Кентервільський Привид

Рибак і його Душа

Щовечора виходив молодий Рибак у море і закидав свій невід.

Коли вітер дув з берега, він, бувало, не ловив нічого — бо це лихий чорнокрилий вітер і люті хвилі линуть йому назустріч. А коли вітер дув з моря, риба спливала з морських глибин і запливала в невід, і Рибак відносив її на ринок та продавав.

Щовечора виходив він у море. І якось увечері такий важкий був його невід, що Рибак не зміг підняти його в човен. Усміхнувся Рибак і мовив до себе:

— Мабуть, я виловив з моря всю рибу або спіймав морське чудовисько, щоб дивувати людей, чи страшну потвору, на яку побажає глянути сама Королева.

І він щосили тягнув грубі мотузки, поки жили не виступили на його руках, наче розводи голубої емалі на бронзовій вазі. Він тягнув тонкі мотузки, і все ближче до нього підпливало кільце пласких корків, і зрештою невід виринув з води.

Але там була не риба, і не морське чудовисько, і не страшна потвора, а маленька Русалка, що міцно спала.

Волосся в неї було наче вологе золоте руно, а кожний волосок — наче тонка золота нитка у кришталевій чаші. Тіло її сяяло білизною, мов слонова кістка, а хвіст був перлинно-срібний. Срібно-перлинним був її хвіст, і зелена морська водорість повила його; подібними до морських мушель були її вуха, а вуста — мов червоні корали. Холодні хвилі омивали її холодні груди, і сіль блищала на її повіках.

Така прекрасна була вона, що, побачивши її, молодий Рибак занімів з подиву, підтягнув невід до себе і, перехилившись через борт човна, обійняв її. Та ледве він її торкнувся, вона закричала, мов сполохана чайка, прокинулася, злякано позирнула на нього своїми аметистовими очима і стала пручатись. Але він міцно пригорнув її до себе і не відпускав.

І побачивши, що не може втекти від нього, вона заплакала й мовила:

— Благаю, відпусти мене, бо я єдина дочка Морського царя, і мій батько старий і самотній.

Але молодий Рибак відповів їй:

— Я не відпущу тебе, поки ти не даси мені слова, що прийдеш, коли б я не кликав тебе, і співатимеш мені свої пісні, бо риби люблять співи Морського народу, і мій невід завжди буде повний.

— А ти правда відпустиш мене, коли я дам тобі слово? — спитала Русалка.

— Так, це правда, — відповів молодий Рибак.

Вона пообіцяла йому те, чого він просив, і поклялася в тому клятвою Морського народу. Він відпустив її, і вона поринула у воду, охоплена дивним страхом.

Щовечора молодий Рибак виходив у море і кликав Русалку, і вона виринала з води і співала йому. Навколо неї кружляли дельфіни, і дикі чайки вилися над її головою.

І пісні її були чудові. А співала вона про Морський народ, що пасе свої стада в підводних печерах і носить своїх дітлахів на плечах; про Тритонів з довгими зеленими бородами і волохатими грудьми, що сурмлять у виті мушлі, вітаючи Морського царя; і про царський бурштиновий палац із смарагдовим дахом та підлогою з чистих перлів; і про морські сади, де тріпочуть віяла коралів, а риби ширяють над ними, мов срібні птахи; про анемони, що линуть до скель, і рожевих пічкурів, що сплять у піщаних заметах. Вона співала про великих китів, що припливають з північного моря, а на їхніх плавцях сяють крижані бурульки; про Сирен, чиї дивні казки чарують купців, і купці заліплюють вуха воском, аби не кинутися на їхній поклик; про потонулі галери, де на високих щоглах навіки завмерли матроси, а у відкриті трюми запливає макрель; про малих черепашок, що є великими мандрівниками, бо, приліпившись до корабельного дна, подорожують навколо світу; про каракатиць, що живуть на скелях і, простягаючи свої довгі чорні руки, гасять світлий день. Вона співала про наутилуса, що має свій власний опаловий човник під шовковим вітрилом; про щасливих Водяників, що грають на арфах і можуть заколисати самого Великого кальмара; про малих морських дітлахів, що ловлять черепах і, сміючись, катаються в них на спині; і про Русалок, що лежать у білій піні і простягають руки до моряків; і про морських левів з кривими іклами, і про морських коней з розмаяною гривою.

І поки вона співала, тунці випливали з глибин, щоб її послухати, і молодий Рибак ловив їх у сіті або вбивав острогою. І коли його човен був повний, Русалка пірнала в море, на прощання всміхнувшись до нього.

Та ніколи вона не підпливала так близько, щоб він міг її торкнутись. Часто він кликав її і благав, але вона не наближалась до нього; а коли він пробував схопити її, вона пірнала у воду, мов тюлень, і того дня не з’являлася більше. І з кожним днем усе солодше звучав її голос, і так любо було Рибаку її слухати, що він забув свої сіті і човен і не турбувався про улов. Тунці з червоними плавцями і золотими очима пропливали поруч, а він і не дивився на них. Острога лежала поруч, та він не брав її в руки, і плетені кошики лишались порожніми. Ледь розтуливши вуста, із замріяними очима сидів він у човні і слухав, слухав, доки морський туман не спуститься до нього і мандрівний місяць не посріблить його смагляве тіло.

Одного вечора він озвався до неї, й мовив:

— Русалонько, Русалонько, я кохаю тебе. Виходь за мене заміж, я тебе кохаю.

Але Русалка похитала головою.

— У тебе людська душа, — відповіла вона. — Якщо ти проженеш геть свою душу, я зможу тебе полюбити.

І молодий Рибак мовив до себе:

— Нащо мені душа? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її. Так, я прожену її геть і буду найщасливішим у світі.

І радісний крик зірвався з його вуст, він підвівся на весь зріст у своєму човні і простяг руки до Русалки.

— Я прожену геть свою душу, — крикнув він, — і ти будеш моєю дружиною, а я — твоїм чоловіком, і ми житимемо разом у морській глибині, ти покажеш мені все, про що ти співала, а я зроблю для тебе все, що захочеш, і ми не розлучимося довіку.

Мала Русалка засміялася з радощів і затулила долонями лице.

— Але ж як мені прогнати свою душу? — спитав молодий Рибак. — Скажи, як це зробити, і буде по-твоєму!

— О, я не знаю, — відказала Русалка. — Ніхто з Морського народу не має душі.

І тужливо дивлячись на нього, вона зникла у глибині моря.

Рано-вранці, щойно сонце піднялося над пагорбами на висоту долоні, молодий Рибак прийшов до Священика і тричі постукав у двері.

Служка визирнув у ґратчасте вікно і, побачивши, хто прийшов, відімкнув двері й мовив:

— Увійди!

Молодий Рибак увійшов, став навколішки на духмяному очереті, що встеляв підлогу, і звернувся до Священика, що читав Святе Письмо:

— Отче, я люблю одну з доньок моря, але душа моя стала мені на заваді. Скажи, як прогнати геть мою душу, бо вона мені не потрібна. Що за користь у ній? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я її не знаю.

І Священик, вдаривши себе у груди, закричав:

— О нещасний, ти збожеволів! Чи ти випив отруйного зілля? Душа — то найцінніше в людині, і вона дарована нам Господом, щоб ми дбали про неї. Немає нічого дорожчого від людської душі, і всі багатства земні не переважать її. Вона дорожча від усього золота світу, дорогоцінніша від королівських рубінів. І тому, сину мій, облиш свої думки, бо це гріх непростимий. А Морський народ пропащий, і той, хто спізнається з ним, пропаде також. Вони мов дикі звірі, не знають, що є добро і що зло, і Господь наш помирав не за них.

Коли молодий Рибак почув гіркі слова Священика, очі його сповнилися сліз, він підвівся з колін і мовив:

— Отче, фавни живуть у лісі, і вони щасливі! А на скелях сидять Водяники з арфами червоного золота. Дозволь мені бути таким, як вони, бо вони живуть вільно, мов квіти. А щодо моєї душі — нащо вона потрібна, коли стоїть між мною та моєю коханою?

— Тілесна любов — це пагуба! — закричав Священик, насупивши брови. — І сповнені пагуби ті поганські створіння, яким Господь у милосерді своїм дозволяє жити на світі. Нехай будуть прокляті фавни лісів, і прокляті будуть морські співці! Я чув їх о нічній порі, і вони спокушали мене забути про мої молитви. Вони зазирають у вік­но і сміються, вони шепочуть мені у вуха про свої ниці веселощі, вони вводять мене у спокусу, а коли я хочу молитися, дражнять мене. Вони пропащі, кажу тобі, вони загиблі навіки. Для них немає ні пекла, ні царства небесного, і ні в раю, ні в пеклі вони не славитимуть ім’я Господа.

— Отче, — крикнув молодий Рибак, — ти не знаєш, що кажеш! У свій невід я спіймав дочку Морського царя. Вона прекрасніша від ранкової зорі, вона біліша, ніж місяць. За її тіло я б віддав свою душу, за її любов відмовився б від раю. Скажи мені те, чого я прошу, і відпусти мене з миром!

— Геть! — закричав Священик. — Твоя кохана проклята, і ти будеш проклятий з нею.

І він не дав йому благословення, а вигнав його за двері.

Молодий Рибак спустився на ринкову площу, і йшов він поволі, опустивши голову, як той, кого точить журба.

Купці, побачивши його, перемовилися між собою, і один з них виступив назустріч, назвав Рибака на ім’я і спитав його:

— Що ти хочеш продати?

— Я продам тобі душу, — відповів Рибак. — Прошу, купи її в мене, бо мені вона осоружна. Нащо мені душа? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її.

Та купці засміялися з нього.

— Що за користь нам із людської душі? За неї не дадуть і срібняка. Продай нам у рабство своє тіло, і ми вдягнемо тебе в пурпур, одягнемо тобі на палець перстень і зробимо тебе пажем Королеви. Та не кажи нам про свою душу, бо для нас вона не має ціни і не годиться на продаж.

І молодий Рибак мовив до себе:

— Дивна річ! Священик каже, що душа дорожча від усього золота світу, а купці — що вона не варта й срібняка.

І він пройшов ринкову площу, вийшов на берег моря і задумався, що йому вдіяти.

Опівдні він згадав, що один з його приятелів, збирач морських трав, розповідав йому про молоду Відьму, яка живе в печері біля затоки і вельми добре знається на чак­лунстві. Він схопився з місця й побіг, так йому хотілося швидше позбутись своєї душі, і хмара пилу летіла за ним по піщаному березі. Молода Відьма знала про його прихід, бо в неї засвербіла долоня, а це прикмета, що гість на порозі. І вона засміялася, розпустила своє руде волосся, що оповило її з голови до ніг, і стала біля входу до печери, тримаючи в руці квітучу гілку дикої цикути.

— Чого тобі треба? Чого тобі треба? — закричала вона, щойно Рибак, задиханий, схилився перед нею. — Риби для твоїх сітей, коли вітер дме з берега? У мене є мала червона сопілка, і коли я заграю на ній, тунці пливуть до затоки. Та це дорога забавка, мій красунчику, це дорога забавка. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Може, бурі, що розіб’є кораблі і викине на берег скарби? У мене більше буревіїв, ніж у самого вітру, бо я служу тому, хто сильніший, ніж вітер, і решетом та цебром води можу відправити на дно найбільші галери. Та це дорога забавка, мій красунчику, це дорога забавка. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Я знаю цвіт, що росте в долині, і більш ніхто не знає про нього. Пелюстки його червоні, а в його серці зірка, а сік у нього молочно-білий. Торкнися цією квіткою гордих вуст королеви, і вона піде за тобою на край світу. Вона покине королівську постіль і піде за тобою на край світу. Та це дорога забавка, мій красунчику, це дорога забавка. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Я можу стовкти жабу в ступі, зварити з неї зілля і помішати його рукою мерця. Покропи цим зіллям свого ворога, коли він спить, і він обернеться на чорну гадюку, і рідна мати уб’є його. Веретеном я можу звести з неба Місяць і в кришталі покажу тобі Смерть. Чого тобі треба? Чого тобі треба? Повідай мені своє бажання, і я виконаю його, і ти заплатиш мені, красунчику, заплатиш дорогою ціною.

— Я прошу небагато, — сказав молодий Рибак, — але священик на мене розгнівався і вигнав мене за поріг. Я прошу небагато, але купці посміялися з мене. Тому я прийшов до тебе, хоч люди звуть тебе лихою, і яка б не була твоя ціна, я заплачу її.

— Чого ж ти хочеш? — спитала Відьма, ступивши до нього ближче.

— Я хочу прогнати геть свою душу, — відповів молодий Рибак.

Відьма зблідла, здригнулася і затулила лице своїм голубим плащем.

— Ох, красунчику, — пробурмотіла вона, — надто страшне твоє бажання!

Він струснув своїми темними кучерями і засміявся.

— Моя душа для мене — ніщо! Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її.

— А що ти даси мені, якщо я тобі допоможу? — спитала Відьма, дивлячись на нього згори своїми прекрасними очима.

— П’ять золотих монет, — відповів він, — і мій невід, і плетену хижку, в якій живу, і мій мальований човен. Тільки скажи, як прогнати геть мою душу, і я віддам тобі все, що маю.

Відьма глузливо засміялася і вдарила його гілкою цикути.

— Коли я захочу, стане золотом осіннє листя, а місячне проміння — сріблом. Той, кому я служу, багатший від усіх царів цього світу і владарює над ними.

— Чого ж ти хочеш, — закричав він, — коли тобі не треба ні золота, ні срібла?

Відьма погладила його по голові тонкою білою рукою.

— Ти мусиш танцювати зі мною, красунчику, — тихо мовила вона і всміхнулась.

— Оце і все? — здивовано вигукнув молодий Рибак і звівся на ноги.

— Це все, — відповіла вона і всміхнулася знов.

— Тоді надвечір, десь у потаємному місці, ми станцюємо удвох, — сказав він, — і потім ти скажеш мені те, що я хочу знати.

Вона похитала головою.

— Коли місяць буде у повні, коли місяць буде у повні, — прошепотіла вона, а тоді озирнулася і почала прислухатись. Блакитний птах з криком вилетів із гнізда і закружляв над дюнами, і три строкаті пташки, пересвистуючись, зашурхотіли в жорсткій сірій траві. Більш не було чути ні звуку, лише хвилі з шелестом набігали на кам’янистий берег. І Відьма простягла руку, пригорнула юнака до себе і сухими вустами шепнула йому на вухо:

— Сьогодні вночі ти маєш прийти на вершину гори. Сьогодні Шабаш, і Він буде там.

Молодий Рибак здригнувся і поглянув на неї, а вона ви­шкірила білі зуби і засміялася.

— Хто це Він, про кого ти кажеш? — спитав Рибак.

— Це байдуже, — відповіла вона. — Приходь уночі, стань під вітами старого граба і чекай мене там. Коли чорний пес кинеться на тебе, вдар його вербовою гілкою, і він утече. Коли пугач озветься до тебе, не відповідай. А коли місяць буде у повні, я прийду до тебе, і там, серед трав, ми станцюємо удвох.

— А ти можеш поклястися, що скажеш мені, як прогнати мою душу? — спитав він.

Вона вийшла з печери на світло, і вітер розпатлав її руде волосся.

— Клянуся копитами козла, — мовила вона у відповідь.

— Ти найкраща відьма у світі, — вигукнув молодий Рибак, — і я танцюватиму з тобою на вершині гори! Звісно, я б радше заплатив тобі золотом чи сріблом. Та коли ти призначила таку ціну, ти її матимеш, бо вона невелика.

Він зняв капелюха, низько вклонився Відьмі і, радісний, побіг до міста.

Відьма дивилася йому вслід, поки він не зник з очей, а потім повернулася до печери, вийняла з різьбленої кедрової скриньки дзеркало, запалила перед ним на жаровні гілку вербени, стала вдивлятись у дим — і гнівно стиснула руки.

— Він мусить бути моїм, — прошепотіла вона. — Я така ж гарна, як та.

Увечері, щойно зійшов місяць, молодий Рибак піднявся на вершину гори і став під вітами граба. Наче гладкий металевий щит, лежало під ним кругле море, і тіні рибальських човнів ковзали по затоці. Великий жовтоокий пугач покликав його на ім’я, та він не відповів нічого. Чорний пес кинувся на нього з гарчанням, та Рибак ударив його вербовою гілкою, і пес, заскімливши, втік.

Ближче до півночі, мов кажани, прилетіли відьми.

— Тьху! — кричали вони, спустившись на землю, — тут є хтось чужий!

І вони принюхувались, і щось шепотіли одна одній, і робили якісь знаки. Останньою прилетіла молода Відьма, її руде волосся тріпотіло під вітром. На ній була сукня із золотої парчі, вишита павиними очками, і маленька шапочка зеленого оксамиту.

— Де він, де він? — загукали відьми, побачивши її, та вона лише розсміялася, підбігла до граба і, схопивши Рибака за руку, вивела його під місячне світло і почала танцювати.

Вони кружляли у танку, і молода Відьма стрибала так високо, що він бачив червоні каблуки її чобітків. Раптом до танцюючих долинув тупіт кінських копит, але коня не було видно, і Рибака охопив страх.

— Швидше! — кричала Відьма і, оповивши руками його шию, палко дихала йому в лице. — Швидше, швидше! — І земля пішла обертом у нього під ногами, в голові у нього запаморочилося, і нестямний жах обійняв його, так, наче стежить за ним чиєсь лихе око; і нарешті він помітив у тіні скель дивну постать, якої там не було раніше.

То був чоловік в іспанському вбранні з чорного оксамиту. Обличчя він мав дивно бліде, а горді вуста його червоніли, мов маки. Він здавався втомленим і стояв, прихилившись до скелі, виграючи кинджалом. Поруч на траві лежав його капелюх з пір’їною та рукавички для верхової їзди, прикрашені золотим мереживом і вишивкою з дрібних перлів, що зображувала якийсь химерний герб. Короткий плащ, оторочений соболиним хутром, звисав з його плеча, а його тендітні білі руки були унизані перснями. Важкі повіки прикривали його очі.

Молодий Рибак дивився на нього, мов зачарований. Нарешті їхні погляди стрілися, і від тієї миті, де б не танцював юнак, йому ввижалося, ніби очі того чоловіка стежать за ним. Він почув сміх Відьми, стиснув її в обіймах і закружив у шаленому танку.

Раптом у лісі почувся собачий гавкіт, і танцюючі зупинилися, і парами пішли до чоловіка, і схиляли перед ним коліна, і цілували йому руку. А його горді вуста ледь помітно тремтіли в посмішці, як тремтить водна гладінь, коли птах черкне її крилом. Та в цій посмішці була зневага. Він дивився лише на молодого Рибака.

— Ходімо, вклонімося йому, — прошепотіла Відьма і потягла його за собою, і він відчув непереборне бажання зробити так, як вона каже. Але, підійшовши до чоловіка, він не знати чому осінив себе хресним знаменням і вимовив ім’я Господа.

І щойно він це зробив, відьми пронизливо закричали, мов шуліки, і полетіли геть, а бліде лице, звернуте до нього, судомно скривилося. Чоловік відступив до гаю і свиснув. Іспанський жеребець у срібній збруї вибіг йому назустріч. Уже сидячи в сідлі, він озирнувся до молодого Рибака і сумно подивився на нього.

А руда Відьма рвонулася летіти за ним, та Рибак схопив її за руки і міцно тримав.

— Пусти мене, — кричала вона, — дай мені піти! Ти на­звав ім’я, якого не слід називати, і зробив знак, на який не личить дивитися.

— Ні, — відповів він, — я не відпущу тебе, поки ти не відкриєш мені таємницю.

— Яку таємницю? — спитала Відьма, шарпаючись, мов дика кішка, і кусаючи спінені губи.

— Ти знаєш, — мовив Рибак.

Її зелені, мов трава, очі затуманилися слізьми, і вона сказала:

— Проси що хочеш, тільки не це.

Він засміявся і стиснув її міцніше.

І побачивши, що їй не втекти, вона прошепотіла:

— Я така ж гарна, як доньки моря, я не гірша від тих, хто живе в морській глибині. — І вона пригорнулася до нього і наблизила до нього своє лице.

Але він відштовхнув її і похмуро мовив:

— Якщо ти не дотримаєш слова, я вб’ю тебе, брехлива відьмо!

Її обличчя стало сірим, мов цвіт Юдиного дерева, вона здригнулася і процідила крізь зуби:

— Хай буде так. Це твоя душа, а не моя. Роби з нею, що хочеш.

І вона витягла з-за пояса маленький ніж з руків’ям із зеленої зміїної шкіри і подала йому.

— Нащо це мені? — спитав він, здивований.

Вона мовчала, і жах був на її обличчі. А тоді вона відкинула з лоба своє руде волосся і, дивно всміхнувшись, відповіла:

— Те, що люди звуть тінню свого тіла, — це тіло їхньої душі. Стань на березі моря, повернися спиною до місяця і відріж біля ніг свою тінь, що є тінню твоєї душі, і накажи їй іти геть, і вона піде.

Молодий Рибак затремтів.

— Це правда? — ледь чутно мовив він.

— Це правда, і краще б мені цього не казати, — скрикнула Відьма і з плачем обняла його коліна.

Він відступив од неї, залишив її у високій траві і, спустившись до підніжжя гори, застромив ніж за пояс і рушив далі.

І Душа, що була в ньому, озвалась до нього й мовила:

— Зачекай! Я жила в тобі стільки років і служила тобі. Не проганяй мене нині. Яке зло я тобі заподіяла?

Та молодий Рибак засміявся.

— Ти не заподіяла мені зла, ти просто більш не потрібна, — відповів він. — Світ широкий, а є ще й Небеса, і Пекло, і та похмура долина, що лежить між ними. Іди куди хочеш і не набридай мені більше, бо моя любов кличе мене.

І Душа жалісно благала його, та він не зважав на неї і стрибав по скелях спритно, мов дикий козел, і зрештою зійшов на піщаний берег.

Прекрасний, стрункий, наче бронзова статуя, він стояв на піску, повернувшись спиною до місяця, і з білої піни тяглися до нього білі руки, і з хвиль поставали неясні примари і кликали його до себе. А перед ним лежала його тінь, що була тілом його душі, а за ним у медово-золотому повітрі висів місяць.

І Душа сказала йому:

— Коли ти справді мусиш мене прогнати, залиш мені своє серце. Світ жорстокий, дай я візьму твоє серце з собою!

Він похитав головою і всміхнувся.

— А як я буду любити мою кохану, коли віддам тобі серце?

— Зглянься на мене, — благала Душа. — Дай мені своє серце, бо світ жорстокий і мені страшно.

— Моє серце належить моїй коханій, — відповів він. — Не барися, іди скоріше.

— А хіба мені не можна любити? — спитала Душа.

— Іди геть, ти мені не потрібна! — закричав молодий Рибак, і вихопив малий ніж з руків’ям із зміїної шкіри, і відрізав біля ніг свою тінь, і вона постала перед ним і позирнула йому в обличчя — достоту така сама, як він.

Він сахнувся назад і застромив ніж за пояс, і жах овіяв його.

— Іди геть, — прошепотів він, — я не хочу тебе бачити!

— Ні, ми ще зустрінемось, — сказала Душа. Її тихий голос був як флейта, і губи ледь ворушилися.

— Як то зустрінемось? — закричав молодий Рибак. — Ти ж не підеш за мною у глибини моря?

— Щороку я буду приходити на це місце і кликатиму тебе, — мовила Душа. — Може, я тобі ще знадоблюся.

— Нащо ти можеш мені знадобитись? — вигукнув молодий Рибак. — Та нехай, як на те твоя воля!

І він кинувся у воду, і Тритони засурмили в мушлі, і мала Русалка випливла йому назустріч, обняла його за шию і поцілувала в губи.

А Душа стояла на пустельному березі і дивилася на них, і коли вони зникли у глибині, з плачем пішла по болотах.

Минув рік, і Душа прийшла на берег моря і покликала молодого Рибака, і він виринув з глибини і спитав:

— Нащо ти мене кличеш?

І Душа відповіла:

— Підійди ближче, бо я хочу говорити з тобою. Я бачила різні дива і бажаю про них розповісти.

Він підійшов ближче, ліг на мілині і, спершись головою на руку, став слухати.

І сказала йому Душа:

— Коли я покинула тебе, я звернулася обличчям до Сходу і рушила в путь. Зі Сходу приходить уся мудрість світу цього. Шість днів я була в дорозі, і на світанку дня сьомого підійшла до пагорба, що лежить у Татарській землі. Я сіла в затінку, щоб сховатись від спеки. Земля була суха, обпалена сонцем. Люди ледь повзали по рівнині, наче мухи на гладкій мідяній таці.

Опівдні на обрії знялася хмара червоної куряви. Коли Татари побачили її, вони натягнули свої мальовані луки, скочили на своїх малих коней і поскакали їй назустріч. Жінки, заголосивши, побігли до халабуд і сховалися під запонами.

Надвечір Татари повернулися, але п’ятьох з них бракувало, а серед тих, хто повернувся, був не один поранений. Вони запрягли коней у візки і хутко рушили геть. Три шакали вийшли з печери і подивилися їм услід. Потім вони понюхали повітря і потрюхикали у зворотний бік.

Коли зійшов місяць, я побачила на рівнині вогонь і пі­шла до нього. Навколо вогню на килимах сиділи купці. Їхні верблюди були прив’язані позаду, а слуги-негри ставили на піску шатра з дубленої шкіри і зводили високу огорожу з колючого чагарнику.

Коли я підійшла ближче, їхній старшина підвівся, витяг свій меч і спитав, що мені потрібно.

Я відповіла, що була князем своєї країни і ледве втекла від Татар, що хотіли забрати мене в полон. Старшина всміхнувся і показав мені п’ять людських голів, настромлених на бамбукові палі.

Потім він спитав мене, хто був пророком Бога, і я відповіла — Магомет.

Почувши ім’я лжепророка, він кивнув, взяв мене за руку і посадив поруч із собою. Негр приніс мені кумису в дерев’яній піалі й кусень смаженої баранини.

Коли розвиднілося, ми рушили в путь. Я їхала на рудому верблюді поруч із старшиною, а перед нами біг розвідник зі списом. Праворуч та ліворуч від нас скакали вояки, а позаду йшли мули, нав’ючені крамом. У каравані було сорок верблюдів, а мулів — удвічі більше.

Ми пройшли з Татарських земель до тих, де проклинають Місяць. Ми бачили Грифонів, що стережуть золото на білих скелях, і лускатих Драконів, що сплять у печерах. Проїжджаючи через гори, ми тамували подих, щоб сніжна лавина не зрушила на нас, а кожен пов’язав собі очі хустиною з легкого серпанку. Коли ми йшли долинами, у нас стріляли з луків Пігмеї з дупел дерев, а вночі ми чули, як дикуни б’ють у барабани. Підійшовши до Вежі Мавп, ми поклали перед ними плоди, і вони пропустили нас. Підійшовши до Вежі Змій, ми дали їм теплого молока в мідяних чашах, і вони дозволили нам іти далі. Тричі за весь час наших мандрів ми виходили на береги Оксу. Ми перепливали його на дерев’яних плотах із міхурами з волячої шкури. Бегемоти нападали на нас і хотіли роздерти. Верблюди, бачачи їх, тремтіли.

Царі кожного міста брали з нас мито, але не впускали нас до міської брами. Вони кидали нам з-за стін їжу — маїсові млинці на меду і пиріжки з дрібного борошна, начинені фініками. За кожну сотню кошиків ми давали їм бурштинову намистину.

Коли ж селяни бачили, що ми наближаємось, вони отруювали криниці і тікали на вершини пагорбів. Ми билися з Магадами, що народжуються старими і щорік молодшають, а вмирають малими дітьми; билися з Лактроями, що звуть себе синами тигра і розмальовують своє тіло жовтою та чорною фарбами; і з Аурантами, які ховають своїх мертвих у верховітті, а самі живуть у темних печерах, щоб Сонце, якому вони вклоняються, не вбило їх; і з Крімнійцями, що моляться крокодилу, дарують йому сережки з зеленої трави й годують його маслом та свіжою птицею; і з Агазонбами, в яких собачі морди; і з Сабанами, що мають конячі ноги й бігають швидше від коней. Третина наших загинули в бою, а третина вмерли від хвороб та голоду. Решта дорікали мені й казали, що я принесла їм лиху долю. Я взяла з-під каменя рогату гадюку і дала їй мене вкусити. Побачивши, що отрута на мене не діє, вони злякалися.

На четвертий місяць ми підійшли до міста Ілель. Була ніч, коли ми вийшли до гаю за міськими стінами, і стояла задуха, бо Місяць був у знаку Скорпіона. Ми зривали з дерев стиглі гранати, розламували їх і пили солодкий сік. Потім ми лягли на килими і почали чекати світанку.

А на світанку ми встали і постукали в міську браму. Вона була викута з червоної бронзи, і на ній були вирізьблені морські дракони й дракони крилаті. Вартові, що чатували на вежах, спитали, чого нам треба. Товмач каравану відповів, що ми прийшли сюди з острова Сирії і веземо багатий товар. Вони взяли в нас заручників, сказали, що відчинять браму опівдні, і звеліли нам чекати.

Опівдні вони відчинили браму, і коли ми увійшли до міста, люди юрмою вибігали з будинків, щоб подивитись на нас, і оповісник оббіг усе місто кругом і кричав у мушлю про наш прихід. Ми зупинилися на ярмарковій площі, і негри розв’язали мішки з мереживним полотном та відкрили різьблені скрині з сикомори. Купці виставили на продаж свій дивовижний крам: вощені льняні тканини з Єгипту, мальовані тканини з Ефіопії, пурпурні губки з Тиру і сині завіси з Сидону, і холодні бурштинові чаші, і кришталеві келихи, і чудні горщики з обпаленої глини. З даху якогось будинку на нас дивилися кілька жінок. Одна була в позолоченій машкарі.

Першого ж дня до нас прийшли жерці й торгувалися з нами, на другий день прийшли вельможі, а на третій день — ремісники і раби. Так у них завжди ведеться з манд­рівними купцями.

Ми лишалися там один місяць, і коли місяць пішов на спад, я з нудьги пішла блукати вулицями і прийшла до саду їхнього бога. Мовчазні жерці в жовтих шатах походжали серед зелених дерев, а на чорному мармуровому помості стояв трояндово-червоний палац, у якому жив цей бог. На лакованих дверях палацу були вирізьблені золоті бики та павичі. Кахляний дах був з порцеляни кольору морської хвилі, і з нього звисали маленькі дзвіночки. Коли білі голуби, пролітаючи, зачіпали їх, лунав тихий дзвін.

Перед храмом був басейн з чистою водою, обкладений строкатим оніксом. Я лягла поруч і блідими пальцями перебирала листя. Один з жерців підійшов і став у мене за спиною. На ногах у нього були сандалії, одна з м’якої зміїної шкіри, друга з пташиного пір’я. На голові в нього була чорна повстяна митра, прикрашена срібними півмісяцями. Сім золотих сонць були виткані на його одязі, і його кучеряве волосся було насурмлене.

По хвилі він заговорив до мене і спитав, чого я бажаю.

Я відповіла, що бажаю бачити бога.

— Бог на полюванні, — мовив жрець, дивно позирнувши на мене вузькими розкосими очима.

— Скажи мені, в якому лісі, і я полюватиму з ним разом, — сказала я.

Він розгладив складки своєї туніки довгими фарбованими нігтями.

— Бог спочиває, — прошепотів він.

— Скажи мені, де його ложе, і я охоронятиму його сон.

— Бог за столом, у своїй гостині! — закричав жрець, і я відповіла йому:

— Якщо він п’є солодке вино, я питиму з ним, і якщо він п’є гірке вино, я питиму з ним також.

Він, зачудувавшись, схилив голову і, взявши мене за руку, підвів мене і привів до храму.

У передній кімнаті я побачила ідола, що сидів на яшмовому троні, оздобленому великими східними перлами. Він був вирізаний з чорного дерева, а ріст його дорівнював зросту людини. На його чолі сяяв рубін, і густа олія скапувала з його волосся на стегна. Його ноги були червоні від крові щойно вбитого козеняти, а стегна оперезані мідяним поясом з сімома берилами.

І я спитала жерця:

— Це бог?

— Це бог, — відповів мені жрець.

— Покажи мені бога, — закричала я, — або я напевно вб’ю тебе!

І я торкнулася його руки, і рука скам’яніла.

І жрець благав мене, кажучи:

— Нехай Владика зцілить раба свого, і я покажу йому бога.

Я дихнула на руку жерця, і вона знову стала здоровою, і він затремтів і ввів мене до іншої кімнати, де я побачила ідола, що стояв на нефритовому лотосі, усипаному смарагдами. Він був вирізаний зі слонової кістки й удвічі вищий від людини. На чолі в нього світився хризоліт, а груди були помащені миром і корицею. В одній руці він тримав вигнутий нефритовий скіпетр, а в другій — кришталеву кулю. На ногах у нього були котурни з міді, а товсту шию обвивало намисто з місячних каменів.

І я спитала жерця:

— Це бог?

— Це бог, — відповів мені жрець.

— Покажи мені бога, — закричала я, — або я напевно вб’ю тебе!

І я торкнулася його очей, і він осліп.

І жрець благав мене, кажучи:

— Нехай Владика зцілить раба свого, і я покажу йому бога.

Я дихнула на його очі, і він прозрів, і затремтів знову, і повів мене до третьої кімнати. О диво! Там не було ніякого ідола, ніяких образів, а лише кругле металеве дзеркало на кам’яному олтарі.

І я спитала жерця:

— Де ж бог?

І жрець мовив у відповідь:

— Немає бога, крім дзеркала, яке ти бачиш, бо це Свічадо Мудрості. У ньому відбивається все, що є в небі й на землі, і лише той, хто в нього дивиться, не бачить свого обличчя. Дзеркало не відображує його лице, щоб він міг стати муд­рим. Багато є різних дзеркал, але всі вони — дзеркала Думок; і тільки це дзеркало — Свічадо Мудрості. Хто заволодіє ним, знатиме все, і ніщо не лишиться для нього таємним. Тому це і є бог, і ми вклоняємося йому.

Я подивилася у дзеркало, і все було справді так, як казав жрець.

І я зробила дивну річ, а що саме — то байдуже, і в долині, за день путі звідти, сховала я Свічадо Мудрості. Дозволь мені знов увійти до тебе і служити тобі, адже ти можеш стати мудрішим за всіх мудреців, і Мудрість світу буде твоя. Дозволь мені знов увійти до тебе, і ти станеш наймудрішим у світі.

Та молодий Рибак засміявся.

— Любов краща, ніж Мудрість, — вигукнув він, — а Русалонька любить мене.

— Ніщо в світі не переважить Мудрості, — сказала Душа.

— Ніщо, крім любові! — відповів молодий Рибак і поринув у водну глибінь, а Душа з плачем пішла по болотах.

Минув другий рік, і Душа знов прийшла на берег моря і покликала Рибака, і він виринув з глибини і спитав:

— Нащо ти мене кличеш?

І Душа відповіла:

— Підійди, щоб я могла говорити до тебе, бо я бачила різні дива і хочу про них розповісти.

І він підійшов ближче, ліг на мілині і, спершись головою на руку, почав слухати.

І Душа сказала йому:

— Коли я покинула тебе, я звернулася обличчям до Півдня і рушила в путь. З Півдня приходить усе багатство світу цього. Шість днів я блукала шляхами, що ведуть до міста Аштер, довгими шляхами у червоній куряві, по яких ідуть прочани. А над ранок сьомого дня я звела очі і побачила, що в долині піді мною лежить місто.

У тому місті дев’ять воріт, і перед кожною брамою стоїть бронзовий кінь, що ірже, коли Бедуїни сходять з гір. Стіни міста оббиті червоною міддю, і вартові вежі на них вкриті бронзою. У кожній вежі вартує лучник. На світанку кожен випускає стрілу в гонг, а надвечір сурмить у ріг.

Коли я хотіла пройти до міста, вартові зупинили мене і спитали, хто я. Я відповіла, що я Дервіш і прямую до Мекки, де зелене покривало, на якому янголи сріблом вишили Коран. Вартові здивувалися і запросили мене увійти.

Місто було схоже на ярмарок. Якби ти лишень його побачив! У вузьких вуличках майорять, мов метелики, паперові ліхтарі. Коли над дахами промчить вітер, ліхтарі надимаються, наче барвисті бульбашки. Перед крамницями на срібних килимках сидять купці. У них прямі чорні бороди, тюрбани вкриті золотими монетами, довгі низки бурштинових намистин і різьблених персикових кісточок ковзають у їхніх холодних пальцях. Деякі продають гілбан і нард, і дивовижні парфуми з індійських островів, і густу олію з червоних троянд, мира та запашної гвоздики. Коли хтось зупиниться з ними побалакати, вони кидають на жаровню жменьку ладану, і повітря стає духмяним. Я бачила сирійця, що тримав у руках тонку тростину. Сірі нитки диму тяглися з цієї тростини, і його запах, коли вона горіла, був наче запах рожевого мигдалю навесні. Інші продають срібні браслети, усипані ясно-голубою бірюзою, і браслети з міді, прикрашені дрібними перлами, і тигрячі кігті, оправлені в золото, і кігті жовтошкурого леопарда, теж у золотій оправі, і сережки з просвердлених смарагдів, і персні з суцільного нефриту. З чайних будиночків долинають звуки гітари, і курці опіуму з блідою посмішкою дивляться на перехожих.

Якби ти міг це побачити! Продавці вина з великими чорними бурдюками за спиною торують собі шлях у юрмі. Здебільшого вони продають вино Ширазу, солодке, як мед. Вони наливають його в маленькі металеві чаші й сиплють туди трояндові пелюстки. На базарі стоять продавці фруктів і продають різні плоди: стиглі фіґи з пурпурово-синьою м’якоттю і жовті, мов топази, дині, що пахнуть мускусом, наливчаті яблука і грона білого винограду, круглі червоно-золоті помаранчі і довгасті ясно-золоті лимони. Якось я побачила слона. Його хобот був розмальований шафраном і кіновар’ю, а вуха прикриті сіткою з червоного шовку. Він став біля одного шатра і почав їсти помаранчі, а купець лише сміявся. Ти й уявити не можеш, які там дивні люди. З радощів вони йдуть до торговців птахами, купують пташину в клітці і випускають на волю, щоб радість була ще дужчою; а коли в них горе, шмагають себе колючими гілками, аби їхня печаль не вщухала.

Якось увечері я побачила негрів, що несли через базар важкий паланкін. Він був зроблений з позолоченого бамбуку, а держаки були лаковані, прикрашені мідними павичами. На вікнах висіли муслінові завіси, розшиті крильцями жуків і крихітними перлинами, і раптом з-за них визирнула бліда черкеска і всміхнулась до мене. Я пішла слідом, і негри, спохмурнівши, прискорили кроки. Але я не зважала на те. Мене охопила цікавість.

Нарешті вони зупинилися перед прямокутним білим будинком. Там не було вікон — лише невеликі двері, наче в склепі. Слуги опустили паланкін і тричі постукали у двері мідним молотком. Вірменин у каптані із зеленої шкіри побачив їх крізь ґратчасте віконце дверей і відчинив їм, постелив на землі килима, і жінка вийшла. На порозі будинку вона озирнулася і знову всміхнулась до мене. Я ніколи не бачила такого блідого обличчя.

Коли зійшов місяць, я знов прийшла на те місце, але будинку там уже не було. І, побачивши це, я зрозуміла, хто була та жінка і чому вона мені посміхалася.

Якби ти міг усе це побачити! На святі Нового місяця молодий Володар покинув свій палац і рушив до мечеті молитися. Його борода й волосся були пофарбовані пелюстками троянди, а щоки напудрені тонким золотим пилком. Його ступні та долоні були жовті від шафрану.

На світанку він покинув палац у срібних шатах, а надвечір повернувся весь у золоті. Люди падали перед ним долу і не сміли дивитись на нього, але я вчинила не так. Я стояла біля ятки продавця фініків і чекала. Побачивши мене, Володар звів свої фарбовані брови і зупинився. Я стояла спокійно і не виказала йому пошани. Люди дивувалися моїй зухвалості й радили мені тікати з міста. Я не зважила на їхні поради, а пішла до торговців, що продають дивних божків, і сіла з ними поруч; їх усі зневажають за таке ремесло. Коли я розповіла їм про те, що вчинила, кожний подарував мені одного божка і слізно благав мене піти.

Тої ж ночі, коли я лежала на канапі в чайному будиночку, що на вулиці Гранатів, увійшли стражники Володаря і повели мене до палацу. Вони замикали за мною двері й вішали на них залізні ланцюги. Всередині було широке подвір’я, оточене аркадами. Стіни були з білого алебастру, прикрашені голубими та зеленими кахлями, колони були з зеленого мармуру, а підлога вимощена мармуром, рожевим, мов персиковий цвіт. Я ніколи не бачила такої краси.

Коли я проходила подвір’ям, дві жінки в чадрах дивилися на мене з галереї і проклинали мене. Стражники прискорили кроки, і наконечники їхніх списів дзвеніли, вдаряючись у гладку підлогу. Вони розчинили браму з різьбленої слонової кістки, і я опинилася в саду з фонтанами, що лежав на семи терасах. Тут росли тюльпани, і місячні квіти, і сріблисті алое. Мов тоненька кришталева тростина, завис у тьмяному повітрі струмінь водограю. Кипариси застигли, мов погаслі світочі, і на одному з них співав соловейко.

У кінці саду була маленька альтанка. Коли ми наблизилися до неї, назустріч нам вийшли два євнухи. Їхні жирні тіла коливалися від кожного кроку, і вони з цікавістю позирнули на мене з-під жовтих повік. Один відвів убік командира стражників і щось прошепотів йому на вухо. Інший весь час жував духмяні пігулки, манірним порухом дістаючи їх з овальної коробочки, вкритої бузковою емаллю.

По хвилі командир відпустив солдатів, і вони повернулися до палацу, а євнухи неквапно рушили слідом, мимохідь зриваючи ягоди шовковиці. Той, що виглядав трохи старшим, озирнувся до мене із злісною посмішкою.

Потім командир підштовхнув мене до дверей альтанки. Я відхилила важку завісу і без страху ввійшла.

Молодий Володар лежав, простягшись на фарбованій лев’ячій шкурі, а на руці в нього сидів сокіл. Позаду стояв нубієць у тюрбані з мідною оздобою, голий до пояса, з сережками у вухах. На столі біля ліжка лежала важка шабля з криці.

Побачивши мене, Володар спохмурнів і мовив:

— Як твоє ім’я? Чи знаєш ти, що я володар цього міста?

Але я не відповіла нічого.

Володар вказав пальцем на шаблю, і нубієць схопив її і, кинувшись вперед, ударив мене щосили. Лезо зі свистом пройшло крізь мене, не заподіявши шкоди. Нубієць впав на підлогу, а коли зіп’явся на ноги, його зуби клацали від страху, і він сховався за ліжко.

Володар схопився з місця і кинув у мене спис. Я спіймала його на льоту і розламала навпіл. Він вистрілив у мене з лука, та я простягла руки вперед, і стріла застигла в повітрі. Тоді він вихопив з-за білого шкіряного паска кинджал і перерізав горло нубійцю, аби раб не міг розповісти про його приниження. Нубієць скорчився, наче розчавлена змія, і червона піна закипіла в нього на губах.

Щойно він затих, Володар повернувся до мене і, витерши спітніле чоло хусточкою з пурпурового шовку, мовив:

— Чи ти пророк, що я не можу заподіяти тобі зла, чи ти дитя пророка, що я не можу завдати тобі шкоди? Прошу тебе, покинь моє місто сьогодні ж, бо поки ти тут, я над ним не владний.

І я відповіла йому:

— Дай мені половину твоїх скарбів, і я піду.

Він взяв мене за руку і повів у сад. Командир стражників, побачивши мене, здивувався. А в євнухів затремтіли коліна, і вони впали долу, охоплені страхом.

У палаці є зала з вісьмома стінами, і кожна стіна в ній з червоного порфіру, а з лускатої мідної стелі звисають світочі. Володар торкнувся стіни, і вона розкрилася, і ми пройшли довгим коридором, де палали смолоскипи. У нішах по обидва боки стояли великі винні глеки, повні срібних злитків. Коли ми дійшли до середини коридора, Володар мовив потаємне слово, і в стіні відкрилися гранітні двері, і він затулив обличчя руками, щоб не осліпнути.

Ти не повіриш, яке то було дивовижне місце. Там були великі черепахові панцирі, повні перлин, і висвердлені місячні камені, повні червоних рубінів. Червоне золото лежало у скринях, оббитих слоновою шкірою, і в бурдюках лежав золотий пилок. Там були опали і сапфіри, опали в кришталевих чарах, а сапфіри в чашах з нефриту. Круглі зелені смарагди рядами лежали на тарелях із слонової кістки, а в кутку стояли шовкові мішки, одні наповнені бірюзою, інші — берилами. Роги із слонової кістки були сповнені пурпурових аметистів, а роги з міді — повні халцедонів і сердоліків. З кедрових колон звисали низки жовтих самоцвітів, що звуться рисяче око. На пласких овальних щитах лежали карбункули, червоні, мов вино, і зелені, наче молода трава. І це навряд чи третина всіх скарбів, що були в тому дивовижному місці.

І сказав мені Володар:

— Ось моя скарбниця, і половина цих скарбів твоя, як я обіцяв тобі. Я дам тобі верблюдів і погоничів, і вони відвезуть твою долю, куди забажаєш. Це буде зроблено сьогодні, бо я не хочу, щоб мій батько Сонце побачив, що в моєму місті живе той, кого я не можу здолати.

Але я відповіла йому:

— Це золото твоє, і срібло твоє також, і самоцвіти, і все твоє багатство. Мені воно не потрібне. Я візьму лише маленький перстень, що ти носиш на пальці.

Володар спохмурнів.

— Це простий свинцевий перстень, нічого не вартий! — закричав він. — Бери свою половину скарбів і покинь моє місто.

— Ні, — відповіла я, — я візьму лише цей свинцевий перстень, бо я знаю, що на ньому написано й для чого.

Володар здригнувся і почав благати мене:

— Візьми всі мої скарби і покинь моє місто. Я віддам тобі і свою половину, тільки піди звідси!

І я зробила дивну річ, а що саме — то байдуже, і в печері за день путі звідти я сховала Перстень Багатства. До того місця лише день путі, і цей перстень чекає тебе. Той, хто ним заволодіє, стане багатшим від усіх царів світу. Піди й візьми його, і всі скарби світу будуть твої.

Та молодий Рибак засміявся.

— Любов краща, ніж Багатство, — вигукнув він, — а Русалонька любить мене.

— Ніщо в світі не переважить Багатства, — сказала Душа.

— Ніщо, крім любові! — відповів молодий Рибак і поринув у водну глибінь, а Душа з плачем пішла по болотах.

Минув третій рік, Душа знов прийшла на берег моря і покликала Рибака, і він виринув з глибини й мовив:

— Нащо ти мене кличеш?

І Душа відповіла йому:

— Підійди ближче, бо я хочу говорити з тобою. Я бачила різні дива і бажаю про них розповісти.

Він підійшов ближче, ліг на мілині і, спершись головою на руку, почав слухати.

І Душа сказала йому:

— В одному місті, недалеко звідси, є корчма над річкою. Там я сиділа з матросами, ми пили червоне і біле вино та їли ячмінні перепічки і дрібну солону рибу з лавровим листям і винним оцтом. Ми сиділи там і веселилися, і до нас піді­йшов старий, що тримав у руках шкіряного килимка і лютню з двома бурштиновими кілками. І постеливши килим на підлозі, він ударив голкою дикобраза по струнах лютні, і вбігла дівчина з чадрою на обличчі і почала танцювати перед нами. Її лице закривала тонка чадра, а ноги в неї були оголені. Оголені були її ноги, і вони пурхали по килимі, мов дві білі голубки. Ніколи я не бачила такого дива, а те місто, де вона танцює, за день путі звідси.

І коли молодий Рибак почув ці слова, він згадав, що мала Русалонька не має ніг і не вміє танцювати. Палка жага охопила його, і він мовив собі: «Туди лише день путі, і я зможу повернутись до моєї коханої». І він засміявся, встав на мілині і рушив до берега.

А коли він вийшов на берег, то засміявся знову і простяг руки до своєї Душі. І Душа з радісним криком кинулася йому назустріч і увійшла до нього, і молодий Рибак побачив, що перед ним на піску простяглася тінь його тіла, а ця тінь є тілом Душі.

І Душа сказала йому:

— Не барися, ходімо звідси, бо морські боги ревниві, і морські страховиська служать їм.

І вони мерщій вирушили в дорогу, і йшли всю ніч при місяці, і весь день при сонці, а надвечір підійшли до якогось міста.

І молодий Рибак спитав у своєї Душі:

— Чи в цьому місті танцює та, про кого ти розповідала?

— Ні, — відповіла Душа, — це інше місто. Та все ж уві­йдімо.

І вони ввійшли в місто і почали блукати вулицями, і коли вони проходили по вулиці Ювелірів, молодий Рибак побачив у вікні крамниці прекрасну срібну чару.

І Душа сказала йому:

— Візьми цю чару та сховай!

І він узяв срібну чару і заховав у складках своєї туніки, і вони поспіхом вийшли з міста.

А коли вони відійшли звідти на одну милю, молодий Рибак спохмурнів, пожбурив цю чару геть і сказав Душі:

— Нащо ти звеліла мені взяти цю чару й сховати? Це недобрий вчинок!

— Будь спокійний, — відповіла Душа, — будь спокійний.

Надвечір наступного дня вони знов підійшли до якогось міста, і молодий Рибак знову спитав у Душі:

— Чи в цьому місті танцює та, про кого ти розповідала?

— Ні, це інше місто, — відповіла Душа. — Та все ж уві­йдімо.

І вони увійшли до міста і почали блукати вулицями, і коли вони проходили по вулиці Торговців Сандаловим Деревом, молодий Рибак побачив дитину, що стояла біля глека з водою. І Душа сказала йому:

— Набий цю дитину!

І він став бити дитину, поки та не заплакала, і тоді вони поспіхом вийшли з міста.

А коли вони відійшли на одну милю, молодий Рибак гнівно спитав:

— Нащо ти звеліла мені набити дитину? Це лихий вчинок!

— Будь спокійний, — відповіла Душа, — будь спокійний.

Надвечір третього дня вони знов підійшли до міста, і молодий Рибак спитав:

— Чи в цьому місті танцює та, про кого ти розповідала?

— Може, і в цьому, — відповіла Душа. — Тож увійдімо до нього.

І вони увійшли до міста і почали блукати вулицями, та ніде молодий Рибак не знаходив ні річки, ні корчми над нею. Жителі міста з цікавістю позирали на нього, і йому стало страшно, і він сказав своїй Душі:

— Ходімо звідси, бо та білонога дівчина танцює не тут.

Але Душа відповіла йому:

— Ні, лишимося в місті, бо ніч темна і на дорозі будуть розбійники.

Він сів спочити на ярмарковій площі, і трохи згодом осторонь пройшов купець у татарському плащі з відлогою, а в руці він тримав ліхтар з бичачого рогу, почеплений на довгу тростину.

І сказав йому купець:

— Чого ти сидиш тут на площі? Ти ж бачиш: усі крамниці зачинені й мішки з крамом зав’язані.

Молодий Рибак відповів:

— Я не можу знайти притулку в цьому місті і не маю рідні, що прихистила б мене.

— Хіба всі ми не рідні браття? — мовив купець. — Хіба не один Господь створив нас? Ходімо зі мною, в мене є кімната для гостей.

Молодий Рибак підвівся і пішов за купцем до його оселі. І коли він пройшов через гранатовий сад до будинку, купець приніс йому мідну чашу з рожевою водою, щоб він міг омити руки, і стиглих динь, щоб він вгамував спрагу, і поставив перед ним таріль з рисом та кусень смаженої телятини.

А після вечері купець взяв його за руку, відвів до гостини і побажав йому доброго сну. І молодий Рибак подякував йому, поцілував перстень на його руці і ліг на килим з фарбованої козячої вовни. І укрившись ковдрою з чорної овечої вовни, він міцно заснув.

А за три години до світанку, коли було ще темно, Душа розбудила його і сказала:

— Встань і піди до кімнати, де спить купець, убий його і візьми його золото, бо воно нам знадобиться.

І молодий Рибак встав і тихцем прослизнув до спальні купця, і в ногах у купця лежав кривий меч, а поруч з купцем стояв таріль, і на ньому лежали дев’ять гаманів із золотом. Рибак простяг руку і торкнувся меча, та щойно він це зробив, купець здригнувся, прокинувся і, схопивши меч, закричав:

— Злим ти платиш за добре, а пролиттям крові — за притулок, що я дав тобі?

І Душа сказала молодому Рибакові:

— Вдар його!

І він ударив купця так, що той упав мертвий, і схопив усі дев’ять гаманів золота, і кинувся тікати через гранатовий сад, і звернув лице своє до зірки, що зветься Ранкова Зоря.

І, віддалившись на одну милю від міста, молодий Рибак ударив себе в груди і сказав своїй Душі:

— Нащо ти звеліла мені вбити купця і забрати його золото? Ти злочинна, справді!

— Будь спокійний, — відповіла вона, — будь спокійний.

— Ні, — закричав молодий Рибак, — я не можу бути спокійний, бо мені осоружне все, що ти звеліла мені вдіяти. І ти також мені осоружна, і тому заклинаю тебе, скажи, нащо ти спонукала мене до лихих діянь?

І Душа відповіла йому:

— Коли ти прогнав мене блукати світами, ти не дав мені серця, і я навчилася чинити зло і полюбила його.

— Що ти кажеш?! — закричав молодий Рибак.

— Ти знаєш сам, — відповіла Душа, — ти знаєш це добре. Чи ти забув, що не дав мені серця? Певно, не забув. І тому не дорікай ні собі, ні мені, а будь спокійний, бо немає такої журби, яка б тебе не покинула, і немає радості, яка б не чекала на тебе.

І коли молодий Рибак почув ці слова, він затремтів і мовив:

— Ні, ти справді зла Душа, ти змусила мене забути мою кохану, звабила мене спокусою і повела мене дорогою гріха!

А Душа відповіла йому:

— Ти ж не забув, що, проганяючи мене геть, не дав мені серця? Ходімо ж до іншого міста і звеселімося, бо в нас дев’ять гаманів золота.

Та молодий Рибак жбурнув ці гамани на землю і наступив на них ногою.

— Ні! — закричав він. — Я не хочу з тобою знатися і не піду з тобою нікуди, а прожену тебе, як прогнав колись, бо я не бачив від тебе добра.

І він повернувся спиною до місяця і тим самим малим ножем з руків’ям із зміїної шкіри спробував відрізати біля ніг тінь свого тіла, що була тілом Душі.

Але Душа його не покинула, не скорилася його наказу і мовила:

— Чари, яких навчила тебе Відьма, більш не стануть тобі в пригоді. Я не можу тебе покинути, і ти не можеш прогнати мене геть. Лише раз у житті людина може прогнати свою Душу, але той, хто прийме її знов, лишиться з нею довіку, і в цьому його покара і його винагорода.

І молодий Рибак зблід, стиснув руки і скрикнув:

— Брехлива Відьма не казала мені цього!

— Так, — відповіла Душа, — бо вона віддана Тому, кому вклоняється, і служитиме йому вічно.

І коли молодий Рибак дізнався, що більш ніколи не звільниться від своєї Душі і що ця зла Душа лишиться з ним довіку, він упав долу і гірко заплакав.

І коли вже був день, молодий Рибак встав і сказав своїй Душі:

— Я зв’яжу собі руки, щоб не виконувати твоїх велінь, стулю вуста, щоб не мовити твоїх слів, і повернуся туди, де живе моя кохана. Я повернуся до моря, до маленької затоки, де вона співає свої пісні, покличу її і розповім їй про те зло, що я вчинив, про те зло, до якого ти спонукала мене.

І Душа, спокушаючи його, мовила:

— Хто така твоя кохана, щоб до неї вертатись? У світі є прекрасніші від неї. Є танцівниці з Самарії, що танцюють, мов пташки. Ноги в них пофарбовані хною, а на руках дзвенять мідні дзвоники. Танцюючи, вони сміються, і сміх той дзвінкий, мов голос струмка. Ходімо зі мною, і я покажу їх тобі. Нащо ти картаєш себе за гріхи? Хіба те, що смакує добре, не для того створено, щоб його скуштувати? Хіба є отрута в солодкому трунку? Не журися, і ходімо до іншого міста. Неподалік є містечко, а в ньому тюльпановий сад. Там живуть білі павичі й павичі з синіми грудьми. Коли вони розпускають хвіст на сонці, він сяє, мов золотий диск або ж як диск із слонової кістки. А та, що їх годує, танцює перед ними заради втіхи; інколи вона танцює на руках, а інколи її ноги самі йдуть до танку. Її очі обведені сурмою, а ніздрі — мов ластівчині крила. В одній з її ніздрів перлинна квітка. Вона сміється, танцюючи, і срібні браслети на її ногах дзвенять, мов срібні дзвіночки. Не журися, ходімо зі мною!

Та молодий Рибак не відповів нічого, поклав печать мовчання на свої вуста, міцно зв’язав собі руки і пішов до того місця, звідки прийшов, до маленької затоки, де співала свої пісні його кохана. І Душа весь час спокушала його, та він не відповідав їй і не слухав жодного з її лихих намовлянь, бо велика була сила його любові.

І коли він прийшов на берег моря, він зняв пута зі своїх рук, зняв зі своїх вуст печать мовчання і покликав малу Русалку. Та вона не озвалася на його поклик, хоч він кликав її весь день і благав у неї прощення.

А Душа насміхалася з нього:

— Справді, невелику втіху ти маєш з любові! Ти — наче той, хто під час посухи ллє воду в розбитий глечик. Ти віддаєш те, що маєш, і не отримуєш нічого у віддяку. Краще ходи зі мною, бо я знаю, де лежить Долина Втіхи і що в ній діється.

Та молодий Рибак не відповів Душі нічого. Він збудував собі очеретяну хижку в розщілині скелі і жив там протягом року. І щоранку він кликав свою Русалоньку, і опівдні кликав її знов, і о нічній порі знову промовляв її ім’я. Але вона не виринала з моря йому назустріч, і ніде він не міг знайти її, хоч шукав і в підводних печерах, і в зеленій воді, і в озерах, що лишає припливна хвиля, і у джерелах, що б’ють на дні моря.

І Душа весь час спокушала його злочином і шепотіла йому про страшні діяння. І все ж вона не підкорила його, бо така велика була сила його любові.

І коли минув рік, Душа подумала: «Я спокушала мого хазяїна злом, та його любов сильніша від мене. Тепер я спокушатиму його добром, і, може, він піде зі мною».

І вона сказала молодому Рибаку:

— Я говорила тобі про радощі світу цього, і ти не звернув слух свій до мене. Нині дозволь розповісти тобі про печаль цього світу, і, може, ти почуєш мене. Бо насправді печаль владарює над світом, і ніхто не вільний від неї. Багато є таких, що не мають одежі, і багато тих, що сидять без хліба. Є вдови, вдягнені в пурпур, і є вдягнені в лахміття. На болотах живуть прокажені й ненавидять одне одного. Жебраки блукають битим шляхом, і їхні торбини порожні. Голод гуляє по вулицях міста, і Чума сидить біля міської брами. Ходімо ж, покладемо край цим нещастям. Нащо тобі лишатися тут і кликати свою кохану? Ти ж бачиш, вона не приходить на твій поклик. І що таке любов, щоб платити за неї таку ціну?

Та молодий Рибак не відповів нічого, бо велика була сила його любові. І щоранку він кликав Русалоньку, і опівдні кликав її знов, і о нічній порі він промовляв її ім’я. Але вона не виринала з моря йому назустріч, і ніде не міг він знайти її, хоч шукав у підводних потоках, і в долинах, над якими шумують хвилі, і в морі, що вночі стає пурпуровим, і в морі, що сіріє на світанку.

Минув другий рік, і Душа озвалася до Рибака вночі, коли він сидів у своїй очеретяній хижці, і сказала йому:

— Слухай! Я спокушала тебе і злом, і добром, але твоя любов сильніша від мене. І віднині я не спокушатиму тебе, та благаю — дозволь мені увійти до твого серця, щоб я знов могла стати з тобою одним цілим.

— Звісно, ти можеш увійти, — мовив молодий Рибак. — Мабуть, ти тяжко страждала, блукаючи світом без серця.

— О горе! — скрикнула Душа. — Твоє серце закрите для мене, бо воно огорнене любов’ю.

— І все ж я б хотів тобі помогти, — сказав молодий Рибак.

Щойно він це промовив, з моря долинув тужливий крик, той крик, що його чують люди, коли вмирає хтось з Морського народу. Молодий Рибак схопився з місця, вибіг з очеретяної хижки і побіг до берега. А чорні хвилі мчали до нього і несли з собою щось, біліше від срібла. Біла, мов піна, була їхня ноша, і тріпотіла вона у хвилях, мов квітка. І підхопила її припливна хвиля, і віддала піні морській, і берег прийняв її, і побачив молодий Рибак, що біля ніг його лежить тіло Русалки. Мертва лежала вона біля його ніг.

Плачучи, як плачуть від страшного болю, він упав на землю поруч з нею, і цілував холодні вуста, і перебирав вологе бурштинове волосся. Він лежав біля неї на піску і, тремтячи, наче від радощів, своїми засмаглими руками притискав до грудей її тіло. Холодні були її вуста, але він цілував їх. Солоним був мед її волосся, та він смакував його з гіркою радістю. Він цілував її заплющені повіки, і буремна хвиля, що омила їх, була не така солона, як його сльози.

І мертвій коханій сповідався він у всьому, що скоїв. У мушлі її вух влив він гірке вино своєї оповіді. Він обвив її руками свою шию і пестив тонку стеблинку її горла. Гіркою, гіркою була його радість, і сповненим дивної насолоди був його біль.

Чорні хвилі посунулися ближче, і білі буруни стогнали, мов прокажені. Білими пазурами піни море вп’ялося в берег. З палацу Морського царя знову долинув тужливий крик, і десь у морській далині Тритони хрипко засурмили у свої мушлі.

— Тікай звідси, — мовила Душа, — бо море підходить все ближче, і коли ти зволікатимеш, воно вб’є тебе. Тікай звідси, бо мені страшно бачити, що серце твоє закрите від мене любов’ю. Тікай у безпечне місце. Невже ти відпустиш мене до іншого світу без серця?

Та молодий Рибак не слухав її; він озвався до малої Русалки й мовив:

— Любов краща, ніж Мудрість, і дорожча, ніж усі скарби світу, і прекрасніша, ніж ноги людських доньок. Вогонь не спалить її, і води не загасять. Я кликав тебе на світанку, і ти не прийшла на мій поклик. Місяць чув твоє ім’я, а ти не почула мій голос. Я покинув тебе підступно, собі на лихо пішов від тебе. Але любов твоя була зі мною завжди, і ніщо не могло її здолати, хоч я бачив і зло, і добро. І тепер, коли ти мертва, я помру також.

І Душа благала його піти, але він не зглянувся на її благання, бо така велика була його любов. І море прилинуло ближче, щоб огорнути його своїми хвилями, і коли він побачив, що кінець близько, він поцілував палкими вустами холодні вуста Русалки, і серце його розірвалося. Від любові розірвалося його серце, і Душа знайшла туди дорогу, і увійшла, і стала з ним одним цілим, як було колись. І море зімкнуло над ним свої хвилі.

А вранці Священик вийшов благословити море, бо воно було неспокійне. І прийшли з ним ченці, і служки зі світочами, і багато мирян.

І коли Священик прийшов на берег, він побачив молодого Рибака, що лежав у припливній хвилі, і тіло маленької Русалки, що лежало в його обіймах. І спохмурнівши, Священик відсахнувся назад, осінив себе хресним знаменням і крикнув:

— Я не дам благословення ні морю, ні всьому, що є в його глибинах. Будь проклятий Морський народ, і хай будуть прокляті всі, хто спізнається з ним! А цей, що заради любові відрікся від Бога і лежить тут зі своєю подругою, був покараний Божим судом. Візьміть їхні тіла і поховайте в кутку на Дикому Полі, і не ставте над ними знаку, щоб ніхто не знав, де вони поховані. Прокляті були вони за життя, прокляті будуть і по смерті.

І люди вчинили, як він звелів, і в кутку на Дикому Полі, де не зростає цвіт, викопали глибоку могилу і поклали до неї мертві тіла.

Збігло три роки, і в день свята Божого Священик прийшов до церкви, щоб показати людям рани Господа і мовити слово про гнів Господній.

І коли він вдягнув святкові шати, увійшов до олтаря і схилив перед ним коліна, він побачив, що олтар весь усипаний дивними квітами, яких ніхто не бачив раніше. Чудні то були квіти, дивна була їхня краса, і ця краса бентежила Священика, і пахощі квітів вабили його. І зрадів він, не знати чому.

А тоді він відкрив ковчег, і вийняв з нього дароносицю, і окурив її ладаном, і показав людям святе причастя, і знову накрив його покровом, і заговорив до людей, бажаючи мовити їм слово про гнів Божий. Але краса білих квітів бентежила його, і їхні пахощі вабили його, і прийшло на його вуста інше слово, і не про гнів Божий заговорив він, а про Бога, чиє ім’я — Любов. І сам він не знав, чому мовив такі слова.

А коли він завершив свою промову, люди заплакали, і Священик пішов до ризниці, і очі його були повні сліз. А диякони увійшли за ним слідом і стали роздягати його, і зняли з нього стихар, і пояс, і перев’язь, і ризу. І він стояв, наче уві сні.

І коли диякони зняли з нього шати, він поглянув на них і мовив:

— Що то за квіти на олтарі, і звідки вони?

І вони відповіли йому:

— Що то за квіти, ми не знаємо, а зросли вони в кутку Дикого Поля.

І Священик затремтів і, повернувшись додому, став до молитви.

А вранці, ще вдосвіта, він з ченцями, і служками, і мирянами прийшов на берег моря і благословив море й дикі створіння, що живуть у ньому. І Фавнів благословив він також, і тих, що танцюють на лісових галявинах, і тих, хто осяйними очима дивиться з гущавини. Благословив він усі створіння Божого світу, і люди дивувалися й раділи. Але відтоді більш не зростали квіти в Дикому Полі, і було воно безплідним довіку. І Морський народ більш не припливає до затоки, бо помандрував він у далекі моря.