Кайдани для олігарха

7

Над автострадою висів тяжкий непроглядний туман. Я розплющив очі й покрутив головою, струшуючи із себе рештки сну. По обидва боки дороги чорнів сосновий бір. Імла стояла така густа, що фари зустрічних авт мріли в ній, наче оранжеві світлячки. Шосе йшло під укіс, і видно було, як брудний злежаний сніг на узбіччі аж димить, паруючи од бурхливої одвологи, котра настала сеї ночи.

— Далеко? — глянув я на водія.

Він ледве смикнув щокою. Це був типовий браток — стрижений під машинку і з твердим холодним поглядом, у якому читалася недовіра.

— Під'їжджаємо. Хвилин двадцять, не більш. Сосновий бір зненацька скінчився, й авто, збавляючи ходу, звернуло на бокове шосе. Довкруги видніло засніжене поле, де прозирала грудкувата рілля. По тому ліворуч стали тягтися мочарища — височенний комиш поліг під мокрим снігом, і тільки де-не-де стирчали руді мітелки очерету. Я дістав рацію й клацнув перемикачем.

— Тигра, я — Вінні-Пух! Як чутність?

— Що? — не второпав Барабаш.

— Чутність яка, обревку! Позакладало?

Барабаш відкашлявся. Він їхав назирці в моєму авті й у сей момент думав, либонь, про випивку та дівок.

— А… ага! Ця, як на неї… Тигра поняла! Чути добре.

— Не спи! — буркнув я. — Десять хвилин — і будемо на місці. Нуль.

Дорога знову стала спускатися в діл. Я зацікавлено крутив головою, роззираючись навкруги. Що найдужче вражало в цих краях, то це неймовірна вбогість. Врешті, з цього начебто й не слід було б дивуватися — варто від'їхати од столиці на яку сотню кілометрів, і потрапляєш немов би в іншу країну: люди ходять обдерті, доношуючи остатні лахи, придбані ще в епоху застою, дороги вузькі й незручні, з геть розбитим покриттям, хати в селах обшарпані й давно вже не лагодилися… Так воно було й біля кордону, однак убогість тут ішла буквально пліч-о-пліч із якоюсь крикливою розкішшю: поруч із сільськими хатами, обставленими на зиму сухим кияшин-ням, гордо здіймалися в небо дво- і триповерхові кам'яниці зі склопакетами у вікнах і супутниковими антенами на дахах, критих дорогою червоною металочерепицею, а на шосе все частіше й частіше траплялися новенькі авта чужинецьких марок, причому переважно дорогі й престижні моделі.

— Золоте дно! — раптом озвався водій, киваючи на село, що розсипалося по схилах долини. — Бач, як розбудувалися?

— На чому ж вони латаються, в дідька? Водій холодно посміхнувся.

— Контрабанда. Одні возять товар, другі служать провідниками, а треті — митники… За п'ять років начальник митниці робить такі гроші, що далі може й геть не працювати!

— Одне слово, кожен одриває як тільки може…

— А певно! — водій перемкнув швидкість, і машина стала підійматися на гору. — Кожен дроче так, як хоче!..

З-за повороту вигулькнуло якесь кафе. Відразу ж за ним видно було складські приміщення, обгороджені глухим бетонним парканом.

— Оце воно, чи що? — поспитав я.

— Ну! — буркнув водій, скидаючи газу. Я добув рацію.

— Тигра, я — Вінні-Пух! Чути?

— Нормально. У тебе що?

— Прибули на місце. Контрольний час — півгодини.

— А далі?

— Далі за схемою. Нуль.

Авто спинилося біля кафе, й водій вимкнув двигун. Я плигнув на землю і грюкнув дверцятами. З кафе виглянув якийсь чолов'яга.

— Коха тут? — поспитав я його.

Чолов'яга дивився на мене й мовчав. Лице його було насторожене.

— Тут! — озвався він урешті.

— Так гукай його сюди, в натурі! — нетерпляче устряв водій.

— Я — Коха. Ви од кого?

Я задоволено кивнув. Хобот детально змалював мені чоловіка, в якого ми повинні були придбати порошок, і я впізнав його з першого погляду.

— Тобі привіт од Хобота. Й посилка.

Чолов'яга спідлоба зиркнув на мене, потім на водія.

– І що ж у посилці?

— Що, що… — я дико посміхнувся. — Гроші для сиріт, ось що!

Водій смикнув краєм рота, що мало означати посмішку. Після того, як прозвучав пароль, стало видно, що чолов'яга начебто розслабився.

— Скільки? — поспитався він, коли ми покинули ворота і зайшли в один із ангарів.

— Сто кілограмів… як домовлялися! Хобот не дзвонив хіба?

Коха заспокійливо кивнув.

— Все гаразд, братухо! Це я так… задля перевірки.

У дверях з'явилася кремезна постать водія. Він теж був при зброї і, здається, трохи нервував — либонь, уперше виконував отаке завдання.

— Де товар? — поспитався він. Коха повернув голову в його бік.

— Гроші?

— Давай зразу закинемо товар, братела! — недбало сказав я. — Забашляти завжди встигнемо… Твої ж бійці напоготові?

Коха мовчав.

— Напоготові! — врешті озвався він. — Під'їжджайте. Водій подався надвір. Я ступнув було до виходу, щоб

розчахнути навстежень тяжкі стулки брами…

… як ситуація зненацька вийшла з-під контролю й стала розвиватися за сценарієм, якого так боявся Хобот, коли посилав нас у цю поїздку: спочатку стало чутно, як надворі зойкнув водій, а потім біля входу затупотіли чиїсь кроки; відкидаючи полу шкірянки, я рвонув з-за пояса свого узі й одночасно став розвертатися на сто вісімдесят градусів, але тут же завмер і поволі почав піднімати руки догори; в глибині складу стояло двоє зарізяк у спортивних костюмах, і в руках у них були дуже знайомі мені автомати системи Калашникова, з яких чоловіка прошить — як раз плюнути; а відтак стулки дверей нарешті розчинилися навстіж і до приміщення складу ввалилася ціла юрма озброєних драбів.

— Що ж ти, гад! — подивився я на Коху.

Він понуро звів плечима. Хтось із драбів згріб його за плече й потяг надвір.

— Ну че, братан, познакомимся? — височенний бецман у камуфляжі азартно хекнув і вгатив мене під дихало. — Это тебе за Талиба, с-сука рваная!

Мене зігнуло навпіл. Хтось відсмикнув із-за пояса мого узі й загилив мене стволом по шиї.

— Попался наконец, падла! Ну, щас мы сделаем тебе харакири… — бецман пхнув мене до дверей. — Крутой, да? Блатной, да? Ты у меня будешь дерьмо жрать, крыса позорная!

Це були люди Короля. Вибігши зі складу, я оцінив ситуацію: одморозків було душ із десять, і всі мали на озброєнні автомати.

— Га-га-га! — заіржали драби, оточуючи мене щільним колом. Стрижені черепи, морди в шрамах, порожні очі, де немає нічого, крім цинізму й мертвятини… як же ж знайомі були мені отакі ситуації, коли все зависає на волосині і вже буквально прощаєшся з життям!..

— Стой, братва! — крикнув бецман, коли мене почали місити ногами. І хитнув стволом автомата. — Пошел, скотина… без фокусов, понял?

— Ну че ты, бригадир! — плаксиво сказав маленький драб у спортивному костюмі. — Давай футбол ему сделаем, а?

— Футбол потом! — він кивнув мені на двері, які провадили в кафе. — Вперед!

— Вот и Вован хотел с ним поработать… — не вгавав маленький драб.

— Вован еще успеет… Пошел, сука!

У підсобці було одним-одне вікно, та й те заґратоване грубим арматурним пруттям. За столом сидів наш водій, а ззаду, під стіною, стовбичив драб із автоматом на плечі.

— Садись, падла! Руки на стол! Ну вот, сейчас и побазарим…

Хтось ударив мене по голові. Били кулаком і, напевне, з усієї сили, тому що в очах аж каганці посвітилися.

— Значит, так… — бецман поклав калаша на підвіконня й дістав пачку «Кенту». — Сколько вас в команде?

Я непомітно глянув на водія.

— Двоє! — відразу ж сказав той.

— Не врешь?

— Блядь буду!

— А если вспомнить?

— А че вспоминать-то! — водій підняв голову й глянув на бецмана. — Двое и было.

Бецман криво посміхнувся.

— Вован, помоги братухе вспомнить!

Десь із-за спини вийшов худий мов скіпка драб із маленькими зміїними очицями. Він уміло згріб водія за вуха й уп'явся пальцями в очні яблука.

— А-а-а! — загорлав той, аж шибки завібрували.

— Будешь, сука, фуфло гнать? Будешь лапшу на уши вешать?

— Какое фуфло… двое, казлом буду!

Оце боєць, захоплено подумав я… молоток!

— Где же бабки? — (Водій мовчав.) — Ми всю тачку обыскали, пидор ты гнойный! Кто бабки везет, если у вас их не нашли?

Водій уперто мовчав. Умре, а й слова більше не скаже, зрозумів я.

— Оставь его, подонок! Бабки у меня были… да хрен вы их получите, понял?

Бецман поворухнувся.

— И за эти башли ты готов сдохнуть, визжа как свинья? — з інтересом поспитався він. — И ни хрена не боишься, что мы тебе глаза выковыряем, или язык откиздячим… или печенку вырежем, в натуре?

Я покрутив головою.

— Будда сказал: «Ничего не бойся»!

— Ни хрена себе! — буркнув хтось коло дверей.

— Я давно слыхал о тебе, братан! — помовчавши, озвався бецман. — Говорили, ты настолько отмороженный, что ни хрена не боишься, а боли вообще не чувствуешь, блин! Я, чесно говоря, не верил. Ну не бывает, чтобы человек ни хрена не боялся… а ведь поддержки тебе неоткуда ждать, это факт! И все равно тебе по фиг, что мы с тобой сотворим. Это, знаешь, для меня как-то внове…

Він замислився, й у підсобці стало тихо. Тоді підняв голову і подивився на мене.

— Отдашь бабки?

Я мовчки посміхнувся.

— Если отдашь, — отпущу, блядь буду! Хрен с ним, с Абуталибом… просто из уважения к тебе отпущу! А?

— Кончай базар, да! — скрививсь я з огидою.

— Отпущу, — не вгавав бецман, — только потому, что ты такой… этот, как его… экземпляр! Из Красной книги который, понял?

Найсмішніше, подумав я собі, що сумка з грошима в Барабаша й віддати їх я не зміг би, навіть якби й дуже захтів! Слава Богу, ці бички не обшукали мене — а то б знайшли рацію, і все стало б ясно…

— Не теряй времени, братела! — сказав я, нахабно дивлячись на нього знизу вгору. — Бабок ты не получишь, въехал?

Бецман зітхнув.

— Идет! — нарешті сказав він. — Вован, делай.

Мені вивернули руки й завели їх за спинку стільця. Потім збоку заявилася зміїна фізіономія Вована, й це було таке, наче тобі в очі глянула самісінька смерть.

— Ну че, братуха, — сказав він, похитуючи довгим шилом, — для начала, наверное, глазик сделаем, а? Ты как на это?

— Бабки вы не получите! — вперто повторив я.

— А как же ты без глазика проживешь, родимый? — лагідно поспитався Вован, проводячи пальцем по вістрю. — Бедненький ведь будешь… одноглазый!

Я дико посміхнувся.

— Мао Цзе дун сказал: «Бедность — это хорошо, лишения — это счастье!»

Здається, я так і не докінчив цю фразу, позаяк останні слова потонули в шаленому стакато автоматного вогню. Наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бецман, котрий стояв спиною до вікна, затіпався всеньким тілом, а потім з грудей у нього полетіло криваве шмаття, й стало видно, як від пояса до самісінького плеча його перекреслили по діягоналі здорові діри, подібні до щурячих нір, й звідти просто на очах ударила гаряча темна кров. Черга прошила його наскрізь і, з тріском панахаючи повітря над самісінькою моєю головою, хльоснула по всій підсобці; у той же мент я відчув, що руки мої вільні, хитнувся вбік і вихопив у Вована його шило. Він сахнувся до стіни, але мої рефлекси спрацювали хутчій — шило, чвакнувши, увійшло йому в праве підребер'я і проткнуло печінку, наче вона була якимось жмутком вати. Відштовхуючи від себе тіло, яке зігнулося в страшній конвульсії, я крутонувся, щоб ухопити автомат, що лежав на підвіконні, але у вуха вдарила друга черга, і я побачив скажене обличчя водія, який устиг випередити мене й, вищиривши зуби, почав смалити з того автомата, водячи перед собою стволом, щоб захопити якомога більший сектор. Я подався назад, ухиляючись од гільз, що їх шалено відсікав механізм, аж надворі щось оглушливо бахнуло, й тільки-но я втямив, що це здетонувала ґраната Ф-І, як бахнуло ще, й сього разу в коридорі — та так, що зі стелі обвалився здоровий кавалок тиньку й гепнув мені просто на голову.

— Йолопе! — заревів я, кашляючи од їдкого чаду вибухівки й вапняного пилу. — Здурів, еге?

В коридорі щось загупало, й на порозі став Барабаш.

— О… вони тут! — він поправив на плечі ремінь автомата. — Цілі?

Я посварився кулаком.

— Ти, ошелепку! Клепки повипадали, еге?

— А що?

— Що, що… Треба було ще сюди ґранату засандалити: я тоді залупу тобі одірвав би й на твою дурну стрижену довбешку натягнув! Ти де це був так довго?

Барабаш здивовано витріщився на мене.

— Як це — де?.. Ми ж домовлялися — проходить півгодини, і якщо рація мовчить, то треба приїжджати й убивать усіх, кого спірвеш… Ти що, братан!

— А мені тут замалим око не викололи! — поскарживсь я. — Ти всіх поклав?

— До одного! Вони й отямитися не встигли, поняв? А певно, я — це ж взвод спецназу, не хрін собачий!

Цей обревок і справді провів операцію дуже вдало: трьох одморозків забив коло входу, п'ятьох розстріляв у підсобці через вікно, а решту закидав ґранатами, коли вони стали вискакувати надвір. У коридорі коїлося щось несусвітнє: стеля обвалилася, стіни були закіптюжені й скрізь валялися трупи бойовиків, котрих буквально порозривало на шка-маття.

— Ну, гаразд! — сказав я, озираючись наокіл. — Шукайте Коху… вони, мабуть, десь його замкнули. І треба хутчій звідси ушиватися, бо ще мєнти налетять!

Наркодилера ми знайшли в одному з анґарів. Братва повісила на двері здоровезний замок, і я, не церемонячись, розсадив його пострілом з автомата.

— Ага, — озвався водій, коли той з'явився у дверях, — ось він, сука! Ти що це нас продав, га?

— Вони тримали мене на мушці! — буркнув Коха, мружачись од світла. — А я вам що, камікадзе?

Водій замахнувся прикладом, але я перехопив його за руку.

— Відставити! Знайшов, чим перейматися… це, братухо, життя! Не всі ж такі герої, як ти… — й до Кохи: — Давай позакинемо товар — і хутчій будемо змотуватися звідси! Тобі ж іще трупи треба позакопувати…

З-за анґару вийшов Барабаш.

— Слухай, — сказав він заклопотано, — там якісь обревки замикані… Випустить, чи що?

Я глянув на Коху.

— Мої! — неохоче озвався він. — Ці бики налетіли так несподівано, що ніхто й стрельнути не встиг. Їх і не били, — просто роззброїли — і в склад.

— Хай сидять! — вирішив я. — Хто їх замкнув, той нехай і випускає… Зараз розберемося з товаром. Ти, — глянув я на Барабаша, — тягни сюди сумку з грошима! А ти, — обернувся до водія, — підганяй авто! На все двадцять хвилин.

Коха стояв переді мною, застромивши руки в кишені, — малий, стрижений під машинку й од того подібний до шимпанзе, — й понуро дивився спідлоба.

— Не вспапашивайся, братан… все будет о' кей, слышь! — я ляснув його по плечу й дико заіржав. — Мы хоть и отмороженные, но живем по понятиям!

— Солдат ребенка не обидит! — докинув Барабаш, витягуючи з багажника моєї шістки шкіряну торбу, де були запаковані гроші.

Я показав дулом автомата на склад.

— Полічили грошву, в темпі, — і щоб за двадцять хвилин товар був у машині! Я чатую на воротях. Запитання?

— У матросов нет вопросов! — хвацько відказав Барабаш. Авто вже стояло біля ангару. Водій вистромився з вікна й

мовчки розглядав усю оцю картину, — знівечені трупи, розкидані по всенькому дворищу, двері в підсобку, які зависли на одній петлі, — і, звичайно ж, нас із Барабашем, бо віддалік ми чомусь дуже скидаємося на гамадрилів…

— А ти чого сидиш, як Ісусик? — поспитавсь я, проходячи коло машини. — Вбитих не бачив, чи що? Це все дрібниці… робота в нас така, братухо! Вилазь, вилазь! Поки доїдемо назад, то ще не раз потрапимо в таку ситуацію!..

Надвечір ми під'їжджали до міста. Друга половина рейсу обійшлася без жодних пригод, і коли я побачив перші кам'яниці передмістя, оточені височенними кудлатими соснами, й ліхтарі над автострадою, що сяяли привітними радісними вогнями, й натовпи люду на зупинках окружного шосе, то мені нарешті відлягло від серця, і я відкинувся на сидінні, й навіть замугикав од повноти почуттів оту дурнувату пісеньку про Вову, котрий ходить на дискотеку і знає всього три нецензурні слова.

— Ну, доповзли-таки! — озвався нарешті водій. На зворотному шляху він мовчав, як затявся, й аж тепер повеселішав. — Оце поїздка… якщо б не ви з Барабашем були в конвої, то гаплик усім приснився б!

Я коротко реготнув.

— Братухо, хіба можна це назвати роботою? Так собі, дитячі пустощі! Тих придурків убити — як два пальці обмочити було!

— Та їх же ж було більше десятка! — крутнув головою водій. — І всіх завалив один боєць!

— А що їх було там валити! — поблажливо сказав я. — Замість того, щоб виставити пости й роззосередити людей по всій території, вони з'юрмилися в підсобці… хрін знає для чого! А Барабаш — професійний убивця, він любить і знає своє ремесло! Ну й плюс же ж, звичайно, зброя…

— Так ви обоє спецназівці?

— Який там хрін! Барабаш зі спецназу, а я — проста собі десантура. Його в спецназ узяли через те, що він в дитинстві школу підпалив, ясно?

— Та ти що! — вражено вигукнув водій.

— Хрест по пузі вибриком! Туди ж стараються звірів набирати… не так собі!

— Але ж він і справді звірюка! Ото як глянеш на нього…

— Чекай, чекай! — я поклав руку на ложе автомата й клацнув запобіжником, переводячи механізм на безперервний вогонь. — Це що за хріновина, га?

Тяжкий рейндж-ровер із тонованими шибами, котрий ішов у лівому ряду, протяжно засигналив. Потім одна із шиб опустилася, й у вікні з'явилася бандитська мармиза Хобота.

— Начальство зустрічає! — ще дужче втішився водій. — Ну, тепер і справді не пропадемо…

Хобот помахав рукою й показав на обочину.

— Слава тобі, Господи! — буркнув я, розслаблюючись. — Думав, знову доведеться воювати!..

От і гаплик операції, розчаровано подумав я. Мєнти мали взяти нас під контроль на пропускному пункті… ну, а тепер їм доведеться чекати до нового пришестя, коли не довше! А все цей бевзень Урилов, щоб йому…

Водій заглушив двигун і виліз надвір.

— Здорово, братан! — сказав Хобот, потискаючи мені руку. — Как поездка… проблемы были?

Я зробив тупе обличчя.

— Не без того бригадир! Но мы же начеку, так что все вышло по-людски… вери-вел все вышло, понял?

Поруч зашурхотіли протектори, й на узбіччі м'яко загальмувало моє авто.

— Що за хріновина? — невдоволено запитав Барабаш. Тоді підійшов ближче й уздрів Хобота. — О, бригадир… здоров! Як діла?

— Плохие дела, братва! — Хобот заклопотано зміряв нас поглядом. — Король нанес нам поражение, поняли? Этот отморозок захватил Коня и Группировку. Я только сейчас узнал, где их держат. Нужны спецы… такие, как вы, ясно? Требуется очень тонко и быстро сработать!

Під'їхало ще одне авто, і з нього вилізли Бас і Воркута.

— А с этим же как? — спитав я, киваючи на грузовик.

— Не твоя забота… другие возьмут под охрану! — Хобот знову зміряв мене поглядом. — Сделаете этих казлов?

— Нет проблем, бригадир! — дико посміхнувсь я.

— Значит, по коням! Нельзя терять ни одной минуты. Барабаш зітхнув і попростував до нашого авта. Я ступнув було крок, рушаючи за ним услід…

… аж зненацька позаду тяжко хекнули, неначе розвалюючи сокирою поліно, й хоч я ще встиг крутонутися, хапаючись за руків'я свого автомата, але в сей же мент світ перед очима буквально вибухнув, розсипаючись жовтими й синіми вогнями, і я сторчголов полетів у якусь глуху темну прірву.

Свідомість повернулася до мене хвилин за десять. Насилу розтуливши повіки, я побачив, що сиджу на задньому сидінні рейндж-ровера, стиснутий обабіч Воркутою й Басом, а на зап'ястях у мене виблискують кайдани. Авто гнало окружним шосе, й наокіл була глуха безлюдна місцина.

— На Урылова пахали, казлы! Не, ты понял, какая подсадка, э?

— А как же с этими банабаками? — озвався Воркута. Хобот заіржав.

— Да ментам же по фиг, — ну замочил — и замочил! Они любят стравливать отморозков… пускай хоть поубивают друг друга, блин!

— Ну и казлота же! — заскреготів зубами Бас.

— Да в натуре казлота, слов нету! Ну ничего, мы с этими двумя пидорами побазарим…

— Шухер будет! — озвався Воркута.

— А че нам шухер, че нам шухер! Ничего не знаем, и все дела! Зарыть только надо с умом. Трупов нету? Нету! Значит, все дела, блин… от винта! Может, они наркоту захватили да рванули куда-нибудь за бугор… там ведь товара — больше чем на лимон, если по уму сплавить!.. И пускай ищут, на хрен!

Я вкрився холодним потом. Шансів не було жодних, і, головне, з тієї простої причини, що на руках були оті залізяки, в яких не дуже повоюєш… Стільки зусиль уклали ми в цю проклятущу операцію, стільки небезпек довелося пережити, набоїв спалить і люду перебити в ріжних перестрілках, — і все для того, щоб тебе зарізали десь у глухій місцині, мов кабана!

— Да хорошо, у Гарика замминистр на зарплате! Вот он позвонил Гарику и говорит: «Слышь, — говорит, — корефан, ты че, совсем охуел, да? Кого ты в свои ряды принял? У тебя мозги работают или нет? Они же, — говорит, — на нас, ментов, пашут… это же целая операция — братву повязать и в тюрягу закрыть, на хрен! Убери, — говорит, — их побыстрее и трупы зарой, блин… мы тогда и дело заводить не будем!»

— Зароем, зароем… — пообіцяв Бас. — Расчлененку сделаем и по частям закопаем, блин! Асфальтом закатим, на хрен… чтоб никакая ментура, блин, в жисть их не нашла, пидоров гнойных!

— Не, ты подумай только, какая подсадка! — не міг заспокоїтися Хобот. — Они же отмороженных как по нотам сыграли…

Я облизав пересохлі губи. Страшенно хтілося пити, і язик у роті був наче рашпиль. Упродовж цілого рейсу я тримав за щокою кулю від автоматного патрона, — про всяк випадок, якщо вже зовсім прийде чорна година, — й тепер огидний присмак металу аж тельбухи вивертав.

— Зароете, значит? — насмішкувато запитав я. — Ну-ну… попробуйте!

Воркута щосили вдарив мене по обличчю. У вухах задзвеніло, й на мить усі звуки наче потонули в якійсь ваті.

— Очухался, сука! — долинув іздалеку голос Хобота. — Ну, сейчас ты у меня попляшешь, казлина!

— С кем ты хочешь базарить, гнида? — я поворушив кулю, й вона лягла на язик. — Ты кто по жизни, а? Ты же полуцвет, на хрен! Шестерка ты, а не бригадир… понял?

Хобот крутонувся мов обпечений. Він сидів коло водія, і його лице обернулося до мене в фас.

— Не вспапашивайся, бригадир… еще рано! — перехопив його за руку Воркута. — Вот приедем на место, и пидор по-другому петь начнет…

Я підштовхнув кулю язиком, і вона лягла вістрям уперед.

— Да куда вы приедете, крысы вы позорные? Вы уже трупы, ясно? Вы же, казлы, так и не поняли, в какое дерьмо вляпались!

— Поговори, поговори… — буркнув Бас.

— А ты молчи! — глянув я на нього. — Ты вообще пустое место, въехал?

Хобот подався вперед і згріб мене за вилоги шкірянки. Його лице з маленькими ведмежими очицями опинилося за яких двадцять сантиметрів.

— Ты, падла, лучше готовься к смерти! Мы же тебя.

Я виплюнув кулю простісінько йому в обличчя. Звук був такий, наче вилетіла пробка з пляшки шампанського; куля ввігналася в око, й воно тут же стало роздуватися, мов пухир, жахливо вилазячи з лоба, і тоді стало видно, що насправді очне яблуко дуже велике й у ньому багацько всяких жилок і судин, котрі переплітаються і так і сяк, — а далі, насилу до половини вилізши з орбіти, воно зненацька вибухнуло, мов гнилий помідор, і геть обляпало кривлею всеньку мою мармизу.

— А-а-а! — закричав Хобот, затуляючи розчепіреними пальцями криваву діру; тої ж миті я похилився вбік і щосили буцнув головою Воркуту, ціляючи йому в скроню, а далі підняв сковані руки й, блокуючи удар, якого завдавав мені Бас, вгатив складеними докупи кулаками водія. Шосе немовби стало дибки; узбіччя блискавично плигнуло назустріч, зростаючи в розмірах; далі все пішло шкереберть, і я насилу встиг скрутитися бубликом і впасти між сидіннями.

І досі не можу втямити, як це мені пощастило вилізти з перевернутого авта, маючи на руках оті браслети, котрі од струсу врізалися в самісіньку кістку. Пам'ятаю, що прийшов я до тями, сидячи на снігу, — страшенно боліла голова й ще дужче, хоч криком кричи, боліли зап'ястя, скалічені кайданами. Довкруг був якийсь пустир; кроків за тридцять од мене лежав догори колесами рейндж-ровер. Я звівся на ноги і, ковзаючись у снігу, побіг углиб пустиря. Усе це я робив геть автоматично, не розмірковуючи про доцільність своїх учинків. Рефлекси не підвели мене й цього разу — щойно я пробіг метрів п'ятдесят, як пролунав глухий вибух і довкруги стало видно, як удень. Я обернувся. Побачив: джип перетворився на справжнісінький вихор з вогню й чорного диму, і з салону долинають нелюдські пекельні голоси, схожі на виття звірів у зоопарку. Трохи далі на шосе починали спинятися авта. Я знову став тікати й біг, поки не впав лицем у сніг. Аж тоді до мене повернулася здатність мислити й фахово оцінювати ситуацію.

Операція пішла, звичайно ж, собаці під хвіст, і полковник Урилов тут ні при чому — аґентом рекетирів був один із міліцейських босів; однак ні перше, ні друге мене геть не турбувало. Важливо було тільки одне: в полоні залишався Бара-баш.

Я сів і став крутити головою, форсуючи мисленєвий процес. За хвилю всі фраґменти почали ставати на місця. Я заліз розпухлими пальцями у внутрішню кишеню шкірянки. Руки геть не слухалися, однак мені вдалося витягти з чохла комірковий телефон і сяк-так набрати номер.

У слухавці задзуміли гудки.

— Ну? — поспитався на тім боці Урилов.

— Це Оскар! — хрипко сказав я. — Полковнику, біда…

— Знаю! — буркнув той. — Операція провалилася. Вас із Барабашем розконспіровано. Всі тут стоять на вухах, і міністр у тому числі. Де ти?

— На окружному шосе. Хобот, Бас і Воркута загинули. Вантаж пішов у невідомому напрямку. А найгірше те, що вони взяли в полон Барабаша.

Урилов якусь хвилю мовчав.

— Як тебе знайти? — озвавсь він урешті.

— Неподалік од мене горить авто, — втомлено сказав я. — Мєнти вже під'їхали. Пробий координати і приїжджай. Але хутчій, полковнику, — дорога кожна хвилина, розумієш?

За шибами оперативного авта пропливали барвисті вогні середмістя.

— Та я застрелю його з табельної брої своїми руками, коня такого безрогого! — репетував Урилов на передньому сидінні. — Я розпорю йому черево, намотаю киші на руку й вирву їх з усім гамузом, блядь буду! Я поставлю його раком і буду взувати до тих пір, поки в нього сперма вухами не попре, скота такого з яйцями! Він у мене погони свої проковтне й петлицями закусить, котяра одморожений! Цей придурок знатиме, як міліцейську честь ганьбити й розголошувати секретні операції…

Я втомлено махнув рукою.

— Не телесуйся, полковнику… ні хріна ти йому не зробиш! Подумай ліпше, як нам розшукати Барабаша.

— А ти, бугаїно, — суворо подивився на мене Урилов, — нічого не думаєш, га?

Я понуро глянув на свої руки. Зап'ястя були забинтовані, й біль ущух. Бійці оперативної групи з цікавістю чекали, яку ж розумну думку народить моя потерпіла од струсу голова.

— Хто, — озвавсь я нарешті, — повісив нам оцю проклятущу справу?

Урилов невдоволено скривився.

— Ну, я! І що ж ти з цього виводиш, скот безрогий?

— Ось ти і думай тепер, як вирвати од них Барабаша! — я провів рукою по чолі. — Чесно зізнаюся: в мою в голову жодна думка не приходить, хоч убий!

— Зате мені прийшла! — Урилов стис кулаки, і його цинічна банякувата мармиза жахливо перекосилася. — Ох і мисля мені прийшла, на хрін… ці одморозки під піч поховалися б од переляку, якби знали, що за мисля прийшла в голову полковника Урилова, чорти б його взяли!

— Ну й що ж це за мисля? — втомлено запитав я.

— Рекетня лягла на дно! — сказав Урилов, продовжуючи корчити гримаси. — Але пахан їхній зостався, так же ж?

— Ти маєш на увазі Гарика?

— А якого ж хріна! Тобі що, скот безрогий, геть уже мізки поодбивало? Не доганяєш ні хріна своєю дурною макітрою, еге? Їдемо зараз до нього в офіс — і робимо маски-шоу по повній програмі! А тоді я йому яйця в дверях як придавлю…

Я з сумнівом покрутив головою.

— Ну, це ти загнув! Народний депутат все-таки…

— А мене це колише? — поспитався Урилов, сливе упритул наближаючи до мене свою жахливу мордяку. — Ти, бугаїно… я мєнт чи хрін собачий, як по-твоєму? Ми живемо в правовій державі, сказилася б вона разом з усіма її законами, в нас рівні усі: й мусора, й нардепи, і всякі там олігархи скотобазні — й навіть президент рівний перед законом! Поняв, бугаїно ти одморожена?

— Поняв! — чітко відрапортував я.

— Значить, одягнув маску з дірами на свою свинячу мордяку — та й гаття!

Ми вдерлися несподівано і, як водиться, без усяких там церемоній. Я перший проскочив у приймальню й, крутонувшись, різонув короткою чергою поверх голів. Ложись, суки! На пол! На пол, кому говорят! Юна секретарка так і заклякла за своїм комп'ютером, роззявивши рота. Бійці оперативної групи розсипалися по всіх приміщеннях, носаками виганяючи людей у передпокій. Гостро смерділо пороховим чадом. Коло ніжки стола валялася гільза, і з неї курився ледве помітний димок. Урилов спірвав секретарку за коси й, розвернувшись, турнув її через усеньке приміщення. Драбуга з перебитим носом підстрибнув і щосили вгатив носаком у монітор, який світився на столі. Щось оглушливо бахнуло. Світло в кімнаті згасло, а тоді загорілося знову. «Що ти робиш, на хрін, коняко ти одморожена! — заревів Урилов, махаючи табельним пістолетом». У повітрі висів запах плавленої пластмаси. Я переплигнув стола й, загиливши двері ногою, наче бомба влетів до кабінету. Гарик стояв, упершись кулаками в стіл. Він був схожий на розлюченого бугая. Розкручуючи своє тіло в карколомному стрибку, я вгатив його блискавичним маваші гері й, поки він, завалюючись назад, утрачав рівновагу, вгатив ще, на сей раз правим, у сонячне сплетіння. Урилов бахнув зі свого макара в стелю й заревів щось нечленоподільне. «Де Барабаш, поспитав я, вперши ствол автомата Гарикові в перенісся. — Куди Бара-баша завезли, суко… Кажи, кажи… а то замочу, на хрін!» Гарик крутив головою й зіпав, конвульсивно хапаючи повітря. Урилов узяв його за груди й щосили садонув об стіну. «Де Барабаш? — почав горлати й він. — Падла, я тебе за цього придурка живцем закопаю, на хрін! Ти в мене будеш кривлею ригати, якщо твої одморозки урили цього дебіла! Я тобі яйця одірву і проковтнути заставлю, скотиняко ти помийна! Де цей обревок, де… кажи, а то зґвалтую!» Гарик зненацька ошкірив зуби, і його очі спалахнули од люті. «Я — народний депутат України!.. — заревів він, хапаючи Урилова за барки. — Ти в мене лайно будеш жерти, мусор! Хто давав тобі дозвіл наїжджати на мою фірму, бугай ти мєнтовський?» Урилов щосили затопив йому в пику. Гарик ударився потилицею об стіну й замовк. Я вивернув йому руки за спину і клацнув кайданами. Тоді потурив до дверей.

Офіс нагадував поле бою. Комп'ютери були потрощені, папери валялися долі. Персонал вишикували обличчям до стіни. Драби в панцерних жилетах бігали туди-сюди, грюкаючи дверцятами шаф. Я глипнув на Урилова. У масці з дірами для очей і рота він скидався на якогось упиряку. «В ліс його, — загорлав він, вимахуючи табельним пістолетом. — Одвеземо подалі — та й побазаримо, на хрін!» Гарик дико заревів і, вивернувши голову, плюнув Урилову просто в мордяку. «А т-ти ж гнидо бізнесменська, — заволав Урилов і дав йому такого копняка, що той пролетів через усю приймальню й гепнув аж на сходовому майданчику». «Ти в мене будеш на параші танцювати, — крикнув Гарик, качаючись по підлозі. — Ти, гнидо, на кого руку підняв, я твій рот… «Він так і не докінчив — полковник згріб його за комір і, поставивши на ноги, штурхонув униз по східцях.

Дверцята оперативного авта були розчинені навстіж. Ми затягли Гарика в мікроавтобус і поклали донизу лицем. З дверей під'їзду вибігали бійці оперативної групи. «Вперед! — загорлав Урилов, грюкаючи дверцятами. — З нами Бог і тисяча фантомів!» Пронизливо заверещали протектори, й авта рвонули з місця. На дорозі водій головної машини увімкнув сирену й мигавку. Ми гнали осьовою, і стрілка спідометра за хвилину перевалила за сто кілометрів.

Місто скінчилося враз, і, проїхавши з десяток кілометрів, головне авто звернуло в ліс. Було темно, й жовті фари авт вихоплювали з пітьми нерівну ґрунтову дорогу та височенні сосни з кудлатим верховіттям. За пару хвилин ми виїхали на широку галяву, посеред якої росло грубелецьке дерево.

— О, — подав голос полковник, — це те що треба! Машини спинилися, й бійці стали вискакувати надвір. Я плигнув на землю й потягнувся, випростуючи заклякле тіло. Було темно, хоч у писок дай. На галяві десь-не-десь чорніли латки снігу. І довкруг здіймалася глуха чорна стіна соснового бору.

— Зніміть наручники! — коротко скомандував Урилов. Я озирнувся. Гарик стояв коло дерева, залитий оранжевим

світлом фар. Хтось із бійців одмикав кайдани. Решта з цікавістю чекала, що ж буде далі.

— Хто головний? — владно поспитався Гарик.

— Ну, я! — сказав Урилов, нахабно розглядаючи його з ніг до голови. — Далі, бугаїно?

— Ти кого в наручники закував, мєнт хріновий? — тихо поспитався Гарик. — Ти на кого наїжджаєш, підор? Тобі що, рило твоє свиняче набити, га?

Урилов обігнув мікроавтобуса й підійшов до Гарика.

— Спробуй, коняко з яйцями! — зацікавлено сказав він. — Може, й виживеш… справді!

— Зараз ти в мене заробиш… зараз, шкуро мєнтовська! — сказав Гарик крізь зуби, знімаючи плаща.

— Ось бачиш, глечичок? — Урилов підняв свого здоровецького кулацюру й покрутив ним туди-сюди. — Як дам по свинячому черепку — то й очі повискакують, на хрін!

Гарик щосили викинув кулака, ціляючи Урилову в писок, одначе полковник спритно ухилився й затопив йому в вухо. Той на мить заточився, але тут-таки ревонув, наче поранена звірюка, і плигнув на Урилова, вигукуючи матюки й прокльони. Наступний удар полковник пропустив, і його масивний тулуб гупнув об передок машини, аж вона задеренчала, мов порожня коробка. Урилов не встиг отямитись, як Гарик спірвав його за груди і став товкти головою об капот. Скількись часу вони борюкалися, мов два ведмеді, обзиваючи один одного нецензурними словами. Я стояв і без особливого інтересу дивився на цю чудасію. Аж ось Урилов згріб Гарика за горлянку. Той завалився назад і, падаючи, встиг обхопити полковника руками. Обоє гепнули в калюжу. Вони качалися по землі й ревли, мов дикі звірі. Хтось із бійців не втерпів і спірвав було Гарика за комір. «Не лізь, падла! — заволав Урилов. — Я його своїми руками урию! Я його в болото затопчу, казла цього бізнесменського! Він у мене знатиме, як бізнесменством займатися, гандон штопа-ний!» Гарик махнув ногою й поцілив йому просто в писок. Урилов захлинувся. Його банякувата мармиза перехнябилася од люті. Він вивалив очі як баран яйця і, розігнавшись, щосили заїхав Гарикові під дихало. Той зігнувся удвоє, і його так вивернуло, що блювотиння заляпало Урилова од ніг до голови. «А-а-а!» — несамовито заволав полковник, плигаючи на Гарика. Вони знову попадали в грязюку. Урилов сів на Гарика верхи й, не перестаючи вигукувати щось нечлено-подільне, почав гамселити його кулаками. Я зітхнув і глянув на годинника. Дві години втекло від тих пір, як одморозки захопили в полон Барабаша. Найгірше те, що його вже могло не бути серед живих…

— Гей, полковнику! — сказав я, торкаючи його за плече. Той обернув до мене свою розлючену мармизу.

— Пішов на хрін, скот безрогий!

— Треба продовжувати операцію! Допитай цього придурка, де Барабаш, — і погнали!

— А… справді! — Урилов подивився вниз. — Де Барабаша поділи… мордо ти бізнесменська?

Гарик вибухнув такою чорною лайкою, що в мене замалим вуха не зів'яли. Урилов замахнувся на нього але подумав і, скрушно хитаючи головою, підвівся. Аж тепер стало видно, що в багні він вивалявся — ну як свиня, інакше й не скажеш! Бійці зареготали як один, і він посварився на них кулаком.

— Я вам посміюся, уроди! Ви в мене будете на кутні сміятися! Осьо бачте, глечичок? Як дам зараз… — Урилов замовк, про щось думаючи. — Ану бігом узяли цього дебіла, скоти безрогі!

Двоє бійців підвели Гарика й фахово крутонули йому руки за спину. Той нічого не казав і тільки відпльовувався.

— Де Барабаш? — коротко поспитався Урилов. Гарик насмішкувато подивився на нього.

— Где, где… — він знову сплюнув. — Да в кизде, вот где! Понял, мусор вонючий, или повторить?

Урилов зробив короткий жест.

— Ви, двоє, тягніть його до дерева! А ви, обревки, — він подивився на решту бійців, — знайшли шнура, в темпі!

Бійці забігали як миші. За хвилю в світлі фар стало видно, як вони кружляють довкола стовбура, прикручуючи Гарика, котрий матюкався й погрожував їм розправою.

— Ач як лементує, бугаїна! — сказав мені Урилов, утираючись рукавом і розмазуючи грязюку по всенькому виду. — Ну, зараз я дам йому відірватися, коту одмороженому!

— Народного обранця прив'язуєте, суки! — репетував Гарик як на пуп. — Президента благодійного фонду «Діти на дорозі»! Члена комісії по боротьбі з організованою злочинністю, на хрін! Голову делегації Верховної Ради до європарла-менту, блін! Вас у тюрязі згноять, мєнтозаври смердючі! Вас у камеру до блатних замкнуть і за однісіньку ніч опустять! Ви самі не тямите, що на вас чекає! Матір'ю клянуся, я вас пєтухами пороблю, гандони ви, колючим дротом штопані!

Я слухав ці прокльони, й мені аж на душі легко ставало та радісно. Стільки довелося мені їх бачити за свою детективну кар'єру, оцих можновладців зі здоровезними гладкими пиками, в яких, наче сливи в тісті, сидять холодні витрішкуваті очиці, що дивляться на світ з погордою та презирством; оцих господарів життя, котрі, наче ведмеді з барлогів, поважно вилазять зі своїх коштовних авт, держачи коло вуха мобільні телефони, й оддалі їхні постаті в довгелецьких чорних пальтах скидаються на велетенських п'явок, що виповзли зі смердючих мочарищ, завітривши свіжу кров; оцих бритих потилиць і закопилених вуст, які від невимовної огиди ладні просто-таки плюватися на цю вбогу людність, котра сидить їм у самісіньких печінках, до того вона видається дурною та впослідженою; оцих банкірів і нардепів, спікерів і рекетирів, директорів і президентів, комерсантів, чиновників і просто змисних бариг — одне слово, усіх отих гадів, які повилазили нагору протягом цього проклятого десятиріччя, щоб відібрати в людей останній шмат хліба, зароблений тяжкою працею. Найцікавіше те, що, забравшись на вершину влади, жоден з них так і не втямив своєю дурною головою: прийде година, коли Бог, котрого вони начебто вхопили за бороду, вирішить покласти край цьому беззаконню, — і якоїсь гожої днини коло шестисотого мерседеса, який мчить головною вулицею міста, з'явиться ангел-хоронитель на мотоциклі й, діставши з-під почовганої шкіряної куртки пістолет-кулемет ізраїльського виробництва, упритул прошиє господаря життя разом з його мобільними, супутниковими й урядовими телефонами; або ж якоїсь вечірньої пори, коли втомлене сонце сідає за смарагдово-зеленими луками, до приміської вілли під'їде ремонтне авто із людьми в синіх комбінезонах — і з кузова цього авта, страшенно гаркнувши, стартує у євровікно з модерним склопакетом ракета «стінґер» із лазерним наведенням; або ж вдеруться до контори такі-от зарізяки в панцерних жилетах і почнуть міліцейське лицедійство, яке в народі прозивають маски-шоу…

— Член! — повторив Урилов услід за Гариком і неначеб посмакував це слово. — Член… подумати тільки! Ну давай же, дорогий члене, будемо базарити…

Хтось подав Урилову каністру з бензином. Полковник узяв її й, підійшовши до дерева, став поливати в Гарика під ногами. Аж тепер я уздрів, що прив'язали його за метр над землею і шнура не шкодували — він був обплутаний ним, як гусінь павутинням.

— Що ти робиш, крисо мєнтовська! — заволав Гарик.

— Де Барабаш? Куди завезли наркоту? Хто покриває тебе в міністерстві? — суворо запитав Урилов.

— Хрін тобі на рило, мєнт хріновий! — відрубав Гарик після паузи.

Урилов задоволено кивнув. Він вилляв ще трохи бензину, тоді поставив одчинену каністру на землю й добув з кишені сірники.

— Скажеш, ні? — з надією подивився він на Гарика.

— Хрін тобі за щоку, — щоб голова не хиталася! — чітко відказав Гарик. — Бабу свою вдома прив'яжи та будеш лякати… поняв, мєнтяра?

Полковник дістав з коробки сірника й, піднявши руку аж до вуха, щосили замахнувся.

— Йолопе! — заволав я, хапаючи його в оберемок. — Здурів, на хрін, чи як?

— А що? — здивувався Урилов.

— Згориш, коняко ти з одмороженими яйцями! — я потурив його до бійців, котрі стояли оддалі. — Держіть цього придурка разом із його сірниками і з рук не випускайте! Господи, ну й бевзень же ж!..

— Ти, бугаїно, побалакай мені! — огризнувся Урилов не дуже впевненим голосом.

— Це ось як робиться… — я нахилив каністру й, коли бензин тонкою цівкою побіг на землю, став одступати, аж одійшов од Гарика метрів на двадцять. — Поняв чи ні, скот безрогий?

— Осьо бачиш, глечичок!.. — ще тихіше буркнув полковник.

Я закрив горловину й одніс каністру до авта.

— А тепер, — сказав я, дістаючи з кишені запальничку, — зробимо маленький феєрверк…

— Стій, падла! — щосили закричав Гарик, звиваючись у своїх путах…

… але я вже кинув палаючу шмату на землю, й стало видно, як цегельно-рудим огнем зазміїлася доріжка, що бігла по грязюці до дерева, — а потім, глухо сколихнувши простір, сліпучо-білою повінню зайнявся усенький окоренок. Вогонь ударив Гарикові по ногах, і підошви його модельного взуття зачаділи. Сливе по тому ж стали диміти холоші штанів, і Гарик страшенно закричав — так людина кричить лише один раз у житті, коли смерть опиняється коло неї на відстані простягнутої руки. Спочатку він кричав не переводячи духу, а потім став горлати короткими порціями, наче болотяний бугай.

— Ну що, скот безрогий, — почекавши, спитався Урилов, — будеш балакати?

— Буду! Буду! — нелюдським голосом прокаркав Гарик.

— Скажеш, де наркота? І хто тебе покриває в міністерстві?

— Куди завезли Барабаша? — докинув я й собі. Багаття згасало так же ж хутко, як і зайнялося. Гарик був

так високо, що вогонь і ніг йому не попік… ну зате налякав добряче! Отак їм і треба, цим хазяїнам життя, — щоб не вважали, ніби вони Бога за бороду вхопили, скоти безрогі!

— Й куди ж завезли Барабаша? — поставив контрольне запитання Урилов.

— Промзона — четвертий цех! — заволав Гарик не своїм голосом. І, не в змозі спинитися, став повторювати як заведений: — Промзона — четвертий цех! Промзона — четвертий цех! Промзона — четвертий цех…

— Де це? — подивився на мене Урилов.

Я махнув рукою і, ковзаючись у снігу, кинувся до авт.

Потойбіч глухої бетонної огорожі чорніли заводські корпуси. Тиша стояла така, що чутно було удари власного серця. Ішов мокрий сніг, і на білому тлі рельєфними тінями виділялися ворота й залізні двері прохідної. Я дістав з наплічної кобури свого парабелума й, дославши патрон, поклав зброю в кишеню шкірянки. Десь далеко на території горів одним-один ліхтар. Підстрибнувши, я вхопився за край огорожі й спритно перекинув своє тіло на той бік. Тоді трохи повисів і м'яко плигнув на землю. В сторожці коло воріт не світилося. Промзона охоронялася хіба що для годиться, однак треба було враховувати озброєних бойовиків, які засіли в четвертому цеху. Я пригнувся й нечутною тінню перебіг до найближчого корпусу. Слава Богу, тут не було собак. Цікава все-таки річ, ця приватизація — за безцінь Гарик набув у повну власність цілісінький комбінат з усеньким обладнанням. Звичайно, виробництво тут згорнули ще наприпочатку реформ, — і все ж… Обігнувши корпус, я перебіг до височенної споруди з чотирма залізними баштами завбільшки з восьмиповерховий будинок, — і прислухався. Було так само тихо, й тільки у вухах, пульсуючи, шуміла кров. Четвертий цех мав знаходитися потойбіч цієї озіяки, що служила колись за склад цементу. Я обережно виглянув з-за рогу. Посеред заводського дворища стояв джип-тойота. Габаритні вогні були погашені, але одна шиба опущена, й у салоні, то розгоряючись, то знову пригасаючи, жевріла цигарка. Скоріш за все, на чатах був один боєць; але навіть якщо й двоє… Я знайшов під ногами камінця і, замахнувшись, пожбурив його на дах авта. В нічній тиші добре було чути, як він клацнув об метал. У тойоті щось завовтузилося. Дверцята прочинилися, і звідти вистромилася темна пика Мамеда. Він роззирнувся навсебіч, тоді щось буркнув і неохоче поліз надвір. У зубах у нього була цигарка, в руці — автомат Калашникова з куцим стволом. От же ж йолоп, вражено подумав я… таж курить на посту — останнє діло, тим більше в такій ситуації! Не випускаючи цигарку з рота, Мамед обійшов джип, для чогось зазирнув під днище й випростався. Калаш висів у нього на плечі. Я добув з кишені парабелума й ліг додолу. Сніг був мокрий і відразу ж набився за пазуху. «Мамед, — застогнав я, виповзаючи з-за рогу… — Мамед, памаги!» Тоді завмер, конвульсивно дриґаючи руками й ногами.

Цей обревок учинив точнісінько так, як і передбачалося, — замість того, щоб відкрити вогонь, він притьмом кинувся до мене й навіть автомат із плеча не додумався зняти!

Коли він підбіг і став нахилятися наді мною, я спірвав його за ноги і спритно повалив на землю.

— Привет, братуха! Не узнал, да? Мамед захарчав.

— Цо дэлай, э! — пробулькотів він, коли я вхопив його за горлянку. — Цево нада, братан?..

Я дико посміхнувся й сховав парабелума до кишені. Тоді добув з піхов на штанині довгого кинджала.

— Сколько людей в цеху?

Вістря кольнуло в шию, й Мамед побілів як полотно.

— Братан, ты цо! Не нада так дэлай… Мамед пльохо будет, да! Цево хочешь, скажи?

Я одвів лезо вбік і, подумавши, упер вістря йому під око, — там, де шкіра ніжна й так добре напинається від доторку твердої сталі.

— Вопрос понял, нет?

— Цево?

— Кто в цеху находится… ты, чурбан! Мамед задригонів усеньким тілом.

— Не нада резать, братан… все скажу, быляд буду!

— Ну?

— Диризук цеха пошел… Сирога тоже!

— А еще?

— Больше никто, братан!

Я ледве подав лезо вперед, і вістря вдавилося в плоть.

— Врешь, сука?

— Быляд буду, братан! — його зіниці розширилися й стали, як блюдця. — Мать клянусь, да!

— Барабаш там?

— Ну!

— А ты же говорил — двое в цеху! — я натиснув ще дужче, й вістря прорвало шкіру. — Кому лапшу на уши вешаешь, падла? Кому фуфло гонишь, казьол?

З-під ока бігла тоненька цівочка крови.

— Не… не нада, братан! — Мамед важко дихкотів, і його лице кривилося, мов у дитини. — Не убивай, да? Мамед не режь, да? Мать дома старый, плакать будет… слышь, да?

— Моргало выколю, падла! Сколько людей в цеху?

— Сирога, Диризук и Барабаш… джотвыран буду! Я вдав, ніби про щось думаю.

— Ну ладно… поверим! Что с Барабашем?

— Пльохо дэлай, да! — Мамеда тіпало як у трясовиці. — Братва резать хотел! Приехал Конь.

— Ну-ну… и че?

Мамед облизнув пересохлі губи.

— Сказал: подожди, да! Гарик мусора взял, на Барабаш менять будем… слышь, да? Но Диризук голова совсем плохо…

— В каком смысле?

— Он сказал: Барабаш — мало-мало резать нада! Ухи резать нада, понял? Глаза резать нада, понял? Пальцы тоже резать нада… А потом на Гарик менять… слышь, да! Все равно живой будет, понял?

Я відчув, як усередині все похололо.

— Давно Конь здесь был?

— Минут десять уехал. или чуть больше, да!

Я коротко замахнувся й рубонув його в перенісся. Це була робота на знищення, однак у нього зоставався шанс вижити — якщо ця веремія скінчиться за півгодини і вчасно буде подано медичну допомогу. Йолопе ти, йолопе, думав я, відтягуючи його до цементного складу… сидів би ти в своїх окопах та кохався з ослицями, — а так будеш гнити разом з бомжами в братській могилі! Тіло звисло на руках, мов ганчір'яна лялька, й перевалилося через поріг. Я щільно причинив двері й на мить завмер, прислухаючись до тиші. Сніг падав і падав. На залізниці процокотіла електричка. Чутно було, як десь далеко засигналив автомобіль. Я знову дістав парабелума й прослизнув у напіввідчинену браму, що вела в цех. Усередині панувала тиша. Цех був здоровецькою спорудою, чимось подібною до стайні: чотири стіни, накриті залізним дахом, попід яким перехрещувалися грубелецькі двотаврові балки. Відразу ж за брамою починалися підсобні приміщення, збудовані з цегли й бетону. Вони були значно нижчі од склепіння цеху, і я бачив, що за ними, у самісінькій виробничій зоні, горить світло — його відкиди ледве осявали нижні балки. Коло приміщень видніли залізні східці, які провадили десь угору. Нечутно ступаючи, я видерся тими східцями на залізний місток і обережно виглянув з-за колони.

У цеху горіли настінні ліхтарі. По всенькій території виробничої зони валялося іржаве залізяччя: здоровезні форми для дорожних панелей, каркаси для плит перекриття, демонтовані вібраційні столи, бетоноукладчики, шматки арматури… і серед цього хаосу виділялися три фіґурки, напрочуд крихітні й мізерні, коли дивитися на них із цієї висоти. Скількись часу я розглядав їх, а тоді виліз на залізну балку, що тримала склепіння, й поплазував по ній, аж опинився просто над Серьогою Циплаковим, який сидів на якомусь ящику.

— Ну, — озвався він, щойно я сів на балку й опустив ноги вниз, — почнемо?

Дірізюк перестав човгати лезом свого ножа й поволі провів по жалу нігтем.

— Ще, — він спритно крутнув лезом, і воно розітнуло повітря з сухим тріском. — Ти, парень, не спіши… поняв?

— Потому шо шо ж! — зітхнув Серьога Циплаков. І, вставши з ящика, лінькувато підійшов до Барабаша. — Ну що, братан… зараз будем операцію тобі робити! Гланди виріжем, на хрін, вуха підправимо, носа підрихтуємо… Довга буде операція, у-у! От тільки наркозу немає… а так буде все, як в інституті експериментальної хірурґії!

Барабаш поворухнувся. Він був прикручений грубим іржавим дротом до бетоноукладчика — здоровезної озіяки метрів, либонь, у п'ять заввиш.

— Ти здохнеш мов собака! Поняв? — озвався він урешті й зневажливо сплюнув.

Серьога Циплаков зареготавсь, аж луна пішла під склепінням.

— Ну ти й даєш, братан! Ти що, справді одморожений? Жодна душа не знає…

— Бикнабаб! — сказав Дірізюк. Серьога Циплаков замовк.

— Бикнабаб, м'яса хочеш? — Дірізюк хукнув на лезо й провів по ньому шматиною. — М'яса, Бикнабаб?

— Хоче, хоче… зараз він усе одержить! — потер долоні Серьога Циплаков. — По заслугах одержить, ясно? Пісеньку знаєш?

— Яку, в хріна? — витріщився на нього Барабаш. Серьога Циплаков наблизив до нього свою чортячу

мармизу й, радісно посміхаючись, проспівав: Кому че, кому ниче, кому хрен через плечо! Кому книжка «Тихий дон», кому штопанный гандон…

— Знаєш таку, га? — поспитався він. Барабаш з погордою подивився на нього.

— Ото й з вами те буде, казли! Що заробили, те й одержите, обіцяю! Ви думали, що…

— Бикомдраш! — сказав Дірізюк. Барабаш замовк.

— Бикомдраш! — повторив Дірізюк, проводячи жалом по нігтю. — Ти мужик?

— Що? — не втямив Барабаш.

— Мужик? — повторив Дірізюк і став розглядати лезо на світло. — Чи не мужик? Бикомдраш?

— Пішов на хрін, придурок! — трохи почекавши, буркнув Барабаш. — Дебіл якийсь, їй-богу!

Дірізюк знову махнув ножем. Балістична хвиля гучно штовхнула в барабанні перетинки, і щойно цей сухий пронизливий звук відлунав під склепінням цеху, як одморозок дико й радісно зареготав.

— Бикгараж! — заревів він, крутячи ножем зі спритністю штукаря. — Бикмаршсаж, у-у-у! Биксобакваж, тобі зараз добре буде… добре!

Садист, констатував я, дивлячись на нього згори. Патологічний маніяк, не інакше… йому раз на тиждень треба когось забити чи принаймні скалічити — аж тоді психіка повертається до якоїсь норми! Теж прикмета епохи: поруч із людьми в коштовних автах це прокляте десятиріччя викинуло на поверхню й клінічних одморозків, які наповнили суспільство невимовним жахом, перетворивши наругу в цілком звичне й буденне явище.

— Готово! — сказав Серьога Циплаков, наглядаючи, як Дірізюк виграє ножем. — А ти, братан, і не злякався, еге?

Барабаш зненацька зареготав, і це було таке, наче крик пущика посеред нічного лісу.

— Придурки! — озвався він урешті. — Йолопи ви… тікайте звідси, поки цілі! За пару хвилин ви обоє будете трупами!..

— Та ти що! — вдавано здивувався Серьога Циплаков.

— Оскар вас повбиває, казли! Він за мене з вас котлетний фарш зробить, суки ви позорні! Він вам залупи поодриває й на ваші дурні голови понатягує, гандони ви, колючим дротом штопані! Тікайте хутчій, бо він заколе вас, як свиней на Різдво! Шо, не поняли команду?

— Оскар? — перепитав Серьога Циплаков. — Так він же згорів у джипі… ти, придурку! Його душа вже на небі, десь там… — він тицьнув пальцем угору, показуючи на те місце, де я сидів.

Барабаш знову сплюнув.

— От же ж дебіли! — здивовано сказав він. — Згорів, кажете? От зараз побачите, як він згорів… але це буде останнє в вашому собачому житті, що ви побачите! А я…

— Бикбракашбумбарашгаж! — страшенно заревів Дірі-зюк, — і рвонув на собі сорочку, роздираючи її аж до пояса, і провів собі вістрям по грудях, і коли густа чорна кривля побігла з рани, то він вмочив у неї долоню й став розмазувати по своєму свинячому писку, скаженіючи буквально з кожною секундою. — М'яса дай, м'яса! Дай м'яса, о-о!

Серьога Циплаков боязко поплескав його по шиї.

— Толя, — лагідно сказав він, — вушко можна? Одненьке? А то все буде тобі!

Дірізюк зиркнув на нього своїми скісно прорізаними очима.

— Одне? Ага… бери, парень! Поняв, да?

Серьога Циплаков зробив невловний жест, і в руці лунко клацнуло лезо викидного ножа. Стоячи на балці, я добре бачив, як він, пританцьовуючи, зближається до Барабаша, як радісно горять його квадратні чортячі очиці, як танцюють блищики оранжевих ламп на клинку його викидухи, яка виписує в повітрі чудернацькі фіґури…

… падав з висоти п'ятнадцяти метрів, розставивши руки й ноги, як гумовий манекен, й за ці пару секунд польоту мене захльоснула ціла буря емоцій: і солодке передчуття помсти, і радість чергової перемоги над злом, яке розплодилося в цю прокляту вовчу епоху по всенькій Україні, й невимовна втіха од того, що твоє тіло працює, мов досконалий, бездоганно відреґульований механізм, викидаючи номери, про які поняття не має пересічний обиватель…

… звалився просто на Серьогу Циплакова, поціливши йому ногами в самісінький карк, і глухий хряскіт поламаних кісток зіллявся з подивованим вигуком, який вихопився з вуст Барабаша, а я полетів головою вперед, перевертаючись у багатократному сальто, щоб погасити інерцію, а тоді приземлився на ноги — і випростався, блискавично займаючи бойову позицію.

Серьога Циплаков лежав на землі й конвульсивно дер нігтями холодний бетон. Я глянув на нього й зразу ж одвів погляд: це було щось таке, як розчавлений павук, — з усіма кінцівками, але без голови, котра буквально розмазалася по долівці огидною червоною масою. Енерґія удару була такою, що мозок заляпав геть усе в радіюсі десяти метрів і густими тягучими соплями сповзав аж із верхнього краю бетоноукладчика, скапуючи на стрижену довбешку Барабаша. Дірізюк завмер кроків за п'ять од мене. Його наче правцем поставило — од здивування він аж рота роззявив, однак устиг прийняти класичну стойку, ледве присівши на зігнутих колінах і висунувши ліву ногу вперед.

Я дико посміхнувся й ступнув до нього, поволі витягаючи кинджал.

— Парен, — Дірізюк присів ще нижче, одвівши ножа вбік. — Па-а-арень!

Я несамовито загоготав.

— Толя! — заволав я, перекидаючи кинджал із руки в руку. — Дай м'яса, Толя! М'яса дай, о-о! Дай, дай… чого ж ти не даєш?

Він кинувся на мене, перемістившись зі своєї позиції буквально за частку секунди, і я насилу встиг крутонутися, ухиляючись від клинка, який пройшов за яких десять сантиметрів од корпусу. Мій кинджал свінув як блискавиця, однак ледве зумів черконути його по плечу, — він одвів удар коротким боковим порухом і пішов у навальну атаку, засипаючи мене зливою майстерних трюків, якими володів зі спритом фокусника. Мене врятувала реакція: блискавичними стрибками ухиляючись од його ножа, я атакував його збоку, одначе він щоразу встигав міняти позицію й ловив удари підставленим лезом, намагаючись зав'язати кинджал за ґарду. Простий і дуже небезпечний трюк — зброя вилітає з руки, наче її витрутила нечиста сила, ну а далі… далі, звичайно ж, приходить гаплик. Відчайдушно фехтуючи кинджалом, я двічі спробував було застосувати свої таланти в карате, але Дірізюк був напоготові — спочатку він полоснув мене вище гомілки, коли я спробував було завалити його боковим по шиї, а потім зачепив жалом по зап'ястю. Оце боєць, подумав я, відскакуючи мов обпечений… оце таки далебі зарізяка — та його кров з носа треба убити!

— Па-арень! — ревонув Дірізюк, і в його свинячих очицях затанцювала лиховісна радість. — М'ясо, м'ясо… ага!

Так ось чому його боялися всі братки, подумав я… він же володіє ножем, як справдешній штукар! Ми працювали вже хвилини зо три, і поєдинок був настільки динамічний, що за цей час Дірізюк виклався сливе дощенту — рухи його стали сповільнюватися, а з грудей виривалося хрипке сапання, подібне до свисту подертої гармошки. Ще пару хвилин — і я переріжу йому горлянку… Я крутонувся мов дзиґа, однак вістря морснуло мене по руці, й я відчув, як у рукав шкірянки дзюрком побігла кров. Це був кінець. Вістря порізало вени. Схоже було на те, що мені запала клямка: за хвилину-дві спливеш кривлею, й тебе заріжуть мов курча. Дірізюк, либонь, утямив, що в поєдинку настав перелом — він радісно заволав, аж кутні стало видно, й завдав блискавичного удару. Це був так званий іспанський виверт: лезо входить по саму ґарду в живіт, потім здійснюється хитромудрий оберт, — і з розпанаханого черева надвір вивалюються всенькі бебехи… Я метнувся вперед і почув, як, зіткнувшись, сухо клацнули клинки. Дірізюк заґавився лише на мить: він не встиг повернути руку на вихідну позицію — і я зачепив кинджалом за ґарду його ножа й, використовуючи клинок як важіль, щосили крутонув рукою.

Ніж хуркнув у повітря й, підлетівши мало не до стелі, задзвенів десь поміж залізяччям.

Дірізюк закляк наче громом поцілений. Він глянув на порожню долоню, на якій розпливалася кривава пляма, потім перевів погляд на мене, а далі на його свинячому писку стала проступати якась плаксива гримаса.

— Толя! — прошепотів я, облизуючи губи. — М'яса… м'яса дай, га?

Він позадкував, усе дужче й дужче викривлюючи свою мармизу, наче збирався заплакати. Я плигнув уперед і щосили морснув його вістрям по лобі.

— Парень! — крикнув Дірізюк, затуляючись ліктем од ножа. — Парень, не нада!

Я рубонув його по ліктю, й рука звисла уздовж тіла, мов батіг.

— Нада, Толя… нада! — хрипко сказав я.

— Парень! — закричав Дірізюк, підхоплюючи порізану руку. — Ти шо, дурак?

Перед очима пливли чорні кола. Втрата крови, констатував я… іще хвилина — й свідомість відключиться, мов рубильник. Я коротко хекнув і на розвороті вгатив Дірізюка ребром ступні по шиї. Удар вийшов кволий: зарізяка одлетів до стіни й ударився об неї потилицею, але притомности не втратив.

Я впер йому вістря кинджала в живіт і нахилився до самісінького лиця.

— Ти знаєш, за що я заріжу тебе, гнидо?

Він тяжко зіпав, закинувши голову назад. Лице його було залито патьоками крови.

— Парень! — прошепотів він. — Не нада, парень… Толі больно, больно!

Я струснув головою. Мені було гаряче, серце гамселило мов навіжене, а перед очима западала чорна запона.

— Я заріжу тебе, казьол, — шепотів я, насилу переводячи подих, — не за те, що ти хотів скалічити мого друга… й не тому, що ти обов'язково зарізав би мене, якби переміг… і навіть не тому, що ти патологічний садист і придурок, який не дає жити нормальним людям! Я, — голос мій долинав, наче крізь товщу води, — заріжу тебе, щоб ти не паскудив більше цей світ своєю свинячою мармизою… і щоб, не доведи Господи, не наплодив подібних собі виродків, котрі будуть топтати нашу землю й ганьбити наш народ!..

Позаду лунко гримнула автоматна черга.

— На пол, суки! На пол все! На пол, кому говорят! — заволали несамовиті злі голоси.

Я спробував підняти кинджал, але рука була наче з олива.

— Стій, бугаїно ти така з яйцями! — зарепетував десь полковник Урилов. — Стій, коняко помийна, кому сказав! Спинися, котяро безрогий одморожений, а то уб'ю й на кавалки порубаю! Хапайте його, на хрін, цього придурка, бо він зараз того придурка заріже, і труп на нашій шиї буде висіти, бляха!

Обличчя Дірізюка танцювало переді мною, поволі щезаючи в чорній пітьмі. Останнім зусиллям я навалився на руків'я кинджала, намагаючись всадити його цьому одмороз-кові в здухвину, але світ нараз крутонувся переді мною, і єдине, що я встиг побачити, перш ніж провалитися в небуття, — це розлючена банякувата мармиза полковника Урилова, котрий вимахував руками й безгучно відкривав і закривав свою здоровезну ротяку, в якій підскакував тяжкий валькуватий язик.