Кентервільський Привид

Дитя-Зірка

Колись давно два бідні дроворуби верталися додому через сосновий ліс. Була морозна зимова ніч. Сніг укрив землю пухким білим килимом і лежав на вітах; тоненькі деревця обабіч стежки потріскували від морозу. А коли дроворуби підійшли до гірської річки, то побачили, що вона застигла, скута поцілунком Крижаного Царя.

Було так холодно, що навіть звірі й птахи почали скаржитися.

— Хух! — прогарчав Вовк, з підібганим хвостом шкандибаючи крізь лісові хащі. — Погода просто жахлива. Куди тільки дивиться Уряд?

— Цвірінь! Цвірінь! — озвалася зелена Коноплянка. — Старенька Земля вмерла, і її закутали у білий саван.

— Земля — наречена, і це її весільне вбрання, — туркотіли голуби. Їхні рожеві лапки закоцюбли від холоду, та вони вважали за свій обов’язок бути романтичними.

— Дурниці! — гримнув Вовк. — Кажу вам, це Уряд в усьому винний. А коли не вірите, я вас з’їм!

Вовк мав дуже практичні погляди і вмів говорити напрочуд переконливо.

— На мою думку, — сказав Дятел, що був природженим філософом, — такий стан речей не можна пояснити за допомогою теорії атомів. Речі такі, які вони є. А це значить, що зараз дуже холодно.

Та й справді, холод був страшний. Малі Білки, що жили в дуплі високої ялини, терлися одна об одну носами, щоб хоч трохи зігрітись; а Кролики — ті зіщулилися у своїй норі і не наважувалися носа поткнути назовні. Єдиними, хто тішився з такої холоднечі, були великі вухаті Сови. Пір’я в них задубіло і стало дибки, але Сови на це не зважали. Вони витріщили свої жовті очиська й весело перегукувались: «Пу-гу! Пу-гу! Яка чудова погода!»

А дроворуби все йшли та йшли, хукаючи на змерзлі пальці, і сніг аж дзвенів під їхніми важкими чоботами, підбитими залізними цвяхами. Вони було провалилися у глибоку яму і вилізли звідти білі, наче Мірошники, запорошені борошном. Потім вони посковзнулися на замерзлому болоті, і їхні в’язанки розсипалися, тож довелося знов збирати хмиз докупи. А якось їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив страх, бо вони знали, який безжальний Сніг до мандрівників, що заснули в його обіймах. Але вони покладалися на святого Мартина, що опікає всіх подорожніх, і тому рушили назад по своїх слідах і невдовзі вийшли на узлісся. І ось далеко внизу заблимали вогники рідного села.

Дроворуби так зраділи, що розсміялися вголос, і засніжена земля здалася їм срібною квіткою, а місяць — квіткою з золота.

Та потім вони знов зажурилися, бо згадали про злидні, що чекають їх удома, і один з них сказав:

— Чого нам веселитись, коли життя створено для багатих, а не для таких бідняків, як ми? Краще б ми вмерли з голоду в лісі чи якийсь дикий звір роздер би нас.

— Авжеж, — відповів його товариш, — в одних є все, в інших — нічого. Нема на світі правди, і ніщо не ділиться нарівно, крім лиха.

Поки вони нарікали на свою долю, сталася дивна річ. З неба впала прекрасна сяюча зірка. Вона прокотилася по небосхилі між інших зірок і, як здалося ошелешеним дроворубам, пірнула просто у верболіз біля кошари, зовсім близько від них!

— Та вона ж, мабуть, уся золота! Оце-то знахідка! — закричали вони і мерщій побігли до зірки. Їм так хотілося думати, що то справді золото!

Той, що біг швидше, випередив свого товариша і, хутко продершись крізь вербові зарості, вибіг з іншого боку. Ти диви! На білому снігу справді щось блищало, мов золото. Дроворуб схилився і простягнув руки до знахідки. То був згорнутий плащ із золотої парчі, весь розшитий зірками. Дроворуб крикнув своєму товаришеві, що знайшов небесний скарб, і коли той підбіг до нього, вони присіли навпочіпки і розгорнули плащ, аби розділити золото. Аж ні! Там не було ні золота, ні срібла, ні скарбів, а було тільки мале дитя, що любенько собі спало.

І один з дроворубів сказав:

— Ось тобі й маєш! Така вже, видно, гірка наша доля. Яка користь з дитини? Лишимо її тут. Ми люди бідні, нам своїх дітей нема чим годувати.

Але товариш відповів йому:

— Ні, це великий гріх — кинути дитя замерзати на снігу. Я не багатший від тебе, і мої діти теж голодні, та все ж я візьму його з собою, і моя жінка подбає про нього.

Він обережно взяв дитя на руки, загорнув у плащ, аби вберегти від холоду, і почав спускатися до села. А його товариш плентався слідом і думав, що така доброта — справж­ня дурість, а коли вони підійшли до села, таки не витерпів і сказав:

— Ти взяв собі дитину, тож віддай мені плаща, от і поділимо все порівну.

— Ні, — відповів той, — плащ не мій і не твій, він належить дитині. А тепер бувай.

І він постукав у двері своєї хати.

Коли його жінка побачила, що чоловік повернувся живий-здоровий і з ним все гаразд, вона аж знетямилася з радощів, і обняла його, і поцілувала, і зняла з його спини важку в’язанку хмизу, і обмела сніг з його чобіт, і запросила увійти. Але дроворуб лишився стояти на порозі.

— Я дещо знайшов у лісі, — сказав він, — і приніс, аби ти подбала про нього.

— Що ж воно таке? — вигукнула жінка. — Ну-бо, покажи скоріше! При наших злиднях усяка річ стане в пригоді.

І він відгорнув плащ і показав їй сплячу дитину.

— Ой, лишенько! — заголосила жінка. — Чи в нас своїх дітей нема, аби ще з приблудною морочитись? Та ще й хто­зна, чи не принесе вона нам лиха! Що нам тоді робити?

Вона дуже розгнівалася.

— Ні, це Дитя-Зірка, — відповів чоловік і розповів їй, як усе сталося.

Але жінку ця історія не втішила. Вона гірко засміялася і продовжувала дорікати йому:

— Наші діти сидять без хліба, а ми маємо годувати чуже дитя? А чи хтось про нас дбає, що ми мусимо дбати про нього?

— Але Господь дбає навіть про малих пташок і годує їх, — відповів чоловік.

— А хіба ті пташки не помирають з голоду взимку? — крикнула жінка. — Бач, зима надворі!

Але чоловік не відповів на те нічого і лишився стояти на порозі.

Лютий вітер увірвався в розчинені двері, і жінка здригнулася.

— Чого ти не зачиниш двері? — мовила вона. — Он і хату настудив, і я змерзла.

— У домі, де є жорстоке серце, завжди буде холодно, — відповів чоловік. Жінка промовчала і присунулася ближче до печі.

Та за мить вона озирнулася і поглянула на чоловіка, її очі були повні сліз. І тоді він ступив до хати і поклав дитя їй на коліна, і вона поцілувала маленького знайду і вклала спати в ліжко до молодшого сина. А вранці Дроворуб узяв його чудний золотий плащ і сховав у велику скриню, а бурштинове намисто, що було на шиї дитини, жінка заховала у скриню також.

Отже, Хлопчик-Зірка зростав із дітьми Дроворуба, їв з ними за одним столом і грався з ними разом. І щороку він ставав усе гарніший з виду, і всі селяни дивувалися його красі — адже тутешні жителі були кремезні та чорняві, а він був білолиций і стрункий, мов статуя зі слонової кістки, а його кучері були золотисті, мов завитки гіацинту. Його ніжні вуста були наче пелюстки червоної троянди, а очі — мов фіалки на березі тихої річки. Він був схожий на дикий нарцис, що вільно росте в нескошеному полі.

Але така краса лише зробила його жорстоким. Він виріс гордим, злим та себелюбним. Дітей Дроворуба, та й усіх інших дітей він зневажав, кажучи, що всі вони низького роду, а він має шляхетне походження, бо він — Зоряне Дитя. Тому він звик командувати іншими дітьми і вважав їх за своїх слуг. Не мав він жалю і до убогих, до сліпців та калік, що просять милостині. Він жбурляв у них камінням і проганяв їх із села, і жоден жебрак не смів вертатися туди знову. Хлопчик-Зірка надто любив красу, а тому насміхався з усіх, хто має незугарний вигляд. Закоханий у самого себе, в тихі безвітряні дні він лежав на березі струмка, що протікав біля саду священика, і, милуючись своїм відображенням у воді, сміявся з радощів — так його тішила власна врода.

Дроворуб і його жінка часто дорікали хлопцеві:

— Ми ж не повелися з тобою так, як ти поводишся з цими знедоленими! А їх захистити нікому. Чому ти такий жорстокий до тих, кого треба жаліти?

І старий священик часто посилав по нього і намагався навчити його любові до божих створінь, кажучи так:

— Навіть крихітна комашка — твій брат у Господі, тому не чини їй зла. Птахи, що живуть у лісі, створені вільними, тож не лови їх у пастку для забави. Господь створив і сліпого хробака, і крота, і кожному дав своє місце. Хто ж ти такий, що приносиш нещастя до Божого світу? Навіть звірина в полі славить Творця!

Але Хлопчик-Зірка не зважав на ці слова, лише спогорда насуплював брови і знову біг на вулицю, щоб командувати своїми товаришами. Усі діти ходили за ним по п’ятах — адже він був такий гарний і спритний, умів танцювати і чудово грав на флейті. Куди б не пішов Хлопчик-Зірка, вони бігли слідом і робили все, що він скаже. І коли він виколов очеретинкою сліпі червоні очі крота, вони сміялися, і коли він жбурляв камінням у прокаженого, вони сміялися також. Вони були в його владі й помалу ставали безсердечними, як він.

Якось сільською вулицею проходила бідна жінка. Вона була вдягнена в зотліле лахміття, і кров була на її босих ногах, зранених об дорогу. Нещасна ледь дихала з утоми і сіла перепочити під великим каштаном.

Та коли її побачив Хлопчик-Зірка, він закричав своїм товаришам:

— Гляньте! Паскудна жебрачка, а розсілася під таким гарним зеленим деревом. Ходімо, проженімо її геть. Надто вона бридка!

І він ступив до жінки, кинув у неї каменем і засміявся, а вона подивилася на нього і раптом застигла, не в змозі відвести погляду, і жах був у її очах. Його названий батько в цей час рубав дрова надворі і, побачивши, що робить Хлопчик-Зірка, підбіг до нього, дав йому ляпаса і мовив:

— Та й справді, мабуть, у тебе немає серця, коли ти такий безжальний! Що тобі зробила ця бідна жінка, нащо ти її кривдиш?

Хлопчик-Зірка почервонів од гніву і тупнув ногою.

— А хто ти такий, щоб мене повчати? — крикнув він. — Я тобі не син і не повинен тебе слухатись.

— Так, твоя правда, — відповів Дроворуб. — От тільки я пожалів тебе, коли знайшов у лісі.

Почувши ці слова, жінка скрикнула і впала непритомна. Дроворуб відніс її до своєї хати, і його дружина почала клопотатись біля неї. А коли жінка опритомніла і почувалася вже трохи краще, вони запросили її до столу і почали пригощати.

Та вона не стала ні їсти, ні пити і спитала в Дроворуба:

— Добрий чоловіче, ти кажеш, що знайшов це дитя в лісі. Мабуть, це було десять років тому?

— Так, — відповів Дроворуб, — я знайшов його в лісі, і сьогодні від того дня минуло десять років.

— А чи не було при ньому якоїсь пам’ятки? — вигукнула жінка. — Може, бурштинове намисто на шиї чи золотий плащ, розшитий зірками?

— Авжеж, — мовив Дроворуб, — так усе й було, як ви кажете.

Він вийняв зі скрині золотий плащ і намисто і показав їх жінці. Побачивши ці речі, вона заплакала з радощів.

— Це ж мій малий синочок, якого я загубила в лісі! Покличте його сюди, скоріше! Я обійшла весь світ, щоб його знайти.

Тоді Дроворуб і його дружина вийшли надвір, покликали Хлопчика-Зірку і сказали йому:

— Ходи додому! Там на тебе чекає твоя мати.

Хлопець здивувався, дуже зрадів і мерщій кинувся додому. Але побачивши там бідну жінку, що чекала на нього, він глузливо засміявся і вигукнув:

— То де ж моя мати? Я не бачу нікого, крім гидкої жебрачки.

— Я твоя мати, — мовила жінка.

— Ти що, здуріла? — закричав хлопець. — Я не можу бути твоїм сином, бо ти нікчемна жебрачка, потворна, у брудному лахмітті! Забирайся геть, мені гидко дивитися на тебе.

— Але ж ти справді мій син, мій синочок, я загубила тебе в лісі! — закричала жінка, впала перед ним на коліна і простягнула до нього руки. — Розбійники вкрали тебе, а потім кинули там помирати. Та я одразу тебе впізнала, ось і речі, що були при тобі, — золотий плащ і бурштинове намисто. Синочку мій, ходімо зі мною, я ж шукала тебе по всьому світі! Ходімо зі мною, синку, мені так потрібна твоя любов.

Але Хлопчик-Зірка навіть не ворухнувся. Він закрив від неї своє серце і не мовив жодного слова, і в домі було чути лише плач бідолашної жінки.

Нарешті він заговорив, і в його голосі бринів крижаний холод.

— Якщо ти справді моя мати, — сказав він, — тобі краще піти звідси і не ганьбити мене своєю появою. Я думав, що я син Зорі, а виявляється, що я син жебрачки. Йди звідси і не повертайся.

— Синочку мій! — ледь вимовила нещасна матір. — Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я стільки страждала, поки знайшла тебе.

— Ні, — відказав Хлопчик-Зірка. — Ти надто потворна. Я б радше поцілував гадюку чи жабу.

Жінка встала і, гірко плачучи, пішла дорогою до лісу. А Хлопчик-Зірка почекав, поки вона зникне з очей, і тоді, радий, побіг до своїх товаришів гратися.

Та діти, щойно побачивши його, закричали зі сміхом:

— Гляньте, яке страхіття! Гидкий, мов жаба, бридкий, як гадюка! Забирайся звідси, ми не хочемо з тобою гратись!

І вони вигнали його з саду.

А Хлопчик-Зірка спохмурнів і мовив до себе:

— Що це вони таке кажуть? Піду-но краще до води і помилуюся своєю вродою.

Він підійшов до струмка і поглянув у воду. Який жах! Його лице справді вкрилося бородавками, мов жаб’яча шкіра, а тіло стало лускатим, наче в гадюки. І він кинувся на траву, розридався і промовив крізь сльози:

— Ось і покара за мій гріх. Я відрікся від своєї матері, прогнав її геть, я був гордий і жорстокий до неї. Тепер я обі­йду хоч весь світ, а знайду її, бо доти не матиму спокою.

Тут до нього підійшла менша дочка Дроворуба і поклала руку йому на плече.

— Це нічого, що ти тепер негарний, — сказала вона. — Лишайся з нами, і я ніколи не буду тебе дражнити.

— Ні, — відповів Хлопчик-Зірка. — Я був жорстокий до моєї матері, і це справедлива кара. Тепер я піду шукати її по всьому світі, знайду її і вимолю в неї прощення.

І він побіг до лісу, і став кликати свою матір, і благав її повернутись. Та у відповідь не було чути ані звуку. Весь день Хлопчик-Зірка кликав її, а коли стемніло, ліг на постіль з опалого листя. Звірі й птахи тікали від нього, бо пам’ятали його жорстокість. Тільки велика жаба сиділа з ним поруч, та ще гадюка повільно проповзла стороною.

Рано-вранці він встав, з’їв кілька гірких ягід з кущів, що росли довкола, і, плачучи, пішов далі крізь темну діброву. І в усіх, хто траплявся йому назустріч, він питав, чи не бачили вони його матері.

— Ти живеш під землею, — сказав він Кроту. — Скажи, ти не бачив там мою маму?

І Кріт відповів йому:

— Ти ж виколов мені очі. Звідки я маю знати?

Тоді Хлопчик-Зірка звернувся до зеленої Коноплянки:

— Ти літаєш високо над лісом, і згори тобі видно весь світ. Скажи, ти ніде не бачила мою маму?

— Ти обрізав мені крила заради забавки, — відповіла Коноплянка. — Як мені тепер літати?

І Хлопчик-Зірка спитав самотню маленьку Білочку, що жила на ялині:

— Може, ти знаєш, де моя мама?

— Ти убив мою матір, — сказала Білочка. — А тепер шукаєш свою, аби теж її вбити?

І Хлопчик-Зірка похилив голову, і знову гірко заплакав, і попросив прощення у всіх Божих створінь, яких він скривдив, а тоді пішов далі. На третій день він вийшов з лісу і спустився в долину.

І коли він проходив селом, діти дражнили його і кидали в нього каміння, а селяни не пускали його переночувати навіть до клуні, аби він не напустив причини на зерно — такий він був бридкий з виду, — і наказували робітникам прогнати його геть, і ніхто не мав до нього ані крихти жалю. І так він блукав світом три роки, та ніде не почув про бідну жінку, що була його матір’ю. Часто йому здавалося, що вона на дорозі попереду, і він біг за нею, і гострі дорожні камені ранили йому ноги до крові. Та видіння зникало, а люди, що траплялися назустріч, казали йому, що не бачили на дорозі ніякої жінки, і сміялися з його горя.

Три роки він блукав світом, не знаходячи в людей ні любові, ні доброти, ні милосердя, бо це був той світ, який він сам створив для себе в роки своєї жорстокої гордині.

Якось увечері Хлопчик-Зірка підійшов до високих стін міста, що стояло над річкою. Обідраний, босий, ледь живий від утоми, він ступив до міських воріт і хотів увійти. Але стражники заступили йому дорогу, схрестили перед ним алебарди і суворо спитали його:

— Чого тобі тут треба?

— Я шукаю свою маму, — відповів Хлопчик-Зірка. — Прошу, впустіть мене. Може, вона в цьому місті!

Стражники розреготалися, а один, затрусивши довгою чорною бородою, зі сміху ледь не впустив свій щит і мовив:

— Правду кажучи, навряд чи твоя матінка зрадіє, коли тебе побачить. Ти ж страшний, наче болотна жаба чи гадюка. Забирайся геть, чуєш? Твоєї матері тут немає.

Але другий стражник, що тримав у руці жовте знамено, спитав хлопця:

— А хто така твоя матір, і чому ти її шукаєш?

— Моя мати — така сама жебрачка, як я, — відповів Хлопчик-Зірка, — та я був злий і жорстокий до неї. Прошу, дозвольте мені ввійти. Я повинен вимолити в неї прощення! Може, вона все-таки в цьому місті.

Але стражники не впустили його і погнали геть, штурхаючи своїми гострими списами.

І коли Хлопчик-Зірка, плачучи, відійшов від міських стін, до стражників підійшов їхній командир, у позолочених латах, з крилатим левом на шоломі, і спитав, хто це хотів уві­йти до міста. А вони відповіли йому, що це був жебрак і син жебрачки і вони прогнали його геть.

— Ні, краще продамо цього покидька в рабство, — сміючись, мовив командир стражників. — Багато за нього не отримаєш, та на пляшку доброго вина якраз вистачить.

У цю мить біля них проходив якийсь страховидний старий.

— Я купую його за таку ціну! — закричав старий і, кинувши їм гроші, схопив Хлопчика-Зірку за руку й потягнув за собою.

Після довгих блукань вулицями міста вони опинилися перед низькою хвірткою в стіні, яку затуляло велике гранатове дерево. Старий торкнувся хвіртки різьбленим перснем з яшми, і вона розчинилася. П’ять мідних сходинок збігали до саду, де росли чорні маки і стояли зелені глеки з обпаленої глини. Старий витяг із своєї чалми шовкову стрічку, зав’язав нею очі Хлопчика-Зірки і штурханами погнав його поперед себе. Коли хлопчикові зняли пов’язку з очей, він побачив, що довкола темне підземелля, ледь освітлене чадними смолоскипами.

Старий поклав перед ним на стільницю шматок зацвілого хліба і сказав:

— Їж.

І, поставивши перед ним кухоль гнилої води, сказав:

— Пий.

А коли Хлопчик-Зірка поїв і попив, старий пішов від нього і замкнув двері ззовні залізним ланцюгом.

Уранці старий — насправді він був наймогутнішим з лівійських чарівників, а чаклувати навчився у великого мага, що жив у склепі на березі Нілу, — спустився в підземелля до хлопчика і сказав йому:

— У лісі, що неподалік від цього міста невірних, заховані три золоті злитки — з білого, жовтого та червоного золота. Сьогодні ти принесеш мені білий злиток, а коли не принесеш, я дам тобі сто батогів. Іди, не барися. На заході сонця я чекатиму тебе біля садової хвіртки. І добре шукай білий злиток, бо коли не знайдеш, то пошкодуєш! Ти мій раб, і я сплатив за тебе ціну пляшки доброго вина.

Старий знову зав’язав хлопчикові очі шовковою хусткою, вивів його з підземелля, провів через сад з чорними маками і, піднявшись по мідних східцях, відчинив хвіртку яшмовим перснем і виштовхнув хлопчика на вулицю.

Хлопчик-Зірка вийшов з міста і рушив до лісу, як наказав йому злий чаклун.

Здалеку цей ліс здавався дуже гарним, бо звідти долинав пташиний спів і солодкий запах квітів, і Хлопчик-Зірка радо ступив до нього. Та вся лісова краса раптом зникла, бо куди б він не йшов, до нього звідусіль тяглися колючі гілки глоду й терну, кропива жалила босі ноги, а осот колов його своїми гострими шипами. Хлопчик був у відчаї. Він так і не зміг знайти золотий злиток, про який казав чаклун, — хоч шукав його весь день, з ранку до полудня, з полудня до вечора. А надвечір він пішов назад, гірко плачучи, бо знав, яка доля чекає на нього.

Та вже вийшовши на узлісся, хлопчик почув у хащі жалісний крик болю. Він вмить забув своє горе, кинувся на поклик і побачив малого Зайця, що втрапив у мисливський капкан.

— Сам я у рабстві, то хоч тобі подарую свободу, — сказав Хлопчик-Зірка і звільнив бідолашне звірятко.

— Ти дав мені свободу, а чим я можу тобі віддячити? — спитав Заєць.

— Я шукав білий золотий злиток, та не знайшов, — мовив хлопчик, — і тепер хазяїн поб’є мене.

— Ходімо зі мною! — відповів Заєць. — Я знаю, де лежить цей злиток і нащо він там захований.

Хлопчик-Зірка пішов за ним і — диво дивне! — у розщілині старого дуба побачив злиток білого золота, який так довго шукав. Він страшенно зрадів, і мерщій схопив знахідку, і сказав Зайчику:

— За мою послугу ти віддячив сто з оком, за мою доброту відплатив устократ!

— Пусте, — мовив Заєць, — я просто повівся з тобою так, як ти зі мною.

І Заєць поскакав геть, а Хлопчик-Зірка пішов по дорозі до міста.

А біля міської брами сидів прокажений. Лице його було закрите ковпаком із сірого полотна, і червоні очі світилися у вузьких прорізах, мов розпечені жарини. Побачивши Хлопчика-Зірку, він задзвонив у дзвоник, який прокажені мусять носити з собою, простягнув хлопчикові свою дерев’яну жебрацьку миску і мовив:

— Подай мені на хліб, бо я вмираю з голоду. Мене вигнали з міста, і ніхто мене не пожаліє!

— Пробач, — відповів Хлопчик-Зірка, — та в мене є тільки оцей золотий злиток, що я мушу віддати хазяїнові. А коли я цього не зроблю, він поб’є мене батогами, бо я його раб.

Але прокажений слізно благав і молив його доти, поки хлопчик не зглянувся на нього і не віддав йому золотий злиток.

І коли Хлопчик-Зірка прийшов до будинку чаклуна, той відчинив йому хвіртку і, впустивши його в сад, спитав:

— Ти приніс золотий злиток?

— Ні, — відповів хлопчик, — у мене його немає.

І старий розлютився і жорстоко побив хлопця, а тоді поставив перед ним порожню миску і мовив:

— Їж.

І поставив порожню чашку і сказав:

— Пий.

А потім вкинув хлопчика до підземелля і замкнув за ним двері.

Уранці старий чаклун знову прийшов до Хлопчика-Зірки і сказав йому:

— Якщо сьогодні ти не принесеш мені злиток жовтого золота, ти будеш моїм рабом довіку і я дам тобі триста батогів.

І хлопчик знов пішов до лісу, і весь день він шукав злиток жовтого золота, та ніде не міг його знайти. А коли звечоріло, він сів і заплакав, і тут до нього підбіг малий Заєць, якого він учора звільнив з пастки.

— Чого ти плачеш? — спитав Заєць. — І що ти шукав у лісі?

— Я шукав жовтий золотий злиток, — відповів Хлопчик-Зірка. — І коли я його не знайду, хазяїн поб’є мене і лишить у рабстві назавжди!

— Ходи зі мною, — сказав Заєць і, хутко побігши вперед, привів хлопця до маленького ставка. А на дні ставка лежав золотий злиток.

— Не знаю, як тобі й дякувати, — мовив Хлопчик-Зірка. — Уже вдруге ти рятуєш мене з біди!

— Але ж ти пожалів мене перший, — відповів Заєць і швидко пострибав геть.

Хлопчик-Зірка дістав золотий злиток з води, поклав його у свою торбину і мерщій побіг до міста. Але прокажений, що сидів біля воріт, побачив його ще здалеку, кинувся назустріч, упав перед ним на коліна і закричав:

— Дай мені хоча б мідяка, бо я вмираю з голоду!

— У мене є лише один золотий злиток, — сказав Хлопчик-Зірка, — і коли я не віддам цей злиток хазяїну, він поб’є мене і лишить у рабстві назавжди.

Але прокажений так слізно благав хлопчика, що зрештою він пожалів нещасного і віддав йому золотий злиток.

І коли Хлопчик-Зірка прийшов до будинку чаклуна, той відчинив йому хвіртку і, втягнувши його до саду, спитав:

— Ти приніс мені жовтий злиток?

— Ні, — відповів хлопчик, — у мене його немає.

І старий знову побив його, а тоді закував у кайдани і кинув у підземелля.

А вранці чаклун прийшов до хлопця і сказав йому так:

— Якщо ти принесеш мені червоний золотий злиток, я відпущу тебе на волю. А якщо ні, я тебе вб’ю.

І Хлопчик-Зірка знову пішов до лісу, і весь день він шукав червоний золотий злиток, та ніде не міг його знайти. А ввечері він сів і гірко заплакав, і знову до нього прибіг малий Заєць.

— Золотий злиток лежить у печері, що за твоєю спиною, — сказав Заєць. — Тож не плач, тобі є чого радіти!

— Як я зможу тобі віддячити? — скрикнув хлопчик. — Уже втретє ти рятуєш мене з біди!

— Нема за що! Ти пожалів мене перший, — відповів Заєць і швидко поскакав геть.

А Хлопчик-Зірка увійшов до печери і в найдальшому кутку знайшов золотий злиток. Він поклав свою знахідку в торбину і поспішив до міста. Але прокажений, побачивши, як він іде, заступив йому дорогу і закричав:

— Дай мені своє золото, або я помру!

І хлопчик знову пожалів знедоленого.

— Мабуть, тобі воно потрібне більше, — мовив він. — Ось, візьми.

І серце його стислося від розпачу, бо він знав, яка лиха доля чекає на нього.

Та що за диво? Коли він увійшов до міста, стражники віддали йому честь і закричали:

— Який він прекрасний, наш юний володар!

А люди, побачивши його, юрмою бігли слідом і кричали:

— Наш Принц найкрасивіший у світі!

Хлопчик-Зірка заплакав і мовив собі:

— Ясна річ, вони сміються з мене! Їм смішно, що я такий потворний.

Та людська юрма потягла його за собою, і врешті-решт він опинився на головній площі міста, де стояв королівський палац.

Двері палацу розчинилися, і Єпископ з усім почтом ви­йшов йому назустріч, і, шанобливо схилившись перед Хлопчиком-Зіркою, вони мовили:

— Ти наш володар, і ми чекаємо тебе вже багато років. Ти син нашого Короля.

— Я не син короля, я син одної бідної жінки, — відповів Хлопчик-Зірка. — І чому ви кажете, що я гарний, адже я знаю, що на мене бридко дивитись!

Тоді командир стражників, у латах, прикрашених золотими квітками, і з крилатим левом на шоломі, підняв свій щит і спитав:

— Хіба ж мій повелитель не прекрасний?

І Зоряний Хлопчик поглянув на своє відображення у щиті. О радість! Його лице стало таким гарним, як колись. Але в своїх очах він побачив новий вираз, якого не було раніше.

А Єпископ, і почет, і всі знатні лицарі стали перед ним на коліна, і Єпископ заговорив до нього:

— Давнє пророцтво віщує, що в цей день до міста увійде наш володар. Візьми цю корону і скіпетр і будь нашим Королем, справедливим і милостивим.

— Я негідний цього, — відповів хлопчик. — Я відрікся від рідної матері, і не буде мені спокою, поки я не знайду її та не вимолю в неї прощення. Відпустіть мене, і я знов піду блукати світом. А тут я не лишуся, хоч і принесете мені корону та скіпетр!

З цими словами він озирнувся на вулицю, що вела до міських воріт. А там, серед людей, яких стражники тіснили до стін, стояла вона — бідна жінка, що була його матір’ю!

І з шаленим криком радості він кинувся до неї, і впав перед нею долу, і цілував її зранені ноги. Сльозами омив він її рани, і, похиливши голову, плакав так, наче в нього рвалося серце, і говорив до неї:

— Мамо, я зневажив тебе в час гордині. Прости ж мене в час мого приниження! Мамо, ти бачила від мене тільки ненависть, та подаруй мені свою любов. Я зрікся тебе, мамо. Прийми своє дитя!

Але жінка не зронила ані слова.

Тоді хлопчик простягнув руки і обняв укриті виразками ноги прокаженого, що стояв поруч.

— Тричі я пожалів тебе. Попроси мою матір, хай мовить до мене хоч слово!

Але прокажений мовчав також.

І Хлопчик-Зірка, знову заплакавши, мовив:

— Мамо, такої муки я не можу знести! Скажи, що ти мене прощаєш, і я повернуся до лісу.

Тоді жінка поклала руку йому на голову і сказала:

— Встань!

— Встань! — сказав прокажений і поклав свою руку поряд.

Хлопчик-Зірка підвівся і позирнув на них. Що ж він побачив? Перед ним стояли Король і Королева!

— Той, кого ти пожалів, — твій батько, — сказала Королева.

— Та, чиї ноги ти омив своїми сльозами, — твоя мати, — сказав Король.

І вони обняли хлопчика, і поцілували його, і повели до палацу, і вдягли його у королівське вбрання, і поклали корону йому на голову, і дали йому в руку скіпетр. І Хлопчик-Зірка став володарем міста, що стоїть над річкою, і правив він справедливо та милостиво. Злого чаклуна він прогнав геть, Дроворубу та його жінці послав багаті дарунки, а їхнім дітям дав дворянське звання. І нікому не дозволяв він кривдити звірів і птахів, а навчав усіх любові, доброти й милосердя. Голодному він дав хліб і бідному — одяг, і в його краю панували мир та злагода.

Але правити йому довелося недовго — надто тяжко він страждав, надто гіркі були його випробування. Через три роки він помер. А той, хто сів на престол після нього, був жорстоким.