Кіт і миша

XIII

— Miseratur vestri omnipotens Deus, et, dimissis peccatis vestris… — легко, наче мильна бульбашка, вихопилося зі складених трубочкою вуст отця Ґузевскі, засвітилося усіма барвами райдуги, захиталося, зірвавшись із невидимої соломинки, а потім повагавшись трохи, піднялося нарешті вгору і відбило у собі вікно, престол, Пречисту, тебе і мене, все, все — а потім луснуло, безболісно, щойно Благословення почало випускати нові бульбашки:

— Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum vestrorum…

Але коли з вуст семи чи восьми вірних злетіло «Амінь» і прокололо ці нетривкі кульки, отець Ґузевскі підняв гостію, а в його правильно складених вустах почала рости велика мильна бульбашка, яка затремтіла на протязі, а він підштовхнув її світло-червоним кінчиком язика, і вона піднімалася довго-довго, перед тим як опуститися поблизу другого ряду перед Маріїнським престолом:

— Ессе Agnus Dei…

Мальке першим став на коліна для причастя, ще до того, як тричі було повторене:

— Господи, я не гідний, щоб ти прийшов до мене, але скажи тільки слово, і буде оздоровлена душа моя.

Ще до того, як я встиг слідом за отцем Ґузевскі спуститися сходами з вівтаря до тих, хто причащався, він закинув голову назад, витягнув своє бліде і невиспане обличчя паралельно до білої бетонної стелі церкви і розліпив губи язиком. Коли священик перехрестив йому обличчя і дав облатку, на чолі у нього виступив піт. Світла роса трохи потрималася над порами і скотилася донизу. Він не поголився. Щетина проштрикнула краплі. Очі вивалилися з орбіт, ніби виварені. Можливо, блідість його обличчя додатково підкреслював чорний колір куртки. Попри те, що у нього напух язик, він не ковтав. Залізний хрест живописно і водночас байдуже піднявся на його шиї, понад коміром і останнім ґудзиком, нагадуючи про дитячі каракулі і перекреслені олівцем російські танки. Аж коли отець Ґузевскі поклав облатку на язик Йоахіма Мальке, Тобі довелося ковтнути, і метал підкорився цьому рухові.

Давай ще раз утрьох відсвяткуємо таїнство причастя, знову і знову. Ти на колінах, я стою ззаду, моя шкіра суха. Твій піт розширює пори на шкірі. Отець Ґузевскі кладе облатку на Твій напухлий язик. Щойно ми всі втрьох були єдиним цілим, і ось загадковий механізм витягує Твій язик. Потім Твої губи знову злипаються. Твоє ковтання повторюється, кадик відтворює цей рух, і я знаю, Великий Мальке вийде з Маріїнської церкви сильнішим, ніж прийшов. Його піт висохне, але якщо відразу після цього волого блищатиме його обличчя, це означатиме тільки те, що надворі дощ. І надворі, біля церкви, справді почався дрібний дощик.

У сухому захристі отець Ґузевскі сказав:

— Здається, він стоїть біля дверей. Можливо, слід покликати його всередину, але…

Я відповів:

— Не турбуйтеся про це, отче, я сам займуся ним.

Ґузевскі взяв із шафи мішечок з лавандою:

— Сподіваюся, він не накоїть дурниць.

Я залишив його стояти у ризах, не допоміг роздягнутися:

— Вам краще взагалі в це не втручатися, отче.

А на Мальке, який стояв переді мною в уніформі, мокрий від дощу, я накричав:

— Ідіот, що тобі тут треба? Давай бігом на Гохштріс, до фронтового розподільного пункту. І придумай щось про своє запізнення. Я не хочу мати з цим нічого спільного.

На цьому мені треба було піти, але я залишився і змок, дощ об'єднує людей. Спробував переконати його по-доброму.

— Вони тебе не з'їдять. Скажеш, було щось там із матір'ю або тіткою.

Щоразу, коли я ставив крапку у кінці наступного речення, Мальке кивав, часом його нижня щелепа опускалася і він безпричинно реготав, аж задихався:

— Вчора непогано вийшло з цією Покріфке. Я навіть не думав. Вона зовсім не така, як здається. Якщо по-чесному, я би залишився заради неї. Тим більше, я своє вже зробив, хіба ні? Напишу рапорт, нехай переводять мене у Ґрос-Бошпол інструктором. Тепер хай інші повоюють. Я не боюся, просто мені досить. Розумієш?

Але я не дав себе обдурити і різко обірвав його:

— Кажеш, через Покріфке. Але ж її там не було вчора. Вона їздить на іншому маршруті, в Оліву, на п'ятому. Це кожен знає. Ти просто збожеволів, щоб ти знав!

Але він убив собі в голову, що між ними щось таки було:

— Із Туллою? Все правда, можеш мені повірити. Просто у неї вдома, на Ельзенштрассе. її мати дивиться на це крізь пальці. Але я дійсно більше не хочу. Може, просто боюся. Перед службою мені було страшно, тепер уже краще.

— А я думав, ти не віриш у Бога і таке інше.

— Це тут ні до чого.

— Добре, забули. А що тепер?

— Може, зі Штьортебекером і хлопцями, ти ж їх знаєш.

— Ні, старий, із цією компанією я нічого не хочу мати спільного. На цьому можна попектися. Про це краще розпитай Покріфке, тим більше якщо ти з нею у неї вдома…

— Та зрозумій: на Остерцайлє я більше не можу з'явитися. Якщо їх там ще немає, то чекати недовго. Скажи мені, можна у вас у підвалі на кілька днів? Тільки на кілька днів?

Але з чимось таким я теж не хотів мати нічого спільного:

— Ні, пошукай собі іншого місця. У вас же є родичі десь у селі, або на стриху столярної майстерні дядька Покріфке… Чи на баржі.

Це слово на якийсь час зависло в повітрі. І хоча Мальке засумнівався: «У таку собачу погоду?», але насправді він уже все вирішив. І поки я твердо і переконано відмовлявся супроводжувати його до баржі, посилаючись на погану погоду, з'ясувалося, що я таки мушу плисти з ним: дощ об'єднує людей.

Десь годину ми йшли від Нойшотланд до Шеллмюль і назад вгору вздовж Посадовсківеґ. Двічі перепочили, ховаючись од вітру за афішними тумбами, обліпленими однаковими плакатами, які застерігали від крадіжок вугілля і закликали економити продовольство, а потім знову рушали далі. Біля входу до міської жіночої клініки перед нами відкрився знайомий краєвид: позаду залізничного насипу і масивних каштанів височів дах нашої гімназії, але Мальке дивився не туди або ж бачив там щось інше. Потім ми з півгодини постояли на зупинці Райх-сколоні разом із двома чи трьома школярами під одним бляшаним дахом, по якому голосно постукували дощові краплі. Хлопці штовхалися і спихали одне одного з лавки. Мальке повернувся до них спиною, але це не допомогло. Двоє підійшли з розкритими шкільними зошитами і заторохтіли навперебій місцевим діалектом. Я запитав:

— Чому ви не в школі?

— Якщо взагалі підем, то аж о дев'ятій.

— Ну, давайте, але бігом.

Мальке підписався у лівому верхньому кутку останньої сторінки кожного із зошитів, указав своє звання. Але хлопцям цього було мало, вони хотіли знати точну кількість підбитих танків. І Мальке піддався на вмовляння і записав усе, ніби заповнив якийсь поштовий бланк. Спершу цифрами, потім літерами. А тоді змушений був повторити все моєю ручкою ще у двох зошитах. Я вже хотів забрати у нього ручку, коли один із хлопців почав розпитувати:

— А де ви їх підбили — під Бєлгородом чи під Житомиром?

Мальке треба було просто мовчки кивати головою на всі запитання, і незабаром було 6 тихо. Але він прошепотів захриплим голосом:

— Ні, хлопці, більшість я підбив десь поміж Ковелем, Бродами і Бережанами. А потім у квітні, коли ми розгромили першу танкову армію біля Бучача.

Мені довелося ще раз відкрутити ковпачок ручки. Хлопці хотіли, щоб їм записали усе детально, і свиснули ще двох своїх однокашників, які мокли під дощем. Один із них зігнувся і підставив спину замість письмового стола, він терпляче і нерухомо сидів увесь час, поки Мальке писав. У якийсь момент він хотів було випростатися і подати ще й свій зошит, але йому не дали, хтось один мусив пожертвувати собою. І Мальке змушений був писати, його рука почала тремтіти, а на обличчі знову виступив піт, він писав: Ковель — Броди — Бережани, Черкаси, Бучач. Із замурзаних облич сипалися питання:

— А біля Кривого Рогу ви теж були?

І роти дружно відкривалися. У кожному з ротів бракувало зубів. Очі від дідуся з батькової лінії. Вуха — з материного боку. Ніздрі у всіх однакові.

— А тепер куди вас відправлять?

— Дурний, він же не може тобі сказати, чого питаєш, придурок?

— Я точно знаю, буде новий наступ.

— Наступ вони на після війни відклали.

— Спитай, чи був він у фюрера?

— Дядьку, були-сьте?

— Слухай, ти що, не бачиш, це ж унтер-офіцер?

— У вас своєї фотографії часом нема при собі?

— А то ми збираємо.

— А коли у вас закінчується відпустка?

— Точно, коли?

— Ви завтра ще будете?

— А їдете коли?

Мальке вирвався із натовпу хлопців, спотикаючись об їхні наплічники. Моя ручка залишилася під дашком трамвайної зупинки. Ми довго бігли під косими дощовими потоками. Бігли поряд по калюжах: дощ зближує людей. Уже аж за стадіоном хлопці відстали. Вони ще довго кричали нам услід і не поспішали до школи. Вони і досі збираються повернути мені мою ручку.

Вже аж за дачними ділянками Нойшотланд ми перевели дух. Я був злий, і у мене в животі бурчало. Моя лють вилилася на орден. Вказівним пальцем я ткнув у залізну цяцьку, і Мальке похапцем зняв її з шиї. Орден, як колись викрутка, висів на шнурку. Мальке хотів віддати його мені, але я відмахнувся:

— Дякую тобі. Ситий по горло.

Але він не викинув орден у кущі, а запхнув до задньої кишені.

Як я міг піти звідси? Аґрус за планками паркана ще не достиг, але Мальке зривав його обома руками. Я шукав приводу для втечі. Мальке їв ягоди і випльовував шкірку.

— Зачекай півгодини. Ти мусиш взяти з собою якісь продукти, бо довго не витримаєш на баржі.

Якби Мальке сказав: «Але ти ж повернися», я би втік. Але він лише кивнув, коли я пішов, запхнув обидві руки поміж планки паркана і всіма десятьма пальцями обривав ягоди. Його повний рот змусив мене витримати: дощ об'єднує людей.

Відчинила тітка Мальке. Добре, що його матері не було вдома. Я міг би сходити по їжу і до себе додому, але подумав, що у нього теж є сім'я. Крім того, мені було цікаво, як поведе себе тітка. Але вона мене розчарувала. Вона стояла, ніби сховавшись за своїм кухонним фартухом, і не ставила жодних запитань. З-за зачинених дверей пахло чимось, від чого зводило зуби, здається, варили ревінь.

— Ми хочемо влаштувати Йоахіму проводи. Пити в нас досить, але от якщо хлопці зголодніють…

Вона мовчки принесла з кухні дві літрові банки м'ясних закруток і відкривачку. Іншу, не ту, що її Мальке витягнув з баржі, коли відкривав бляшанки з жаб'ячими лапками.

Поки вона ходила туди-сюди і зносила їжу (у них завжди були повні полиці запасів, родина на селі не давала пропасти), я в коридорі нервово переступав з ноги на ногу і розглядав фото батька Мальке з кочегаром Лабудою. Локомотив стояв на місці, із димаря не йшов дим.

Коли тітка повернулася з повною торбою продуктів і газетним папером, щоб загорнути консерви, вона сказала:

— Коли будете їсти, то розігрійте, бо ляже в животі як камінь.

Якби я на прощання поцікавився, чи приходив хтось до Мальке і питав про нього, я б напевно отримав «ні» у відповідь. Але я просто сказав уже у дверях:

— Я мав передати вам вітання від Йоахіма.

Хоча Мальке нікому вітань не передавав, навіть своїй матері.

Він і не розпитував мене ні про що, коли я знову стояв перед ним під тим же дощем, а він у своїй мокрій уніформі. Я повісив торбу на паркан і потирав пальці, які натер шнурівками. Він продовжував їсти аґрус і примусив мене, подібно до його тітки, стривожитися про його здоров'я:

— Ти шлунок собі зіпсуєш!

А потім крикнув:

— Пішли нарешті!

Але Мальке зірвав ще три жмені ягід, з яких стікала вода, напхав собі в рот і в кишені, випльовував шкірки увесь час, поки ми йшли через Нойшотланд, не навпростець, а в обхід, поміж Вольфсвеґ і Беренвеґ. І коли ми стояли на трамвайній зупинці, а летовище було за вікном, зліва від нас, він і далі їв свій аґрус.

Мене це дратувало. Дощ затих. Сірий колір за вікном налився молоком, захотілося вийти і залишити його самого із цим аґрусом. Але я тільки сказав:

— Про тебе вже двічі питали вдома. Приходили двоє у цивільному.

— Та ти що? — Мальке виплюнув ще кілька аґрусових шкірок на дерев'яну решітку перону. — А моя мати? Підозрює щось?

— Її не було. Тільки тітка.

— Пішла десь у магазин, мабуть.

— Не думаю.

— Тоді, напевно, допомагала прасувати у Шільке.

— На жаль, теж ні.

— Хочеш аґрусу?

— Її забрали у Гохштріс. Я спершу не хотів тобі казати.

Аґрус закінчився у Мальке вже аж десь під Брьозеном. Але він продовжував вишукувати ягоди у промоклих наскрізь кишенях, поки ми йшли через мокрий після дощу пляж. А коли Великий Мальке почув, як вода плюскає об пісок, і побачив Балтійське море, а далеко від берега і саму декорацію — нашу баржу і тіні кількох посудин на рейді, він сказав, — і лінія горизонту перекреслила обидві його зіниці:

— Я не можу плисти.

А я вже зняв черевики і штани.

— Не починай.

— Справді не можу. У мене болить живіт. Дурнуватий аґрус.

Я матюкався і шукав, шукав і матюкався, але нарешті знайшов у кишені марку і трохи дрібних. Із цим я повернувся до Брьозена і винайняв у старого Крефта човен на дві години. Зробити це було не так просто, як написати, хоча Крефт не ставив мені багато запитань і навіть допоміг виштовхати човен на воду. Коли я повернувся вже на човні, Мальке лежав на піску в своїй танковій уніформі і обома руками тримався за живіт. Мені довелося копати його ногами, щоб підняти, але я досі не вірю, що в нього справді так сильно боліло, попри зелений аґрус на голодний шлунок.

— Іди в дюни, але давай бігом!

Він ішов, зігнувшись, і залишав на піску кривулясті сліди, а потім зник серед дюн. Мабуть, я міг би роздивитися його фуражку, але я вирішив спостерігати за молом, хоча там було порожньо. Назад він повернувся таким же зігнутим, але допоміг мені виштовхати човен у воду. Я посадив його на корму, поклав на коліна торбу з харчами і відкривачку для консервів, загорнуту в газетний папір. Коли вода потемніла спершу за однією, потім за іншою мілиною, я сказав:

— Тепер і ти міг би трохи погребти.

Великий Мальке навіть не похитав головою. Він скулився, міцно обхопивши долонею відкривачку, і дивився крізь мене у простір. Ми сиділи один проти одного.

Хоча відтоді я ніколи більше не плавав у човні, він і досі сидить навпроти мене, а його пальці безглуздо рухаються. На шиї порожньо. Але його пілотка сидить рівно. Зі складок уніформи сиплеться морський пісок. Дощу немає, але з чола падають краплі. М'язи напружені. Очі от-от виваляться назовні. Від колишньої зверхності не залишилося і сліду, його ніби підмінили. Коліна тремтять. На морі жодного кота, але миша його неспокійна.

А надворі було зовсім не холодно. Тільки коли проривалися хмари і сонце падало у дірки, тінь плямами проходила по нерухомій морській поверхні, а час від часу застрибувала і до човна.

— Махни веслами кілька разів, відразу зігрієшся.

У відповідь із корми тільки стукіт зубів і з періодичних стогонів вириваються кілька розірваних фраз:

— …усе, що з цього маєш. Якби хтось мені сказав раніше. Через таку дурницю. А у мене була справді хороша доповідь. Я би почав з короткого опису обов'язків танкового навідника, тоді через боєприпаси до майбахівських моторів і так далі. У танку я заряджав і мусив постійно направляти болт іззовні, вилазив навіть під час обстрілу. Але я хотів не тільки про себе. І про свого батька, і про Лабуду. Я би зовсім коротко згадав про залізничну катастрофу біля Діршау. І як мій батько завдяки власній ініціативі. І що я, коли заряджав, то весь час про батька. Він навіть не висповідався тоді. Дякую тобі за свічки. О Пречиста! Твоє світло вічне і непорушне. Твоїм заступництвом співпричетний. Велелюбна. Милостива. Точно. Вже під час мого першого бою під Курськом усе було ясно. Я потрапив у саму гущу битви, так само як і під час контрнаступу, біля Орла. А в серпні, під Ворсклою, от тоді Пречиста себе показала. Усі з мене сміялися і посилали до мене священика дивізії. Але тоді ми прорвали лінію фронту. Хоча мене тоді, як назло, і перекинули на середину фронту. Якби не це, під Харковом усе було б по-іншому. Але вже зовсім скоро, біля Коростеня, вона знову з'явилася мені. Ми тоді були у складі 59 корпусу. І вона ніколи не мала при собі немовляти, тільки фото. Знаєте, пане вчителю вищої категорії, це фото висить у нас у коридорі, біля полички зі щітками для взуття. І вона тримала фото не біля грудей, а нижче. Я дуже чітко бачив на ньому локомотив. Але наводив я між батьком і кочегаром Лабудою. Чотириста. Пряме попадання. Ти ж знаєш, Пілєнц, я завжди бив поміж баштою і корпусом. А це непогано зносить. Ні, вона ніколи нічого не казала, пане вчителю. Але якщо бути зовсім чесним, то їй не було потреби розмовляти зі мною. Докази? Я ж кажу, у неї було фото в руках. Чи, наприклад, у математиці. Коли ви викладаєте і виходите з того, що паралельні лінії перетинаються десь у безкінечності, то мусите погодитися, що з цього випливає, ніби існує якась трансцендентність. ї так воно було, коли ми займали позиції біля Козятина. Це було, до речі, на третій день Різдва. Вона рухалася зліва і до лісу в темпі маршу, десь тридцять п'ять. Мені треба було тільки цілитися, цілитися, цілитися. Давай, греби лівою, бо ми відходимо від баржі.

Мальке вдавалося під час своєї доповіді, яка проривалася у нього крізь зуби, стежити за правильним курсом нашого човна, і його розповідь нав'язувала такий темп, що в мене на чолі виступив піт, а у нього в цей час пори повисихали і закрилися. Кожен рух веслами викликав у мене сумніви, чи за уламками колишнього трала він часом не бачить щось іще, крім чайок.

Коли ми наближалися до баржі, він випростався, розвалився на кормі і бавився відкривачкою, яку розгорнув із паперу. Більше не скаржився на біль у животі. Першим піднявся на баржу, і поки я прив'язував човна, його руки були зайняті причіплянням ордена, витягнутого із задньої кишені штанів. Потирання рук, сонце пробилося крізь хмари, випростовування спини. Мальке ходив по палубі кроками власника, наспівував щось із літургії, махав чайкам і вдавав із себе дядька, який приїхав у гості після багатьох років відсутності і життя, сповненого пригод, привозить себе самого у ролі подарунка і збирається відсвяткувати повернення:

— Привіт, дітки, ви зовсім не змінилися.

Мені важко було підігравати йому:

— Давай бігом! Крефт дав мені човна тільки на півтори години. Хоча хотів на годину.

Мальке відразу ж перейшов на діловитий тон:

— Добре. Не можна затримувати подорожніх. До речі, судно, те, біля танкера, сидить досить глибоко. Можу сперечатися, що це швед. Ми сплаваємо туди на веслах ще сьогодні, щоб ти знав. Як тільки стемніє. Дивися, щоб ти був тут не пізніше дев'ятої. Думаю, я можу на це розраховувати?

Ясна річ, що при такій поганій видимості складно було визначити національність судна. Мальке поволі почав роздягатися, супроводжуючи це багатослівними тирадами. Говорив різні дурниці. Трохи про Туллу Покріфке:

— Курва вона, скажу я тобі.

Якісь плітки про отця Ґузевскі:

— Кажуть, що він присвоював рушники з церкви, ну і талони на всякі такі штуки. Приходила перевірка з господарського комітету.

Потім ще якісь дивні речі про свою тітку:

— Але в одному треба віддати їй належне. Вона завжди добре знаходила спільну мову з моїм батьком. Ще коли вони обоє були дітьми в селі.

А далі старі історії про локомотив:

— До речі, ти міг би ще раз зайти на Остерцайлє і взяти це фото, з рамкою чи без. Хоча ні, хай висить. Це все одно тільки баласт.

Він стояв у червоних спортивних штанах, які символізували нашу гімназію. Уніформу старанно, як і написано в інструкції, склав на купку і заховав за нактоузом, на своєму коронному місці. Чоботи стояли, ніби їх зняли біля ліжка, перед сном. Я ще сказав йому:

— Ти все взяв? Консерви? Не забудь відкривачку.

Він поправив орден, пересунув його зліва направо і продовжував по-школярськи теревенити, все ті самі старі ігри:

— Скільки тонн має аргентинський лінкор «Морено»? Швидкість у вузлах? Товщина броні на ватерлінії? У якому році збудований? А перебудований? Скільки стволів було на «Вітторіо Венето»?

Я неохоче відповідав, але мене тішило, що я все ще пам'ятаю такі дурниці.

— Ти відразу візьмеш із собою обидві консерви?

— Побачимо.

— Не забудь відкривачку, он вона лежить.

— Ти прям як моя мати.

— На твоєму місці я би вже спускався.

— Добре. Там усе, мабуть, підгнило.

— Тобі ж там не зимувати.

— Основне, щоб запальничка працювала, пального там унизу досить.

— А цю штуку я б не викидав. Хто знає, може, продаси колись як сувенір. Ніколи не знаєш, як усе складеться.

Мальке перекинув орден з однієї долоні до іншої. Коли він встав із містка і крок за кроком наближався до люка, то жартома балансував руками, хоча троба з обома консервами відтягувала праву руку. Коліна його тремтіли. Налякана і напружена спина відкидала тінь ліворуч, бо знову ненадовго з'явилося сонце.

— Вже десь пів на одинадцяту, а то й пізніше.

— Після дощу так завжди.

— Думаю, вода градусів сімнадцять, повітря десь дев'ятнадцять.

Біля причального буя у фарватері стояла землечерпалка. Здається, її мотор працював, але про всі звуки можна було лише здогадуватися, бо вітер був проти неї. Про мишу у Мальке на шиї я теж міг тільки здогадуватися, бо він далі демонстрував мені спину, поки ступнями намацував край люка.

Відтоді мене досить часто мучить питання, чи сказав він ще щось перед тим, як зануритися у воду? Я слабо пригадую тільки погляд через ліве плече до капітанського містка. Він присів і намочився, спортивні штани побуряковіли, зручніше взяв у руку торбу з консервами, але орден? Здається, на шиї його вже не було? Непомітно кинув донизу? Яка риба тепер принесе його мені? Чи сказав він ще щось через плече? Або вгору, до чайок? До пляжу, до суден на рейді? Може, він прокляв хлопців, які лазили за ним на баржу? Мені здається, що я не почув від Тебе:

— Тоді до вечора!

Головою вперед і з двома консервами у торбі він пірнув геть. Заокруглена спина і задниця заховалися під воду слідом за головою, останньою була біла ступня. Вода над люком знову заспокоїлася.

Я забрав ногу від відкривачки. Ми разом із нею залишилися на палубі. Мені треба було відразу ж сісти до човна, відв'язати мотузок і плисти геть із думкою, що він упорається і без відкривачки. Але я залишився, порахував секунди, потім дав трохи порахувати землечерпалці, яка пересувала свої клешні біля причального буя, а потім знову напружено почав уголос: тридцять дві, тридцять три заіржавілі секунди. Тридцять шість, тридцять сім секунд для вичерпування мулу. Сорок одна, сорок дві погано змащені секунди, сорок шість, сорок сім, сорок вісім секунд працювала землечерпалка своїми клешнями, які вовтузилися у воді. Вона поглиблювала новий фарватер біля входу в гавань і допомогла мені вимірювати час: Мальке вже мав би дістатися до мети зі своїми консервами, без відкривачки, з орденом-близнюком солодкої гіркоти. Чи без ордена. Мальке вже мав би опинитися всередині колишнього польського трала «Рибітва», у радіорубці, яка знаходилася над водою.

Навіть якщо ми не домовлялися про сигнали постукування, ти міг би постукати. Раз і другий я дав землечерпалці відрахувати для мене тридцять секунд. Як то кажуть, згідно з усіма людськими законами, він уже мав би… Мене збивали з пантелику чайки. Вони кружляли поміж баржею і небом. Але коли вони без видимої причини раптом зникли, то мене збила з пантелику їхня відсутність. І я почав тарабанити по містку спершу своїми каблуками, а потім чоботами Мальке. Шматки іржі відлітали від металу, послід чайок кришився і танцював у повітрі після кожного удару. Пілєнц тарабанив відкривачкою для консервів по містку і кричав:

— Піднімися нагору, старий! Ти забув відкривачку…

Тиша після спершу хаотичних, а далі ритмічних стуків і криків. Я, на жаль, не знав азбуки Морзе, тому просто стукав: два-три, два-три. Аж захрип:

— Від-кри-вач-ка! Від-кри-вач-ка!

Від тої п'ятниці я знаю, що таке тиша, тиша настає, коли тікають чайки. Ніщо не може бути тихішим за землечерпалку, яка працює, а вітер відносить її залізний скрегіт убік. Але найбільшу тишу створив Йоахім Мальке, коли не знав, що відповісти на моє стукотіння.

Тож я поплив назад. Але перед тим як плисти назад, я кинув відкривачкою у напрямку землечерпалки, хоча й не поцілив.

Отже, я викинув відкривачку і повеслував назад, віддав човен рибалці Крефту, доплатив тридцять пфенігів і сказав:

— Можливо, увечері я ще раз прийду по човен.

Отже, я кинув у воду, повеслував назад, віддав, доплатив, домовився про наступний раз, сів у трамвай і поїхав, як то кажуть, додому.

Але після цього всього я не пішов додому, а ще раз подзвонив на Остерцайлє, не питав нічого, але взяв локомотив у рамці, бо я сказав йому і рибалці Крефту:

— Можливо, я прийду ще увечері…

Отже, моя мати саме приготувала обід, коли я приніс додому фотографію. Якийсь начальник воєнізованої охорони вагонного заводу обідав у нас. Рибу мати не подала, а біля моєї тарілки лежав лист із військового управління.

Я читав наказ про відправлення мене до армії, читав і перечитував. Мати почала плакати, а начальник воєнізованої охорони вагонного заводу розгубився.

— Я їду аж у неділю увечері, — сказав я, а потім додав, не зважаючи на гостя: — Ти не знаєш, де татів польовий бінокль?

Отже, із цим біноклем і з фотографією я поїхав до Брьозена у суботу вранці, а не ввечері того ж дня, як домовлялися. Видимість була не дуже доброю, а крім того, знову падав дощ. Але я знайшов найвищу точку серед прибережних дюн. Це було місце біля пам'ятника загиблим військовим. Я став на найвищу сходинку пам'ятника і дивився у бінокль півгодини, а то і всі сорок п'ять хвилин. Наді мною височів обеліск, а із золотої кулі на його горі скрапувала вода. Аж коли у мене перед очима все попливло, я опустив бінокль і подивився на зарості шипшини.

Отже, на баржі нічого не ворухнулося. Було чітко видно два порожні чоботи. І хоча на іржавій палубі знову сиділи чайки і вкривали послідом палубу і чоботи, але що можуть довести чайки? На рейді були ті самі судна, що і попереднього дня. Але між ними я не побачив ніяких шведів, нікого із нейтралів. Землечерпалка лише трохи зрушилася з місця. Погода обіцяла покращитися. І я знову поїхав, як то кажуть, додому. Мати допомогла мені спакувати мою псевдошкіряну валізку.

Я поклав туди: фотографію, яку я витяг із рамки, і, оскільки Ти не претендував на неї, то вона опинилася на самому дні. На Твого батька, кочегара Набуду, на локомотив твого батька, який не димів, була складена моя білизна, решта дрібниць і щоденник, згодом я загубив під Коттбусом його разом із фото й листами.

Хто напише мені добрий кінець? Бо те, що почалося з кота й миші, мучить мене сьогодні, коли я бачу нурця у ставку посеред очеретяних заростей. А коли я намагаюся уникати вилазок на природу, документальні фільми обов'язково показують мені цих вправних водних птахів. Або ж новини демонструють спроби витягти затонулі кораблі із Райну. Чи підводні роботи у гавані Гамбурга, де водолази збираються підірвати бункери поряд із корабельнею і забрати звідти авіаміни. Люди у блискучих, злегка зім'ятих шоломах пірнають під воду, а потім підіймаються, їм назустріч простягаються руки, відкручується шолом, і вони знімають його. Але Великий Мальке ніколи не закурює цигарку на білому полотні кіноекрана, завжди курять інші.

Якщо до міста приїздить цирк, він обов'язково заробляє на мені. Я знаю там майже всіх, а з окремими клоунами завжди розмовляю особисто за їхніми житловими вагончиками. Але ці панове часто перебувають у поганому настрої і нічого не хочуть чути ні про якого колегу Мальке.

Чи мушу я додавати, що у жовтні п'ятдесят дев'ятого я їздив до Регенсбурґа на зустріч ветеранів, які, як і Ти, були нагороджені Лицарським хрестом? У зал мене не пустили. Всередині грав оркестр німецьких збройних сил, часом він робив паузи. Під час однієї з таких пауз я попросив лейтенанта, який керував охороною, покликати Тебе зі сцени:

— Унтер-офіцера Мальке очікують при вході!

Але Ти не захотів випірнути.