Келія Чайної Троянди. 1989-1999

1995

Десь близько дев'ятої вечора. П'ю чай — гарний, індійський — і палю люльку. Топа вклався на моїх ногах, дрімає; лівою ступнею відчуваю, як стукає його серце. На вулиці сніги й мороз, у хаті тепло й затишно. Вчора ходив до Батурина, забрати мішок борошна у знайомої, і не міг намилуватись ясними, празниковими, наче біла сорочка, кольорами — рожевого снігу під призахідним сонцем, зеленкувато-бузкового неба на сході, пухнастих димів, які струнко піднімалися над батуринськими та матіївськими хатами. І дзвонили у церкві. І дуже важко, аж боляче було дихати морозяним повітрям. Достоту та сама зима, що й на оцій листівці з репродукцією Бройґелевої картини: «Зимовий пейзаж із ковзанярами та лапкою на птахів». Шістнадцяте століття. Треба прожити тут достатньо довго, щоб знову почати відчувати такі речі; довго і стало прожити, звикнути й освоїтися, знати, що попереду на тебе чекає добре натоплена хата, де відігрієшся після прогулянки, і пес, який цю хату стереже, потай сподіваючись на гостинця. Треба знати з остаточною певністю, що справжнє твоє місце у цьому світі — тут, серед зелених лісів, біля Сейму. Нема за чим журитися довго. Треба все глибше пускати коріння і робитися все сталішим. Цим порятуєшся: зоряними небесами над снігами, теплою хатою, сталістю і ростом угору, а не блуканням по горизонту горизонталі, кружелянням у видноколі, безумною погонею за обрієм, що все віддаляється. Зростаючи вгору, ти не сягнеш головою зірок, які так само недосяжні, як і лінія горизонту; та й навіщо це тобі; але, закорінюючись усе глибше і міцніше, все повніше осягаючи свій внутрішній закон сталого росту, врятуєшся і збережеш себе. «Спаси і сохрани».

Ніяк не можеш погодитися із цим. Знову, і знову, і знову піддаєшся покликам сирен і ностальгії за лінією обрію, що все віддаляється, по-дитячому переконаний, що там — край світу, отже, всеохопність і повнота буття. Хоча весь трудний досвід попереднього шляху кричить тобі, що відчуття закорінености і сталости — істинні, що мандри — це твоя погибель, підступна легковажність і безвідповідальність. Ти виправдовуєшся перед собою тим, що ці відчуття сталости й належного способу буття приходять так рідко, але зумисно змовчуєш-забуваєш про те, що вони з'являються тільки як результат докладених зусиль, виконаної праці — а ти лінуєшся працювати. Це якась мало не вроджена лінивість, апатія, але не та, благословенна стоїками, а ця, хвороблива, яку, може, ліпше було б назвати анемією. Ти постійно відчуваєш велетенську вичерпаність, у тебе ні до чого не здіймаються руки і ні до чого не лежить серце. Але варто все ж розпочати, ступити перший-другий крок — і ти з подивом переконуєшся, що в тобі ще є сила, й охота, і навіть певне вміння; і тоді щезає оспалість, ти добре працюєш, відчуваючи.

Завтра їду до Бахмача, а позавтра — до Києва, забирати свою Songe du vieil pelerin, тобто частину тиражу безгонорарної своєї збірки віршів, другої після «Дум» 1989 року. Настрій — так собі, ні туди, ні сюди, fifty-fifty, як любив казати Рябчук. З одного боку, хочеться відпочити від нескінченно одноманітної і щодалі усе смурнішої низки безсонних ночей, під час яких майже нічого не встигаю зробити — та й не маю особливого, чи навіть будь-якого, бажання щось робити, тому тільки читаю. До того ж, знову погоріли всі лампочки, за винятком ось цієї, останньої; немає ані свічок, ані гасової лампи — поміж тим, вони дуже б знадобилися, бо з одинадцятої вечора до другої ночі електрику взагалі на селі вимикають. Іще й замок до вхідних дверей поламався. Суцільні непереливки. Мабуть, саме так і повинен прощатися зі мною нещасливий рік Пса, — бо не можу знайти інших правдоподібних пояснень.

З іншого боку, їхати кудись, особливо ж до Києва, взагалі не хочеться. Адже знаю все наперед — кого побачу, з ким і про що говоритиму. Ненависна юрба тупих і самовдоволених, часом агресивних жлобів знову тектиме перед очима; не тямитимеш, як швидше вибратися з електрички, з метро, з трамваю, тоскно перебиратимеш варіанти з ночівлею, закуто й запобігливо почуватимешся перед евентуальними господарями, не маючи змоги випалити люльку серед ночі, тощо. Як усе це остобісіло.

Але книжку треба забрати, ніхто інший замість мене не стане цього робити, та нікому вона більше й не потрібна. Смішно, проте і мені вона здається зовсім байдужою; ну, надрукували, ну, не заплатять, ну, прочитає її кілька осіб. Не існує структури, середовища, живого і рухливого, в якому вихід нової книжки, критика на неї і так далі були б природними й необхідними явищами. Культура і нація перебувають у глибокому депресивному стані, на поверхні метушаться дилетанти, графомани, а часом і неприховані параноїки, решта дивиться кіно — природно, не українське, одиниці задовольняються уже викшталтуваними у попередній парадигмі текстами, у тому числі й поетичними, — до них належу і я. Дуже дивно, до сьогодні я й не помічав, що мене перестали цікавити тексти моїх сучасників та ровесників, тоді як іще зовсім недавно я віддавав перевагу саме їм — один тільки задум «Вечірнього меду» чого вартий. Невже я так катастрофічно постарів за ці чотири роки? Чи здичавів? Чи деградував? Чи все разом?

Передостанній день зими. Гарний дощик капотить за вікнами, синички озиваються, і якщо добре принюхатися, то можна впіймати непідробний і непередаваний словами ніжний, несміливий запах весни. Маю трохи цейлонського чаю — вчора сусід Сашко купив на базарі у Батурині, — тому й пишу; чай і дощ, аякже… а вночі нестерпно хотілося померти. Померти або перемінитися, тільки не залишатися в оцьому. Телефонував сьогодні додому. Слабий, ледь чутний голос тата; скаржився, що знову дуже погано себе почуває, питався, як тут я, чи маю що їсти. Так якось усе це. Не маю більше слів. Хоч би як його називай, воно не змінюється. Схоже, що незабаром кінець. «This is the end». Уночі довго слухав вірші і пісні Моррісона, касету, до якої не повертався кілька місяців. І страшенно захотілося розуміти англійську мову, розуміти, про що розповідає мені вічно двадцятивосьмирічний Джим. Я вже старший за нього. Просив Бога зіслати мені Духа Святого, щоб я зрозумів. До болю в очах вдивлявся у розп'яття, шість років тому привезене з Кракова. В очах гойдалося, глупа ніч стояла довкола, і Бог мовчав, а Джим говорив і співав, і я не розумів його. Ні Бога не розумів, ані Джима. Але все одно залишався приязним до обох. І ніяк не міг заснути, з відчаєм спостерігав, як знову світає, як усе видніше стає в кімнаті. «Добре принаймні, що все це відбувається у Матіївці, у своїй хаті, без чужих людей, що ніхто не бачить моїх мук і не підозрює про них; добре було б народитися і померти у Матіївці», — думав, запалюючи остогидлу й необхідну люльку, неминучу. Страшно боліло у грудях. І в горлі.

А потім усе ж таки заснув. Приснилося: ми знову десь на ґастролях, мабуть, за кордоном; наших десь немає, я страшенно голодний, заходжу до якогось ресторану, ще не розуміючи, що це ресторан, сідаю за порожній столик, чогось чекаю; потім здогадуюся, що зараз підійде офіціант, а в мене у кишені жодної марки; швидко виходжу — і потрапляю до зали, де всі наші; вони вже пообідали, збираються йти, такі ситі й задоволені. Чубай знає, що я дуже голодний, підходить до Морозова і щось каже йому. Удвох із Морозовим вони підходять до мене, і Віктор простягає мені якісь булочки. «Я не хочу їсти», — кажу, а в самого корчі зводять шлунок. І тоді Віктор дуже делікатно починає переконувати мене, що треба поїсти, що, на жаль, більше нічого не залишилося. І я беру ті булочки, дві чи три, свіжі, запашні, і радію, що хоч трохи втамую голод, і мовчки вдячний Чубаєві. Прокидаюся. Дощ.

Весняна ніч. «Моя весняна Панно, цеї ночі це небо стало заважким для птахів; і давню цю печаль, і дивне це мовчання не втримав я, — розбилась, покотилось…» Господи, як давно все те було — наче в іншому народженні, наче не зі мною, а з кимось зовсім-зовсім іншим — юним, дужим, чистим. Навіщо воно було — безліч обіцянок, надій, розпочатих і ніколи не закінчених віршів, новел, романів, есеїв, статей, пісень? Раптовий спалах — і чимдалі густіша пітьма. Отак блискавично згоріти. Позавчора гортав Зерова, шукаючи вірш «До альбома» /«Тягар робочих літ наліг мені на плечі…»/. Знайшов, прочитав, глянув на дату внизу — і здригнувся: 1.03.1922 року. Тобто рівно сімдесят три роки тому. І було Зерову на той час так само тридцять два роки. Сумна містика чисел, нічні збіги обставин. Адже нестерпно хотілося перечитати саме цей вірш. Утім, хіба це вперше — і хіба це щось змінює? Адже давно вже переконався, що ось такі містичні «сполохи» залишаються самодостатніми, не виходячи за межі окресленого їм місця та часу. Може, Юнґ додумався би тут до чогось розумнішого чи бодай цікавішого.

А на завтра по радіо обіцяли дощ і навіть грозу. І справді, небо вогке, зірок мало, пахне чистою землею, водою — і Матіївкою. Більше ніде у світі так не пахне. Я знову почав любити це маленьке моє село; бо тоді, зразу після повернення, багато чого перестав відчувати, і голова була забита найрізноманітнішим мотлохом. Тепер у голові порожньо. І єдине, що я справді відчуваю та розумію ще, — це природа, ці дивовижні ліси, цей Сейм, риби і птахи, козулі й зайці, зорі й верби, і пахощі, пахощі, неймовірно чисті, до болю рідні, печальні пахощі нездійсненої долі. Мабуть, уже пізно. Мабуть, це все ж таки кінець, попри всі мої кволі пручання. Не бачу нічого й нікого, що (або хто) могло би допомогти мені врятуватися. Врятуватися від себе. Від цього знищеного тіла. Від цього тотального й перманентного безлюддя та безбожности.

І тому тішишся тому, що триває, — попри всі твої депресії та манії. Речі. Весна. Топа. І навіть оцей щоденник. А ще вербові котики у пляшці з-під пива. Вірші Зерова і Рільке, Буніна та Ахматової. Обіцяна гроза. Картопля, засмажена салом, — буде чим «поснідати» завтра, бо снідаєш ти десь о четвертій-п'ятій годині дня. Не вдалося виправити режим. Не вдалося кинути курити. Нічого не вдалося. Але, не дивлячись на це, після зими приходить весна. До лавки продовжують возити хліб, — як і десять, і двадцять років тому. Працює пошта — часом з неї приносять листи, а інколи навіть посилки з чаєм. Можна написати листа — і він дійде. Це вже добре; конверти я маю. І так далі. Нічого не вдалося, попри всі твої свідомі зусилля. Але дещо збулося. Вийшли друком дві книжки віршів. І, може, вона все-таки приїде.

Учора приїхав тато, привіз чаю і розчинної кави, дві помаранчі й домашню булку. Зрадів йому невимовно. Говорили цілий день і все не могли наговоритися, ще й уночі вставали двічі покурити разом. Так скучив за ним. І, попри те, що не спав — знову! — до самого ранку, настрій залишався напрочуд світлим, на серці було спокійно і затишно, і віяло чимось непередавано юним, якоюсь усміхненою відстороненістю від світу, яка була властива мені колись, у шістнадцять-сімнадцять років. «Зима прийшла, — сказав тато, виглянувши серед ночі у вікно, — сніг летить». І я повірив йому, і тішився: як добре — зима повернулася, тато приїхав, і перервався нарешті моторошний, абсурдний плин безсонних ночей наодинці зі своїми остобісілими психопатичними виразками, розімкнулося замкнене коло, з якого я не міг вийти самотужки. І зрозумів, що Бог почув мої молитви, бо дві чи три попередні ночі я довго молився, напівбезтямний у висотуючому рештки нервів безсонні, благаючи Спаса: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного»; скаржився Йому і дорікав навіть, благаючи смерти — або переміни. Бог почув мої молитви і подарував це чудо, таке просте і справжнє. Лежав і слухав, як дихає уві сні батько, за стінкою, на кухні, тут, у нашій маленькій хатині, яку будували разом; нарешті можна було не переживати за нього, знати напевне, що він живий і здоровий, і намагатися збагнути цей живий і таємничий зв'язок із батьком, і усвідомлювати, що джерела давньої нікомуненалежности і світобачення мого виникають через нього, що це він дав мені оцю іронічну, але не злу, вищість над світом чиновників та «порядних» людей, що він прищепив любов до письма, до гарного, рівного почерку, любов до літератури, насамперед до Буніна, до шляхетности, до природи, до Матіївки, зрештою. І дивувався, скрушно хитаючи безсонною головою: коли перервалося живе, безпосереднє відчуття того зв'язку з батьковими джерелами — і чому? І чув, що той камінь, той нестерпний невротичний тягар, який понуро тягаю на плечах останніми роками, усе ще тут, усе ще на мені і в мені, але що з'явилася нарешті реальна можливість скинути його, смужка сірого світанкового світла з-за портьєри. Скинути тягар не-себе, вийти із зацькованого стану, відмолодитися, — адже весна, адже скресла крига, і чиста Сеймова вода летить своїм старим, вивіреним руслом, і цей настрій справжньости й домашньости, безпеки й ладу не може обманювати. А вранці тато, який ходив снідати до тьоті Тасі, сказав мені: «Пам'ятаєш, як я вночі сказав, що зима прийшла? Так то мені здалося, снігу не було». — «Може, розтав», — сказав я, і подивився за вікно на голу й чисту березневу землю, і зрозумів, що це чистота цієї ночі викликала ілюзію білого снігу на подвір'ї, що сніг, незримий і справжній, продовжує тихо падати, вічно падати. Ти зрозумієш мене, Ісусе; адже Ти теж дуже любив Свого Батька.

Щодня читав Гайдеґґера, мабуть, уперше з таким захопленням та розумінням. Це, звичайно, переклади, дуже бліда і спотворена копія; більше здогадуюся, ніж знаходжу в тексті. Проте навіть у такому вигляді Гайдеґґер дає потужний імпульс для самостійного мислення. І, що прикметно: знаходжу в нього висловленим і продуманим те, про що колись мигцем подумалося-забулося мені; але цього разу такі збіги викликають не захват (мовляв, отже, і я не останній дурень у цьому світі) і не усвідомлення якоїсь містичної партиципації, а щось схоже на ревність, так, наче Гайдеґґер почув і перехопив, або ж просто вкрав, найсокровенніше, тільки мені одному належне. Вкрав і поділився з іншими людьми, в тім числі і зі мною, окраденим. Це, звичайно, смішно. Але водночас серйозно: бо те сокровенне не може бути власністю, належати комусь одному, нехай навіть і мені, отакому розумному та глибокому, і навіть не двом — мені, скажімо, і Гайдеґґерові, або окремій групі. Це буття для всіх. І ні для кого. «Так говорив Заратустра». Але розкривається воно лише у глибинах джерел людського — для осмислення. Цих джерел дуже важко досягти, особливо тоді, коли шукаєш їх навпомацки, коли бракує провідника-вчителя. Гайдеґґер може бути — і є — добрим провідником. І вчителем. Так само, як Ґадамер та Зеров. Кожен шукає шлях до власних джерел, хоча самі джерела нікомуненалежні. Джерела відсторонені від нашої спраги, від наших мук, пошуків і блукань навпомацки. Джерела вічно повняться живою водою. Їхня сутність — у вічному виджерелюванні живої води. Знайшовши їх, припавши до них, ми будемо жити. Але пам'ять про життя, про його благо, не назване ще словами, зв'язок із джерелами мусять бути неперервними. Може, саме це мав на увазі Христос, говорячи про неперервність молитви. Пам'ять про нікомуненалежні джерела життя, які породили нас, кожного зокрема, усіх разом, — і продовжують породжувати. Пам'ять про високе походження, благо-родство.

Рівно чотири роки тому я виїхав зі Львова. Озираюся тепер і бачу, яка велетенська прірва пролягла між тодішнім і теперішнім життям. Бачу, як я постарів і позвичайнішав. Бачу, що те в мені, від чого я втікав, не полишило мене, а те, чого шукав як спасіння, — не знайшлося. Все менше вірю в те, що його взагалі можна знайти або створити у тутешньому й теперішньому житті. Доля наче кепкує з мене, час від часу, дедалі все рідше засвічуючи сполохи справжнього буття, справжньої дійсности. Кидаюся на них, наче спрагла за світлом нетля, — але навіть згоріти не можу, тому що сполохи миттю згасають, і я не встигаю ані долетіти, ані бодай усвідомити, що саме привабило й покликало мене в них.

Несамовитий вітер за вікном. Холодно в хаті, руки мерзнуть писати. Вугілля закінчилося, дров залишилася жменя, а довгожданого тепла все ще немає. Вчора знову випав сніг і все нагадувало ранню осінь.

А в суботу приїздили батьки з малим Сашком, привезли мені бандероль від Морозова, у якій були тасьма з двома моїми піснями, які він співає, лист, знимка — Віктор біля могили Джима Моррісона — і півтора мільйона купонів. Я був приголомшений цими несподіваними дарами. Так дивно — Морозов, Моррісон і тоненька, майже непростежувана ниточка дружнього зв'язку, щирої симпатії. Дякую тобі, Вікторе…

Можливо, я покладаю надто багато надій на містичний п'ятирічний цикл. «І, може, все складеться щасливіше, — тоді, коли п'ять років перейде». Але жити без будь-яких сподівань, навіть в ось такому знищеному тілі і з отакою покаліченою душею, неможливо. Адже залишається пам'ять про юність і про всі ті фантастичні обіцянки, які прозирали крізь неймовірні барви зимового неба, у якому ми — Кашка, Рябчук і я — летіли до Чернігова на маленькому літачку. Усе, що заповідалось у тому містичному 1979 році, — усе збувається. Трохи не в такій формі. Може, тому, що радикально перемінилося наше світо-, а отже, й формо-сприймання. Але, хоч як би рідко це траплялося, та все ж і в цих «підлих та скупих часах» буттю щастить прорватися до нас крізь товщу напоєних вологою смерти і крихкістю приречености хмар; і тоді ми пересвідчуємося, що наша основа, яка сяйнула раннього античного ранку буття, — та основа лишається неушкодженою і неприступною для бруду, втоми, занепаду. І з цього ми робимо висновок, що вони вічні, та основа і та юність, і що, власне, вони є справжніми та незнищенними, тоді як хмари, бруд, холод, гріхи — це акциденції, спотворення бачення, але не того, що бачимо, якщо бачимо. Адже і ця знимка Морозова біля могили Моррісона — так само з того Краю, і на ній по-нашому навстіж розчахуються двері в буття. І ти приходиш у юне розхристане буття, забуваючи про «Я», хворе й осточортіле, з його тілами, психіками, неврозами, шизофреніями; скидаєш це «Я» з буття, наче брудні обдерті лахи, — і з подивом зазначаєш (ох, ця нестерпна, невикорінена звичка зазначати, визначати, означати й означувати!) — що все одно ти є, і є не в самотності заляканого власними та чужими гріхами «Я», а в тому, що ще тоді, на світанку, назвав «дивною і стрункою спільністю», і це є братством буття, братством у бутті. З подивом і вдячністю дивишся на Розіп'ятого. «Господи, я не вартую цього», — кажеш. І сам собі відповідаєш в імені свого Господа: «Так, ти не вартуєш. Але вартує братство. Поодинці ви пропадете, як пропадає відтята від тіла рука або нога. Природним і живим є тільки єдине Тіло, Яке не пропаде, Яке неможливо знищити, бо в Ньому — істина, а істина вічна».

І тоді розумієш, що усвідомлення власної нікомуненалежностп було лише черговим щаблем, було усвідомленням своєї функції і неможливости виконувати функцію іншу, невластиву. Але тепер починається сходження на інший щабель, ще вищий — усвідомлення своєї приналежности. Приналежности до Буття і до вічного в Ньому братства.

Після легкої вранішньої зливи, якою закінчилася чергова безсонна ніч, повітря стало парким і важким, наче масло. Щоночі допікають комарі, загострюючи безсоння, яке і без них уже переступило всі мислимі й немислимі межі. Сходив на прогулянку, купив дві буханки гарячого хліба і кулькову ручку для батька. Він тішився нею, наче дитина, довго розглядав, клацав, пробував, як пише, довго дякував. Такий уже старий і немічний, що аж страшно дивитися. І все ж вряди-годи сідає до письмового столу, неслухняною рукою виводить незграбні і майже повністю нечитабельні старечі каракулі, які ніяк не схожі на той легкий і виразний почерк, що був у нього ще кілька років тому. Дуже сумна і дуже зворушлива картина, від якої немає порятунку.

І я також продовжую виводити каракулі або, як казали ми в дитинстві, — «каляки-маляки». Власне виводити, бо досягнути улюбленої і єдино істинної неперервної течії письма ніяк не вдається. Рука страшенно затиснута у зап'ясті; якби була гітара, година-дві безперервної гри допомогли би звільнитися, але гітара залишилася в Матіївці, і там бракує першої струни, а Чубай, якого просив надіслати бодай старий комплект, так і не озвався. І Кашка продовжує виводити каляки-маляки. І Пашковський. І Андрухович. І всі решта. Навіщо ми це робимо? Адже у нашому часі це одне з найабсурдніших занять, якщо абсурд, звісно, має ступені порівняння. Окрім того, ми робимо це не з повноти серця. Нас постійно переслідують великі сумніви у власній спроможності і придатності до письма. Але відмовитися від нього ми теж не можемо, бо немає у цілому світі замінника для цього дивного стану, якого стає все важче і важче досягати.

Не виключено, що все дотеперішнє життя я займаюся не своєю працею. Писав і думав про це вже не раз. Але в людському житті, яким я живу, абсурдним є не тільки це. Хоча, знову ж таки, у цьому житті існують речі, які неможливо назвати абсурдними. Просто: треба писати добре. А я пишу зле — і відчуваю це. Cur male scribis?

В означення «писати добре» входить дуже багато складових. Тема. Конкретні реалії. Досвід. Назбираний і осмислений матеріал. Скажімо, Івашко пише добре — але він по кілька годин щодня просиджує в бібліотеці, працюючи з архівними матеріалами. Точніше — з джерелами.

А я звик брати все зі стелі або висмоктувати з пальця. І моя покара за цей гріх — зі мною.

Цілий день, майже без перерви, падає моя улюблена сіра мряка. Затишний шелест крапель у тополиному листі, прохолода і спокій. П'ю чай, палю сигарети, слухаю шум дощу. Живу. Учора написав вісім сторінок «Дару безсоння» і заснув міцним сном аж до ранку, попри випитий пізно чай і кількох комарів, які тоскно дзвеніли над канапою, шукаючи моєї крови. А перед сном подумалося, що отак, власне, можна було би жити — утрьох, з татом і мамою, у тихій квартирі, за вікнами якої падають денні і нощні дощі. Може, щось подібне марилося мені тоді, коли я втікав зі Львова. Раз на день виходити на прогулянку, допомагати по господарству, а потім сідати у кабінеті, випивши чаю і випаливши пару сигарет, щодня писати по вісім сторінок і читати по сто, вкладатися не пізніше першої години і одразу засинати міцним, безтурботним сном аж до ранку… На жаль, усе це виявилося черговою ілюзією. І всі чотири роки з лишком, прожиті вдома, виявилися періодом дуже болючих прозрінь і не менш болісного скидання — чи здирання живцем? — старої шкіри. Донька дивиться на мене із фото — і посміхається.

«Але не кидаймо свого «клену» тим давнім дням борні і кроволитні, — болото в березні, гроза у квітні — все має час і пору уставну…» І тому все менше хочеться озиратися назад. Там уже вщухло. Коли-не-коли підійметься на поверхню свідомости повітряна бульбашка неприємного спогаду — і одразу ж лусне. Все більше хочеться дивитися просто, світлими очима, не затьмареними ані ілюзією, ані алкоголем. Бачити правдиво, хоч би якою гіркою була ця правда на окремих відтинках часового шляху. Йдеться не про «реалізм», саме поняття якого є виявом ідеалізму, ідеєю. Йдеться про те, щоб дивитися на світ очима, не затьмареними жодною ідеєю, ілюзією, жодним «туманом».

І я знаю, що це неможливо повною мірою, принаймні доти, доки в мені існує мова, — а у тутешньо-теперішньому моєму житті вона існує вічно і повсякчас.

Але можна навчитися «вимикати» мову, бодай на короткий час. Поринати у «творчу тишу», у благословенне безгоміння перед створенням світу. Там — джерела життя.

Я часто думав про це. І ще не раз буду думати. Бо в отакому продумуванні одних і тих самих тем, у цьому прокиданні одних і тих самих стежок під час безперервного снігопаду ховається одна із запорук спасіння. Упродовж мови. Упродовж усього життя, яке часом є нестерпним, а часом — благодатним, упродовж усього життя часом.

І за це я також дякую Тобі, Господи.

Холодний, сонячний, вітряний день. Виявляється, цей чай, привезений Тузом, настільки гарний, що його не треба виварювати, як звикли ми з Кашкою протягом останніх років, а достатньо запарювати у заварнику, як було це заведено у давні наші — ще наші — часи. Вчорашня тривога, як і передбачалося, відступила опівночі. Спав міцним, наче теперішній чай, сном і майже не пригадую сновидінь. Два аспекти мого письма, про яке думав зранку: одноманітна побудова речення — і плинність тем. Не можу вхопитися за щось одне, рухатися вглиб і вшир на обмеженій певним горизонтом території. Натомість — ковзання поверхнями, сьогодні тут, завтра там, відсутність панорамного, кольорового, об'ємного бачення одного й того ж, а не щоразу іншого ментального краєвиду. Отже, знову все зводиться до бачення, цього разу бачення через-письмо. Так, наче продовжую користуватися окулярами, лінзи яких уже заслабкі для моїх очей або ж неправильно підібрані. Гостра потреба чіткости, «драстичности», різкости. А ця потреба, у свою чергу, повертає до не менш давньої за проблему бачення, а може, до одночасної і глибоко пов'язаної з нею проблеми інтеґрації. Хоча вже не раз критикував і зустрічався з критикою інших щодо самої можливости такого стану у теперішньо-тутешньому житті, хоча вже написана — і навіть надрукована — «Людина на крижині». Так, плинність, часовість, «танучість» людини — усього цього не можна заперечити. Але ось питання: чи був я крижиною? Адже для того, щоб почати розтавати, треба спочатку закрижаніти. Проблема бачення-через-письмо, проблема духовної інтеграції, скупчення, концентрації тощо — це, якщо скористатися моїм давнім, улюбленим порівнянням, проблема калейдоскопа. Хаос різнобарвних скелець (відчуттів, емоцій і думок), крізь які я сприймаю світ. Сьогодні світ зелений, завтра червоний — і так без кінця. Тим часом треба поглянути на самі скельця. Візерунок — гармонійний, чіткий, геометричний, — тобто лад. Я чудово розумію, що цей лад — ілюзія, створена дзеркалами, які є у кожному калейдоскопі. Але це та ілюзія, без якої взагалі неможливо жити. Скельця довіку залишаться в хаосі, інакше це буде вітраж, тобто одна і та сама статична картина. Натомість дзеркала письма, рух і світло — необхідні умови для кожного калейдоскопічного візерунка — створюють усе нові й нові ілюзії ладу, основним виправданням яких є їхня краса.

Світло, яке ллється на калейдоскоп і робить візерунки зримими, проявляє їх — це оте буберівське світло Справжнього/Теперішнього. Це світло не можна побачити саме по собі, як не можна побачити повітря, — але взагалі бачити можна тільки завдяки цьому світлу. Барвисті скельця відчуттів, емоцій, думок, психічних станів тощо починають існувати насправді, тобто починають бути барвистими тільки завдяки правді Справжнього, завдяки непередаваній словами правді Світла. Адже кожна емоція, думка, кожен стан свідомости мають власний колір. Але суть не в тому, щоб викласти з цих скелець одну й ту саму картину навіки-віків — і заспокоїтися. Суть у спогляданні — і створенні — все нових демонстрацій ладу, заснованих на сталих «скельцях» відчуттів, емоцій, інстинктів, бажань. Проте створювати такі все нові й нові маніфестації гармонії можна тільки у русі. Калейдоскоп треба обертати. Скельця треба ворушити. Запорукою необхідної сталости, субстанцією в калейдоскопі є дзеркала, а не нерухомість «скелець». Запорукою бачення створюваного ладу є Світло. Суть не в тому, щоб створити один-єдиний лад, визнати його найдосконалішим — і відмовитися від руху, тобто померти. Адже саме так трактують створення світу Богом.

Суть у найнесподіваніших комбінаціях, яким принципово не може бути кінця — у комбінаціях гармонії. Вічний модернізм. Вічно нове життя. Вічно юний Бог, який споглядає щодня новий світ — і тішиться ним, осягаючи незриму нам гармонію. А складові «скельця» — одні й ті самі, вічний набір, який можна вмістити в сім кольорів веселки. Але присутність ліній, об'ємів, площин, рухів, часу, вічности, світла — все це створює неповторність. Минущу неповторність. Інколи ми сумуємо через цю минущість. Але інколи розуміємо, що й сум цей — теж одне зі скелець Божого калейдоскопу.

Найдивніше те, що при цьому Бог залишається Всеблагим. Бог, а не ми.

Така картина була би мертвотною, якби не спілкування, про яке знову ж таки пише Бубер. Бо якраз спілкування створює лінії, «сюжетні» лінії. Спілкування створює події, речі і нас.

Збіг обставин, ще одне підтвердження існування Юнґового «закону синхронічности»: після вчорашнього запису про «принцип калейдоскопа» довший час залишався невдоволеним, розуміючи, що цей образ не вповні передає те, що я мав на думці. Адже візерунок у калейдоскопі — це пласке зображення, тоді як я мав на увазі бачення об'ємне, з глибиною простору. І от увечері почав читати привезену Тузом книжку Станіслава Ґрофа «За межами мозку», де йдеться про дослідження психоделічних препаратів, зокрема ЛСД. Ґроф порівнює візії ЛСД-пацієнтів із голографічним зображенням. Саме це я мав на увазі! В одній із приміток Ґроф пише: «Мудреці школи хуайен (японська традиція кегон і санскритська аватамсака) розглядають ціле, яке охоплює всі всесвіти як один живий організм, що включає взаємозалежні і взаємопроникні процеси становлення і не-становлення. Традиція хуайен виражає цю ситуацію наступною формулою: «Одне в усьому; все в одному; одне в одному; все в усьому».

Невдоволеність картиною світу, яка існує, свідчить про цілком реальну можливість розкриття цілісного бачення. Його треба виростити, як троянду. У квітневому Самборі 1989 (чи 90?) року я не заживав жодних психоделіків — а грізна й розкішна своєю красою нікомуненалежність з'явилася як відображення вечірнього дерева з молодими листочками у випуклому лобовому склі автобуса. Книжка Ґрофа здається розділом з «Паразитів свідомости» Коліна Вілсона.

Через кілька днів — осінь. І закінчиться нарешті це божевільне літо, літо смерти-і-народження, літо безповоротної втрати себе старого — і здобуття себе нового, такого, яким я ще ніколи не був. І хоча весь цей процес нестерпно болючий, без нього не обійтися. Народження без мук неможливе — ні перше, ні друге, ні останнє. Моя велетенська помилка полягала в тому, що все життя я боявся й уникав болю. Але життя неможливе без болю і зусиль. Воно так побудоване. Праця і страждання, втома і відпочинок, біль і насолода, скінченна черга, яка невпинно рухається, маючи початок і кінець. Я хотів знайти паралельний спосіб існування і готовий був відмовитися від багатьох елементарних потреб, щоб тільки мати спокій і безболісність. Натомість я знайшов таку радикальну самотність, поринув у таку безпросвітну депресію, що життя між людьми, при всій їхній глупоті і жорстокості, видалося милою дитячою забавкою. Певна річ, я здобув досвід, такий собі «досвід коронації». Мені вдалося вирватися з тотального моноліту своїх хибних життєвих установок, зумовлених безліччю чинників, — від впливу «перинатальних матриць» починаючи, тяжким, сповненим психічних травм дитинством продовжуючи, довжелезним рядом буттєвих поразок і програшів закінчуючи. Цей «досвід коронації» і виявився отією грудочкою масла, ґрунтом, спершися на який жабка змогла вистрибнути з глечика. Справа в тому, що весь цей процес відбувається насправді, без жодної підстраховки. Або ти народиш себе вдруге — або загинеш безповоротно, назавжди. До речі, образ глечика — це символ материнського лона з вузькою шийкою родового каналу. Те ж саме означало мишеня, яке я врятував колись у Матіївці, — воно потрапило до порожньої пляшки з-під молока і відчайдушно стрибало вгору, до шийки, до волі. Воля є королівським станом. Ось чому чин здобуття її можна назвати «досвідом коронації». Перше народження — тут ініціатива належить матері, її організм виштовхує пасивне тіло немовляти, яке страждає, із себе. Друге народження — тут ініціатива належить мені, але тепер я не тільки страждаю, але й завдаю страждань, вчуся казати «ні», заперечувати, відмовлятися і відмовляти, обмежуватися та обмежувати. Ніцше називає це волею до влади. Я не погоджуюся з цим (див. критику Бубера). Це, радше, воля до буття реальним, воля до справжнього здійснення у дійсності.

Уперше за довгий час у батьковому кабінеті прохолодно. Сонячний вересневий день, своєрідна осіння чіткість ліній та кольорів. Дуже чистий світ «Кімнати Джейкоба». Пауза. Повільне, старанне письмо, ті або ті звуки: дзенькіт порожніх пляшок, стукіт жіночих каблуків по асфальту, автомобільний сигнал, шелест крил пролетілої за вікном галки. Усе те саме. І водночас зовсім інше, інакше, чуже у своїй первинності, щойнонародженості. Заварив останні ложечки чаю. Випалив три сигарети поспіль. Поболює розкришений зуб-різець у нижній щелепі, зправа. «Зправа» чи «справа»? Подивитися б у словнику, але неохота підводитися. Підводжуся. Направду: «справа», або «праворуч». «І духа правого обнови в нутрі моєму». І правого зуба. Не оновлює.

Тим часом у сусідів умикають звично дешеву, одноманітну музику. Це — тягле. І з цим неможливо боротися. А з чим можливо? Треба потрапити до свого життєвого кола, і тоді не виникатиме питання про боротьбу. Або створити собі таке коло. Я спробував це зробити у Матіївці — і мені не вдалося. Швидше всього, тому, що я намагався створити не своє коло. Не своє, не там, не тоді… Продовжуючи: коли? де? яке? Словесна еквілібристика, яка теж — не оновлює.

Усі про мене забули. Жодного листа, жодного телефонного дзвінка, жодного гостя/гості (!), жодного гонорару, жодної нової книжки, сорочки або штанів, жодної нової касети з новою музикою тощо. Як багато музики я ще не чув. Як багато книжок іще не прочитав. Тієї музики і тих книжок, яких хотілося би і які вже існують, — але я не можу до них дотягнутися з цієї провінційної чорної діри. Слухай натомість дешеві, найдешевші російські шляґери кількарічної давности, які долинають від сусідів. Повністю несмачна держава, несмачний час, несмачне суспільство. Відсутність життєвого кола, життєвого середовища приводить істоту до загибелі або виродження/переродження.

Але чому, шляк би його трафив, я не можу знайти цього середовища протягом усього життя? Екологічної ніші. Справжньої батьківщини. Другої природи. Правдивої культури. Чому?

Тому, що їх не знаходять, а створюють. А для творення необхідними є сприятливі умови або ж, користуючись іншою знаковою системою, — участь Бога. Даремно стараються будівничі, якщо цього міста не будує Бог.

Не будує.

І взагалі, кажуть, що Він — помер.

Учора ввечері перечитував виписки з «Істини й методу» Гадамера, те місце, де естетика стає історією істини. Несамовитий вітер вив за вікном. «Сніги», — сказала Галя, задумливо дивлячись у темряву. Це слово, Ґадамер і реальні сніги за вікном разом з безперервним виттям вітру увімкнули у свідомості швидкий перебіг асоціацій, і на поверхні з'явився спогад-переживання про той старий французький фільм, бачений у вересні, де було передріздвяне містечко Клермон, розмови про Паскаля, і така сама навала снігів та вітрів, і перше у житті звільнення від того, що Ґадамер називає «естетичним розрізненням». Хвилюючись і затинаючись, розповів про це Галі. Ніяк не можу осмислити й концептувати цього переживання, дуже вагомого, дуже справжнього. Адже тоді я вперше відчув можливість реального способу буття без подвоєння у метафізичному і трансцендентному. Ніколи не розумів, радше, не відчував, цієї теми у Ніцше. Аж ось раптом: кухня, кошеня, дружина, виписки і сніги, майже фізично відчутна відстань від центру Львова, закінчення дуже тяжкого року. «Помирати перед обличчям відсутнього Бога», — приблизно так сказано у Гайдеґґера. Або, якщо бути точнішим: «Только Бог может нас спасти. Единственную возможность спасения я вижу в том, чтобы в мышлении и в поэтическом творчестве приготовлять готовность к явлению Бога либо же к отсутствию Бога в гибели, — чтобы мы, говоря грубо, не «подыхали», а уж если погибали, то перед лицом отсутствующего Бога».

Незвіданий настрій випромінює з себе це переживання, щось на зразок тонкого запаху екзотичних парфумів, який і хвилює, і кличе, і щезає, залишаючи тільки закличність і легку тривогу, яка межує з невловимим щастям. Вже стільки формул позаду, якими намагався бодай побіжно окреслити втікаючий зміст. Там було і «діяти без сподівання», і «нізвідки не чекати допомоги», і «нікомуненалежність» тощо. Але цього змісту, мабуть, таки неможливо концептувати, лише — пережити, і вже одного цього переживання буде аж занадто.

Ось так: довгі роки я шукав Бога, а тепер намагаюся забути про Нього, жити так, ніби Його не існує тут-і-тепер, жити — або гинути — перед обличчям відсутнього Господа. Інакше це не життя, а животіння, не загибель, а здихання. Може, саме це й хотів висловити Ніцше словами «Бог помер». Надто категорично. Не помер. Просто Його немає тут, і ми бачимо це з усією очевидністю. А все, що видиме, — мертве.

Чотири години поспіль записував з відео текст чергового серіалу. Треба перекласти з російської, і буде якась копійка. А ще снився мені сьогодні покійний Грицько Чубай, уперше за багато останніх років. Ніби сидимо з ним у порожньому помешканні і п'ємо. Це останні години перед його стратою чи самогубством. Серце стискається, смерть невідворотно близька, і я нічого не можу вдіяти. Говоримо з Грицьком про поезію і життя, він поспішає викласти найсуттєвіше, у нас залишається все менше часу. Нарешті мені пора виходити; знаю, що він залишиться у цій кімнаті назавжди, що це рокованість і так має бути, хоча це нестерпно. Прощаємось, і Грицько зачиняє за мною двері. Минає багато літ, можливо, ось цих тринадцять, реальних, які минули від часу Чубаєвого відходу. Я знову повертаюся до того самого дому, стою перед замкненими дверима з якимось лікарем чи адвокатом, з жахом передчуваючи те, що зараз побачу. Ми принесли якусь запізнілу звістку, щось на зразок реабілітації, підтвердження того, що смерть була страшенно несправедливою, передчасною, помилковою. Той лікар-адвокат відмикає двері, і ми заходимо. Усе залишилося так, як було останньої хвилини нашого прощання, — так само стоять порожні шклянки, з яких ми пили, той самий безлад на столі, якісь рукописи, книги, газети. Загалом те помешкання дуже нагадує кімнату для сторожів або вахтерів. Грицька ніде немає. Я підходжу до столу і бачу там відірваний клаптик газети, списаний Грицьковою рукою. Розумію, що писав він це у передсмертних муках, коли вже тьмарилася свідомість. Тексту майже не пригадую, тільки окремі слова: «Костику… не пий… дао… дао… іти тільки своїм шляхом… Костику, запам'ятай… дао… бути лише самим собою і ніким більше… не пий… Костику…» Угорі того газетного клаптика надрукована дата: 1 червня 1971 року. Дуже стара газета. Я обертаюся до свого супутника, щоб показати йому записку, і раптом бачу Грицька. Він стоїть поряд, вищий, ніж був за життя, дуже блідий і втомлений. Каже, що ще тоді знав про цю реабілітацію, але змінити щось було неможливо, а тепер йому все байдуже, і єдине, чого він хоче, — це вийти з цього помешкання. Він кидається до одчинених навстіж дверей, а я біжу вслід за ним, розуміючи, що йому не можна тепер виходити, інакше станеться щось моторошне. Біжу, хочу затримати, переконати — і не встигаю. Грицько вискакує у коридор, і тієї ж миті його не стає, він розсіюється як пил. Розумію, що тільки атмосфера замкненої кімнати тримала його, і всі ці роки він чекав на нас.

17 листопада

Кілька вечорів поспіль читаю «Квіти святого Франциска». І така туга обійняла мене вчора за чистим братством, добірним товариством, гроном споріднених душ, що не витримав і довго молився до святого Франциска, благаючи звести мене з братами, розумними, добрими і спокійними. Адже протягом усього життя доля наче заповзялася зводити мене не з тими людьми — випадковими, зайвими, обтяжливими, з людьми, які руйнують один одного, а не будують. Кілька щасливих випадків — Рябчук, Чубай, ранній Кашка, Ільченко, Івашко… На пальцях однієї руки можна перерахувати справді потрібних людей. А скільки різноманітної потолочі пройшло і продовжує йти перед моїми очима. Мимоволі опускаєшся до їхнього рівня, засвоюєш їхню манеру поведінки, способи вислову, лексику і — найнебезпечніше — ментальність. Стаєш таким, як вони, — натовпом, аморфною масою, стаєш ніким, ненавидячи себе і їх за цю ніякість. Саме про це попереджала Чубаєва передсмертна записка у позавчорашньому сні: «…бути лише самим собою і ніким більше».

А з іншого боку — не було більше нікого. Я все життя знав, що вони десь існують, мої брати і сестри, все життя шукав їх — і не знаходив. У кожному, хто підходив до мене, я вбачав ось такого можливого брата — і розчаровувався до кінця, раніше або пізніше. Потім втомився. Досить згадати повернення з «Золотого гомону» у 1990 році, коли кількість непотрібних людей перевищила всі мислимі норми. Однією з реакцій стала поема «Для троянди», поняття «нікомуненалежности» — і Матіївка, остаточна, радикальна самотність, якої я, проте, не витримав, бо негоже чоловікові бути одному. Як наслідок — повернення до Львова.

І все почалося знову. Знову ніде нікого. Ті, які були близькими п'ять років тому, перемінилися і зчужіли, заклопотані матеріальною кризою, новими проблемами тощо. Всі постаріли і втратили тодішню легкість спілкування та буття, всі стали обтяженими, обважнілими — і обтяжливими. Ніхто не заявився натомість; точніше, заявляються постійно, але це, як завжди, якісь пройдисвіти, алкоголіки, люди, уражені небуттям і, переважно, вичерпані. Тоскно дивлюся на них, силувано посміхаюся, намагаюся нічим не образити в розмовах ні про що, думаючи крадькома: «Господи, невже і я — один із них? Невже і я став отаким? Навіщо тоді жити?»

Дивно, що торік, у цей самий день, я писав і думав про ці самі речі, — ще в Матіївці, у своїй хаті, сам-один як палець. «Спілкування можна було б дозволити зі святим, якби він десь тут і тепер жив», — написав тоді. Не було святого поруч, і сам я не зміг стати святим. А треба тільки цього одного: «Де двоє або троє зібралися в ім'я Моє, — там і Я серед них».

Пригадую, як під час однієї з довгих нічних бесід у тій-таки Матіївці Василь Івашко сказав: «Уявляєш, яким було спілкування в колі Зерова? Якими були теми їхніх розмов і рівень розмислювання цих тем? Яка дивовижна спільність єднала їх, як пощастило їм зустрітися…» І ми притихли на хвилину, відчувши дотик світла з тієї далекої їхньої кімнати, де висока доля звела кількох справжніх людей. Так, здавалося б, просто і водночас так неймовірно складно зустрітися нам у цьому світі, у цьому часі. «Так, друже дорогий, ми любимо одно…» Більше не треба жодних маніфестів ані статутів, правил і регуляцій, бо в оцьому однолюбстві, у цій вірності Єдиному є вже все — і гідність, і шляхетність, і нікомуненалежність, і основа найміцнішого братства, любий мій брате, святий Франциску… Щойно тепер подумав, як багато у Зерова віршів і окремих рядків, присвячених дивовижній, незбагненній спільності між людьми, спільності цілком можливій і реальній, спільності, яка будує кожного з причетних до неї, зростаючи тим самим і сама. Ось іще один зразок досконалого герменевтичного кола, до якого треба, життєво необхідно увійти. Ось іще один образ Твоєї святої церкви, Господи. Невже той час минув безповоротно? Невже нам не судилося більше зустріти одне одного — і впізнати з першого погляду? Невже інше «одно» залишилося тепер нам: оця дискретність, оця самотність у велетенському натовпі чужих, приблизних людей? Куди ж ви поділися, любі брати мої й сестри, де тепер шукати вас, звідки виглядати? Довкола юрби «кволих старчуків», довкола знищені, порожні люди, — і я вже не витримую серед них, не витримую без вас, любі мої… Маємо спільноту, але звироднілу, пронизану випадковими і недобросовісними гравцями, спільноту, образ якої докладно змалював Андрухович у «Рекреаціях». Так не повинно бути, Господи, адже ми гинемо один без одного, кожний наодинці, на самоті. Самотній мед. Гіркий.

Я шукатиму вас. Шукатиму попри велетенську втому. Я наодинці виконуватиму наші ритуали, сам нестиму пошарпане зловорожими вітрами світу цього знамено шляхетної вищости і гідности. Може, Бог зглянеться над нами, може, тобі, брате святий Франциску, вдасться переконати Його, що негоже так, що треба допомогти нам зустрітися, познайомитись, упізнати один одного, попри неминучі спотворення, фізичні вади, попри все, — бруд, тавра, каліцтва, які наклав на нас цей світ. Бо печать Твого походження все одно просвічує, навіть крізь худі і виснажені обличчя наші, крізь убогий одяг і незграбність, крізь обтяженість і залежність.

І нехай буде воля Твоя. Молися за нас, брате святий Франциску.

Отож, сьогодні минає мій перший львівський місяць. Тяжкий і химерний місяць, протягом якого обдиралися рештки шкіри старої парадигми. Ще не знаю достеменно, чи вдалося позбутися їх остаточно, але почуваюся значно впевненішим у собі, ніж у ті, перші, дні. А загальне враження таке, наче минуло щонайменше півроку, настільки насиченим був цей період переходу.

Їздив сьогодні забирати картоплю і всю дорогу туди й назад читав зеровські та власні сонети, подумки, звичайно. Або, як сказав колись Івашко, з розумінням похитуючи головою: «Мантри читаєш…» Сонети-мантри, сонети-обереги, сонети, з якими відчуваю дивну зв'язаність, так, наче сам написав їх у попередньому житті. Сонети одного з наших. Інакшість Зерова майже одразу кидається в очі тому, хто хоч трохи обізнаний з літературним процесом 20-30-х років. Мабуть, іще гостріше відчували цю інакшість його сучасники і со-труд-ники, — досить згадати «Тополю» Рильського з одного боку і несамовиту агресію довкололітературного плебсу — з другого. Без сумніву, Зеров мав глибоко пережитий досвід виходу у трансцендентні, або, як називає їх С. Ґроф, транс-персональні, сфери, тобто те, що для себе я називаю «досвідом коронації». І найяскравіше свідчення цьому — його «сни», зокрема «Данте» («В царстві прообразів»). Але навіть не це є тут найсуттєвішим; суттєвим є те, що доля Зерова, доля «інакшого», «третього» тощо, повністю вписується у християнську парадигму, зокрема парадигму мученицької смерти праведника, сина Божого від рук служителів Князя цього світу. Тобто історія хреста залишається живою, і Бог так само, як і дві тисячі літ тому, не втручається: саме так усе має бути, попри страхітливу — з буденного погляду — несправедливість такого стану речей. Най усе буде, як є. Нехай буде воля Твоя. І вічний хрест буяє на Ґолґоті.

Все ще не так. Ніяк не можу овиразнити, ословити те, що майже гіпнотизує мене в постаті Зерова. Як шкода, що немає поблизу Івашка, єдиного наразі, з ким можна було би поговорити по-справжньому на ці теми. Але є двотомник Зерова, його сонети і його переклади, його статті. Тобто є його мова, і саме з цією мовою треба вести діалог, вслухатися і відчитувати все, що там присутнє. Тобто, знову ж таки, бути герменевтом, тлумачем, інтерпретатором. А це означає — бути гідним свого високого покликання, гідніш свого стану, свого кола. А це означає — взяти на себе відповідальність. Нарешті взяти — і не кидати її напризволяще, коли заманеться, хоч би якою була втома, знеохочення тощо.

Зима розпочалася. Перша зима у Львові після п'ятирічної перерви. Хто би міг подумати тоді, що я напишу ось ці слова. Хто би міг подумати, що все складеться саме так. Зима, сигарета, чай — споконвічне. Сьогодні, згадавши про Бахмач, зрозумів, що вчинив правильно, повернувшися сюди. Відчув це якимось глибинним, непідробним відчуттям, як і те, що це нова зима, новий Львів, нове життя, vita nuova, і нема чого хапатися за старих знайомих, зужиті способи поведінки, мислення і письма. Треба натомість творити новий устрій життя, нові твори, нового себе. Стара парадигма вичерпала свою культуротворчу енергію — і Царство Небесне їй, — адже нова парадигма добивається реалізації у бутті, і в цьому — запорука нового щастя, ще не звіданого, запорука нових «пригод» у гайдеґґерівському трактуванні цього слова.

Вчора із захватом читав розділ Авербахового «Мімезису», який так і називається: «Герой куртуазного роману у пошуках пригод». Первісне значення слова «avanture». Куртуазний ідеал і причетність (евентуальна) платонізму до його створення. Бачення «пригоди» і екзистенційної відповіді на неї своїм призначенням. Обраність лицаря для певного ступеня «пригод». І справжній сенс існування, який виявляється у «пригодах». Усе це надзвичайно близьке моїм роздумам про добровільне спадання («снисхождение») душ сюди, у текучий часопростір, де існує можливість створювати нове, — а таку можливість надає саме буття, приходячи до нас у кшталті «пригоди» і самим фактом цього приходу визнаючи нас своїми, буттю приналежними, а більше нікому, крім нього, не належними, засвідчуючи цими приходами нашу обраність, нашу нетутешню шляхетність. Ось чому є помилковим учення про випробовування. Не існує «спроби («искуса») бути»; але завжди існує спокуса не-бути, спокуса уникнути «пригоди» (спокуса плебейська, вульгарна і брудна — адже «віллан» не знає, чим є «пригода», «авантюра» (avanture), — адже він не «лицар»), спокуса уникнути буття.

«Poor Yorick! Як тобі відмолодитись? Чи винен ти, що ти уже не витязь, Що твій пригодницький минувся вік…» І це також є у Зерова!

Надто великий обсяг матеріалу, якого я не можу інтеґрувати в одному тексті, своєрідній карті, яку щоразу можна було б окинути одним поглядом, від джерел до гирла. І — відсутність мови, якою б можна було створити такий текст. Те, що читав сьогодні в Авербаха про Данте: «Однако, если сравнивать с тем, что было раньше, язык Данте — какое-то почти непостижимое чудо. По сравнению с прежним, а раньше тоже были великие поэты, Данте достигает невиданного богатства, наглядности, силы и гибкости выражения, он знает и использует больше форм, постигает и схватывает самые разнообразные явления с небывалой уверенностью и твердостью — в результате складывается твердое убеждение: этот поэт благодаря своему языку заново открыл мир. Очень часто возможно установить или предположить, откуда почерпнуты такие-то формы выражения; но источников этих так много и Данте слышит их так свежо и ново и пользуется ими так точно и своеобразно, что разыскивать источники — значит только умножать свое восхищение его языковым гением» («Мимесис». Стр. 191).

Можна провести умовні паралелі, де російська мова постане викшталтуваною латиною, яка вже занепадає, а евентуальна, не та, яку маємо тепер, а нова українська — італійською… Я не прагну написати якийсь україномовний аналог «Божественної комедії», як хотіли цього Бурґгардт або Осьмачка; але сама мова, яка все ще народжується, потребує нових кшталтів, нових зразків; адже це мова вже не Шевченка й Лесі, але й Зерова, і Рильського, і мого покоління. Багато слів і синтаксичних конструкцій, які сто років тому звучали цілком природно і були живими, тепер виглядають анахронічними, дивоглядними, безужитковими; багато форм померло. Натомість з'явилося стільки сміття і бруду, стільки спотворень — непомітних уже, невідчутних для нашого внутрішнього слуху і смаку!.. Як упоратися з ними, як очистити ці Авгієві стайні?

Так, ми всі потребуємо катарсису. Ми потребуємо чистої річкової води, яка винесе геть нагромаджувані десятиліттями кізяки. А наші ріки просякнуті радіацією і брудом не менше за самі стайні. Ми задихаємося від мовного, ментального й аморального смороду, ми гинемо через відсутність чистоти й новизни, юного модерну, — а нам пропонують безплідні конструкції, головоломки й шаради, і ні до кого озватися людським словом, і нема від кого почути його.

А на додачу ще й матеріальна скрута. Хоча вона теж належить до знаків-орієнтирів, які вказують на ситуацію, в якій ми опинилися. Сім років тому я розпочав свідомі пошуки власного стилю і самобутнього способу життя, зачувши небезпеку пустого цвіту. Сім років поспіль я кружляю навпомацки, раз-по-раз повертаючись на одне й те саме місце, — сам. А треба добірного грона, треба аргонавтів…

І знову — черговий приступ хронічного безгрошів'я. Закінчилася картопля, яку місяць тому передали з Бахмача, немає жодної крупи, немає грошей навіть на хліб, сигарети і проїзд. Учора виручив Чубай — позичив п'ять доларів, і я купив чаю, п'ять коробок «Прими», два батони і зубну пасту. Решту віддав Галі, і вона купила сьогодні кілограм цукру і кілограм борошна, збирається пекти якісь тістечка, бідолаха. Не уявляю, що нам робити і як жити далі; минулої ночі не спав аж до ранку, шукаючи виходу з ідіотської ситуації. Вихід наразі може бути один: знайти роботу. Але, знову ж таки: де її шукати? І що я вмію робити? Це або якась некваліфікована праця на зразок сторожування та двірництва, або «заробляння пером»… Пером, тим більше таким, як у мене, багато не заробиш. Мимоволі знову починаєш покладати всі надії на чудо, на несподівану допомогу ззовні, на непередбачуваний хід подій, — тобто на те, на що вже сотні разів давав собі слово не покладатися.

Млява думка знову потрапляє до звичної колії: не вмію, не знаю, не можу… Хоча хто-хто, а ти прекрасно знаєш, що подібні настрої і переконання є вірними супутниками теоретичних, абстрактних розумувань над пошуками виходу. Виходу не шукають за письмовим столом, подумки і уявно; все це безпредметне базікання. Вихід шукають — і майже завжди знаходять, якщо роблять це постійно і наполегливо, — встаючи з-за столу, виходячи у світ, зачіпаючись за щось одне. А вже воно, оте одне, потягне і витягне за собою ланцюг непередбачених нагод, сприятливих пригод тощо.

Все лихо в тому, що його немає, отого одного. А тинятися холодним, байдужим містом з однією лиш надією у кишені теж не є пошуками виходу.

Ну й так далі. Де нидіння того, хто «нидіє в камінній летарґії», ніколи не знає краю.

А проте, ти знаєш Край. І твій Край знає тебе і пам'ятає про тебе. І тільки він один може врятувати тебе — і врятує, попри всю абсурдність таких сподівань з погляду загальнолюдського здорового глузду. Здоровий глузд — складова цього світу. А ми не від світу цього, любі брати мої цвіркуни і сестри нічні нетлі. Але, не дивлячись на те, що ми не від світу цього, саме у цьому світі ми повинні вижити і виконати своє призначення. Це призначення, до якого ми покликані, — вороже світові, і він зробить усе від нього залежне, щоб перешкодити нам, щоб вибити землю з-під ніг і зламати нас. Він позбавить нас грошей на хліб насущний для нас і для наших дітей; він глумитиметься над нашим бідним вбранням, над нашими знищеними тілами, над нашими порожніми хатами, в яких ніколи не було жодного багатства, окрім книжок.

Але ми — діти Бога свого, діти свого Краю; і ми не втратимо своєї шляхетности, вищости своєї і нікомуненалежности у цьому світі. Наш Край допоможе нам витримати цю навалу, цю безперервну облогу Міста Божого на землі. І наш Батько Небесний врятує нас. І нехай буде воля Твоя.