Кіт і миша

IX

Середня школа Горста Весселя називалася до війни реальним училищем кронпринца Вільгельма, і там так само сильно пахло пилюкою, як і в нашій школі. Приміщення цієї школи було збудоване у 1912 році і лише зовні виглядало трохи привітніше, ніж наша цегляна коробка, воно було розташоване у південній частині передмістя, біля Єшкентальського лісу, тому тепер, коли восени знову почалося навчання, наші з Мальке дороги до школи не перетиналися взагалі.

Але і під час літніх канікул ми з ним майже не бачилися, це було літо без Мальке, бо він записався до табору військової підготовки, де можна було здобути кваліфікацію радиста. Його попеченої на сонці шкіри тепер не видно було ні у Брьозені, ні у купальні Ґлетткау. І оскільки шукати його у Маріїнській церкві тепер теж було марно, то отець Ґузевскі на час літніх канікул позбувся одного з найстаранніших своїх служок. Служка Пілєнц сказав собі: жодної служби Божої без Мальке.

Ми, залишившись без Мальке, час від часу ліниво запливали на баржу, але вже без особливого завзяття. Готтен Зоннтаґ зробив марну спробу знайти доступ до колишньої радіорубки. Чутки про обладнану всім необхідним потаємну каюту на колишньому тралі ходили і серед восьмикласників. Один із них з посадженими близько одне від одного очима, ця дрібнота поштиво називала його Штьортебекером, пірнав найактивніше. Кузен Тулли Покріфке, досить худенький пацанчик, побував на баржі раз чи два, але ніколи не пірнав. Чи то подумки, чи то насправді я спробував почати з ним розмову про Туллу, мені на ній залежало. Вона приваблювала не лише мене, але і його, свого родича, хоча і не можу сказати, чим саме, — поношеним старим купальником, незнищенним запахом столярного клею.

— Гівно тебе це обходить! — сказав мені кузен, чи міг би сказати.

Тулли бракувало на баржі, вона залишалася на пляжі, хоча і не зустрічалася більше із Готтеном Зоннтаґом. Я двічі був із нею в кіно, але це нічого не означало: в кіно вона ходила з ким завгодно. Схоже, вона закохалася у цього Штьортебекера, причому закохалася без взаємності, бо він був закоханий у нашу баржу і невтомно шукав дорогу до кабіни Мальке. Наприкінці канікул про його нібито успішні запливи ходили численні чутки. Але доказів не було: він не виніс на поверхню ані зіпсованої платівки, ані зогнилої снігової сови. Але чутки продовжували кружляти, і коли через два з половиною роки було викрито напівмістичну юнацьку банду, керівником якої вважали Штьортебекера, то під час процесу неодноразово згадувалася наша баржа і схованка на ній. Але тоді я вже служив і отримував лише поодинокі повідомлення про це від отця Ґузевскі, який увесь час, поки ще працювала пошта, писав мені дружні листи і турбувався про спасіння моєї душі. І в одному з останніх листів, датованому січнем сорок п'ятого, коли російські війська вже прорвалися до Ельбінґа, було щось про напад юнацької банди на церкву Серця Христового, якою і далі опікувався отець Вінке. Штьортебекер у листі виступав під справжнім прізвищем, здається, там згадувалося ще про якусь трирічну дитину, яку банда тримала в себе і опікувалася нею як талісманом. Часом я не певен, чи писав Ґузевскі у своєму останньому, а може і передостанньому, листі, — я загубив пачку з листами разом зі щоденником і речовим мішком десь під Коттбусом, — чи писав він про нашу баржу, яка перед початком канікул літа сорок другого року досягнула апогею своєї історії, але потім відразу ж втратила увесь свій блиск, бо це літо і сьогодні має для мене прісний смак, Мальке не було з нами, а що за літо без Мальке!

Не те, щоб ми впали в розпач без нього. Особливо я був радий, що позбувся його і не мушу тепер ходити за ним слідом, але тоді не дуже зрозуміло, чому відразу ж після початку навчального року я попросився до отця Ґузевскі знову виконувати обов'язки церковного служки. Отець радісно усміхнувся всіма своїми тисячами зморщок за скельцями окулярів, але відразу ж посерйознішав, коли я, чистячи щіткою його сутану, ненароком запитав про Мальке. Він відповів спокійно, притримуючи окуляри долонею:

— Звичайно, він і надалі є одним із найбільш ревних наших парафіян, не пропускає жодної недільної служби, хоча останнім часом провів чотири тижні у так званому таборі військової підготовки, але я не хотів би думати, Пілєнц, що ви тільки заради Мальке хочете прислужувати біля вівтаря. Прошу вас не приховувати від мене правди.

Два тижні перед тим ми отримали звістку, що мій брат Клаус загинув у чині унтер-офіцера десь на Кубані. Я сказав, що причиною мого рішення знову стати церковним служкою є його смерть. Здається, отець Ґузевскі повірив мені чи принаймні зробив над собою зусилля повірити у мою відновлену побожність.

Я дуже слабо пам'ятаю окремі риси обличчя Готтена Зоннтаґа чи, скажімо, Вінтера, але волосся Ґузевскі було дуже густим, кучерявим, цупким і чорним, тільки окремі сиві пасма опускалися разом із лупою на плечі в сутані. Старанно виголена тонзура мала синюватий колір. А його запах складався із березової туалетної води і мила «Пальмолів». Зрідка він курив східні цигарки, які вставляв у складно оздоблений бурштиновий мундштук. Його вважали просунутим, і він навіть грав у настільний теніс у захристі зі служками або навіть дітьми після першого причастя. Усі стихарі і рясу він доручав пані Толкміт, щоб вона добряче їх накрохмалила, а коли старенька нездужала, то відповідальну місію брав на себе хтось зі спритніших служок, часто це був я. Кожну сутану, стихар чи ризу, як складені у шафах, так і розвішані на гачках, він власноручно перекладав лавандовими мішечками. Коли мені було років тринадцять, він одного разу провів мені своєю невеличкою безволосою рукою від потилиці попід сорочкою, аж до спідніх штанів, але потім різко забрав руку, бо штани були не на резинці, а затягувалися спереду шнурочком. Я ніяк не відреагував на цей доторк, бо дружня і підкреслено молодіжна манера отця Ґузевскі завжди викликала мою симпатію. Ще і сьогодні я згадую про нього з благодушною іронією; і тому більше ні слова про ці випадкові і невинні доторки, які загалом намагалися відшукати лише мою католицьку душу. Він був нічим не кращим і не гіршим пастором за сотні інших, опікувався старанно добраною бібліотекою, але його паства складалася в основному з робітників, які не дуже прагнули читати. Він не був надміру ревним у виконанні своїх обов'язків і вірив не фанатично, а з обмеженнями, наприклад, сумнівався у вознесенні Пресвятої Діви Марії, і вимовляв кожне своє слово з однаковою підкреслено єлейною інтонацією, незалежно від того, чи йшлося про Кров Христову, чи коли розмовляв у захристі про настільний теніс. Мені здавалося трохи нерозумним, коли він ще на початку сорокового написав заяву на зміну прізвища і вже через рік називався Ґузевінґ, отець Ґузевінґ, і всі почали так його називати. Хоча мода на германізацію прізвищ, які звучали по-польськи, із закінченнями на — кі, чи — ке, або — а, — як Формелла, — була тоді досить популярною: Левандовський ставав Ленґнішем, пан Ольчевські, наш м'ясник, перетворився на м'ясних справ майстера Ольвайна: батьки Юрґена Купки хотіли назватися на східнопрусський лад — Купкат, але їм з якихось невідомих причин не дозволили. Можливо, приклад, коли був Савел, а став Павел, надихнув такого собі Ґузевського, і той захотів перетворитися на Ґузевінґа, але на цьому папері отець Ґузевскі і далі називатиметься Ґузевскі. Бо ти, Йоахім Мальке, не змінював свого прізвища.

Коли я вперше після літніх канікул під час заутрені прислужував біля вівтаря, то знову побачив його, і він знову змінився. Вже на самому початку служби, коли Ґузевскі молився перед престолом, я побачив його у другому ряду перед вівтарем Діви Марії. Але уважніше я зміг роздивитися Тебе лише поміж читанням Апостола і «Алілуя», а вже аж під час читання Євангелія я мав час, щоб придивитися до його погляду. І навіть якщо його волосся і далі було розділене посередині на проділ і змащене цукровою водою, тепер воно виросло десь на довжину сірника. Глазуроване і застигле, воно опускалося над вухами двома дашками; він міг би грати на сцені роль Ісуса, склав руки до молитви приблизно на рівні чола, тобто лікті ні на що не спираються, а під дахом долонь — відкрита, оголена і нічим не захищена шия, яка все видавала. Комір його сорочки викладений на комір маринарки: ніякої краватки, китичок, ніяких амулетів чи викруток, ніяких штучок з його багатого арсеналу. Єдиною геральдичною твариною була його неспокійна миша, яку він ховав під шкірою, ця миша колись привабила кота, а мене спокусила кинути кота йому на шию. Окрім того, на шкірі поміж борлаком і підборіддям можна було роздивитися сліди від порізів під час гоління. Я так захопився, що мало не пропустив початок євхаристії.

Під час причастя Мальке поводився не настільки екзальтовано. Він опустив складені для молитви руки до ключиць і підставив їх собі до обличчя, з його рота виривалися такі хрипи, ніби у нього всередині кипів на маленькому вогні казанок із савойською капустою. А щойно взявши облатку, знову повівся несподівано, раніше він так ніколи не робив. Зворотний шлях до свого місця у другому ряду, цей умиротворений шлях, що його він досі, як і кожен після причастя, проходив прямо, без жодних додаткових гаків, він раптом розтягнув і перервав, бо спершу поволі, на прямих ногах, які майже не згинав, пройшов до вівтаря Діви Марії, перед яким упав на коліна, але не на лінолеум підлоги, а на килим із грубої вовни біля сходів вівтаря. Складені до молитви руки простягнув якомога вище, над очима, над своїм проділом, у мовчазному жаданні до гіпсової фігури, трохи більшої за людський зріст, яка стояла на посрібленому місяці, сама, без немовляти, як діва з дів, із по-прусськи синім плащем, оздобленим блискучими зірками, який падав з її плечей додолу. Вона склала на пласких грудях руки з довгими пальцями і дивилася у стелю колишнього спортзалу скляними випуклими очима. Коли Мальке піднявся з колін і торкнувся пальцями свого коміру сорочки, на килимі, там, де стояли його коліна, залишилися два круглі червоні сліди.

Отець Ґузевскі також звернув увагу на нові риси у поведінці Мальке. Я не питав його про це. Із власної ініціативи, трохи стурбований, так, ніби хотів поділитися своїми важкими думками, він відразу ж після служби заговорив про надмірну ревність Мальке у питаннях віри, про небезпечні зовнішні прояви цього і про те, що його, отця Ґузевскі, це вже давно непокоїть. Він сказав, що поклоніння Мальке Діві Марії більше нагадує язичницькі ритуали, незалежно від того, яка внутрішня потреба приводить Мальке до вівтаря.

Він чекав на мене біля дверей захристя. З переляку я мало не скочив назад, за двері, але він узяв мене за руку, посміхнувся у своїй новій, невимушеній манері і заговорив. Він, який завжди був таким небагатослівним, розмовляв зі мною про погоду — бабине літо, золоті нитки у повітрі, і тим же світським тоном, не понижуючи голосу, повідомив мені:

— Я, до речі, записався добровольцем. І сам собі дивуюся. Ти ж знаєш, що я про це все думаю: казарма, ігри у війну і все це перебільшене солдафонство. Вгадай, у які війська. Неправильно. Від військово-повітряних сил уже давно ніякого пуття. Десантники? Ой рятуйте мене, як смішно. Ще скажи, що я хотів би на підводний човен. Ну, нарешті! Це ще єдині війська, які мають шанс, хоча я і буду здаватися собі дитиною у такій штуці, краще було б, звичайно, зробити щось корисне або щось смішне. Ти ж знаєш, я колись хотів стати клоуном. У дитячому віці всілякі ідеї з'являються. Але я і сьогодні не маю нічого проти цієї професії. Бо до всього іншого я якось байдуже ставлюся. Ну, що зробиш, школярство є школярство. Яких тільки дурниць ми раніше не вигадували. Пам'ятаєш? Я так і не зміг ніколи звикнути до цієї своєї штуки. Мені здавалося, що це якась хвороба, а насправді це цілком нормально, я знаю, чи, точніше, бачив людей, у яких ця штука ще більша, але вони зовсім не переймаються. Це почалося з тої історії з котом. Пригадуєш, ми лежали на площі Гайнріха Елерса. Здається, грали у гилки. Я спав чи просто дрімав, а ця сіра тварюка, чи вона, може, була чорною, побачила моє горло і стрибнула. Або хтось із вас узяв кота, напевно, Шиллінґ, це у його дусі… Але це все дурниці. Ні, на баржі я більше не був. Штьортебекер? Я чув про це. Та нехай. Це ж не моя власна баржа, правда? Заходь якось до нас додому.

Я зміг скористатися цим запрошенням аж на третій день Різдва, після того, як Мальке зробив з мене старанного церковного служку протягом усієї осені. Аж до самого Різдва мені доводилося прислужувати самому, бо отець Ґузевскі не міг знайти мені заміну. Взагалі-то я хотів відвідати Мальке у перший день Різдва і принести йому свічку, але їх роздали занадто пізно, тому він зміг поставити свою свічку перед вівтарем Діви Марії аж на другий день Різдва. Коли він запитав мене: «Ти можеш дістати свічки, бо Ґузевскі не дає?», я відповів: «Спробую».

І я справді дістав йому рідкісну у ті воєнні роки подовгасту свічку, бліду, схожу на паросток на картоплині, наша родина завдяки загиблому братові мала право на ці суворо раціоновані свічки. Я сходив пішки до господарського відділу, показав там повідомлення про смерть, отримав талон і поїхав із ним трамваєм до спеціального магазину в Оліву, де на той момент свічок не виявилося, я ще двічі проробив той самий шлях і дістав Тобі свічку аж на другий день Різдва, щоб згодом побачити Тебе, як мені й хотілося, на колінах перед вівтарем Діви Марії. Ми з отцем Ґузевскі під час Різдва носили фіолетові хустки, а Твоя шия, здавалося, виростала з викладеного на маринарці коміра сорочки, який не прикривало перешите пальто загиблого водія локомотива, тим більше, що Ти, і це ще одна новина, не носив більше шалика із масивною аґрафкою.

На другий і на третій день Різдва по обіді Мальке довго стояв на колінах на червоному килимі, а я збирався зловити його на слові й відвідати. Його скляний погляд, який не моргав, або ж моргав тільки тоді, коли я відвертався до вівтаря, був спрямований вище полум'я свічки, на живіт Богоматері. Він спорудив з обох долонь, не торкаючись перехрещеними пальцями чола, стрімкий дах перед собою і своїми думками.

І я подумав собі: сьогоді піду. Піду і подивлюся на нього. Уважно подивлюся. Спробую. Бо щось же повинно критися за всім цим. А крім того, він мене запрошував.

І хоча Остерцайлє була надзвичайно короткою — будиночки на одну сім'ю з оголеним живоплотом в'юнкого винограду і грубо побіленими фасадами, рівномірно висаджені вздовж тротуару дерева, низькорослі липи, які потрібно було підпирати, — усе це втомило мене і позбавило сміливості. Хоча наша Вестерцайлє нічим суттєво не відрізнялася і навіть пахла так само, так само дихала і кокетувала з усіма порами року своїми ліліпутовими палісадниками. Ще і сьогодні, коли я виходжу із Кольпінґгаузу, а це трапляється рідко, і вирушаю в гості до друзів або знайомих до Штокума чи Логаузена, поміж летовищем і Північним кладовищем, проходжу вулицями, які так само виснажливо повторюються од одного номера на будинку до іншого, від липи до липи, я все ще продовжую іти дорогою від матері Мальке до його тітки, до Тебе, до Великого Мальке. Заклинює клямку на воротах саду, які нескладно переступити високим і навіть не надто напруженим кроком. Кроки крізь зимовий, але позбавлений снігу палісадник із захищеними від вітру кущами троянд, грядки без рослин, викладені візерунками з морських мушель. Керамічна жаба завбільшки із сидячого кролика на плиті із мармуроподібного матеріалу, на яку насипалися крихти землі, що виглядає трохи неохайно. А грядка з іншого боку цієї вузької стежки, яка дозволяє мені, поки я думаю, зробити ще кілька кроків від воріт саду до трьох сходинок попід клямкою пофарбованих охрою вхідних дверей під аркою входу, на цій грядці, майже на одному рівні з керамічною жабою, стоїть жердина майже на висоту людського зросту, а на ній шпаківня, формою схожа на альпійську хижку. Горобці продовжують клювати свою їжу, поки я роблю свої сім чи вісім кроків поміж двома грядками. Здавалося б, таке поселення мало би пахнути свіжістю, чистотою і піском, відповідно до пори року, — але у ті військові роки і на Остерцайлє, і на Вестерцайлє, на Беренвеґ, ні, всюди у Ланґфурі, Західній Пруссії, а точніше, по всій Німеччині у ті військові роки пахло цибулею, цибулею, смаженою на маргарині, не буду обмежуватися, вареною цибулею, свіжопорізаною цибулею, цей запах був усюди, хоча цибулі не вистачало на всіх і її неможливо було дістати. Після того, як райхсмаршал Ґьорінґ сказав щось на тему дефіциту цибулі по радіо, про це жартували у Ланґфурі, у Західній Пруссії, по всій Німеччині. Тому я мав би натерти свою друкарську машинку цибулевим соком і дати їй і собі таким чином уявлення про запах, яким у ті роки просмерділася вся Німеччина, Західна Пруссія, Ланґфур, Остерцайлє і Вестерцайлє і який перебив трупний запах, що панував тут раніше.

Одним кроком я переступив усі три сходинки і вже тягнувся рукою до клямки, щоб натиснути на неї, коли двері раптом відчинилися зсередини. Переді мною стояв Мальке у своїй сорочці із комірцем і домашніх капцях. Здається, перед тим він зачесався, волосся, не темне і не світле, розпадалося по обидва боки від проділу пасмами, свіжо розділеними гребінцем, і вони трималися міцно, але через годину, коли я ішов додому, волосся вже тремтіло і падало йому на червоні, налиті кров'ю, вуха, щойно він починав говорити.

Ми сиділи у вітальні, світло до якої падало з вулиці, крізь прибудовану засклену веранду. До столу подали пиріг, спечений за якимось воєнним рецептом, картопляний, із присмаком трояндової води, яка мала б нагадувати марципан. І консервовані сливи, які мали цілком нормальний смак і достигли восени у саду Мальке — дерево було видно крізь вікно веранди, воно стояло без листя із пофарбованим білим вапном стовбуром. Мені показали на стілець, і я сів обличчям до вікна, навпроти Мальке, у нього веранда була за плечима, він примостився за вужчим боком стільниці. Зліва від мене у світлі, що падало збоку і підсріблювало сиве кучеряве волосся, сиділа тітка Мальке, праворуч, навпроти світла, мати Мальке, волосся якої було зачесане гладко, тому не так гарно переливалося на світлі. Вуха Мальке із пушком по краях і кінчики пасом його волосся тремтіли, обведені тонким контуром зимового світла, хоча у кімнаті й було тепло, навіть занадто тепло. Верхня частина його коміра світилася білосніжно, а нижче сорочка виглядала сірою — шия Мальке була в тіні.

Обидві жінки, ширококості, народилися і виросли в селі, з натрудженими руками, говорили багато, але не одночасно, і завжди зверталися до Йоахіма Мальке, навіть коди питали мене про здоров'я моєї матері. Обидві вони висловлювали мені через нього, як через перекладача, свої щирі співчуття:

— Ось і брат ваш, Клаус, най спочиває з Богом. Я його тільки з лиця знаю, але який був хлоп.

Мальке керував розмовою м'яко, але впевнено. І відразу міняв тему, коли справа доходила до надто інтимних питань, — поки мій батько слав з Греції листи польовою поштою, мати підтримувала тісні стосунки з високими військовими чинами. Коли питання стосувалися цього, Мальке різко зупиняв жінок:

— Тьотю, припиніть. Кого можна судити і за що у ці часи, коли все перевернулося з ніг на голову. А крім того, тебе це зовсім не стосується, мамо. Якби тато ще жив, він би соромився і не дозволив тобі такого казати.

Обидві жінки корилися йому чи покійному водієві локомотива, якому він ненав'язливо віддавав честь і за допомогою якого примушував замовкнути матір і тітку, якщо вони ставали надто вже балакучими. Розмови про місця бойових дій Мальке також проводив спокійно, без обурення виправляючи обох жінок, які постійно плутали бої в Північній Африці із фронтами в Росії і казали Ель Аламейн, коли мали на увазі Азовське море, Мальке переносив бої у правильні географічні точки:

— Ні, тьотю, ця морська битва відбулася біля Ґуадал-каналу, а не в Карелії.

Але тітка дала нам тему для розмови, і ми заглибилися в обговорення про всі задіяні і, мабуть, знищені біля Ґуадалканалу японські та американські авіаносці. Мальке вважав, що розроблені лише у тридцять дев'ятому році авіаматки типу «Горнет» і «Васп» брали участь у битві, як і «Рейнджер», бо як «Саратогу», так і «Лексінгтон» можна було б уже викреслити зі списків військово-морських суден. Ще більш неясною була доля двох великих японських авіаносців — «Акаґі» і не до порівняння повільнішого «Каґа». Мальке висловив сміливе припущення, що у майбутньому битимуться між собою самі лише авіаносці. На сьогодні вже немає сенсу будувати лінкори, майбутнє належить, ясна річ, якщо припустити, що в майбутньому ще будуть війни, легким і швидким суднам і авіаносцям. І він почав вдаватися у подробиці. Обидві жінки були захоплені, а тітка Мальке заплескала в долоні, коли він без зупинки випалив назви усіх італійських крейсерів, вона плескала довго і голосно своїми кістлявими долонями, виглядала при цьому як захоплена дівчинка і засоромлено поправила волосся після того, як припинила плескати.

Про школу Горста Весселя не було вимовлено ні слова. Я туманно пригадую, що коли я вже підвівся і почав прощатися, Мальке коротко і зі сміхом згадав свої «давні історії з горлом» і розповів історію про кота, з якої мати і тітка теж сміялися: цього разу тварину йому на шию посадив Юрґен Купка. Якби ж я знав, хто із нас двох вигадав казку: я, він чи той, хто зараз пише це все?

У кожному разі, і це я добре пригадую, його мати запакувала мені з собою у папір два шматки картопляного пирога, я попрощався і пішов. У коридорі, біля сходів до його мансарди, Мальке показав мені світлини біля торбинок зі щітками для взуття і розповів, хто на них зображений. На горизонтальному фото був досить нового зразка локомотив з вагонами колишньої польської залізниці — було дуже чітко і навіть двічі видно знак РКР. Перед потягом стояли двоє чоловіків, невисокі, але із впевненим у собі виглядом. Мальке сказав:

— Мій батько і кочегар Лабуда, незадовго перед катастрофою у тридцять четвертому біля Діршау, коли вони обоє загинули. Якби не мій батько, загинуло б значно більше осіб, тому його посмертно нагородили медаллю.