Албус Дамблдор коментує казку «Чаклун і стрибучий казанок»


Старий добрий чаклун вирішив провчити свого безсердечного сина, давши йому скуштувати маґлівських страждань. У молодого чаклуна прокидається совість, і він погоджується використовувати свої чари для добра сусідів-нечарівників. Простенька й мила казочка, подумає дехто — і виявиться наївним телепнем. Промаґлівська оповідка, згідно з якою батько-маґлолюб володіє потужнішими чарами, ніж його синмаґлоненависник? Дивно, як узагалі збереглися примірники первісної версії казки після незліченних спалювань, яких вони зазнавали.

Бідл трохи випередив свій час, проповідуючи братерську любов до маґлів. На початку XV століття по всій Європі розгорталося полювання на відьом та чаклунів. Багато представників чаклунської громади відчували (і небезпідставно), що спроби вилікувати закляттями хвору свиню сусіда-маґла рівнозначні збиранню хмизу для власного похоронного вогнища[1]. «Хай ті маґли дають собі раду без нас!» — така була загальна думка, і чаклуни все більше віддалялися від своїх нечарівних братів, а кульмінацією цієї тенденції стало запровадження 1689 року Міжнародного статуту чарівницької таємності, після чого чаклунство добровільно пішло в підпілля.

Але діти є діти, і фантастичний стрибучий казанок заволодів їхньою уявою. Цю проблему вирішили, відкинувши промаґлівську мораль, однак зберігши бородавчастий казан, тож із середини XVI століття серед чаклунських родин ходила цілком інакша версія казки. У цій переробленій оповіді стрибучий казанок оберігає невинного чаклуна від сусідів, які розмахують смолоскипами й вилами, відганяє їх від чаклунової оселі, а тоді ловить і поглинає. Наприкінці оповіді казан пожирає ледь чи не всіх сусідів, а кілька вцілілих селян клянуться чаклунові, що не заважатимуть йому чаклувати. Тоді він наказує казанкові віддати бранців, і той одразу їх вивергає зі своїх глибин, хоч і трохи пом'ятих. Ще й досі деякі батьки (переважно антимаґлівських настроїв) розповідають дітям-чарівникам саме цю, перероблену, версію казочки, тож коли їм трапляється оригінал, він їх вельми дивує.

Та, як я вже тут натякав, не тільки промаґлівським духом дратувала декого казка «Чаклун і стрибучий казанок». Полювання на відьом ставало дедалі лютіше, тож чаклунські родини мусили жити подвійним життям, використовуючи маскувальні закляття, щоб захисти себе і своїх рідних. До початку XVII століття чаклун або відьма, що браталися з маґлами, викликали підозру і навіть ставали небажаними у власних громадах. Промаґлівськи налаштованим чаклунам та відьмам навішували образливі прізвиська (такі, скажімо, смачні епітети, як «багняник», «брудолиз» і «гноєїд» походять ще з тих часів), а також звинувачували їх у слабкому й бездарному чаклуванні.

Впливові чарівники тієї доби, такі як видавець антимаґлівського часопису «Войовничий чаклун» Брут Мелфой, увічнили стереотип, що в маґлолюба не більше чарівницького хисту, ніж у сквиба[2].

1675 року Брут написав:

«Ми можемо впевнено заявити: усякий чаклун, що виявляє охоту до товариства маґлів, має низький інтелект, а його чари такі кволі й жалюгідні, що він відчуває свою вищість тільки серед маґлів-свинюків.

Ніщо так не виявляє чарівницької слабкості, як потяг до нечарівницького товариства».

Це упередження поступово вивітрилось під тиском численних доказів того, що деякі найвідоміші у світі чарівники[3] були, як то кажуть, «маґлолюбами».

Але одне заперечення «Чаклуна і стрибучого казанка» і досі живе в певних колах. Найкраще його, мабуть, підсумувала авторка горезвісних «Казок поганки» Беатриса Блоксем (1794— 1910). Пані Блоксем вірила, що «Казки барда Бідла» шкідливі для дітей через їхню, за її словами, «хворобливу пристрасть до таких жахливих тем, як смерть, хвороби, кровопролиття, лихі чари, нездорові персонажі та всілякі найбридкіші тілесні виділення та виверження». Пані Блоксем узяла низку стародавніх казок, серед них і Відлові, та й переписала їх відповідно до своїх ідеалів, які вона сформулювала так: «Заповнювати голівки наших янголяток здоровими й щасливими думками, оберігати їхній солодкий сон від хворобливих кошмарів та захищати коштовну квіточку їхньої цноти».

Останній абзац цнотливо й непорочно переспіваного панею Блоксем «Чаклуна і казанця-стрибунця» звучить так:

«І золотистенький казанчичок радісно затанцював — гоп, гоп, гоп, гей, гоп! — на крихітних рожевих ніжках! Сюсик Масюсик вилікував усім лялечкам їхні хворі животики, а казанчичок з радості наповнився по вінця цукерочками для Сюсика Масюсика та лялечок!

— І не забувайте чистити зубчики! — вигукнув казанець.

А Сюсик Масюсик пригорнув казанця-стрибунця, поцьомав і пообіцяв завжди помагати лялечкам і ніколи більше не бути старим буркунцем-дуркунцем».

Реакція багатьох поколінь дітей-чарівників на подібну писанину пані Блоксем була завжди однакова: неконтрольоване блювання, а далі — негайна вимога забрати у них цю книжку і перемолоти її в м'ясорубці.

Загрузка...