Кімната

Небрехня

ранку, поїдаючи вівсянку, я помічаю на шиї в Ма плями.

— У тебе шия брудна.

Ма саме п’є воду; коли вона ковтає, її шкіра рухається. Насправді це не бруд, принаймні я так думаю.

Я набираю трохи вівсянки, але вона дуже гаряча, тож я випльовую її назад у Розтоплену Ложку. Гадаю, це Старий Нік залишив на шиї Ма плями. Я силкуюся щось сказати, проте в мене нічого не виходить. Я роблю ще одну спробу.

— Вибач, що цієї ночі через мене звалився Джип.

Я підводжуся зі стільця, і Ма бере мене на коліна.

— Чого ти хотів цим досягти? — питає вона й досі хрипким голосом.

— Показати йому.

— Що?

— Я був, я був, я був...

— Усе нормально, Джеку. Заспокойся.

— Але Дистанційка зламалася, а ви всі на мене гніваєтеся.

— Послухай, — каже Ма. — Мені нема діла до твого джипа.

Я дивлюся на Ма і здивовано кліпаю.

— Це був подарунок.

— Я гніваюся, — її голос звучить усе голосніше й писклявіше, — бо ти розбудив його.

— Кого — Джипа?

— Ні, Старого Ніка. — Вона так голосно промовляє його ім’я, що я аж здригаюся. — Ти настрахав його.

— Він злякався мене?

— Він не знав, що це ти, — каже Ма. — Старому Нікові здалося, що я хотіла на нього напасти, скинувши йому на голову щось важке.

Я затискаю рота і носа, але мій регіт усе одно просочується назовні.

— Це не смішно, це геть не смішно.

Я знову дивлюся на її шию, на залишені там плями і вже більше не регочу.

Вівсянка й досі надто гаряча, тому ми повертаємося до Ліжка й обіймаємося.

Сьогодні вранці показують «Дору» — ура-ура! Вона пливе в човні, що ось-ось наженеться на великий корабель; ми мусимо махати руками і кричати: «Стережись!» Проте Ма не кричить. Кораблі — тільки в Телевізорі, крім тієї пори, коли треба посилати слідом за какавельками наші листи. А може, кораблі перестають бути справжніми, щойно потрапляють туди? Опинившись начебто в морі, Аліса каже, що може дістатися додому залізницею — такими старомодними поїздами. Ліси теж тільки в Телевізорі, а ще джунглі, і пустелі, і вулиці, і хмарочоси, і автівки. Тварини — в Телевізорі, за винятком мурах, Павука та Мишеняти, однак воно від нас утекло. Мікроби справжні, і кров теж. Хлопчики існують у Телевізорі, але вони схожі на мене — на того, що відбивається в Дзеркалі; я у Дзеркалі теж несправжній, це тільки картинка. Іноді я розпускаю свого хвостика, висолоплюю язика, витикаю з волосся обличчя і кричу гу.

Сьогодні середа, тож ми миємо голови, роблячи тюрбани з бульбашок Мийного Засобу. Я дивлюся на Ма, намагаючись оминати очима її шию.

Вона робить мені пінкою вуса, але вони занадто липкі, і я їх стираю.

— А бороду хочеш? — питає Ма і прикріплює всі бульбашки до мого підборіддя.

— Хо-хо-хо. А Санта-Клаус — велетень?

— Ага, думаю, він здоровенний, — каже Ма.

Мені здається, що Санта-Клаус має бути справжнім, бо саме він проніс нам безліч цукерок у коробці з багряною стрічкою.

— Я буду Джеком — підкорювачем велетнів. Я буду добрим велетнем, знаходитиму злих і стинатиму їм голови — хрясь-лясь!

Ми вдаємо дріб барабанів, то наповнюючи слоїки, то з гуркотом виливаючи з них воду. Взявши антигравітаційний бластер, що за нього править звичайна Дерев’яна Ложка, я перетворюю один зі слоїків на реактивний мегатронний трансформер-субмарину.

Тоді я повертаю голову, щоб ліпше розгледіти картину «Враження. Схід сонця». На ній зображено чорний човен з двома крихітними чоловічками і жовтосяйне обличчя Бога над ними, а ще розпливчасте помаранчеве світло на воді і якусь темно-синю пляму — гадаю, то другий човен, але не впевнений, чи так воно насправді. Це мистецтво, а його важко зрозуміти.

Для гімнастики Ма обирає гру в острови; я стаю на Ліжко, а Ма розміщує подушки, Крісло-Гойдалку, стільці, Килим, Стіл і Смітницю в найнесподіваніших місцях. Я мушу пройти так, щоб двічі не побувати на кожному острові. Складнюща річ — пройти Крісло-Гойдалку, воно завжди намагається беркицьнути мене на підлогу. Ма плаває довкола меблів, наче страховище з озера Лох-Несс, намагаючись відкусити мені ноги.

Коли настає моя черга обирати гру, я пропоную бій подушками, але Ма каже, що з моєї подушки вже й так вилазить поролон, тож ліпше зіграти в карате. Ми завжди кланяємося, виявляючи так одне одному свою повагу, а тоді несамовито кричимо ха і кі-я. Я надто сильно б’ю і випадково влучаю у хворий зап’ясток Ма.

Стомившись, вона обирає гімнастику для очей. Треба лягти поруч на Килимі й випростати руки вздовж тіла — так ми обоє вміщуємося на ньому. Спочатку слід дивитися на далекий предмет, як-от Дахове Віконце, потім на близький — наприклад, на кінчик свого носа, а тоді швидко-швидко переводити очі з одного предмета на другий.

Поки Ма розігріває обід, я ношу Джип по Кімнаті, уявляючи, що він літає в повітрі, бо вже не може їздити на колесах. Дистанційка все зупиняє, вона змушує Ма обернутися на робота.

— Тепер можна, — кажу я.

Ма знову заходиться мішати страву в каструлі, а тоді каже:

— Покуштуй.

Овочевий суп, бе-е-е-е-е. Я пускаю бульбашки, щоб було веселіше їсти.

Я не втомився і не хочу спати, тож заходжуся знімати з Полиці книжки. Ма тим часом вигукує:

— Гля-я-я-я-яньте, це Ділан! — А після паузи: — Терпіти не можу Ділана.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— Він же мій друг.

— О, Джеку, я просто терпіти не можу саму книжку, але це зовсім не означає, що я не люблю Ділана.

— А чому ти не можеш терпіти книжку про Ділана?

— Я читала її вже стільки разів!

Дивина, бо коли я чогось хочу, то хочу цього завжди. Наприклад, шоколадок. Шоколадок багато не буває!

— Ти можеш сам її почитати, — каже Ма.

Нісенітниця! Адже я можу сам почитати всі свої книжки, навіть «Алісу» з її старомодними словами.

— Мені більше до вподоби, коли читаєш ти.

Очі Ма блищать, а погляд важчає. Вона розгортає книжку і читає:

— Гля-я-я-я-яньте, це Ділан!

Ма роздратована, тож я дозволяю їй прочитати «Зниклого Кролика», а потім — трохи з «Аліси». Мій найулюбленіший вірш у цій книжці — «Вечірній суп»; іду в заклад, він не овочевий. Аліса опиняється в залі з безліччю дверей, одні з них — малюсінькі-мацюпусінькі. Коли Аліса відмикає їх золотим ключиком, там виявляється сад з яскравими квітами і прохолодними водограями, однак її зріст знову не такий, як треба. Коли ж вона нарешті потрапляє в цей сад, то з’ясовує, що троянди в ньому не справжні, а розмальовані, і їй доводиться грати в крокет фламінго та їжаками.

Ми лежимо поверх Перини. Я донесхочу напиваюся моні. Думаю, коли в Кімнаті буде по-справжньому тихо, Мишенятко до нас повернеться, проте воно не повертається. Ма, певно, позатикала всі дірки. Загалом вона не скупа, але іноді починає скупитися.

Уставши, ми кричимо, а я ще б’ю покришками каструль, наче музичними тарілками. Це триває цілу вічність, бо коли я замовкаю, Ма знову заходиться криком, мало не зриваючи собі голосу. Плями на її шиї стають такого кольору, ніби їх намалювали буряковим соком. Гадаю, то сліди пальців Старого Ніка.

Після цього я граю в телефон рулоном туалетного паперу. Мені подобається слухати, як звучать слова, коли я виголошую їх у товстий рулон. Зазвичай Ма розмовляє зі мною різними голосами, але сьогодні їй треба полежати й почитати. Вона читає «Код да Вінчі», з обкладинки книжки визирають очі жінки, схожої на Ма дитяти Ісуса.

Я телефоную Чобіткові, Патрикові та дитяті Ісусу і розповідаю їм про те, чого я навчився робити, ставши п’ятилітком.

— Я можу бути невидимим, — шепочу я у свій телефон. — Я можу вивернути язика і злетіти, мов ракета, у Космічний Простір.

Очі Ма заплющені — як же вона читає з заплющеними очима?

Я граю в клавіатуру, тобто залажу на свій стілець біля Дверей, а Ма називає числа. Однак нині мені доводиться придумувати їх самому. Я швидко-швидко, без помилок тисну на кнопки з цифрами. Двері не відчиняються, але мені подобається звук біп, що лунає, як я натискаю на клавіатуру.

Перевдягання — тиха гра. Я накладаю на голову корону, зроблену зі шматочків золотої і срібної фольги, прикріплених до картонної коробки з-під молока, а тоді роблю браслет для Ма, зв’язуючи разом дві її шкарпетки — білу й зелену.

Діставши з Полиці Ігрову Коробку, я вимірюю Лінійкою камінчик доміно і шашку; довжина камінчика — майже цаль, а шашки — півцаля. Я встромляю пальці в святого Петра і святого Павла, вони кланяються один одному і після кожного поклону літають по Кімнаті.

Очі Ма знову розплющені. Я дарую їй браслет зі шкарпеток. Ма каже, що він дуже красивий, і тут-таки надіває його на руку.

— А пограймо в сусіда-жебрака!

— Зажди хвильку, — каже вона і йде до Мийниці, щоб умити обличчя.

Я не знаю, навіщо Ма це робить, адже воно в неї не брудне. Може, на ньому мікроби?

Я двічі випрошую в неї грошей, а вона в мене — лише один раз; я ненавиджу програвати. Потім ми бавимося в джина-п’яницю та рибалку, переважно виграю я. Після цього ми просто граємо в карти, танцюємо, боремося і вигадуємо всякі історії. Моя найулюбленіша історія — про Діамантового Джека та його друзів, теж Джеків.

— Глянь, — показую я на Годинник. — Уже п’ята нуль одна, можна вечеряти.

Ми з’їдаємо по гот-доґу, яка смакота!

Щоб дивитися Телевізор, я сідаю в Крісло-Гойдалку, а Ма — на Ліжко. У її руках Швацький Набір: вона пришиває облямівку до своєї буро-рожевої сукні. Ми перемикаємося на медичну планету, де лікарі та медсестри роблять у людях дірки і витягають звідти мікробів. Люди ці не померли, а сплять. Лікарі не відкушують нитку, як Ма, а відрізують її супергострими кинджалами; потім вони зашивають людей, як Франкенштайна.

Коли починається реклама, Ма просить мене встати і вимкнути звук. На екрані в цю мить чоловік у жовтому шоломі свердлить серед вулиці дірку. Раптом він хапається за лоба і морщиться.

— Йому боляче? — питаю я.

Ма зводить очі від шиття:

— Йому, мабуть, розболілася голова від того жахливого гудіння.

Ми не чуємо, як гуде дриль, бо Телевізор занімів. Чоловік з Телевізора стоїть тепер біля мийниці і витрясає з пляшечки пігулку; далі — він усміхається й кидає хлопчикові м’яча.

— Ма, Ма.

— Що? — питає вона, зав’язуючи вузол.

— Це ж наша пляшечка! Ти що, не бачила? Ти не бачила чоловіка з головним болем?

— Ні.

— Він витяг пігулку з нашої пляшечки — з тієї, де лежать болегамівні пігулки.

Ма зводить очі на екран, але там уже показують машину, що мчить попід горою.

— Ні, перед цим, — кажу я, — в нього була наша пляшечка з болегамівними пігулками.

— Ну, певно, то була така ж, як у нас, але не наша.

— Ні, наша.

— Таких пляшечок повно-повнісінько.

— Де?

Ма дивиться на мене, потім знову на свою сукню і натягає облямівку.

— Наша пляшечка стоїть на Полиці, а інші...

— У Телевізорі? — питаю я.

Вона спускає погляд на нитки й намотує їх на маленькі картки, щоб сховати у Швацький Набір.

— Знаєш що? — підстрибую я. — Знаєш, що це значить? Він іде в Телевізор.

У Телевізорі знову показують медичну планету, але я вже не дивлюся.

— Старий Нік, — пояснюю я, щоб Ма не подумала, ніби я кажу про чоловіка в жовтому шоломі. — Коли його тут немає, тобто вдень, знаєш що? Він перебуває в Телевізорі. Там він купує в крамниці наші болегамівні пігулки і проносить їх сюди.

— Приносить, — поправляє мене Ма, встаючи. — У цьому разі правильно казати «приносить», а не «проносить». Пора спати.

Ма заводить пісню «Ти путь мені вкажи в мою оселю», та я не підспівую.

Мені здається, що вона не розуміє, як це все приголомшливо. Той здогад не йде мені з голови, коли я вдягаю спальну футболку, чищу зуби і навіть коли смокчу цицю, лежачи поруч з Ма в Ліжку. Я відриваю рота від соска й питаю:

— Як так виходить, що ми ніколи не бачимо його в Телевізорі?

Ма позіхає й сідає.

— Весь час дивимося, одначе ніколи не бачимо його; як же так?

— Його там немає.

— Але пляшечка, де він її дістає?

— Не знаю, — каже Ма дивним голосом.

Думаю, вона прикидається.

— Ти маєш знати. Ти все знаєш.

— Послухай, це зовсім не важливо.

— Це важливо, і мені не байдуже! — майже кричу я.

— Джеку...

Джеку — що? Ну, що це означає?

Ма відкидається на подушки.

— Це дуже важко пояснити.

Я думаю, що вона може, але просто не хоче.

— Ти можеш, бо мені вже п’ять.

Ма повертає обличчя до Дверей.

— Ти хочеш знати, де купують пляшечки з пігулками? Добре, я скажу — в крамниці. І він теж купив їх там. І приніс сюди як недільний подарунок.

— У телекрамниці? — Я зиркаю на Полицю, щоб перевірити, чи пляшечка й досі там. — Але ж болегамівні пігулки справжні...

— Вони зі справжньої крамниці, — каже Ма і тре очі.

— Як це?..

— Гаразд, гаразд, гаразд!

Чому вона кричить?

— Слухай. Те, що ми бачимо в телевізорі, — картинки справжніх речей.

Це найдивовижніша річ, що я чув коли-будь. Ма затуляє собі рота рукою.

— І Дора справжня-справжнісінька?

Ма забирає руку.

— Ні, на жаль. Багато чого в телевізорі — звичайнісінькі картинки, як-от Дора: вона просто намальована. Однак інші люди, з лицями, як у нас, — справжні.

— Справжні люди?

Ма киває:

— І всякі місцини, як-от ферми, ліси, аеропорти та міста, теж справжні...

— Ні-і.

Ну, от нащо вона мені бреше?

— І де ж вони?

— Скрізь, — відповідає Ма. — Зовні.

Вона відкидає голову назад.

— Поза Ліжковою Стіною? — зачудовано дивлюся я на неї.

— Поза нашою Кімнатою. — Ма показує в іншому напрямі, на Кухонну Стіну, а тоді окреслює пальцем коло.

— То крамниці й ліси літають у Космічному Просторі?

— Ні. Забудь про це, Джеку. Не треба було мені...

— Ні, треба. — Я вперто трясу її за коліно і прошу: — Розкажи мені.

— Не сьогодні. Я не можу дібрати правильних слів, щоб усе тобі пояснити.

Аліса каже, що не може пояснити, хто вона, бо сама не своя. Вона знає, ким була сьогодні зранку, але відтоді кілька разів мінялася.

Ма раптово встає і бере з Полиці болегамівні пігулки. Гадаю, вона хоче перевірити, чи це ті пігулки, що й у Телевізорі. Однак, відіткнувши пляшечку, Ма ковтає одну пігулку, а за нею — ще одну.

— А завтра ти зможеш дібрати слів?

— Уже восьма сорок дев’ять, Джеку. Просто ляж, будь ласка, в ліжко.

Вона зав’язує мішок зі сміттям і ставить його біля Дверей.

Я лягаю в Шафі, але сон мене не бере.

Нині один з тих днів, коли Ма в Забутті.

Вона точно не встане. Вона тут, і водночас її немає. Вона залишається в Ліжку, поклавши подушки на голову.

Дурнуватий Пісюнчик устає, і я опускаю його вниз.

Я з’їдаю свою сотню пластівців і залажу на стілець, щоб помити миску й Розтоплену Ложку. Коли я закручую кран, стає дуже тихо. Цікаво, чи приходив учора ввечері Старий Нік? Мабуть, ні, бо мішок зі сміттям стоїть біля Дверей. Утім, може, він усе-таки з’являвся, але не забрав з собою сміття? Може, Ма не в Забутті. Може, він стиснув її шию ще сильніше і тепер вона...

Я підходжу до неї ближче і прислухаюся до її дихання. Я стою лише за один цаль від неї; моє волосся торкається її носа, і вона затуляє обличчя рукою, а я відступаю назад.

Я не миюсь у Ванні сам, я тільки вдягаюся.

Минають довгі-предовгі години, сотні годин. Ма встає попісяти, однак нічого не каже. Її обличчя відчужено-байдуже. Я вже поставив склянку води поруч з Ліжком, але Ма, не звертаючи на неї уваги, забирається під Перину.

Я ненавиджу, коли вона в Забутті, зате мені подобається, що я можу дивитися Телевізор цілий день. Спочатку я вмикаю його дуже тихо, проте згодом додаю звуку. Якщо я надто довго витріщатимуся в Телевізор, то обернуся на зомбі, але Ма сама сьогодні схожа на зомбі, навіть не дивиться на екран. Сьогодні показують «Боба-будівельника», «Дивовижних домашніх улюбленців!» і «Барні». Я підходжу до кожного і торкаюся, щоб повітатися. Барні та його друзі повсякчас обіймаються, і я підбігаю, щоб опинитися між ними, проте іноді спізнююся. Сьогоднішня серія присвячена казці про змію, що приповзає вночі й обертає старі зуби на гроші. Мені хочеться побачити Дору, але сьогодні вона не приходить.

У четвер ми завжди перемо, однак я не можу прати сам, а Ма лежить і лежить на простирадлах, не встаючи.

Мені знову хочеться їсти. Я дивлюся на Годинник, але він показує тільки дев’яту сорок сім. Мультики закінчилися, тож я дивлюся футбол і планету, де люди виграють усякі призи. Пишноволоса жінка, сидячи на своєму червоному дивані, розмовляє з чоловіком, що колись був чемпіоном з боксу. Я перемикаюся на іншу планету, де жінки тримають у руках намиста, розповідаючи, які вони вишукані. Ма, натрапляючи на цю планету, називає їх «п’явками». Проте сьогодні вона мовчить і навіть не помічає, що я все дивлюся й дивлюся Телевізор, а мій мозок уже починає помалу смердіти.

Як може Телевізор показувати картинки справжніх речей?

Я уявляю, як усі вони літають у Космічному Просторі поза нашими стінами: диван, і намиста, і хліб, і болегамівні пігулки, і літаки, і всі-всі люди — боксери, і одноногий чоловік, і пишноволоса жінка. Вони пролітають повз наше Дахове Віконце, а я махаю їм рукою. Та ось уже летять хмарочоси, а за ними корови, а далі кораблі й вантажівки; там, певно, страшна штовханина. Я перелічую всі речі, що можуть нагнатися на нашу Кімнату. Мені спирає дух, і я заходжуся рахувати свої зуби — зліва направо вгорі, потім справа наліво внизу, а тоді назад. Щоразу в мене виходить двадцять, але я думаю, що, може, помилився.

Коли Годинник показує дванадцяту нуль чотири, я йду обідати й обережно відкриваю бляшанку з консервованими бобами. Цікаво, прокинулася б Ма, якби я порізав руку і покликав її на допомогу? Ніколи ще не їв холодних бобів. Я з’їдаю дев’ять бобин і відчуваю, що наївся. Решту я кладу у відерце, щоб вони не зіпсувалися. Кілька бобин прилипло до дна бляшанки, і я наливаю туди води. Може, Ма встане згодом і відшкребе їх. А може, вона буде голодна і скаже: «О, Джеку, який ти в мене розумник, що залишив мені у відерці бобів».

Я вимірюю Лінійкою інші предмети, однак мені важко самому додавати числа. Я перевертаю Лінійку, уявляючи собі, що то акробатка в цирку. Тоді я бавлюся Дистанційкою. Спрямовуючи її на Ма, я шепочу:

— Прокинься.

Але вона не прокидається.

Повітряна Кулька вже зовсім здулася; вона гойдається на пляшці з-під сливового соку майже під самісіньким Даховим Віконцем. Світло через це стає бурим і блискучим. Повітряна Кулька боїться Дистанційки, бо в неї гострий кінчик, тому я кладу її в Шафу і зачиняю дверцята. Я кажу речам у Кімнаті, що все буде гаразд, бо Ма завтра отямиться. Я читаю собі п’ять книжок, тільки «Алісу» — зовсім трішки.

Сьогодні я не кричу, щоб не турбувати Ма. Я думаю, що це не страшно, як не покричиш один день.

Потім я знову вмикаю Телевізор, рухаю Антену, і зображення планет робиться трохи чіткішим. На екрані показують перегони; я люблю дивитися, як машини мчать на величезній швидкості, та це хутко набридає, бо вони сотні разів проїжджають по тому самому колу. Мені хочеться розбудити Ма і спитати її, невже справжні люди й речі літають у Зовні навколо нас, але боюся, що вона розсердиться. Ану ж Ма не отямиться, навіть якщо я почну її трясти? Тому я не чіпаю її. Я підходжу дуже близько — з-під подушки видніє частина її обличчя і шия. Сліди пальців стали тепер багряними.

Натовкти б цьому Старому Нікові товсте гузно! Відімкнути б Дистанційкою Двері, вилетіти б зі свистом у Космічний Простір, купити б усе, що треба, у справжніх крамницях і принести Ма.

Я сиджу і рюмсаю, але зовсім тихенько.

Переглянувши прогноз погоди, я дивлюся фільм про те, як вороги обложили замок; його захисники споруджують барикаду біля самісіньких дверей, щоб їх не можна було відчинити. Я гризу нігті, а Ма не каже мені, щоб я перестав. Цікаво, чи сильно мій мозок розм’як і скільки ще можна витріщатися в екран? Здається, я зараз виблюю — зовсім як тоді, коли мені було три роки і я заслаб на пронос. А що, як я виблюю на Килим? Чи відмию його сам?

Я дивлюся на пляму, що з’явилася, коли я народився. Ставши навколішки, я гладжу її; вона тепла і шерехата, як увесь Килим. Ніякої різниці.

Ма ніколи не йде в Забуття більше ніж на день. Не знаю, що робитиму, коли прокинуся завтра вранці, а вона все ще буде в Забутті.

Відчувши голод, я з’їдаю банан, хоч він трохи недостиглий.

Дора — це малюнок у Телевізорі, але ж вона моя справжня подруга; щось я заплутався. Джип справжнісінький: я можу його відчути пальцями. Супермен існує тільки в Телевізорі. Дерева — в Телевізорі, а от Вазон справжній — ой, я забув його полити. Я знімаю Вазон з Комода, ставлю його в Мийницю і поливаю. Цікаво, чи з’їв він шматочок риби, що залишила для нього Ма?

Скейтборди — у Телевізорі, і дівчатка з хлопчиками теж; правда, Ма каже, що вони справжні, але як це може бути, коли вони всі такі пласкі? Ми з Ма можемо спорудити барикаду, пересунувши Ліжко до Дверей, щоб їх не можна було відчинити; оце несподіванка буде для Старого Ніка — ха-ха! «Пустіть мене! — кричатиме він. — А то я зараз піф-паф, і ваш будинок розлетиться на друзки!» Трава теж тільки в Телевізорі, як, до речі, й вогонь, однак він по-справжньому може забратися до нас у Кімнату. Якщо я розігрію боби і червоне полум’я стрибне на мій рукав, то я спалахну. Мені кортить глянути на це, але зовсім не хочеться, щоб так сталося. Повітря справжнє, вода — тільки у Ванні й Мийниці; річки й озера — у Телевізорі; а от щодо моря я не впевнений: якби воно було в Зовні, то всі речі промокли б. Мені хочеться потрясти Ма й запитати, чи море справжнє. Кімната справжня-справжнісінька, одначе, може, і те, що в Зовні, також справжнє, просто воно вдягає на себе плаща-невидимку, як принц Джекерджек у казці? Гадаю, малий Ісус теж живе в Телевізорі, за винятком картинки, де він зображений зі своїми Ма, братом у перших і бабусею, але Бог справжній, бо припадає своїм жовтосяйним обличчям до нашого Дахового Віконця, от тільки не сьогодні. Нині воно сіре.

Мені хочеться залізти в Ліжко до Ма. Проте я сиджу на Килимі, поклавши руки на її ступні під Периною. Коли руки терпнуть, я ненадовго опускаю їх, а потім знову кладу на ноги Ма. Я скручую край Килима і знову розгортаю його, повторюючи це безліч разів.

Коли ночіє, я намагаюся проковтнути трохи підгорілих бобів, але вони такі гидотні. Я з’їдаю хліб з арахісовою пастою, відчиняю Морозилку, засуваю голову між пакетів з горохом, шпинатом та цими поганючими зеленими бобами і тримаю її там, аж поки все моє обличчя замерзає. Навіть повіки. Тоді я відскакую, зачиняю дверцята і починаю терти щоки, щоб вони зігрілися. Я відчуваю їх своїми долонями, одначе самі щоки не відчувають моїх долонь — це так дивно!

У Даховому Віконці тепер темно, і я сподіваюся, що Бог покаже нам своє срібне обличчя.

Я вдягаю спальну футболку. Цікаво, чи я брудний? Я ж сьогодні не мився, тож обнюхую себе. У Шафі я кутаюсь у Ковдру, але мені все одно холодно. Я забув увімкнути Обігрівача, ось чому мені холодно; я щойно згадав про це, а вмикати його вночі не можна.

Мені дуже хочеться моні: сьогодні я зовсім не смоктав. Я б навіть погодився на праву цицю, хоч ліва таки смачніша. Залізти б до Ма і посмоктати б! Але вона може виштовхати мене, а це ще гірше.

Поза тим, ану ж я лежатиму з нею і прийде Старий Нік? Я не знаю, чи є вже дев’ята — надто темно, щоб розгледіти Годинника.

Я поволеньки прокрадаюся в Ліжко — так, щоб Ма не помітила. Я просто полежу поруч. Якщо почую бі-біп, то схоплюся і швидко-швидко чкурну назад у Шафу.

Ану ж він прийде, а Ма не прокинеться? Чи розгнівається він тоді ще сильніше? Чи залишить на її шиї ще страшніші плями?

Я не сплю, тож неодмінно почую, коли він прийде.

Він не приходить, та я однаково не сплю.

Мішок зі сміттям, як і раніше, стоїть біля Дверей. Сьогодні вранці Ма встала раніше за мене, розв’язала його і викинула в нього боби, вишкребені з бляшанки. Якщо пакет іще тут, то, значить, він не приходив. Його не було вже два вечори — ура-ура!

П’ятниця — день чищення Матраца. Ми перевертаємо його на другий бік і сторч, щоб він не був горбкуватий. Матрац такий важкий, що мені доводиться напружувати всі м’язи. Падаючи, він бухає мене на Килим. Я вперше помічаю на Матраці буру пляму в тому місці, де я виліз із пузика Ма. Потім ми скачемо по Матрацу, вибиваючи пил; пил — це крихітні невидимі частинки нашої шкіри, більше нам не потрібні, бо в нас, як у змій, виростають нові. Ма чхає на дуже високій ноті — точнісінько як оперна зірка, що її ми чули одного разу в Телевізорі.

Ми складаємо список потрібних покупок, але ніяк не можемо дійти згоди щодо недільного подарунка.

— Попросімо цукерок, — кажу я. — Навіть не шоколадок. Якихось цукерок, що їх ми раніше не їли.

— Хочеш якихось липких, щоб зуби стали, як у мене?

Я не люблю, коли Ма розмовляє в’їдливо.

Ми читаємо речення з книжки без картинок; це «Хатина», де розповідається про будинок з привидами, що стоїть посеред білих снігів.

— З того часу, — читаю я, — ми, як кажуть сучасні підлітки, завжди виснемо разом, п’ємо каву, а втім, я віддаю перевагу міцному чаю, надзвичайно гарячому, з сойовим соусом.

— Чудово, — каже Ма, — тільки правильно не сойовим, а соєвим.

Люди в книжках і в Телевізорі завжди хочуть пити; вони п’ють пиво і сік, шампанське і лате — одне слово, найрізноманітніші рідини; іноді, коли їм добре, вони цокаються склянками, але не розбивають їх. Я перечитую цей рядок, проте й досі не розумію його.

— Хто такі ми, це що — якісь діти?

— Хм-м... — мугикає Ма, заглядаючи в книжку через моє плече. — Гадаю, автор має на увазі дітей загалом.

— Як це — загалом?

— Ну, це безліч дітей.

Я уявляю собі безліч дітей, які бавляться разом.

— Що справжні, живі?

Ма хвилину мовчить, а потім дуже тихо вимовляє:

— Ага.

Отже, все, що вона вчора казала, — правда.

Сліди від пальців досі на її шиї — цікаво, чи вони зникнуть коли-небудь?

Уночі Ма засвічує світло, і я прокидаюся, в Ліжку. Лампа горить — я лічу до п’яти. Лампа гасне — я встигаю долічити тільки до одного. Лампа знову спалахує — я лічу до двох. Лампа гасне — я лічу до двох. Я стогну.

— Ще трішечки, — каже Ма, дивлячись на Дахове Віконце, оповите темрявою.

Мішка зі сміттям біля Дверей немає — значить, він був тут, коли я спав.

— Будь ласка, Ма.

— Ще хвилинку.

— Очкам боляче.

Вона схиляється над Ліжком і цьомає мене коло рота, а тоді накриває Периною моє обличчя. Світло, як і перше, спалахує, але вже не так яскраво.

За якийсь час вона повертається в Ліжко і дає мені посмоктати трохи моні, щоб я швидше заснув.

У суботу Ма для різноманіття заплітає мені три кіски; вони кумедні. Я мотаю головою, і вони ляскають мене по обличчю.

Сьогодні вранці я не дивлюся планету мультиків, я обираю садівництво, фітнес і новини. Про все, що бачу, я питаю:

— Ма, це справжнє?

І вона агакає у відповідь. Тільки коли показують фільм про вовкулаків, де одна жінка вибухає, немов повітряна кулька, Ма каже, що це спецефекти, зроблені на комп’ютері.

На обід у нас бляшанка турецького гороху в соусі карі та рис.

Мені хотілося б голосно-преголосно покричати, але ми вихідними не кричимо.

Більшу частину дня ми граємо в котячу колиску, в свічки, в діаманти, годівницю та плетільні дротики; ми б пограли ще й у скорпіона, якби в Ма не заболіли пальці.

На вечерю в нас міні-піци — кожному по одній і ще одна на двох. Тоді ми переглядаємо планету, де люди носять одяг з багатьма шлярками і довжелезне біле волосся. Ма каже, що всі вони справжні, тільки зображають померлих сотні років тому людей. Це така собі гра, проте, на мою думку, вона не дуже весела.

Ма вимикає Телевізор і пирхає:

— Я досі відчуваю запах карі з обіду.

— Я теж.

— Смакувало добре, але кепсько, що так довго пахне.

— А мені й смакувало кепсько, — мовлю я.

Ма сміється. Сліди пальців на її шиї вже щезають; тепер вони зеленаво-жовтаві.

— Розкажи мені якусь історію.

— Яку?

— Яку ніколи ще не розказувала.

Ма всміхається мені:

— Гадаю, нині ти знаєш усе, що знаю я. Може, «Графа Монте-Крісто»?

— Я чув це вже мільйони разів.

— «Гулівера в Ліліпутії!»?

— Мільйон мільйонів.

— «Нельсона на острові Роббен»?

— Це як він вибрався з острова після двадцяти семи років і став урядовцем?

— «Золотоволоску»?

— Вона дуже страшна.

— Але ж ведмеді лише гарчали на дівчину, — каже Ма.

— Дарма.

— «Принцесу Діану»?

— Їй треба було пристебнутися паском безпеки.

— Ну, от бачиш, ти все вже знаєш. — Ма зводить дух. — Послухай, є ще казка про русалку...

— «Русалонька»?

— Ні, інша. Якось надвечірком сидить ця русалка на скелях, розчісує волосся, аж тут до неї підкрадається рибалка і ловить її в свої сіті.

— Щоб засмажити собі на вечерю?

— Ні, ні, він несе її до себе додому і хоче, щоб вона з ним одружилася, — каже Ма. — Він забирає в неї чарівний гребінець, щоб вона не змогла повернутися в море. За якийсь час у русалки народжується дитя...

— На ім’я Джекерджек, — підказую я.

— Саме так. Одначе, коли рибалка йде налови, вона нишпорить у будинку і знаходить свій гребінець...

— Ха-ха.

— Вона знову біжить на скелі і пливе в море.

— Ні.

Ма пильно дивиться на мене:

— Тобі не подобається ця казка?

— Русалці не треба було тікати.

— Ну, заспокойся. — Ма пальцем витирає сльозу в моєму оці. — Я забула сказати, що вона, звісно ж, узяла з собою свого сина Джекерджека, обв’язавши його своїм волоссям. А коли рибалка повернувся, вдома вже нікого не було, і він більше їх не бачив.

— А він потонув?

— Хто, рибалка?

— Ні, Джекерджек, коли опинився під водою.

— О, не хвилюйся, — каже Ма, — він же наполовину риба, пам’ятаєш? Він уміє дихати під водою.

Вона встає глянути, котра година. Годинник показує восьму двадцять сім.

Я лежу в Шафі вже цілу вічність, але сон мене не бере. Ми співаємо пісень і молимося.

— Прочитай якусь забавлянку, — прошу я. — Будь ласочка!

Я вибираю «Дім, що збудував собі Джек»[11], бо він найдовший.

Читаючи, Ма весь час позіхає:

Тут я сам швиденько промовляю кілька рядків:

Я вмить замовкаю.

Перших слів Старого Ніка я не чую.

— М-м-м... вибач, — каже Ма, — ми їли карі. Я подумала, чи не можна... — Її голос звучить дуже високо. — Чи не можна було б поставити нам витяжку чи щось таке?

Старий Нік нічого не відповідає. Гадаю, вони сидять на Ліжку.

— Ну, бодай невелику, — каже Ма.

— Ха, а це ідея! — вигукує Старий Нік. — І хай собі сусіди сушать голову, з якого це дива я раптом почав готувати собі гостру їжу в майстерні.

Думаю, це знову сарказм.

— О, вибач, — каже Ма, — я про це забула...

— Може, мені ще прилаштувати на даху блискучу неонову стрілку?

Цікаво, як світиться стрілка?

— Мені справді дуже шкода, — каже Ма, — я не подумала, що запах, тобто витяжка, може...

— Гадаю, ти просто не розумієш, як тобі тут добре, — мовить Старий Нік. — Чи не так?

Ма не відповідає.

— Живеш не в підвалі, маєш природне світло, вентиляцію. Де-не-де, запевняю тебе, зроблено відтулини. Свіжа садовина, туалетні речі... Тобі досить клацнути пальцями — і з’явиться все, що треба. Скільки дівчат подякували б долі за такі умови, де безпечно, як у батька за плечима. Особливо з дитиною...

Це він про мене?

— Ані тобі п’яних водіїв, що змушують хвилюватися, — веде далі він, — ані торгівців наркотиками, ані збоченців...

Тут Ма швидко його уриває:

— Дарма я почала розмову про ту витяжку, це було тупо з мого боку, усе в нас чудово.

— Ну, от і гаразд.

Якийсь час вони мовчать.

Я лічу зуби, але щоразу збиваюся. Виходить то дев’ятнадцять, то двадцять, а потім знову дев’ятнадцять. Я кусаю язика, аж стає боляче.

— Звісно, все з часом сходить нінащо. Це світова річ. — Голос Старого Ніка звучить тепер віддалено, бо той, мабуть, десь коло Ванни. — Цей стик пожолобився. Треба буде почистити його піском і знову зашпарувати. І отут, дивись, основу підлоги вже видно.

— Ми до речей ставимося бережно, — каже Ма якнайтихіше.

— Не досить бережно. По корку не можна багато ходити. Я планував, що тут житиме одна малорухлива людина.

— То ти лягаєш чи ні? — питає Ма якимось дивним високим голосом.

— Черевики лише зніму.

Крізь рохкіт я чую, як щось падає на Підлогу.

— Я тут дві хвилини, а ти вже засипала мене своїми проханнями...

Лампа гасне.

Старий Нік починає скрипіти Ліжком. Я рахую до дев’яноста семи. Мені здається, що я пропустив один раз, і я перестаю рахувати.

Я лежу прислухаючись, хоча в Кімнаті цілковита тиша.

У неділю на обід у нас довгожуйні бублики з желе й арахісовою пастою. Ма виймає з рота свого бублика — у ньому стирчить якийсь гостряк.

— Нарешті, — каже вона.

Я витягаю цей предмет — він увесь жовтавий, з темно-бурими плямами.

— Поганий Зубчик?

Ма киває. Вона пробує язиком дірку в роті. Це все дуже дивно.

— Ми можемо засунути його назад і приклеїти борошняним клейстером.

Проте Ма хитає головою й широко всміхається.

— Я рада, що він випав, тепер не болітиме.

Ще хвилину тому він був частиною її, а тепер уже ні. Отакої!

— Гей, знаєш що? Як покладеш його під свою подушку, вночі прилетить невидима фея і оберне його на гроші!

— На жаль, не вийде, — каже Ма.

— Чому?

— Бо зубна фея не знає, де наша Кімната.

Ма дивиться немов крізь стіни.

У Зовні є все. Коли я думаю про щось — наприклад, про лижі, вогнища, острови, ліфти чи цяцьки, то пригадую, що ці всі речі справжні. Усі вони в Зовні. Ця думка мене втомлює. Так само й люди — пожежники-вчителі-злодії-немовлята-святі-футболісти та всі-всі інші. Вони всі насправді існують у Зовні. Але мене там немає, мене і Ма, лише нас там немає. Чи ми й досі справжні?

Після вечері Ма розповідає мені про Ганса і Ґретель, про те, як упав Берлінський мур, і про Румпельштільцхена. Мені подобається, що королева мусить відгадати ім’я цього маленького чоловічка, щоб він не забрав у неї дитину.

— А ці історії правдиві?

— Які саме?

— Про мати-русалку, про Ганса з Ґретель і всі інші.

— Ну, — каже Ма, — не в буквальному розумінні.

— Що?

— Ці історії чарівні; вони не про справжніх людей, що ходять вулицями в наші дні.

— Значить, це все вигадка?

— Ні, ні. Історії — це просто різновид правди.

Моє обличчя морщиться від спроб зрозуміти, про що вона торочить.

— А Берлінський мур справжній?

— Авжеж, такий мур був, але тепер його нема.

Я такий зморений, що, певно, розірвуся на дві половинки, як Румпельштільцхен.

— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени, — каже Ма, зачиняючи дверцята Шафи.

Не думаю, що я вирубався, бо зненацька до мене долинув гучний голос Старого Ніка.

— Але вітаміни... — каже Ма.

— Таж це грабунок серед білого дня.

— Хочеш, щоб ми захворіли?

— Це все велетенське дурисвітство! — вигукує Старий Нік. — Якось я дивився передачу про вітаміни — всі вони однаково опиняються в унітазі.

Хто опиняється в Унітазі?

— Просто хочу сказати, що якби ми ліпше харчувалися...

— А, он ти про що. Скиглиш, скиглиш, скиглиш...

Я бачу його в дверну щілину: він сидить на краю Ванни.

Голос Ма лютішає.

— Іду в заклад, що утримувати нас дешевше, ніж собаку. Нам навіть взуття не потрібне.

— Ти й не уявляєш, яке тепер життя. Думаю, ти навіть не знаєш, звідки беруться гроші.

Якийсь час вони мовчать.

Потім Ма питає:

— Що ти маєш на увазі? Гроші взагалі чи...

— Шість місяців...

Його руки згорнуті, вони здоровенні.

— Уже шість місяців, як я сиджу без роботи, а ти хоч про щось потурбувалася?

Тепер я бачу і Ма, вона підходить до нього.

— Що сталося?

— Наче це когось хвилює.

— Ти шукаєш іншої роботи?

Вони витріщаються одне на одного.

— Ти заліз у борги? — питає вона. — Як же ти збираєшся...

— Стули пельку.

Я так боюся, що він знову зробить їй боляче. Від страху з мого горла вихоплюється якийсь звук.

Старий Нік дивиться простісінько на мене. Він ступає крок, потім ще один і ще, а тоді стукає в дверцята. Я бачу тінь від його руки.

— Гей, ти там, — звертається він до мене.

У моїх грудях — калать-калать. Я міцно обіймаю коліна і зціплюю зуби. Мені хочеться залізти під Ковдру, проте я не можу; я не можу нічого зробити.

— Він спить, — каже Ма.

— Вона тримає тебе в шафі не тільки вночі, а й удень?

Тебе означає мене. Я чекаю, що Ма скаже «ні», але вона мовчить.

— Це якось неприродно.

Я бачу його очі: вони геть бліді. Чи бачить він мене? Чи перекинусь я в камінь від його погляду? І що мені робити, як він відчинить дверцята? Гадаю, я міг би...

— Мені здається, що це неправильно, — каже він Ма, — ти жодного разу не дозволила мені глянути на нього, відколи він народився. Він що, двоголовий виродок чи ще хто?

Чому він так каже? Я мало не висунувся з Шафи, щоб показати йому, що голова в мене одна.

Ма загороджує собою щілину; я бачу, як крізь тканину її спальної футболки проступають лопатки.

— Він просто сором’язливий.

— Нема чого мене соромитися, — каже Старий Нік. — Я ж і пальцем його не зачепив.

Чому він мав би чіпати мене пальцем?

— От, купив йому цього неймовірного джипа. Я хлопців знаю, сам був такий. Ну-бо, Джеку.

Він назвав мене на ім’я.

— Ну-бо, вилазь, і отримаєш льодяника.

Льодяника!

— Лягаймо ліпше в ліжко, — каже Ма дивним голосом.

По обличчю Старого Ніка перебігає смішок.

— Я знаю, що тобі треба, любонько.

Що треба Ма? Це щось зі списку?

— Ну ж бо, хутчіш, — знову каже вона.

— Хіба твоя мама не вчила тебе добре поводитися?

Лампа гасне.

Але ж Ма не має мами.

Ліжко гучно скрипить — це він укладається.

Я натягаю на голову Ковдру й затуляю вуха, щоб нічого не чути. Я не хочу лічити скрипів, проте лічу.

Коли я прокидаюся, то бачу, що все ще лежу в Шафі, а кругом непроглядна темрява.

Цікаво, чи Старий Нік ще тут? І де льодяник?

Правило каже: залишайся в Шафі, аж поки по тебе прийде Ма.

Цікаво, якого кольору той льодяник? Чи можна розрізняти кольори в темряві?

Я намагаюся знову заснути, але в мене не виходить.

Ану ж я висуну голову, щоб просто...

Я відчиняю дверцята, повільнісінько і тихісінько. Чути лише, як гуркоче Холодильник. Я встаю на Підлогу, ступаю один крок, два кроки, три. Раптом моя нога натрапляє на щось — о-о-о-о-о-о-ой! Я піднімаю ту річ і бачу, що то черевик, велетенський черевик. Я дивлюся на Ліжко — там він, Старий Нік; його обличчя, здається, витесане з каменю. Я простягаю палець, однак не торкаюся до нього, а просто тримаю палець дуже близько.

Його очі спалахують білиною. Я відстрибую, кинувши черевика. Зараз він закричить, думаю я, але він широко всміхається, показуючи великі блискучі зуби, і каже:

— Привіт, синку.

Я не знаю, що...

Аж тут лунає голоснющий крик Ма; ніколи ще не чув, щоб вона так репетувала, навіть під час наших щоденних вправ.

— Біжи, біжи від нього геть!

Я кидаюся в Шафу, вдаряюся головою — ай-я-яй, а вона все кричить:

— Біжи від нього геть!

— Стули пельку! — каже Старий Нік. — Стули пельку!

Він узиває її всякими словами, однак я не чую їх через вереск. Нарешті її голос стишується.

— Припини дзявкати! — каже він.

Але Ма замість слів вимовляє ммммммм. Я двома руками тримаюся за те місце на голові, де вдарився.

— Ти просто безмозка курка, ось ти хто.

— Я можу поводитися тихо, — каже Ма майже пошепки.

Я чую її уривчасте дихання.

— Ти знаєш, як тихо я можу поводитися, коли ти його не чіпаєш. Це єдине, про що я тебе прошу.

Старий Нік гучно чмихає:

— Ти починаєш просити про всяку всячину. Щоразу, тільки-но я відчиняю двері.

— Це все заради Джека.

— Ага, так-так, тільки не забувай, звідки він узявся.

Я нашорошую вуха, але Ма нічого не відповідає.

Якісь звуки. Він дістає одяг? Ні, певно, взуває черевики.

Після того як він іде від нас, я не сплю. Я не стуляю очей у Шафі всю ніч. Я довго-довго чекаю, проте Ма по мене так і не приходить.

Я дивлюся на Дах, аж тут він несподівано піднімається вгору і в Кімнату вдирається небо, а ракети, і корови, і дерева падають мені на голову...

Ні, я лежу в Ліжку, крізь Дахове Віконце просочується світло; мабуть, уже ранок.

— Це просто поганий сон, — каже Ма, гладячи мою щоку.

Я трохи посмоктав моні, однак не багато, ліва циця смачнюща. Тут я все згадую і, повернувшись у Ліжку, шукаю нових слідів на шиї Ма, але не знаходжу.

— Мені дуже шкода, що я вийшов з Шафи вночі.

— Я знаю.

Чи означає це, що вона мене прощає? Раптом я згадую ще дещо.

— А що таке «виродок»?

— Ой, Джеку.

— А чому він сказав, що зі мною щось не так?

Ма стогне.

— З тобою все добре, — каже вона, цьомаючи мене в носика.

— Але чому тоді він сказав це?

— Він просто хотів мене розлютити.

— Чому?..

— От ти полюбляєш грати машинками, кульками та іншими цяцьками. Ну, а він полюбляє грати на моїх нервах.

Ма стукає себе по голові. Я не знаю, як це — грати на нервах.

— А чому він сказав, що сидить без роботи?

— Ну, він її, мабуть, втратив.

А я думав, що втрачати можна речі, як-от наші кнопки з набору. У Зовні, мабуть, усе влаштовано зовсім інакше.

— А чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»?

— Ох, дай мені спокій хоч на одну хвилинку, добре?

Я лічу подумки: один бегемот, два бегемоти, але всі шістдесят секунд це питання крутиться в моїй голові.

Ма наливає собі склянку молока, а мені не наливає. Вона дивиться в Холодильник — світла там немає, і це дивно. Вона зачиняє дверцята.

Хвилина минула.

— То чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»? Хіба не з Небес?

Ма вмикає Лампу, але вона чомусь теж не світиться.

— Він мав на увазі, чий ти.

— Я твій.

Ма злегка всміхається.

— Можливо, лампочка перегоріла?

— Не думаю.

Ма труситься від холоду і йде перевірити Обігрівач.

— А чому він сказав, щоб ти не забувала про це?

— Ну, він думає, що ти його.

— Ха! От безклепко!

Ма дивиться на Обігрівач.

— Електрику відімкнули.

— Як це?

— Електричного струму немає.

Дивний сьогодні день!

Ми їмо пластівці, чистимо зуби, вдягаємося й поливаємо Вазон. Ми набираємо Ванну води, проте вона просто крижана, і нам доводиться митися в одязі. Дахове Віконце трохи світлішає, але не дуже. Телевізор теж не працює, і мені так бракує моїх друзів. Я вдаю, ніби вони з’являються на екрані, і поплескую по них пальцями. Ма пропонує вдягти ще одну сорочку і штанці, щоб зігрітися. І дві пари шкарпеток. Ми довго-довго-предовго бігаємо по Доріжці, а тоді Ма велить мені зняти одну пару шкарпеток, бо мої пальці в них хлюпають.

— Мені вушка болять, — кажу я Ма, і її брови зводяться вгору. — У вушках надто тихо.

— А, це тому, що ми не чуємо всіх звичних звуків. Немає ні потоку теплого повітря, ні гудіння холодильника.

Я граюся поганим Зубчиком, ховаючи його в різних місцях — під Комодом, у рис або за пляшку Мийного Засобу. Я намагаюся забути, куди сховав його, а потім радію знаходячи. Ма ріже всі зелені боби, що були в Морозилці; навіщо їй так багато?

Раптом я згадую приємну новину, почуту минулої ночі.

— Ой, Ма, льодяник!

Вона все ще ріже боби.

— Він у смітті.

Чому він залишив його там? Я підбігаю до Смітниці, натискаю на педаль, накривка підскакує зі звуком бем, але ніякого льодяника там не бачу. Я риюся в апельсинових шкірках, рисі, рагу й пакетах.

Ма бере мене за плечі:

— Облиш.

— Він приніс мені цю цукерку як недільний подарунок, — кажу я їй.

— Це непотріб.

— Ні, ні!

— Та він коштує, певно, центів п’ятдесят. Він хотів з тебе поглузувати.

— Я ніколи ще не смоктав льодяників.

Я скидаю її руки зі своїх плечей.

На Плиті нічого не можна розігріти, бо немає електрики. На обід ми їмо слизькі морожені боби; на смак вони ще гірші, ніж варені. Одначе ми мусимо їх з’їсти, а то вони розморозяться й зіпсуються. Про мене, хай псуються, хоч це й марнотратство.

— Почитати тобі «Зниклого Кролика»? — питає Ма після того, як ми вмилися холоднющою водою.

— А коли нам увімкнуть електрику?

— Вибач, але я не знаю.

Ми лягаємо в Ліжко, щоб зігрітися. Ма задирає весь свій одяг, і я напиваюся досхочу спочатку з лівої, а тоді з правої циці.

— А якщо в Кімнаті ставатиме холодніше і ще холоднішіше?

— Ні, не ставатиме. Затри дні розпочнеться квітень, — каже Ма, міцно притискаючи мене до себе. — Надворі зробиться тепліше.

Ми дрімаємо, проте я швидко прокидаюся. Дочекавшись, коли Ма міцно засне, я вибираюся з Ліжка і знову риюся в Смітниці.

Я знаходжу льодяник майже на самому споді: він наче червона кулька. Я мию руки й льодяник, бо він весь у рагу. Я знімаю целофанову обгортку і смокчу, смокчу його — це найсолодша річ, що я їв коли-будь! Цікаво, чи в Зовні все таке смачне?

Якби я втік, то став би стільцем, і Ма не змогла б знайти мене серед інших стільців. Або обернувся б на невидимця і приклеївся б до нашого Дахового Віконця, а вона дивилася б крізь мене. Або став би манюсінькою пилиночкою і залетів би їй у носа, а вона чхнула б, і я б вилетів.

Тут я помічаю, що очі Ма розплющені.

Я ховаю льодяника за спину.

Вона знову заплющує очі.

Я знову смокчу, довго-довго, хоч мене вже трохи нудить. Нарешті в моїх руках лишається сама паличка, і я викидаю її в Смітницю.

Коли Ма встає, то не згадує про льодяника; мабуть, вона спала, коли її очі розплющилися. Вона знову намагається засвітити Лампу, але марно. Вона каже, що залишить її ввімкненою, щоб ми відразу ж побачили, коли з’явиться струм.

— Ану ж він з’явиться посеред ночі і світло нас розбудить?

— Не думаю, що це станеться посеред ночі.

Ми граємо в кеглі М’ячиком-Стрибунцем і Паперовим М’ячем, збиваючи пляшечки з-під вітамінок. На них натягнуті голови всяких істот — Дракона, Чужинця, Принцеси, Крокодила; я зробив їх, коли мені було чотири роки. Виграю здебільшого я. Потім я вправляюся в додаванні, відніманні, діленні та множенні, записуючи найбільші з обчислених результатів. Ма шиє мені дві нові ляльки з маленьких шкарпеток, що їх я носив, коли був немовлям; вона стібками вишиває на їхніх обличчях усміхнені роти і прикріплює ґудзики замість очей. Я вмію шити, але мені це не дуже подобається. Шкода, що я не пам’ятаю себе немовлям і не знаю, яким був.

Я пишу листа Губці Бобу, малюючи самого себе і Ма на задньому плані, яка танцює, щоб зігрітися. Ми граємо у фотографа, пам’ятайка та рибалку. Ма пропонує зіграти в шахи, проте від них мені пухне мозок, і вона погоджується на шашки.

Мої пальці зовсім задубіли, і я кладу їх у рота. Ма каже, що там повно мікробів, і змушує мене знову вимити руки крижаною водою.

Ми робимо багато намистинок з тіста, але не можемо нанизати їх на разок, доки вони не засохнуть і не затверднуть. Ми майструємо зореліт з коробок і відерець; клейка стрічка майже закінчилася, одначе Ма каже:

— Ех, що вже там!

І ми використовуємо останній шматок.

Дахове Віконце помалу темніє.

На вечерю в нас прілий сир і розтала броколі. Ма каже, що я мушу поїсти, а то мені стане ще холодніше.

Вона кладе в рота дві болегамівні пігулки, запиваючи їх великим ковтком води.

— Навіщо ти п’єш пігулки, якщо поганий Зубчик уже випав?

— Мені здається тепер, ніби болять інші зуби.

Ми вдягаємо спальні футболки, а поверх них ще якусь одежину. Ма починає співати:

— Інший бік гори...

Я підхоплюю:

— Інший бік гори.

— Інший бік гори. Усе, що бачив він.

Я заспівую «Дев’яносто дев’ять пляшок пива на стіні» і зупиняюся на сімдесятій пляшці.

Ма затуляє руками вуха і просить лишити решту пляшок на завтра:

— Тоді вже, мабуть, з’явиться електрика.

— Згода, — кажу я.

— А якщо й не з’явиться, то сонця він однаково не зупинить. Хто? Старий Нік?

— А навіщо йому зупиняти сонце?

— От я й кажу, що він не зможе цього зробити.

Ма міцно обіймає мене й мовить:

— Пробач мені.

— За що?

Вона зводить дух:

— Це я винна: він розлютився через мене.

Я вдивляюся в її обличчя, але майже не бачу його.

— Він ненавидить, коли я кричу. Вже багато років я цього не робила, тому він надумав нас покарати.

Моє серце калатає дуже гучно.

— А як він нас покарає?

— Та вже покарав. Вимкнув електрику.

— О, це дрібниця.

Ма сміється.

— Що ти таке кажеш! Ми ж мерзнемо, їмо слизьку городину...

— Ага, але я думав, що він захоче покарати нас обох. — Я намагаюся собі це уявити. — Так, наче тут дві Кімнати і він садить мене в одну, а тебе — в другу.

— Джеку, ти в мене такий чудовий хлопчик.

— Чому я чудовий?

— Не знаю, — каже Ма. — Через те, що ти так несподівано тоді вискочив.

Ми ще міцніше обіймаємося.

— Я не люблю темряви, — кажу я Ма.

— Ну все, час лягати спати, а спати треба в темряві.

— Я здогадуюся.

— Ми розуміємо одне одного з півслова, еге ж?

— Еге ж.

— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени.

— Хіба мені не треба йти в Шафу?

— Не сьогодні, — каже Ма.

Коли ми прокидаємося, у Кімнаті ще більша дюдя, ніж учора. Годинник показує сьому нуль дев’ять; у ньому батарейка, тож він має всередині власний струм.

Ма весь час позіхає, бо вночі вона не спала.

Мені болить пузик, і Ма каже, що це, певно, від сирої городини. Я прошу в неї болегамівну пігулку з пляшечки, і вона дає мені половинку. Я чекаю і чекаю, але мій пузик ніяк не вгамовується.

Дахове Віконце потроху світлішає.

— Я радий, що він не приходив сьогодні вночі, — кажу я Ма. — Хай би він до нас узагалі не приходив; це було б суперкруто!

— Джеку! — Ма, здається, морщить лоба. — Думай, що кажеш.

— Я думаю.

— А ти подумай про те, що з нами буде. Хто дає нам їжу?

Я знаю відповідь.

— Дитя Ісус з полів, що в Зовні.

— Ну, так, а хто нам її приносить?

О-о-о!

Ма встає. Вона каже, що крани ще працюють, і це добрий знак.

— Він міг би перекрити і воду, однак не зробив цього.

Я не знаю, що це за знак такий.

Ми знову їмо бублики на сніданок, проте вони холодні й зовсім розкислі.

— А що буде, як він не ввімкне електрику? — питаю я.

— Я впевнена, що він увімкне. Може, навіть сьогодні ввечері. Час від часу я тисну на кнопки Телевізора. Тепер це просто сіра безмовна скриня; я бачу в ній своє обличчя, але не так добре, як у Дзеркалі.

Ми виконуємо всі відомі нам фізичні вправи, намагаючись зігрітися: карате, острови, «Саймон говорить» і батут. Ми граємо в класа, стрибаючи з одної коркової плитки на іншу. Правила тут такі: не можна стрибати вздовж однієї лінії і не можна падати. Ма пропонує зіграти в піжмурки. Вона зав’язує собі очі моїми камуфляжними штанцями, а я ховаюся під Ліжком поряд з Яєчною Змією і, розпластавшись крижем, стараюся не дихати. Ма шукає мене цілу вічність. Потім я пропоную пограти в альпініста: Ма тримає мене за руки, а я йду по її ногах угору, аж поки мої ноги опиняються вище від голови і я звисаю, вивернувшись назовні. Кіски спадають мені на обличчя, і я весело сміюся. Я роблю сальто і стаю на ноги. Мені хочеться ще і ще раз побути альпіністом, але Ма каже, що їй болить хворий зап’ясток.

Після вправ нас огортає втома.

Ми виготовляємо мобіль з макаронин та ниток, до яких прив’язуємо всякі предмети, крихітні малюнки помаранчевого мене і зеленої Ма, а також спіральки з фольги й жмутики туалетного паперу. Ма прикріплює верхню нитку до Даху останньою кнопкою зі Швацького Набору. Ми стаємо під мобілем і заходимося з усієї сили на нього дути — усі предмети, що висять на макаронинах, починають літати.

Я голодний, і Ма каже, що я можу з’їсти останнє яблуко.

Ану ж Старий Нік більше не принесе нам яблук?

— Чому він усе ще карає нас? — питаю я.

Ма кривить рота:

— Він уважає, що ми речі, належні йому, бо й Кімната теж його.

— А як так сталося?

— Ну, це він її зробив.

Дивина, а я думав, що Кімната сама по собі.

— А що, хіба не Бог усе створив?

Якусь хвильку Ма мовчить, а потім, потираючи мені шию, каже:

— Принаймні всі добрі речі.

Ми граємо в Ноїв ковчег. Усі предмети на Столі, як-от Гребінець, Тарілочка, Кухонна Лопатка, книжки і Джип, шикуються в лінію і швидко-швидко забираються в Коробку, доки не почався всесвітній потоп. Ма більше не грає: вона обхопила обличчя руками, ніби воно стало важким.

Я хрумаю яблуко.

— Інші зубки розболілися?

Вона дивиться на мене крізь пальці, її очі якісь здоровенні.

— Які тепер?

Ма встає так несподівано, що я лякаюся. Вона сідає в Крісло-Гойдалку і простягає до мене руки.

— Ходи до мене, хочу розповісти тобі історію.

— Якусь нову?

— Так.

— Чудово.

Вона чекає, поки я вмощуся в неї на руках. Я обгризаю яблуко з другого боку, щоб усмак поласувати ним.

— Ти знаєш, що Аліса не завжди була в Країні Див?

Цей трюк мені вже відомий.

— Так, вона потрапляє в будинок Білого Кролика і стає такою великою, що їй доводиться виставити руку у вікно, а ногу — в комин. Вона хвицає Ящура Крутихвоста, це трохи смішно.

— Ні, перед тим. Пам’ятаєш, вона лежала на траві?

— А потім провалилася в нору завглибшки чотири тисячі миль, але не забилася.

— Так от, я наче Аліса, — каже Ма.

Я сміюся.

— Ні-і. Аліса — маленька дівчинка зі здоровенною головою, більшою навіть за Дорину.

Ма жує губу, аж та трохи темніє:

— Еге ж, але раніше я жила в іншому місці, як і вона. Багато-багато років тому я була...

— На Небесах.

Вона прикладає до мого рота пальця, щоб я помовчав.

— Я спустилася на землю і була такою ж дитиною, як і ти. Я жила зі своїми мамою і татом.

Я хитаю головою:

— Ні, мама — це ти.

— Але я мала свою маму, я звала її Мамуня, — каже Ма. — І вона досі жива.

Навіщо вона вигадує? Може, це якась невідома мені гра?

— Вона... Значить, вона моя Бабця?

Як Дорина abuela. Чи свята Анна на картині, де Діва Марія сидить у неї на колінах. Я з’їдаю середину яблука, від нього майже нічого не лишилося. Я кладу рештки на Стіл.

— Ти виросла в її пузику?

— Ну... власне, ні. Мене взяли за дочку. Вона і мій татусь. Тобі він доводиться Дідусем. А ще я мала... точніше, маю... старшого брата, Павла.

Я хитаю головою:

— Павло — це ж святий.

— Ні, інший Павло.

Як може бути двоє Павлів?

— Для тебе він — дядечко Павло.

Занадто багато імен, моя голова переповнена. У пузику, як і раніше, порожньо, наче я й не їв яблука.

— А що ми їстимемо на обід?

Ма не всміхається.

— Я розповідаю тобі про твою родину.

Я хитаю головою.

— Якщо ти їх ніколи не бачив, це не означає, ніби вони не справжні. На землі стільки речей, що ти й не мріяв про них!

— А в нас іще залишився сир, що не впрів?

— Джеку, це важливо. Я жила в будинку зі своєю мамунею, татусем і Павлом.

Доведеться підіграти, інакше вона розгнівається.

— Той будинок у Телевізорі?

— Ні, він зовні.

Як сміховинно, адже Ма ніколи не була в Зовні.

— Але він схожий на будинки, що їх ти бачив у телевізорі. Будинок стоїть на околиці міста, позаду нього — двір з гамаком.

— А що таке гамак?

Ма дістає з Полиці олівця, малює два дерева і сполучає їх мотузяним плетивом, що на ньому лежить людина.

— Це пірат?

— Ні, це я гойдаюся в гамаку.

Ма складає малюнок удвоє; вона дуже збуджена.

— А ще я ходила разом з Павлом гратися на дитячий майданчик, гойдалася там на гойдалках і їла морозиво. Твої бабця і дідусь возили нас машиною в зоопарк і на пляж. Я була їхньою маленькою дівчинкою.

— Ні-і.

Ма бгає свій малюнок. На Столі мокро, його біла поверхня лисніє.

— Не плач, — кажу я.

— Не можу.

Ма розтирає сльози по обличчю.

— Чому не можеш?

— Хотіла б я описати тобі своє дитинство якнайдоступніше. Я так сумую за ним.

— Ти сумуєш за гамаком?

— За всім, що там, зовні.

Я притискаюся до неї. Вона хоче, щоб я зрозумів, і я щосили намагаюся зрозуміти, однак мені від цього починає боліти голова.

— Виходить, ти колись жила в Телевізорі?

— Я ж тобі казала: це не в телевізорі. Це справжній світ; ти й не повіриш, який він величезний.

Вона широко розводить руки, показуючи на стіни.

— Наша Кімната — лише крихітний, смердючий шматочок цього світу.

— Наша Кімната не смердюча, — мало не гарчу я.

— Ну, вона, наприклад, стає смердючою, коли ти пукаєш. — Ма знову витирає очі.

— Твої пуки смердючіші за мої. Ти просто намагаєшся мене надурити — ану, перестань!

— Гаразд, — каже вона, видихаючи зі свистом, наче повітряна кулька. — Поїжмо ліпше сандвіч.

— Чому?

— Ти ж казав, що хочеш їсти.

— Ні, не хочу.

Її обличчя знову лютіє.

— Я зроблю сандвіч, і ти його з’їси. Гаразд?

Вона мастить хліб арахісовою пастою, бо сиру вже не залишилося. Коли я жую, Ма сидить поруч, але не їсть. Вона мовить:

— Я розумію, це важко перетравити.

Що, сандвіч?

На десерт ми з’їдаємо по піввідерця мандаринів. Мені дістаються великі шматочки, бо Ма віддає перевагу маленьким.

— Я тебе не обманюю, — каже Ма, коли я досьорбую сік. — Я не могла розповісти тобі про це раніше, бо ти був занадто маленький, щоб усе зрозуміти. Тож виходить, що я тебе дурила. Але тепер тобі вже п’ять, і я думаю, що ти все зрозумієш.

Я хитаю головою.

— Те, що я роблю тепер, — це протилежне брехні. Це небрехня.

Ми довго дрімаємо.

Коли я прокидаюся, Ма вже не спить і дивиться на мене. Її обличчя зовсім поруч, цалів за два від мене. Я просуваюся вниз, щоб посмоктати ліву цицю.

— Чому ти так не любиш те, що тут? — питаю я.

Вона сідає й натягає футболку.

— Я ще не закінчив.

— Ні, закінчив, раз почав говорити, — каже Ма.

Я теж сідаю.

— Чому тобі не подобається жити в Кімнаті зі мною?

Ма міцно притискає мене до себе.

— Мені завжди подобається бути з тобою.

— Але ти ж сказала, що вона крихітна і смердюча.

— Ох, Джеку. — Якусь хвилину Ма мовчить. — Мені хотілося б жити зовні. Проте з тобою.

— А мені подобається жити з тобою тут.

— Гаразд.

— Як же він її зробив?

Ма знає, кого я маю на увазі. Я думаю, що вона мені не розповість, але вона мовить:

— Спочатку це була просто садова повітка. Звичайна, дванадцять на дванадцять, зі сталі, покритої вінілом. Одначе він зробив звуконепроникне дахове віконце, потовстив стіни зсередини грубим пінопластом і обшив усе олив’яними листами, бо оливо не пропускає звук. О, а ще зробив міцні двері з кодовим замком. Він любить похизуватися своєю майстерною роботою.

Ранок тече дуже повільно.

Ми читаємо книжки з картинками в морозному сяйві. Дахове Віконце сьогодні трохи інше. На ньому з’явилася темна пляма, схожа на око.

— Глянь, Ма.

Вона дивиться вгору й широко всміхається:

— Це листок.

— Звідки він узявся?

— Мабуть, його зірвав з гілки вітер і приніс на шибку.

— Зі справжнього дерева, що росте в Зовні?

— Так. Бачиш? Ось тобі й доказ. За цими стінами — увесь світ.

— Зіграймо в бобове стебло. Поставмо мій стілець на Стіл... Ма допомагає мені зробити це.

— Потім на стілець — Смітницю, — веду далі я, — а тепер я заберуся...

— Обережно.

— Ага, а ти залазь на Стіл і тримай Смітницю, щоб я не впав.

— Хм-м... — мугикає Ма, і це дуже схоже на «ні».

— Ну, будь ласка-ласочка!

Усе виходить пречудово: я не падаю. Стоячи на Смітниці, я можу доторкнутися до коркових країв Даху — там, де вони нахилені до Дахового Віконця. На шибці я помічаю щось таке, чого раніше не бачив.

— Дивись — тут стільники, — кажу я, гладячи шибку.

— Це стільниковий полікарбонат, — мовить Ма. — Його не розіб’єшь. Перед тим як ти народився, я часто стояла на столі, позираючи у вікно.

— Листок увесь чорний і дірчастий.

— Ага, думаю, що це мертвий листок, з минулої зими. Навколо листка я бачу щось синє — це небо з чимось білим у ньому; Ма каже, що то хмари. Я вдивляюся крізь стільники, все пильніше й пильніше, але нічого, крім неба, не бачу. Ніяких човнів, поїздів, коней, дівчаток чи хмарочосів там не літає.

Злізаючи зі Смітниці й стільця, я відпихаю руку Ма.

— Джеку...

Я сам зістрибую на Підлогу.

— Брехушко, брехушко, в тебе довге вушко!

Ма починає мені щось пояснювати, але я затикаю пальцями вуха і кричу:

— Ла-ла-ла-ла-ла!

Потім я граюся Джипом. Мені хочеться плакати, однак я стримуюся.

Ма порпається в Шафці, дзенькаючи бляшанками, і мені здається, що я чую її лічбу. Вона рахує наші припаси.

Я добряче змерз: мої ноги в шкарпетках зовсім заніміли.

За вечерею я весь час питаюся, чи можна доїсти рештки пластівців, і Ма кінець кінцем каже «так». Я розсипаю трохи, бо геть не відчуваю своїх пальців.

Настає темрява, але Ма знає напам’ять усі вірші з «Великої книги забавлянок». Я прошу її прочитати «Апельсини і лимони». Мій улюблений рядок звідти: «Я не знаю знов, мовить дзвін на Бов», бо в цього дзвона гучний голос, як у лева. А ще там є рядок, присвячений сікачеві, що збирається стяти тобі голову.

— А що таке сікач?

— Великий ніж, здається.

— Ні, гадаю, це кабан, який мотає головою так швидко, що аж стинає людям голови.

— Пхе!

Спати нам не хочеться, але в темряві робити нема чого. Ми сидимо на Ліжку і віршуємо.

— Від усіх наш Віклз таїться: дуже лоскоту боїться.

— Подружки з заднього двору люблять дивитись угору.

— Гарний вірш, — кажу я Ма. — Наші фараони грали в верхогони.

— Чудово, — каже Ма. — Наша мила Джейні плаває в басейні.

— Наш Барні живе на фермі.

— Хибна рима.

— Гаразд, — кажу я. — Наш дядечко Павло упав якось на скло.

— А знаєш, він і справді колись упав. З мотоцикла.

Я вже й забув, що маю справжнього дядечка.

— А чому він упав з мотоцикла?

— Випадково. Його відвезли «швидкою допомогою» в лікарню і вилікували.

— А його різали?

— Ні, ні, йому просто наклали на руку гіпс, щоб вона не боліла.

То лікарні й мотоцикли також справжні. Здається, голова мені лусне від усіх цих нових речей, що в них я маю повірити.

У Кімнаті зовсім темно — тільки там, де Дахове Віконце, трохи світліше. Ма каже, що в місті завжди є світло від вуличних ліхтарів і лампочок на будинках.

— А де це місто?

— Просто он там, — каже вона, показуючи на Ліжкову Стіну.

— Я виглядав у Дахове Віконце, але ніякого міста там не побачив.

— Ага, і через це ти на мене гніваєшся.

— Я на тебе не гніваюся.

Вона цьомає мене у відповідь.

— Дахове Віконце дивиться простісінько в небо. А більшість речей, що про них я тобі розповіла, — на землі; і щоб їх побачити, треба мати стінне вікно.

— Тоді попросімо принести нам як недільний подарунок стінне вікно.

По обличчю Ма перебігає смішок.

Я вже й забув, що Старий Нік більше не прийде. Може, мій льодяник — це його прощальний недільний подарунок.

Я думаю, що от-от заплачу, а натомість широко позіхаю.

— На добраніч, Кімнато, — промовляю я.

— Що, вже час спати? Гаразд. На добраніч, — озивається Ма.

— На добраніч, Лампо і Повітряна Кулько. — Я чекаю, що скаже Ма, але вона мовчить. — На добраніч, Джипе і Дистанційко. На добраніч, Килиме і Ковдро. І вам, жуки, на добраніч, не кусайтеся.

Мене будить безперервний шум. Ма не в Ліжку. У Кімнаті трохи ясно, хоч повітря й досі крижане. Я дивлюся вниз і бачу Ма, що сидить на Підлозі і безперестанку стукає по ній рукою — пам-пам-пам.

— Що тобі зробила Підлога?

Ма перестає стукати і зводить дух.

— Мені треба у щось стукати, — каже вона, — але я не хочу нічого розбивати.

— Чому?

— Насправді я б залюбки щось розбила. Я залюбки розтрощила б усе.

Мені це не подобається.

— Що на сніданок?

Ма дивиться на мене, потім устає, підходить до Шафки й дістає один бублик. Гадаю, це останній.

Вона відламує собі чвертку і каже, що не дуже голодна.

Коли ми видихаємо, з рота йде пара.

— Це тому, що сьогодні холодніше, ніж учора, — мовить Ма.

— А ти казала, що холодніше вже не буде.

— Пробач, я помилилася.

Я доїдаю бублика.

— То я й досі маю справжніх Бабцю, Дідуся і дядечка Павла?

— Ага, — відповідає Ма, злегка всміхаючись.

— А вони що, на Небесах?

— Ні, ні. — Ма кривить рота. — Не думаю, що вони вже там. Павло лише на три роки старший за мене, йому тепер... м-м-м-м... має бути двадцять дев’ять років.

— Насправді вони всі тут, — шепочу я. — Ховаються.

Ма роззирається довкола:

— Де?

— Під Ліжком.

— О, туди вони просто не залізуть. Їх троє, і всі дуже великі.

— Як бегемоти?

— Не такі великі.

— Може, вони... в Шафі?

— З моїми сукнями?

— Ага. І коли ми чуємо гуркіт, це означає, що вони скидають вішаки.

Обличчя Ма стає смутним.

— Я просто пожартував, — кажу я.

Ма киває.

— А вони можуть коли-небудь прийти сюди?

— Як би мені цього хотілося, — відповідає вона. — Я молюся про це щоночі.

— Ніколи не чув.

— Я роблю це подумки, — каже Ма.

Не знав, що вона молиться подумки, щоб я не чув.

— І вони теж цього хочуть, — каже вона, — одначе не знають, де я.

— Ти в Кімнаті разом зі мною.

— Але вони не знають, де вона, а про тебе й гадки не мають.

Це дивно.

— Вони можуть глянути в Дорину мапу. Коли вони прийдуть, я несподівано вискочу, щоб їх здивувати.

Ма нібито сміється і не сміється.

— Нашої кімнати немає на жодній мапі.

— Ми можемо повідомити їх телефоном, Боб-будівельник має його.

— Але ж ми його не маємо.

— Ми можемо попросити як недільний подарунок, — натякаю я. — Якщо, звісно, Старий Нік уже не гнівається на нас.

— Джеку, він ніколи не принесе нам ні телефона, ні вікна.

Ма бере мене за великі пальці і стискає їх.

— Ми наче ті люди в книжці, і він нікому не дозволить її прочитати.

Потім у нас гімнастика: ми бігаємо Доріжкою. Важко пересувати Стіл і стільці затерплими руками. Я тричі бігаю туди-назад, але ніяк не можу зігрітися. Пальці на ногах мені зовсім заніміли. Ми граємо в батут, карате, «кі-я», а тоді я пропоную зробити бобове стебло. Ма погоджується за умови, що я не вередуватиму, як знову, можливо, нічого не побачу. Я видираюся на Стіл, потім на свій стілець, а звідти на Смітницю, навіть не похитнувшись. Ухопившись за краї Даху, там, де він з’єднується з Даховим Віконцем, я так напружено вдивляюся крізь стільники в синє небо, що аж починаю моргати. Невдовзі Ма каже, що їй треба спуститися і приготувати обід.

— Тільки не городину, будь ласка. Мій пузик її не витримає.

— Але ми мусимо її доїсти, поки вона не зіпсувалася.

— Ми можемо пообідати макаронами.

— Вони вже майже закінчилися.

— Тоді рисом. А що, як?..

Тут я замовкаю, побачивши крізь стільники якийсь предмет — такий маленький, що я сприймаю його за мигтючу точку в оці, але це не точка. Це маленька рисочка. І не в оці, а в небі. За рисочкою тягнеться широка біла смуга.

— Ма...

— Що?

— Літак!

— Точно?

— Точно-преточно-преточнісінько. Ой...

Тут я падаю на Ма, потім на Килим, на нас хряпаються Смітниця та стілець. Ма скрикує ой-ой-ой і потирає зап’ясток.

— Вибач. Ну, вибач, — кажу я, а тоді цьомаю її. — Я бачив справжнісінький літак, точно-преточно, тільки зовсім крихітний.

— Це тому, що він дуже далеко, — каже Ма, усміхаючись. — Іду в заклад, якби ти побачив його зблизька, він був би здоровенний.

— А найдивніше те, що він виписував у небі букву І.

— Це називається... — Ма ляскає себе по лобі. — Забула. Це така смуга, дим з літака чи щось таке.

На обід ми з’їдаємо сім крекерів з липким сиром. Ми затримаємо дихання, щоб не чути, як він пахне.

Ма дає мені під Периною посмоктати. Жовтосяйне обличчя Бога оточене світлом, але не таким сильним, щоб можна було засмагати. Я не можу заснути. Я вдивляюся в Дахове Віконце, аж мені починають боліти очі. Однак інших літаків не видно. Я справді бачив літак, коли стояв на верхівці бобового стебла. То було не марево. Я дивився, як він летить у Зовні, — отже, Зовні, де Ма була маленькою дівчинкою, справді існує.

Ми встаємо і граємо в котячу колиску, в доміно, в підводного човна, в ляльки і в багато чого іншого, але потроху. Потім ми бавимося в мугиканку і легко відгадуємо всі пісні. Щоб зігрітися, ми знову лягаємо в Ліжко.

— Вийдімо завтра в Зовні, — кажу я.

— О, Джеку.

Я лежу на руці Ма; від двох светрів рука потовщала.

— Мені подобається, як там пахне.

Ма повертає голову і зачудовано дивиться на мене.

— Коли після дев’ятої відчиняються Двері, то в Кімнату просочується повітря — зовсім не таке, як наше.

— То ти це помітив, — каже вона.

— Я все помічаю.

— Так, воно свіжіше. Влітку воно пахне скошеною травою, бо наша кімната міститься на задньому дворі. Іноді краєм ока я помічаю гілки кущів і живоплоту.

— На чиєму задньому дворі?

— На задньому дворі Старого Ніка. Пам’ятаєш, я тобі казала, що він обладнав кімнату в своїй повітці?

Мені важко запам’ятати все, що каже Ма, бо воно видається неймовірним.

— Він єдиний, хто знає код, що відмикає двері. Цей код можна набрати на зовнішній клавіатурі.

Я непорозуміло дивлюся на Клавіатуру; навіть не знав, що десь є ще одна.

— Я теж умію набирати числа.

— Так, але не таємні, що можуть відімкнути двері, наче невидимим ключем, — каже Ма. — А коли він іде додому, то знову набирає код, уже на цій.

Ма показує на нашу Клавіатуру.

— А він іде в той будинок, де висить гамак?

— Ні! — каже Ма гучним голосом. — Старий Нік живе в іншому будинку.

— А ми можемо якось піти до нього в гості?

Вона затуляє свого рота рукою.

— Я б воліла піти в гості до твоїх бабці й дідуся.

— Ми могли б там погойдатися в гамаку.

— Там ми зможемо робити все, що захочемо, бо будемо вільні.

— Ми підемо туди, як мені буде шість?

— Одного дня неодмінно.

З обличчя Ма на моє капає щось мокре. Я здригаюся: це щось солоне.

— Зі мною все гаразд, — каже Ма, витираючи собі щоки. — Зі мною все гаразд. Я просто трохи боюся.

— Ти не можеш боятися! — мало не кричу я. — Це погана думка!

— Ну, зовсім трішечки. В нас усе гаразд, ми маємо те, що треба для життя.

Але мені стає ще страшнішіше:

— Ану ж Старий Нік не ввімкне електрику і не принесе нам більше їжі ніколи-ніколи-ніколи?

— Принесе, — каже Ма, все ще гарячково ковтаючи повітря. — Я впевнена майже на сто відсотків, що принесе.

Майже на сто відсотків — це на дев’яносто дев’ять. Чи досить дев’яноста дев’яти?

Ма сідає на Ліжко, витираючи обличчя рукавом светра.

У моєму пузику бурчить; цікаво, чи в нас лишилося ще що поїсти? Вже майже зовсім стемніло. Не думаю, що світло сильніше за темряву.

— Послухай, Джеку, я маю розповісти тобі ще одну історію.

— Правдиву?

— Надзвичайно правдиву. Знаєш, як мені колись було сумно?

Мені це подобається.

— Тоді я спустився з Небес і став рости в твоєму пузику.

— Авжеж, але бачиш, я сумувала через цю кімнату, — каже Ма. — Старий Нік... я ж його зовсім не знала. Мені було дев’ятнадцять, коли він мене викрав.

Я намагаюся це зрозуміти. Шахраю, не кради. Я ніколи не чув, що можна викрасти людину.

Ма міцно притискає мене до себе.

— Я була студентка. Це сталося рано-вранці; я йшла через стоянку для автомобілів, прямуючи до бібліотеки коледжу і слухаючи... крихітну машинку, що містить тисячі пісень і грає їх просто у вухо. В мене раніше, ніж у всіх моїх друзів, з’явилася така машинка.

Хотів би і я мати собі таку машинку!

— Так от, цей чоловік підбіг і попросив мене допомогти. У його собаки нібито стався напад, і він подумав, що той помирає.

— Як його звали?

— Чоловіка?

Я хитаю головою:

— Собаку.

— Ні, собаку він просто вигадав, щоб заманити мене у свою вантажівку — вантажівку Старого Ніка.

— А якого вона кольору?

— Вантажівка? Бурого, якщо, звичайно, він її не перефарбував. Старий Нік завжди на ній їздить.

— Скільки в неї коліс?

— Я хочу, щоб ти зосередився на важливому, — каже Ма.

Я киваю. Вона надто міцно обіймає мене, однак я послаблюю її обійми.

— Він зав’язав мені очі...

— Як у піжмурках?

— Еге ж, тільки мені було зовсім не весело. Ми все їхали і їхали, я була така нажахана.

— А де був я?

— Тебе тоді ще не було, пам’ятаєш?

Я забув.

— А той собака — він теж сидів у вантажівці?

— Не було ніякого собаки. — Голос Ма знову робиться роздратованим. — Слухай, що я тобі кажу, і не перебивай.

— Розкажи мені іншу історію.

— Я розповідаю про те, що сталося зі мною.

— Розкажи ліпше про Джека — підкорювача велетнів.

— Слухай далі, — мовить Ма, затуляючи мого рота рукою. — Він змусив мене випити погані пігулки, щоб я заснула. А коли я прокинулася, то побачила, що я тут.

Уже майже зовсім споночіло, і я не бачу обличчя Ма. Вона відвертається від мене, і я можу тільки чути її.

— Коли він уперше відчинив ці двері, я заволала про допомогу. Він мене вдарив, збивши з ніг, тож я більше ніколи вже не кричала.

У моєму пузику все зав’язалося вузлом.

— Я не могла заснути, боячись, що він прийде знову, — каже Ма. — Тільки одного разу я заснула й не плакала, проспавши близько шістнадцяти годин.

— І ти наплакала ціле озеро?

— Що?

— Аліса наплакала ціле озеро сліз, коли зрозуміла, що забула всі вірші й числа, і мало не потонула в ньому.

— Ні, — відповідає Ма. — Але мені весь час боліла голова і свербіли очі. А від запаху коркових плит мене нудило.

Від якого ще запаху?

— Я божеволіла, позираючи на годинник і рахуючи секунди. Мені здавалося, що предмети довкола то більшають, то меншають, поки я дивлюся на них. Та якщо я відверталась, а потім знову скидала на них оком, вони починали ковзати. Коли він нарешті приніс телевізор, я з дурного розуму залишала його працювати двадцять чотири години на добу. Від реклами харчів мені, пам’ятаю, дуже болів рот, бо страшенно хотілося їсти. Іноді я чула в телевізорі голоси, які мені нашіптували щось.

— Як Дора?

Ма заперечливо хитає головою.

— Коли він ішов на роботу, я намагалася втекти. Цілими днями я стояла навшпиньки на столі і шкребла дахове віконце, але тільки обламала собі нігті. Я кидала в шибку все, що тільки можна. Однак сітка там така міцна, що скло навіть не тріснуло.

Квадрат Дахового Віконця вже трохи прояснів.

— А що ти кидала?

— Велику каструлю, стільці, смітницю.

Ого, хотів би я подивитися, як вона кидає Смітницю.

— А потім я стала рити підкоп.

Я спантеличений.

— Де?

— Ти можеш помацати його, якщо хочеш. Тільки треба залізти...

Ма відкидає Перину, витягає з-під Ліжка Коробку і, тихенько крекчучи, повзе. Я повзу слідом; біля нас — Яєчна Змія, але ми її не чіпаємо.

— Я перейняла цю ідею з «Великої втечі».

Її голос гуркоче просто в моїй голові.

Я пам’ятаю ту історію про нацистський концтабір — не літо з алтеями, а зиму, коли мільйони в’язнів їли суп з хробаками. Союзники відімкнули таборову браму — і всі в’язні вибігли звідти. Гадаю, союзники — це янголи, як святий Петро.

— Дай мені руку...

Ма тягне її вниз, і я відчуваю корок на Підлозі.

— Отут.

Я намацую діру з гострими краями. У моїх грудях стукає бум-бум; ніколи б не подумав, що під Ліжком є діра.

— Обережно, не поріжся. Я зробила це зиґзаґуватим ножем, — каже Ма. — Я швидко зняла корок, а от з деревом під ним довелося поморочитися. Олив’яну фольгу й піну прибрати було неважко, але знаєш, що я виявила під ними?

— Країну Див?

Ма сердито вигукує, ще й так голосно, що я стукаюся головою об Ліжко.

— Вибач.

— Я натрапила на металеву сітку.

— Де?

— Отут, у дірі.

Сітка в дірі? Я засуваю руку глибше і глибше.

— Відчуваєш метал?

— Ага.

Метал холодний, гладенький, і я обхоплюю його пальцями.

— Коли він переробляв повітку на Кімнату, — каже Ма, — то сховав сітку під брусами підлоги, а також у всіх стінах і навіть у стелі, щоб я не змогла пробити їх.

Ми вилазимо з-під Ліжка і знову сідаємо на нього. Я тяжко дихаю.

— Виявивши цю діру, — каже Ма, — він завив.

— Як вовк?

— Ні, він реготав. Я боялася, що він мене поб’є, але йому це видалося страшенно забавним.

Мої зуби міцно стиснуті.

— Він реготав щоразу, коли згадував про це, — каже Ма.

Цей Старий Нік — смердючий, мерзенний зомбі і викрадач.

— Треба вчинити заколот, — пропоную я їй. — Я розірву його на шматочки своїм реактивним мегатронним трансформером-бластером.

Ма цьомає мене в кутик ока.

— Зашкодивши йому, ми однаково нічого не досягнемо. Якось я намагалася його вдарити, коли прожила тут близько півтора року.

Це приголомшливо.

— Ти вдарила Старого Ніка?

— Сталося все так. Одного вечора, коло дев’ятої години, взявши накривку з унітаза й гострий ніж, я встала збоку від дверей...

Я знову спантеличений.

— Але ж в Унітаза немає накривки.

— Колись вона лежала на бачку. То була найважча річ у Кімнаті.

— Ліжко ще важче.

— Але ж я не могла підняти ліжко, правда? Потім, почувши, що він зайшов...

— Двері бібіпнули?

— Саме так. Я щосили вдарила його по голові цією накривкою.

Я засуваю великий палець у рот і починаю гризти ніготь.

— Та мені забракло сили — накривка впала на підлогу й розкололася надвоє, а він, Старий Нік, устиг замкнути за собою двері.

Я відчуваю в роті якийсь дивний присмак.

Голос Ма звучить уривчасто.

— Я знала, що єдина можливість урятуватися — це дізнатися код, тож приставила до його горла ножа. Отак, — Ма приставляє мені під бороду свій ніготь, одначе мені це не подобається. — Я звеліла сказати мені код.

— І він сказав?

Ма зводить дух.

— Він назвав кілька цифр, і я пішла, щоб набрати їх.

— А що то були за цифри?

— Не думаю, що то був справжній код. Він схопився, вивернув мені зап’ясток і забрав ножа.

— Твій хворий зап’ясток?

— Ну, перед тим він був здоровий. Не плач, — мовить Ма, притиснувшись до мого волосся. — То було дуже-дуже давно.

Я хочу щось сказати, але в мене не виходить.

— Тож, Джеку, не варто й намагатися бити його. Коли він назавтра прийшов, то заявив, що, по-перше, ніхто й ніколи не змусить його сказати мені код. А по-друге, якщо я коли-небудь знову насмілюся встругнути таке, то він піде назавжди і я помру з голоду.

Гадаю, вона розповіла мені все.

Мій пузик гучно бурчить, і я думаю, навіщо Ма повідала мені цю страшну історію. Вона каже, що нам треба...

Тут я моргаю і заплющую очі, бо Лампа раптом спалахує і заливає все довкола сліпучим світлом.