Камінь посеред саду

ЧАСТИНА П'ЯТА АНДРІЙ ТРОЯН. FINALE

Знову весна. Улітку буде два роки, як я живу в батьківському домі. Працюю на маленькому комбікормовому заводі інженером відділу виробництва й маркетингу.

Нас у відділі троє — начальник, Архип Степанович, якому два роки до пенсії, я і молоденька студентка-заочниця Ніна. Я вже знаю, що Архип Степанович збирається через два роки рекомендувати мене на своє місце. Життя триває. Я навіть думаю, чи не одружитися знову. Спершу я подумав про Ніну, але виявилося, що в неї є наречений — симпатичний шофер з нашого ж заводу. Тоді я звернув увагу на Стефу Крипанюкову, як у нас на неї кажуть. Вона вдова, чоловік два роки тому загинув у автокатастрофі. Має гарний власний будинок, син закінчує школу. Щоправда, вона старша на сім чи вісім років. Але це не так важливо. Кажуть, чоловік любив випити, а п'яний піднімав на дружину руку. Я не п'ю і жінок не б'ю. Узимку я допоміг Стефі виписати комбікорму для свині. Вона мені подякувала і запросила зайти. Я зайшов, ми посиділи гарно вдвох, я випив усього дві маленькі чарочки горілки й рішуче відмовився від третьої. Стефі це сподобалося. Я погладив її руку. Вона не забрала цю руку, тільки поглянула на мене сумно. У погляді бринів добре знайомий мені відчай самоти. Я став ніби ненароком ходити її вулицею. Ми перемовлялися, я охоче спинявся біля Стефи, яка поралася на невеличкому городці, і балакав про погоду, Стефа скаржилася на сина, який весь день гасає на мотоциклі, не хоче робити уроків і зовсім не думає, щоб вступити якщо не до інституту, то хоч до технікуму. Я співчував, розповідав заводські новини, Стефа свої — вона працювала вагарем на залізничній станції.

У черговий мій прихід Стефа вже скопувала город, я взявся допомагати. Ми працювали дотемна, скопали майже увесь, стомлені сиділи потім у затишній кімнаті й пили чай. Я ніби ненароком пригорнув господиню. Вона легко піддалася, я поцілував її біля вуха, вийшло трохи незручно.

«Не треба, Славик скоро повернеться», — прошептала Стефа. Я не став наполягати. Нічого особливо я до Стефи не почував. Але я знав напевне — незабаром настане день, коли не буде так вже важливо, чи скоро повернеться Славик. Або ми зустрінемося, коли він тільки-тільки поїде кудись. Це невідворотно, якщо я хочу бути господарем в цьому домі. А я таки хочу. Бо нестерпно ловити на собі співчутливі мамині погляди й підбадьорюючі батькові. І що б не казав, приємно, коли на тебе дивляться із захопленням, а деякі твої слова сприймають, зазираючи тобі в рот. Для Стефи я інженер (мій чоловік інженер!), істота трохи вища (а може, й не трохи), ніж вона сама. Я не п'ю і не битиму її. За все це я не поратимусь біля свиней і ще не робитиму деякі, малоприемні речі. А втім, робитиму. Я навмисне хочу спримітизувати своє теперішнє існування — і це мені таки вдається. Це виявилося не страшно, не складно, наче всі попередні роки я тільки й робив, що готувався до цього простого життя і турбот про хліб насущний.

— «Отже, — думаю я, вертаючись від Стефанії, — самотності не буде. Дітей, очевидно, теж. Іринку я не забуду. А які очі в Іринки? Сірі. Світло-сірі, я ще пам'ятаю». ТИ був… — чи то питає, чи стверджує мама, коли я приходжу додому.

— Був і буду, — сміюся я. — Усе, мамо, йде добре, — і весело цілую її в щоку, із задоволенням відзначаю, що мама буде здивована, навіть заінтригована, коли я повідомлю, що одружуюся зі Стефою. Я роздягаюся, лягаю на диван. По телевізору йде якийсь фільм. Мої руки й ноги починають солодко нити, а повіки ледь-ледь, але неспинно злипатись.

— Од Мишка прийшов лист, — каже мама, заглядаючи в кімнату.

Я читаю листа від брата. Він обіцяє цю відпустку провести в Ясенівці. Приходить батько, ділиться враженнями од програми новин. На якійсь фразі я засинаю. Здається, на фразі про катастрофу. Циклон чи тайфун, десь там, далеко, а я так стомився, копаючи у Стефи город. Чудово бути стомленим.

Весна салютує цвітінням, я приношу Ніні гілку вишневого цвіту, і хоч вона картає мене за «знівечену красу», я бачу, що їй це приємно. Хвилину-другу вона вдихає пахощі цвіту, я милуюся нею. Та варто мені сісти за стіл, як я згадую — сьогодні я маю прийти до іншої жінки.

Прийти до Стефанії.

Я маю їй сказати, що я без неї не уявляю життя.

Кілька десятків разів дорогою на роботу я проводив своєрідну репетицію. Мої слова були такі, що я ніби освідчувався, ніби й не освідчувався. Я боявся вимовити слово «любов», бо й любові не було. Хоч трісни, хоч плач. Я просто звик до Стефанії.

«Звикав, — думаю я тепер, — звикав… Та це ж вихід. Чим більше я звикатиму, тим більше… А що — тим більше? Відвикатиму? Тоді треба сказати — болючіше. Я вже планую відвикати?»

Думка мене вражає. Я підвожуся.

— Де Архип Степанович? — питаю дерев'яним голосом.

— Поїхав у райцентр. Він казав… ви маєте займатися…

Я не слухаю Ніну. Мені байдуже, чим я маю займатися. Виходжу надвір. Подвір'я вже висохло. Біля контори цвітуть вишні, незабаром зацвітуть яблуні. І цього, й наступного року. Так буде завжди. Цілих тридцять літ я ще приходитиму і бачитиму цей цвіт. А може, й інших дерев, може, я посаджу ті, інші дерева — нові яблуні й нові вишні на місці старих. Я йду подвір'ям, вітаюся до миловидної жіночки-бухгалтера, до майстра з нашого єдиного цеху. Він теж питав про Архипа Степановича. Усім потрібен Архип Степанович. Нікому не потрібен я. Може, потім буду потрібен, коли обійму посаду начальника відділу. Стану Архипом Степановичем. Мої думки звертають на інше. Наш заводик маленький. Заводик розшириться. Розширюся і я? Мої мрії вдаряються об стелю і падають. Іти мені нікуди. Я вертаюся До відділу. Ніни немає, мабуть, побігла до свого Павлика. Беру гілку, поставлену вже в пляшку і нюхаю. Ледве стримуюся, щоб не викинути цю, не знати, для чого, зламану гілку.

Вертається Ніна. Навіщось пояснює, Де вона була. Я перевіряю якісь папери. Усе в ажурі. Приходять замовники на комбікорм, я підписую папір. Читаю якийсь журнал без початку і кінця. Поради умільцям. Роздивляюся фотографію — група дівчат і хлопців на фоні сільського пейзажу. Незабаром обід. Імітація діяльності. Імітація життя. Хоч би вернувся Архип Степанович. Іду в бухгалтерію. Струнка жіночка Марина щебече зі мною. Вона розлучена, пригадую я. Море розлучених жінок. Але, здається, у неї роман з нашим головним інженером. Відбити чи що? Я стаю схожим на ловеласа? Запросити на обід? Куди? У нашому селищі всі обідають удома.

Прямую обідати і я. По дорозі розкланююся з кількома земляками. Хто я для них — просто односельчанин, невдаха, чи їм взагалі байдуже, хто я? Доплентуюся додому, мама ставить на стіл смачний пахучий борщ, батько пляшку пива, яку купив, напевне, у своєї куми Поліни в пристанційному буфеті. Ми випиваємо по склянці пива, з'їдаємо по тарілці борщу, по тарілці смаженої картоплі, запиваємо — я кисляком, батько пивом. Я ще полежу на дивані, прочитаю газету, допоможу мамі налити в балію води, перемовлюся кількома словами й піду на роботу. По дорозі мене перейме Стефанія, яка теж іде з обіду. Вона позирає на мене великими докірливими очима. Я обіцяю, що прийду, — від цього нікуди не дінешся. До того ж, Славик поїхав на змагання з мотокросу.

«Я міг би сказати тоді, — думаю я і затинаюся. — Що ж, власне, сказати…»

Стефа і далі дивиться на мене ясним, чистим поглядом. Мені раптом здається, що вона просить не обдурювати. Але я ж і не збирався цього робити… Швидше всього я обдурюю сам себе..: Крім того, крім того, я гадав, що в нас обопільна згода.

«Хіба не так?» — питаю я поглядом.

— Мені пора, — каже Стефа. — Ти сьогодні увечері зайнятий?

— Чому ти так вирішила?

— Мені здалося, що… Вибач, любий.

«Ось, уже й любий», — думаю я чи то з радістю, чи зі зловтіхою.

— Я ж тобі казав, що прийду, — вимовляю трохи роздратовано.

— Тоді — до зустрічі?

— До зустрічі.

Я довго дивлюся Стефі вслід. Хочу, щоб вона оглянулася, але вона не оглядається. Нехай. Дарма. Сьогодні ввечері я все одно пеститиму її пишні форми.

— До вас дзвонили, — стрічає мене Ніна. — З міста. З Лучеська.

— Хто? — мало не кричу я.

— Вона назвалася?

— Ні. Хоча…

— Не Магда?

— Ні.

І раптом я ледве не падаю, так несподівано підкошуються ноги. Катя… Це мусила дзвонити Катя. Тільки Катя.

— Вона щось веліла передати?

— Ні. Сказала — ще подзвонить.

Я сідаю за стіл, і до голови вже нічого не лізе. Анічогісінько. Крім єдиної думки — це мусить дзвонити лише Катя. Інакше життя не має сенсу. Я мушу бути їй потрібним, вона мусить відчути, що вона потрібна мені. Дізнатися, звідки завгодно, від тієї ж Лариси, кого там ще…

І тут я відчув гранично чітко — я божеволію. Ось-ось, через півгодини, навіть менше, якщо тільки Катя не зателефонує. Намагаюся читати, але вбити таким чином час не вдається, я не розумію змісту, нічого не розумію.

Ніна здивовано і трохи злякано дивиться на мене. Нехай. Тільки час капає так повільно, мов уже весь витік. Минула ціла вічність, поки озвався телефон. Я схопив трубку. Питали Архипа Степановича. Насилу стримався, щоб не кинути трубку.

Міжміський дзвінок пролунав аж через дві години, коли я вже подумав, що Ніна, либонь, помилилася. Викликав справді Лучеськ.

— Привіт, братику, — сказала трубка.

— Хто це?

— Уже забув? Лариса.

— Лариса…

— Так. Як у тебе справи?

— Нормально.

— Ну й прекрасно. Я тебе насилу розшукала.

— Вельми вдячний.

— Їж на здоров'я. Я дзвоню за дорученням Георгія.

«От і все, — подумав я. — Ілюзії вмерли, а я живий. Що там ще треба цьому зануді?»

— Ти мене чуєш? — питала тим часом Лариса.

— Чую. Що там я заборгував твоєму Георгію?

— Заборгував? Він, навпаки, велів тобі подякувати. Той хлопець, що на твоєму місці, знайшов у столі якесь там креслення і показав Георгію. І Георгій тепер каже, що ти геній і якби повернувся, то міг би стати провідним конструктором їхньої фірми.

— Жартуєш?

— Які в біса жарти? Твоє креслення дало якийсь там такий ефект, що Георгій на сьомому небі. Просив приїхати, щоб оформити винахід. Приїдеш? Отримаєш премію.

— Подумаю.

— Думай, та добре. Я теж скучила трохи за тобою, братику, — засміялася Лариса. — Не забув? Для Георгія я й досі твоя сестра.

— Може, й приїду, — непевно пообіцяв я і раптом випалив те, що давно, із самого початку розмови, свербіло на язику: — Як там Катя?

— Катя? — здивувалася Лариса. — А чому ти за неї питаєш? Ви що, знайомі?

— Хіба ти забула? У тебе ж і познайомилися.

— Тепер згадала, — чомусь зітхнула Лариса. — Катя заміж вийшла.

— Заміж?

Щось опустилося у мені, і я зрозумів, що це я сам сповзаю зі стільця.

— Так, заміж. А що ж, далі було чекати з моря погоди?

— То чого так сумно кажеш? — спромігся спитати я.

— Бо коли старі діви виходять заміж, то їм чогось майже завжди така ж сволота трапляється, як і Каті. До кожного стовпа ревнує, а сам… Е, та що я завела таке, братику? Мій Гошка… Ну, приїжджай…

— А Катя… Ти часто бачиш Катю?

— Господи, далась тобі та Катя. Учора тільки прибігала. Із синяком під оком. Уранці додому рушила і вся тремтить. Та чого я тобі розповідаю? Такі, як ти, не кращі від того вурдалака.

— Спасибі, — не зміг проковтнути я образу.

— Їж на здоров'я. І не ображайся. Приїжджай, побалакаємо. Ну, бувай!..

— Бувай.

Я поклав трубку. Доля забрала у мене останній шанс. Звинувачувати немає кого.

Я сидів довго без жодної думки, втупившись у папери перед собою. Аж поки не пригадав, що, власне, Лариса дзвонила не для того, щоб повідомити про Катю. Винахід… Який ще винахід? Чортзна-що… Поступово приходячи до тями, я проклав місток у минуле — і пам'ять висвітлила білий аркуш ватману, що лежав у шухляді мого колишнього столу. Жодного разу я не згадав про нього. Жодного. Не було нагоди, не було потреби, біса, дідька, я забув, з якого приводу, як і чого я проводив на ньому квапливі лінії, прикладав рейсшину, озирався, ніби злодій, боявся, що ось-ось хтось загляне до кабінету і все переб'є, хоч Ірина, Віталик і навіть Люба давно вже пішли додому.

— Вам погано, Андрію Платоновичу? — почув я голос Ніни.

— Чому ти так вирішила? — здивовано спитав я, хоч хвилин п'ять тому мені справді було досить зле.

— Ви дуже бліді. Серце схопило?

— Ні. Та ж ні, Ніночко, — мало не кричав я. — Розумієш?..

Я встав і пішов до дверей. Але перед тим, як вийти, зрозумів, що маю щось пояснити.

— Розумієш, Ніночко?.. Ця жінка… Ця жінка мені повідомила…

Але пояснити, що щастя і горе прийшли до мене водночас, я не зміг. Я просто вийшов. Так само цвіли вишні коло нашої контори, пишно названої заводоуправлінням. Усе було так само. Але й не так. Головне — я не знав, що ж мені робити. Дедалі сильніше стискав горло спазм.

Я підійшов до гурту чоловіків. Високий кремезняк у сірій куфайці, слюсар зі складу готової продукції, розказував анекдот, і я поспішно відійшов, наче справді не мав права послухати, що там він безжурно говорить. Невже не мав?

Я поминув прохідну, кілька автомашин під ворітьми, і пішов кудись вулицею далі.

Катя… Але чи втрата, остаточна втрата примареної Каті мені болить? Чи просто болить душа? Біль цей має назву, думається мені, але як його назвати, я ніяк не збагну.

Минув майже місяць, поки я потрапив до Лучеська. Приїхав удень, була це субота, і подзвонив до Лариси. Вона зраділа, запросила до себе. Ми сиділи з нею в тій же затишній квартирі, і вона пожалкувала, що її мама поїхала до подруги аж на інший кінець міста, бо ж мама, виявляється, часто мене згадувала.

— Згадувала? За що? — щиро здивувався я.

— Просто так, — засміялася Лариса. — Чимось ти припав їй до душі.

— Вона постаріла? — не зовсім до ладу спитав я, бо мусив щось спитати.

— Як і я, — зітхнула, як видно, теж щиро Лариса. Я, звісно, мусив запевнити, що вона нітрохи не постаріла.

І хоч Лариса погрозила пальцем на мої, цього разу нещирі слова, було видно, що їй вони приємні.

Потім я розповідав про своє життя, гасив гіркоту гумором, сказав, що незабаром одружуся.

Так ми посиділи, побалакали, я ніби ненароком спитав про Катю.

— Усе забути не можеш? — знов погрозила пальцем Лариса.

— Не можу, — признався я.

— То чому ти тоді… колись…

Лариса не договорила, та я знав, що вона мала на увазі. Вона сказала, що Каті давно не бачила, але із розповіді іншої Катиної подруги знає, що у тої все так само, що Катя дуже осунулася і стала ще замкненішою.

— Де вона живе? — напрямки опитав я.

Навіщо тобі? — здивувалася Лариса і перевела розмову на інше. Ми посиділи ще трохи. Лариса сказала, що вони з Георгієм ось-ось мають подати заяву до загсу. Я привітав і сказав, що хочу навідатися до товариша. Лариса взяла з мене слово, що я вернуся і дочекаюся Серафими Михайлівни, що взагалі в них заночую, а завтра обов'язково навідаюся до Георгія, або підемо ДО нього ще сьогодні. Я пообіцяв ШВИДКО вернутися та знав, що навряд чи зроблю це.

Я простував знайомими вулицями. Лучеськ майже не змінився, з'явилися нові вивіски та ще більше облупилися старі будинки. Лише головну вулицю взялися реконструювати. Уже відцвіли сади і парки, скрізь буяла зелень, та я не хотів ні радіти, ні якось по-іншому реагувати на цей пишний переддень літа.

«На вокзал», — наказав я собі, та вже за сотню метрів спинився.

Щось муляло мені. І я знав, що то таке. Катя. Я мусив їі побачити, я, власне, й приїхав сюди, щоб її побачити. Я постояв серед тротуару, тоді пішов, знехотя переставляючи ноги, далі. Вернувся. Знову рушив.

«На вокзал, на вокзал, до дідька в зуби, в Ясенівку, до Стефанії, до її свиней, вона теж людина, вона самотня», — твердив я.

«Але ж Катя, — заперечив самому собі. — Чого ж я їхав?»

«Хто зна. Ти не маєш права на Катю. Надто — зараз. Чи ти хочеш, щоб вона теж стала свідком ще однієї твоєї поразки?»

Ці слова мене переконали — і я поїхав на вокзал. Уже в тролейбусі я помітив, що їду, наче в тумані. Мовби тролейбус пливе серед туману, а той туманисько проникає у двері, вікна, всі щілини. Так я добрався до вокзалу і взяв квиток на дизель-поїзд. Я сів у залі чекання — до поїзда було ще цілих півтори години. Люди продовжували рухатися наче в тумані, вони, мов навмисне, все ходили й ходили повз мене і, підкоряючись якомусь їхньому ритмові, я встав і пішов до виходу. Якесь слово крутилося у мене в розпаленій голові. Вже вийшовши на привокзальну площу, я зрозумів, що те слово — «телефон» і що телефонна будка зовсім поруч. Поволі, майже не своїми ногами, я пішов до неї.

Тремтячими руками набрав номер, якого, виявляється, так і не забув, і дізнався теперішню Катину адресу. І ось я стою біля її дому і чекаю її саму, хоч і не певен, що зможу впізнати. Мені б побачити її, лише побачити, тверджу собі.

Мимо проходять люди, у них свої справи, все темнішає і темнішає. Чому я вирішив, що Катя має повертатися? Може, вона давно вдома? І тут мене пронизала ще одна думка, що кинула в холодний піт. А що коли її саме в цю хвилину б'ють, убивають, б'є її чоловік — садист? Уже не тямлячи себе, я кинувся до будинку. Тридцять четверта квартира виявилася аж на дев'ятому поверсі. Дорогою сходинками я ледве не збив якогось розхристаного хлопчака, вже на півдорозі помітив, що в цьому будинку є ліфт і він працює, але не спинився.

І ось я стою під дверима, чую голоси за ними, і вже геть не тямлячи себе, натискаю на кнопку дзвінка.

Відчинила Катя. Вона і справді виглядала дуже змарнілою. Спершу я швидше здогадався, ніж упізнав її. Що ж я кажу? Що я кажу?.. Я так прикипів до її обличчя, до змарнілого її обличчя. І раптом відчув, як зникає туман з-перед очей.

— Ви до кого, пробачте?.. — спитала тим часом Катя.

— До… Пробачте… Ви самі?

Тут я з жахом помітив, як за Катиною спиною виросла кремезна чоловіча фігура.

— Ха! — гаркнув Катин чоловік. — Я все чув. Нарешті я спіймав на гарячому голубочків.

Я ще встиг подумати — він має не потворне, а доволі привабливе кругловиде лице. Це було останнє, що я подумав. Бо Катин чоловік відкинув її з порога і схопив мене за барки. Наступної миті він трусонув мене, мов суху грушу. Це він зробив лівою рукою, а правою затопив у мою ліву щоку. Я відчув у роті солоний присмак, почув, як хруснув зуб.

— Саню, — закричала Катя. — Я зовсім не знаю цього чоловіка…

— Не знаєш? — ревнув Саня. — Зараз ми довідаємося…

Я не опирався. Не тому, що так уже перелякався його, та після Катиних слів мені зробилося абсолютно байдужісінько, що він зі мною зробить. Він спустив мене сходами. Дорогою я боляче вдарився об стіну. Хтозна, що він зробив би зі мною, якби на сьомому поверсі назустріч нам не трапилася стара жінка з відром, наповненим сміттям. Вона перелякано закричала, і, мабуть, отямившись від цього крику, Катин чоловік спинився, і далі я побрів сам. Перед ліфтом на п'ятому поверсі я нарешті виплюнув вибитого зуба. Гула голова, боліли ясна. Але це було ще не головне. Головне — я зрозумів, що тепер справді все. Остаточно. Без жодних шансів. Я дочекався ліфта і спустився вниз.

Внизу від мене сахнулася якась дівчина. Я вийшов надвір. Повітря було вже по-літньому теплим.

— Ось і все, — сказав я уголос.

Сказав укотре. Я йшов подвір'ям. Ще двоє перехожих злякано оглянули мене.

«Байдуже», — подумав я.

Справді байдуже. Десь переночую. Якось проживу.

Біля виходу на вулицю я спинився. І тут до мене прийшла несподівано думка. Я весь час боявся свідків своїх поразок. Треба було цього побоїща, щоб зрозуміти — найголовнішим свідком був я сам.

Утім, кожен з нас свідок своїх перемог і поразок, тільки я забув про це чи не хотів пам'ятати.

Я стрепенувся. До мене підходила Катя. Спершу я подумав, що мені ввижається, але вона таки стояла поруч. В розірваному платті, теж, очевидячки, побита, як і я, і важко дихала.

— Ви… Жи… вий?

— Як бачите, — спробував я посміхнутися.

Катя спинилася. Стояла і дивилася на мене. Пригадувала і не могла пригадати.

— Я десь вас бачила, — сказала вона.

— У Лариси, — нагадав я. — Вона хворіла, я прийшов провідати. Ви були там…

— Не пригадую, — похитала Катя головою.

Вона повернулася й пішла назад. Стомленою, шаркаючою ходою.

— Куди… куди ж ви? — гукнув я.

Я наздогнав Катю і схопив її за руку. Я не міг її відпустити.

— Не треба, прошу вас, — сказала Катя з такою мукою, що я мимоволі розтулив пальці.

Вона пошаркала далі — зсутулена, як і я, побита, а я не мав сили ворухнутися, щоб її наздогнати. Щось наче стояло за цією жінкою таке, що я не смів їй заперечити.

За кілька кроків вона спинилася. Оглянулася. Щось сказала.

— …ільше не битиме… — розібрав я, — він плаче… після… та… кого…

Вона стала віддалятися. Я теж побрів. На вулицю. Наче сліпий, став переходити її.

Гальма різко вискнули поруч. Почулася лайка водія. Він вискочив з машини, щось кричав, та, либонь, побачивши моє лице, раптово замовк.

І тут я почув, що хтось ще біжить до нас, кроки шаркали зовсім поруч. Я озирнувся і побачив Катю.

— Ви… живі? — видихнула Катя, зупинившись. Я знову схопив И за руку, бо інакше вона впала б — така була нажахана, із перекошеним обличчям, безсила після цієі несподіваної гонитви. Здивовано дивився на нас обох — побитих, зляканих — водій. Сигналили машини, які спинилися довгою вервечкою за тією, що ледве не збила мене. Тепер я помітив, що то була машина з великою блакитною цистерною замість кузова. У такій перевозять живу рибу або просто воду.

Тут я перевів погляд на Катю і знову зустрівся з її великими світло-сірими очима, які тривожно і трохи збентежено озирали мене.

Стояло бабине літо, коли ми з Катею приїхали вперше до Ясенівки. Дивна річ, ми йшли вулицями селища, і мені було байдужісінько, що про мене подумають. Коли я вперше приїхав з Магдою, я пишався, що привіз дуже вродливу дружину. Щось схоже було, як ішов з Люсею, — бач, хоч і розлучився, але й швидко одружився, і аж ніяк не на гіршій, та ще й небавом сина чи дочку знову матиму.

Тепер я просто йшов поряд з Катею і мені було добре й затишно. Маму й батька я попередив, і як вони зустрінуть Катю — лише це мене трохи тривожило.

Та все вийшло якнайліпше. Хоч мама й дивилася спершу дещо насторожено, але я помітив, що Катя їй сподобалася. Ми пообідали, а потім вийшли в сад. Під ногами вже шелестіло листя. Я бачив, як жадібно Катя вбирає все довкола, і це мені було теж приємно.

Ми пройшли вглиб саду. Я свідомо прийшов сюди. Тут лежав великий чорний камінь. Не знаю чому, але мені раптом захотілося на ньому посидіти. Я сів на камінь і аж тоді згадав, що точно так я любив на ньому сидіти в дитинстві. Тільки тепер поруч сіла Катя. Ми довго сиділи й мовчали, вслухаючись у тишу осіннього саду.

— Про що ти думаєш? — першим порушив мовчанку я.

— Знаєш, я чомусь згадала одну народну прикмету, — відповіла Катя.

— Ну, і яку ж? — заохотив я.

— Кажуть, щоб узнати якою буде зима, треба простежити, як падає листя на землю.

— І як же воно падає?

— Я ще не бачила, як падає в цьому саду. Але моя покійна бабуся казала, що коли листок впаде рівно, щільно прикриє землю, то зима буде холодною, зате літо врожайним. Коли ж впаде краями, загорнутими догори, то такий листок не зігріє землю, кропитимуть і дощі, і мокрі сніги. Давай простежимо, як падатиме листя?

— Давай, — легко згодився я.

І ми стали чекати першого листка, який упаде поруч. Чекати нам довелося довго, бо цей недільний день був тихим, і листя насолоджувалось хоч і не щедрим на тепло, але лагідним осіннім сонцем, можливо, востаннє вбираючи його разом із соками землі.

Сидячи на камені, я подумав, як мало треба Каті… Як мало треба іноді жінкам взагалі, аби бути щасливими.

От тільки я… ні, я намагався…, дідько візьми, намагався, мало не крикнути хочеться, але я мовчу. Краще все-таки думати про щось інше. Наприклад… Наприклад, про цей самий камінь. Я подумав, що вже давно не навідувався до цього каменя, дуже давно не сидів на ньому, не приводив до нього ні Магду, ні Люсю, хоч навряд чи це допомогло б.

Згадка про Люсю змусила стиснутися серце. Я не кохав, але і я був, був таки винен в її смерті.

До каменя востаннє я приходив, здається, після випускного. Про що я тоді думав? Про своє знамените майбутнє? Ні, не пригадую.

Зате я пригадав, як колись сидів на камені й спостерігав, як б'ються два моїх ровесники. Точніше, один б'є іншого. Сильніший, Вадик Русаков, бив Павика Мотузяного. Так ми його називали — Павик, бо він картавив. Звісно, звали його Павликом, Павлусем, як казала його мама. Дубасив люто спершу руками, а потім і ногами. Вони звідти мене не бачили, а я бачив і дивився, мов заворожений.

Чи міг я заступитися за Павлика? Я боявся. Боявся сильних Вадикових кулаків. До того ж, знав, що Павлик справді винен, бо обмовив Вадика перед його дівчиною. Але ж бив Вадик люто, по-звірячому, і Павлик довго після тих побоїв не міг підвестися.

Чому я згадав цей епізод? Є багато питань, на які я не здатен відповісти. Просто треба було про щось думати?

— Тобі холодно? — спитала раптом Катя.

— Ні. Чому ти про це запитала?

— Бо ти почав дрижати.

— А я й не помітив.

— То мені здалося?

— Тобі здалося.

Ми знову замовчали. Катя притулилася до мене.

— А тобі не холодно сидіти на камені? — спитав я.

— Ні, — сказала Катя. — Тільки, мабуть, сьогодні жоден листок не впаде.

— То ходімо назад?

— Ходімо.

Ми поволі підвелися і пішли до хати. Вийшовши з-за сараю, я побачив маму. Вона стояла і дивилася на нас.

— Он листок падає, — прошептала Катя. — Таки падає…

Перед ними справді, тепер помітив і я, поволі, витанцьовуючи танець з одному йому відомою назвою, падав додолу великий яблуневий листок.

І тут я поспішно простяг руку і спіймав листка.

— Ну от, — сказала незадоволено Катя. — Ти все зіпсував. Ми так і не довідаємося, якою ж буде зима.

— Доживемо — довідаємось, — посміхнувся я.

Насправді ж я злякався, що Катя неспроста хотіла, аби листок неодмінно впав на землю. Очевидно, вона щось загадала. Господи, як я боюся втратити її…

Ми підходили вже до мами. Зненацька я подумав, що ми отак могли підходити давно. Якби тільки… якби тільки зустрілися. Ця думка мене здивувала. Я спинився. Забракло чомусь повітря. Невже знову серце дає знати?

Катя тим часом наближалася до мами, і ось вони вже стали поруч. А я все не міг зрушити з місця.

Я помітив, що моя рука затисла листок і розтулив пальці. Листок лежав на долоні зім'ятий, начеб якийсь зіщулений. Другою рукою я взявся його розгладжувати. Я не знав, навіщо це роблю, але знав — навіщось це мені потрібно зробити, саме тепер, зараз, Цієї хвилини, цієї миті.

От тільки серце як стисло, так і не хоче відпускати.

Але це не головне, не головне це, от в чому річ… Головне — я стою сам посеред саду. Мама вийшла назустріч. А Каті… Каті насправді в саду немає. І на камені вона не сиділа — от яка біда. Десь там, у місті, моя Катя. Тільки шепіт її зостався зі мною: «Я мушу, мушу вернутися… він без мене загине».

«А я?» — хотів сказати я, але не сказав.

«Чому ж ви раніше не прийшли?»

Тепер уже не пригадую, чи вимовила Катя ці слова. Чи я запитав самого себе.

Дивна ця річ — не мати сили прийти, коли любиш, хоч перед тим… перед тим… а перед тим наче й не було нічого… найвродливішої дівчини курсу… інституту… амбіцій… нічогісінько…

Я стою посеред саду. Посеред нашого саду, поруч з великим чорним каменем.

— Що з тобою, Андрійку? — питає мама.

Я хочу відповісти і не можу, бо серце тисне ще дужче. Залізними обценьками хтось стис моє серце і ніяк не відпустить.

— Що з тобою, Андрійку? — мамин крик долинає десь здалеку, наче крізь час, наче не з цього погідного осіннього дня, а нібито десь аж з дитинства.

— «Тільки от чи моє це дитинство? — зринає зненацька думка. — Чи моє?..»