Казки барда Бідла

Албус Дамблдор коментує «Казку про трьох братів»

У дитинстві ця історія справила на мене величезне враження. Вперше я почув її від матері, і невдовзі, лягаючи спати, я найчастіше просив розповісти мені саме цю казку. Через це в мене нерідко виникали суперечки з молодшим братом Еберфорсом, улюбленою казкою якого був «Цибатий цап Ціцірка».

Мораль «Казки про трьох братів» цілком зрозуміла: людські намагання уникнути смерті або здолати її завжди приречені на поразку. Третій брат у казці («найскромніший і наймудріший») єдиний, хто зрозумів, що, один раз дивом урятувавшись від Смерті, він може сподіватися хіба на якнайдовше відтермінування їхньої наступної зустрічі. Цей менший брат знає, що не варто дражнити Смерть, удаючись до насильства, як це зробив перший брат, або занурюючись у каламутні глибини мистецтва некромантії[19], як середульший брат — бо це рівнозначно протиборству з підступним ворогом, котрий не знає поразок.

Є певна іронія в тому, що на основі цієї історії виникла доволі курйозна легенда, що цілком заперечує ідею оригінальної казки. Згідно з цією легендою, дари Смерті, отримані братами — всемогутня чарівна паличка, камінь, що воскрешає мертвих, і вічний плащ-невидимка, — це реальні речі, і вони існують насправді. Легенда йде далі: вона стверджує, що особа, яка правомірно заволодіває цими речами, стає «володарем Смерті». Під цим зазвичай розуміють, що ця особа стає невразлива і навіть безсмертна.

Можна лише сумно всміхнутися, усвідомлюючи, як багато це промовляє нам про людську природу. Найделікатніше тлумачення може бути таке: «Надія помирає остання»[20]. Попри Бідлове попередження, що принаймні дві з цих трьох речей страшенно небезпечні, попри чіткий і недвозначний сигнал, що врешті-решт Смерть приходить до нас усіх, певна зациклена частина чаклунської громади і далі вперто вірить, що Бідл шле їм приховане зашифроване послання, цілком протилежне до видимого, написаного чорнилом тексту, і лише їм, посвяченим, вистачає клепки його осягти.

На підтвердження їхньої теорії (або радше «безнадійної надії») майже не існує достовірних доказів. Справжні плащі-невидимки у нашому світі існують, хоч і трапляються доволі рідко. Проте казка ясно дає зрозуміти, що плащ, подарований Смертю, унікальний за своєю довговічністю і витривалістю[21]. Протягом кількох століть, що минули з Бідлових часів, ще ніхто не заявляв, що знайшов мантію Смерті. Правовірні прихильники теорії пояснюють це таким чином: або нащадки третього брата не знають, звідки походить їхній плащ-невидимка, або ж чудово знають і бажають продемонструвати притаманну їхньому предкові мудрість, не розголошуючи всує цього факту.

Цілком природно, що й каменя теж ніхто не знайшов. Як я вже зауважив у коментарях до «Бебіті Ребіті та її реготливого пенька», ми й досі неспроможні воскрешати мертвих, і є всі підстави вважати, що так воно буде і в майбутньому. Темні чаклуни, звичайно, вдавалися до мерзенних підмін, витворюючи інферіїв[22], однак то були бридкі маріонетки, а не воскреслі люди. Ба більше, у Бідловій казці дуже чітко наголошується, що втрачена кохана другого брата не насправді повернулася зі світу мертвих. Смерть її прислала, щоб заманити середульшого брата у свої смертельні обійми, і тому та кохана холодна й чужа, вона доводить брата до нестями своєю одночасною присутністю і відсутністю[23].

Залишається чарівна паличка, і тут фанатичні послідовники теорії про приховане Бідлове послання мають, принаймні, хоч якісь історичні свідчення на підтримку своїх божевільних тверджень. Бо справді упродовж віків деякі чарівники — можливо, тому, що хотіли прославитися або залякати ймовірних нападників, або просто тому, що самі в це повірили, — стверджували, що володіють потужнішою за звичайні, навіть, за їхніми словами, «всемогутньою» чарівною паличкою. Деякі з цих чарівників доходили до того, що хвалилися, нібито їхню чарівну паличку зроблено з бузини, як і ту, що була буцімто виготовлена самою Смертю. Таким чарівним паличкам давали різні назви, серед яких «паличка Долі» та «жезл Смерті».

Не дивно, що з чарівними паличками пов'язано стільки марновірних міфів і забобонів, адже це, зрештою, наші найважливіші магічні інструменти і зброя. Вважають, що деякі чарівні палички (і, відповідно, їхні власники) несумісні між собою:

Іноді вони підкреслюють вади характеру їхніх власників:

Не дивно, що в категорії недоведених забобонів ми знаходимо й такий:

Може, тому, що Смерть у Бідловій казці виготовила свою чарівну паличку з бузини, чи тому, що владолюбні і злі чаклуни настирливо переконували всіх, що володіють саме бузиновими паличками, майстри чарівних паличок не дуже люблять цей матеріал.

Існує лиш одна задокументована згадка про бузинову чарівну паличку, що була наділена надзвичайно потужною й небезпечною силою. Належала вона Емеріку, відомому під прізвиськом Лихий, страшенно агресивному чаклунові з раннього середньовіччя, котрий за своє коротке життя встиг залякати мало не ввесь південь Англії. Помер він, як і жив, під час лютого двобою з чаклуном на ім'я Еґберт. Нам невідомо, що сталося далі з Еґбертом, хоча життя середньовічних дуелянтів було зазвичай не надто тривале. У ті часи, до обмеження Міністерством магії застосування темної магії, дуелі найчастіше закінчувалися фатально.

На ціле століття пізніше ще один неприємний тип, цього разу на ім'я Ґоделот, удосконалив теорію темної магії, уклавши цілу збірку небезпечних заклять за допомогою чарівної палички, що її він назвав у своєму записнику «моя премного нечестива і хитромудра сподвижниця з самбуковими[24] тілесами, що зналася у премного зловорожій химороді». (Ґоделот так і назвав свій горезвісний шедевр — «Премного зловорожа химородь».)

Як видно з цього твору, Ґоделот вважає свою чарівну паличку помічницею, мало не наставницею. Справжні знавці[25] паличкарства погодяться зі мною, що палички й справді можуть живитися знанням та досвідом тих, хто ними користується, хоч ця справа доволі непередбачувана й неоднозначна.

Необхідно зважати на безліч додаткових чинників, наприклад, на стосунки між чарівною паличкою та її власником, щоб зрозуміти, як вона діятиме в руках того чи іншого індивіда. Хай би там як, а гіпотетична чарівна паличка, що побувала в руках багатьох темних чаклунів, мусила б мати, принаймні, виразну схильність до найнебезпечніших різновидів магії.

Більшість чаклунів і відьом надають перевагу чарівним паличкам, що самі їх «обирають», ніж паличкам, що вже побували в чиїхось руках, бо існує ймовірність, що від попередніх власників вони набралися звичок, несумісних з магічним стилем нового власника. Здавна заведено хоронити (чи спалювати) чарівну паличку разом з її померлим власником, щоб вона не мала забагато господарів, від яких могла б набратися чого завгодно. Однак фанати бузинової палички свято вірять у те, що завдяки нетиповому способу зміни власників — коли наступний хазяїн долав попереднього, найчастіше його вбиваючи, — бузинову паличку так і не знищили й не поховали, і вона вціліла, нагромадивши такої мудрості, сили й могутності, що жодна інша чарівна паличка з нею не зрівняється.

Відомо, що Ґоделот загинув у власному підвалі, куди його запроторив божевільний син Гереворд. Ми припускаємо, що Гереворд заволодів батьковою чарівною паличкою, бо інакше батько визволився б з темниці, але що зробив з цією паличкою Гереворд, нам достеменно невідомо. З певністю можна стверджувати хіба лиш те, що на початку XVIII сторіччя з'явилася чарівна паличка, яку її власник Варнава Деверил назвав «самбузькова[26] паличка», і завдяки їй Деверил здобув репутацію грізного мага, доки його страхітливому терору поклав край не менш сумнозвісний Локсій, який забрав паличку, перехрестив її на «жезл Смерті», і жорстоко нищив нею всіх, хто йому не подобався. Нелегко простежити за подальшою історією Локсієвої чарівної палички, бо занадто багато чаклунів, зокрема і його рідна мати, твердили, ніби власноручно його прикінчили.

Розумну відьму чи тверезомислячого чарівника, котрі досліджуватимуть так звану історію бузинової палички, має найбільше вразити те, що всі чоловіки, які запевняли, буцімто нею володіли[27], наполягали, що вона «всемогутня», хоч усі відомі факти її неодноразового переходу з рук у руки свідчать, що вона не тільки сотні разів зазнавала поразки, а й притягала до себе лихо так само, як Цибатий Цап Ціцірка притягав до себе мух. Зрештою, нездоланне прагнення здобути бузинову паличку вкотре підтверджує мій висновок, зроблений на основі численних спостережень за все моє довге життя — люди мають дивний хист обирати для себе ті речі, що завдають їм найбільшої шкоди.

Та хто з нас виявив би мудрість, притаманну третьому братові, якби нам самим запропонували зробити вибір між дарами Смерті? І чаклунів, і маґлів легко спокусити владою. Хто з нас відмовився б від «палички Долі»? Хто, втративши кохану людину, не спокусився б воскрешальним каменем? Навіть мені, Албусові Дамблдору, набагато легше було б відмовитися від плаща-невидимки, а це лише доводить, що попри увесь мій розум, я такий самий дурень, як і всі інші.