Камінний мірошник

4. СІРІЛО

До зелених свят тривало слідство.

Остапа та Катерину водили по камерах та судах. Намагалися дошукатися правди: хто й за віщо вбив попа. Речовий доказ — чорнуватий з дірками камінець — возили при справах. Камінь справді був з Остапової кучі — цього не заперечував Остап. Не крилася й Катерина, що каменя того вона взяла з Остапового двору і, лишивши на возі, забулася про нього. З Остапом вона справді того вечора їхала, розмовляла про його мірошникування. А щодо попа, то вона таки не знає, хто на нього зважився. Вона, приїхавши, до хати не заходила, а спала в інбарці, бо боялася...

— Кого боялася? — допитувалися в Катерини, та вона червоніла і не відповідала.

Так обоє не визнали себе за винних. Остапа справді піп називав камінним мірошником, але усе село його так прозиває. Щодо попаді, то вона не пам’ятає, коли саме вона застала його в себе на кухні, коли він намагався їх пограбувати. У ту мить він був так вдячно настроєний, що не до грабунків йому було.

— А до вбивства?

— Не знаю, чи здібний би я справді вбити попа. Але цього вбив не я. Я собі пізно ліг спати, нічого не знав, доки мене не розбудили.

— А кров на руці?

— Далебі, що я голився пощербленою бритвою і вшкрябнувся.

— Чого це вам раптом припало зняти бороду, вуса?.

Остап спалахував, очі запалювалися і гостро відповідав:

— О, то вже моя справа. Бородою своєю я сам порядкую...

Неначе змовилися обоє — що не допит, то те саме...

Тільки одного разу на суді, коли суддя запитав, чи не хоче хтось із присутніх дати підсудним запитання, у залі звівся один остаркуватий, але безвусий, і почав:

— А скажіть, підсудний, що вас змушувало завдати клопоту селу з тими колективами та каміння молоти?

— По-перше, це дбання про добробут людський, а по-друге, звичка...

— Не розумію.

Остап озирнувся на запитувача. Він здавався ніби робітником, хоч одягнений був чистіше. Серйозний вигляд говорив, що той цікавився цією справою неабияк. Суддя вкинув і собі:

— Підсудний! Точніше поясніть громадянинові свою відповідь...

— Я багато наслухався, що Ленін говорив про розвиток сільського господарства, а в полоні мені довелось працювати на фосфатнім заводі. Може, я мрійник, але здавалося, що коли б підняти мир, зламати застарілі форми користування землею та ще й дати їй мінеральні добрива, то легше людям жилося б. А в нас уся гора майже з самого фосфоритного каменю складається. Намовляв селян єднатися, усуспільнювати земельні наділи і тартак влаштувати та суперфосфат робити, удобрювати усуспільнені лани

— А де це саме? — перебив запитувач.

— У селі Халайдаївці...

Запитань більше не було. Остаркуватий чоловік щось записав собі в манесеньку книжечку, а на ході судової справи це аж ніскілечки не відбилося...

А в той час у селі своє слідство, свої суди провадилися. Село вже й на похороні свого попа починало гомоніти іншим гомоном про подію. На цвинтарі молодиці додивилися, що Дев’ятчиха в затінку нишком сльози втирала, сторопіло озиралась і мовчала. Молодиці в своїй простоті душевній ладні зажаліти Уляну, але цікавість жіноча, вона й крізь землю бачить. І Улянин сум хто як розумів: знає люд, що того вечора вона вечеряла з людьми в попа; випили на цьому вечорі не до міри.

Знають і про те, що Уляна таки трохи посварилася з попадею того вечора і до дому городами, як відьма, прибігла перед світом. На Катерину вдова незгірш за господиню накричала.

— Не смій мені батюшку манити! Зеленкувата...

Усе знають капосні молодиці для себе. А суддям усі свідки говорили одне таке просте:

— Не знаю, нічого не знаю...

А собі, щоб було про що в великі дні теревенити, викопували такі подробиці. Про Остапа, про Катерину позабувалося скоро після того, як їх забрали. А от удова, чому вона на похороні сльозу пустила? Чому тільки вона безсоромно віхала пеленою та очіпок завжди новіший, ніж у них, носить?

І раптом, уже на третій день зелених свят, нова подія в Халайдаївці. До сільради — не знати де взялися — підкотили два автомобілі. Понаїздило якихось людей з портфелями. Халайдаївчани саме обідали після церкви. Хто з ближчих вискочив до воріт. Дітвора — з ложками в капусті та з шматками хліба.

— Слідувателі! Одкопуватимуть! Суд... — росли догадки.

Терешка-комсомольця взяли в сільраді, посадовили в авто і десь поза церквою зникли.

Хто кинувся до сільради, а хто й сам уже догадки свої оформлював:

— Остапове дворище описуватимуть...

Остапова хата стояла з позабиваними знадвору вікнами й дверима. Старими дошками сусідський парубок позабивав, а Катеринин батько наглядав за двором. Нещастя доччине наблизило цього незаможника до Остапа, і він стеріг його камінці, як щось своє. Три купки цього каменю серед двору рясно поросли зеленою, дорідною лободою.

Терешко показав на двір. Остаркуватий, безвусий чоловік зайшов перший. За ним, з портфелями, в окулярах, інші, немов сердиті. На кашкетах злинялі значки часом догори висіли в декого. Розрили, розкидали по двору каміння, найкращих собі в автомобілі понабирали. Одбили дошки і в хату всі зайшли, а говорять, як на похороні, ні словечка не вловить найцікавіше вухо. Хіба що очима. У ворочечки, у кишенькові хусточки поназгортали порохні з луток. Паляницю зацвілу з полиці дістали, а на столі зацікавилися пощербленою бритвою. На клаптиках припалого пилом папірця присохле шумовиння з мила, волосся з бороди та іржаві цяточки крові.

— А й справді він голився цієї ночі і, здається, порізався...

— Дуже можливо, що й невинно страждає. Коли б у свій час аналіз крові звірили на руках... — між іншим перекидалися фразами ці люди.

— А фосфорити безсумнівні і якості незвичайної... Він, безперечно, знався на них. Ніяк не розумію цього вбивства, — говорив той, що в пенсне, в найкращому одягові, обережно переступаючи високого сінешнього порога.

— Еге, на жаль, слідство тільки на отім злощаснім камінці побудоване, та хіба ще на неприхованій антипатії Залізного до попів. На дзвонові тому він помішався. Жодних доказів, — лагідно відповів високий з остаркуватим обличчям.

Терешко м’явся ввесь час і якось вирвалося в нього:

— Та воно...

Умовкли. Нащурили вуха.

Недомовлена фраза ніби застрягла в горлі, а всі спинилися й чекають. Машини вуркотіли за ворітьми, підганяючи. Терешко озирнувся. Своїх ні душі.Його душила оця пляма на Халайдаївці і кортіло її за всяку ціну зняти. Але як? Усе чужі, далекі люди. З камінням господарюють, як у себе вдома, незгірше за самого Остапа. Черстві обличчя, чекаючи, закам’яніли. Мовчанка ставала вже неприємною.

— Ви щось хотіли, товаришу, пояснити, — перетнув мовчанку сухорлявий, остаркуватий.

Терешко відчув, що це був допит.

— Власне, я не те, щоб пояснювати. Тут... У нас, знаєте, на селі звичайно... Особливо оці жінки... Усього наговорять оце, як зберуться...

— То чого ж ви, комсомольці, замовчуєте? Ви ж повинні перед вести, — з докором запитав той же приїжджий.

— Коли б же це не балачки оті, не брехні. А то ж баби...

Сідали в автомобіль. Терешка, як магнітом, притягав той високий, що вже мостився і все також дивився на юнака.

— Але ж цікаво, що то за балачки? Може, їх припинити слід? Як бачимо, ваш мірошник, чи як ви його прозиваєте, людина недурна, затівав корисну справу... Може, ці балачки ваші... — і не доказав.

Цигарку вийняв, покрутив у пальцях, але не запалив. Терешко поставив ногу на підніжок, ще раз озирнувся й ледве голос відтяг:

— Уляна тут є, вздова Дев’ятчиха... Коханка попова... На вечорі тоді пиячила в попа, з попадею сварилася. Перед світанком, як відьма, городами... Тепер — ні з двору, людей цурається. Можливо, що з горя... І наймичку попову того вечора корила... Люди, звісно, всього наклепають...

Не озирався і не бачив, як на цигарничці щось записав той, що в пенсне.

Всі запалили цигарки. Жоден мускул в оцих людей не показав ні задоволення, ані байдужості до того, що сказав Терешко. А ж прикро робилося. Хотілося ще раз переказати, голосніше, — може статися, що не вчули. А вони вмостилися в машини, димом заволокли свої обличчя і тільки спитали дорогу під гору в чагарники, де Остап здобув оці фосфорити.

Машини заревли, піском запорошили Терешка.

Та змінилося в Халайдаївці з цього. Раптом перестав дзвонити дзвін. Він востаннє пролунав на дев’ятий день після похорону. Попи, що ховали отця Левонтія, роз’їхалися, і сторожа неволити не стало кому. А селянам хіба до цього тепер? Згадаєш тут про дзвін, коли від щоденних новин голова обертом пішла.

Перші тижні після вбивства селяни, як приголомшені, перешіптувалися. А потім в комсомолі пішли доповіді якісь, постанови про Остапа, далі комісії оці на автомобілях, шатра поставили під горою, де Остап з казанком висиджував, — усе це відвертало від події з попом. Але ж попа на селі не стало. Послали були старостиного сина до архієрея. Повинен же десь бути архієрей: у Полтаві чи в Переяславі, чи в Києві. Тодось, хоч і молодий, але парубок по-селянському недурний був і до церкви щонеділі ходив, ставники парубоцькі не пропускав запалювати в урочисті дні — ну, і послали.

Узяв Тодось 200 карбованців церковних грошей та посвідку з печаткою «Якима-Аннівської» церкви, припечатаною від свічки, і поїхав. Навіть благословення від благочинного не забувся. Треба було підшукати попа. Маркутно здавалося без нього попервах.

А то звикли потроху. Минали дні, проходили й тижні, як спогади мовчазні, а за ними й місяці. Немає ні попа, не чути й Тодося. Переказав хтось, що Тодось у Донбасі грабарює. Купив тобто на церковні гроші коняку та й заробляє собі по-господарському. Ц е знов збудоражило людей. Міркували, жартували, дивувалися. Невже ж хазяйські розрахунки для Тодося більше важили, аніж піп на селі!

— Не може статися! — заперечував церковний староста, Тодосів батько. — Не може цього бути. Тодось учений. Такого не вчинить. Я повертаю вам ці гроші в церкву, нехай їм...

— Заспокойтеся, Йосипе Кириловичу. То ж, може, кенесе[2] балачки тільки пускає, ману? Заждемо...

— Не хочу я страму. Балачки... Добрі балачки, коли другий місяць... Я повертаю вам ці гроші. Заспокойся, чуєш. Сам знаю, що треба тепер супокоїться. Геть звільняйте мене від старостування. Годі! Не час тепер. І без цього роботи по зав’язку. Нехай уже молоді попрацюють. Я вже шість років настаростувався, — розпалювався дедалі дужче церковний староста.

— Е-е-е, якраз молодших! Нароблять, — зауважив хтось безнадійно.

А задні розходилися з церкви. Та так на тім і кінчилося. Нового старости не обрали, а Йосип Кирилович уважав, що вже зняв свої повноваження. Ніхто й не згадував більше про це. Замість Тодося з попом, автомобілі вряди-годи в селі показувалися, а під горою щодня якісь нові люди наїжджали. Шатрів стало двоє, землянка з’явилася, прапор на острісі замайорів червоний.

А селу робота: хто та чого приїздив? Навіщо Остапову порохню брали в хаті, камінці? Чого під гору, як на поклони, їздять, а то вже й шатра, прапори... Тріщали голови від цього.

А то ранком якось міліціонер з’явився в Халайдаївці та ще й городський якийсь. Розпитували, де живе Дев’ятчиха Уляна, і поїхали обоє з села. Знов балачки, здогадки. А нові люди з-під гори, з шатер отих, до села чи хліба, чи молока глечик купити заходять. На зборах щонеділі, а той серед тижня бувають і все говорять про фосфорити. Згадалися халайдаївчанам ті далекі тепер уже дні, коли отак Остап виходив, як оці, і все про ті фосфорити, про добрива говорив, говорив. Фосфоритами заповнялися балачки та думки, навіть сни.

Молитву богобоязливий селянин тепер не прочитає, щоб не лізло, не вертілося на язиці оце кострубате й таке цікаве тепер слово. Воно входило в щоденний вжиток. Дітвора гралася у «шоварити» й камінці неодмінно з чагарників приносила. Парубки дівчат «фосфориточками» звали, і це подобалося.

Приїжджі під гору людей на роботу примовляли. Гроші з’явилися в парубоцтва, цигарки фабричні чи не в кожного.

Почали з села гуртки людей під гору ходити, з-під гори до сільради. На вулицях ніхто в купки не збирався — кудись поспішав кожен. У синіх сорочках люди нові заполонили Халайдаївку. Чудні якісь — за молоко не торгуються, цигарки з рота не викидають. Комусь у голову спало привезти кінематограф у Халайдаївку. На майдані, коло млинів, шатро велике нап’яв і п’ятаків не обкидається: так лізе люд. А тут іще оці фосфорити, фосфорити, фосфорити...

І пішло, як пошесть, гарячкове життя, кудись намагалися встигнути, когось випередити. Завтрашній день щось болюче цікаве обіцяє. Лягали спати пізніше, як завжди, і непомірно рано схоплювався кожний. Ще звечора не переставали тягтися новини, і кортіло їх не прогавити.

Думкою одно заволоділо, нове й таке грандіозне:

— Будують фосфатний завод!

Старіші, поважніші люди поміж себе бідкалися попервах. При дітях ніби соромилися й згадати, а самим таки кортіло в спогадах знайти щось краще. Та зрадлива думка і в них на автомобілях, на колективі та тракторах спинялася. І їм важко було обминути шатро-кінематограф, щоб хоч у щілинку не заглянути та не переказати навперебивки.

— Там таке творять... І, господи, що й виробляють... Просто, як глянеш... Та скажи ти й навидумовують...

Жалю чи докорів не було. Було якесь спантеличене здивування, та хіба що заздрощі прокинуться напівсвідомі.

Під гору плавом пішли, хто міг працювати. Гора тепер стала центром, де творилося сьогоднішнє й кувалося завтрашнє життя. Навіть сторож біля церкви, старий Оверко, щодня вдосвіта тинявся поміж робітниками під горою.

— Сторожувати б тут на людях, — міркував старий, — прислужитися б заводові, коли він, приміром, щодня, як і в городі, щось вироблятиме... От би, га? А то майталачиш отими дзвонарськими вірьовками, як свиня порожнім мішком... Тьху! І за що, сказав би?

Пристигли жнива. Вони забрали з хат останню душу. На заводській будівлі нікому не кортіло кидати заробітку, а від жнив — чи хочеш, чи не хочеш — не відмовишся. Жнива були, як у гарячці. Навіть ночами не переставали лунати мантачки, як псрегукування на глухій дорозі. І ранками на нивах виростали копи, а на заводі рвалися бурки, клекотала праця.

В неділю з-під гори валками пішли робітники до халайдаївської сільради. Селяни, хто як міг, перехопив обід — і теж на збори. Кортіло кожному, як на циган, подивитися, послухати, що скажуть. Старий робітник, вусатий, але без бороди, щось довго говорив і наприкінці таке запропонував: — Ми дамо свій трактор, а ви селом купуйте молотарку. Бо, справді, як же ви з хлібом будете? На будівлі у вас заробітки, та й хліба ж не будеш кидати, а ціпом потеліпайся... Держава вам дасть кредит. Тільки дайте протокол, а ми вам у районі через кредитове товариство проведемо. Тоді поставимо молотарку отак за городами в толоці, і підвозь: у два щоти, заіграшки помолотимо. Чого це, справді, ми так відстаємо... Та це тільки початок, половина діла. Треба вам гуртуватися, землю усуспільнювати, хазяйство машинізувати...

Селянам і подобалося, та не йняли віри, знов те ж саме, що казав Остап! Щоправда, робітники ще й трактор свій пропонують. Гаврило Минович щось у протокол записав і, заклавши перо за вухо, запитав, чи згодні. Це й зроду так було. Гаврило Минович заздалегідь, не питаючись, писав у протокол всіх «неграмотних», що більшість уже й вимерла, розписувався за них «по їх лічной прозьбе» і тоді гукав, чи згодні. За своє життя він «послужив» народу за всяких влад і начальства. Свою справу гаразд знає. Писар з нього незамінний, і чолов’яга, як мовиться, прекрасний. Тільки, як говорить, то так на чоловіка наступає, неначе роздавити його хоче, та все шукає, щоб у вічі йому вскочити. Добрячий писар.

— Згодні! — непевно прокричали передніші. Задні ще декілька раз перепитували в сусід, про що саме питався згоди Гаврило Минович. І коли розходилися, то деякі ще й виправдувалися:

— Гаразд, що я не говорив: згода...

А коли за півтора тижня на толоці загуркотіли трактор і червона «генріхланцівська» молотарка стала проти села, роззявивши пащеку, — повірили.

Життя старе в муках боротьби здавало свої позиції. Новісінька молотарка така була реальна і так привабно манила, що старовина під цього тільки ятрилася спогадами. Нове манило, як незакінчена казка. Трактором глушилися старі звички...

За чергу молотити машиною сперечалися гарячіше, аніж колись за обміжки. Машина жерла снопи, і з ними, ніби в прірву, безповоротно гинула стовічна залежність від порепаних рук. Улac подавав у барабан, а збоку здавалося, що він порається з одвічним порогом. З-під рук хапав снопи, що дівчата порозв’язували, і обіруч, як недолю злу, шпурляв у молотарку. Пилюкою сліпило йому очі, а дівчата з обох боків невпинно клали розв’язані снопи. І весело, і любо молодому здоровому дівчаті розв’язувати свою працю, пишатися спритністю власних рук та оцієї машини.

Так і не дзвонили більше дзвони. На себе глянути не ставало часу. А може, і бовкнув якийсь раз старий Оверко на сороковуста з навички, та чи хто чув?

Життя творило іншу урочисту музику, від неї п’яніла голова...