Келія Чайної Троянди. 1989-1999

1990

Поза всім звучить музика — тиха й могутня; це вона виштовхує стебла із землі і дітей із лона — нагору, до сонця. Це ота моя «юна музика за стінами», — тільки до неї треба прислухатися, тільки з нею співрозмірювати подих і ритм серця; ця музика — саме життя, вона звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки рухається. І я теж — музика, доки б'є в грудях ритм-машина, доки летить у венах кров-звук; людина подібна до віргана, на якому грає Бах — саме життя. І ніколи в цьому житті не треба питати, задля чого звучить музика і навіщо її грають, — бо це зрозуміло і так, без питань та відповідей. Те життя, яке в нас і повсюди, саме знає, що і як йому робити, не треба тільки йому радити або перешкоджати. Не треба ставити йому умов, не треба запитувати, чому все відбувається саме так, а не інакше. Довіра до себе — це не довіра до власного «я», а довіра до життя, яким ти є; і це життя — не острівець, не фраґмент, а ціле сповна. Його неможливо зімітувати. Людина створює досконалі машини, комп'ютери і кораблі, вони рухаються і багато вміють, але вони неживі. А проте ми також уміємо творити життя.

Учора з Галею і Тарасом Чубаями були на могилі Грицька. Неймовірно синє весняне небо, голі дерева на цвинтарі, дві свічки, які палали на могилі. Тиша і спокій, усе закінчилося — і не закінчилося нічого, бо тільки пробудження, тільки шалений порив дерева в небо і я — блідий, виснажений, живий. Хто такий я? Чого я хочу? Ті самі питання, що й десять років тому; так само немає відповіді. Тільки сни, які деколи залишаються у пам'яті, які при бажанні можна трактувати. Але мені вже обридли трактування, сни, пророчі здогади, містичні числа, — усе це нікуди не приводить, і ти й через десять років усе ще на тому самому місці, і життя так само, як і завжди, може, навіть більше, ніж будь-коли, позбавлене сенсу. Це добре розуміє інший твій друг, Юрко Саєнко, і ви на шаленій швидкості мчите автострадою, вночі, під зорями, — а куди?

Усе стає яснішим і виразнішим (не кажу: зрозумілішим), коли мчимо з Юрком нічним Львовом, коли слухаєш музику, дивлячись на нічний собор, освітлений ліхтарями, — і лискуча брукована дорога попереду, Джордж Гарісон співає, і машини щезають за рогом, блимнувши на прощання червоними вогнями, — щезають назавжди, а між ліхтарями проростають зорі, і ти не чуєш кроків перехожих, бо музика, всевладна музика поза всім, — і цього разу вона не за мурами, не в чужих людей, не випадкова, а саме та, що треба цієї ночі, саме твоя і тільки тобі чутна музика, як повітря, як місто і те, що в місті, під ним і над ним. Це та музика, яка лунає поза словами іспанських містиків, Євангелія, Будди, Крішни і так далі — всіх не перелічиш, до кого кидався за порятунком, відмовляючися слухати свою музику.

Спробую все ж пояснити. Це відбулося у Самборі, коли я їхав до села зустріти Великдень. Автобус стоїть там півгодини, я сидів на лавці і курив. Було десь чверть по восьмій. Я дивився на призахідне багряне небо, на безліч зелених пагінців крізь шкло нашого автобуса. Довкола звично метушилися люди. Щонайменше сотню разів сидів я вже отак на тій лавці й курив. Може, то був своєрідний ритуал. Зовсім несподівано для самого себе я подумав, спокійно, навіть втомлено, про те, над чим сто разів уже міркував. І раптом усвідомив — теж спокійно, без вибухів, без істерики, без німбів і стигматів, — власне, не усвідомив навіть, а сприйняв як настрій, як тему для весняного надвечір'я в Самборі, як те, чого мені ніколи, мабуть, не вдасться пояснити словами, як пробудження і осяяння.

Я прокинувся і побачив множинність довколишніх світів, — їх було так багато, як маленьких зелених листочків на тому вечірньому дереві з безліччю галузок; це були світи довколишніх і відсутніх наразі людей, світи найрізноманітніших історій, народів, інтерпретацій, уявлень; я побачив світи звірів і їхніх звичок та характерів поведінки, рослин та каменів, землі і води; я побачив свою сім'ю, старшу й молодшу, своїх друзів і недругів, їхні проблеми, клопоти, радощі. Я побачив усі світи й усіх людей і збагнув, що не належу нікому й нічому і ніхто й ніщо не належить мені, що всі ми — самі по собі, окремі планети зі своїми орбітами (хоча мені не подобається це порівняння), і кожна спроба наблизитися впритул, змінити свою орбіту або спробувати осягнути (тобто привласнити) когось і щось інше — це обов'язково катастрофа. Я лише сприймаю довколишність — але я не маю її, не володію нею.

«Але ж це страшна самотність!» — подумав я. І тієї ж миті збагнув, що у цьому й полягала моя основна помилка, — бо ця самотність, автономія, об'єктивна нікомуненалежність і є свободою, якою завгодно свободою: свободою волі, свободою вибору тощо. Я боявся самотности, намагався вмістити в себе довколишній всесвіт, перейнятися болями й радощами кожної людини, звіра, комахи, — але, руйнуючи власну самотність, я нищив і власну свободу (мається на увазі самотність метафізична насамперед, а потім уже й фізична).

Відтоді був дуже насичений подіями і зламами період із концертами, з Надійкою і шоком у Луцьку, з дівчатами, Карпатами, Юрковою машиною, «Пінкфлойдом», дочитаними листами Рільке. Нарешті я вдома. Позаду Москва, Львів, гастролі в Івано-Франківській області, позаду хата на вулиці Сковороди; усе позаду. Я випірнув тут-таки, рівно через рік. Наслання закінчилося; наслання, яке мало назву «Львів». І от: пізній серпневий вечір, нетлі, цвіркун за вікном батькового кабінету.

Я на волі. Уперше за багато років — я на волі. Про це ще ніхто не знає. Це те, що тоді, у квітневому Самборі, назвалося мені нікомуненалежністю. Це те, що приходило до мене у вигляді книжок Швейцера або ранку, сірого й могутнього, після безсонної ночі на вулиці Сковороди. Я більше ніколи там не житиму. Це те, що я зустрічав у образі сміхотливої Надійки. Знову летять сюди нетлі, знову гримлять поїзди, знову пливе сигаретний дим над чашкою з міцним нічним чаєм. Знову? Чи все ще? Хіба не моєю — і барвистою, часом кошмарною — ілюзією були ці десять років? Чи не заснув я просто, втомившись, за оцим, тим самим, батьковим письмовим столом? Чи ж не приснилося мені все оце: зрада Тані, армія, Чернігів, інститут, одруження, друзі, пиятики, смерть-і-воскресіння, тобто пробудження?

Єдине, що можна стверджувати з певністю, — це те, що навіть сни не минають безслідно. Лишаються шрами на чолі. Болить серце. Печуть очі. З'являється любов. З'являється Бог. З'являються любов у Бога, віра і надія. І не щезають після пробудження вдома, в серпні.

Я в Матіївці, сам-самісінький у нашій хаті. Зі мною всі улюблені й необхідні книги, рукописи, щоденники, альбоми… Приїхавши сюди, довго не міг прийти до тями, розкладав речі, готував чай, копав картоплю для моїх бахмачан. Настрої накочувалися хвилями — від шалених вибухів радости до пригнічености й депресії. Аж ось усе вляглося. Ще тільки четверта година дня, до вечора ще так далеко, скільки всього можна зробити — і скільки ще таких днів попереду! Це рай, утрачений і повернутий рай. Бог дивиться на мене й усміхається.

Біля хати повно квітів — мамина робота. Усе пахне такими дорогоцінними, такими забутими запахами, усе вітає. Літають білі метелики, часом кричить півень, щебечуть ластівки. Бджоли збирають нектар із маминих квітів — чорнобривці, айстри, портулаки, сальвії і ще, ще, — на все це можна дивитися вічно. Я так довго нічого оцього не мав. Можливо, ніколи не мав. Не мав нашої хати; не мав квітів біля нашої хати; не мав і крапельки свобідної самотности, — чекав на когось або чекали на мене. Завжди треба було кудись іти чи їхати: до війська, на завод, на сесію в інститут, на чергові гастролі, на каву з Юрком, на музику до Тараса Чубая…

Господи, як же я витримав усю оту несусвітню суєту, усі оті поїздки й безпритульні блукання, коли весь час мені треба було тільки одного — оцієї хати, спокою і самотности.

Заходило сонце, падав червоний, густий призахідний дощ, полум'яніли жоржини. Усе потроху набуває сенсу. Усе стає на свої власні місця, і ця ієрархія думок, слів і вчинків починає милувати око й душу. Незабаром осінь. Незабаром дощі й тумани, і все меншатиме зеленого, а більшатиме жовтогарячого й золотого світла із-за вікна. Отак воно й повинно закінчуватися, оте напівбожевільне метання і борсання — тихим передосіннім вечором, настільною лампою з зеленим абажуром, горням чаю і сигаретою, чистим стосом паперу і гарними книгами.

Ніяк не можу звикнути до того, що мені немає більше куди поспішати, і не тільки сьогодні, а взагалі, завжди. Адже все на світі приходить дуже вчасно і доречно. Як же мені бракувало оцієї впевнености і рівноваги! Варто було їх здобути, затримати, як одразу ж котилася навала суєти, яка руйнувала зосередженість і увагу, нищила настрій, забирала з собою… І яким же я тільки покірним був щодо світу і всіх його вимог до мене! Так, наче мені ніколи не було шістнадцяти років, коли світ не смів навіть наблизитися до цього серця.

Читав Біблію, Третю Книгу Царств, про царювання Соломона. Такий величний, такий зрозумілий, навіть у своєму відступництві, образ; і спорудження храму, і будівництво дому, безліч золота і прикрас, безліч мудрости. Таке струнке, цілісне життя, таке квітуюче, щасливе царство. І Бог, Який питав уночі, і додержання Богом усіх Своїх обіцянок… Господи, як ми звиродніли з тих пір, ми — рід людський; у які непролазні хащі забрели, в темряву й дикунство. Уся книга сповнена широтою подиху, заллята сонячним світлом присутньої істини, доцільністю і виправданістю людського життя: будувати Храм, Дім, кохати жінок, які народжують синів, складати тисячі притч і пісень, судити мудро і справедливо, жити — царювати…

А вчора розчищали з Кашкою зарості акації та бур'янів біля його хати. Говорили про кризу, в яку потрапили й самі, й наші сучасники, про гостру необхідність спокою і сталости. Безмежно зоряне небо було над головами. І відчулося мені тоді, увечері, якесь важливе наближення, як перехід Господа через Єгипет, якесь дуже просте і водночас дуже істинне, прабіблійне промовляння до душі моєї зірок, і маленької Яринки, і тата з мамою в нашій хаті, які чекали на мене, і всього-всього, що починає здійснюватись, як здійснюються нарешті осінні яблука, відриваючись від гілля і зависаючи на мить в осінньому повітрі, як здійснюються вдруге прогулянки з батьком по лісу, як здійснюються всі Божі обіцянки Авраамові, і Ісаакові, і Давидові, і Соломонові, і всім нам.

Завтра від'їжджаю. Всі мої сплять, пізня година. Сиджу в батьковому кабінеті, кружляє секундна стрілка циферблатом, а далі, за вікном, горить один-єдиний ліхтар. Наростає і затихає гуркіт нічних поїздів, знову тиша, знову, як і завжди. Скільки разів сидів уже отак, перед дорогою? Тільки сьогодні до звичного вже у таких випадках настрою долучається якась іще одна триваюча постійно нота; її ледве чути, — вона щемка і несмілива, ніби тривожна, а може, й ні; ще вона трохи схожа на тендітне стебло і на промінь; може, сенс її полягає в запитанні, сказаному пошепки: «Ти не зрадиш мене?» — але хто питає мене отак серед ночі, перед черговим у безмежному ряду від'їздом? Чи це питає мене найрідніша під сонцем і під місяцем матіївська земля і хата наша маленька, де цього разу я залишив усі свої рукописи і книжки — мовчазних заручників повернення? Чи це доля моя, істинно моя, і душа моя, жива знову й чиста, як тоді, озивається отак серед темряви, і тиші, і гуркоту поїздів: «Ти не зрадиш мене знову?» Або ж це усмішка Яринки, світла і печальна, наче просить вибачення, — бо ж Кашка знову лежить п'яний і спить, після того божественного вечора у Матіївці, коли вона зварила нам їсти, і ми довго говорили, й оживало давнє, і палало багаття, і вона, довірливо притулившись до батька, у великій до колін куфайці, слухала нашу вечірню розмову, — а тепер бачиш, мовляв, Костику, як воно вийшло?

І раптом я розумію, що таки ж від мене залежить цей вибір, зраджу я чи ні; що, може, єдине, чим я справді володію тут, у цьому і в усіх інших світах, — дар Божий, перший і останній, — свобода моєї волі; і тільки від мене, а не від якихось обставин залежить, зраджу я і запродам цю свободу — святість — чи ні. І тоді я розумію, чому мене питають, бо тільки я один можу дати відповідь. Не продати себе задля тлуму, задля настрою, доброго або поганого, задля грошей, задля красного слова або каламбуру. «Ти не зрадиш мене більше?» — питаються і чекають відповіді.

Розпуста, пияцтво, гріхи з недбалости й оспалости, гріхи зі слабости й незнання, гріхи зозла, — все це зрада одного єдиного, того, що в Емерсона називалося «довірою до себе», а у Швейцера — «побожним схилянням перед життям». І не гріхи самі по собі страшні, бо їх могло б і не бути, і в них можна щиро розкаятися, але страшні якраз ота байдужість до них, і нерозкаяність, і духовна втома та оспалість, оте недбальство, коли подумки махаєш рукою. Страшним є заперечення життя як принцип (у швейцерівському розумінні), бо з цієї першої і основної зради — адже я живий і Бог — Бог живих, а не мертвих, — постають усі наступні, і серед них — зрада самого себе, втрата ідентичности і перетворення на зомбі. Як багато тих зомбі довкола — і як мало тих, хто ще чи вже не втратили своєї душі, свободи своєї волі.

Чи, може, сказати: «Вони мене не обходять»? Адже, справді, буває так, що вони мене не обходять, ці зомбі, ці бездушні, висмоктані оболонки. Але ж буває і таке, що обходять. А тоді? їхати, як Швейцер, до Ґабону? А хіба там їх нема? Стати невидимим, недосягальним, усамітнитися в Матіївці або деінде, — але це знову втеча, знову заперечення життя, знову не те.

Проте у мене не виникає обурення перед покрученою сосною; жалість до неї минає, а натомість приходить гордість за те, що вона все одно живе. Може, «зомбі» — занадто? Може, все-таки каліки, покручі, інваліди — але живі? Чи схилявся побожно Швейцер перед життям тих, хто запроторив його до концтабору?

Для того, щоб любити, треба любити вже, цієї миті теперішнього часу, любити у значенні «є»; щоб любити, треба бути живим.

І я більше не зраджу тебе.