Кіт і миша

VII

Виступ капітан-лейтенанта військово-морських сил і нагородженого високим орденом командира підводного човна в актовому залі нашої гімназії завершив концерти на колишньому польському судні «Рибітва». Якби не це, то наші музичні розваги із платівками та грамофоном могли б потривати ще днів чотири, але зустріч відбулася, і капітан-лейтенант, так і не відвідавши нашої баржі, припинив підводні концерти. Відтоді всі розмови про Мальке набули нового, хоча і не принципово нового змісту.

Капітан закінчив нашу гімназію десь у тридцять четвертому. Казали, що перед тим, як стати військовим моряком, він трохи постудіював теологію та германістику. Я не можу назвати його погляд інакше, як полум'яним. Волосся густе, кучеряве і цупке, профіль римлянина. Без звичної для підводників бороди, зате над очима нависали густі брови. Чоло трохи схоже як на чоло мислителя, так і на чоло мрійника, ніяких поперечних зморщок, зате від перенісся різко підіймалися дві складки, ніби у пошуках Бога. На опуклому чолі переливалося світло. Тонкий і гострий ніс. Рот із м'якими контурами, який він відкривав для нас із явним бажанням поговорити. Актовий зал переповнений, зокрема і сонячним світлом. Ми примостилися у віконних нішах. Цікаво, хто придумав запросити на цю доповідь капітан-лейтенанта з м'яко окресленим ротом учнів двох найстарших класів школи імені Ґудрун? Дівчата сиділи у двох перших рядах, їм уже пора було носити бюстгальтери, але вони не носили. Коли шкільний сторож оголосив доповідь, Мальке спершу хотів було не йти. Але я був певен, що зможу наполягти на своєму, і потягнув його за рукав. За нами і віконними шибами у шкільному дворі стояли нерухомі каштани, а поряд зі мною, у віконній ніші, тремтів Мальке, чекаючи, поки капітан-лейтенант почне говорити. Долоні були затиснуті поміж колінами, але тремтіти від цього не перестали. Вчительський склад і дві вчительки зі школи імені Гудрун розсілися на дубових стільцях із високими спинками та шкіряними сидіннями, які сторож акуратно розставив півколом. Вчитель Мьоллєр кілька разів плеснув у долоні і поволі досягнув тиші, у якій вчитель вищої категорії Клозе назвав гостя. За довгими і короткими косами старшокласниць сиділи семикласники із кишеньковими ножиками, тому більшість дівчат перекинули коси наперед. Тож семикласникам залишилися тільки короткі косички. Цього разу почалося зі вступу. Клозе говорив про всіх, хто воює на фронтах, на землі, на воді і в повітрі, говорив довго і без натхнення, згадав про себе і про студентів біля Лянґемарку, і про те, що на острові Озель загинув Вальтер Флекс, цитата: «дозрівшизалишитисьчистим — чеснотачоловіка». Згадав Фіхте чи Арндта, цитата: «тількивідтебеівчинківтвоїх». Не забув і про зразковий шкільний твір чи то про Арндта, чи про Фіхте, який капітан-лейтенант написав у випускному класі. «Один із нас, із нашого середовища, проникнутий духом нашої гімназії, вийшов із неї, і ми слідом за ним…»

Напевно, немає потреби розповідати, що під час цієї промови між нами і випускницями, які сиділи у двох перших рядах, відбувався активний, хоча і добре замаскований, обмін записками. А семикласники у цей час видряпували своїми ножиками всілякі свинства на кріслах. Я написав уже не пам'ятаю що і послав записку чи то до Віри Пльотц, чи то до Гільдхен Матулл, але не отримав відповіді від жодної з них. Мальке продовжував стискати колінами долоні. Він більше не тремтів. Капітан-лейтенантові було трохи затісно сидіти поміж старим учителем Брунісом, який традиційно, нікого не соромлячись, смоктав цукерки, і професором Стахнічем, нашим учителем латини. І поки тривало проголошення вступу, курсування туди-сюди наших записок, пошкрябування кишенькових ножиків семикласників, поки погляд фюрера на стіні зустрічався з поглядом барона фон Конраді, з портрета олійною фарбою на протилежному кінці зали, поки ранкове сонце вислизало із вікон, капітан-лейтенант облизував і без того вологі, готові до розмови губи і напружено розглядав випускниць. Фуражку він акуратно поклав на зсунуті коліна. Рукавички під фуражку. Парадна уніформа. Орден виразно виділявся під неймовірно білим комірцем сорочки. Мимовільний рух головою і орденом у бік вікна: Мальке здригнувся, відчувши, що його впізнали, хоча це було і не так. Крізь вікно, у ніші якого ми сиділи, капітан-лейтенант намагався роздивитися запорошені і нерухомі каштанові дерева. Цікаво, про що він думає, про що думає Мальке, і про що Клозе, у момент, коли виголошує свою промову, що пригадується вчителеві Брунісу, коли він смокче свої цукерки, а що відчуває Віра Пльотц, отримавши Твою записку, а Гільдхен Матулл, а що думає собі він, Мальке, чи цей, із готовим заговорити ротом, розмірковував я тоді і тепер, бо було б повчальним дізнатися думки капітана підводного човна у момент, коли він змушений слухати вступне слово, коли його погляд не втуплений у приціл і не вивчає горизонт, який колишеться перед очима, так що гімназист Мальке відчуває себе впізнаним. Але капітан-лейтенант втупився кудись у далечінь понад голови гімназистів, у подвійні вікна актового залу, у суху зелень випадкових дерев на шкільному дворі і ще раз облизав свої готові заговорити губи, бо Клозе саме послав якнайдалі у зал свій м'ятний подих і останнє речення:

— Тож тепер ми тут, на батьківщині, будемо уважно вслухатися у слова сина нашого народу, який розповість нам про фронт, про всі наші фронти.

Але готовий заговорити рот виявився оманою. Цілком безбарвно капітан-лейтенант спершу подав якісь загальні дані про основні завдання підводних човнів, що їх можна було прочитати у будь-якому флотському календарику. Потім згадав про німецькі підводні човни під час Першої світової війни: «Веддінґен», У-9, підводний човен загальною тоннажністю тринадцять мільйонів бруторегістрових тонн вирішує долю операції в Дарданеллах, далі перші німецькі двохсотп'ятдесятитонні човни — під водою працюють електромотори, на поверхні — дизелі, прозвучало ім'я Пріна, потім Пріна на підводному човні У-47, який вбурував у дно «Роял Оук», — це всі ми знали, знали давно, — знали і про «Репалс», і що Шугарт утопив «Каріджес» і так далі. А він усе розповідав про одне і те ж:

— Команда судна — це дуже надійна спільнота, бо далеко від батьківщини навантаження на нерви неймовірне, тільки уявіть собі наше судно, цю бляшанку десь посеред Атлантики чи посеред Північного Льодовитого океану, тісно, вогко, душно, люди сплять у запасних торпедах, цілими днями жодного судна довкола, все порожньо, а потім нарешті конвой з охороною, і тут усе має бути дуже чітко, жодного зайвого слова. А коли ми всього двома торпедами втопили наш перший танкер «Арндейл», сімнадцять тисяч двісті тонн, тоді я подумав, хочете вірте, хочете ні, подумав про вас, професоре Стахніч, і голосно, не вимикаючи мікрофона, почав відмінювати:

— Qui quae quod, cuius cuius cuius.

Аж поки наш старший механік не крикнув мені в мікрофон:

— Відмінно, пане капітан-лейтенанте, ви сьогодні вільні від решти занять!

Але війна складається, на жаль, не лише з нападів і команд стріляти обом гарматам, але і з багатогодинних спостережень за незмінною морською водою в ілюмінаторах, стуком мотора і небом над усім цим, небом, від якого паморочиться в голові, чесне слово, і ще заходи сонця…

І капітан-лейтенант із причепленим під комірець сорочки орденом продовжував свою доповідь, але попри те, що він потопив судно тоннажністю двісті п’ятдесят тисяч брутторегістрових тонн, легкий крейсер класу «Діспетч», великий ескадровий міноносець класу «Трайбел», ця доповідь була наповнена не стільки деталями усіх цих успіхів, скільки багатослівними описами природи і сміливими порівняннями на зразок:

— …сліпучо-білою піною закипає кормова хвиля і тягнеться за судном шлейфом із дорогоцінних мережив, яке злегка похитується і схоже на святково прикрашену наречену, яка в ореолі феєричного водоспаду спішить назустріч смертоносному весіллю.

Сміялися не лише дівчата з косами, але наступне порівняння переплюнуло навіть наречену:

— Такий підводний човен нагадує горбатого кита, а його носова хвиля — гусара із хвацько закрученими вусами.

Крім цього, капітан-лейтенант мав таку манеру вимовляти технічні терміни, що вони звучали наче якісь темні казкові закляття, мабуть, його доповідь була більше розрахована на вчителя німецької Бруніса, знаного шанувальника Айхендорфа, ніж на нас: Клозе ж розповів про його зразкові шкільні твори. «Осушувальний насос», — загрозливо вимовляв він, або «рульовий». Здається, він думав, що повідомить нам щось цілковито незнане, коли таємничо прошепоче «головний компас» чи «репітер гірокомпаса». Але якраз технічні речі, пов'язані із судноплавством, ми добре знали. Та він тоном старого казкаря продовжував вимовляти «собача вахта» чи «сферична перегородка» або загальновідоме «мертва хвиля», і це виглядало так, ніби старий добрий Андерсен або брати Ґрімм таємниче нашіптували про гідролокатор «Асдік».

Але коли він почав змальовувати заходи сонця, нам стало зовсім незручно за нього:

— І коли атлантична ніч накриває нас, наче пелена, виткана з воронячого пір'я, кольори починають набувати такої інтенсивності, яку неможливо побачити вдома, у небо підіймається помаранча, спершу неприродно м'ясиста, а потім пахучо-невагома, з темно-золотим контуром, як на картинах старих майстрів, а довкола ніжні і пухнасті хмарки, таке цілковито неземне сяйво над кривавими морськими хвилями!

Зі своїм причепленим під шиєю орденом він примушував гриміти і шелестіти орган фарб, перестрибуючи від водянистого голубого через холодно-глазуровану цитринову жовтизну до насиченого темного пурпуру. У нього на небі раптом розцвітав мак. А поміж ним були хмарки, спершу сріблясті, а потім усе темніші.

— Так стікають кров'ю птахи і ангели! — сказав він своїми вологими вустами і раптом з так сміливо описаної, ідилічної картини природи, з оцих буколічних хмарок випустив літак типу «Сандерленд», який узяв курс на підводний човен. І на цьому місці опис раптом обірвався, а капітан-лейтенант перейшов до другої частини своєї промови, сухої і діловитої, без поетичних порівнянь, ніби йшлося про речі маловажливі:

— Сиджу біля перископа. Атакуємо. Здається, рефрижераторне судно, закривається кормою. Починаємо занурення. Сто десять. Есмінець іде по пеленгу на зближення — сто сімдесят, лівий борт — десять, новий курс — сто двадцять, стукотіння гвинтів затихає, потім знову стає голоснішим, сто вісімдесят градусів, глибинні бомби: шість, сім, вісім, одинадцять, згасло світло, нарешті увімкнули аварійне освітлення, і тут же підряд кілька повідомлень про готовність бойових постів, есмінець сповільнює хід. Останній пеленг сто шістдесят, лівий борт — десять. Новий курс — сорок п'ять градусів…

На жаль, після цього надзвичайно цікавого моменту знову пішли описи природи у стилі «атлантичний вітер», «світло на Середземному морі», а також настроєвий опис «Різдво на підводному човні» з обов'язковою мітлою у ролі ялинки. Під кінець він вигадав уже зовсім містичне повернення після успішного походу, приплів до нього Одіссея і всіляке таке: «Перші чайки віщують наближення до гавані».

Я вже не пригадую, чи вчитель вищої категорії Клозе завершив цю доповідь своїм звичним формулюванням «А тепер до роботи!», чи співали всі хором «Ми любимо шторми». Пригадую тільки ввічливі і стримані оплески, а також дівчат із косами у перших рядах, які першими піднялися зі своїх місць. Коли я озирнувся у пошуках Мальке, то не побачив його, і тільки його проділ кілька разів з'явився у натовпі біля правих дверей, але у мене під час доповіді затерпла нога, тому я не відразу зміг зіскочити з віконної ніші на напастовану підлогу.

Я зустрів Мальке вже аж у перевдягальні біля спортзалу, але не міг знайти слів для початку розмови. Поки ми переодягалися, пішла чутка, яка відразу ж підтвердилася, що нам випала велика честь, і капітан-лейтенант попросив свого колишнього вчителя гімнастики Маллєнбрандта ще раз потренуватися у спортзалі, хоча і не відчуває себе у формі. Під час двогодинних занять, якими зазвичай у суботу завершувався шкільний тиждень, він показав усе, що вмів, спершу нам, а потім дванадцятикласникам, які приєднувалися до нас на початку другого уроку. Невисокий, з рясним темним волоссям на тілі, м'язистий. Він узяв у Маллєнбрандта традиційні червоні спортивні штани і білу футболку з червоною смугою і чорною літерою «С» на грудях. Коли він переодягався, усі накинулися на нього з питаннями:

— Можна подивитися зблизька?

— Як довго триває?

— А якщо все ж таки?

— А друг мого брата, який служить на торпедному човні, сказав…

Він терпляче відповідав. Часом сміявся без причини, але хотілося засміятися разом із ним. Перевдягальня двигтіла від реготу, і тільки завдяки цьому я зауважив Мальке: він не сміявся, а діловито розкладав свої речі.

Свисток Маллєнбрандта скликав нас до поперечини у спортзалі. Вправами керував капітан-лейтенант, Маллєнбрандт тільки обережно допомагав йому, і це означало, що нам не доведеться надто сильно напружуватися, бо лейтенантові хотілося насамперед продемонструвати нам щось, наприклад оберти із зависанням на поперечині і зістрибування з перемахом ноги. Крім Готтена Зоннтаґа вправу повторив ще Мальке, але на нього ніхто не хотів дивитися, бо він рухався дуже негарно, напружено і з вивернутими колінами. Коли лейтенант почав проводити з нами гімнастичні вправи на матах, не дуже складний, але старанно продуманий комплекс, борлак Мальке все ще стрибав як божевільний. Під час стрибка через сімох зігнутих людей, який мав закінчуватися перевертом уперед через голову, Мальке криво приземлився на мат, боком, і, мабуть, травмував собі ногу, сів збоку, кадик шалено стрибав, а він більше не пхався наперед, після того, як на початку другого уроку прийшли дванадцятикласники. Він приєднався до нас аж під час гри в баскетбол проти дванадцятикласників і навіть закинув три чи чотири м'ячі в сітку, але ми все одно програли.

Наш новоготичний спортзал виглядав ще більш урочисто через те, що Маріїнська церква у Нойшотланд зберегла аскетичний гімнастичний характер колишнього спортзалу, оновленого за сучасною модою. І цього враження неможливо було позбутися, скільки б яскраво пофарбованих фігурок і предметів церковної розкоші, пожертвуваних парафіянами, не наставляв по кутках отець Ґузевскі, намагаючись розташувати предмети таким чином, щоб на них падало якомога більше світла з високих вікон. І якщо там усі таємниці були яскраво освітлені, то ми тренувалися у таємничій напівтемряві, бо у нашому спортзалі були шпичасті вікна, обрамлені орнаментами із цегли, з розетками на вікнах. І коли у Марийській церкві проскомидія і причастя нагадували якісь механічні дії, позбавлені всілякого чару, простий виробничий процес, і замість облаток тут із тим же успіхом могли 6 роздавати дверні клямки, інструменти чи, як колись, гімнастичні снаряди, наприклад ключки або естафетні палички, а у містичному світлі нашого спортзалу навіть звичайне жеребкування двох баскетбольних команд, які швидкою десятихвилинною грою завершували урок, виглядало урочисто і піднесено, як посвячення в сан священика чи конфірмація; а відступання команд після жеребкування у напівосвітлений зал відбувалося із покорою священної євхаристії. Особливо коли надворі світило сонце і ранкові сонячні промені пробивалися крізь каштанове листя на шкільному дворі, а потім проходили крізь шпичасті вікна. Тоді під час вправ на кільцях або трапеції можна було побачити просто неймовірні світлові ефекти, які створювали дуже особливий настрій. Коли я напружую пам'ять, то і сьогодні можу уявити, як невисокий капітан-лейтенант у спортивних штанах червоного капланського кольору, які носили учні нашої гімназії, легко й елегантно виконує вправи на трапеції, бачу його ноги, — він тренувався босим, — бездоганно витягнуті під певним кутом і занурені у косий промінь золотисто-мерехтливого сонячного світла, бачу його руки; коли він повис на трапеції, зачепившись за неї зігнутими в колінах ногами, тоді його руки теж вхопилися за сонячну доріжку, яка тремтіла золотом і пилюкою. Таким чудово старомодним був наш спортзал, а до перевдягальні світло також потрапляло через шпичасті вікна. Тому ми і називали перевдягальню захристям.

Маллєнбрандт свиснув, і дванадцятикласники після гри в баскетбол мали зібратися і проспівати для капітан-лейтенанта «Рано-вранці в горах ми», а потім розійшлися перевдягатися. І у перевдягальні всі знову повисли на капітан-лейтенанті. Тільки найстарші поводили себе стримано. Лейтенант швидко і ретельно помив руки та підпахвини над єдиним рукомийником — душових кабін у нас не було, — вбрався у свою білизну і форму, віддав назад спортивний костюм, ми навіть не встигли помітити, коли саме, а потім із посмішкою продовжував відповідати на запитання школярів. Він і далі робив це спокійно і трохи зверхньо, аж поки раптом різко не замовк поміж двома реченнями. Невпевнено помацав руками, пошукав щось спершу потай, а потім уже відкрито, навіть під лавкою:

— Секунду, хлопці, я зараз повернуся на палубу.

А потім він у своїх синіх штанах кольору моря, білій сорочці, босий, у самих лише шкарпетках, пробіг поміж учнями і лавками, посеред тваринного запаху нашого невеличкого зоопарку. Його комір був незастебнутий і піднятий, готовий, щоб на нього причепили стрічку з орденом, назву якого я боюся вимовити. На дверях вчительської кімнати Маллєнбрандта висів тижневий розклад занять із гімнастики. Капітан-лейтенант постукав і відразу ж зайшов.

Хто ще, як і я, подумав у той момент на Мальке? Я не переконаний, що відразу так подумав, хоча, можливо, що і так, але я, звичайно ж, не крикнув відразу на всю перевдягальню:

— А куди це подівся Мальке?

Шиллінґ теж не крикнув нічого такого, як і Готтен Зоннтаґ, чи Вінтер, Купка або Еш, ніхто не крикнув; більше того, ми всі відразу ж погодилися між собою, що це зробив Бушманн, пацанчик, який навіть після десятка ляпасів не зміг зігнати з обличчя свою вроджену дурнувату посмішку.

Коли Маллєнбрандт у купальному халаті стояв поміж нами разом із напівроздягнутим капітан-лейтенантом і ричав своє:

— Хто це зробив? Крок уперед!

Йому випхали наперед Бушманна. Я теж крикнув разом з усіма:

— Бушманн!

І навіть спромігся подумки переконати себе, що ніхто, крім Бушманна, зробити цього не міг.

Тільки десь ззаду голови у мене почало легенько свербіти, коли всі, включно з капітан-лейтенантом і старостою класу, взялися допитувати Бушманна. Свербіння стало сильнішим, коли Бушманн отримав першого ляпаса, бо навіть під час допиту з його обличчя не сходила дурнувата посмішка. Поки я очима і вухами чекав на щиросерде зізнання Бушманна, ззаду у моїй голові росла впевненість: гм-м, чи не був це насправді відомо хто!

Я потроху втрачав надію на зізнання Бушманна, тим більше, що кожен наступний ляпас тільки підтверджував непевність Маллєнбрандта. Він навіть не згадував більше про зниклий предмет, а лише викрикував поміж ударами:

— Припини шкіритися! Не смійся! Я виб'ю з тебе цю дурнувату посмішку!

Треба додати, що Маллєнбрандтові це так і не вдалося. Я не знаю, чи Бушманн досі живий, але якщо десь існує собі якийсь стоматолог, ветеринар чи просто лікар Бушманн, — Гайні Бушманн збирався стати медиком, — то це обов'язково буде усміхнений доктор Бушманн, бо таку посмішку втратити не просто, вона набагато тривкіша, ніж могло би здатися, і може пережити війни, реформи грошової одиниці, і вже тоді, коли капітан-лейтенант із порожнім коміром чекав на успіх допиту, ця посмішка перемогла ляпаси Маллєнбрандта.

Всі очі прикипіли до Бушманна, а я потай озирнувся в пошуках Мальке, хоча мені не потрібно було шукати його, я потилицею відчував, де саме він зараз молиться до Пречистої. Повністю вбраний, він стояв недалеко, трохи осторонь натовпу, застібав верхній ґудзик своєї сорочки, яка, судячи з крою і смужок на ній, також залишилася йому в спадок від батька. Йому завжди важко давалося застібання верхнього ґудзика, бо заважав борлак.

Якщо не зважати на кадик Мальке і жувальні м'язи, які активно працювали разом із борлаком, Мальке справляв спокійне враження. Коли він збагнув, що не вдасться заховати під ґудзиком анатомічних особливостей своєї шиї, витяг із нагрудної кишені своєї маринарки, яка все ще висіла на гачку, зім'яту краватку. Ніхто з нашого класу не носив краваток. Хіба що деякі випускники час від часу одягали жалюгідного вигляду метелики. Ще дві години тому, коли капітан-лейтенант проголошував у актовому залі свою промову, повну захоплених описів природи, комір сорочки Мальке був розстебнутим, але з нагрудної кишені його маринарки вже стирчала краватка і чекала на свій великий шанс.

Краваткова прем'єра Мальке! Він став перед єдиним забризканим дзеркалом перевдягальні і, не дуже заглядаючи в нього, більше для проформи, начепив собі на шию непомірно велику і надто яскраву, як на Мої сьогоднішні уявлення, ганчірку, запхнувши її попід комір сорочки, затягнув завеликий і невміло зав'язаний вузол, обсмикнув краватку і сказав неголосно, але підкреслено вагомо, настільки вагомо, що його слова були почуті навіть попри допит, який все ще продовжувався, і попри лункі ляпаси, які Маллєнбрандт, незважаючи на спроби капітан-лейтенанта зупинити його, продовжував старанно і невтомно відважувати Бушманну:

— Можу посперечатися, що це не Бушманн. А хтось уже дивився його речі?

Всі відразу ж повернулися до Мальке. А він при цьому звертався до дзеркала, його нова атракція, краватка, упала в очі пізніше, і то не надто сильно. Маллєнбрандт власноручно провів обшук одягу і речей Бушманна, при цьому у нього з'явилася додаткова причина відважувати ляпаси у цю дурнувату посмішку, бо у кишенях підозрюваного було чимало розпакованих пачок презервативів, якими Бушманн підторговував у старших класах, його батько був аптекарем. Більше Маллєнбрандтові не вдалося нічого знайти, і капітан-лейтенант вирішив закінчити пошуки, защепнув свою офіцерську краватку, опустив комір, провів рукою по порожньому місцю, на якому раніше висів орден, і запропонував Маллєнбрандту не приймати те, що трапилося, надто близько до серця:

— Можна отримати заміну. Це не найважливіше в житті, пане вчителю. Звичайний хлоп'ячий жарт.

Але Маллєнбрандт зачинив переодягальню і разом із двома старшокласниками обшукав усі наші кишені і кожен куточок приміщення, який можна було б використати як схованку. Спершу капітан-лейтенант сприймав усе як жарт і допомагав, але потім почав виявляти нетерплячість і зробив те, чого ніхто ніколи не дозволяв собі у перевдягальні, — закурив, і курив цигарки одну за другою, кидаючи недопалки на підлогу, застелену лінолеумом, і затоптуючи ногою. Його настрій, здається, зіпсувався, коли Маллєнбрандт мовчки підсунув йому під ніс плювальницю, яка вже багато років не використовувалася і стояла біля рукомийника, її також було перевірено як імовірну схованку.

Капітан-лейтенант почервонів, як школяр, вирвав щойно запалену цигарку зі своїх вологих і злегка підпухлих вуст і більше не курив, а лише нервово ходив із кутка в куток і час від часу жорстким боксерським рухом витрушував із рукава годинник, зиркав на нього, підкреслюючи, що поспішає.

Він попрощався, стоячи в дверях і натягаючи рукавиці, дав зрозуміти, що методи розслідування зовсім його не задовольнили, тож він буде змушений розповісти цю неприємну історію директорові школи, бо не може допустити, щоб якісь невиховані молокососи псували йому відпустку.

Маллєнбрандт кинув якомусь випускникові ключ, а той виявився нерозторопним і довго возився біля дверей, поки нарешті відчинив їх.