Камінний мірошник

5.КАМІННИЙ МІРОШНИК

Як поїхала Уляна з міліціонером до міста, то незабаром поїхав і Пилип. Не сам, звичайно, а теж з міліціонером.

І тільки тоді, коли Уляна та Пилип назад у Халайдаївку не повернулися, село заговорило. Підгірні робітники газети читали й сміялися. Селянам уже робилося з цього весело і зрозуміло:

— Та вона, проклята молодиця, так день і ніч... Я як возив батюшці сіно з руги, — прямо сором їй-богу... Таки пережидав, вийшовши з клуні, доки вони там жирували. Панотець Левонтій так і казав: «Ти, каже, Лигорій, спочинь там на дворі трохи...» А в неї очі, як у ялівки весною, — доповнював картину Ониськів Грицько.

А в газеті писалося, як розповідала Уляна про той вечір. Усе розповіла. Читати було брудно.

Панотець Левонтій на підпитку тоді з Пилипом посварилися за Уляну. У клуню з Уляною пішов сам батюшка на початку, а потім і Пилипа потягло туди, чи так умовилися вони за чаркою? Уляна не заперечувала такій угоді, їй бо воно все одно, а попові то й не по собі зробилося, коли таки пішов Пилип. Товсту матушку хтось із хуторян у світлиці забавляв, і п’яна попова натура не витримала. Через п’яних, як через трупи на бойовищі, переступав і таки помандрував у клуню...

Уляна тільки й знає, що чоловіки, справді, посварилися біля воза. Та коли взялися за грудки, а обоє ж ситі та дужі, — то вона втекла з клуні і поза городами до дому. Що далі, не знає. На ранок почула дзвін і зрозуміла...

Пилип довго й не сперечався. Чи в нього нелюдська душа? А як роздивився він на попа, то кнур кнуром, і святощі оті, то тільки про людське око. Коли вже на те йшлося, то він, Пилип, теж потерпів у тій сварці: «Ось, дивіться, судді», — розстебнув гаплички на синій чумарці, пазуху розхристав і на грудях свіжий шрам показав. То піп каменем у груди його вдарив.

«... Одняв я того камінця в покійних батюшки, прикро стало. За таке стерво, звиняйте, в груди чоловіка. Ще й проказав-таки їм: «Не смій, гемоне чубатий, у груди, кажу, чоловіка...» і ненароком стукнув тим же Остаповим камінцем з воза... Мені здавалося, що то я об соху в темряві, аж батюшка й зів’яли...»

— Отакі-о праведники, — висловлював хтось із гурту чи не загальну думку. І дивно, що тільки оцю новину ніхто по селу не розносив. Прочитали, сплюнули, і забулося.

А Остап із Катериною, виправдані на суді, не повернулися відразу ж до Халайдаївки. Коли б не ця подія, то чи зійшлися б вони отак, як оце нещастя їх звело? Ще в камерах почали скучати, а коли вийшли, подивилися одне одному в очі, Катерина озирнулася на людей.

— Ну, Остапе, тепер ви вже...

— А ти, Катерино?

— Та я... може, і в село не пішла б.

— То давай не підемо! Га?

Ще раз подивилася на нього. Зрозуміла, що щиро каже.

— Я вже й не знаю... А куди ж тоді? Ну, ви то знайдете...

— Разом! Коли б ти, Катерино... Або, щоб я... — погладив свою бороду.

Катерина зрозуміла його, засміявшись, пішла. Остап пішов поруч. Нічого більше не сказав...

Два роки не чути їх було. І вчився, і працював Остап. З вечірньої школи приходив, і годинами просиджували вони з Катериною, вчилися. Про Халайдаївку ніби вже й забули. Може, забули і про фосфорити?

А раз у свято, читаючи газету, Катерина (бач, і читати вже навчилася) прочитала слово «Халайдаївка», Остап голився за столом, а по долівці лазило пузатеньке хлоп'я, бурмочучи щось своє.

— Дивись, про нашу Халайду газета пише...

Намилений до гоління, Остап перебіг очима дрібненькі газетні рядочки: «Закінчується будівля Халайдаївського фосфатного заводу. Будівельники до свята десятиріччя Жовтня готуються урочисто здавати до ладу завод. З нагоди відкриття заводу, комнезам та колгосп «Жовтнева перемога» подали спільну заяву до старости Петровського, щоб дозволив хрести зняти з церкви і до Жовтневих свят клуб від- крити... »

Навіть зрозуміти важко йому стає. Так раптом про все заговорила газета! Зовсім про все: гора, фосфатний завод, колгосп, клуб... Які діла творяться!

Завод побудовано під скелями, де Остап з п'ятьма картоплинами висиджував у той голодний, страшний рік. Чи годиться ж, та чи й можна йому, Остапові, втриматися тепер тут, у місті, коли там давно ждана його мрія вже лоскоче зір людський будівлями, машинами, пасами!..

Лагодився говорити ще раз про це з дирекцією. Ледве перечекав вихідний день. А другого дня Остапа покликано до осередку, а потім і в завком. Виявляється — не забули його колишню заяву. Говорилося про якесь висування по праці, розпитувалися про настрої. Остап спробував нагадати про свої давні турботні мрії, а йому лише дали подорожню до окружкому партії, мовляв — там порадишся...

Де вже то в окружкомі він буде говорити про свої мрії! За ці роки він уже звик не тільки вірити, але і коритися партії!..

В заяві комітету незаможних селян та первістка в Халайдаївці — молодого колгоспу — писалося:

«...бо не можемо ми, не маємо де культурно змичку з робітниками провадити. У них, щоправда, біля заводу є свій новий клуб, збудували разом із заводом. А у нас... стоїть оце одоробло серед села в столітніх кленах та в липах, горобців та гав плодить.

Просимо, щоб дозволили нам офіціально і по-господарському хрести з неї зняти та клуб у тому приміщенні відкрити. Маємо охочий люд до драмгуртка, до музики, бібліотеку перенесемо з писаревої хати. Соціалістичне будівництво вітати хочемо...»

Певне, вже не старий писар Гаврило Минович писав цю історичну хартію! Може, задні на зборах не все й чули про що писав сільський секретар комсомолу, та вже вірили, що той пише те що слід, і голосували всі разом. На десятім році Жовтневої революції було б соромно не голосувати за такі пропозиції! Стояти, як пень, на таких зборах і соромно, і злочинно. Хто наважиться сказати, що на день десятого Жовтня можна втриуватися, не голосувати? Та той і на збори вже не ходить, у кого досі не знімається рука голосувати за радянські справи. Тепер таких у Халайдаївці і селянами не звуть — просто: «куркулі»...

— Пишіть там, щоб усе в такту! — гукав якийсь грамотій із задніх лав. — Та про соціалізм не забувайте, це вам не до земського пишеться, а до самого Петровського. Про завод теж нагадайте: раді ми, пишіть, дякуємо... Про все щоб...

— Згода! Згода! — захоплено вигукували в залі.

В ті дні шляхом з міста повертався Остап. Підвода з станції, збіжжя в корзині та в клунку. Катерина з немовлям на підводі. Остап на взгір’я скочив з воза, неначе і не він: щоки поповнішали, рухи, як у парубка, чистий одяг. Тільки очі, як і тоді, світилися ще з більшим завзяттям...

— О, диви! Камінний мірошник наш повернувся. Остапе Даниловичу, драстуйте. Отак тебе, брат...

— А тут млина вже споруджено! Мірошника підшукують, а ви... І дитятко, ди...

— Остапе Данилопичу! Підсівали вже ми... всі мірошникуємо потроху, спробували. Це діло... агрономія! Росте, брат!..

Так зустріли колгоспники того самого Остапа, якого кілька років тому так брутально довелося випроводжати в супроводі міліції.

Надходив той святковий день. Суха приморозкувата осінь якось теж напружувалася, чекаючи. Обсипалося листя золотаве, неначе переряджалися дерева до свят. Не вмирання то було, бо й смерть пожовклого листя — то тільки підкреслювання невпинного процесу життя. І шуми вітрів у верховіттях, і хмари швидкі, але ж сонце таки проривається крізь них, щоб бавитися в сірих цементових стінах корпусів. Листя з переліску стелило до них золотаві килими під ноги своїм господарям...

У ті ж саме дні вся країна готувалася до свята. Десь далеко, може, за тисячі кілометрів, дріботіла друкарська машина. Урочистий голос диктував останні постанови, розпорядження. Там, за тисячі кілометрів, теж раділи цим першим халайдаївським перемогам великої перебудови! Сухі, випрацьовані пальці вистукували гідну відповідь на щире клопотання халайдаївських селян. Перші заводи на десятиріччя Жовтня уже обумовлювали саме таку відповідь:

«Задовольнити бажання селян. Замість Халайдаївки назвати село — Жовтнівці. Артілі, що з підсіву саморобного фосфатного добрива, при правильній агротехніці, вперше в практиці господарюваня зібрала три тони озимої пшениці з десятини, видати нагороду — трактора, а членам активних бригад по сто карбованців грішми премії...»

Голос, урочисто впевнений, закінчував друкарці: «У день відкриття заводу, згідно з рекомендаціями окружкому... а також і за згодою селян Жовтнівців на директора призначити висуванця... «Каміного мірошника» — Остапа Даниловича Залізного...»

1927 р.