Казки барда Бідла

Албус Дамблдор коментує «Бебіті Ребіті та її реготливий пеньок»

«Бебіті Ребіті та її реготливий пеньок» — це, певною мірою, «найреальніша» з Бідлових казок у тому сенсі, що описані тут чари майже цілком узгоджуються з відомими нам магічними законами.

Саме завдяки цій казці мало не всі ми вперше виявили, що чарами не можна воскресити мертвих — і це стало для нас великим розчаруванням і потрясінням, бо ж ми в дитинстві були впевнені, що наші батьки одним помахом чарівної палички здатні пробудити наших померлих щуриків чи котів. Хоч відтоді, як Бідл написав цю казку, минуло шість століть, а ми винайшли безліч способів підтримувати в собі ілюзію безперервної присутності поруч наших коханих і рідних[13], чарівники так і не навчилися возз'єднувати тіло й душу після смерті. Як пише видатний чаклунський філософ Бертран де Пенсе-Профонд у своїй знаменитій праці «Дослідження можливостей скасування актуальних і метафізичних наслідків природної смерті з особливим наголосом на реінтеґрацію сутності й матерії»: «Не тратьте, куме, сили. Такого не станеться ніколи».

У казці про Бебіті Ребіті чи не вперше в літературі з'являється згадка про анімагів, адже праля Бебіті володіла рідкісним магічним умінням за власною волею перетворюватися на тварину.

Анімаги становлять доволі незначний прошарок серед чарівників. Досягнення досконалого, добровільного перетворення людини на тварину потребує тривалого навчання і тренувань, тож більшість відьом і чаклунів вважають, що краще свій час використати для чогось іншого. Зрозуміло, такий хист застосовують дуже рідко, хіба що виникає конечна потреба маскуватись чи ховатися. Саме тому Міністерство магії наполягло на реєстрації анімагів, оскільки, поза сумнівом, до подібних чарів найчастіше схильні вдаватися особи, пов'язані з таємною, прихованою, а то й кримінальною діяльністю[14].

Можна піддавати сумніву реальність існування в далекому минулому пралі, яка могла перетворюватись на зайця. Однак деякі історики магії припускали, що Бідл узяв за прообраз Бебіті знамениту французьку чарівницю Лізет де Ляпен, 1422 року в Парижі засуджену за відьомство. На превеликий подив тюремників-маґлів, які згодом стали перед судом за співучасть у відьминій втечі, Лізет зникла з камери вночі напередодні страти. І хоч ніхто так і не довів, що Лізет була анімагом і зуміла протиснутись крізь ґрати на вікні, однак потім бачили як великий білий кріль перетинав Ла-Манш у казанку з припасованом вітрилом, а інший схожий кролик невдовзі став довіреним радником при дворі короля Генріха VI[15].

Король у Бідловій казці — це нерозумний маґл, який одночасно і прагне чарів, і боїться їх. Він вірить, що легко стане чарівником, запам'ятавши кілька заклинань і навчившись махати чарівною паличкою[16]. Він абсолютно не розуміє справжньої природи магії та чарівництва, тому й приймає на віру найабсурдніші заяви як пройдисвіта, так і Бебіті. Це вельми типово для маґлівського способу думання: через своє невігластво маґли готові повірити у будь-які нісенітниці, що стосуються магії, навіть у припущення, що Бебіті перетворилася на дерево і змогла й далі мислити та говорити. (Тут варто, однак, зазначити, що Бідл, хоч і використовує образ говорильного дерева, щоб показати нам, який невіглас маґлівський король, водночас пропонує нам повірити, що Бебіті може розмовляти, перетворившись на зайця. Можна сприйняти це як поетичний образ, однак мені здається правдоподібнішим, що Бідл тільки чув про анімагів, але ніколи їх не зустрічав, оскільки це єдине розходження з магічними законами, яке він собі дозволив у цій казці. Перебуваючи у вигляді тварини, анімаги втрачають мовні навички, хоча й зберігають здатність думати і міркувати. Кожен школярик знає, що саме в цьому полягає принципова відмінність між анімагом і чарівником, який просто трансфігурував себе в тварину. Останній стає твариною цілковито і втрачає хист до чарів, не усвідомлює себе чаклуном і потребує сторонньої допомоги для зворотного перетворення.)

На мою думку, цілком можливо, що, примусивши свою героїню вдавати, ніби вона перетворилася на дерево, й погрожувати королю таким болем, ніби його самого рубатимуть сокирою, Бідл надихався реальними магічними традиціями та діяльністю. Майстри чарівних паличок завжди ревно оберігали й вирощували дерева, придатні для виготовлення якісних чарівних паличок, і намагання зрубати таке дерево, щоб заволодіти деревиною, могло викликати не тільки злість посіпачок[17], які мають звичку там гніздитися, але й негативну дію заклять-оберегів, розставлених власниками навколо дерев. У Бідлові часи закляття «Круціатус» ще не було заборонене Міністерством магії[18] і могло викликати саме такі відчуття, якими Бебіті й погрожувала королю.