Кароліна і дорослі

IX

В обід за столом не чути було ні жартів, ні сміху. Дідусеве місце було порожнє, і всі сумно поглядали на нього. Кароліна віднесла дідусеві тартинок і фруктів, але повернулася з повною тарілкою — дідусь не схотів їсти. Йому хотілося тільки одного: спати.

«Якщо він не їстиме, то може померти!» — подумала Кароліна.

Серце в неї болісно стислося.

Після обіду Кароліна й Мірлітон знову пішли на пошуки.

Як і вранці, все було марно. Совеняти з круглими золотистими очима не було ні в закутках тунелю, ні в дуплах дерев.

Повертаючись додому, Кароліна зустріла лікаря. Він був занепокоєний. Сказав, що не розуміє дідусевої хвороби. Адже в нього нічого не боліло, його тільки гнітила страшенна втома. Йому неймовірно хотілося спати — оце й усі симптоми. «Так не може тривати довго, — додав лікар. — Дідусь ослабне, і хтозна, чим усе це скінчиться».

— Адонісе, Адонісе, благаю, зроби що-небудь! — мовила Кароліна до Адоніса.

— Тік-так, тік-так, що я можу зробити? — скрушно мовив годинник.

— Я мушу знайти дідусеве совеня! Де тільки його не шукала — нема… Вже не знаю, що й робити…

— Тік-так, тік-так! А чи не зазирнути тобі в дзеркальну шафу?

— У дзеркальну шафу? — перепитала дівчинка.

— Щиро кажучи, я не бачу іншої ради… Тік-так, тік-так!

— Але ж, Адонісе, совеня не може бути в дзеркальній шафі! Її відчиняли двадцять разів. Крім простирадел, рушників і хусточок, там нічого нема.

— Тік-так, тік-так! Коли я кажу «дзеркальна шафа», то маю на увазі дзеркало, а не шафу, — сказав Адоніс. — У дзеркалах відбивається багато різних речей. Якщо ти відважишся увійти в це дзеркало, може, щось там і знайдеш.

— Але ж я ніколи не зможу увійти в дзеркало! Воно з такого товстого скла!

— «Але ж, але ж!» — обурився Адоніс. — Повторюєш, як та папуга…

Кароліна промовчала. Вона подумала, що, може, Адоніс став забалакуватись через усі ті прикрості, та не насмілилась сказати це вголос.

Бачачи її розгублене обличчя, Адоніс нарешті всміхнувся.

— Тік-так, тік-так! Іноді, за особливих обставин, діти можуть увіходити всередину дзеркал. Таке було з маленькою дівчинкою, ім’я якої тобі, звичайно, відоме. Її звали Аліса. Ти, певно, читала про її пригоди?

— Ні, не читала, — відповіла Кароліна.

На Адонісовому обличчі проглянуло невдоволення.

— Пробачте, — квапливо мовила Кароліна.

— Не перебивай мене, — сказав Адоніс. — Тік-так, тік-так… Отже, цієї ночі, як тільки почуєш, що я вибиваю північ, встань з ліжка, підійди до дзеркальної шафи і легенько натисни руками на дзеркало. А що буде далі, побачиш сама.

— Гаразд, я зроблю, як ви кажете, — відповіла Кароліна.

— От і добре, тік-так, тік-так! А тепер на добраніч. Зараз же лягай у ліжко.

— Я ляжу. Спасибі, любий Адонісе!

Кароліна наділа піжаму, лягла і вкрилася ковдрою. Але вона пильнувала, щоб не заснути. В неї не згасала надія знайти совеня; крім того, в її серці ожило трохи тривожне чекання нової пригоди.