Кайдани для олігарха

4

Вночі ударив шпаркий мороз, і коли ми підкотили до ринку, то під ребристими протекторами джипа лунко хрупостіла тонка біляста крига.

— Силенний базар! — сказав Барабаш, вистромивши голову з вікна. — Ото де грошви братки знімають, га!

Ринок — це був квадратовий майдан, обнесений Гратчас-тою огорожею. Сходило вранішнє зимове сонце, й видно було, як на дахах барвистих наметів малиново іскриться паморозь. Потойбіч тролейбусної зупинки чорною пащекою зяяв підземний перехід, котрий провадив до метрополітену, й звідти валом валив народ.

— Що ж, доведеться згадати молодість! — Барабаш грюкнув дверима й поставив джип на сигналізацію. — Пам'ятаю, інструктували мене колись перед першим виходом: до бариг не посміхатися, дивитися просто у вічі, говорити коротко й по ділу…

З-за джипа вигулькнув молодик зі службовою карткою на грудях.

— Це саме, — сказав він діловито, — з вас п'ятірка!

— Шо? — не второпав Барабаш.

— П'ять гривень гоніть… за паркування! Барабаш допитливо глипнув на мене.

— Щось киздить… а що — не пойму! — Він перевів погляд на молодика. — Слухай, ти… шо нада?

— Танк запаркували?

— Ну!

Молодик простяг руку.

— Значить, п'ятірка з вас!

— А-а, — допер нарешті Барабаш, — ти грошей хочеш… Ану, йди-но сюди, синку!

Він дістав посвідчення в червоній палітурці й, струснувши кистю, розкрив його перед молодиком. Я одвернувся, насилу стримуючи регіт: у тій книжечці було написано, що Бара-баш — це член-кореспондент Міжнародної академії аномальних ідей. Найсмішнішим було те, що така академія справді була, й у членкори туди приймали за п'ять тисяч, а в академіки — за десять тисяч доларів.

— Не… не поняв, — сказав молодик, нахиляючись уперед. Він схилився ще нижче, намагаючись прочитати, що ж

написано в цій ксиві, й у сей же мент Барабаш вхопив його за носа і смикнув до себе.

— У-у-у! — заволав паркувальник, підстрибуючи на місці.

Барабаш дбайливо сховав посвідчення в кишеню шкірянки й, цупкіше здавивши носа великим і вказівним пальцями, турнув паркувальника назад. Той поточився й, махнувши руками, гепнув додолу.

— Глянь, — зачудовано сказав Барабаш, — а він падає, блін! П'яний чи що?

Я ляснув його по плечу.

— Ходім, обревку… на хріна він тобі здався!

— Ні, я не поняв… на хріна ти стільки п'єш, га? — Барабаш нагнувся й, знову вхопивши сіромаху за носа, поставив його на ноги. — Ти, керя… ще ж і сонце не зійшло, а ти вже налиГався!

Паркувальник хтів було щось промовити, але Барабаш так його потурив, що він одлетів кроків на десять і вдарився потилицею об огорожу.

— Та годі розважатися! — докірливо сказав я. — Ми ж на роботу приїхали, чи як?

Молодик лежав, і з очей у нього текли сльози. Барабаш підійшов і поторкав його носаком.

— Керя, — повчально сказав він, — тобі крупно повезло, що я членкор! Якби на моєму місці був академік, то він вигадав би щось аномальніше… поняв?

— Та облиш ти його! — буркнув я. — Нас же чекають, забув?

Барабаш застромив руки в кишені й сплюнув. Паркуваль-ник лежав і не рухався. Ми обігнули джипа й через бокову хвіртку зайшли на базар. Було щойно пів на дев'яту, й бариги допіру починали розвішувати своє манаття. Якийсь бородатий чолов'яга у фартусі ходив поміж рядами й, тягнучи за собою кравчучку, вигукував співучим голосом: «Пирожки! Зра-азы!» І знову: «Пирожки! Зра-азы!»

— А де ж це його тут шукати, цього Групіровку? — буркнув Барабаш. Тоді згріб того бородая за комір і безцеремонно розвернув до себе лицем. — Слышь, батя, здесь корефан мой пашет в охране… где его найти, э?

Чолов'яга був метикований і зразу ж утямив, хто ми такі.

— Как имя-отчество? Я дико посміхнувся.

— Да какое, в хрена, отчество… Группировка его погоняло!

— Гру… — обличчя чолов'яги завмерло, а тоді раптом улесливо заусміхалося. — Александр Иванович? Директор наш?

Ми з Барабашем перезирнулися.

— Ди… дирехтор?! — перепитав Барабаш. Тоді неймовірно подивився на мене. — Ти чув таке?

— Групіровка — директор? — Я так заіржав, що аж бариги перестали розвішувати шмаття й повисовували голови зі своїх наметів. — Ні, це найкоротший анекдот, який я чув у своєму житті!

– І де ж його знайти, батя? — допитувався Барабаш. Чолов'яга показав на центральну алею.

— Дирекція — праворуч… такий залізний вагончик! Там вони всі сидять.

— Хто це — всі? — поспитав мене Барабаш, коли ми почвалали алеєю.

Я знизав плечима.

— А хрін його знає… Зараз побачимо!

Барабаш загилив ногою двері металевої будки з написом «Дирекція», й вони загриміли, як порожня бляшанка. Ми ввалилися в тамбур, і я у свою чергу стусонув ще одні двері — та так, що вони замалим не злетіли з завіс.

— Всім зоставатися на місцях! — гаркнув я не своїм голосом. — Не рухатися, блін!

— Рухатися, рухатися… — сказав Барабаш, виглядаючи з-за мого плеча. — Здоров, братухо!

Групіровка сидів за полірованим столом, на якому було кілька телефонів, факс і навіть невеличкий комп'ютер.

— Жарти у вас!.. — буркнув він, запихаючи назад у кобуру новеньку беретту. — Присядьте!

Барабаш упав на диван і заклав руки за голову.

— Слухай, — глянув він на Групіровку, — ти знаєш, що нам про тебе сказали?

— Ну?

— Сказали, що ти — дирехтор! І звати тебе Алєксандр Івановіч.

Групіровка напустив на свою пику офіціозу.

— Так воно і є, братва!

— Ми, — провадив Барабаш, — іржали мов коні на водопої! Групіровка — дирехтор… ні, я тащусь! Це так тебе скоро й вихователем у дитсадок можна приймати…

Я поклепав Барабаша по загривку.

— Ні, ви подивіться на цього обревка! А хто ж ти сам, га? Групіровка наставив вуха.

— А хто, братан?

— Хто, хто… — я дико посміхнувся й знову ляснув Барабаша по гамалику. — Член-кореспондент академії наук, ось хто!

— Та ти що! — вигукнув Групіровка. Барабаш знітився.

— Та, — сказав він, дивлячись убік, — прийняли… а я що, відмовлятимуся? Раз приймають, значить, заслужив!

У двері хтось постукав.

— Ну! — гаркнув Групіровка наче ведмідь у барлозі.

— Можна? — заглянув у кабінет паркувальник, якого Ба-рабаш тягав за носа. В наступний мент він уздрів нас із Барабашем, і його лице зблідло. — Е… це саме…

Барабаш подався вперед.

— Що, знов?! У глаз дати, еге?

Групіровка допитливо глянув на Барабаша, тоді на паркувальника, в котрого ніс розпух мов буряк, й у його стриженій головешці сяйнув невиразний здогад. Він підвівся й, вийшовши з кабінету, зачинив за собою двері. В тамбурі залунали голоси. За хвилю Групіровка зайшов до кабінету й покрутив головою.

— Слухай, — сказав він Барабашеві, — на хріна це творити, га? Братан, зайвого шуму нам не треба — ми гроші робимо, зрозумій!

Я дико посміхнувся.

— Слухай, братухо, а що це за паркувальник, га? Він що, не розбирається в клієнтах?

— На таких танках, як наш, їздить лише братва й народні депутати! — устряв Барабаш. — І ті, й другі за паркування не платять!

Групіровка почухав потилицю.

— Та воно й правда… Але ж так не можна, братан! Пройшов той час, коли можна було, розумієш? — У його очах раптом засвітилася цікавість. — Слухай, а ти справді членкор?

— Та їбать мій бритий череп, що я тобі, брехать буду! — Барабаш дістав посвідчення й кинув Групіровці через стіл. — Чорним по білому, в натурі… всьо путьом!

Ворушачи губами, Групіровка прочитав посвідчення, і його очі розширилися.

— Ні хріна собі! — вражено сказав він. — Академія… аномальних ідей… ні, я зараз охрінію!

– І серед наших є академіки! — з гордістю сказав я й знову поклепав Барабаша по загривку.

— Виходить, — сказав Групіровка, кидаючи Барабашеві посвідчення, — цей лох не врубався, хто ви… а тут тобі в голову й прийшла отака ідея, еге?

— Ну! — гордо сказав Барабаш.

— Гаразд, все це дрібниці… — Групіровка відкинувся знову на спинку крісла й знову напустив на свою пику суворого офіціозу. — Ви обоє будете працювати на ринку контролерами… у складі бригади, звичайно! Щодня вам потрібно робити обхід території й лупити з бариг плату за місце та ринковий збір. Потрібно також дивитися за порядком. Але це, звичайно, другорядні функції… в основному ними займатимуться інші люди. Найголовніший ваш обов'язок — охорона території від конкурентів! Бригада Короля хоче взяти ринок під себе. Було пару наїздів, ми їх відбили… але, звичайно, ці казли будуть наїжджати ще! Треба бути напоготові й мати при собі зброю. Одне слово, стрілки, розборки — все це ваша парафія. Для цього, власне, сюди вас і кинули… Друге. Раз на місяць ви будете збирати данину. Від ста до п'ятисот баксів з точки… залежно від того, який товар і яке місце! — Групіровка помовчав. — Самі знаєте, які проблеми у зв'язку з цим можуть виникнути… Днями один казьол подав заяву в ментярню, уявіть собі! Лох не знає, що мєнтура вся під нами — ту заяву мені прямо сюди й принесли! Але ви, звичайно, мусите матися на бачності й ґав не ловити… Далі. Очевидно, ви на цій смішній роботі довго працювати не будете — не та кваліфікація — й Хобот уже зараз даватиме вам якісь доручення… але про це він сам буде з вами говорити! Барабаш слухав, роззявивши рота.

— Ну, братан, — озвався він урешті, — ти так умієш красіво говорити… «Другорядні функції»… «у зв'язку з цим»… ні, я тащусь!

Групіровка ляснув його по плечу.

— Братухо, говорити — не лопатою кидати! Всяка скотина вміє гарно балакати… а дай-но їй у лапи ствола — і побачиш, як вона хвоста підібгає!

— Що правда, то не гріх! — закивав я. — Оцих балакунів та писак розплодилося хтозна-скільки… а бійців один-два — і нема! Як треба кого вбити, так аж із Кавказу людей везуть!

Групіровка підвівся з-за столу.

— Ходімо, — сказав він, — познайомлю вас із братвою! Ми вийшли надвір. Сонце вже підбилося ген-ген, сніг

іскрився й сяяв, і світ здавався чистим, як у перший день творіння.

— Пролетаріяту щось налізло… — невдоволено буркнув Групіровка.

— Шо? — не второпав Барабаш.

— Пролетарів, кажу, до хріна сьогодні! — Групіровка показав на пенсіонера, котрий стояв перед яткою зі субпродуктами й тряс головою. — Тих, котрі пролетіли в період ринкових реформ… коли серйозні люди все оце ділили між собою — землю, ресурси, гроші! Лохів, одне слово.

— А їх завжди хватало! — махнув рукою Барабаш. — Он і в стародавній Греції був один… кажуть, його так і прозивали — Архілох!

Групіровка з повагою зиркнув на Барабаша.

— Ну, братухо, видно, що ти академік! Навіть про Грецію знаєш… — Групіровка знову роззирнувся наокіл. — Де ж ці бички, в дідьчої мами… ану гайда за мною!

Ринок лежав на схилі пагорба. Ми рушили алеєю, й що більше заглиблювалися в хащі зелених, пурпурових, синіх, лимонно-жовтих наметів, де було розкладено й розвішано до гибелі всякого шмаття, то вище й вище підіймалися схилом, котрий немовби впирався в яскраво-голубе небо, аж врешті вийшли на рівну місцину, — і я замружився од сліпучого вранішнього сонця, що стояло немовби на відстані простягнутої руки, й ледве стлумив у собі захоплений вигук. Місто лежало простісінько під ногами. З вершини пагорба видно було далеку нитку залізниці, де повзла зелена, мов гусінь, електричка, і височенні димарі заводів, котрі вивергали хмари жовтого диму, що неначеб закам'янів у студеному безвітрі, і велетенський майдан, де в безнастанній каруселі кружеляли барвисті авта, і багатоярусну розв'язку на овиді, що скидалася на здорову сіру гадюку, яка, згорнувшись у декілька кілець, лежала серед білим-білих снігів.

— Бач, яка краса! — гордо сказав Групіровка. — Фабрики, заводи, залізниці… й усе це наше! Все належить нам, людям нової доби!

Я покрутив головою й нічого не сказав.

— А я, — устряв Барабаш, — як тільки бачу таку картину, так і думаю: ото зависнути б на Мі-24 та засандалити по цих коробках парою ракет «повітря-земля»… щоб ті нові люди, як миші, повискакували зі своїх офісів та кабінетів! А тоді спуститися ще нижче та рубонути з усіх бортових стволів: ду-ду-ду-ду! — Барабаш затрясся, імітуючи роботу скорострільної гармати.

Групіровка скривився й знову став роззиратися довкруги.

— О, — сказав він, — а ось і наші!

Під огорожею щось жваво обговорювали троє зарізяк у спортивних костюмах і однакових шкіряних куртках. Ми підійшли до них ближче, й Групіровка ляснув одного з них по плечу.

— Що за проблеми, Сєрий? Непонятки?

Зарізяка обернувся. В нього було квадратне лице з близько посадженими квадратними очицями й довгі клешнюваті руки.

— Все о' кей, братухо! Ной праблемз, як говорять китайці. — він зиркнув на нас із Барабашем. — Поповнення?

— Ну! Бійці — на всі сто. Мочать руками й ногами, поняв? Низенький драб із грубою мармизою, котра була неначе вирубана з дерева, — товстий ніс, подібний до свинячого писка, плескаті губи, широкий жаб'ячий рот, — підозріло розглядав нас із ніг до голови.

— Парень, — він показав на Барабаша й дико посміхнувся. Тоді перевів погляд на мене: — Другий парень!

— Не звертай уваги… це одморожений! — Сєрий подав мені руку й посміхнувся. Його долоня була тверда, мов дошка. — Я — Серьога Циплаков… прошу любить і жалувать!

Низенький драб задер голову. Його косі очі блищали, мов пляшкове шкло.

— Парень? — хрипко спитавсь він у Барабаша.

— Барабаш! — відказав той після паузи.

— Банабак?

— Та ні… Барабаш!

— Поняв, — низенький драб тицьнув йому руку. — Дірізюк!

— Він же — Толя Березюк! — прокоментував Серьога Цип-лаков. — Підпільна кличка — Тормоз.

Всі дивилися на Барабаша й мовчали. Той повагався й подав руку одморозкові. Долоні їхні зімкнулися. Я побачив, як у косих очах Дірізюка закипає несамовита радість, ось він зціпив свої конячі щелепи, все дужче й дужче стискаючи долоню Барабаша, і той поволі зблід і став неначе полотно, а одморозок шкірив і шкірив свою фізіономію в звірячому оскалі…

Я поклав йому долоню на загривок і мовчки поклепав по шиї. Він завмер. Тоді зі свистом видихнув повітря й неохоче розімкнув клешню.

— Казлота, казлота… не садись мне на плечи! — тихо проспівав Серьога Циплаков.

Одморозок глянув на мене спідлоба і мовчки простяг руку. Пальці у нього були короткі й товсті, а на кісточках набиті грубі мозолі. Наші долоні зімкнулися; в наступну мить я відчув, що моя рука немовби потрапила в слюсарні обценьки; біль був такий, що аж в очах потемніло; я затамував подих і, зібравши всі сили, здавив його долоню, — й ми завмерли, мов два камінні ідоли, під зацікавленими поглядами братви. Лице Дірізюка почервоніло; за півхвилини воно стало жовкнути й жовкло дедалі дужче, аж його клешня, котра мала розчавити мені долоню, почала піддаватися, а потім зненацька немовби переломилася.

— А-а-а! — хрипко зойкнув драбуга, задираючи в небо свою потворну фізіономію. Тоді вхопив правицю лівою рукою й, раз-у-раз присідаючи, став бігати колами по майданчику. — Ти, парень, большой дурак! — викрикував він грубим прокуреним голосом, усе присідаючи й присідаючи од болю. — Ти дурак, поняв? Ой ти дурак, дурак!

Я глянув на Серьогу Циплакова й побачив, що він задоволено посміхається. Групіровка дивився на Дірізюка й посміхався теж.

— Мамед! — подав мені руку здоровецький кавказець із гострим як сокира лицем. — Плохой человек — совсем голова нет! — кивнув він на Дірізюка. — Собак человек: Мамед рука ломал, мой два месяц гипс ходил!

Я здивовано перевів погляд на Групіровку. Той кивнув.

— Здоровий бугай… а з головою погано! Але Хобота корефан, так що ж я… — він переступив з ноги на ногу. — Одне слово, я поїхав у районну адміністрацію. Ви тут держіть територію… Зброя при собі?

— Якісь наїзди? — поспитав я.

— Не виключено. Старайтеся, звісно, не стрілять… але ситуація може бути дуже хрінова!

Коли Групіровка щез між наметами, Серьога Циплаков подивився на мене й підморгнув.

— Ходімо, братан, в офіс… ти бачив наш офіс, ні?

— Це ота залізна будка?

— Ну! Накотимо по сто грамів… а там займемося роботою.

Ми зайшли в кабінет Групіровки й посідали за столом.

— Ну, — сказав Серьога Циплаков, розіллявши горілку по шклянках, — алкоголіки нам не друзі…

— … але й не вороги! — докинув Барабаш.

Усі випили. Я посмакував і скривився: горілка була з комерційного ларка — вода, перебовтана зі спиртом. Серьога Циплаков стукнув своєю шклянкою об стіл і, діставши пачку «Трусарді», клацнув запальничкою.

— Коротше, — сказав він, дивлячись мені в очі, — обстановка на ринку хрінова. На цю територію точить зуби Король. У нього добрі бійці й багато стволів. У нас бійців чортма. Іде війна з Доктором, і всі специ працюють там. На нас уже чотири рази наїжджали. В результаті ми втратили кількох людей… і слава Богу, що пораненими, а не вбитими!

— Зброя? — поспитавсь я.

— Два ТТ й макар, — Серьога Циплаков розігнав рукою дим. — З цими ТТ морока — чогось затвори клинять… У вас що?

— Парабелум і акаес, — я глянув на Серьогу Циплакова. — Вони що, прямо на ринку стріляють?

— Один раз було… пізно ввечері. Завалили двох братків і заодно поранили якусь бабу. А так виловлюють поза територією…

— Бикнабаш! — сказав Дірізюк.

Я обернувся й побачив, що він дивиться на Барабаша.

— Бикнабаш, — він подався вперед і, піднявши руки над головою, зціпив пальці у замок. — Бикнабаш… ми повинні держатися отак, один за другого, поняв? Отак, на хрін!

Серьога Циплаков скривився, наче в нього зуби заболіли.

— До речі, сьогодні ми збираємо місячні… Ходімо, я введу вас в курс!

— Що-що ви збираєте? — перепитав я.

— Ну, цю ж… данину! У нас це називається — місячні. Бо раз на місяць, втямив? — Серьога Циплаков підвівся з-за столу. — Мамед, Тормоз — на територію! Коли що — зв'язок по рації.

Ми вийшли з будки. Була вже десята година, й біля яток із продуктами роїлися покупці. Все це були пролетарі, — як не пенсіонери з двома-трьома гривнями в кишені, то місцеві домогосподарки з несхитним наміром торгуватися до останку. У промтоварній зоні було тихо. Бариги сиділи в своїх наметах і проводжали нас понурими поглядами. Я мимоволі посміхнувся: троє одоробал у тренувальних шароварах і шкірянках, голови стрижені під нуль, очі видають людей, котрі люблять робити боляче… хто ж не знає, що це рекет!

— Ринок великий, — сказав Серьога Циплаков, — і роботи до хріна. З деяких бариг навіть щоденну плату доводиться вибивати. Але попустиш одному — всі перестануть платити.

Він зупинився перед наметом із джинсами. Тут були розвішані «Трусарді», «Левіс», «Монтана»… усе, звичайно, перепечатки.

— Тітко… ану ком цу мір, хутко!

У глибині намету щось завовтузилося, й на білий світ виглянула товста мов кнур молодиця.

— О, — сказала вона грубим наче з діжі голосом, — Сірожа… Здоров!

— Щоб тебе кіт поборов! — штовхнув її в плече Серьога Циплаков.

— А тебе кобила… та, що вчора била! — одрізала молодиця й так штурхонула його в груди, що він ледве втримався на ногах. — Шо нада, рікітьор?

— Шо, шо… за охорону, от шо! Сто баксів гони.

Тітка полізла за пазуху й, невдоволено сапаючи, добула з нагрудної сумочки банкноту.

— Обдираєте ви нас… шкуру здерли б, якби могли! — вона з жалем простежила, як гроші зникають у кишені, й зробила дурнувату гримасу. — Кажуть, хтось у мусарню заявив?

Серьога Циплаков ошкірився, і його очі зблиснули, мов два ножі.

— Хто заявив, той у контейнері вже сидить! І ти туди хочеш?

— Сіроженька… ти що, котік! — молодиця перелякано прикрила рота долонею. — Я ж вам башляю без базару, ти шо! Я в контейнер не хочу… шо я, целка якась неопитна!

— Целка, целка… в носі хіба що! — Серьога Циплаков записав данину в грубий пошарпаний зошит. — Отак башляй і далі, поняла? Тільки слів зайвих не говори…

Ми рушили далі, й Серьога Циплаков повів рукою, показуючи на торгові намети й людей, котрі в них сиділи. — Ринок — це велика помийниця, куди наша держава скидає людський непотріб. Люди, котрі тут сидять, буквально викинуті з життя. З цього погляду всі бариги поділяються на три… ці самі, як їх… категорії! Перша: природжені комерсанти, котрі вміють урвати і, найголовніше, зберегти копійку. Вони прості, нахабні й водночас дуже хитрі. Од загальної маси їх ледве половина. Друга категорія —: колишні вчителі, інженери, кандидати й доктори наук, а також пенсіонери. Ці торгують, щоб не вмерти з голоду, і часто банкрутують. І третя категорія — це придурки.

— Придурки? — перепитав Барабаш.

— Ну! Їх небагато, але вони прикрашають ринок. Розвіюють нудьгу, одне слово… — Серьога Циплаков спинився перед наметом з книжками. — Отут сидить Льоха. Він торгує літературою. Якщо класифікувати, то це друга категорія. Але він ані вчитель, ані кандидат наук. Льоха — це поет.

Високий хлоп'яга, котрий розкладав на прилавку дешеві книжки у м'яких палітурках, вражено глянув на Серьогу Циплакова.

— Та ти що, Сєрий! Який же ж я поет, я — прозаїк… ти що, забув?

— А-а, прозаїк… — Серьога Циплаков зробив паузу. — Про зайок, значить, пишеш?

Ми з Барабашем дико заіржали.

– І про зайок теж! А чого це ти згадав?

— Та я ось вірша написав… Оціни! — Серьога Циплаков став у позу й велично підняв руку.

Серьога Циплаков замовк. Я глянув на Барабаша, а Барабаш на мене. Льоха зсунув шапочку на лоба й почухав потилицю.

— Ну, Серый, — нарешті озвався він, — это ты врезал! Слушай, да ты прям как этот… Данте! Ну, гигант мысли, блин! Пушкину здесь не хрен делать, Пушкин отдыхает… Не ожидал я от тебя, слышь!..

Серьога Циплаков зробив скромне обличчя.

— Та все це хріновина, звичайно! — махнув він рукою. — Вірша й дурень може написати! Мао Цзе дун сказав: «Вірші писати легше, ніж викопати яму, посадити дерево, заколоти свиню… Ти її хапаєш, а вона пручається, ти її ріжеш, а вона вищить!» — він подивився на Льоху й докінчив без усякого переходу: — Сто доларів з тебе, корефан!

– І всі оце без нарікань платять? — поспитав Барабаш, коли ми підійшли до наступного намету.

— А де вони, в хріна, подінуться? Хто не платить, того виганяємо з ринку! Він же ж наш, офіційно… Хобот усі папери оформив! Буває, звичайно, що хтось і в ментуру звертається, — але для таких у нас контейнер!

— Кохве — чай — кампучіно! — заголосило зненацька в боковій алеї. Потім з-поміж наметів вигулькнув дитячий візок із двома здоровими термосами, а за ним — невисока жіночка у малиновому береті.

Серьога Циплаков посміхнувся.

— Це, — сказав він мені, обіймаючи ту жіночку за плечі, — Мама Вєра! Мама Вєра — це моя подруга. Мама Вєра їздить по базару й робить каву… чи, як сама вона каже, — кохве. Цим вона заробляє копієчку, — він знову посміхнувся, і його мармиза разюче стала схожа на чортячий писок: — Як життя, Мамо Вєро?

— Гірше, ніж учора, — але краще, ніж завтра! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра. — Одне слово, на букву хе — тільки не подумайте, що хороше…

— … тому що дуже хороше! — кивнув Серьога Циплаков. І повернувся до мене: — У Мами Вєри є чоловік, який називається Дід. Мама Вєра в Діда рабиня. Вона робить, а Дід тільки жере. Це того, що Дід любе випить і пожрать! До речі, як його здоров'я? Жіночка зітхнула.

— Про яке здоров'я можна говорити! Сидить у генделику і п'є! А тоді приходить додому й скаржиться: «Віро, ну що це за публіка… жодної думки немає в них у голові!»

Ми дико заіржали.

— Дід — це головний конструктор! — пояснив Серьога Циплаков. — Але його завод став непотрібен. І Дід став непотрібний теж. І взагалі все стало непотрібним. Тепер Мама Вєра їздить по базару, а Дід жлуктить горілку. Але Мама Вєра не падає духом. Адже я сказав їй, що говорив на цю тему великий кормчий Мао Цзе дун… А що він говорив, Мамо Вєро?

— Бідність — це дуже добре, злигодні — це щастя! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра.

— Мама Вєра — це людина! Тому я й хотів тебе з нею познайомити… Ходімо, братва!

Ми звернули в бокову алею й спинилися перед наметом з іграшками. В ньому сиділа невисока худенька дівчина. Вона посиніла од холоду й гріла долоні до горнятка з гарячою кавою.

— продекламував Серьога Циплаков, посміхаючись мов чортяка. Тоді показав на дівчину: — Це — Сніжана. Вона скінчила цю саму… консерваторію! По класу скрипки, коротше. Але скрипалів нікому й на хрін у незалежній Україні не треба. Тому Сніжана сидить на ринку й торгує іграшками, — він знову посміхнувся. — Целка, до речі. Ну, що, Сніжано, місячні зібрала?

У якусь мить мені здалося, що дівчина вихлюпне ту каву простісінько в наші дурнуваті мармизи. Скількись часу вона розглядала нас, видзвонюючи зубами од холоду, потім дістала з верхньої кишеньки кілька заяложених банкнот і подала Серьозі Циплакову.

— Дякуємо за службу! — виструнчився він, віддаючи честь. Дівчина відпила з горнятка.

— До порожньої голови руку не прикладають! — холодно зауважила вона.

— Що?! — перепитав Серьога Циплаков.

— Усе правильно! — сказав я. — Ти ж без шапки, втямив?

— Ну то й що?

— В армії честь віддають, прикладаючи руку до головного убору! — пояснив Барабаш. — Диви, баба… а знає! А ти що, не служив?

Серьога Циплаков зачудовано глянув на нього.

— Я… служив?! — він зненацька зареготав, аж ворони перелякано знялися з огорожі й, каркаючи, стали кружляти над базаром. — Братухо, я зону топтав ще з малолєтки… а ти кажеш — служив! Я чотири строки в хазяїна чалився, второпав?

Барабаш крутнув головою й нічого не сказав. Ми обійшли ще кілька наметів, і Серьога Циплаков показав на бабуню, котра сиділа під огорожею. Перед нею стояло кілька ящиків, і на них були розкладені цигарки, крем для взуття, зубна паста й клей «Момент».

— А це, — сказав Серьога Циплаков, — баба Маня! Баба Маня — ветеран трудового фронту. Сорок п'ять років пахала вона в шкідливих умовах, а на пенсії мало не вмерла з голоду. Тому що серйозні люди поділили всі блага, а бабу Маню викинули на смітник.

Серьога Циплаков скрутив дулю й помахав нею в повітрі.

— Тепер баба Маня сидить на базарі й продає цигарки. Ну що будемо сьогодні курити, бабуню?

Баба Маня глянула на нього своїми бляклими очицями. Маленька, опецькувата, в сірій мохеровій шапочці, вона була схожа на гриб-боровик.

— Так шо ж, дєточка… — баба Маня зітхнула й подала йому пачку «Трусарді». — Ти завжди самі дорогі куриш!

Вона хтіла було ще щось промовити, але в сей мент із-за ятки висипав цілий гурт дітлахів.

— О, дайте «Момент»! — стрижений хлопчик у куртці з чужого плеча поліз у кишеню й дістав цілу жменю дрібняків. — Або ні… краще два дайте!

— Нащо це тобі клей? — поспитався Серьога Циплаков.

— А ми камеру клеїмо! — голосно сказав хлопчик. — Ну, давайте ж, бабо… хутчій!

Я глянув на дітлахів. Це була геть малеча — років чотири-п'ять, усі в лишаях і стрижені під машинку. Один малюк тримав у руці армійський протигаз.

— Камеру? — Серьога Циплаков метнувся вперед і вихопив протигаз. — А це що таке, га?

— Ти, бик, оддай! Ану оддай, на хрін, бо зараз уб'ємо! — загаласувала дітвора, хапаючи його за поли. — Оддай, рікітьор!

— Тихо! — заревів Серьога Циплаков. — Приміряю і оддам. Врубалися?

Він одяг протигаз на свою чортячу мармизу, поправив його і раптом страшенно закашлявся. Його наче конвульсії вхопили: він присів, тоді випростався, затим знову присів, а далі почав гасати по алеї, шалено вимахуючи руками.

— Лови його, лови! — загукала баба Маня.

Серьога Циплаков нарешті здер протигаз і, дико заревівши, пожбурив ним у дітлахів.

— Ах ви ж байстрюки смердючі! Повбиваю всіх, на хрін! Я вхопив його за лікоть.

— Ти що, здурів? На дідька вони тобі здалися? Баба Маня посміхнулася.

— Дєткі, — лагідно сказала вона, — в єтот протівгаз капають «Момент»… а тада надівають на головкі й нюхають! Кайх ловлять, короче.

Серьога Циплаков приклав руку до серця.

— Як дихнув — мало мотор не спинився! Давай знімать цю заразу, а вона як приросла… Ну, думаю, клямка!

— А що ж це за діти, в чортової мами? — глянув я на бабу Маню.

— З нашого дома. Багатодітна семня, муж і жіна валкаго-ліки… а дєткі ходять і просять в людей, — вона знову лагідно посміхнулася. — Напросять грошенят — і до мене, по клей…

— А нащо ж ти їм продаєш, стара вєшалко? — суворо спитав Барабаш.

— Хай нюхають дєткі! — знову посміхнулася баба Маня. — Нанюхаються — та хутчій вимруть… бо шо з них виросте при такіх родітілях? Убійци да насільніки, больш ніхто!

Барабаш роззявив було рота, щоб сказати їй пару теплих слів, але передумав.

— Ходім… ходім звідси на хрін! — понуро буркнув він. Ми вийшли з бокової алеї, й Серьога Циплаков показав на продуктові ятки.

— Отут продають хавку, бачите? Обіг у них силенний, і з кожного місця ми збираємо по двісті доларів… — він раптом схопив мене за руку. — Дивися, дивися… оце буде комедія!

Якийсь кремезний паруб'яга у фартусі розвантажував фургон. Він тягав упаковки мерзлої риби й кидав їх на прилавок.

— Ну й що? — глянув я на Серьогу Циплакова. Він приклав пальця до губів.

— Тихо! Зараз побачиш комедію.

Паруб'яга кинув на прилавок останню грудомаху й витер долоні об фартуха.

— А порозбивать? — докірливо поспитала продавщиця.

— Хоч сто порцій! — з готовністю відгукнувся паруб'яга. Він узяв плиту і, зваживши її в руках, підняв угору. Якусь

мить він стояв, неначе приміряючись, а тоді зненацька щосили вгатив нею об голову.

— Х-хуяк! — гаркнув він не своїм голосом.

Плита розвалилася на кавалки. Паруб'яга кинув їх продавщиці й узяв ще одну упаковку.

— Оце клас! Почекай, браток… та зачекай же ж! — я підбіг до прилавка й, ухопивши таку ж грудомаху, підняв її над головою. — Ану разом!

— Х-хуяк! — гаркнули ми дружнім хором, і плити розвалилися на наших головах із жахливим хряскотом.

— Ану ще! — скомандував я, хапаючи ще одну грудомаху.

— Х-хуяк! — гаркнули ми, закотивши очі під лоба, й навсебіч бризнули скалки мокрої криги.

— Ану ж бо і я! — Барабаш ухопив під огорожею бордюр-ний блок і підтюпцем прибіг до ятки. Ми з паруб'ягою саме занесли над головами упаковки мерзлої риби, коли цей обревок став коло нас і підняв бетонний блок над своєю стриженою вугластою гирею.

— Х-хуяк! — гаркнули ми утрьох…

…і, наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бордюр опускається на його квадратну довбешку, як помалу починає зміїтися по ньому темна кривуляста тріщина, котра дедалі ширшає й ширшає, — аж зненацька блок репнув і розвалився навпіл, наче кавалок пресованої макухи.

— Ні хріна собі! — видихнув хтось позаду.

Я озирнувся. Довкруги вже чорніла юрма. Люди мовчали й, пороззявлявши роти, дивилися на Барабаша. Він жбурнув половинки бордюра під огорожу й, почухавши маківку, зверхньо зиркнув на нас із паруб'ягою.

— Отак треба робити… поняли, обревки? А то знайшли чим хвалитися!

Серьога Циплаков отямився й закрив рота.

— Ну, нічого… нічого! — поспішно сказав він. Тоді обернувся до юрми й замахав руками. — Ану розійшлися, в темпі! Бігом, бігом… кому сказано! Каскадерів не бачили, чи що? Немає тут на що дивитися, це репетиція фільму… «Человек падает в пропасть» називається, поняли?

Я штурхонув Барабаша в спину.

— А ти молоток, братухо! — сказав я паруб'язі, дико посміхаючись. — Хай-но я ще зайду, так потренуємося в цьому ділі…

— Давай… давай! — сказав Серьога Циплаков, підштовхуючи нас уперед. — Ходімо звідси хутчій… а то весь базар збереться!

— А силенно я вгатив, еге? — поспитався Барабаш, коли ми звернули в бокову алею.

Серьога Циплаков з сумнівом зміряв його очима.

— Слухай, братан… а це саме, голова не болить в тебе, га? Барабаш дико зареготав.

— Що ж тут може боліти, Сєрий? Це ж костомаха… костомаха, поняв? — він постукав себе по черепу кісточками пальців. — Об неї ломом гили — і хоч би хрін!

— Це, — утрутивсь я, — називається шіварі! Мистецтво розбивання предметів кінцівками. Барабаш головою фундаментний блок розвалює… а ти кажеш!

— Ну! — гордо потвердив Барабаш. Серьога Циплаков почухав потилицю.

— Гаразд, — озвався він урешті, — давайте краще місячні збирати…

За годину ми обійшли весь базар і напхали цілу торбу грошей.

— П'ятдесят дві тонни зелені! — підсумував Серьога Циплаков. — Ніштяк?

— Ніштяк! — поготився Барабаш.

— А ще ж оренда щомісяця дає більше ста тисяч! Але оця війна з одморозками з'їдає всі гроші… — Серьога Циплаков подумав. — О, ходімо подивитеся на іще одного придурка!..

– Інтересного? — поспитав Барабаш. Серьога Циплаков покрутив головою.

— Не те слово, братан! Ти охрінієш буквально, поняв? Ми спустилися головною алеєю й вийшли до воріт.

Хилилося за полудень, і народ пливом плив на базар. Біля воріт стояла ятка з касетами й на всю горлянку репетував магнітофон. Трохи далі стовбичив якийсь волоцюга, — в подертому пальті й із оберемком віників під пахвою.

— Здоров, батя! — Серьога Циплаков так ляснув його по плечу, що той аж захитався. — Віники продаєш, еге?

Волоцюга зизом подивився на нього.

— А тобі що?

— Він сьогодні не в гуморі! — пояснив нам Серьога Циплаков. І до волоцюги: — А хто ж пролетаріят буде визволяти?

Той випростався, і його маленькі темні очиці зблиснули, мов дві жарини.

— Вже все готово! В цьому році я починаю реорганізацію суспільства.

— Проект, значить, уже розроблено? — поспитався Серьога Циплаков, непомітно підморгуючи нам з Барабашем.

— Розроблено, причому в деталях! Основа проекту: відміна заводів, фабрик, автомобілів, поїздів… одне слово, техніку — на смітник! Це все, — волоцюга повів рукою, показуючи на багатоповерхові будинки, що бовваніли над базаром, авта біля воріт, намети потойбіч огорожі, — ми ліквідовуємо.

І всіх — на землю! Я заявляю: кожен отримає стільки землі, щоб можна було прогодуватися! Плуг у руки й заробляй сам собі на хліб. Інших професій не буде. Інженерів, політиків, журналістів не буде. Комерсантів не буде теж! У полях будуть комуни, і там житимуть хлібороби. Виростив урожай — їж! А не хочеш вирощувати…

— А й справді, — сказав Барабаш, з цікавістю міряючи його очима, — ну ж бо хтось не захоче робити?

Волоцюга стрепенувся.

— Не хочеш… за-ста-ви-мо! В комунах будуть спеціяльні люди, котрі каратимуть палицями ледарів і нероб. Злодіїв, хуліганів і вбивць будемо вбивати. Вбивати будемо й тих, котрі займатимуться науками. Ніяких шкіл, ніяких інститутів, ніяких академій… земля — головне, решта від лукавого. Стало дитя на ноги — у поле його, і хай привчається до роботи. Я заявляю: в комунах не буде ніякої медицини! Від землі йде цілюща енерґетика, так що ліки відпадають. Люди взагалі нічим не хворітимуть. Вони будуть високі, здоровезні… чоловіки — три метри на зріст, жінки… — він подумав, — … трохи менші. Шлюби відміняються раз і назавжди. Захотів жінку — вибирай, котра тобі до вподоби, й веди у свою казарму. Простіше все буде, ніж зараз!

Поруч пройшла дівчина з величезним рябим псом. Волоцюга провів її поглядом, і його лице потемніло від гніву.

— Собак оцих ми відмінимо як ворогів народу! Люди в комунах розводитимуть корів, свиней і верблюдів. Собаки — це дармоїди, їх ліквідуємо в першу чергу. А шкури оддамо жінкам, хай носять узимку… а що — тепло, гарно… ух!

Серьога Циплаков штурхонув мене під ребра.

— Диви, — сказав він пошепки, — ще один придурок іде! Цей прозивається Мефістофель. Ох і зчепляться вони зараз!..

Через трамвайні колії простував кощавий чолов'яга з сумкою на плечі. Він підійшов ближче, і я ледве стлумив у собі подивований вигук: трикутне лице з сатанинською гримасою, хижо загнутий ніс, вузькі пронизливі очі, в котрих жовтим полум'ям хлюпочеться шал, — цей суб'єкт і справді схожий на чортяку!

— … пропаганда серед робітничого класу! — вимахував руками волоцюга. — Я заявляю: ліквідація машин і перехід на землю звільнить робітничий клас від експлуатації! На безкраїх полях майбутнього існуватимуть хліборобські комуни, в яких житимуть вільні щасливі люди, котрі будуть рівними не лише за статками, але й інтелектуально. Не буде ні розумних, ані…

Мефістофель торкнув його за плече.

— Ти що це тюльку травиш, га? Тобі що, в глаз дати? Серьога Циплаков заспокійливо поплескав його по шиї.

— Ну-ну, не треба нервувати! Якісь проблеми, еге? Мефістофель закинув голову назад, і його лице зробилося

пронизливе й гостре, як бритва.

— Біда, братан… біда! Я оце щойно ЗВІДТИ.

— З Марса?

— Та з якого, в дідьчої матері, Марса! — Мефістофель гостро подивився на Серьогу Циплакова. — Вище бери… я на сьомому рівні був! Там витають безплотні субстанції… от вони й викликали мене до себе! Та як взяли за горлянку: ми тобі, кажуть, дали безсмертну душу, поселили її в фізичне тіло, поставили завдання — а ти що ж це робиш, казьол? Відмовляєшся виконувати завдання — зараз же дезінтегруємо тебе, на хрін, і скинемо в Безодню, де в падолі сліз, котрий позаростав траурними маками, вічно бродять тонкі ефірні тіла!

У мене й мурашки по шкурі побігли. Барабаш почухав потилицю й про всяк випадок одійшов подалі. Серьога Циплаков з цікавістю розглядав Мефістофеля й кивав головою.

— Ну й що ж вони тобі зробили?

— Та що… таких киздюлів дали, що мало не показалося! — Мефістофель скрутив із великого і вказівного пальця кільце й гучно ляснув по ньому долонею. — Не дай Боже, сказали мені, ти в земній своїй іпостасі будеш тільки на ринку торгувати, — горе тобі, хлопче! Ти повинен виконувати Завдання, второпав?

— А в чому ж воно полягає?

Мефістофель з жахом подивився на Серьогу Циплакова.

— Та ти що, Сєрий! Якби я промовив бодай слово з його формулювання, котре записано в Книзі Сансари…

У кишені у Серьоги Циплакова затріщала рація.

— Атас! — ревонув у динаміку Мамед. — Третий сектор — наезд!

— Сколько? — поспитав Серьога Циплаков.

— Десять бандит, э! Диризюк бизда дают, э! Давай-давай быстро бежал!

Ми врізалися в юрму, як троє молодих бичків. Серьога Циплаков замалим не повалив з ніг жінку в єнотовій шубі, а Барабаш так штурхонув якогось пенсіонера, що той гепнув просто у ванну з живою рибою. Третій сектор був аж на тому кінці базару, але репет і галас чутно було за милю. Ось майнула остання алея, тоді ятка з парфумами, я звернув за ріг…

… троє чорних мов головешки банабаків танцювали довкруг Дірізюка, а він крутився мов дзиґа, роблячи випади руками й ногами, од чого це було схоже не на банальну сутичку, а радше на якийсь диявольський балет. Решта кавказців громила намети — по всенькій алеї літали полотнища тюлі, якісь квітчасті штори, весільна сукня з білої мов сніг тканини… Кроків за десять од мене здоровецький банабак спірвав кришталеву вазу й, занісши її над головою, замірився вгатити об асфальт; я глибоко вдихнув повітря й, розкручуючи своє тіло в карколомному стрибку, просто-таки злетів над землею; перед очима мигнуло перелякане лице якоїсь перекупки й далі, в глибокій перспективі алеї, — самотня постать Мамеда, котрий зчепився врукопаш із двома зарізяками; носаком свого тяжкого черевика я заїхав банабакові в живіт, і його дебела постать із тою вазою у випростаних руках переламалася навпіл, мов стеблина під лезом коси. Ваза гепнула додолу й розскочилася на кавалки; банабак немовби закляк, а тоді махнув руками — і всенькою своєю мармизою вгатився ув осколки вази, котрі валялися на мокрому асфальті.

— Мочи-и! — азартно заревів десь поруч Дірізюк. Блискавичним сальтом перевернувшись у повітрі, я

доскочив трійці, котра атакувала Дірізюка, й ребром долоні черконув найближчого банабака по горлянці. Він гикнув і, закинувши голову, став завалюватися назад; тої ж миті Дірізюк ударом коліна в пах звалив на асфальт ще одного; третій відскочив убік і, майнувши полою шкірянки, вихопив ножа. Його темне обличчя з круто заламаним носярою вищирилося хижим оскалом(о діти гір, подумалося мені мимохідь, як же ж ви любите запах крови!) — перехопивши руку в повітрі, я крутонувся, зав'язуючи вузол, і почув, як дзенькнув об асфальт здоровий кинджал з арабською в'яззю на клинку. Збоку майнули тіні. Дірізюк плигнув уперед і фаховим ударом звалив на землю одного з напасників; їх було шестеро, і двоє були з нунчаками, але ми кинулися на них, мов пара вовків, і за кілька секунд із усього гурту на ногах зоставався лише один драбуга, високий і здоровезний ніби вежа.

— Убий! — крикнув Дірізюк і відступився вбік. Банабак відскочив назад; я хтів було плигнути на нього, але, вчасно помітивши, як він одкидає полу шкірянки, висмикнув з наплічної кобури свого парабелума — й завмер, держачи пістолет націленим йому в груди. Драбуга закляк; його грубі волохаті пальці стискали рифлену колодку макара, який стримів за поясом, одначе видно було, що він зуміє вистрілити навіть по тому, як я всаджу в нього кулю.

— Брось железо! — звелів я йому.

Банабак вишкірився мов собака. Люди добрі, він і трохи не боявся смерти… навіть тої жахливої кількаденної аґонії, котра наступає після удару в живіт дев'ятиміліметрової кулі з хрест-нахрест підпиляним носиком! Я окинув його оком і в однісінький мент утямив, що цей зарізяка був на війні, причому не рік і не два, — його очі були геть божевільні, як у людини, котра довгий час перебувала під обстрілом, ходила в розвідку, наривалася на засідки, тікала від бетеера і звикла провадити вогонь по живих мішенях.

— Брось железо, чурка!

— С-скімаузе…[4] — просичав він у відповідь. Дагестанець, — сяйнуло мені в голові. Дика бригада, серед наших їх прозивали звірами… Після чеченської війни цих дагів наїхало в Україну хтозна-скільки, й усі були з досвідом бойових дій.

— Ладно, — я опустив пістолет і побачив, як розслабилися його пальці на руків'ї макара. — Уходи!

Ззаду підбіг Барабаш, а за ним Мамед із Серьогою Циплаковим. Усі були захекані, а Мамед притискав до плеча закривавлену шмату.

— Ти що?! — вирячився на мене Барабаш.

— Хай забирається! — гаркнув я. І до банабака: — Абуталибу передай: вечером забиваем стрелку… понял?

Даг прибрав руку з колодки пістолета.

— Кыто? — поспитався він, міряючи мене поглядом з ніг до голови.

— Аскер!

— Гыде?

— В семь часов… четырнадцатый километр! Даг понуро мовчав.

— Мусурман? — зненацька глянув він мені в вічі.

Я похитав головою. Кавказець, який валявся на землі, застогнав і перевернувся на бік.

— Абуталиб знает, кто я! Забирай бойцов и уходи… въехал? Дірізюк хтів було щось промовити, але я так подивився на нього, що він закрив рота. З бокових алей виглядали перелякані бариги. На асфальті вовтузився прибитий банабак, і його рухи дуже скидалися на передсмертну агонію.

За кілька хвилин ми чвалали в діл, спускаючись центральною алеєю.

— Ну ти й гуманіст! — Серьога Циплаков глянув на мене й раптом зареготав. — Отак банабаків перекалічити… Хто їде на стрілку?

Я трохи подумав.

— Ти, я, Барабаш і Мамед. Ще запитання?

— Дірізюк?

— Не їде. Групіровка теж. Я беру з собою лише тих бійців, у котрих впевнений на сто відсотків.

– І ти гадаєш, ми звідти повернемося? Вистоїмо проти звірів?

Я поклав йому руку на плече.

— Ви, — сказав я, карбуючи кожне слово, — повернетеся. Живі. Неушкоджені. Без жодної подряпини. Це. Я. Тобі. Обіцяю. Братан!

Добігала сьома година, й на лісовій дорозі було теменно, хоч в око стрель.

— Перш за все, — сказав я, вилазячи з авта, — поділимо зброю. Кожен з вас повинен знати, що робить, коли ці одморозки відкриють вогонь! А в тому, що вони будуть стріляти, сумнівів немає…

— Потому шо шо ж! — глибокодумно прокоментував Барабаш.

Серьога Циплаков подивився на нього, але промовчав. Я відчинив багажник і дістав тяжкий довгастий згорток.

— Ваші ТТ для війни не годяться. Я привіз на цю стрілку стволи зі свого арсеналу…

— Узі? — здивувався Мамед.

Я подав йому короткоствольний ізраїльський автомат.

— Тримай. Знайома зброя?

— Карабах воевал, трофей в эрмен брал. Ништяк!

— Молоток! — похвалив я його. — Барабаш зброю має, так що йому дістанеться дві ґранати… ось вони! А Сєрий буде смалити ось із цієї залізяки… — я поклав на капот карабіна із масивним круглим барабаном.

— Пепеша? — витріщився на нього Серьога Циплаков. Я посміхнувся.

— Хріна вгадаєш! Ану спробуй ще раз?

— Ну… хіба що «Томпсон» із першої світової! Інших версій немає.

Барабаш безцеремонно поцупив карабіна до себе й, піднявши стволом догори, клацнув затворною рамою.

— Пояснюю для тупих! — сказав він з погордою. — Називається: страйкер. Виробництво: Південно-Африканська Республіка. Магазин: дванадцять набоїв. У кожному дев'ять картечин макарівського калібру. Улюблена зброя бурів, африканерів і всяких чортів, котрі лазять в пустелі Калахарі.

— Знищує все живе в радіусі десяти метрів, — кивнув я. — Ідеально підходить для стрілок і вуличних боїв.

Серьога Циплаков зважив карабіна в руці. Тоді одвів затворну раму й дістав патрона.

— Ні хріна собі! — вигукнув він.

— Гаразд, — сказав я, — поїхали… У нас двоє авт. Оцей ваш москвич поведе Барабаш, він їхатиме позаду. Моя шістка, — я ляснув по капоту авта, котре пригнав з дому, — тільки на вигляд така убога. Насправді це броньоване авто з форсованим двигуном.

— Акаем усе одно прошиє його, як папір!.. — сплюнув Серьога Циплаков.

Я зробив недвозначний жест.

— Ось тобі! Хіба що великокаліберний кулемет… калаші його не беруть! Одне слово, ти й Мамед їдете зі мною. Якщо даги відкриють вогонь, орієнтуєтеся за обстановкою. Головне — нічого не боятися!

— З нами Бог і тисяча фантомів! — сказав Серьога Цип-лаков, розглядаючи крізь приціл страйкера кудлаті верховіття сосон.

— Як-як? — зацікавлено перепитав я. Серьога Циплаков клацнув запобіжником.

— Це, — сказав він, — гасло зелених беретів… ще з в'єтнамської кампанії! Не чув хіба?

Я покрутив головою.

— Вперше чую, от тобі хрест!

— А добре звучить! — сказав Барабаш. — Треба буде запам'ятати… З нами Бог і тисяча фантомів!

— Гаразд, — сказав я, — по конях!

Ми позалазили в машини й, не вмикаючи фар, виїхали з лісу. Біля повороту на автостраду я запалив габаритні вогні й притис педаль акселератора. До стрілки залишалося десять хвилин, і прибути на неї треба було буквально секунда в секунду.

— Ти знаєш цих банабаків? — поспитався Серьога Циплаков.

— Бригада з двадцяти бійців, — сказав я після паузи. — Усі пройшли Чечню, дехто Югославію й Придністров'я. Крім того, є серед них і кілька спортсменів, колишніх чемпіонів

Союзу із самбо й дзюдо. Усі одморозки, серед братви їх називають не інакше, як звірами. Працюють під дахом Короля. Бригадир — Абуталіб, з аварців; місцева братва прозиває його Талібом. Один із моїх найдавніших ворогів…

Серьога Циплаков хтів було щось запитати ще, але промовчав. Я поминув звалище й, збавивши ходу, звернув у ліс. Оця лісиста місцина коло залізниці була відома як «платформа Чотирнадцятий кілометр» — саме тут призначалися стрілки, фіналом яких часто була стрілянина й численні жертви.

— Вот они, волки позорные! — видихнув Серьога Ципла-ков.

За деревами зблиснуло жовте світло фар. Була сьома, й ми точнісінько вкладалися у призначений час. Вивертаючи кермо, я виїхав на просіку й заглушив двигун. Крізь лобову шибу видніло: сіро-зелена стіна соснового лісу, квадратова галява, поплутана засніженою порослю ожини, і могутній силует рейндж-ровера, котрий з'явився поміж деревами.

Над просікою висів морозяний туман. Рейндж-ровер загальмував і коротко блимнув фарами.

Я ввімкнув і вимкнув ближнє світло.

— Без сигналу не починати! — звелів Серьозі Циплакову.

— А сигнал?..

Я розчахнув дверцята.

— Як почнем один одного мочити, — оце він самий і буде! — я глянув на нього й завважив, що він дуже нервує. — Як там гасло беретів?..

— З нами Бог — і тисяча фантомів!

— Ну от! А ти чогось переживаєш…

З протилежного боку галяви зближалася здоровезна постать. Я рушив їй назустріч. Ми зійшлися посеред просіки, і я впізнав жахливо скалічене лице Таліба.

— Здорово, братуха! — недбало сказав я.

Десь наприпочатку дев'яностих років цей зарізяка воював у Карабасі, й осколками ґранати йому знівечило правий бік обличчя. Операція трохи підрихтувала фізіономію, але загальна картина, звичайно, викликала асоціяції з фільмами жахів.

— О чем базар, э? — поспитався він. Я коротко реготнув.

— О чем, о чем… О наездах, вот о чем! На хрена бойцов посылаешь на чужую землю?

Він зневажливо подивився на мене.

— Твой земля, да? Кто ты такой, слышь? Ты кем у Хобота пашешь, э?

— Значит, не хочешь договариваться… — замислено сказав я.

— С кем? — він посміхнувся, вишкіривши верхні зуби мов пес. — Договариваться с шестеркой, что ли?

Я похитав головою.

— Ты меня знаешь, Талиб! Ты знаешь, что со мною лучше дела не иметь! Ты уже нарывался, — и чем это кончилось? Помнишь, как я Аслана порезал? Помнишь, как застрелил Карена и Гамзата? Помнишь, как ты убегал от меня после перестрелки возле «Каштана»? Помнишь, да?

Його лице засмикалося. Я глянув йому в вічі й побачив, що зіниці аномально звужуються й тут-таки розширюються мало не на все око.

— Ты, — сказав він, зближаючи до мене свою звірячу фізіономію, — быляд… я твой рот ебал, понял? Я твой джьоп ебал, понял? Я весь твой систем ебал, собак ты праваславны… хахоль ебучи!

Я встиг присісти, й зелена цятка лазерного прицілу, яка вже з хвилину бігала по мені, вмент пропала у соснах, а сухий звук пострілу зіллявся з цілою канонадою автоматних черг. Падаючи, я смикнув Таліба за ноги, й ми покотилися по снігу, кидаючи один одного карколомними прийомами. Братва палила з усіх стволів, — били не тільки з рейндж-ровера, але й із-за сосон, причому з якоїсь доброї зброї, чи не з ізраїльських галілі; зненацька в салоні моєї шістки щось жахливо бабахнуло — це Серьога Циплаков нарешті зумів зняти запобіжника й тепер став смалити у білий світ як у копійку, використовуючи страйкера в ролі установки «Град». Втім, у цій перестрілці моя роль була ніякою — я нарешті спірвав свого найбільшого ворога, й ця боротьба справді була не на життя, а на смерть. Кавказець пручався мов рись; в якийсь момент він одкотився вбік і, ошкіривши зуби, вихопив ножа, який висів у нього на поясі; я ледве ухилився од гострого як вогонь клинка й, лежачи на спині, вдарив його носком у живіт. Він захарчав, і очі його просто-таки полізли на лоба. Я вдарив його знову, на сей раз у щелепу. Голова його відкинулася назад; розпрямляючись мов пружина, я перевернувся й ув однісінький мент згріб одною рукою його за горлянку, а другою стиснув зап'ястя з ножем.

— Кыто собак? — спитав я, підводячи вістря ножа йому до горлянки. — Кыто быляд? Кыто кого ебал, э?

Лезо тремтіло біля самісінького борлака. Драбуга втямив, що його життя, сповнене перестрілок, убивств і воєн, врешті добігло кінця, і його очі зблиснули такою ненавистю, що мені аж мороз по шкурі продер.

— Все… все хахоль ебал! — він закашлявся й зненацька виплюнув мені в лице кривавий згусток з уламками вибитих зубів. — Чушки вонючие… ишаки!

Я щосили стис його зап'ястя і впер вістря ножа в горлянку. По шиї поповзла цівка густої чорної крови. Все дужче й дужче надавлюючи на колодку ножа, я з цікавістю спостерігав, як входить гострий блискучий клинок у міжключичну ямку і поволі згасають в очах цього зарізяки остатні іскри життя. Перед очима, мов кінострічка, пробігло все, що накоїв цей одморозок у нашому місті: наїзди на комерсантів з використанням жорстоких азіятських тортур, убивства самотніх пенсіонерів, аби заволодіти їхнім житлом, садистські зґвалтування чи й просто безглузда, безпричинна стрілянина, од якої гинуть перехожі… Братва давно вважала, що цей чоловік свідомо шукає смерти… Що ж, тепер він її знайшов!

— Братан! — гукнув позаду Серьога Циплаков.

Я підняв голову. Стрілянина ущухла, й тільки біля рейндж-ровера хтось протяжно й болісно квилив.

— Где-то здесь!.. — озвався Мамед. — А может, он умрал, э?

— Я тобі умру зараз… чурка хуйов! — гаркнув Брабаш. Він сидів у соснах, тримаючи просіку під прицілом свого автомата. — Не дай, Боже його врекали… я тоді вам залупи поодриваю й на голови понатягую, коти ви помийні!

Я завовтузився й став на коліна.

— Всіх убили?

— О, живий! — вигукнув Серьога Циплаков. — Усіх, братан… покотом он лежать!

З лісу виглянув Барабаш. Він держав свого акса напоготові й сторожко роззирався навкруги.

— Уявляєш, — невдоволено сказав він, — ці банабаки послали в тил двох бійців! Якби не я, то вас виполонили б ув однісінький мент…

– І що ж?

Він махнув рукою.

— Валяються в соснах… прикладом урити довелося, — щоб шуму не було!

Я подумав.

— Наробили ми тут ділов! — нарешті буркнув я. — Ще на жодній стрілці не бувало стільки трупів… Але ж вони, гади, навіть снайпера найняли!..

— Снайпера я зрізав! — похвалився Барабаш.

— Молоток! — сказав я йому. — Ну, нічого… Король тепер добре подумає, перш ніж заходити з нами в конфлікт…

На тому боці просіки вдарило кілька пострілів, — Мамед із Серьогою Циплаковим добивали поранених.

— Гаразд… тепер треба хутчій ушиватися! Де ті обревки?

— Гей, — ревонув Барабаш, — ви… коти помийні! До мене, бігом!

На білому тлі галяви зачорніли дві постаті.

— А це що за хріновина? — поспитав я, коли вони підійшли до авта.

— Трофей, э! — хекаючи, сказав Мамед. — Автомат якши…

— … і снайперська гвинтівка! — докинув Серьога Ципла-ков. — Лазерний приціл, бачиш?

Я сплюнув.

— Цей приціл по мені гуляв… поки ви тут ґав ловили! Одне слово, кидайте свої трофеї в багажник — і забирайтеся геть! Запитання?

— Зустрічаємося завтра на ринку? — поспитався Серьога Циплаков.

Я грюкнув дверцятами й увімкнув запалювання.

— А де ж нам, у хріна, ще зустрічатися! — сказав я, помалу рушаючи з місця. — Ми з вами тепер пов'язані… на всеньке життя, коли не на довше!

Ми вже під'їхали до міста, коли на сидінні задзеленчав комірковий телефон.

— Ну! — сказав я в трубку. — А, це ти, шефе… Новини? Та жодних! Працюємо биками, як і передбачалося… Розборки, стрілки… Можеш передати Урилову: Таліба вже немає… зіграв у ящик! Ну який… Дерев'яний, треба думати. Хто? Я, звичайно… Дістав він мене, хай йому всячина! А так усе, як було… Куди? Оце завезу Барабаша на його хавіру та й собі подамся додому. Угу… Коли що, так зателефоную. Відбій.