій — поліційну машину з увімкненою блимавкою; на п’ятій — звільнену Ма, що всміхається й махає мені рукою з лютувальною лампою, схожою на вогнедишного дракона. Я дуже втомився, але Ма каже, що мені треба потренуватися вдавати з себе хворого, адже це найважливіше.

— Бо як він не повірить, що ти хворий, то на цьому кінець. Мені дещо спало на думку. Я зроблю так, щоб твій лоб став гарячим, і змушу Старого Ніка помацати його.

— Ні!

— Та все гаразд, я не підпалю тебе...

Вона не зрозуміла.

— Я не хочу, щоб він мене торкався.

— Він торкнеться тільки один раз, обіцяю тобі. Я стоятиму поруч.

Проте я хитаю і хитаю головою.

— Так, це може спрацювати, — мовить вона. — Ти ляжеш коло продухвини.

Вона стає навколішки, засуває руку під Ліжко, а потім зводить брови і каже:

— Гаряче. А може... покласти тобі на лоба пакет з гарячою водою саме перед тим, як він прийде? Ти будеш у ліжку, і, коли ми почуємо, як двері бібіпнуть, я приберу пакет з водою.

— Куди?

— Не важливо.

— Ні, важливо.

Ма дивиться на мене.

— Твоя правда, ми мусимо ретельно продумати всі подробиці, щоб нічого не завадило нашому планові. Я засуну пакет з водою під ліжко, гаразд? Коли Старий Нік мацатиме твого лоба, той буде гарячущий. Спробуймо?

— З пакетом води?

— Ні, просто лягай у ліжко і застигни, наче ми граємо в мерця.

Це в мене завжди виходить напрочуд добре. Мені навіть рот розтуляється. Ма вдає Старого Ніка: її голос дуже-дуже низький. Вона кладе руку над моїми бровами і товсто промовляє:

— Ого, який гарячий!

Я хихочу.

— Джеку!

— Пробач.

Я завмираю ще раз.

Ми знову і знову тренуємося, але дуже швидко мені набридає вдавати хворого, і Ма дозволяє мені встати.

Ми вечеряємо гот-доґами. Ма майже не їсть.

— То ти пам’ятаєш наш план? — питає вона.

Я киваю.

— Повтори.

Проковтнувши шматок сосиски, я кажу:

— Хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.

— Чудово. Отже, ти готовий?

— До чого?

— До нашої великої втечі. Сьогодні вночі.

Я й не думав, що це станеться сьогодні. Я ще не готовий.

— А чому сьогодні?

— Я не хочу більше чекати. Після того, як він вимкнув нам електрику...

— Але ж учора вночі він нам її знову ввімкнув.

— Ага, попомучивши нас три дні. Наш Вазон помер від холоду. Хтозна, що він зробить завтра. — Ма встає з тарілкою в руках. — Зовні він схожий на людину, але всередині нього немає нічого людського.

Я не можу второпати:

— Він що, робот?

— Гірше.

— Одного разу в «Бобі-будівельнику» показували робота...

Ма мене уриває:

— Ти знаєш, де твоє серце, Джеку?

— Бам-бам, — показую я на свої груди.

— Ні, те місце, де живуть твої почуття — смуток, і страх, і радість, і всі інші?

Здається, воно трохи нижче. Гадаю, в моєму пузику.

— Так от, він такого місця не має.

— Не має пузика?

— Ні, місця, де живуть почуття, — каже Ма.

Я дивлюся на свій пузик.

— А що ж у нього натомість?

Ма здвигає плечима:

— Порожнеча.

Як у кратері? Але ж це діра, де щось сталося. Що ж сталося?

Я ніяк не можу збагнути, чому через те, що Старий Нік — робот, ми мусимо здійснити свій план сьогодні.

— Утечімо іншої ночі.

— Добре, — каже Ма, безсило падаючи на стілець.

— Гаразд?

— Ага. — Вона потирає лоба. — Пробач мені, Джеку. Я розумію, що кваплю тебе. Я давно вже все обдумала, але тобі це все новинка.

Я киваю і киваю їй.

— Гадаю, ще кілька днів нічого не змінять. Якщо ми знову з ним не посваримося. — Вона мені всміхається. — Може, за кілька днів?

— А може, коли мені буде шість?

Ма зачудовано дивиться на мене.

— Я готовий обдурити його і вийти в Зовні, коли мені буде шість.

Ма опускає голову собі на руки.

Я смикаю її:

— Нетреба.

Коли вона зводить голову, її обличчя лякає мене.

— Ти ж пообіцяв бути моїм супергероєм.

Щось не пам’ятаю, щоб я таке казав.

— Ти не хочеш звідси втекти?

— Хочу, тільки не по-справжньому.

— Джеку!

Я дивлюся на останній шматок гот-доґа, але їсти мені вже не хочеться.

— Лишімося тут.

Ма хитає головою:

— Тут стає тісно.

— Де?

— У кімнаті.

— У Кімнаті зовсім не тісно. Глянь.

Я забираюся на свій стілець і підстрибую на ньому, розкинувши руки. Вони ні за що не чіпляються.

— Ти й гадки не маєш, як це для тебе шкідливо. — Голос Ма тремтить. — Тобі годиться бачити всякі речі, торкатися їх...

— Я це роблю.

— Більше речей, інших речей. Тобі потрібна більша кімната. Трава. Я думала, ти хочеш побачити своїх бабцю, дідуся і дядечка Павла, піти на гойдалки на дитячому майданчику, попоїсти морозива.

— Ні, дякую.

— Гаразд, забудь про це.

Ма знімає з себе одяг і вдягає спальну футболку. Я вдягаю свою. Ма робить усе мовчки, проте видно, що вона розлючена. Вона зав’язує мішок зі сміттям і ставить його біля Дверей. Сьогодні на ньому немає ніякого списку.

Ми чистимо зуби. Ма спльовує. На її губах лишається паста... Її очі ззираються в Дзеркалі з моїми.

— Я дала б тобі більше часу, якби могла, — каже вона. — Присягаюся, я чекала б стільки, скільки треба, якби була певна, що ми в безпеці. Але це не так.

Я швидко повертаюся до неї, справжньої, і ховаю обличчя в її пузик. Я брудню її футболку пастою, та вона не звертає на це уваги.

Ми лежимо на Ліжку, Ма дозволяє мені посмоктати з лівої циці. Ми не розмовляємо.

У Шафі я ніяк не можу заснути, тож тихенько наспівую: «Джон Джейкоб Джинґлгаймер Шмідт». Я замовкаю в чеканні, а потім знову співаю те саме.

Ма підхоплює:

Зазвичай ми разом з нею співаємо: «На-на-на-на-на-на-на». Це найвеселіша частина; однак цього разу Ма мовчить.

Ма будить мене серед ночі. Вона стоїть, нахилившись наді мною, і я, сідаючи, стукаюсь об Шафу.

— Ходи подивися, — шепоче вона.

Ми стоїмо біля Стола і дивимося вгору; на нас позирає здоровеннецьке кругле срібне обличчя Бога. Воно таке яскраве, що освітлює всю Кімнату, крани, Дзеркало, каструлі, Двері і навіть щоки Ма.

— Знаєш, — шепоче вона, — іноді місяць напівкруглий, іноді серпастий, а іноді як звичайний зрізок нігтя.

— Ні.

Він тільки в Телевізорі.

Ма показує на Дахове Віконце:

— Ти помічаєш його тільки тоді, як він повний і стоїть над самісінькою головою. Та коли ми виберемося назовні, ти зможеш побачити його на небокраї, в усіх формах. І навіть удень.

— Не може бути.

— Я кажу тобі правду. Світ тобі дуже сподобається. Стривай, ось побачиш захід сонця, коли небо все рожево-багряне...

Я позіхаю.

— Вибач, — знову пошепки каже вона, — лягай.

Я дивлюся, чи тут мішок зі сміттям; його немає.

— А Старий Нік приходив?

— Ага. Я сказала йому, що ти захворів. Що в тебе судоми й розлад шлунка.

Ма от-от засміється.

— А чому ти?..

— Щоб він легше повірив у наш обман. Ми зробимо це завтра вночі.

Я висмикую свою руку з її рук.

— Не треба було йому казати.

— Джеку...

— Це погана ідея.

— Це добрий план.

— Це дурнотупий план.

— Іншого в нас немає, — дуже голосно каже Ма.

— Але я ж сказав «ні».

— Атож, та перед тим ти сказав «можливо», а ще раніше — «так».

— Ти брехунка.

— Я твоя мама! — майже кричить Ма. — Це означає, що інколи мені доводиться вибирати за нас двох.

Ми лягаємо в Ліжко. Я скручуюся калачиком, повернувшись до Ма спиною.

Я б так хотів отримати як недільний подарунок спеціальні боксерські рукавички, щоб добряче її відлупцювати!

Я прокидаюся переляканий, і страх мене не полишає.

Ма не змиває наших какавельок; вона розламує їх держачком Дерев’яної Ложки, щоб вони скидалися на какавельковий суп. Пахне він огидно.

Ми ні в що не граємо, а просто тренуємося: я лежу цілком розслаблений, не промовляючи ні слова. Я й справді починаю відчувати себе хворим; Ма каже, що це сила уяви.

— Ти так добре прикидаєшся, що обдурив навіть самого себе. Я знову збираю свого рюкзака-пошиванку і кладу туди Дистанційку та жовту повітряну кульку, але Ма заперечує!

— Коли ти щось візьмеш із собою, то Старий Нік здогадається, що ти хочеш утекти.

— Я ховаю Дистанційку в кишеню штанців.

Проте Ма знову хитає головою:

— Ти будеш у самій спальній футболці і трусах, бо, якщо в тебе справді гарячка, нічого іншого на тобі бути не може.

Я уявляю собі, як Старий Нік несе мене у вантажівку, і відразу ж відчуваю запаморочення, наче от-от упаду.

— Тобі лячно, — каже Ма, — але чиниш ти сміливо.

— Га?

— Ти налякано-сміливий.

— Наливий.

Зазвичай слова-складанки її веселять, однак не цього разу.

На обід у нас суп з яловичиною, але я просто смокчу крекери.

— Чого ти тепер боїшся? — питає Ма.

— Лікарні. Ану ж я все наплутаю?

— Тобі треба буде сказати їм, що твоя мама живе під замком, а замкнув її той чоловік, що тебе привіз.

— Але ж слова...

— Ти про що? — Ма чекає.

— Ану ж вони застрягнуть у горлі?

Вона кладе голову на руки.

— Я весь час забуваю, що ти ні з ким, крім мене, не розмовляв. Я чекаю.

Ма повільно і шумно видихає повітря.

— Знаєш, я напишу записку і в ній усе поясню, а ти її сховаєш.

— Згода.

— Просто віддай її першому-ліпшому в лікарні — тільки не хворому, а тому, хто буде в однострої.

— А що той перший-ліпший з нею зробить?

— Прочитає, звісно.

— Люди з Телевізора вміють читати?

Ма зачудовано дивиться на мене:

— Запам’ятай, ті всі люди справжні — такі ж, як ми з тобою.

Я досі в це не вірю, але нічого не кажу.

Ма на шматку лінійованого паперу пише записку. Там історія про нас і про Кімнату і слова: «Будь ласка, допоможіть нам яком. скор.», що означає «якомога скоріше». На початку стоять два слова, що їх я раніше ні разу не бачив. Ма каже, що це її ім’я і прізвище, їх мають люди в Телевізорі. Так у Зовні називали її всі, з ким вона зналася, і тільки я зву її Ма.

Мені розболівся пузик; я не в захваті від того, що вона має невідомі мені імена.

— А я маю інші імена?

— Ні, ти завжди Джек. Ой, я забула — ти ж маєш моє прізвище!

І вона тицяє пальцем у своє друге ім’я.

— Навіщо?

— Ну, щоб показати, що ти відрізняєшся від усіх інших Джеків на світі.

— Від яких інших Джеків? З казок?

— Ні, від справжніх хлопчиків, — відповідає Ма. — У Зовні живуть мільйони людей. Імен на всіх не вистачає, тому багато хто має однакові імена.

Я не хочу, щоб моє ім’я мав хтось іще. Мій пузик болить дужче. Я не маю кишень, тож застромляю записку за труси, і вона дряпається.

У Зовні помалу темніє. Мені хочеться, щоб день не закінчувався і ніч узагалі не наставала.

Тепер восьма сорок одна. Я лежу в Ліжку і тренуюся. Ма наповнює гарячою водою поліетиленовий пакет і міцно зав’язує його, щоб вода не пролилася. Потім вона засуває пакет з водою в другий пакет і теж зав’язує його.

— Ой! — Я намагаюсь відхилитися.

— Очі? — Ма знову кладе пакет на моє обличчя. — Воно має пашіти, а то нічого не вийде.

— Але мені боляче.

Вона прикладає пакет до себе.

— Ще хвилинку.

Я затуляюся кулаками.

— Ти мусиш бути сміливий, як принц Джекерджек, — мовить Ма, — ато наш план провалиться. Чи, може, сказати Старому Нікові, що тобі поліпшало?

— Ні.

— Я впевнена, що Джек — підкорювач велетнів поклав би гарячого пакета собі на обличчя, якби зайшла потреба. Ну, ще трохи.

— Дай мені.

Я розміщую пакет на подушці й укладаюся на нього лицем. Часом я піднімаю голову, щоб перепочити, а Ма мацає мій лоб або щоки і приказує:

— Гарячі.

Одначе потім знову змушує мене лягти на пакет.

Я стиха плачу, але не через те, що мені жарко, а тому, що незабаром з’явиться Старий Нік. Звісно ж, якщо він узагалі сьогодні прийде. Я не хочу, щоб він приходив. Мені здається, що я по-справжньому захворію. Я все прислухаюся, чи не лунає бі-біп. Сподіваюся, що він не прийде; я не наливий, а по-справжньому наляканий.

Я біжу до Унітаза і багато какаю, а Ма розмішує мої какавельки. Я хочу змити їх, проте вона не дозволяє, бо Кімната має добряче просмердітися ними — так, ніби вчора в мене був пронос.

Коли я повертаюся в Ліжко, вона цьомає мене ззаду в шию і каже:

— У тебе чудово виходить, а те, що ти плачеш, допоможе ще більше.

— Чому?

— Бо ти й справді видаєшся зовсім хворим. Зробімо щось із твоїм волоссям... Треба було подбати про це заздалегідь.

Вона наливає трохи мийного засобу в долоню і втирає мені у волосся.

— Тепер воно видається жирним від поту. От тільки пахне занадто приємно, а треба, щоб від тебе тхнуло. — Ма біжить глянути на Годинника, а повернувшись, уся трясеться. — Яка ж я дурепа! Від тебе має сильно смердіти, ти ж... Тримайся.

Вона схиляється над Ліжком, якось дивно кашляє і затуляє руками рота. Цей дивний звук повторюється знову і знову. Потім з її рота спадає щось схоже на плювок, але значно густіше. Це рибні палички, що їх ми їли на вечерю.

Ма розтирає цю масу по подушці й моєму волоссю...

— Не треба! — верещу я, намагаючись ухилитися.

— Вибач, одначе я мушу.

Очі Ма якось дивно сяють. Вона маже своїм блювотинням мою футболку, навіть мої губи. Усе пахне дуже бридко, гостро й отруйно.

— А тепер поклади лице на гарячий пакет.

— Але...

— Роби, що я кажу, Джеку. Хутко.

— Я вже передумав.

— Ми з тобою не граємо, тож передумувати не можна. Клади лице.

Я плачу і лягаю обличчям на гарячий пакет.

— Ти підступна.

— Я маю на це причину, — каже Ма.

Бі-біп, бі-біп.

Ма хапає пакет з водою і проводить ним по моєму обличчю.

— Ш-ш-ш.

Вона закриває мої очі, кладе мене обличчям на смердючу подушку і натягає Перину аж до самої шиї.

Разом зі Старим Ніком усередину проникає прохолодне повітря.

Ма кричить:

— Ну, нарешті!

— Говори тихше, — глухо буркоче Старий Нік.

— Я просто...

— Стули пельку.

Знову лунає бі-біп, а потім бум.

— Ти знаєш порядок, — каже він, — жодного звуку, поки не зачинилися двері.

— Пробач, пробач. Це через Джека, йому зовсім зле. — Голос Ма тремтить.

На мить я і сам вірю в це. Вона прикидається навіть ліпше за мене.

— Ну й смердота ж тут!

— Це тому, що з нього все виходить через обидва отвори.

— Мабуть, якась скороминуща інфекція, — каже Старий Нік.

— Він хворий уже понад тридцять годин. Його морозить, він увесь горить...

— Дай йому пігулку проти головного болю.

— А що, на твою думку, я робила цілий день? Він їх вибльовує. У нього навіть вода не затримується.

Старий Нік зводить дух.

— Пусти мене до нього.

— Ні, — каже Ма.

— Ану, геть з дороги...

— Ні, я ж сказала, ні...

Я лежу, сховавши обличчя в подушку, страшенно смердючу. Мої очі заплющені. Старий Нік тут, просто біля Ліжка. Він дивиться на мене. Я відчуваю, як він кладе руку на мою щоку, і тихенько ойкаю зі страху. Ма казала, що Старий Нік торкнеться мого лоба, а він торкнувся щоки. Його рука зовсім не схожа на руку Ма. Вона холодна і важка...

Старий Нік повертається і йде:

— Куплю йому чогось сильнішого в добовій аптеці.

— Чогось сильнішого? Йому заледве п’ять років. Його організм геть зневоднений. Хлопчик горить бозна від чого! — кричить Ма.

Їй не слід кричати, бо Старий Нік від цього просто казиться.

— Стули пельку хоч на секунду і дай мені подумати.

— Його треба негайно везти в лікарню, і ти це знаєш!

Старий Нік озивається якось дивно, але я не знаю, що це означає.

Голос Ма такий, ніби вона плаче.

— Якщо ти зараз же не повезеш його до лікарні, він може...

— Досить істерик! — перебиває її Старий Нік.

— Будь ласка, благаю тебе!

— Нізащо.

Я мало не додаю «на світі». Ці слова крутяться в моїй голові, однак я їх не промовляю. Я взагалі нічого не промовляю, а лежу, немов у Забутті.

— Скажеш їм, що він нелегальний іноземець без документів, — говорить Ма. — Він не годен і слова мовити. Щойно йому зроблять крапельницю, ти привезеш його назад.

Голос Ма віддаляється: мабуть, вона йде слідом за Старим Ніком.

— Ну, будь ласка. Я все для тебе зроблю.

— Та що з тобою розмовляти, — відповідає Старий Нік, стоячи вже, певно, коло самих Дверей.

— Не йди... Будь ласка, будь ласка...

Щось падає. Але я такий наляканий, що не наважуюся й очей розплющити.

Ма плаче. Я чую звук бі-біп. Бум. Двері зачиняються, і ми залишаємося самі.

Скрізь тихо-тихо. Я п’ять разів перелічую свої зуби — і щоразу в мене виходить двадцять. Тільки однісінький раз вийшло дев’ятнадцять, проте я лічу знову — і виходить двадцять. Я поволі розкліплюю очі, озираюся й піднімаю голову зі смердючої подушки.

Ма сидить на Килимі, притулившись до Дверної Стіни. Вона дивиться в порожнечу.

— Ма, — шепочу я.

Ну й дивина! Мені здається, що вона всміхається.

— Я погано прикидався?

— О ні. Ти був, як кінозірка.

— Але ж він не забрав мене в лікарню.

— От і добре.

Ма встає, змочує ганчірку водою, а тоді підходить до мене і витирає моє обличчя.

— Але ж ти казала... — Я згадую про своє розпашіле обличчя, блювотиння і про те, як мене торкався Старий Нік. — Хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.

Ма, киваючи, знімає мені футболку і витирає мої груди.

— Це був план «А», дуже вдалий. Але, як я й гадала, Старий Нік надто злякався.

Щось вона плутає.

— Він злякався?

— Ну, він боїться, що ти розкажеш лікарям про нашу Кімнату і поліція посадить його в тюрму. Я сподівалася, що він ризикне повезти тебе в лікарню, коли впевниться у смертельній небезпеці для твого життя, хоч по-справжньому й не вірила, що він так учинить.

Тепер я все зрозумів.

— Ти мене надурила, — гарчу я. — Ти не вірила й у те, що я насмілюся поїхати з ним у бурій вантажівці.

— Джеку, — каже Ма, так міцно пригортаючи мене до себе, що її кістки тиснуть мені на обличчя.

Я відштовхуюся.

— Ти сказала, що не буде більше брехні, що буде тільки небрехня, а потім знову збрехала.

— Я роблю все, що можу, — відповідає Ма.

Я смокчу губу.

— Послухай. Можеш послухати мене хоч хвилину?

— Мені вже набридло тебе слухати.

Вона киває:

— Я знаю. Та все одно послухай. Ми переходимо до плану «Б». План «А» був насправді лише частиною плану «Б».

— Ти мені про це не казала.

— Він дуже складний. Я сушила над ним мізки кілька днів.

— Я теж маю мільйони мізків, щоб їх сушити.

— Так, маєш, — каже Ма.

— У безліч разів більше, ніж у тебе.

— Це правда. Але я не хотіла, щоб тобі довелося тримати в голові обидва плани одночасно. Ти міг би заплутатися.

— Я вже й так заплутався. Я заплутався на всі сто відсотків.

Вона цьомає мене у волосся, яке сильно смердить.

— Тепер я хочу розповісти тобі про план «Б».

— Я не хочу слухати про твої смердючі, тупі плани.

— Гаразд.

Я весь тремчу від холоду, тож дістаю з Комода чисту блакитну футболку.

Ми лягаємо в Ліжко, але запах просто жахливий. Ма каже мені, щоб я дихав ротом, бо рот не відчуває запахів.

— А ми можемо перекласти подушки на другий кінець Ліжка?

— Блискуча ідея, — відповідає Ма.

Вона поводиться добре, однак я не збираюся їй пробачати.

Ми лягаємо головою на чистий край Ліжка, а ноги кладемо туди, де страшенно смердить.

Здається, я ніколи не засну.

Уже восьма двадцять одна. Я довго спав і тепер смокчу трохи моні. У лівій циці молоко таке жирне! Старий Нік, мабуть, не приходив.

— Сьогодні субота? — питаю я.

— Так.

— Круто, помиємо сьогодні голови.

Але Ма хитає головою:

— Ти не повинен пахнути чистотою.

А я вже й забув.

— То що там?

— Де?

— У плані «Б».

— Ти вже готовий мене вислухати?

Я мовчу.

— Ну, добре. Слухай. — Ма прокашлюється. — Я прокручувала цей план у голові і так, і сяк. Гадаю, цього разу все вийде. Хоч не знаю, не можу сказати напевно. План видається божевільним, і я знаю, що це неймовірно небезпечно, однак...

— Просто розкажи, — перебиваю я.

— Гаразд, гаразд. — Вона глибоко вдихає. — Пам’ятаєш графа Монте-Крісто?

— Замкненого в темниці на острові?

— Еге ж, але пам’ятаєш, як він звідти вибрався? Він удав з себе свого мертвого друга, сховався в савані, і охоронці кинули його в море. Проте граф не потонув, а визволився з савана і поплив.

— Розкажи, чим усе скінчилося.

Ма відмахується:

— Тепер нам не до цього. Зрозумій, Джеку, тобі доведеться зробити те саме.

— Впасти в море?

— Ні, втекти, як граф Монте-Крісто.

Я знову спантеличений.

— Але ж я не маю померлого друга.

— Гадаю, ти міг би вдати з себе мертвого.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— Це схоже на п’єсу, яку я бачила в старших класах. Одна дівчинка на ім’я Джульетта хотіла втекти з хлопчиком, якого кохала, і вдала з себе мертву, випивши якесь зілля, а потім, за кілька днів, вона прокинулася — отак пак!

— Ні, це був малий Ісус.

— А... не зовсім так. — Ма потирає лоба. — Він помер на три дні, а потім знову ожив. Але ти не помреш — просто вчиниш, як та дівчинка в п’єсі.

— Я не вмію прикидатися дівчинкою.

— Та ні, треба лише прикинутися мертвим, — дратується Ма.

— Таж ми не маємо савана.

— А ми замінимо його килимом.

Я дивлюся на Килим з червоно-буро-чорним зиґзаґуватим візерунком.

— Коли прийде Старий Нік — сьогодні ввечері, завтра або котрогось іншого дня, я скажу йому, що ти помер, і віддам килим, де будеш загорнутий ти.

Я ніколи не чув божевільнішого плану.

— Чому?

— Бо в твоєму тілі не лишилося води і через гарячку в тебе зупинилося серце.

— Ні, чому в Килим?

— А, чудове запитання, — каже Ма. — Я загорну тебе в килим, щоб він не здогадався, що ти насправді живий. Бачиш, учора ти надзвичайно добре прикидався хворим, але прикинутися мертвим годі. Як він помітить, що ти дихаєш, то викриє наш обман. Крім того, мерці холодні.

— Ми могли б використати пакет з холодною водою...

Ма хитає головою:

— У них усе тіло холодне, а не тільки обличчя. О, ще одне: вони зовсім задубілі, тож ти мусив би лежати, ніби робот.

— А хіба вони не розслаблені?

— Ні, вони цілковита протилежність розслабленим.

— Але ж робот — це він, Старий Нік. Я ж маю серце.

— От я й подумала: щоб він не здогадався, що ти насправді живий, треба загорнути тебе в килим. Я скажу йому, що тебе треба відвезти куди-небудь і поховати, зрозумів?

Мені затремтіли губи.

— Чому йому треба буде мене ховати?

— Бо мертві тіла дуже швидко починають смердіти.

У Кімнаті й так уже тхне через те, що ми не змиваємо воду в Унітазі, а подушка вся забльована і таке інше.

— Черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...

— Саме так.

— Я не хочу, щоб мене ховали разом з бридкими черв’яками.

Ма гладить мене по голові:

— Але ж це не насправді, розумієш?

— Як у грі?

— Тільки без сміху. Це серйозна гра.

Я киваю. Здається, я от-от розплачуся.

— Повір мені, — каже Ма, — якби була інша можливість у цьому пеклі...

Я не знаю, які можливості в пеклі.

— Гаразд. — Ма встає з Ліжка. — Зараз я розповім тобі, як це все буде, і ти зрозумієш, що боятися нема чого. Старий Нік набере код на дверях і винесе тебе з Кімнати загорнутим у килим.

— А ти в Килимі теж будеш?

Я знаю, якою буде відповідь, але про всяк випадок питаю.

— Ні, я залишуся тут і ждатиму, — каже Ма. — Він віднесе тебе в свою вантажівку й покладе у відкритий кузов...

— Я теж хочу ждати тут.

Ма притискає палець до моїх губ, щоб я замовк.

— Тут у тебе з’явиться нагода.

— Ти про що?

— Вантажівка! Коли вона загальмує на першому перехресті, ти виберешся назовні, вистрибнеш з кузова і приведеш сюди поліцію, щоб вона мене врятувала.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— Тож цього разу план звучить так: мрець, вантажівка, втеча, поліція, порятунок Ма. Повтори.

— Мрець, вантажівка, втеча, поліція, порятунок Ма.

На сніданок ми з’їдаємо по сто двадцять п’ять пластівців, адже нам треба набратися сили. Я не голодний, однак Ма каже, що я мушу з’їсти геть усе.

Потім ми вдягаємося і тренуємося розігрувати мою смерть. Це найдивніша з усіх наших гімнастик. Я лягаю на край Килима, а Ма загортає мене, наказуючи повернутися на пузик, потім на спину, потім на пузик і знову на спину. І от я щільно завинутий. Усередині Килима пахне дуже незвично — пилом і ще чимось. Запах зовсім інший, ніж коли просто лежиш на Килимі.

Ма піднімає Килим зі мною. Здається, ніби мене розчавили. Вона каже, що я схожий на довгий важкий пакунок, але Старий Нік завиграшки мене підніме, бо в нього міцніші м’язи.

— Він віднесе тебе на задній двір. Мабуть, у свій гараж, отак...

Я відчуваю, як Ма ходить зі мною по Кімнаті. У моїй шиї щось хруснуло, проте хоч трохи повернути її в мене не виходить.

— А може, він перекине тебе через плече, отак...

Вона заледве піднімає мене, рохкаючи. Тепер я складений удвоє.

— Чи довго я лежатиму так?

— Що?

Килим притишує звуки.

— Потерпи, — каже Ма. — Знаєш, мені спало на думку, що йому кілька разів доведеться поставити килим долі, щоб відчинити двері.

І вона ставить мене сторч головою.

— Ой!

— Але ти мусиш мовчати, пам’ятаєш?

— Вибач.

Я втикаюся лицем у Килим. У носі мені свербить, але почухати його я не можу.

— Він кине тебе на підлогу вантажівки, отак.

Ма кидає мене — пам, і я кусаю губи, щоб не скрикнути.

— Хай там що, лежи нерухомо, нерухомо, нерухомо, наче робот, гаразд?

— Гаразд.

— Бо як розм’якнеш, чи поворухнешся, чи бодай кавкнеш, Джеку, як припустишся найменшої помилки, то він зразу збагне, що насправді ти живий, і так розгнівається...

— І що? — Я чекаю. — Ма, що він зробить?

— Не хвилюйся, він повірить, що ти помер.

Звідки вона може знати це напевно?

— Потім він сяде у вантажівку й поїде.

— Куди?

— Ну, мабуть, за місто. Туди, де ніхто не побачить, як він риє яму. Наприклад, у ліс або куди-інде. Та щойно запрацює мотор і все навколо загарчить-затрясеться, отак, — Ма починає пирхати крізь Килим, і це зазвичай мене смішить, але не сьогодні, — ти негайно мусиш вибиратися з килима. Спробуй.

Я звиваюся, проте визволитися не можу: я скручений надто туго.

— Я застряг. Я застряг, Ма.

Вона тут-таки мене розгортає. Я глибоко дихаю.

— Все гаразд?

— Так.

Ма всміхається, але якось дивно — так, ніби прикидається. Потім вона знову завиває мене в Килим — цього разу вже не так туго.

— Він сильно тисне.

— Вибач, я не думала, що килим буде такий мулький. Потерпи... — Ма знову розгортає мене. — Гей, зігни-но руки в ліктях, щоб було трохи просторіше.

Цього разу вона завиває мене з зігнутими руками, і я можу підняти їх над головою. Я ворушу пальцями, що стирчать з Килима.

— Чудово. Спробуй тепер виповзти звідти, як з тунелю.

— Ні, не можу, занадто туго.

Не знаю, як графові вдалося вибратися з савана, ще й коли він тонув.

— Витягни мене.

— Потерпи хвилинку.

— Витягни мене звідси!

— Якщо ти панікуватимеш, — каже Ма, — весь наш план провалиться.

Але я знову кричу, аж Килим біля мого рота мокріє:

— Витягни!

Килим розгортається, і я знову дихаю.

Вона кладе мені руку на обличчя, проте я її скидаю.

— Джеку...

— Ні.

— Послухай.

— Безглуздий план «Б»!

— Я знаю, що тобі боязко. Думаєш, я цього не розумію? Але ми мусимо це зробити.

— Ні, не мусимо. Почекаймо, поки мені буде шість.

— Є така річ, як конфіскація.

— Що це? — чудуюся я.

— Це важко пояснити. — Ма зводить дух. — Цей будинок насправді належить не Старому Нікові, а банку. А якщо Старий Нік втратив роботу і не має грошей, щоб заплатити за будинок, то банк може розгніватися і спробує відібрати його.

Цікаво, як банк відбере в Старого Ніка будинок? Може, за допомогою велетенського екскаватора?

— А Старий Нік сидітиме там, як Дороті, коли смерч зняв її хатину в повітря? — питаю я.

— Послухай. — Ма так сильно стискає мої лікті, що мені стає трохи боляче. — Я намагаюся пояснити тобі, що він ніколи нікому не дозволить зайти у свій будинок або на задній двір, бо боїться, що нашу Кімнату виявлять, розумієш?

— І врятують нас!

— Ні, він цього не допустить.

— А як він завадить?

Ма втягає губи. Тепер їх узагалі не видно.

— Річ у тім, що нам треба втекти, перш ніж це станеться. Тож я зараз знову загорну тебе в Килим, і ми тренуватимемося, аж поки ти навчишся швидко з нього вилазити.

— Ні.

— Джеку, будь ласка...

— Я дуже боюся! — кричу я. — Я більше цього не робитиму. Я тебе ненавиджу!

Ма сидить на Підлозі, якось дивно дихаючи.

— Все добре.

Як це все добре, коли я її ненавиджу?

Її руки лежать на пузику.

— Я народила тебе в цій кімнаті проти своєї волі. Але народила і ніколи не нарікала на це.

Я зачудовано дивлюся на неї, а вона — на мене.

— Я народила тебе тут, проте сьогодні ввечері я виряджу тебе звідси.

— Гаразд.

Я вимовляю це дуже тихо, одначе Ма чує. Вона киває.

— І я врятую тебе за допомогою лютувальної лампи. Ми підемо поодинці, але обоє.

Ма й досі киває.

— Тільки заради тебе я все й задумала. Тільки заради тебе.

Я хитаю головою, поки ще можу, бо це все не тільки заради мене.

Ми позираємо одне на одного і не всміхаємося.

— Ну, готовий знову лягти в килим?

Я киваю і лягаю. Ма дуже туго завиває мене.

— Не можу...

— Упевнена, що можеш.

Я відчуваю, як вона поплескує по Килиму рукою.

— Не можу, не можу...

— Полічи до ста заради мене.

Я лічу дуже-дуже швидко.

— Ну, от, твій голос звучить уже спокійніше. Зараз ми все ще раз обміркуємо, — каже Ма. — Хм-м... Якщо тобі важко виповзти з килима, то, може, ти спробуєш... розгорнути його?

— Але ж я лежу всередині.

— Знаю, однак ти можеш висунути руки з килима і знайти його ріжок. Спробуй-но.

Я обмацую край і знаходжу кінець килима.

— Отак, — каже Ма. — Чудово! А тепер тягни. Не туди, в інший бік, аж поки відчуєш, що край розгортається. Уяви собі, що ти чистиш банан.

Я стараюся, але в мене виходить не дуже добре.

— Ти лежиш і притискаєш його до підлоги.

— Вибач. — Я знову починаю плакати.

— Не треба ніяких вибачень: у тебе все чудово виходить. Спробуй перекотитися на інший бік.

— На який бік?

— На той, де почуватимешся вільніше. Може, ляжеш на пузик, а потім знову знайдеш кінець і потягнеш за нього?

— Не можу.

Та я роблю це. Я висуваю назовні один лікоть.

— Дуже добре, — каже Ма. — Килим угорі вже не такий тугий. О, спробуй-но сісти? Як гадаєш, зможеш?

Це дуже боляче і зовсім неможливо.

А проте я сідаю і висуваю обидва лікті. Килим розгортається довкола мого обличчя. Я можу вилізти з нього.

— Я виліз! — кричу я. — Я банан!

— Еге ж, ти банан, — погоджується Ма і цьомає мене в змокріле обличчя. — А тепер повторімо.

Коли я, втомившись, відпочиваю, Ма розказує мені, як усе відбуватиметься в Зовні.

— Старий Нік поїде вулицею. Ти будеш іззаду, у відкритому кузові, тож він тебе не побачить, зрозумів? Хапайся за край кузова, щоб не випасти, бо машина їхатиме дуже швидко, отак. — І вона тягне мене, гойдаючи з боку в бік. — Потім він натисне на гальма — ти це відчуєш, бо тебе відкине в інший бік через те, що вантажівка різко сповільнить хід. Це означатиме, що ви під’їжджаєте до перехрестя, де водії мають на кілька секунд зупинитися.

— Навіть він?

— Ну, так. Тому, коли ти відчуєш, що вантажівка стоїть, можеш спокійно вистрибувати.

У Космічний Простір. Цих слів я не кажу, бо знаю, що вони недоречні.

— Ти приземлишся на тротуарі. Він твердий, як... — Ма озирається навкруги. — Як кераміка, тільки поверхня шерехатіша. А потім біжи, біжи, біжи щонайхутчіше, як Імбирний Джек.

— Імбирного Джека з’їла лисиця.

— Гаразд, це невдалий приклад, — мовить Ма. — Тільки цього разу ми перехитримо хитруна. Джек моторний, Джек рвучкий...

— ...Гасить Джек стрибком свічки.

— Вистрибнувши з вантажівки, ти мусиш швидко-швидко бігти. Пам’ятаєш, ми дивилися з тобою мультик про Бігуна і койота?

— Том і Джері теж швидко бігають.

Ма киває:

— Головне, щоб Старий Нік тебе не спіймав. Ой, тільки намагайся бігти тротуаром — він обабіч дороги, трохи вищий за проїзну частину, — щоб тебе не збила машина. І кричи щодуху, клич на допомогу.

— Кого?

— Ну, не знаю, будь-кого.

— Як це будь-кого?

— Просто підбіжи до першого-ліпшого. Чи... буде вже досить пізно. Жодного перехожого може й не бути. — Ма гризе великий палець, і я їй не дорікаю. — Якщо нікого не побачиш, помахай рукою машині, щоб вона зупинилася, і скажи людям у ній, що тебе і твою ма викрали. А якщо на дорозі не буде машин, — о Боже! — то, гадаю, тобі доведеться бігти до котрогось будинку — байдуже до котрого, аби в ньому світилися вікна, і щосили гатити у двері кулаками. Пам’ятай: тільки до будинку, де горітиме світло, а не до того, де буде темно. Тобі треба буде стукати в парадні двері — знаєш, де вони?

— Спереду будинку.

— Спробуймо зараз-таки. — Ма чекає моєї відповіді. — Розмовляй з людьми так, як ти говориш зі мною. Уяви собі, що вони — це я. Що ти скажеш?

— Я іти...

— Ні, уяви собі, що я — це люди в будинку, або в машині, або на тротуарі. Розкажи їм, що ти і твоя ма...

Я роблю другу спробу:

— Ти і твоя ма...

— Ні, ти маєш сказати: «Моя Ма і я...»

— Ти і я...

Ма зводить дух.

— Гаразд, це не важливо, просто віддай їм мою записку. Вона ще в тебе?

Я заглядаю в труси.

— Вона зникла!

Але тут я відчуваю її між своїми сідницями. Я витягаю її і показую Ма.

— Тримай її спереду. А якщо ненароком загубиш, то просто скажи людям: «Мене викрали». Повтори.

— Мене викрали.

— Скажи чітко і голосно, щоб вони почули.

— Мене викрали! — кричу я щодуху.

— Неймовірно! Вони викличуть поліцію, — каже Ма. — Сподіваюся, поліція обшукає всі навколишні задні двори і знайде нашу Кімнату.

Її голос звучить якось невпевнено.

— З лютувальною лампою, — нагадую я.

Ми тренуємося і тренуємося. Я безліч разів повторюю слова: мрець, вантажівка, вибратися назовні, стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, поліція, лютувальна лампа. Разом дев’ять пунктів. Сумніваюся, що зможу втримати їх у голові. Ма каже, що неодмінно зможу, бо я її супергерой — пан П’ятиліток.

Як я хочу, щоб мені було чотири!

На обід я сам обираю страви, бо це особливий день — наш останній день у Кімнаті. Так каже Ма, але щось я не дуже в це вірю. На мене несподівано нападає їстівець: я обираю макарони, і гот-доґи, і крекери — це три обіди разом!

Коли ми граємо в шахи, я від страху перед Великою Втечею двічі програю, а потім мені вже не хочеться грати.

Ми лягаємо поспати, проте заснути не можемо. Я смокчу спочатку з лівої циці, тоді з правої, а тоді знову з лівої, аж поки в ній майже не лишається моні.

Вечеряти нам не хочеться. Мені знову доводиться надягати футболку, забруднену блювотинням. Ма каже, що шкарпеток знімати не треба.

— А то зіб’єш собі на вулиці ноги. — Вона витирає одне око, потім друге. — Натягни найтовстіші шкарпетки.

Я не знаю, чому вона плаче через шкарпетки. Я забираюся в Шафу і знаходжу під подушкою Зубчика.

— Я покладу його собі в шкарпетку.

Ма хитає головою:

— Ану ж ти на нього наступиш і пораниш ніжку?

— Не наступлю, він лежатиме отут, збоку.

Уже шоста тринадцять, наближається вечір. Ма каже, що мусить загорнути мене в Килим; цілком можливо, що Старий Нік прийде сьогодні раніше, бо я хворий.

— Почекаймо ще трохи.

— Ну...

— Прошу тебе.

— Сідай на килим, гаразд? Так я зможу тебе швидко загорнути слушної миті.

Ми знову і знову повторюємо наш план з дев’яти пунктів: мрець, вантажівка, вибратися назовні, стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, поліція, лютувальна лампа.

Почувши бі-біп, я щоразу сіпаюся, але мені це все тільки здається. Я дивлюся на двері — вони виблискують яскраво, наче кинджал.

— Ма?

— Що?

— Втечімо ліпше завтра.

Вона нахиляється і міцно пригортає мене. Це означає «ні».

Я знову починаю трохи її ненавидіти.

— Я б зробила це заради тебе, якби могла.

— А ти хіба не можеш?

Ма хитає головою:

— Пробач мені, але зробити це мусиш ти, і саме сьогодні. Проте я буду в твоїй голові, пам’ятаєш? Я весь час розмовлятиму з тобою.

Ми знову і знову повторюємо план «Б».

— Ану ж він розгорне Килим? — питаю я. — Щоб глянути, чи я справді помер?

Ма цілу хвилину мовчить.

— Ти знаєш, що битися негарно?

— Ага.

— Гаразд. Одначе сьогодні особливий випадок. Не думаю, що він розгорне килим, бо йому кортітиме якнайшвидше тебе позбутися, проте, коли він усе ж таки розгорне, бий його щосили.

Ого-го-го!

— Хвицай його ногами, кусай, штрикай пальцями в очі... — Пальці Ма протинають повітря. — Роби все, щоб від нього втекти.

Я не вірю своїм вухам.

— Мені й убити його можна?

Ма підбігає до Шафки, де після миття сушиться посуд, і дістає звідти Гладенького Ножа.

Я помічаю полиски і згадую розповідь Ма про те, як вона приставила його до горла Старого Ніка.

— Чи зможеш міцно тримати його всередині килима і якщо...? — Вона дивиться на Гладенького Ножа, а тоді кладе його назад до виделок на Підставку. — І про що я думала?

Звідки мені знати, як вона й сама не знає?

— Ти ж заколеш себе, — каже Ма.

— Ні, не заколю.

— Джеку, ти поріжешся весь, соваючись у килимі з ножем. Мабуть, я вже геть утратила розум.

Я хитаю головою:

— Ні, він на місці.

Я стукаю пальцем по її волоссю.

Ма гладить мене по спині.

Я перевіряю Зубчик у шкарпетці і записку в трусах — вона лежить спереду. Щоб згаяти час, ми тихісінько співаємо «Поринь», «Теревені-вені» і «Будиночок на ранчо».

Я шепочу:

— Ну все, пора, — каже Ма, розстеляючи Килим.

Я не хочу, щоб мене загортали в нього, проте лягаю, кладу руки собі на плечі і виставляю лікті. Я чекаю, коли Ма мене завине.

Натомість вона дивиться на мене. Її очі бігають по моїх ступнях-ногах-руках-голові — по всьому моєму тілі, наче вона перевіряє, чи не бракує, бува, чого.

— Що таке? — питаю я.

Ма не відповідає. Вона схиляється до мене, але не цьомає, а просто притуляється своїм обличчям до мого, і я вже не можу сказати, де чиє. У моїх грудях калатає бух-бубух-бубух, та я не хочу відпускати її.

— Гаразд, — каже Ма хрипким голосом. — Ми ж з тобою наливі, правда? Ми з тобою дуже наливі. Побачимося зовні.

Вона розводить мої руки, щоб лікті стирчали врізнобіч, а тоді загортає мене в Килим. Світло гасне.

Я лежу в цілковитій темряві.

— Не надто туго?

Я перевіряю, чи можу підняти руки над головою й опустити їх, і трохи послабляю Килим.

— Гаразд?

— Гаразд, — кажу я.

Після того ми просто чекаємо. Раптом щось проникає в Килим зверху і гладить мене по голові. Це рука Ма, я впізнаю її, навіть не бачачи. Я чую своє дихання: воно дуже гучне. Я думаю про графа в мішку, повному черв’яків. Він усе падає, падає, падає вниз і гепається у воду. Цікаво, а черв’яки вміють плавати?

Мрець, вантажівка, втеча, перший-ліпший — ой, ні: вибратися назовні, тоді стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, лютувальна лампа. Я забув, що перед лютувальною лампою має бути поліція. Це все дуже складно, я все переплутаю, і Старий Нік поховає мене живцем, а Ма ждатиме і ждатиме рятунку.

По довгому часі я питаю:

— То він прийде чи ні?

— Не знаю, — каже Ма. — Як він може не прийти? Коли в ньому є хоч трохи людського...

Я думав, що в істоті людське або все, або нічого. Не знав, що в комусь може бути трохи людського. А решта ж тоді що?

Я жду і жду. Уже й своїх рук не відчуваю. Килим упирається просто в мій ніс, і мені хочеться його почухати. Я насилу дотягаюся до нього рукою.

— Ма?

— Я тут.

— Я теж.

Бі-біп.

Я здригаюся. Треба вдавати з себе мерця, але я нічого не годен удіяти з собою: мені хочеться негайно вилізти з Килима, проте я завинутий і не можу навіть спробувати це зробити, бо Старий Нік побачить...

Щось тисне на мене зверху — певно, це рука Ма. Вона воліє, щоб я став її суперпринцом Джекерджеком, тож я завмираю. Більше ніяких рухів: я мрець, я граф, ні, я його друг, тільки мертвіший. Я закляк, наче поламаний робот з відімкненим живленням.

— От і я.

Це голос Старого Ніка. Він говорить буденно і навіть не знає, що я помер.

— Ось антибіотики. Правда, трохи прострочені. Дитині треба давати тільки половину дози — так сказав продавець.

Ма нічого не відповідає.

— Де він, у шафі?

Він — це про мене.

— Невже в килимі? Ти що, з глузду з’їхала? Загортати туди хвору дитину!

— Ти вчора не прийшов, — каже Ма чудним голосом. — Уночі йому стало гірше, а вранці він уже не прокинувся.

Тиша. Потім Старий Нік пирхає:

— Ти впевнена?

— Чи я впевнена? — верещить Ма.

Проте я не рухаюся, я не рухаюся, я геть задубів. Нічого не чую, нічого не бачу, нічого.

— О ні! — Я чую, як Старий Нік повільно зітхає. — Це жахливо. Бідолашна дівчинка, ти...

Знову на якусь хвилину западає мовчанка.

— Мабуть, це справді було щось серйозне, — каже Старий Нік, — і пігулки йому б однаково не допомогли.

— Це ти його вбив! — стогне Ма.

— Ну-ну, заспокойся, заспокойся.

— Як я можу заспокоїтися, коли Джек?..

Ма дихає дуже дивно, неначе давиться словами. Вона грає так натурально, що я сам майже вірю у свою смерть.

— Я лише гляну на нього.

Голос Старого Ніка звучить дуже близько. Я напружуюся і застигаю, застигаю, застигаю...

— Не займай його!

— Гаразд, гаразд, — каже Старий Нік. — Треба винести його звідси.

— Це моя дитина!

— Я знаю, це жахливо. Але мені доведеться його забрати.

— Ні!

— Чи давно це сталося? — питає він. — Кажеш, уранці? А може, ще вночі? Він, певно, вже почав... не можна його тут тримати. Я заберу його і поховаю.

— Тільки не на задньому дворі! — майже гарчить Ма.

— Гаразд.

— Якщо ти поховаєш його на задньому дворі... Не роби цього заблизько. Якщо ти поховаєш його тут, я чутиму, як він плаче.

— Гаразд, гаразд.

— Ти мусиш відвезти його тіло якнайдалі, зрозумів?

— Зрозумів. Дозволь лишень...

— Зажди. — Вона все плаче і плаче. — Не турбуй його.

— Я винесу його в килимі.

— Якщо ти посмієш хоч пальцем...

— Я зрозумів.

— Заприсягнися, що навіть не глянеш на нього своїми паскудними очима.

— Гаразд.

— Заприсягнися.

— Та заприсягаюся. Тепер задоволена?

Я мертвий, мертвий, мертвий...

— Я дізнаюся, — каже Ма. — Якщо ти поховаєш його на задньому дворі, я дізнаюся про це і кричатиму завжди, коли ти відчинятимеш двері. Я тут усе розтрощу. І присягаюся, що ніколи більше не поводитимуся тихо. Щоб я замовкла, тобі доведеться вбити мене. Нащо мені жити?

Чому вона каже, щоб він її вбив?

— Вгамуйся. — Старий Нік велить Ма, наче собаці. — Я зараз заберу його і віднесу в свою вантажівку, гаразд?

— Обережно. Знайди для нього якусь гарну місцину, — мовить Ма, плачучи так гірко, що я насилу чую її слова. — Щоб там були дерева і трава.

— Звісно. Ну, все, час іти.

Я відчуваю крізь Килим, як мене хапають і здавлюють. Це Ма. Вона приказує:

— Джеку, Джеку, Джеку...

Потім мене піднімають. Думаю, це зробила вона, але згодом розумію, що він. «Не рухайся, не рухайся, не рухайся, Джекерджеку, — наказую я собі. — Ти мертвий». Старий Нік перекидає мене через плече, Килим тисне, аж важко дихати. Але ж мертві не дихають узагалі. Не дозволяй йому мене розгорнути. Шкода, що Ма не дала мені Гладенького Ножа.

Знову лунає бі-біп, потім клац, а це означає, що Двері відчинилися. Мене схопив людожер — фі-фай-фо-фам. Біля моїх ніг стає гаряче — о ні, це пісьнув мій Пісюнчик, а ще вилізло трохи какавельок. Ма не казала, що таке може статися. Смердить. Вибач, Килиме. Тут біля мого вуха лунає рохкання — це Старий Нік міцно обхоплює мене. Мені дуже лячно. Ніякий я не сміливець. «Стій, стій, стій!..» — хочу кричати я, але мені не можна навіть відітхнути, бо тоді він зрозуміє, що його надурили, і спершу відкусить мою голову, а потім повідриває ноги...

Я лічу свої зуби, одначе весь час збиваюся, і в мене виходить то дев’ятнадцять, то двадцять один, то двадцять два. Я супер-принц-робот Джекерджек, пан П’ятиліток. Я не рухаюся, але подумки промовляю: «Зубчику, ти тут? Я не відчуваю тебе, хоч ти маєш бути в моїй шкарпетці збоку. Ти викапана Ма, її маленька частиночка, що їде разом зі мною».

Я не чую своїх рук.

Повітря зробилося іншим. І хоч у моєму носі досі запах пилу з Килима, однак, трохи звівши носа вгору, я вдихаю...

О, я в Зовні!

Хіба це можливо?

Ми не рухаємося. Старий Нік стоїть. Чому він зупинився на задньому дворі? Невже він збирається?..

Він знову пішов. Я застигаю, застигаю, застигаю...

О-о-о-ой! Мене опускають на щось тверде. Не думаю, щоб я ойкнув уголос. Я не чув жодного звуку. Здається, я прикусив собі губу: в моєму роті — присмак крові.

Лунає ще один біп, але не такий, яку наших Дверей. Брязкає метал. Мене знову піднімають, а тоді кидають, просто долілиць — ой-ой-ой! Бах! Піді мною все починає хитатися, трястися і ревіти — мабуть, це землетрус...

Ні, певно, вантажівка. Звуки зовсім не схожі на чмихання, бо в мільйон разів сильніші. «Ма!» — кричу я подумки. Мрець, вантажівка — лише два пункти з дев’яти. Я — в кузові бурої вантажівки, як заплановано.

Я вже не в Кімнаті. Чи я лишився самим собою?

Тепер ми рухаємося. Я їду у вантажівці — правда-правда-правда!

Ой, мені ж треба вибратися назовні, я зовсім забув. Я починаю звиватися, як змія, але Килим чомусь затягається дедалі тугіше. Я застряг, застряг... Ма, Ма, Ма... Я не можу визволитися так, як задумано, хоч ми й тренувалися. Нічого не виходить, пробач мені. Старий Нік відвезе мене куди-небудь і закопає в землю, а тоді «черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...» Я знову плачу, з носа тече, руки затиснуті під грудьми. Я борюся з Килимом, бо він мені більше не друг. Я б’ю його ногами, як у карате, та він не подається; це саван для мерців, що їх викидають у море...

Звуки стишуються. Ми знову не рухаємося. Вантажівка зупинилася.

О, зупинка, зупинка на перехресті, а отже, я маю стрибок. Це ж п’ятий пункт нашого плану, але я ще не визволився. Якщо я не вилізу з Килима, то не зможу стрибнути. Я не годен перейти до пунктів чотири, п’ять, шість, сім, вісім чи дев’ять. Я застряг на пункті три. Старий Нік поховає мене там, де повно черв’яків...

Ми знову рухаємося — врум-врум.

Я підношу руку до залитого слізьми обличчя, простягаю її до краю Килима, а потім висуваю і другу руку. Мої пальці хапають нове повітря, і щось холодне, і щось металеве, і ще якусь звивисту річ, зроблену не з металу. Я хапаю, і тягну, тягну, тягну, і б’ю по Килиму ногами та коліньми — ой-ой-ой! Та все марно. «Знайди ріжок Килима», — це сама Ма промовляє до мене чи я просто згадую її слова? Я обмацую весь край Килима, але ріжка не знаходжу. Нарешті, ось він! Я починаю тягти його — здається, мені вже не так туго. Я перевертаюся на спину, проте Килим знову тужавіє і ріжок випорскує з моєї руки.

Зупинилася. Вантажівка знову зупинилася, а я досі не визволився. Я ж мав вистрибнути ще на першій зупинці. Я тягну Килим униз, мало не зламавши собі ліктя, і помічаю яскравий спалах. Раптом він зникає, бо вантажівка знову починає рухатися — вруммммм.

Гадаю, я бачив Зовні, а отже, Зовні справжнє і таке яскраве, але я не можу...

Ма поруч немає, часу на плач теж. Я принц Джекерджек. Я мушу стати ним, а то «черва у черево вповзе». Я знову борюкаюся з Килимом, згинаючи коліна і піднімаючи вгору задок. Мені кортить порвати його своїм тілом, і він раптом послаблює стиск, а тоді спадає з мого обличчя...

Я дихаю приємним чорним повітрям, сидячи долі й розмотуючи Килим, наче я банан, що чистить сам себе. Мій хвостик розпустився, і волосся тепер затуляє очі. Я знаходжу свої ноги, одну і другу, тож уже цілком визволився. Я зробив, зробив це! Шкода, що Дора мене не бачить. Вона б заспівала пісеньку «Нам удалося».

Обабіч дороги миготять вогні. На тлі неба ковзають якісь тіні. Гадаю, це дерева. Повз мене пропливають будинки, ліхтарі на високих стовпах і машини. Здається, ніби я перебуваю в мультику. Точніше кажучи, в мішанині мультиків. Я тримаюся за край кузова, він твердий і холодний. Небо безмірне, сіре. Лише ген-ген воно рожево-помаранчеве. Коли я дивлюся вниз, вулиця, збігаючи вдалину, видається мені чорною. Я вмію добре стрибати, але не тоді, коли все реве і трясеться, коли вогні немов у серпанку, а повітря якось дивно пахне — яблуками або ще чимось. Мої очі не бачать як слід. Я надто наляканий, щоб бути наливим.

Вантажівка знову зупиняється. Я не можу стрибати, я не годен поворухнутися. Однак я збираюся з духом, устаю, виглядаю з кузова, і тут...

Послизнувшись, я лечу через усю вантажівку. Моя голова стукається об щось тверде, і я мимоволі скрикую:

— О-о-ой!..

Ми зупиняємося ще раз.

Металевий звук. Обличчя Старого Ніка. Він виліз із кабіни, розлючений, як ніколи...

Стрибок.

Я сильно вдаряюся ногами об землю і розбиваю собі коліно. Повітря шмагає мене по обличчю, та я біжу, біжу й біжу, виглядаючи першого-ліпшого. Ма казала, щоб я покликав когось на вулиці, в машині чи в освітленому будинку. Он машина, але в ній темно. Крім того, я не годен і звуку видобути з себе, бо мій рот забито волоссям. Однак я все біжу й біжу; Імбирний Джеку, будь моторний, будь рвучкий. Ма тут немає, проте вона обіцяла весь час бути в моїй голові, поки я бігтиму, бігтиму, бігтиму... Позаду мене чується ревіння — то женеться за мною Старий Нік. Він хоче роздерти мене на шматки — фі-фай-фо-фам; я мушу знайти першого-ліпшого, щоб крикнути йому: «Допоможіть! Допоможіть!» Але тут нікого немає, ніде нікого немає — значить, мені доведеться бігти вічно, хоч я вже задихаюся і нічого не бачу. Коли це...

Ведмідь?

Вовк?

Собака? Цікаво, собака — це перший-ліпший?

За собакою хтось іде. Це маленька людинка, дитина, що штовхає перед собою якийсь предмет на колесах. Там сидить маля. Я забув, що мені треба кричати. Я занімів і просто біжу їм назустріч. Дитина сміється, у неї на голові майже зовсім немає волосся. Маля в предметі на колесах несправжнє — гадаю, це лялька. Собака теж маленький, але справжній. Він какає на землю. Я ніколи не бачив, щоб собаки в Телевізорі таке робили. Слідом за дитиною йде доросла людина і збирає в мішечок собачі какавельки, немов які скарби. Думаю, що це чоловік — з коротко підстриженим, як у Старого Ніка, волоссям, проте кучерявішим і темнішим, ніж у дитини. Я кричу:

— Допоможіть!

Одначе в мене виходить зовсім тихо.

Я біжу і мало не наганяюся на них, але тут собака гавкає, стрибає і їсть мене...

Я розтуляю рота, щоб закричати з усієї сили, проте з моїх губ не злітає ні звуку.

— Раджо!

Мій палець весь у червоних плямах.

— До мене, Раджо!

Чоловік хапає собаку за шию.

З моєї руки тече кров.

Раптом ззаду мене хтось хапає — бам. Це Старий Нік, я відчуваю його велетенські руки на своїх ребрах. Я все провалив, він мене спіймав. Пробач, пробач, пробач мені, Ма. Він мене піднімає. Я кричу, кричу, але зовсім беззвучно. Він суне мене під пахву і несе назад до вантажівки; Ма казала, що я можу бити його й навіть убити — і я б’ю і б’ю, проте не можу влучити й гамселю самого себе...

— Перепрошую! — гукає чоловік, що тримає свого какучого собаку. — Чуєте, пане?

Його голос зовсім не грубий і звучить досить м’яко.

Старий Нік обертається. Я забуваю, що мені треба кричати.

— Вибачте, з вашою дівчинкою все гаразд?

З якою ще дівчинкою?

Старий Нік прокашлюється і далі несе мене до вантажівки, рухаючись спиною вперед.

— Усе чудово.

— Раджа зазвичай нікого не кусає, але ваша дівчинка вискочила зовсім несподівано...

— Дитяча істерика, — каже Старий Нік.

— Гей, стривайте! Здається, у неї кривавиться рука.

Я дивлюся на свій поїдений палець — з нього капає кров.

Чоловік піднімає дитину і садить її на одну руку. В його другій руці, як і раніше, — мішок з какавельками. Він геть спантеличений.

Старий Нік ставить мене на землю і кладе пальці на мої плечі, аж мені стає жарко.

— Усе під контролем.

— Гляньте ще на її збите коліно. Раджа тут ні до чого. Вона що, впала? — питає чоловік.

— Я не вона, — кажу я, але мої слова звучать десь у горлі.

— Чому б вам не повернутися до своїх справ, а мені до своїх? — майже гарчить Старий Нік.

Ма, Ма, мені так треба з тобою поговорити. У моїй голові її більше немає, її ніде немає. Вона написала записку, а я й забув про неї. Я суну свою непоїдену руку в труси, однак не можу знайти записки. Потім знаходжу, та вона вся обпісяна. Я не можу говорити, а просто махаю нею в бік чоловіка.

Тут Старий Нік вихоплює в мене записку, і вона зникає.

— Гаразд, але мені це... мені це не подобається, — каже чоловік.

Зненацька в його руці з’являється маленький телефон — звідки він узявся?

Чоловік промовляє в нього:

— Так, поліцію, будь ласка.

Усе відбувається, як казала Ма. Ми підійшли до восьмого пункту, до поліції, а я навіть не показав записку і нічого не розповів про Кімнату, тож маю намір усе надолужити. Мені велено розказати все першому-ліпшому, схожому на людину. Я починаю говорити:

— Мене викрали.

Проте виходить тільки шепіт, бо Старий Нік знову хапає мене і біжить до вантажівки. Я зараз весь розсиплюся на шматочки, розтрушуся. Я не можу знайти, куди б його вдарити, він от-от...

— Я записав ваш номер, пане!

Це волає чоловік — може, він кричить мені? Який номер?

— К дев’ять три... — вигукує він числа.

Навіщо він це робить?

Раптом вулиця б’є мене по пузику-руках-обличчі — ай-ай-ай! Старий Нік мчить, але вже без мене. Він кинув мене. З кожною секундою він від’їздить далі й далі. Певно, то були магічні числа, і саме вони змусили його кинути мене.

Я силкуюся встати, однак не пам’ятаю, як це робиться.

Чути рев страховиська. Це гуркоче вантажівка — врумммм. Вона летить простісінько на мене — ррррррррррр. Зараз вона розмаже мене по тротуару. Я не знаю як-де-що. Дитина плаче, я ніколи раніше не чув плачу справжньої дитини...

Вантажівка поїхала. Вона промчала повз мене і, не зупиняючись, завернула за ріг. Іще якийсь час я чую звук її мотора, але потім усе стихає.

Тротуар вищий за проїзну частину, Ма казала забратися на нього. Мені доводиться плазувати, не торкаючись забитим коліном землі. Тротуар весь у великих квадратах.

Смердить жахливо. Просто перед собою я бачу собачий ніс; собака повернувся, щоб з’їсти мене, і я, нажаханий, верещу.

— Раджо, — чоловік відтягає від мене собаку.

Чоловік опускається навпочіпки і садовить собі на коліно дитину, що весь час крутиться туди-сюди. Мішечка з какавельками вже немає. Чоловік схожий на людей у Телевізорі, тільки ближчий і ширший. А ще від нього пахне сумішшю Мийного Засобу, м’яти та карі. Вільною рукою він тягнеться до мене, але я вчасно відкочуюся.

— Усе гаразд, солоденька. Усе гаразд.

Кого це він назвав солоденькою? Його очі дивляться просто в мої. Це мене він назвав солоденькою. Я не можу дивитися на нього: мені геть ніяково, що він позирає на мене й говорить зі мною.

— Як тебе звуть?

Люди з Телевізора, крім Дори, ніколи мене ні про що не питали, а Дора вже знає моє ім’я.

— Можеш сказати, як тебе звуть?

Ма веліла розповісти все першому-ліпшому. Таке моє завдання. Я намагаюся, проте в мене нічого не виходить. Я облизую губи.

— Джек.

— Як-як?

Він нахиляється нижче, і я скручуюся калачиком, обхопивши голову руками.

— Усе гаразд, ніхто тебе не скривдить. Скажи ще раз, як тебе звуть, тільки голосніше.

Мені легше говорити, не дивлячись на нього.

— Джек.

— Джекі?

— Ні, Джек.

— Ага, тепер я все зрозумів, вибач. Твій татусь поїхав, Джеку.

Що він таке каже?

Дитина тягне його за одежину, вдягнену поверх сорочки. Це куртка.

— Ну, а я Аджит. Це моя дочка. Припини, Найшо. Джекові треба приліпити на коліно пластир. Гляньмо, чи є він у нас, — мовить чоловік і нишпорить у своїй сумці. — Раджа дуже шкодує, що вкусив тебе.

Щось зовсім не видно, щоб собака за чимось шкодував. У нього гострющі й бруднющі зуби. Може, він випив з мене кров, як вампір?

— Поганенький у тебе вигляд, Джеку. Ти що, недавно хворів?

Я хитаю головою:

— Це Ма.

— Не зрозумів?

— Це Ма забруднила мені футболку.

Дівчинка весь час щось белькоче. Вона хапає Раджу за вуха — чому вона його не боїться?

— Вибач, я не розчув, що ти кажеш, — озивається до мене чоловік на ім’я Аджит.

Але я більше нічого не кажу.

— Поліція приїде з хвилини на хвилину, зрозумів?

Він роззирається по вулиці, проте Найша починає плакати. Він гойдає її на коліні.

— Ми зараз підемо до Аммі, ляжемо там у ліжечко.

Я згадую наше Ліжко. Там тепло.

Чоловік натискає маленьку кнопочку на своєму телефоні і щось у нього говорить, однак я не слухаю.

Мені хочеться піти. Та я побоююся, що тільки-но ворухнуся, як пес Раджа знову вкусить мене і вип’є кров. Я сиджу на стику квадратів: частина мене — на одному квадраті, частина — на другому. Поїдений палець болить, і праве коліно теж, а звідти, де здерта шкіра, сочиться кров. Спочатку шкіра почервоніла, а тепер чорніє. Біля моєї ступні лежить якийсь довгуватий предмет з гострим кінцем, я намагаюся підняти його, але він прилип до квадрата. Коли я нарешті віддираю його, то розумію: це листок — листок зі справжнього дерева, схожий на той, що був прилип до нашого Дахового Віконця. Я дивлюся вгору: наді мною — дерево, що з нього, мабуть, злетів цей листок. Яскрава лампочка на здоровенному стовпі засліплює мене. Безкрає небо над нею тепер уже зовсім чорне; куди ж поділися рожеві й помаранчеві частини? В обличчя мені дме струмінь повітря, і я нема-нема та й здригаюся.

— Тобі, певно, холодно. Холодно ж?

Я думаю, що чоловік на ім’я Аджит запитує маленьку Найшу, але він знову звертається до мене. Я розумію це тільки тоді, коли він скидає куртку і простягає її мені:

— На, візьми.

Але я хитаю головою, бо це чужа куртка, а своєї в мене ніколи не було.

— А де ти загубив своє взуття?

Яке ще взуття?

Чоловік на ім’я Аджит замовкає.

Поруч з нами зупиняється машина. Я знаю, що це за машина. Це поліційна автівка з Телевізора. З неї виходять поліціанти, їх двоє, коротко підстрижені. Один має чорне волосся, а другий — світле. Рухаються вони напрочуд швидко. Аджит щось їм каже. Дівчинка Найша намагається вирватися, але він міцно тримає її в руках. Не думаю, що їй боляче. Раджа лежить на чомусь буруватому. Це трава. А я гадав, що вона має бути зелена. Уздовж тротуару є кілька квадратів з такою травою. Шкода, що я не маю вже записки: Старий Нік її знищив. Я не тямлю, що за слова були там: вони просто повилітали з моєї голови.

Ма ще досі в Кімнаті, і я дуже-дуже-дуже хочу бути біля неї. Старий Нік поїхав у своїй вантажівці, але куди він тепер прямує? Звичайно, не до озера і не до дерев, бо він побачив, що я живий. Ма дозволила мені вбити його, а я не зумів.

Раптом мені майнула жахлива думка. А що, як він, охоплений гнівом, поїхав до нашої Кімнати і тепер відчиняє Двері зі звуком бі-біп? Це я винен, що він не помер...

— Джеку.

Я дивлюся на рот людини, що звертається до мене. Здається, це жінка, проте я не впевнений. У неї темне, а не світле волосся. Вона знову вигукує:

— Джеку!

Звідки вона знає, як мене звуть?

— Я офіцерка Оу. Можеш сказати, скільки тобі років?

Я мушу порятувати Ма, мені треба поговорити з поліцією, щоб дістати лютувальну лампу, але мій рот мене не слухається. На її ремені якийсь предмет. Це пістолет, як у всіх поліціантів у Телевізорі. Ану ж це погані поліціанти, як ті, що запроторили у в’язницю святого Петра? Чому я не подумав про це раніше? Я дивлюся не на жінчине обличчя, а на ремінь. Який крутий ремінь з пряжкою!

— То ти можеш сказати, скільки тобі років?

Та завиграшки! Я показую п’ять пальців.

— Отже, п’ять років, чудово.

Офіцерка Оу щось говорить, однак я не чую, що саме. Потім вона двічі питає про сукню.

Я відповідаю якомога голосніше, але на жінку не дивлюся:

— Я не маю сукні.

— Не маєш? А де ти спиш уночі?

— У Шафі.

— У шафі?

«Спробуй пояснити їм», — промовляє Ма в моїй голові, а позаду неї стоїть Старий Нік — злющий, як ніколи...

— Ти сказав — у шафі?

— У тебе три сукні, — кажу я. — Я маю на увазі Ма. Одна — рожева, друга — зелена в смужки, а третя — бура, але ти... тобто вона... віддає перевагу джинсам.

— Твоя ма? Це ти до неї говориш? — питає офіцерка Оу. — Їй належать ці всі сукні?

Кивнути у відповідь легше, ніж говорити.

— А де тепер твоя ма?

— У Кімнаті.

— У кімнаті, гаразд, — каже офіцерка Оу. — У якій саме кімнаті?

— У нашій Кімнаті.

— А ти можеш сказати, де ця кімната?

Тут я згадую:

— Її немає на жодній мапі.

Жінка зітхає. Мабуть, я кажу щось не те.

Другий поліціант — здається, чоловік. Я раніше ніколи не бачив, щоб волосся було таке прозоре, як у нього. Він каже:

— Ми між Навахо й Елкоттом, у нас наляканий хлопчик — цілком можливо, домашній.

Гадаю, він говорить у телефон. Це наче гра в папугу: слова мені всі знайомі, але що вони означають, я не знаю. Він підходить до офіцерки Оу:

— Що втішного?

— Майже нічого.

— Те саме й зі свідком. Підозрюваний — білий чоловік, близько п’яти футів десяти цалів[12], років сорока-п’ятдесяти, поїхав у темно-брунатному чи темно-бурому пікапі F-150 або Ram, номер починається з К дев’ять три, хоч може бути й B чи Р, штат невідомий...

— Чоловік, з яким ти був, — твій тато? — Офіцерка Оу знову звертається до мене.

— Я його не маю.

— Тоді, може, це друг твоєї мамуні?

— Я його не маю.

Я ж казав їй про це — чи можна говорити двічі те саме?

— Ти знаєш, як його звуть?

Я примушую себе згадати.

— Аджит.

— Ні, ні, як звуть іншого чоловіка — того, що поїхав у вантажівці?

— Старий Нік, — шепочу я, бо знаю, що йому не сподобається, як я його назвав.

— Як-як?

— Старий Нік.

— На жаль, нічого конкретного, — каже поліціант у свій телефон. — Підозрюваний зник, перш ніж ми прибули. Його ім’я Нік, Ніколас, прізвище невідоме.

— А як звуть твою ма? — запитує офіцерка Оу.

— Ма.

— А інше ім’я вона має?

Я показую два пальці.

— Два імені? Чудово. Ти можеш їх назвати?

Вони були в записці, яку знищив Старий Нік. Раптом я дещо пригадую:

— Він нас украв.

Офіцерка Оу сідає поруч мене на землю. Земля не схожа на нашу Підлогу, бо тверда і дуже-дуже холодна.

— Джеку, тобі потрібна ковдра?

Не знаю. Тут же немає Ковдри.

— Які жахливі порізи на пальці! І коліно здерте. Цей Нік, він бив тебе?

Поліціант, що розмовляє телефоном, приносить синю ковдру і простягає мені, але я до неї навіть не торкаюся.

— Далі, — каже він у трубку.

Офіцерка Оу закутує мене в синю ковдру. Вона не м’яка й сіра, як моя, а цупкіша.

— Звідки в тебе ці порізи?

— Той собака — вампір. — Я шукаю очима Раджу і його господарів, проте їх ніде немає. — Він укусив мене за пальця, а коліно побувало на землі.

— Перепрошую, що?

— Вулиця, це вона мене вдарила.

— Далі, — каже поліціант з телефоном, а тоді повертається до офіцерки Оу і питає: — Може, набрати службу захисту дітей?

— Дай мені ще кілька хвилин, — відповідає вона. — Джеку, я впевнена, що ти вправно розповідаєш історії.

Як вона знає? Поліціант з телефоном позирає на свого годинника, прикріпленого до зап’ястка. Я згадую, що в Ма болить зап’ясток. Чи Старий Нік уже там? Скручує їй руки і в’язи, рве на шматочки?

— Ти можеш розповісти мені, що сталося сьогодні? — Офіцерка Оу всміхається мені. — І говори, будь ласка, повільно й чітко, а то мої вуха дуже слабкі.

Може, вона глуха? Чому ж тоді не розмовляє знаками, як глухі в Телевізорі?

— Повтори, — каже поліціант у свій телефон.

— Ну що, готовий? — питає офіцерка Оу.

Її очі дивляться на мене. Я заплющуюся й уявляю собі, що розмовляю з Ма. Це додає мені сміливості.

— Ми його обдурили, — ціджу я слово по слову. — Я і Ма, ми вдали, ніби я захворів, а потім помер, хоч насправді я мав розгорнутися й вистрибнути з вантажівки, тільки-но вона загальмує вперше, але не зміг.

— Гаразд, а що сталося далі?

Голос офіцерки Оу лунає коло самісінької моєї голови.

Я й досі не наважуюся глянути на неї, бо відразу ж усе забуду.

— У моїх трусах була записка, а він її знищив. Проте в мене лишився Зубчик.

Я засуваю пальці в шкарпетку, дістаю Зубчика і розплющую очі.

— Можна мені глянути?

Офіцерка Оу хоче взяти Зубчика, але я його не віддаю:

— Це Зубчик Ма.

— Це твоя ма, про яку ти розповідав?

Здається, мозок у неї ще слабший за вуха. Ну, от як Ма може бути зубом? Я хитаю головою:

— Це шматочок її, викапана вона.

Офіцерка Оу розглядає Зубчика, і її обличчя напружується. Поліціант мотає головою і щось каже, але я не чую, що саме.

— Джеку, — звертається до мене жінка, — ти сказав, що мав вистрибнути з вантажівки, коли вона вперше загальмує?

— Так, але я все ще був у Килимі. Потім я очистив банан, однак не був досить наливим.

Я вже дивлюся на офіцерку Оу й одночасно розповідаю:

— Але після третьої зупинки вантажівка поїхала — ву-у-у-у...

— Куди поїхала?

— Ну... — Я показую їй. — Зовсім іншою дорогою.

— А, вона повернула.

— Так, і я вдарився, а він, Старий Нік, виліз із кабіни, весь оскаженілий, і тоді я стрибнув.

— Бінго! — Офіцерка Оу плескає в долоні.

— Що? — питає другий поліціант.

— Три зупинки і поворот. Ліворуч чи праворуч? — Якусь хвильку жінка чекає відповіді, а тоді каже: — Байдуже. Ти молодець, Джеку.

Вона йде вулицею, і раптом у її руці з’являється якийсь предмет, схожий на телефон. Звідки вона його взяла? Офіцерка Оу дивиться на маленький екран і каже:

— Нехай перешлють детальні схеми районів, що прилягають до Карлінґфорд-авеню чи Вашингтон-драйв...

Я більше не бачу Раджі, Аджита і Найші.

— А собаку що, запроторили у в’язницю?

— Ні, ні, — відповідає офіцерка Оу, — він покусав тебе не навмисно.

— Далі, — каже поліціант у свій телефон і заперечливо хитає головою, дивлячись на офіцерку Оу.

Вона встає:

— Гей, Джеку, чи не допоможеш нам знайти свій будинок? Хочеш прокататися в патрульній машині?

Я не можу встати. Жінка простягає мені руку, та я вдаю, що не бачу цього. Я ставлю під себе одну ногу, потім другу і встаю, але мені паморочиться в голові. Підійшовши до машини, я забираюся у відчинені двері. Офіцерка Оу теж сідає ззаду й пристібає на мені пасок безпеки. Я зіщулююся, і її рука торкається не мене, а синьої ковдри.

Машина рушає; вона не реве, як вантажівка, а гуде і м’яко погойдується. Це все схоже на телепланету, де пишноволоса жінка ставить питання. Однак тут запитує не вона, а офіцерка Оу.

— А де міститься ваша кімната — в бунгало чи там є сходи?

— Вона не в будинку.

Я дивлюся на блискучий предмет посередині — він схожий на Дзеркало, тільки зовсім крихітний. Я бачу в ньому обличчя поліціанта, що сидить за кермом. Раптом я ззираюся з ним і, швидко відвівши очі, дивлюся у вікно. Будинки швидко пролітають повз нас, і від цього голова йде обертом. Світло фар нашої машини заливає все кругом. Назустріч нам супершвидко мчить біла машина, зараз ми на неї наженемося...

— Усе гаразд, — каже офіцерка Оу.

Коли я забираю руки з обличчя, білої машини вже немає. Невже наша її знищила?

— У твоїй голові не дзвенять дзвіночки?

Я не чую ніяких дзвіночків. Я бачу тільки дерева, будинки і машини, що мчать у темряві. Ма, Ма, Ма. Я не чую її голосу в своїй голові. Вона не розмовляє зі мною. Його руки стискають її все міцніше, міцніше й міцніше — вона вже не може говорити, не може дихати, не може робити нічого. Живі предмети гнуться, і вона гнеться, гнеться і...

— Може, ось твоя вулиця, як гадаєш? — питає офіцерка Оу.

— Я не маю вулиці.

— Я про вулицю, з якої той хлопець Нік віз тебе сьогодні.

— Я ніколи її не бачив.

— Як це?

Я втомився від розмови.

Офіцерка Оу цмокає язиком.

— Ніяких пікапів, крім отого чорного, — каже поліціант.

— Зупинімося тут.

Машина зупиняється. Як прикро!

— Може, це якась секта? — каже він. — Довге волосся, немає прізвищ, стан зуба...

Офіцерка Оу кривить рота.

— Джеку, а у вашій кімнаті є денне світло?

— Тепер ніч, — кажу я їй. Хіба ж вона цього не бачить?

— Я маю на увазі вдень. Звідки надходить світло?

— З Дахового Віконця.

— Там є дахове віконце. Чудово.

— Далі, — каже чоловік у свій телефон.

Офіцерка Оу знову дивиться на свій блискучий екран.

— Супутник показує кілька будинків з даховими віконечками на Карлінґфорд...

— Наша Кімната не будинок, — знову кажу я.

— Я тебе не зовсім розумію, Джеку. Що ж це тоді?

— Нічого. Кімната — всередині.

Ма там, і Старий Нік теж. Він хоче, щоб хтось помер, та цей хтось не я.

— А що ж тоді зовні?

— Там Зовні.

— Розкажи мені докладніше про те, що там зовні.

— Треба передати його тобі, — каже поліціант, — ти не поступишся.

Це він на мене каже mu?

— Далі, Джеку, — озивається офіцерка Оу. — То що там зовні вашої кімнати?

— Там Зовні! — кричу я.

Я мушу пояснити все якнайшвидше заради Ма. Ма, діжди мене, діжди...

— Там усе справжнє: і морозиво, і дерева, і крамниці, і літаки, і ферми, і гамаки.

Офіцерка Оу киває.

Треба напружитися, однак я не знаю, що додати ще.

— Але Двері замкнені, а ми не знаємо коду.

— А ти хотів відімкнути двері й вийти назовні?

— Як Аліса.

— Аліса — це твоя подружка?

Я киваю:

— Вона з книжки.

— «Аліса в Країні Див». Хоч сядь та й плач, — бідкається поліціант.

Я знаю це. Але як він міг прочитати нашу книжку, жодного разу не бувши в Кімнаті? Я питаю його:

— То ви знаєте, що Аліса наплакала ціле озерце?

— Що тут такого? — Він дивиться на мене в дзеркальце.

— Вона наплакала ціле озерце сліз, пам’ятаєте?

— Твоя ма плакала? — питає офіцерка Оу.

Люди, що живуть у Зовні, нічого не можуть уторопати. Може, вони забагато дивляться Телевізор?

— Ні, це Аліса плакала. Їй весь час дуже хотілося потрапити в сад, як і нам.

— Ви теж хотіли потрапити в сад?

— Ні, у задній двір, але ми не знаємо таємного коду.

— То ця кімната коло заднього двору? — питає вона.

Я заперечливо хитаю головою.

Офіцерка Оу тре лице.

— Допоможи мені, Джеку. Ваша кімната поруч із заднім двором?

— Ні, не поруч.

— Гаразд.

Ма. Ма, Ма...

— Він навколо неї.

— Ваша кімната на задньому дворі?

— Ага.

Я бачу, що офіцерка Оу радіє моїй відповіді, та не знаю чому.

— Чудово, чудово, — каже вона, дивлячись на свій екран і натискаючи на кнопки. — Поодинока споруда позаду будинків на Карлінґфорд і Вашингтон...

— З даховим віконцем, — підказує їй поліціант.

— Так, з даховим віконцем...

— Це телевізор? — питаю я.

— Хм-м... Ні, це фотографії всіх цих вулиць. Камера літає високо в просторі.

— У Космічному Просторі?

— Ага.

— Оце круто!

Голос офіцерки Оу збуджено бринить:

— Три чотири дев’ять, Вашингтон, повітка позаду будинку, освітлене дахове віконечко... Їдьмо.

— Три чотири дев’ять, Вашингтон, — каже поліціант у свій телефон і позирає в дзеркальце. — Ім’я власника не зазначено, але це білий чоловік, народжений десятого грудня шістдесят першого року.

— Авто?

— Далі, — каже він знову й чекає. — Дві тисячі один, пікап «Сільверадо», бурий, К дев’ять три Р сім чотири два.

— Бінго! — вигукує офіцерка Оу.

— Ми в дорозі, — каже поліціант, — вишліть підмогу, три чотири дев’ять, Вашингтон.

Машина розвертається — і ми їдемо в інший бік. Тепер значно швидше, аж мені світ вернеться.

Ми зупиняємося. Офіцерка Оу дивиться з вікна машини на будинок.

— Не світиться, — мовить вона.

— Він у Кімнаті, — підказую я, — намагається її вбити.

Але мої слова тонуть у риданні. Я й сам їх не чую.

Позаду нас іще одна машина — точнісінько така, як наша. З неї виходять поліціанти.

— Сиди тут, Джеку, — каже офіцерка Оу, відчиняючи дверцята. — Ми зараз знайдемо твою ма.

Я підстрибую, проте її рука утримує мене в машині. «Я з вами», — хочу сказати я, але замість слів з мене ллються самі сльози.

Офіцерка Оу дістає великий ліхтар і вмикає його:

— Цей поліціант побуде з тобою...

У машину втискається обличчя, якого я раніше не бачив.

— Ні!

— Трохи відсунься від нього, — каже офіцерка Оу чоловікові.

— Лютувальна лампа! — пригадую я, але запізно: вона вже пішла.

Щось рипить, і задня частина машини злітає вгору. Багажник — ось як це зветься.

Я обгортаю руками голову, щоб у неї ніщо не проникло — ні лиця, ні вогні, ні звуки, ні запахи. Ма, Ма, не вмирай, не вмирай, не вмирай...

Я лічу до ста, як казала мені офіцерка Оу, але нітрохи не заспокоююся. Потім я рахую до п’ятисот, однак і це не допомагає. Плечі в мене підскакують і трусяться — певно, від холоду. Куди ж поділася ковдра?

Лунає жахливий звук. Це на передньому сидінні сякається поліціант. Злегка всміхнувшись мені, він засуває паперову хусточку в носа. Я відвертаюся.

Крізь вікно я спостерігаю за темним будинком. Частина його тепер відчинена, хоч раніше, здається, була зачинена. Це гараж — здоровенний темний квадрат. Я дивлюся на нього нескінченно довго, сотні годин, і мені від цього вже коле в очах. Хтось виходить з темряви. Це ще один поліціант, якого я досі не бачив. За ним іде офіцерка Оу, а поруч з нею...

Я гамселю у дверцята машини, не знаючи, як їх відчинити. Я силкуюся розбити скло, проте в мене нічого не виходить.

— Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма...

Ма відчиняє дверцята, і я мало не випадаю з машини. Вона підхоплює мене й обіймає. Це справді вона, жива на всі сто відсотків.

— Нам удалося, — каже вона, коли ми обоє сідаємо на заднє сидіння. — Власне, тобі вдалося.

Я мотаю головою:

— Я переплутав усі пункти в нашому плані.

— Ти врятував мене, — каже Ма, цьомаючи мої очка й міцно притуляючи до себе.

— Він повертався сюди?

— Ні, я сиділа сама й чекала. То були найдовші години в моєму житті. А тоді двері вибухнули, і я подумала, що в мене розірветься серце.

— Лютувальна лампа!

— Ні, вони використали рушницю.

— Я теж хотів побачити вибух.

— Він тривав лише якусь мить. Ти ще побачиш коли-небудь вибух, обіцяю. — Ма широко всміхається. — Тепер ми можемо робити все, що захочемо.

— Чому?

— Бо ми вільні.

Мені паморочиться в голові, а очі склепляються самі собою. Мені так хочеться спати, що моя голова, боюся, от-от відпаде.

Ма шепоче мені у вухо, що нам треба ще поговорити з іншими поліціантами. Та я, притискаючись до неї, кажу:

— Я хочу спати.

— Дуже скоро нас де-небудь покладуть.

— Ні, я хочу спати в Ліжку.

— Маєш на увазі те, що лишилося в Кімнаті?

Ма відкидається й дивиться мені в очі.

— Еге. Я вже побачив світ і дуже стомився.

— О, Джеку, — каже вона, — ми туди більше ніколи не повернемося.

Машина від’їздить, а я гірко плачу й не можу спинитися.