Кентервільський Привид

День народження Інфанти

Був день народження Інфанти. Їй сповнилося двана­дцять років, і сонце яскраво світило в королівських садах.

І хоч це була справжня Принцеса, та ще й Інфанта Іспанії, день народження в неї був лише раз на рік, як ото в дітей простолюду, і тому, звісно, для всієї країни було надзвичайно важливо, аби в такий день стояла гарна погода. І погода справді була гарна. Високі смугасті тюльпани гордо виструнчилися на своїх стеблинах, наче вояки, зухвало позирали через газон на троянди і казали:

— А ми тепер такі ж гарні, як ви.

Пурпурові метелики із золотавим пилком на крильцях пурхали над квітками, відвідуючи кожну по черзі; малі ящірки виповзали зі шпарин муру і ніжилися на сонечку; гранати лускалися від спеки, відкриваючи свої криваво-червоні серця. Навіть бліді жовті лимони, що рясніли на потемнілих шпалерах уздовж галереї, наче увібрали в себе тепло сонячних променів, а кущі магнолії розкрили свої круглі квіти кольору слонової кістки і напоїли повітря солодкими пахощами.

Мала Принцеса гуляла по терасі зі своїми друзями та гралася з ними в піжмурки, ховаючись за кам’яні вази і древні, порослі мохом статуї. У звичайні дні їй дозволяли водитись лише з дітьми рівного походження, а це значить, що вона завжди лишалася на самоті. Але сьогодні день був незвичайний, і Король дозволив доньці запросити на день народження всіх, кого вона захоче, і розважатись, як душі завгодно. Була якась статечна грація в кожному русі цих тендітних іспанських дітей — хлопчиків у капелюхах з пишними пір’їнами та коротких плащах і дівчаток, що притримували тоненькими пальчиками важкі шлейфи парчевих суконь і затулялися від сонця великими чорними віялами зі срібною оздобою. Але найчарівніша від усіх була сама Інфанта, вдягнена за тогочасною досить-таки незручною модою. На ній була сукня з сірого атласу, зі срібним шиттям на спідниці і пишних рукавах, а цупкий корсаж був усипаний дрібними перлами. Крихітні черевички з великими рожевими бантами визирали з-під плаття при кожному кроці. Велике віяло було також рожеве з перлинами, а до волосся, що золотим ореолом сяяло навколо її блідого личка, була приколота біла троянда.

З вікна палацу на них дивився сумний Король. Поруч стояв його брат, Дон Педро Арагонський, якого він ненавидів, і його сповідник, Великий Інквізитор Гранади. Король виглядав навіть сумнішим, ніж завжди, адже, дивлячись на Інфанту, що з кумедною дитячою поважністю кивала у відповідь на поклони придворних або, сховавшись за віялом, сміялася зі своєї дуеньї — похмурої герцогині Альбукеркської, він згадував юну Королеву, її матір, яка лише напередодні — так йому здавалося — приїхала з веселого французького краю і згасла в похмурій розкоші іспанського двору, вмерла рівно через шість місяців після народження доньки, так і не побачивши знов ні цвіту мигдалевих дерев, ні плодів старої помаранчі, що росла посеред двору, нині зарослого травою. І так палко любив її Король, що не дозволив і самій землі сховати кохану від його очей. Він наказав бальзамувати її тіло мавританському лікарю, пообіцявши, що у винагороду збереже йому життя, бо свята інквізиція засудила того до страти за підозрою в чаклунстві та єресі. І тепер небіжчиця спочивала у встеленій килимами труні, у придворній каплиці з чорного мармуру, і тіло її не змінилося за дванадцять років, що минули від того вітряного березневого дня, коли ченці внесли його сюди. Раз на місяць Король, закутаний у чорний плащ, з ліхтарем у руці, входив до каплиці, ставав на коліна перед труною і кликав: «Mi reina! Mi reina!»[1] І часом, забувши про строгі звичаї, які визначають в Іспанії кожну життєву подію і обмежують навіть прояви королівської печалі, він у шаленому розпачі стискав її бліді руки, унизані коштовними перснями, і намагався палкими цілунками вдихнути життя в її безживне розфарбоване обличчя.

Сьогодні він, здається, знову побачив її такою, як під час першої зустрічі у замку Фонтенбло, коли йому було п’ятна­дцять років, а їй — іще менше. Того дня їх обручив папський нунцій у присутності короля і всього почту, і він повернувся до Ескуріалу, узявши з собою світлий локон своєї нареченої і пам’ять про легкий дотик її дитячих вуст до його руки, коли він сідав у карету. Трохи згодом була спішна вінчальна церемонія у Бургосі, маленькому містечку на кордоні між двома країнами; а потім — тріумфальне прибуття до Мадрида, з пишною месою у церкві La Atocha, і надзвичайно урочисте аутодафе, на якому спалили три сотні єретиків, у тому числі й англійців, відданих церквою на суд світської влади.

Так, він нестямно кохав її, і, на думку багатьох, ця любов була великим нещастям для його держави, що в той час воювала з Англією за владу над імперією Нового Світу. Він хотів щомиті бачити її поруч; заради неї він забув, чи то здавалося, що забув, про всі державні справи; і у жахливій сліпоті, якою пристрасть карає своїх слуг, не помічав, що вигадливі церемонії, які він влаштовував їй на втіху, лише посилюють її дивну недугу. Коли ж вона померла, він на якийсь час ніби втратив розум. Немає сумніву, що він таки зрікся б престолу і пішов у великий трапістський монастир Гранади, почесним пріором якого вважався віддавна, якби не боявся залишити маленьку Інфанту під опікою свого брата, чия жорстокість ввійшла у приказку навіть в Іспанії і який, за підозрою багатьох, послужив причиною смерті Королеви, подарувавши їй пару отруєних рукавичок, коли вона відвідала його замок в Арагонії. Навіть по завершенні трирічного строку державної жалоби, яку за королівським наказом повинні були дотримувати в усіх провінціях Іспанії, король не дозволяв своїм міністрам заводити розмову про можливість другого шлюбу; і коли сам Імператор запропонував йому руку своєї племінниці, чарівної Ерцгерцогині Богемської, він звелів посланцям передати у відповідь, що король Іспанії уже повінчаний зі Скорботою, і хоч ця дружина безплідна, він любить її більше від Краси. Ця відповідь коштувала іспанській короні багатих нідерландських провінцій, які невдовзі по тому, за підмовою Імператора, повстали проти іспанського правління, очолені кількома фанатиками — членами реформаторської церкви.

Усе його подружнє життя — і шалені радощі, і страшні муки несподіваного кінця — немовби промайнуло перед ним знову сьогодні, коли він дивився на малу Інфанту, що безтурботно бавилася на цій терасі. У неї була невимушена грація її матері, така сама чарівна манера схиляти голову, і гордий обрис ніжних вуст, і та сама усмішка, — дійсно vrai sourire de France[2], — коли вона позирала на вікно чи простягала свою маленьку ручку для поцілунку якомусь статечному кавалеру. Але дзвінкий дитячий сміх болем відлунював у його серці, безжальне сонце ніби насміхалося з його скорботи, а густий аромат квітів раптом нагадав йому запах лікарських трав, які використовують при бальзамуванні. І він затулив лице долонями, і коли Інфанта знов поглянула на вікно, завіси уже були опущені і Король пішов.

Інфанта розчаровано надула губки і знизала плечима. Авжеж, батько міг би й побути з нею в її день народження! Вічно він зайнятий тими дурними державними справами! А може, він пішов до тієї похмурої каплиці, де завжди горять свічки і куди їй ніколи не дозволяли входити? Яке це глупство, адже сонечко світить так яскраво і всі такі щасливі! Тепер він не побачить потішного бою биків, до якого вже скликають сурми, і, звісно, не побачить лялькового театру та інших чудових речей. От її дядечко і Великий Інквізитор набагато розумніші. Вони вийшли до неї на терасу і сказали їй безліч гарних компліментів.

І вона хитнула своєю чарівною голівкою і, взявши за руку Дона Педро, повільно спустилася сходами в дальній кінець саду, до довгого павільйону, оббитого червоним шовком; а інші діти рушили слідом за нею у строгому порядку — ті, в кого були найдовші імена, йшли першими.

Процесія хлопчиків із знатних дворянських родин, вдягнених у химерні костюми тореадорів, вийшла їй назустріч, і юний граф Тьєрра-Нуева, напрочуд гарний чотирнадцятилітній хлопець, знявши капелюха з усією грацією вродженого ідальго і гранда Іспанії, урочисто повів її до маленького позолоченого трону зі слонової кістки, що стояв на високому помості над ареною. Діти, з’юрмившись довкола, обмахувалися віялами і стиха перемовлялися між собою, а Дон Педро і Великий Інквізитор, посміюючись, стояли біля дверей. Навіть Герцогиня — Старша Камерера, як її називали, кощава, сувора з виду дама у цупкому жовтому комірі, — здавалася не такою лихою, як завжди, і щось схоже на холодну посмішку промайнуло на її зморщеному обличчі, скрививши сухі безкровні губи.

Це справді був чудовий бій биків — і, на думку Інфанти, набагато цікавіший від справжнього, який вона бачила у Севільї, з нагоди візиту герцога Пармського до її батька. Декотрі з хлопців роз’їжджали верхи на розкішно прибраних іграшкових кониках і вимахували довгими піками, на яких майоріли гірлянди барвистих стрічок; інші бігали пішки перед биком, дражнили його своїми червоними плащами і легко перестрибували через бар’єр, коли бик гнався за ними; а щодо самого бика, то він був сплетений з лозин, обтягнутих шкірою, і часом починав скакати по арені на зад­ніх ногах, про що живий бик може тільки мріяти. У бою він показав себе на славу, і діти були в такому захваті, що схопилися з місць, махали вишитими хусточками і кричали: «Bravo, toro! Bravo, toro![3]» — точнісінько як дорослі. Врешті-решт, після тривалої битви, під час якої багато іграшкових конячок були розламані вщент рогами бика, а їхні вершники вибиті з сідла, юний граф Тьєрра-Нуева поставив бика на коліна і, отримавши в Інфанти дозвіл завдати йому coup de grâce[4], встромив свою дерев’яну шпагу в бичачу шию з таким завзяттям, що голова відлетіла геть, і всі побачили усміхнене личко малого месьє де Лорен, сина французького посла в Мадриді.

Потім під гучні оплески арену звільнили, загиблих конячок урочисто забрали з поля бою два мавританські пажі в жовто-чорних лівреях, і після короткої перерви — під час якої французький гімнаст показував акробатичні трюки на канаті, — на сцені маленького театру, збудованого саме з цією метою, італійські ляльки розіграли напівкласичну трагедію «Софонісба». Вони грали так добре, жести в них були такі природні, що в кінці вистави на очах Інфанти заблищали сльози. А деякі діти плакали вголос, і довелося втішати їх ласощами, і сам Великий Інквізитор вельми розчулився і навіть сказав Дону Педро, що це дуже тяжке видовище: ці створіння зроблені всього-на-всього з дерева та розфарбованого воску, а такі нещасні і так страждають!

Потім виступав африканський фокусник. Він приніс із собою великий плаский кошик, накритий червоним полотном, поставив його посередині арени, витяг із свого тюрбана чудернацьку червону сопілку і подув у неї. Наступної миті полотно заворушилося, а сопілка грала все гучніше, і ось дві золотисто-зелені змії висунули з-під покривала свої гостроносі голови — і поволі, поволі стали підійматися все вище, коливаючись, наче водорості. Дітей, щоправда, трохи налякали їхні плямисті клобуки і швидкі гострі жала; куди більше усім сподобалося крихітне помаранчеве деревце, що за знаком фокусника виросло на піску і вмить вкрилося білим цвітом, а тоді й справжніми плодами. А коли він узяв віяло у маленької доньки маркізи де Лас-Торрес і обернув його на синього птаха, що став літати по павільйону і співати, захоплення глядачів не знало меж. Урочистий менует, виконаний маленькими танцівниками з церкви Нуестра Сеньйора дель Пілар, також зачарував усіх. Інфанта досі ніколи не бачила цієї дивовижної церемонії, яка відбувається щороку у травні перед олтарем Святої Діви; адже ніхто з родини іспанських королів не входив до цього великого сарагоського собору відтоді, як божевільний священик — за підозрою багатьох, таємний агент Єлизавети Англійської — у його стінах спробував дати принцу Австрійському отруєне причастя. Тому Інфанта лише з чужих слів знала про «Танок Пресвятої Діви», як його називали, і тепер він видався їй прегарним. Хлопчики були у трикутних капелюшках, розшитих сріблом і прикрашених страусовим пір’ям, і у старовинному придворному вбранні з білого оксамиту, що на тлі смаглявих облич і довгого чорного волосся так і сяяло під яскравим сонцем. Усім сподобалася поважність, з якою вони виконували складні танцювальні фігури, і вишукана грація повільних рухів та статечних поклонів; а коли вони скінчили танець і скинули перед Інфантою свої пишні капелюхи, вона дуже привітно відповіла на їхню люб’язність і дала собі слово, що звелить поставити велику воскову свічу перед олтарем Пресвятої Діви дель Пілар у знак вдячності за таку чудову розвагу.

Потім на арену вийшла група красунь-єгиптянок — так у ті часи називали циганок; вони сіли в коло, схрестивши ноги, і тихо заграли на цитрах, погойдуючись під музику і майже нечутно наспівуючи без слів якусь протяжну пісню. Побачивши Дона Педро, вони спохмурніли, а деякі з них вочевидь злякалися, бо кілька тижнів тому він наказав повісити за чаклунство двох їхніх одноплемінниць на головній площі Севільї; але гарненька Інфанта, що великими голубими очима дивилася на них з-за краю свого віяла, видалася їм чарівною істотою, що не може бути жорстока ні до кого. І вони продовжували грати, ніжно торкаючись струн довгими лакованими нігтями і хитаючи головами, наче в напівсні. Аж раптом вони з диким криком, що змусив дітей здригнутися, а Дона Педро — схопитися за агатове руків’я свого кинджала, зірвалися з місця і в шаленому танку закружляли по арені, співаючи під звуки тамбурина пристрасну любовну пісню своєю дивною гортанною мовою. Потім вони так само зненацька кинулися на землю і лежали непорушно, і тільки монотонний дзвін цитр лунав у тиші. Так повторилося кілька разів, а тоді вони на мить зникли і повернулися, ведучи за собою на ланцюгу кошлатого бурого ведмедя, а на плечах тримаючи малих берберійських мавпочок. Ведмідь із надзвичайною поважністю став на голову, а вчені мавпи почали виробляти кумедні трюки з двома циганчатами — певно, своїми хазяями: вони й билися на маленьких шпагах, і стріляли з рушниць, і показували різні солдатські прийоми — достоту як королівські гвардійці! Узагалі цигани мали дуже великий успіх.

Але найцікавішою забавкою цього ранку, без сумніву, виявився танок малого Карлика. Коли він затупцяв по арені, перевалюючись на своїх кривих ніжках і хитаючи з боку в бік великою потворною головою, діти закричали від захвату, а сама Інфанта так сміялася, що Камерера була змушена нагадати їй, що, хоча й відомо багато випадків, коли іспанські принцеси плакали у присутності рівних, жодна з них ще так не веселилася перед людьми нижчого роду. І все ж таки Карлик був просто незрівнянний. Навіть при Іспанському дворі, що завжди славився своєю прихильністю до всіляких страхіть, такого маленького монстра ще не бачили. Це був його перший вихід у світ. Його знайшли напередодні; він бігав лісом, мов дике звіря, і двоє знатних вельмож, яким трапилося полювати в самій гущавині пробкового лісу, що оточував місто, забрали його з собою до палацу, щоб зробити Інфанті сюрприз; його батько, бідний вугляр, був тільки радий спекатись такої незугарної та нікчемної дитини. Мабуть, найсмішнішим у Карлику було те, що сам він нібито й гадки не мав про свою потворність. Він здавався дуже щасливим і радісним; коли діти сміялися, він сміявся так само щиро й весело, а по закінченні кожного танцю незграбно вклонявся кожному окремо, широко всміхався і кивав головою, наче й справді був одним з них, а не малим виродком, якого Природа-жартівниця створила на втіху іншим. Що ж до Інфанти, вона його просто зачарувала. Він не зводив з неї очей і, здавалося, танцював лише для неї, і коли вона — мабуть, згадавши, як знатні придворні дами кидали квіти Кафареллі, славетному італійському співцю, якого Папа прислав із власної капели до Мадрида, сподіваючись, що його солодкий голос розвіє журбу короля, — вийняла з волосся білу троянду і, почасти для сміху, а також щоб подражнити Камереру, кинула квітку через усю арену Карликові, той сприйняв цю витівку цілком серйозно, притулив троянду до своїх товстих губів, притис руку до серця і став перед Інфантою на одне коліно, розплившись в усмішці, а його малі блискучі оченята сяяли від задоволення.

Тут Інфанта остаточно забула всю свою поважність і сміялася ще довго після того, як Карлик зник з арени, і висловила дядечкові своє побажання, щоб танець негайно був повторений. Але Камерера, звернувши увагу на палюче сонце, вирішила, що для її високості буде краще повернутися до палацу, де для неї вже приготовано розкішний бенкет зі справжнім іменинним пирогом, прикрашеним її ініціалами з кольорових цукатів і срібним прапорцем. Тож Інфанта, граціозно підвівшись, віддала наказ, щоб малий Карлик танцював для неї після сієсти, подякувала юному графу Тьєрра-Нуева за чудовий прийом і пішла до своїх покоїв, а інші діти рушили за нею слідом у тому ж порядку, в якому прийшли.

Коли маленький Карлик почув, що танцюватиме перед Інфантою вдруге, та ще й за її особистим наказом, він так запишався, що побіг до саду, в бездумному захваті цілуючи білу троянду і виказуючи свою радість сміховинними та недолугими жестами.

Квіти страшенно обурилися, що він посмів удертись до їхньої гарної оселі; а побачивши, як він тупцяє по доріжках саду, вимахуючи руками над головою, вони не змогли стримати гніву.

— Він надто потворний, щоб мати право гратися поруч із нами! — кричали Тюльпани.

— Слід було б напоїти його маковим соком, нехай засне на тисячу років, — мовили великі полум’яні Лілії і від злості почервоніли ще дужче.

— Він просто страховисько! — заверещав Кактус. — Весь покручений, мов якийсь обрубок, голова здоровенна, ноги куці! В мене аж голки настовбурчилися! Хай тільки підійде, ото вже я його штрикну!

— Він украв одну з моїх кращих квіток! — вигукнув Кущ білих троянд. — Я сам подарував її Інфанті сьогодні вранці, на день народження, а він взяв та украв мою квітку! — І він щосили заволав: — Злодій, злодій, злодій!!!

Навіть червоні Герані, що зазвичай поводяться скромно, бо й самі мають купу бідних родичів, бридливо стуляли свої пелюстки, побачивши карлика, і коли Фіалки обережно натякнули, що хоч він і дуже потворний, це не його провина, Герані вельми слушно зауважили, що в цьому і полягає його головна вада і що невиліковний ґандж — іще не причина для того, щоб плекати прихильність до його власника. Та майже всі Фіалки і самі відчували, що потворність Карлика є немовби показною і що він виявив би набагато більше смаку, якби мав сумний або принаймні серйозний вигляд, а не кривлявся так, що аж гидко дивитись.

Що ж до старого Сонячного годинника, що був дуже визначною особою і колись вказував час самому Імператору Карлу П’ятому, то він так зачудувався з малого Карлика, що ледь не забув відмітити дві хвилини своїм довгим тінистим пальцем і сказав великому молочно-білому Павичеві, котрий приймав сонячні ванни на балюстраді, що кожному відомо: королівські діти — то королівські діти, а діти вуглярів — то діти вуглярів, і безглуздо було б стверджувати, що це не так; Павич беззаперечно погодився з цією думкою і заверещав: «Авжеж! Авжеж!» таким пронизливо-різким голосом, що золоті рибки визирнули з кришталевої води фонтана і спитали великих кам’яних Тритонів, що ж зрештою сталося.

Але Птахам він чомусь сподобався. Вони часто бачили Карлика в лісі, коли він, мов ельф, підстрибував у танку за розвіяним листям або, залізши у дупло старого дуба, пригощав білок горіхами. Вони аж ніяк не вважали його потворним. Адже навіть соловейко, який так солодко співає в помаранчевім гаю, що навіть Місяць часом схиляється його послухати, зовсім непоказний з виду; до того ж Карлик був добрим хлопцем, і в люті зимові морози, коли на деревах немає ягід, а земля тверда, як залізо, і вовки підходять до самої міської брами в пошуках поживи, він ніколи не забував про птахів, він кидав їм крихти від свого окрайця чорного хліба і ділив з ними свій злиденний сніданок.

І тому зараз птахи кружляли навколо нього, торкаючись крилами його обличчя, і весело гомоніли між собою, і малий Карлик був такий щасливий, що не зміг втриматись і показав їм прекрасну білу троянду, розповівши, що це подарувала йому Інфанта, бо вона любить його.

Птахи не втямили ані слова з його розповіді, проте схилили голівки набік і слухали його з вельми серйозним виглядом, удаючи, ніби все розуміють; а це не гірше, ніж розуміти насправді, і до того ж набагато легше.

Ящіркам він також надзвичайно сподобався, і коли він, втомлений від біганини та стрибків, розлігся на траві перепочити, вони стали гасати довкола і, щоб потішити його, пищали:

— Звісно, ніхто не може бути таким гарним, як ми, — цього марно й сподіватись! Може, й нерозумно так говорити, та взагалі він не надто потворний — коли заплющити очі й не дивитись на нього.

Ящірки полюбляють філософію і можуть годинами сидіти та розмірковувати про високі матерії, коли їм більш нема чого робити або коли надворі негода.

Однак квіти були страшенно обурені їхньою поведінкою, так само як і поведінкою птахів.

— От і видно, — казали вони, — який згубний вплив має ця нескінченна метушня та махання крилами. Добре виховані особи завжди стоять на одному місці, як ми. Ніхто ніколи не бачив, щоб ми бігали по доріжках чи ганялися, мов навіжені, за якимсь метеликом! Коли нам хочеться нових вражень, ми кличемо садівника, і він пересаджує нас на іншу клумбу. Це цілком пристойно, це відповідає правилам гарного тону. А птахи і ящірки не вміють насолоджуватись спокійним життям; у птахів навіть немає постійної адреси! Вони просто заброди, не кращі від циган, і, як цигани, не заслуговують ані найменшої поваги.

Квіти задерли голови, спогорда подивилися на весь світ і були дуже раді, коли маленький Карлик нарешті вибрався з трави і подріботів до тераси.

— Його слід було б тримати в чотирьох стінах довіку, — перемовлялися вони. — Погляньте лишень на цей горб та криві ноги! — І вони захихотіли.

А малий Карлик про це й не здогадувався. Він дуже любив і птахів, і ящірок, а квіти вважав за найбільше диво у світі — звичайно, окрім Інфанти, але ж Інфанта подарувала йому прекрасну білу троянду, і вона любить його, а це зовсім інша річ! Як би він хотів піти звідси разом з нею! Вона б посадила його праворуч від себе і всміхнулася йому, і він більш ніколи б її не покинув, а грався б із нею разом і показав їй безліч цікавих речей. Хоч він ніколи не бував у палаці, та знав і вмів дуже багато. Він умів майструвати з осоки малесенькі клітки для коників і робити з довгих очеретин такі сопілки, яких заслухався б і сам Пан. Він знав голоси всіх птахів і вмів передражнювати шпака у верховітті та чаплю на болоті. Він умів читати сліди всіх тварин і міг вистежити зайця за малими відбитками його лапок, а вепра — за розтоптаним листям. Він бачив усі дикі лісові танці: і шалений осінній танок у пурпурових шатах, і легкий танець у блакитних сандаліях поміж золотих ланів, і зимовий танок у білосніжному вінці, і танець квітів у весняних садах. Він знав, де в’ють свої гнізда дикі голуби, і одного разу, коли голуб із голубкою втрапили в пастку, знайшов їхніх пташенят і зробив для них маленький голубник у розщілині старого в’яза. Пташенята виросли зовсім ручні, і він щоранку годував їх з руки. Інфанті було б любо на них поглянути, та й на кроликів, що шурхотять у високій папороті, і на сойок з цупким пір’ям та чорними дзьобами, і на їжаків, що згортаються в колючі кульки, і на великих розумних черепах, що повільно повзають, трусячи головою, і гризуть молоде листя. Так, вона неодмінно має прийти до нього в ліс, і вони гратимуться разом! Він віддасть їй своє ліжко, а сам вартуватиме за вікном аж до ранку, щоб дикі олені не налякали її і голодні вовки не підійшли до дверей хижки. А на світанку він постукає у вікно і розбудить її, і вони будуть гуляти й танцювати разом весь день. Адже в лісі зовсім не нудно. Буває, пан єпископ проїде на своєму білому мулі, читаючи велику розмальовану книгу, а часом пройдуть сокольничі у зелених оксамитових капелюхах, у каптанах з оленячої шкіри, і кожен тримає на руці сокола в наголовнику. А коли прийде час збирання винограду, приходять виноградарі, руки й ноги в них червоні від соку, на головах вінки з лискучого плюща, і вони несуть шкіряні міхи, з яких сочиться вино; а вночі вуглярі запалюють велике багаття і сидять довкола, дивлячись, як у вогні повільно згоряють сухі поліна, і смажать у золі каштани, а розбійники виходять зі своїх печер і веселяться разом з ними. Якось він навіть бачив розкішну процесію, що у хмарі дорожньої куряви тяглася до Толедо. Попереду, співаючи, йшли ченці і несли яскраві знамена та золоті хрести, за ними у срібних латах, з мушкетами та піками крокували солдати, а між ними пленталися троє босих чоловіків у дивній жовтій одежі, помальованій химерними фігурами, і тримали в руках запалені свічки. Авжеж, у лісі чого тільки не побачиш! А коли вона втомиться, він відшукає для неї м’яку постіль з моху або ж віднесе її додому на руках — бо він дуже сильний, хоч і сам знає, що малий на зріст. Він зробить їй намисто з червоних ягід брионії, що майже такі самі гарні, як білі ягоди, вишиті на її сукні; а коли це намисто їй набридне, нехай викине його геть, і він зробить для неї інше. Він приноситиме їй чашечки від жолудів і росяні анемони, і малих світлячків, що сяятимуть, мов зірки, у блідому золоті її волосся.

А де ж вона? Карлик спитав про це білу троянду, але та не відповіла нічого. Весь палац наче заснув, і навіть там, де віконниці не були зачинені, вікна затуляли важкі завіси. Він обійшов навколо палацу, шукаючи, де можна увійти, і нарешті побачив невеликі двері, що стояли відчинені. Він тихенько пройшов у них і опинився в розкішній залі — на превеликий жаль, набагато гарнішій, ніж ліс, бо тут, куди не глянь, усюди була позолота, і навіть підлога була вкрита різнобарвним камінням, що зображувало складні геометричні фігури. Проте маленької Інфанти тут не було, тільки чудні білі статуї з порожніми сумними очима, дивно всміхаючись, позирали на нього з яшмових п’єдесталів.

У дальньому кінці зали висіла запона з чорного оксамиту, розшита золотими сонцями та зірками, — король дуже любив цей візерунок, та й чорний колір також. А може, вона сховалася за цією запоною? У всякому разі, треба перевірити.

Він підкрався до запони і відхилив її убік. Ні, за нею була лише інша кімната — на його думку, ще прекрасніша від тої, яку він щойно покинув. Стіни тут були завішані зеленими килимами ручної роботи, з майстерно витканими сценами ловів, — плід семирічної праці фламандських художників. Колись це була кімната Іоанна Божевільного — короля, що до нестями любив полювання і в гарячковому маренні часто намагався скочити на одного з баских коней, витканих на килимі, скликати зі стіни зграю хортів, засурмити в мисливський ріг і влучити кинджалом у блідого примарного оленя, що тікав од нього все далі. Нині тут проводилися наради, і на столі посередині кімнати лежали червоні портфелі міністрів з вибитими на них золотими тюльпанами, символом Іспанії, та гербами королівського дому Габсбургів.

Малий Карлик ошелешено роззирався довкола, і йому було трохи лячно йти далі. Дивні мовчазні вершники, що безгучно мчали по довгих алеях, здалися йому схожими на тих жахливих примар, про яких він чув од вуглярів — на Компрачікос, що полюють лише вночі, а як зустрінуть перехожого, то обернуть його на оленя і зацькують. Та потім він подумав про чарівну Інфанту, і це додало йому снаги. Він хотів зустріти її віч-на-віч і сказати, як він її любить. Напевно, вона в сусідній кімнаті!

Він нечутно пробіг по м’якому мавританському килимі і розчинив двері. Ні! Її не було і тут. Кімната була зовсім порожня.

То була тронна зала, де приймали іноземних послів, коли король — що останнім часом траплялося дуже рідко — згоджувався дати їм персональну аудієнцію; у цій самій кімнаті багато років тому влаштували прийом для послів з Англії, що прибули вести перемови про шлюб своєї королеви, тоді однієї з католицьких володарок Європи, зі старшим сином Імператора. Шпалери тут були з позолоченої кордовської шкіри, і величезна позолочена люстра на триста воскових свічок звисала з чорно-білої стелі. Під важким балдахіном із золотої парчі, на якому дрібними перлами були вишиті леви і вежі Кастилії, стояв сам королівський трон, укритий чорним оксамитовим покривалом зі срібними тюльпанами і срібно-перлистими китицями. На другій сходинці трону стояла маленька лава, на якій схиляла коліна Інфанта, з подушечкою із срібної парчі; а ще нижче, поза балдахіном, стояло крісло для папського нунція, єдиного, хто мав право сидіти у присутності короля під час державних церемоній і чия кардинальська шапка із сплутаними червоними китицями лежала зараз на пурпуровому табуреті попереду. На стіні напроти трону висів портрет Карла П’ятого у весь зріст, у мисливському костюмі, з великим мастифом біля ніг; а портрет Філіпа Другого, що приймає дари від Нідерландів, займав середину іншої стіни. Між вікон стояла скриня з чорного дерева, обкладена пластинками слонової кістки, з фігурами «Танцю Смерті» Гольбейна, вирізьбленими, як казав дехто, самим славетним автором.

Проте Карлик не звертав уваги на цю розкіш. Він не віддав би свою троянду за всі перли балдахіна, і навіть однієї пелюстки — за весь королівський трон. На думці в нього було зовсім інше: побачити Інфанту, перш ніж вона знову прийде до павільйону, і попросити її піти з ним разом, коли він скінчить танцювати. Тут, у палаці, повітря важке й задушливе, а в лісі гуляє вільний вітерець, і сонячні промені пестять золотими пальцями тріпотливе листя дерев. Та й квіти є там, у лісі, — може, не такі гарні, як у тутешнім саду, зате пахнуть вони солодше: весняні гіацинти, що пурпуровими хвилями брижаться в холодних ярах і на трав’янистих пагорбах; жовті примули, що рясніють між вузлуватим корінням старих дубів; веселий чистотіл і блакитна вика, і півники, сині та золоті. А на ліщині гойдаються сірі пухнасті сережки, і квіти наперстянки хиляться долу під вагою золотих бджіл. Каштан киває білими зірчастими списами, і на кущах глоду сяють бліді півмісяці. Так, звісно ж, вона піде з ним, — от тільки б знайти її швидше! Вона піде з ним до прекрасного лісу, і він цілий день танцюватиме для неї. На цю думку його очі зблиснули усмішкою, і він пройшов до сусідньої кімнати.

З усіх кімнат це була найсвітліша і найгарніша. Стіни були оббиті дамаським шовком з вишитими рожевими квітами, птахами та срібними травами; меблі були з важкого срібла, прикрашені квітковим орнаментом і купідонами. Перед двома великими камінами стояли великі екрани, на яких були вишиті папуги та павичі, а підлога з оніксу кольору морської хвилі, здавалося, вела в безмежну далечінь. І тут був хтось іще! Стоячи в тіні дверей, він побачив у протилежному кутку кімнати маленьку постать, що стежила за ним. Серце в нього шалено забилося, радісний крик зірвався з вуст, і він вибіг на світло. І постать зробила те саме, і тепер він міг її роздивитись.

Інфанта? О, ні! То було справжнє чудовисько. Він іще ніколи не бачив такого кумедного створіння! Воно й на людину не було схоже — незграбної статури, з горбатою спиною, кривими ногами, здоровенною головою, що метлялася туди й сюди, та скуйовдженою кучмою чорного волосся. Малий Карлик насупив брови, і чудовисько зробило те саме у відповідь. Він засміявся, і воно засміялося також і сперлося руками в боки, передражнюючи його. Він глузливо вклонився, і воно відповіло йому низьким поклоном. Він ступив йому назустріч, і воно ступило назустріч йому, повторюючи кожний його крок та кожний рух і зупиняючись, коли він зупинявся. Тоді він скрикнув з подиву, кинувся вперед і простягнув руку, і рука чудовиська торкнулася його — холодна, мов лід. Він перелякано відсахнувся, відсмикнув руку, і чудовисько вчинило так само. Він спробував рушити просто на нього, та наштовхнувся на якусь гладку тверду перепону. Тепер обличчя чудовиська було зовсім поруч і здавалося сповненим жаху. Він відкинув з лоба волосся, щоб краще бачити. Чудовисько повторило його рух. Він ударив його, і воно відповіло ударом. Він почав лаятись на нього, і воно корчило йому огидні мармизи. Він шарпнувся назад, і воно відступило теж.

Що ж це таке? Карлик на хвилю задумався і озирнув кімнату. Дивна річ — усе тут виглядало наче подвоєним, наче відбивалося в невидимій чистій воді. Так, ось картина, а ось її відбиток; ось крісло, і ось його двійник. Сплячий фавн, що лежить у ніші біля дверей, має брата-близнюка по той бік невидимої стіни, і срібна Венера в сонячному промені простягає руки до Венери, такої ж прекрасної, як вона сама.

Може, це Луна? Колись він озвався до неї в долині, і вона повторила у відповідь кожне його слово. Чи може вона передражнювати зір так само, як передражнює голос? Чи може створювати примарний світ, що нічим не різниться від справжнього? Чи можуть тіні речей бути живими, мати колір і рухатись? Чи може бути, що...

Він закляк на місці, а потім зняв зі своїх грудей прекрасну білу троянду, озирнувся і поцілував її. У чудовиська була така сама троянда, така сама — до останньої пелюстки! І так само воно цілувало її, і таким само незграбним рухом притискало до серця.

Коли його осяяло прозріння, він несамовито закричав з розпачу і, ридаючи, впав долу. Отже, це він — такий потворний, горбатий, такий бридкий і кумедний? Це він — справжнє чудовисько; це з нього сміялися всі діти і маленька Принцеса також, він думав, що вона його любить, а вона просто насміхалася з його потворного обличчя і скаліченого тіла. Чому його не лишили в лісі, де немає дзеркала, що могло б розповісти йому, який він страшний? Чому батько не вбив його, а продав на посміх іншим? Гарячі сльози полилися по його обличчю, і він розірвав на шматки білу троянду. Чудовисько зробило те саме і жбурнуло пелюстки в повітря. Воно корчилося на підлозі, і коли він дивився на нього, воно дивилося на нього також, і його лице було скривлене від болю. Він відповз убік, щоб його не бачити, і затулив долонями очі. Він звивався в тіні, мов поранене звірятко, і тихо стогнав.

У цю мить Інфанта зі своїми гостями увійшла до кімнати. І коли вони побачили, що малий потворний Карлик лежить долу й гамселить по підлозі своїми покривленими рученятами, вони весело засміялися і, оточивши його, чекали, що буде далі.

— Його танець був дуже потішний, — сказала Інфанта, — але виступає він навіть краще. Майже так гарно, як у ляльковому театрі — от тільки не так природно.

І вона, обмахнувшись віялом, почала аплодувати йому.

Проте малий Карлик навіть не позирнув на неї, і його плач звучав усе тихіше. Раптом він судомно зітхнув і схопився за бік, а тоді знову впав і застиг нерухомо.

— Це було грандіозно, — мовила Інфанта, трохи помовчавши. — Але тепер ти мусиш танцювати для мене.

— Так, — закричали діти, — вставай і танцюй, бо ти спритний, як берберійська мавпа, та ще кумедніший!

Але малий Карлик не відповів.

Інфанта тупнула ніжкою і покликала свого дядечка, що походжав по терасі з Камергером, читаючи повідомлення з Мексики, де було нещодавно засновано філію Святої Інквізиції.

— Мій смішний маленький карлик вередує, — вигукнула вона, — накажіть йому встати і танцювати для мене!

Чоловіки з посмішкою перезирнулися й увійшли до кімнати, і Дон Педро, схилившись до Карлика, поляскав його по щоці своєю вишитою рукавичкою.

— Ти мусиш танцювати, petit monstre[5], — сказав він. — Ти мусиш танцювати. Інфанта Іспанії і обох Індій бажає, щоб її тішили.

Але малий Карлик не ворухнувся.

— Звеліть його відшмагати, — байдуже мовив Дон Педро і повернувся на терасу. Але Камергер спохмурнів і, ставши на коліна біля карлика, приклав руку до його серця. По хвилі він знизав плечима, підвівся і, низько вклонившись Інфанті, сказав:

— Mi bella Princesa[6], ваш смішний маленький карлик уже ніколи не танцюватиме. Дуже шкода, адже він такий потворний, що міг би розвеселити самого короля.

— А чому він не танцюватиме? — зі сміхом спитала Інфанта.

— Тому що його серце розбите, — відповів Камергер.

Інфанта насупилася, і її ніжні губки, схожі на трояндові пелюстки, скривилися з чарівним презирством.

— Нехай віднині ті, хто приходить до мене гратися, не мають сердець! — крикнула вона і вибігла в сад.