Кентервільський Привид

Відданий Друг

Настав ранок, і старий Водяний Пацюк вистромив носа зі своєї нори. Очі в нього були блискучі, мов ґудзики, вуса — сірі та жорсткі, а довгий хвіст — наче чорна гумова палиця.

Поруч хлюпалися у воді малі каченята, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня мати — сніжно-біла качка з червоними лапами — вчила їх пірнати вниз головою.

— Вас ніколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на голові, — твердила вона і пірнала знову та й знов, щоб показати їм, як це робиться. Проте малеча пропускала її слова повз вуха. Каченята були надто малі, щоб зрозуміти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.

— Що за капосні діти! — пирхнув Водяний Пацюк. — Їй-право, їх слід було б утопити!

— Та що ви таке кажете! — озвалася Качка. — Усі ми колись училися. А батькам треба мати терпіння, от і все.

— Мені не знайомі батьківські почуття, — мовив Водяний Пацюк, — і сімейне життя мене не приваблює. Така вже в мене вдача. Я ніколи не був одружений і не мав цього наміру. Звісно, любов — непогана річ, але дружба значить набагато більше. Навіть не знаю, що в світі може бути благороднішим, ніж справжня дружба.

— А скажіть, будь ласка, яким ви уявляєте собі відданого друга? — поцікавилася Зелена Коноплянка, що сиділа на вербі неподалік і прислухалася до розмови.

— Так, мені теж хотілося б це знати, — зауважила Качка і, відпливши на другий бік ставка, пірнула вниз головою: вона ж мусила подавати дітям гарний приклад.

— Яке безглузде питання! — обурився Водяний Пацюк. — Звичайно, відданий друг мусить бути відданим мені.

— А ви йому? — пискнула маленька пташка, гойдаючись на сріблястій вербовій гілці, і швидко-швидко замахала крильцями.

— Я вас не розумію, — відказав Пацюк.

— Дозвольте, я розповім вам одну історію з цього приводу, — сказала Коноплянка.

— Це історія про мене? — спитав Пацюк. — У такому разі я, мабуть, послухаю. Люблю різні вигадки.

— Вас вона також стосується, — відповіла Коноплянка.

Вона злетіла вниз, умостилася на березі і почала розповідати історію про Відданого Друга.

— Колись давно, — заговорила Коноплянка, — жив собі один славний хлопець на ім’я Ганс...

— Він був визначною особою? — перебив Пацюк.

— Ні, — відповіла Коноплянка, — не думаю, що в ньому було щось визначне — хіба тільки добре серце та приязна усмішка, що завжди сяяла на його круглому обличчі. Він жив сам-один у маленькій хатинці і щодня працював у саду. В усьому селі ні в кого не було такого гарного саду, як у малого Ганса. Там росли і запашні гвоздики, і левкої, і жовтці. Були там і червоні та жовті троянди, і лілові первоцвіти, і фіалки — золотисті, блакитні й білі, водозбір і серцевик, майоран і базилік, і примули, і півники, і нарциси, і півонії. Коли відцвітали одні квіти, приходив час цвісти іншим, і тому на сад завжди любо було глянути, а запах там стояв просто чудовий.

У малого Ганса було багато друзів, і найкращим з них був Великий Х’ю, Мірошник. Справді, цей багатій так любив малого Ганса, що, проходячи повз його садок, на знак дружньої приязні завжди перехилявся через паркан і зривав собі великий букет квітів або повну жменю любистку, а як була пора врожаю, то напихав собі повні кишені стиглих слив та вишень.

— У справжніх друзів усе мусить бути спільним, — часто примовляв Мірошник, і Ганс, посміхнувшись, кивав у відповідь. Він дуже пишався тим, що має друга з такими благородними думками.

Звичайно, сусіди подеколи дивувалися, що багатий Мірошник нічим не віддячить малому Гансу, хоч має сотні мішків борошна у клуні, шість молочних корів і велике стадо овець; але Ганс ніколи не замислювався про такі дрібниці, і ніщо його так не тішило, як усі ті гарні слова, якими Мірошник описував справжню дружбу.

Так він собі жив і працював у своєму саду. Навесні, влітку та восени йому жилося зовсім непогано, та о зимовій порі, коли вже не було ні квітів, ні фруктів, аби продати їх на ринку, Ганс дуже потерпав від холоду та голоду і часто лягав спати, повечерявши жменькою сушених груш чи засохлих горіхів. До того ж узимку він почувався дуже самотнім, бо Мірошник ніколи не приходив до нього в гості.

— Поки не зійде сніг, нащо й ходити до малого Ганса, — казав Мірошник своїй жінці. — Коли людина у скруті, їй не до гостей. Нехай краще побуде на самоті. Принаймні так я розумію обов’язки справжнього друга і гадаю, що я цілком правий. Почекаю до весни, а тоді вже зберуся його відвідати. Він зможе подарувати мені повний кошик первоцвітів, а це ж для нього така радість.

— Так, ти завжди дбаєш про інших, — відповіла дружина, затишно вмостившись у кріслі перед комином, де палали соснові дрова. — Як це гарно з твого боку! А коли ти говориш про дружбу, просто заслухатись можна. Священик — і той не вміє так красно говорити, дарма що живе у триповерховім будинку і носить на пальці золотий перстень.

— А чом би не запросити малого Ганса до нас? — спитав малий Мірошниченко. — Коли йому погано, я поділюся з ним кашею і покажу йому своїх білих кроликів.

— От дурний хлопчисько! — гримнув Мірошник. — Нащо ти до школи ходиш, як досі не набрався розуму? Якщо малий Ганс прийде сюди і побачить наш жаркий вогонь у комині, і нашу добру вечерю, і оце барильце червоного вина, він може нам позаздрити, а заздрість — це страшний ґандж, що губить людську душу. Звісно ж, я не допущу, аби малий Ганс отак занапастив себе. Я його найкращий друг, я завжди ним опікувався і пильнував, щоб він не збився з дороги. І до того ж, якщо малий Ганс прийде сюди, він може попросити в борг мішок борошна, а я на це не погоджуся. Борошно і дружба — це зовсім різні речі, і не слід їх змішувати. Коли слова звучать по-різному, то й значення у них різне. Це кожному зрозуміло.

— Як ти гарно говориш! — вигукнула дружина, наливаючи собі кухоль гарячого елю. — Я ледь не заснула, просто наче в церкві!

— Багато людей можуть робити добро, — відповів Мірошник, — а от таких, хто добре говорить, дуже мало. З цього й видно, що добре говорити багато важче. Для цього потрібне вміння!

І він суворо зиркнув через стіл на свого маленького сина. Той сидів, похнюпившись, червоний від сорому, і сльози капали в чашку з чаєм. А втім, він був ще зовсім малий, тож йому можна вибачити.

— Це кінець історії? — спитав Водяний Пацюк.

— Звісно, ні, — відповіла Коноплянка. — Це лише початок.

— Тоді ви просто відстали від часу, — зауважив Пацюк. — Нині заведено починати з кінця, потім переходити до початку, а середину розповідати на завершення. Це нова метода. Я чув про неї від одного критика, що прогулювався навколо ставка з якимсь молодим чоловіком. Він дуже докладно описав цю методу, і я певен, що він мав рацію, бо в нього була зовсім лиса голова і окуляри з синіми скельцями, а коли той юнак намагався щось заперечити, він одразу кричав: «Бридня!» Але, прошу, розповідайте далі. Мені надзвичайно подобається Мірошник. Я також маю благородні почуття, тому в нас із ним, здається, багато спільного.

— Тож слухайте, — почала Коноплянка, стрибаючи з лап­ки на лапку. — Скоро зима скінчилася, розквітли бліді зірочки первоцвітів, і якось Мірошник сказав своїй жінці, що збирається відвідати малого Ганса.

— Яке ж у тебе добре серце! — вигукнула жінка. — Ти завжди піклуєшся про інших! Та не забудь взяти великого кошика на квіти.

Мірошник зв’язав крила свого вітряка важким залізним ланцюгом, почепив на руку великий кошик і спустився до села.

— Доброго ранку, малий Гансе! — привітався він.

— Доброго ранку, — відповів Ганс, спершись на лопату, широко всміхнувся.

— Ну, як тобі велося взимку? — спитав Мірошник.

— Дуже мило, що ви так турбуєтеся про мене, — відповів Ганс. — Правду сказати, було важкенько. Але ж тепер весна, і в мене все добре — бачите, які гарні квіти!

— Ми часто згадували про тебе, Гансе, — сказав Мірошник, — усе гадали, як твої справи.

— Ви такі добрі, — мовив Ганс. — А я вже боявся, що ви про мене забули.

— Гансе, ти мене дивуєш, — обурився Мірошник. — Хіба можна забути про друга! Дружба — дивовижна річ, але, боюся, ти просто не розумієш поезії життя. До речі, які в тебе чудові первоцвіти!

— А й справді, чудові, — згодився Ганс. — А головне, що їх так багато. Це мені дуже пощастило. Може, їх купить донька бургомістра, і тоді я викуплю свого візка.

— Викупиш візка? Ти хочеш сказати, що продав його? Яке глупство!

— Та що вдієш, — зітхнув Ганс. — Бачите, взимку я справді бідував, часом і на хліб грошей бракувало. То спершу я продав срібні ґудзики з недільної куртки, потім — срібного ланцюжка, потім — мою велику люльку, а тоді вже й візка. Але зараз я все викуплю.

— Гансе, — урочисто промовив Мірошник, — я подарую тобі свого візка. Він, звісно, вже не так щоб новий, і один бік у нього відвалився, і спиці трохи погнулись; і все ж таки я тобі його подарую. Знаю, це надто велика щедрість, і багато хто скаже, що я не сповна розуму, але ж я не такий, як інші. Я вважаю, що великодушність — основа дружби, і до того ж у мене є новий візок. Отже, не хвилюйся, свого візка я дарую тобі.

— Так, це справді дуже великодушно, — сказав малий Ганс, і його кругле лице засяяло від утіхи. — Я зможу легко його полагодити, адже в мене є кілька гарних дощок.

— Гарних дощок? — перепитав Мірошник. — Слухай, то це ж якраз те, що мені треба. Я давно збираюся полагодити дах у клуні, бо там така здоровенна діра — тільки піде дощ, і все зерно геть вимокне. Як ти вчасно про це згадав! От бачиш, варто зробити комусь добро — і одразу матимеш віддяку. Я подарував тобі візка, а ти подаруєш мені кілька дощок. Звісно, візок коштує набагато дорожче, та справжні друзі не зважають на такі дрібниці. Неси-но ті дошки сюди, я хочу полагодити дах сьогодні.

— Атож, зараз, — і малий Ганс хутко побіг до комори та виніс звідти усі дошки, що мав.

— Щось їх тут малувато, — завважив Мірошник. — Боюся, коли я полагоджу дах, тобі вже й на візок не лишиться. Та що я можу вдіяти? Думаю, за те, що я подарував тобі візка, ти зірвеш мені кілька гарних квіток. Ось, тримай кошик. І дивися, щоб був повний!

— Повний кошик? — перепитав малий Ганс, трохи засмутившись, бо розумів, що коли наповнити квітами такий величезний кошик, то й продавати буде нічого. А йому ж так хотілося викупити свої срібні ґудзики!

— Ну що ж, — сказав Мірошник, — я подарував тобі візка і думав, що можу попросити в тебе кілька квіточок. Може, я помиляюся, але мені здавалося, що дружба — справжня дружба — не має нічого спільного з егоїзмом.

— Любий мій друже, — вигукнув Ганс, — та бери хоч усі мої квіти, я буду тільки радий, що зміг тобі віддячити! Твоя гарна думка для мене дорожча, ніж срібні ґудзики.

І він умить позривав усі свої первоцвіти та наповнив кошик до самого верху.

— Ну, то бувай, малий Гансе, — мовив Мірошник, завдав собі на плече зв’язку дощок, підхопив кошика з квітами і пішов.

— До побачення, — відповів малий Ганс і весело взявся до роботи. Він дуже радів новому візку.

Наступного дня Ганс підв’язував гілочки жимолості до ґанку, аж раптом почув на дорозі Мірошників голос. Він миттю зістрибнув з драбини, побіг у садок і визирнув за паркан. Там стояв Мірошник з великим лантухом борошна на спині.

— Любий Гансе, — сказав Мірошник, — ти не відвезеш оцей мішок з борошном на ярмарок?

— Мені дуже шкода, — відповів Ганс, — але сьогодні я зовсім не маю часу. Треба підв’язати в’юнки, і всі квіти полити, і траву підстригти.

— Ну що ж, гаразд, — сказав Мірошник. — Хоча, як на мене, це не по-дружньому. Я вже зібрався подарувати тобі візка, а ти не можеш зробити для мене таку дрібницю!

— Не кажи так! — вигукнув малий Ганс. — Я ж хочу бути тобі справжнім другом!

Він одягнув капелюха і з важким лантухом за плечима поспішив на ярмарок.

День був спекотний, на дорозі стояла пилюка, і Ганс, ледве подолавши шосту милю, так втомився, що мусив сісти перепочити. А потім він зібрався на силі, знову рушив уперед і врешті-решт доплентав до ярмаркової площі. Там йому пощастило продати борошно за добру ціну, і він мерщій поспішив додому, поки не стемніло, бо остерігався розбійників.

— Ох і важкий день у мене видався, — мовив Ганс сам до себе, лягаючи спати. — І все ж як добре, що я не відмовив Мірошникові, адже він мій найкращий друг, та ще й візка мені подарує!

Вранці Мірошник прийшов забрати виручку за борошно, а малий Ганс учора так натомився, що досі лежав у ліжку.

— Ну, ти й ледацюга! — сказав Мірошник. — Я збираюся подарувати йому свого візка, а він тут розлежується! Лінощі — то великий гріх, і мені не потрібні друзі-ледарі. Не ображайся, що я говорю отак напрямки. Я б не заводив цієї розмови, якби ти не був моїм другом. Та яка користь від дружби, коли не можна говорити відверто? Казати приємні речі, лестити та догоджати може будь-хто. На те й друзі — щоб говорити гірку правду у вічі, не боячись образити! І справжній друг завжди так робить — бо знає, що чинить добро.

— Так, мені дуже шкода, — засоромлено мовив Ганс, протер очі й скинув з голови нічний ковпак. — Але я так втомився, що вирішив трохи полежати в ліжку і послухати, як співають пташки. Знаєш, коли зранку послухаєш пташині співи, то й працюється краще.

— Дуже радий за тебе, — відповів Мірошник, поляскавши Ганса по спині. — А тепер скоренько вдягайся та ходімо, полагодиш мені дах у клуні.

Бідолашний малий Ганс дуже хотів попрацювати в своєму садку, адже квіти вже два дні були не политі. Але він побоявся засмутити свого найкращого друга — Мірошника.

— Як ти гадаєш — якщо я скажу, що сьогодні мені ніколи, це знов буде не по-дружньому? — боязко спитав він.

— Ще б пак, — відказав Мірошник. — Не думаю, що прошу забагато, адже я збираюся подарувати тобі візка! Та, звісно, ти можеш відмовитись, і мені доведеться працювати самому.

— Ні, що ти! Ні в якому разі! — вигукнув Ганс, схопився з ліжка, вдягнувся і пішов з Мірошником до клуні.

Він працював аж до вечора, а коли стемніло, Мірошник прийшов подивитись, як іде робота.

— Ну що, малий Гансе, ти вже впорався? — весело гукнув він.

— Так, все готово, — відповів Ганс, злазячи з драбини.

— Отож, — мовив Мірошник. — Як приємно зробити щось для іншого, правда?

— Це справжня честь для мене — слухати такі гарні слова, — відповів зморений Ганс, витираючи піт з лоба. — Боюся, в мене ніколи не буде таких благородних думок.

— Будуть, не сумнівайся, — заспокоїв його Мірошник. — Треба лише добряче попрацювати над собою. Поки що ти засвоїв практику дружби, а колись опануєш і теорію.

— Ти справді так гадаєш? — спитав Ганс.

— Та звісно ж, — відповів Мірошник. — А тепер, коли ти вже полагодив дах, іди додому і відпочинь. Завтра поженеш моє стадо на гірське пасовище.

Бідолаха не посмів сперечатись. Рано-вранці Мірошник пригнав овець до його хатинки, і Ганс повів стадо пастися в гори. Там він провів цілісінький день, повернувся геть знесилений і, заснувши у кріслі, проспав аж до полудня.

«Ну, сьогодні я нарешті попрацюю в садочку!» — вирішив він і мерщій заходився до роботи.

Проте вийшло так, що ні цього дня, ні згодом малий Ганс не зміг подбати про свої квіти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мірошника було безліч різних справ у місті, та й на млині вистачало роботи, і Ганс мусив устигати і тут, і там. Часом це його дуже засмучувало — а раптом квіти подумають, що він про них геть забув? Але він утішався тим, що Мірошник — його кращий друг. «І до того ж, — думав Ганс, — він збирається подарувати мені свого візка, а це дуже великодушно з його боку».

І малий Ганс працював на Мірошника, а Мірошник весь час говорив йому гарні слова про дружбу, які Ганс старанно записував і, як сумлінний учень, перечитував на ніч.

Одного вечора, сидячи біля каміна, Ганс почув, як хтось грюкає в двері. Ніч була непогожа, і надворі так страшно завивав вітер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тоді ще раз — іще гучніше.

«Певно, це якийсь бідолашний мандрівник», — подумав Ганс і пішов відчиняти.

На порозі стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці й великим ціпком у другій.

— Любий Гансе, — залементував Мірошник, — у мене таке лихо! Мій синок упав з драбини і сильно забився. Я пішов по лікаря, але він живе так далеко, а ніч така вітряна, що мені спало на думку — може, ти підеш замість мене? Ти ж пам’ятаєш, я збираюся подарувати тобі свого візка, і буде лише справедливо, коли ти зробиш мені щось у віддяку.

— Так, звісно! — вигукнув Ганс. — Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз піду, тільки дай мені ліхтаря, щоб я не впав у якийсь рівчак, — ніч така темна!

— Вибач, друже, — відповів Мірошник, — але цей ліхтар зовсім новий, і буде шкода, коли з ним щось станеться.

— Ну, то пусте, обійдуся без ліхтаря, — вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха і теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа і вибіг надвір.

Яка то була страшна ніч! Надворі було темно, аж чорно, і Ганс ледве бачив дорогу в темряві, а лютий вітер збивав його з ніг. Проте він відважно рушив уперед і за три години вже стукав у двері лікаревого будинку.

— Хто там? — спитав лікар, визирнувши з вікна спальні.

— Це я, лікарю, малий Ганс!

— Що тобі треба, малий Гансе?

— Мірошниченко упав з драбини і забився, і Мірошник просить вас негайно прийти.

— Еге, он воно що!

Лікар наказав осідлати йому коня, взув високі чоботи, взяв ліхтаря і спустився вниз. Він поїхав верхи до будинку Мірошника, а малий Ганс поплентався слідом.

А буря розходилася ще дужче, дощ лив як з відра, малий Ганс не розбирав дороги і відстав від лікаря. Врешті-решт він заблукав і втрапив у болото, у страшну драговину, де були глибокі провалля. Там малий Ганс і втонув. Наступного дня пастухи витягли його тіло з ями, повної води, і принесли до села.

На похорон прийшли всі селяни, бо вони любили малого Ганса. А розпоряджався на похороні не хто інший, як Мірошник.

— Я ж був його найкращим другом, — говорив Мірошник, — тому по справедливості візьму на себе цей почесний обов’язок.

І він, з голови до п’ят вбраний у чорне, йшов на чолі поховальної процесії і щомить витирав очі великою хусткою.

— Смерть малого Ганса — велика втрата для нас усіх, — сказав сільський коваль після похорону, коли всі, сидячи в затишній корчмі, пили запашне вино і їли солодкі коржики.

— Так, це велика втрата, особливо для мене, — відповів Мірошник. — Я ж зібрався був подарувати йому свого візка, а тепер не знаю, куди його подіти. У мене вдома він якось не до ладу, а продати його — то за такий мотлох і гроша не дадуть. Віднині я більш нічого нікому не даруватиму. Ці благородні вчинки, вони завжди тобі боком вилазять!

— Ну, а що далі? — спитав Водяний Пацюк після довгої мовчанки.

— Це все, — відповіла Коноплянка.

— А що сталося з Мірошником? — наполягав Пацюк.

— О, цього я не знаю, — сказала Коноплянка, — і, по правді кажучи, мене це аж ніяк не цікавить.

— От і видно, яка у вас черства вдача, — обурено мовив Пацюк.

— Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, — зауважила Коноплянка.

— Чого я не зрозумів?! — заверещав Пацюк.

— Моралі.

— То це була історія з мораллю?!

— Так, звичайно, — відповіла Коноплянка.

— Он воно що! — розлючено вигукнув Пацюк. — Думаю, ви повинні були мене попередити. Тоді я й слухати вас не став би! Я просто б одразу крикнув: «Бридня!» — як отой критик. А втім, ще й зараз не пізно.

І він з відчайдушним криком «Бридня!» махнув хвостом та мерщій сховався у своїй норі.

— Як вам цей Водяний Пацюк? — спитала Качка, трохи згодом підпливши до берега. — У нього є свої гарні риси. Але, знаєте, я все-таки мати — і коли бачу такого впертого холостяка, мені аж плакати хочеться.

— А я його, мабуть, трохи засмутила, — зізналася Коноплянка. — Взяла та й розповіла йому історію з мораллю.

— Ой леле! Та це ж небезпечно! — сполошилася Качка.

І я з нею цілком згодний.