Кайдани для олігарха

3

За вікном сірів похмурий убогий досвіток. Насилу відірвавши голову від подушки, я роззирнувся доокруж і побачив, що ліворуч од мене виглядає з-під ковдри кудлатий писок Більбонського, а по праву руч — оливково-жовта хвостяка Зоряни. Сама ж кімната у вбогих ранкових сутінках була, неначе якась бичовня: купи порожніх пляшок по кутках, недоїдки, розкидані долі, брудні подерті штори… На додачу до всього під батареєю щось жахливо хропло… ну як сапою по стінах, ото так!

— От же ж клятий Барабаш! — пробурмотів я, хапаючись за голову. Перед очима все пливло, а в роті немов би колгоспна свинарня ночувала. — Треба ж було так надудлитися. А все цей обревок: давай обмиємо та давай обмиємо… було б що обмивати — шиби до авта! Більбонський подивився на мене й гавкнув. Учора він вижлуктив цілісіньку миску «Мартеля», й тепер йому теж хтілося похмелитись.

— Переб'єшся! Хитрий ти дуже… — я сів на край ліжка й тут же схопився мов обпечений: піді мною шалено заборсалося щось живе! — А сказ на тебе… ще й анаконд повна квартира!

Зоряна вислизнула з-під ковдри й, ображено глипнувши на мене, поплазувала в куток. Більбонський глянув на неї й позіхнув.

— Позіхай, позіхай… — сказав я йому. — Як хлебтати коньяк, то перший, — а хазяїна від пітонів охороняти немає кому! Цікаво, що це за худобина хропе під батареєю?

Я підійшов до матраца, де лежало щось замотане в сіру солдатську ковдру, й загилив його носаком. Згорток заворушився, й з-під ковдри виткнулися здоровецькі брудні лапи. Ну певно ж, це був не хто інший як Барабаш!

— Ти, обревку… вставай! — хропіння ущухло, але реакція була нульовою. — Рота, підйом! Тривога!

Барабаш блискавично відкинув ковдру й, вихопивши з-під матраца автомат, зірвався на ноги. Скількись часу ми, кліпаючи очима, дивилися один на другого, мов два телепні, потім він допер, що й до чого, і розчаровано почухав свого волохатого живота.

— За такі жарти й кулю можна заробити! — буркнув він, укладаючись під батарею.

Я знову стусонув його носаком.

— Вставай, обревку! Вся країна вже на ногах: заводи гудуть, фабрики димлять, шахтарі видали на-гора перші сотні тонн вугілля, мартенівці вже третю плавку пустили… а ти хропеш, скот безрогий? — Барабаш не озивався, і я продовжував просторікувати, ходячи по кімнаті й натягуючи джинси та сорочку. — Дивися, щоб не було з тобою так, як з одним їздовим, котрий звався Куделя. Він теж полюбляв хильнути, й це врешті привело його до реченця. Якось цей Куделя так налиґався, що замість свого обійстя втрапив на колгоспну свинарню. Загороду він, либонь, переплутав із власною хатою, бо заліз туди й уклався спати разом зі свиньми. І що ж ти гадаєш? До ранку ці тварюки зжерли його геть. Ото тільки чоботи вдалося відшукати… ну, й ноги в чоботях. Так ті ноги й ховали з музикою та з попом…

— Добрій свині, — сказав Барабаш, укриваючись із головою, — все на користь!

Я ще раз стусонув його носаком.

— Нічого мені користь! Вставай… зараз їдемо до Хобота. Забув?

— Пів на дев'яту? — глипнув він на свого «Ролекса».

— Ну! Поки вмиємося, туди-сюди… Підйом!

— А похмелитися?

Більбонський ухопив зубами ковдру і без усяких церемоній стягнув її з Барабаша.

— Ось! — показав я пляшку «Джонні Вокера». — Встаєш, ні?

— До цього торгу, — швидко сказав Барабаш, схоплюючись на ноги, — я й пішки! Де наші гранчаки?

Ми розклали на підвіконні закуску, і я поналивав шклянки аж по вінця. Барабаш, хекнувши, вилляв віскі у свою пельку, здорову й темну як верша, й дістав пачку «Вінстону».

— Між іншим, я, — він тицьнув собі пальцем у груди, — можу розказати історію, що твоїй проти неї немає чого робити… Бо наркоманія — це гірше, як алкоголізм! Я от п'ю з дитинства, і хоч би хрін… а якби коловся, то вже давно б простяг копита!

— Ну-ну? — заохотив я його, наливаючи ще по одній.

— У нашому селі, — почав він, перехиливши шклянку, — наркомани розплодилися ще на початку восьмидесятих… у роки застою, втямив? Варили ширку з маковиння й торчали, аж дим ішов. А як почалася незалежність, то якась худобина привезла в село вінт. Ну, а він же ж, сам знаєш, збуджує сексуальний потяг… От на нашій вулиці одна школярка і вкололася. Слухай, воно її як взяло — хоч ти що хоч роби! А тут, як на гріх, усі чоловіки по вулиці були на роботі. Вона туди, вона сюди… немає нікого! Вона тоді прибігає додому, роздягається догола — і на рідного батька! Як хтіла, так і знущалася з нього… ґвалтувала вже, ґвалтувала — години зо три, либонь! А тоді од повноти почуттів узяла сокиру, порубала татуся на кавалки й порозкидала по вулиці! Іде народ з роботи, а через кожні сто метрів то нога лежить, то рука, а то голова…

— Ці люди самі винні, — сказав я, наливаючи знову. — Наплодять дітей — а тоді ради їм не дадуть!

— А нащо їх плодити, питається? — кивнув Барабаш. — Щоб виросли та зарубали?

Я зиркнув на годинника.

— Годі базікати. Збирайся — і гаття!

— Зброю беремо? — поспитався Барабаш з ванни.

— Пістолети… й пару обойм, про всяк випадок!

— Ще що?

— Спортивні костюми, кросівки, дві пляшки «Ахтамару». Поки що все.

— Пить будем, чи як? Я знизав плечима.

— Треба ж буде з братвою хильнути… хоча б символічно! Як же ж без цього?

— Що так, то так… — сказав Барабаш, виходячи з ванни. — Як писав цей чорт, як на нього… Маяковський: «Мне бы пить да пить, сквозь годы мчась»! Ну що, погнали?

— Вперед, — сказав я, пропускаючи його в коридор. — Залізними леґіонами… без сумнівів і ремінісценцій!

Під скляною спорудою школи стояло кілька тяжких масивних джипів з тонованими шибами.

— Братва на місці, — сказав я, роззираючись довкруги. Тоді трохи подумав. — Де твій пістолет?

— У сумці. А що?

— Дістань і переклади в кишеню.

Барабаш загнав у руків'я свого макара обойму, клацнув затворною рамою і застромив за пояс, під светра. Ми зайшли у вестибюль і піднялися на другий поверх. Я загилив ногою якісь двері й, коли вони розчинилися, побачив коридор, а в ньому — стриженого драба, котрий сидів на підвіконні.

— Де Хобот? — спитав я, дико посміхаючись. Драбуга плигнув додолу. Він був у спортивному костюмі,

за поясом стриміла італійська берета.

— Не поняв… хто такі?

— Оскар із Барабашем… нас чекають! — я ще раз посміхнувся. — Да не вспапашивайся ты, братан!

З того кінця коридору вже бігло двоє одморозків у спортивних костюмах.

— Шо нада? — поспитався височенний зарізяка, тримаючи руку на ложі короткоствольного акса, що висів у нього на плечі.

— Домовлялися, кажуть! — невпевнено буркнув драб. Тоді перевів погляд на нас. — Як ви сказали?..

Я повторив.

— Нічого не знаємо! — ще дужче насторожився зарізяка. — Ви од кого?

— Самі від себе! — не втерпів Барабаш. — Послухай, браток…

— Чекай, чекай… — кремезний ошелепок із розплесканим носом придивився до мене уважніш і раптом криво посміхнувся. — Ах ти ж сука!..

— Це ти мені? — поцікавивсь я, розглядаючи його з ніг до голови.

— Не… еще киздит, слышь! — сказав ошелепок зарізяці з автоматом. Тоді знову подививсь на мене. — Сам, значит, пришел… ну падла, блин! Ты, мразь, хоть помнишь меня, нет?

Зарізяка поворухнувся, і його пальці ковзнули по ложу автомата, лягаючи на спускову скобу; блискавично розвернувшись, я щосили вгатив його подвійним дзукі, — в щелепу й водночас під дихало; тут-таки поруч коротко хекнув Барабаш, і ошелепок, гупнувши потилицею об стіну, наче мішок посунувся додолу.

— Без подлянок! — я крутонув охоронцеві руку за спину й висмикнув з-за пояса берету. — Все будет о' кей, понял?

Зарізяка лежав горізнач під стіною й некоординовано дриґав руками й ногами. Барабаш байдуже глипнув на нього й, сплюнувши, застромив руки в кишені.

— Далі?

— Хріновина якась вийшла! — стенув я плечима. Й до охоронця: — Де Хобот?

— Тут… розминається! — драб нітрохи не злякався й тримався, треба сказати, з гідністю. — До хріна берете на себе, ясно? Вам звідси не вийти!

Я поплескав його по плечу.

— Ми й не збираємося звідси виходити, братухо! Веди нас до Хобота.

— Тільки правильно веди, — устряв Барабаш, — а то заріжемо!

Драбуга промовчав. Ми пройшли коридором і, звернувши, опинилися перед дверима тренувальної зали. Я жестом звелів охоронцеві заходити першим. Він штовхнув двері, і я відчув, як напружилися м'язи його передпліччя під моєю долонею.

— Атас! — заволав він скільки було сили.

Людей в залі було небагацько. Двоє харцизяк, які працювали в спаринґу, так і заклякли з піднятими руками. Якийсь йолоп завис на тренажері й дивився на нас, витріщивши очі. Перед маківарою стояв Хобот, і видно було, як на його чолі виступають краплі поту. — Вольно… вольно! — сказав я, помахавши рукою. Якусь мить Хобот дивився на нас, потім спересердя стусонув маківару кулаком і вилаявся.

— Эт че за приколы?!

— Непонятка вышла! — я дико посміхнувся й поклепав драбугу по плечу. — Бойцы у тебя нервные, братан… пришлось подлечить!

— Не понял?

— Отдыхают ребята, расслабляются! — пояснив Барабаш. — Слабительное получили, въезжаешь?

— Капли Береша, блин! — сказав я — і заіржав, і той регіт гучно й моторошно пішов гуляти під склепінням тренувальної зали.

Хобот допитливо глянув на охоронця.

— В отключке! — понуро буркнув той.

— Оба, что ли?

— Ну!

— А че за дела?..

— Котик бочку начал катить… ну, фуфло погнал!

— Кому?

— Во!.. — драбуга показав на мене.

— Ну и?

— Вырубили обоих… я и глазом не моргнул!

Один із бійців, які працювали в спаринґу, підійшов ближче, і я побачив, що це Групіровка.

— Эт хреновина какая-то, бригадир! Я же его знаю. от нехрен делать он мочить не станет, не тот уровень! — і до мене: — Че там за базар?

Я знову дико посміхнувся.

— Че да че… гнилой базар, вот че! — тоді глянув на Хобота. — Слышь, бригадир, ты уж сам разбирайся… а мы пока переоденемся! Где тут у вас?..

— Проведи, — звелів Хобот одному з бійців. І до Групі-ровки: — Ну-ка тащи этого Котика сюда!

Ми пройшли в роздягальню.

— Пістолет? — поспитався Барабаш, стягуючи светра.

— Відбій! — буркнув я. — Все йде як по нотах.

— Ти думаєш?..

— Ми з тобою — типові одморозки! — пояснив я йому. — Таких поважають. Ще запитання?

— У матросов нет вопросов! — з готовністю відрапортував Барабаш.

До роздягальні зазирнув Групіровка.

— Готові? — поспитався він. І коли ми вийшли у коридор, покрутив головою: — Ну цей Котик і йолоп… сам нарвався!

— Живий? — поспитавсь я.

— Обоє живі, — він одчинив двері, пропускаючи нас у залу. — Ось вони, голубчики…

Височенний зарізяка сидів на лавці. Він усе не міг отямитися після подвійного дзукі й тряс головою, намагаючись поставити свої бідолашні мізки на місце. Кремезний ошелепок стояв під стіною і щось доводив Хоботові, розмахуючи руками.

— Хуйня-муйня? — дико посміхаючись, поспитав я. — Базар-вокзал?

Хобот подивився на мене зизом, і я втямив, що надто увійшов у свою ролю.

— Ну, — сказав ошелепок, уникаючи мого погляду, — короче, замочил он троих в сопровождении… потом, блин, прострелил колеса нашей тачке и, короче, забрал бабки!

— Как это — забрал? — не втямив Хобот.

— Ну, Леху маканул с ходу, он ведь за рулем был, — а я, короче…

— Ну-ну?

— Ну, а я ушел, конечно… что же голову подставлять!

Я знову посміхнувся, від усієї душі сподіваючись, що лице моє при цьому робиться тупе, мов коліно. Ошелепок був єдиною душею, котра вціліла, з угруповання Лупанова. «Тартар» свого часу довго полював на цю бригаду, аж врешті я розстріляв пахана із засідки та ще й забрав цілий дипломат грошви з його джипа.

— Оно-то, конечно… потому шо шо ж! — я глянув на ошелепка й із задоволенням побачив, як він зблід. — На хрена же голову подставлять… голова ведь одна, а не две!

Хобот обернувся до мене.

— Ты что-то имеешь к нему?

Я покрутив головою, намагаючись зберігати тупий вираз обличчя.

— Он свое получил, бригадир! Ни хрена не имею.

— Лучше будет, — устряв зненацька Барабаш, — если ты уберешь его, на хрен… чтоб не портил настроение!

Ошелепок нічого не казав. Зарізяка сидів і тряс головою, і я мимохіть подумав, що в нього, напевне, струс мозку.

— Значит, по нолях. А вы, — Хобот глянув на нас із Барабашем, — готовы?

Я знову дико посміхнувся.

— Мы всегда готовы, бригадир! — і до Барабаша: — Так ведь, братуха?

— Конечно, блин! — з готовністю відказав Барабаш. І, подумавши, докинув: — Потому шо шо ж!

Хобот зненацька зареготав.

— Ну, — сказав він, ляскаючи мене по плечу, — вот это бойцы! Посмотрим сейчас, что вы умеете! Спарринг?

— Хоть сто порций! — сказав я. — Кто?

Хобот посміхнувся, й лице його раптом осатаніло.

— Да хоть и я!

— Сочту за честь, бригадир!

Ми вийшли на середину зали, де було накреслено квадрат. Бійці посідали під стіною, і я завважив, що ошелепка між ними вже немає.

— Работаем без правил… идет?

— Конечно, на хрен! — сказав я, широко посміхаючись. Він атакував мене в блискавичному стрибку, і я втямив, що це справді дуже непоганий боєць, тому що тіло його рухалося напрочуд легко й із просто-таки феноменальною швидкістю, виконуючи за якусь частку секунди акробатичні трюки, які під силу тільки справжньому майстрові; ухиляючись від прямого випаду в щелепу, я пірнув униз, вхопив його за ноги і, випроставшись, пожбурив через себе скільки було сили. Він гепнувся об підлогу, аж задудоніло під склепінням; його тіло було достатньо тренованим, а реакція настільки доброю, що тут-таки він знову був на ногах і знов атакував мене, буквально злетівши над ринґом і ціляючи мені п'ятою в перенісся; розвертаючись на лівій нозі, я ухилився з лінії атаки й, коли він за інерцією подався вперед, входячи в зону мого засягу, я перемістився йому за спину і з'їздив ліктем по голові. Він крутонувся мов дзиґа; якби за цим поєдинком стежив фахівець, то зразу втямив би, що Хоботу не протриматися проти мене й десяти секунд — я міг нокаутувати його як під час падіння, так і перемістившись; однак ця перемога не входила в мої плани. Наступної миті Хобот атакував мене подвійним дзукі; я поставив блок і водночас підсік його за колінну чашечку; він махнув руками й, перевернувшись через голову, знову був на ногах. Доста, подумав я, блокуючи короткі бокові удари… більш атакувати не будемо — ще травмується, не дай Боже! Мета цього поєдинку була зрозумілою ще од самого початку — Хобот хтів продемонструвати братві, як їхній бригадир може розправитися з чужинцем, котрий підняв руку на одного з бійців; однак, щойно розпочавши поєдинок, він утямив, що з ним просто граються й узагалі це не бій, а чистісінька ілюзія. Та що амбіції не дозволяли йому визнати свою неспроможність, то він продовжував атакувати мене цілою зливою добре поставлених ударів, дедалі прискорюючи темп і сподіваючись, що я можу виявитися не таким витривалим, як здається на перший погляд. Збігло вже хвилини зо три; Хобот викладавсь як міг, буквально вилузуючись зі шкури, а темп, який він мені нав'язував, справді був дуже й дуже непоганий. Врешті я вирішив скінчити цю комедію й почав ставити жорсткі блоки, дедалі нарощуючи й нарощуючи їх силу, аж побачив, що Хобот почав тяжко сапати, а лице його вмить почервоніло. А певно, думав я, наглядаючи за його реакцією, тридцять п'ять років… і вік уже не той, і часу на тренування витрачається мало, та й усе воно дається взнаки — і спиртне, й дівчата, і тютюн, хоч у ньому й вітамінів багацько… Хобот вже остаточно видихався; кілька разів я ухилявся з лінії удару й констатував, що він аж надто глибоко провалюється вперед, не встигаючи вчасно повернутися на вихідну позицію; завалити його можна було тепер як раз плюнуть, але я потроху став збавляти ходу, аж врешті ляснув у долоні.

— Глуши мотор! — я опустив руки і вийшов за ринґ. — Отбой, братуха!

Хобот був червоний як помідор, і піт котився по ньому градом.

— Да… — сказав він урешті. — Хорошо работаешь, братан! Я махнув рукою.

— Против тебя, бригадир, хрен выстоишь! Еще минута — й киздец подкрался бы точно! Так ведь?

Хобот дивився на мене й мовчав. Тоді перевів погляд на Барабаша.

— Он тоже типа тебя? Я дико посміхнувся.

— Да ты че, бригадир… лучше! Зверь, а не человек, понял? Шварц… этот самый… негер по сравнению с ним отдыхает! Спокойно, причем.

Барабаш слухав цю тираду, роззявивши рота. Він усе звик, що його прозивають обревком і мають за ніщо… а тут отакі слова, та ще й у присутності кількох душ!

— Да, — замислено сказав Хобот, — это, конечно…

— Потому шо шо ж! — докинув я. Братва заіржала, мов коні на пасовиську.

— Да, Оскар — это боец… ебать мои веники! — озвався Групіровка. — Откиздячить целое отделение омона… это же весь киздец! Откиздил, говорят, и на кучу сложил, как бревна…

— Сложить-то сложил, — похитав я головою, — да и с работы ведь поперли, на хрен! С братаном вот на пару. — показав я на Барабаша.

— А его за че? — поспитав Хобот. Я посміхнувся.

— Да убытков фирме нанес… на сорок тонн зелени!

— Ни хрена себе! Это как понимать? Барабаш засоромлено похнюпився.

— Да девок тренировал, блин… телохранительниц, короче! А они забрюхатели…

Братва знову заіржала.

— Пустили Чикатилу в детсад! — задихаючись од реготу, вигукнув Хобот. — Нет, братва, я тащусь!..

— А ты, не будь дурак, и решил, — устряв Групіровка, — или хрен вдребезги, — или кизда пополам! И многих оплодотворил?

Барабаш знітився ще дужче.

— Половину где-то… штук тридцать, короче!

Регіт піднявся такий, що драбуга, котрий вартував у коридорі, відчинив двері й стурбовано зазирнув у залу.

— Нет, — сказав Хобот, ляскаючи Барабаша по плечу, — это, в натуре, не человек, а зверь какой-то!

— Так слышь, — озвався здоровезний харцизяка зі шрамом на щоці, — слышь, Хобот. может, и погоняло навесим ему — Зверь?

— А че, — дико посміхаючись, озвавсь я, — подходит, блин… В натуре!

— Эту, как ее… сущность, блин, выражает! — докинув Групіровка, й усі знову заіржали.

Барабаш знічено зиркав на всі боки.

— Короче, — сказав Хобот, — принимаем вас в бригаду! Работать будете на рынке. Это пока… вообще, вам не хрен там делать!

— Бабки? — діловито поспитав я.

— По два куска на рыло. Устраивает?

Я глянув на Барабаша. Той почухав свою квадратну довбешку.

— Маловато, блин. — озвався він урешті. Хобот знову ляснув його по плечу.

— Не вспапашивайся, братан… это же пока! Работы у нас до хрена, так что будет и получше!

Барабаш усе чухав потилицю,

— Идет! — нарешті сказав він. — Для начала проканает. хрен с ним!

— Ты? — глянув на мене Хобот. Я дико посміхнувся.

— Все ништяк, бригадир! Бабки — это дерьмо. Люди, вот что главное!

— Если так, — підсумував Хобот, — значит, представляю вам братву. Это, — він показав на бійців, — мои лепшие кореша. Как менты выражаются, — ядро преступной группировки!

— Воркута! — сказав здоровезний зарізяка зі шрамом на щоці, потискаючи мені руку.

— Конь! — озвався товстун зі статурою борця.

— Бас! — прогудів третій.

— Группировка! — посміхнувся Групіровка, з розмаху ляскаючи мене по долоні. — У меня будешь пахать, братан. я на ринке звеньевой!

Хобот подумав.

— Так, братва, — сказав він, — потренировались — и хватит! Обмыть ведь надо событие… да и крестины тоже, блин!

— В кабак закатимся? — діловито поспитав я.

— Ну! С вас причитается… вступительные, короче! Я дико посміхнувся.

— Самой собой, бригадир! — і до Барабаша: — Вперед, Зверь… железными легионами!

Зближався полудень, і коло бару «Атлант» уже стояло декілька лімузинів чужинецьких марок. Розвертаючи свого джипа на тісному п'ятачку автостоянки, я окинув тренованим оком вулицю, прозір між кам'яницями, підступи до бару, вікна, дахи — і полегшено зітхнув: обстановка була начебто нульова. Відверто сказати, не любив я цього закладу — сюди, на тиху вуличку недалеко від станції метра, в обідню пору з'їжджалися бандити, діляги чорного ринку, кидали, авантюристи й узагалі пройдисвіти ріжних мастей. Якось воно само собою стало вважатися, що бар — це нейтральна територія, і братва поводила себе тут пристойно й ще жодного разу не влаштовувала стрілянини чи яких-небудь феєрверків… але ж усе на цім світі дочасне! Король міг запросто організувати засідку, поставивши на даху кожної кам'яниці по автоматникові, — й спробуй-но зняти їх з пістолетів, та ще й під перехресним огнем!

— Виходимо? — поспитав Барабаш.

Я ще раз оглянув провулок у бокове дзеркало й похитав головою.

— Контролюй обстановку! Щось не так — смали на всю котушку! Второпав?

Барабаш кивнув. З ленд-ровера, який припаркувався трохи далі, вийшли Воркута з Групіровкою. Вони постояли біля авта, роззираючись на всі боки, наче ведмеді, котрі повилазили з барлогу, тоді піднялися східцями і щезли за дверима.

— Цього Короля, — не втерпів Барабаш, — давно треба урити, на хрін! Це ж одморозок, яких мало… мені — та й то далеко до нього!

— Не вспапашуйся, Зверь! — я дико посміхнувся й ляснув його по плечу, мавпуючи Хобота. — Короля так чи йнак уриємо… але пізніш!

— Та скіки ж мона! — не міг заспокоїтися Барабаш. — Скіки ж терпіти, питається! Оце сиди — і думай, що якийсь обревок цілиться в тебе із «мухи»! На нього ж усі полювали — і рекет, і мєнти…

— …і «Тартар» полював теж! — перебив я його. — А результату ніякого, бо в нього солідний дах у мєнтурі! Ще запитання?

Барабаш понуро мовчав.

— У матросов нет вопросов! — прокоментував я. — Завдання маємо?

— Ну?

— От і будемо працювати за оперативним планом! А Король од нас не втече…

З бару вийшов Групіровка. Він спустився східцями і став коло входу, застромивши руки до кишень. У сталево-синьому джипі відчинилися дверцята, й надвір виліз Конь, а за ним, сторожко озираючись, і Хобот.

— Десантуємося! — скомандував я.

Ми вистрибнули з авта й, фахово прикривши бригадира з тилу, піднялися в бар.

— Ти, спец… як обстановка? — подивився на мене Хобот. Я глянув через шкляні двері. Люду було небагато. Біля

вікна обідало кількоро молодиків з модними зачісками — певне, співробітники одної з поблизьких фірм, котрих у цьому районі було до дідька й трохи. Далі, під стіною, сиділи дві повії й пили каву. Звичайно, за годину клієнтів тут буде як гною, але поки що…

— По нулях! — прокоментував я. — Зовнішні пости?

— Двоє биків у джипі. Вистачить?.. Я знизав плечима.

— Залежно від ситуації. Але краще мати когось із тилу. Хобот окинув поглядом бар.

— Заходь, братва! — нарешті скомандував він.

Ми безцеремонно ввалилися в залу й зайняли столик біля стіни. Сливе тої ж миті до нас підбіг лисуватий чолов'яга в темному костюмі з метеликом — напевне, Хобота тут знали й дуже боялися.

— Що п'ємо? — поспитавсь я в братви.

— Двох думок бути не може! — сказав Хобот. — Водяру, звичайно.

Я підняв очі на чолов'ягу й дико посміхнувся.

— Значит, так, батя! Для начала волоки сюда пару флаконов «Абсолюта», жратвы побольше…

— … икорки пару кил! — вставив Барабаш.

— … й коньякевича не мешало бы тоже! — докинув Бас.

— Короче, понял… да? Водяры два пузыря, пожрать по полной программе, икорки… и пошустрее, блин! — я глянув на Баса. — «Ахтамар» уважаешь, браток?

— Ну! Да где же его взять в наших широтах?

Я подав знак Барабашеві, й той поставив на стіл дві пляшки «Ахтамару».

— Фирма веников не вяжет! — задоволено сказав я. Й до чолов'яги: — Не понял… а ты чего торчишь, а? По-быстрому давай, блин… по-быстрому, я сказал!

— Шнель, шнель! — докинув Барабаш, скорчивши свою звірячу мордяку. — Трубы горят… въезжаешь, халдей?

Чолов'яга з метеликом належно поцінував мою фізіономію — за якусь хвилю двоє офіціянтів наносили стільки ріжного їдла, що на столі й ліктя не було де поставити.

— Ну, — врочисто сказав я, піднімаючи шклянку, — за вас, братаны! За наше дело, которое по плечу только настоящим бойцам! За гуманность и либерализм!

Всі пороззявляли роти й вилляли туди горілку, аж заклекотіло.

— Да, — сказав Хобот, закусуючи ікрою, — это ты правильно базлаешь, братан… гуманизм — это главное в нашем деле! Я постоянно инструктирую бойцов: проявляйте гуманизм, проявляйте гуманизм… Да разве до них доходит?

— Как до жирафов, — озвався Воркута. — На седьмой день разве!

Хобот махнув рукою.

— Какой хрен, братуха. и на седьмой не доходит! Вот послал пятерых проработать одного человечка — башлять отказался, представляешь? Ну и говорю: хоть это дерьмо и казьол казлом, но увечить не надо! Пару раз в рыло, по почкам разрешаю, по голове можете дать… ну, разрешаю также ногами попинать пару минут — но не более! Главное, говорю, — гуманизм! И что же они отмочили, братуха? Откиздячили этого казла так, что он в больничку попал… в эту, как ее. в реанимацию! Теперь пока вылечится, то да се… — він скрушно похитав головою.

— Да, — сказав Конь, — пойдут слухи: Хобот не деловой, Хобот беспредельщик! Без гуманизма дело страдает, это да.

Групіровка проковтнув канапку й, утершись рукавом, підняв пальця догори.

— Гуманність — це добре, а от з лібералізмом, братан, — подивився він на мене, — ти, звичайно, загнув. Будеш гратися в лібералізм — уриють, і дух не піде! Пам'ятаю, відкинувсь я з першої ходки, й вирішили батя з маманькою мене оженити. Ну, весілля, музика грає, хто танцює, хто ригає… аж підходить якийсь пацан. Чуй, каже, там хлопці мають до тебе діло… вийди на пару хвилин! А все це було в сусідньому районі. у сватів, коротше, гуляли! Теща у мене як вчепилася: не йди, каже, ці бички тебе покалічать, а то й узагалі тельбухи випустять — це місцевий звичай такий, мовляв… Я й кажу, — Групіровка задоволено посміхнувся, — будь тихо, мамаша! Тихо будь, ясно? Взяв пляшку, фужери… Стоїть під ворітьми рил з десять, під газом! Усі ми, кажуть, до Свєтки ходили, а ти приліз — і в дамках? За целку викуп давай. Я що… я нічого — наливаю! Ти до Свєтки ходив? Пий! Ти ходив? На! Ти теж ходив? Тримай! Аж тут один і бере мене за лацкани. Нє, командір, це не те… ми — крові хочемо, поняв? А-а, кажу, крові… та бритву з верхньої кишеньки — раз! та під горлянку йому — два! Крові? Хоч відро… в тебе гаряча, мабуть? Зараз націдимо! — Групіровка знову посміхнувся. — Вони й роти пороззявляли! Став би я лібералізмом займатися — мене б урили… а бритви народ боїться! Бритва — це страшно. Бритва — це ще гірше, як ніж. Оце й зветься гуманністю! А став би лібералізмом займатися — пошматували б як мавпи газету… Барабаш підняв свого важенного кулака й угатив по столу.

— Мій дід, — з притиском сказав він, і я зненацька втямив, що його вже добряче розібрало, — після Першої світової війни прийшов з полону, ясно? А сусіди загарбали в нього землю.

Він замовк.

— Ну? — поспитав Конь.

— Але дід був гуманістом! — Барабаш криво посміхнувся. — Він узяв карабіна й прийшов увечері під хату. Сусіда вже спать лаштувався, драбуга такий! Допіру він почав свиту знімати через голову, як дід прицілився — та простісінько йому в серце й бабахнув!

Братва перезирнулася.

— А де ж тут гуманізм? — не второпав Бас.

— Як це — де? Ти шо, не поняв? — здивувався Барабаш. — Він більш нікого не чіпав… тілько хазяїна забив та й годі!

За столом стало тихо.

— А цю… як її… землю оддали? — нарешті поспитався Хобот.

— Ну! — Барабаш посміхнувся. — Дід зразу хтів було всю сім'ю вирізати, але гріха злякався. Мене, каже, Господь напутив — убий одного, а там буде видко…

— Як не оддадуть, то й решту повбивай! — розуміюче кивнув я. Тоді взяв пляшку й налляв ще по одній. — Ну, давайте… за гуманізм, — хто як його розуміє!..

Огненна волога колихалася між кришталевими стінками, прозора наче сльоза, й, узявши шклянку, я на мить затримав на ній погляд, роздивляючись перлисте намисто бульбашок, які зібралися по краях, а далі відчув, що зір мій тоне в сій прозоріні, й разом з ним росте й росте якесь невиразне колихке відчуття, яке піднімається десь із самісіньких закапелків підсвідомости, й таке воно було діткливе й болюче, що я не в змозі був цього витримати й заплющив очі…

… а коли відкрив їх знову, то крізь оту прозорінь напрочуд ясно, дуже чітко й гостро побачив свою смерть.

— Лягай! — крикнув я, відштовхуючи від себе стола й щосили плигаючи вперед головою в куток. — Лягай, братва! Атас!

Останнє слово урвалося; враження було таке, наче вуха позакладало ватою; щоправда, один звук усе-таки продовжував гучати, він зростав і зростав, пронизуючи барабанні перетинки, і коли сягнув найвищої точки свого звучання, то я спробував набрати в груди повітря — й задихнувся од їдкого кислого чаду вибухівки, який вдарив у легені, аж їх спазмом скрутило, і закашлявся, відкриваючи й закриваючи рота, немов рибина, котру витягли з води, а потім зібрав усенькі сили й поволі звівся на коліна.

Спочатку я уздрів перед собою вулицю, ледве притрушену легким сріблястим снігом, і якусь постать, котра звивалася горізнач на засніженому газоні, неприродно вивертаючи голову; потім панорама неначеб од'їхала назад і стало видно, що двох вікон і простінка в барі нема, а на тому місці зяє здоровезна потворна діра, крізь яку витікає надвір легкий жовтуватий чад; по тому я уздрів, що круглі світильники, вмонтовані в підвісну стелю, спалахують і відразу ж гаснуть, спалахують і знову гаснуть, і знову спалахують, заливаючи на один-однісінький мент усеньке приміщення бару; а далі погляд гарячково метнувся до дверей, і я побачив, як до зали, переступаючи уламки шкла та цегли, заходить двоє зарізяк у плямистих комбезах і з короткоствольними автоматами, на котрі накручено тупі циліндричні глушники.

Я встиг посадити одного з них на мушку й натиснув спускову скобу, випередивши його буквально на секунду; затвор парабелума смикнувся, й гільза плигнула вгору, а потім описала дугу й пропала; куля дев'ятого калібру з підпиляним носиком із силою півтори тонни на квадратний сантиметр вгатила бійця в сонячне сплетіння, й він поточився до дверей, а тоді вдарився об них спиною й став сповзати униз; другий відкрив огонь, тримаючи автомат коло пояса й водячи ним так, щоб кулі йшли віялом; у вухах вже перестало дзвеніти, і я почув, як працює акаем, обладнаний пристроєм для безгучної стрілянини, — пострілів не було чутно геть, і лише скажене грюкання затвора лунало й лунало в тиші, зливаючись ув одну безперервну канонаду.

Цілячи в мене, автоматник випустив одну довгу чергу, набоїв так із десять, одначе взяв зависоко — й кулі вдарили у стіну і зрикошетили, із жахливим нявканням перевертаючись у повітрі; я завалився на бік і, притискаючись щокою до підлоги, ще раз надавив спускову скобу; звук пострілу оглушливо штовхнув у вуха й вихлюпнувся на вулицю, зливаючись із бахканням великокаліберного пістолета, котрий озвався десь поруч.

— Уходим, братва! — крикнув Хобот, держачи догори стволом здоровезного люґера. — За мной!

Я зірвався на ноги й притьмом кинувся до дверей. Другий автоматник сидів під стіною, звісивши голову на груди; в його комбезі чорніли дві діри, котрі набрякали густою темною кривлею.

— Контрольные сработал, быстро! — крикнув до мене Хобот, вилазячи крізь вікно.

Я приставив до перенісся автоматникові пістолета й ще раз придавив спуск; це було таке, наче розрубуєш гарбуза для свиней — череп розвалився надвоє, а мозок ляпнув на стіну й став стікати довгими сіро-білими патьоками; розвертаючись на сто вісімдесят градусів, я зловив кінцем ствола другого зарізяку й для певности вгатив йому кулю дум-дум у голову; однак тіло й не ворухнулося — ще першим пострілом йому вирвало зі спини шматок м'яса завбільшки з тарілку.

— По машинах! — крикнув ззаду Барабаш. — Рвем кігті, чув?!

Ми вискочили надвір. Сіявся легкий сріблястий сніг. Братва вилазила через діру в фасаді, й я побачив, що втрат серед них немає — нікого навіть не подряпало.

— Диви! — схопив мене за руку Групіровка. Очі його просто-таки полізли рогом. — Це що… слухай, що це за хріновина, га?!

Я крутонувся й потойбіч вулиці на засніженому газоні вздрів оту постать, котра першою впала мені в око після вибуху. Вона лежала не рухаючись, і на неї падав сніг.

— А це що за обревок? — буркнув ззаду Барабаш. — Хто це його урив, га?

Я підійшов до трупа. Праву руку йому одірвало, з грудної клітки стриміли ребра і якесь криваве шкамаття. Трохи далі, кроків за десять, валявся Гранатомет.

Я подивився на фасад, в котрому зяяла здоровезна діра, й покрутив головою.

— Щастить же тобі! — сказав я Хоботові. — В сорочці, напевне, народився, еге?

— Ти про що? Я посміхнувся.

— Цей телепень стріляв з базуки… але якогось хріна впер її в плече. Ну, його й розірвало, на хрін! От же ж бовдури трапляються на світі…

— А снаряд вдарив у простінок! — тоном знавця сказав Барабаш. — Хоч цілили простісінько в нас…

Хобот глянув на трупа й одвернувся. Групіровка поспішно відійшов убік, і його вивернуло.

— Ну й видовисько! — скривився Воркута, розглядаючи знівечене тіло.

Я знизав плечима.

— Не був ти на війні, братухо! Це хріновина… в бою не таке можна побачити! А це що, це дрібниці…

Хобот роззирнувся довкруги.

— Контрольні? — обернувсь він до мене.

— Обижаешь, начальник! — посміхнувсь я, по-блатному смикаючи лицем.

— Значить, рвемо кігті! По машинах, братва!

Ми підійшли до авт. Коли них стояли Конь із Басом. Обличчя в них були похмурі.

— Пости? — коротко спитав Хобот. Конь махнув рукою.

— Обох ліквідували. Били з автоматів упритул, одморозки! Я заглянув у ленд-ровер і побачив двоє тіл, прошитих

автоматними чергами. Кров заляпала всенький салон і стікала по шибах.

— Непогана робота! — схвально кивнув я. — Автоматники зняли пости, потім спрацював Гранатометник, а далі пішла зачистка. Якби Гранатомет довірили не такому йолопові…

Хобот застромив руки в кишені й понурився.

— Погуляли, називається! — буркнув він. Тоді глянув на мене, і його груба коржаста мармиза ствердла ще більш. — Я знову твій боржник, братухо… Коротше, завтра виходите на ринок, — а пізніше поговоримо! Запитання?

— У матросов нет вопросов! — сказав я, виструнчившись.

— Значить, по конях! — скомандував Хобот. — Рвемо кігті, поки не пізно… мєнти вже на підході, мабуть!

Барабаш сів за кермо нашого джипа. Авта заревли й стали вилітати зі стоянки наче ракети. Я заліз на заднє сидіння й, діставши сигарети, клацнув запальничкою.

— Ну і що ж ти про все думаєш? — спитав Барабаш, коли ми вихопилися з провулка й, проминувши гастроном, загальмували на пішохідному переході.

Я випустив кільце диму.

— Все розвивається за планом. Початок непоганий, а далі… ну, далі буде видно!

Коли ми проїжджали середмістя, задзеленчав комірковий телефон.

— Ну! — сказав я в слухавку. — А, це ти… Справи? Та як тобі сказати… Як зліва — так і справа! — (Шеф телефонує, звістив я Барабашеві). — Ми прийняті в бригаду. Завтра виходимо на роботу. Де? Ринок, що біля метра. Биками, звичайно. Та мені по фіг — хоч биком, хоч ішаком… аби не казлом! Гадаю, за пару місяців ситуація з'ясується. Що? В барі? Були, звичайно… ми оце звідти й гребемо. Короля робота… Короля, кажу! Двох я поклав особисто. Вони ж із автоматами й перші почали, ти що! Хто? Урилов? І, мабуть, нецензурно лається? Що ж, нехай лається… нецензурна лайка — це сублімація невтамованого сексуального потягу! Так йому і передай… Ну добре. Будуть новини — телефонуй. Відбій.