Камінь посеред саду

ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ

«Якби існувало поворотне коло часу, — думав я, виходячи зі свого будинку. — Якби воно існувало…»

«То й що?» — спитав себе.

З тим і зупинився посеред подвір'я. Біля пісочниці гралися діти. Білявий хлопчисько, син інженера картонно-руберойдового заводу з третього поверху нашого ж під'їзду, гасав на велосипеді, хвацько кермуючи однією рукою. Він був певен, що когось неодмінно захопить його геройство. Я подивився йому вслід, проте, звісно, не захоплено, а заздрісно.

Але справді, поворотне коло мені потрібне. Тільки не для повернення у вчора чи поза¬вчора, а кудись значно далі, може, в дитин¬ство чи що. А може, й далі. До пори, коли я ледве почав себе усвідомлювати.

Гм, я лежу на столі (чи де там) і кричу «уа-уа». На мене захоплено дивиться медсестра (здоровенький хлопчик буде), полегшено витирає піт з лоба лікар (нарешті з'явився, зловредний), блаженно-втомлено посміхається мама…

А я собі кричу. Або й не кричу, а лише дихаю. Попереду в мене ціле життя, більше навіть, ніж у цього хлопчиська, що гасає на велосипеді…

Я озирнувся, але велосипедист — порушник правил — кудись зник, і даремно було шукати його поглядом, хоча б навіть захопленим.

Час цього дня повз, наче старезна черепаха. Ще крок, другий, ще кілька кроків — і знову зупинка. Біля крайнього під'їзду сусіднього з нашою «малосімейкою» будинку сидять дві бабусі. До мене долинули обривки їхньої розмови, і я повернув до них голову. Цих бабусь я знав, знав і їхніх невісток, про яких вони вели мову, осуджуючи їхні забаганки і стиль життя. Одна з них, струнка, висока, у величезних рогових окулярах, працювала в аптеці неподалік і мала звичку голосно повчати свого сина, коли виходила гуляти з ним на подвір'я. Вона весь час запитувала його «Зрозумів?», і бідолашний хлопець мусив весь час ствердно кивати головою.

«Зрозумів?» — спитав я себе і вийшов на вулицю.

Мимо мене проїхав автобус, обдав їдким димом, спинився, бо відразу за нашим будинком було перехрестя. Я поспішно відійшов убік, вдихнув свіжого повітря. Автобус швидко рушив, і мої легені ще раз ковтнули порцію спрацьованих газів, правда, тепер уже з більшої відстані. Я затамував на кілька секунд подих, у горлі різко засвербіло… Мій експеримент завершився тим, що я змушений був долонею витерти сльози з обох щік.

Кепкування над самим собою знову закінчилося, отже, майже нічим.

Я пройшов ще трохи. Ноги несли мене на вулицю Суворова, за адресою, яку отримав там, у парку.

Якби в нашій кімнаті можна було припнутися ланцюжком, може б, я не робив цієї дурниці. А може, гриз би ланцюга зубами, намагаючись вирвати з в'язкої нестерпної тиші, від якої не рятував навіть увімкнений телевізор. Тиша та сиділа в мені самому, і коли намагався її прогнати, на зміну приходили голоси, які могли бути лише голосами з минулого, які нагадували про все те, що було й так мені відомо, але стверджували його з ди¬вовижною впертістю та послідовністю, хоч і звучали хаотично.

У цьому хаосі була своя закономірність — кожен новий голос звучав начеб притишеніше за попередній, але наполегливіше.

Вони нагадували про моє безсилля перед самим собою. І перед ними. Я міг вступити у суперечку, щось сказати й собі, але мої аргументи були на диво кволими.

Голоси належали тим, з ким я вчився і працював колись, багатьох уже позабував, часом пам'ятав якусь фразу або дві, але то були, як на те, дошкульні для мене фрази.

Моє друге «я», що часом заявлялося для суперечок, тепер складалося немовби з частинок цих голосів, і я підсвідомо погоджувався з ними. Я спробував систематизувати голоси по-своему, але не міг зловити ту нитку, яка б допомогла вилаштувати версію хоч для сякого-такого виправдання. Але що робити, якщо я навіть не був певен, чи потріб¬не це виправдання?

«Ти невдаха…»

«Невдаха».

«Ти втікав».

«Утікав».

«Пам'ятаєш, як ти переїжджав минулого разу майже до такого ж міста, як ти любив це місто, а потім проклинав його?»

«Це називається пошуком самого себе».

І коли я зрозумів, що моє виправдання мені ж не на користь, збагнув, що є вихід — вулиця Суворова, бо ні ще одне кіно, ні зустріч із кимось знайомим, якщо зустріну, навіть пошуки кави і стояння у черзі не порятують, як було рятували, коли я знав, що мені все-таки є куди вертатися — в маленьку затишну квартирку, під хай чуже, але близь¬ке і звичне Магдине крило.

Я встав і, наче сомнамбула, пішов до две¬рей.

Тепер я був не самотній. Ось вона, вулиця, — поруч. До людей рукою подати, але до жодного, звісно, не підійду — вони мені незнайомі. У мене в цьому місті взагалі мало знайомих. Тому йду вулицею і тверджу собі, що я не самотній, що все, що трапилося, — несуттєве, адже воно все одно мало трапитися.

Знову спиняюсь. Думка вражає. Є у ній дивна приреченість.

«Як і в тому, що йду на вулицю Суворова», подумав я.

З тим і подивився на інший бік вулиці, на якій стояв. Там, біля овочевого лотка, зі-бралося кілька бажаючих купити яблук, і я зрозумів, що теж повинен купити їх. З порожніми руками не годилося приходити навіть на вулицю Суворова.

Чи, може, справа не в цьому, зовсім не в цьому?..

Я йшов асфальтом у місці, де перехід не дозволено, навмисне повільно. Навіщо? Я не збирався потрапляти під колеса машин, що мчалися, мов шалені, перевищуючи всі дозволені швидкості…

— Осліп? — гукнули з машини, яка зму¬шена була зробити різкий крен, аби мене обминути.

Водій «Жигулів» ледве не зіткнувся із зустрічною маршруткою. Її водій теж щось гукнув не вельми приємне на мою адресу. Я озирнувся. На вулиці, як на те, не було жодного міліціонера. З яким би задоволенням віддався б у його ніжні обійми і вислухав усі докори.

До лотка підійшов теж повільною ходою. Яблука були невеликі, але червонобокі.

— Червонобокі?.. Пробачте, ви сказали… — продавщиця здивовано дивилася на мене.

Отже, я знову подумав уголос. І зрозумів, що не вимовлю більше ні слова. Навіть намагатимусь не думати.

— Заходьте, заходьте, будь ласка.

Бабця зустріла мене на диво привітно. Навіть не здивувалася для годиться.

— Я знала, що ви прийдете, — сказала натомість.

— Он як?

Я аж зупинився коло порога од несподіванки. Невже вона така до біса прозірлива?

— Ось, будь ласка, — мовив я і тицьнув їй до рук пакет з яблуками і торт «Гвоздика», якого теж купив по дорозі.

Вона не віднікувалась. Хоча б для годиться. Просто взяла торта і все.

— Прекрасно, — сказала вона. — Будемо пити чай. Я заварила якраз. Ми з Варею збиралися якраз пити. Чи ви більше каву любите?

— Я люблю чай, — поспішно уточнив я.

— Тоді заходьте до кімнати.

Вона подибала на кухню, а я нарешті оглянувся. Я сподівався побачити щось старовинне, але квартира була по-сучасному обладнана. Сучасні шпалери, в кутку коридору — шафа із книгами. Я заглянув до кімнати. Авжеж, меблі югославські чи румунські. Гарно живете, бабцю.

З-за столу у вітальні на мене зиркнула друга бабусенція, — ще повніша, із розпливчастим обличчям і чіпкими очима.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір.

Я зразу відчув — вечір буде не таким, як гадав. А втім — я не гадав, а просто йшов, поки перед самим будинком не став обдумувати, як же себе буду вести. Однак пішов далі, бо, розміркувавшись, чого доброго вернувся б назад.

«Яку дурницю учварив», — подумав я те¬пер.

Я став у дверях. Колежанка моєї бабці подивилася пильно, суворо.

— Мене звати Андрієм, — представився я.

— Варвара Миколаївна.

Голос її, трохи захриплий, вдруге сказав мені, яку велику дурницю я учварив. Так, мені було б затишніше серед старовинних зібраних випадково меблів, серед чогось та-кого, що нагадувало б про власне дитинство, серед таких же меблів у хаті, де жив дух, вже мною призабутий. Я підсвідомо сподівався на це, тепер можна признатися, що споді-вання оте жило в мені, доки я, долаючи опір, і воднораз ведений невидимою силою, прямував сюди.

Тепер я зайшов до кімнати, пошукав очима хоча б старовинний годинник на стіні, але, звісно, не знайшов його. Лише на стінці з колишніми передплатними виданнями стояв будильник із циферблатом у дерев'яній оправі.

— Чого ж ви стоїте? Сідайте.

— Дякую.

Я таки сів у м'яке крісло. Подивився на Варвару Миколаївну і тут зауважив, що вона гортає якийсь альбом. Я вже вирішив був устати й підійти, заглянути в чуже життя, як вона закрила його і раптом на хвилю притулилася до нього обличчям. Потім підвела голову і втупилася в стіну перед собою, точніше, у килим, що висів на стіні.

Мені здалося, що по щоках у неї котяться сльози.

Я таки підвівся, ступив крок до неї. З чашками в руках до кімнати зайшла господиня. Варвара Миколаївна повернула до неї голову.

— Розумієш, адже їх нема, — сказала вона.

— Кого нема? — перепитала господиня.

— І Толика, і Олі, — тихо мовила гостя. Вона судомно ковтала слину. У неї таки текли по щоках сльози, я не помилився.

— Розумієш, я колись їй бажала смерті, — сказала Варвара Миколаївна. — І ось — я живу й досі.

— Ну, ти ж ні в чому не винна, — заперечила господиня.

— Усі ми… Якби я могла забрати назад свою ненависть…

Моя бабця поставила чашки на стіл, ви¬йшла. Вона й не звернула начеб уваги на те, що тут присутній я, чужий.

«Здається, втрапив на вечір спогадів, — подумав я. — Цього мені тільки не вистачало».

— А хто, пробачте, ці Толик і Оля? — спи¬тав уголос нахабно. Коли Варвара Микола-ївна подивилася на мене, я побачив, що очі в неї зовсім сухі. Сухі й геть вицвілі, ще вицвіліші, ніж у господині. Невже сльози мені привиділися?

— Толик був Серафимин брат, а Оля його наречена. Тобто колись наречена, — поправила вона. — А потім дружина. У нього два роки тому інфаркт був, а через рік і вона померла.

— Дякую, — бовкнув я.

— Не розумію, — сухо сказала вона.

— Дякую за вичерпне пояснення.

Чому в мене з'явилася раптом ворожість до неї. Волохата підсвідома ворожість, що виповзла із якогось закутка мого єства, розросталася з кожною секундою. Я спробував погасити її, навіть надав обличчю якомога більшої приязності, але все було намарно. Ощетинена потвора вже лупала об мою шкіру. Звідки вона взялася? Маленький сентиментальний спогад: вона кохала Толика, ненавиділа Олю, — яке мені до них діло? Її вина, якщо вона була, а швидше всього не було, стареча сльозливість, я то при чому? А проте, й сліз теж не було. Чи, може, мені просто хотілося, щоб вони з'явилися?

Хтось поклав мені руку на плече. Я струсонув плечем. Нікого, крім нас двох, у кімнаті не було. Зайшла Серафима (Іванівна, Петрівна?) з цукорницею й тарілкою, на якій височів порізаний торт.

Я ще раз подумав, що безглуздо було сюди приходити. Але так само безглуздо встати й піти, лишивши їх удвох зі спогадами в при¬дачу в їхній ультрасучасній квартирі. Для чого ж я тоді волік торт і яблука? І що я, цікаво, робитиму вдома? Дивитимуся телевізор?

Хіба що це…

І тут я завважив, що в цій кімнаті з дорогими, явно імпортними меблями, не було… Не було сучасного ідола — телевізора.

«Ага, — подумав я. — Ага… Може, це тебе заспокоїть…»

— Ходіть же до столу, — сказала господиня. — До речі, як вас звати?

— Андрій Троян. Можу показати паспорт.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Ну, раптом я спробую вас пограбувати. А ви мене так довірливо…

— Ви не схожі на грабіжника, — посміхнулася господиня.

— Он як? — пробурмотів я. — Дякую за довір'я.

— Будь ласка, — сказала вона. — Мене, до речі, звати Серафимою Михайлівною. А це Варвара Миколаївна.

— Ми вже познайомилися, — приязно зауважила друга бабця.

Тепер я бачив кожну зморшку на її обличчі. Чому мені здалося, що вона заплакала? Чи мені справді хотілося цього?

Обличчя підпливало до мене все ближче. Я десь бачив його, ці риси, але де? Я заплю¬щив очі, й одразу переді мною постала безлиста гілка, вона майже торкнулася щоки, холодна і вогка, із характерним, прілим запахом, який буває пізньої осені. Доторк вийшов миттєвим, я інстинктивно простяг руку, щоб відштовхнути гілку, але вона вже була за моєю спиною.

Я біг садом, засапаний, розхристаний, а назустріч мені бігла мама.

Щойно я почув її голос — тривожний, зовучий.

Він одразу покликав мене, цей голос — несамовито-тужливий, на останній межі розпачу.

Я підбіг і з розбігу ткнувся в її груди, шорсткі руки, що пахли милом, торкнулися моєї голови.

«Боже мій, Боже мій!» — шептала мама.

Я притискався до неї, й відчуття вини готове було ось-ось вихлюпнутися з мого горла надсадним плачем, я стримував його з усієї сили й щільніше тулився до мами. Але сльози застигли десь там, всередині, й даремно я боявся, що вони з'являться.

«Що трапилося, мамо?» — спитав я нарешті.

«Я почула, як хтось кричить, і подумала, що ти впав у криницю», — сказала мама нарешті.

«Але я не маленький, я…»

Тут я відчув, як усе ще дрібно-дрібно дрижать мамині руки на моїй голові…

Цієї миті я таки заплакав.

…Потім я довго думав, чому ж я не чув того крику?

Я вийшов тоді ранком невиспаний, хоч і розбуджений тривогою, і, як виявилося, недаремною. Батько звечора обіцяв узяти мене на рибалку, але не розбудив, бо мама пошкодувала будити: я, бачите, пізно ліг учора. Я й справді довго не міг укластися спати, збуджений майбутнім походом. Він уявлявся як щось небувало-урочисте, хоч ми вже й ходили з татом рибалити. Але то до нашої річки, поруч із селищем, а тепер на дальнє, аж за сусіднім селом, озеро.

І ось я, прокинувшись, не знайшов у хаті батька. Мама пояснила винувато, що я дуже солодко спав. А я й зараз ще був заспаний, і чомусь саме ця обставина мене розсердила найбільше. Я наговорив, які вони недобрі, й гнаний образою та передчуттям нещасливого дня, бо день цей і не міг бути інакшим, пішов у сад — геть від цього осоружного дому, де так підступно обдурюють.

Над подвір'ям тоді висіла в'язка тиша осіннього ранку, землею повз вогкий холодний туман. Поволі, відчуваючи в грудях тупий біль образи, я йшов садом. І раптом відчув, що мені цікаво спостерігати, як одне за одним виповзають дерева з туману. Я підходив до них, торкався руками кори, йшов далі. Виходила досить цікава гра. Десь зникло образливе ниття у грудях, захопившись, я навіть заплющив очі й не помітив, як потрапив до сусідського саду. Я намацував один за одним стовбури дерев, а на краю саду чатувала на мене стара напівзасипана криниця….

Я не почув чужого крику, бо його не було.

Зате… зате почула мама.

Чи він таки був, той крик?

— Вам погано? — турботливий голос пролунав зовсім поруч.

Розплющивши очі, я побачив, як віддалялося обличчя Варвари Миколаївни. Переді мною стояла чашка, наповнена майже по вінця чаєм, на тарілочці із синім обідком лежав шматок торта.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Куди ж ви? — чомусь стривожено спита¬ла Серафима Михайлівна.

— Нікуди.

— Чи ви хочете помити руки?

— Так, я справді хочу помити.

У ванній, обкладеній білим, з ледь помітним візерунком, кахлем, я довго стояв, роз-глядаючи себе в дзеркалі, примощеному над умивальником.

На мене дивилося чуже застигле обличчя.

Тугі холодні струмені обмивали мої пальці.

Я притулився лобом до скла.

«Що мені сказати їй?» — думка постукала в мозок наче сама по собі.

Я поглянув у дзеркало. Стіна за моїми пле¬чима там мовби віддалялась і, здавалося, іде якась хвилина-друга й уже її зовсім не буде. Зрозуміло: виною цьому — не знати звідки виникле запитання. Тепер я боявся його, хоч зовсім недавно, дорогою сюди, кепкував над собою.

Вода боляче хльостала по пальцях. Паль¬ці стали вже зовсім синіми. Я знову підвів очі, але за спину глянути не відважився.

Я нічого не скажу. Просто тихо піду. Цей вечір спогадів не для мене. А втім, про мене й не згадають, і це найвтішніше. Хіба що пе¬ревірять, чи не вкрав чого. Коли перекона¬ються, що таки не вкрав, забудуть. Ну, може, згадають, як анекдот.

Я вимкнув воду, акуратно витер розкішним білим рушником руки і відчинив двері.

Серафима Михайлівна стояла в коридорі й дивилася на мене.

— Боялися, що втечу? — спитав я саркастично.

— Мені здалося — вам погано, — просто, без фальшивої ноти в голосі, відповіла вона.

Пригасла було злість спалахнула знову.

— Будь ласка, — сказав я. — Чисто.

— Навіщо ви так? — вона лагідно торкнулася мого рукава. — Вибачте, коли образила. Ходімо пити чай.

— Спасибі, — подякував я. — Але мені не погано. Правда, й не добре. Але це вже інша пісня. А приспів у пісні такий: живу я в цьому місті. У Лучеську.

Вона не здивувалась і не обурилась. Тільки обличчя стало начеб утомленішим.

— Я здогадувалася про це, — мовила ще тихіше.

— Здогадувалися? — витріщив я очі.

— Авжеж.

— Але чому? — щось опустилося в мені донизу, і, здається, я сам був готовий от-от опуститися кудись униз, провалитися крізь підлогу.

— Коли я скажу, що в мене просто більше життєвого досвіду, ви сприймете це як повчання, — її у втомлений голос просочилася гіркота.

Вона повернулася й пішла до кімнати. Я скорився. По суті, в мене навіть не було вибору. Мусив тішитися тим товариством, що послала доля.

Ми сиділи й пили чай. Розмовляли про майбутню осінь. Якщо вірити прогнозам, вона мала бути теплою. Принаймні, так кажуть прикмети. Далі Варвара Микола¬ївна розповіла про своїх знайомих, яким дісталась картина відомого художника. Він, виявляється, заповів цю картину, написану в ранній молодості, їм. Був, бідолаха, закоханий у дівчину, котра тепер сама «тричі бабуся».

Я слухав і раптом помітив, як моя ліва рука (правою тримав чашку із захололим чаєм) повільно, але невмолимо, ніби сама по собі посувається до альбому з фотографіями, якого півгодини тому гортала Варвара Мико¬лаївна. Я спинив руку і подумав, що досить любо й сміхотинно було б попросити цю фо¬тографію, якої я навіть не бачив, на згадку. Цікаво, чи відмовила б прониклива Серафи¬ма Михайлівна? Та ще й якби попросив при її гості-подружці…

А проте я розумів, що не зроблю цього. На¬томість сьорбнув ледь теплого чаю і сховав ліву руку під стіл.

І тут я зауважив, що вони обидві дивляться на мене.

— Пробачте, ви про щось питали?

Прокинувся я від притишених голосів. Учора не міг довго заснути. З-за вікна крізь щілину в шторі пробивалося світло вуличного ліхтаря. Моя рука не дотяглася до нього. Тоді я заплющив очі, хоч і знав, що це даремно.

Ще до того, як лягти в цю свіжу, ледь хрустку постіль, я знав, що не зможу довго заснути. За столом я вдавав із себе змучено¬го, напівсонного, особливо, коли ми лиши-лися із Серафимою Михайлівною вдвох.

Насправді ж я боявся, що вона почне таки розпитувати.

Боявся, що не зможу тоді відповісти, не зможу лишитися, грюкну дверима абощо.

Вона не спитала.

Зате розповідала про давню осінь, коли дівчинкою втрапила до Лучеська, розшукуючи свого сусіда. Він обіцяв забрати її до себе і не забрав, не показувався в їх-ньому містечку довго, цілих два роки, а їй навіть не могло спасти на думку, що той, кого так покохала, просто обдурив.

Вона думала про інше — з ним щось трапилося, йому погано, йому загрожує щось не-добре, вона малювала картини одна страшніша іншої, сама ж і вірила в ці картини, як і вірила те, що тільки вона одна може його врятувати.

Його звали Василем. Він забув про неї, як тільки приїхав до свого міста.

Але про це довідалася потім, коли вже на схилі літ він признався їй у цьому своєму гріхові. Тоді ж, зустрівши її, сімнадцятилітню дівчину, у сквері, він зовсім не зди¬вувався, лише сказав: «Ага, це ти…»

— А Толик? — спитав я.

— Толик? — перепитала Серафима Михайлівна, здивовано дивлячись на мене. — То-лик приїхав уже шукати мене і теж лишився у Лучеську.

Ще тоді, за столом, я намагався збагнути, навіщо мені розповідають усе це? Якась же прихована мета була у цій розповіді?

Я згадую тепер цю історію. Я шукав приховану мету — невже тому, щоб виправдатися, щоб зрадіти, якби її знайшов?

Ці бабці були з іншого світу, незрозумілого мені, спогади я розумів, але ніяк не міг відчути, не міг збагнути, що ж стоїть за ними, коли вони мовби навмисне викладали їх переді мною, зовсім незнайомим чоловіком з іншого покоління, ба, й іншої епохи.

«А може, я теж був їм потрібний саме для цього вечора?»

Несподівана думка вразила простотою і водночас якоюсь абсурдністю. А якби я не трапився їм? Ні, не могли ж вони запросити собі для спогадів іншого незнайомця?

«А чому б ні?» — думаю собі, й ця думка мене несподівано втішає.

Я раптом пригадую свою вчорашню вечірню зустріч. Хто ж був той чоловік, хто? Брат? Якийсь чудний жарт.

«Ми ще зустрінемося, брате», — почув я го¬лос чоловіка, що виглядав з машини.

Дідько його візьми, він таки схожий на мене. Схожий. Чи мені здалося при світлі вечірніх ліхтарів?

«Якийсь п'яний був, тільки й усього», — думалося.

Від такої думки мені легшає. Вона мене рятує від чогось, не збагну тільки, від чого?..

«Тепер би ще світло погасло, може, б тоді я заснув», — думається далі.

Я стуляю повіки, але ненадовго. Коли роз¬тулюю, все довкола мене так, як і було досі. Світло ледь-ледь просочується крізь щілину. Коли ж воно погасне, це світло? Я міг би затулити щілину, я міг би позбавитися його, але тоді буде ще самотніше. Знати, що ти не заснеш, і удавати, що хочеш спати…

Я знову заплющив очі.

Десь зовсім поруч виникає голос. Приєм¬ний жіночий голос. Ні, він належить не Магді, не треба здригатися.

«Ви будете спати у цій кімнаті».

Та це вже зовсім інший голос, це Серафими Михайлівни.

«Взагалі-то це кімната моєї дочки, але її цієї ночі не буде, я зараз вам перестелю постіль».

Я прислухаюся до тиші, і мені хочеться, щоб її ось-ось порушили кроки, цокання жіночих туфельок, далі — скрегіт ключа в замку. Тоді я зможу встати і піти. Дарма. Кроків не чути. Натомість знову чути голос. Щоб позбутися його, я розплющую очі. Це не вихід, але все ж краще.

Учора мені хотілося спитати мого доброго ангела-господиню, де ж її дочка, але я не зро¬бив цього.

Тепло постелі зігрівало дедалі дужче. Ще вчора вона зігрівала незнайому мені жінку. Вона лежала в цій постелі й, можливо, теж не могла заснути. Моя рука враз конвульсійно рвонулася, ніби обпеклась об щось.

Десь на другому кінці міста в такій же теплій постелі в обіймах дужого молодого нахаби лежала Магда. Я прогнав бридке видиво чужого кохання й відчув, як холодна, аж липка лють виштовхує мене з ліжка. Я звівся на лікті, сів. Можна було встати, тихенько одягтися і так само тихенько вийти. Завтра Серафима Михайлівна пересвідчиться, що я нічого не взяв, та й по всьому. Адже вона навіть паспорта не спитала…

Ураз я спіймав себе на думці, що мене дратує ця стареча довірливість, а може, й розуміння мого стану. В цю хвилину я пошкодував, що не палю.

Магда найбільше любила, коли я діставав її з ванни і загортав — мокру, не витерту — у великий волохатий рушник, а то й халат, і так ніс на ліжко.

Сьогодні її, напевне, ніс той, інший. Сьогодні і вчора. А може, й раніше.

Дивна картина постає переді мною. Ми вдвох з тим її молодим (хахалем? чоловіком? альфонсом?) несемо до ліжка. Не доносячи, розтулюємо руки. Магда падає, але ще раніше кудись униз, у безодню, летимо ми обоє. Тільки мій супутник по польоту раптом зникає. Я лечу і знаю: він повернувся, щоб підставити руки під Магду.

Я теж повертаюся з польоту, раптово, не¬сподівано, переношусь у незнану мною квартиру чи будинок. І заходжу до ванни. Дістаю з води Магду — таку саму, котра простягає назустріч мені руки. Я загортаю її у свою сорочку і несу до дверей. Я несу її крізь місто, крізь шеренги дерев, будинків, вогнів.

— Мені холодно, мені дуже холодно, — шепоче Магда.

Ту, іншу Магду, вже зігріває своїм молодим дужим тілом чоловік, який її спіймав. Та Магда пашить жаром.

«Їх треба поміняти тілами», — зненацька думаю я, а Магда на моїх руках все тулиться і тулиться до мене.

Та я відчуваю, як починаю розчинятися, стаю безтілесним — наче у сні. Отже, мені по¬трібно знайти свій реальний сон.

«Реальний сон?» — кажу собі подумки.

Я впав на подушку і притулився обличчям до свіжої накрохмаленої пошивки. Так я лежав довго, аж доки не почув чийсь голос, а слідом за тим постала вулиця, людське юрмище на ній, я пробираюся крізь цей натовп, він починає рідшати, ось уже вітрина галантерейної крамниці. Я проходжу мимо тієї вітрини, бачу своє відображення в ній, ось уже й двері, які зараз відчиню…

І тут назустріч мені з-за рогу будинку, в якому розташована ця крамниця, виходить жінка. Вона прямує гордо і спокійно, помічає мене, я бачу, як розширюються зіниці великих темно-горіхових очей.

Я знаю її, тому поспішно одриваю голову від подушки. Мої очі вже звикли до темряви, я бачу силуети квітів на шпалерах, килимок на протилежній стіні. Варто повернути голо¬ву й побачу жіночі причандалля на тумбочці поруч із ліжком.

Учора по дорозі в цю спальню сітчатка моїх очей зафіксувала шматок іншої кімна¬ти, очевидно, спальні Серафими Михайлів¬ни. Звідти визирала стара пузата шафа, і я зрозумів, що там і є острівок моєї тимчасової господині, де ще залишилося наяву її мину-ле, яке благополучно перекочувало в тепе¬рішнє.

Мій час розірваний на клапті. Він пливе десь там, невидимий, шматками вати, котру легко, майже без жодних зусиль, можна про¬ткнути.

Я можу повернути спогади, чиї завгодно голоси.

Можу зупинити картину з минулого, виниклу в уяві. Я беру з тумбочки знятий з руки годинник, підношу до очей. Мій годинник зупинився, хоч видно, як світяться у темряві ледь фосфоризовані стрілки і навіть як прудко біжить секундна. Біг її плавний, рівномірний. Учора я думав про поштовх, потрібний мені самому. Його немає і не буде, коли я прийму рішення змінити життя — це знову буде ілюзія. Лише ілюзія, я вже більше не можу обдурити себе.

Шукаю порівняння до цього стану. Перебираю всілякі відомі мені речі. Напрошується слово «порожнеча», але я не знаю, куди його притулити. Крім того, я, здається, вчора думав про порожнечу в мені самому. Я не люблю повторюватися.

Я шукав необхідне слово довго, доки не подумав знову про час, що схожий на вату. Вата, ще крок, зусилля збудженого мозку — і постає слово туман. Туман — ілюзія. Ілюзія — туман. Повна ілюзія туманів. Туман, переповнений життям. Туман туманів. До біса. Справа не в цьому, не в слові, не у визначенні. Тоді в чому?

«У чому, в чому? — передражнює хтось.

— Розгадка поруч, бовдуре, поворуши мізками».

Він кепкує з мене, розумію я. Може, мені потрібна підтримка друзів?

«Суть навіть не в тому, — відповідає хтось за мене, — що в тебе немає в цьому місті справжніх друзів, суть в іншому», «Невже це безталанність? Тягар виявився заважким?»

За вікном щось шелестить, може, дерево перед будинком. Може, просто вітер.

«Він допоможе мені заснути», — приходить рятівна думка.

Я заплющую очі. Шелест вітру за вікном стає виразнішим. Раптом я бачу гілку, що шелестить. Гілка поряд, перед самісінькою зіницею, я відхиляюся, бо вона ось-ось уда-рить по обличчю.

Я розплющую очі. Ще мить — і в тій картині, на тій самій вулиці, з-за рогу вийде та сама жінка. Це не Магда. Я більше не стулю повік, бо видиво поставатиме безліч разів. Доки ми не зустрінемось. Я знаю її. Можна уявити, що ми розминаємося. Тоді вона неодмінно поверне голову. Тоді я змушений буду теж озирнутися. Бо я знаю її. Бо вона — це і я також. Я вигадав колись цю сцену і вже не зможу ніколи її позбутися, особливо в такі хвилини, як зараз.

Бо жінку звуть моїм коханням.

Коханням, якого насправді в мене ніколи не було.

Прокинувся я від голосів, які долинали з-за дверей. Щось наче підштовхнуло мене. Підтягнутися на ліжку на руках, посунутися, відчинити ногою двері — все це було справою кількох секунд.

Двері відчинилися безшумно. У цій жіночій квартирі завіси виявилися добре змащеними.

— …То хто ж то все-таки такий? — спитав незнайомий мені притишений голос.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказала Серафима Михайлівна.

— Ох, облиш, мамо. Ніби ти не знаєш, де я була, — вже з неприхованою досадою сказала інша, присутня у квартирі жінка; очевидно, то й була дочка моєї бабці. — Ти могла б уже звикнути.

— До цього звикнути неможливо, — заперечила мати. — Неможливо звикнути до ваших стосунків. Хто ти йому, скажи, будь ласка?

— Ніхто.

— От-от — ніхто. Невже це тебе не лякає?

— Чому б це могло мене лякати? Я все усвідомлюю, мамо. Навіть те, що рано чи пізно Георгій мене покине.

— Господи, якби я знала…

— Мамо…

Здавалося, там, за дверима, ось-ось почується схлипування. Якби воно почулося, я б підвівся, дав знати про себе, відірвався од цього ліжка, до якого наче прикипів. Щось було в цьому іншому, незнайомому мені, голосі і владне, й наче надривне. Він мовби кликав співрозмовника (матір!) сперечатися з ним, і в той же час голос падав, поки не став трагічним шепотом-докором у цьому останньому короткому слові.

Голос… Мені раптом здалося, що то вночі я чув саме його, хоч і знав, що насправді це не так. На якусь мить майнула фантастична думка — нечутно піднятися, тихенько вдягтися і зникнути через вікно. Думка погасла відразу — це зробити неможливо.

— Послухай-но, — сказала тим часом Серафи¬ма Михайлівна, — тобі потрібно зупинитися.

— Ох, мамо, — зітхнула дочка. — Прийде час — і все зупиниться само собою.

— Але ж це… Це аморально…

— Можливо. І все ж я забігла тільки на хвилинку, щоб узяти спортивний костюм.

— А коли я не пущу тебе?

— Не сміши, мамо…

Видно, дочка зробила якийсь порух, бо Серафима Михайлівна поспішно зашептала:

— Туди не можна, я ж сказала, що там чу¬жий чоловік.

— Але ти не пояснила, хто це?

— Я й сама не знаю.

— О, впізнаю мою матусю, — стиха засміялася дочка. — Ти певна, що він там е? Може, він давно зник разом з моїми речами…

— Ах, Ларо, чому ти нікому не віриш?..

— Зате ти віриш усім. Навіть тепер, в такий час. Він приїжджий?

— Ні, з нашого міста.

— Тоді взагалі нічого не розумію.

— Бачиш, — якось винувато сказала матір. — У нього щось трапилося… Мені здалося, він шукає людського товариства, співчуття…

— І ти запросила його на нічліг?! Оригінально.

— Власне, він… Тобі цього не зрозуміти… Якби ти лишилась, можливо б, ви…

— Що ми?

— Нічого… Просто я щойно подумала — можливо, б ви познайомилися.

Як усе, виявляється, просто! Я ледве не присвиснув від почутого. Ось тобі й благородство! Чи, може, Серафима Михайлівна проникла в мої нічні видіння? І вирішила якось допомогти.

— Мамо, ти що ж — надумала шукати мені жениха? — сказала тим часом ця, ще невідо-ма мені, Лара.

— Ні, але…

— Що — але? Чи я за твоїм задумом мала розраджувати невідь-кого?

— Ні, але мені здалося… Мені здалося, що в нього, як і в тебе, за плечима якась прови¬на. Ви обоє… Коли такі люди стрічаються…

— Яка провина, мамо?

— А твій Георгій?!

— Боже, ти живеш у позаминулому столітті! — вже голосно вигукнула дочка. — Двоє винних зустрічаються і знаходять щастя! Ха-ха, аж плакати хочеться від розчулення!

— Тихо, Ларочко, — застерегла матір.

— Він, мабуть, вже й так не спить, коли досі не втік.

Зацокотіли підбори, мені потрібно було хоча б пірнути з головою під ковдру, але я не зробив цього. У дверях постала струнка жінка в модному світлому плащі. Яскраво-коричневе волосся ледь сягало плечей, але на диво гармонувало із трохи видовженим обличчям. Різкі порухи видавали рішучість, а вся постать випромінювала неприховану силу.

— Та він підслуховував нашу розмову, — вигукнула вона. — Ось, будь ласка, мамо, йди, помилуйся на цього джентльмена.

Дочка Серафими Михайлівни переступила поріг і стояла вже в моїх ногах, коло самого бильця, дивилася з неприхованою ворожіс¬тю і навіть презирством. За її плечима поволі виникла матір, зодягнута тепер у темно-си¬ній байковий халат.

— Доброго ранку, — якомога чемніше привітався я.

— Доброго ранку — відповіла Серафима Михайлівна.

— Вас, очевидно, вигнала з дому дружина, і ви не знайшли нічого кращого, як прийти сюди? — сказала Лариса.

— Уявіть собі, навпаки — я сам себе вигнав з дому, бо дім цей став порожнім. Знаете, як порожніє дім, коли хтось його покидає? Були часи, коли люди через це стрілялися. У вас пістолета, бува, нема?

Я вимовив це хрипким тихим голосом, хоч і намагався теж надати йому відтінку іронічності.

— Тоді ви…

— Смішний?

Вона зробила ще крок до ліжка і спинилася. Хоч у коридорі горіло світло, а надворі вочевидь був ранок, все ж завішені штори затінювали кімнату. Може, тому дочка Серафими Михайлівни рвучко простягла руку до вимикача. Спалахнуло блідо-жовте світло. Тепер я побачив великі сірі очі, тонкі напіврозтулені губи, родимку на лівій щоці.

— Мені забиратися?

Вона ніяк не зреагувала на моє запитання. Не скидаючи черевичок, пройшла до високої шафи з одностулковими дверима. Мене обдав запах парфумів і хвилюю¬чі пахощі жіночого тіла — сильного і ледь вловимо граціозного. Серафимина дочка відчинила шафу й спритним рухом дістала голубий спортивний костюм. Звичайно, поки вона знаходилася поруч, а Серафима Михайлівна стояла біля дверей, не могло бути й мови про вставання.

Коли вона знову пройшла біля свого ліж¬ка, а далі енергійно вилетіла в коридор, аж мати відсахнулася, я раптом збагнув, що конче мушу щось їй сказати. Нехай вона поспішає до свого Георгія, нехай я вигля¬датиму в її очах смішним, коли не гірше, але сказати мушу…

На щастя, Серафима Михайлівна пішла за дочкою. Я скочив на підлогу й швидко вдягнувся. Лише ступивши за поріг її кімнати, спинився. Мені не було чого сказати їй. І все ж я рушив далі.

У кінці коридору коло вішалки Лариса запихала костюма в елегантну спортивну сумку. Повернула на хвилю лице, кресонула поглядом і відвернулася.

— Я, очевидно, вернуся ввечері, — сказала до матері так, наче мене й не було поруч.

— Ти снідала? — спитала мати.

— Авжеж. А пообідаємо в лісі.

Вона дістала з-під вішалки і запхнула до сумки кеди. Рухи в цієї жінки були так само різкі, якісь незграбні і в той же час сповнені неповторної грації. Чому я спостерігав за цим збиранням? Чи я шукав слово, яке мало б з'явитися, але натомість запихалося дедалі глибше до горлянки.

— Сподіваюся, ввечері мені не доведеться викликати міліцію? — вона подивилася на мене відверто глузливо, а вже через якусь секунду промовила до матері з неприхованою ніжністю: — Я справді ввечері буду вдома, матусю.

Закинувши сумку на плече, вона рвучко ступила до дверей, так само енергійним по-рухом розчинила їх. Двері, проте, зачинилися м'яко, майже нечутно.

— Будемо зараз снідати, — сказала Серафима Михайлівна.

Щось наче підштовхнуло мене. Вдягнутий, але босий, в одних шкарпетках я кинувся й собі до дверей.

Цокіт жіночих черевичок лунав десь унизу. Наче навіжений, метнувся я вслід за тим цокотом, за тією голосною енергійною ходою.

Я наздогнав її майже біля самого виходу.

— Послухайте!

Вона обернулася. Колючі сірі очі були зо¬всім поруч. Задиханий, напівбосий, я стояв, не знаючи, що сказати.

Ми стояли так обличчя до обличчя добрих півхвилини, я важко дихав і все більше ро¬зумів, що треба повернутися, піти, зникнути якомога швидше з цього дому. У мене є шанс ніколи її не зустріти. І матір її не зустріти. У мене є шанс хоч таким робом врятуватися, коли ти програєш, коли ти загубив більше, ніж досить, можна хоча б зробити вигляд, що нічого не трапилося.

А проте я не міг вчинити так. Ось-ось мали розтулити пащу двері, що вели з вулиці, ось-ось у моєї ганьби мав з'явитися ще один свідок, я чув як шльопали чиїсь кро¬ки подвір'ям, а жінка навпроти мене стоя¬ла і мовчала. На дні її великих сірих очей на зміну іронії виросло здивування, а потім — погано приховане збентеження і ще щось, назви чому я не годен добрати. Може, навіть страх впереміш зі співчуттям.

— Вам холодно в ноги, — сказала вона на¬решті. — І, крім того, я не люблю чоловіків-хлюпиків.

— Я не… — почав був я і затнувся.

«Може, збоку я здаюся ще смішнішим, ще гіршим, ніж є насправді», — майнуло в моїй збаламученій голові.

— Візьміть мене з собою, — випалив я і аж тепер відчув, як справді нестерпно холодно мені в ноги.

— Може, ще й увечері прийти до вас у моє ж ліжко? — сказала вона насмішкувато, проте без злості, швидше втомлено.

— Цього я не прошу.

— Вибачте, мене чекають.

Усе ж вона не відвернулася, не зникла. Щось затримало цю жінку, що могла б випа-лити набагато дошкульніші слова. І раптом я з подивом помітив те, чого не помічав досі, вона дуже схожа на Серафиму Михайлівну. Ця схожість не одразу впадала у вічі, вона ніби сиділа, захована десь далеко у рисах її вже проораного ледь помітними зморщечка-ми обличчя, і тільки тепер, коли очі поглиб¬шали і вже дивилися повз мене, добуваючи з глибини зіниць щось, тільки їм і знане, вона стала невловимо і виразно воднораз на-гадувати матір.

— Пробачте, — сказав я і пішов назад, уго¬ру, сходинка за сходинкою обпікаючи хо-лодом собі підошви.

Двері нарешті грюкнули. Хтось прой¬шов мимо Лариси, привітався. Хтось ішов за моєю спиною. Я почув його дихання і спинився.

Мимо мене продибуляв старий, як світ, ді¬дуган. Він важко дихав, як і я, після свого безглуздого маршу вниз. Тільки його хода мала сенс. Він подивився здивовано на мене і коли вже обминув, ще більше при¬тишив крок.

Я оглянувся. Лариса все ще стояла вни¬зу, хоч і дивилася на брудну темно-зелену стіну.

— Я чекатиму вас у машині, — стомлено промовила вона.

— Дякую, — сказав я.

Старий поволечки чалапав далі. Ось уже його не стало видно. Тільки шаркають схода¬ми старечі черевики.

— Не забудьте, до речі, що ви — мій родич, — застерегла Лариса. — Троюрідний молодший брат. Постарайтеся швидше взутися, трою¬рідний брате.

Я вийшов з будинку, вже взутий, причеса¬ний — такий собі джентльмен, що збирається на прогулянку. Вдихнув на повні груди по¬вітря, поглядом намацав збоку біля під'їзду світлу «Мазду». Я не помилився — з-за напіввідчинених дверей визирала голова Лариси.

— Ну й довго ж ти збирався, братику, — ска¬зала вона, весело посміхаючись.

Я нагнувся і побачив її насмішкуваті, звернуті до мене, очі.

«Йдіть ви до дідька. І котіться куди завгодно», — подумав я.

Подумав, але втарагунився всередину са¬лону. Ґречно привітався. Георгій повернув голову, і я побачив, що обличчя його нічим особливим не примітне, хіба що підборіддя ледь-ледь випнуте, а ніс трохи завеликий. На дні темно-сірих очей майнула і згасла миттєва цікавість. Він завів двигун, і ми рушили.

— Це Георгій, а це той самий двоюрідний братик-сонько, — сказала Лариса, підвищую-чи, отже, мене, в ступені рідності.

— Андрій.

Ми постояли трохи біля перехрестя, Георгій не спішив виїжджати, щоб втиснутися між автобусом і «Москвичем», який ішов на досить пристойній відстані. Дуже обережний чи не хоче бути близько від автобусних газів?

Він, отже, з першої хвилини знайомства цікавить мене?

Я пригадав слова Серафими Михайлівни і посміхнувся.

Уже коли ми викотили на центральну вулицю, вперся поглядом у Георгіеву потилицю, вдихнув ледь чутний запах одеколону. Зачіска якраз діставала до комірця синього спортивного костюма — отже, він не художник, і не актор, і взагалі не люди¬на вільної професії. Напевне, й ризику не любить.

А що коли спробувати, коли спробувати… Я аж заплющив очі від цієї думки. Надто фантастично-неможливою була вона.

Ось я вириваю кермо з цих дужих рук. Машина врізається байдуже у що — дерево, стовп, будинок. Я побачив нас усіх трьох за¬кривавлених. Ні, ще перед тим дзенькіт скла. А якщо я не загину, авжеж не загину, адже я на задньому сидінні.

Господи, про що це я? Адже я подумав перед тим, чи не розіграти мені Георгія. Георгія, заодно й Ларису. Я — Ларисин коханець. Ось зараз скажу про це. Другий коханець? Отже, другий, бо з цим, першим, вона провела ніч.

Я злостивлюся? Так, бо надто різні ночі були в нас.

Але оте дивне нашарування таких різних двох думок: перша — про розіграш і майже миттєво слідом за нею друга — про кермо, аварію, нашу загибель… Виходить, я отак, несподівано, можу бажати чиєїсь смерті?

Я подивився в бокове скло. Ми їхали ранковим недільним містом, незвично тихим, майже безлюдним. І моя душа теж безлюдна. Ось чому одна на одну нашарувалися дві злостиві думки. Я звертаюся до себе, куди б не сягнув думкою.

Ми швидко минаємо будинки, визирає небо поміж них, червоний проблиск нага¬дує про заховане за хмарами сонце. Місто порожнє, але за стінами будинків живуть люди. У кожного з них своя доля і свої турботи. Я оглянувся — будинку, де я ночував, видно не було.

«Це ж зовсім інша вулиця», — подумав я.

— Невже ти сьогодні не поїдеш на те своє виробництво? — сказала цієї миті Лариса.

— Уяви собі — ні.

— Дивно.

— Чому дивно? — спитав Георгій.

— Ти не згадав про нього ні вчора, ні сьогодні.

— І що це значить, по-твоєму?

— Може, вовк у лісі здох.

«Вони наче підслухали… наче підслухали», — подумав я. Звичайно, сподівання, що мені якось пощастить відбити Ларису, навіть просто зацікавити її собою, — безглуздя. Ось вона повертає голову, нахиляється до свого коханого, її кохання приречене, це вона добре усвідомлює і все ж пливе далі, як людина, залишена в морі. Море… Я пливу до берега, на березі Магда й Іринка. Надії, що не збулися… У моїй руці спіймана мушля. Ще кілька хвилин — і я почую радісний Іринчин крик, її захоплення.

Я жбурляю мушлю у хвилі, вона зникає, і я пірнаю, простягаю руки, шукаю ними, наче сліпий. Ноги торкаються дна, я нагинаюся і бачу мушлю, що поволі осідає на дно. Я простягаю руку… Ось він — шлях до Іринчиної радості. Мушля вже встигла охолонути у воді. Я стискаю її, наче боюся, що хвиля знову змиє з долоні, хоча перед тим сам жбурнув її в море.

— Ви не можете їхати швидше? — кажу я тепер.

— Навіщо?

Голос у Лариси ледь хрипкуватий, а Георгій мовчить.

Ми проїжджаємо під мостом, по якому теж повзуть машини, Лариса повертає до мене голову.

— Куди ти поспішаєш, братику?

Смішинки, що бризкають на мене з її очей, раптом гасять моє роздратування.

— Бідний братик, він поспішає, — каже Лариса, та мене не дратує навіть ця, одверта, насмішкуватість.

— Я справді поспішаю. Поспішаю повернутися…

— Тоді не треба було їхати, — вперше озивається Георгій.

— Ви маєте рацію…

— Зупинити машину?

— Ні, чому ж?..

Усе стає на свої місця. Георгій теж людина із крові й плоті. Навіть родич буде заважати в подорожі до лісу. Подорожі удвох.

Мені зовсім легшає. Усе так банально в цьому світі. І ця подорож не найкраще з того, що можна вигадати.

— Справа в тому, що я ніякий не брат, — кажу тихо і лагідно.

— Тобто?..

Він таки повертає голову. Всього на мить, йому треба стежити за дорогою, але цього досить, щоб вловити і в погляді, як і в голосі, неприховану ворожість.

— Якщо не брат, то хто ж ви?

— Так собі… Людина…

— Гарна мені річ, — каже Георгій майже спокійним голосом.

— Господи, не день, а казна-що, — Лариса теж повертає голову і спопеляє нищівним блиском. — Що тобі ще спало на думку, Андрію?

Ми вже вибралися за місто, минаємо пост ДАІ. Міліціонер біля поста проводжає лінивим позіхом.

— То брат чи не брат? — голос у Георгія так само рівний.

— Якщо виходити з теорії, що всі люди брати… — кажу я.

— Знаєш, Андрійку, мені набридли твої півнячі вибрики, — сердито зауважує Лариса. — Ти сам напросився і сам псуєш поїздку. Це по-свинячому. Тобі вже не десять і навіть не сімнадцять.

— Авжеж, мені тридцять два.

— То чому ж ти дозволяєш собі такі вибрики? Я б на місці твоєї дружини теж тебе покинула.

Браво, ще один укол! Я вже збирався засміятися, але несподівано щось штрикає мене під лівою пахвою. Я відкидаюся на спинку сидіння. Очі самі заплющуються…

Спитати… спитати… що спитати… Мовби в лихоманці кидається з кутка в куток свідомості думка…

— Господи, Жоро, йому ж погано!.. — звідкись іздалеку долинає розпачливий жіночий голос. — Зупини, зупини ж машину, Жоро.

…Мені добре, мама несе мене на руках. Я тулюся до її плеча, до м'якої теплої кофтини, мама щось шепче, я не розчуваю, що саме, мені просто добре на маминих руках. З-за плеча прозирає шматок неба, нас наздоганяють темно-сірі хмари, схожі на загрозливу зграю вовків. Мені добре і затишно на маминих руках, коло маминого плеча, під лагідним лоскітливим теплом жовтої кофтини. Тільки от я відчуваю, як усе важчає мамина хода, вона все важче дихає, вже, здається, ось-ось упустить мене на землю, але покидати мамині руки мені не хочеться, я сам не втечу од грози, а мама відразу загубиться, тільки я не знаю, як їй сказати про це. І я щосили втискую обличчя у мамине плече, ховається небо, темні-темні грозові хмари, зникає весь світ, я тільки відчуваю заколисуючу мамину ходу. Це триває довго, та наш рух зненацька пришвидшується, і ось ми вже починаємо кудись летіти, та я не можу навіть закричати — м'яка шерсть затуляє губи, рота, носа, очі, все обличчя, всього мене.

…Я розплющую очі. Хмара, що, здається, нависла наді мною, стрімко почала даленіти, доки не завмерла у недосяжній височині. Зате поруч було Ларисине обличчя — світло-сірі очі дивилися печально, і щось у них таки стрепенулося, коли я розплющив свої.

— Ну, живий, — тихо сказала вона.

— Бунт не відбувся, — спробував пожартувати я, підводячись на лікті.

— Лежіть, лежіть, — злякалася Лариса. — Вам не можна роботи таких різких рухів. Раптом це інфаркт?

— Який в біса інфаркт?..

Рука, на яку я звівся, торкнулася її. Я взяв її руку і підніс до своїх вуст. Вона не забрала цю руку з довгими пальцями — може, боялася, що я знову бухнуся на ковдру, передбачливо постелену ними.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре..

— Зараз Георгій принесе води, і ми поїдемо назад.

— Не хочу.

Я сів і оглянувся довкола. Ми стояли на узбіччі, за яким тяглося зоране поле. Від лісочка, край якого починалося село, йшов з відерцем в руках Георгій.

— Пробачте за мої дурощі, — сказав я і звівся на ноги.

— Пусте, — сказала вона.

— Коли вже ми сюди доїхали, давайте поїдемо далі, — попросив я.

— А ви зможете?

— У мене нічого не болить.

Я простяг Ларисі руку, й вона підвелася. Та коли я спробував затримати її пальці в своїх, вона рвучко відсмикнула їх.

«Нічого не трапилося», — подумав я і згадав, що перед тим, як знепритомніти, мав щось запитати. Але що саме — згадати зараз не зміг. Рвучко повернувшись, я пішов на-зустріч Георгію. Я чекав, що він запитає хоч щось, але він тільки сказав: «Ожив?» — і кивнув на відерце — питимеш, мовляв? Я взяв відерце і став пити. Вода була холодна, ледь-ледь терпкувата, якийсь віддалений незбагнутий запах жив у ній. Мені справді хотілося пити, я пив довго цю холодну воду, дивлячись, як майже доторкаюсь чолом до свого відображення у воді. Зрештою я напився і поглянув на відображення, тримаючи відерце перед собою. За моєю спиною там, у воді, виднівся шматок дороги, неба і навіть лісу. Я озирнувся. Георгій ішов собі до машини, коло якої стояла жінка з ковдрою в руці.

Цієї миті я пригадав, що хотів там, у машині, спитати у цієї жінки. Я хотів спитати, як звати мою колишню дружину.

Вона не знала, як звати, і це був аргумент. Аргумент, який убивав мене і кудись повертав.

Відерце ковзнуло з моїх рук, і вода потекла по гравію, по доволі вже пожухлій осінній траві, доки вся не витекла.

У мене під ногами шурхотить трава, майже така сама, як там на узбіччі. Я йду лісом, слухаю це шурхотіння, й мене ось уже кілька десятків хвилин не покидає враження, що ліс цей безлистий.

Знаю, що це не так. Ще тільки перша позолота торкнулася цього лісу, як і природи взагалі. Ще далеко до осінніх холодів, справжніх осінніх холодів.

«У лісі не так відчувається вітер», — думаю я.

Це перша виникла думка, відколи йду лісовою стежкою. Цікаво, хто її проклав, цю стежку, чиї ноги витоптали?..

«Це вже друга твоя думка», — кажу собі.

Скупа посмішка торкається моїх вуст. Спиняюся, підбиваю ногою шишку, що лежить збоку від стежки.

Угорі, на високій сосні, повно таких шишок. Я нагинаюся, хапаю кривий, збитий кимось, сучок і жбурляю на гілку, де шишок найбільше. Але жодна з них не падає до моїх ніг. Сучок застрягає на гілці, я шукаю його поглядом, але не знаходжу.

Стежка веде мене далі, вона виведе до річки — це я знаю напевне. Бо ми відпочивали неподалік утрьох. Утрьох ішли лісом неподалік…

Іринка бігла стежкою, їй було цікаво ховатися, вона вищала від задоволення, коли я минав її, непомічену. Але коли завважила, що я не помічаю навмисне, насупилась.

А потім я минув її, пішов собі далі. Магда йшла десь далеко позаду, і раптом я почув розпачливо-пронизливий доньчин крик.

— Тату! Таточку!

Як я сам перелякався од цього крику! Не тямлячись, кинувся назад, став розгортати кущі, квапливо, обдираючи руки. А міг просто відгукнутися.

— Таточку!

— Я тут, Ірусю, — нарешті здогадався я відгукнутися. Коли ми стрілися, донька не плакала, лише дивилася великими наполоханими очима так, наче бачила мене вперше.

— Іринко! — це вже гукала Магда.

Вона підбігла — засапана, нажахана, і теж здивовано дивилася на нас обох.

— Ми гралися, — сказала Іринка тихо і винувато.

— То чого ж ви так репетували? — спитала Магда. — Я вже подумала невідь-що. Думала, може, змія вкусила.

— У цьому лісі немає змій, — повчально прорекла Іринка почуте годину тому від мене.

Далі ми вже йшли утрьох, мовчали, хоч нічого ніби й не трапилося. Зрештою, я став описувати річку, до якої наближалися.

— У цьому лісі справді немає змій? — зненацька спитала донька.

— Тато ж сказав, — докірливо відповіла за мене Магда.

Я струшую головою. Було — і загуло. Як і теперішнє. А що було тепер?

Було вогнище, коло якого ми сиділи втрьох. Був обід і димок, що вився між деревами. Була розмова, і в тій розмові виявилося, що Георгію потрібен куратор малих підприємств, які належать до його фірми. Він так і сказав: «Мені потрібен куратор». І якось дивно подивився на мене. Так дивляться на товар, який вирішили купити, хоч він і не вельми потрібен.

— Візьміть мене, — сказав я несподівано.

— Маєте вищу освіту? — спитав Георгій.

— Маю. Закінчив політехнічний інститут.

— Тоді вважайте, що беру.

— А що я маю робити?

— Головне — не заважати мені… Робитимеш, що хочеш, аби не плутався під ногами.

— І мене не проженуть після такої роботи?

— Поки там керуватиму, не проженуть. Підходить?

— Авжеж.

— Тоді, вважай, домовились. Прийдеш у вівторок.

Він одвернувся. Не запитав, ні де я працюю і чи працював до того. Може, тому, що я був Ларисиним «родичем», а може… Між нами наче одразу по цій розмові виросла незрима дистанція.

Я бачив, як здивовано зиркнула в мій бік Лариса. Чому я пішов на це приниження?

Чому я поїхав з ними?

Чому вчора прийшов до Серафими Михайлівни?

Справа навіть не в самотності, Справа в моїй поразці.

— Я пройдуся, — сказав я і підвівся.

Вони промовчали. Я йшов і вдихав димок від вогнища. Димок незабаром зник. І мені здалося, що опадає листя. Потім я почув, як шурхотить трава під ногами. З'явилася перша думка. Я подумав про вітер.

У моєї поразки не повинно бути свідків. Завтра, післязавтра Оленка, Комаров, Люська і навіть Кавунін дізнаються про Магдину втечу. Може, й не втечу, але… Я не хотів, щоб вони про це довідалися.

Покидаючи Георгія і Ларису, я гранично чітко усвідомив, що це для мене важливо — аби не знали про поразку. Аби не знали — це так. Але й виходу не було. Ось чому я вхопився за Георгієві слова. Я мстив самому собі.

Ноги самі несли мене до річки. Коли я зрозумів, що мені чомусь таки хочеться там побувати, пришвидшив ходу. За якусь хвилину вже мало не біг, а далі й мчався щосили, не затуляючись навіть від гілок, що хльостали по обличчю.

Спочатку в обличчя торкнулося прохолодне вологе дихання річки, далі вона зблиснула сталевою стрічкою води, стрічка розширилась, і берег, ледь похилий, спинив мій біг. Річка лежала внизу, біля моїх ніг, але я відчув, що не бачу того, за чим поспішав, за чим біг. До протилежного берега було далеко, на ньому теж ріс ліс, місцями вже пожовтілий, але його краса була чужою моєму серцю.

— Андрію!

Я оглянувся. Нікого, звісно, не побачив.

— Андрію! — знову почув далекий Ларисин голос.

Без сумніву, вона йшла слідом. Навіщо? Я повернувся і швидко попрямував берегом. Річка текла поруч. Подивившись на сірі непривітні хвилі, я збагнув, що йшов до річки тому, що знав — тут неподалік с брід, вузьке місце, тримаючись якого можна перейти на той, другий берег. Але коли почув Ларисин голос, то зопалу пішов у протилежний від броду бік. Вертатися ж тепер не хотів, бо, вийшовши до річки, міг зустрітися з нею. Я боявся цієї зустрічі. Думка про можливість якихось почуттів між нами знову спалахнула в моєму мозку. Але саме цього я і боявся — почати нову гру. А може, й боявся якогось Ларисиного запитання…

Нову гру.

Я спинився, а потім, приваблений невидимою силою, притулився лобом до берези, що росла переді мною. Обхопив березу руками, і моя щока торкнулася шорсткої борозенчастої березової кори. На шкіру посипалося щось схоже на борошно. Я провів по шкірі пальцями і коли підніс їх на рівень очей, побачив білий пилок, маленькі частинки якого утворювали на пальцях примхливий візерунок.

Коли я струсив його, пилинки закружляли в повітрі. Вони осідали на гілки, на листя і наче зросталися з ними.

«Ось так і я», — подумалось мені, але думка обірвалася.

Ні вже, я не пилинка ні в цьому світі, ні в цьому лісі.

«Сесіра-береза», — пригадався вичитаний десь образ.

— Сестро-березо, — сказав я уголос і відчув, як це вийшло фальшиво і нездарно.

Я рушив далі. Але, не пройшовши і п'яти кроків, згадав, що мене кликали, що мав би відгукнутися, а там уже щось напевне трапилось, щось би змінилося, щось стало новим у мені самому. Я став чекати, коли знову пролунає стривожений голос. Та ліс мовчав. А йти просто так тепер уже було безглуздо, адже шансів заблудитися в мене було аж ніяк не менше, ніж шансів зустріти Ларису. Голос пролунав, коли, рушивши, прошкандибав метрів триста, а може, й більше. Тепер я зрозумів, що Лариса вирушила в протилежний бік, саме туди, до броду. Тому, коли почув утретє її голос, не став зупинятись, а мов сліпий продовжував іти і йти. Десь попереду мала бути лісова дорога, якою міг дістатися до шосе.

Гілля хльостало мене по обличчю, по плечах, та я йшов уперто й неспинно. Кілька разів заплутувався, тоді спинявся, розсував гілляччя руками. Я наче поспішав на поїзд, що мав спинитися на якомусь лісовому полустанку. Один раз я спинився, коли наштовхнувся на мурашник. Постояв якусь хвилину, спостерігаючи метушливий рух рудих і чорних створінь, що почали було лізти і на мою ногу, струсонув ногою і поплентався далі. Уже поплентався, бо не було попереднього завзяття, люті втікача, яка гнала крізь ліс, крізь болюче хльоскання гілляк, крізь стрій моєї покари за сьогоднішній день і цю нікому не потрібну поїздку, а може, щось ще безглуздіше. Кілька разів я оглядався, наче Лариса мала ось-ось наздогнати, але за спиною росли все ті ж дерева, гілки яких я розсував секунду-другу перед тим, і ледь хитали віттям, щоб ще через якусь хвилину знову завмерти у байдужому, величному спокої.

Дорога виявилася там, де й мала бути. Секунду повагавшись, я вибрав правильний шлях. Вкрита густим килимом трави, дорога наче сама підганяла мої ноги.

Уже перед виходом на шосе я почув дирчання мотоцикла. Коли він винирнув переді мною, я став посеред дороги і підняв руку. На мотоциклі їхала молода парочка — вилицюватий русявий хлопець у яскраво-жовтому шоломі й дівчина, на чоло якої спадав з-під такого ж шолома жмут чорного волосся.

— Заблудився? — співчутливо спитав хлопець.

— Ні, — заперечив я.

І, коли вони почали рушати, додав: — Там, як повернути направо, побачите машину і чоловіка. Скажіть, будь ласка, що Андрій не повернеться. Можу заплатити, — я дістав гроші, простяг хлопцеві.

— Добре, — хлопець гмукнув. — Скажемо.

— Сховайте, — вперше озвалася дівчина. — Ми передамо.

— Наперед вам вдячний.

Я трохи картинно вклонився. Коли вони рушили, провів їх довгим поглядом.

«Георгій, напевне, зрадіє», — подумав я.

Може, зрадіє, хоч чортихнеться напочатку. Чомусь по думалося, що цей мій жест, напевне, йому сподобається.

Я уявив, як він кинеться шукати Ларису, стривожено гукатиме, як перед тим вона гукала мене. Вона почує і відізветься. Урешті-решт обоє зустрінуться, і Георгій заспокоїть її, що нічого зі мною не трапилось.

«Його ніде немає…»

«Він поїхав до міста, щоб нам не заважати. Твій братик — розумний хлопець».

«Ніякий він мені не брат».

Ні, Лариса цього не скаже.

«Складно пояснювати просте, коли істина лежить не в ньому, а існує сама по собі», — подумав я.

З цією думкою і вийшов на шосе, бо вже давно брів, програючи в уяві цю сценку, яка насправді могла бути зовсім іншою. Далі я став просто чекати якоїсь попутної машини чи автобуса або маршрутки — на що вже пощастить. Вертатися до міста пішки, як спершу було намірився, далеко. Крім того, дорогою могли наздогнати «сестричка» та її коханець.

Мої спроби зупинити кілька машин успішними не були. Хоч вибирав я не іно¬марки, а «Лади» й «Москвичі», та й вони успішно проносилися мимо.

І раптом біля мене зупинилася саме іномарка. «Ауді». Першого моменту я подумав був, що все ж наздогнали Георгій і Лариса. Ні, це була машина іншої марки й іншого кольору.

— Я ж казав, що ми зустрінемося, — чоловік, що відчинив дверцята, привітно посміхався. — Сідай, братику, підвезу.

То був чоловік, який позаминулої ночі назвався моїм братом. Чоловік — мов дві краплі води схожий на мене. Тепер, при денному світлі, ця схожість була ще помітнішою, здавалася ще разючішою. Наче справді я сам виглядав із дорогої машини у дорогому костюмі з широким модним галстуком. Мені стало трохи не по собі.

— Чого ж ти стоїш, Андрію? — чоловік, разюче схожий на мене, став однією ногою на землю. — Сідай, підвезу, а заодно й побалакаємо. Треба ж рано чи пізно поговорити.

«Бути тому, що буде, — подумав я. — А раптом він справді брат? Мій брат? Неймовірно, дивно, але не фантом же він, а цілком реальна людина».

Я підійшов до машини, відчинив дверцята. Повільно опустився на сидіння.

— Отак воно ліпше, — сказав мій двійник, справді брат чи хто там. — Чого тобі боятися?

— Я й не боюся, — вичавив я.

— Тоді все о'кей.

«Ауді» стрімко рушило з місця. У тому, як машина їхала, відчувалося, що водій досвідчений.

— Бачу, ти здивований, — сказав він. — Я б, признаюся, на твоєму місці теж неабияк здивувався. Відколи ж я довідався про твоє існування, мені й то якось не по собі. Хоч і кортіло зустрітися. До речі, мене звати Яромиром. Таке собі старовинне ім'я. Колись воно мені не подобалося, а тепер здається оригінальним. Тобі не подобається?

— Непогане ім'я, — схвалив я. — І справді оригінальне.

— Ти ж, певно, своє вважаєш банальним? — Яромир подивився на мене трохи іронічно. Чи мені так здалося?

— Ім'я не вибирають.

— Авжеж, — згодився він. — Тільки ж ти прагнув завжди до оригінальності. Чи не так?

— Хіба це погано?

— Можливо, й ні. Але давай з'ясуємо дещо. Ти згоден?

Яромир був поруч і в той же час далеко, і мені здалося, що я чую його голос з якоїсь далини.

«Чи ми справді їдемо?» — подумалось мені, й тут я збагнув, що найбільше мені хочеться якомога швидше приїхати до Лучеська.

— Найбільше тебе, звісно, цікавить, хто я насправді та звідки взявся? — припустив Яромир після невеликої паузи.

— Можливо, — згодився я.

— Історій може бути кілька, — сказав Яромир. — Наприклад, така, що нас було двоє. Двійня народилася, але твоїй і моїй мамі добре заплатили — і мене визнали мертвим, хоч насправді другого хлопчика забрала родичка лікарки. Або, якщо тобі подобається більше, лікарка приховала, що народилася двійня. Можливий і третій варіант: твоїй мамі сказали, що друга дитина померла…

Він вмовк, печально усміхнувся, якось так, із здивуванням в очах, точнісінько, як У мене, наче не він сам розповідав, а щойно Дізнався про це від мене. Тоді спитав:

— Тобі більше подобається версія?

— Мені не подобається жодна, — відверто відповів я.

— Це ж чому?

У його ледь ґрасуючому голосі проклюнулася в'їдливість. ПІДНЯВСЯ Й опустився вказівний палець на правій руці, якою він тримав кермо.

— Тому, що моя мама народила мене вдома. Ми тоді жили в невеличкому сільці біля Ясенівки. І пологи приймала наша сусідка. А мене разом з мамою повезли до пологового відділення дільничної лікарні аж вранці наступного дня.

— Ти що ж, пам'ятаєш, як ти народився? — вже саркастично спитав мій «братик».

— Ні, звичайно, — відповів я і відчув, як мені легшає на душі. — Але хіба б я досі про те не довідався? Чи думаєш, що в маленькому селі таку подію, як народження близнят, можна було приховати?

Тут я пригадав, що ввечері того дня, як розповідала мама, приходила сусідка, медсестра, що працювала в Ясенівській лікарні, яка ще тоді існувала. Сказав Яромирові про це.

— Ти до біса розумний, як я бачу, — зауважив він. — І явно не хочеш мати ще одного брата. Але подивися на мене. Ми ж схожі. Як дві краплі води, так, здається, прийнято казати. Чим ти на це заперечиш?

— Може, ви мій двійник абощо, — спокійно сказав я. — В усякому разі, доки я не виясню в моїх рідних, навряд чи зможу визнати вас, пане Яромире, чи хто ви там, своїм братом.

Він подивився на мене і засміявся. Це був доволі зловісний сміх.

— Я все одно прийду до твоєї матері, — вимовив твердо, як про давно вирішене. — До нашої матері. Але боюся, що це буде тоді, коли вже тебе не буде на цьому світі.

— Ви мені погрожуєте? — поцікавився я якомога спокійніше.

— Ні, констатую майбутню реальність.

Ми в'їздили вже до міста. Яромир спинив машину біля першої автобусної зупинки.

— Котись до дідька! — випалив він. — Ну, кому я сказав! Чи ти все ж щось хочеш за-питати?

— Міг би, але не хочу, — сказав я.

— А ти, однак, хоч і босяк, але гордий, — криво всміхнувся він.

Я відчинив дверцята. Може, запропонувати йому поїхати до Ясенівки? Ні, ліпше спочатку зробити це самому.

«Невже я боюся, що він згодився б?» — подумав я, коли вже машина від'їхала.

Дивний тип, дивний і небезпечний. Але ж справді схожий на мене. Дуже схожий. Тільки, судячи з усього, належить до «нових українців». Чи, може, мені слід було повестися по-інакшому, розпитати більше? Але бажання розпитувати в мене не було — ось у чому річ.

Кавунін сприйняв моє рішення на диво спокійно, підписав заяву відразу.

— Я це передчував, — сказав він. — Так, коли одверто, — передчував.

— Спасибі, — сухо вимовив я.

— Нема за що. Якщо надумаєте вернутися, приймемо.

— Приймете? — витріщився я.

— Так.

— Але чому?

— Все ж таки у вас щось є. Принаймні як виробнича одиниця…

— Я не згірш багатьох інших…

— До певної міри — так.

Він попорпався в паперах так завзято, наче не міг знайти якогось конче необхідного папірця. Я відчував, що мені потрібно вже йти, та інше передчуття тримало на місці — мій тепер вже колишній шеф має сказати щось конче для мене важливе і необхідне.

«Ну ж бо, — підігнав я його по думки. — Чого ж ти товчеш воду в ступі, делікатний чоловіче…»

— Я слухаю, — не витримав зрештою надто довгої паузи.

— Тобто? — здивовано підвів голову КавуНІН.

— Мені здалося, що ви ще хочете щось мені сказати, — набрався я нахабства і випалив те, що було на думці.

— Он як?

Він подивився на мене пильно. Надто пильно. А потім аж ніби засоромився цього свого погляду.

— Бачите, я хотів сказати швидше собі.

— Тоді — до побачення.

— Ні, коли вже так виходить, зачекайте. Ви каву п'єте? А втім, уся теперішня молодь любить каву. Я зараз…

— Я не п'ю, — збрехав я.

Мені тільки цього ще не вистачало — вести з цим набридлим чоловіком одверті розмови за чашкою кави. Раніше потрібно було, дядечку добренький. Тоді я, може, щось зрозумів би. І сприйняв. Тепер пізно. Так, пізно. Усі шляхи відрубано. Навіщо мені це запізніле взаєморозуміння?

З тим і рушив до дверей. Кавунін — за мною. У дверях я простяг йому руку.

— Ви ще ж прийдете за розрахунком, — сказав він.

— Прийду, — згодився я. — Гроші мені потрібні.

— Вам потрібна впевненість, — сумно промовив він. — Я, звісно, міг би вас затримати, дати строк подумати. Сказати якісь підбадьорливі слова. Але я сам не певен, що так необхідно нам обом, даруйте за одвертість!

— Ви завжди робили тільки те, у чому були впевнені? — поглянув я йому у вічі.

Кавунін трохи повагався. Зітхнув. Потер долоні.

— З деяких пір — так…

— Але ж це…

— Ознака надмірної обережності, хочете сказати?

— Так.

— Я наробив надто багато дурниць за своє життя, — зітхнув Кавунін.

— Ви?..

— Атож. Тільки не думайте, будь ласка, що це й навчило мене обережності. Я став з роками уважніше ставитися до своїх вчинків. Зрештою, і до інших уважніше придивлятися. Не сприйміть лише мої слова за менторські повчання. Людина повинна все життя себе шукати — ось що я зрозумів з роками. Ви ж, даруйте, від цього відмовилися надто рано.

— Вважаєте, що я й досі не знайдений?

Хоч як намагався надати своєму голосові якомога більшої іронічності, та враз відчув, що мене зраджує обличчя. На губи виповзала якась жалюгідна подоба посмішки. Маєш, догрався. Треба ж було тобі лишатися, чекати його слів, ідіоте.

«Невже це просто ображене самолюбство?» — гірко подумав я несподівано для самого себе.

Молоточки страху застукали об тім'я. І він… Пропонує мені все ж повернутися… Яка єзуїтська щедрість. А втім, так тобі й треба, шановний. Маєш стусана навздогін.

— Не треба ображатися, — мовив Кавунін. — Я б не казав цього, якби вважав, що вам немає чого шукати.

— Дякую й за те.

— Зрештою, ви могли спробувати…

Що я міг спробувати, він так і не доказав, бо до кабінету без стуку, з милою гримасою на вустах, влетіла Люська.

— Ой, ви зайняті, Михайле Петровичу? — засокоріла вона з порога. — Якщо ви дуже зайняті…

— Заходьте, — трохи поморщився Кавунін.

— Дякую. Я хотіла… Але коли ви зайняті…

— Кажіть, що там у вас.

Я був певен, що Люська знову прийшла кудись відпрошуватися. Кавунін, либонь, теж здогадується про це, тому й так морщиться. Цікаво, відмовить він цього разу чи ні?

— Я слухаю, — сказав Кавунін.

— Мені потрібно, — почала наша красуня.

— У неї справді захворіла тітка, — вимовив я якомога серйозніше.

— Яка тітка? — витріщилася Люська.

— Та, що в Кишиневі, — уточнив я.

— У мене немас в Кишиневі ніякої тітки, — сердито сказала Люся. — Я, Михайле Петровичу, хочу попросити у вас шматок ватману. Он того, що біля вікна стоїть.

— Навіщо? — оглянувшись, спитав Кавунін.

— Потрібно. Дуже потрібно.

— Ну, коли дуже потрібно, беріть.

— Спасибі.

Люська, здасться, ладна була цмокнути нашого шефа, якщо не в широченний лоб, то принаймні в щоку. Вираз солодкого дитячого задоволення осів на її наквацьованих, примхливо відставлених губках. Вона гордо продефілювала до стінки, під якою стояв доволі величенький шмат ватману. Либонь знову запорола своє креслення. Дивно, що шеф не запитав її про це. Чи, може, вирішив пощадити при тепер уже колишньому підлеглому…

Я дивився, як, граціозно вигинаючись, Люська бере той ватман і раптом виразно побачив на ньому якісь ледь видимі контури. Щось дивно знайоме виросло переді мною.

Моє збентеження враз неждано змінилось на тривогу. В міру наближення яскраво-білого аркуша дедалі чіткіше проступали людські контури. Наступної миті я ледве не скрикнув. То були мої обриси, але без обличчя. Воно наче намагалося проступити, та ватман мовби не пускав.

— До побачення, — сказав я.

Та вже за порогом не стримався, оглянувся. Ніяких контурів на ватмані, звісно, не було.

— Давай допоможу; — запропонував я Люсьці.

— Допоможи, — погодилася вона.

Ми йшли коридором, розділені білим шматком цупкого паперу, з-за якого визирала білява Люсьчина голівка. Над И лівим вухом звивався смішний завиток золотистого волосся, трохи схожий на скрипковий ключ. Ось хто живе так, що позаздрити можна. Хоча чи зміг би я так жити? В мені немає ні природної веселості, ні природної безжурності, ні здатності, як то кажуть, вдарити горем об поли, а лихом об підлогу Хоча яке горе? Дружина покинула? Не я один. Роботу міняю? Та ще й на таку, де «майже нічого не робитиму, аби лиш не плутався під ногами». Хтось би інший на моєму місці, можливо, радів би такій обставині. Адже ні попередньої роботи, ні дружини я не любив — це точно, потрібно бути хоч перед собою чесним.

— Прийшли, — сказала Люся.

Ми стояли під дверима нашого сектора. Зробивши глибокий видих, я натиснув на ручку.

— Обережніше, ватман помнеш.

— Признайся, сороко, знову запорола креслення? — нахилившись, тихо спитав я.

— Чому ти так вирішив? — ображено хмикнула Люська. Я знизав плечима. Невже не зрозуміло?

— Тоді навіщо він тобі?

— Товариш один просив дістати.

— Який?

— Хіба тобі не все одно?

Справді, хіба мені не все одно? V нашої любої безжурниці Люськи всілякими товаришами греблю можна було гатити. Липнули вони до неї, як мухи до меду. Мені то що?

Ми заходили до сектора. Комаров, Оленка, Вадик схилилися над своїми кульманами. Я ще раз поглянув на Люську, і щось ледь-ледь штрикнуло мене в грудях. Неприємний холодок обвіяв душу. Що зі мною діється? Адже теперішнє моє почуття схоже на ревнощі.

Цього тільки мені не вистачало — закохатися у цю дурну бездумну козу. Надто жорстокою мала бути б моя доля, щоб так повестися зі мною. До біса. Через кілька днів я взагалі ніколи не побачу цього дівчиська. Хіба що десь випадково зустріну на вулиці.

Тут я помітив, що Комаров схилився не над своїм, а над Люсьчиним кульманом. Комаров? Ні, Комаров людина сімейна, не схоже.

— Люсю, золотко ти моє, — проспівав Комаров. — Неточність у тебе — як макове зернятко, а ти її до розмірів слона роздула.

— Спасибі, Комарище, — з'єхидствувала Люська.

Оленка підняла свою копицю і пильно подивилася на мене. Я відвів очі. Коли ж повернув голову назад, побачив, що на мене дивляться всі. Ах, правда, йдучи до Кавуніна, я обіцяв їм принести маленьку сенсацію.

— Шановне товариство!.. — урочисто сказав я. — Запрошую усіх вас на банкет.

Кава, по сто грамів коньяку, тістечка, — ото й весь банкет. Не вийшло у мене нічого із задумки хоч наостанок розіграти такого собі безжурного весельчака.

Так, я готувався до цього вечора. Щось мало трапитися хоч тепер. Чого я чекав? Не співчуття, тоді що? Невже перемоги над самим собою? Ні, не перемоги, а того, чого не знав я давно — себе колишнього. Колишнього? Хіба я був інакшим? Не пригадую. Може, мені хотілося, щоб мої колеги по роботі, товариші, з якими все-таки прожито п'ять років, побачили мене інакшим, ніж я був останнім часом, бо про того, сповненого ентузіазму, хоч і доволі настороженого новачка сектора, яким я був колись, вони вже, напевне, забули.

Ми сиділи в маленькій кав'ярні вчотирьох — Оленка, Люся, Комаров і я. Левчук відмовився, посилаючись на якусь ділову зустріч, у Вадика захворіла донька. Ми сиділи і пили каву, після побажань мені, висловлених напочатку, балакали про те, про се. Учора я збрехав про свою нову роботу у приватній фірмі — і зарплатня більша, і перспектива росту.

— А ти, виявляється, не такий простий, як я гадав, — сказав сьогодні Комаров, коли розмова неминуче повернулася до мого переходу.

— Ніби ти не знав досі про те, — чарівно посміхнулася Люська.

Вона це вимовила жартома, і я мусив потвердити також жартома. І я зробив так, хоч щось неприязне ворухнулося в мені.

— Риба шукає, де глибше, — глибокодумно прорік я.

— Риба живе у воді, а ти спробуй там пожити, — сказав Комаров.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Не вся риба, друже мій, шукає глибини.

— Браво, Комарище, — сплеснула раптом долоньками Люся. — Ти мені сьогодні подобаєшся.

— Приємно чути, — сказав Комаров. — Я подобаюся хоч сьогодні, а дехто — завжди.

— Ну, Комарище!.. — Люся торкнулася його руки. — Будь ліпше філософом, якщо вже почав.

Я поглянув на Люсю і непомітно відвів погляд. І раптом збагнув — уникаю дивитися на неї. Переді мною постала вчорашня картина: Люся зі шматком ватману, моє обличчя на білому тлі, її волосся зовсім поруч, і щось віддалено схоже на ревнощі. На ревнощі до кого?

«Не всяка риба шукає глибини».

Браво, Комаров. За логікою, отже, не всі люди, шукають, де краще. А проте хата у Комарова — повна чаша. Такий собі домище з шести кімнат, наповнений кришталем і килимами. Правда, в кімнаті, яку Комаров назвав своєю, був лише стіл, невелика шафа з книгами, на стіні висіла рушниця, на стільці лежав патронташ. І аркуш чистого паперу білів на столі, а поруч — стосик списаного. Може, Комаров прихований графоман? Чи невідкритий талант?

«Що ти пишеш?» — спитав я тоді.

«Ат, дурниці, деякі замітки».

На тому й скінчилася розмова. Я ще підійшов до шафи, де були переважно книжки про природу, поглянув крізь вікно в сад. Там, у саду, росла густа трава, гуляли двоє індичок.

«Жити треба просто», — кілька днів тому сказав Комаров.

«Може, він власник абсолютної істини?» — іронічно подумав я тепер.

«А чого тоді я власник?» — ця думка наздогнала першу, і я намагався хоч якось зістикувати їх.

Мимо кав'ярні проїхала машина, тротуаром, розташованим над вікном з розмальованим склом, процокотіли жіночі підбори, вдарився об різнокольорові скельця дрібно розсипаний сміх. Там було життя, але й тут, в маленькому напівпідземному зальчику, кипіли пристрасті. За сусіднім столиком двоє молодиків, очевидно, художники, щось гаряче доводили один одному, завзято сперечалися про тенденції сучасного живопису За іншим столиком високий чоловік заспокоював жінку, на віях якої, коли вона повернулася до стилізованої люстри-ліхтаря, зблиснули сльози. «Усе буде добре, ось побачиш», — повторював він. Я пригадав, що вже десь чув ці слова. Може, я твердив їх, коли йшов додому після першої невдалої розмови з Кавуніним? Утім, ці слова я не раз казав Магді.

Я подумав, що слова ці — немовби теплі. У них надія і щось начеб недомовлене, а не лише банальне заспокоєння. Ні, не в самих словах, а в тому, як цей чоловік вимовив їх до жінки. Може, він знав таємницю заспокоєння не лише її, а й себе на додачу? Різниця тут майже невловима, а все ж суттєва.

Я не чув, що ще сказав той чоловік, але жінка, здається, повеселіла. І враз в мені ворухнулася ледь вловима неприязнь до них обох. Мов спійманий на гарячому, я поспішно відвернувся.

Тим часом Комаров продовжував про щось говорити, схилившись до Люськи.

— Послухайте, — промовив я, — послухайте…

Комаров замовк, і вони обоє підвели голови.

— Кажи, Андрійку, — підтримала Люська.

— До біса, — сказав я. — Усе до біса! Я візьму ще коньяку.

— Не треба, Андрійку, — попросила Оленка. — Давайте розбігатися. Я й так затрималася довго.

— Ти хазяйновита жінка, — похвалив я. — Я люблю хазяйновитих жінок.

— Не треба, Андрійку, — повторила Оленка, і торкнулася моєї руки.

Я зрозумів, що справді не варто нічого казати і злитися не варто. Ніхто не винен у тому, що сталося.

Ми поволечки вибралися надвір. З-за рогу війнув рвучкий холодний вітер. Люся йшла поруч, ми зайняли цілий тротуар, і на нього падали довгі тіні.

— Заходь, Андрійку, — сказала раптом Люся.

— Куди? — спитав я.

— До нас у КБ.

Я поглянув на неї. Звичайна ввічливість, чи…

— Я заходитиму.

А проте знав, що ніколи не зайду.

Ще лишилося якихось сто метрів до зупинки, де ми попрощаємося, й останні потенційні свідки моєї поразки зникнуть. Лишуся сам.

Ми йдемо тротуаром. Невмолимо наближаємося до зупинки і чим більше ми наближаємося, тим чіткіше я розумію, що мені не хочеться зараз бути самому. Думка, що з'являється, змушує мене спинитися.

— Ти також дуже поспішаєш? — тихо питаю Люсю.

— Ні, але…

— Залишишся зі мною? — кажу ще тихіше.

— Навіщо?

— Просто так.

— Тому, що ти йдеш від нас? І що ми далі робитимемо?

— Ти вважаєш, що я робот? — намагаюся недолуго пожартувати.

— Я так не вважаю. Ти справді хочеш, щоб я залишилася?

— Дуже.

Я сказав правду. І, коли усвідомив це, мене кинуло в жар. Невже причиною — моя самотність? Чи в мене справді народилося почуття до нашої лялечки?

Ми підійшли до зупинки, майже відразу сіли в тролейбус. Я знав, що Люся мас виходити першою, в центрі, але вона не вийшла, це я побачив напевне, хоч людська юрба й роз'єднала нас.

— Там тобі справді буде краще, Андрію? — це спитала мене Оленка, котра стояла поруч.

— Звичайно. Інакше, чому б я переходив?

— Мені здається… У тебе наче щось трапилось…

— Що ж у мене могло трапитися?

— Не знаю. Ти сам не свій.

«Але ж і повзе цей тролейбус», — подумав я.

Немов почувши мої слова, тролейбус і зовсім спинився. Людська хвиля, що нахлинула на черговій зупинці, роз'єднала і нас з Оленкою. Але ненадовго. Вона знову проштовхалася до мене.

— Ви прийдіть коли-небудь до нас… — сказала вона.

— Прийдіть?..

— Ну, з Магдою. Або й утрьох.

— Авжеж, — пообіцяв я. — Прийдемо. Тільки Іринка зараз у батьків. А як твої?

— Мої вдома. Хотіли Василька в школу віддати, так шести ще немає. Тільки у жовтні виповниться. Ти прийди якось, Андрійку.

«Вона до дідька наполеглива, — подумав я. — І причеплива. Весь час я почував себе винним, коли розмовляв з нею. А тепер?..»

Тролейбус колисав нас, штовхалися ті, хто стояв поруч, хтось питав, чи я виходжу.

— Виходжу, ~ сказав я, хоч виходити не збирався. Усе ж я просунувся вперед. Моє підборіддя торкнулося чийогось плеча. Плече було м'яке й тепле, навіть гаряче. Я підвів погляд й побачив насторожені темно-карі жіночі очі. І тут я згадав про існування Люсі.

— Я виходжу, — сказав я, ні до кого не звертаючись.

— Я згадав, що й Оленка існує, і подумав, що вона напевне пробирається слідом за мною. Проте її не було видно. Я розшукав її голову серед людських голів і кивнув на прощання, відчуваючи раптом неймовірне полегшення. Ця жінка завжди мовби знала про мене більше мене самого. Я виходжу, — сказав я уже втрете, тепер адресуючи це дебелому дядькові, що штовхнув мене в плечі.

І, вже спинившись біля виходу, помітив у других дверях світлий Люсин плащик.

Уперше в моїй оселі була чужа жінка.

Ось вона заходить, озирається довкола, трохи зніяковіло, а може, й злякано, мовби чекає чогось несподіваного.

— Я сам, — заспокоїв її.

«Сам назавжди», — хотів додати, але не вимовив ці слова.

Люся стріпнула головою, наче заперечувала мою думку, а може, звільнилася від чогось. Копиця білої соломи утворила віяло довкола обличчя.

— Роздягайся.

Вона слухняно стала скидати плащик, я галантно взявся допомагати і, знімаючи плаща, лівою рукою мимоволі погладив білу розтріпану копицю. Люся блимнула на мене доволі лукаво, я ступив крок з розпростертими руками, вона вивернулася з тих рук, відскочила вбік і завмерла трохи в недоладній позі, мовби знову чогось зля¬калася. Ми стояли і мовчали, мені варто було б продовжити цю гру, але насторога в усій її постаті зупинила мене. Раптом перехотілося грати далі, я наче спинився, але не від того, що зніяковів, що й собі злякався, а щось підсвідоме зупинило, наказало не переступати поки що межу.

— Вибач, що в мене безпорядок, — нарешті пробурмотів я. — Сьогодні я не чекав гостей.

Недбало накинуте простирадло поверх постелі, книжка на ньому, недогризок яблука на столику, книжки на підвіконні — все це справді не налаштовувало на ідилічну хвилю.

— У тебе ще не найгірший барліг, — сказала Люся зі своєю майже незмінною чарівливою посмішкою.

Щось кольнуло мене неприемно в груди, зупинило порух до вішалки, де я мав повісити наші плащі.

— І бага…

— Ти щось сказав, Андрійку?

— Нічого.

«І багато ж ти бачила подібних барлогів?» — ось що я хотів спитати. Я не спитав. Запитання безглузде. І яке мені діло до того? Яке… Не для філософії я привів її сюди, в кімнату, де досі не було жодної чужої жінки, окрім Магдиних гостей.

— Зараз наведу лад. А ти… завариш чай. На кухні, здається, в мене порядок, — пригадую я, бо харчувався в ці дні не вдома, я взагалі вранці волів пошвидше втекти з цього барлогу.

Проводжу її на кухню, показую, де чай, кладу на стіл булочки і шматок голландського сиру, що ми купили дорогою.

Наводжу швидко лад у кімнаті, Люся заварює чай, і в якийсь момент я спиняюся, слухаю, як вона гримкотить чашками. Несподівано мені здається, що там, на кухні, Магда. Я завмираю. Стою заціпеніло і ніби сам навіюю на себе цю ілюзію.

— У тебе, звичайно, масла немає? — порушує її Люсин голос.

— Ти щось сказала? — перепитую, хоч добре почув, про що вона запитувала.

— Я питала про масло, — Люся вже стоїть у дверях кімнати.

— Масла немає.

— Шкода. Я б зробила чарівні бутерброди, каже Люся і зникає. Я спиняю себе, щоб не піти за нею, накриваю столик, знову гримкотять чашки, але ніякої ілюзії вже немає.

«Чи все отак банально насправді?» — думаю я.

— Маестро, де будемо ПИТИ чай? — питає Люся.

— У кімнаті. Я зараз…

Через кілька хвилин ми п'ємо чай з булочками, на яких лежать тоненькі скибочки сиру.

— Не вмієш ти пригощати дам, — сміється Люся.

— Я ж не чекав на тебе.

— А міг би чекати…

Звичайно, моя зверхність за цей час нашого спілкування була смішною, але чи тепер судити про це?..

— Люся… — починаю я, хочу щось спитати, але кажу зовсім не те, що хотів: — У тебе ніжне ім'я.

— Я теж ніжна, — незмигно дивиться на мене Люся. — Тільки ти не знав про це, правда ж?

Її тон трохи шокує мене, а величезні очі, що, здається, все розширюються і розширюються, гіпнотизують, і щоб позбутися цього враження, я опускаю свої.

— Боже мій, як же мило ти червонієш…

— Я не червонію.

— Ні, ти червонієш. Яка ти мила дитина.

— Не чер…

— Мовчи. Хай це буде правдою.

Вона затуляє мені рота рукою. Пальці лоскочуть губи. Я цілую ці пальці. Потім долоню. Я чую гаряче дихання, хвилюючий запах волосся і тіла. Припадаю до рук і, вже не в силі стриматися, притягую плечі. Падають на підлогу чашки. І сама підлога кудись пливе.

— Світло… Давай вимкнемо світло, Андрійку.

Я встаю, тягнуся до вимикача. Темнота осліплює мене. Я падаю кудись, поки не торкаюся гарячих Люсьчиних рук. Вони пригортають мене до себе. Потім я відчуваю її пружні маленькі груденята. Знаходжу її губи.

Цілую И довго і пристрасно. Її руки опуска¬ються вздовж мого тіла вниз.

Я відчуваю, як ті руки торкаються моїх стегон, моїх ніг, як вони доторками, що стають наполегливішими, вимогливішими, притягують мої ноги до її ніг. Тонкі жіночі пальці сповзали кудись усередину, на невидиму стежку, якою ступала вже вся жінка.

«Не так, Магдочко, чому ти робиш не так?» — звідкись із моєї середини народжується думка чи думка-голос.

Магда? Поруч зі мною Магда?

Я торкаюся грудей, маленьких, пружних, розпашілих. Два яблучка, здається, тягнуться назустріч моїм пальцям, починають вростати в мої долоні.

Магда любила, коли я міцно стискав її груди. Коли мої руки видовжували їх і перетворювали на дві кладки між нами, як вона казала. Дві міцні кладки.

Чому в такий момент я згадую Магду, котру, вочевидь, не кохав, а мав за свою єдину справді коштовну річ? Річ, яка мені належала.

Рука Люсі тим часом знайшла те, що шукала.

«Обома, візьми обома руками», — подумки прошу я, але друга Люсина рука легенько торкається до моїх губ, проводить по них.

«Так починаєшся ти, — казала колись Магда, — ти, справжній».

Вона помилялася. Тепер вона знає, що помилялася.

Я цілую Люсині пальчики. І відчуваю, як кудись витікає вся моя щойно народжена ніжність, яку можна було б назвати пристрастю.

…Уночі я прокинувся від схлипування. Воно було тихе, ледь чутне, але я прокинувся. Без сумніву, Люся плакала.

— Що ти? — торкнув її за плече. — Що з тобою? Вона не відповіла. Затамувалася, здавалося, навіть дихати перестала. Може, мені здалося? І тут, мабуть, безсила стриматися, вона схлипнула знову.

— Що трапилося?

— Нічого, — озвалася вона глухо. — Спи. Я більше не буду.

— Але чому ти плакала?

Вона не відповіла, тільки зіщулилася ще більше.

— Повернися до мене, — попросив я.

— Навіщо? — якось конвульсивно сіпнулася вона. — Ти хочеш мене заспокоїти, еге ж?

— Якщо ти не бажаєш цього… Але чим я тебе образив?

— Тобі так цікаво?

— Якщо ти плачеш…

— Якщо я плачу…

Вона вже лягла на спину, потім трохи підсунулася вище, майже сіла.

— Якщо я плачу, то мене треба заспокоїти, правда ж?

— Ну яка тебе муха вкусила серед ночі? — примирливо пробурмотів я. — Може, я…

— Що — може, ти?

— Може, я був грубий учора?..

— Може, ти був грубий? — вона засміялася і таки сіла на постелі. — Ні, ти не був грубий, ти був… Господи, йому цікаво, який він був… Ти був, як усі, ось який ти був…

Останні слова вона випалила з неприхованою відразою.

— Люсю…

— Ти — як усі… Боже мій, ти ж такий, як усі! А я дурна… Вже цілий рік, дурепа…

Вона переступила через мене, зіскочила на підлогу. Тіло її в темряві здавалося схожим на примарну тінь.

— Відвернися, будь ласка, я одягнуся, — попрохала вона.

— Навіщо?

— Я піду додому.

— Серед ночі?

— Мені не звикати.

— Нікуди я тебе не пущу.

Я скочив з ліжка, намацав сорочку, плавки. Вона теж вдягалася у темряві. Я клацнув вимикачем.

— Андрію!

Голос, що вимовив моє ім'я, був навіть не розпачливим, а якимось нестямним. Я озирнувся. Люся вже була в комбінації, але руки, руки, що затулили обціловані мною вчора маленькі білі груди, були геть поцятковані слідами… Слідами уколів, зрозумів я наступної миті.

— Ти…

— Не сподівався? — всміхнулася вона саркастично. — Авжеж, я колюся. Правда, це недавно, і поки що вмію контролювати себе.

— Н-навіщо? — затинаючись, вимовив я.

— Не підходь, — прошептала вона, хоч я не зрушив з місця. — Ти питаєш навіщо, Андрійку? Тобі так цікаво? Чи тобі прикро, що переспав з наркоманкою?

— Ну, навіщо ти так…

— А як накажеш? Як накажеш, коли це правда? Коли я нікому не потрібна, як і тобі… Хіба що для одного… Кажуть, я вмію приносити насолоду… Тобі було непогано зі мною, еге ж?

— Люсю… Не треба…

— Не треба? Ну збреши, Андрійку, що кохаєш мене, що жити не можеш без мене… Чи слабо, га? Ну, кажи, я послухаю.

Я ступив крок убік, опустився на ліжко. Погляд упав на годинник, який я зняв учора перед сном. Було пів на третю.

— Ну, куди ти підеш? — сказав я, спостерігаючи, як гарячково вона вдягається.

— Додому. У мене своя кімната.

— Хочеш, я піду спати на кухню?

— Ні. Я не зможу заснути. І не зможу лишитися.

— Тоді я проведу до…

Я хотів сказати «до зупинки», але затнувся. Мабуть, о цій порі навіть таксі зловити нелегко.

— Я проведу тебе додому.

— Ні. Якщо в тебе с хоч крапля поваги…

— Я все ж не відпущу тебе…

Вона не відповіла, ступила до дверей, але у дверях спинилася.

— Ти ні в чому не винен, Андрійку. Все, що мало трапитися, трапилося. Пробач, що я не змогла пересилити себе.

Я вже стояв навпроти неї. Люся дивилася не зневажливо і не з відразою, але й не байдуже теж. Погляд її мовби їй і не належав, висів у повітрі чи летів до мене сам по собі, і в глибині його народжувалося щось більше за нього і за нас обох.

— Я проведу тебе, — повторив я.

— Ти так нічого й не зрозумів.

Вона круто повернулася. Заскреготав замок. Я міг би кинутися до неї, та лише продовжував гарячково натягати одяг.

Коли я вискочив у двір, там Люсі вже не було. Я вибіг на вулицю. Теж нікого. Ніде не відлунюють кроки. Тільки свіжа тиша нічного міста. Йти кудись безглуздо, я лише приблизно знав, що вона живе в такому-то районі. Десь на тридцять третьому кварталі.

«Ось і все, — подумав я. — Пройшла любов, зів'яли помідори».

Але іронія, що досі часто рятувала мене, останнім часом не допомагала.

Я стояв, аж доки прохолодне повітря осінньої ночі не змусило мерзлякувато зіщулити плечі. Треба було вертатися назад, і я повернувся.

У кімнаті про мою гостю нагадували хіба що чашки на паласі та шматки булки на столику. Я підняв чашки і поставив їх на столик. На одній із чашок виднівся маленький слідок, залишений помадою.

Піднімаючись сходами, я ще тішив себе сподіванням, що Люся погралася зі мною, що вона вернулася назад, що…

«Сліпець», — подумав я.

— Сліпець, — вимовив уголос.

Так, я виявився сліпим. Але звідки я міг здогадатися про її почуття? До неї часто дзвонили, а то й зустрічали біля прохідної такі ж, як вона, молоді вродливі хлопці. А втім, Люся не була вродливою. Мала надто загострені, навіть непропорційні риси. Тільки наче сиділа у ній пружинка, що змушувала вічно зриватися з місця, жартувати, розігрувати інших, і тоді обличчя її світилося особливим вогнем. І ось ця безжурниця виявилась наркоманкою. Щоправда, якщо вірити їй, колотися почала недавно. Часом вона кудись зникала під час роботи, і коли з'являлася, очі дивно блищали. Невже… Невже вона виходила колотися?

Між нами нічого не могло бути. Моя вина в тому, що я привів її до себе?

«Ти такий, як інші…»

«Ти справді хочеш, щоб я залишилася?»

Ці дві фрази поєднати важко, майже неможливо. Так, я не сказав, що кохаю, але я й не кохав її. Те, що почало народжуватися, чи народжувалося воно справді?

А що, коли воно таки народжувалося?

Самота, якої так боявся сьогодні, змусила вчепитися за Люсю. І коли спитав: «Залишишся зі мною?», то не думав ні про ніч, ні про щось інше, просто несподівано виникла надія.

Я знаю, як народжується далекий плюскіт хвиль, який заспокоює душу. Коли ми були біля моря, багато разів уявляв це собі. Ось тиша, ось дрімають хвилі. Повільно-повільно, майже нечутно тече вода. Ні, не тече, а стоїть на місці. Тільки в глибині її, всередині якоїсь невпокореної молекули, котру не тішить ні сонце, ні легка, ледь лоскітлива течія повітря, вже народжується рух, випружинюеться, нетерпеливо рветься з тісної оболонки. Ця нетерпеливість передається молекулам-сусідкам, вона заражає їх, наче невидимий вірус, і ось уже рух розпочався, і тишу сколихує плюскіт. І ти на березі прислухаєшся до нього, і люди поруч тебе прислухаються. Чому плюскотить вода, чому прийшли в рух дрімотливі маси її? Може, буде буря? Тільки ж небо чисте-чисте. Ніде ні хмаринки, а хвилі все плюскочуть. І сколихується твоя душа хоч на якусь мить. Мабуть, так само виникає щось схоже на надію в людині, не сама надія, а щось схоже на неї, первісне і вкрай необхідне.

Колись, у школі, мені подобалася Василина, однокласниця, відмінниця, активістка, завзята танцюристка. Але я забув її, ледве доля розвела нас у різні міста невдовзі після випускного. Років зо два тому, приїхавши до Ясенівки, довідався, що у Василини троє дітей, живе в райцентрі, працює економістом на хлібозаводі. Ніщо не здригнулося в мені, я слухав мамину розповідь майже байдуже, тільки пригадав, що Василина мені таки подобалася.

Були легкі романи на практиці, в інституті, доки я не побачив Магду. Щось схоже на любовну інтрижку на попередньому місці роботи. Ось і все.

«Ти вважаєш, що я робот?» — спитав я вчора Люсю.

Чи, може, в цьому запитанні була доля істини? Якщо я не любив досі, то невже тому, що не вмів когось полюбити? Але ж для цього не потрібно вміння, це приходить саме, несподівано, наче вихор, чи поступово засмоктує, як губка. Так принаймні я читав про це почуття і чув од інших.

Я встаю і підходжу до вікна. У будинку навпроти теж світиться одне-єдине вікно. Хто там, за цим вікном? Теж якась самотня душа?.. Хтось чекас, чи комусь погано? А що, коли вирахувати, яка це може бути квартира, піти й запитати…

Думка ця спантеличила мене. Я стояв і дивився на це єдине освітлене вікно й відчував, що воно притягує мене, мов магніт, доки не відчув — будь, що буде, а я таки мушу дізнатися.

Я накинув піджак і вийшов на вулицю. Вікно було на п'ятому поверсі, і я прикинув, з якої квартири воно може бути. Я зупинився перед будинком. Мене і стримувало, і тягло водночас. Ще раз спинився перед самим під'їздом.

Сходами я піднімався, намагаючись ступати якомога тихіше. Довго стояв перед квартирою. Розташування квартир було традиційне, отже, не помилився. Я стояв, доки з-за дверей не почулися приглушені голоси, і тоді я поспішно натиснув кнопку, ніби боявся, що хтось відчує мою присутність, хоч у дверях не було навіть вічка для огляду. Коли двері відчинилися, переді мною постав атлетичний молодий бородань у майці і спортивних штанях і запитливо подивився на мене.

— Вибачте, будь ласка, але я живу в будинку навпроти, — сказав я хрипко. — У мене… безсоння… побачив світло у вашому вікні, подумав, може, комусь погано, і вирішив…

— Ви лікар? — ледь глухуватим баском спитав бородань.

— Ні, але я побачив…

— У нас дитина маленька. Плаче по ночах. От і світимо.

— Вибачте, — промимрив я.

— За що ж вибачаєтеся? Видно, ви добра людина. А я вже було подумав, коли ви подзвонили, що знову сусід з четвертого поверху. Каже, спати йому заважаємо.

— А дитина ваша не хвора?

— Ні. Лікар заспокоїв, що від газів кричить, так буває до місяців трьох.

— Ще раз вибачте, що потривожив.

— Дякуємо. Добраніч.

Він зачинив двері, і я поволі поплентався сходами. Можна спокійно йти додому. Усе виявилося дуже просто. Тривога — даремною.

І вже спустившись униз, я відчув: мені було б набагато легше, якби там комусь справді була потрібна моя допомога. Мені, напевне, легше було б подолати шлях додому і нескінченні сходинки нагору. І квартира, в яку зайшов, не здавалася б такою самотньою. І я б не боявся поглянути у вікно, й побачити там світло на іншому боці вулиці. А світло на п'ятому поверсі все ще горіло. Тепер воно дратувало, наче то я був сусідом, над головою якого ночами безустанно кричить дитина.

Я взяв до рук недочитану вчора книжку і спробував заглибитися в неї. Але слова не лізли до голови. Зрештою відклав книжку і погасив світло. Довго лежав, витріщивши очі на стелю.

Ось воно, безсоння, що вже кілька днів мучить мене. Учора ввечері вперше заснув. Навіть не тому, що були любощі, що умиротворення поруч з жінкою, яка справді вміла дарувати насолоду, ніби заколихало мене. Вперше за ці дні зникло відчуття самотності та порожнечі.

Невже мені потрібно так мало, аби відчути себе щасливим? Бути щасливим. Бути певним у собі. Чи це не щастя? А якщо таки щастя, то як зрозуміти, чи люблю я Люсю? Чи здатен я кохати її після того, що дізнався про неї? Та й чи знаю я стільки, аби судити?

А тепер я зможу подивитися їй у вічі? Хоча в чому моя вина? Що запросив до себе жінку, яка мене кохає? Чи, може, й вона не любить, а просто оточила ореолом і чогось сподівалася?..

Питання нагромаджувалися одне за одним, ціла лавина питань. І ставив їх собі одне за одним, аж поки не збагнув раптом — я боюся, ні, не хочу знайти відповіді. Не хочу, бо прагнення виправдатися сильніше. Але знайти відповідь і сприйняти її — це знову розпочати гру. Цього я тепер також не хотів.

«Справа не у квартирі», — сказала тиждень тому Магда.

Вона мала рацію. Справа не в тому, без чого ми могли обійтися. Здобута нова квартира, а отже, маленька підпора для самообману давала можливість продовжувати ту ж саму гру. Коли й ця підпора впала, впав і картковий будиночок.

Ілюзією життя його самого не заміниш. Так само, як цікавість до нього не може бути ілюзією. Моє життя дотепер було задане із самого початку, але ця заданість не виходила з потреби жити саме так, а не інакше. Досі я просто не міг визнати поразки, що трапилася не сьогодні. І не вчора.

Я не підляк і не кар'єрист, що прагне посади і влади над іншими, нікого не зрадив і нікому не перейшов дорогу. Усе життя я пишався цим, але, спалюваний честолюбними замірами, зрадив самого себе. Не беручи участі в гонках за благами, на які був багатий світ довкола мене, я все ж був продуктом цього світу і свого часу. Він і вдарив мене, як бумеранг.

«Отже, треба довести розпочате до кінця», — кажу я собі.

Знову заплющені очі — й та сама картина, та сама вулиця, тільки виниклі не спонтанно, а створені навмисне. Я сміливо йду назустріч жінці, що з'являється з-за рогу. Я роздивляюся її — відверто, не приховуючи свого захоплення.

Вона до біса вродлива, ця жінка!

Вона підходить все ближче і ближче.

Я вже бачу її темно-горіхові очі.

…Раптом зникає м'який овал обличчя. Зникає зовсім поруч, за півкроку. Розпливається, мов розмитий туманом. Ми розминаємось, і, здивований, я оглядаюся першим. Але жінка йде далі, не озираючись. Я дивлюся ій в спину і розплющую очі. І несподівано з жахом відчуваю, як на щоку з правого ока викочується одна-єдина сльозинка, та сама скупа чоловіча сльоза.