Кайдани для олігарха

8

Біля входу в «Тартар» стояв новісінький джип-тойота. Я грюкнув дверцятами своєї машини й, проходячи коло того заокеанського монстра, не втерпів і загилив носаком у бампер. Тойота гойднулась, а тоді стала шалено квакати, блимаючи габаритними вогнями.

— Шеф удома? — поспитав я в Гестаповича, котрий чергував у вестибюлі.

Він поважно кивнув і окинув мене зацікавленим поглядом.

— Одремонтували?

— Та де, в хріна! — буркнув я, поправляючи здорову барвисту коробку, яка вислизала з-під пахви. — Ще дві операції, кажуть… аж тоді рука стане функціонувати більш-менш справно! Де Барабаш?

— Нагорі! — буркнув Гестапович, втрачаючи інтерес до розмови.

Я піднявся східцями і загилив носаком у двері. В приймальні не було й душі. За столом, де сиділа Цуцичок, було порожньо, й тільки на екрані комп'ютера оберталися якісь геометричні фіґури.

— Повмирали вони тут усі, чи що! — буркнув я, знімаючи куртку. Тоді глянув на себе в дзеркало й скривився: з цією рукою, котра теліпалася на перев'язі, я подібний був до жертви нещасного випадку. Й треба ж було так нарватися на ножа!

— Що ти там дляєшся? — виглянув з кабінету Барабаш. — Заходь… начальство чекає!

У кабінеті було накурено хоч сокиру вішай. На столі стояли всякі закуски й кількоро пляшок коньяку. Мурат із полковником Уриловим сиділи в фотелях і завзято чаділи сигарами. Обоє були мордаті й разюче скидалися на буржуїв, якими їх змальовувала радянська пропаґанда.

— Ти, бугаїно! — озвався Урилов, акуратно поклавши сигару на край попільнички. — В рило хочеш, га?

Я поклав коробку на край стола й, притримуючи забинтовану руку, обережно сів у фотель.

— Що? — глянув я на Урилова.

— В рило, питаю, затопить тобі чи ні? — я ще нічого не втямив, і він показав мені свого здоровецького кулака. — Ти на хріна мою машину вдарив своєю свинячою ратицею, га? Ти що, геть уже розперезався, скот безрогий? Дивися, бо я тобі ноги поодриваю й сірники вставлю — так і будеш ходити, коняко ти одморожена!

— А то була твоя машина? — зачудовано поспитав я. — Диви, а мені й у голову не прийшло, що мєнти на таких автах можуть їздити…

— Ти мені лапшу на вуха не вішай, блін! — гаркнув Ури-лов. — Я тобі, котяро ти помийний…

Мурат поплескав його по плечу.

— Заспокойся! — й до мене: — Як здоров'я? Рука гоїться?

— Який там дідько! — я взяв сигару й, одкусивши кінчик, поцілив ним у відчинену кватирку. — Сказали, ще пару місяців треба лікуватися… уявляєш? Там і вени порізано, й сухожилля, і навіть костомаху зачепило! От же ж не щастить, хоч ти що хоч…

Мурат узяв карафку й став наливати в келишки.

— Ну, давайте ж вип'ємо за найкращого приватного детектива, фахівця своєї справи… — він глянув на мене.

Я махнув рукою й одним духом перекинув келишка.

— Фахівця? — буркнув Урилов, запихаючи до рота здоровезний шмат вудженини. — Коняка це безрога з яйцями, а не фахівець! Мені довелося в пилюзі валятися перед міністром, щоб ті трупи списали… На хріна такі фахівці, питається!

Він подивився на коробку, яка лежала коло мене, й простяг руку.

— А це що ти притяг, бугаїно? Бомбу якусь, еге?

— Ану не лізь! — я забрав коробку й поклав у порожній фотель. — Це не тобі, втямив? А то диви… простягає тут свої свинячі ратиці!

Мурат пахнув сигарою й відкинувся на спинку фотеля.

— Підсумуємо наші здобутки! — озвався він урешті. — Операція пройшла дуже успішно, хоча й не без деяких… ну… ексцесів. З нашою допомогою розкрито цілу мережу, крізь яку в Україну йшли величезні партії наркоти. Крім того, внаслідок широкомасштабної операції ліквідовано кілька найбільших угруповань, котрі займалися вимаганням на ринках…

— Дірізюк живий? — обірвав я його. Урилов задоволено рохнув.

— У тюрязі сидить, бугаїна! Добре, що ми нагодилися й не дозволили тобі його зарізати… Він дав такі показання по бригаді Хобота, що вся її верхівка буде сидіти, — причому довго й дуже нудно! Одна тільки наркота тягне там на п'ятнадцять років, ясно?

— Шкода! — розчаровано буркнув я. — Цю гниду треба було прирізати зразу…

— А йому й так довічне ув'язнення буде! На ньому таке висить, що в мене чуприна дибом устала й ще раз посивіла! Убивство цілої сім'ї в передмісті… — Урилов став загинати пальці, — тоді зґвалтування учительки в лісосмузі… тоді, значить, пограбування мікроавтобуса з баригами… Але найголовніше, що нам пощастило встановити, — це подвійне вбивство, яке він здійснив два роки тому. І знаєш, кого він зарізав?

— Ну й кого? — втомлено поспитав я.

— Батька і матір! — Урилов покрутив головою. — Не дали похмелитись, а він за ножаку… та обох і врекав! А тоді хату підпалив, щоб сліди замести…

— Але ножем він володів мистецьки! — озвався Барабаш. Я понуро кивнув.

— Майстер вищого класу. Щоправда, нездатний до тривалих поєдинків — якби не оця рана, то я його вимотав би за пару хвилин і взяв голими руками… — я подивився на Ури-лова. — Машину з наркотою розшукали?

Полковник видихнув у стелю хмарку диму. В цю хвилину він схожий був на колгоспника, який одержав спадщину з Америки: простацька банякувата мармиза з маленькими очицями, — і ця заморська сигара, котра хвацько стирчить із рота під прямим кутом.

— У Гарика вона була! — сказав полковник, струшуючи попіл на підлогу. — Ми його ще раз мусили припекти, бо не хтів, скот безрогий, признаватися… уявляєш! Щоправда, й мене обсмалило…

— Тебе? — здивувавсь я. — Чого б це? Урилов знічено подивився вбік.

— Та… каністру забув закрити! А воно як бахнуло…

— Ти що, біля каністри сірника запалював? — не повірив шеф.

— Ну! Добре, хоч бензину там було на дні… Але ж воно й бабахнуло — я мало в штани не наклав од переляку!…

Я безнадійно похитав головою.

— Міліція, що ти скажеш! Якщо вони лампочку закручують гуртом, то тут коментарі зайві… — я ковтнув зі свого келишка. — А що ж буде з Гариком?

— Прокуратура порушила справу! — коротко звістив Мурат. — Рекет, викрадення людей, торгівля наркотою… Буде поставлено питання про позбавлення депутатської недотор-канности.

— Одне слово, гаплик одморозкові! — задоволено сказав Урилов.

— А полковник, — провадив Мурат, — затверджений начальником відділу спеціяльних операцій. Так що у нас буде своя людина в самісінькому міністерстві…

— Як треба кого вбити, то звертайтеся до мене! — знову задоволено сказав Урилов. — Ясно, коні безрогі?

Я ліг на спинку фотеля й замислено випустив димове кільце.

— Все це добре, — нарешті сказав я, наглядаючи, як те кільце пливе до відчиненої кватирки. — Поясніть мені лише одне: як це ви Гарика не побоялися за шкуру взяти, га? Це ж фінансовий маґнат, який належить до оточення Першого Лідера! Але домовилися зразу, — поспішив я перепинити шефа, який з готовністю роззявив рота, — без лапші! Лапшу на вуха мені вішать не треба, гаразд?

Урилов завовтузився в кріслі й посмоктав сигару.

— А що тут пояснювати! Все це просто, як статистична механіка. Гарик настільки зажерся, що вирішив свій хрін покласти й на самого Лідера. Цей обревок думав собі: грошей у мене кури не клюють, депутатська ця сама… як на неї…

— … невинність! — із готовністю підказав Барабаш.

— О, о… невинність! Невинність депутатська, значить, мене од всякої хріновини захищає, — то для чого ж мені Перший Лідер! Його треба ввесь час фінансувати, в пилюзі перед ним валятися мов свиня, бичків годувати, які круг нього кучкуються… а кому воно треба? Пішов би він, думає собі Гарик, на хрін, цей Лідер зі своїми одморозками вкупі! А той побачив, що пташка вилетіла з клітки, — та й вирішив зробити їй дефлорацію! Зразу ж завели оперативну справу по факту розповсюдження наркотиків, взяли в розробку бригаду Хобота… але матеріялу було небагацько, то вирішили в бригаду закинути агента! Доручили мені, а я вас із Барабашем припахав…

Я до болю стис кулаки.

— Так ти, — сказав я, підводячись із фотеля й нависаючи над Уриловим, — виходить, підставив мене в цьому ділі, мєнт хріновий? Значить, я був знаряддям для ваших бичачих розборок, еге? Виявляється, ми з Барабашем ризикували життям задля того, щоб ви, гади, кишені грошвою набивали й брюліками обсипалися з ніг до голови, так? Щоб яка-небудь скотина знову перемогла на виборах і далі смоктала кров з народу?

Я згріб Урилова за вилоги мундира й шарпонув до себе.

— Та я зараз тобі рило твоє свиняче буду бити, мусоряко ти смердючий!

Мурат блискавично переплигнув стола й згріб мене в оберемок.

— Ану без нервів! — гаркнув він, запихаючи мене в фотель. — Герой тут знайшовся… правдолюбець!

Урилов поправив картуза. Його лице було бліде мов стіна.

— Нерви в коробочку, поняв? — закричав він, трохи отямившись од переляку. — А то диви… ні хріна собі, розбушувалася коняка одморожена! Осьо бачиш, глечичок? Як дам по свинячому черепку, — то й мізки носом повискакують!..

Мурат вхопив пляшку «Луї ХІІІ» й хутко поналивав у келишки.

— Давайте, — сказав він винувато, — ось зараз вип'ємо… а тоді й думки в голову кращі прийдуть!

— Ото й правда! — потираючи долоні, підтримав його Барабаш.

Ми підняли келишки й, не цокаючись, лиґнули їх як собаки муху.

— Силенний коньяк! — облизуючись, похвалив Барабаш.

— Ще б пак! — буркнув Урилов, затискаючи зубами сигару. — Сто грамів «Луї ХІІІ» в ресторані коштує чотириста доларів… це тобі не хрін собачий!

— Чотириста?! — вирячився на нього Барабаш. Мурат зневажливо махнув рукою.

— Яка ріжниця, скільки він коштує! Це дарунок учасникам операції… від Головного Лідера, між іншим! — він уважно глянув на мене. — Слухай-но, голубе… не бери цього так близько до серця! У маґнатів одні дороги, а в нас — інші. Й коли вони перетинаються, то це тільки на користь. Нам треба вижити, розумієш? «Тартар» повинен існувати, незважаючи ні на що, ця фірма — спосіб нашого життя, без неї ми розбредемося хто куди. А тому нам потрібно використовувати все, що сприяє процвітанню аґенції. Крім того, — він зробив паузу, — ваша робота призвела до ліквідації злочинної групи й наркобізнесу, яким ця група займалася… і що в цім поганого, скажи мені?

– І взагалі, — устряв зненацька Барабаш, — нащо хвилю гонити, питається? Хіба немає в нас чого випити? Чи закусити немає чим, га? Та якби мій тато, простий колгоспний комірник, дізнався, що я оце такий коньяк п'ю… — він покрутив головою.

— Ти, бугаїно, краще розкажи, як це тобі вдалося Хоботові кулю простісінько в око загнать? — озвався Урилов, нахабно пускаючи дим просто мені в лице.

Я зневажливо скривився.

— А що тут розповідати! Все це просто… ну буквально…

— … як теорія елементарних часток! — підказав Урилов.

– І навіть ще простіш! Коли я був маленький, то в нас по сусідству жив один злодій у законі. Його мати в тридцять третьому вигубила половину села — як забирали хліб, то вона витрушувала останні зернини! А сина змалечку привчила красти, от він і пішов по цій стежині… Так що на той час він був хворий на сухоти і приїхав у село доживати віка. Отож, ходив я до нього в гості, та й одного разу він показав мені, як блатні плюються лезами. Береться звичайнісіньке лезо для гоління, розламується навпіл і кладеться за щоку. В потрібний момент його пересувають на язик… ну й випльовують ворогові просто в око! Звичайно, для цього треба довго тренуватися. Розпочавши свою роботу в «Тартарі», я спробував було засвоїти цей трюк, але хріна — лезо як пішло в горлянку!..

– І що, проковтнув? — поспиталися всі хором.

— Та ні, дістали… в поліклініці! — я засоромлено подивився вбік. — Після цього я взяв кулю від автоматного патрона. Справи з нею пішли краще, й за два роки я так насобачився, що пробивав дводюймову дошку! Ну, а це завдання не подобалося мені од самого початку, так що довелося застрахуватися…

Урилов пошкріб потилицю.

— Хай йому дідько, — рішуче сказав він, — треба й собі спробувати!..

— А що, — устряв Барабаш, — незлецьки було б: викликає тебе міністр — і давай шию милити за яку-небудь хріновину!

А ти слухаєш-слухаєш… а тоді як плюнеш тою кулею — і простісінько йому в глаз!

— Ти, — суворо скорчив свою мармизу Урилов, — на міністра бочку не коти, зарізяко! А то як дам зараз оцим глечичком…

— Ну-ну… не сваріться! — сказав Мурат, знову наливаючи в келишки. — Ось давайте краще вип'ємо… та й будемо розбігатися, бо в мене за годину переговори з «Джонсон детектів». Одне слово, роботи ціла купа…

— Раз так, — урочисто сказав Урилов, піднімаючи келишка, — значить, давайте вип'ємо за гуманність і лібералізм!

— З нами Бог і тисяча фантомів! — укинув Барабаш і собі. Я ковтнув зі свого келишка й, посмакувавши, відкинувся на спинку фотеля.

— А все-таки дивний час настав! — озвавсь я по хвилі. — Упродовж останніх десяти років мене переслідує таке відчуття, наче я потрапив у чужу державу! Послухайте, що сталося з нашою Україною? Звідки взялася на нашій землі оця рекетня? Звідки повилазили оці шахраї, котрі, й оком не моргнувши, брешуть із трибуни парламенту своєму народові? Звідки поприлазили оці бики, які загребли під себе усе національне багатство й лежать на ньому, лінькувато ремиґаючи жуйку? Що, власне, відбувається в цій країні, поясніть мені хто-небудь? За часів моєї молодости я й мріяти не смів, що житиму в незалежній Україні, вона була для мене якимсь недосяжним ідеалом, до якого ще треба змагати цілим поколінням, — а тепер я й навіч її бачити не хочу! Це не наша Україна. Ні чести в цього суспільства немає, ні любови, ні самопосвяти… одні тільки гроші, котрі замінили собою всю систему цінностей! Таке враження, наче всенький світ став нереальним і круг тебе скачуть і скачуть фантоми…

Урилов зачудовано вивалив на мене свої банькаті очиці.

— Ні хріна собі! Ти, бугаїно, ще й на життя нарікаєш? Ні, — обернувся він до Мурата з Барабашем, — уявіть собі: їздить, скот безрогий, на двох автах, дім у нього такий, що цілісінький день можна там блукати, гроші пачками з кишень стирчать… і ще рота роззявляє, коняка одморожена!

— А й справді, — озвався Барабаш, — чого це ти цю саму… антимонію розводиш? Хіба нема в тебе чого випити? Чи закусити немає чим?

— Та якби не ця епоха, то хіба налляла б тобі яка скотина отакого силенного коньяку? — полковник тицьнув пальцем у пляшку «Луї ХІІІ». — Дві тонни баксів півлітра… це ж не хрін собачий! Пий, поки не одняли, котяро безрогий, та радій собі нишком… а воно ще й нарікає, блін!

— Найкраща та епоха, — замислено сказав Мурат, видихаючи в стелю хмару тютюнового диму, — в якій ти живеш! Це — факт, і нікуди од нього не подінешся.

Я згідно кивнув.

— Усе це так, друже… але водночас і не так! Тридцять років тому в нас у селі й хату не замикали ніколи… а в цю епоху он Барабашеві діда втопили — й тільки за те, що на світі зажився!..

— До речі, що ти з сусідами зробив? — глянув на нього Мурат. — Повбивав, еге?

Той скорчив хитру гримасу.

— Ну ти, шефе, даєш! Як це так — живих людей убивати?

— У багажнику, либонь, вивіз та бензином у лісі облив? — здогадався Урилов.

Барабаш зневажливо махнув рукою.

— У тебе, полковнику, фантазії тільки на багажник і вистачає! Більше нічого в твій свинячий черепок не приходить — ото тільки відлупцювати когось, та в наручники, та в ліс…

— … а там каністру з бензином підпалити — й бігати лісом, як живий смолоскип! — буркнув я.

— Ти, бугаїно, довше поварнякай! — розсердився Ури-лов. — Осьо бачиш, який глечичок…

— Я, — гордо сказав Барабаш, — не такий банальний, як думає про мене дехто з мєнтів! Допіру поховали ми діда та одбули сорок день, одяг я дідову шинель, узяв ціпка, приклеїв бороду з куделі… Глип у дзеркало — ну старий Барабаш та й годі! Коли смеркло, переліз я через огорожу і до сусідів. Вони саме вечеряли. Заходжу я та й став коло порога, спершись на ціпок. Їх наче правцем поставило, їй-богу! Хазяїн саме борщу в ложку набрав — та так і завмер з роззявленим ротом, і чутно, як борщ із ложки тече на стіл! А я тоді, — Барабаш зробив звіряче лице, — як не зареву страшенним голосом: аааааааа, с-суки! Втопили мене, еге? Ану на цвинтар, на цвинтар! — та ціпок обіруч і на них!

Урилов здригнувся й мерзлякувато повів плечима.

— Ну-ну, бугаїно, — кашлянувши, озвався він. — І що далі?

— Хазяїн тут же вмер од розриву серця, — Барабаш з утіхою посмоктав сигару. — Стара його з переляку полізла в піч і спеклася на шкварку. Невістка вибігла на веранду, впала у відчинений льох і поламала собі руки, ноги й хребет. А я ганявся по хаті за отими хлопцями, котрі забили ополонки, — поки один лобом вікно не висадив та не втік, а другий ума рішився!

– І що ж тепер? — ледве чутно поспитався Урилов.

— Невістка лежить паралізована, — задоволено констатував Барабаш. — Один хлопець повісився в лісосмузі, а той дурненький нічого не тямить і тільки бекає: бееее! бееее! А винен у всьому гуманізм. Ото якби дід у двадцятому році вирізав усю сім'ю, то й ще сто років прожив би!

— То це з тих сусідів, що землю забрали? — здивувавсь я.

— А з яких же! Пожалів їх дід, а їхні виплодки повиростали та й зо світа його звели… Ось до чого цей гуманізм проклятий призводить!..

— Я шо-то не поняв, — озвався Урилов, — а про яку землю йдеться?

Шеф махнув рукою.

— Та… воно тобі треба, полковнику? Давай ось ліпше вип'ємо, — він узяв пляшку й став наливати в келишки, — та будемо розбігатися! Підсумки підвели, висновки зробили…

Барабаш узяв келишка й підняв угору.

— З нами Бог… — урочисто почав він.

— … і тисяча фантомів! — закінчив полковник Урилов. Ми перехилили келишки й, грюкаючи фотелями, стали

підводитися.

— У генерала сьогодні нарада, то треба йти… — Урилов заліз у скриньку і взяв жменю сигар. — Це я друзям своїм!..

— Бери, бери… чого там! — підбадьорливо сказав Мурат.

— Диви не надірвися! — буркнув я.

Урилов з підозрою глипнув на мене, тоді взяв ще з десяток сигар і став розпихати їх по кишенях мундира. Кількоро штук уже геть не влазило, й він, подумавши, сховав їх у форменого картуза, надів його на голову й поплескав зверху долонею.

— Ну, цього, мабуть, хвате! — вдоволено сказав він. — Коли що — дзвоніть мені на цей самий… як же ж його… де бджоли водяться, ну!

— Вуликовий? — поспитав Барабаш, виходячи з кабінету.

— О, о… на вуликовий, коротше, дзвоніть! Може, вбити кого треба чи од мєнтури одмазати — все зробимо по першому класу…

Двері за ним зачинилися, і я допитливо глянув на шефа.

— Щось маєш для мене?

— Ні, — Мурат роздушив недогарка й відкинувся на спинку фотеля. — Відпочивай, лікуйся… Протягом двох місяців ніяких завдань я тобі не даватиму. Треба ж і совість мати, врешті-решт!

— Ну — зітхнув я, — тоді до зустрічі! Буде щось термінове, то дзвони.

У приймальні було порожньо, й тільки Цуцичок чаклувала за своїм комп'ютером. Угледівши мене, вона схопилася з крісла й вибігла з-за дерев'яного бар'єру, який обгороджував її робоче місце.

— Ой, це ти! — вона радісно посміхнулася. — Виписався з клініки?

— Ну! — сказав я.

— Рука не болить?

— Ну! — сказав я.

— Може, вип'ємо кави?

— Ну! — сказав я.

— Та що ти все «ну» та «ну»! — розгнівалася Цуцичок, наливаючи води в кавоварку. — Аж соромно за тебе… Говорити розучився поміж тих одморозків, чи що?

Я поставив біля комп'ютера свою коробку.

— Цуцичку, — несміливо сказав я. — Це саме… тут, значить, таке діло…

Цуцичок підійшла до столу.

— А що це таке? — вона зазирнула в коробку й на мить розгубилася. — Ой, це мені?!

— Це… коротше, це тобі! — я опустив очі. — Ну, одне слово…

— Ой який гарний песик! З фарфору, еге? — її обличчя раптом завмерло. Вона випросталася й уважно подивилася на мене.

— Розумієш, я йшов… аж бачу, продаються ці самі… як на них…

Цуцичок мовчала, дивлячись то на мене, то на коробку, й на її обличчі годі було щось прочитати.

— Оскаре, — нарешті прошепотіла вона, — це… цуцичок? Я кивнув.

— Медовий?

Я кивнув, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.

— Ти… ти даруєш мені медового цуцика? Правда?

Я знову кивнув, уникаючи її погляду, а тоді все-таки набрався духу, глянув на неї…

… й побачив, як її обличчя розквітає загадковою, лагідною й водночас трохи печальною посмішкою, яка немовби осяяла на мить цей похмурий зимовий день; як дістає вона з коробки того цуцика, з інтересом поглядаючи на мене, вовкуватого бритоголового драба, котрий, похнюпившись, стовбичить перед бар'єром; як сяють від утіхи її очі, в глибині яких відбивається ввесь оцей світ, у якому біль переплітається з радістю, сум з надією, а любов з цілою низкою втрат, які врешті-решт завершуються небуттям… Цуцичок щось казала мені, раз-по-разу посміхаючись і м'яко жестикулюючи, але я дивився, як рухаються її повні трохи пошерхлі вуста, й геть нічогісінько не чув — перед очима, наче кадри в кінострічці, пропливало все, що довелося пережити мені протягом оцього проклятого десятиріччя, й дивне-дивне відчуття охоплювало мене, як повінь, коли я споглядав оте видовисько — воно видавалося несправжнім та ілюзорним, наче тремтіння гарячого повітря над барханами, й, насилу виникаючи, відразу ж тануло, стаючи мінливими, колихкими й невимовно потворними фантомами. Я немовби стояв на руїнах власного життя; мрії, устремління, радощі, прагнення до самопосвяти — усе це втратило свою вартість, виявившись зайвим у цю вовчу епоху, й тільки безплотні тіні вчорашніх цінностей, пульсуючи, танцювали й танцювали над тим румовищем, наче примари хворобливого сну, який от-от повинен урватися.

— … й він був символом приязні до тої дівчини, правда ж? — зненацька долинув до мене лагідний співучий голос.

Я розплющив очі й уздрів цуцика. Він стояв на дерев'яному бар'єрі й дивився на мене своїми круглими шоколадними очима. У вбогому світлі понурої зимової днини, яке цідилося крізь вікно, він видавався напрочуд реальним і від того неначеб аж містичним об'єктом.

— Ні, — мовив я, замислено дивлячись на того цуцика, — неправда. Він був… він був…

Цуцичок дивилася на мене, і її очі сяяли ніжною, ледве прихованою радістю.

— Він був символом любови!.. — тихо закінчив я.