Кароліна і дорослі

II

Аж тут почав бити годинник.

То був дуже старий годинник. Кароліна, скільки себе пам’ятає, бачила його в домі. А бабуся казала, що він стояв тут іще задовго до того, як вона сама з’явилася на світ. Кароліна назвала його Адоніс. Їй здавалося, що старий годинник живий, і дівчинка часто зупинялася перед ним — подивитись, як за скляними дверцятами б’ється його кругле й блискуче мідне серце.

Голос у Адоніса був лагідний і мелодійний; він щогодини відбивав потрібну кількість ударів, і дівчинці здавалося, що годинник виспівує час.

Його великий коричневий корпус був схожий на довгу, аж до підошов, тогу з цупкої вовняної тканини, а циферблат — на кругле, пласке обличчя — добре обличчя з двома нерівними вусиками стрілок.

Адоніс стояв на сходовій площадці другого поверху і здавався Кароліні добрим чарівником, що дбає про мир і спокій у домі.

Внизу дорослі, мабуть, ще розмовляли про Каролінину невихованість, обурювались її нечемністю. Або ж, що іще сумніше, зовсім забули про дівчинку. Однак поруч із тихою кімнатою чатував Адоніс, і його лагідний голос трохи розраджував дівчинку.

Може, Кароліна, наплакавшись, заснула, бо їй вчулося, що двері тихенько прочинилися і якась висока, вузька постать прослизнула в кімнату.

Неймовірно! Ні, Кароліна, певно, таки снила… До ліжка підійшов Адоніс і нахилив до неї своє кругле біле лице з гарними золотистими цифрами.

— Тік-так, тік-так, не плач, Кароліно! — мовив Адоніс.

— Мені так гірко, Адонісе! — жалібно сказала Кароліна. — Дорослі — несправедливі.

— Тік-так, тік-так, я знаю!

— Вони злі.

— Тік-так, тік-так, не перебільшуй!

— Вони не дали мені сніжок!

— Тік-так, тік-так, ні — вони тільки хотіли, щоб ти зоставила й іншим.

— А хіба солодке готують не для дітей?

— Всі люблять солодке, тік-так, тік-так. Витри сльози, усміхнися, і я скажу тобі одну таємницю.

Таємницю?! Кароліну захоплювали таємниці. Певно, саме тому вона не раз пробувала крадькома читати листи від нареченого тітоньки Люсі, а також наставляла вуха, коли дорослі, розмовляючи, стишували голос. А тут Адоніс каже, що розповість їй таємницю! Таємницю, яку знатиме тільки вона! Яка радість!

Кароліна підвелася на ліжку і витерла сльози.

Тручи очі, дівчинка думала, що Адоніс зникне з кімнати, що їй усе це сниться. А сни, як відомо, завжди обриваються на найцікавішому місці.

Проте Адоніс стояв, до того ж біля самісінького ліжка дівчинки.

Кароліна так потерла повіки, аж перед очима в неї затанцювали червоні цятки — однак Адоніс стояв на тому самому місці, уважний, приязний. І навіть — Кароліна була цього певна! — коли б мав руки, то, певно, пригорнув би її до свого старого мідного серця.

— Хочеш знати мою таємницю? Тік-так, тік-так, — сказав Адоніс.

— Дуже хочу! Скажи, будь ласка, скажи!

— Тік-так, тік-так, гаразд, зараз скажу.

Адоніс нахилився над ліжком і зашепотів до Кароліни. Дівчинка прислухалася. В кімнаті, крім годинникового голосу, не чути було жодного звуку. Але те, що він казав, здавалося таким надзвичайним, що Кароліна не вірила своїм вухам.

Від подиву в неї аж очі покруглішали й розтулився рот.

Адоніс казав, що всі дорослі, навіть зовсім старі, бережуть на дні серця скалки молодості — адже й вони були колись дітьми, а потім молодими.

Звісно, вони дуже нудні, хвалькуваті, зазнайкуваті, ще й думають, що дітям іде на користь, коли їх сварять, а часом і б’ють. Вони просто смішні з усіма своїми «ти мусиш», «треба», «не можна». Та все ж під товстим шаром самовдоволення, під пуховиком доброчесності жевріє крихітка того єства, яке було у них змалку.

Кароліна похитала головою — не вірилось їй у такі небилиці.

— Небилиці? Ні, — заперечив Адоніс. — Коли хочеш, я навчу тебе, як зробити, щоб ти побачила це сама.

Кароліні тільки того й треба було. Ні, вона не повірила Адонісові; те, про що він казав, здалося їй неможливим, але їй кортіло дізнатися, що ж воно за таємниця.

— Тік-так, тік-так, це не легко, — вів далі Адоніс. — Треба звечора не спати, дочекатися, поки я продзвоню дванадцять разів. І приготуй чисту-чисту, добре випрасувану хусточку — полотняну, білу-білісіньку. Коли настане північ і всі, крім тебе, спатимуть, приходь до мене на сходи, розгорни на долонях хусточку і чекай, коли пролунає перший удар. Тоді мій голос осяде золотим пилком на твою полотняну хусточку. Тільки-но я перестану дзвонити, хутко згорни її, зав’яжи дбайливо й поклади під подушку. Якщо хтось і побачить, то ніколи не здогадається, що лежить у хусточці. А завтра цілий день пильнуй хусточку; а як увечері всі сядуть за стіл, розгорни її — і побачиш…

— Що побачу? Адонісе, скажи, будь ласка!

— Ні, сьогодні я більше нічого не скажу, — відповів годинник. — Ти сама побачиш, що буде далі. А зараз устань і йди у садок. Піди погуляй. Ти вже втішилась, чи не так? І не забувай про сьогоднішній вечір. І про ніч. Я призначаю тобі побачення.

Адоніс тихо вислизнув з кімнати. Він знову став на своїй площадці, і звідти приглушено долинуло його цокання.