Камінь посеред саду

ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС

Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє об-личчя — не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п'ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів — майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам'ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.

Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи — Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!

Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.

І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування — коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екс-трасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам'ятаю я.

Я йду вулицею, і, чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться диво? Бувають же дива й на цьому грішному світі, зрідка, але бувають.

Так я думаю, підходячи вже до прохідної. Чому я сьогодні йшов пішки? Боявся, що інакше мій шлях буде коротким? Я вливаюся в потік людей, які щойно зійшли з маршру-ток, автобусів і тролейбусів, киваю головою знайомим, і благаю долю, аби не зустріти за-раз нікого з нашого конструкторського бюро. Чомусь мені здається, що вони — і Люська, і Олена, і Вадик, навіть Комаров — відразу відчули б, що коїться в мене на душі. Недарма ж ми вже п'ять років працюємо разом. Якщо по правді, мені добре з ними працювати, я швидко зійшовся і з маленьким колективчиком нашого сектора, і з рештою, навіть тим же Комаровим, характером в'їдливим і кусючим, як справжній комар.

Утім, про вовка промовка, а Комар — тут як тут. Простягає своє могутнє лапище, посміхається привітно. Він завжди посміхається привітно, навіть, коли вибовкує якусь капость.

— Привіт, старий.

— Привіт.

Намагаюся відповідати якомога безжурніше. Але мій фокус не проходить.

Чіпке Комарове око б'є точно в ціль, витягає гачком іу інформацію, яка йому потрібна.

— Щось у тебе кислий вигляд сьогодні. Не виспався, чи що? А може, з дружиною по-сварився? Ох, ці дружини, які не розуміють нашого брата, гнилого інтелігента.

Ми показуємо вахтерові перепустки, йдемо заводською територією до нашого кор-пусу, і я відчуваю, що мені навіть приємна балаканина мого попутника. Хай вибалакується, хай говорить, аби помовчати мені. Я сьогодні взагалі маю нехіть до слова.

— Плюнь і розітри, — каже тим часом Комар-Комаров. — Якщо будеш все близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще — потрібна якась розрядка. У тебе є розрядка?

— Яка розрядка? — намагаюся збагнути.

— Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.

— Та дечим потроху цікавлюся.

— Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мій, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою — на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні — бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся — як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.

Ми вже прийшли. Рухаємося довгим коридором, де безліч дверей, а за ними — працівники різних управлінських відділів. Підіймаємося східцями на другий поверх, де наше КБ.

— Чого ти летиш, як на пожежу? — дорікаю, бо Комаров надто пружно долає східці.

— Коли піднімаєшся кудись, дихай рівномірно, — радить він. — Це теж свого роду зарядка. Усе треба, брате мій, робити з користю.

Наш коридор тоне у півтемряві, і Комаров вмикає світло. Тепер і стіни, і він сам набу¬вають синюватого відтінку. Наче в якомусь фантастичному фільмі, де герої теж рухались отак-от довгим коридором у примарному відблиску корабельних світильників.

Комаров навіть трохи схожий на героя того фільму — дужий, широкоплечий. Йде своєю ведмедячою ходою, певний у собі й усіляких вигаданих ним теоріях. А я, чому я не певен у собі?

Сусідні з нашим сектором двері відчинені. Коли проходимо мимо цих дверей, з-за стелажа визирає русява голівка бібліотекарки Тоні.

— Хлопчики, — гукає вона. — Нову літературу одержали. Заходьте, подивитесь.

— Зайдемо? — питає Комар.

Заходимо. Довго й нудно передивляємося технічну літературу, яку розсортовує Тоня. Комаров залицяється, вони жартують, я хочу щось і собі, на лихо, ніщо не лізе до голови. Зрештою, схоплююся, зиркаю на годинника, бо ми явно запізнювалися. Стрілки показують за п'ять дев'яту. Підношу до вуха — ні, цокає.

— Скільки на твоїх? — питаю Комарова.

— За п'ять дев'ята, — каже він. — Зараз підемо, зачекай хвильку, старий, я натрапив на цікаву книженцію.

Отже, минуло всього десять хвилин, як ми зайшли до бібліотеки. Я пробігаю очима по стелажах, далі переводжу погляд на стіл, де стоять ящики з формулярами, зауважую маленьку чорну сумочку, з якої виглядає квадратне, трохи надщерблене дзеркальце, стосик чистого паперу, довгу кулькову ручку біля нього, збоку ще один аркуш зі словами «Доброго дня, Владиславе Аркадійовичу!», напевне, Тоня почала писати комусь листа. На краю стола помічаю напівстерту чорнильну пляму. На цьому стіл закінчується. Цікаво, скільки часу я витратив на цей огляд? Ого, майже цілих п'ять хвилин. Невже справді мені було так важко зосередитися? Ні, я помилився, то не велика стрілка, а всього лиш секундна була над цифрою дванадцять. Ось вона вже оббігла половину циферблата.

«До біса, — кажу я собі подумки, підводячись. — Можна перехитрити самого себе, але час — дзуськи».

Від цього відкриття мені раптом не знати чого легшає на душі, хоч, певно, його робили до мене мільйони людей. Виходжу в коридор ще впевненішим, ніж був чверть години тому. Та певності цієї вистачає лише на шлях до наших дверей — чотири рівномірних кроки. Я берусь за дверну ручку, а із сусідніх виходить, весело висвистуючи, Комаров. Бачите, він знайшов цікаву книженцію. Цікаво, а самого себе він коли-небудь знаходив? Мені раптом схотілося запитати його про це, що я й зробив уже за порогом нашої кімнати.

— Знаходять те, що гублять, — повчально сказав Комаров. — А що не гублять, то не знаходять, правду кажу, мала?

Останнє вже стосується нашої секторської красуні Люсі. Вона гарненька, але бездарна. Проте ця обставина ніскільки її не засмучує, хоч усім нам доводиться потроху за неї працювати. Бо як відмовиш, коли на тебе дивляться благально такі чисті блакитні очі, коли винувата усмішка така промовиста… Але Люся не любить, коли її називають «ма¬лою». Вона вважає себе страшенно дорослою і самостійною. Ця думка мирно вживається з частим прохальним поглядом. Той погляд до всього ще й безжурний.

Сьогодні я вперше позаздрив Люсі, як півгодини тому Комарову. Проте Магда вважає мене теж бездарним. Бездарним в умінні жити на цьому світі, у вмінні любити це життя, відчувати смак до нього, відчувати повнокровність… «А що, як я справді не опанував цього мистецтва?» — раптом зринає думка, що змушує мене здригнутися. Якщо це справді так, як каже Магда, то кепські мої справи. Тоді мене не врятує ніяка квартира, навіть якщо трапиться диво і Кавунін захоче щось для мене зробити, тобто зробить те, чого я сьогодні маю в нього попросити. А я таки маю і гаяти дарма час не в моїх інтересах.

З цим усвідомленням я й устаю з-за столу. Це перший сьогоднішній вчинок, продиктований внутрішньою необхідністю.

— Ти в буфет? То візьми мені цигарок, якщо є, — каже Вадик, — і пачку печива, будь ласка. Будь-якого.

Я мовчки беру гроші. Киваю головою. Йду. Виходжу. Признатися, куди йду насправді, сили не стачило. Тому, що за моїми словами постали б запитання, особливо в жіноцтва.

До кабінету Кавуніна, нашого начальника КБ, дванадцять кроків.

Кабінет нашого шефа всуціль завалений паперами, рулонами ватману, стіну підпирають креслярські дошки, коло дверей примостилася блискуча залізна рейка. Його самого, маленького вусатого товстуна, здається, не видно з-за того безладу. Але мені відомо, що то не безлад. Якщо спитати, він відразу пояснить, навіщо кожен з цих предметів у його кабінеті, як пояснював недавно якійсь черговій комісії. І комісія повірила — все це вкрай необхідне для роботи, навіть рейка незабаром піде в діло, хоч вона лишилася стояти на своєму постійному місці, як і рік тому.

Михайло Петрович радо підводиться мені назустріч. Він взагалі всім радіє. Здається, що немає такої людини, якій би він не зрадів, не попросив поділитися якоюсь ідеєю, думкою, або викласти свою. Він чекає наших ідей, як спраглий краплі води, і хлопці часом навіть вдаються до кепкування — йдуть до шефа із наперед заготовленими помилковими чи й одверто фальшивими ідеями. Та шеф уперто не помічає цього, він терпеливо пояснює, в чому котрий підлеглий помилився, і радіє, коли той каже, що зрозумів свою помилку.

Іноді мені здається — любий шеф просто кепкує з нас. Він знає наші наміри й охоче веде гру, поступово домагаючись невидимої переваги. Одного прекрасного дня він усіх нас накриє мокрим рядном або просто відкриє, що хитрував, отже, був розумнішим за нас. А коли це не так, якщо гри немає, то чи справді він такий наївний? Чи, може, наївність — то лише вершина айсберга або я чогось не помічаю чи не тямлю?

Він підвівся мені назустріч, сяючий і, безумовно, радий моєму приходові. Вийшов з-за столу, щоб потиснути руку. Мені навіть стало соромно, що ось-ось маю обманути його сподівання. Але відступати пізно, я переборюю бажання зварганити щось несусвітне, що зовсім не стосується справи, з якою сюди прийшов, яка муляє із самого ранку, від сьогоднішнього майже безмовного нервового сніданку.

— Слухаю, Андрію Платоновичу, — тепло каже шеф. — Сідайте. Маєте якусь ідею?

Я довго вмощуюсь на стільці, той противно скрипить, ніби ось-ось має розвалитися піді мною. Кілька секунд слухаю, як нахабно голосно дзижчить муха десь під стелею. Краєчком ока вловлюю, як пожовтіла кленова гілка, що зазирає у вікно шефового кабінету. Так, надворі вересень, на порозі справжня осінь, у мене теж колись буде своя осінь, але я не певен, що матиму з чим її зустрічати. Взагалі, єдине, в чому я зараз певен, — це моя присутність в цьому кабінеті. А ось в її необхідності — навряд.

Крутиться у мене в голові химерна загадка: «Хто біжить швидше всіх, але не добігає до фінішу?» Відповідь: «Той, хто імітує біг на місці на тренажері».

«Але чому він до фінішу не добігає? — зненацька думаю я. — Він же злізе чи зійде з того тренажера, неодмінно зійде».

До того ж, загадка, продукт Вадикового гумору, надто сучасна, незугарна, така собі хохмочка. От, згадалося… Я такий бігун? Ні, ні. А чому? Не хочеться говорити? Піти до біса з цього захаращеного кабінету? Зробити всього дванадцять кроків коридором, ну, ще до дверей тут в кабінеті, і в нашому секторі.

Я раптом побачив такого бігуна, що біг на місці, але то був не я…

Кавунін дивиться вичікувально, навіть підбадьорливо, його довгі руки зовсім близько, посеред стола. На вказівному пальці правиці поруч зі шрамом невеличка чорнильна плямочка. Мені взагалі щастить сьогодні на плями, тільки їх і помічаю, а згадую всіляку чортівню.

Десь за вікном гудуть наші цехи. Гахкає водозабірник, скидаючи чергову порцію води. Мені раптом захотілося туди, на повітря, постояти хоч би коло башти водозабірника, подивитися на тугі водяні струмені та дивні миттєві веселки, які вони утворюють раз по разу, а не марудитися в цьому душному кабінеті, наповненому паперами та ідеями. Але господар кабінету чекає, і я мушу нарешті спромогтися на слово.

— Михайле Петровичу, — починаю важко, ніби віз старезний рушає. — Сьогодні п'ять років, як працюю у вас.

— Ювілей, отже, — добродушно посміхається шеф. — Тоді вітаю, колего.

— Дякую, — бурмочу, не знаючи, що говорити далі, — своїм тоном він геть збив мене з пантелику.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — виручає господар кабінету.

— Ні, — квапливо підвожу я очі. — Ви… ви обіцяли, що… — я затинаюся на хвилю, — що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… — затинаюся знову, — власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.

— Он як? — вкрай здивовано мружить очі шеф. — Але я не пригадую жодної розмови про квартиру. Хіба ви розмовляли з директором…

— Так, саме з директором, — брешу я.

— То йдіть до нього.

— Я думав, я гадав, що ви…

— Чим же я можу вам допомогти? — каже шеф. — Квартир нашому конструкторському бюро не виділяють. І не виділять. Коштів купити ми не маємо. Хіба що беріть кредит. Беріть кредит і будуйтеся.

— То в мене нема ніякої надії? — підводжуся, і стілець знову противно скрипить.

— Чому нема? — встає шеф. — Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своїх працівників. До речі, скажіть, хай зайде Комаров. Він потрібен мені… — шеф так і не договорює, навіщо потрібен Комаров, і я зачиняю двері.

Коли я повернувся до свого сектора, в очах колег угледів здивування. Невже вони щось таки прочитали на обличчі? Я поволі підійшов до Вадика, недбало кинув на стіл сигарети, пачку вафель, сів на своє місце.

— Комар, — намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав я. — Тебе шефуньо, — вкладаю якомога більше іронії в це слово, — викликає.

— Ти що, був у нього? — витріщився на мене Комаров, навіть не пробуючи пригасити цікавість.

— У коридорі зустрів, — збрехав я.

Насвистуючи, Комаров подався до нашого начальника. Веселий чоловік. Ось у кого ніколи не бракує ідей, думок, пропозицій. І ще — впевненості. На всі випадки життя.

— Що з тобою, Андрійку? — зненацька спитала Олена, і погляд її великих сірих очей я перехопив на собі.

— А що зі мною? — знизав плечима, та все ж кругловиде Оленчине обличчя розпливлося на якусь мить у німому запитанні.

— На тобі ж лиця нема.

Вона дивиться так жалісливо, що мені хочеться вибігти з кімнати. Виходить, я нікудишній конспіратор, якщо все написано на моєму носі. А я ще й до буфету заглянув — і Вадикове замовлення виконав, і ніби заспокоївся.

Та зовсім заспокоїтися так і не зміг упродовж цілого дня. Робота не йшла до рук — ні за столом, ні біля кульмана. Я вдавав, ніби щось роблю, чимось займаюся, аби лише не розмовляти з колегами. Оленка, правда, перестала дивитися жалісно, певно, відчула, що мені це неприємно. Якщо вже на те пішло, то, навпаки, я завжди шкодував її. Бо мені відомо, що в неї вдома, крім двох миловидних діток — хлопчика і дівчинки, є ще й п'яничка-чоловік, який то вирушає в далекі мандри по великі заробітки, але так нічого й не привозить, то влаштовується на роботу в нашому місті, то йде торгувати на ринок. Знаю це не від Оленки, мені розповідала Стольцева із сусіднього відділу, я ж мав необережність якось проговоритися Вадикові, він Люсьці, а та якось отак собі безпосередньо в присутності цілого сектора поспівчувала Оленці. Оленка нічого не сказала, здається, навіть віджартувалася, що такий вже вдався її чоловіченько — непосидючий та бурлакуватий.

Одначе тоді, вже після недолугого Люсьчиного співчуття, коли, здавалося, інцидент вичерпався, й Оленка не надала йому майже ніякого значення, я випадково поглянув У її бік. І вкляк на місці — очі струмували таким нелюдським болем, що самому хотілося кричати. Я майже фізично відчув Оленчине страждання. Несподівано з'явилося співчуття до цієї тихої, не дуже вродливої жінки, якій судився такий тягар. А втім, чому судився? Не розлучається ж вона, отже, любить свого непутящого? Хоча з іншого боку — двоє дітей… Я не знав, як їй поспівчувати, чим допомогти, мій погляд говорив промовистіше за всякі слова, та Оленка вже опустила очі, ті самі сірі й непомірно великі.

Відтоді почуваюся винним перед нею. Я свого роду боржник, але, як сплатити цей борг, не знаю.

Я сидів, потім чипів коло креслярської дошки, а життя хоч і рухалося із черепашачою швидкістю, проте не стояло на місці. Невдовзі після обіду воно принесло телефонний дзвінок од Магди. Мене покликав за перегородку, де був кабінетик завсектором, Петро Левчук, наш безпосередній начальник, мій ровесник, учорашній сусід по столах.

— Слухаю, — сказав я дерев'яним голосом.

— Ходив? — спитала трубка спокійним Магдиним.

— Ходив, — я намагався говорити теж якомога спокійніше, безжурніше навіть. — Ти звідки дзвониш?

— Ну і як? — зігнорувала дружина моє недоречне запитання.

— Що ти маєш на увазі? — спробував я виграти час.

— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, — на тому кінці дроту вже чулися металеві нотки.

— Власне кажучи, поки що неясно… Але…

Настала довга тягуча пауза. Петро зосереджено сопів над якимись паперами. За диктовою стінкою весело щебетала Люська, за вікном тріпотіла на вітрі тополя, приглушено шуміли цехи, а я все мовчав, хоч розумів, що ця обставина навряд чи на мою користь. І не помилився.

— То я слухаю, — убивчо спокійно порушила тишу у дротах дружина.

Не в силі вичавити якісь слова, я дивився, як поступово біліють пальці, які стискають трубку.

— Тобі нема чого сказати? Тоді скажу я. Ти нікуди не ходив, бо сміливості маєш на ламаний шеляг.

— Неправда. Ходив і розмовляв.

— Але нічого не добився… Знову жував слова, і Кавунін не збагнув, чого ти хочеш?

Я зиркнув на Левчука — чи не чує він цієї тиради? Уперся поглядом в папери, не розбереш.

— Давай відкладемо розмову, — сказав я. — Вдома все поясню.

— Навіщо? Мені й так усе зрозуміло.

Дружина поклала трубку, я ще довго слухав гудки, тим часом дивився за вікно, потім теж натиснув на важіль. Ця розмова була ні до чого. Щось у мені обірвалося й покотилося вниз, а я не в силі був збагнути — що.

— На футбол ідеш? — спитав Левчук.

— Ні, — квапливо відказав я. — У мене справи.

Уже вийшовши з Левчукового кабінетика, я подумав, яку б таку справу знайти, але в голову не приходило нічого. Робота не зарадить. Можна стояти за дошкою, можна креслити, можна, все можна, але навмисне час не підженеш, не витравиш із себе порожнечу після цієї розмови.

Я побалакав з Вадиком про кіно, в яке він учора ходив, розповів, що я читав щось подібне, ось лише назву повісті не пригадаю. День тягнувся нестерпно. Як не дивно, я прагнув розмови з Магдою.

Додому ми йшли з Оленкою. Вона розповідала про відпустку, мандрівку в гори, всілякі придибенції, які трапилися з ними, ночівлю за дощової погоди, коли зірвало намет, і вона боялася, що ось-ось на голови попадають смереки, бо ті страшенно скрипіли на вітрі. «Як стільці у кабінеті Кавуніна», подумав я. А Олена далі казала про те, що все-таки людині інколи варто забувати про домашні клопоти і отак мандрувати, відчувати, що ти вільний і розкутий, радіти, що є на світі високі гори і шумливі гірські ріки, що є вершини, які ти не підкорив.

— Ви мандрували самі?

— Так. Діти були в моєї мами.

Вона розповідала далі, намагалася захопити тією розповіддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з'єднував і роз'єднував людський потік, люди кудись поспішали, тільки мені не було куди поспішати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втра-пити додому і розставити всі крапки над «і». Тепер я зрозумів, що ніяких крапок не буде, що плин подій мені непідвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кінця відвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.

«А може, це розуміє й Оленка», — раптом здригнувся.

З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки — передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш, ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.

За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй — наліво, а мені — направо.

— Чао, — махнув я рукою.

— Усе буде добре, — сказала Оленка.

— Авжеж, — легко погодився я. — Наші сьогодні обов'язково повинні виграти.

— Які наші? — не зрозуміла вона.

— Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? — за-пропонував для годиться.

— Мій Петро теж, либонь, уже там, — сказала Оленка. — Ну, біжи. Ні пуху, ні пера!

— Ні риб'ячої луски, — пожартував я. — Наші обов'язково виграють.

— Усе буде добре, Андрійку, — повторила Оленка.

Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді — то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?

Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намага¬ючись на бігу лавірувати між перехожими. Хтось наче дивився мені в спину, і від цього погляду треба було неодмінно втекти якомога швидше.

Думка про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.

Коли відверто — уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз — той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своїм криком не вплину, бути уболівальником-фанатиком не вмію, то чого ходити?

«То чого ходити?» — подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.

Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов'язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.

Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.

— Тю, навіжений, — сказала тітка-контролер.

— Уже встиг очі залити, — осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум'янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.

— От побачиш, буде якийсь новачок, — рубав повітря волохатою рукою його сусід. — Може, й новий легіонер.

— Набридли ці Барбіками і Вікичі-Мікичі до оскоми, — не погоджувався рум'янощокий. — Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.

— Любить — не любить, а треба ставити.

— Краще не ризикувати, — вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. — Гра відповідальна, має бути реванш і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз уні-версал.

— Тоді знову в захист Кулиняка? — копилив губу сусід. — Значить, захищатися, коли треба вигравати?

— Я цього не сказав…

— Дозвольте, — втрутився я.

— Чого тобі? — рум'янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.

— Ось, — простяг я квиток.

— Ат, — махнув він рукою. — Хіба тобі місць бракує?

Вільні місця були — і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.

«Ат, який з мене вболівальник», — подумав я і поліз нагору.

Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю — універсальний Варченко чи якийсь неофіт цього зеленого, акуратно підстриженого газону?

Ще через хвилину, може, дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що ко-манда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам-самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо — і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку — там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м'яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, — усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом, і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі набік. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.

У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.

— Хай йому грець!.. — почулось майже біля самісінького вуха.

— Невже вони будуть так само валандатися і в другому таймі?

— Прибавлять обертів, ось побачиш, — відповідали зліва. — Наші бережуть сили. При-гадай, як Добрич міг легко переграти того другого.

— Тоді чого ж не переграв?

— А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?

— Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені не до смаку, — втрутився в розмову третій голос. — Ти спершу виклади все, що в тебе е, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.

Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п'яти.

«Робітник, — чомусь подумалось, — токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»

Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього — гри, прикидання, удавання.

«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», — наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.

Проте голоси за моєю спиною звучали ще довго.

— Розумієш, любий, врешті-решт справа не в цій квартирі, не в тому, скільки у нас кімнат, — каже Магда.

— А в чому ж?

— Як би тобі це пояснити?.. Ти надто багато надій подавав, золотко. Пригадай, як ти обіцяв, що будеш іти вгору, варто нам лише закінчити інститут. Як будеш робити мало не геніальні відкриття. Де вони, твої успіхи і твої відкриття? Твоя кар'єра? Твої всесильні друзі? Ти, здається, хотів розпочати свою справу, стати бізнесменом? Що ще?

Я не відповів. Мені було байдуже. У кімнаті стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулиці, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, — ми жили поруч із зупинкою. Там був свій ритм, тепер, увечері, трохи притишений, але він не діяв, життя пульсувало — і його ніяка сила не спинить.

Тиша в нашій кімнаті була частинкою нашого ритму, точніше, аритмії. Ця аритмія не так давно почала давати про себе знати дедалі частіше й частіше, і спинити, налагодити плин часу, судженого для нас обох, з якоїсь пори не стало снаги. Підсвідомо я давно від-чував, що так має трапитись, але тішив себе ілюзією, що все обійдеться і цього разу.

— Чому обов'язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…

— Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом і брехнею.

— Ні, — мало не крикнув я. — Це не було брехнею.

— Отже, ти справді вірив у те, що казав?

— Звичайно.

— І як ти себе зараз почуваєш?

— Це для тебе так важливо? — мало не простогнав я.

— Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?

Вона стояла і примружено дивилася на мене. На якусь мить здалося, чогось очікує несподіваного, небувалого. Але що їй запропонувати? Тут заказано з'являтися жодній обіцянці, зрештою, сам не маю бажання щось обіцяти. Я більше не вірив у себе.

Магда була поруч і начеб далеко. Може, десь у місті. Я побачив навіть, як вона по-спішає на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспішала сьогодні вранці. Спитати в неї про це чи що? Господи, але про що це я? День сьогодні якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвінок, а перед ним розмова з Кавуніним, потім з Левчуком, Оленкою, футбол — усе неначе розтягнулося у часі до неймовірних розмірів, а тепер і розплилося. Я став пригадувати подію за подією. Виникали деталі, але зате вислизала суть. Досі я вважав, що справа у квартирі. Але Магда каже, що справа не в ній, і вона, звісно, має рацію. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут мої почуття? Чи їй потрібно моє почуття вини? Можливо, це так, може, й ні, навіть у цьому в мене немає певності. Бо на моєму боці була правда, коли справа була б таки в квартирі, а коли — ні… Але про це, мабуть, таки не варто й думати — почуваю, що, либонь, неможливо.

Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав пер¬шим, як і в усі попередні рази, я.

— То що ж нам робити?

— Ти, як завжди, не знаєш? — іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.

— Усе ще владнається, — сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. — Усе владнається… Я ж отримую зарплату.

— Ні, — сказала Магда і підвелася. — Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?

Вона стояла навпроти мене — ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.

Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.

Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.

«Куди я лечу?» — по думалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість — тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.

«Куди я падаю?» — ще встиг подумати я.

Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.

«Треба відповісти на цей голос», — сказав хтось поруч.

Треба відповісти, але ж для цього треба розплющити очі, зараз, зараз розплющу…

Коли ж я розплющив очі, Магди у кімнаті не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я підвівся і знову сів у крісло.

«Так, — подумки сказав самому собі, — так, дідько його візьми!..»

І не міг збагнути для чого кажу, точніше, думаю. Хіба, щоб заспокоїтись…

— Магдочко! — покликав голосно.

Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…

Не знаючи, що мені робити — плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.

«Сюди я більше не повернуся, — застрибали перед очима нервово виведені букви. — Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»

На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продо¬вження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.

«Химера», — сказав я собі.

Авжеж, це химера, від якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до хо-лодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому — ні!

— Кепські твої справи, хлопче, — сказав я вголос.

Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна — і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!

Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з від¬чуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси — і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно по-тягло мене надвір.

Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з'явилося інше непереборне бажання — зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве відійшов на пристойну відстань від стадіону.

Наша вулиця, однак, була порожня. Лише віддалік цокали чиїсь тонкі підбори, бо стукіт був дрібним і різким, хоча його й пом'якшувала відстань. Я пішов на той цокіт. Ішов, доки не відчув, що він зникає. Тоді я пришвидшив ходу. Мої кроки заглушали цей дивний вабливий звук і, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв'язку з чимось вкрай мені тепер необхідним, я побіг. Гупання підошов було таке голосне, ніби я буджу людей у ближніх будинках. Але вікна їх у переважній більшості не світилися і не засвічувалися, може, я на бігу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрімоту ввірвалось оце пізнє важке гупання.

Незабаром я наздогнав жінку. Либонь, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потім і собі пішла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч із нею. Спинилась і вона, злякано поглянула в мій бік. Цієї миті ми якраз були під ліхтарем, і я роздивився її обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймні мені так поввижалося на якусь мить, і я навіть мимоволі одвернувся. Але жінка вже пильно дивилася на мене, я відчував силу цього погляду, навіть одвівши свої очі. Притягнений цією силою, я зиркнув на неї знову, але враження не змінилося, тільки саме її обличчя наче пом'якшало.

— Що вам потрібно? — спитала вона на диво приємним, хоч і трохи зляканим голосом.

— Пробачте, — пробурмотів я, — пробачте. Я помилився.

Вона знизала плечима, ледь сіпнулися кутики великих, різко окреслених, вуст, та наступної секунди вже поцокотіла підборами модельних черевичків далі. Ще через кілька миттєвостей я збагнув, що ноги самі несуть мене за нею. Цього тільки мені не вистачало. Не маю ж я наміру залицятися до неї. Пройшовши за інерцією декілька метрів, я спинився. Ще якийсь час цокіт лунав, наче вперто кликав за собою, потім став слабшати, поки його зовсім не поглинув довгий п'ятиповерховий будинок на розі двох вулиць.

Постоявши трохи, я вийшов на сусідню вулицю. Вона теж була порожня, лише на протилежному боці віддалялася запізніла парочка. Десь близько долинав дзвінкий жіночий сміх, його змінював басовитий чоловічий голос, потім знову сміх покрив баса, вони наче змагалися між собою, поки нарешті не злилися в єдине ціле.

«Куди ж мені йти?» — подумав я.

Додому вертатися не хотілось, там справді неначе було залишено минуле, до якого я тепер відчував огиду, але йти, виходить, нікуди. Хіба що поїхати на вокзал та переночувати там?

Я попрямував до зупинки, де зустрів оту саму пару, що йшла протилежним боком, і мою несподівану знайому. Я спробував посміхнутися до неї, але у відповідь вона на-хмурилась і відвернулась.

«Сподівання, хлопче, треба виправдувати відразу, — сказав я подумки собі, — бо потім ризикуєш залишитися біля розбитого корита».

Мені навіть стало веселіше од цієї думки, адже підстав для такого припущення не було майже ніяких.

Що б їй сказати, цій жінці, що б сказати самому собі, але так переконливо, щоб повернутися до себе колишнього, коли в мене ще не було розбитих мрій, коли я йшов отак за долею, як щойно за цією невродливою жінкою? А втім, здається, доля моя теж невродлива, хоча хіба вона має вроду?

Тут я побачив перед собою іншу жінку. Вона виходила з піни, а за її плечима вигравало море. Ступала обережно — самими кінчиками пальців, мовби скрадалася до мене.

«Афродіта», — подумав я глумливо.

Глум стосувався радше мене самого.

Я заплющив очі. Мав певність — коли розплющу, жінки цієї, іншої, реальної, поруч не побачу. Так і зробив. Але нічого не трапилося — вона так само стояла на відстані простягнутої руки. Я придивився, як вона зморщила чоло і стала начеб старшою і ще невродливішою. Може, сказати їй про це, може, з цього почати розмову, тільки чи варто, чи е у мене потреба?

«Потреба — не річ, до кишені не покладеш», — подумав я.

Думка трохи розвеселила. Мене ще здатні розвеселяти власні думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, і це свідчить, що я не втратив відчуття реальності, лишився самим собою, от лише прикрість заполонює дедалі дужче — і за минуле, і за теперішнє, і за майбутнє, якого, вочевидь, вже немає.

Я так нічого й не сказав. Підіпхався автобус, але він ішов у мікрорайон, а не до вокзалу. Хлопець і дівчина, а за ними й моя невродливиця сіли в цей майже порожній автобус, і незабаром він зник з очей. Я повернувся і пішов назад.

На розі вулиць стояв міліціонер — приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився біля нього.

«Заберіть мене у витверезник, — сказав я йому нахабно весело. — Ні, ліпше, ліпше… куди там у вас забирають за обман сподівань?»

Сказав, звісно, по думки. Навмисності й пози я ніколи не любив.

Сержант теж мовчав. Видно, він умів мовчати. Так ми і стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рація, що висіла під сержантовою правою рукою.

— Зрозуміло, — сказав сержант. — Зрозуміло, товаришу лейтенант. Направляюсь.

Він рушив через вулицю впевненими роз¬машистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.

— Щось потрібно? — повернув він обличчя.

— Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.

— Дякую, — сказав він. — Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.

— До побачення.

Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там — як уже пощастить.

І тут я побачив, що на вулиці з'явилася машина. Легкова. Коли вона під'їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «Ауді». Двері машини відчинилися і чоловік, що висунувся із салону, сказав:

— Пробачте, вас не треба підвезти?

— Ні, — відповів я здивовано.

Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрі-чався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі. Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.

І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, — геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.

— То ви не хочете, щоб я вас підвіз? — спитав чоловік, дуже схожий на мене. — Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».

— Звертатися на «ти»? — Я намагався щось пригадати і не міг. — Пробачте, я таки вас не знаю.

— Донедавна я тебе теж не знав, — сказав мій двійник, чи хто там. — Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?

— Братам?

— Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?

— Вибачте, але ні…

— То, може, сядеш до мене у машину?

— Я…

Я не знав, що робити. Хто він — справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів — Михайло і Марко. Ще один брат? За віком — він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?

У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.

— Так, — сказав він. — Зрозуміло. Негайно вирушаю.

Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.

— Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою, вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..

Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Вже розтулив рота. Але крику не було.

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.

Насамперед — поснідати.

Нашвидкуруч умившись, я опустився вниз. Перегнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин вже заходив до найближчої кав'ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.

«Що ж далі? — подумав я. — Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого відділення зв'язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати. Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар'єром.

Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.

Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.

«Але ж так було вчора, — подумав я, — крім того, я не міг цього бачити, бо спав».

Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?

Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?

Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?

Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї — дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..

А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.

Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з'явилися на світ, уже відчували себе приреченими.

— Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.

Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.

— Алло, я слухаю, — почув зовсім поруч лагідний мамин голос. — Це ти, Михайлику?

— Ні, я. Доброго ранку, мамо.

— Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?

— З міста, звідки ж іще.

— Я гадала, може, ти..

— Ні, я не приїду. Маїда у вас?

— Ні, — здивовано сказала мама. — Вона мала приїхати?

— Ні, — поквапно відповів я.

— Тоді чому ти питаєш?

Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя — у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.

— Бачиш… вона…

— Що трапилось, Андрійку?

— А що мало трапитись? — вдавано бадьоро спитав я.

— У тебе голос якийсь дивний…

— Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?

— Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?

— Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?

— Звичайно.

— Що нового у Мишка?

— У Мишка? Він приїжджав минулої неділі. І вчора дзвонив.

— А Оля?

— Прислала листа. У Тіночки зубки прорізалися.

— Подія.

— Не смійся, Андрійку. То таки подія. А чому ти спитав за Магду?

— Ну, вона мала їхати вчора. Потім передумала. А ввечері сказала… сказала, що зро¬бить мені сюрприз і вранці кудись зникла.

— До подруги або на базар поїхала.

— Може, й так.

— Ти щось приховуєш, Андрійку…

— Нічого я не приховую, мамо.

— Може, я подзвоню ввечері?

— Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.

— Ну, як хочеш… То у вас таки нічого не трапилось? Як ви живете, Андрійку?

— Живемо, — сказав я. — Живемо, мамо.

— То Магда справді збиралася вчора приїхати? — ще раз побажала упевнитися мама.

— Авжеж, збиралася. Стривай, мамо. Вона сказала, якщо раніше справиться в подруги… Отже, вона зараз у подруги.

— Там що — якісь гостини?

— Може, й гостини, — сказав я. — Мамо, знаєш…

Тут я пригадав учорашню дивну зустріч на вулиці. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хіба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приїду, то запитаю.

— Що ти хотів сказати, Андрійку?

— Нічого, так… Приїду, то скажу. До побачення, мамо.

— Зачекай, Андрійку, — закричала раптом мама, — Іруся до кімнати якраз вбігла. З татом говоритимеш, Ірусю.

Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.

— Привіт, мала, — якомога бадьоріше сказав я.

«Влаштуюся на новому місці — заберу Іринку, — забринів у мене в вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

— Я не мала, — наголосила донька. — Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.

— Ого, — сказав я. — То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.

— Я слухаюся, — запевнила Іринка. — А де мама?

— Пішла в магазин, — несподівано для самого себе випалив я.

— І привезе мені цукерку? — спитала Іринка.

— Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.

— Добре, — пообіцяла донька. — Я побігла, а то мене дід чекає.

— Біжи, — дозволив я. — Чао, Ірусю.

— Я не хочу чаю, — сказала вона. — Я біжу тримати цвяшки.

— Поговорили? — це знову мама. — Отака вона непосида. Ти був спокійніший.

— Авжеж, я був зразковим хлопчиком, — підтвердив я. — До побачення, мамо.

— Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, — попроща-лася у відповідь мама.

Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, — подумав я. — До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив мені горло — я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, — коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.

Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову, і коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.

— Боже мій, який ти розхристаний, — сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. — Ти ж геть замерз, Андрію.

— Я не замерз, — спробував я слабко опиратися. — У мене навіть руки теплі, ось попробуй.

— У тебе руки — як дві крижинки, — засміялася Магда. — Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.

— ТИ, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?

— Ну що ти? — засміялася знову Магда, і сміх у неї був щасливим. — Що ти, Андрійку, ти дуже мужній, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.

Вона взялася діставати торбинку з цвітом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва її очей, а вона підбігла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; і лише тепер я помітив, що в кімнаті на ліжку сидить ще одна дівчина — спортивного складу, коротко пострижена, і здивувався, що Магда зовсім її не соромиться і з тим же щасливим виглядом метушливо струшує з мене сніг.

Я досі пам'ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.

Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.

За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.

— Я ж вас не ображаю, — сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в'язаним платтячком.

— Маєте рацію, — сказав я і поспішив відійти.

Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.

Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з'явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з'явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.

Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?

«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», — подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.

І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.

«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», — сказав би я.

Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..

Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент — виживе воно все-таки чи ні?..

Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?

«Схоже на те», — втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній — чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.

— ВИ Андрій Платонович?

Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під'їзду.

Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій со-рочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.

— Я Андрій Платонович.

Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…

— Ходімо, — сказав я, щоб погасити роздратування.

— Дякую, — хлопець явно зніяковів. — Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…

— Речі? — витріщився я на нього.

— Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.

— Магдалени… Григорівни?

— Так.

Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.

Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…

«Ого-го, — подумав я. — Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».

— Ходімо, — я вимовив це якомога спокійніше.

Ми зайшли до під'їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось вниз. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.

Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.

«Здається, цієї весни у нас білили під'їзд, — подумав я, — здається, білили, було це у травні, скорше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»

Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з'явилася.

Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би, і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так — безглуздий і непотрібний.

Ніхто не вийшов. Під'їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.

— Вам погано? — спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.

— Чому ви так вирішили? — різко повернувся я до нього.

— Ви спинилися, — він сказав це начеб вибачливо.

— Я спинився, — сказав я. — А може, ми живемо на третьому поверсі?

Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього ДИВИЛИСЯ кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене — це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.

«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» — подумав я і рушив.

Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже, моє чекання було марним, і єдине, що мені лишалося, — маска байдужості. То ж я так і йшов — поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.

Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.

— Що ж вам наказано забрати? — спитав я.

— Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.

— Беріть, — байдуже сказав я. — Відчиняйте дверці й беріть.

Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.

— Може, ви дістанете?

— Ні, вже, вибачте, — сказав я. — Діставайте, що хочете.

Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню — я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.

— Не розумію, — сказав він. — Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.

— Так воно і е, — сказав я.

Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.

«Цього тобі тільки не вистачало — зчинити бійку», — встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.

Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового росту і однакової комплекції. Він лише був на років п'ять, а може, й більше молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.

«Усе повторюється, подумав я, невже справді все повторюється? Невже цей молодик — я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»

— Ви, здається, хочете щось запитати? — сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.

— Так, — сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. — Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?

— Так, — сказав він.

— Поздоровляю, — глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. — Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!

— Дякую, — сказав він. — Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.

— І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? — спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. — Чи й масте вже своє підприємство? Може, банк?

— Яке це має значення?

— Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.

Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.

Той третій мав бути не схожим на обох нас і щось мати від нас обох. Він мав слухати уважно, щоб потім використати почуте, може, навіть засміятися наприкінці розмови абощо, а потім зникнути. Але його майбутнє зникнення мені байдуже, а ось існування — ні.

Тут я відчув, що повітря в кімнаті затхле, що варто буде відчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся і побачив, що кватирка відчинена.

— Якщо ви чогось не досягли, то винні самі, — сказав гість. — Повірте, я ні в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що він стоїть саме на цьому місці. Зрештою, хоч я й не вірю в долю, але… Така жінка, як Магдалена Григорівна, заслуговує бути щасливою.

— І ви все зробите для неї, авжеж?

— Так, і в цьому немас нічого смішного, — запевнив він. — Мені вас шкода, якщо ви не зрозуміли, хто вона така.

— Ви просто безтямно закохані, друже мій, — сказав я. — Так само, як був колись закоханим я. Мені теж хотілося перевернути гори. Потім я зрозумів, що не все залежить від мене.

— Вибачте, — перервав досить неввічливо він, — але це виправдання слабких людей…

— До яких ви не належите? — перервав уже я його. — Ілюзія, молодий чоловіче. Річ тут не в силі чи слабкості.

— Ні, — сказав він. — Ні. А втім, бувайте. Я вас не збираюся ні в чому переконувати.

Він засунув целофановий пакет під пахву, легко схопив сумку в другу руку.

«Був, був уже тут, — подумав я. — А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедія?»

Новий Магдин чоловік обернувся вже коло самих дверей.

— До речі, я сам запропонував Магдалені Григорівні поїхати за речами, — навіщось сказав трохи хрипко.

— Правильно вчинили. Хоча я її теж не бив би…

— Ви взагалі не здатні на це.

Він ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго і хотів запам'ятати моє обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?

Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.

«Помиляєшся, хлопче», — подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.

Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…

Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса врод-лива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?

Я відчував потребу підвестися і щось зробити. Інакше, коли я не підведуся, кімната попливе кудись разом зі мною. Ми загубимося у безкрайому морі, назви якого я не годен добрати.

Я підвівся, підійшов до вікна, розчинив його навстіж. Мій непроханий гість уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.

— Гей, ти, — гукнув я йому, і коли він таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.

Я так і лишився стояти коло вікна. Почув його кроки на сходинках, чув, як він стояв у дверях, потилицею чув на собі його тепер уже розгублений погляд. Я поволі обернувся, підійшов до нього.

— Ану поставте сумку.

Слухняно поставив.

— Зігніть-но руку в лікті.

Він зігнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвідчитися, як напнулася під натиском м'язів тканина його картатої сорочки на рукаві.

— Добре, — сказав я, відвертаючись.

А тоді різко, з розвороту вдарив його ребром долоні у незахищений правий бік, під печінку.

Від несподіванки він охнув, від болю зігнувся, хоч удар і не був міцним. Потім поволі випростався. Ми стояли і дивилися один одному в очі. Я гадав, що ось зараз його очі наллються люттю і він мене зітре в порошок. Або навіть викине у вікно.

Я ніколи ні з ким не бився і навіть не знав, як прикритись. Мій удар був єдиним прийомом якоїсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок, колишній мій однокласник і колишній десантник-«афганець». Але очі нового Магдиного чоловіка розгублено кліпали.

— Тепер бери сумку і йди.

Дивно, але він виявився напрочуд слух¬няним. І я подумав, що у Магдиних очах він теж невдовзі виглядатиме таким самим невдахою, як і я. З цього висновку можна було б тільки порадіти. Але відчуття гіркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моїй уяві. Але погляд його лишився зі мною. Погляд наче б сторонньої, зовсім сторонньої людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зі справжніх відвідин.

Але я думав, здається, про море, безкрае море — чи то життя, чи відчуттів, чи ще чо-гось, яке не пригадати і якого водночас не позбутися…

І тут я почув музику. Вона звучала то голосніше, то стишуючись.

«Звідки ж вона звучить?» — подумав я і зрозумів, що нізвідки.

Як не дивно, вона звучала з мене самого. Я струсонув головою, але не зміг прогнати цих нав'язливих звуків. Я побачив Магду, Магдочку, Магдалену, найвродливішу дівчину інституту. Хоч, може, найвродливішою вона стала саме з тієї хвилини, як я її побачив. Вона пливла залою, і зала належала їй, і решта танцюючих давали їй дорогу. Я стояв разом з хлопцями на сходах, які вели в той зал. Сходи вели згори. Наповнений танцюючими парами зал був, мов на долоні, і я побачив Магду… Відколи побачив Магду, мені здавалося, що зал танцює довкола неї. «Навіщо ти обдурюєш себе?» — сказав раптом чийсь голос біля мене.

Я здригнувся. Я сидів у себе в кімнаті, музика все ще звучала, я знову побачив зал, стояв на сходах, і зал кружляв довкола Магди-Магдалени.

«Я не обдурюю», — заперечив я невидимому опоненту.

«Обдурюєш, та ще й так, наче тут ти не сам», — голос робився злішим.

«Авжеж, я не сам, зі мною ти».

«Не блазнюй. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу».

«Авжеж, розумію».

Я таки розумів, що він має на увазі. Справді, я не закохався тоді в Магду. Я не остовпів на місці, й зал, звичайно, не кружляв довкола неї. Але те, ідо вона була чи не найвродливіша в залі, я зрозумів і без почуття закоханості.

Мій погляд наштовхнувся на погляд Петра Микулинця, однокурсника, з яким зайшов до залу. Я міг би поклястися, що Петро думає те ж саме, що і я. А може, й не те саме, але погляд його був промовистий. Щось заворушилося в мені. На самому денці свідомості. Наче легкий, але доволі холодний вітерець. Утім, він міг матеріалізуватися і набрати певних обрисів, хоч думку навряд чи можна матеріалізувати.

Я підвівся і підійшов до вікна. За вікном гримкотіла вулиця, але я нічого не побачив. Того, що мав би побачити, не було. Я подивився поверх будинку на протилежному боці. Рвані хмари, що пливли над будинком і позаду нього, холоднішали на моїх очах.

«До чого тут усе це?» — подумав я.

Подумав, а може, й сказав уголос. Тиша в кімнаті була мені неприємна, і, звісна річ, я міг вимовити уголос.

А втім, я тішив себе ілюзією. Маленькою порівняно з тою, яку вже пережив, яка розсипалася на моїх очах, і фініш був на диво глумливим. Я боявся порушити тишу. Тиша була більшою за мене самого, за всі мої прагнення.

Я відійшов од вікна і знову сів у крісло. Раптом подумав, що дуже добре було б, якби до моїх ніг прилестився кіт і потерся об них. Я б погладив цього ніжного пухнастого котяру і, може, й заговорив до нього. Може, він у відповідь нявкнув чи замурчав, а я б удавав, що мені цікаво з ним спілкуватися.

Кота, на жаль, у нас не було. І покидати кімнату й виходити на вулицю я не мав сили. Навіщо? Навіщо, коли я не втечу від того, що трапилося? Від минулого неможливо утекти. Минуле — це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками. А втім, чого-чого, а помилки не було. Я не помилився, вибираючи Магду. Я мусив її обрати. Вона повинна була належати мені. Та Магда, на яку дивилися захоплені люди в залі. Ну, а, природно, поруч з нею, роблячи все для неї, я повинен був втілювати в життя свої великі плани.

Так, я не кохав Магду, хоч тішив себе ілюзією кохання і довго, аж до вчорашнього дня, переконував себе в протилежному. Решта вже не має ніякого значення.

Те, що було після залу — наші побачення, весілля, робота в інституті й на заводі, приїзд у це місто, вже не мало великої ціни. Найбільшу вартість мав той вечір.

Я ще побачив себе тоді, коли танцював з Магдою, її руки, покладені мені на плечі, і підвівся. Тепер можна було вставати і йти, куди завгодно, хоч іти мені, власне, не було куди.

Я поблукав трохи містом, а потім подивився зарубіжний детектив. Випив після сеансу склянку соку в гастрономі неподалік від кінотеатру, їсти мені не хотілося. Я вийшов з гастроному і поплентався у протилежний від кінотеатру бік.

Дорогою я зустрів знайомого інженера з нашого заводу і поінформував, що подивився кіно. Він сказав, що теж хотів би побачити цей детектив, тільки от чи дружина погодиться — десь там ходила по крамницях, а він поспішав їй назустріч.

— Вона не любить детективів, — сказав знайомий.

— Хто вона в тебе? — спитав я.

— Учителька, — відповів той.

— А-а, — протяг я. — Ну, може, вмовиш.

— Вона швидше додому потягне, борщ варити.

— Борщ — серйозна справа, — сказав я.

— Ну, бувай.

Я провів його довгим поглядом. Так і не зрозумів, що він мав на увазі, коли казав про борщ. УДВОХ варять чи що… Ніби це для мене важливо.

І тут я збагнув — так, важливо. Я відвернувся і пішов далі, у неминучий протилежний бік. Уже за кілька метрів по тому, як я відійшов, майнула думка — може, піти ще раз до того кінотеатру побачити, яка в нього дружина? Але чим я поясню свій прихід? Палкою любов'ю до цього детективу, про який я сказав «так собі, дивитися можна». А втім, чому я певен, що вони прийдуть і борщ не переважить?

Тут я став пригадувати, якими бувають борщі. Варити вміла і Магда, а її мати, моя теща, — вона взагалі варила незрівнянний червоний борщ. Щось вона додавала у нього таке, окрім буряків, капусти, томатного соку, цибулі, що пальчики оближеш. Я ніяк не міг відгадати, що робить борщ таким смачним, бо було враження, що не капуста й не буряки, і навіть не вміння гарно засмажувати. Теща ж на моє запитання тільки загадкового посміхалася.

«Головне — що ти борщ любиш».

Головне — що я люблю борщ…

Але ми приїжджали до Магдиних батьків щонайбільше разів п'ять. То були дні великих турбот про улюбленого зятя.

Я часом їх ставив поруч — Магду і її матір. Магда більше була схожою зовні на батька. До гармонії в сім'ї, у стосунках не надто прагла. Ні, я, здається, не маю рації, я виправдовую себе. Чи треба це робити, чи треба це мені самому?

Мої ноги несли мене вулицею, я йшов далі, як автомат, і часом мені здавалося, що на вулиці лишаються люди, у яких моє обличчя. Вони стоять на місці, вони нікуди не рухаються, між ними якась певна рівномірна відстань, і — найголовніше — моє обличчя, залишене у цих людей, теж застигле.

Я йшов далі вулицею, наповненою людьми, яких, крім мене, ніхто не бачив, і раптом мені здалося, що так само ніхто не бачить мене справжнього, того, хто йде вулицею. Десь угорі крізь хмари просіювалося сонце, виглядали цілі клапті голубого неба. Я побачив ці голубі шматки, коли підвів голову — буде погода.

«Навіщо?» — подумав я.

Я спитав себе «навіщо?» й спинився. Огля¬нувся. Повз мене пройшли двос незнайомих молодиків, жваво жестикулюючи. Вони спе¬речалася про нову марку мотоцикла. Уривок розмови, що долетів до мене, сповнив моє єство глухим, якимось ниючим роздратуванням. Так починає боліти зуб, коли ще не усвідомлюєш цей біль. Або не хочеш усвідомлювати, намагаючись загнати біль туди, звідки він виник. Це відбувається інтуїтив¬но, надто коли ти зайнятий чимось іншим. Я ж не був нічим зайнятий. І в цьому була найбільша прикрість і причина того, що біль ростиме, поки його не спиниш. Чим спини¬ти, я не знав. Просто стояв на тротуарі, люди обминали мене, я ловив уривки їхніх роз¬мов, намагаючись хоч за щось ухопитися, і майже відразу губив ту тоненьку ниточку, за яку щоразу хапався.

Уривки розмов, за які я намагався вхо¬питися, нічого не давали й нічого не по-яснювали.

— Він учора нагадав мені…

— Відчуваєш, якого це кольору?..

— Чому не повернеться?

— Він так сказав.

— Вір його словам…

— Не вірю.

— Не віриш, що я теж можу мати власний гонор?..

Я перестав слухати, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, зримому. Але зір ні на чому не зупинявся.

Я поводив головою туди-сюди. Знайомі мені будинки, ось ту крамницю я добре знаю, у цей двір теж заходив.

Світ довкола мене був той самий, що й учора. Просто я був іншим. Але що з того, коли я не сприймав уже так, як мав би все сприймати сьогодні. З моєї самотності слід було виборсуватися. Але майже відразу я усвідомив, що не зроблю цього. Я не хотів далі грати ніякої ролі.

Хтось наштовхнувся на мене, пробурмотів лайку, потім вибачення. Це був уже літній чоловік, за хвилю перед цим, певно, заглиблений у свої думки. Я подивився, як він іде вулицею трохи перевальцем, згадав його здивований погляд, широкий ніс, що, здавалося, з цікавістю принюхався до мене. З цікавістю, але без здивування, на відміну від його господаря. Чоловік не спинився, здивування згасло так само раптово, як і з'явилося, і я зрозумів, що немає ніякого сенсу чипіти далі отак по¬серед вулиці.

Я подивився в тому напрямку, куди йшов, і побачив білу арку центрального міського парку. Не вагаючись і миті, я попрямував до входу. Затримався лише на східцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу і пішов далі. Мене збила думка, що в парку робити мені нема чого.

І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеєю, опинився біля воріт дитячого містечка. Діти бігали між мініатюрними замками, сідали на великого зеленого крокодила, відлитого з цементу, спускалися з гірки-теремка. Я любив при¬ходити сюди з Іринкою, любив бачити її здивування, з яким вона підходила до те¬ремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сиділи кумедні птахи, відда¬лено схожі на півнів.

«Біжи!»

Я стояв унизу і, розставивши руки, ловив доньку. Іноді вона вхитрялася вивернутися від мене і задоволено сміялася. Коли я помі¬тив це, став навмисне намагатися принести їй задоволення. Але одного разу, ухиляючись від моїх рук, Іринка невдало рвонулася вбік і боляче вдарилася колінцем в борт. Я втішав її і водночас докоряв, а вона й не плакала, тільки міцно закусила губенята.

Ми приходили сюди і втрьох. Якось я уявив Магду на місці Іринки. Маленька Магда з великим бантом спускалася з гірки-теремка…

Я тоді посміхнувся. Коли поглянув на Маг¬ду, побачив, що вона теж посміхається. Але погляд її був десь далеко, на вітах тополь. Я перевів іуди свій — і нічого не побачив, на¬віть якоїсь завалящої ворони.

Наші світи були поруч. Тоді моя посмішка погасла, а її ще довго блукала на вустах, мов шукала пристановища чи, може, хотіла злеті¬ти й не змогла.

«Даремно», — кажу я собі тепер.

На алеї кружляє перше жовте листя, хоч до справжньої осені ще тиждень-два. Листків усього кілька, вони маленькі й дрібні. Я простягаю руку, але вітер відносить їх убік.

Звертаю на бокову алею, поволі бреду між рядками тоненьких берізок, потім повертаю ще на одну. Тут нарешті знаходжу лавочку, на якій ніхто не сидить. Моя спина торка¬ється прохолодного дерева. Заплющую очі й намагаюся ні про що не думати.

Думки, однак, самі лізуть до голови.

Тисячі й мільйони людей опинялися у ста¬новищі покинутих, їм було боляче. Це якщо кидали кохані. Дружини, яких любили. У мене зовсім не було болю. Не було вже й порожнечі. Десь на глибині пульсувала думка, що нічого, по суті, не втрачено. І раптом я зрозумів — це виправдання. Це моє намаган¬ня виправдатися.

Я підвів голову. Алея була довга і прохо¬лодна. У глибині її маячіло кілька людських фігурок, на сусідній лавці сиділи двоє дівча¬ток і читали книжку. Одна з них подивилася у мій бік, посміхнулася, шепнула щось по¬дружці. Ось вони вже обоє захихотіли.

Я відвернувся, тамуючи знову несподіва¬но виниклу злість. Другий кінець алеї від-кривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалині, було ясніше, ніж на цій затем-неній алеї.

«Може, мені піти туди?» — подумав я.

Я підвівся і знову сів. Ця алея була таки моєю, вона належала моїм думкам, і навіть дівчата, що знову читали книжку, якби вони знову засміялися, уже мене не роздратува¬ли б. Я подумав, що алеї, можливо, саме й не вистачає цих дівчат, які змушували мене думати про них, хоч я не мав ні найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сів поруч дівчат, я сприйняв би його так само, як необхідне доповнення до алеї. Мене знову окутувала байдужість.

Байдужість або виправдання — ось із чого я мав тепер вибирати. Якщо я виправдаю себе, можна почати життя спочатку. Можна одружитися вдруге… Але ж я не закоханий. Можна в когось закохатися, на зло Магді знайти ще кращу за неї.

«І почати все спочатку», — гірко всміхнувся я.

Але коли не почати нову гру, тоді що? Вдивлятися в зустрічні обличчя поглядом жебрака? Шукати когось, не будучи певним, що знайдеш, що, зрештою, тобі це потрібно? Я ще не боюся самотності, я молодий і дужий, жити можна, коли й не усвідомлюєш мети, зате усвідомлюєш сенс самого процесу життя. Ось він вихід, варто лише простягти руку, встати й піти.

Я простяг руку перед собою. Мої довгі худі пальці розітнули порожнечу. Опору не було, але не було й точки дотику. Я уявив, що так само йтиму життям, йтиму до безкінечності. Кар'єру зробити не зможу, для цього потрібно знати щось, мені невідоме. Я не вмію при¬водити в дію механізм стосунків, який для декого є сенсом життя.

Тоді я мав би просто жити, бо про талант уже говорити не доводиться. Але хто б мене навчив і цього мистецтва?

Слово «мистецтво» щось мені нагадало. Я пригадав, як колись у школі пробував грати у драматичному гуртку, згадав навіть свою роль — старого чоловіка, який не любить свого молодого сусіда. Котрий виявився вже на початку життєвого шляху набагато удачливішим за нього. Як же його звали, мого героя? Здається, Панас. А от п'єси не пригадаю: ні автора, ні назви.

Може, є хоч якийсь сенс у цій згадці? На¬вряд. Сотні, мільйони людей проживають життя не так, як хотіли. Але жоден з них не навчив тих, хто йде за ними. Не навчили? Ой ні, навчили, якщо ті, хто живе потім, хо¬тіли цього.

Зроблене відкриття здивувало мене. Я маю вчитися у когось? У мого діда?

Але я не пам'ятаю жодного слова з ролі. Ще я пригадав, як ми ставили уривок з горьківського «На дні». Я прагнув, аби мені дісталася роль Сатіна, але в уривку, що його вибрала вчителька, у Сатіна було всього-на-всього дві репліки, зате довгий монолог ви-голошував Хома.

Я тоді вивчив і його слова (мені навіть зда¬валося, що ліпше, ніж тезко Андрій Берчук, якому випала ця роль), і коли Андрій казав свої слова, я теж подумки проголошував їх.

Тепер я подумав, що в нашої вчительки Іраїди Максимівни це теж була хитра гра: ми спочатку обрали собі ролі, обрали насліпо, а тоді вона вибрала нам уривок. Еге ж, я прагнув сказати: «Людина — це звучить гордо», а сказав щось маловиразне.

Може, вже тоді проектувалося моє життя надалі, тільки я не знав про це?

А якби знав? Уникнув би помилок? Чи не прагнув злетіти високо? Невже не прагнув би, а задовольнявся тим, що є? Але я так жити не вмію. Не вмію чи удаю, що не вмію? От, дозгадувався, чи варто було й починати…

Я поглянув на сусідню лавку. Дівчата так само читали. Я пошкодував, що й собі не взяв книжки. Може, б тоді час ішов швидше.

Парком пробігла легка хвиля вітру, досить прохолодного, дівчата навіть оглянулися, наче сподівалися, що за вітром прямкус парком справжній Дід Мороз. А раз оглянулися, отже, читають не дуже уважно. Коли я подумав про це, мені чомусь стало трохи лег¬ше. Хвиля вітру вже відкотилася, з-за невеличкої темно-сірої хмарки з'явилося сонце. Я зручніше вмостився на лавці, наче збирався тут просидіти бозна-скільки. А що? Адже йти мені все одно нікуди, а додому анітрохи не хочеться. Не хочеться вертатися туди, хоч ти вбий.

Сонце вже просіювалося крізь віти дерев. На мої руки, які я тримав тепер на колінах, падали тоненькі, ледь теплі промені. Наче граючись зі мною, вони то виникали, то зни-кали. Оглянувшись, я побачив, що то хитається від слабкого вітру гілка наді мною. Я поворушив пальцями — промені заковзали по них. Один з промінчиків раптом почав рости, розширюватися. Може, мені здалося? Я став спостерігати і помітив, що він таки розширюється, хоч і дуже повільно. Сонце рухається, зрозумів я, воно обминає дерево, обходить довкола парку, хоч вони теж рухаються довкола сонця.

«Як його примирити ці два протиріччя?» — подумалось мені.

Я побачив себе у нашому секторі під беззахисним пекучим промінням липневого сонця. Я стояв і дивився, як тремтить полу¬денне повітря над заводом і містом, як воно наче розсмоктується під невмолимим тягарем спеки. То було всього місяць з чимось тому, ми збиралися тоді у відпустку, я намагався не думати, що буде після неї, я ще жив своїми ілюзіями.

Тоді хтось підійшов до мене. Левчук або Комаров. Ні, таки Комаров.

«Куди ти їдеш?»

«До себе».

«У село?»

«Ти не зрозумів. Не в село, а до себе».

Я повернув тоді обличчя і пильно подивився на Комарова. За моєю фразою нічого не стояло, я вимовив так, наче граючись, але вже дивлячись Комарову в обличчя, став бажати, аби він побачив за цими словами зміст — більший, ніж вони могли виражати насправді.

«До себе йдуть пішки, — сказав тоді Комаров, — інакше нічого не вийде. Фігня ви¬йде — от що».

Я вдав, що не зрозумів його. Хоч міг відповісти. Але біда в тому, що Комаров прекрасно зрозумів мене, хоч за звичкою промовив напівіронічно, трохи з дидактичними нотками, які тільки посилювали цю іронію.

А може, мені тепер здається, що було це розуміння? Тоді я злякався його, тоді я ще був на дистанції, хоч дихання й ставало все переривчастішим, але я підганяв себе і змушував нічого не думати, запевняв, що якось воно обійдеться.

Цьогорічна моя відпустка минула не¬ймовірно швидко. Мені хотілося розтягти кожен день, і, лише потративши даремно тиждень часу на пошуки якогось виходу, я зрозумів, що треба тікати до самого себе, до свого відчуття часу. Я перевершив сам себе: вигадував усілякі ігри з Ірочкою, екскурсії в гори, ми провели там чудово час, у Криму, я поїхав туди, хоч не мав і найменшого бажан¬ня, а для цього мусив просити гроші у мами, хоч знав, що вони більше потрібні Михайло¬ві, який будував свій будинок. Це теж була гра, натужна гра у веселість, у «все добре», це була гонка без переможця, тільки за мною ніхто не гнався, Магда була задоволена, Магда посміхалася.

Магда сприймала мої умови гри. Вона вранці, коли тільки сходило сонце, бігала за мною берегом, вона віддавала мені Ірусю, з якою я грався кілька годин, вона спостеріга-ла і раділа з цієї гри, і розуміла… Так, вона розуміла, що в мені все це неприродне. Що це втеча, і все.

Інакше й бути не могло. Я сподівався ж купити майбутнє її мовчання. Тоді я не знав, що Магда…

— Ви дозволите, молодий чоловіче?

Я здригнувся з несподіванки. Біля моєї лавочки стояла бабуся років шістдесяти п'яти, може, трохи більше, дивилася на мене запитливо і… прохально, наче лавка справді була моєю приватною власністю, а бабуся забула вдома дріб'язок, щоб заплатити за сидіння.

— Ви дозволите сісти? — повторила вона вже більш наполегливо.

— Звичайно, — буркнув я.

Вона сіла, акуратно розправила спідницю, щоб, не дай Боже, не зім'яти це старомодне диво темно-шоколадного кольору. І блузка була такого ж кольору, і вся вона була, наче шоколадна.

Мені захотілося встати й піти, я вже став підводитися, і тут до мене поверну¬лася пригасла було злість. Ніби й справді лавочка належала мені. Я вирішив пере¬сидіти цю, не знати звідки виниклу, бабусенцію. Щось у її шоколадній постаті було таке, ідо змушувало протестувати. Може, ці стиснуті губи, може, погляд, яким обдару¬вала мене, коли вже вмостилася на лавці, у погляді прохальність швидко переросла у насторожену цікавість. Ввічливість її мене роздратувала, нехай так. Але те, як вона після цієї несміливої прохальності по-господарськи розсілася на лавочці, роздратувало іде більше. Адже воно свідчило, що ввічли¬вість була показною. Бабуся могла просто підійти й сісти.

Невже мене просто роздратували її декілька необов'язкових слів? Чому? Бабуся сиділа й сопіла, дивлячись вздовж алеї. Йти нікуди вона не збиралася. Я ж не міг тепер зібрати думок докупи. Не міг думати про щось кон¬кретніше, що б дозволило мені згаяти час, доки вона піде.

— Осінь вже чути, — сказала бабуся. — І листя цього року почало жовтіти рано.

Я мовчав, бо збагнув, що коли мовчатиму, вона швидко виговориться й таки піде собі. Тоді я теж встану і покину цю лавочку.

— Старій нема чого робити, напевне, думаєте ви, — сказала бабуся. — От вона і веде балач¬ку. Я посиджу трохи й піду.

«Дуже приємно», — подумав я.

І несподівано злякався, що вона й справді піде. Дівчат на сусідній лавці вже не було, я й не помітив, коли вони зникли. Мені… мені просто необхідна була її присутність.

— Осінь цього року справді буде рання, — ска¬зав я.

— Ви так вважаєте? — зраділа вона.

— Судячи з деяких прикмет…

— А я займалася якраз пранням, скінчила, от і вирішила прогулятися.

«Дуже приємно, подумав я, прання — дуже приємно. Хай буде прання, раз у мене немає вибору. Щоб його сказати таке, щоб видатися спеціалістом у цій галузі?»

Я ледве не засміявся — такою кумедною була ця думка. Але не сказав нічого. Нехай. Нам добре сидіти разом. Сидіти і мовчати. Ось і все.

Парк поволі звільнявся від ледь помітної димки, яка наче окутувала дерева, коли я прийшов сюди. Зараз добре стало видно кожне дерево, поміж деревами снували люди, долинали голоси і сміх, може, б я й без цієї бабусі встав і пішов кудись — од цих голосів і сміху, а може, б розчинився у них, а от бабусю тепер я мусив пересидіти.

Я повернув голову, зиркнув на бабусю і відчув, що вона готується вставати. Ще кілька хвилин тому настроєний вороже, тепер зрозумів, що і прагну, і боюся, аби вона не пішла. У ній ніби був захований мій порятунок. Може, від самотності, може, й від самого себе. Вона була частинкою того світу, з яким я почувався у розладі.

Відчуття, що присутність цієї бабусенції мені потрібна, виникло раптово, так, скорше всього, коли здалося, що вона має вставати. Наче вона справді була мені потрібна. Невже я прагну ліквідувати отой розлад?

— У цьому місті гарний парк, — поспішно сказав я.

— Так, — охоче згодилася вона. — Я люблю тут відпочивати. Особливо після роботи, коли натомишся.

— І дуже затишні алеї.

— Неподалік мого дому, там он, з другого боку, — вона показала рукою, — є сквер, може, знаєте, на центральній вулиці, мені туди ближче, але там якось незатишно.

— Так, там незатишно.

Я сказав це, аби щось сказати. Як і все інше. Але що говорити далі, я не знав.

Не візьмешся ж їй розповідати про себе.

Бабуся тим часом таки підвелася. Мабуть, уже відпочила.

— До побачення, — сказала вона.

— До побачення.

Я дивився їй у спину і намагався злови¬ти обривок якоїсь думки. Щось наче мав би спитати в неї. Таке відчуття в мене виникало останнім часом доволі часто.

Уже коли вона відійшла на кілька десят¬ків метрів, я рвучко підвівся і кинувся на-здоганяти.

— Пробачте, я…

Вона здивовано обернулася на мій голос. Я дивився їй просто у вічі і все ще не знав, про що ж мені запитати.

— Я хотів запитати, чи не знаете ви… Чи не знаете ви, які є готелі в Лучеську… Які є готелі… крім тих, що в центрі, бо там немає місця…

Навіщо я питаю її, чому це спало мені на думку, я не знав. Вона стояла і ворушила губами, певне, пригадувала. Двоє дівчаток минули нас, це були не ті дівчата, що сиділи на сусідній точці, я вловив уривок їхньої розмови про якогось Петю, котрий купив недавно мопеда, який йому ні до чого, подивився їм услід, і мені захотілося, щоб хоч одна з них обернулася. Немов це вертання, чужий погляд могли врятувати мене од бабусиної відповіді.

— Здається, у Теремно, це на окраїні, є якийсь готель чи гуртожиток для шоферів, — мовила нарешті бабуся. — Але то я знала колись, а як тепер…

— Дякую, — сказав я.

— Ви не місцевий?

— Ні, — збрехав я.

— Тоді я поясню, як туди добиратися.

— Був би вам вдячний.

— Поїдете автобусом «трійкою» майже до кінця. Там запитаєте, яка зупинка.

— Дякую.

Ось і закінчилася наша безглузда розмова. Я стояв і чекав, коли вона піде.

Зрештою, я повернувся й пішов сам. До біса все, і самотність в тому числі.

Подзвоню Комарову, Левчукові, чи кому там ще… Хоча Комаров, здається, на полюванні, а Левчук у селі… якби я знав, де живе Люська… До чого тут Люська? Чи, може, справді поїхати до мами, до Іринки… Але раптом туди ж приїде Магда?..

— Молодий чоловіче…

Я вернувся. Бабуся махала рукою. Повер¬нутися? Піти? Усе ж я підійшов, правда, навмисне повільно. Либонь, вона пригадала ще одну адресу, потрібну мені, як п'яте ко-лесо до воза.

— Якщо там не влаштуєтесь, приходьте до мене.

— Дякую, але…

— Я живу разом з дочкою, а її, напевне, не буде до понеділка. У нас трикімнатна квар-тира, і ви ці дві ночі переночуєте…

— Дякую, — сказав я. — Мені якраз і потрібно на дві ночі. З понеділка у мене буде бронь.

— От і добре. Якщо не влаштуєтесь, при¬ходьте. Я живу…

Вона назвала адресу. Я поспішно ще раз подякував і швидко пішов алеєю, прагнучи одного — якомога скоріше зникнути зі старе¬чих вицвілих очей.