Кароліна і дорослі

III

Кароліна подалася в садок.

На щастя, тато з дідусем гомоніли про щось у вітальні і не бачили, як вона йшла; правда, сандалі вона несла в руках і кралась навшпиньках. Проте бабуся, яка завжди все помічала — на той час вона якраз складала тарілки у буфет, — гукнула:

— Кароліно, ходи сюди, я щось тобі скажу!

Та дівчинка, вдавши, що не чує, навіть не оглянулася.

Мама сиділа в альтанці, проте не малювала, а про щось розмірковувала. Вона була дуже сумна. Може, її картали за те, що в неї невихована донька?

Кароліна підійшла до плетеного крісла й знічено обізвалася:

— Добридень, мамо!

Все ж таки мама — наймолодша серед дорослих; інколи навіть здавалося, ніби вона жалкує, що мусить поводитись, як поважна жінка, ніби їй хотілося б ще побути дитиною — пустувати, бавитись…

— Кароліно! — сказала мама. — Ти спала?

— Ні, — відповіла Кароліна, — я плакала.

— Постарайся бути трохи слухнянішою.

— Я постараюся…

В мами тепло світилися очі, на чоло спадало пасмо білявого волосся, і вона була така добра, що Кароліна раптом пройнялася до неї довірою, і їй страшенно схотілося розповісти мамі про Адоніса, про побачення, про таємницю. Але вона вчасно похопилася: добра чи ні — все одно мама доросла, а будь-кому з дорослих довірятись не можна. Крім того, якщо таємницею з кимось поділишся, це вже не таємниця. Та й хто знає: а що, як Адоніс розгнівається на Кароліну і не дасть чарівного пилку?

Отож дівчинка тільки ніяково стисла пальці.

Мама знову взяла в руки пензлика.

Був полудень, в саду стояла липнева спека і тиша. Терпко пахло зіллям, троянди посхиляли голівки під пекучим сонцем.

Кароліну обіймало лагідне, тепле повітря, аж співати хотілося. Мугикаючи, вона побігла до цуценяти Мірлітона і разом з ним пішла гуляти. Час від часу дівчинка кидала палицю чи камінець, Мірлітон мчав до них, приносив Кароліні, а вона кидала ще й ще.

Надійшла година полуденка, коли давали печиво з суничним варенням. Бабуся, ніде правди діти, варила дуже смачне варення. Кароліна завжди з насолодою ним ласувала. Цього разу вона їла охайно-охайно — хотілося, щоб більше її не сварили, щоб мирно скінчився день; тоді їй легше буде дочекатися півночі.

Знизу не чути було Адонісового цокання, але щопівгодини на весь будинок лунав його дзвін. Для Кароліни це було ніби нагадування про її таємницю; їй здавалося, що Адоніс дзвонить тільки для неї, і дівчинка з вдячністю думала про нього.

Настав час вечеряти. Бабуся сказала:

— Кароліно, ти не хочеш накрити на стіл?

Кароліна зітхнула: ще й питають! Хай би вона відповіла, що не хоче, — таке піднялося б!..

Вечеря минула спокійно. Звісно, не обійшлося без «не клади ліктів на стіл», «не криши хліб», «доїдай шинку». А так нічого лихого не сталося. І груші в сиропі, подані на десерт, теж були непогані. Потім дідусь із тітонькою Люсею грали за маленьким столиком у шахи, тато, бабуся і мама спокійно про щось розмовляли, тітонька Франсуаза читала, а Мірлітон спав.

Це був звичайний вечір. На садок спадали сутінки. Об абажур билися метелики.

Кароліна сама до себе всміхалася, гортаючи альбом з марками і думаючи, що вже десята година і що незабаром, незабаром…

— Кароліно, йди спати, — сказала мама.

Кароліна відразу послухалась, навіть не попросившись, як завжди, посидіти ще чверть години. Вона встала, всім по черзі побажала на добраніч і пішла до своєї кімнати. Минаючи Адоніса, вона по-змовницькому йому підморгнула.

Дівчинка зайшла до ванної, старанно вмилася і навіть почистила зуби, що не часто з нею траплялося. Адже опівночі в неї побачення! Їй хотілося бути гарною і охайною. Вона довго зачісувалась, напахтила волосся туалетною водою тітоньки Люсі (їй це забороняли, але хто там дізнається!). Вона перебрала тюбики й коробочки тітоньки Франсуази — якоїсь хвилини навіть ладна була нафарбувати губи, але враз передумала. А що, як це не сподобається Адонісові? Подивившись у дзеркало, Кароліна вирішила, що вона гарна. Нарешті дівчинка повернулась до себе в кімнату, але двері лишила прочинені. Вона лягла в ліжко і вся напружилася, аж задерев’яніла — будь-що треба було не заснути!

Знизу долинав брязкіт тарілок, грюкіт стільців, приглушені голоси, дзявкання Мірлітона, чути було, як чхає дідусь.

Кароліна любила слухати голоси і кроки людей: це додавало їй упевненості, вона не почувала себе самотньою в темряві. Але цього вечора їй не терпілося, щоб усі швидше пішли спати. І коли вже вони перестануть швендяти? Коли набридне їм грати в ті шахи? А раптом опівночі вони не спатимуть — що тоді? Нарешті Кароліна почула, як дорослі бажають одне одному доброї ночі й піднімаються сходами. Проходячи повз Каролінину кімнату, мама заглянула в прочинені двері. Кароліна заплющила очі й прикинулась, ніби спить. Мама пішла далі; всі двері позачинялися.

Кароліна увімкнула нічник, встала й попрямувала до шафи — взяти чисту полотняну, гарно випрасувану хусточку. Потім сіла скраєчку ліжка й стала чекати, поглядаючи на свій новенький будильник, щоб не прогавити дванадцятої й бути напоготові, коли залунає Адонісів голос.