Келія Чайної Троянди. 1989-1999

1997

Отже — коло. Палають у грубі дрова й брикет, світло ллється з тієї самої настільної лампи з зеленим абажуром, розмірено цокає годинник у вигляді хатки з комином. Чай випито, сигарети випалено, надворі могутній вітер і густий мокрий сніг. Можна починати. Тобто продовжувати. Тобто закінчувати. Матіївка. Індія. Я сам.

Рятуючись від бахмацького галасу, дебільної «музики» сусідів, рятуючись від телевізора за дверима кабінету, від усього, що за останні півроку набрало загрозливих розмірів (знову набрало, знову загрозливих — воно росте невпинно, як щетина на твоєму худому виснаженому лиці) — отже, рятуючись, повернувся сюди. Сонячний теплий день 12 березня, дикі гуси летіли над головою, їхні крила зі свистом розтинали повітря, вони кричали, вони раділи — і я радів, бредучи трасою додому, з одвічною торбою, напханою книжками і харчами, з одвічною невиспаністю в голові, з зубами, які хиталися в усі боки, з ущент прокуреними легенями, з усім, що зів'яло і відмерло, — радів, ідучи додому, до свого місця під сонцем і під місяцем, — радів, тішився, полегшено зітхав, знімаючи немилосердно тяжку ношу, перепочиваючи, вдивляючись у ясно-синє небо над головою, в зелені соснові серпанки, у все, що найрідніше, що єдине наповнене смислом у світі.

Здрастуй, моя люба Матіївко. Здрастуй, моя маленька, тиха Індіє. Здрастуй, хато моя, притулку мій єдиний, крапле світла і ладу серед безмежного хаосу і нерозрізненної пітьми. Здрастуй, лісе. Здрастуй, Сейме. Здрастуйте, тьотю Тасю. Здрастуйте всі. Я повернувся. Я повернувся, ще більш хворий і обтяжений, ще пригніченіший і безпорадніший, немічніший, негодящіший для буття — і ви не відштовхнули мене, ви знову мене впізнали, знову визнали за свого — попри все на світі — ліси, небеса, Сейм, хатинка, тьотя Тася, земля, вода. Сонце, ніч, тиша, — і птахи з їхнім кличем, і сніг сьогоднішній, який прийшов привітати мене на рідній землі, у теплій своїй хаті, де я нікому нічого не винен, де все ближчими стають євангельські простота і досконалість, де я є і ще хоч трішечки можу бути, можу тішитися, можу радіти.

Так і не вдалося мені за ці півроку прорватися до «текстів» (за винятком «Бахмача Пасажирського»). Бог із ними, з тими «текстами». Сьогодні вранці, коли традиційно не міг заснути, і збуджений нічною працею, — перекладав Єжи Єдліцького, «Три століття безнадії», — отож, уранці, коли дзвони дзвонили в батуринській церкві, а я курив і все ще щось додумував недодумане, — отож, саме тієї миті прийшло до мене небувале, ще ніколи не звідуване — за винятком, мабуть, раннього дитинства — відчуття й усвідомлення того, що я також помру. Отакий, який є. Увесь, до найменшої клітиночки. Просто візьму й помру, і мене — отакого — більше ніколи тут не буде. Речі мої — картуз, черевики, плащ тощо — залишаться; залишаться мої книги, рукописи й щоденники, якщо я не встигну до того часу спалити їх; оця хатинка залишиться, і хрест на стіні, і вікна на порожню світлу вулицю, — але я вже ніколи не зайду до цієї хати, не зітхну втомлено, не сяду на дивані і не запалю сигарету, — одного разу я не повернуся, не зможу повернутися в цей світ, до цих лісів, до цього хворого й нещасливого життя Костянтином Москальцем, — і цей один раз триватиме довічно, «назавжди-назавжди», як співав у тій пісні, одній з останніх, складеній у Львові.

І я збагнув, що безсмертя душі нічого не міняє. Нічого не змінює існування або не-існування вічного життя. Тому що оце — Матіївка, ліси, небеса, дикі гуси — вже не повернеться і не повториться більше ніколи; це вперше і востаннє — збагнув я. Більше ніколи. Так побудовано час. (Не має значення, «побудовано» чи існує «час», «як» він існує тощо). Так побудовано життя людиною. І тут ти вже справді нічого не зробиш, тут ти безпорадний і приречений насправді. Жити, усвідомлюючи це, — часом гостріше, часом невиразно, часом забуваючи про це, — але з цим, носити його у собі. Жити приреченим. Жити смертником. Усвідомлювати це. І нічим не могти зарадити.

Дякувати Богові, дістався до Бахмача без пригод, якщо не брати до уваги потужної ранішньої хуртовини і несамовитого вітру в обличчя. Гарний лист від Василя Івашка — про те, що «Еней — така ж реальність, як і Верґілій, «Енеїда» — така ж реальність, як і події в Трої, події в Трої — така ж реальність, як і зеровський переклад «Енеїди»… Розвиваючи цей ряд: сьогоднішні події (моє безсоння, мій переклад Єдліцького, мої роздуми над статтею про кризу, моя дорога до Бахмача, лист, ванна, ось ця сторінка +∞) така ж реальність, як і всі вищезгадані, або, враховуючи Василів знак тотожности = поміж ними, то це одна й та сама реальність. Протягом чи не всього життя поетом і філософом, філологом, музикантом і християнином (яким-не-яким), я б'юся над оцим моментом — перетворити будень на текст, на таку ж саму реальність, як текст «Енеїди», скажімо, Євангелія або «Гри в бісер»… І що ближче до кінця цього «побивання», то все виразніше переді мною постає неможливість подібної ідентифікації, точніше, неможливість для мене як для однієї зі складових цього тексту об'єктивізувати цю реальність і прочитати її. Для цього слід було б вийти із себе (плотинівський «екстаз», «zachwyty» містиків тощо). Власне, кожний текст живе на межі, там, де він стає більшим за самого себе, «виходить із берегів»; життя кожного справжнього тексту здійснюється в сакральній (мабуть) площині відчитування, відгукування, розуміння й інтерпретації, врешті-решт — у площині діалогу. Туди, в цю площину, в цю реальність, і спрямований справжній текст. Його життя і його реальности не існує доти, доки не відбудеться зустрічі з життям і реальністю (з реальністю життя) Іншого, справжнього читача, справжнього інтерпретатора. Інший — це Бог, Жінка, Друг. Ворог не є Іншим, тому що, кажучи словами Лосєва, «отрицание само по себе єсть факт обратного полагания» («Философия имени». С.42). Але сам себе прочитати я не можу, попри досить-таки ймовірне знання того, що я як цілісність є текстом (укупі з жестами, мовчанням, збиранням хмизу у матіївському лісі, складанням пісні, співанням пісні тощо). Хоча я знаю/пам'ятаю імператив дельфійського Аполлона, який у цьому контексті може звучати: «Прочитай самого себе». Може, я не знаю тієї мови, якою «написаний» текст-я. Або ж знаю її дуже зле — тому що окремі «фрази» і «слова» цього тексту-мене все ж надаються до витлумачення; я спроможний видобути окремий смисл із найпростіших «речень» у мені — я розумію речення голоду, речення еросу, речення страху тощо — тобто тих «екзистенціалів», які є найпершоджерельнішими, найґрунтовнішими і, певна річ, найпримітивнішими. Але цього мало. Я хочу — і, зрештою, я, мабуть, повинен, мабуть, таке моє покликання — оскільки вже я є тут («де я?») — прочитати себе повністю. Разом з тим, я повинен пам'ятати, що таке «читання» є рефлексією, зверненою на себе; не можна все життя прожити, рефлексуючи; інакше загинеш від голоду — адже цей текст безмежний, принаймні доти, доки ти живий.

Уже пізня ніч, а в мене все стоїть і стоїть перед очима ця щемка, ця невимовно зворушлива сьогоднішня картина: у легких «присмерках квітневих» іде, ледь похитуючися, стежкою п'яненький сусіда мій Сашко і несе в руках пачку «Принцеси Нурі» — купив для мене, власне, не купив, а взяв у кредит, «на список»; це при тому, що на тому «списку» і без того вже велетенська сума; це при тому, що вдома в нього троє дітей, один від одного менші; при тій жалюгідній платні, яку не виплачують місяцями; при всьому тому — несе мені пачку дорогоцінної трави, саме тоді, коли я палю люльку, натоптану самосадом того ж таки Сашка, і цілком поважно медитую над темою, яка все виразнішає протягом двох останніх матіївських тижнів: чи не пора нам нарешті розв'язати стан цього надзатяжного, надважкого, надлюдського, «безбожного» гіпер-kryzysu і вдатися до чесного самогубства, що буде яким-не-яким, та все ж розв'язанням до муки і «скрежету зубовного» остогидлого ступору; помри добровільно — і час нарешті поплине далі, і полегшено зітхне закатована душа, а Бог — якщо Він усе-таки є — простить тебе, хоч цим відкупивши Свою провину «без-божного» так само німування — і невтручання — у мої аж надто не блискучі справи… Криза не може тривати роками; криза не може закрижаніти у кшталт; або, як пояснює Райнґарт Козеллек: «Kryzys» wskazywal па fakt, że czas nagli — zrozumienie tego wlaśnie faktu stanowilo sens pojęcia <…> W chrześcijańskim і niechrześcijańskim znaczeniu «kryzys» oznacza w każdym przypadku wzrastającą presję czasu, przed którą ludzkość na tym globie zdaje sil nie mieć ucieczki.<… > wyłania się granica, której nie można już przekroczyć dzięki żadnemu technicznemu і naukowemu postępowi. <…> zwielokrotnia się sila samozniszczenia autonomicznej ludzkości»[1].

Отаким несподіваним чином мої проблеми виявляються проблемами всього людства. Майже необмежений простір для меґало-маніякально-месіянських фантазмувань. Але мене більше не тішать — і не лякають — фантазми. Тішить і зворушує п'яненький тракторист, який не забув — бо вчора пообіцяв — купити тобі чаю. Відсутність того ж таки чаю (і тютюну) — лякає. А фантазми набридли — може, тому вони й не з'являються більше. Спали всі свої щоденники. Спали недописану «Книгу Радости». Спали кожен папірець, на якому щось було написане твоєю рукою, тепер «безбожно» затиснутою в зап'ясті. Візьми дроту, на якому два роки тому мама вивішувала прання, — він міцний, повинен витримати вагу твого тіла, — і йди до сосни з роздвоєним стовбуром, найулюбленішої в усьому лісі Сестри Сосни. Розв'яжи цю кризу, припини цю гнітючу сталість і тотальність єдиним досяжним для тебе чином, останнім, що ти ще подужаєш зробити. Звільни їх усіх від необхідности допомагати тобі — в той час, коли допомагати треба вже їм: матері, батькові, сестрі, Сашку, тьоті Тасі, сусідам… хрещеній доньці Ярині і твоїй кревній Владиславі. Їм усім треба допомагати. Заробляти гроші. Купувати одяг і харчі, ласощі і книжки, магнітофони й забавки і безліч інших потрібних, насущних речей. Допоможи їм! Ти не можеш. Ти не подужаєш заробити навіть на чай і сигарети, не кажучи вже про всю решту. Отже, ти непридатний для життя. Твоє життя — якраз твоє, життя нікомуненалежної «jednostki», а не життя «взагалі» — більше не має сенсу. Сенс був тоді, коли ти його знаходив, або принаймні тоді, коли ти ще шукав цього сенсу — у літературі, у філософії, у вірі, врешті-решт, у Розіп'ятого. Може, то були ілюзорні, міфічні сенси — але якраз міф і допомагає витримувати перед істиною, або ж — перед відсутністю Бога. Тобі забаглося істини і святости. І ти прийшов до думки про самогубство як до останньої з можливих іще думок, не позбавлених сенсу. Напередодні Страшного Суду Бог, кажуть, скоротить час, щоб урвати страждання мучеників. Ти теж можеш урвати страждання і скоротити час. Ти не можеш, не подужаєш зробити «стрибка» до останньої — релігійної, за Кіркеґором, — площини. Ти все ще не визрів для нього. Але залишатися у цій нестиглості — і водночас цілком Еклезіястовій пересвідченості, передозрілості, передосвідченості, — у цьому по-своєму загадковому «ніяковому» стані ти теж більше не можеш. Czas nagli…

Пили чай із Сашком, розповідали одне одному історії з життя: про витверезник, про розлучення моєї сестри з чоловіком. Історії з життя. Історії про життя. «Historia codzienności». «Бажаю тобі щасливого… як воно… натхнення», — сказав Сашко, прощаючись. «Дякую», — сказав я.

У понеділок, 26 травня, приїхав до мене такий дорогий гість, що я й досі не можу отямитися від захвату і радости, яку він привіз із собою. Віктор Морозов приїхав. Привіз у подарунок свою гітару, про яку я давно мріяв, — «Кремона», — вона вірно служила Вікторові двадцять п'ять років, зі зручним, вузьким і довгим грифом, зі співучим тоном нейлонових струн; і новий комплект американських струн; і касету, де він записав три мої пісні, серед яких блискуче аранжована й виконана ним «Треба встати і вийти…» А ще дві пачки віденської кави і традиційних сорок гривень. Але якби навіть не було жодного з цих коштовних дарів /гітара! струни! записана пісня (тощо)/, якби Віктор постав переді мною просто так, спокійний і усміхнений, щастя моє не було би меншим або блідішим. Як добре ми говорили з ним цю добу, що він гостював у мене; як ловив я раз-по-раз себе на тому, що свічуся від радости, що щиро сміюся, що все сказане Віктором нарешті лікує мою душу від такого тривалого німування; що спливає з мене наслання чорнушних монологів та діатриб; що все сказане мною знаходить правдиве розуміння, глибоке і чисте, що є нарешті гідний співрозмовник, що це мій брат старший приїхав у гості, привіз із собою купу гостинців, поговорив зі мною по-людському, підтримав і втішив, потвердив, що я не останній у цьому світі, що самогубство — це ідіотизм, що можна записати цілу касету моїх пісень — і так далі. Господи, Вікторе, як вчасно ти приїхав і як доречно, аби ти тільки знав… Почуй цю мою вдячність, і хай та радість, яку ти привіз із собою, ніколи тебе не залишає; будьте щасливі із Мотрею, будьте, мій любий брате, — бо ми гинемо без братів і сестер, між чужих недолюдей, бо ми не можемо дозріти і дати плід — без свого середовища, без свого кола.

Швидкий слід реактивного літака між призахідних хмар (з півдня — на північ, біла смуга), дивовижний спектр кольорів — від помаранчевого і зеленкуватого на заході — до дедалі насиченішого блакитного на схід; шляхетний колір соснових стовбурів і зелених голок на тлі рожевих, кольору фламінго, легких вуалей-хмар; уперше почута пташка, яка сіла на сосні наді мною — торохкотіння безперервне з переходом в іншу тональність — наче трактор заводиться, але все одно набагато природніший звук; ворухнувся — і вона полетіла довкола кар'єру, озиваючись то тут, то там; зовсім несподівано — зоря, єдина, Афродита/Марія на заході, між двох сосон навпроти — Небесна Діва, Вічна, Найчистіша, Неторканна, Свята — «Слава Тобі, Діво!» — привітав пошепки і пригадав з «Поеми ріки» («стоїш на хмарі заклично маєш рукою… Марія Марія світанку… Марія тебе») — яку вже згадував сьогодні, коли залишився сам у хаті тьоті Тасі — вона пішла вибирати полуниці для мене — саме в цій хаті була написана поема під час останніх у житті канікул, коли було безліч Сейму, купань, природи — і всього оцього, що знову прийшло до мене, а я прийшов до нього — і ми впізнали одне одного, і привіталися; а мене не стане. Невже оте все святе пригадування було лише маячнею або, м'якше, фантаз/м/уванням юного надвразливця? — тоді тим гірше для світу; без Божого Міста, без нас життя неможливе, істина неможлива, — замість звістки побачив зорю. Шишки, які незворушно лежали на голках, — і я відчував, що їм подобається лежати отак, що кожна з них була на своєму місці, і кожній було добре — і «все було добре» — повторю вслід за Богом; адже це Він дивився разом зі мною на небеса і на землю, на зорю й літак, адже це Він нагадував мені «Поему ріки» — і Він дав мені її («вийти в темінь нічного літнього грому (…) «тату» мовити «тату»).

Двічі сходив по дрова за канаву. По дорозі, під час відпочинків, — суцільні осяяння, яких не було б, якби не важка праця і потреба перепочивати; цілковита «увімкненість» у ліс, глибоке бачення (глибина простору, добра ієрархія — кожна сосна на своєму місці, і я — як сосна). Служити Господові, славлячи Його і радіючи; у цій радості — Його слава. Служіння і хвала здійснюються в кожному моєму чині (дрова, готування їжі, спів, молитва, споглядання — те, що тільки мріяв здобути у 1991 році; все рівноцінне; відчував тоді це як сполохи, тепер — як бачення цілого, дедалі глибше й насиченіше). У цій моїй радості і полягає моя гідність (arete) virtus — і годність/придатність для буття (буттю) Богові; я маю право славити Тебе — і в цьому моя радість, а Твоя слава.

Біомедитація всюди, на кожному кроці, відтак на кожному кроці — Centrum, осердя серця, Божий слід; інакше й не може бути, коли ти перебуваєш на стрижні течії, водночас тримаючи безперервний зв'язок із Джерелом, у цьому зв'язку — істина кожної течії, її єдність (ad fontes — проти течії, але це «проти» — її воля, її бажання, її закон, дао, шлях; це — єдність Початку і Кінця; одночасний рух, напруга, струм). Відсутність у цьому баченні соціального, кумедність і недоречність його. Тут немає влади і політейї — бо тут не живуть люди; можливість сісти і їсти на кожному кроці — і це теж буде жертвоприношенням — бо святий увесь ліс. При виході з посадок, майже біля своєї хати, — усвідомлення того, що я бачу все це не тільки тут, але й там, у небесах, де живе частина моєї душі, дух, який стереже під час подорожі і споглядає її; мій дух. Розуміння того, що будь-якої отакої святої миті рідний голос скаже: «От і все» — і вимкне те, що ти бачиш, — і ти приголомшено відведеш очі від екрана, на якому більше нічого нема — нічого з того, у що ти вжився (дрова, рідні, біографія тутешня, час наприкінці XX ст. etc.), до чого прив'язався, ледь пригадуючи, що це лише/навіть «дивне, це літнє, заснуле кіно» — святе кіно буття, у якому є твої участь, доля, причетність, счастіє. Пам'ятаю цю мить під час попереднього перегляду теперішнього життя на небесах — як я хапаюся за найближчу травинку — «адже все це насправді, я все ще тут, ось ця реальна травинка» — так, наче перед пробудженням, коли рештки образів сну змішуються з образами ранкової дійсности; «іди і воюй!» — каже Крішна, зразок того, хто породжує це святе кіно — і споглядає його, непричетний учасник.

Підібгавши ноги під себе, перетворившись на живу зосереджену грудку, беручи приклад з шишок на землі, встеленій сосновими голками, — маленькі взірці великого! — наслідуючи їхню незворушність Будди (маленькі Будди!), незворушно, разом з ними, як іще одна шишка, іще один Будда — «та сама тобі» шишка, «той самий тобі» Будда — споглядати, як на Заході сходить-про-являється очікувана і все одно раптова зоря Марія; там — золоті і блакитні небесні Острови Блаженних.

По дорозі знайшов чотири чудові бабки — одну побачив з гори, завагався — шапка гриба чи порожня консервна банка? — спустився, а там гриби; згадав, як пригощала мене рідна земля — Свята Земля — тоді, у липні 1995, напередодні катастрофи, — і тепер знову, — «я й для тебе приберегла», «це для Костика» — мама, тиха і мила, невинне дитяче — і старече водночас — лукавство («приховала»); сосни-колони лісового храму: це велетенське історичне коло — колони перших храмів наслідували якраз стовбури дерев, а тепер, для мене, стовбури є тим, чим вони були в первісному Одкровенні.

Багряне Місто Хмар на Заході — ясно вирізнив будинок, озеро, пагорби — а далі чисте, зеленкувато-піщане, наче Сеймова вода, коли пірнаєш з розплющеними очима, — небо; дуже швидко все це відбулося, протягом якихось десяти хвилин; захмарилося, стемніло, дощик почав накрапати. Вдома почистив гриби, повісив сушитись у веранді; закортіло сходити на рибу, може, завтра; безліч осяянь лишаються невисловленими — або ж невимовними, — і я нарешті не журюся цим — течу, як Сейм, як усе тече (panta rei — panta Dei).

Пора мініатюрних квітів і коників. Природа/космос — це Христос, зраджений людиною і розіп'ятий за посередництва техніки; але оцей Розіп'ятий воскресне, щоб порятувати людину, яка зрадила і відреклася, порятувати Іуду і Петра. Відтак і техніка — не-обхідна для виконання Божої волі. Вона — хрест ганьби, який Христовою смертю-воскресінням преображається на Хрест Слави і Спасіння (Гайдеґґер про техніку; Гельдерлін у Ґадамера: «там, де небезпека, криється і рятівне»). Повертаючись, біля Дяківщини опинився в осерді напрочуд затишного Мітґарду: зелені купи дерев у Сокорках — на Заході; Батуринська гора з церквою, під якою тече Сейм, — на Півдні; Городищечко (gard) з церквищем — на Сході; моя Теа-Rose Cell i ліси — на Півночі; уют; «вмостився».

Отже, відбувається вічний «розворот» року, закінчується період щорічного росту і починається «повторний час» — усе це явища, які запримітив кілька років тому, уже тут, у Матіївці, уперше безпосередньо спостерігаючи і відчуваючи на собі єдність долі — і космосу, нерозривність пір року, «історії року» і «historii codzienności»; залежність психофізіологічного стану, дум і настроїв не лише від погоди та внутрішніх констеляцій, але й від зелених періодів-сезонів, від того, що поєднується у двоєдиному значенні слова «п о р а». Пора року — літо; «пора прокидатися» — тобто настав саме той час, який є «своїм» для прокидання (своєчасність), — і так з усім на світі. Пора цвісти мініатюрним незабудкам. Пора відцвісти пишним півоніям. Пора починати спів братам цвіркунам. Пора збирати каміння. Пора поратися — тобто робити час, створювати діяння, які є належними і своєчасними. Знайшов потім підтвердження цьому в Еліаде — і страшенно зрадів, бо, виявляється, і це не ідіосинкразії, а бачення архаїчних першоджерел, які одні правують світом від прачасів — до сьогодні. Бачення, за яким стільки побивався. Знаючи, що все це — перед очима; але тільки знаючи, а не бачачи.

Отже, розворот. Період/пора хаосу. Пора, коли зупиняється час; ця зупинка потребує кількох діб — адже розвертається і розверзається багатством віддавання увесь земний космос. Так, ніби земля на кілька діб перестає обертатися, а потім робить перший рух — і це рух у зворотному до попереднього напрямку, рух з протилежною інтенцією та зарядом, рух уже не засвоєння та росту, а віддаровування та занепаду в зиму, «заитие». Ці кілька діб — Велика Межа, Тай Цзи, коли Інь та Ян єдині так само, як на Початку; з кожним наступним днем вони ледь помітно почнуть віддалятися і відчужуватися, — аж до кінця, до нової межі. «В моєму кінці — мій Початок».

Сьогодні вночі здалося, ніби я таки дописав «Святу Марихуану», навіть записав на касету. Ще не прослуховував — вагаюся. В кожному разі, більше нема сенсу морочитися з нею. Тоді, на початку, вона (первісна мелодія) здавалася мені неймовірно багатою можливостями і надзвичайно гарною; тепер ні. Треба рухатися далі.

Нічого не пишу, мало читаю. Сьогодні нарешті довгождана прохолода. Тягаю дрова з лісу, рубаю їх та складаю в сараї. Це дуже тішить око і серце — усе вища кладка дров; так, ніби я будую стіну, якою захищуся не лише від холоду, а насамперед від моторошно-невільницького бахмацького перебування з усіма їхніми телевізорами, криками, базіканням, «музикою».

Взагалі, дивний період. Мені нічого не бракує. Я не сумний, але й не веселий. Просто все йде своєю чергою, але я якось осторонь. Це не гнітить мене так, як раніше. Я ходжу на довгі прогулянки і медитую над вечірнім кар'єром. Ловлю рибу і збираю лікарські трави: звіробій, деревій, сьогодні нарізав м'яти. Але все це якесь заснуле, сповільнене, нереальне — як рухи власних рук, коли дивишся на них під водою, пливучи Сеймом. Зеленкувато-жовтий пісок. Безмежна тиша. Затамований подих у грудях, якого вже не вистачає. Пора на поверхню, за черговим ковтком свіжого повітря. Пірнаєш знову. І знову — та сама примарність власних рухів, власних рук. Власних?

Їй це дивне, це літнє, заснуле кіно…

(Г. Чубай).

Сіра вата хмар, легка, яку вітер гнав із заходу на схід, — ясно-синє небо поставало на їхньому «місці» (субстанція — на місці, замість акциденцій); гарне буденне освітлення землі, вогкої, блискуче соснове коріння, юні шишки, яснозелені — на вітах, старі, сірі — на землі; все на своєму місці, у своєму часі; істина-душа сосни — вічна, ніякої трагедії у шишках на землі, тільки «печальний чар»; я — теж шишка і сосна сповна; це «я» — лише форма тіла, а душа-життя — єдиної Сосни (учорашній вірш Буніна: «Счастлив я, что моя душа, Виргилий, Не моя и не твоя»); саме це мав на увазі Платон (здається мені); гніздечко у дуплі всихаючої сосни, попискування невидимих пташенят — і так само крихітне саторі: «Ну, от»; звільнення від похмурих нічних думок, пошуків відповіді на запитання про сенс мого життя, кризу культури, занепад літератури тощо: «Ну, от»; я не знаходжу відповідей у лісі; але там зникають мої питання; їх просто нема на цьому рівні, у «всіхньому» космосі. Життя не запитанням — а життя життям, яким ти, власне, і є — і це єдина відповідь, перед якою не може постати жодного питання, не кажучи про їхню множинність, нерозв'язність, гнітючість.

У Бахмачі. Сніг, який був випав кілька днів тому, розтав. Тиша в будинку. Сьогодні поховали Віктора Тимофійовича Байла, сусіда з 85-ї квартири. Часто курив з ним на сходах, кілька років тому зробив він мені різак, щоб сікти тютюн, — за літру; заходив «по-сусідському» на свята, випивав з батьком, розповідав-згадував, як були вони молодими, як працював на посту ДАІ в Батурині, — все скінчилося, поїхав Віктор Тимофійович в останню свою дорогу на Борзну, до вічної домівки. Прощай, Бахмач! Прощайте, хлопці! Випийте по сто грамів, пом'яніть мене — я теж любив випити, а тепер мені вже не можна. Гріхи, чесноти, заготований на зиму тютюн, одяг, речі — все-все лишилося тут. Так щоразу вдаряє ця смерть, так щоразу робиться все справжнім у її світлі — і бачиш тоді всю незахищеність цього блискавичного життя, все його несамовите багатство — ось, бути тут, мати свободу пити чай або дивитися на тополю перед вікном батькового кабінету, чути голоси, бути причетним до людського; світ такий безмежний, усе таке гарне в ньому, все озивається і хоче бути побаченим — а там уже нічого нема, там — не-буття, і тебе теж ні для кого нема. Як вони можуть убивати людей, коли людина й без того вже приречена, коли всі секунди її життя — лічені?

Діти ідуть зі школи. Голі каштани. Лілії у дерев'яному ящику на письмовому столі. Бурчить у животі, хочеться їсти — я ще не снідав сьогодні. Бачу, чую, хочу, думаю, пишу — безліч одночасних вражень, явищ, подій, безліч присутнього часу — бо це час життя; ось, я живий, і тільки тому цей світ такий багатий — бо він живий і я живу у ньому — і жодного атома світла з усього цього непередаваного багатства не існує вже для Віктора Тимофійовича, з яким ми курили махорку на сходах, і Віктора Тимофійовича немає ні для кого, є тільки зайве тіло, річ, яку треба чимскоріш заховати, бо це вже не він, бо він — це було життя, тобто сенс, і тоді ця мертва, безсенсовна тепер річ була живим тілом і розумом, була цілісністю всього життя сповна, була Віктором Тимофійовичем, який пив горілку, курив махорку, говорив, сміявся, страждав, їздив до сина-офіцера у Рівне, просив у мами моєї сто грамів на похмілля — вона згадувала про це останнього разу, коли приїжджала до Матіївки.

Але потім оце загострене відчуття сенсовности життя зникає, затирається. Ти забуваєш про правду оцього щемкого настрою, про свій дитячий подив: як може помирати людина? Або, тим більше: як можна вбивати людину, якщо вона і так уже приречена на смерть? Тебе починає допікати тіло з його болячками і безповоротною руйнацією, безсоння, депресія, ти не живеш у житті, тебе нема у світі живих, хоча ти ще живий і світ — відкритий для тебе, з безліччю нагод якщо не розбагатіти і позбутися побутових негараздів, то все одно — бачити небо, птахів, людей, слухати, як щебече малий Сашко, показуючи тобі намальованих ним Баба-Йожок, згадувати, читати, — Господи, скільки всього можливого, скільки всього є — перед не-буттям, перед отією блакитною паперовою стрічечкою зі штучного вінка, яка лежала сьогодні на сходах, там, де ми курили з Віктором Тимофійовичем, Царство йому Небесне, — стрічечка замість чоловіка, і ти уявив, як він скептично відреаґував би на цю стрічку і зіштовхнув її капцем униз…