Камінний мірошник

1. ВДАЧА

Минають, зникають роки. Дещо й забуватись почало. Та не можна не згадати тяжкий, голодний 1922 рік, а за ним непевні дні, потім роки, коли починалося нове, в муках народжене життя.

Село Халайдаївка жило на відшибі від залізниць та міст. Це був якийсь ніби забутий закуток. Нове доходило до Халайдаївки дуже повільно. Зате старе, віджиле, трималося в цьому селі міцніше, лихо людське покотом котилося, не зустрічаючи належного опору, тяжке і безжальне. Так натрапив Халайдаївку сумний 1922 рік...

Наче неприкаяний, Остап блукав самотньою тінню по чагарниках. Куди дівався й хист його молодечий. Ніби людей відцурався, під горою ховаючись від них, наче той злочинець.

По селу поговір пішов: хто гадав, що ягоди якісь на денне «пропітаніє» збирав, щоб голодну смерть на якийсь час відволікти; декому здавалося, що недобре щось Остап замислив і, може, з лісовиками зв’язок тримає через гірське яраччя; а більшість вирішили, що Остап збожеволів. Таке чоловікові скоїлось: в один день і жінку, і дочку поховав. Чи ж витримає таке навіть найміцніша голова? Всякі чутки про Остапа ходили по Халайдаївці.

А сталося це через голод. За щастя в селі вважалося: умерти, щоб не нудити світом, не чути, як криком надриваються здичавілі від жаху, голодні люди. І мерли щодня, щоночі, мерли, як мухи від морозу. Мерли виснаженіші, а здоровіші виряджали їх до ям без почуття жалю чи розпуки. Сусіди ж тільки слухали набридле бряжчання щербатих дзвонів, слухали байдуже, як наперед жданий вирок. Старий церковний сторож Оверко не перестаючи дзвонив день у день. Позаторішні сороковустівські сухарі немочені догризав і ретельно віддавав данину тим, що вже не слухали цього бряжчання. А живим здавалося, що то земля пожадливо їх кличе кидати життя.

«Бав-брряз, зяв-гр-р!..»

Останні сорочки без латок одвезено кудись і обмінено. Коли б можна було одну шкуру зняти-познімали б. А лишилося останні два тижні до врожаю тільки ждати. Терпляче наджидали своєї черги вмирати або доскочити молодого зерняти з остюками, перетерти його іржавосмаглими зубами. Нехай не харчить оте щербате виття з дзвіниці, оте ненависне нагадування про байдуже, покірне вмирання з голоду.

Собаки борсалися перед смертю. Благеньким голосом вили, греблися в землі, їли її, шерсть на собі смоктали. Собаку дзвін тільки дражнив, і пес у переліски, як п’яний, ішов, здихаючи дорогою, п’явся все туди, під гору, аби Знайти десь порятунок.

Тоді ще й Пріська Остапова з дочкою теж сиділи щоразу на призьбі проти сонця, наче бавилися щоденним халайдаївським сумом. Мати була молода, а дочка ще зовсім мала, і вмирати їм було ще надто рано. Вони недавнечко тільки діждалися повернення після війни та революції свого батька й чоловіка.

Оце напровесні повернувся разом з ластівками. Яка радість для одиноких, зголоднілих. Вони сім років чекали його з Німеччини. В полоні опинився, отруєний газами. Дочка з материних слів любила і чекала, як тільки можуть чекати діти, свого батька...

І ось знов сидять, чекають, доки Остап привезе наміняного хліба. Чимало халайдаївців їздило чи ходило на прилуцькі врожаїсті степи міняти хліб. В своїй господі збирає все, що навернеться на очі, і везе або пішки несе, незважаючи на те, чи зайва це річ у господарстві, чи ні. Все зайвим стало. І свій шлунок теж зайвий, його обміняти б оце на час голодування.

Їхали, везли збіжжя або свої руки, щоб за безцінь майструвати, шевцювати чи плести ятері прилучанам. Та назад не всі поверталися. Хто, тиняючись попід хатами в чужім краї, сковизне десь під лісою, хто в дорозі із наміняним хлібом загине, коли не з холери, то від рук злочинців, а хто і сам на себе руку здійме з невдачі.

Так не повернувся до шістьох дітей Яловеженко Михайло, загинули десь Грицько Марченків, Іван Кубанський, Люлька Федір і ще, і ще чимало їх...

Сирокваші з нестями нахватається, макуху нежованою проковтне — і гине. Та Пріська вірила в Остапа, в його спритність. Може, хоч крихітку привезе, щоб болі в шлункові вгамувати на день, на тиждень. А там... зіжнеться — і життя.

Життя!.. Гукали дружина з дочкою, вдивляючись у далечінь. Молодому вмирати страшно. Жити хочеться!

Потім лягли обидві серед хати. Сусідський парубок зірвав із стріхи стару околотину, розкинув її серед хати, і вони лягли, щоб не вставати, аж доки не повернеться Остап з тими омріяними крихтами. Напівсвідомо, в голодній нестямі, все чекали.

Привіз. На плечах приніс. Сухий та жовтий сам. Як повернувся з Німеччини, ні разу бороди не поголив. Пізнати його було важко. Солдатський одяг, що був на ньому, як їхав — проміняв. У самій сорочці та в військовому німецькому кашкеті повернувся, а таки ж приніс півтора пуда гречки та дев’ять фунтів картоплі. Почував себе незрівнянним багатієм. Радів, тішився.

Заходився картоплі в «мундирах» варити. Звик до неї він у полоні, замість хліба скілька років там її вживав. Ще й недоварену гаразд уніс ледве живим істотам. Захоплений був одним бажанням — якнайшвидше врятувати дружинине й доччине життя. Важко було терпіти їхнє безтямне стогнання з хати в лад дзвоновому гарчанню, і він квапився. Вирячилися бідолахи на картоплю голодними очима, загорілися дикунським бажанням їсти, і годі було здержати їх. Недоварена картопля не жувалася, і вони ковтали її цілими куснями.

«Чи, може, так ішлося? — один раз тільки запитав себе Остап уже після смерті обох і відповів сам собі: — Ні, не йшлося. Можна було б зварити юшечку, можна було б, не губивши голови, врятувати їх. Е-ех, життя...»

Яка жорстока неминучість такої нікчемної, такої маленької помилки! Зварив на кабиці картоплі, неначе сам того хотів, щоб картопля ця, така дорога, коштовна, та на отруту обернулася.

Обох в один день і в одній труні поховав за півтора пуда гречки. Півтора пуда не пошкодував! Та за півтора пуда гречки тоді і його живцем поховали б на додачу, а може, і ще з десяток підряд поклали б.

Отоді й пішов Остап у чагарники під гору. Посидів дома зо два дні, поблукав по порожньому городові, порився на попелищах, ніби когось шукаючи в тих кучах. Понасипала ж їх Пріська по всьому городі, без ладу по закутках.

Підійде Qстап до кучі старого, давнього попелу, зірве дорідну лободину, що на диво спеці таки зросла, та й сидить, додивляється, розгортає. Сам ще більше зжовк, змарнів.

Чого шукає він на попелищах? Чи не з’їжа збереглася там з покидьків колишніх. А потім зник. Не бачили й коли. Та чи було кому стежити, коли й куди дівся Остап? Побачили якось у чагарниках невмиваного. Подивилися селяни, як блукає він там, самотній, смутний, обірваний — тільки очі дико горіли — і вирішили, що як не свій Остап. Збожеволів.

У ті саме підгірні чагарники почали селяни по зеленкуватий глід ходити. І сусідський парубок здибався там з Остапом. Він сидів під скелями, що нависли над проваллям, нагадуючи обварені, обсмоктані кістки з м’яса. Сидів і тер камінці об скелю, неначе майстерно обточував дітям крем’яшки. Картопля в казанку недоварена стоїть поруч, а він працює і навкруг себе не дивиться. Підійшов до нього парубок, навмисне здалеку кашляючи. Навмисне ж привітався бадьоро, так, неначе оце тільки-но з весілля повернувся. Боявся, щоб необережністю не розбудити щось в Остапові дикунське, щоб не розбудити його одиноких, може, божевільних мрій. І вмовк, стежачи за працею.

Остап спинився. Очима показав на свою роботу чи то на картоплю в казанку, чи на борошенце, що натерлося на пласкій скелі. Дивись, мовляв, скільки його в мене, і все сам...

— Голодуємо здря... — промовив Остап болісним, висохлим голосом. — Гуртуватися б та землю гуртом і з толком обробляти...

Парубок тільки головою кивнув, догоджаючи, як хворому на. розум. Зо три рази задки ступив і пішов поза кущами, цілком переконавшися, що Остап уже пропаща людина. А Остап тільки озирнувся, як парубок уже за куща ховався. Уста ніби в скорботну усмішку розпливлися. Махнув рукою, немов і наперед йому було відомо, що парубок втече від нього, як від трапного. Знов узявся до праці, знов до камінців, наче покуту якусь відбуваючи, уперто тер їх на камені.

Отак і никав Остап Залізний під горою якийсь час, не вертаючись до Халайдаївки. Дзвони не перестаючи гули й гарчали день і ніч. Це гудіння, як повідь сумна, котилося попід горою, плуталося в чагарниках, гнітило своєю одноманітністю та безкраєм. Остап вилазив на найвищу острюху-могилу скитську. Слухав оте стогнання голодного, що з безсилля помирав, люду. Слухав і виміряв очима широченні лани степів поза селом... Блідли вже ниви із клаптями житця, що доспівало, золотилися живущі надії, життя аж пахло від тих нив. А дзвони все гарчали й гарчали.

— Чи тож часом не піп умер з голоду? Цікаво б знати скільки їх, патлатих, умерло за цей час... — заскреготав зубами в лад дзвонам, а лиха думка свердлила далі. — Чи ж виміняв піп за останню рясу півтора пуда гречки, щоб по собі самому похорон справити? Чи йому всміхається той дзвін веселощами, а чи хоч щось сумне говорить?.. Е-ех, як то задзвонять дзвони по попові...

Від цих думок ставало так боляче в голові, що, безсилий, він зів’яне від них, упаде ниць на голу землю і заридає...

У нерозлуці з ним були оці дірчасті, чорненькі, як переварений курячий пуп, камінці і між ними пов’яла вже картопля в казанку. Пропорція камінців та картоплі помітно мінялася: в міру зменшення картоплі збільшувалося камінців і борошенця з них.

В такі хвилини суму тільки ота божевільна думка переслідувала виснаженого Остапа: як то задзвонять дзвони по попові? Хвора фантазія малювала варіації переливчастого дрижання того дзвону. Лють клубком під серце підкочувалася і видавлювала сухе, болюче ридання. Хотілося Остапові, щоб ці дзвони загули на попову загибель, і загули б востаннє.

То знов, як зо сну, прокидався Остап, спускався з гори до тієї самої плескатої кручі, знов ще енергійніше брався до своїх камінців. Неначе квапився заглушити оте невблаганне гарчання дзвонів та звільнити зморений свій мозок від думки в’їдливої про дзвони по попові...

Діждалися. Дехто вже зварив м’яке молочне зерно недоспілого жита.

Знов умирали, вже з раптової отрути, та не те вже почувалося. Намагалися випростатися поскорчувані істоти, і зір забринів новими іскрами живцю.

Повернувся і Остап до порожньої господи з першим снопом зеленкуватого жита. Може, і не на своїм полі нарвав того снопа — буде хтось там додивлятись, де своє, а де чуже в таку пору. Виставив снопа під хатою проти сонця достигати. Понаносив з-під гори дірчастих камінців та сірої якоїсь порохні, порозкладав цього добра на вікнах, понасипав на столі. Все, що натер, блукаючи, тепер старанно зберігав.

Не розуміють селяни свого Остапа, дивуються. По городу знов блукати став щодня та камінним борошном лободу на попелищах присипав, поливаючи колодязною водою. Як святощі якісь чи ворожіння, проробляв оце все, неначе тільки й утіхи йому лишилося, що оця безглузда робота.

Не розуміють сусіди, дивуються.

Співчутливо кивають галовами, стежачи за Остаповими турботами.

— Пропав чоловік! Зажурився і загинув. Отаким розумовичем з полону повернувся — і на тобі: таке лихо сталося, не витримав. Сказано воно — дурному легше на світі жити...

— Да-а... Був, був чоловік людиною, та й перевівся...

— Що й казати, як дитя теє... Шкода чоловіка...

Аж здивувалися халайдаївчани, коли в першу неділю після зажинків раптом замовк набридлий дзвін. Чи сторожеві настогидло теліпати мотузками, чи таки радістю повіяло на селян і заборонили вже йому знущатися з їхніх нервів.

Зібралися сусіди на Остаповім кутку та вирішили зайти хоч до двору. Заговорити до нього, почути, як заговорить він до них здичавілою, а може, і божевільною мовою. Один він на все село так чудно повів себе, тому запав у голови. Свої ж турботи, обвіяні надіями врожаю, поступалися назад, та й шлунок зажився вже трохи. Голова починала жити й тим, що навкруги було.

Остап під хатою виминав на ряднині підсушені колоски. Гадали, що злякають його таким гуртом, і з обережності до двору входили по одному. Віталися хто як: дехто так тільки собі під носа щось буркне, про око людське. Здавалося, що от-от схопиться й почне ганяти за всіма по двору та пінити, як скажений бик.

— Ну, що ж, значить, таки врятувалися на цей раз?.. — слабим, але нормальним і навіть веселим голосом почав Остап, зриваючи загадковість мовчанки.

Гуляльники від несподіванки розгубилися, перезирнулися між собою. Таке розчарування. Чекали застати божевільного Остапа, віддалік розсідалися від нього, а тут справжнісінький їх Залізний, той самий, що знали його ще з весни.

Він навіть на виснаженому обличчі не здавався такий мертвотно-жовтий, як кожен з його сусідів. На його обличчі помітно відбивався живець надії, а очі розумно й тепло віталися до кожного.

Це був справжній Остап Залізний.

— А ми, знаєш, Остапе Даниловичу, записали вже й тебе...

— В граматку? — докінчив Остап Удовиченкову фразу.

— Та таки й таке. Майже... Так, бач, ти...

— Облиште, Федоре, — обережно хтось спинив збоку.

Та Остап переможно посміхнувся, перепитав:

— Мабуть, у божевільні зарахували?.. — і зітхнув.

Остапа не здивуєш таким відкриттям. Він гаразд розумів, що не минути йому цього, розумів, ідучи в чагарники, що селяни скажуть про нього. Бо селянин у своїй масі — він загрубілий консерватор. Найвищий закон життя у нього — традиція, батьківські, дідівські втоптані стежки. І хто звертає з цих стежок, хто шукає манівців, той, коли не злочинець, так божевільна людина.

Остап зрозумів, що його до божевільних прилучили і тільки жаліють. Та й те сказати: чи знають вони його ближче, як свого сусіду? Ні, не знають. І змолоду жив не по-людському, по наймах десь тинявся — ніхто його розпізнати не міг. Так собі, босяк не босяк, та й на хазяїна не схожий. А одружився — війна почалася, в полон потрапив. Тільки як повернувся, то перекинулися кількома словами і зрозуміли, що «недурний». Та й тільки ж то. А поговорити з людиною, що світа бачила, усякий селянин жадає, не без хитрої думки випитати щось йому цікаве.

І розмови почалися. Скільки за цей час набралося неговореного! Такі думки свердлили голову. І соромно було їх думати, і відмовитися важко. Щось було в Остапові від більшовиків, тому й зчепилися люди говорити з ним.

Голодування було вихідним пунктом. Чому це раптом так воно настигло і неодмінно тоді, коли більшовики пішли потоптом через віру, кинули самі молитись і радять іншим? Одинокому нужденному селянинові треба було знайти оцю страшну розгадку, щоб виправдати голодування, лихоліття.

Євангеліє.

Тільки воно в устах усяких юродивих Мокрин та безглуздих Омельків Назаренків пояснювало подію. Воно лякало страшними пророцтвами, обіцяло остаточну і безповоротну загибель чи то вірних, чи невірних, воно слало прокляття всім, не знати з якої провини. Євангеліє примушувало ненавидіти тих, хто прогнав чи перестріляв цих павуків-панів, що вічно смоктали з селянина орендне, подушне, поземельне. Смоктали, щоб росло пузо, тримали його, селянина, у бруді і темряві. Євангеліє виправдувало панів. А голодування євангеліє розгадало...

— Дурниці ото все, повірте мені. Їй же совісті, брехня попівська. Євангелія собі зовсім не про те говорить. Спасибі навіть нема чого казати людям, що її написали. І зовсім там понаписувано не те, щоб невдачі наші у незрозумілих тих словах розгадувати. Пани давно вже плюнули на євангелію і тільки для нас її лишили, щоб дурнішали...

— Але ж там сказано: «І мор, і глад... »

— Так, вірно. Там це справді сказано, що мор і глад посилатиме хтось за гріхи, звісно ж таки, на бідноту. Он я був у Німеччині шість років, — розповідав Остап. — Я бачив там отаких самих, як і ви, нужденних селян. Бачив, що і вони, як і ви, ще й досі ходять по церквах і, мабуть, не скажу вже достотно, aлe моляться, читають євангелію хоч зрідка. Є такі. А пани, поміщики замінюють євангелію іншим, не забувають за ниву. У поміщика нива — то його бог, а агрономія — справжня основна євангелія. Ми кінчаємо свої обов’язки перед землею тим, що вкинемо в неї так-сяк зерно, загребемо похапцем, позираючи ввесь час на сонце, чи не час додому їхати говіть чи вербу святить, а ти, боже, тоді роди, як хочеш. А поміщик до бога з такою відповідальною справою не лізе. У цій справі він тільки на себе на свої знання і спроможності звіряється. Сорок богів віддасть за кращу сівалку, а на жменю вгноєння й попа з чашами перепалить. Капіталісти Європи будують заводи, угноюють землю ...

— Заводами?

— Еге ж , заводами-таки. Я працював три роки на фосфатнім заводі. Щодня там вироблялося тисячі пудів камінного добрива, тисячі, багато тисяч пудів і все оте...

— Камінного добрива? — запитали разом декілька голосів.

У тім дружнім запитанні почувалася розгадка Остапового блукання під горою, в проваллях. Його камінці та борошенце тепер раптом набрали іншого змісту, і гуляльники не почулися, коли підсунулись на призьбі, стиснулися. Остап їм розповів про досліди свої над камінцями в час сумного голодування. Не втримався, щоб мрії свої їм переказати і надії змалювати уміло такими досяжними.

— Я дійшов, що ми самі своєю марудною старовиною допомагали лихові. Ми самі поклали в домовину своїх рідних. Чи можна так далі поводитися із своїми жінками, дочками?.. Е-ех, бити нас треба. Хіба не можна б працювати якось гуртом, таким великим господарством, як у поміщиків? І вони ж, як і в нас, багато ще волами орють, але добре вгноєну ниву. Чи не час би вже євангелію на паперову фабрику відправити на сировину, щоб замість неї та мати добру, розумну книжку про наші пекучі потреби, про врожаї, про голод... Он багатирі наші не голодують — у них клин, у них гної...

Неначе найшло щось на Остапа. Від довгої самотності чи від передуманого він розряджався, як акумулятор від електрики. Заволодівши гуртком силою свого розбурканого розуму, Остап розгортав перед ним життя, не шкодуючи барв, малював, як воно є в нас і як мусить бути. Пережитий жах, ще живі в уяві щоденні похорони і гарчання дзвонів примушували дослухатись, про що говорив Остап, а вміле наведення фактів робило його промову зрозумілою і близькою. Не часто чули вони такі розмови. їхні розмови — це лайка із сусідою за що слід, за що й не слід: за лозину, що з ліси випручалася не в той двір, за півня, що перелетить через найвищу лісу до курей, за скрипливі ворота, за злі собаки — за все, за все. І це ж зовсім нова розмова. її вперше за життя таку одверту довелося почути. Хто б насмілився отаке про бога, про євангеліє, про попа... А господарювання на суцільній ниві, як у економії! Та це ж правда свята!..

Уже надвечір вимучені голодуванням селяни розходилися з Остапового двору. Розходилися і все проміж себе купочками докінчували цікаву розмову. Неначе запалене багаття догоряло в оцих зворушених головах. Були тут, у купочках, і прихильники Остапові, хто з молодих, були й суперечники, такі, що, коли не вірили в попівські проповіді, то боялися віковічним, старезним ляком невідомого, нового.

Остап їм загадав загадку: складатися в один лан, стягатися худобою та тартак[1] громадський поставити під горою, де скеля, мов обварена кістка, випиналася, — і молоти камінь на добриво для виснаженої землі. Така чудна загадка. Тільки вперта Остапова вдача змогла розбуркати їх поморочені нуждою голови, і вони вхопилися за цю загадку, обговорюють, сперечаються...