Камінний мірошник

З. ПОДІЯ

Надвечір, стомлений, ледве живий, повертався Остап з комітету незаможних селян. Цілісінький битий день простовбичив у прокуреній хаті. Надивився, наслухався всього. Спробував був де з ким ще заговорити про свої плани суспільного обробітку землі, та, коли побачив, що рідко кого це цікавило, замовк. Тут інше життя вирувало. З ранку до вечора товпилися люди і чомусь безугавно лаялися. Ну, хіба буде хтось слухати Остапові вигадки, такі мрійницькі, чудні, коли тут про землю на двір, а чи на душу спорять, в кутку ділять хліб, обділяють. Раптом ускочить хтось у хату, дверей не зачинить і замість «драстуйте» ще з порога, та так, щоб перекричати галас хатній:

— Підіть ви під три чорти! Нестеренкові так і на посів, і на галушки, а мені... Та що це... Хіба він член кращий чи дочку заміж видає?..

— Чого ви галасуєте? Ви ж на Одарку півтора пуда брали, грішми брали?

— Грішми? А він? Куди дерево, що на лазню, поділось, га? Корови вимінюють, на хазяйство стягаються... Грішми, чуєш... Я, може, на Одарку і зерна не взяв би, коли б не віддавав...

А в той самий час двері неначе буря розчиняє, і двоє людей з клунками застрягають у них. Скільки люті зосереджено, скільки турбот відбито на мокрих, спітнілих обличчях, якої ваги надають вони обоє тому, хто перший ускочить і закричить:

— Що це, по закону так? По долівці розсиплю, сучий син буду, а не дам! У нього корова з телям...

— Зарізати мене хочете... Годі вже... та я...

Голова, комітетчики втручалися, мирили. Не було коли зосередитися на незвичайних пропозиціях Остапових. Остап пішов. З головою якось у присінках говорив про свої потреби. Голодує, бач, він, так чи не дали б, бува, хоч картоплі...

— Але ж ви не член комнезаму.

— Ну то запишіть... Я ж їсти хочу, як і оті комнезамці.

— Звісно... Щось дамо, звичайно. Збори ось будуть на тім тижні. Ви сьогодні заяву подайте з анкетою, і вас мусять збори прийняти... Тоді запишемо на допомогу... по-рядок такий...

На воротях у себе Остап сплюнув. Що йому ті заяви, анкети, коли сьогодні, оце зараз, немає чого їсти. Що йому той порядок, коли він хитається від вітру, і в очах метелики в тумані.

— Ех, їсти б, — знову сплюнув, у двір не пішов.

Обняв каблучку на воротях і застиг. Як і широкі обрії малювалися йому, коли він, повний сил, надії, повертався додому. Він знав своє село, розумів і лихо від малоземелля. Людям треба до чогось руки прикласти. На обробітку тих клаптиків самотужки нидітимуть і також голодуватимуть. Робочу силу поставити б на більше діло! Он каміння під горою, це щастя халайдаївчан! Треба тільки загребти це щастя власними руками, піднести Халайдаїв:ку. Ці скелі його манили, вони обіцяли збагатити країну. І раптом — Остап умирає з голоду поруч із цим камінням-золотом. А як звик його шанувати! Він пропадає, терпить знущання...

«...Заходьте коли-небудь...» — диким дисонансом звучить ця фраза спокою, непоквапності, коли треба горіти, гнати, щоб не спізнитись.

«...Заходьте, коли матимете час...»

Чи зібратись і піти десь до міста, порадитись з розумними людьми? Адже там комуністи, статечні люди. Це ж вони йому про комуни говорили!..

Знесилений, напівсвідомо пішов вулицею. Йому здавалося, що він біля своїх воріт, що він усе ще стоїть і мріє, як зустрінеться, розкаже про свої плани... А ноги самі пішли, щоб рухатись. Тільки й лишилося рухатись або лягати вмирати.

Та не ляже він! О, ні! В ньому була ще сила, тремтіла вона ще в мріях — ще не все спробувано! Сили ще вистачало, щоб жити, щоб боротися, а може... щоб здавити чиєсь сите горло, щоб і воно не могло їсти, голодувало б, як і він.

Ледве рухався попід тинами.

Раптом спинився. Усвідомив, що опинився біля попових воріт. Не подумавши, опинився, а, побачивши ворота з покрівлею відразу запалав люттю до попа.

В голові п’яним вихором крутилися спогади, штовхали на нерозважливий акт.

— Зайду! — зірвалося з вуст, ніби з похмілля. — Зайду та попрошу в нього, в патлатого. Побачимо... Поба-а-чимо, що він скаже! Чи не камінь подаси, ти, голубе, «аще попросять» у тебе хліба. Святитель! У-у, побачимо.

Невідоме почуття обережності примушувало озиратись коло хвіртки. Пастухи скотину з паші гнали повз Остапа, позирали і всміхалися, минаючи його, обірваного, а на вигляд божевільного. День догоряв, спокійно згасаючи. Надходив вечір, а за ним прийде і самота ночі. Якісь тривожні почуття будила згадка про ніч. Пальці в кулаки стискалися, а в голові дзвонили якісь дзвоники й дратували. Намагався зрозуміти, що ж це так опанувало його, зрозуміти та, може, повернути назад. Ще не пізно. А ноги рухались, і вже, коли в руках відчув залізо — клямку, таки вирішив зайти.

Двері незасунуті, в кухні лампа горіла. Катерина, попова наймичка, видно, тільки-но знадвору з дійницею ввійшла, підкручувала лампу з витертим склом.

— Дома батюшка?

Швидко озирнулася, пізнала. З бічних дверей вирнула остаркувата, на диво нечепурна попадя. Своєю розчавленою поставою, яка переливалася через пояски, як перекисле тісто з діжі, вона більше скидалася на черкаську перекупку, що торгує курми та яйцями, аніж на дружину такого огрядного і непоганого молодого попа.

— Вам отця Левонтія? Додому? Він тепер не може, зайнятий...

— Ні, я маю з ним поговорити... У мене ні до кого кликати отця. Я тут у вас... — пояснив Остап матушці.

— Добре, зараз скажу. У нього. Люди, заждіть.

«Ніби це фельдшер чи коновал, що його з господарських потреб закликають додому», — збігло на думку спокійне міркування.

А коли зачинилися за матушкою двері, Катерина розігнулася від цідилки, прополіскуючи дійницю, промовила:

— Ще з дня сидять. Пилип та з хуторів якісь. Аж обридли. Три рази самовара наставляла.

В Катерининих словах звучала ота вічна зненависть попівських наймичок до своїх господарів. Вона проворніше гримотіла посудом, нервовіше рухалася за кожним словом. Остап ненароком звернув увагу на гнучке тіло цієї дівчини. Як на стовпі, висіло на ній старе міщанське плисове пальто з облізлими латками. А з-під нього, з-під розстебнутого, виривалася достигла молодість, неначе от-от вилупиться і розквітне ранньою квіткою. А коли Катерина знов нахилилася над дійницею, а полотняна пазуха дражливо розхилилася, Остап примусив себе відвести очі на старий, засиджений мухами лубок-картину і вголос прочитав:

— «Битва под Ляояном».

— Що? — не розгинаючись, запитала.

Він був ще молодий, а так скрутило життя. його тридцятилітній вік звик уже до старування, і те, що молодь, звертаючись до нього, звала дядьком, поклало свою печать нa молодечу вдачу. Колективом та суперфосфатами забита голова не знала інших думок. А тут, коли ненароком глянув на дівку, в нього забурувала кров, захотілося жити.

За бороду свою лапнув рвучко, як п’яниця спросоння за кишеню. Неначе в тій зачучканій бороді, саме в ній, сидів лукавий дух, що лоскотав і збуджував його і заважав розпростерти його осміяні, а все ж завзяті крила...

— А-а-а, Остапе Данилвичу, здрастуйте! Не цурєтесь таки? От, спасибі, не сподівався...

— Драстуйте, панотче Левонтію. Даруйте мені, я, може, заважаю вашій праці. В мене до вас...

Отець Левонтій розкрив, як для пригортання, долонясті круглі руки, безтурботно всміхаючись, взяв Остапа трохи нижче плечей і ввесь час, підкреслено звертаючись на «ви», перебив:

— Зробіть ласку. Що це ви... Я цілком щиро задоволений з ваших одвідин. Ви ж у нас... І ніколи не буваєте. Що ви, що ви? А до кого б же вам звертатись? Може, допомога якась потрібна?

— Атож.

Остап губився від несподіванки. Нервова напруженість, що привела його сюди й тримала на ногах, поволі спадала, відчував, як підгиналися в колінах ноги, закортіло сісти.

— Катюша, внеси Остапові Даниловичу склянку чаю 3 молоком...

— Та спасибі... Чи слід турбуватися?.. Я тільки позичити хотів...

— Ну, що за розмови, така дрібниця... До кого ж вам?.. На жаль, грішми я обмежений, але чим багаті

... Ледве спромігся Остап перебити цей потік марудної влесливості і такої несподіваної благодійності.

— Ні, ні, дякую. Мені б хліба... Я з тиждень не бачив у себе печеного хліба.

— Та чого ж раніш не сказали. Такий жаль. Голодує чоловік, а — ні слова. Та ще який чоловік! Я от зараз на хвильку, — і зник за дверима.

Ось цього тепер Остап і не чекав. Можна було сподіватись, що піп поспівчуває його гореві, навіть пообіцяє. Остап чекав, що він, як і в Пилипа, просто поглузує з нього і на двері вкаже. Отоді й почне Остап. Тоді він доскаже йому те, чого не встиг, а може, не зміг договорити у Пилипа. А тут раптом, як у доброго батька-матері, прийняли, теплим словом привітали і вмерти з голоду не дадуть. От тобі й попи!

Зробилося знов млосно, і треба було спертися на судник, щоб не впасти. Протирав спітнілий лоб, міркував. Доскіпувався — що б мало оце все означати? Чому й справді йому раніш було не звернутися до отця Левонтія? Чому ні разу в голову не прийшло, що, може, і попи, хоч інколи, хоч на мить, стають людьми.

«Як то задзвонять дзвони по попові!» — спливло, як ота надокучлива ідея, що врешті доводить до божевілля. Хотілося вже вірити попові, а так важко це зробити. Чи пiп не може зжалобитися над стражданням? Думка так уперто, аж до болів, вишукує в цім якийсь хитрий «трюк», якусь провокацію, що раптом примусила попа бути милостивим і добрим. Піп уміє жебрачити і не в сезон, на те він піп, щоб тільки брати...

До кухні вийшла попадя, і Остап, не помітивши її, ніби відсахнувся, як зловлений. Попадя, ні слова не сказавши, глянула, що немає Катерини, зникла в ті самі двері.

— Та й одвезеш, Катерино, впоравшись, — почувся попів голос за другими дверима.

Услід йому засичало, шарпонулося вбік...

— Я й попоралася вже надворі... — в дверях відповіла розчервоніла Катерина.

В руках вона несла склянку чаю з молоком та на тарілці добірну закуску. На плечах не було вже того староміщанського облізлого пальта. Замість гуглястих, як генеральські еполети, рукавів бризнула в очі, замайоріла мережка в рукавах.

«До гостей, значить, у вилинялім пальті виходити не годиться».

Товстий червоний пояс напружено стримував заховану дівочу енергію і розісланими китицями урочисто промовляв про добу молодості. Наймички вміють одягтися, коли того вимагають господарі. Остапові здалося, що піп ще більше розчервонівся, а очі блищали, як у кота. Неначе Катеринина свіжість, як у дзеркалі або в чистому ставку відбилася, так заграли ласою свіжістю очі, обличчя.

— Перепрошаю, в мене люди... Ви більш... — мабуть, хотів сказати: нічого не проситимете, але знов по-парубоцькому обкрутнувся, розвіявши гриву, на Катерину скоса поглянув гордовито. — Пробачте...

— О, ні, спасибі, спасибі й на цім.

— Ну, не варто. Будь ласка, не забувайте тільки... Дівчина вам одвезе. Повсякчас заходьте. У нас найдуться з вами цікаві розмови... — і на прощання подав Остапові руку.

Це була хоч трохи й глевкувата, але мужня рука. Вона так стисла суху Остапову руку, що аж пальці позлипалися. Знай, мовляв, наших. Остап гостро відчув у цім тисканні якусь умисність, певність. Воно ніби гворило: «Знаємо, що діємо — на щось здастеся і ви нам».

Зогрітий чаєм, погодований, Остап їхав, сидячи поруч із Катериною. Вона в тому самому гуглястому пальті, розіпнута. Коли виїжджали з двору, вже зовсім поночіло. В чорних вікнах ще сірих у темряві хат загорялося світло. Тоді раптом хата зливалася з нічним мороком, тільки світло цяткою горіло на її тлі. Проти світла вешталися тіні роздягнених людей. Остап мовчки стежив, як починала жити ніч у хатах. Його ж бо думки теперішні скидалися на ніч, де цяточками миготіли вогники, а темрява заволікала і давма давила на мозок. Усе змішалося. Прикутий язик не спромігся б вимовити слова, коли б не Катерина:

— Ви каміння мелете, Остапе Даниловичу?

— Мелю, а що? — не подумавши, відповів Остап, так несподівано одірваний від лагідного споглядання та філософського розгадування ночі.

— Так питаю. Говорять про вас усяко...

— А говорять. Хіба затулиш рота.

— Сміються на селі. Дехто дивується, що ви такий учений, а ото... І батюшка наші он з людьми... - та й примовкла.

— А батюшка що? Т е ж сміється, чи що?

— Е, ні. Вони хуторянам якось казали таке, що й не зрозумієш: і розумна, мовляв, річ, і заважає...

Коняка раптом чогось скочила вбік, і Катерина тільки ікнула щось незрозуміле. З темряви на перелазі з’явилася сіра істота. Ступила на стовпчик з загороди й зникла, тільки коняку сполохала.

— Дев’ятчиха Уляна, побігла вже... потаскуха.

— До кого побігла? Хіба вона...

— Та таке витіває... Сама бачила, а бо й люди кажуть. Нашого батюшку в срам уводить, хвойда така...

— Он який він у вас... Так про що, пак, вони говорили?

Катерина щось до коня саме говорила і не вчула, мабуть, запитання. Було щось, очевидно, таке, що турбувало її, бо перегодом вона продовжила:

— Гріх один, хоч кидай найми. Ситий, як бугай, а попадя... Стидовище, тай тільки, — У.ляну припрошує: «Хіба тобі, каже, що станеться...» Щоб не казився щодня. А Уляна, як муха на струпа.

— Гм , ото здорово! А тебе, тобто, й не чіпає?..

Це запитання якось мимоволі вирвалося в Остапа. Нова, невідчута досі сила штовхнула на це запитання.

— Де там не чіпає? Коли б яку, мабуть, не посоливши, з’їв би. У кожному закуточкові боюся. Щипається, як парубок, щоб піддалася. Намучилася вже, не знаю, чи й витримаю, хоч кидай. Вночі засувайся та защіпками... Ота попадя ще, паскудство одне, та й годі...

Згадав Остап характерне сичання за дверима, як уносила йому Катерина чай. Тепер зрозумів, що то піп щипається, «як парубок». А поруч з цим таки кортіло дізнатися, що говорили про нього оті хуторяни з попом. Запитати Катерину про це ще раз уже не смів, щоб не сполохати її набридлою цікавістю.

— Та й записалися ви в члени? — раптом запитала Катерина, вирівнявши коня.

— У які члени, хто це тобі казав?

— Я чула, як отець Левонтій говорили з Пилипом про це. Вони вже самі радилися посилати вам борошно, і це гаразд, що ви зайшли. Пилип обіцяв усе батюшці поповнити. Вони дізналися, що вам у комнезамі трохи обіцяли...

Заплутала ще більше Остапові думки. Відкіль така щирість у Пилипа, чого це їм болить так, що комнезам Остапові може допомогти? А Катерина, не помічаючи в темряві, як мінилося Остапове обличчя від її новини, говорила далі, аби не мовчки їхати..

— Батюшка кажуть, що коли комітетчики йому ще не дали, то мусимо дати ми. Не пропадати ж, мовляв, людині. «Він недурний»... це виходить ви, Остапе Даниловичу, недурний. Доки, каже, він не йшов до них, то, може, і лишився б тільки камінним мірошником.

— А тепер що?

— Не знаю. У комсомолі теж якісь там постанови роблять про молебні, щоб, значить, їх не наймати на врожай. Ну, батюшка з Пилипом хотіли вас просити... Або й з камінням отим: вони хотять, щоб ви перестали та відмовилися від підбурювання селян до супряги та кинули б геть борсатися з отим борошном на добриво. Гріх воно ото людей так спокушати, чи що.

— Он як? — тільки й промовив Остап, коли кінь уперся в його ворота й став.

Закляклі каблучки не корилися знервованим Остаповим рукам. Він оце тільки вперше натрапив на такі нові запитання, шукав на них відповіді. Чому це попові потрібен такий захисник від комсомолу, як Остап? То, значить, не одному Остапові в селі таким осоружним здавався піп? Так і кортіло зараз же, серед ночі, ганяти по всьому селі, щоб знайти комсомол і поговорити з ним.

«Заходьте коли-небудь...» — згадав Терешкові слова. Тепер здалися вони такими звичайними. Тільки обережність та пошана до нього, до Остапа, ніби стримувала хлопця звеліти просто прийти до комсомолу того ж чи другого дня.

«Завтра ж розшукаю їх і поговорю».

Знесли мішок з борошном, одну добру, ще й не зовсім черству паляницю та шматок солоного сала, загорнутий у торішній капустяний листок. Беручи з воза оце все, Остап нітрішечки не пошкодував, що бере його від попа. Він певний став, що все оце справді тільки йому, голодному, і належить. Навіть зважив на руці шматок сала, ладний нагадати, що його обважено, недодано. О, він піде ще до нього, до патланя, він вимагатиме в нього, а не проситиме, як сьогодні він упадав.

— Тьху, проклятий!..

— Що? На кого то ви?.. — щиро зацікавилася Катерина.

— Га? — схаменувся Остап і, зрозумівши запитання, відповів: — Та це я про своє. Тобі не боязко буде їхати самій?

— Чого б це? Скільки раз їжджу. А я візьму у вас ось хоч камінця, щоб не з голими руками.

— А то... може, і справді, Катре... провів би... — насмілився вже в воротях промовити. Йoмy кортіло сказати оте: Катре... і боявся, щоб не подумала чогось дівка, тому й сказав його ніби про себе.

Дівчина не відповіла. Може, не вчула. Мабуть, не вчула, бо колеса дзвінко заговорили із сталевими тарілками на осях. Остап довго ще слухав, як віддалялася луна цього дзенькоту, і доки не замовкло останнє їх тремтіння, все зривався наздогнати воза, сісти знов поруч із Катериною, промовити їй ще раз, але щоб почула:

— Катре!

Голова обважніла. Фосфорити тепер переплуталися в колючім рої думок. Тут і лайка в комнезамі, і комсомол сплелися в строкатій чехарді з молебнями, суперфосфатами та з Уляною Дев’ятчихою. Коли б удень поглянути на такого Остапа, здалося б, що він підкрадається до свого ворога, от-от загарбає його в свої сухі пазури, як кіт горобчика. То ось знов розгладжувалося його чоло, спинялися ноги, напружений слух ловив давно замовклі звуки. Катерина опанувала його стривожені думки й підкорила їх, як сонце підкоряє сизі ранкові тумани. Тремтячим бажанням гріла Остапове завмерле серце така боязка й таки щипуча думка.

Село прокинулось, як від електричної іскри. Неначе кожен звечора ще знав і до чогось готувався. Звістка була раптова. Кожен, перебиваючи один одного, сповіщав сусідові, а сам не вірив. Тягло на вулицю, щоб дізнатися першому таку новину, щоб спізнілому сусідові її сповістити.

Халайдаївка, як у лихоманці, затряслася. Було всього на віку: пожежі, злодійства, покритки в ополонках, розкопані гробовища перед війною, а це вперше:

— Попа вбито!..

— Чи правда ж то?.. Невже-таки попа?..

— Йoro, голуба. Своїми бачила.

— Моя матінко, як святий... З пики мазка патьоками...

— Біля воза в клуні... Матушку дванадцять раз одливали.

— Та ще хоч би сорочку... Об соху так, мої людочки, і розпанахав... Лляна та додільна...

— Боже мій, розбійник... І не чули хто?..

— Звісно, знайдуть. Оце приїхали з міліції.. Усе село, казали, переберуть.

— А таке. Знайдуть, як є...

Попів двір і вулиця, і майдан коло церкви заповнювалися людом. Починала вулиця густи роздратованим бджолиним роєм. Тріщали голови в напрузі знайти винного.

Панотця Левонтія вбито!

Пилип Зажеря встиг уже міліцію з району привезти власними кіньми. Сам блідий — певне, з ляку, а може, і тому, що не спав. Хазяйські голови вміють для господарства ніч у жертву принести, енергію свою віддати «на добро людське...»

Крізь юрбу мотоциклом проскочив слідчий. Ще тісніше зімкнувся люд до брами.

Аж ось невідомо хто подав звістку в натовп. Її переховлювали на льоту, з жахом кидали в гурт. Ніхто не міг одразу збагнути що звістку. Але, збагнувши, захлинаючись передавали іншим.

— Остап!..

— Камінний мірошник з наймичкою!..

— З Катериною пізно їхали...

— Отакі! Знюхалися... Попадя застала в клуні.

— Остапів камінь... Каменем по скроні...

— Та в клуні? Під сохою? Як же це сталося? — зісподу прокрадалося підозріливе таке, боязке запитання. А злість, прихована за розверстки та за «розкулачки», тепер під’юджувала на Остапові зігнати серце. Подія ніби дала волю всім ворожим язикам, і вони розв’язалися, виливаючи отут, в юрбі, спліснявілі скарги. Бідніші одступалися від заможніших чи то з поваги до такого лиха, чи щоб не слухати отих підозрінь та докорів. А ті почували, що їхній день настав.

Попа вбито...

Пилип не розпрягав коней, клопотався, бігав. Незабаром двоє міліціонерів вискочили з клуні і прожогом скочили на воза. Пилип, стримуючи коней віжками, гукав на людей і пропихався на вулицю. На обличчях міліціонерів — поважна зосередженість. Люд плавом плив на вулицях, уперше бачив таких поважних міліціонерів і проймався почуттям громадської пошани до них. Вулиця вже знала, куди Пилип везе міліцію.

— По Остапа... — кожен уголос думав.

А разом із сонцем ударив перший дзвін по попові. Вкритий пилом, зачерствілий великодній дзвін стріпонувся, розіслав по селу свій прихований голос. Це не той щербатий, буденний дзвін, що хрипінням остогидлим виряджав померлих з голодування. Ні, його вилито тільки для урочистих подій. І той ливар, що голоса йому давав, неначе закликав його, щоб не лякав, а тішив він своїм двигтінням...

— Диви! От дзвін! — захоплювалися діти.

— O-йо-йо-о!

— Якби бахнути, га?

Років із шість мовчав цей дзвін та пилом припадав. Тепер неначе прокинувся від загального лементу халайдаївчан і загомонів. От-от вирветься з тісного кола старої дерев’яної дзвіниці і враз не голосом своїм, а металом промчить вперед, щастя отій юрбі понесе. Машиною б крутитися шалено, а не в пилові кохатися вік.

— Бав-ав-ав-у!.. Ба-ав-ав!..

У міцному спізнілому сні Остап відчув, як від дзвону заколихалася ранкова тиша. Приверзся ранковий дзвін, неначе у прірві десь, а він картоплиною влучає попа. Що бав, то й картоплина. Потім перекинулося, що то й не піп, а Катерина. Стоять вони з нею над прозорим ставком, а піп сомом плаває й плямкає своїм здоровенним ротом. Від цього встає тяжка двигтюча луна. То знов піп зловив під горою в скелях його, насів своїм важким тілом і бив, як у дзвін, об його голову дірчастим каменем...

Прокинувся. Не розплющаючи очей, прислухався. Справді, дзвонив тяжкий великодній дзвін. Перебрав у голові все, що знав з календаря, і, не знайшовши свята, хотів заспокоїтися на тім, так солодко вернуло його на сон. Та ніби вчув у цю хвилину, що до хати ввійшли люди. Згадав ніч і сам собі промовив:

— З радощів та мрій і про засува забувся.

Звівся на лікоть. Голі дошки на полу заскрипіли. Напружував волю, щоб відігнати плетиво сну та зрозуміти, що, врешті, сталося. Мружив очі, придивлявся.

До полу підступав Пилип Зажеря. Промайнуло в голові, що це сон, і Остап сів край полу. Перед ним таки стояв Пилип. Почуття огиди вдарило Остапові в голову, коли згадав вчорашні Катеринині слова. Остап накинувся на Пилипа:

— За душею прийшов, крамарю поганий! — помітивши двох поважних міліціонерів, спинився, тільки додав: — Доберуся я й до тебе, шкуро!.. Насміхатись... Продавати...

— Схаменіться, Остапе! Вдягнені й спите... — показавши ввічливо на міліціонерів, пробурмотів: — Чоловіка арештувати приїхали, а він похваляється. У чобітках, чуєш, і на покій.

Міліціонер запропонував не гаячись іти, бо там ж де слідчий, начміліції, люди. Як приголомшений, Остап ніяк не міг збагнути розумом, що ж справді сталося. Чого насміхається з нього оцей половинщик, міліції навів. А тут ще й дзвін. Надіваючи солдатського кашкета, що лишився в нього, як єдина згадка про пережите, він помітив на правиці якісь сліди, рвонув руку. Міліціонер вловив ту руку, а другий за другу.

— І помити не встиг, — огидно прошипів Пилип, не стримуючись тепер.

— Пізно, при каганці... — вже злякано виправдувався Остап, озираючись на стола, де стояв той каганчик і поруч лежала стара, вищерблена бритва. Нa міліціонерів так привітно подивився, мовляв — братці, куди, за віщо? Ще раз озирнувся на свою пустку, на паляницю й сало в листку, незачеплені ще. Йдучи поперед міліціонерів, запитав:

— То за що ж це? Я нічого не розумію.

— Та за попа ж!

У цю мить ударив дзвін.

— За по-па? За якого попа? — спинився в одвірках.

— А що там мудрувати, Остапе? Іч, як виголився... Слідчому скажеш, за що вбив...

Остап зблід. Очі раптом вирячились. Пилип оступився назад. Побачивши акуратно поголеного Остапа, ще раз подумав: «Іч, як причепурився». А вголос:

— Держіть його!

Остап слабів. За руки вивели його до воріт. На воза першого посадовили. Сусідські жінки та дітвора збиралися до двору й гомоніли. Жінки, побачивши Остапа без бороди та вусів, зітхнули:

— Дивись, моя матінко. Чи не ховатись надумав?

— Та який молодий, як парубок!..

А дітвора на шнурок міліціонера дивилася та заздрила його руці, що так вільно гралася з револьвером.

— А то снуроцок цирвоненький...

— Та ні-і. Он шнугочок, а то лівогва...

Остап не задовольнив цікавості жіноцтва. Їм кортіло почути бодай одне його слово. Проте, що це він наважився на попа, — жодних сумнівів не було, це й так ясно. Усе село встигло про це, разом з великоднім дзвоном, наговоритись.

Байдужісінько виряджали воза від двору. Чомусь, як рушив Пилип кіньми, то рушили всі за ним, а, ступнувши кілька кроків, спинилися, почали кивати головами і міркувати про дальшу Остапову долю. Тільки дітвора чередою гнала за возом, викидаючи свої кругленькі п’яти, або, наскочивши на торішнього колючого баранця під тином, стрибали на одній нозі.

Уже біля церкви, коли виразно почулося з гурту: «Вбивця мірошник! На попа поквапився...», — Остапові прояснішало в голові, і він байдужніше зітхнув.

— Бав-ав-а-у! Ба-уав!

Якась далека, незрозуміла радість підказала: «Так от як дзвонять дзвони по попові! Великоднім дзвоном...» Не зважав ні на лемент людський, ані на образи. Він і сам уже звик, що він камінний мірошник, і навіть гордощі якісь відчув, що це він у селі такий заколот про нове зняв, а не хтось інший.