Камінний мірошник

2. ПРИСМЕРКИ

І в жнивах, і на молотьбі ще довго обмірковували Остапову загадку. Лиха чиясь воля всі його пропозиції звела лише до одного тартака. Дійшлося вже, що про камінного млина говорили як про якийсь веселий анекдот. Не хотілося навіть згадувати про чиєсь пророцтво, що засушливих років поспіль буде шістнадцять. Коли вперше почули це число, може, і повірили, бо мали наявний перший рік, і такий тяжкий. А вже коли з-під коси, шелестячи, слалися золоторунні валочки з повними колосками, то й шістнадцять років стало не кращою вигадкою, як і Остапове гуртування та камінне угноєння. Усe стало вигадкою, коли в мішку, в засіці зашелестіло зерно. Навіть і те, що під сумний, неугавний дзвін виряджали на гробки рідних, і те ситою думкою витискалося, ставало жорстокою вигадкою. Серйозною розмовою стала та, що дбає про овечата, про корівчину, про одяг і навіть — про весілля під осінь.

А Остап таки не звик. Ні дружини, ні дочки не забув, а вже про вигадку свою і говорити нема чого. На папері лани планував, сівозміни. Натер того борошна, удобрив ним землю і сто квадратів озимої пшениці засіяв. Дома в горщиках всякої землі понасипав і все щось клопотався з нею, поливав, притрушував своїм фосфатним порохом.

Щонеділі на збори до сільради ходив. Почував, що розмовами про гуртування, про суцільний клин землі губить повагу до себе, губить авторитет, але таки вперто доводив переваги в тому, домагався будувати громадського млина, щоб камінь молоти.

Він і в шістнадцятирічні періоди в природі вірив і пробував довести, що голодних років може бути значно більше, коли не дбати про правильний обробіток землі. Та були в селі й інші сили. Від байдужості селянство перейшло на сміх. Камінним мірошником спочатку зрідка стали прозивати, а далі вже й зовсім ніби забулися про його справжнє ім’я. Так і прозивали чи в вічі, чи й поза очі.

І Остап умовк. Якось востаннє восени вийшов до стола на зборах, а з гурту хтось жартома, вдаючи Остапів хрипкий голос:

— Дайте слово! Я три роки в полоні на фосфатнім заводі працював... Ха-ха-ха...

— Го-го-го! Тисячами пудів камінного борошна викидав завод, і брали поміщики, як перець...

— Як пе-е-рець!.. Га-га-га! Як перець...

Остапові було боляче, і лють заливала очі.

— А брали, — крикнув він, — як перець, брали іродові поміщики!..

— Ха-ха-ха...

— Суперфосфату неставало. Завод вишукував під землею каміння, а в нас його на поверхні хоч бийся... Поміщики затрачують на це мільйони, мелють камінь, не соромляться, як ви, і мають по двісті пудів хліба з десятини, а ви... Чи давно...

Остапа спинила президія, і він, не дивлячись ні на кого, вийшов з гурту і пішов додому. Злість його мучила.

Відтоді ще більше замкнувся в своїй хаті, в своїх камінцях. Поназносив їх з-під гори, неначе з баштана покаляних гнилизною кавунів. Щодня, щовечора сидить та молотком розбиває, перетирає камінь об камінь і збирає, як скнара золото, камінне борошно.

Голодування в Остапа не припинялося. Покійна Пріська свою пайку засіяла чужими руками (а ними ж тільки жар загрібати добре). Пилип Зажеря все споловини поробив. Було тієї пайки одна десятина. Привіз Пилип Остапові 17 пудів жита та два вози соломи — оце й увесь урожай. Перевіряти хіба підеш його. В його руках, він caм зробив, сам одважив і привіз. Остап і за це був вдячний. Сімнадцять пудів з десятини!..

— Покинь, Остапе Даниловичу, оті дурощі, бо з голоду здохнеш, — радив половинщик. — Де таки видано, щоб з каменю та хліб їсти. Зроду-віку супряги були, але ж кожен своє порав, до себе, а не в гурт урожай звозив...

— Ні, не покину! — заперечив Остап.

Згодом вже і перестав навіть сусідам говорити. Вислухає отаку пораду, інколи плюне, а то просто махне рукою і поливає свої горщики з висадками. йому дедалі вже важче було навіть на мир показуватись, і сидів тижнями в своїй присілій хатці, як щур.

На весну з його жита не лишилося й зерна. З їжі одно воно тільки й було в нього і коли вийшло, то в хаті ніщо не змінилося проти минулого голодного року. Їсти знов нічого. А з поля сусіди, сміючись, принесли звістку, що озимина не росте:

— Ніяк не збагнемо: неначе ж і борошном камінним позолив той солончак, а скажи ти, як на долоні...

А другий додав:

— Та може ж, ще й зійде. Воно, як на німецькім угноєнні, то не звикло так рано. Як у поміщика, на двісті пудів вилежується...

Це ще більше нервувало Остапа і, крім злоби, викликало зневіру. Але чи зможе він тепер відступити?

— Може ж, вимокло. Або й посіяне зерно... — хотів виправдуватись.

Сусіди зареготали, лишаючи Остапа.

Треба було і ярину посіяти, може, і озимину переорати, та як він це зробить, до кого піде? Надіятися на товариську сусідську підтримку немає чого. Його цуратися вже почали з вигадками. Невиросла озима на полі була найкращим доказом безглуздя цієї вигадки. Але посіяти ж щось треба було.

Навіть члени сільради, і ті кидали всілякі дотепи та жарти на адресу Остапового угноєння. Нову економічну політику в Халайдаївці сприйняли, як поворот до всього старого. Знов прасол Здорик солоною бочковою рибою торгувати зібрався, базари оживали.

Остапові лишилося одне: звернутися до свого постійного половинщика, Пилипа Зажері, щоб похазяйнував на його наділі землі. Було це після теплого Олексія в неділю. Виснажений недоїданням та клопотами, Остап ішов Халайдаївськими вулицями в драному покидьковому одягові, з неголеним обличчям. Ішов і, не вслухаючись, чув, як сміхом проводжала його вгодована молодь, що гуляла на вулиці:

— Камінний мірошник! Ха-ха-ха...

— Двісті пудів з десятини наджидає не їсть третій тиждень...

— Виголоднюється...

Ніби сама з себе сміючись, гомоніла вулиця. Небагато крові було в Остапа, та й та вдарила йому в голову. Хіба ж найтерплячіше серце витримає таку образу не знати за що!

Чому вони сміються! З кого?..

Остап озирався на гуляльників і жодної душі, що дивилася б на нього, не помітив. Усі вони, неначе й не помічають, що він іде попід протилежним тином, гуляють собі, задоволені. А як одводив на шлях очі, вони знов і ще дошкульніше кепкували. Тоді швидше, нервовіше ступали ноги. От-от зірветься і побіжить він, утікаючи від того образливого сміху, що ніби батогом стьобав його наздогінці. Він уже не озирався, а тільки щулився в своїм дранті. Вулиця знущалася, проклинала його за те, що намірився він зламати старовину і павутиння віковічне перепрясти новими дзвінкими веретенами сучасності...

У Пилипа був традиційний обід з гостями. Дебеленький батюшка сидів на покуті, чорна його густа грива слалася м’яким руном по плечах. Ні, це не той рідкобородий попик із засмоктаною, зачуханою кіскою та з прозорою каплею на кінчику носа. Це лев червонощокий, з бровами стиснутими, з архидияконським голосом, що від нього й паперова квітка на лампаді дрижить та сипле пилом. Він сидів важно, не так, як у гостях, — самовпевнено. Поруч умостилася вдова Уляна Дев’ятчиха, з самогону розчервоніла, а очі ніби оце тільки прополіскано петрівчаною росою. Її навмисне кличуть на врочисті обіди, де буває й отець Левонтій: це підбадьорює його молодечий настрій, і гостювання відбувається жваво та довго.

Сиділи поза столом і Пилипові родичі з столипінських хуторів. У святковий одяг усі повдягнені. Молодиці виблискували лобами з-під очіпків та пошиванками в уставках з-під никсових старовинних керсетів (скажи-бо, і не обміняли під голодування). Тільки в Уляни ради посту червоні квітки в рукавах та жовтогарячі поворозки на новім буряковім очіпку. Не лінувалася для батюшчиного ока чепурно і шатно зодягтися. З-під очіпка, як личкований крам, прорізувався ще дівоцький проділ у косах, а очі грали, як ставок під яворами.

Остап, уздрівши це, хотів був ще з дверей повертати, тікати геть.

«Несповна розуму», — подумав, ще й дверей не зачинивши.

Він забувся, що на світі є якісь розкоші, не гадав за рік після· голодування побачити таких лискучих та безтурботних людей. Адже він уперто так працює, ледве вдовольняє свій зголоднілий організм.

Пилип Уласович підвівся з лави, поставивши чарку на кінець столу, і, вдавано 3радівши, спинив Остапа. І те сказати: для Халайдаївки це вчена людина. Як не як, а в Німеччині скільки років на заводах прожив, говорить по-їхньому, та й з учителями розмовляє про щось, не про мужиче.

— Що це ви, Остапе?.. Заходьте. Хіба ми, хай бог милує, як? Заходьте, прошу... Може, і не обідали ще сьогодні?.. Воно ж таке, варити в вас не дуже є кому, заходьте, та... — За порваний рукав обережненько взяв Остапа і тяг до столу...

— От це... не сподівався заважати. Не знав, спасибі вам, пробачте вже... По ділу я до вac, Пилипе Уласовичу...

— А, там іще... Після, після про діло. Усе ви з ділом, от уже людина... І в свято, коли душу розважити з добрими людьми... Усе, мабуть, про те ж... камінне борошно?

А гості неначе тільки на це й сподівалися. Раптом зареготали, не стримуючись навіть задля ввічливості. Засміявся й піп, пустивши на волю свій кругленький живіт, де, як у порожній бочці, загуркотіло.

Вилаятись! Вилаятись, щоб душу розважити, і зникнути геть. Чого він прийшов до них? Хіба можна йому, обірваному, голодному, ходити до них, зодягнених, веселих?

Очі розбігалися по цих розсмішених обличчях і спинилися на попові. Ледве збагнув, що й він сміється, не приховуючи своєї огиди до Остапової вигадки.

— Ото й вам, батюшко, чудно?

— А мені що? Сміх — це діло людське. Чи я ж не людина? Го-го-гог-га-рр.. — ще більше задвигтів животом, що аж чарка десь об пляшку дрібно задзвеніла.

Гості підхопили знов попівський сміх, навіть Пилип Уласович роззявив чорну пащеку, обгорнуту безладними кущами шерсті, і по-господарському засміявся.

— Дивно! От дивно... — промовив Остап так щиро, неначе переконував, що груші на вербі не родять, а два та. два, то зроду не сім, а чотири.

Він удивлявся в спітнілий нестомлений попівський вид. Якою дужістю та молодявістю віддавало це обличчя. І згадався торішній дзвін. Як сьогодні, пам’ятає Остап. Сидить він один на найвищій острюсі, поруч казанок з п’ятьма зів’ялими картоплинами, камінці дірчасті та борошенце, а понизу, як повідь сумна — дзвони. Безугавні, брязкучі дзвони.

«Як то задзвонять дзвони по попові?» — спливло на розум тодішнє.

— І ніякого дива, — намагався піп перемогти Остапів погляд. — Справді-то ти, Остапе, зробився камінним мірошником з якоїсь химерної вигадки. Ти людина недурна і, мабуть, гаразд розумієш, що це не тільки мені смішно, а й тобі...

— Мені не смішно. Та і вам я не повірю, щоб ви не знали чогось про мінеральні добрива. Оскільки мені відомо, то й ви учились дечого і читали не тільки єктенію, а й інші книжки...

— Книжки? — особливо поважно перепитав піп з виглядом неабиякої переваги над Остапом щодо знання книжок, неначе Остап нагадуванням про книжки забруднив їх недоторканний зміст. — Книжки, говориш?.. А читав єси, що в книжках говориться: «Кто из вас просящему у вас хлеба подаст камень?..» Ось що в книжках написано. Камінь — не хліб. А ти ж каменюку голодному хочеш подати. Та схаменися ти, людино! Це смішно і грішно. Тим більше, для мене...

Остапові очі бігали по столу, по пиріжках, по пляшках із самогоном. Мелькали веселі, насмішкуваті обличчя гостей і попова товста пика.

«Як задзвонять дзвони», — мішалося в голові, а ввіччу крутилася, ніби розцвітала, впевнена пика.

— Е-ех, тільки каменя просить твоя курв’яча пика... Ви тут п’єте... — і не доказав.

Його виснажена голова пішла ходором, очі зблякли, і якесь тільки бурмотіння зле виривалося крізь захлинання. Видно було, як хвилювання та лють відібрали в нього· слово.

— Він божевільний, — виголосив піп здивованим гостям...

Остап востаннє розтулив рота, але тільки застогнав, ухопившись за ріг стола. Видно було, яку страшенну внутрішню боротьбу він переживає, щоб таки стриматись і щось не висловити.

Пилип узяв зів’ялого Остапа під руку, вивів на свіже повітря. Той розплющив очі, глибоко зітхнув і став на ноги. Хотів подякувати Пилипові за те, що вивів на свіже повітря. Глянув йому в обличчя і, коли побачив п’яну слиняву посмішку, ніби на губах завмерло оте презирливе: «Камінний мірошник...», мовчки рушив і, тиняючись, пішов геть з двору. На вулиці дехто проходячи, може, і сказав собі: «Хильнув чоловік на дурницю в добрих людей». Та Остапа обходило лише одне: швидше геть звідси, тут йому нема чого робити...

«Скудоуміє, скудоуміє...» — вертілося в Остаповій голові не знати де вичитане мудрування. Починало інколи здаватися, що не з того боку він почав. Один він. Коли б йoмy товариша, щоб поговорити з ним, порадитись, почути бодай слово співчуття.

По інших селах були такі, що повернулися з Червоної Армії комуністами, вони вносили в село струмінь нового. Там утворювалися радянські активи. А Халайдаївка якесь забуте, затуркане село. До кого йому звернутися за розумною підтримкою? Нехай би хоч переконав отих невір-насмішників.

Та ще й з харчами знов скрутнувато. З полиці сухарці, недоїдки позбирав. Картоплю перевірив у кутку за дверима.

— Скудно скрізь, — упевнився боляче, — зовсім скудно. Живеш, неначе ось-ось на переселення в Сибір чи до Акмолінської області вирушиш... І хіба живеш? Хіба це життя? А живуть же. Скудоуміє...

Не вірячи сам собі, знов перевіряв свої харчові запаси. Не знайшов ані крихітки ніде, махнув рукою і вийшов надвір. За сінешнім порогом знов хотів би повернутися, ще полицю зняти додолу, може, щось знайшлося б. З учорашнього дня рісочки в роті не було. Та на вулиці вгледів Василевого Терешка. Бойовий хлопчина, збирається комсомол у селі створити, цікавиться всім. Побачив і здивувався: невже оце за два роки він не бачив коло свого двору цього Терешка? Два роки, як жив у Халайдаївці, не поцікавився молоддю, кооперацією, школою. З учителями на зборах стрічався, про колектив та фосфорити говорив, а молодь... тільки оце вздрівши Терешка, згадав, що вона є в селі.

Кого, як не їх, молодих юнаків, дівчат запалювати треба, поговорити з ними, порадитись. Щоправда, в Халайдаївці Терешко не в шані був. Про нього таке говорилося, що Остап часом дивувався, але не вірити не міг. Та хіба й про нього, про Остапа, краще говорять в селі? А що правди з того, що про нього говориться? Божевільним охрестили з легкої попової руки, ледачим обзивають, та власне його ім’я... ніби й не було його зроду: камінний мірошник — було відомо від найстаршого до найменшого.

— Добридень, Терешку! Парубкуємо, значить.

— А таке, драстуйте. Парубкуємо, раз парубкувати. Ваше діло інше, ви вдруге парубкуєте... Що поробляємо?..

«Чи не хазяїн — що поробляємо...» — думав Остап, наближаючись до перелазу, де стояв юнак. І відповів, потрапляючи в хазяйський тон:

— Так собі... Зітхаємо потроху. На грабарі б оце вирватись, треба заробити трохи, а то вже тіло собак дратує... Не чув там, ніхто не набирає піших?..

— Угу... — промимрив Терешко, розглядаючи крізь ворітницю Остапів двір.

Там, серед двору, перед порогом, з-під талого снігу визирала купка дірчастого каміння.

— Чули ми, що ви щось робите з оцього каменю, та все не впевнимося.

— З ким це ви чули? Де?

— А молодь. Ми ж комсомольський осередок утворюємо.

— Комсомольський? — перепитав Остап, неначе побоюючись, що Терешко не стримається і продовжить оте образливе: «Камінний мірошник»...

— Еге ж. До нас інструктор уже приїздив. Про колективи, як і ви, дещо говорив, а ми нагадували й про фосфоритне добриво... Землі в нас, знаєте...

— Да-а... Цікаво було б і мені побувати у вас на тих зборах. Старуватий для комсомолу, але дещо пояснив би... Отож роблю. Доробився, що на вулицю хоч не виходь. — Остапові здалося, що оце й є та людина, якій можна хоч поскаржитись. — Камінним мірошником продражнили, у божевільні записали. Чи я собі тільки хотів добра? Отак страждаємо всі. Поки голодували, доти й згоджувалися а як виросло хоч щось, так... божевільний... Та ще й на гріх... у самого ні крихітки...

— Погано, як так... М-да, — міркував щось юнак. — Ви б зайшли коли-небудь до нас. Не цурайтеся, нічого, що не молодий. Доповідь би можна було поставити вашу...

— Доповідь? Що там доповідь, коли я, бач, тепер голодую... з голоду здихаю...

Терешко на хвилину відірвав очі від камінців, глянув на змарнілого Остапа. Здалося, що людина обвинувачує молодь.

— То зовсім погано. А ми, на жаль, бачите й не поцікавилися. Це вже скандал... Хто ж знає, що ви на харчах святого Антонія?.. Комнезам хоч сам бідний, але ж у критичну хвилину міг би підтримати... — і раптом запитав:

— Ви в комнезамі лічитеся?

— Ні, не лічусь.

— Ну, от тобі, а кажете — голодуєте. Коли б же ви в комнезамі, обрали б оце вас до комітету, може, і на голову. Працювать і не голодувати. А так справді пропасти можна самітному. «Голодую»... Звісно, голодуєте...

І не закінчив фрази. Його знов приваблювали оті комінці, і коли очі відвернулися від Остапа, неначе й забув, про що хотів поговорити. Та й Остапові раптом здалося, що добра від цієї зустрічі з Терешком мало. Його пекуча потреба лишається і після зустрічі такою самою.

Юнак припав до ворітниці, мабуть, викинувши з голови Остапа та його турботи про день насущний, замимрив собі під носа:

— Фосфорити, суперфосфати...

А коли збоку кашлянув Остап різким кашлем, ніби а ж тріснуло щось у нього в грудях, Терешко струснувся з несподіванки, знов побачив поруч голодного, випрацьованого Остапа, виправдувався:

— Треба поговорити у нас. Я неодмінно спитаю в комнезамі. Заходьте, Остапе Даниловичу, післязавтрього, здається, намічаються збори, побалакаємо... От тільки знаєте, воно... Суперфосфат. то він суперфосфат... та чи на наші землі він потрібен? Треба б в агрономів розпитатися. Самі ж знаєте, сіяли ви, здається, в балці на солончаку...

Балачці прийшов край. Остап потис юнакові руку і, простеживши, як той пішов від двору, відчув іще більшу самотність.