Кіт і миша

III

Гарним він не був. Йому варто було б прооперувати свій борлак. Можливо, вся справа була саме в цьому хрящі.

Але ця штука відповідала загальним пропорціям. Навіть якщо далеко не все можна виправдати за допомогою пропорцій. А з його душею мене ніхто ніколи не знайомив. Я жодного разу не довідався, про що він думає. Врешті-решт залишається його шия і все інше, що створювало їй противагу. Наприклад, велетенські канапки, які він приносив із собою до школи і в басейн, а потім поїдав хліб із маргарином під час уроків або перед плаванням; це могло бути тільки черговим нагадуванням про мишу, бо миша їла разом із ним і була ненаситна.

Залишається ще молитва перед вівтарем Пречистої. Розіп'ятий Ісус не надто його цікавив. Упадало в очі те, що кадик його не заспокоювався, а продовжував рухатися туди-сюди, коли він складав кінчики пальців, але під час молитви йому вдавалося сповільнити ковтки і навіть відволікти увагу від постійного ліфта, який рухався над коміром його сорочки, над усіма штукенціями, причепленими у нього на шиї на шнурках, ланцюжках та шнурівках.

Переважно він не звертав уваги на дівчат. Чи була у нього сестра? Навіть мої кузини не могли йому допомогти. Його ставлення до Тулли Покріфке не рахується, це було щось зовсім особливе і навіть могло би вважатися специфічним цирковим номером, — він же збирався в майбутньому стати клоуном, бо Тулла, цей скелетик із двома тонесенькими ногами, могла б із тим же успіхом вважатися хлопчиком. У кожному разі це тендітне створіння, яке інколи, під настрій, плавало разом з нами до баржі під час другого нашого літа там, зовсім не соромилося, поки ми берегли свої плавки і засмагали на іржавому залізі голяка, не дуже знаючи, чим би зайнятися.

Обличчя Тулли можна було б зобразити по-дитячому — рисками, крапками, комами і півколами. Вона плавала з такою легкістю, ніби мала перетинки між пальцями. І від неї постійно заносило столярним клеєм, бо її дядько був столяром, а батько працював у його майстерні; цей запах не зникав навіть на баржі, де сильно смерділо водоростями, чайками та іржею. Вона складалася зі шкіри, кісток і цікавості. Спокійно, сперши підборіддя на кулак, сідала навпочіпки і спостерігала, як Вінтер чи Еш намагалися встигнути за іншими внести свою лепту в загальну справу. Вона примощувалася біля Вінтера, якому завжди потрібно було найбільше часу, щоб кінчити, навпочіпки, зігнувши спину, на якій чітко випиналися хребці, і казала:

— Ну що ж так довго, давай швидше.

А коли важкі краплі нарешті падали на розпечену іржу, вона починала неспокійно крутитися на місці, лягала на живіт і вдивлялася, звужуючи очки так, що вони ставали схожими на щурячі, так уважно вдивлялася, ніби намагалася знайти там невідомо що. Потім знову підводилася, присідала навпочіпки, ставала, звужуючи коліна, її ноги при цьому нагадували літеру X, і помішувала калюжку великим пальцем ноги, аж поки та не ставала червоно-чорною піною:

— Супер! Клас! А тепер ти, Атце.

Ця безневинна гра ніколи не набридала Туллі. Вона гугняво канючила:

— Ну, давай ще разок. Хто сьогодні ще ні разу? Тепер твоя черга.

І вона завжди знаходила дурних чи добросердих, які бралися до роботи, навіть якщо їм зовсім не хотілося, тільки для того, щоб вона мала на що дивитися. Єдиний, хто не брав у цьому участі, поки Тулла не знайшла відповідних слів, щоб спонукати і його, і саме тому цю олімпіаду варто описати, був Йоахім Мальке. Поки ми займалися цією згаданою у Біблії діяльністю по одному або, як потрібно говорити на зразковій сповіді, скопом, Мальке завжди залишався у плавках і напружено вдивлявся кудись удалину в напрямку Гели. Ми були впевнені, що вдома, поміж своєю засніженою совою і Сікстинською Мадонною, він займався тим самим спортом.

І ось він піднявся нагору, після запливу, але не приніс нічого, що міг би показати. Шиллінґ уже раз відпрацював для Тулли. До бухти заходив моторний човен прибережної дії.

— Ну давай ще разок, — умовляла Тулла Шиллінґа, бо Шиллінґу завжди вдавалося частіше за інших. На рейді не було жодного судна.

— Ні, не після купання. Завтра, — відмовився Шиллінґ, і Тулла відвернулася від нього, пройшлася навшпиньки до Мальке, який, як завжди, стукав зубами у тіні нактоуза, але ще не присів навпочіпки. З бухти виходив морський буксир з носовою гарматою.

— А ти що? Давай разок. Чи не можеш? Не хочеш? Боїшся?

Мальке вийшов із тіні і провів зовнішнім боком долоні по невеличкому обличчю Тулли спершу зліва, а потім справа. Його борлак застрибав із неймовірною швидкістю. Викрутка теж. Тулла, ясна річ, не випустила ні сльозинки, нервово засміялася із закритим ротом, а потім раптом вигнула своє гумове тіло, зробила місток і подивилася на Мальке знизу, з-поміж власних ніг. І стояла так доти, поки буксир не взяв курс на норд-вест, а Мальке, який все ще не вийшов із тіні, не здався і не сказав:

— Ну добре вже, щоб ти нарешті відчепилася.

Тулла миттю розігнулася назад і присіла у своїй звичній позі, спостерігаючи, як Мальке спускає плавки до колін. Хлопці застигли, як у ляльковому театрі; кілька швидких рухів правою рукою — і прутень Мальке виріс до таких розмірів, що головка висунулася з тіні нактоуза під сонце. Аж коли ми всі зібралися і стали півколом біля нього, його член знову опинився в тіні.

— Можна я? Я швидко. — Рот Тулли відкрився від здивування.

Мальке кивнув і опустив праву руку, але його плоть продовжувала гордо відстовбурчуватись. Вічно роздряпані руки Тулли губилися на фоні цього могутнього прутня, який під її руками ще більше виріс, жили на ньому набрякли, а головка налилася кров'ю.

— Поміряй його! — крикнув Юрґен Купка.

Туллі довелося двічі прикладати до прутня розчепірену долоню.

— Як мінімум тридцять сантиметрів.

Ясна річ, це було перебільшенням. Шиллінґ, який мав найдовший із нас усіх, змушений був витягти і свого, примусити його стояти і підійди до Мальке для порівняння. Прутень Мальке був не лише суттєво грубшим і на цілу сірникову коробку довшим, він ще і виглядав значно доросліше, небезпечніше, достойніше.

Мальке знову довів нам свою перевагу і тут же, не сходячи з місця, закріпив її, двічі повторивши те, що ми називали — спустити разок. Він стояв біля погнутих поручнів за нактоузом, злегка зігнувши ноги в колінах, зосереджено дивився у бік причального буя у новому фарватері і стежив за тим, як зникає у повітрі дим із труби буксира, не дав відволікти себе торпедному катеру класу «Чайка» і демонстрував свій профіль — від кінчиків пальців ніг, що трохи виступали за борт, аж до «вододілу» на голові: як це не дивно, порівняно з довжиною прутня відступали на задній план розміри його борлака, які завжди так упадали у вічі. Тепер у його тілі була помітна трохи дивна, але все ж таки виважена гармонія.

Щойно Мальке випорснув першу порцію за перила, як почав усе спочатку. Вінтер засік час на своєму водонепроникному годиннику: це тривало приблизно стільки ж секунд, скільки було необхідно торпедному катеру, щоб дістатися від молу до причального буя. Щойно катер пройшов буй, Мальке випорснув не меншу порцію, ніж перед тим: ми нервово засміялися, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще.

Мальке не довелося ані повторювати цей номер, ні перевершувати себе самого, бо жоден із нас, а тим більше після виснажливого плавання і пірнання, не міг би повторити його рекорд. Для нас це був спорт, а у спорті потрібно було грати за правилами.

Тулла Покріфке, яку він, мабуть, вразив найбільше з нас усіх, ще довший час ходила за ним крок у крок, ставала біля нього за нактоузом і втуплювалася у його плавки. Кілька разів вона просила його повторити все, але він відмовився.

— Ти розказав це на сповіді?

Мальке кивнув і взявся за свою викрутку, щоб відволікти її погляд.

— Візьмеш мене з собою вниз? Одна я боюся. Там точно є ще якийсь мертвяк.

Мальке таки взяв Туллу з собою до носового відділення, мабуть, із самих лише виховних міркувань. Він задовго пробув із нею під водою, бо коли витяг її нагору, вона була сіро-жовтого кольору і нерухомо висіла у нього на шиї; нам довелося поставити це легесеньке і в усіх місцях ще зовсім пласке тільце на голову.

Відтоді Тулла Покріфке плавала з нами тільки зрідка, і хоча витримувати її було набагато легше, ніж інших дівчат її віку, вона теж почала дратувати нас своїми вічними теревенями про мертвих матросів на баржі. Це була її улюблена тема.

— Тому, хто витягне матроса на палубу, я дам, — пообіцяла вона за нагороду.

Можливо, що потай кожен із нас, і навіть Мальке, намагався знайти у носовому відділенні баржі рештки загиблого польського матроса, але не для того, щоб трахнути цю вішалку, а просі о так.

Але навіть Мальке не вдалося нічого знайти, окрім зарослих водоростями шматків одягу, з яких вискакували риби-колючки, яких тут же зауважили чайки і кинулися обідати.

Ні, Мальке нічого не мав до Тулли, навіть попри те, що потім між ними, здається, щось там було. Його взагалі не дуже цікавили дівчата, навіть сестра Шиллінґа. А на моїх кузин із Берліна він взагалі подивився як на риб. Якщо його й цікавили такі речі, то радше з хлопцями, хоча я зовсім не маю на увазі, що Мальке був не такий, як треба. У ті роки, коли ми регулярно курсували поміж басейном і баржею, ми самі ще не знали, самці ми чи самки. Але згодом, як би не старалися це заперечити чутки та інформація «з надійних джерел», для Мальке завжди існувала тільки одна жінка — Діва Марія. Тільки задля неї він тарабанив на шиї все, що міг, до Марийської церкви. Усе, починаючи від пірнання і до пізніших військових здобутків, він робив тільки задля неї, або ж, доведеться мені заперечувати самому собі, — для того, щоб відволікти увагу від свого борлака. Зрештою, можна було б назвати ще і третій мотив, який не заперечував би двох попередніх — Пречистої і миші: нашу гімназію, цю затхлу клітку, і особливо актову залу, яка дуже багато важила для Мальке і змусила його згодом здійснити останні його подвиги.

Настав час нарешті розповісти, яке ж обличчя було у Мальке. Ті з нас, хто не загинув під час війни, тепер живуть у менших або більших містечках, понаїдали пуза, полисіли і непогано заробляють. З Шиллінґом я розмовляв у Дуйсбурзі, а з Юрґеном Купкою у Брауншвайзі, незадовго перед його від'їздом до Канади. Обидва відразу ж почали із борлака:

— Слухай, у нього, здається, щось таке було на шиї. А ми йому кинули туди кішку. Це ти тоді кинув цю кішку йому на горло…

І мені доводилося перебивати:

— Я не про це, а про обличчя.

Нарешті ми зійшлися на тому, що у нього були сірі або сіро-голубі, світлі, але не блискучі і в жодному разі не карі очі. Скули виступали на худому обличчі. Ніс не дуже великий, але м'ясистий, у холодну погоду швидко червонів. Про виступ на потилиці уже згадувалося. Ми довго не могли зійтися на чомусь одному стосовно верхньої губи. Юрґен Купка погодився зі мною, що верхня губа Мальке трохи виступала вперед і обидва передні верхні зуба, які росли трохи криво, як ікла, переважно були не цілком прикриті верхньою губою, ясна річ, не тоді, коли Мальке пірнав. Але потім нас охопили сумніви, бо така губа, здається, була у Тулли Покріфке, і це з-під неї завжди визирали зуби. Врешті ми зовсім утратили певність, чи не плутаємо ми Туллу і Мальке у цьому особливому питанні верхньої губи. Можливо, що справді це вона мала таку губу, бо тут ми були цілком певні.

У Дуйсбурзі ми зустрілися із Шиллінґом у привокзальному ресторані, бо його дружина була проти візитів без попередження. Це нагадало мені одну карикатуру, яка колись користувалася шаленим успіхом у нашому класі. Десь у сорок першому з нами вчився високий хлопець, який розмовляв не дуже правильно, хоча досить непогано, його сім'ю переселили звідкись із Прибалтики: аристократ, завжди елегантний, знав грецьку, страшенно балакучий, його батько був бароном, взимку носив хутряну шапку, не пам'ятаю вже його прізвища, у всякому разі його ім'я було Карел. Він умів дуже швидко малювати: за зразком і без, або і просто що-небудь. Сани, запряжені кіньми, і вовків довкола, п'яних козаків, євреїв, точнісінько як у «Штюрмері», голих дівчат верхи на левах, просто голих дівчат із дуже довгими порцеляновими ногами, але без порнографії, більшовики на його малюнках завжди роздирали зубами немовлят, Гітлер був переодягнутий Карлом Великим, машини для перегонів, а за кермом — елегантні дами у довгих розвіяних вітром хустках. Але особливо добре йому вдавалися карикатури на вчителів та учнів, які він міг малювати чим завгодно — пензлем, пером, сангвіном, на першому-ліпшому шматку паперу або навіть крейдою на дошці. Мальке він намалював не сангвіном на папері, а скрипучою крейдою на класній дошці.

Це було зображення анфас. Уже тоді Мальке зачісував волосся на свій дурнуватий проділ і фіксував його водою з цукром. Обличчя нагадувало випнутий уперед трикутник. Незадоволено перекривлений рот. Жодного сліду від передніх зубів, які видно з-під верхньої губи і які нагадували ікла. Очі схожі на колючки попід болюче припіднятими бровами. Повернута набік шия і велетенський борлак на ній виступає вперед ще сильніше, ніж у житті. Навколо голови з мученицьким виразом обличчя — німб: Спаситель Мальке вийшов просто чудово і справляв дуже сильне враження.

Ми реготали за своїми партами і отямилися аж тоді, коли побачили, що хтось ухопив за барки красунчика Карела і лупцює його спершу кулаками, а потім і викруткою, яку щойно встиг здерти з шиї. Ми ледь розборонили їх.

Це я стер ганчіркою з дошки Твоє зображення у вигляді Спасителя.