Кімната

Життя

в будинку з гамаком. Дивлюсь у вікно, сподіваючись побачити той гамак, але Бабця каже, що його вішають не перед будинком, а на задньому дворі. Та й зарано ще, бо нині тільки десяте квітня. Я бачу кущі і квіти, тротуар і вулицю, передні дворики й інші будинки. Я нарахував їх аж одинадцять; там мешкають сусіди, як у грі в сусіда-жебрака. Я смокчу Зубчик — він лежить якраз посеред мого язика. Коло будинку стоїть біла машина, я приїхав у ній з клініки, хоч у такому поспіху не було потреби. Лікар Клей хотів, щоб я залишився для неперервності і терапевтичної ізоляції, однак Бабця кричала, що не дозволить тримати мене під замком, наче в’язня, бо я маю сім’ю. Моя сім’я — це Бабця, Нерідусь, Бронвін, Дядечко Павло, Діна і Дідусь, що, правду кажучи, здригається, тільки-но мене побачить. А ще Ма. Я пересуваю Зубчик за щоку.

— Ма померла?

— Ні, я тобі кажу. Безперечно, ні. — Бабця притуляє голову до дерев’яної рами вікна.

Я помітив, що, коли люди кажуть «безперечно», це звучить досить підозріло.

— Може, ти просто вдаєш, ніби вона жива? — питаюсь я в Бабці. — Бо якщо Ма померла, то я теж не хочу жити.

По її обличчю течуть і течуть сльози.

— Я не... я не можу тобі сказати більше, ніж сама знаю, солоденький. Вони обіцяли зателефонувати нам, щойно з’явиться свіжа інформація.

— Що таке свіжа інформація?

— Як вона почувається саме цієї миті.

— А як вона почувається?

— Ну, поки що не дуже добре, бо вона проковтнула надто багато поганих пігулок — я тобі про це вже казала. Однак їй, певно, вже промили шлунок і вивели з нього ті всі пігулки чи більшу частину їх.

— Але чому вона?..

— Бо в неї не все добре. З головою. Проте її лікують, не турбуйся, — відповідає Бабця.

— Чому?

— Ну, бо з того нічого доброго не буде.

Червоне обличчя Бога зачепилося за димар. Надворі темніє. Хворий Зубчик Ма впинається в мої ясна.

— Ти навіть не доторкнувся до своєї лазаньї, — каже Бабця. — Може, хочеш соку або ще чогось?

Я хитаю головою.

— Зморився? Ти, мабуть, дуже втомлений, Джеку. Сам Бог знає, як я змучилася. Спустися вниз і оглянь вільну кімнату.

— А чому вона вільна?

— Бо ми нею не користуємося.

— А навіщо вам кімната, якою ви не користуєтеся?

Бабця знизує плечима:

— Ніколи не знаєш, що може тобі знадобитися.

Вона чекає, коли я спущуся сходами на задку, бо тут немає поруччя, що за нього можна було б триматися. Я тягну за собою сумку з Дорою, і вона стукається об сходинки — бух-бух. Ми проходимо крізь кімнату, що зветься вітальнею — не знаю чому, тут ніхто ні з ким не вітається. Бабця і Нерідусь живуть у всіх кімнатах, крім вільної.

Раптом лунає жахливий звук вааа-вааа, і я затуляю вуха.

— Треба відповісти, — каже Бабця.

За хвилину вона повертається і заводить мене в кімнату:

— Готовий?

— До чого?

— До спання, дорогенький.

— Тільки не тут.

Вона стискає губи:

— Я знаю, що ти сумуєш за своєю Ма, але поки тобі доведеться спати самому. Все буде добре, адже ми з Нерідусем зовсім поруч, нагорі. Ти ж не боїшся страховиськ, правда?

Усе залежить від того, чи справжнє страховисько, чи ні, а ще від того, де перебуваю я сам.

— Хм-м... Стара кімната твоєї Ма поряд з нашою, — каже Бабця, — але ми зробили з неї спортзалу. Не знаю, чи знайдеться там місце для надувного матраца...

Цього разу я піднімаюся сходами на своїх ногах, спираючись на стіну, а Бабця несе мою сумку з Дорою. У кімнаті я бачу сині труські мати, гантелі й тренажери, подібні до тих, що були в телевізорі.

— Її ліжко стояло тут, на тому самому місці, де була колиска, у ній вона лежала малятком, — каже Бабця, показуючи на велосипед, прикріплений до підлоги. — На стінах висіли постери її улюблених музичних груп, велетенське віяло і ловець снів...

— А чому воно ловило її сни?

— Ти про що?

— Про віяло.

— О ні, це були тільки прикраси. Я почуваюся просто жахливо, віддавши їх на доброчинність, як радив керівник групи допомоги...

Я гучно позіхаю, Зубчик випадає з мого рота, але я ловлю його рукою.

— Що це? — питає Бабця. — Намистинка чи що? Ніколи не смокчи маленьких предметів, хіба ти?..

Вона намагається розігнути мої пальці, щоб дістатися до Зубчика. Я сильно вдаряю її в пузо.

Бабця зачудовано дивиться на мене. Я суну Зубчика під язик і стискаю зуби.

— Знаєш, покладу-но я надувний матрац поруч з нашим ліжком. Лише на одну ніч, поки ти звикнеш.

Я тягну за собою сумку з Дорою. У сусідній кімнаті сплять Бабця та Нерідусь. Надувний матрац теж схожий на величезну сумку; шланг помпи весь час вискакує з отвору, і Бабці доводиться кликати на допомогу Нерідуся. Нарешті матрац надуто, як повітряну кульку, тільки він прямокутний. Бабця стелить мені постіль. Цікаво, хто промивав шлунок Ма? Звідки вони взяли помпу? Чи не розірвало Ма на шматки?

— Де твоя зубна щітка, Джеку, питаю?

Я знаходжу її в сумці з Дорою, де лежать усі мої речі. Бабця каже мені, щоб я вдяг свою пеже, що означає «піжама». Вона показує на матрац і гукає:

— Катай сюди!

Люди завжди вдаються до слів «катай» чи «гайда», коли хочуть показати щось смішне. Бабця нахиляє до мене своє обличчя, бажаючи поцілувати, проте я ховаю голову під перину.

— Пробач, — каже вона. — Розповісти тобі казку?

— Ні.

— Ти дуже втомився, щоб слухати казку. Ну, добре. Спи. Кімната поринає в темряву. Я сідаю:

— А «Жуки»?

— Простирадла чистісінькі.

Я не бачу Бабці, але пізнаю її з голосу.

— Ні, хочу «Жуків».

— Джеку, я просто падаю з утоми...

— Розкажи віршик про жуків.

— А, он що, — каже Бабця. — Спи й насни гарні сни... Так, я завжди читала його, коли твоя Ма була...

— Розкажи його весь.

— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени.

У кімнату просочується світло — це відчиняються двері.

— Куди ти йдеш?

Я бачу в дверному отворі чорний обрис Бабчиної фігури.

— Униз, — відповідає вона.

Я скочуюся з матраца — він труситься.

— Я з тобою.

— Ні, я йду дивитися свої передачі, вони не для дітей.

— Ти ж казала, що ви з Нерідусем ляжете в ліжко, а я спатиму поруч, на надувному матраці.

— Ми ще не втомилися й ляжемо пізніше.

— Але ж ти казала, що дуже втомилася.

— Я втомилася від... — майже кричить Бабця. — Я ще не хочу спати. Я хочу подивитися телевізор і бодай трохи ні про що не думати.

— Ти можеш ні про що не думати тут.

— Просто лягай і заплющуй очі.

— Не можу. Я не можу спати сам.

— Ох, — бідкається Бабця. — Ох, ти ж сердега.

Чому я сердега?

Вона схиляється над матрацом і торкається мого обличчя.

Я відвертаюся.

— Я просто хочу заплющити тобі очі.

— Лягай у ліжко, а я буду на надувному матраці.

Я чую, як вона пихкає й зітхає.

— Ну, гаразд. Я ляжу на хвилиночку...

Я бачу її тінь на перині. Щось гуп на підлогу — це її пантофля.

— Хочеш, заспіваю тобі колискової? — шепоче Бабця.

— Що?

— Пісеньку на ніч.

Ма співала мені пісні, але їх більше не буде. Вона розбила собі голову об стіл у палаті номер сім. Вона випила погані пігулки; гадаю, вона так стомилася від гри й поспішала на Небеса, що не стала чекати мене; чому вона не дочекалася мене?

— Ти плачеш?

Я не відповідаю.

— Ох, дорогенький. А втім, ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі.

Мені хочеться посмоктати моні, мені дуже-дуже хочеться посмоктати моні, я не можу без цього заснути. Я смокчу Зубчик Ма, це ж усе-таки частинка її, її клітини, бурі, гнилі і тверді. Не знаю, чи Зубчик завдавав їй болю, чи вона йому, та тепер вони вже не можуть зашкодити одне одному. І чому ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі? Ма казала, що ми будемо вільні, проте я зовсім не почуваюся вільним.

Бабця співає дуже тихо, я знаю цю пісню, але вона звучить не так.

— Колеса автобуса крутяться...

— Ні, дякую, — кажу я, і вона замовкає.

Я і Ма в морі. Я заплутався в її волоссі, я весь у вузлах і тону...

Це просто поганий сон. Так сказала б Ма, якби була тут, одначе її тут немає.

Я лежу і лічу — п’ять пальців на руці, п’ять пальців на руці, п’ять пальців на нозі, п’ять пальців на нозі. Я по черзі ворушу кожним пальчиком. Я кличу Ма подумки: «Ма! Ма! Ма!..» Та відповіді не чую.

Коли починає світати, я натягаю перину на голову, щоб і далі було темно. Думаю, що так, певно, почувається той, хто в Забутті.

Навколо мене ходять і шепочуть.

— Джеку, — каже Бабця біля мого вуха, але я перевертаюся на другий бік. — Як ти?

Я згадую про манери.

— Сьогодні не на всі сто відсотків, дякую.

Я кажу нерозбірливо, бо в мій язик уп’явся Зубчик.

Коли Бабця йде, я сідаю і починаю рахувати свої речі, що лежать у сумці з Дорою: одяг, черевики, кленову летючку, поїзд, дощечку для малювання, брязкальце, блискуче серце, крокодила, камінь, мавпочок, машинку й шість книжок. Шоста — «Ділан-копач» з крамниці.

Спливло багато-багато годин, і знову лунає вааа-вааа. Це телефон. До мене в кімнату заходить Бабця:

— Телефонував лікар Клей і сказав, що твоя Ма стабільна. Добре звучить, правда ж?

Це звучить жахливо.

— На сніданок — млинці з чорницями.

Я лежу нерухомо, наче скелет. Перина пахне пилом.

Чути дзінь-дзень, дзінь-дзень, і Бабця спускається вниз.

Голоси просто піді мною. Я лічу пальці на ногах, потім на руках, потім зуби, і так кілька разів. Щоразу в мене виходить правильне число, але я все ще не впевнений.

Бабця, захекавшись, знову заходить у кімнату і каже, що Дідусь прийшов попрощатися.

— Зі мною?

— З усіма. Він повертається до себе в Австралію. Вставай, Джеку, не варто так довго вилежуватися.

Не знаю, чому вона так говорить.

— Він хотів би, щоб я взагалі не родився.

— Що він хотів?

— Він сказав, що я не мав би з’являтися на світ і тоді Ма не була б Ма.

Бабця мовчить. Гадаю, вона пішла вниз.

Я висуваю обличчя з-під ковдри, проте Бабця все ще тут. Вона стоїть, узявшись під боки.

— Викинь з голови цю бридню!

— Що викинути?..

— Просто спускайся вниз і поїж млинців.

— Не можу.

— Ви тільки гляньте на нього, — каже Бабця.

І чого це хтось має на мене дивитися?

— Ти дихаєш, і ходиш, і розмовляєш, і спиш без своєї Ма, правда ж? Тому я впевнена, що й поїсти без неї теж зможеш.

Я тримаю Зубчика за щокою. Про всяк випадок. Я довго спускаюся сходами.

На кухні сидить мій справжній Дідусь, з багряними губами. Його млинці лежать у калюжі сиропу, де плавають багряні грудочки — це чорниці.

Тарілки на столі нормальні, білі, а от склянки неправильної форми, гранчасті. Посередині стоїть велика миска з сосисками. Я й не знав, що такий голодний. Я з’їдаю одну сосиску, потім ще дві.

Бабця каже, що соку без м’якуша не має, але мені треба чимось запити сосиски, ато вдавлюся. Я п’ю сік з м’якушем, і мікроби повзуть по моєму горлу. В кухні стоїть величезний холодильник, де повно коробок і пляшок. У шафках так багато харчів, що Бабці доводиться ставати на ступанку, щоб знайти те, що треба.

Вона каже, що мені слід помитися в душі, та я вдаю, ніби не чую її.

— Що таке «стабільний»? — питаю я Дідуся.

— Стабільний? — Він витирає сльозу, що навернулася йому на око. — Це коли не ліпше і не гірше, гадаю.

Він кладе ніж і виделку на тарілку.

Не ліпше і не гірше, ніж що?

Зубчик став кислим від соку. Я піднімаюсь у свою кімнату і лягаю спати.

— Солоденький, — каже мені Бабця, — не можна ж цілий день витріщатися в цей ящик.

— Га?

Вона вимикає телевізор.

— Щойно телефонував лікар Клей і питав, як твої успіхи. Мені довелося сказати, що ми граємо в шашки.

Я моргаю і тру очі. Навіщо вона йому збрехала?

— А Ма?..

— Він каже, що вона й досі стабільна. Може, і справді зіграємо в шашки?

— Твої шашки для велетнів і весь час падають.

Бабця зітхає:

— Повір, це цілком нормальні шашки. І шахи, і карти. А набір з маленькими магнітними шашками, що був у тебе з Ма, призначався для подорожей.

Але ми нікуди не подорожували.

— Ходімо на дитячий майданчик.

Я хитаю головою. Ма сказала, що коли ми будемо вільними, то сходимо разом.

— Таж ти вже багато разів бував надворі.

— То було в клініці.

— Але ж повітря всюди однакове, чи не так? Ходімо, твоя Ма казала мені, що ти любиш лазити по чомусь.

— Еге ж, я залазив на Стіл, на стільці і на Ліжко тисячі разів.

— Але не на мій стіл, пане.

Я ж мав на думці Кімнату.

Бабця туго зав’язує мені хвіст і засуває його під куртку, але я знову його витягаю. Вона не каже, щоб я намастився липкою маззю і надів шапку, — може, в цій частині світу шкіру не обпечеш?

— Надінь свої окуляри проти сонця. О, і взуй нормальні черевики, в цих капцях ти далеко не зайдеш.

Мої ноги болять від ходіння навіть після того, як я попустив липучки. На тротуарі ми в безпеці, проте, якщо випадково опинимося на дорозі, можемо й померти. Ма не вмерла. Бабця каже, що не бреше мені. Але ж лікареві Клею про шашки вона збрехала. Тротуар раз по раз переривається, тож нам доводиться переходити дорогу, тримаючись за руки. Мені не подобається, коли до мене хтось доторкається, і Бабця каже, що це дуже погано. Вітер б’є мені в очі, а збоку під окуляри проникає сліпуче сонячне проміння. Нам трапляється щось рожеве (це гумка для волосся), потім кришечка від пляшки, колесо, але не від справжньої машини, а від іграшкової, пакет горішків без горішків, коробка з-під соку, що в ній і досі хлюпаються рештки соку, і жовті какавельки. Бабця каже, що то не людські, а якогось поганого собаки. Вона смикає мене за куртку і гукає:

— Ходімо звідси. Тут не мусить бути сміття. Хіба що листя, а йому не заборониш падати з дерев. Нехай вони у Франції дозволяють своїм собакам паскудити де завгодно. Може, коли-небудь і ти поїдеш туди.

— Щоб глянути на какавельки?

— Ні, ні, — заперечує Бабця, — на Ейфелеву вежу. Але це буде не раніше, як ти навчишся до пуття підніматися і спускатися сходами.

— А Франція теж у Зовні?

Бабця якось дивно на мене позирає.

— У світі?

— Все у світі. Ну, от ми й прийшли!

Я не хочу на дитячий майданчик, бо там граються хлопчики й дівчата, що мені не друзі.

Бабця закочує очі.

— Просто бався собі, як інші діти.

Я бачу їх крізь сітчастий паркан. Точнісінько така сітка в стінах і в Підлозі Кімнати, щоб Ма не змогла підкопатися і втекти, але ми все ж утекли. Я врятував її, а потім вона не схотіла жити. На гойдалці вниз головою висить велика дівчинка. На тій штуці, що ото йде вниз і вгору, — забув, як вона зветься, — двоє хлопчиків. Вони б’ють по ній, голосно регочучи, і навмисно, як мені здається, падають звідти. Я двічі перелічую свої зуби. Від того, що я тримаюся за сітку, на моїх пальцях утворюються смуги. Я дивлюся, як жінка підносить маля до гірки, воно повзе в трубі, а вона заглядає в дірочки збоку і вдає, ніби шукає його. Я дивлюся на велику дівчинку, проте вона весь час гойдається; іноді її волосся опускається дуже низько, мало не до самої землі, а потім злітає вгору. Хлопчики ганяються один за одним і стріляють руками, наче пістолетами. Один хлопчик падає і починає плакати. Він вибігає з воріт і залітає в будинок. Бабця каже, що він, мабуть, там живе. Звідки вона це знає?

— Ходи пограйся з іншим хлопчиком, — шепоче вона мені, а тоді голосно кричить: — Привіт!

Хлопчик дивиться на нас, але я падаю просто в кущ, який коле мене в голову.

Трохи згодом Бабця каже, що сьогодні прохолодніше, ніж їй здалося, і пропонує мені повернутися додому, щоб пообідати.

Ми добираємося цілу вічність, і мої ноги просто підламуються.

— Може, іншим разом тобі більше сподобається, — мовить Бабця.

— Було цікаво.

— Це Ма веліла тобі казати так, коли щось не сподобалося? — сміється вона. — Цього навчила її я.

— А вона вже померла?

— Ні! — мало не кричить Бабця. — Якби з нею що-небудь сталося, Лео б нам сповістив.

Лео — мій Нерідусь, ці всі імена геть збивають мене з пантелику. Я хочу знати тільки одне ім’я — своє власне, Джек.

Коли ми повертаємося додому, Бабця показує мені на глобусі Францію. Глобус — це наче статуя світу, яка весь час обертається. Ціле місто, де ми живемо, — лише точка на глобусі, і клініка — теж точка. Так само й наша Кімната. Однак Бабця каже, що мені не треба більше думати про Кімнату і я мушу викинути її з голови.

На обід я їм багато бутербродів, французького хліба, але на ньому, здається, немає ніяких какавельок. Ніс мені зробився червоний і гарячий, мої щоки, шия, руки, затилля долонь і ноги над шкарпетками теж.

Нерідусь каже Бабці, щоб вона не хвилювалася.

— Таж сонця майже не було, — пояснює вона, витираючи очі.

Я питаю:

— З мене злізе вся шкіра?

— Ні, тільки маленькі часточки, — відповідає Нерідусь.

— Не лякай хлопчика, — каже йому Бабця. — Усе буде добре, Джеку, не бійся. Намастися оцим чудовим прохолодним кремом проти опіків, отак...

Мастити задню частину шиї дуже незручно, проте я не люблю, коли мене торкаються чужі руки, і даю собі раду сам.

Бабця каже, що треба знову зателефонувати в клініку, але вона ще не готова до цього.

Через те що я попікся, мені дозволили лягти на диван і дивитися мультики. Нерідусь відкинувся у кріслі і читає журнал «Світовий мандрівник».

Уночі мені являється Зубчик заввишки десять футів, увесь цвілий. Він стрибає по вулиці — бах-бах-бах, гублячи дорогою щербаті шматки, і вганяється в стіну. Потім я пливу в човні з покришкою, забитою цвяхами, і чекаю, що от-от черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...

Хтось сичить у темряві, і я не знаю, хто це, а потім бачу Бабцю.

— Заспокойся, Джеку. Все гаразд.

— Ні.

— Засинай.

Не думаю, що зможу заснути.

За сніданком Бабця п’є пігулку. Я питаю, чи це її вітамінка. Нерідусь сміється.

— Чиє б нявчало, — озивається вона до нього і каже мені: — Усім щось треба.

Мені дуже важко розібратися в цьому будинку. Двері, що в них мені дозволено заходити будь-коли, ведуть у кухню, вітальню, спортзалу, вільну кімнату й підвал, а також поза спальню, на майданчик, подібний до аеродрому, от тільки літаки там не сідають. Я можу заходити в спальню, якщо, звичайно, двері не зачинені. Якщо вони зачинені, я мушу постукати й зачекати. Я можу заходити у ванну кімнату, якщо двері туди не замкнені, а якщо замкнені, то це означає, що там хтось є і я теж мушу зачекати. Ванна, мийниця й унітаз там зеленого кольору, що зветься авокадовим, тільки сидіння зроблено з дерева, щоб я міг на ньому сидіти. Перш ніж попісяти, мені треба підняти сидіння, а потім опустити його — це ласка, яку ми, чоловіки, повинні виявляти перед жінками, тобто перед Бабцею. На бачку унітаза є накривка, подібна до тієї, якою Ма вдарила Старого Ніка. Мило — тверда куля, і треба дуже довго терти її, щоб намилити руки. Інші люди зовсім не схожі на нас, їм належить мільйон речей і багато різновидів кожної речі на зразок усяких шоколадних плиток, машин і взуття. Ці речі мають різне призначення. Наприклад, щітка для нігтів, зубна щітка, щітка для унітаза, щітка для одягу, щітка для взуття, щітка для волосся. Якось я розсипав був на підлогу порошок (він зветься тальком) і змів його в купку, але тут увійшла Бабця і сказала, що я почистив підлогу щіткою для унітаза. Вона розсердилася, що я поширюю мікробів.

Цей будинок належить і Нерідусеві, та правила в ньому встановлює не він. Нерідусь здебільшого сидить у своєму лігві, тобто у своїй власній кімнаті.

— Люди не завжди хочуть спілкуватися з іншими людьми, — пояснює він мені. — Це втомлює.

— Чому?

— Повір мені на слово, я був одружений двічі.

Мені заборонено виходити з дому без Бабчиного дозволу, але я й не збираюся нікуди йти. Я сиджу на сходах і завзято смокчу Зубчика.

— Іди пограйся чимось. Чому ти не хочеш бавитися? — каже Бабця, проходячи повз мене.

Усього так багато, тож я не знаю, чим погратися. Тепер, крім іграшок від божевільних доброзичливців (Ма гадала, що тих цяцьок тільки п’ять, проте я взяв шість), я маю ще кольорові пастелі від Діни, якими легко забруднитися (і коли вона їх надіслала?), величезний рулон паперу, сорок вісім фломастерів у довгому пластиковому пакунку і коробку з коробками, де лежать фігурки тварин, якими Бронвін чомусь уже не грається. Якщо з цих коробок скласти вежу, то вона буде вища за мене.

Натомість я дивлюся на свої м’які черевики. Якщо сильніше вигнути ноги, то під шкірою цих черевиків можна помітити пальці.

«Ма!» — голосно кричу я подумки.

Але її тут немає. Їй не ліпше і не гірше. Якщо, звісно, мені не брешуть.

Раптом під килимом, утому місці, де він переходить у дерев’яні сходи, я помічаю якусь маленьку буру штучку. Я шкребу її, вона металева. Монета. На ній — обличчя чоловіка і напис «ВІРИМО В БОГА СВОБОДА 2004». Перевернувши її, я бачу ще одного чоловіка, а може, й того самого, тільки тепер він махає маленькому будиночкові й говорить: «СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ EPLURIBUS UNUM ОДИН ЦЕНТ».

Бабця стоїть на нижній сходинці і дивиться на мене.

Я підхоплююся, Зубчик западає за ясна.

— Тут щось по-іспанському, — кажу я.

— Де? — супиться вона.

Я показую їй пальцем.

— Це латина. Е PLURIBUS UNUM. Хм-м... гадаю, це означає «об’єднавшись, вистоїмо» або щось таке. Хочеш іще?

— Що?

— Дай-но я гляну в гаманці...

Вона дістає круглий плаский предмет. Якщо натиснути на нього, то він зненацька розтуляється, немов рот, а в ньому — всякі монети. На срібнякові — чоловік з таким самим хвостом, як у мене, і напис «П’ЯТЬ ЦЕНТІВ», але всі називають цю монету нікелем. Маленький срібняк — це дайм, або десять центів.

— А чому п’ятицентова монета більша за десятицентову, адже це п’ять?

— Ну, просто так.

Навіть один цент більший за десять — гадаю, це зовсім тупо.

На найбільшому срібняку — інший чоловік, нещасний на вигляд, а на звороті написано: «НЬЮ-ГЕМПШИР 1788 ЖИВИ ВІЛЬНИМ АБО ПОМРИ». Бабця каже, що Нью-Гемпшир — це інша частина Америки, а не наша.

— А «живи вільним» означає «ні за що не плати»?

— О ні, ні. Це означає, що ніхто... не має права над тобою панувати.

Є ще одна монета з тим самим чоловіком, але, перевернувши її, я бачу вітрильник з крихітним чоловічком у ньому, підзорну трубу і написи іспанською — «GUAM Е PLURIBUS UNUM 2009» і «Guahan ITano’ ManChamorro». Бабця мружить очі й іде по свої окуляри.

— Це теж інша частина Америки?

— Гуам? Ні, думаю, це деінде.

А може, так люди, що живуть у Зовні, називають нашу Кімнату?

У залі знову дзвонить телефон, і я біжу по сходах нагору. Бабця, плачучи, піднімається до мене.

— Криза минула.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— У твоєї Ма.

— Яка криза?

— Це означає, що вона почала одужувати, скоро в неї все буде добре, сподіваюся.

Я заплющую очі.

Бабця торсає мене і каже, що вже третя година. Вона боїться, що я не спатиму вночі.

Із Зубчиком тяжко говорити, тому я кладу його в кишеню. Під мої нігті набилося мило. Мені треба щось гостре, як Дистанційка, щоб видлубати його звідти.

— Нудьгуєш за своєю Ма?

Я хитаю головою:

— За Дистанційкою.

— Ти нудьгуєш за... танційкою?

— За Дистанційкою.

— Від телевізора?

— Ні, за Дистанційкою, що змушувала Джип робити врум-жжж, а потім зламалася в Шафі.

— Ох, ну, я впевнена, що їх можна буде забрати сюди, — каже Бабця.

Я хитаю головою:

— Джип і Дистанційка лишилися в Кімнаті.

— Складімо список.

— Щоб потім змити його в унітаз?

Бабця розгублено дивиться на мене:

— Ні, щоб я могла зателефонувати в поліцію.

— І вони негайно їх привезуть?

Вона заперечливо хитає головою:

— Вони привезуть твої іграшки тільки тоді, коли закінчать там свої справи.

Я зачудовано позираю на неї.

— Поліція може зайти в Кімнату?

— Вона, мабуть, і нині працює там, — відповідає Бабця, — збирає докази.

— Що за докази?

— Свідчення того, що там сталося, щоб потім показати їх судді. Фотографії, відбитки пальців...

Складаючи список, я думаю, чи варто заводити в нього Доріжку, дірку під Столом і позначки мого зросту, що їх робили ми з Ма. Уявляю собі, як суддя розглядає мій малюнок синього восьминога.

Бабця каже, що було б нерозумно змарнувати такий чудовий сонячний день, тож, якщо я вдягну довгу сорочку, взую правильне взуття, надіну шапку, окуляри й намащу обличчя кремом проти засмаги, ми зможемо погуляти на задньому дворі.

Вона видавлює крем собі на руку.

— Кажи «вперед» і «стоп», коли захочеш. Неначе керуєш дистанційкою.

Оце клас!

Бабця починає втирати мені крем у затилля долонь.

— Стоп! — командую я, а за хвильку кажу: — Вперед!

Вона знову починає втирати.

— Вперед!

Але Бабця зупиняється:

— Ти хочеш, щоб я й далі мастила?

— Ага.

Вона мастить мені обличчя. Ану ж Бабця торкнеться шкіри довкола очей? Проте вона дуже обережна.

— Вперед.

— Вже нема що мастити, Джеку. Готовий іти?

Бабця першою виходить з дверей — скляних і сітчастих. Вона махає мені. Світло якесь зиґзаґувате. Ми стоїмо на дерев’яному помості, схожому на палубу корабля і всипаному маленькими вузликами. Бабця каже, що це пилок з дерева.

— З якого дерева? — Я дивлюся вгору, крутячи головою.

— Боюся, цього я не знаю.

У Кімнаті ми знали назви всіх предметів, але у світі їх так багато, що люди навіть не знають їхніх імен.

Бабця вмощується на одному з дерев’яних стільців. На землі лежать палиці, які ламаються, тільки-но я на них наступаю, крихітні жовті листочки й напівзогниле буре листя, що його, як каже Бабця, Лео мав прибрати ще в листопаді.

— А Нерідусь має роботу?

— Ні, ми з ним рано вийшли на пенсію, і тепер, звичайно ж, наші статки зменшилися...

— А що це означає?

Бабця склепляє очі і кладе голову на спинку стільця.

— Та нічого, не мороч собі цим голови.

— А він скоро помре?

Бабця розплющує очі й витріщається на мене.

— Чи ти помреш першою?

— Мушу вам сказати, юначе, що мені лише п’ятдесят дев’ять.

А Ма тільки двадцять шість. Криза минула — чи означає це, що Ма скоро повернеться до мене?

— Ніхто не збирається вмирати, годі про це, — мовить Бабця.

— А от Ма казала мені, що всі люди коли-небудь помруть.

Бабця кривить рота, і зморшки на її обличчі розбігаються, як сонячні промінчики:

— Ви щойно побачили багатьох з нас, пане, і вже квапитеся сказати нам «до побачення».

Я дивлюся на зелену ділянку двору.

— А де ж гамак?

— Треба буде дістати його з підвалу, коли тебе він так цікавить, — мовить вона і, стогнучи, встає зі стільця.

— Я з тобою.

— Та сиди, тішся сонечком, я незабаром повернуся.

Але я не сиджу, а стою.

Коли вона йде, западає тиша. Тільки серед дерев зрідка лунають якісь звуки. Думаю, це птахи, хоч їх ніде не видно. У листі шелестить вітер. Я чую дитячий крик, що лине, певно, з сусіднього двору, за великою огорожею. Побачити там я нічого не можу. На жовтосяйне обличчя Бога примостилася хмара. Різко холодає. Світ весь час змінює свою яскравість, температуру і звуки. Ніколи не знаєш, яким він стане наступної миті. Хмара якогось сіро-блакитного кольору; цікаво, чи є в ній дощ? Якщо він почне на мене крапати, я втечу в будинок, щоб моя шкіра не промокла.

Раптом я чую звук дзззззз і помічаю в квітах дивну істоту — живу бджолу. Величезна, з жовтими і чорними смужками, вона танцює просто всередині квітки.

— Привіт, — кажу я і торкаюся її пальцем, щоб погладити.

Аж тут... А-а-а-а-а-а-а-а-ай!

Мою руку проймає такий біль, якого я зроду ще не відчував.

— Ма! — кричу я, подумки звертаючись до неї.

Проте її немає ні на задньому дворі, ні в моїй голові. Її немає ніде. Я сам на сам зі страшним болем, з дуже страшним болем, з дуже-дуже страшним болем...

Помостом до мене біжить Бабця:

— Що ти собі заподіяв?

— Це не я, а бджола.

Бабця змащує мені палець спеціальною маззю. Болить уже не так тяжко, але все одно болить.

Я допомагаю Бабці з гамаком, роблячи все однією рукою. Його слід повісити на два гачки, вбиті в дерева, що ростуть уздовж заднього краю подвір’я. Одне дерево низьке, вище від мене лише вдвічі, і похиле, а друге — вище від мене в мільйон разів і вкрите сріблястими листочками. Мотузки в підвалі злежалися і зім’ялися, тож нам доводиться їх розтягати, щоб вони набули потрібного розміру. Дві мотузки порвалися, утворивши великі дірки. Через це вмощуватися в гамаку треба дуже обережно, щоб не сісти в ці дірки.

— Міль, мабуть, поїла, — каже Бабця.

А я й не знав, що міль може бути така велика, щоб прогризти мотузку.

— Правду кажучи, ми не вішали його вже стільки років, — мовить Бабця і додає, що боїться сідати в нього, бо їй обов’язково потрібна опора для спини.

Я з приємністю вмощуюся в гамаку сам, підтягаю взуті в черевики ноги, виставляю їх у дірки, а потім суну туди й ліву руку. Права ще страшенно болить, бо її вжалила бджола. Я думаю про те, як маленький Павло і маленька Ма гойдалися в цьому гамаку; це так дивно, де вони тепер? Великий Павло, мабуть, з Діною і Бронвін; вони сказали, що ми оглянемо динозаврів іншим разом, хоч, здається, це брехня. А велика Ма лежить у клініці й переборює кризу.

Я смикаю за мотузки, уявляючи себе мухою, що заплуталася в павутинні. Або грабіжником, якого впіймала Людина-павук. Бабця гойдає гамак, і в голові мені паморочиться, але це класна запаморока.

— Тебе до телефона! — кричить Нерідусь, з’являючись на помості.

Бабця біжить по траві, знову залишивши мене сам на сам із зовнішнім Зовні. Я схоплююся з гамака і мало не падаю, бо черевик чіпляється за мотузку. Коли я витягаю ногу, він падає на землю. Я біжу за Бабцею так швидко, як вона.

Бабця розмовляє телефоном у кухні:

— Звичайно, насамперед найголовніше. У цьому він має рацію. Тут дехто хоче поговорити з тобою. — Бабця говорить про мене і простягає мені слухавку, але я її не беру. — Здогадався, хто це?

Я моргаю.

— Це твоя Ма.

І правда, в телефоні — голос Ма:

— Джеку!

— Привіт!

Більше я нічого не чую й віддаю слухавку Бабці.

— Це знову я. Як маєшся? — питає Бабця і все киває й киває, а потім каже: — Він тримає хвоста бубликом.

Вона знову простягає мені трубку. Ма каже, що дуже шкодує про свій вчинок.

— А ти вже більше не отруєна поганими пігулками? — питаю я.

— Ні, ні, я одужую.

— То ти не на Небесах?

Бабця затискає собі рота.

Ма видає якийсь звук — я так і не зрозумів, плаче вона чи сміється.

— Хотіла б я...

— А чому ти хочеш на Небеса?

— Насправді я не хочу, то був жарт.

— Це зовсім не смішно.

— Так.

— Більше не хоти.

— Гаразд. Знай, що я тут, у клініці.

— Ти що, втомилася грати?

Я не чую нічого і думаю, що вона знову в Забутті.

— Ма?

— Так, утомилася, — відповідає вона. — Я зробила помилку.

— Ти більше не втомлена?

Вона знову мовчить, а потім каже:

— Втомлена. Але це добре.

— А ти прийдеш до нас погойдатися в гамаку?

— Прийду, і дуже скоро, — відповідає Ма.

— Коли?

— Поки не знаю, поживемо — побачимо. А в Бабці все гаразд?

— Так, і в Нерідуся теж.

— Чудово. А що у вас новенького?

— Все, — відповідаю я.

Вона сміється, а я не знаю чому.

— Тобі там добре, Джеку?

— Сонце обпекло мені шкіру, і мене вжалила бджола.

Бабця пускає очі під лоба. Ма каже ще щось, проте я не чую.

— Я мушу йти, Джеку, мені треба трохи поспати.

— А ти прокинешся?

— Обіцяю, що прокинуся. Я так... — Її голос зривається. — Я скоро знову зателефоную тобі, гаразд?

— Гаразд.

Більше вона нічого не каже, і я кладу слухавку. Бабця питає:

— А де твій другий черевик?

Я дивлюся, як під каструлею з макаронами танцює помаранчеве полум’я. Сірник з чорним обвугленим покривленим кінцем лежить на столі. Я суну його у вогонь. Він шипить і знову спалахує. Я кидаю його на плиту. Маленьке полум’я стає майже невидимим і потихеньку повзе по сірнику, аж поки він увесь чорніє і над ним знімається димок, схожий на срібну стрічку. Запах просто чарівний. Я беру з коробки інший сірник, запалюю його від полум’я і цього разу тримаю в руці навіть тоді, коли він шипить. Це мій власний маленький вогник, я можу забрати його з собою. Я окреслюю сірником коло в повітрі, думаючи, що він згас, але той спалахує знову. Полум’я розгоряється й охоплює весь сірник. Незабаром воно роздвоюється, і між його язичками на дереві з’являється маленька червона смужка...

— Гей!

Я здригаюся. Це Нерідусь. Сірника в моїх руках більше немає.

Нерідусь наступає на мою ногу.

Я кричу з болю.

— Він упав на твою шкарпетку.

Нерідусь показує мені скрученого сірника і тре мою шкарпетку в тому місці, де з’явилася чорна цятка.

— Хіба твоя Ма ніколи не розповідала, що з вогнем гратися не можна?

— У нас його не було.

— Чого не було?

— Вогню.

Він зачудовано позирає на мене.

— У вас, певно, була електроплита. Ти диви.

— Що сталося? — входить Бабця.

— Джек вивчає кухонне начиння, — відповідає Нерідусь, помішуючи макарони.

Він бере якийсь предмет і дивиться на мене.

— Це тертка, — згадую я.

Бабця накриває на стіл.

— А це що?

— Товкач для часнику.

— Не товкач, а давилка. Давити — це значно сильніше, ніж товкти.

Нерідусь усміхається мені. Він нічого не сказав Бабці про сірника, тобто збрехав, але з поважної причини — щоб мені не дісталося. Він бере ще якийсь предмет.

— Ще одна тертка?

— Ні, це ніж для цедри. А це що?

— А-а-а... віночок для збивання.

Нерідусь виловлює довгу макаронину і куштує її.

— Мій старший брат, коли йому було три роки, вивернув на себе каструлю гарячого рису. Шкіра на його руці так і залишилася зморшкуватою, немов чипси.

— Ага, я бачив чипси в телевізорі.

Бабця зачудовано дивиться на мене:

— Не можу повірити, що ти ні разу не їв картопляних чипсів. Потім вона піднімається ступанкою і починає переставляти речі в шафці.

— За дві хвилини макарони будуть готові, — каже Нерідусь.

— О, жменька чипсів — це не страшно.

Бабця спускається вниз із хрустким пакетом і відкриває його.

Поверх чипсів — смужки. Я беру одну скибочку і відкушую краєчок.

— Ні, дякую, — мовлю я і кладу скибочку назад у пакет.

Нерідусь сміється, а я не розумію, що тут смішного.

— Хлопчик хоче залишити місце для моєї домашньої локшини, — каже він.

— А можна мені замість цього побачити шкіру?

— Яку шкіру? — питає Бабця.

— Ну, його брата.

— О, він живе в Мексиці і доводиться тобі двоюрідним дідом. Здається, так.

Нерідусь виливає воду з каструлі в мийницю, і над нею знімається хмара гарячої пари.

— А чому двоюрідним?

— Ну, це просто означає, що він — брат Лео. Тепер ти зв’язаний з усіма нашими родичами, — каже Бабця. — Усе, що наше, — твоє теж.

— Як у «Лего», — мовить Нерідусь.

— Що? — питає вона.

— Ну, як у конструкторі «Леґо». Родичі тримаються разом.

— Я бачив «Лего» в телевізорі, — зауважую я.

Бабця знову дивується.

— Дитина виросла без «Леґо»! — каже вона Нерідусеві. — Не можу цього собі уявити!

— У світі мільйони дітей якось обходяться без «Леґо», — заперечує Нерідусь.

— Так, мабуть, твоя правда. — Бабця видається збентеженою. — У нас, певно, десь у підвалі завалялася коробка, хоч...

Нерідусь однією рукою розбиває яйце, і воно розпливається по макаронах.

— Вечерю подано.

У спортзалі я катаюся на велосипеді, прикріпленому до підставки. Якщо випростати ноги, пальці дістають до педалей. Я кручу їх тисячі годин, сподіваючись, що м’язи на ногах стануть суперсильними і я зможу побігти до Ма, щоб знову врятувати її. Коли ноги втомлюються, я лягаю відпочити на сині мати. Я піднімаю вільну вагу, от тільки не розумію, чому ці всі гантелі називають вільною вагою. Я кладу їх на пузик; мені подобається, як вони тягнуть мене донизу, тож із землі, що повсякчас обертається, я не впаду.

Дзінь-дзень. Бабця кричить, що до мене прийшов гість. Це лікар Клей.

Ми сідаємо на помості, і він обіцяє попередити мене, якщо раптом з’являться бджоли. Люди і бджоли мають махати руками і крилами, не заважаючи одне одному. Не можна гладити собаку, якщо його хозяїн не дозволяє цього, не можна перебігати дорогу, не можна чіпати інтимні місця, хіба що свої, та й то коли ніхто не бачить. А ще є особливі випадки, коли поліції дозволено стріляти, але тільки в поганих людей. Правил так багато, що вони не вкладаються в моїй голові, тому ми записуємо їх важезною ручкою лікаря Клея з золотим пером. Потім ми складаємо список нових для мене речей, як-от вільна вага, картопляні чипси і птахи.

— Куди цікавіше дивитися на живих птахів, ніж бачити їх у телевізорі, чи не так? — питає лікар Клей.

— Еге ж, от тільки речі в телевізорі мене не кусають.

— Слушно, — зауважує лікар Клей, киваючи. — Людський рід не терпить забагато дійсності.

— Знову вірш?

— Як ти здогадався?

— Ви промовили це чудним голосом, — відповідаю я. — А що таке людський рід?

— Ну, людство, всі ми.

— І я теж?

— Звичайно, ти ж один з нас.

— І Ма?

Лікар Клей киває:

— І вона теж.

Однак я хотів сказати інше. Може, я не тільки людина, а ще й частина цілого я-і-Ма. Я не знаю, яким словом нас назвати. Кімнатці, чи що?

— А вона скоро забере мене до себе?

— Щойно зможе, — відповідає лікар. — Чи не ліпше було б тобі жити в клініці, ніж тут, у Бабці?

— Разом з Ма в палаті номер сім?

Лікар Клей заперечливо хитає головою:

— Вона тепер в іншому крилі, їй треба якийсь час побути на самоті.

Гадаю, він помиляється, бо коли я хворію, мені треба, щоб Ма була поруч.

— Але вона робить усе, щоб одужати, — каже лікар Клей.

А я думав, що люди просто або хворіють, або одужують. Не знав, що це робота.

На прощання лікар Клей і я даємо один одному п’ять: кожен з нас підносить руку, а тоді опускає і заводить її за спину.

Я йду в туалет і чую, як він на ґанку розмовляє з Бабцею. Її голос удвічі вищий за його.

— Бога ради, ми говоримо про те, що він злегка обгорів на сонці і що його вкусила бджола! — кричить вона. — Я виростила двох дітей, тож не треба розповідати мені про затверджені стандарти надання медичної допомоги.

Уночі мільйони маленьких комп’ютерів говорять один з одним про мене. Ма підіймається вгору по бобовому стеблі, а я стою внизу і трушу його, щоб вона впала...

Ні. Це лише сон.

— Мені на думку спала блискуча ідея, — каже в моє вухо Бабця, наполовину звісившись з ліжка. — Гайда на дитячий майданчик до сніданку, поки там нема інших дітей.

Наші тіні дуже довгі та плавкі. Я махаю велетенськими кулаками.

Бабця хоче сісти на лавку, одначе там мокро, тому вона просто спирається на паркан. Усі предмети сьогодні чомусь мокрі. Вона каже, що то роса — ніби дощ, але не з хмар. Це щось на зразок поту, яким усе вкривається вночі. Я малюю на гірці личко.

— Не бійся намочити одяг, будь сміливіший.

— Насправді мені холодно.

На майданчику є ділянка з піском. Бабця каже, що я можу посидіти там і пограти.

— У що?

— Га? — питає вона.

— У що пограти?

— Я не знаю, покопайся в піску, вирий ямку абощо.

Я торкаюся піску, проте він дряпучий. Не хочу, щоб пісок мене забруднив.

— А як щодо гірки чи гойдалки? — питає Бабця.

— А ти теж зі мною лазитимеш і гойдатимешся?

По Бабчиному обличчю перебігає смішок. Вона каже, що ще, не дай Боже, зламає що-небудь.

— Навіщо?

— О, ну, ненавмисно. Просто я заважка.

Я піднімаюся на кілька сходинок не як мавпочка, а як хлопчик. Сходинки металеві, з шорсткими помаранчевими плямами, що звуться іржею. Від холодного поруччя мені мерзнуть руки. На вершині стоїть крихітний будиночок, ніби для ельфів; я сідаю в ньому за столик і відчуваю над головою дах. Він червоний, а стіл синій.

— Агов!

Я підхоплююся. То Бабця махає мені у вікно. Потім вона обходить будиночок і махає з другого боку. Я махаю у відповідь, і їй це подобається.

У кутку стола щось рухається, це крихітний павучок. Цікаво, чи залишився Павук у Кімнаті і чи росте його павутиння. Я вибиваю на столі мелодії — це ніби мугиканка, тільки з вистукуванням, а Ма в моїй голові має відгадати, що то за пісні. Вона відгадує майже всі. Коли я вистукую їх черевиками по підлозі, звук виходить зовсім інший, бо підлога металева. На стіні щось написано, однак я не можу прочитати, бо то якісь закарлюки. Є там і малюнок. Гадаю, це пісюнчик, але завбільшки з людину.

— Спробуй-но з’їхати з гірки, Джеку. Вона, здається, нічогенька.

Це каже мені Бабця. Я виходжу з будиночка і дивлюся вниз — гірка сріблястого кольору, і на ній кілька маленьких камінчиків.

— Йо-го! Не бійся, я тебе зловлю внизу.

— Ні, дякую.

На майданчику є ще мотузяна драбина, схожа на гамак, тільки звисає вона вниз. Її мотузки дряпають мені пальці. Поруч багато перекладин, і якби я мав сильні руки або справді був мавпою, то міг би повисіти на них. Потім я помічаю щось таке, де злодії, мабуть, украли сходинки, і показую це Бабці.

— Ні, глянь, там жердина пожежників, — мовить вона.

— Авжеж, я бачив таку в телевізорі. Але чому вони там живуть?

— Хто?

— Пожежники.

— Ну, це ж не справжня жердина пожежників, а іграшкова.

Коли я мав чотири роки, то думав, ніби все в телевізорі — звичайнісінька картинка, а коли став п’ятилітком, Ма розказала мені небрехню про те, що багато картинок зображають реальність, а все, що в Зовні, — цілком справжнє. Тепер я в Зовні, однак, виявляється, чимало речей аж ніяк не справжні.

Я повертаюся в будиночок для ельфів. Павучок кудись зник. Я знімаю під столом черевики і випростую ноги.

Бабця біля гойдалки. Дві з них пласкі, а до третьої прикріплено гумову колиску з дірками для ніг.

— Звідси ти не випадеш, — каже вона. — Хочеш погойдатися?

Їй доводиться підняти мене. Дивно відчувати, як її руки впинаються в мої пахви. Вона штовхає колиску позад мене, але мені це не подобається і я раз по раз кручуся, щоб бачити все. Тоді вона починає штовхати колиску спереду. Я гойдаюся швидше і швидше, вище і вище. Скажу навіть, що це просто дивовижно.

— Закинь голову назад.

— Навіщо?

— Довірся мені.

Я закидаю голову, і все перевертається догори дриґом: небо, дерева, будинки, Бабця і решта предметів. Неймовірно!

На іншій гойдалці — дівчинка, я й не помітив, як вона прийшла. Дівчинка гойдається неодночасно зі мною: коли я лечу вперед, вона летить назад.

— Як тебе звуть? — питає вона.

Я вдаю, ніби не чую.

— Його звуть Дже... Джейсон, — мовить Бабця.

Чому вона мене так назвала?

— А я Кора, і мені чотири з половиною, — каже дівчинка. — Вона ще зовсім маленька?

— Це хлопчик, і йому вже п’ять років, — відповідає Бабця.

— Тоді чому ж вона гойдається на гойдалці для малят?

Я хочу зіскочити, але мої ноги заплутуються в гумі. Я дриґаюся і смикаю за ланцюги.

— Легше, легше, — каже Бабця.

— У неї що, напад? — питає дівчинка на ім’я Кора.

Я ненавмисно вдаряю Бабцю ногою.

— Припини.

— У молодшого братика мого друга бувають напади.

Бабця витягає мене попід руки; моя нога вигинається — і я вилажу.

Бабця зупиняється біля воріт і каже:

— Черевики, Джеку.

Я напружую пам’ять і згадую:

— Вони лишилися в будиночку.

— Біжи туди і принеси їх.

Бабця чекає.

— Маленька дівчинка тебе не чіпатиме.

Але я не зможу лізти сходами, якщо вона дивитиметься.

Тож Бабця лізе сама, і її задок застряє в будиночку для ельфів. Через це вона сердиться і застібає мій лівий черевик так туго, що я скидаю його знову, а тоді й правий. Я йду в шкарпетках до білої машини. Бабця каже, що в ногу може встромитися скло, але нічого не стається.

Мої штанці намокли від роси, і шкарпетки теж. Нерідусь сидить у своєму кріслі з величезною чашкою в руках. Він питає:

— Ну, як?

— Потихеньку, — відповідає Бабця, піднімаючись нагору.

Він дає мені спробувати свою каву, і я аж стинаюся.

— А чому місця, куди люди заходять поїсти, називають каварнями? — питаю я його.

— Бо кава там — найголовніший товар. Більшості з нас вона додає сили, точнісінько як бензин машині.

Ма п’є тільки воду, молоко та сік, як і я. Цікаво, що додає їй сили?

— А що додає сили дітям?

— А дітям додають сили боби.

Консервовані боби і справді додають мені сили, а от зелені — мій їстівний ворог. Бабця готувала їх недавно, але я просто вдав, ніби не помітив їх на тарілці. Тепер, опинившись у світі, я нізащо не їстиму знову зелених бобів.

Я сиджу на сходах і слухаю жінок.

— М-м-м. Математику він знає ліпше за мене, а проте не може з’їхати з гірки, — каже Бабця.

Гадаю, це про мене.

У Бабці зібрався її книжковий клуб, але я не можу второпати, чому вони так себе називають, адже ніяких книжок ніхто з них не читає. Бабця забула відкласти збори, і жінки прийшли о третій тридцять з тістечками та всілякою їжею на тарілках. У мене три тістечка на маленькій тарілці, але я мушу триматися якнайдалі. Крім того, Бабця дала мені в’язку ключів з брелоком, що має напис «ДІМ ПІЦИ ПОЦЦО». Цікаво, як можна збудувати дім з піци? Він же розвалиться. Цими ключами нічого не відімкнеш, проте вони гарно дзвенять, і я дістав їх, бо пообіцяв, що не братиму більше ключа від шафки зі спиртними напоями. Перше тістечко зветься кокосовим, воно гидке. Друге тістечко — лимонне, а третє — я не знаю з чого, але воно мені подобається найбільше.

— Ти, певно, зовсім виснажена, — каже одна жінка з найтоншим голосом.

— Ти справжня героїня, — мовить друга.

А ще мені позичили фотоапарат. Щоправда, не такий супер-пупер, як у Нерідуся, з великим круглим отвором, а захований в оці Бабчиного мобільного. Якщо телефон задзвонить, я мушу не відповідати, а покликати Бабцю. Отож я зробив десять знімків: перший — своїх м’яких черевиків, другий — світильника на стелі спортзали, третій — темряви в підвалі (тільки фото вийшло чомусь занадто яскраве), четвертий — своєї долоні з лініями на ній, п’ятий — дірки в підлозі біля холодильника (сподіваюся, це мишача нірка), шостий — свого коліна в штанцях, сьомий — килима у вітальні з близької відстані, восьмий — Дори, коли її показували в телевізорі (на жаль, фото вийшло якесь зиґзаґувате), дев’ятий — неусміхненого Нерідуся, десятий — мартина, що пролітав за вікном, от тільки мартина чомусь на знімку не видно. Я хотів був сфотографувати ще й себе в дзеркалі, однак тоді я б став папараці.

— Він схожий на янгола з фотографій, — зауважує одна з жінок.

Невже вона могла побачити мої десять знімків? Крім того, я зовсім не схожий на янгола. Янголи ж великі і з крилами.

— Ти про оті зернисті кадри, зроблені біля поліційної дільниці? — питає Бабця.

— Ні, про великий план під час інтерв’ю з...

— Моєю дочкою, так. Але де ти бачила великий план Джека? — питає Бабця дуже сердито.

— Ой, дорогенька, ці всі знімки давно вже гуляють Інтернетом, — каже інший голос.

І тут вони починають говорити одночасно.

— Ти не знала?

— У наш час нічого не можна приховати.

— Увесь світ — це велика мушля.

— Жахливо.

— У випусках новин щодня показують таке страхіття. Мені іноді хочеться запнути вікна шторами і не вилазити з ліжка.

— А я й досі не можу повірити, — мовить низький голос. — Пам’ятаю, сім років тому я спитала свого Білла, як таке могло статися з дівчиною, що її ми всі добре знали?

— Адже ми були впевнені, що вона померла. Звичайно, ніхто не збирався говорити...

— А ти твердо вірила.

— Хто б міг подумати!

— Кому налити ще чаю? — лунає Бабчин голос.

— Ну, не знаю. Колись я провела цілий тиждень у шотландському монастирі, — озивається ще один голос. — Там було дуже спокійно.

З’ївши всі тістечка, крім кокосового, я залишаю тарілку на сходинці, піднімаюся в спальню й переглядаю свої скарби. Я кладу в рот Зубчика й починаю його смоктати, проте він більше не смакує, як Ма.

Бабця знаходить у підвалі велику коробку з «Леґо», що належала Павлові й Ма.

— Що б ти хотів зробити? — питає вона мене. — Будинок? Хмарочос? А може, місто?

— Легше на поворотах, — каже їй Нерідусь із-за газети.

Переді мною цілий розсип маленьких шматочків усіх кольорів, вони схожі на суп.

— Ну, роби що хочеш. А я піду прасувати, — каже Бабця.

Я дивлюся на шматочки «Леґо», проте не торкаюся їх: ану ж зламаю? За хвилину Нерідусь відкладає газету.

— Давненько я цим не бавився, — каже він, беручи шматочки і з’єднуючи їх.

— А чому ти цим не?..

— Добре запитання, Джеку.

— Ти грав у «Лего» зі своїми дітьми?

— Я не маю дітей.

— Як це так?

Нерідусь знизує плечима:

— Просто не склалося.

Я спостерігаю за його руками, вони легкі, але розумні.

— А чи є слово, що позначає тих дорослих, які не стали батьками?

Нерідусь сміється.

— Люди, що бавляться іншими речами.

— Якими речами?

— Роботою, думаю. Друзями. Подорожами. Гобі.

— А що таке тобі?

— Різноманітні способи згаяти вихідні. Я, наприклад, збирав старі монети з усього світу. Вони зберігались у мене в оксамитових коробочках.

— Навіщо?

— Ну, з ними набагато простіше, ніж з дітьми, — ніяких смердючих підгузків.

Почувши це, я сміюся.

Він простягає мені шматочки «Леґо», які, ніби чарами, обернулися на машину.

У неї одне, два, три, чотири колеса, що можуть навіть крутитися, і дах, і водій, і все, що треба.

— Як ти це зробив?

— По шматочку за кожним разом. Візьми один, — каже він.

— Який?

— Який хочеш.

Я беру великий червоний квадрат.

Нерідусь простягає мені маленький шматочок з колесом.

— Прикріпи це до нього.

Я приставляю шматочки так, щоб виступи заходили в заглибини, і впевнено натискаю.

Нерідусь простягає мені ще один шматочок з колесом, і я прикріплюю його до свого квадрата.

— Чудовий моцик! Врууум!

Він говорить це так голосно, що я кидаю «Леґо» на підлогу і одне колесо відвалюється.

— Вибач.

— Не треба вибачатися. Дозволь я тобі дещо покажу.

Він ставить свою машину на підлогу і наступає на неї. Хрусь! Вона розсипається на шматочки.

— Бачиш? — мовить Нерідусь. — Но проблемо. Можеш починати все спочатку.

Бабця каже, що від мене погано пахне.

— Я завжди мию тіло ганчіркою.

— Еге, але бруд ховається в складках шкіри. Тож я наповню ванну, а ти залізеш у неї й помиєшся.

Вона набирає повну ванну гарячої води і наливає туди гель для бульбашок, що осідає на дно блискучими купками. Зеленого дна майже не видно, але я знаю, що воно й досі там.

— Скидай одяг, солоденький. — Вона стоїть, уперши руки в боки. — Ти не хочеш, щоб я на тебе дивилася? Мені вийти?

— Ні!

— У чому ж річ? — Бабця чекає відповіді. — Ти що, боїшся втопитися у ванні без своєї Ма чи ще чогось?

А я й не знав, що у ванні люди можуть утопитися.

— Поки ти митимешся, я посиджу отут, — каже Бабця, плескаючи долонею по накривці унітаза.

Однак я хитаю головою:

— Ти теж залазь у ванну.

— Я? Але ж, Джеку, я щоранку миюся під душем. Хочеш, я сяду на край ванни?

— Залазь у неї.

Бабця зачудовано дивиться на мене. Потім вона стогне й каже:

— Ну, гаразд, я залізу, якщо ти без цього не можеш, але вперше й востаннє... І я буду в костюмі для плавання.

— Я не вмію плавати.

— А ми й не будемо плавати, я просто не роздягатимуся догола, якщо не заперечуєш.

— Ти що, боїшся?

— Ні, я просто... я не роздягатимуся, якщо дозволиш.

— А я можу роздягтися догола?

— Звичайно, ти ж іще дитина.

У нашій Кімнаті ми іноді ходили голими, іноді одягненими і зовсім не зважали на це.

— Джеку, залазьмо у ванну, поки вода зовсім не охолола.

Але вона ще не встигла охолонути, над нею здіймається пара. Я починаю роздягатися. Бабця каже, що за мить повернеться, і йде собі...

Статуї можуть бути оголені, навіть якщо зображують дорослих, чи, певно, мусять такими бути. Нерідусь каже, що їм хочеться бути схожими на старі статуї, які завжди стояли голі, бо давні римляни вважали тіло за найкрасивішу річ. Я притуляюся до зовнішньої частини ванни, але вона холодить мій пузик. В «Алісі» є такий віршик:

Мої пальці неначе аквалангісти. Мило падає у воду, і я граюся ним, уявляючи, що то акула. Бабця приходить зі смугастою річчю, схожою на труси і сполученою з футболкою намистом. На її голові — поліетиленовий пакет; це, як вона каже, зветься шапочка для душу, навіть якщо ми у ванні. Я сміюся з неї, але тільки подумки.

Коли Бабця залазить у ванну, вода піднімається, а коли залажу я, то вона мало не переливається через край. Бабця сидить на гладенькому кінці ванни, а от Ма завжди сиділа там, де кран. Я вмощуюся так, щоб не торкатися своїми ногами Бабчиних ніг, і стукаюся головою об кран.

— Обережно.

Чому люди говорять ці слова вже після того, як стає боляче?

Бабця не пам’ятає ніяких ванних ігор, крім «Веслуй, веслуй, веслуй удаль». Коли ми починаємо в неї грати, вода вихлюпується на підлогу.

У Бабчиній ванні немає ніяких ігор. Я бавлюся у підводного човна щіткою для нігтів. Він чистить морське дно й знаходить мило, що обернулося на липку медузу.

Скупавшись, ми витираємося. Я чухаю свого носа і під нігтем помічаю шматочок шкіри. У дзеркалі видніють маленькі лускаті кола, де моя шкіра почала лупитися.

Нерідусь приходить по свої капці.

— Колись я любив робити отак...

Він торкається мого плеча і за мить показує мені тонку білу смужку з моєї шкіри. Я й не відчув, як він її зняв. Нерідусь простягає її мені.

— Оце насолода!

— Припини, — мовить Бабця.

Я скручую білу смужку — виходить крихітна суха кулька з моєї шкіри.

— Ще, — кажу я.

— Не рухайся, дай-но я знайду на спині довгу шкірочку...

— Чоловіки, — каже Бабця і кривиться.

Уранці на кухні нікого немає. Я дістаю з шухляди ножиці й відрізую собі хвоста.

Бабця приходить і зачудовано дивиться на мене.

— Що ж, я трішки підрівняю вгорі, коли зможу, — каже вона. — А потім ти зачешешся, як тобі заманеться. Треба зберегти кілька пасом волосся, це ж твоя перша стрижка...

Більша частина волосся летить у смітницю, але Бабця бере три довгі пасма і заплітає їх у кіску. Виходить браслет, його кінці Бабця зв’язує зеленою ниткою.

Вона каже, щоб я глянув на себе в дзеркало, але спочатку я перевіряю, чи на місці мої м’язи. Ні, моя сила й досі зі мною.

На газеті вгорі написано: «Субота, 17 квітня». Значить, я пробув у домі Бабці й Нерідуся цілий тиждень. Перед цим тиждень я прожив у клініці, тож, виходить, у світі я вже аж два тижні. Я все додаю і додаю, щоб перевірити, чи правильно я полічив, бо мені здається, ніби минуло вже мільйон років, а Ма й досі не приходить до мене.

Бабця каже, що треба прогулятися. Тепер, коли моє волосся коротко підстрижене й закучерявилося, мене ніхто не впізнає. Вона загадує мені зняти окуляри, бо мої очі вже мали б звикнути до світла в Зовні і, крім того, окуляри лише привертатимуть зайву увагу.

Ми перетинаємо безліч доріг, тримаючись за руки і не дозволяючи машинам нас роздавити. Мені не подобається триматися за руку. Я уявляю, що Бабця веде якогось іншого хлопчика. Відтак вона подає добру ідею: я можу триматися за ланцюжок її гаманця.

У світі безліч найрізноманітніших речей, і всі вони коштують грошей, навіть ті, що потім опиняються серед сміття. Я бачив, як чоловік, що стояв у черзі попереду нас, купив щось у коробці, а потім зім’яв її й викинув у смітницю. А є ще маленькі картки, списані цифрами, так звані лотерейні білети. Їх купують самі ідіоти, сподіваючись, що ті зроблять з них мільйонерів.

У поштовій філії ми купуємо марки й посилаємо Ма малюнок мене в зорельоті.

Потім ми заходимо в хмарочос, де міститься офіс Павла. Він каже, що катастрофічно не має часу, але робить ксерокопію моїх рук і купує мені в торговому автоматі цукерку. Спускаючись у ліфті, я натискаю на кнопки, уявляючи себе всередині того автомата.

Ми йдемо в якусь урядову установу, де Бабця має одержати нову картку соціального страхування, бо стару вона загубила. Тут нам доводиться чекати цілі віки. Потім вона веде мене в каварню, де немає зелених бобів. Я вибираю тістечко, більше за моє обличчя.

Неподалік від нас немовля смокче цицю — такого я ще ніколи не бачив.

— Мені більше подобається ліва, — кажу я, показуючи на ліву цицю. — А тобі подобається ліва?

Але немовля мене не слухає.

Бабця тягне мене звідти геть:

— Даруйте.

Жінка кладе шарф так, щоб я не міг бачити обличчя дитини.

— Вона хотіла побути на самоті, — шепоче Бабця.

Я й не знав, що люди у світі можуть бути на самоті.

Ми заходимо в пральню, щоб подивитися, як працюють тамтешні машини. Мені кортить залізти в пральний барабан, але Бабця каже, що це мене вб’є.

З Діною і Бронвін ми прямуємо в парк годувати качок. Бронвін відразу ж кидає в ставок усі свої скибочки хліба і поліетиленовий пакет з-під них, тож Бабці доводиться виловлювати його палицею. Бронвін хоче відібрати мій хліб, і Бабця каже, щоб я віддав їй половину, бо вона маленька. Діна просить вибачення за те, що ми так і не побачили динозаврів, і каже, що ми неодмінно сходимо в Музей природознавства найближчої днини.

Ми проминаємо крамницю, біля її входу стоять черевики, яскраві, пористі, з дірочками, і Бабця дозволяє мені приміряти пару. Я обираю жовті. Вони не мають ані шнурків, ані липучок. Я засуваю в них свої ноги, і все. Вони такі легкі, що я їх зовсім не відчуваю. Ми заходимо всередину, і Бабця платить за них п’ять доларів. Це двадцять монет по двадцять п’ять центів. Я кажу Бабці, що ці черевики мені дуже подобаються.

Виходячи з крамниці, ми помічаємо жінку, що сидить на тротуарі, поклавши перед собою капелюха. Бабця простягає мені два четвертаки й показує на капелюх.

Я кладу туди одну монетку й наздоганяю Бабцю.

Пристібаючи на мені ремінь у машині, вона питає:

— Що це у твоїй руці?

Я показую їй другу монетку:

— Це Небраска, я приєднаю її до своїх скарбів.

Але Бабця клацає язиком і забирає в мене монетку:

— Треба було віддати її тій жінці на вулиці, як я тобі й казала.

— Гаразд, я зараз...

— Уже пізно.

Бабця заводить машину. Я бачу лише потилицю, вкриту жовтуватим волоссям.

— А чому та жінка сидить посеред вулиці?

— Вона там живе, бо не має навіть ліжка.

Тепер я почуваюся зле, бо не дав їй другого четвертака.

Бабця каже, що це зветься муками сумління.

В одній з вітрин я помічаю такі самі коркові квадрати, що були в нашій Кімнаті. Бабця дозволяє мені зайти в ту крамницю, щоб погладити і понюхати їх, але купувати відмовляється.

Потім ми заїжджаємо в автомийню. Нашу машину труть великі щітки, однак усередину не просочується ні краплі води. Це дуже весело.

Я зауважую, що люди у світі майже завжди напружені, їм раз по раз бракує часу. Навіть Бабця часто на це жаліється, а вона ж з Нерідусем не ходить на роботу, і я не можу збагнути, як люди, що десь працюють, устигають робити ще й інші важливі справи. У Кімнаті ми з Ма мали час на все. Гадаю, час, немов масло, тонюсіньким шаром покриває весь світ з його дорогами, будинками, дитячими майданчиками та крамницями, тож у кожному місці є дуже маленький мазок часу і всі мусять поспішати, щоб його вхопити.

А ще я бачу дітей, яких дорослі, здається, не люблять. Навіть їхні власні батьки. Так, вони називають дітей гарнюнями й розумниками, змушуючи їх по кілька разів прибирати тої самої пози, щоб фотографії були кращі, але гратися з ними не хочуть; їм більше до вподоби пити каву й балакати з іншими дорослими. Іноді маленька дитина плаче, а її Ма навіть не помічає цього.

У бібліотеці живуть мільйони книжок, і не треба платити за них ніяких грошей. Зі стелі звисають велетенські комахи, проте не справжні, а зроблені з паперу. На полиці «К» Бабця знаходить «Алісу», тільки ця книжка на вигляд зовсім не така, що була в нас, хоч слова і картинки в ній ті самі, — як дивно! Я показую Бабці найстрашнішу картинку з герцогинею. Ми сідаємо на диван, і Бабця читає мені про Щуролова; я й не знав, що про нього є книжка. Найбільше я люблю в ній історію про те, як батьки загублених дітей чують сміх усередині скелі. Вони все кличуть дітей, просять їх повернутися, однак діти йдуть від них у чудову країну — думаю, на Небеса. І гора ніколи не відчиниться й не пустить батьків усередину.

Якийсь великий хлопчик грає на комп’ютері в Гаррі Поттера, але Бабця забороняє мені стояти поруч, бо моя черга грати ще не надійшла.

Неподалік на столі я бачу крихітне місто з рейками та будиночками. Якийсь малюк грається зеленим вагончиком. Я підходжу, беру червоний паровозик і штовхаю його до вагончика. Малюк сміється. Тоді я розганяю паровозик сильніше — і вагончик падає з рейок. Малюк аж заливається реготом.

— Молодець, що ділишся, Вокере, — мовить чоловік, який сидить у кріслі й дивиться в штуку, схожу на смартфон дядечки Павла.

Я здогадуюся, що Вокером звуть малюка.

— Ще, — каже він.

Цього разу я ставлю паровозика на вагончик, а потім беру помаранчевий автобус і розбиваю ним ту споруду.

— Обережніше, не поламай іграшок, — каже мені Бабця, але Вокер просить іще і стрибає з захвату.

Заходить другий чоловік. Він цьомає першого, а потім і Вокера.

— Скажи «до побачення» своєму другові, — мовить він малюкові.

Це мені?

— До побачення, — махає рукою Вокер.

Я кидаюся вперед, щоб обійняти малюка, але збиваю його з ніг. Він стукається об столик з поїздом і починає плакати.

— Мені так прикро, так прикро, — повторює Бабця, — мій онук не... Він лише вчиться не переходити меж...

— Пусте, — каже перший чоловік.

Вони йдуть, тримаючи маленького хлопчика за руки й роблячи гойда-гойдаша. Він більше не плаче. Бабця позирає їм услід, украй збентежена.

— Запам’ятай, — мовить вона, коли ми йдемо до білої машини, — не можна обіймати чужих. Навіть хороших.

— Чому?

— Бо так ми бережемо свої обійми для тих, кого любимо.

— Я люблю цього хлопчика Вокера.

— Джеку, ти ж бачиш його вперше у житті!

Цього ранку я виливаю на свої млинці трохи сиропу. Так і справді смачно.

Бабця повзає довкола мене й примовляє, що це прекрасно — малювати крейдою на помості, бо незабаром піде дощ і все змиє. Я уважно стежу за хмарами: якщо з них лине вода, я з надзвуковою швидкістю втечу в будинок, і жодна краплина на мене не впаде.

— Тільки не пиши крейдою на мені, — кажу я їй.

— Ой, не будь таким страхополохом.

Вона піднімає мене, і я бачу намальований силует дитини. Таж це я! У мене величезна голова без обличчя, тіло без нутрощів, недоладні руки.

— Тобі посилка, Джеку! — кричить Нерідусь.

Що він має на увазі? Я заходжу в будинок. Тим часом Нерідусь розпаковує велику коробку, витягає звідти якийсь скручений предмет і каже:

— Ну, це відразу можна викидати на сміття!

Предмет розгортається.

— Килим! — Я міцно-міцно обіймаю його. — Це ж наш Килим!

Нерідусь підносить руки і мовить:

— Ну, тоді забирай.

Але Бабця кривиться:

— Треба винести його надвір і добряче вибити, Лео...

— Ні! — кричу я.

— Гаразд, я почищу його пилотягом, але мені навіть думати не хочеться, скільки в ньому...

Вона тре Килим між пальцями.

Я мушу покласти його на свій надувний матрац у спальні, а не тягати по всьому будинку. Я сиджу, накинувши Килим на голову, як у наметі, і вдихаю його звичний запах. Поруч зі мною й інші речі, що їх пронесла нам поліція. Я ніжнісінько цьомаю Джип, і Дистанційку, і Розтоплену Ложку. Шкода, що Дистанційка зламалася і не може більше змусити Джип рухатися. Паперовий М’яч став пласкішим, ніж був, а Червона Кулька зовсім здулася. Зореліт тут, але його запальника немає, а без нього він зовсім ні на що не схожий. Форту й Лабіринту немає — певно, вони не вмістилися в коробках. Тут-таки п’ять моїх книжок, навіть «Ділан». Я дістаю другого «Ділана», нового, якого взяв у пасажі, думаючи, що то мій. Новий «Ділан», правда, значно яскравіший за старого. Бабця каже, що у світі тисячі копій однієї книжки — це щоб багато людей могли читати її одночасно. Від цього мені голова йде обертом. Новий Ділан каже:

— Привіт, Ділане, радий з тобою зустрітися.

— Я Джеків Ділан, — відповідає Старий Ділан.

— Я Джеків теж, — каже Новий.

— Ага, але я був перший Джеків Ділан.

Тоді Старий і Новий починають битися ріжками, аж тут у Нового відривається шматок. Я перестаю грати в цю гру, бо порвав книжку, а Ма цього страшенно не любить. Проте її досі немає поруч, і вона не сердиться. Вона нічого не знає про мене, і я гірко плачу, а потім ховаю книжки в кишеню сумки з Дорою і застібаю змійку, щоб вони не намокли від сліз. Обидва Ділани обіймаються всередині сумки й перепрошують один одного. Я знаходжу під матрацом Зубчик і смокчу його, поки мені починає здаватися, що він — мій власний.

Вікно кумедно шумить — це краплі дощу. Я підходжу ближче, мені не страшно, бо між мною і дощем — скло. Я притискаюся до нього носом — воно стало каламутним від води. Краплі зливаються одна з одною і довгими струмками збігають по шибці вниз.

Я, Бабця і Нерідусь утрьох їдемо в білій машині у подорож-сюрприз.

— А звідки ти знаєш, куди їхати? — питаю я в Бабці, що сидить за кермом.

Вона підморгує мені в дзеркало.

— Це тільки для тебе сюрприз.

Я дивлюсь у вікно й помічаю нові, досі не бачені речі. Он дівчинка на інвалідному візку, її голова закинута назад між двома м’якими штуками. Собака обнюхує задок іншому собаці — це сміха! Он металева скринька, куди кидають листи, а он летить поліетиленовий пакет.

Здається, я трохи задрімав, хоч до кінця не впевнений у цьому.

Ми зупиняємося на автостоянці, засипаній якимось порошком.

— Ти знаєш, що це? — питає Нерідусь, показуючи на нього.

— Цукор?

— Це пісок, — відповідає він. — Тепер уже тепліше?

— Ні, мені холодно, — відповідаю я.

— Він хоче сказати, що ти вже близький до правильної відповіді. Це місце, куди ми з Дідусем часто відвозили твою Ма і Павла, коли вони були дітьми.

Я оглядаю місцевість.

— Це гори?

— Це піщані дюни. А що то синіє вдалині між ними?

— Небо.

— Ні, під ним, темно-синього кольору.

Моїм очам боляче навіть в окулярах.

— Це море! — вигукує Бабця.

Я йду дерев’яною доріжкою позаду Бабці й Нерідуся, несучи цеберко. Я уявляв собі нашу прогулянку зовсім інакше, вітер весь час сипле мені в очі крихітні грудочки. Бабця розстеляє на піску велике квітчасте покривало, невдовзі його засипле пісок, але вона каже, що все гаразд, бо це покривало саме для пікніків.

— А де тут пікнік?

— Ще зарано для пікніків.

Нерідусь пропонує мені піти до води.

Я набираю повні черевики піску, і один з них злітає з ноги.

— Чудова ідея! — тішиться Нерідусь.

Він знімає свої черевики, засуває в них шкарпетки і, розхитуючи, несе за шнурки.

Я теж засуваю шкарпетки в черевики. Пісок іще вологий — дуже незвичайне відчуття. Крім того, в ньому трапляються колючі камінчики. Ма ніколи не казала, що пляж може бути таким.

— Біжімо! — командує Нерідусь і стрімголов кидається до моря.

Я залишаюся далеко позаду, бо попереду одна за одною виростають величезні гори з білою піною на вершинах. Вони ревуть і шкварчать. Море гуркоче не вщухаючи. Воно занадто велике, нам не можна туди.

Я повертаюся до Бабці на покривало для пікніка. Вона ворушить голими зморшкуватими пальцями ніг.

Ми намагаємося побудувати замок, але тут якийсь неправильний пісок: він весь час осипається. Повертається Нерідусь — штани в нього закачані, і з них капає вода.

— Хочеш похлюпатись у воді?

— Там скрізь какавельки.

— Де?

— У морі. Наші какавельки по трубах збігають у море, і я не хочу в них талапатися.

Нерідусь весело сміється.

— Твоя Ма нічогісінько не знає про каналізацію.

Мені хочеться побити його за ці слова.

— Ма знає все.

— Труби від наших унітазів ідуть до великої фабрики, — каже, сидячи на покривалі, Нерідусь із обліпленими піском ногами. — Робітники видаляють какавельки і очищують кожну краплину води, аж поки вона знову стає придатною для пиття. Потім вони пускають її в труби, з’єднані з кранами для води.

— А тоді ця вода потрапляє в море?

Нерідусь хитає головою:

— Думаю, море складається з дощової води і солі.

— Ти коли-небудь пробував на смак сльозу? — питає Бабця.

— Ага.

— Так от, сльоза неначе крапля моря.

Проте я однаково не хочу ходити в морській воді, хоч вона й зі сліз. Згодом я все ж підступаю до моря разом з Нерідусем, і ми шукаємо скарбів. Нам удається знайти білу мушлю, як у равлика. Я встромляю в неї палець, але равлика там немає.

— Візьми її собі, — каже Нерідусь.

— А що буде з равликом, коли він повернеться до свого будиночка?

— Ну, навряд чи равлик кинув би його тут, якби він був йому потрібен, — відповідає Нерідусь.

А може, равлика з’їла пташка? Або лев? Я кладу білу мушлю в кишеню, а потім ще рожеву, чорну і довгу — небезпечну й гостру, наче лезо. Мені дозволили взяти ці мушлі з собою, бо що з воза впало, то пропало, а я знайшов, то цур моє.

Ми обідаємо в якійсь перекусні, але тут можна не лише перекусити, а й попоїсти досхочу. Я з’їдаю гарячий сандвіч із салатом, помідором і захованою всередині шинкою.

Коли ми їдемо додому, я помічаю дитячий майданчик, що його, певно, вже переробили, бо гойдалки розставлено зовсім інакше.

— Та ні, Джеку, — пояснює мені Бабця, — це просто інший майданчик. У кожному місті чимало дитячих майданчиків.

Мені здається, що в світі все повторюється.

— Норін сказала мені, що ти підстригся. — Голос Ма в телефоні звучить дуже тихо.

— Ага, однак не втратив своєї сили.

Я сиджу, накинувши на голову Килим, і розмовляю телефоном. Навколо мене темно, і я уявляю собі, що Ма поруч зі мною.

— Я тепер сам миюсь у ванні, — кажу я їй. — І ще я гойдався на гойдалці, навчився розрізняти монети, знаю, як поводитися з вогнем та людьми, що живуть на вулиці. До того ж тепер у мене є два «Ділани-копачі», сумління і пористі черевики.

— Ого!

— А ще я бачив море, у ньому немає ніяких какавельок, тож ти мене обманула.

— Ти ставив стільки питань! — каже Ма. — Я не на всі з них знала відповіді, тож дещо мені довелося вигадувати.

Я чую, як вона схлипує.

— Ма, ти можеш сьогодні прийти до мене?

— Поки що ні.

— Чому?

— Мені досі добирають режим лікування. Лікарі ще не зовсім зрозуміли, що мені треба.

Їй потрібен я. Невже вони не можуть цього зрозуміти?

Я хочу їсти тайську локшину Розтопленою Ложкою, але Бабця каже, що це негігієнічно.

Потім я йду до вітальні й швидко-швидко перемикаю Дистанційкою канали. Телепланети з’являються на екрані одна за одною. Раптом я чую своє ім’я, проте не навсправжки, а в телевізорі.

— ...треба послухати самого Джека.

— Ми всі в певному розумінні Джеки, — каже другий чоловік, що сидить за великим столом.

— Безперечно, — погоджується з ним перший.

Їх теж звуть Джеками, як і мільйони інших?

— Так, усередині кожного з нас сидить маленька дитина, як у кімнаті один нуль один, — мовить, киваючи, ще один чоловік.

Але ж ми ніколи не жили в кімнаті з таким номером.

— А тоді ця дитина визволяється і виявляє, що в оточенні інших вона страшенно самотня.

— І страждає від сенсорного надміру модернізму, — додає перший.

— Швидше, постмодернізму.

Там є й жінка.

— Звісно, на символічному рівні Джек — дитина-жертва, яку замуровують у фундамент споруди, щоб задобрити духів, — говорить вона.

Що-що?

— А мені видається, що доречнішим архетипом був би Персей, народжений від запротореної в темницю діви і кинутий разом з нею в море у дерев’яній бочці. Жертва, що обертається на героя, — каже один з чоловіків.

— Так, Каспар Гаузер, як відомо, стверджував, що був щасливий у темниці, але, може, він хотів сказати, що все німецьке суспільство XIX сторіччя було для нього величезною темницею.

— Принаймні наш Джек мав телевізор.

Другий чоловік сміється.

— Культура — ніби тіні на стіні платонівської печери.

Заходить Бабця і, насупившись, відразу ж вимикає телевізор.

— Там говорили про мене, — кажу я.

— Вони перевчилися в коледжі.

— Ма каже, що я теж учитимуся в коледжі.

Бабця закочує очі:

— На все свій час. А тепер надягай піжаму й чисть зуби.

Вона читає мені на ніч «Зниклого Кролика», однак сьогодні мені ця книжка не подобається. Я все думаю, що було б, якби мама-кролиця втекла і сховалася, а кроленя її не знайшло?

Бабця збирається купити мені футбольного м’яча — це неймовірно! Я йду подивитися на пластикового чоловіка в чорному гумовому костюмі з ластами на ногах, але помічаю велику вітрину з рожевими, зеленими, синіми та іншими кольоровими валізами, а за нею — ескалатор. Я хочу постояти на ньому якусь хвилинку, проте вже не можу зійти, бо він везе і везе мене вниз. Це водночас дуже круто і страшно. «Крушно», — вигадую я слово-складанку. Ма воно б сподобалося. В кінці ескалатора я зіскакую і не знаю, як знову піднятися нагору до Бабці. Я п’ять разів перелічую зуби, і один раз у мене замість двадцяти виходить дев’ятнадцять. Усюди висять плакати з однаковим написом «До Дня матері — лише три тижні. Хіба вона не заслуговує на найліпше?» Я дивлюся на тарілки, плити і стільці, а потім, відчувши втому, лягаю на ліжко.

Якась жінка каже мені, що це заборонено, тому я сідаю.

— Хлопче, а де твоя мама?

— Вона в клініці, бо їй захотілося до часу полетіти на Небеса.

Жінка зачудовано дивиться на мене.

— А я бонсай.

— Хто-хто?

— Ми раніше жили під замком, а тепер ми — зірки репу.

— О Бо... ти той самий хлопчик! Той самий... Лорано, — кричить вона, — іди сюди! Ти не повіриш. Це той хлопчик, Джек, з повітки, якого показували в телевізорі.

Підходить іще одна жінка, хитаючи головою:

— Той, що з повітки, менший, з довгим волоссям, зав’язаним ззаду, і весь згорблений.

— Це він, — каже вона, — присягаюся. Не віриш?

— Нізащо! — каже їй друга й сміється.

— На світі, — додаю я.

Вона довго сміється, а тоді мовить:

— Фантастика! Даси мені свій автограф?

— Лорано, він же не зможе написати свого ім’я.

— Ні, зможу, — заперечую я. — Я можу написати будь-що.

— Це хтось інший, — мовить вона й питає в подруги: — Це ж інший, чи не так?

У них немає паперу — тільки старі ярлики від одягу, і я пишу на них багато разів слово «ДЖЕК»: продавчині хочуть подарувати мій автограф своїм подругам. Але тут до відділу вбігає Бабця з м’ячем під пахвою. Я ніколи ще не бачив її такою розлюченою. Вона кричить продавчиням, що ті мають додержувати порядку поводження з загубленими дітьми, і рве мої автографи на клапті. Тоді вона хапає мене за руку і тягне, а коли ми вибігаємо з крамниці, дверцята починають аяйкати, і Бабця кидає футбольного м’яча на підлогу.

У машині вона навіть не дивиться на мене в дзеркало. Я питаю:

— Чому ти кинула мого м’яча?

— Бо спрацювала сигналізація, — відповідає Бабця. — Я ж за нього не заплатила.

— Ти хотіла пограбувати крамницю?

— Ні, Джеку, я бігала по всій будівлі, мов навіжена, шукаючи тебе! — репетує вона, а тоді додає спокійнішим голосом: — Будь-що могло статися.

— Наприклад, землетрус?

Бабця зачудовано дивиться на мене в маленьке дзеркальце.

— Тебе міг викрасти незнайомець, ось про що я кажу, Джеку. Незнайомець — це людина, що мені не друг, але ж ті жінки були моїми друзями!

— Чому?

— Бо той незнайомець міг захотіти мати свого власного хлопчика, зрозуміло?

Проте мені нічого не зрозуміло.

— Або навіть ударити тебе.

— Ти маєш на увазі його? — питаю я і подумки докидаю: «Старого Ніка?»

Однак вимовити те ім’я я не годен.

— Ні, він уже не вибереться з в’язниці, але це міг би зробити хтось схожий на нього, — відповідає Бабця.

А я й не знав, що у світі є хтось схожий на нього.

— Ти можеш повернутися і забрати мого м’яча? — питаю я. Бабця заводить мотор і так швидко виїжджає зі стоянки, що в машини аж вищать колеса.

Поки ми їдемо, я серджуся дедалі дужче.

Повернувшись додому, я складаю в сумку з Дорою всі свої речі, крім черевиків: вони в неї не влазять, тож я викидаю їх у смітницю. Потім я скручую Килим і тягну його за собою по сходах униз.

Бабця заглядає в залу:

— Ти помив руки?

— Я повертаюся в Клініку! — кричу я їй. — І ти не можеш мене зупинити, бо ти, ти незнайомка!

— Джеку, — каже вона, — поклади цей смердючий килим на місце.

— Сама ти смердюча! — реву я.

Бабця хапається за серце.

— Лео! — гукає вона через плече. — Клянуся, з мене досить... Нерідусь піднімається сходами й бере мене на руки.

Я кидаю Килим. Нерідусь ногою відштовхує з дороги мою сумку з Дорою. Він несе мене, а я кричу і б’ю його, бо це дозволено, це особливий випадок, я можу навіть убити його, я вбиваю і вбиваю його...

— Лео, — плаче внизу Бабця. — Лео...

Фі-фай-фо-фам, він зараз розірве мене на шматочки, заверне в Килим і закопає, а тоді черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...

Нерідусь кидає мене на надувний матрац, але мені зовсім не боляче.

Він сідає на край матраца, і по ньому пробігає хвиля. Я все ще плачу, мене трясе, а на простирадло капають соплі.

Нарешті я заспокоююся, дістаю з-під матраца Зубчика, кладу його в рот і завзято смокчу. Але він уже не має ніякого смаку.

Рука Нерідуся зовсім поруч, на його пальцях — волосся.

Нерідусеві очі ловлять мій погляд.

— Що було, то загуло?

Я посуваю Зубчика до ясен.

— Що?

— Хочеш з’їсти на дивані пиріг і подивитися на гру в телевізорі?

— Хочу, — відповідаю я.

Я збираю гілки, що впали з дерев, навіть важелезні. Відтак ми з Бабцею обв’язуємо ті гілки мотузкою, щоб їх забрало місто.

— А як це — місто?..

— Я хотіла сказати — хлопці з міста, тобто ті, чия це робота.

Коли я виросту, то працюватиму велетнем, але не тим, що їсть дітей, а тим, що їх ловить, коли вони падають у море, і повертає на берег.

Я кричу:

— Кульбабова тривога!

Бабця просапує кульбабки, щоб вони не заважали рости траві, бо на все бракує місця.

Потомившись, ми сідаємо в гамак, навіть Бабця.

— Раніше я сиділа в гамаку з твоєю Ма, коли вона була маленька, — каже Бабця.

— А ти дозволяла їй моню?

— Що?

— Смоктати моню з твоїх грудей?

Бабця хитає головою:

— Вона смоктала молоко з пляшечки і завжди намагалася відірвати від неї мої пальці.

— А де ж її рідна мама?

— То ти про неї знаєш? Гадки не маю, на жаль.

— Вона народила іншу дитину?

Бабця мовчить, а потім каже:

— Хотілося б, щоб так було.

Я малюю собі за тим столом, начепивши старий Бабчин фартух з крокодилом і написом «Я з’їв кро з оболоні». Виводжу не звичайні картинки, а лише плями, смуги та спіралі. Я використовую всі барви, навіть змішую їх у маленьких калюжках на папері. Мені подобається малювати павутину, а тоді складати аркуш удвоє, як показувала мені Бабця. Розгорнувши його, можна побачити метелика.

У вікні я помічаю Ма.

Я розливаю червону фарбу і силкуюся витерти її, але вона на моїй нозі й на підлозі. Обличчя Ма більше не видно. Я біжу до вікна, проте Ма вже зникла. Може, мені це просто примарилося? Я забруднив червоною фарбою вікно, мийницю і стіл.

— Бабцю! — кличу я. — Бабцю!

Зненацька Ма з’являється позаду мене.

Я підбігаю до неї, вона хоче мене обійняти, але я кажу:

— Не треба, я весь у фарбі.

Вона сміється, розв’язує мого фартуха, кидає його на стіл і міцно притискає мене до себе. Я намагаюся не торкатись її липкими руками й ногами.

— Я б тебе не впізнала, — каже вона, дивлячись на мою голову.

— Чому?

— Бо ти підстригся.

— Дивись, Бабця зробила з мого волосся браслет, одначе він весь час за щось чіпляється.

— Можна глянути?

— Звісно.

Коли я знімаю браслет, на нього потрапляє фарба. Ма надіває його на свою руку. Щось у Ма змінилося, от тільки ніяк не збагну що.

— Вибач, що зачервонив твою руку.

— Це можна легко змити, — каже, заходячи, Бабця.

— Ти не казала йому, що я приїду? — питає Ма, цьомаючи її.

— Я подумала, що ліпше не казати. Ану ж зірвалося б щось?

— Нічого не зірвалося.

— Рада це чути.

Бабця витирає очі й починає відмивати фарбу.

— Джек спав на надувному матраці в нашій кімнаті, але я можу постелити тобі на дивані...

— Нам уже час іти.

Бабця на мить завмирає.

— Ви ж повечеряєте з нами?

— Звичайно, — відповідає Ма.

Нерідусь приготував свинячі реберця з ризото, але я не люблю кісток, тому з’їдаю весь рис і підбираю виделкою соус. Нерідусь краде в мене реберце.

— Шахраю, не кради!

Він стогне:

— О ні!

Бабця показує мені грубу книгу з фотографіями якихось дітей. Вона каже, що це Ма та Павло, тільки маленькі. Я вдаю, що вірю, аж поки помічаю знімок дівчинки на тому самому пляжі, куди возили мене Бабця з Нерідусем. Обличчя в дівчинки точнісінько таке ж, як у Ма. Я показую їй знімок.

— Так, це я, — каже вона, перегортаючи сторінку.

А ось знімок Павла, де він махає рукою з вікна велетенського банана, хоч насправді це статуя, і ще один, де Ма й Павло їдять морозиво в ріжку. Поруч стоїть Дідусь, але вигляд у нього зовсім інший, і Бабця теж інша: на фотографії в неї темне волосся.

— А де фотографія з гамаком?

— Ми весь час гойдалися на ньому, тому, мабуть, нікому не спало на думку сфотографувати нас, — пояснює Ма.

— Це жахливо, що в тебе немає жодної, — каже раптом Бабця.

— Жодної чого? — питає Ма.

— Жодної фотографії Джека, коли він був немовлям і коли почав ходити, — відповідає Бабця. — Щоб запам’ятати його таким.

Обличчя Ма робиться спантеличеним:

— Я пам’ятаю кожен той день.

Вона глянула на свій годинник, а я й не знав, що в неї є годинник. У нього гострі стрілки.

— Коли тобі треба повернутися в клініку? — питає Нерідусь. Ма хитає головою:

— Мене сьогодні виписали.

Вона виймає щось із кишені й махає. Це ключ на кільці.

— Уявляєш, Джеку, тепер ми з тобою маємо власну квартиру. Бабця називає Ма на її друге ім’я.

— Гадаєш, це добра ідея?

— Це моя ідея. Все гаразд, Мамуню. Мене день і ніч оточуватимуть порадники.

— Але ж ти ніколи раніше не жила за межами рідної домівки. Ма зачудовано дивиться на Бабцю, і Нерідусь теж. Раптом він заливається гучним сміхом.

— Це не смішно, — каже Бабця, штовхаючи його в груди. — Вона знає, що я мала на думці.

Ма тягне мене нагору зібрати мої речі.

— Заплющ очі, — кажу я їй, — маю для тебе сюрпризи.

Я веду її в спальню.

— Три, два, один! — лічу я, а за хвильку додаю: — Це Килим та інші наші речі, їх віддала поліція.

— Так, бачу, — відповідає Ма.

— Глянь, ось мій Джип і Дистанційка...

— Облишмо цей мотлох, — каже вона. — Візьми тільки те, що тобі справді треба, і поклади це в свою нову сумку з Дорою.

— Але мені треба все.

Ма зітхає:

— Нехай буде з гречки мак.

Як це з гречки може бути мак?

— Усі речі привезли в цих коробках.

— Я ж сказала, добре.

Нерідусь складає всі наші речі в задню частину білої машини.

— Мені варто поновити права, — каже Ма, коли Бабця виїжджає на дорогу.

— Ти, певно, втратила навички керування.

— О, я втратила всі свої навички, — відповідає Ма.

Я питаю:

— Чому?

— Я наче той Бляшаний Лісоруб, — мовить Ма через плече, піднімає лікоть і йойкає з болю. — Гей, Джеку, хочеш — купимо собі машину?

— Еге ж, а ще ліпше гелікоптер. Супер-пупер гелікоптер-поїзд-автомобіль-субмарину.

— Ну й апетити в тебе!

Ми їдемо в машині цілу вічність.

— Чому так довго? — питаю я.

— Бо це аж на іншому кінці міста, — відповідає Бабця. — Навіть в іншому штаті.

— Мамуню...

Небо помалу темніє.

Бабця зупиняється там, де каже їй Ма. Я бачу велику вивіску «КОМПЛЕКС НЕЗАЛЕЖНОГО ЖИТЛА». Бабця допомагає віднести всі наші сумки й коробки в будівлю з бурої цегли, лише сумку з Дорою я везу на коліщатках сам. Ми заходимо у великі двері; коло них стоїть і всміхається нам чоловік, що зветься швейцаром.

— Він нас замкне? — пошепки питаю я Ма.

— Ні, він просто впускає і випускає з будівлі людей.

Нас зустрічають три жінки і чоловік, що працюють у службі підтримки. Якщо нам буде потрібна допомога, ми просто натиснемо на кнопку виклику. Це все одно, що зателефонувати. У будівлі багато поверхів, і на кожному з них — квартири. Наша з Ма квартира — на шостому. Я тягну Ма за рукав і шепочу:

— П’ятий.

— Що-що?

— А ми можемо жити на п’ятому поверсі?

— Пробач, але ми не маємо вибору, — каже вона.

Коли двері ліфта зачиняються за нами, Ма здригається.

— Усе гаразд? — питає Бабця.

— Це ще одна річ, до якої мені треба буде звикнути.

Ма слід набрати секретний код, щоб ліфт почав рухатися. Коли ліфт піднімається, у моєму пузику виникає дивне відчуття. Зненацька двері відчиняються — і ми вже на шостому поверсі. Ми летіли, навіть не усвідомивши цього. Я помічаю маленьку покришку люка з написом «ПІЧ ДЛЯ СПАЛЮВАННЯ СМІТТЯ». Якщо кинути в неї сміття, то воно падатиме, падатиме й падатиме вниз, а потім обернеться на дим. На дверях квартир написано не цифри, а букви; на наших дверях — буква «В», тож ми живемо в «Шість В». Шість — не таке погане число, як дев’ять, хоча шістка — це просто перевернута дев’ятка. Ма встромляє ключа в замкову щілину. Повертаючи його, вона кривиться з болю через поранений зап’ясток, який ще остаточно не полагодили.

— Ну, от ми й удома, — каже Ма, розчиняючи двері.

Що це за дім? Таж я в ньому ще ніколи не був!

Наша квартира така ж, як звичайний будинок, тільки розпорошений по одному поверху. Тут п’ять кімнат — оце пощастило! Одна з них — ванна кімната, де ми можемо купатись у ванні, а не під душем.

— А ми можемо скупатися просто зараз?

— Влаштуймося спочатку, — каже Ма.

Плита на кухні з полум’ям, як і в Бабці. Поруч з кухнею — вітальня з диваном, низьким столиком і величезним телевізором.

Бабця на кухні розбирає коробку.

— Молоко, бублики, не знаю, чи почала ти знову пити каву... Він любить пластівці у вигляді букв. Якось він навіть склав з них слово вулкан.

Ма обіймає Бабцю й зупиняє її на хвильку:

— Дякую.

— Може, збігати ще по щось?

— Ні, гадаю, ти про все подбала. На добраніч, Мамуню.

Бабчине обличчя кривиться.

— Знаєш...

— Що? — чекає Ма. — Що таке?

— Я також не забула жодного дня, проведеного з тобою.

Вони більше нічого не говорять, і я заходжуся перевіряти, на котрому ліжку ліпше стрибати. Перевертаючись у повітрі, я чую їхню жваву розмову. Я навідуюся до кожної кімнати, відчиняючи й зачиняючи там усе.

Коли Бабця їде до себе додому, Ма показує мені, як замикати двері. Це ніби ключ, але повертати його зсередини можемо тільки ми.

У ліжку я згадую, що давно не смоктав, і починаю задирати футболку Ма.

— А-а-ах, здається, там уже нічого не залишилося, — каже Ма.

— Та ні, має ще бути.

— Річ у тому, що, коли молоко довго ніхто не ссе, груди думають так: «Якщо наше молоко більше нікому не потрібне, то ми перестаємо його виробляти».

— От тупаки! Іду в заклад, що я ще щось там знайду...

— Ні, — каже Ма, затуляючи груди рукою. — Вибач. Цього більше не буде. Іди сюди.

Ми міцно обіймаємося. У моєму вусі щось бумкає — бум-бум. Це серце Ма.

Я знову задираю її футболку.

— Джеку!

Я цьомаю її праву цицю і кажу:

— Прощавай.

Потім я двічі цьомаю ліву, бо молоко в ній завжди було смачніше. Ма так міцно притуляє до себе моє обличчя, що я їй кажу:

— Не можу дихати.

І вона відпускає мене.

У мої очі світить блідо-червоне обличчя Бога. Я моргаю кілька разів, і світло то з’являється, то зникає. Я чекаю, коли Ма знову почне дихати.

— Чи надовго ми залишимося в Незалежному Житлі?

Вона позіхає:

— На скільки захочемо.

— Я хотів би залишитися на тиждень.

Ма потягається всім тілом.

— Ми залишимося на тиждень, а далі буде видно.

Я скручую її волосся, наче мотузку.

— Я можу підстригти тебе, і тоді ми знову скидатимемось одне на одного.

Ма хитає головою.

— Я думаю зберегти волосся довгим.

Коли ми розпаковуємо речі, я не можу знайти Зубчика. Це справжнісінька проблема!

Я переглядаю всі свої речі, а потім усе довкола них — може, я впустив його минулої ночі? Я силкуюся пригадати, коли востаннє тримав його в руці або в роті. Це було не вчора ввечері, а, певно, позавчора в Бабці. Здається, я смоктав його. Мені майнула страшна думка: ану ж я проковтнув його ненароком у сні?

— Що стається тоді, коли ми ковтаємо, але не їжу?

Ма кладе шкарпетки в свою шухляду.

— Наприклад?

Я не можу їй сказати, що, либонь, загубив її часточку.

— Щось схоже на маленький камінчик.

— Ну, він просто виходить з організму.

Сьогодні ми не спускаємося в ліфті й навіть не вдягаємося.

Ми залишаємося в нашому Незалежному Житлі, щоб обжити його.

— Ми могли б спати в цій кімнаті, — каже Ма, — а гратися тобі було б зручніше там, де більше сонячного світла.

— З тобою.

— Так, але іноді я робитиму щось інше, і тоді вдень наша спальня ставатиме моєю кімнатою.

Що вона робитиме інше?

Ма насипає нам пластівці, навіть не рахуючи їх. Я дякую малому Ісусові.

Вона мовить:

— У коледжі я читала одну книжку, там ішлося про те, що кожний повинен мати власну кімнату.

— Навіщо?

— Щоб було де думати.

— Я можу думати в одній кімнаті з тобою, — кажу я і чекаю відповіді. — Чому ти не можеш думати в одній кімнаті зі мною?

Ма кривиться:

— Я можу, майже завжди, але іноді незле побути там, де все належить тільки тобі.

— Я так не думаю.

Вона глибоко зітхає.

— Спробуймо сьогодні. Ми могли б зробити таблички й наклеїти їх на двері...

— Круто.

Ми пишемо на аркушах паперу різнобарвними буквами слова «ДЖЕКОВА КІМНАТА» і «КІМНАТА МА», а потім прикріплюємо ці написи до дверей скотчем, відриваючи його, скільки душа забажає.

Мені треба покакати. Я розглядаю свої какавельки, проте Зубчика там не бачу.

Ми сидимо на дивані й дивимося на вазу, що стоїть на столі. Вона зі скла, але не з прозорого, а з прикрашеного блакитними і зеленими плямами.

— Мені не подобаються ці стіни, — кажу я Ма.

— Чому?

— Вони якісь дуже білі. О, знаєш, ми могли б купити в крамниці коркову плитку і заклеїти нею стіни.

— Нізащо на світі, — заперечує вона, а за хвильку додає: — Пам’ятаєш, ми починаємо все наново?

Вона каже «пам’ятаєш», а сама не хоче пам’ятати Кімнату.

Я згадую про Килим, підбігаю до коробки і, витягши його звідти, волочу за собою.

— Де ми покладемо Килим — біля дивана чи поруч з нашим ліжком?

Ма хитає головою.

— Але...

— Джеку, він уже геть потертий і брудний після семи років... Я навіть звідси чую, як він смердить. Я бачила, як ти вчився повзати по цьому килиму, а потім ходити. Ти за нього весь час зашпортувався. Якось ти на нього накакав, а згодом пролив суп. Мені так і не вдалося його відчистити як слід.

Очі в Ма розширились і блищать.

— Ага, я народився на ньому і помер теж на ньому.

— Атож, тому я й хочу викинути його у піч для спалювання сміття якнайшвидше!

— Ні!

— Якби ти хоч раз у житті подумав про мене, а не...

— Я думав! — кричу я. — Я весь час думав про тебе, поки ти була в Забутті.

Ма на секунду заплющує очі.

— Ось що я тобі скажу, Джеку. Ти можеш забрати його в свою кімнату, тільки нехай він стоїть скрученим у шафі. Гаразд? Я не хочу його бачити.

Ма йде на кухню, і я чую, як вона хлюпає там водою. Я хапаю вазу і кидаю її в стіну. Ваза розбивається на мільйон мільйонів уламків.

— Джеку... — Ма вже стоїть неподалік.

Я верещу:

— Я не хочу більше бути твоїм маленьким кроленям!

Я біжу в ДЖЕКОВУ КІМНАТУ, тягнучи за собою Килим, і він чіпляється за щось у дверях. Я забираюся в шафу, закутуюся в нього і сиджу там багато-багато годин, але Ма так і не приходить до мене.

На щоках, де висохли сльози, шкіра стає шорсткою. Нерідусь розповідав, що так видобувають сіль — заганяють морські хвилі в маленькі ставки, а потім чекають, коли вони висохнуть на сонці.

До мене долинає жахливий звук бзз-бзз-бзз і слова Ма:

— Так, гадаю, це слушний час.

За хвилину я чую її голос зовні:

— У нас гості.

Це лікар Клей і Норін. Вони принесли з собою харчі, що звуться «їжею навинос», — локшину з рисом і якісь смачні гладенькі жовті шматочки.

Уламків вази вже немає — мабуть, Ма викинула їх у піч для спалювання сміття.

У нас з’явився комп’ютер, і лікар Клей настроює його, щоб ми могли грати в ігри й надсилати електронні листи. Норін учить мене малювати просто на екрані стрілкою, що обертається на пензлик. Я малюю нас із Ма в Незалежному Житлі.

— А що означають ці білі риски? — питає Норін.

— Це простір.

— Космічний простір?

— Ні, весь простір усередині, тобто повітря.

— Ну, слава — це вторинна травма, — каже лікар Клей до Ма. — Ви не думали про те, щоб змінити імена?

Ма хитає головою:

— Я не можу собі уявити цього... Адже я — це я, а Джек — це Джек? Як я можу називати його Майклом, чи Зейном, чи ще якось?

Навіщо їй називати мене Майклом чи Зейном?

— А що, як змінити бодай прізвище? — пропонує лікар Клей. — Так він привертатиме до себе менше уваги, коли піде до школи.

— Коли я піду до школи?

— Коли будеш готовий до цього, — відповідає Ма. — Не хвилюйся.

Гадаю, я ніколи не буду готовий.

Увечері ми купаємось у ванні. Я кладу голову на пузик Ма і дрімаю.

Ми тренуємося жити в різних кімнатах і перегукуємося поміж собою, тільки не дуже голосно, бо в інших незалежних житлах також живуть люди. Коли я сиджу в ДЖЕКОВІЙ КІМНАТІ, а Ма — в КІМНАТІ МА, усе йде непогано, але, коли вона йде в якусь іншу кімнату, мені це не подобається.

— Усе гаразд, — заспокоює мене Ма. — Я завжди тебе почую.

Ми вечеряємо «їжею навинос», розігрівши її в мікрохвилівці.

Це така маленька плита, що супершвидко працює, випускаючи невидиме смертоносне проміння.

— Я не можу знайти Зубчика, — кажу я Ма.

— Мого зубчика?

— Так, твого хворого Зубчика, що в тебе випав. Я беріг його, він весь час був зі мною, а тепер, здається, пропав. Якщо, звісно ж, я його не проковтнув, однак він ще не вийшов разом з какавельками.

— Не хвилюйся, — каже Ма.

— Але...

— Люди в світі так часто переїжджають з місця на місце, що повсякчас гублять речі.

— Зубчик — не просто річ, він мені страшенно потрібен.

— Повір мені, зовсім не потрібен.

— Але...

Ма обіймає мене за плечі:

— Скажімо гнилому зубчикові «прощавай». Кінець історії.

Вона от-от розсміється, хоч мені зовсім не до сміху.

Я думаю, що таки випадково проковтнув його. Можливо, він не вийде з мене з какавельками, а заховається в якомусь куточку мого тіла назавжди.

Вночі я шепочу:

— Не можу заснути.

— Знаю, — каже Ма. — Я теж.

Наша спальня — це КІМНАТА МА, в Незалежному Житлі, в Америці, що лежить у світі, на зелено-блакитній кулі, яка має мільйони миль у поперечнику і повсякчас обертається. За межами світу — Космічний Простір. Я ніяк не можу зрозуміти, чому ми не падаємо з цієї кулі. Ма каже, що до землі нас притягає невидима сила — гравітація, але я її зовсім не відчуваю.

На небі з’являється жовтосяйне обличчя Бога, ми бачимо його крізь вікно.

— Ти помітив, — каже Ма, — що з кожним ранком сонце встає дедалі раніше?

У нашому Незалежному Житлі є шість вікон, вони показують різні картинки, але з деяких вікон ми бачимо ті самі речі. Найулюбленіше моє вікно — у ванній кімнаті, бо там будівельний майданчик і я можу спостерігати за кранами та екскаваторами. Я читаю для них увесь вірш про Ділана, і їм це подобається.

У вітальні я застібаю липучки на черевиках, бо ми збираємося на прогулянку. Я дивлюся на те місце, де стояла ваза, поки я її не розбив.

— Попросімо нову вазу як недільний подарунок, — кажу я Ма і, похопившись, тут-таки замовкаю.

На черевиках Ма — шнурки, вона їх зав’язує, а тоді спокійно дивиться на мене:

— Знаєш, тобі не доведеться більше бачити його.

— Старого Ніка? — перепитую я, вимовляючи це ім’я, щоб перевірити, чи звучить воно так само моторошно, як раніше.

Виявляється, звучить, проте вже не дуже загрозливо.

— А от мені доведеться зустрітися з ним ще один раз, — зауважує Ма. — Коли я піду в суд. Але це буде через багато місяців.

— А нащо тобі туди йти?

— Морріс каже, що можна дати свідчення у відеорежимі, однак я хочу ще раз глянути в його підлі очі.

До чого це все? Я намагаюся згадати його очі.

— Може, тепер він попросить нас принести йому що-небудь як недільний подарунок? Це було б смішно.

Але Ма нітрохи не сміється. Вона позирає в дзеркало, малюючи собі чорні лінії навколо очей, і фарбує губи в багряний колір.

— Ти стала схожою на клоуна.

— Це лише макіяж, — пояснює Ма. — З ним я маю кращий вигляд.

— Ти завжди маєш гарний вигляд, — заперечую я.

Ма всміхається мені в дзеркалі. Я задираю кінчик носа, встромляю у вуха пальці і кручу ними.

Ми тримаємося за руки, проте день сьогодні дуже теплий, і наші долоні швидко мокріють. Ми роздивляємося на вітрини крамниць, але всередину не заходимо. Ми просто гуляємо. Ма весь час повторює, що якісні речі безглуздо дорогі, а дешеві можна відразу ж викинути на сміття.

— Глянь, он там продають чоловіків, жінок і дітей, — кажу я їй.

— Що? — Вона розвертається. — Ні-ні, це крамниця одягу, тому там і написано: «Чоловіки, жінки, діти». Це означає, що тут продають одяг для всіх людей.

Коли нам треба перейти вулицю, ми натискаємо кнопку і чекаємо, поки з’явиться маленький сріблястий чоловічок, який нас оберігатиме. Я бачу щось схоже на бетонний майданчик, але там вищать і стрибають діти. Це зветься бризкалкою. Ми дивимося на них, проте недовго, бо Ма каже, що довго витріщатися на людей не личить.

Ми граємо в шпигунів, а тоді купуємо морозиво — це найсмачніша річ у світі. Моє морозиво ванільне, а в Ма — полуничне. Наступного разу купимо собі з іншими смаками, їх тут сотні. Великий холодний шматок спорскує по моєму підборіддю, і мені починає пекти лице. Ма показує, як треба затулити ніс рукою і хукати теплим повітрям. Я прожив у світі вже три з половиною тижні, але ніяк не можу зрозуміти, від чого може бути боляче.

Я маю з собою кілька монет, що їх дав мені Нерідусь, і купую Ма шпильку для волосся з комашкою сонечком, тільки несправжнім.

Вона без кінця дякує мені.

— Носи її завжди, навіть коли помреш, — кажу я їй. — А ти помреш раніше за мене?

— Такий закон життя.

— А чому він такий?

— Ну, на той час, коли тобі набіжить сто, я матиму вже сто двадцять один рік і моє тіло, гадаю, вже зовсім постаріє, — пояснює Ма й усміхається. — Я буду на Небесах, готуватиму твою кімнату.

— Нашу кімнату, — кажу я.

— Ну, добре, нашу кімнату.

Я помічаю телефонну будку і заходжу в неї, уявляючи, що я Супермен і мені треба перевдягнутися. Я махаю Ма крізь скло. Зауваживши маленькі картки з усміхненими обличчями і написами «Грудаста блондинка, 18» і «Філіпіна-самиця», я беру їх собі, бо що з воза впало, то пропало, а я знайшов, то цур моє. Одначе, коли я показую їх Ма, вона застерігає, що ті картки брудні, і змушує мене викинути їх у смітницю.

Ми трішки заблукали, але потім Ма помічає назву вулиці, де міститься наше Незалежне Житло, тож насправді ми не загубилися. Мені з утоми болять ноги. Гадаю, люди у світі повсякчас утомлені.

У нашому Незалежному Житлі я завжди ходжу босоніж, бо взуття мені не подобається зовсім.

У квартирі «Шість С» живе жінка з двома великими дівчатами, старшими за мене, але не набагато. Жінка весь час носить темні окуляри, навіть у ліфті, і ходить з милицею. Думаю, ті дівчата не вміють розмовляти, однак, коли я помахав одній з них рукою, вона всміхнулася.

Як день, то й новина.

Бабця подарувала мені набір акварельних фарб — десять кольорів в овальних формочках, що лежать у коробці з прозорою накривкою. Після кожної фарби я ретельно мию пензлика, щоб вони не змішувалися одна з одною, а коли вода стає брудною, я її міняю. Я підняв один зі своїх малюнків, щоб показати Ма, але він розплився. Відтоді усі малюнки ми сушимо на столі.

Ми йдемо в будинок з гамаком, де разом з Нерідусем складаємо з «Леґо» чудовий замок і дзизкучий автомобіль.

Бабця тепер може навідувати нас тільки по обіді, бо зранку в неї робота в крамниці, де люди купують нове волосся і груди, коли ті випадають. Ми з Ма йдемо глянути на неї крізь вхідні двері — Бабця зовсім не схожа на себе. Ма каже, що всередині кожної людини живе кілька різних людей.

У наше Незалежне Житло приїжджає Павло і привозить сюрприз для мене — футбольний м’яч, подібний до того, що Бабця кинула в крамниці. Я йду в парк з дядечком Павлом, а не з Ма, бо вона збирається в каварню, щоб побачити когось зі своїх старих друзів.

— Чудово! — кричить мені Павло. — Ще раз!

— Ні, тепер ти, — кажу я.

Павло копає м’яча так сильно, що той відскакує від стіни будівлі й відлітає в кущі.

— Принеси його! — кричить він.

Коли я копаю м’яча, він летить у ставок, і я плачу.

Павло дістає його гілкою. Він котить м’яча і питає мене:

— Хочеш похвалитися мені, як швидко ти вмієш бігати?

— Ми грали з Ма в доріжку, — кажу я йому, — тож це мені завиграшки. Я пробігав туди й назад за шістнадцять кроків.

— Ого! Я впевнений, що тепер ти бігаєш іще швидше.

Я хитаю головою:

— Я впаду.

— Не впадеш, — запевняє мене Павло.

— Тепер я весь час падаю. Світ такий хисткий.

— Еге ж, але ця трава дуже м’яка, тому навіть якщо ти впадеш, то не заб’єшся.

Своїми гострими очима я помічаю, що до нас наближаються Діна та Бронвін.

З кожною дниною стає все гарячіше. Ма каже, що це, як на квітень, нечувана річ.

Нарешті дощить. Ма говорить, що було б непогано купити дві парасольки й вийти погуляти в дощ, ховаючись під ними, щоб не змокнути, але мені це не подобається.

Другого дня знову стає сухо, і ми виходимо надвір. Там скрізь калюжі, проте я не боюся їх. Я ходжу в своїх пористих черевиках, і мої ноги хлюпають крізь отвори, але це пусте.

Я пропоную Ма спробувати все по одному разу, щоб зрозуміти, що нам подобається, а що ні.

Я вже знаю, що мені подобається в парку ганяти м’яча і годувати качок. Мені вже дуже подобається на дитячому майданчику, от тільки я не люблю, коли якийсь хлопчик з’їжджає з гірки слідом за мною і штурхає мене в спину ногами. Мені подобається Музей природознавства, от тільки динозаври там мертві, від них залишилися самі кістки.

У ванній кімнаті я чую, як сусіди розмовляють по-іспанському, але Ма каже, що то китайська мова. Є сотні різних способів розмовляти, і мені від цього голова йде обертом.

Ми навідуємося до музею, де виставлено картини. Вони трохи схожі на ті шедеври, що їх ми вирізували з коробок з-під вівсянки, але значно більші, і на них можна розгледіти мазки. Мені подобається проходити крізь кімнати з картинами, одначе в музеї багато таких кімнат, і я лягаю на лавку відпочити. Раптом до мене підходить чоловік в однострої з недружнім обличчям — і я тікаю.

Нерідусь приходить у наше Незалежне Житло з супер-подарунком для мене — з велосипедом, якого він і Бабця купили для Бронвін, але надумали віддати спочатку мені, бо я більший. У велосипеда в колісних спицях — блискучі личка. Коли я катаюся на ньому в парку, то мушу надівати шолом, наколінники і спеціальні подушечки для зап’ястків, щоб не розбитися, якщо впаду. Проте я не падаю, бо швидко навчився тримати рівновагу. Нерідусь каже, що це в мене з природи. Коли ми йдемо кататися втретє, Ма дозволяє мені не надівати подушечок, а за кілька тижнів збирається зняти й додаткові колеса, бо вони мені вже будуть не потрібні.

Ма веде мене на концерт у парк, однак не в наш, той, що поруч, а в той, куди треба їхати автобусом. Нам подобається кататися в автобусі, ми любимо розглядати зачіски людей, що йдуть вулицею. На концерті правило таке: шуміти дозволено лише музикантам, а нам і пискнути не можна — тільки плескати в долоні після кожної пісні.

Бабця питає в Ма, чому б не повести мене в зоопарк, але Ма каже, що вона терпіти не може кліток.

Ми заходимо у два різні храми. Мені подобається той, що з різнобарвними вікнами, хоч орган там занадто гучний.

А ще ми йдемо на виставу. В ній дорослі вбираються і грають, мов діти, а всі на це дивляться. Її показують в іншому парку, вона зветься «Сон літньої ночі». Я сиджу на траві, засунувши в рот пальці, щоб ненароком не прохопитися словом. Кілька фей борються за маленького хлопчика, але говорять так багато слів, що нічого не второпаєш. Іноді феї зникають, і тоді люди в чорному пересувають меблі.

— Точнісінько як ми в Кімнаті, — шепочу я до Ма, і вона ледве стримує сміх.

Раптом люди, що сидять навколо нас, починають вигукувати: «Ну, що там, духу, га?» і «Слава! Слава!» Я шаленію й починаю шикати на них, а потім уже просто кричу, щоб вони замовкли. Ма смикає мене за руку і пояснює, що то зветься участю публіки — так заведено, бо це особливий випадок.

Повернувшись додому, в наше Незалежне Житло, ми записуємо все, що вже спробували були робити. Виходить чималенький список. Однак є й те, що треба ще буде спробувати, коли ми станемо трохи сміливішими:

Політати в літаку

Запросити деяких старих друзів Ма на обід

Навчитися водити машину

Вирушити на Північний полюс

Піти до школи (мені) і до коледжу (Ма)

Найняти власну квартиру, яка не буде Незалежним Житлом

Винайти щось

Потоваришувати з новими людьми

Пожити не в Америці, а в якійсь іншій країні

Сходити в гості до іншої дитини, як це робили малий Ісус та Іван Хреститель

Навчитися плавати

Ма — піти на танці на всю ніч, мені — переночувати в Нерідуся й Бабці на надувному матраці

Знайти роботу

Злітати на Місяць

Найважливіше для мене — це завести собаку на ім’я Щасливець. Я готовий хоч і зараз, але Ма каже, що в неї клопоту по саму зав’язку. Може, як мені буде шість.

— Коли я матиму торт зі свічками?

— З шістьма свічками, — мовить вона, — присягаюся.

Уночі ми лежимо в ліжку, але це не Ліжко з нашої Кімнати; я гладжу перину, вона пухнаста, а наша Перина була не така. Коли мені було чотири, я нічого не знав про світ або гадав, що це все казочки. А тоді Ма сказала мені, що він справжній, і я подумав, що вже знаю все. Однак тепер я живу в цьому світі й багато чого не знаю. Мені весь час ніяково.

— Ма!

— Що?

Вона й досі пахне собою, але не її груди, які стали тепер просто грудьми.

— А ти колись шкодувала за тим, що ми втекли?

Якийсь час вона мовчить, а потім каже:

— Ні, ніколи не шкодувала.

— Це якесь збочення, — каже Ма лікареві Клею. — Ці всі роки я жадала людської компанії. А тепер, здається, інші люди мені зовсім не потрібні.

Він киває, і вони попивають гарячу каву. Ма вже п’є її, як усі дорослі, — щоб рухатися. Я, як і раніше, п’ю молоко, але часом — молочний шоколад. На смак він наче справжній шоколад, однак дітям споживати його дозволено. Я лежу на підлозі, збираючи разом з Норін пазл. Треба з двадцяти чотирьох шматочків зібрати картинку поїзда, і це суперважко.

— Майже ніколи... Мені буває досить самого Джека.

— Душа обере собі власну громаду й зачинить двері туди... — промовляє лікар Клей поетичним голосом.

Ма киває:

— Еге ж, але раніше я такою не була, відколи себе пам’ятаю.

— Вам довелося змінитися, щоб вижити.

Норін підводить голову:

— Не забувайте, що ви тепер інакші в усьому. Розмінявши третій десяток, народивши дитину, ви ніяк не могли залишитися колишньою.

Ма п’є каву й мовчить.

Одного разу мені захотілося дізнатися, чи відчиняються вікна. Я намагаюся відчинити вікно у ванній кімнаті — повертаю ручку і штовхаю раму. Повітря мене лякає, але я набираюся мужності, вистромлююся з вікна і простягаю вперед руки. Верхня половина мого тіла — за вікном. Це дивовижно!..

— Джеку! — Ма тягне мене всередину за футболку.

— Ой!

— Це ж шостий поверх. Якби ти впав, то розсадив би собі голову!

— Але ж я не падав, — заперечую я. — Я був водночас усередині й зовні.

— І водночас поводився безвідповідально, — каже Ма, насилу стримуючи усмішку.

Я йду за нею в кухню. Вона розбиває в миску яйця, щоб приготувати французький тост. Шкаралупки тріснули, і ми викидаємо їх у смітницю — прощавайте! Цікаво, чи обернуться вони на нові яйця?

— А ми коли-небудь повернемося з Небес на землю? — питаю я, проте, здається, Ма мене не чує. — Ми виростемо в пузиках знову?

— Це зветься реінкарнацією, — каже Ма, ріжучи хліб. — Деякі люди думають, що ми повертаємося на землю в подобі ослів або равликів.

— Ні, в подобі людей, що ростуть у пузиках. І коли я знову виросту...

Ма запалює вогонь:

— То що?

— Ти зватимеш мене Джеком?

Вона дивиться на мене:

— Добре.

— Обіцяєш?

— Я завжди зватиму тебе Джеком.

Завтра Першотравень. Це означає, що настало передліття і буде демонстрація. Ми могли б піти просто подивитися на неї.

— А Першотравень буває тільки у світі? — питаю я.

Ми сидимо на дивані і їмо з мисок мюслі, силкуючись не розхлюпати їх на диван.

— Що ти маєш на увазі? — мовить Ма.

— У Кімнаті теж настав Першотравень?

— Мабуть, от тільки святкувати його там нема кому.

— Ми можемо піти туди.

Ма кидає свою ложку, і вона гучно дзвенькає об миску.

— Джеку!

— То ми підемо?

— Тобі що, так кортить піти туди?

— Ага.

— Чому?

— Не знаю, — відповідаю я.

— Тобі що, не подобається зовні?

— Подобається, але не все.

— Ну, а якщо взагалі — тобі зовні краще, ніж у Кімнаті?

— Взагалі, так.

Я доїдаю рештки своїх мюслів і те, що залишилося в мисці Ма.

— А ми можемо якось сходити в нашу Кімнату?

— Але ми там не житимемо.

Я киваю:

— Просто зайдемо на хвилинку.

Ма кладе підборіддя на руки.

— Не думаю, що я зможу туди зайти.

— Та зможеш. — Я чекаю, що вона скаже, а тоді питаю: — Там небезпечно?

— Ні, але сама думка про це викликає в мене таке відчуття, ніби... Однак вона не домовляє, яке відчуття викликає в неї та думка.

— Я триматиму тебе за руку, — обіцяю я.

Ма зачудовано дивиться на мене.

— А може, ти сходиш сам?

— Ні.

— Я хотіла сказати, з ким-небудь іншим. З Норін, наприклад.

— Ні.

— Або з Бабцею.

— З тобою.

— Я не зможу...

— Сьогодні моя черга вибирати, — зауважую я.

Ма встає. Здається, вона розсердилася. Вона бере трубку в КІМНАТІ МА й комусь телефонує.

За якийсь час лунає дзвінок, і швейцар сповіщає, що по нас приїхала поліція.

— А ви, як і перше, офіцерка Оу?

— Звичайно, — відповідає офіцерка Оу. — Давненько ми з тобою не бачилися.

На склі поліційної машини я помічаю крихітні цятки — певно, це краплі дощу. Ма гризе ніготь на великому пальці.

— Погана ідея, — кажу я їй, віднімаючи її руку від рота.

— Еге. — Вона знову заходиться гризти ніготь, а тоді мало не шепоче: — Як би мені хотілося, щоб він помер.

Я знаю, про кого вона думає.

— Але не потрапив на Небеса.

— Так, хай опиниться деінде.

— Він довго стукатиме — тук-тук-тук, проте його туди не впустять.

— Атож.

— Ха-ха.

Повз нас, виючи сиренами, проносяться дві пожежні машини.

— А Бабця казала, що їх дуже багато.

— Кого?

— Людей, подібних до нього.

— А, — каже Ма.

— Це правда?

— Ага, та найпідступніше, що далеко більше людей стоять десь посередині.

— Де-де?

Ма пильно дивиться у вікно, але я не знаю, що вона там побачила.

— Між добром і злом, — відповідає вона, — і в них спокійно уживається і те, і те.

Цятки на вікнах розтікаються струмочками.

Ми зупиняємося, і я розумію, куди ми приїхали, тільки після того, як офіцерка Оу каже:

— Ось ми й на місці.

Я не пам’ятаю, звідки вийшла Ма в ніч нашої Великої Втечі, бо гаражі стоять коло кожного будинку. Жоден з будинків не видається мені підозрілим.

Офіцерка Оу зауважує:

— Треба було взяти з собою парасольки.

— Та ні, дощик дрібненький, — відповідає Ма.

Вона вилазить з машини і простягає мені руку, але я не поспішаю розстібати пасок безпеки.

— На нас падатиме дощ...

— Покінчімо з цим раз і назавжди, Джеку, бо я сюди більше ніколи не повернуся.

Я розстібаю ремінь, висуваю голову з машини і примружую очі. Ма веде мене за руку. На мене крапає дощ — усе обличчя й руки стають мокрими, і куртка теж, однак це не боляче, тільки трохи незвично.

Коли ми підходимо до дверей будинку, я, побачивши жовту стрічку з чорним написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО», здогадуюся, що це будинок Старого Ніка. Мені впадає в очі велика табличка з вискаленою вовчою пащею і написом «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ СОБАКА». Я показую табличку Ма, і вона каже:

— Це все про людське око.

О, так-так, навчений собака, з яким нібито стався напад того дня, коли Ма було дев’ятнадцять.

Поліціант, чийого імені я не знаю, відчиняє зсередини двері. Ма й офіцерка Оу пірнають під жовту стрічку, а я тільки злегка нахиляю голову.

У будинку — кілька кімнат, заставлених стільцями з грубими сидіннями та іншими меблями. Є навіть здоровезний телевізор. Я ніколи ще не бачив такого великого телевізора. Ми йдемо через будинок до задніх дверей і опиняємося на траві. Надворі досі дощить, але я вже не заплющую очей.

— Усю ділянку обгороджено парканом заввишки п’ятнадцять футів[16], — каже офіцерка Оу до Ма. — Сусідам і на думку не спадало нічого лихого. Людина має право на особистий простір і таке інше...

Я бачу кущі і яму, її теж оточує жовта стрічка на кілках. Раптом я згадую одну розмову.

— Ма, то це отут?..

Вона зупиняється і пильно дивиться в яму.

— Мені здається, я не зможу йти далі, — мовить вона.

Я підходжу ближче — у ямі, в болоті, видніють якісь бурі предмети.

— Це черв’яки? — питаю я в офіцерки Оу.

Моє серце гучно калатає — пам-пам-папам.

— Це просто коріння дерева.

— А де ж дитина?

Почувши це, Ма видає якийсь звук.

— Ми її викопали, — відповідає офіцерка Оу.

— Я хочу піти звідси, — скрипучим голосом говорить Ма, прокашлюється й питає в офіцерки Оу: — А як ви знайшли, де..?

— За допомогою спеціальних приладів.

— Ми поховаємо її в пристойнішому місці, — каже мені Ма.

— В Бабчиному садку?

— Знаєш, що я скажу: ми можемо спалити її кістки, а попіл розвіяти над гамаком.

— І тоді вона знову народиться й буде моєю сестричкою?

Ма хитає головою. Її обличчя геть мокре.

Дощ посилився, але його струмені не схожі на душ, а набагато м’якші.

Ма обертається, дивиться на сіру повітку в кутку подвір’я, а тоді каже:

— Ось вона.

— Що?

— Наша кімната.

— Ні-і.

— Це вона, Джеку, ти ж бачив її тільки зсередини.

Ми йдемо за офіцеркою Оу, переступаючи через жовту стрічку.

— Гляньте, в цих кущах заховано отвір вентиляції, — каже вона до Ма. — І вхід зроблено ззаду, щоб його ніхто не побачив.

Я помічаю сріблястий метал — це, певно, Двері, тільки з того боку, з якого я їх ні разу не бачив. Вони прочинені.

— Мені піти з вами? — питає офіцерка Оу.

— Ні! — кричу я.

— Гаразд.

— Тільки я і Ма.

Але Ма зненацька пускає мою руку, нахиляється і видає дивний звук. На траві й на її губах з’являється якась маса. «Блювотиння», — здогадуюся я з запаху. Невже вона знову отруїлася?

— Ма, Ма...

— Все гаразд.

Вона витирає рота паперовою хусточкою, яку подає їй офіцерка Оу.

— Може, вам..? — хоче спитати офіцерка Оу.

— Ні, — заперечує Ма і знову бере мене за руку. — Ходімо.

Ми ступаємо в Двері, і я бачу, що всередині вже все не так.

Кімната стала меншою, незвично порожньою, та й пахне тут якось дивно. На Підлозі голо, Килим тепер у моїй шафі, в нашому Незалежному Житлі. Я забув, що він не може бути водночас у двох місцях. Ліжко на місці, але на ньому немає ні простирадл, ні Перини. Крісло-Гойдалка лишилося тут, Стіл, Мийниця, Ванна й Шафка теж, але в Шафці не видно ні тарілок, ні виделок з ложками. Комод, Телевізор і Антена з багряним бантиком тут, і Полиця теж нікуди не поділася, але на ній нічого немає. Наші стільці складено, проте вони ніби зовсім інші. Все зробилося якесь чуже.

— Думаю, це не вона, — шепочу я до Ма.

— Ні, це вона.

Наші голоси теж звучать зовсім інакше.

— Може, вона зсохлася?

— Ні, вона завжди була така.

Немає ні Мобіля з макаронин, ні мого малюнка з восьминогом, ні шедеврів, ні Форту з Лабіринтом, ні решти іграшок. Я заглядаю під Стіл і не бачу там павутини.

— Тут стало темніше.

— Ну, сьогодні просто дощовитий день. Ти можеш увімкнути світло, — мовить Ма, показуючи на Лампу.

Але я не хочу чіпати її. Я роздивляюся навкруги, намагаючись згадати, як тут усе було. Коло Дверей я знаходжу позначки, що їх ми робили в дні мого народження. Я стаю поруч з ними, кладу руку на маківку голови й виявляю, що позначка з чорною цифрою п’ять нижча від моєї руки. На всіх предметах лежить тонкий білий шар якоїсь речовини.

— Це пил з нашої шкіри? — питаю я.

— Ні, це порошок для виявлення відбитків пальців, — пояснює офіцерка Оу.

Я нахиляюся й заглядаю під Ліжко. Там, скрутившись калачиком, лежить Яєчна Змія. Мені здається, що вона спить. Я не бачу її язика й обережно обмацую зміїну голову, аж поки відчуваю легкий укол голкою.

Випроставшись, я питаю:

— А де стояв наш Вазон?

— Ти вже забув? Отут, — відповідає Ма, постукуючи посередині Комода, і я помічаю на ньому темне кружальце.

Навколо Ліжка видніють сліди від Доріжки. На Підлозі, під Столом, — маленька дірочка, протерта нашими ногами. Я розумію, що це та сама Кімната, де ми колись жили.

— А тепер уже ні, — кажу я до Ма.

— Що-що?

— Це вже не наша Кімната.

— Гадаєш? — Ма пирхає. — Просто нині тут не такий затхлий запах, як раніше, бо відчинено двері.

«Мабуть», — думається мені, проте вголос я промовляю:

— Може, кімната стала іншою саме через те, що відчинили двері?

Ма злегка всміхається.

— Хочеш... — Вона прокашлюється. — Хочеш, зачинимо її на хвилинку?

— Ні.

— Гаразд, тоді ходімо звідси.

Я підступаю до Ліжкової Стіни, доторкаюся пальцем до корка, але нічого не відчуваю.

— А вдень можна віддавати на добраніч?

— Що?

— Чи можемо ми казати «на добраніч», коли ніч іще не настала?

— Гадаю, ліпше сказати «прощавай».

«Прощавай, Стіно», — кажу я Ліжковій Стіні й повторюю те саме трьом іншим стінам, а потім додаю: «Прощавай, Підлого». Я гладжу Ліжко й примовляю: «Прощавай, Ліжко». Тоді я зазираю під нього й кажу: «Прощавай, Яєчна Зміє». Заглянувши в Шафу, я шепочу: «Прощавай, Шафо».

У темряві я помічаю свій портрет, що його намалювала Ма на честь мого дня народження; на портреті я ще зовсім маленький. Я жестом кличу Ма й показую їй цей малюнок. Відтак я цьомаю її обличчя — там, де течуть сльози. На смак вони зовсім як море.

Я знімаю малюнок зі стінки Шафи й ховаю його під куртку. Ма вже біля Дверей. Я наздоганяю її і прошу:

— Візьми мене на руки.

— Джеку...

— Ну, будь ласочка.

Ма садовить мене на своє стегно, але я тягнуся вище:

— Підніми ще.

Вона обхоплює мої груди і піднімає мене вгору.

Торкнувшись Даху, я кажу: «Прощавай, Даху».

Ма зі стуком ставить мене на підлогу.

«Прощавай, Кімнато», — мовлю я, махаючи рукою Даховому Віконцю, і прошу Ма, щоб вона теж попрощалася з Кімнатою.

«Прощавай, Кімнато», — каже Ма, але беззвучно.

Я востаннє роззираюся по Кімнаті. Вона схожа на кратер, тобто на діру, де щось сталося. А тоді ми виходимо за двері.