Келія Чайної Троянди. 1989-1999

1996

Сонячний холодний день, голоси дружини й доньки на кухні, неминучі чай і сигарета, щоденникове письмо. Потай від самого себе очікуєш просвітлення, бодай повернення того дивного стану, коли пишеш — і приходиш у свою норму, у свою міру, коли письмо лікує і відпружує безліч непомітних затиснутостей у тілі, а відтак — і в свідомості. А згодом, коли добре розписуєшся, починається містика письма, починається його лет і невимушеність, і вишуканість — незумисна, природна вишуканість. І тоді речення вже не нанизуються одне за одним, як намистини, а тчуться, утворюючи цілісний текст, органічну єдність живого організму. І ти відчуваєш, що це не ілюзія, — створення живого, і що саме в оцьому створенні криється сенс і таємниче виправдання твого буття; ти прилучаєшся до буття, створюючи живі тексти, стаєш причетним, повертаєш забуту, знехтувану, занехаяну гідність, відновлюєш — відмолоджуєш! — воскрешаєш, Анастасіє, — втрачену було годність, буттєву придатність. Ти лікар, який сам зцілює себе. Ти не можеш зцілити цього зруйнованого тіла, але ти можеш створити за образом та подобою своєю текст, який буде новим твоїм тілом, гнучким і пружним, радісним, юним, буттєвим, гожим, годящим…

Цей текст — паліатив тебе фізичного і зримого, мовчазний двійник, містичне дзеркало, у якому, проте, той, хто читатиме, побачить і почує не себе, а тебе — сьогоднішнього, вічного. Хоч би про що ти писав і хоч би що ти замовчував, ти не зумієш замовчати одного непереможного факту: факту своєї реальної присутности в цьому березневому світі, у цьому чужому місті, бо кожне зриме місто, civitas terrena, є чужим для тебе, і ти будеш чужинцем у ньому доти, — слід підкреслити це, — доки не перетвориш його у «серці незримім» на civitas Dei, доки себе не перетвориш із земного Адама, доторкнутого тліном, на юного сина Божого, бо, що також характерно, дітьми Божими не тільки народжуються, але й стають, саме цим ставанням, або становленням, потверджуючи, доводячи свою небесну приналежність, земну свою окремішність, — саме ось такою, а не іншою спрямованістю цього становлення і серця цього. «Бо де скарб ваш, там буде і серце ваше».

І тільки тоді прийдуть до тебе справжні брати твої і сестри, і тільки тоді ти прийдеш до них. Тільки тоді можливою буде зустріч, — бо тут-і-тепер для неї ще немає місця, бо вас іще немає тут — справжніх, сталих Костянтинів та Анастасій. Бо все це ще тільки шлях, важкий, пекельний шлях перетворення земного на небесне. Бо все це ще тільки безпритульні блукання наосліп, навмання, бо все це ще тільки земна, надто земна туга Адама за раєм, якого неможливо втратити, загубити, занапастити, — але можливо створити, створившися, врятувати, врятувавшися. Це туга не назад і вниз — це туга вперед і вгору, це пам'ять наперед. Гублячи цю пам'ять, гублячи те характерне освітлення, яким вона надає довколишнім речам шляхетности, тобто знатности, знаности, упізнаваности, — гублячи це пригадування наперед, ми втрачаємо себе, губимо себе, і спроба бути не перетворює нас на нас, а так і залишається безплідним акцидентальним сплеском, скрипом нещільно причинених дверей, зачеплених вітром. Але ми — не сплеск і не скрип, ми — слово, яке існує доти, доки вимовляється, доки є кому говорити, доки є про що говорити. Ми — слова, які складаються у текст. Ми всі необхідні, але між нами є головні і другорядні, світлі і темні, холодні й гарячі. І ми складемося-таки одного разу в Слово, ми перетворимося на Христа і цим врятуємося і врятуємо, — але станеться це не випадково, не через збіг обставин, який теж ніколи не буває випадковим, — але через закон, слідуючи якому, втілюючи який — тобто перетворюючи його на себе, — і ми нарешті справдимося. А все, що справжнє, — вічне. Історія — це мовлення, це бесіда. Часом у ній ідеться про жорстокі речі. Часом її вже неможливо ви-мовляти. Але Слово мусить бути сказаним. Але Ти повинен ви-словитися до кінця, — Ти, безкінечний. Ти, якого я благаю озватися, — сам Твоє слово.

Слово, яке звертається до Того, хто вимовляє його, замість того, щоб летіти і бути собою. Слова, яке повертається, більше немає. Є тільки тиша. Мовчання. Ми прислухаємося. Ми нічого не чуємо, — бо жодне слово не може почути самого себе. Ми знаємо тільки одне: що Слово буде сказане. І цим врятується і врятує.

Ідея речі є необхідною формою речі, тим, що надає речі нікомуненалежности; але нікомуненалежність не є ідеєю речі, позаяк вона вторинний атрибут, дане, яке не може бути відданим, не може вступати до розмови, не може брати участи. Брати участь, бути членом живого цілісного організму може тільки річ, наділена ідеєю. Ідеєю монади не може бути її окремішність; ідеєю держави не може бути її суверенність (самостійність); ідеєю людини не може бути самотність і нікомуненалежність. Це лише передумови діяльности здійснення, кшталтування ідеї, її проявлення-впізнавання-пригадування. Ідеєю людини є її місія, якої більше ніхто, крім неї (це теж іще один бік нікомуненалежности), не може виконати у тутешньо-теперішньому, саме ось такому перебуванні. Історичні час і місце, життєвий світ цієї людини і її доля є такими самими не підлеглими нехтуванню умовами божественної гри, до якої за власним бажанням вступає людина, як і її нікомуненалежність. Природно, що під час цієї гри, як і під час кожної гри, може зникнути охота продовжувати її до кінця, особливо ж тоді, коли все свідчить про наближення неминучого програшу; або ж втручаються непередбачені обставини, «попсуй-забави»: дощ, нещасливий випадок, катастрофа. Але суть залишається незмінною: людина свідомо вирушає сюди, щоб виконати окреслену місію, досягнути конкретної мети і — виграти. До обов'язкових умов цієї гри належить і те, що гравцеві «зав'язують очі», стирають з його пам'яті найнеобхідніші знання, власне, спотворюють цю пам'ять до карикатури (вирушаючи сюди, душа так само п'є воду забуття з Лети — щоб забути про те, що вона побачила і довідалася в Елізіумі). Якщо гравець усвідомить, що він грає наосліп, набиваючи при цьому безліч ґуль або ж зазнаючи й серйозніших травм; якщо він спроможеться зірвати пов'язку з очей (це може бути дуже простим рухом однієї секунди, а може вимагати цілого життя, щоби здогадатися нарешті про спосіб знімання таких шор), — тоді він прокинеться, прозріє, пригадає, і гра стане осмисленішою, майстернішою, а відтак — цікавішою, бо виграш стане значно реальнішим. Якщо ж цього не станеться, тоді — і так далі.

Тим часом наше пере-бування зводиться до трагікомічного фарсу. Ми набиваємо собі ґулі й калічимося, не замислюючись навіть над тим, що ми взагалі тут робимо; для цього ми маємо надто мало часу. Або ж благаємо сповістити нам про це — і все життя прислухаємося до радіоновин, переглядаємо всі поспіль телепередачі, перечитуємо тонни книжок, — сподіваючись, що таки почуємо-побачимо-прочитаємо відповідь. Або ж благаємо зняти полуду з очей і повернути правдиве знання. Або ж починаємо — з відчаєм — виконувати першу-ліпшу місію, не розуміючи, що це смішно й незугарно, бо наша місія невіддільна від нас, як наше обличчя, і сенс полягає в тому, щоб грати у свої шахи або бісер, а не в їхні футбол або рулетку. Зрештою, існує безліч варіантів, які ускладнюють нашу гру, роблять виграш неможливим, а втому й депресію — дедалі глибшими. При цьому ми з обуренням відкидаємо навіть несміливе припущення про те, що це ми самі довго міркували над ускладненням нашої гри, розставляючи на карті нашої долі якомога більше і якомога підступніших пасток. Ми ладні вбити того, хто сказав би нам: «Ти сам вибрав це». Як?! Оце?! І це?! І оте?! І отаке-о?!

Ти сам вибрав це. Цю гру. Цей час. Цю країну. Цю мову. Ці пастки, до кожної з яких ти старанно втрапив. І цю місію також. І цю ніч березневу. Тепер уже йдеться не про виграш; тепер ідеться про те, щоб не програти. А так не можна, бо тоді обов'язково програєш. Тому треба знехтувати «йдеться». Йдеться та й перейдеться. Треба подолати «йдеться» і пасивне плавання услід за волею незнаного, невпізнаваного партнера. Вигадати-згадати-створити ще нечувану й небачену комбінацію, зробити поворот, несподіваний хід, спираючись уже не на знання і книжки, а на оте інтуїтивне підтвердження, супроводжуване радісним холодком остраху і щастя: «Так, треба саме цього, тільки одного цього й треба зараз, на цьому відтинку гри, на цьому щаблі пере-бування».

Ось і прийшов найулюбленіший місяць року, і застав мене вдома. Сьогодні обізвався нарешті цвіркун на тополі перед вікном батькового кабінету — голосно, радісно, безстрашно. Скільки разів слухав я тебе, зелений співче, протягом років, протягом довгих літніх вечорів, коли западає нарешті довгождана сутінкова прохолода й тиша, коли домашні вкладаються спати, коли розпочинається незрима літургія за улюбленим письмовим столом. Господи, як давно не було у мене письмового столу! Як давно я не пив чаю з цукром, ласуючи хлібом зі свіжим маслом та духмяною пінкою, зібраною з абрикосового варення; як давно я не читав повільних класичних книжок, до самозабуття поринаючи у течію чужого, вже викшталтуваного письма, не роблячи безкінечних виписок, просто читаючи, як робив це у дитинстві. І все оце, що відбувається зі мною тепер, — не що інше, як вияви нестерпного прагнення повернутися до чистоти й дитячости, воздвигнути нарешті нове серце на тверді досконалої простоти.

Ішов вечірніми вуличками і відчував, як по-новому сприймаю Бахмач, як це нове сприйняття перегукується з тодішнім — архаїчним, юнацьким, пра-джерелом усіх моїх поезій і неповторного, здавалося, — навіки втраченого бачення світу красивим, життя — прекрасним. І все було мені тут знаним, упізнаваним до найскромніших, найнепомітніших деталей, на відміну від чужого недавно збудованого Сихова з бозна-яким населенням, агресивним, рогульським, яке по-галицькому міцно чіпляється за земне, тутешнє, вигідне… Втім, не маю сентиментів ні до галичан, ні до бахмачан; люди втомили мене своєю чужорідністю, тим, що з ними ніколи не можна поговорити або помовчати на найсокровенніші, найістотніші теми, тим, що вони протягом усього мого життя не готові до бесіди, — ще не готові або вже не здатні. І пригадується рядок з «Паразитів свідомости» Коліна Вілсона: «Людина ніколи не самотня, бо вона безпосередньо зв'язана зі світовим джерелом енерґії». Якби тільки навчитися і більше не забувати, не втрачати досвіду цього безпосереднього зв'язку — зв'язку, який неможливо імітувати, бо він непідробний, він сам за себе свідчить. Укотре повертаюся до однієї і тієї ж думки, сформульованої вперше, здається, у «Для троянди»: кожен гріх, кожне забруднення, кожна свідома або підсвідома нечистота уривають безперервний за своєю ідеєю зв'язок людини з Логосом, переносять час зустрічі, доправляють людину у сферу «землі неспівпадінь», роблять цю людину дедалі чорнішою — аж до цілковитої втрати душі, тобто нечистóти й нечистота духу людини перетворюють її на зомбі нечистого. І тоді спалахують пожежі, не здійснюються життєво необхідні зустрічі, руйнується дружба, буяє приблизність і аморфність, людина перестає дотримувати слова, даного навіть самій собі; тоді аж кишить від «ідолів», «викиднів», «чорнушників», «зайвих і недоречних людей»; тоді стоїть гнітюча «спека», на зразок торішньої, коли посеред дороги лежав мертвий молодий лось із відбитими рогами, а ти гинув від спраги і, ставши навколішки, пив каламутну воду з калюжі, достоту, як у тій-таки «Троянді»: «Варто один раз напитися з цих калюж, — і ти вже отруєний, і ти мислиш як людина, так само безмежно гордий зі своєї задурманеної свідомости, і відчуваєш рабську єдність із натовпом нечесних, недобросовісних гравців…»

Досвід, а ширше — свідомість, — повинні бути дієвими. Або, знову ж таки, — придатними, годними — і, без сумніву, гожими й гідними.

Дивний сон приснився мені сьогодні: ніби стою перед Іваном Павлом II, позбавлений усього несуттєвого і зайвого; він запитально дивиться на мене, а я кажу: «Я скучив за тобою, Отче найсвятіший»; він приголомшений цими словами і хрестить мене по-католицькому — чи благословляє знаком хреста — і дає якісь розпорядження, щоб мені негайно допомогли. Прокинувся під враженням правдивости цього сну — білосніжний одяг першосвященика Риму, його просвітлене, живе лице, сповнене любов'ю, — під враженням щирости власних слів і їхнього змісту, який не усвідомлювався денною свідомістю: «Я скучив за тобою, Отче найсвятіший». Я скучив за нормальним життям, за нормальними людьми; моє довготривале перебування в цьому пеклі загрожує остаточною загибеллю душі й остаточною поразкою. Довколишній світ вовтузиться у пітьмі й огидному бруді, не бажаючи вибратися з них; а я все життя мрію вирватися звідси на волю, до світла й чистоти — і не можу, й допомоги немає. Я скучив за тобою, Отче найсвятіший; скучив за світлом; скучив за чистотою; скучив за тишею і сумирністю, скучив за лагідністю й розважливістю, скучив за розумом і увагою, скучив за доброзичливістю і побожністю, — справжньою, сердечною, глибокою, не вдаваною, просвітленою і просвіченою. Мені немає з ким мовчати, говорити і мовчати знову, довколишнє середовище нестерпне своєю обмеженістю, своїм несмаком, затурканістю, агресивністю. Я не маю куди подітися звідси, Отче найсвятіший, і ось уже тридцять три роки, як я не можу прижитися тут. Є люди, яким затишно у цьому багні, які мають у ньому власне місце і власне сонце, мають дім, жінку, дітей, роботу, гроші, одяг, друзів, «міжлюдські зв'язки», — у мене немає нічого, нічогісінько, крім сотні-другої книжок, які я вожу за собою в усіх безпритульних блуканнях, разом із невеселими щоденниками про цю затяжну неприкаяну подорож. Я відмучився у цій в'язниці тридцять три роки, втратив здоров'я, втратив любов до життя, втратив долю, не знайшов коханої, нічого не знайшов; я втомився вити від цієї перманентної безвиході, від цього тотального безладу, непорозуміння і неспівпадіння. Я втомився. Я скучив за тобою, Отче найсвятіший. Нізвідки чекати порятунку, бодай розуміння, вже не кажучи про допомогу. Адже сон — це всього-навсього сон, хоч яким би значущим і світлим, яким би урочистим і чистим він був; але прокидаюсь я все одно тут, і кривлюся від життя, наче від зубного болю, — бо хіба можна радіти цьому болеві, благословляти його, благоговіти перед ним?

Закінчується літо; все частіше падають дощі, все холоднішають ночі, серед яких сидиш ти, з традиційними чаєм та люлькою. «Виправлення зіпсутости» — назва вчорашньої гексаграми з «І Цзін». Направа. Мив стіни у ванні і туалеті, відчищав шар брудного осаду на умивальнику й на унітазі. Дедалі більше слідів занедбаности в цій квартирі, дедалі тіснішою стає вона, — колись така світла, простора, привітна, одне слово — нова. Майже повністю перебрався до батькового кабінету; якщо не рахувати численних звуків з-за дверей, мені тут майже ніхто не заважає, тільки малий Сашко-племінник час від часу забігає взяти котрусь іграшку з книжкової шафи. Але й роботи з мене майже ніякої, тому що гнітить грядуща безвість, тому що немає бодай мінімального економічного забезпечення, тому що все хистке і безнадійне.

Минулого четверга приїжджав Андрій Деркач, який повернувся з Німеччини. Привіз трохи чаю, дякувати йому, тютюну гарного, кілька касет — обробки концертів Бетговена, ксерокопію «Заміток щодо визначення поняття культури» Т. С. Еліота, невправно перекладених якимсь російським еміґрантом. Андрій перебуває у ситуації, трохи подібній до моєї. «Ціна зависока», — саме такою формулою узагальнив він усі ці спроби «встати і вийти» на шлях долі-дао. «Хтось шахраює; ми не відмовляємося платити цю зависоку ціну, але натомість не отримуємо нічого», — додав я. Посиділи, Андрій почитав нові вірші, набагато доросліші й потужніші за попередні; загалом було добре, тільки голова у мене розболілася потім від надміру чаю і тютюну.

І все-таки. Єдине, що не дає впасти в остаточний відчай, — взірцева постать Зерова, змушеного свого часу залишити «Баальбек» і вчителювати в болотяній Лукрозі заради хліба насущного. Це при тому, що попереду на нього очікували смерть сина, арешти друзів і, зрештою, — остаточне безробіття, яке загнало його аж до Москви, арешт, Соловки — і розстріл. Я не знаю, чи сприймав він усе те як долю; не уявляю, про яку любов до такої долі можна говорити в цьому випадку; але сьогодні те, що сталося з ним, бачиться і показує себе в істині саме долею, цілісністю, у якій неможливо щось змінити, — бо якраз отака доля виджерелюється із безсумнівної обраности. А щодо любови — то це, мабуть, саме та любов, яка наслідує свій архетип незбагненної поки що для мене любови Отця, Котрий Сина Свого приносить у жертву Собі, Котрий каже: «Кого Я люблю, того звинувачую і караю». Він не ухиляється і не лицемірить, називаючи кару даром або благодаттю; але даром і благодаттю, обраністю, яка у людських очах виглядає прокляттям, є Його незбагненна любов, плідна карами, переслідуваннями, звинуваченнями, муками, самотністю в Гетсиманському саду, у Матіївці і на Соловках, любов, плідна, врешті-решт, смертю. Ця любов не може бути чимось іншим — випробуванням, скажімо, тому що Отець наперед знає, гідні ми чи негодящі, тому що Він наперед обирає любих собі; любов не може бути інструментом, яким Отець кшталтує нас, доводячи до досконалости-доладности-довершености-святости; ця Його любов є лише любов'ю і виявляється саме отаким, неприйнятним серед людей чином. Караю і звинувачую. Але це — Його любов, і це Він обирає. Отже, чимось усе-таки ми любі Йому — попри нечистоту, гріховність і те, що здається нам остаточною непридатністю для життя.

Але старі євреї і протестанти вважають інакше. Мабуть, це неможливо дослідити на дискурсивному рівні; мабуть, це — любов Його до нас у вигляді кар — можна лише відчути особливим чуттям, у свідченнях якого вже не можна сумніватися далі.