Камінь посеред саду

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПОВЕРНЕННЯ

За вікном автобуса, яким їду до рідної Ясенівки, йде дощ. Холодний березневий дощ після теплої безсніжної зими. Тугі скошені струмені б'ють по склу, брудні патьоки, здається, ось-ось затечуть до салону. Монотонне гурчання двигуна, рівномірний рух, шум дощу заколисують мене, і все ж я не сплю, бо десь на останній межі мій мозок зупиняє гальмування свідомості. Переконавшись, що поки що не заснути, я думаю, видовбую з хаосу, що виникає, здається, десь за стінами автобуса, спогади і фрази. У перерві між цими картинами я зиркаю за вікно, мов хочу впевнитися, що дощ досі не перестав.

«Чому дощ, а не сніг?» — зненацька зринає думка. Сама по собі безглузда, як і сьогоднішня погода. З таким же успіхом я міг би запитати, чому я не вилікувався. Тобто вилікувався фізично, мене відкачали, врятували від отруєння, але від цього майже нічого не змінилося.

При згадці про це мене перестає заколисувати. І все ж я заплющую очі. Вертаюся хтозна в який час, чую чийсь шепіт.

«Ось так», — думаю я.

Розплющую очі, рахую дерева за вікном. Дощ посилюється. Мій сусід у кріслі поруч спить. Губа одвисла, на обличчі — блаженство. Років йому за п'ятдесят, невисокий, такий собі колобок, їде до внука, як мені одразу повідомив. Я їду до дочки. Вирішив її забрати до себе. Судячи з усього, Магда не поспішає це зробити. Коли три дні тому я подзвонив, то довідався, що Магда приїжджала позаминулої неділі. Приїжджала, й судячи з усього, приховала, що ми вже майже півроку живемо окремо. Я теж мусив брехати. Навіщо це зробила Магда, не знаю. Швидше всього, іі молоденький чоловік чи поки що коханець (адже ми досі офіційно не розлучені) не бажає стати названим батьком, а може, Магда й сама цього не хоче. Щоб не думати про це, починаю думати про інше. Інше — це вчорашній день, наш похід на каву, примирення з Любою, несподіваний прихід Віталика, незакінчена розмова… Але думки мої хаотичні, я не годен вловити нитки, щось важливе вперто вислизує від мене. Я починаю думати про моє життя взагалі. Я згадую… Згадувати можна багато. І згадувати нема чого. Іноді я згадую жінку, котра врятувала мене. Хто вона? Чому я тоді побіг униз їй назустріч? Інстинкт самозбереження? Вона здалася схожою на Катю. Згадка закінчується теж думкою — чому вона не Катя? Утім, з Катею за цей час я не зустрічався жодного разу. Навіщо? Може, її взагалі не існувало, моєї Каті? Химерна вигадка — і все. Та ледве я думав про це, як переді мною поставало її обличчя. Тепер воно пригадувалося вродливим. Іноді виникало бажання навідатися до Лариси. «Навіщо?» — так само питав я себе наступної хвилини. З Георгієм ми майже друзі, я йому не заважаю, я лише неодухотворений предмет механізму, який він створив.

Механізм діє добре, фірма працює, я пишу звіти про її добру роботу, про мою міфічну допомогу йому. Хтось вигадав посаду інженера-куратора, я виправдовую цю вигадку. Я міг би повстати, але що це дасть? Швидше всього скоротили б мене. І де той поштовх, який спонукав би мене до цього? «Самоцільне обурення нічого не варте», — кажу я собі.

Іноді, повертаючись додому, коли на душі особливо кепсько, я роздивляюся мою давню таємницю — аркуш білого ватману, моє перше, моє найталановитіше креслення. Я дивлюся на ламані, вже досить затерті, лінії, і дивуюся, що то я міг це вигадати. Часом думаю, що це хвороба. Дивна річ, але коли дивлюся на цей білий, правильніше, вже сірий аркуш, то відчуваю трохи бентежне, та лагідне занепокоєння. Я вже не боюся цього аркуша, не уникаю його, а навпаки — прагну. Я щось шукаю на цьому аркуші, свідкові мого тріумфу і моєї ганьби, але не можу збагнути — що? Якщо це хвороба, то для мене вона приємна. Вона нікому не заважає, отже, не шкідлива. Іноді мені здається, що вона чимось виправдовує моє теперішнє існування. Утім, так існують багато, їх даремно закликати до чогось іншого. Заклики проходять крізь них, наче вода крізь сито. І все ж енергія акумулюється, хай словесна, але таки енергія. Після роботи ми йдемо з колегами по роботі пити каву. П'ємо каву і балакаємо. Мої нові колеги до біса інтелектуальні. Особливо Віталик. Пруст, Кафка, Джойс, Роб-Грійє, Бютор — його боги. Останніх, як і Пруста, читав в оригіналі. Віталик познайомив мене з Іриною. Віталик, Люба, моя колега, теж інженер-куратор, стара діва, теж інтелектуалка, Ірина, Віталиків друг Борис — тепер наша постійна компанія. Потім ми йдемо вулицею. Знову й знову балакаємо. Хармс, Платонов, Оруелл, Павич, Памук. Під час тих балачок я відкриваю, що ні в чому не поступаюся моїм новим друзям. Честь і слава Віталикові, високому, худому, як Кощій Безсмертний, Чахлик Невми¬рущий, хлопцю в окулярах із сильними лінзами (зір — мінус п'ять чи шість), вічно заглибленому в читання.

Я тепер не самотній. Коли мені потрібно, приходжу до Ірини. Ми п'ємо каву, балакаємо. Я обнімаю її. Ірина дуже вміє пестити. Магда так ніколи не вміла. Усе відбувається дуже просто. Я забув Катю. Я бачив її лише раз у житті. Може, я просто її вигадав? Яка нудна річ життя, розумію я. Мене виселили з «малосімейки». Я не став опиратися, судитися. Георгій вибив іншу «малосімейку». Якось я запитав, як здоров'я Лариси. Добре, відповів Георгій. От і все. Якось я привів Ірину до себе. Я показав їй білий аркуш ватману. «То й що?» — сказала вона. Я посміхнувся. Усмішка була жалюгідна, я це відчував.

— Що з тобою? — спитала Ірина.

У неї добрі, темно-сірі очі. Вона дуже жіночна. Була одружена, розлучилася. Старша від мене на чотири роки. Квартира забита книгами. Якось я прийшов, вона відчинила двері.

— Вибач, я не сама, — сказала.

— Хто там, Ірочко? — почулося за дверима.

— Сусідка питає, котра година, — відповіла вона і зачинила двері.

«Ось і все», — подумав я, але помилився. Наступного дня ми знову вчотирьох пили каву. Ірина посміхалася, весело балакала. Коли ми вийшли з кав'ярні, Віталик з Борисом пішли вперед.

Я пригадав, що тоді теж ішов дощ, але дрібний, в'їдливий. Я плентався поруч з Іриною.

Ні, спогад треба спинити. Краще подумати про Ірину іншу. Інша Ірина… їх дві? Та, що сидить, веде інтелектуальні балачки, та, що знає достобіса художників, що може годину балакати про особливості світобачення кожного з них, що знає напам'ять цілі сторінки із складних романів, чи відьма, дуже вправна у коханні, насолодившись якою, знову починаєш прагнути її — яка тобі більше до вподоби?

Автобус зупиняється. Виходять дві жінки, хряпають дверцята. Знову рух, миготіння дерев. Лише тепер мені в дорозі заболіло все, пов'язане з Іриною. Природні почуття ревнощів? Тварюка, лаю я себе. Міг би лаяти й Ірину. Міг би лаяти цілий світ. Ось він — за вікнами автобуса. А я?

Ми йдемо з Іриною, мрячить дрібний дощ, вона каже про вчорашній вечір — при-їжджав добрий знайомий, з яким пов'язана романтична історія. У них вчора був начеб дорахунок за минуле.

— То чому б тобі… — белькочу я і вмовкаю, її відчужене обличчя переді мною.

Напіввідчинені двері.

«Хто там, Ірочко?»

«Сусідка, питає, котра година».

«Чому б тобі було не запросити й мене?» — ледве не бовкнув я. Ми б сиділи й розмовляли, я б, напевне, дізнався для себе щось нове.

Краще подумати про Любу. Вона не вродлива, але й не потворна.

— Ця твоя… — каже вона зі злістю про Ірину.

Каже до Віталика. Невимовлене слово — лярва, прости Господи, повійниця. Віталик і мене познайомив з Іриною.

— Тобі треба познайомитися з однією жінкою, — зауважив він якось.

Усе ж Люба йде з нами пити каву. Коли ми п'ємо, вона завжди мовчить, дивиться кудись повз наші голови.

— Ця твоя…

Віталик тепер зиркнув на неї докірливо. Люба червоніє, але очей не відводить. «Шльондра», — хотіла сказати вона, а може, якось інакше. «Шльондра», — я прочитав по губах. Чи сам подумав. Ірину вона ненавидить — це точно. Ревнує до Віталика? Можливо. Ми сидимо у кабінеті вчотирьох — четвертій, Альбіні Іванівні, лишилося два місяці до пенсії. Вона постійно щось в'яже, щось вибиває для дачі. Вона жде, не діждеться пенсії.

— Ця твоя…

— Вона набагато краща, ніж ти думаєш, каже Віталик.

— Авжеж, вона свята, — кепкує Люба. ЧИ знає Віталик про наші стосунки з Іриною? Ось кому потрібне духовне спілкування — це йому. Довгому, худому очкарикові, якому наплювати на все, крім власних знань. Щодо цього в нього є ціла теорія. Згідно з нею, акумуляція знань, інтелекту в окремих індивідуумах суспільству просто необхідна. Ірина називає ці думки «теорією виправдання».

…Ми йдемо з Іриною, і мрячить дощ. Зимовий набридливий дощ. Ірина тре рукою у світло-шоколадного кольору рукавичці шкіру, скидає додолу кілька крапель, що затрималися на щоці.

— Розумієш, у того хлопця була ілюзія, що наша зустріч, наші спогади — це щось святе, — каже вона. — І я підтримувала цю ілюзію. Тому й зачинила двері, а не тому, що ти вже мені не потрібен.

— Отже, я тобі потрібен?

— Авжеж. Ви всі мені потрібні.

— Всі? — спиняюся я.

— Звичайно. І ти, і Віталик, і Борис. Ти — по-особливому.

— І як же це?

— Ну потрібен і все. Не будь наївним…

— Але ти сказала — по-особливому.

— Не здогадуєшся?

Я несподівано червонію. Бо я здогадався. Але сил гніватися на Ірину в мене немае. Хоча міг би.

Вулиця так само мокра. Я виглядаю за вікно автобуса. Тут теж іде дощ. Ми під'їжджаємо до Ясенівки.

«Невже я для Ірини справді настільки добрий коханець?» — думаю я.

Згадую її пестощі, її тіло. Вона вміла, дуже вміла пестити. Але ж була до всього з біса розумною, могла підтримати розмову на будь-яку тему.

«Родимка, родимка між грудей», — пригадую я. До чого тут родимка? Згадалася, от і все. Але видиво родимки мене не відпускає. Заплющені очі, біле-біле обличчя, часте дихання.

«Ір'инко», — шепочу я.

І здригаюся. Автобус зупиняється. Мені виходити… Ні, ще сходить хтось на початку селища. Мені далі, мені ще їхати. Але незабаром я теж зійду, бо приїхав до дочки. Теж Іринки. Густа фарба заливає мені щоки. Але причому одне до іншого? Я ж не винен, що Магда мене покинула…

Мокрі дерева, мокрі будинки за вікном. Я міг би попросити зупинитися автобус, зійти, піти навпрошки через луг, через городи. Але там, напевно, грузько. Тому їду далі.

Коли я зійшов на зупинці, дощ не переставав, під ногами чавкала грязюка, а тротуар у Ясенівці тільки звався тротуаром, визяюючи величезними дірками між плитами, вщерть наповненими багном. Але я йшов і думав, що до домівки зовсім близько, що я здивую всіх своїм приїздом, що Іринка напевне ж зрадіє. Я відчував, що мені навіть приємно буде слухати докори, чому так довго не їхав. Справді, чому? Робота не перешкоджала, можна було вже десяток разів навідатися. Але я боявся… Так, боявся, що, коли приїду, не застану Іринку, що Магда вже забрала її, що доведеться довго й нудно пояснювати, витримувати докірливі мамині погляди. Зрештою, доведеться визнати, либонь, востаннє, поразку, яка вже начеб і відболіла, і я вже мовби готувався до чогось нового у своєму житті. Це, звісно, не більше, як чергова ілюзія, але я не знаю, що мені лишається натомість… Мусив триматися хоч цього, мусив сподіватися, не знаючи навіщо. З цього сподівання виростали мої розповіді про доньку дорослій Ірині, яка начеб слухала, але й не слухала, яка співчувала, щось мені казала, але я забував це, ледве переставав говорити. Якось я подумав, що краще розповісти про Іринку Любі, що Люба зрозуміла б і поспівчувала, але не розповів, хоч можливість розповісти мене потішила.

«Ця твоя…» — Люба дивиться на Віталика, дивиться так, мовби знає про нього щось страшне, я ж знаю, що він телепень, якому не потрібне ніщо, крім обміну інтелектуальною інформацією — зі мною, Борисом, Іриною, будь-ким.

Темно-сірі Любині очі, невродливе обличчя з червонуватими прожилками.

Ми йдемо з Любою після роботи. Якось удвох ідемо, і вона несподівано каже, що я не такий.

— Ти не такий, Андрію.

— Не такий, як хто?

— Як вони.

— Вони? — кепкую я. — Вони — ворони на деревах?

Люба спиняється. Сумно всміхається. Я жду докорів, доки ми самі. Вона мусить розкрити мені очі — чи не заради цього два дні тому і перейшла на «ти»? Я розумію — все, що почую, нудне, як і вона сама, і все ж я чекаю.

— Ти знаєш, кого я маю на увазі. Але нічого не скажу, бо ти ще цього не сприймеш.

Ця дівчина, стара діва, синя панчоха, пара Віталику, якщо розібратися, виявилася складнішою, ніж я гадав. А втім, я не гадав, у цьому не було потреби, я не почував до Люби нічогісінького — працює, то й хай, наївна — можливо, хитрує уміліше, ніж ми, — можливо, імітує роботу чи таки працює — можливо. Що зі мною трапиться, як я її розгадаю? Так само, нічогісінького. Мені байдуже, яка вона насправді, я захищений Георгієм, є ж якась доцільність і в тому, що я йому потрібен…

Чавк — чавк, скрип… Болото під ногами, черевики по болоті. «Я йду по собі», — зринає химерна думка. Химерні думки, отже, вертаються до мене.

«Друже мій, — кажу я собі. — Ти сприймаєш життя таким, як воно є. Є. Ти вже навчився цьому — ура! — криза минула, розладу не буде, переставляй ноги».

— Здрастуй, Андрію.

Я підвожу голову. Нарешті на нашій вулиці, за кілька будинків од нашого, бачу живу людину. Тітка Настя Плутішова, наша далека родичка, йде з глибини свого двору, запнута жовтою хусткою, і зовсім не зважає на дощ.

— Здрастуйте, — кажу я.

— Додому рішив навідатися?

— Додому.

Я стою, і тітка Настя стоїть. Нам немає про що говорити. Я намагаюся пригадати, як звуть її сина. Толик? Віктор? А дочку? Потреби справді цікавитися у мене немає.

— Як там Віктор? — все ж питаю.

— Добре, — каже тітка Настя. — Нарешті, слава Богу, женився.

— А Толик?

— Толик… — хмурніє тітка. — А що Толик?.. Щоб їм добра не було, до чого мені дитину…

Вона щось каже ще, вона лається, та я вже не чую слів, згадую, що Толик, здається, в колонії — за хуліганство, бійку.

— Повернеться ваш Толик, — намагаюся якось утішити.

— Повернеться, — плаче тітка Настя. — Ще два роки, а казав мені, як до нього їздила, Що печінка вельми болить.

Я не забув, дорікати собі нічого. Я й не втішив тітку Настю. Спинився, бо вона привіталася. Дощ падає на її непокриту голову. Моя імітована радість зникає. Вона зовсім розчиняється, коли я заходжу на наше подвір'я, коли назустріч виходить мама і здивовано каже, що мене не чекали, бо ж Магда казала, що я поїхав у відрядження. Усе в мені опускається. Магда, отже, тут. Навіщо ж я тоді їхав? Я пробелькотав, що ось раніше вернувся з відрядження, що також закортіло приїхати, побачити Іринку. А тут на подвір'я вибігла Іринка, кинулася до мене, обняла ноги. Я підняв її, став дорікати, що вона роздягнена, донька обхопила мене рученятами, притислася до мокрої щоки, защебетала, — вони з мамою і бабусею ліплять вареники. І, наче підтверджуючи ці слова, з літньої кухні з'явилася й Магда з вимазаними тістом і борошном руками.

— Андрій приїхав, — радісно вигукнула вона.

— Мамо, тато геть мокрий, — сказала Іринка ка весело.

— Ми зараз його висушимо, — пообіцяла Магда.

— Висушимо, висушимо, — заплескала Іринка в долоні.

— І мене повели до кухні сушити. Там було тепло, навіть душно. В обличчя вдарив жаркий дух розпеченої плити, на якій щось шкварчало й кипіло. Магда зняла з цвяшка, вбитого біля дверей, оранжевого рушника і взялася витирати мою мокру голову. «Може, я сплю?» — подумалося мені.

Я повторював це запитання кілька разів до і після обіду. Магда поводилася, так, наче й справді між нами не було ніякої розлуки, наче я ото лише й був у якомусь там відрядженні, тільки й усього, що несподівано повернувся раніше.

Підбігала і відбігала Іринка, щебетала, бігла до дідуся і бабусі, у неї виявилася маса проблем і запитань, я відповідав, але відчуття сну не покидало. Спершу я слухав, як натхненно Магда імпровізує про те, чим ми займалися останні тижні. Потім, що будемо робити далі. Виявляється, ми збираємося забрати нарешті Іринку до себе, в нову квартиру. Отже, Магда знала, що я живу на новому місці. І раптом усе в мені опустилося — а що коли вона не грає?

Я вийшов з кухні надвір. Дощ уже перестав, але хмари висіли дуже низько. Здавалося, вони ось-ось обваляться на голову. Як же мені виманити Магду? Мусить бути ясність. Наче відчуваючи мій стан, а може, й справді відчуваючи, Магда й собі вибігла з кухні.

— Дощик перестав, а наш татко підсох, — проспівала вона і, вже минаючи мене, додала: — Я в парник за цибулею для салату.

Я поплентався за нею. Магда вискочила у легенькому ситцевому халатику, з оголеними руками, розпашіла, доволі приваблива. Вона трохи схудла за цей час і від того здавалася ще стрункішою. Плентаючись за нею, я пригадав єдину нашу зустріч за цей час, восени, коли я тільки-но вийшов з лікарні. Чомусь ця зустріч спалахнула перед очима. Коли минав хліва, спинився мов укопаний. Раптом здалося, що в цій зустрічі ключ до теперішньої Магдиної поведінки.

…Магда виходить з-за рогу, ми стикаємось, спиняємось. Очі фіксують: на Магді новий білий плащик, під ним голубий светр — ні того, ні іншого в неї раніше не було. Дивиться вона колюче-злякано. Ми стоїмо, нас обходять люди, підштовхують одне до одного.

— Здра… здрастуй, — бурмочу я.

— Здрастуй, — вона окидає мене поглядом. — Що з тобою, Андрію?

— Зі мною? А що зі мною?

— Ти ж наче з хреста знятий.

— Авжеж, новітній Месія, — спромагаюся на жарт. — Месія місцевого значення.

— Що з тобою, Андрію?

— Дурниці, — її тривога, непідробна тривога вертає мені певність. — Дурниці. Дружина покинула, тільки й усього.

Неправда, — Магда торкає мене за руку, чомусь заглядає в очі. — Цим ти так би не вис переймався. Ти хворів?

— Хворів.

— Справді? — моє визнання, здається, ії трохи втішило.

— І чим же? Невже серце?

— Виразка совісті.

— І як, вирізали?

— Що?

— Виразку.

— Намагалися совість. Але я не дався.

Магда дивиться вже з тою звичною іронією, знищувальною і якоюсь наче теплою, заохочуючою, від якої мені завжди, а останнім часом особливо, хотілося втекти світ за очі.

— А в тебе вона була, совість?

— Під печінкою.

— І на неї витікала жовч. Бідолашна совість.

Я не відповідаю. Мені розхотілося фехтувати словами.

— Вибач, поспішаю, — кажу,

— Чому ти не подаєш на розлучення, Андрію?

— А ти?

— У тебе був би солідний аргумент. Дружина покинула, така-сяка, а я б не заперечувала.

— Ти не така-сяка. І взагалі…

— Що — взагалі?

— Я ще почекаю.

— Я не повернуся. Та й ти цього не хочеш. Не хочеш, правда ж?

— А ти б хотіла?

— Було б до кого.

— Виходить, нема?

— Виходить.

— Містер Ікс помер… Вічна пам'ять містерові Іксу. Вибач, що мучив стільки літ.

— Мучив ти насамперед самого себе. Своєю геніальністю і химерними сподіваннями. А я тобі напочатку вірила. Уявляєш, як остання дурепа вірила.

У неї на очах заблищали сльози. Це була безглузда розмова. Ми поверталися до сотні разів переговореного, перетасованого, до того, що давно вже зрозуміли. Рвучко повернувшись, Магда пішла геть.

…Я згадую тепер цю розмову і думаю, що вона не стала щасливішою. А я, чи винен я у тому? Підходжу до неї, вона смикає цибулю, халатик підіймається, звабливо оголені аж до стегон ноги змушують відвернутися.

— Застудишся, — кажу.

— Яка зворушлива турботливість!..

Ми стоїмо поруч. Дихаємо одне на одного. Магдине розпашіле обличчя випромінює все ту ж іронію. Так, вже не очі, а все обличчя.

— Навіщо ти ламаєш комедію?

— Комедію? — криво всміхається Магда.

— Тобі нетерпеливиться розповісти всю правду? Маєш бажання порадувати батьків?

— Ні, але…

— Що — але? Не подобається? «Прагнемо скандалу»? Бачив цей фільм?

— Ні.

— А я бачила. Дешевенька комедійка. Це по-перше. А по-друге..

Тут я збагнув, що хтось дивиться мені в спину. Я оглянувся, але нікого не побачив.

— По-друге, — промимрив я.

— По-друге, я справді вирішила повернутися.

— Н-навіщо?

Я вимовив це швидше механічно. І раптом, поглянувши на Магду, усвідомив — ні, вона не жартує. Надто колючі були її очі.

— Навіщо? А мені так хочеться.

— А мені?

— Будеш протестувати? Не приймеш? Приймеш, любенький. Ти не здатен на опір. І ти це знаєш.

Вона знущалася, вже не приховуючи знущання. Я уявив повернення, продовження нашої гри… Ні, гри не буде. Тоді що? Існування двох ворогів? Хай не ворогів, а просто байдужих одне одному людей?.. Заради чого? Хіба що заради Іринки. Про Іринку я не подумав. Я винен перед нею. І перед Магдою винен. Винен перед цілим світом, що народився. Перед батьками також, що вони вважають мене не тим, ким я с насправді.

Магда вже минала мене, коли спинилася, сказала:

— Віднині у нас буде все по-іншому. Я повернуся для твого ж блага. Може, ти справді станеш людиною.

Вона пішла. Я лишився сам безглуздо стовбичити посеред городу. Йти до хати не мав сил. Але куди йти? Ледве переставляючи ноги, важко піднімаючи черевики, до яких налипав мокрий глевкий ґрунт, я побрів городом.

— Коли я зрозумів, що йду в нікуди, то став згадувати. Ні, спершу подумав про потребу згадок.

«Мені треба згадувати, — так і подумав я. — Це мій порятунок».

Я постарався уявити себе малям на цьому полі, на цьому лужкові. І згадавши, побачив, що хтось біжить мені назустріч. То був малий я, розхристаний і схарапуджений, але той малий пробіг мимо з такою швидкістю, що я не встиг його спинити.

Я озирнувся. Плівка легкого напівтуману наче відштовхувала од мене селище.

«Якби можна було отак справді розминутися із собою», — подумалось мені.

Ось тут ми грали у футбол. Моя команда вигравала і програвала, я забивав і пропускав голи, був нападаючим і воротарем. Тепер треба було пришвидшити кроки, минаючи це місце. Бо уявити себе малим на цьому мокрому, брудному, із прибитою дощами торішньою висохлою і вигнилою травою, лугові було несила. Хоч би швидше справжня весна, зелена трава, чорт, біс, дідько, але щось змінилося. Але зараз, воднораз, нічого змінитися, звичайно, не могло. І минувши колишнє футбольне поле, я просто продовжував іти далі.

Спинився аж на околиці селища. Знову став накрапати дощ, я був геть забрьоханий — далося взнаки те, що йшов городами і лугом. До того ж вийшов роздягнутий, лише в піджаку, і холод став пронизувати наскрізь. Але я продовжував уперто йти далі і мстиво думав, що незабаром дощ зробить своє діло. Я проминув останні будинки нашого селища — добротні, цегляні. Людей ніде не було видно — порядні люди такої погоди не ходять, хіба що такі ідіоти, як я.

«Власне кажучи, — подумав я, — треба вертатися, але… А що „але“? Знову в моєї поразки будуть свідки… Як учора Віталик й Ірина…»

Я сів прямо на землю. Земля була холодною, але я подумав, що це навіть на краще. Хмари вгорі пливли так поволі й нестримно, несли у своїй свинцевій сірості щось таке невідворотно-погрозливе, що я не зміг довго на них дивитися. Учора я вирішив провідати Ірину Вона не з'явилася на роботу, під вечір мені стало чомусь трохи тривожно на душі, тому відразу після роботи й поїхав до неї. Двері відчинив… двері відчинив мені Віталик. Я миттю пригадав, що він по обіді кудись змився, але тоді не надав цьому значення.

— Ого, старий, ти робиш успіхи, — сказав тепер я якомога іронічніше і прослизнув мимо Віталика до кімнати.

Тут я побачив Ірину. Але Ірина не лежала в ліжку з перев'язаним горлом, як я уявив собі дорогою, а сиділа за столиком, на якому стояли у вазі гвоздики, біля них розкошували яблука і цукерки, а поруч височіла пляшка розпочатого «Шампанського». «Отакої, — подумав я. — Невже й Віталик сюди приходить?.. І який дешевий шарм».

Я підійшов до Ірини і приклав до лоба долоню. Вона підвела на мене очі, і я вловив у них мовчазне запитання, збентеження і переляк.

— Я гадав — ти захворіла, — сказав я і дістав із дипломата пачку печива та пакет апельсинового соку. Про квіти якось не подумав, та й до базару було далеко, і який в біса цієї пори базар?

— Спасибі, — подякувала Ірина. — І можеш нас поздоровити.

— Поздоровити? — витріщився я.

Розиграші в нашому товаристві не новина, але тут я не зміг моментально зреагувати, відповісти якоюсь шпилькою, процитувати чийсь гострий рядок. Щось тенькнуло чи то у грудях, чи в голові, чи то почувся короткий удар нагайкою за спиною — не по мені, а так, розсікаючи повітря, але доволі грізно й І попереджаюче. Я зиркнув на Віталика — він і стовбичив у дверях, дивився на мене трохи соромливо, а трохи й співчутливо чи що, так, наче я був сиротою чи, може, просив у нього позичити грошей до зарплати.

— З чим поздоровити? — спитав я уперто.

— Ми подали сьогодні заяву на одруження — сказав Віталик.

Якби раптом захитався будинок, я б не здивувався більше. А може, будинок і захитався того моменту…

— Вітаю, — сухо вимовив я, бо відчув, що мені негайно треба щось говорити.

— Спасибі, — сказала Ірина і простягла руку. Минула вічність, доки я збагнув, що ту руку треба поцілувати. Саме так — вона простягла руку, щоб я поцілував. А може, й не для того — я був, мов у тумані. Зрештою, я поцілував руку, став щось говорити про змовників, про те, що підозрював — між ними є щось особливе, а не просто дружба. Мені налили «Шампанського», я випив разом з ними, ми сиділи, їли яблука і балакали майже так, як завше. Тільки безглузді дві фрази, короткі та кусючі крутилися у мене в голові. «Ось і все» і «Це не розиграш».

«Анекдот, — подумав я в паузі між якоюсь фразою, — але чому анекдот?»

Я бачив, що Віталик щасливий, але щаслива й Ірина. Я це бачив, але не міг передбачити того, що трапилося потім, коли я вже вийшов з їхньої квартири, їхньої, де я віднині буду як гість. Як гість — і все. Ось і все, це не розиграш. Я вже зачиняю двері, оббиті дурним темно-сірим дерматином. Не міг я передбачити, що коли буду опускатися, почуються кроки, хтось збігатиме вниз. Я чомусь подумав, що це Віталик, хоч це бігла жінка, бігла Ірина. Вона наздогнала вже біля виходу з під'їзду, геть задихана, спинилася, видихнула: «Зачекай, Андрію», в розкішній голубій сукні, і… перелякана.

— Андрію, я тебе дуже попрошу…

Ми стояли за дверима, надворі була марудна березнева погода, тільки що дощ не йшов. Ірина важко дихала, і дивилася якось так… благально.

— Змерзнеш, — сказав я.

— Андрійку, я тебе дуже прошу, — повторила вона і заглянула мені в очі. — Ти ж не скажеш Віталикові, що було між нами?

Вона ловила мій погляд, ця розтріпана жінка, з якою я спав ще тиждень тому, яка вміла так пестити, і для якої, здається, не існувало жодної таємниці кохання. Вона ловила мій погляд і вкривалася гусячою шкірою. І з кожною секундою чи то просила дедалі більше милостині, чи наказувала мені стати на коліна. А втім, про коліна я подумав пізніше.

— Не бійся, не скажу, — пообіцяв тоді. — Тільки ти не будеш щаслива.

— Буду, — заперечила вона. — Тепер буду. Віталик мене любить. Боже мій, якби я знала про це раніше, якби я знала…

Вона затулила обличчя руками, наче сліпа, помацала тими ж руками, шукаючи ручку дверей, бо очі застилали сльози, і зникла в під'їзді.

…Я сів на мокру сиру землю. Сидів і згадував. Учорашнє. Місячної давності, двомісячної. Картини виникали і зникали в моїй свідомості, але це були швидше клапті, що намагалися з'єднатися у цілісний ланцюг, але не могли. Учора я знову був самотній. Ні, самотній я сьогодні, бо вчора згадав, що в мене є Іринка, що я можу поїхати до неї. Тепер я сидів і не знав, що робити далі. Назад я вернутися не міг, йти не було куди, треба було щось робити, а сил не ставало.

Зрештою, я зробив те, що й треба було зробити. Я ліг на землю, але холод мене пронизував наскрізь. Усе ж спробував підвестися. Знову шалено закалатало серце.

«Магда вернеться, — подумав я, — Магда таки вернеться». Я став іти до шосе, яке пролягало неподалік. Полем вертатися не було сенсу. Та й так я міг ще подумати, ще міг вирішити, що мені робити далі.

Але до голови, як на те, не приходила жодна думка. Натомість нав'язливо стояло видиво: я вперше сам на сам з Іриною в її квартирі. Ми продовжуємо балачку про Кафку і Пруста, про неоабсурдизм, про Хармса, і раптом Ірина підводиться, виходить, я за інерцією продовжую говорити, потім умовкаю, дивлюся у вікно, а коли повертаю голову, Ірина кличе мене з тієї, другої кімнати. Я йду туди і бачу її голу-голісіньку в ліжку, і насмішливі очі тішаться з моєї розгубленості.

— Ми наговорилися, правда? — сміється вона.

«Що ж таке жінка?» — думаю я тепер, але відповіді немає.

«Що ж таке Ірина?» — міг би спитати я. Ерудована повія? Але очі, ці злякані очі, шепіт про те, що Віталик її любить, переляк…

Я вперто місив ногами грязюку, а шосе все наче віддалялося. Так тривало довго, надто довго — годину, а то й дві. Коли я вийшов на шосе і став голосувати, щоб добратися назад у селище, то незабаром зрозумів, що жодна машина не спиниться, не підбере мене такого, навіть якщо це буде хтось із ясенівських. І все ж одна машина спинилася — міліцейська. Я пішов їй назустріч і, як на гріх, посковзнувся і впав.

— Готовий, — засміявся молоденький сержант, що схилився наді мною.

Вони запхнули мене крізь задні двері до машини. Я міг би сказати, що зовсім не п'яний, але бажання говорити не було, взагалі не було ніякого бажання. Машина розвернулася — вони повезли мене у зворотному напрямку до райцентру.

Всю дорогу я намагався про щось думати, але не міг. Щораз більше боліла голова. Зникло навіть видиво голої Ірини. Тепер ця сцена здавалася огидною. На подвір'ї райвідділу міліції я все ж сказав, що зовсім не п'яний. Мені не повірили, але, коли я став наполягати, підставили маленьку скляну трубку і веліли дихнути.

— І справді не п'яний, — здивувався той самий молоденький сержант.

У цей момент я притулив руку до грудей, і вони не на жарт перелякалися. Сержант бігцем приніс валідолу. Але серце мені не боліло. Я попросив одвезти мене додому. Та тут раптом виявилося, що їм треба їхати кудись на виклик, і вони спитали, чи не доберуся я назад сам.

Спробую, — відповів я й попросив щітку, Щоб почиститися. Через півгодини на автостанції я взяв квитка до Ясенівки і став чекати автобуса. В автобусі, хоч на мене мокрого, вимазюканого, давилися здивовано й осудливо, я намагався ні про що не думати. Єдине, чого хотілося, — якомога швидше добратися додому і принаймні переодягнутися. Коли автобус зупинився, я пішов, втягнувши голову в плечі й немовби справді меншаючи з кожним кроком.

Удома мене зустріла злякана мама. Виявилося, що Магда забрала Іринку й поїхала.

— Я все знаю, Андрійку, все знаю, — бідкалася мама. — Але де ти був, Господи, де ти був?..

— У міліції, — стомлено сказав я.

— Як, у міліції? — розширилися нажахано мамині очі.

— Дуже просто — забрали, відвезли, відпустили.

— Переодягнися, — тихо мовила мама. — Як же ви так, Андрійку?

— Так. А може, й інакше. Сім'ї давно не було. Я прийшов, мамо…

— Так, так, переодягнися.

— Авжеж, переодягнуся. І вмиюся.

— Виходило, що Магда в черговий раз покепкувала наді мною. Але вже в будинку мама вручила мені клаптик паперу То була записка від Магди. Я взяв і прочитав: «Вибач, що так… (закреслено) за мій недолугий жарт. Я їду, буду жити… (закреслено) мені є де жити. Не хвилюйся. М.». Далі стояв постскриптум: «Юра, який колись приходив до тебе, син Григорія Дмит… (закреслено) мого нового чоловіка. На розлучення вже подала. М.»

— Я прочитав і сів на лавку. Мама стояла поруч і тихо дихала. Потім я зрозумів, що дихаю сам важко, а чому мені здавалося, що чую дихання мами, я не зміг збагнути. Тільки мені хотілося, щоб мама вийшла.

Але мама все стояла і стояла. І тут я згадав, про що її треба спитати.

— Мамо, скажи мені чесно, — я подивився їй прямо в очі, — у мене був брат?

— Брат? — здивувалася мама. — Що з тобою, Андрійку? Та ж у тебе є два брати.

Вона дивилася явно злякано. Мабуть, думала, ідо в мене таки щось з головою. Це й не дивно після всього, що трапилося.

— Я знаю, — сказав я стомлено. — Я не про них. Не про Мишка і Марка. Я про брата-близнюка.

— Близнюка? — мама дивилася вже явно перестрашено. — Якого ще близнюка?

— Того, який народився разом зі мною.

— Господи!.. — мама важко присіла на лавку — Що ти таке кажеш, Андрійку? Який ще близнюк?

— Той, якого ти комусь віддала.

— Боже мій, що ж це таке? — мама затулила обличчя руками. — Та ти ж один народився. Один, розумієш? Можеш спитати в тітки Марти, яка пологи приймала, чи в Галі, яка була медсестрою, чи в батька… Хто тобі сказав про брата?

— Вибачте, мамо, — сказав я. — Знайшовся один такий чоловік.

— Хтось із наших родичів?

— Ні. Один мій знайомий.

— Господи, які ж люди бувають. Хіба б я віддала комусь свою дитину?

— Вибач, — ще раз повторив я. — Я вмиюся і поїду.

Я зрозумів, що ніколи не скажу мамі про зустріч із так званим братом. Навіщо? Хоч фразу його про те, що він приїде, коли мене вже не буде, я пригадав. Але тут таки прогнав її від себе.

Я йшов міською вулицею, не відаючи, куди й навіщо. Додому йти не хотілося. Я зрозумів — Магда написала правду. Я лишився остаточно вільний і самотній. Одяг на мені був висушений і відчищений, але що з того?

Місто знову окупував вечір. Я ніс у «ДИпломаті» обпатрану курку і десяток яєць, які мені все-таки всунула мама. Бідна мама! Я попросив її не плакати і вона не плакала. Попросив її не жаліти мене, але знав, що вона все одно переживатиме… «Усе буде добре, Андрійку», — сказала мама, як колись по телефону, і раптом я згадав, що чув це речення ще від якоїсь жінки, тільки от від кого? М'який голос виник і згас, поглинутий звуками від МОЇХ підошов. Я йшов додому, невмолимо наближався туди, мусив туди прийти, бо інакшого шляху в цьому місті у мене не було. Позавчора виключилася Ірина. Лариса? Вона — частинка Георгія. Не міг я прийти до Серафими Михайлівни. Ні до Віталика, ні ще до кого. Де живе Люба, я не знав, та й теж не прийшов би до неї. Про мрію-Катю, туманну згадку-Катю нічого й думати.

«Хіба мало на світі, хіба мало в цьому місті самотніх людей?» — утішав я себе, але відчуття гнітючої тривоги не зникало.

Ось і мій будинок. Я міг приїхати, їзда тролейбусом зайняла б хвилин п'ятнадцять-двадцять, а йшов я більше години. Скільки б не йшов, прийти все одно мусив би. Мусив би прийти, не ночувати ж на вокзалі? Прийти і лягти спати? Не засну. Дивитися телевізор? Можна, але навряд чи я зосереджуся на чомусь.

Я піднявся на свій тепер сьомий поверх і виклав курку та яйця до холодильника. Випив води. Увімкнув телевізор. Демонструвався якийсь фільм, чоловік і жінка про щось завзято сперечалися. Я перемкнув на іншу програму. Там грали в баскетбол. Ще на одному каналі співала патлата дівиця. Я вимкнув телевізор і підійшов до вікна. Тепер за вікном був пустир, а за ним — рядок маленьких будиночків. Там вже горіли вогні. Я відвернувся і подумав, що досі там був. Не був на тій вуличці. Побувати? Досить лише збігти вниз, перетнути пустир.

Ось я уже надворі, на пустирі. Під ногами чавкає така ж, як і в Ясенівці, грязюка. За якихось метрів десять-п'ятнадцять од найближчої хати спинився.

«Усе буде добре, Андрійку», — сказав мені незнайомий жіночий голос, і я враз згадав, кому він належав.

Так мені казала Оленка, з якою я працював разом ще недавно. І тут я згадав, що Оленка живе в такому ж будинку, який стояв переді мною. Тільки десь на іншому кінці міста. Я став згадувати і згадав, що її вулиця називається Городецькою. Я згадав Оленчине прізвище, те, що її чоловіка звати Петром, що у неї двоє синів, що… І що я обіцяв зателефонувати і не подзвонив, навіть не подзвонив, хоч Оленка запрошувала мене в гості.

«У гості? — ледве не закричав я. — Тебе запрошували в гості?»

Я різко повернувся і майже побіг через пустир до автобусної зупинки. Щоправда, я згадав, що Оленка запрошувала мене дуже давно, ще минулої осені, що зараз уже вечір, що я не знаю точної адреси. Але спинитися я вже не міг. Не міг я спинитися, хоч ти плач.

З тортом, пакетом яблук, кульком карамельок і шоколадкою в кишені куртки я стою перед ворітьми ошатного будиночка на краю вулиці Городецької. Мені хочеться, щоб хтось вийшов із цього будиночка — Оленка чи її чоловік — і помітили мене.

Я ще не знав, що я помилився, що їх будинок сусідній. Не дочекавшись НІКОГО, Я врешті-решт штовхну хвіртку, залає собака, вийде товста тітка і пояснить, що Вайгурські живуть далі. Я ще не знаю, що там, біля Оленчиного будинку, я не вагатимусь, а зайду, мовби до себе додому. Оленка зустріне мене радісним вигуком, познайомить з Петром, із синами, я вручу подарунки. Усе буде просто, все буде дуже просто, затишно, тепло. Мені працюєть ся добре, твердитиму я. Трохи недовірливо дивитиметься Оленка. Вони розповідатимуть про себе, про те, куди збираються у чергову відпустку на колесах. Запрошуватимуть мене із собою, я покірно погоджуся. Мені сподобається Петро — простий, свійський чоловік.

Десь спалахне згадка про їхні колишні прикрощі, про те, як я довідався, що Оленчин чоловік пиячить. І мене враз обійме нудьга, наче то був я, але теперішнім Петром стати не зумів. А високий сильний чоловік, схожий на добродушну велику дитину, заглядатиме в очі, неначе сам ніяк не відважиться мене запитати про щось. Може, про те, чому я прийшов? Я міг би і не приходити, але я саме цього вечора мусив прийти. Не лише тому, що я був самотній, що виникла потреба спілкуватися, що я не міг цього вечора лишатися сам. Я почну розпитувати про колишніх колег по роботі — Комарова, Левчука, Люсю, і Оленка скаже, ніби між іншим, що Люся вагітна і дуже соромиться цього, хоч ніхто їй жодного докірливого слова не сказав. Я не знати чого почервонію. А втім, знати, знати чого.

Ми стоїмо з Петром у саду, поки Люся, тобто Оленка, готує каву. Холод заповзає під светр, я думаю, що Петро, напевне, справді сильний не тільки фізично.

— Олена моя — свята жінка, — каже Петро і жадібно затягується. — З якого болота мене витягла…

Він умовкає. З-за рогу вилітає вітер. Мені хочеться краще роздивитися в темряві Петрове обличчя, але світло на нього не падає. Я тільки помічаю, як здригається міцна рука, що тримає сигарету. Оленка кличе нас до хати. І вже на ходу я раптом думаю, що віднині я теж не самотній. І після кави, коли вони проводжатимуть мене, тихо спитаю в Оленки, чи знає вона Люсину адресу? Виявиться, що знає.

Буде холодна ніч коло Люсиного будинку, я ледве не замерзну, бо ж надворі все-таки березень. Я багато чого передумаю за цю ніч. Що більше я чекатиму, то більше розумітиму, що саме по собі моє чекання не має сенсу. Що насправді я люблю іншу жінку, на яку не маю права. Але й не маю права встати й піти. Устати й піти — теж. Ось у чому суть. У мене буде ціла ніч для думок, за винятком якоїсь години перед світанком, коли я забудусь у важкому сні: я передумаю багато, і зрине серед інших думок і така — а може, все-таки зустрітися з Катею? Але чи маю я право тепер, коли Люся вагітна, коли я стільки зраджував Катю з Іриною?

Мене оточували зусібіч темні холодні будинки, іноді здавалося, що вони наближаються до мене, може, зігріти, а може, й задушити у своїх кам'яних обіймах. Приблукав кіт, я спробував його погладити, але він злякано відсахнувся. Хотів його зловити, все-таки нас би було тоді двоє, але кіт чкурнув У чорні безлисті кущі. Я вернувся на лавку і лишився чекати — доки не засвітяться вікна в Люсиному будинку, доки вона не вийде сама. Я не знав, що їй скажу, як не знала вона про моє чекання, але, можливо, таки був сенс в цієї холодної березневої ночі, якщо взагалі є сенс в моєму існуванні, в потребі чекати і бути зрозумілим.

«Але ж ти не боявся смерті», — кажу я собі, і згадую, як пив перед тим горілку… «Значить, не судилося. Тепер у мене є шанс жити для когось».

«Хто заважав робити це дотепер?»

«Я не кохав Магду, я переконував себе в цьому. Зрештою, я був потрібен їй такий, яким мав би бути. А я не зміг».

«Але й Люсі ти не любив. Ти любиш Катю, якщо ТІЛЬКИ ти знову не вигадав їі собі».

«Може, й вигадав. Я бачив її лиже раз».

«Яка романтична сентиментальність».

«Устати й піти?»

«Тоді ти не зможеш бути щасливим».

Засвічується перше вікно у найближчому будинку, і наша суперечка гасне. Може, це Люсине вікно? Я підношу до очей годинника. За десять хвилин шоста. Ждати ще довго. Треба встати й зігрітися. Устаю, роблю кілька рухів. У вікні, що засвітилося, з'являється чиясь тінь.

Знову ранок, я знову чекаю. Тільки тепер теплий літній ранок, задуха, що ледь розбавлена вранішньою прохолодою, бо вдень доконує нестерпна спека. Я вирішив зайти сюди перед роботою. Я не спав майже цілу ніч, а тепер думаю, що набагато простіше було б подзвонити, запитати, дізнатися. Чомусь цей чотириповерховий будинок здається мені надто великим. І наче він росте. За яким із цих сліпих вікон, до яких ось-ось торкнеться сонце, що поволечки виповзає із-за будинку, Люся? Підводжу голову, дивлюся, а тоді думаю, що треба піти он туди, до виходу, там, напевне, є чергова. Нехай, ще трохи зачекаю, — може, на світанку сплять і чергові, а коли не сплять, то дрімають точно. Тепер вже мені теж хочеться спати. Знову підводжу голову, але у вікнах жодної живої душі. На першому поверсі вікна завішені фіранками, які поступово стають золотими від сонця.

Треба було б дочекатися восьмої, коли відчиниться гастроном, щось узяти для Люсі, може, соку чи печива, колись Маїда не могла довго народити, я носив їй шоколад…

Пройшла подвір'ям жінка, озирнула мене, зникла за будинком.

«Цих три місяці, думаю я, були неймовірно щасливими».

Смішно тепер згадувати, що Люся не погоджувалася стати моєю дружиною. Я маю нарешті бути щасливим — це аксіома. Сонце вже геть припікає голову, у вікні другого поверху з'являється якась постать і теж дивиться на мене. Я бачу рожевий халат, з-під якого вибивається біла сорочка.

«Ця жінка щаслива», — думаю я.

І раптом мені стає холодно від думки, що з Люсею щось, може, трапилося, що я не випадково отак стовбичу, не наважуючись зайти всередину і запитати, просто запитати.

…Ми прибирали квартиру, коли Люся раптом стала шукати руками опори, я під-скочив до неї, посадив на стілець, заглянув у зблідле обличчя.

— Усе, Андрійку, почалося, — сказала Люся чомусь винувато.

— Я зараз, — прошепотів я, хоча й не знав, що далі робити.

— Не метушися, — Люся витерла з лоба піт і подивилася на мене співчутливо. — Може, то не це, вже відпустило.

Вона, мов нічого не трапилося, взялася далі витирати пилюку з телевізора. Але новий приступ болю знову змусив опуститися на стілець. Ми зрозуміли, що таки справді почалося. Я замовив таксі, Люся стала збирати речі, які будуть їй необхідні в пологовому будинку.

Всю дорогу вона гарячкового то тиснула, то гладила мою руку. Величезні, страшно величезні очі дивилися на мене, коли її забирали, — там, усередині. І тремтіла рука, хоч губи шептали якісь заспокійливі слова — не для себе, для мене.

— Ти тримайся, все буде добре, — це вже сказав я.

Я підводжуся, і, мов ошпарений, біжу до будинку, до дверей. Рвучко розчиняю, опиняюся в коридорі, далі в кімнаті, куди ми прийшли вчора. За столом сидить поважна стара жінка, її спокійний вигляд, здивова ний погляд, коли я вбігаю, не змінюються ніяк.

— Доброго ранку, — вітаюся я майже спокійно.

— Доброго ранку.

— А можна дізнатися…

— Як прізвище? — перебивае вона, певно, звикла до подібних запитань.

— Троян. Людмила Троян. Іванівна.

Дуже довго дивиться сива жінка в якийсь журнал і каже нарешті:

— Вітаю. У вас син.

— Це неможливо, — каже Люся. — До цього неможливо звикнути.

Ми йдемо вулицею, йдемо в нікуди, як ходив колись я сам, навіть не гуляємо, бо ці раптові приступи бажання кудись іти, ці зриви, що останні дні постійно трапляються з Люсею, навряд чи можливо назвати прогулянками.

— Заспокойся, будь ласка, не треба, — єдине, що можу сказати я.

Я доторкаюся до її руки. Люся відсмикує її рвучко, так, ніби я торкнувся розпеченою праскою.

— Розумієш, він кричав тоді, він жив, цілих два дні жив. Боже мій, як він мучився…

Я чув це вже не раз. Тепер чую мало не щодень. Якби я міг чимось розрадити. Але, чим розрадити, не знаю.

Ми підходимо до вітрини магазину готового одягу, стоїмо. Що сказати? Що я помічаю манекенів? Що в нас усе буде добре? Але я сам у цьому не певен. Єдина моя місія — утішати. Бо я розумію тепер — мої стосунки з Люсею, які зв'язувала майбутня дитина, розпадаються. Ми дуже мріяли про сина, ми одержали дитину-каліку, яка жила, ні, мучилася два дні, котру Люся, а потім і я вперше побачили мертвою.

Це було жахливе видовище. Маленький шматок тіла з обличчям — лише з якоюсь подобою носа, зрощені ноги і вивернуті руки. Довго я дивитися не міг. Люся безліч разів твердила, що вона винна, що то прокляті наркотики дали знати.

«А я? Хіба я не винен?» — подумалося тоді мені.

Подумалося ніби мимохіть, проти моєї волі. Ні, й не тоді, а коли ми вже вернулися додому, переступили поріг порожньої, наче б чужої домівки, яка лишалася чужою і в нашій присутності. Я тоді сів на диван, уже вкотре пожалкував, що не курю і спитав себе про вину.

Тепер я не можу пригадати, де була в той момент Люся, наче це справді так важливо. Я шкодую, що не курю і все ж курити не починаю.

Мене стримує усвідомлення шкідливості куріння? Тепер мене нічого не стримує, ми стоїмо біля вітрини, коло цих безглуздих манекенів, жалюгідної пародії на людей, і раптом я з жахом усвідомлюю, що ми добіса на них схожі. Я кажу про це Люсі.

— Що? — аж лякається вона, мовби прокидається від глибокого сну, і дивиться на мене все з тією ж печаттю власної відсутності на обличчі — мов і не вона поруч, так мені здається в ці хвилини.

— Ми схожі на манекенів, — кажу я.

— Швидше на двох бездомних собак, — сумно, але спокійно відповіла Люся.

— Тоді краще котів, — уточнюю.

Собаки завжди бездомніші. Може, тому, що міцніше, ніж коти, прив'язані до людей.

Біля нас став збиратися натовп, кілька чоловік і жінок заглядали з-за плечей, видивляючись на тих же манекенів, і ми пішли нарешті далі. Тут Люся раптом стала розповідати мені, як її пестили в дитинстві. Як ій купували безліч іграшок, але не ті, яких вона бажала. Бо мама вважала, що в доньки треба виховувати правильний естетичний смак. Одного разу Люся страшенно хотіла, щоб їй купили ведмедика з відірваним вухом. Мати накричала, а потім розповідала, яка Люся вперта. І не лише батькові, а й сусідці.

— Знаєш, як я мріяла того ведмедя вкрасти, — розповідала тепер Люся. — Прийдемо до магазину, мама відвернеться, а я вкраду. А якщо побачать, то буду втікати і сховаюся біля виходу під столом. Там стіл такий старий стояв. Отаке я собі фантазувала. Але коли ми прийшли у «Дитячий світ», того ведмедика хтось купив. І мені стало страшенно боляче, що хтось купив, хтось пожалів, комусь той ведмедик з одним вухом виявився потрібним. Відтепер я стала просити купити тільки ті іграшки, на яких знаходила подряпину або якийсь інший гандж. Мама, звісно, сердилася, і тато став сердитися. А я почала потихеньку калічити іграшки. І потім їх жаліти. Мама це помітила і повела до дитячого психіатра. Потім за мною у школі ходило прозвисько «Психована», бо там, у лікарні, мене поставили на облік, і коли я пішла до школи, то повідомили туди. Потім я… Знаєш, у нас був один хлопець, Мишко Нехода, здоровий такий, але дуже любив цукерки. Вічно жував, навіть забирав у інших. Деякі дівчата спеціально носили при собі, щоб відкупитися. Так я принесла кілька разів йому по цілій жмені, але попросила, щоб він віддубасив тих, хто мене обзивав найбільше. Мишко постарався, потім його, правда, на шкільній лінійці проробляли, але мене вже ніхто не обзивав. Ось так, Андрійку… Цікаво, чому я це розповідаю? Я не знав, що відповісти. Боявся говорити, бо Люся часом починала сердитися без причини.

— Я розповідаю, бо…

І тут Люсині плечі здригнулися від ридання. І я легенько торкнувся її плеча.

— Не бійся, — сказала вона крізь сльози. — Ходімо.

Ми пішли далі, я думав, навіщо Люся розповіла мені про дитинство? Раніше вона цього не згадувала. Я вже багато знав про неї — і про перше її кохання, і про інститут, в який ввіпхнула та ж мама. І про те, як Люся почала колотися. Як вона закохалася в мене. Вона ніби хотіла виговоритися, але неодмінно зводила все до прикрощів. Я розумів: їй так легше. Я картав себе, що нічим допомогти не можу, але й справді — чим я міг допомогти?

— Відведи мене, Андрійку, до психіатра, — попросила раптом Люся. — Щось у мені зламалося, я ж бачу. Чи ти боїшся?

— Якщо ти хочеш… Але я гадаю… Тобі просто треба відпочити… Хочеш, ми поїдемо кудись? Під час моєї відпустки…

Ми спинилися під щойно перецвілою липою. Люся зірвала листок і подивилася на мене. Потім поклала листок на долоню і довго розглядала його.

— Я хочу, щоб знову народився син, — тихо і хрипко сказала вона. — Але ж це неможливо. Щоб він був живий. Це теж неможливо.

— Чому неможливо? — слабо заперечив я. ~ У нас ще буде син. І дочка буде.

Люся нарешті здмухнула листка з долоні і простежила, як він, описавши півколо, упав на землю.

— Нічого в нас не буде, Андрійку, але… Можна тебе попросити про щось?

— Звичайно.

— Ми зараз прийдемо додому, і ти зіграєш закоханого. Так, ніби ти й справді любиш мене. Ніби ти справді хочеш, щоб у мене був син. Щоб у нас був син. Розумієш?

Я кивнув головою. Ми повернулася назад Я подумав: добре було б, аби виявилося, що Люся пожартувала. Або хтось раптом зустрівся знайомий і запросив у гості. Це ще краще. Адже у Люсі безліч знайомих і друзів. Але ми не зустріли нікого. До самісінького дому.

Я сидів у себе в кабінеті. За сусіднім столом Ірина, що перейшла працювати до нас після виходу на пенсію Альбіни Іванівни, в'язала (раніше вона з відразою говорила про в'язання) для майбутньої дитини шапочку. Ірина була вагітна, і в неї стало манією щось робити для тієї ще не народженої дитини, хоч Люба й застерігала, що це погана прикмета. Люба несподівано, після того, як Ірина вийшла заміж, примирилася з нею, і ставиться до Віталикової дружини якось так, наче старша сестра до молодшої, коли любить ту, — із зворушливою турботливістю, трохи зверхньою поблажливістю. А ось зі мною Люба майже не розмовляє. Навіть тепер, після того, як у мене помер щойно народжений син. А проте, чому це всі повинні мені співчувати?

Десь відразу після обіду, коли я вернувся зі свого блукання складом Георгієвої фірми, в мені стала рости тривога. Уже потім я пригадав, що тривога з'явилася ні з того, ні з сього, коли я підіймався сходами на другий поверх, де була комірчина начальника складу. Підійматися туди у мене не було ніякої потреби, але я підіймався, бо так минав час, та й такі підіймання крутими східцями слугували за своєрідну зарядку. І ось на півдорозі щось тривожно тенькнуло в грудях, з несподіванки спинився, глянув униз, голова раптом запаморочилася, та я встиг схопитися за поручні. Я вже не раз підіймався цією металевою драбиною, як швидше можна було назвати сходи, але подібного ніколи не траплялося. Я побіг сходами далі, перед дверима оступився, але коли вбіг до кімнатки, де сиділо кілька чоловік, зумів навіть покепкувати над своєю біганиною, над тим, що з доброго дива ледве не звалився. Але тривога вже жила в мені. Я розмовляв, але почував легеньку тінь страху, що десь таки чипіла за спиною. Вона росла дорогою до відділу і опинившись у своєму кабінеті, я відразу подзвонив Люсі, бо виникла думка, чи не трапилося чогось з нею.

— Є, є твоя ненаглядна, де ж їй іще бути? — сказав Комаров, який узяв трубку. Я спитав Люсю, як вона себе почуває. Голос її видався мені навіть веселішим, і тоді я зі сміхом розповів, як мало не звалився зі сходів.

— Будь обережний, — застерегла Люся. — А то мені сон такий снився…

— Який? — поцікавився я.

— Удома розповім. Ти вже йдеш на обід?

— Ні. Ще ж тільки дванадцята.

— А ми збираємося пити каву.

— Молодці. Чи не заварити й нам? — сказав я, косуючи в бік Ірини.

— Бач, я тобі подала хорошу ідею. Ну, бувай.

Ото і вся розмова. Потім я заварив каву, ми пили її втрьох, я кепкував зі щасливої сімейки, з їхніх почуттів, гасив щось схоже на заздрість і роздратування водночас, словом, усе було як звично. Усе було як звично, тобто таки заздрив цьому незвичайному щастю інтелектуального дурника й ледаря з не менш інтелектуальною повією, з якою, крім мене, очевидячки, спали безліч чоловіків. Я часом стримував себе, щоб не розповісти Віталику про все, правда, я бачив перед собою Іринине обличчя, благальні очі… Та не ці очі, ні, а щось суттєвіше стримувало мене.

«Ну нехай, дідько з вами!» — думав я в такі жахливі хвилини. Я розумію — не можу збагнути не лише цього кохання. Не збагну: кохає Ірина Віталика так, як він її, чи й взагалі кохає? Не збагну, що мені робити з Люсею, її зацикленістю на пережитому, на мертвому синові, на провині, якої, може, й не існувало. Виявилося, що позбавитися цього стану для неї навіть важче, ніж колись зійти з голки. Тоді несподівано допомогла вагітність, а чим допомогти зараз?..

Ми сиділи і розмовляли з нашою парочкою, потім я пройшовся до проектного відділу, щось мене туди тягло, навіть завів там доброго знайомого, Павла Адамчука, довготелесого насмішника, і часом заходив до нього. Павло травив анекдоти, політичні або про кохання, інших він не визнавав. Часом він міг несподівано перейти від анекдоту до розповіді про книжку, яку читав цілу ніч, а то ні з того, ні з сього почати розповідати, як марудно сваряться його сусіди. Від мене вимагалося серед цих оповідок та анекдотів вставляти слово-друге, коли Павло робив паузи, і, треба сказати, таким спілкуванням ми обоє були задоволені. Потім був обід, повернення у відділ, де я застав Віталика й Ірину в обіймах на підвіконнику. Прийшла Люба, комусь вичитувала по телефону за нерозпорядливість. Платон Григорович, наш начальник відділу, викликав мене до себе і спитав, чи Георгій Васильович поїде у відрядження. Я пообіцяв уточнити і подзвонив до Георгія. І раптом, коли поглянув на Любу, котра щось зосереджено писала, в мені не знати чого почала рости тривога.

Я встав і підійшов до вікна. Вікно трохи запотіло, Віталик й Ірина закохано надихали. Я протер скло і поглянув униз, з висоти четвертого поверху побачив там двох дівчат, здається, з бухгалтерії.

Я вернувся на своє місце. Та щось тривожне, віддалене, але в'їдливе, пульсувало в мені, жило глибоко, але билося об шкіру, об жили, вперто виривалося назовні. Я пригадав, як сиділа Люба, коли в мене народилося вперше це відчуття. Анічогісінько особливого у Любиній поставі не було. Тоді чому? Я проклав місток далі й стрепенувся — телефон… Перед тим Люба розмовляла по телефону, і я почув якусь фразу… Отже, тривога легенько тенькнула ще тоді, під час розмови. І тут я кинувся. «Драбина». Люба вимовила це слово. Він піднімався по драбині. Ні, не так. Але не станеш же питати, як вона сказала насправді. Я пов'язав… Стривай. Я пов'язав це з тим, що сам сьогодні підіймався по драбині, голова закрутилася і я… Я ледве не полетів додолу, але при чому тут Люба?..

Не знати чого я вихором кинувся до стола з телефоном. Здивовано підвела голову сама Люба. Одна цифра, друга, третя, далі диск вирвався з рук. Я знову набрав номер. Відгукнувся Комаров.

— Кудись зникла твоя Люся, — сказав Комаров.

— Як це зникла? — перепитав я.

— Ну, може, в магазин побігла, я скажу, хай передзвонить. Чи тобі в цю ж секунду горить?

— Йди к бісу, — сказав я.

Я поклав трубку і встиг подумати, що тривога моя смішна. Люся, навпаки, турбувалася про мене, бо їй приснився якийсь там поганий сон. Поганий сон про щось. Увечері запитаю, і разом посміємося. Щоправда, я таки сьогодні справді міг звалитися з тієї драбини.

Я, здається, розповів це геть усім. Під час похорону і після нього. Про те, як я прийшов додому і не застав Люсі. То було уже ввечері. Я вирішив подзвонити до її подруг, і став спускатися вниз до телефону.

Уже при виході з будинку я й зустрів сусідку, яка якось дивно, начеб застиглим поглядом окинула мене. Я минув її, подзвонив, але Люсі не було ні в Тамари, ні в Тані. Тоді я зателефонував додому, до її батьків.

— Господи, Андрію, ти й досі нічого не знаєш? — сказала її мама і забилася в риданнях.

Так я дізнався. Я потім довго стояв під нашим балконом. З вікон падало світло, і я бачив темну пляму на тротуарі. То була Люсина кров. Прийшовши додому, вона викинулася з балкона.

Потім, я знайду шматок паперу з написом «Андрійку, я не…». Усього-на-всього зіжмаканий шматок паперу.

Чому я не поїхав додому, коли в мені стала рости тривога? Я заспокоював себе, а треба було їхати. Я зупинив би її. Я казав про це, коли її ховали, тепер заспокоювали вже мене. Знайомі й незнайомі люди, хтось казав: «ти ж чоловік, тримайся», а я все розповідав. Потім ураз ніби заціпило, вже там, на кладовищі, коли я глянув на прозору хустину, що накривала побите Люсине обличчя.

«Андрійку, я не…»

Що вона хотіла сказати? Вона чекала мене, здогадуюся я, але вже нікому про це не кажу. Я стояв і дивився, хоч нічого, майже нічого далі не пам'ятаю. Тупе заціпеніння, що обхопило там, на кладовищі, не відпускало ні по дорозі назад, ні в кафе, де були поминки. Я відповідав на чиїсь запитання, щось робив, мені співчували, потім відвезли додому. Я зрозумів тільки, що лишився сам у порожній квартирі, хоч поруч були батьки, які приїхали на похорон.

Фраза «Вона чекала мене» била по голові, і я вимовив її вголос.

— Коли чекала, Андрійку? — перепитала мама. — Господи, вибач. Звісно ж, тоді. Але хіба ти міг знати?..

Я встав і підійшов до вікна. Довго шукав чогось поглядом на протилежному боці вулиці. Зрештою збагнув — шукаю того освітленого вікна, яке було перед моєю колишньою квартирою. Я оглянувся, але мами в кімнаті не побачив. Вони з батьком про щось тихо говорили на кухні. Мені раптом трохи полегшало. Але не надовго. Я подумав про те, про що весь день боявся думати — я й не міг тоді приїхати до Люсі, не міг її спинити, я боявся їхати. Боявся. Тепер я теж боюся. Боюся жити далі, сам. І ніхто не винен у цьому, крім чоловіка на ім'я Андрій Троян.

Я одвернувся од вікна, за яким темінь закрила чужу вулицю, й пішов на кухню. Мати мила тарілки, батько сидів за столом.

— Пом'янемо Люсю, — сказав я.

Мама поглянула на мене злякано і вивчаюче.

— Зі мною нічого не трапиться, — заспокоїв.

— Уже нічогісінько.

— Ми тут говорили Андрійку, — сказала мама, — що, може, б тобі вернутися в Ясенівку? Інженери і в нас потрібні.

«Ось він вихід, — подумав я. — Більше нічого й не треба».