Келія Чайної Троянди. 1989-1999

1989

Уперше розпочинаю свій щоденник у Москві. Щось дуже змінилось у мені після Шевченківських вистав, після півроку у Львові, де довелося триматися з останніх сил, де довелося відмовитися від книг і писання, від нормального харчування, Господи, майже від усього. Я витримав і переміг, дякуючи одному тільки Богові, незрадливим літрам чаю та кави і безлічі сигарет. Ця перемога тимчасова, я знаю, але вона багато чому навчила мене на решту життя. Треба триматися далі, відповідаючи перед одним тільки Богом за всі свої слова, вчинки й думки. У країні відбувається щось незрозуміле. Всі роз'єднані, і це нарешті стало добре помітно. Постійне відчуття, що ми знаходимося на переламі, що ще один крок — і станеться катастрофа. Хочеться усамітнитися у лісовій хатинці, де не було б поїздів і автомобілів, — років на десять. Усамітнитись. Очиститися. Написатися, врешті, досхочу. Кілька пунктів опертя, які викристалізувалися останнім часом, — це лише окремі, роз'єднані ланки єдиного. А я бачу тільки ці ланки і не відчуваю єдности, хоча знаю, що вони — саме те. Читаю тут Монтеня, сьогодні взяв Камю. Дев'ята година вечора. Можливо, знову закінчується якийсь період. Період у мені, той, котрий теж, ніби окрема ланка з єдиного ланцюга. Все можливо. Крихітна батьківщина, одна тільки вона здатна нагодувати тебе словом, спокоєм і святістю. А ти все по чужинах. Тільки усвідомлюєш це краще, ніж раніше. Розумієш і впокорюєшся. Це ти навчився добре робити. Погоджуватися з долею, яку дав Бог, — не гріх, але й не чеснота. Просто так повинно бути. Завжди і у всіх. Із сумом розумію, що ніколи не зможу еміґрувати. І здогадуюся, що батуринські землі так і залишаться там, де тепер, — у дитинстві, у землі, котра тільки зрідка озивається ще напіврозпуклою вишневою галузкою на тлі вузенького місяця, золотого, єдиного, шістнадцятирічного.

Смішно, але факт: я купив собі гаманець. Дві речі, які видаються мені абсурдними, — гаманець і годинник, — супроводжують тепер у блуканнях Москвою. Мабуть, їм пощастило, бо ж обидві починаються з однієї літери. Таке враження, наче я тиждень тому закінчив нарешті школу. І все, що досі було бажаним, але недосяжним, стало належати мені. Дивно. Нічого не хочеться робити, — адже розпочалися останні канікули. Щось подібне було після дев'ятого класу. Вдома треба подивитися тодішні щоденники. Є все: сигарети і навіть шоколад. Навіть жувальна ґумка, а ще — сушені банани, смажене соняшникове насіння. Є годинник і гаманець. А я не можу знайти собі місця. Чому? Бо я не звик, щоб у мене щось було, крім вільного часу. Я розгубився від того, що мені вперше у житті трошки пощастило.

Але ж ти сам усього цього хотів? І не заперечуй, бо я знаю краще. Ти хотів цього ще тоді, коли без копійки повертався електричкою до Бахмача, сидячи на сходинках у тамбурі, брудний і обдертий, читаючи невідому тепер книжку, коли б не «Трьох товаришів» Ремарка. Того дня Надійка знову сказала «ні». А перед тим ти привіз їй три лілії з Кончі. Дві зів'яло по дорозі, а ту, останню, вона поставила у трилітровий слоїк з водою. А сама кудись пішла і довго не поверталася — така струнка і недосяжна, як літній вечір над костелом.

Тільки втома така, як завше і всюди, — вдома, у Львові, у Казахстані або Вільнюсі. Втома така, як мертві нічні метелики, яких ти збирав після кожної зміни на другому поверсі урізької водокачки. Білі і зелені, мертві. Недавно ти здибав їх у прозорій коробці з-під орхідеї. Білу орхідею Галя купила в Москві, коли приїжджала до мене. Потім орхідея теж зів'яла і її викинули, а коробка зосталася. Мала Владислава з цікавістю дивиться на метеликів. Я дивлюся на метеликів і розумію, що втома всюди і завше однакова. Навіть на Марсі.

Московська ніч. Привиди студентів блукають жовтими коридорами. Тут було багато наших. Був покійний Гриць Чубай, ми пили з ним вино та співали українські пісні. Тепер я співаю з Тарасом, його сином. 11 жовтня 1980 року ми сиділи в одній із кімнат цього гуртожитку, пили, співали і читали свої вірші. Нас було багато тоді, але я запам'ятав чотирьох: Володимира Кашку, Миколу Туза, Анатолія Сазанського і Грицька Чубая. Розмахуючи довжелезними патлами, я читав тоді вірші про реальну любов до небезпечної вітчизни. Вірші були явно крамольними, Грицько уважно слухав, а потім сказав: «Тепер і вмирати можна, коли на Україні є такі хлопці». У ті часи хвалити один одного було чимось дуже природним: ясна річ, ми всі ґеніальні. Але від Грицькових слів я раптово отямився і протверезів, — і запам'ятав їх на все життя. Він запросив мене до себе, залишив львівську адресу. «Знаєш, — сказав він, — у мене є син; приїзди, ви подружитеся з ним». — «А скільки років твоєму синові?» — спитав я. «Десять», — серйозно відповів Грицько. «Та це ж іще зовсім пацан!» — образився я. «Нічого, зате побачиш, який він розумний».

До Львова я не поїхав, бо мене забрали до війська. Улітку 1982-го, стрижений наголо, я сидів на березі озера Балхаш і плакав. Того дня я отримав листа від Кашки, у якому він сповіщав про смерть Чубая.

Як барвисто, з якими цікавими візерунками виплетена тканина людського буття; а ми такі неуважні до барв і ліній, що складають наші долі й характери, наші народи й україни. На лампі заснула нетля. Вже пізня ніч, треба вкладатися спати. Ні, я зовсім не розучився писати, як це здавалося ще три дні тому. Але зовсім немає часу. Немає хатинки, де можна прихистити всі свої слова. Де тиша, де ліс неподалік, і Сейм із жовтим пісочком, із божевільно чистим запахом річкового кореня, який дістаєш, пірнаючи. А коли випірнаєш на поверхню, то бачиш просто вічне небо, і церкву, а далі-далі — палац Розумовського, напівзнищений і все ще живий. Ні, я не розучився писати, і корінь, який тримаю в руках, пахне вічним сяйливим буттям, пахне печальною радістю і тримає.

Ще один московський вечір, коли за стіною грає на гітарі Женька Сельц, коли всі блукають коридорами, вправляючись у жартах з приводу завтрашнього екзамену з наукового комунізму. Нічого. Немає нічого нового. І це добре. Потужний рух не втомлює, він просто забирає усе твоє до останку. Як яблука і хліб, приготовані мамою в далеку дорогу. Він забирає їх назавжди, і вони також стають рухом. Сьогодні дочитав збірку Т. С. Еліота. Вперше за три останні роки повернувся до цих поем, які ще з дев'ятого класу ношу за собою в усіх піліґримствах — до армії, в армії і після неї. Тепер добре розумієш нездалість перекладів, які колись Кашка називав досконалими; тепер багато чого розумієш, «на жаль», — як сказав би раніше, «на щастя», — кажеш тепер. Ти усвідомлюєш свою сліпоту, невмілість і неприкаяність, тому що бачити — це рухатися і вчитися знову, вчитися англійської, вчитися архітектурі мурашника, все ще вірний прихильнику і Еліота, і Ділана Томаса, і Богдана-Ігоря Антонича… Так і пишеш про все це в останній літінститутівській контрольній із зарубіжної літератури, а обсяг контрольної — дві сторіночки.

Щоразу, сідаючи за папір, гостро відчуваю необхідність нової мови, нової української мови, адекватнішої, ніж оця, моїм станам, осягненням та гріхам. Можна довго, роками чекати на осяяння, постійно вдосконалюючись, по копійці складаючи кошти на придбання того осіяння, щоб аж тоді новими словами описати шлях свого кшталтування. А можна інакше — довго, роками списувати гори паперу, набуваючи непомітно для себе іншої якости власного письма, — і вдосконалюватись одночасно з процесом творення, створюватися — створюючи.

Останній вечір у Москві. Майже порожні вулиці, якими поверталися з Сашком Ільченком після двох фільмів Пазоліні, переглянутих у Центральному Будинку літераторів. Сьогодні я знову дозволив собі каву, блукання думки, бо, по суті, це передостання сесія. Дуже багато пов'язує мене з Москвою, за ці п'ять років я разюче змінився і, якщо посміхнутися на втому, то можна сказати, що все це був курс реабілітації, відновлення психічної рівноваги після армії. Я нічого не вмію і нічого не знаю, але я знаю про це і живу знову вперше, знову навпомацки, і це є нова чистота і devotio moderna.

Хоча багато за чим шкодую. Це навіть не жаль, це ностальгія, ота, як у Тарковського; нічого не втратив і нічого не здобув, і коли заплющив очі у сквері, під московським сонечком, то чомусь уявив себе своїм батьком, ще неодруженим, коли він служив тут солдатом, і гамір машин упереміш із сонцем, п'яним дідом на лавочці, відчуттям безсонної ночі злилися в одну щемку асоціацію: рання матіївська осінь, ледь прив'ялі кленові листки, запах землі і грона темно-синього винограду, які принесла наша мама малій Світланці, і малому мені, і татові, купивши той виноград у Батурині бозна за які копійки, і ми вчотирьох їли той виноград, відщипували по ягідці, і мовчали, і тато з мамою світилися, такі ще молоді-молоді-молоді: татові було десь 43, а мамі — 28 років. Боженьку мій, 28 років, майже, як мені тепер, і ми їли виноград у сонячній осені, біля своєї вічно недобудованої хати, і пахло сухим зіллям, осінньою землею, а далі були піщані кар'єри, в яких я навчився літати, і сосни, і ніхто не сварився, і все було так добре, як більше не буде ніколи.

Учора повернувся з Польщі. Гастролювали цілий тиждень, поступово наближаючись до Балтійського моря. Багато уявлень і переконань зрушило зі свого місця, а натомість з'явилися нові сумніви, нова невдоволеність і спрага за працею, і туга за рівновагою. Іншою постала перед очима Україна, Україна, побачена збоку, звіддалік, і своє попереднє життя у ній.

Заходило сонце над Краковом, грав вірган у зачиненому костелі, а я стояв і дивився на непорушного голуба, який також слухав вірган, дивлячись на мене. Тінь від сіті падала на мур за ним, і це була тільки тінь від сіті, і голуба неможливо було спіймати. Десь повинен бути вихід із Єгипту, вихід із Содому, і покинути їх треба негайно, не вагаючись, не відкладаючи на завтра, бо завтра не буде, бо Вавилон упаде, бо пожежа наздожене і оберне наші живі мокрі тіла на сухі купки попелу. Страшне навіть не це. Страшне те, що не можна зробити наступного кроку. Страшне те, що я зупинився, і тільки іноді, поміж іншим, згадую про вихід: палячи багаття на Погулянці через сім років після Чубаєвої смерти, чекаючи на вокзалі поїзда, який привезе сигнальний примірник моєї першої книжки, спостерігаючи за голубом біля Маріяцького костелу…

Три дні в Івано-Франківську минули майже марно, якщо не рахувати гарних, із настроєм, концертів, — але це завдяки дуже прихильній до нас публіці. Співав «Пам'яті Василя Стуса» і «Чернівці», прийняли дуже добре; Тарас Чубай каже, що я співав справді гарно, чисто і незакуто; відчуваю, що це так, і радий, бо більше причин для радости немає.

Дуже стрімкий рух. Щогодини повторюю собі: «це не я», відтак стає легше, але остаточна полегкість і воля не приходять. Це не я дивлюсь у дзеркало. Це не я їм і п'ю. Це не я говорю, усміхаюся, співаю. Це не я думаю. Але це я прочитав «Нудоту» Сартра і знайшов там себе.

Концерти, кави, гори, розмови. Приїзди Галі до Львова, мої приїзди в Уріж; побачення з донькою, кидання камінців у Бистрицю. («Що це? Що це? — Зірочка. — Полетіла зірочка! Що це? Що це? — Пісня. — Пісня. Полетіла пісня! Що це? Що це? — Тато. — Полетів тато!»). За всім цим стоїть і те моє істинне «я»; але воно, мов сполох або пір'їнка, на яку по черзі дмухаємо з донькою, — пір'їнка літає, кружляє, потім сідає на пожовклу траву — і ось уже ми знову забули про неї.

Щодня все доводиться розпочинати спочатку. «Не я» відростає за ніч, як щетина на підборідді і щоках. Щоранку треба голитися. Інколи це не хочеться робити, або просто немає води, і щетина росте далі; ти не відчуваєш цього, ти не знаєш, за якими законами з'являється волосся, просто підходиш до дзеркала і бачиш, що там — не ти; хоч іще за хвилинку перед цим цілком щиро вважав, — або ж і взагалі над тим не замислювався, — що ти — це ти; аж ні. Усе треба розпочинати спочатку.

Я вже не знаю іншого настрою. Тільки оце напівбездум'я, напівстраждання, напіввиснаженість, напівсон. Усе — напів. Напів-усе, напів-я. Відтак: бездумність, страждання, виснаженість, не-сон, не-все, не-я. Сиджу у Львові, палю сигарети «Львів» і пишу оце все. Ти сподівався, що у Львові буде трішки легше, і справді, тобі трішки легше, але за великим, останнім рахунком тобі важко всюди — у Львові, вдома, в Урожі, у Кракові, Ґданську, Вільнюсі, Івано-Франківську, важко в горах і важко в долинах, важко в собі, бо ти — це не я, бо мені важко в тобі, мені страшенно важко в мені, мені неймовірно важко в не-мені. Часом трапляються винятки. Це тоді, коли я забуваю про щетину.

«Нудота» перестала мені подобатися після сцени з Анні у паризькому готелі. І сама сцена несправжня. Сартр не знав, як закінчити роман; не знав, як вийти з абсурду, який він прекрасно описав і відтворив; тому абсурд залишився фраґментом, і роман — також фраґмент фраґменту; але вихід існує звідусюди; зараз я його так само не бачу; але він є, і це не той вихід, який пропонує собі Сартр; він пропонує собі мистецтво, але вихід не в мистецтві; може, Сартр через це помилявся й далі, помилившись одного разу в «Нудоті». Він не зміг перетривати абсурду і капітулював, утік; я мушу дотривати, бодай з цікавости, хоча вже нецікаво.

Люди, які сімнадцятого вересня йшли повз катедральний собор із жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, — які замучені, пригноблені були їхні обличчя; їм здавалося, що вони бунтують — і це справді був бунт, несміливий, під сурдинку, — проти влади Рад, проти історичної несправедливости; я ж їх бачу тепер як людей, які протестували проти своєї людської долі, проти свого призначення бути роботами — і тільки ними, нині, і завжди, і навіки віків. І ті перекреслені чорною лінією слова «Навіки разом» були свідченням протесту не так роботів одного виду проти роботів виду іншого, як проти довічности свого призначення, проти неможливости бути кимось іншим; це був бунт проти відносної ідентичности, і до їхніх лав могли сміливо ставати зненавиджені ними росіяни, і євреї, і поляки, — без різниці, бо різниця між видами не вичерпує єдности, єдности становища рабів; певна річ, і Сартр, і Камю не могли не підтримувати студентських страйків або марксистської ідеології, бо їм потрібен був видимий, хай і абсурдний, протест проти людини-робота, проти людини призначеної, людини обумовленої — і то назавжди, «навіки разом»; той абсурдний протест потребував негайного вияву, бо жити іще одну годину з усвідомленням того, що ти незле функціонуєш, неможливо (так здавалося тоді); але і студентські бунти, і самоспалювання на площах Тарковського, і хресні походи з недозволеними прапорами минають, рóботи повертаються в аудиторії і стають до верстатів, вмикається рефлекс самозахисту системи, робот перегортає сторінку і починає писати, думати, говорити, робити дещо інше, а інше в межах одного коду — це те саме.

Приходили дві сестрички, Алінка і Віта, і я зопалу — але зате докладно — виклав їм усю оцю маячню. До проблеми треба підійти з іншого боку, а саме: поняття рóбота з необхідности несе у собі поняття творця. Але ж ти сам виступав у ролі творця: згадай, що примушувало тебе складати твої найкращі вірші чи пісні? Ти просто не міг їх не написати, вони приходили начебто самі, вже готові, невідомо звідки, і часто тобі лишалося тільки записати їх або підібрати відповідні акорди на гітарі. Чи не те саме відбулось і з Богом — йому прийшла ідея людини, він утілив її, а далі ідея зажила самостійним, автономним життям, як, наприклад, і кожен вірш із твоєї першої збірки «Думи», — що ти знаєш про долю бодай одного свого рядка, виданого двотисячним тиражем: хто його прочитає і яке враження справить він на когось. Те ж саме — пісні; ти співаєш їх перед залом, тобі аплодують, а дехто — ні, інколи дарують квіти, але що ти, творець, знаєш про свої пісні, про їхнє життя у чиємусь сприйнятті, про їхнє сприйняття власної смерти? Адже вони також можуть прокинутися серед ночі і прийти до тебе з питаннями: чому ти так погано нас виконав? Чому ми закінчуємося, а не звучимо вічно? Чому ти примусив нас звучати — адже ми не хочемо функціонувати, не хочемо бути засобами, ми піднімаємо бунт, ти несправедливий, бо ти нас створив!

Бог скрушно хитає головою, але навіть знищити їх він не в змозі, зробити так, наче їх ніколи й не було, саме отаких. Це як у тому вірші Малковича про сільського священика: «Та й бога жалько: він-бо все простить — самотній і сумний за золотим порогом…»

Сиджу і сміюся, сам у порожній квартирі на вулиці Сковороди, і відчуваю, як разом зі мною сміється в моєму серці той-таки Творець, сміється разом зі мною наді мною і разом зі мною — над Собою; бо смішно бути Творцем, до якого починають чіплятися Його ж таки твори.

Цей дивовижно божественний Бах! Ця свобода, яка приносить пощаду навіть ницому і грішному; через Баха розумієш і приймаєш Бога ліпше, ніж через усі блискучі і стрункі пояснення Кузанського; хоча проводити подібні аналогії неабияке, мабуть, глупство. Ритм і гармонія, барви і пахощі, смак свіжих осінніх яблук, налитих ущерть світлом і соком; який доречний, необхідний штрих до моєї Гри в Амстердам, — бо ж тамтешні собори, лінії каналів і сама бруківка просякнуті тишею і Бахом. Я давно там не був; і, читаючи у спогадах про Андрія Тарковського, що ностальгія переслідувала його ціле життя, я добре розумію, про яку саме тугу і про яку батьківщину йдеться; Тарковський так само був зачарований Бахом, старою Європою, тим, чого я не можу назвати одним словом. Білосніжні квіти, червоне вино у кришталевих келихах, сніг і каміння, легкість і свобода. Боже, де воно все? Чекає на мене після смерти на небі? Чи кличе з попереднього життя? Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце. Це вже листопад, це вже останній місяць осени в дуже дивному, незвичайному році мого шаленого, навіженого життя. Бог змилосердився і відкрив мені очі, але тоді ринуло стільки світла, предметів, гілок з облетілим листям, книг і музики, що я розгубився і не знаю, як поводитися у такому багатому й радісному світі. Радій! Радій, слухаючи Баха, читаючи Рільке і Гейзінґу, пишучи до оцього синього зошита, мріючи про свій архаїчний Амстердам. Бог з любов'ю дивиться на нас; Бог дивиться на нас із вірою і надією; і ми теж підводимо свої юні, ще ненавчені очі до Нього, і світло, яке ллється крізь голі гілки на деревах, переплітається з музикою Баха, і дрібні чорні літери, які біжать із зеленої прозорої ручки, засвідчують твою причетність, — бо це світло і ця музика, дерева та книги і є причастям.

Повсюди сніг і сонце; нагадує школу, останню передармійську зиму; або ж передостанню, коли Таня надіслала листівки з репродукціями Чюрльоніса; а потім той божевільно світлий лист, а потім дощова зустріч у квітні… Минуло десять літ. Тепер уже можна писати непоспіхом, будувати фразу, період, шукати найточніші слова. Тепер уже можна писати. Сопе в своєму ліжечку Владислава; спить Галя; білий і золотий день на засніженій вулиці. І я пишу. Все ще ніби готуюся до чогось, усе ще наче не наважуюсь, — а те щось уже настало, і прийшла пора ступити новий перший крок у ще одне десятиліття в людській подобі. Блудний син повернувся, Рембрандт намалював, м'ясо з'їли, — тепер треба жити далі.

Листопад закінчується — примхливий, із поїздкою до Москви, з першими снігами і вином, листопад закінчується — чудовими книгами, які ти купував разом із Рябчуком, елегією Бродського про Джона Донна, несподівано пригаданим фраґментом свого юного вірша: «дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне — кого ми побачим?» Сплять дружина і донька, а ти пишеш, і день біло-золотий над засніженим Львовом, і це, оце називається щастям, але ти прикладаєш палець до вуст, так, ми будемо мовчати, будемо мовчати удень і вночі, тільки ти не мовчи, ти пиши, щастя настало, — прийшло, ти ж його стільки шукав, де ти його тільки не шукав, — і ти знайшов його тут, там, де і сподівався знайти, але нікому про це не кажи, слово, промовлене вголос, розвіє цей дивний сон, який і є дійсною дійсністю; ти тільки пиши, і думай, і читай, і складай нові пісні, і співай, — так, щастя настало, добре жити розумно, розумно жити добре, безумно жити зле, зле жити безумно, але про це ти нікому не кажи, кожен повинен збагнути це самостійно, наодинці, кожен повинен пройти через ті самі кола пекла, якими пройшов і ти, щастя настало, Paradiso, раї, раї засніжені, літні, осінні, весняні, раї твої, які лише на тебе чекали, бо багато вже повернулося, і ще більше повернеться, — падає сонячне світло на передвечірні сніги, брами напіврозчинені, тиша; так треба було, тепер ти розумієш, що десять безумних років треба було саме так, інакше це був би не ти сьогоднішній, і не такою була б твоя дружина, і не такою — донька; ти сам собі все оце зробив, ти сам себе зробив, смужка ясно-синього неба над жовтою, освітленою сонцем стіною будинку навпроти, освітлено тільки третій поверх, а перші два вже сірі, але це один будинок, одна сецесія, і все це одне життя, одне-єдине, це Єдине, тепер можна і померти, і жити можна тепер.