Ключ від чужого замка

— Час прощатися.

Джеймс Мілн загасни у попільничці сигарету й усміхнувся Валерію. Оркестр награвав тихо, зовсім не заважаючи розмові. Молодик, що сидів навпроти, підняв келих і урочисто, здавалося, навіть із надмірним пафосом промовив:

— Ваше здоров'я, містере Джеймс!

— Навіщо стільки емоцій, друже! А здоров'я наше, на жаль, якраз прямо пропорційне заняттям тенісом, а не кількості ужитого спиртного.

Однак теж підняв завбачливо налите йому вино.

Сьогодні в нього справді був чудовий день, усе виходило саме так, як того хотілося. Якихось п'ять днів у Києві, а вражень стане на півроку. Приміром, цей хлопець, що тільки-но пригощав його у цьому не надто вишуканому ресторані угорським вином і котрий просто вражав своїм нахабством: він не пропонував, він вимагав брати у нього червінці. «Такий пройда у нас міг би зробити непоганий бізнес, — подумав Мілн, — діло любить людей настирних і трохи відчайдушних». І справді, замість своїх червінців Валерій таки наполегливо вимагав «товару». Та деякий брак делікатності можна й вибачити. Йому просто поталанило з цим хлопцем.

— До речі, Валерію, я увесь час збираюся запитати: де ви так добре опанували англійською? Невже ваша школа встигає робити з кожного радянського хлопця поліглота?

Містер Джеймс жартував. Валерій вже встиг навчитися розрізняти відтінки його гумору. Належало б і собі відбутися жартом.

— Наші з вами міжнародні торговельні відносини повинні бути на високому рівні.

Джеймс невдоволено скривився і, притишивши голос, промовив:

— Ми ж домовлялися: за вечерею жодного слова про справи, Валерію. І… — він красномовно озирнувся на сусідній столик, — ви певні, що нас ніхто не слухає?

Валерій голосно розсміявся.

— Гортаючи наші газети, я завжди думав, що там добряче перебільшують, коли пишуть про шпигуноманію на Заході. Тепер підстави для таких сумнівів у мене поступово зникають.

— Невже ви почуваєте себе абсолютно безкарним, незважаючи на те, що наші з вами операції, скажемо простіше, справи, теж мають відповідне формулювання у вашому Біллі про права, чи як воно там у вас називається?..

— Кримінальний кодекс, містере Джеймс, але ж ми з вами знайомі вже не перший день, і досі — тьху-тьху — все обходилося якнайкраще.

«Знову ця російська необачність», — подумав Мілн. Ризик заходив надто далеко, і це йому не подобалося. — Добре, коли все добре». Збираючись сьогодні на зустріч із Валерієм, він довго петляв містом, поки не переконався, що не викликає нічиєї цікавості. Власне, і непоказний ресторанчик за містом було обрано з тією ж метою: якомога менше сторонніх очей. А тут якась зайва фраза — і довго налагоджуване діло може полетіти шкереберть. Мілну нетерпеливилося розпрощатися вже з Валерієм. «Вранці літак, треба бути у формі».

— Береженого бог береже, — промовив Мілн уголос, — але оскільки у вас усі атеїсти, чи не так, то я пропоную абсолютно атеїстичний тост.

Мілн зробив багатозначну паузу.

— На коня, га?

— На коня! — Валерій, мабуть, вп'яте підніс свій келих. — А звідки ви знаєте російські тости?

— Маленькі таємниці додають пікантності не лише шлюбним взаєминам, Валерію.

Вони випили. Мілн потягся до сигарети, але денний ліміт вже був вичерпаний, та й не хотілося затягувати зустріч: про все вже було домовлено. Він сховав сигарети в кишеню, збираючись йти. Та щось змушувало Валерія затягувати вечірку.

— Я демократ, Валерію. Вам абсолютно не обов'язково проводжати мене. Лишайтеся, і, може, вам пощастить познайомитися з чарівною дівчиною — ви повинні мати успіх у жінок.

— Та ні, я теж, мабуть, почимчикую додому, але… «Я не помилився, у нього справді до мене щось є».

— Одна невеличка послуга, коли можна…

— Я слухаю пас.

— Бачте, коли вас не обтяжить, то я хотів би передати одного листа…

— Ви думаєте, що у нас в Англії є спільні знайомі?

— Я мав на увазі не особисто передати, а надіслати поштою…

— Валерій, чи не стали ви скнарою? Авіапоштою ваш лист коштуватиме, як я не помиляюся, рівно півкарбованця.

— Так, але я хотів би, щоб ви послали його з Лондона, можете ще з аеропорту — так буде швидше…

— Чи не хочете ви мене переконати, що до безтями закохалися в кінозірку і волієте, аби вона якнайшвидше прочитала ваше послання?

«Цей Джеймс не абсолютний ідіот, але вміє прикидатися таким», — подумав Валерій, та вголос сказав зовсім інше:

— Бачте, мій знайомий просив зробити цю послугу, а я не можу йому відмовити…

— Ви надто необачно розповідаєте своїм знайомим про наші справи, Валеро. Та що вже поробиш. — Мілн не дав Валерію вставити жодного слова. — Давайте вашого листа, юний залицяльнику. Ви ж знаєте, що для вас я готовий на все, чи не так?

«Так-так, тільки пальця тобі в рот не клади».

Ховаючи конверт, Джеймс помітив, як полегшено зітхнув молодик, як спала напруга з його обличчя і куточки рота розповзлися у напівпосмішці. На те Валерій мав вагомі причини — від цього листа міг статися новий поворот у його майбутньому.

Вони попрощалися, а вже в готельному номері, коли була увімкнута настільна лампа і світло вирвало з темряви лише шмат письмового столу, Джеймс витяг з кишені листа і обережно покрутив його, мов платівку, в руках. На білому півкопійчаному конверті без марки стояла адреса: «ФРН, Мюнхен, радіо «Свобода».

«Без зворотної адреси, звичайно, — подумав Мілн, — але писав не Валерій: у нього вистачило б знань написати адресу у такій послідовності, як це прийнято на Заході. Та й латинські літери, видно, передряпувалися рукою людини, котра мало розуміється на іноземних мовах».

Джеймс так само обережно сховав лист назад до кишені піджака. «При митному огляді можуть подивитися чемодан і зацікавитися листом. У кишеню ж навряд чи хто лізтиме», — ця думка майнула майже підсвідомо, але він точно знав, що на неї можна повністю покластися: великий досвід закордонних мандрівок виливався в певний автоматизм дій.

Він впав у крісло і сидів якусь мить майже нерухомо. Збоку могло здатися, що людина відпочиває після важкого трудового дня. Таке враження правильним було лише наполовину: день справді був нелегкий, але відпочивати не випадало навіть увечері. Не виходив з голови Валерій. Що він за один? Фарцувальник середньої руки чи пішак у якійсь грі? Зв'язковий невідомого автора листа, посередник, через якого можна вийти на Захід, чи тонкий гравець, який іде ва-банк?

На розвідку це не було схоже — надто примітивно: фарцовка, тепер лист. То від чийого ж імені він виступає? І кому потрібна ця стежка на Захід, в «Свободу»?

Звичайно, світло на деякі проблеми міг би пролити сам лист, але ж не розпечатувати його ось тут, у готельному номері! Це було б необачно. Для цих справ у Великобританії є неперевершені фахівці. Заразом дактилоскопи глянуть на відбитки пальців, покопирсаються в картотеці. Досьє — велике діло.

Джеймс не переобтяжував себе міркуваннями про цей лист: лише звичка змусила проаналізувати все, що піддається аналізу.

«А тепер спати. Ще є час, ще є час».

Полуденне сонце за вікном сяяло так яскраво, до болю в очах, що Норманові здалося: саме це позначилося найбільше на його пригніченому настрої. Кондиціонер працював на повну потужність, але ніщо не могло перепинити потік проміння, що вливався в кімнату. Норман поволі встав, підійшов до вікна і закрив жалюзі. Стало темніше, та дихати було нічим.

Сухорлявий, стрункий, він був непоганим спортсменом, але сьогодні задихався, як новачок у першому високогірному поході, або, краще сказати, — мов риба, викинута різкою хвилею на сушу. Можна скільки хочеш роззявляти рота, але так і не одержиш жодного ковтка цілющої вологи.

Згадав про воду, і йому справді захотілося чогось випити. Він дістав з холодильника содову, випив. У роті стояв смердючий присмак, наче після великого перепою. Норман натиснув кнопку. Тієї ж миті з динаміка почувся люб'язний жіночий голосок:

— Слухаю вас, сер.

— Сюзі, чи не могли б ви принести мені склянку холодної води з льодом…

— Вода стоїть у вашому холодильнику, сер, я зранку її туди поставила.

— Я прошу не содової, хай їй грець, а звичайної чистої джерельної води, бо інакше я помру, і ви втратите такого чудового шефа…

— Спробую пошукати, сер.

«Вона, бачте, спробує пошукати», — роздратовано подумав Норман.

Він зрозумів, що сердиться на секретарку даремно, бо й справді не пити ж цю багнюку з водопроводу, а щось ліпше, ніж усі ці обридлі рафіновані содові, знайти в цій норі зовсім не просто. Як у найзадрипанішому фільмі з сентиментальних двадцятих років, йому, Норманові Черчіллю, пригадалася батьківська ферма поблизу Сан-Франціско і тиха річечка неподалік. У ній вони змалку ловили сяку-таку рибу, бовталися безугаву, вчилися плавати, але біля витоку вода була чистісінька, і вони пили її донесхочу — замість сніданку, обіду й вечері.

Тут, у Ленглі, ще нічого, подумалося Норманові, а от у Нью-Йорку він вже точно не зміг би працювати, в тій клоаці, де збіговисько різних мастей клубком перекочується вулицями і авеню з ранку до вечора і з вечора до ранку.

Чого це згадалася йому батьківська домівка… Ага, ручай… Вода… Де ж це клята Сюзі?!

Він випростався в кріслі, заплющив очі, і саме в цей час в кімнаті щось ледь чутно зашерхотіло. Він натиснув кнопку і неголосно, в розрахунку на чутливі мікрофони, промовив:

— Заходьте.

Двері прочинилися, і до кабінету зайшла зграбна дівчина років двадцяти з маленькою тацею в руках. На ній стояла пляшка з водою, склянка і малесеньке відерце з льодом.

— У нас нічого не вдалося знайти, довелося бігти — тут неподалік є один симпатичний ресторанчик. У ньому завжди буває вода з швейцарських джерел…

Норман глянув на дівчину і посміхнувся.

— Сюзі, невже у наших Штатах немає жодного пристойного джерела, щоб нам хоч колись відпала потреба завозити воду аж із Швейцарії? Як на мене, то це надто далеко… Вам доводилося хоч раз бувати в Європі?

— Ні, сер, на жаль, ні.

— А чому, «на жаль»? Невже ви думаєте, що там би ви надибали собі кращого хлопця, ніж у нас? Ви тільки моргніть, і я розшукаю вам щонайкращу партію на всьому сході Штатів…

Він зауважив, що вона не відповіла на його запитання: «А якби й відповіла, то якусь дурницю: тут ні з кого й слова відвертого не вичавиш». Він хотів було продовжити далі свої міркування з приводу Старого і Нового Світів, але на душі і без того наче кішки шкребли, говорити не хотілося, і тільки звичка зустрічати кожну людину посмішкою, ніколи і нікому не виказувати свого справжнього стану змусила його сказати кілька слів цій Сюзанні Вітман, цій наймолодшій доньці клерка з Лінчбурга, штат Вірджінія, незаміжній, протестантці… Голова продовжувала видавати інформацію з анкети підлеглої, котру, як і багато інших, Норман знав назубок.

На мить він замовк, і Сюзі змогла вставити кілька слів:

— Бажаєте ще чогось, сер?

— Ні, дякую, ви вільні, Сюзі.

Норман розумів, що даремно присікувався до Сюзі. І вода в холодильнику була нормальною, принаймні не гіршою, ніж завжди. Та й день не такий вже спекотний і задушливий… Справа була в сьогоднішньому виклику до шефа. Ларднср давно вже не вів з ним таких бесід, — але те, що подібний обмін думками мав відбутися, не викликало у Нормана жодних сумнівів.

Останнім часом їм не щастило. Усі, здавалося, блискуче задумані операції «психологічної війни», якщо не провалювалися, то принаймні не давали бажаного ефекту. Це обходилося ЦРУ в чималі суми, а віддача була вочевидь мізерною. Будь-який комерсант з таким бізнесом вже давно збанкрутів би, подумав Норман, а вони все жбурляють і жбурляють долари, наче прагнуть наповнити ними прірву. Ставка на дисидентів хоч і наробила багато галасу, все-таки була програна. Він довго розмірковував: чому? Можливо, тому, що перш, ніж ЮСІА передасть в усі усюди повідомлення про безневинно потерпілого в НДР, Польщі, Чехословаччині, Угорщині чи Радянському Союзі, треба було роками вишукувати це ім'я, влаштовувати не раз зустрічі з західними журналістами і дипломатами, розробляти цілу низку «доказів» того, що як тільки дисидент виїде у «вільний світ», йому там буде забезпечене життя, близьке до райського. Причому, потрібен був не просто молодик без роду і племені, який попхається в Техас тільки за джинсами фірми «Ренглер», — така дрібнота нічого не дасть і дати не зможе, як не кричи на всі заставки про нього як про «борця за свободу». Потрібне було ім'я — науковця, письменника, журналіста, художника, актора. Звичайно, зірок серед них не було… Але навіть ці маленькі імена створювалися великими Нормана та його коле? зусиллями.

І великими грішми. На каву і коньяки, що подавалися при зустрічах, йшли центи. Тисячі потрібні були тоді, коли твір «письменника», переправлений на Захід, треба було при перекладі «дотягнути» до сякого-такого рівня, «вмонтувати» в тканину повісті чи роману те, що треба було їм, Центральному розвідувальному управлінню США.

На таку роботу здатні тільки розумні люди, а розумним треба багато платити. Долари йшли на організацію потрібних рецензій у пресі, на створення того, що американці називають «паблісіті», — реклами. Хоч ще ніхто і ніколи не обмежував їхнього відомства у фінансах, все ж гроші треба рахувати — хоча б для себе.

Наша робота, подумав Норман, це тонка гра, можливо, набагато тонша, ніж дипломатія. Бо там відомі позиції сторін, довготривалі розмови потрібні, аби видурити у противника невеличкі переваги. Розвідці, стратегам і тактикам «психологічної війни» діяти треба швидше, а завдання стоїть значно складніше: людину, котра виросла і виховалася за одних умов, схилити до думки, що все нею досі знане й бачене, чим жила вона і про що мріяла — все це, зрештою, — погано.

Норман підвівся, походив по кабінету і знов зручно вмостився вже на дивані. Затягся сигаретою, гіркий дим перехопив подих, міцною пружиною вгвинтився в легені.

Коли вдихаєш повітря, то все одно не відчуваєш пружності, об'ємності легень, відзначив він, інша річ — добра сигарета.

Він любив палити ось тут, на дивані, потягуючи потихеньку гарний коньяк. Якби хтось на нього раптом глянув у цьому наглухо зачиненому боксі, то неодмінно охрестив би його ледарем, котрий нінащо марнує свій робочий час.

Але Норман думав. Він уже давно дійшов висновку, що найголовніша його робота полягає не в інструктажах і вербовці, а в тому, щоб думати. Саме для цього його забрали п'ятнадцять років тому з Кембріджа. Та й гроші платять чималі. Він повинен думати. Після розмови з Ларднером думати треба було лише про одне — що робити далі?

Як сказав Ларднер, це має бути широкомасштабна акція, спрямована проти Радянського Союзу. Масштаб її повинен бути таким, аби перешкодити прийняттю позитивного документа на зустрічі в Афінах. Тут замало одного дисидента, хоч привези його у зал засідань. Тут потрібен розмах. А такі справи не робляться з наскоку. Це — як велика картина: її задум може зародитися вмить, але потім минуть роки, поки вимальовуватиметься на ній кожна деталь, виправлятимуться помилки. І тоді, коли ти, знесилений, впадеш у майстерні, знавці на виставці скажуть: «Масштабне полотно».

Іноді фортуна підкидає їм Його Величність Випадок, завдяки якому один швидкий і точний хід дає виграш. Але тільки останній дурень може розраховувати на подібне й чекати. «Випадок» треба створювати самому і робити це так, аби увесь світ говорив: це якраз той випадок, котрий доповнив картину і точно ліг у канву тенденцій, які давно вже означились. І тільки в Ленглі знатимуть, як безсонними ночами над створенням «випадку» працювали сотні людей, по крихті зсуваючи докупи непомітні сторонньому оку дрібниці, які, мов шматочки динаміту, вибухнули в певний, заздалегідь обраний критичний момент.

Катастрофа може трапитися, скажімо, з літаком, в якому «випадково» загине небажана Штатам людина. Але такі методи не цікавлять заступника директора Центрального розвідувального управління Сполучених Штатів Америки. Функції його бюро — не ніж у спину, а наука, котра допомагає «вільному світові» в щоденному двобої з комунізмом. Вони обходяться без вибухівки. Але диверсії, зроблені їхніми руками, часом можуть лунко відгукнутися через десятиліття.

Ларднерові було чого нервувати: він робить бізнес не лише на розвідці, а й на економічній політиці воєнних монополій, і треба бути в цих речах повним профаном, аби не здогадатися, що нині воєнно-промисловому комплексу мало самих його консультацій і порад.

Нині Ларднерові потрібна бомба, щоб підкласти її під конференцію в Афінах, котра хоч і торкається питань ідеологічних, світоглядних, а все ж слугує — залежно від позиції більшості — або розрядці, або нагнітанню воєнного психозу. Громадськість стежить за цією конференцією з невсипущим інтересом, преса не обходить на ній не те що виступу, а й жодної закулісної інтриги. Про Афіни говорять усі: політики і кіноактори, шахтарі Руру і вівчарі Шотландії. Отже, Ларднер точно розрахував точку, куди треба нанести удар.

А от тепер Норманові треба сказати, яким чином все влаштувати, на які важелі натиснути. Завдання з нелегких.

Учора Черчілль провів нараду з керівниками відділів і провідними політологами наукових центрів, які вивчають країни соціалізму. Норман не належав до прихильників марудних засідань, однак вчорашня зустріч тривала понад три години. Йому викладали пропозицію за пропозицією, а він методично відхиляв їх, користуючись повним на те правом. Під кінець наради він і сам зрозумів недоречність своєї надто жорсткої позиції. Очевидною була і необхідність надати службам більше часу для виконання поставлених вимог.

Але саме час немилосердно шмагав Нормана, змушуючи підганяти і без того досить метких співробітників.

Провести нараду запропонував Ларднер, наче не розуміючи, що ідеї не народжуються на нарадах. Можна посадити в кабінеті полк докторіп філософії і влаштувати над ними суцільний яблукопад, але жодному з них не спаде на думку, що не тільки Земля притягує яблуко, а й воно, маленьке І смачне, притягує її до себе.

Данієль Локлір з Колумбійського університету зробив комп'ютерний аналіз усіх найвідоміших психологічних операцій з часів Перікла і Пелопоннеської війни до наших днів, доводячи, зокрема, що втеча двадцяти тисяч рабів з Афін до спартанців, яка похитнула Делоський союз, була спричинена ідеологічними маніпуляціями спартанців за підказкою Періклового племінника зрадника Алківіада. Іншим разом Черчілль з превеликим задоволенням послухав би історичні ремінісценції цього мудрагеля, але вчора просторікування професора видалися йому образливими. Норман зовсім не ґречно перебив його, кинув щось про троянського коня, якого не увіпхнеш у радянський «Салют», і що їм потрібен не аналіз спорохнявілих папірусів, а наукова програма подальшого інтенсивного впливу на противника.

Зараз Норман розкаювався, що повівся так нечемно із старшим: все-таки, як не крути, нове — це добре забуте старе, і нікуди від цього не дінешся. Та й, з іншого боку, Локлір працював на управління ще тоді, коли Норман під стіл пішки ходив, і «кубинський шок», як він називав для себе Карібську кризу, — одна з численних заслуг професора.

Проте каяття ніскільки не заспокоювало Нормана. Плутанина з прізвищ, дат, систем, судових процесів після вчорашньої наради ніяк не шикувалася в струнку структуру ходів, які б привели до мети. Одні ідеї подобалися йому більше, інші — менше, зауважив про себе Норман, однак тієї, що принесла б їм удачу, бракувало.

Він розмірковував цілу ніч і вранці не переставав відшукувати можливий варіант. Де він? У чому?

Норман загасив сигарету, підійшов до столу і натиснув кнопку:

— Сюзі, за будь-яку ціну з'єднайте мене по телефону з містером Стоддардом, Томасом Бейлі Стоддардом з Кембріджа.

Старий Том напівлежав у м'якому фотелі, вгорнувши голі ноги у теплий вовняний плед. На вигляд він мав років сімдесят, хоча студенти достеменно знали, що він ще не дотяг і до порога сьомого десятка. Крісло стояло неподалік широкого, в безладді полишеного ліжка, а навколо нього абияк валялися грубі фоліанти, новенькі брошурки у суперобкладинках, газети, встеляючи чи не увесь пухнастий, колись, певно, яскраво-білий килим — єдину річ, що надавала кімнаті сякого-такого затишку.

Сказати, що в цьому помешканні ніколи не прибиралося, було б таки неправдою — сюди щодня приходила служниця з твердим наміром дати цьому лад, однак Том з лайкою виганяв її, аби вона не заважала працювати. Прибирання було можливе, лише коли старий Стоддард вирушав кудись у мандри. Але навіть за відсутності господаря воно обмежувалося певними рамками: стирався порох, пилососився килим, милися вікна, однак по приїзді Том мав знайти всі свої книжки та газети в тому ж порядку, чи, справедливіше було б сказати, — безладді, в якому вони були залишені. На такі речі пам'ять у нього була чіпкою, і служниці не раз перепадало на горіхи.

Покоївка, хоча й працювала у Стоддарда добрих двадцять років, так до пуття й пс втямила, чим займається її господар. Вона точно знала, що заробляв він великі гроші, але це зовсім не позначалося ні на умеблюванні, ні на одязі — містер Стоддард міг піти, як він казав, у коледж у старому, з протертими ліктями піджаку і в черевиках, що вже давно просили каші. Речі він купував наймодніші і найдорожчі, але потім якомога довше не звертав на них ніякої уваги, аж поки місіс Валант нишком не викидала їх на смітник. Тоді Том змушений був телефонувати у найбільший взуттєвий магазин, звідки йому доставляли кільканадцять пар на вибір. Містер Стоддард купував найдорожчі, сподіваючись, що вони найдовше служитимуть йому.

Зрідка в дім приходили чоловіки, завжди питаючи пана професора. Стара місіс Валант мала великі сумніви щодо цього вельми шанованого нею звання. Професори в її розумінні повинні були виглядати трохи охайнішими і мати хоча б якесь причандалля для дослідів. Містер же Стоддард займався тільки тим, що читав безперестанку всі підряд газети, і ще жодного разу вона не бачила, аби він щось писав довше, як чверть години. Він більше скидався на волоцюгу, що, торгуючи десь на розі вулиць сірниками, потихеньку жебрає. Але проти цієї думки були ті гроші, які він їй платив, і сам будинок, що обходився Стоддардові — вона це добре знала — в чималеньку суму.

Одного разу, прочитавши в газетах розповідь про зграю контрабандистів, вона вирішила, що Стоддард неодмінно зв'язаний з ними і що настав час облишити роботу в цій підозрілій господі. Коли місіс Валант вже зібралася сказати містеру Стоддарду, що вона жінка чесна і не хоче мати нічого спільного з контрабандистами, він прийшов більше, ніж завжди, напідпитку і, обнявши її, приказував: «Ну що ти, стара відьмо, розійшлася», — що було виявом найніжніших до неї почуттів. Серце покоївки швидко відтало, та н шукати нове місце в її віці — справа складна і невдячна.

Постійно гостювали в домі жінки. Вони завжди безцеремонно тинялися по всіх кімнатах та називали містера Стоддарда Томмі, і тоді місіс Валант здавалося, що містер — тільки старий ловелас, ~ який протринькує з гарненькими повіями мільйони, що дісталися йому у спадок, а всі його щоденні походеньки — лише пошуки чергової жертви.

Ніби на підтвердження цієї думки старої служниці і зараз у ліжку, ледь прикрита коротеньким халатиком з сигаретою в тонких випещених пальцях, лежала кралечка років двадцяти п'яти. Вона затяглася цигарковим димом і випустила його довгою цівкою Стоддардові в обличчя, але той навіть не поворухнувся, ні на мить не відриваючи погляду од чергової газетної статті, що він їх, здавалося, похапцем і нашвидкуруч перечитував. Тоді жінка простягла руку з цигаркою до газети і манірним порухом кілька разів струсила на неї попіл. Але, певно, старий Том вже встиг прочитати той абзац, тож попіл аніскілечки йому не завадив вивчати газетне повідомлення далі.

Тоді другою рукою жінка, роздратована такою неувагою, шарпонула газету і пожбурила її в протилежний куток кімнати. Це подіяло, і Том, погладивши її по чорнявій голівці, стиха промовив:

— Чого тобі, моя любко?

— Ти нестерпний, Томмі. Я вже півгодини чекаю тебе у нашому кубельці, а ти ніяк не можеш облишити ту писанину, що її кожна порядна людина, не читаючи, могла б викинути на смітник без щонайменшого жалю.

— Як завжди, ти маєш рацію, киценько. Все на світі — тільки бруд. Лише наше з тобою кохання прикрашає цю обитель ідіотів.

— Чи не хочеш ти цим сказати, старе опудало, що до вчорашнього дня твоє лігво було пусткою? — Вона потихеньку сповзла з ліжка до його ніг, розпалюючи в Стоддардові бажання полоскотати нерви любовними забавками, коли поруч на столику дзеленькнув телефон. Дзвінок пролунав голосно і надокучливо.

— А нехай йому! — Стоддард рвучко зняв трубку і миттю кинув її на важіль. — Мене немає, я розчинився в часі й просторі.

Телефон німував лише мить, потрібну, аби вдруге набрати номер, і озвався знову. Стоддард стиха вилаявся і притулив трубку до вуха.

— Містере Стоддард? — Голос швидше не запитував, а стверджував, наче на тому кінці дроту дівчина вимагала від нього відтепер називатися цим ім'ям.

— Чого вам? Якого біса ви мені дзвоните? — Він не зраджував своїй одвічній звичці починати всі розмови в такій манері, нехтуючи усталеними в суспільстві нормами ввічливості.

— З вами хотів би поговорити містер Черчілль. З'єдную.

— А ви дзвоните сюди з райської канцелярії? Там, безперечно, є мій домашній телефон. — Він розлючено жбурнув трубку, йому не хотілося, аби чорнявка поскаржилася своїм подружкам на Томову неуважність і щоб потім поповзли чутки, що він, Томмі, вже надто старий для молодечих утіх. Дбати про репутацію молодого півня було марудно, але необхідно. Світське життя вимагало жертв.

Але телефон задзвонив знову. В трубці щось стиха клацнуло.

— Я, очевидно, подзвонив тобі не зовсім вчасно, любий Стоддарде, — пролунав притишений відстанню голос Черчілля.

— Ти йолоп, дурень, опудало…

— … Але мені конче потрібна твоя допомога. Чи не зміг би ти приділити мені якусь часину? Справа настільки нагальна, що я готовий зустрітися з тобою хоч за хвилину.

— І не думай, шмаркачу, що я взагалі хочу з тобою говорити… За хвилину, за хвилину… Ви, молоді, так поспішаєте, що незчуєтеся, як над вами зачиниться піко домовини. Зараз я не можу…

Стоддард озирнувся на свою кралю.

— Приїзди за дві години…

Він ще раз глянув на жінку і докинув пошепки:

— Або через півтори.

Норман кинув погляд на годинник: часу лишалося обмаль, а до старого Тома треба прийти вчасно — той не любив запізнень. Норман натиснув кнопку, і в динаміку пролунав голос:

— Диспетчерська слухає.

— Говорить Черчілль з бюро заступника директора. За годину я конче маю бути в Бостоні.

— Це чотири сотні миль, сер…

— Уявіть собі, я це знаю.

— За кілька хвилин ви можете вилетіти з нашого військово-морського аеродрому, а до аеродрому — дістатися черговим вертольотом. Чи потрібна вам там машина?

— Так, до Кембріджа.

— Все зрозуміло, сер. Бортовий номер літака Сі-4227.

Норман похапцем вкинув у портфель дві пляшки горілки — давнє знайомство з Томасом Бейлі Стоддардом, професором Гарвардського університету, почесним членом Французької та Баварської академій, давало підстави думати, що вони пожвавлять обтяжливу розмову.

… Коли Черчілль переступив поріг Стоддардового помешкання, той сидів у своєму м'якому кріслі, звично перебігаючи очима газетні шпальти. Чорнявої красуні не було: Том Стоддард добре знав Нормана Черчілля, а ще краще контору, у якій той працював, тому зайві вуха тут були непотрібні.

— Як ся маєш, старий! — ще від дверей бадьоро усміхався Норман. Але Стоддард не відповів нічого, повернувся, наскільки це дозволяло крісло, і поволі націдив собі чогось з пляшки, що стояла поруч, одним ковтком випив і лише тоді підвів очі на гостя:

— Гірше не буває. Чи, може, ти назвеш добрими справи, коли стару людину, у котрої залишилося мало радощів у житті, якийсь телепень відриває від теплої дівчинки, аби впродовж двох годин говорити про якусь нудоту, га?

— Знову якась аспірантка чи асистентка? — удавано вирячив очі Норман: уподобання Стоддарда були йому добре відомі.

— Яка тобі в біса різниця!.. З нею я почувався молодшим років на сорок. Секс — ось справжнє заняття для літніх людей. Ніколи не розумів тих, хто наостанку своїх літ мордує себе безконечними клопотами чи стрибками на баскетбольному майданчику. Вони приходять додому і падають в ліжко від утоми замість того, аби кожен день смакувати, мов бокал десятиліттями витриманого чудового вина…

— Наскільки я тебе знаю, ти надаєш перевагу горілці.

— Уїнстоне, у тебе яке звання? Повинні ж у Ленглі бути якісь звання — щоб усі знали, хто має право плюнути в урну першим, — Нормам знав і цю давню звичку Стоддарда — називати його Уїнстоном Черчіллем — і тому змовчав, очікуючи на продовження.

— Можеш не відповідати, — наче здогадавшись про Норманові думки, вів далі Стоддард, — але скажу тобі, мій хлопчику, що якби ти жив у Росії, то тебе неодмінно називали б поручиком Ржевським…

— Ким?

— Поручиком Ржевським. І не дивися на мене очима дебіла — я не гірше од тебе знаю, що поручиків у Радянській Росії не залишилося, зате в них є кілька смачних анекдотів про цього царського гусара, який вміє спаскудити найцнотливішу ситуацію.

Стоддард на якусь мить вгамувався.

Норман тим часом дістав із портфеля пляшку горілки. Старий помітив це, але, здавалося, не звернув на неї уваги і продовжував тим самим тоном:

— Ти був не найдурнішим серед моїх учнів і, сподіваюся, не будеш ображатися, що Том Стоддард, котрий не був у Радянському Союзі вже років з двадцять, краще, ніж ти, знає їхні анекдоти. Адже сьогодні ти прийшов сюди, аби за допомогою моєї макітри, а не вашого комп'ютера дізнатися, як повестися далі у складній ситуації, чи не так?

— Так, Томе.

— Ха! — Широка посмішка розпливлась по Стоддардовому обличчю. Йому було приємно, що один із шефів ЦРУ прилетів до нього з Ленглі, аби порадитися у важливій справі. Хоча природно, що Черчілль прилетів саме до нього, Стоддарда, бо вони давні знайомі, можна сказати, приятелі. Років двадцять тому професор Стоддард читав лекції з радянології студентові Гарварда Норманові Черчіллю. Потім став керівником його дипломної роботи і дисертації. Черчілль був чудовим студентом, не тим «поверхаххапайком», котрих ще досить серед студентської братії, серйозним хлопцем, що заради дисертації вивчив російську мову і говорив, як свідчили самі росіяни, з ледь помітним «прибалтійським» акцентом. Потім, коли Норман Черчілль став доктором Чсрчіллем, саме Стоддард порадив йому поїхати в Сорбонну — «понюхати» Європи… «Психологічна війна розрахована не на силу ракетних м'язів, а на могутність розуму, — сказав тоді Стоддард. — І тут тобі за приклад міг би правити твій однофамілець Уїнстон, вояк, що виграв лише одну битву — при Фултоні[1], але саме вона була головною битвою його життя».

Однак Норман Черчілль науковцем не став. Замість того, аби рухати вперед науку, він пішов робити практику на службу в ЦРУ.

Як і кожен теоретик, Стоддард до практики ставився з відвертою зверхністю, але ніколи не проминав нагоди перевірити свої теоретичні викладки, свій нюх там, де точилася безперервна бійка. Сьогоднішній приїзд Нормана — добрий вісник ще однієї цікавої гри.

— Ха! — промовив Стоддард уголос, розкоркував Норманову пляшку, налив собі, випив, поставив чарку на стіл і тільки тоді запитав:

— Може, й ти вип'єш? Тоді зваж на мій вік — візьми собі склянку сам.

Коли Норман випив і вони посідали навпроти один одного, старий ще раз запитав:

— То в чім же річ?

Норман коротко переповів йому суть. Стоддард аж присвиснув:

— Отже, курс — Афіни?

— Саме так.

— Тоді, як Понтій Пілат, я умиваю руки.

— Томе, не квапся з відповіддю… — Норман знав Стоддардові вибрики, але подібного не чекав. Аби не образити Стоддарда, він не хотів одразу викладати все, що вже було зроблено в Ленглі, не хотів висипати Томові той мотлох, який вчора висипали йому самому. Для Черчілля старий професор був тим пробним каменем, на якому він хотів перевірити свої поки що розпливчасті міркування. Але Стоддардова категоричність на мить обеззброїла. Черчілль знав, що тиснути на старого авторитетом фірми безперспективно, треба було потішити самолюбство Стоддарда, підігріти його інтерес до справи. — Можливо, ще щось надумаємо, коли тобі треба, то порадимося в держдепі, покопирсаємося в наших досьє…

— Слухай, мій хлопчику, коли я кажу, що в такі ігри не граю, то це не означає, що я зовсім без царя в голові і потребую консультацій у пихатих суперменів з державного департаменту чи порпання у ваших авгієвих стайнях, котрі ви пишномовно називаєте досьє. Тут потрібні не особи. Тут потрібна ідея, а людей, я не сумніваюся, ви знайдете. Але ж, подумай, що ти мені пропонуєш: за два тижні влаштувати світопреставлення, аби зацькувати росіян в Афінах. Адже зустріч уже почалася, і в мене немає часу на те, щоб до останнього розрахувати цю гру. Я люблю шахи, а не авантюри. Як сказано у святому писанні: «Якою б дорогою не йшов дурень, у цьому завжди бракуватиме сенсу, і кожному він покаже, що він дурень». Доріг і справді нині для нас багато, але ми з тобою будемо доти дурнями, поки не, буде знайдено ключ, ідею. А цього ключа ні в тебе, ні в мене немає. Відтак, до побачення. Пляшку я залишаю як платню за консультацію.

Стоддард відкинувся на спинку крісла. Здавалося, його вже не цікавив ні Черчілль, ні пляшка. Він видавався зараз вкрай старим і змореним.

Норман дістав сигарету.

— Томмі, — промовив він після першої затяжки, — якби мені не потрібна була твоя порада, твоє вміння неординарно мислити, я б не прийшов до тебе. Усе, що ти щойно сказав, — правильно.

Стоддард голосно пхикнув.

— Але я впевнений, — наче не помітивши сміху, продовжував Норман, — що ми можемо знайти цей ключ. По-моєму, дещо в нас все-таки є…

— Що?

— Гроші і люди, котрі зроблять нам за гроші все, що ми їм накажемо.

— Так, але тільки не там. Ви можете влаштовувати перевороти і путчі, ставити своїх полковників і генералів десь у Латинській Америці чи в Африці, але не в СРСР. Руки короткі, Нормане. Ти ж не станеш нього заперечувати?

— Але і там у нас дещо є.

— Знаю, знаю. Там є дипломати, з-поміж яких кожен другий одержує у вас зарплату, а решта не наважаться відмовити вам у виконанні завдань. Адже нині єдиний вихід не втрачати агентури — давати кожному своєму співробітникові дипломатичний паспорт. І він працюватиме там доти, доки його не впіймають на гарячому. У вас там є журналісти, котрі пишуть спочатку у свої газети те, що ви їм накажете, а потім вам тс, що не пішло в газету. Що ще, Нормане?

— У нас є ще й колишня агентура Гіммлера і Канаріса, Томмі…

Стоддард сміявся так заливчасто, голосно і довго, що Черчілль став нервувати, але знаючи, що старого не варто зайвий раз дратувати, стерпів і це. Нарешті професор вимовив:

— Уїнстоне, од тебе я такого не чекав! Ну, вибач, вибач — не чекав. — Він засміявся знову. Та враз його обличчя набрало абсолютно серйозного виразу: — Вони мерці — в прямому і переносному розумінні. Після того, як гітлерівці накивали п'ятами з СРСР, минуло кілька десятиліть, і про це треба пам'ятати. Це значить, що той, хто був завербований там під час війни і відтоді законсервований, сьогодні розводить гладіолуси в себе на дачі, геть забувши, які папери підписав свого часу…

— А ми нагадаємо…

— І він одразу ж побіжить у КДБ, щоб усе розповісти. Нормане, зрозумій, він краще відсидить років три чи п'ять, які йому дадуть (а може, й не дадуть, зважаючи на давність та чистосердечне зізнання), аніж на схилі віку ходитиме як по лезу. У цих колишніх вже нерви не ті, вони обросли дітьми й онуками, вони вже давно спокійно сплять ночами, якщо не заснули вічним сном, бо в такому віці можна померти не тільки од інфаркту, але й од нежиті. Ті два тижні, ну місяць, який є у нашому розпорядженні, це ніщо. Свіжа ваша агентура теж нічим не допоможе, навіть якщо ви ризикнете нею пожертвувати заради цієї справи. Ну, буде ще один дисидент чи якийсь лахмітник, спійманий на шпигунстві, ще один більш-менш гучний процес.

— Тоді, можливо, є сенс продумати хід десь тут, поблизу, де можливостей у нас справді більше…

— Що ти маєш на увазі? Ви підкинете зброю радянського виробництва терористам в Італії? Чи американський супутник повідомить сенсаційну новину про те, що дві дивізії радянських морських піхотинців висадилися на Кубі? Чи купите статтю в «Парі-матч» про застосування Радами отруйних газів? Все це було, Нормане, і, зауваж, дуже швидко, надто швидко як для такого випадку, луснуло, мов мильна бульбашка. Хочеш, я ошелешу тебе? Якийсь дурень у нас у Гарварді перечитав «Нью-Йорк таймс» за останні тридцять років, знайшовши там все, що писалося про Радянський Союз. — Стоддард став запальний, мов хлопчак, і допитливо подивився на Нормана. — Він встановив, що 87 процентів усього, що ми надрукували про Радянський Союз — чистісінька брехня.

— А ще тринадцять процентів?

— А ці тринадцять процентів, коли хочеш знати, він охарактеризував як брехню «нечисту», тобто факт подавався в препарованому і спотвореному вигляді.

— Як його звуть, того шукача правди?

— Нормане, коли ти приходиш до мене в гості, то хоча б спробуй забути, що ти працюєш у ЦРУ, і тобі не обов'язково кожне почуте тут прізвище заносити у вашу картотеку.

— А навіщо ж ти мені все це розповідаєш?

— Тільки з однією метою, мій хлопчику: щоб довести, що в пропаганду останнім часом приходять все більші дилетанти, здатні лише галасувати про одне й те ж у жалюгідному сподіванні, що хоч якась абищиця у головах слухачів та й залишиться. Ми ж із тобою вчені, Нормане, а вчений тим і відрізняється од чиновника, що він стоїть над політичними пристрастями, він думає, об'єктивно аналізує, його міркування не можна підтасовувати під той чи інший політичний захід, котрий подобається тому чи іншому радникові з національної безпеки. Тобі пощастило вже в тому розумінні, що я не безхребетний слимак і ніколи не буду доводити те, що потрібне вам, які б гроші ви мені не пропонували. Наука для мене — це пристрасть, це єдина з жінок, котрій я не зраджую впродовж усього життя: «І знайшов я те, що гіркіша смерті жінка, тому що вона — сіть, і серце її — сильце, руки її — пута; добрий перед богом врятується від неї, а грішник спійманий буде нею». Я грішник, каюся.

«Мені од того не легше», — подумав Норман, а вголос запитав:

— І що ж ти порадиш, старий гріховоднику?

Стоддард увесь напружився, від ужитого руки вже мочали непевно тримати келих, але він надпив ще трохи і лише по паузі наче знічев'я кинув:

— У мене є варіант.

— То чого ж ти мовчиш?!

— … Він народився в мене ще перед тим, як ти зайшов сюди. Але я продам його тобі, радше, подарую, лише за однієї умови: ти його приймеш. Згода?

Старий вже знав, що іншого виходу в Нормана не було, що він підтятий останнім ударом, але в цьому й була принадність гри, котра вже почалася, — вигравати треба було красиво, інакше це вже не гра, а висотування нервів.

Він ще раз глянув на Черчілля; той звівся, походив по кімнаті, боячись зачепити купи газет. Потім обернувся і запитав:

— Навіщо це тобі?

— Я міг би не відповідати на твоє запитання, хлопчику, як і взагалі міг би не зустрічатися і не правити тут оці теревені. Але оскільки ми з тобою давні друзі, то я скажу тобі навіщо. Я професіонал, і мені шкода, коли гарну грушу, з якої можна зробити добру скрипку чи хоча б російську балалайку, рубають на дрова і спалюють у сльоту. Те, що я тобі запропоную, — груша, причому, по-моєму, в самому цвітінні, ще трохи зусиль садівника, і можна буде збирати неабиякий урожай. То згода?

Том Стоддард спроквола підняв правицю, а Норман, котрий стояв поза його спиною, на знак згоди несильно ляснув по ній своєю п'ятірнею.

— Ось що я хочу запропонувати тобі. — Стоддард видобув з купи паперового мотлоху кілька аркушиків ксерокопій. Все це було схоже на жест фокусника, і Норман подумав, що цей старий, певно, й справді фундаментально приготувався до зустрічі, наперед здогадавшись, з чим прилетить до нього Норман Черчілль. Він сіпнувся до простягнутих йому аркушів і швидко перебіг їх очима. Написано було по-російськи, почерком непевним, незграбним — помітне було намагання автора виводити літери каліграфічно, і від того вони ставали ще недолугішими. Поки Черчілль вдруге і втретє перечитував лист, старий Том підійшов до портфеля, з яким прибув гість, дістав звідти другу пляшку, муркнув, мовляв, він завжди знав, що Черчілль не останній йолоп, відкоркував її так, наче Норман Черчілль не прилетів щойно з Вашінгтона, а щодня лише тим і займався, що приносив йому в цьому портфелі горілку.

Коли Стоддард глянув на Нормана ще раз, то не міг не помітити на обличчі в того жорстокого розчарування. Норман покрутив аркуші в руках, обдивився їх зусебіч і непевно промовив:

— Оце й усе?

— Так, усе. — Том начебто уже нічого й не хотів додати до сказаного, мовляв, усе й так зрозуміло, але чуття підказувало Норманові, що старий і далі од нього щось приховує.

— Не вчорашній день, Томе, — фраза пролунала жорстко, та Нормам і хотів того. — Перепрошую, я помилився: це не вчорашній день, а позавчорашній, минуле століття, кам'яний пік розвідки. — Норман говорив, як нагаєм шмагав. — Ця тема вже тисячі разів прокручувалася у нас, і ми не завжди мали сподіваний зиск. Але важливо навіть не це — тільки дурень міг би вимагати в нашій справі стовідсоткових гарантій. Ти пропонуєш ставити на пішака в той час, коли навіть ставки на ферзів летіли під три чорти.

Норман лише на секунду зробив паузу, але Стоддард з чіпкістю страхового агента повернув його до розмови:

— Що ще ти про це думаєш?

Норманові хотілося ще сказати, що це лайно, не варте навіть того пального, яке він витратив на політ, але із Стоддардом поводитися таким чином було небезпечно.

— Лист писав українець років п'ятдесяти-шістдесяти — не менше, який навряд чи дотяг до середньої освіти, — надто поганий стиль, граматичні помилки, почерк людини, котра рідко бере ручку в руки.

— Можливо, він друкує на машинці?..

— Навряд, адже тоді він і листа написав би в такий спосіб.

— Не хотів розкривати машинку, адже, як тобі відомо, шрифти навіть однотипних друкарських машинок відрізняються один від одного, як почерки різних людей.

— Але ж ще гірше розкрити почерк…

— Не завжди: зразків почерку для Ідентифікації може не знайтися у тих, хто цим цікавиться, а друковані тексти, зроблені на цій машинці, можуть бути відомі спеціалістам.

— Знайти іншу?

— Небезпечно, тим більше, коли людина, як ти сказав, професійно з писанням не зв'язана. Хоча, можливо, такий стиль обрано спеціально, щоб поводити за носа потенційного читача. І тоді можна припустити, що листа писав не такий вже й неосвічений дурень, як могло здатися з першого погляду. Тим більше, якщо зважити на те, що зворотна адреса в ньому на Україні, а відправлено воно…

— З Москви?..

— З Лондона, мін хлопчику. А відтак українському слюсарю з сімома класами треба було знайти канал, причому надійний, по якому можна відправити лист на Захід. Він не хотів ризикувати і тому не послав листа поштою з Радянського Союзу, тим більше, що йому конче треба було вказати свою зворотну адресу.

— Як же лист потрапив у Лондон?

— «Як ти не знаєш шляхів вітру і того, як утворюються кістки в череві вагітної, так не можеш знати справи бога, котрий робить усе». — Свого часу Томас Бейлі Стоддард виховувався в єзуїтському коледжі, але через якусь провину був вигнаний. Черчілль знав про це, і тому його ані крихти не дивувала здатність професора сипати цитатами зі святого письма — дитяча пам'ять, видно, не зраджувала йому досі. — Далі цієї фрази ми навряд чи підемо, але дещо про лист я міг би тобі сказати. Приміром, я попросив дати мені відомості про відбитки пальців — хлопці у відділі аналізу «Свободи» додумалися це зробити, поки його не залапали. На листі пальці лише однієї людини, на конверті вже трьох: одна з них — автор, двох інших можна вважати зв'язковими. Але найцікавіше не це: там же з'ясували, що з листа вже знімалися дактилоскопічні відбитки!

— Що?

Все, що досі розповідав Стоддард, було для Нормана зрозумілим, і тільки становище, у якому він опинився, змушувало його зносити повчання старого. Але дві дактилоскопічні експертизи для одного листа — це вже забагато!

— Хто ж це зміг зробити, окрім нас?

— Оскільки лист послано з Лондона, то…

— Значить…

— Значить, тобі варто поцікавитися цим листом у твоїх колег з Інтеллідженс сервіс — англійській розвідці він міг теж впасти в око.

Такий поворот справи змусив Нормана по-іншому подивитися на лист, він знову взяв його і, намагаючись не пропустити жодної коми, перечитав.

Стоддард уважно стежив за тим, як мінилося обличчя Черчілля, але якихось висновків зробити не зміг, аж поки той не пхикнув і з погано прихованим глузуванням процитував останню фразу:

— «Залишаємося вірні господові нашому Ісусу Христу і уповаємо на милість його і вашу. Брат у вірі євангельській…» Брат…

Норман поклав аркушик на стіл і подивився на Стоддарда.

Він все-таки чекав якихось коментарів, але Стоддардові наче заціпило. Тоді прорвало Черчілля. Він не розумів, як професор Томас Бейлі Стоддард, причетний до розробки класичних з точки зору їхньої роботи проектів, міг купитися на це жалюгідне писання, хай би привезли його сюди не з Лондона, а з Місяця чи Альфи Центавра:

— Хіба ми раз заводили балаканину про гоніння на релігію в Радянському Союзі? Хіба не піднімали на щит «мучеників» за віру? Навіть слова, якими послуговується наш любий кореспондент, вигадані, якщо не у вас у Гарварді, то в Оксфорді чи у Кельні інститутом радянології, чи як він там тепер називається…

— Федеральний інститут по дослідженню міжнародних проблем і проблем Сходу, — незворушно відповів Стоддард.

— До біса іронію! Все це вже було, було, було!

Але чим більше гарячкував Норман, тим спокійнішим, навіть неуважнішим робився Стоддард. Здавалося, саме на таку реакцію він і розраховував, і як досвідчений лікар наперед знає реакцію хворого на ту чи іншу ін'єкцію, так старий Том вважав, що Норман переказиться і лише тоді з ним можна буде вести серйозну розмову. Черчілль теж радше не зрозумів, а шкірою відчув, що перебрав, що треба відкручувати колеса назад.

— Професоре, я вмовкаю і слухаю.

— Це найправильніше, що ти можеш зараз зробити, Нормане. Хочеш ти, щоб я прочитав тобі лекцію, а потім розповів, що я з цього волію мати, чи спочатку видати тобі ідею, а потім спробувати обгрунтувати рішення?

— Ідею, хай засмажать мене в пеклі!

— Вам потрібна еміграція.

— Євреї? Ми прокручували цю ідею, але переконалися в її безперспективності…

— Уїнстоне! Ми ж говоримо про лист. Єврейська еміграція вже вичерпала себе. Вона дискредитована в Радянському Союзі перш за все самими євреями і так само дискредитована у нас, на Заході, бо нам так набридла наша війна у В'єтнамі, що ізраїльські походи проти арабів викликають захоплення тільки у сіоністського лобі. Якби не товстий гаман деяких верховод американського сіонізму, то ця хвиля знесиліла б ще років п'ять тому. Зараз ми говоримо про еміграцію релігійну, якщо хочеш, про емігрантів совісті, — непогано звучить, чи не правда?

— Ти завжди був майстром на гучні назви, Томе, і все це справді добре звучить, але звідки в тебе певність, що він захоче виїхати до нас?

Норману перехопило подих, він ледве вичавлював із себе слово за словом. Він був схожий на зголоднілу мисливську суку, котра нарешті напала на слід здобичі, і тільки кілька кроків відділяють її від тієї миті, коли вона вповні зможе вгамувати один з наймогутніших тваринних інстинктів — голод.

Стоддард був уже в тому стані, коли таких подробиць не помічають.

— Нормане, або ми говоримо серйозно, або одразу припиняємо балачки… Йдеться не про нього, не лише про нього. Нам треба, щоб виїхати виявили бажання сто, двісті, триста чоловік — тоді це буде мати якийсь резонанс. Один Солженіцин — це вже справді було. А тут маса, причому не еліти, а простих віруючих, «зацькованих радянським терором», що прагнуть вирватися з пекла. Тим, хто засідає сьогодні в Афінах, повір старому пройді, оці дядьки й тітки значно ближчі. Якась Нюся з трьома класами — це уособлення всього багатомільйонного народу — наро-оду, я наголошую, — а коли народ не на свою прабатьківщину в Ізраїль, а будь-куди на вільний Захід рветься від комуністичних утисків, то це вже не жарти. Врахуй: більшість з тих, хто представляє там нашу з тобою західну демократію, вважаються віруючими і не пошкодують живота свого в боротьбі за долю своїх братів і сестер во Христі, а ще більше, аби насолити Радам. Врешті, — Стоддард посміхнувся, — ми зробимо з тобою по-християнськи добре діло, вирвавши звідти мучеників. Нам би тільки знайти ключ. Ключ від чужого замка.

— Але ж чи захоче та Нюся запаковувати клунки і пхатися на край світу заради самого нашого бажання?

Норман волів почути все більше і більше підтверджень своїм власним міркуванням.

— Я ж не сказав: робити вже нічого — це не різдвяний пиріг, але те, що спробувати треба саме в цьому напрямку, я переконаний. До речі, чи знаєш ти, хто такі християни віри євангельської? Можеш не відповідати: ти, як і більшість твоїх співгромадян, хрестишся тільки тоді, коли блискавки розпанахують небо, а господа згадуєш під час гри у бридж. Видно, без лекції нам все ж не обійтися.

Стоддардове обличчя набуло виразу, відомого Норманові ще зі студентської лави:

— Отже…

— Томмі, — перебив його Черчілль, — хіба ти забув, що я вже слухав твої лекції? Не ображайся, старий. Я не хочу виглядати в твоїх очах відвертим ледащом, тому зізнаюся, що я теж готувався до зустрічі. Давай домовимося так: я сам говоритиму те, що вважатиму за потрібне, а ти підказуватимеш мені там, де я збиватимусь. На правах старого вчителя, згода?

Норман напружив свою пам'ять, аби в подробицях пригадати увесь той матеріал, який підготували спеціально для нього у відділі і який він перечитував рядок за рядком останніми днями. Нюх вченого і досвід давнього співробітника ЦРУ правильно підказали йому тему — і Том це зараз підтвердив — але він ніяк не міг вхопитися за факт. Він плавав у своїх умовиводах, відпрацьовував варіанти, але алгоритм не складався через одну, здавалося б, дрібницю — його аналітичні побудови не мали точки відліку, системи координат, у яких все це могло стати реальністю, а не лише красивою, але ефемерною грою збудженої фантазії. Зараз цей факт з'явився, але Норман забобонно боявся його злякати, боявся, що, повіривши в нього, піде на прив'язі у своєї власної ідеї. Тому єдино правильною тактикою в розмові зі Стоддардом могла бути конфронтація, пікірування з будь-якого, найменшого приводу.

— Отже, — почав Норман, — в Радянському Союзі сотні тисяч віруючих, принаймні ми про це так говоримо. Там є стільки напрямків і течій, що жодна країна, напевно, не витримала б такого засилля богів. Якщо з православ'ям та католиками більшовики мають нині нормальні стосунки, то в протестантстві є кілька конфесій, діяльність яких виходить за рамки їхнього законодавства про культи. Це свідки Єгови, євангельські християни-баптисти — ініціативники, вірні й вільні адвентисти сьомого дня, це, нарешті, християни євангельської віри, або, як їх називають, п’ятидесятники.

Слухаючи все це, Стоддард не забував пригубити келих, і Норманові було страшно, що в одну мить старий без пам'яті впаде на підлогу і до завтрашнього ранку двох слів зв'язати не зможе. Але старий професор, наче перейшовши невидиму межу, з кожною чаркою ставав ніби тверезішим.

Як на доказ цього Стоддард докинув:

— П'ятидесятники і баптисти об'єдналися там одразу ж після другої світової війни. Вони швиденько погодили розбіжності в культі, у тому, як хрестити новобранців і правити службу…

— Навіщо? — не витримав Норман, здивувавшись, як точно старий Том продовжив його думку.

— Тому що, якби вони цього не зробили, то років через двадцять останньому п'ятидесятнику довелося б самому читати молитву на своєму похороні. Якщо ми так багато про це говоримо, Нормане, то це не означає, що таку саму вагу всі ці релігійники мають і там, у Союзі. Для радянської народної освіти поява молодого віруючого — подія. Немає відновлення релігійності, віра батьків не повторюється в дітях. Отже, попереду були занепад і смерть. Тому менші брати-п'яти-десятники об'єдналися з братами старшими — баптистами. Це об'єднання вдарило одразу в двох напрямках. Частина п'ятидесятників не захотіли об'єднуватися, а частина баптистів ще й досі не можуть спокійно молитися разом з п'ятидесятниками. Саме один з тих п'ятидесятників, що не визнав об'єднання і не хоче визнавати законодавства про культи, і написав на «Свободу» листа.

— І поки вони вимруть, ти пропонуєш використати їх у грі проти Рад?

— Тепер вони не вимруть. У тих, хто не визнає радянських законів щодо релігії, разом з фанатизмом з'явився ще один козир, котрий допомагає їм…

— І що ж це за козир? — Норман свідомо віддавав ініціативу — хай Стоддард продасть своє прочитання.

— Це підтримка їх Заходом. Невизнання радянського законодавства про культи розв'язало їм руки. Те, що заборонено положенням: навчання дітей релігії поза межами молитовних будинків, організаціях недільних шкіл для юнацтва по вивченню біблії, рок-груп, що супроводжують моління, — все це змогли підпільно дозволити собі екстремісти. І ми звернули на це увагу. Ми ж піднімали на щит їхніх керівників і натхненників, ми присвячували їм наукові розвідки і цикли радіопередач, випускали безліч літератури і підгодовували грішми, розмножувальною технікою, радіоприймачами і магнітофонами. Не мені тобі нагадувати, що все це везлося у таємних сховках, затримувалося на кордоні, вилучалося, а ми все одно везли й везли. На сьогодні я переконаний, що коли якісь групки й мають свої друкарні, то все обладнання виготовлене, сам розумієш…

— Все це так, Томе, але досі йшлося про те, що ми їм давали. Нині питання стоїть навпаки: що ми зможемо від них взяти?..

— Я не вбачаю тут ніякого протиріччя…

— Можливо, я н» е зовсім точно сформулював умову. Спробуємо так: наскільки серйозні протиріччя між не-реєстрованими сектами, зокрема п'ятидесятників, та державою? Якою мірою ми можемо на них покластися, себто, наскільки підготовлений там грунт, аби вже завтра почати вбивати клин, і чи зможемо, врешті, скористатися результатами?..

— Не збиткуйся над собою, Нормане, я все вже зрозумів, але щось пам'ять почала останнім часом мене зраджувати — вік… («Дай бог, мені в такому віці мати таку пам'ять», — подумав Черчілль). — Стоддард простяг руку до полиці з книгами, витяг грубий фоліант, мало не навмання знайшов потрібну сторінку і прочитав:

— «А я кажу вам: не клянися зовсім; ні небом, тому що воно престол божий; ні землею, тому що вона підніжжя ніг його; ні Єрусалимом, тому що він місто великого царя». — Стоддард закрив біблію і замовк, наче очікуючи нових запитань, але Норман промовчав. — Вони відмовляються, наприклад, служити в армії під приводом того, що вони не можуть нікому присягатися і брати до рук зброю, а за Радянською Конституцією вважається, що коли ти живеш у країні, то повинен, коли треба, захищати її із зброєю в руках.

Норман налив у спорожнілі чарки.

— Сказати б, і мені імпонує рішення, за яким кожен громадянин — незалежно од того, віруючий він чи ні, — повинен у скрутну для своєї країни годину ризикувати своєю головою, а не молитися в тилу…

— Я радий за тебе, це вже відчутний крок вперед, — хихикнув Стоддард.

Але Норман ніяк на це не зреагував, наче й не помітив іронії.

— Але ж для нас це не плюс, а мінус. Адже все, що я можу тут, у Штатах, витлумачити як вимогу здорового глузду, буде так само трактоване і в інших країнах. А згода чи незгода з тим чи іншим положенням виллється потім у те, що прийнято називати громадською думкою.

— Нормане, давай не будемо змішувати божий дар з яєчнею, а розкладемо все по поличках. Твоя думка про здоровий глузд має принаймні два слабких місця: по-перше, ти доктор філософії, а у цих євангельських християн сім класів на брата — ми ж домовилися.

— Не жартуй, — докинув Черчілль.

— А по-друге, той, хто не хоче слухати, — не почує. В тім-то й річ, що радянське законодавство про культи аналізується нереєстрованими громадами не з позицій здорового глузду, а з ними самими вигаданої точки зору. Десь я бачив малюнок-жарт: двоє обурених людей стоять по обидва боки намальованої на асфальті цифри. Один з них доводить, що це шість, а інший — що дев'ять.

Стоддард перевів подих.

— А якщо без жартів, то, можливо, ти пам'ятаєш, що проти культів цих релігійних конфесій виступали спочатку не вчені-атеїсти, а лікарі: після того як «брати» хрестять своїх нових членів «святим духом», тобто доводять багатогодинними моліннями до релігійного екстазу, і люди починають щось горланити на «іномовах», надто багато надходило хворих у психіатричні лікарні. Це щодо здорового глузду. А в організації громадської думки все буде схоже на дитячу гру в слова. Пам'ятаєш, в слові щоразу треба міняти лише одну літеру, і за кілька разів ти одержуєш зовсім інше слово. Наприклад, була «коза», а потім «коса» — «роса» — «рота» — «нота».

— До чого тут гра?

— Не поспішай поперед батька… Громадській думці ми скажемо тільки те, що «коза» і «нота» пов'язані між собою, а всі проміжні стадії викинемо. Ти ж знаєш, у пропаганді логіка не завжди доцільна, тут головне якомога більше галасу, метушні. Нікому й на думку не спаде шукати якийсь логічний зв'язок, його знатимемо тільки ми. А коли подія подаватиметься не повністю, а частково, як нам буде вигідно, тоді можна не сумніватися, що цю штуку залюбки проковтнуть найвибагливіші гурмани.

— Я чудово розумію тебе, професоре. Мені подобаються твої міркування. Більше того, я сам…

— Не вважай мене повним бовдуром, Нормане. Я знаю, що перед тим, як мені зателефонувати, ти принаймні тиждень мордував своїх хлопчиків у Ленглі, котрі наговорили тобі сім мішків гречаної вовни і ще трохи.

— Так, ми радилися з деяких питань, ти маєш рацію. І ідея того, про що ми з тобою говорили сьогодні, зароджувалася в кількох варіантах. Але мене завжди насторожував, сказати б, інтелектуальний рівень контрагента. Чи можемо ми повністю покластися на нього? Чи не матимуть ті, з ким ми почнемо працювати, непрогнозованої поведінки…

Стоддард гомерично розреготався.

— Який блискучий евфемізм — «непрогнозована поведінка»! Ха-ха-ха! Ні, ви не будете працювати з тим, хто прямує в психушку за власним бажанням. Тобі в руки йде лин — я не знаю, хто він, але він з їхніх верховод — такий зможе переконати, а при потребі й змусити своїх «братів та сестер» поїхати на обітуваний Захід, а це, що не кажи, неабиякий плюс.

— А яким чином ти мислиш собі подальші події?

— Вони висловлюють бажання поїхати на Захід і пишуть про це в листі, ти береш на себе обов'язок цей лист доставити.

— Знову на «Свободу»?

— Дурниці! Звичайно, ні. Листів може бути кілька, але найголовніше — на адресу Афінської конференції, а інші — із ООН, нашому президентові чи хоч самому господу богу.

— Ради не захочуть випускати їх без офіційних запрошень, як це прийнято у світовій практиці…

— Знайдете їм «родичів». На Заході живе чимало тих, хто під час війни втік за кордон, і дехто з них не відмовить вам у послузі. А окрім того, хлопці в Ленглі, коли треба, зроблять не лише американське запрошення, а й радянський паспорт. Але… але це буде непотрібним. Тому що виїдуть вони кудись чи ні, не має аніякісінького значення. Листи вже будуть прочитані, машину пущено в хід, і, уяви собі, чим довше валандатимуться там з видачею віз, тим довше можна буде підтримувати цей «душеспасальний» бум в Афінах. Адже, наскільки я розумію, ми затіваємо цю гру заради нас, а не заради них.

Обличчя Стоддарда зробилося хижим, ніс загострився, очі стали чіпкими наче в доброї гончої, що наздоганяє здобич.

— Це великий блеф, і вигравати повинен тільки один — тим більшим буде виграш, як не доведеться ні з ким його ділити.

— І ми залишимо цих мучеників совісті страждати далі у країні атеїзму?

— Ми залишимо не мучеників. Ми залишимо дурнів.

Стоддард вперше за час розмови підвівся і підійшов до стосу книг, що лежали неподалік, взяв їх усі в оберемок, непевними кроками пішов назад і впав у крісло — голова його була значно свіжіша, між ноги.

— Справжньої свободи немає. Наш вільний світ — принада для легковірних; права, декларовані в законах, — мильна бульбашка, пшик.

Чим далі говорив Стоддард, тим уривчастішими ставали речення, тим більше доводилося Норманові домислювати самому.

— Ти хочеш знати, що таке право, Нормане?

Стоддард взяв книгу, швидко по закладці знайшов потрібне місце і прочитав:

— «Юридичний дозвіл для людини має ціну лише тоді, коли у людини є матеріальні засоби, щоб користуватися цим дозволом. Ні мені, ні вам, читачу, не заборонено обідати на золотому сервізі; на жаль, ні у вас, ні в мене немає і, мабуть, ніколи не буде засобу для задоволення цієї вишуканої ідеї; тому я відверто кажу, що ніскільки не дорожу своїм правом мати золотий сервіз і готовий продати це право за один карбованець сріблом і навіть дешевше».

Стоддард закрив книгу і потягся за наступною. Норман спитав:

— Хто це?

— Ти знову за своє, Нормане. — Стоддард розплився у посмішці. — Але тут я відкрию тобі таємницю, хоча б тому, що твої хлопчики вже нічим йому не завадять: це Чернишевський, Микола Гаврилович Чернишевський, котрого за такі його думки прив'язали до ганебного стовпа, а потім заслали до Сибіру. Але облишмо Росію з її морозами. Ось наша Америка, Сполучені Штати, оплот демократії, найвільніші серед вільних, бастіон, опора і надія… Стаття сім конституції штату Нью-Йорк. «Вільне сповідування і виконання обрядів усіх релігійних вірувань і всілякого роду богослужіння дозволяються всім і назавжди». Ура! Свобода! І, зауваж, жодного слова про атеїзм… А що робити тим, хто в бога не вірить? Ну я не вірю, то я й мовчу, і ти не віриш — і мовчиш, а як хто скаже? У 16 наших штатах, я спеціально сьогодні порахував, атеїстична пропаганда карається штрафом від 30 до 1000 доларів або ув'язненням до трьох років. Ну, гарна свобода?

Стоддард брав книги одна по одній, і Норман Черчілль ще раз подумав, яка розумна бестія цей старий Том.

— Ось подивися! — Стоддард тримав у руках ще одну книгу: — «Той, хто заперечує існування бога, не може займати посаду в установах штату і не може допускатися до свідчень на суді». Класика! Римська довершеність! А все це у нас, Уїнстоне, штат Арканзас. Як бачиш, я міг би тобі цитувати ще довго, — старий вказав на купу книг на столі, — але там все те ж саме: жодна розвинута країна не може допустити використання релігійного прикриття, щоб паплюжити державу, щоб завдавати шкоди здоров'ю і моральності громадян. Так в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Італії, Швеції. У Франції заборонене обговорення політичних питань у храмах — а деякі сектанти в СРСР не перестають молитися за тих, хто сидить у в'язниці за відмову служити в армії. Забороняються наклепи усні і з допомогою літератури — а вони цим займаються. Забороняється підбурювання до невиконання законів держави — а в Росії на цьому тримається екстремістське сектантство. Ось, — Стоддард все-таки схопив тоненьку брошурку, що лежала на виду, — ось, Греція, колиска європейської цивілізації: «Ніхто в силу своїх релігійних переконань не може бути звільнений від виконання своїх обов'язків стосовно держави і не повинен ухилятися від виконання законів країни». Аналогічні вимоги в конституціях Данії, Бразілії, Швейцарії. У тому ж штаті Нью-Йорк передбачені обмеження місіонерської діяльності, в Колумбії, Ісландії…

— Досить, Томе… — Норман уважно подивився на Стоддарда і повільно додав, — ти говориш, як червоний, тебе не можна випускати на кафедру…

Стоддард так само уважно і тверезо подивився на Черчілля.

— Я не червоний, мій хлопчику, і ніколи ним не стану. Моя професія — антикомунізм, я присвятив їй своє життя, і мені вже пізно міняти забарвлення. Але я старий — раз. Я учений — два. Наука дає мені знання, а літа дозволяють висловлювати свої міркування вголос. Єдине, чого я хочу, це щоб ви, ті, хто рухає вперед нашу пропаганду в усьому світі, ви самі знали, як все є насправді. І щоб «боротьба» за свободу, справедливість і лантух інших чеснот не затуманила вам голови.

Стоддард посміхнувся.

— Отож іди, їж з веселощами хліб твій і пий в радості серця вино твоє, коли бог милостивий до справ твоїх.

Він підвівся, налив собі чарку, взяв її в праву руку і перехрестив нею Черчілля, після того осушив її до дна і, здавалося, непритомний упав на ліжко.

Норман теж підвівся, йому було вже давно зрозуміло, що ще мить, і Стоддард очманіє од випитого, дивувала тільки здатність старого довести розмову до кінця. Норман взяв портфель і зібрався вже вийти, та раптом повернувся до ліжка, де лежав Стоддард, і неголосно запитав:

— Томе, а чому в такому разі Ради не покладуть край усім цим екстремістам-релігійникам, щоб…

Стоддард покрутив головою, наче струшуючи щось з неї, підвівся на ліктях і глянув на Нормана:

— Це єдине, чого я теж не розумію.

… Норман дав відділам лише два дні для розробки концепції, а потім вже пішов до Ларднера. Той ніколи не обтяжував себе вивченням деталей, але Норман вирішив про всяк випадок підстрахуватися. Навіть не підстрахуватися — це було давньою звичкою — підготувати відповіді на всі можливі запитання. У Ларднера в розмові перевагою було його становище шефа, а у Черчілля — знання справи. Тому Норман звик говорити на рівних, без зайвої запопадливості.

Але сьогодні розмова не клеїлася. Після того як Норман виклав усі ходи комбінації, що розроблялася, незважаючи на неабиякий поспіх, з усією ретельністю, Ларднер ще довго мовчав. Потім кинув недопалок сигари кудись у куток, де стояла урна. Черчілль терпіти не міг цієї Ларднерової звички.

— Містер Черчілль. — Ларднер дожовував рештки тютюну. — Мені не надто подобається ваш проект, і перш за все тим, що я не бачу гарантій…

Семюель Ларднер прийшов у ЦРУ не з Агентства національної безпеки, — подумав Черчілль, — котре обплутало своїми щупальцями всю планету і яке підслуховує мало не приватні телефонні розмови за тисячі миль і десятки кордонів од Форт-Міда в штаті Меріленд, де знаходиться його штаб-квартира; він прийшов не з військової розвідки, яка нараховує понад сто тисяч співробітників у різноманітних службах; він прийшов не з державного департаменту, де розвідувальний та дослідницький сектори займаються спорідненою з ЦРУ роботою; він прийшов навіть не з Комісії з атомної енергетики, звідки після відставки Аллепа Даллеса прийшов на пост директора ЦРУ Джон Маккоун; він не працював, як колишній шеф ЦРУ Джеймс Шлессінджер, у «Ренд Корпорейшн», відомій своїми тісними зв'язками з Пентагоном… Черчілль знав, що Ларднер — «розвідник від бізнесу», за спиною в нього стоять сили значно могутніші, ніж усі досі згадані, за спиною у Ларднера стоять ділові люди Сполучених Штатів, які звикли називати себе «слугами народу» і яких самі ж американці назвали верховодами воєнно-промислового комплексу.

Тому Ларднер вимагав гарантій:

— Мені, приміром, не подобається, що значну частину операції ми доручаємо людині, яка, як я зрозумів, нічого не тямить ні в розвідці, ні, тим більше, в політиці. Я не задоволений тим, що вся програма схожа на постріл гармати, а не на запуск керованої ракети. Ми повинні коригувати «траєкторію польоту», а не чекати, доки бомба вибухне там, де ми, можливо, і не розраховували. Ви маєте щось заперечити, містер Черчілль? — Ларднер так подивився на Нормана, що той зрозумів, що заперечувати не варто, але вирішив все-таки не віддавати ініціативи цьому вискочці.

— Ні, я не хотів би вам заперечувати. — Норман подумав, що лізти на рожен не варто, краще поступово, не ображаючи самолюбства шефа, схилити його до свого варіанта, — маю намір лише дещо уточнити. По-перше, останні роки для нашої служби були не найкращими…

— Коротше, — буркнув Ларднер.

«У надмірній чемності його не звинуватиш», — подумав Норман, але й справді спробував викласти свої міркування стисліше.

— Для надзвичайної операції нам потрібен агент, який би випадково чи не випадково, не міг би потрапити в поле зору КДБ. Нова людина — надійна, перевірена — найкраща постать. До того ж їй не треба знати всього. Трішки наївності у роботі з професіоналами тільки зроблять її поведінку логічнішою.

Як і три дні тому, Норманові знову забракло повітря.

— По-друге, ми уважно стежитимемо за ходом операції, і мені вона нагадує, коли скористатися вашими аналогіями, не постріл гармати, а надійний швидкісний літак, який слухається будь-якого поруху руки пілота.

— Після Пауерса я мало довіряю літакам.

— Свою справу вони зробили, адже відсутність інформації — теж інформація.

Ларднер вибухнув:

— Я чекаю од вас не камікадзе, котрі доводитимуть можливості радянської протиповітряної оборони і КДБ, а у в'язниці на дозвіллі аналізуватимуть форми й методи їхньої роботи! Я хочу, аби наші агенти робили справу не під наглядом радянської контррозвідки, а поза її очима. Ради не повинні мати навіть уявлення, що Джон чи Джеймс працюють на нас, вони не повинні вирахувати виконавців операції навіть після того, як її результати вибухнуть в Афінах. Адже це вже занадто — після кожної дрібниці набирати новий штат…

— Те, про що ми говоримо, — не дрібниця, містере Ларднер.

— Так, ми справді ладні пожертвувати ким завгодно, аби довести справу до кінця. Але переможного кінця!

Майже одночасно вони зрозуміли, що нервують більше, ніж потрібно. А нерви — поганий порадник у їхній роботі. Та відступати ніхто не хотів, хоча тільки взаємний відступ міг привести обох до мети.

Ларднер відкрив велику дерев'яну коробку, що стояла в нього на столі, дістав звідти сигару, ножичком обрізав її кінець, довго пихкав, припалюючи, а потім відкинувся на спинку крісла і заплющив очі.

Мовчав і Норман. Він не новачок у ЦРУ і тому, як і кожен професіонал, вмів критично оцінювати зроблене. І міг побитися об заклад, що операція спланована не найгіршим чином. Але затвердити її повинен Ларднер, а потім саме Ларднер повинен доповісти про неї директорові і одержати на те його згоду. Тому зараз, ось тут, треба було переконати шефа не лише погодитися із запропонованим планом, а й повірити в нього. Адже недовір'я, виникнувши одного разу, позначиться згодом на манері говорити, аргументації, і директор одразу відчує цю непевність.

Норман згадав ще зовсім молоденького професора, котрий читав їм лекції з психології комунікації і просив запам'ятати, мов «отче наш», як схиляти людей до своєї думки. І першою заповіддю було: «Єдиний надійний спосіб досягти найкращого результату в суперечці — уникнути суперечки». Заповідь номер два: «Коли ви помилялися, то зізнайтеся в цьому одразу і щиро…»

«Що за дурниці мені верзуться, — подумав Норман. — Чому це я не маю рації? Все вивірено, розписано по днях і годинах, врешті, це не перша операція і, сподіваюся, не остання на моєму віку… Але ж і Ларднер не менше, якщо не більше, ніж я, зацікавлений в успіхові, а тому повинен вимагати отих самих гарантій…»

Норману якось лише тепер спало на думку, що необхідність такої операції висловлена саме Ларднером, що Ларднер стояв коло її витоків — дні роботи над структурою, принципами і деталями зробили цю операцію його, Нормановою, тому іі не хотілося відмовлятися од жодного ходу, як кожному авторові болить, коли в його дітища хтось відшукує дрібний гандж і на тій основі намагається відпанахати від завершеного цілісного твору чималий шмат тільки заради задоволення власних амбіцій.

Мовчанка ставала гнітючою. Норман глянув на Ларднера. Той сидів так само, як і досі, з заплющеними очима і, здавалося, дрімав. Але, наче відчувши Норманів погляд, ледь розтулив рота.

— Я не чекаю од вас жодних змін, містере Черчілль, у вашому не без вигадки зробленому плані. Але…

«Природно, — подумав Норман, — хіба ж може обійтися в розмові з Ларднером без «але».

— … Але ви все-таки могли б продумати якусь страховку для агента, якесь прикриття. — Ларднер пожував губами, скривив їх і вийшло щось віддалік схоже на посмішку, причому один кутик рота таки посміхався, в той час як інший кривився радше од єхидства. — Я розумію, що ви не оперативник, містер Черчілль, і коли на те ваша ласка, то я міг би попросити для вас допомогу в оперативному управлінні…

Ларднер свідомо вирішив завдати удару. Черчілль після цього мав би стати зговірливішим. Адже допомога оперативного управління, чи як воно ще називалося управління таємних операцій, могла означати ще й те, що справу в Нормана заберуть повністю, що над її розробкою працюватимуть інші люди, котрі в разі успіху стригтимуть купони, а в разі невдачі звалять на бюро заступника директора і той поспіх, з яким їм довелося перебудовувати справу. Це було тим більше непристойно з боку Ларднер а, що головна ідея вже була розроблена Черчіллем, залишалися самі дрібниці.

А йшлося про справу не рядову. Якщо вже сам Ларднер ставиться до неї з такою пильністю, отже у ній зацікавлений не лише держдеп, а й «Локхід», «ІТТ», «Дженерал моторс», «Юнайтед фрут» і ще чорт чи диявол. Йшлося про Афіни, а відтак і про тенденції в перспективі. Бо Афіни не лише флюгер. Афіни завдають напрямок вітрам змін у зовнішній політиці. Не розуміти цього Черчілль не міг.

— Однак я вважаю, — продовжив Ларднер, — що у цій справі нам не варто випускати нитку з наших рук.

І потім, наче запанібрата поплескуючи Нормана по плечу, додав:

— Подумайте, подумайте, це ж ваше право — вирішувати, — хоча абсолютно точно знав, що вирішувати Черчілль може лише те, що забагнеться Ларднерові.

Того ж дня була розроблена операція прикриття, для неї хтось навіть вигадав недорікувату назву «Шлейф», бо щоразу, коли Норман згадував про неї, у нього перед очима поставав надзвуковий сріблястий літак, що ширяє десь далеко за легкими пір'їнами хмар. Він непомітний доти, доки за ним не з'являється білий шлейф, що попервах нагадує указку в руках учителя.

Черчілль з радістю летів у Париж. Що не кажи, а роки навчання в Сорбонні були чи не найкращими в його житті. Та перша поїздка в Європу, спілкування з паризьким світом! Він пам'ятав, як довго не міг звикнути до незмінних роками булочок і вранішнього чаю з конфітюром. Зараз аж смішно згадувати, як він, справжній янкі, купував собі звечора ковбасу і з'їдав її вранці на очах у розгублених французиків. А потім звик і до булочок, і до трохи безладного паризького життя.

Йому страшенно не подобалися Пігаль і бульвар Сен-Дені, цей паризький будинок розпусти під відкритим небом, не подобалися перш за все тим, що цим порнокінотеатрам і порноказино, секс-шопам і дівчаткам у вітринах було надто далеко до всього того, що можна було побачити в Штатах, тут все це було другосортним, не настільки цинічним, аби навідліг бити по нервах відвідувачів. Американці робили цей бізнес відвертіше, а відтак шикарніше.

Але потім він пізнав світ неперевершених нічних закладів «Лідо» на Єлісейських Полях, «Фолі бержер» неподалік од Великих бульварів. Вони підкупили його своєю вишуканістю. Програми були витриманими рівно настільки, щоб на них можна було ходити дамам без побоювань заплямувати свою репутацію, там збирався вищий паризький світ. Але ця стриманість була еротичнішою, ніж дешева відверта розпуста Пігаль.

Там неподалік, буквально за два кроки од «Фолі бержер» у невеличкому і чи не найдешевшому отельчику з гарною назвою «Сентраль Монті» на вуличці Монтійон він і любив зупинятися. Звідти рукою було подати і до Лувра, і саду Тюїльрі, до Вандомської площі і церкви Мадлен, до Сіте з собором Паризької богоматері, і до маленького поруч із Сіте острова Сен-Луї, де він полюбляв прогулюватися вечорами. Взагалі, щоб зрозуміти Париж, у Парижі треба ходити пішки. Може, саме там йому спало на думку, що в Мекку можна дістатися і на автомобілі, але тоді не зрозумієш всієї величі Мекки.

Норман зітхнув: в пору його студентства авто ще не витіснили пішоходів, і мандрівки наодинці із самим собою були чимось неперевершеним у всьому його паризькому житті.

Саме там, у «Сентраль Монті», він призначив зустріч тому, хто поїде в Радянський Союз. Норман не випадково обрав Париж: зустрічатися у Швеції з представниками «Слов'янської місії» видавалося нерозумним, бо одіозність цієї організації була добре відома не лише йому. Відоме було й те, що останніми роками «місіонери» кілька разів провалювалися на радянському кордоні, і це теж не можна було не брати до уваги. Їхні спеціалісти списували все на блискучу роботу радянської митниці. Чудово обладнаним тайниками машинам так і не вдавалося перебратися через кордон. Керівники «місії» копали глибше: хтось підкинув думку про те, що за їхньою діяльністю стежить радянська розвідка, тому останнім часом вони часто змінювали місця свого перебування, замітаючи сліди. Остання резиденція була обладнана на околиці Стокгольма в непоказному будиночку без вивіски.

Отже, Норман про всяк випадок вирішив провести зустріч якомога далі од Стокгольма.

Більше того, всю роботу по організації поїздки він переклав на резидентури у Франції і Швеції. «Шведи» повинні були організувати «слов'янський» конспіративний «дах», погодивши всі дії з «місією», їхні працівники повинні були знайти людину, що згодиться відвезти в Радянський Союз літературу. Найголовнішою, першорядною умовою було те, щоб це був «свіжий» вояжер, без старих «хвостів». Адже чим менше часу мине від дня першої зустрічі представника «Слов'янської місії» з кур'єром, тим більше шансів, що ця зустріч пройде непоміченою. Як і у всій цій операції, тут потрібен був темп — час нині був вирішальним чинником. «Французи» забезпечували технічний бік; легальність поїздки, документи, машину з тайником.

Такий розподіл обов'язків, окрім того, що пришвидшував справу, ще й розривав інформацію, яка стосувалася операції, Відтак, шведська резидентура могла тільки здогадуватися про те, навіщо затівається ця поїздка, а французька не відала, яке завдання ставиться перед агентом, що з таким поспіхом споряджається в СРСР. Координувати цю роботу взявся сам Черчілль.

Все було зроблено швидко і ретельно. «Слов'янська місія», за чиєю спиною і від чийого імені робилася справа, навіть не здогадувалася, хто втрутився в їхній бізнес. Норман потурбувався, аби жодного слова про ЦРУ сказано не було. Ллє люди, котрі субсидували діяльність «місії», дали зрозуміти її босам, що в гру втрутився сам хазяїн, і вибрики тут ні до чого. Норман знав навіть більше: організаціям, що давали гроші на «Слов'янську місію», «Свободу» і «Вільну Сиропу», на діяльність інших організацій, групок і угруповань, партій, комітетів і бюро, які боролися проти комунізму, щороку із секретних фондів виділялися чималі суми. Приміром, «Слов'янська місія» не була формально підтримувана ЦРУ і ніяким чином з ним не пов'язана, а існувала на добровільні пожертвування окремих осіб і благодійних фондів. ЦРУ ж тим часом могло скористатися послугами «місії» тихо і непомітно, не дратуючи громадської думки. Це теж було в системі роботи ЦРУ, що підтверджувала старе римське прислів'я — «Гроші не пахнуть»: за долари з Ленглі люди проповідували не лише слово боже…

… Аеропорт імені Шарля де Голля зустрів його звичними гамором і велелюддям. Але звичні вони були Черчіллю швидше завдяки його американізму, аніж згадкам про той Париж, який він полишив півтора десятка років тому. Ці ескалатори в скляних трубах, довжелезна змія транспортера з валізами — все це так не пасувало Парижеві Монмартра, Парижеві букіністичних крамничок вздовж Сени, Парижеві Квіткового ринку. Тільки здоровенні хлопці з кольтами при боці в кабінах паспортного контролю були, як і колись, хоча й виглядали тепер хіба що не такими веселунами і жартівниками.

Одразу ж по той бік турнікету, як тільки одержав паспорт, Норман озирнувся і пошукав очима того, хто мав його зустрічати. З працівниками в Парижі він не був особисто знайомий — це не входило в коло його обов'язків. Під час навчання він, природно, й гадки не мав, що працюватиме колись у розвідці — його цікавили тоді французький живопис, француженки і Сорбонна. А через півтора десятиліття він приїхав сюди як представник центру такої могутньої організації, що варто одного його слова, аби люди, котрі його ніколи не бачили й не знали, керуючись самим розпорядженням із Ленглі, пішли за нього у вогонь і у воду. Якби була на те потреба, то ці хлопці змогли б організувати йому зустріч не лише з якимось шведським місіонером, а з самим президентом Французької Республіки.

Та президент був йому нині ні до чого. Він з нетерпінням очікував на якогось чолов'ягу, від якого значною мірою залежатиме успіх операції, а отже, і успіх чи провал американської лінії в Афінах, а відтак і те, чи виділить конгрес кошти на доозброєння. Це, в свою чергу, визначить розмір куша, який урве на цій справі Ларднер, а отже, і те, яким чином складуться його, Нормана Черчілля, ділові взаємини з цією могутньою людиною. Так замикалося коло.

Норман не любив дилетантів, але цього разу він сам наполіг на тому, щоб в СРСР поїхала людина, котрій абсолютно невідомі ні правила гри, — яку ведуть розвідки світу, ні правила того, як треба поводитися під час виконання завдання. Бо більше за дилетантів Норман остерігався надмірного професіоналізму, за яким, як за почерком, контррозвідка може вирахувати агента. Він зробив ставку на ту важкопередбачувану практиками алогічність дій новачка, котра неодмінно зіб'є з пантелику противника і принесе успіх. Адже кажуть, що їхня робота схожа на гру в карти: новачкам має таланити. Тим більше, що той, хто поїде кур'єром на Україну, буде «сірою конячкою», котра, наражаючись на найбільшу небезпеку, в разі провалу нічого не знатиме про задум і кінцеву мету всієї операції. І лише після того, як шлях буде розчищено, як посланець переконається, що лист справжній, лише тоді в гру вступлять професіонали — в СРСР спеціальними каналами вже передано детальну інструкцію.

Отже, зайвий поспіх тільки нашкодить — Норман це знав напевне. Знання йшло від того, що він не перший день у ЦРУ і не новачок у бюро заступника директора — цьому інтелектуальному центрові Ленглі, за теоретичними розробками якого потім «солдати удачі» йдуть на смерть десь в Анголі чи Латинській Америці. Їм не були відомі цілі, їм платили гроші і говорили, що борються вони за праве діло. Мету знало бюро заступника директора Ленглі, знав Норман. Звичайно, він був далекий од практики диверсійної роботи, він був теоретик. Його цариною були політика, психологія людей. Він вчився важкій справі змушувати людей іти на все заради нього, Нормана, його уряду, його держави. І тому він твердо був переконаний: йому надані великі права, велика влада над долями, бо справи, якими він займається, значно важливіші для Штатів, ніж переговори сотень дипломатів, ніж човникові поїздки спеціальних емісарів, ніж робота клерків у державному департаменті.

Але старий Стоддард стоїть ще далі од практики, ніж Норман, і він не розуміє: провал операції не повинен пов'язуватися з ЦРУ. Хай на кордоні схоплять якогось туриста, перекопаного, що він викопував богоугодну справу, хай той навіть скаже, що їхав за завданням і на гроші «Слов'янської місії», на автомобілі, нею купленому, нею спорядженому, і гроші й адреси він одержував теж там. Але жодного слова не повинно бути сказано про ЦРУ. Вони поза грою. Вони лише тінь — не більше, але ця тінь мусить спрямовувати реальні сили в досягненні мети. І тут не треба цуратися ніяких засобів.

Норманові думки перервав обережний дотик до ліктя:

— Містер Векслі, я не помилився?

Чоловік говорив англійською. На ньому була легка теніска. Рудувате волосся, ніс і щоки у ластовинні видавали в ньому швидше англійця чи німця, аніж француза, під пахвою — англійська «Гардіан», умовний сигнал для зустрічі.

— Клод Векслі, — сказав Норман французькою і протяг чоловікові руку для привітання, відзначивши подумки: «Якраз тільки й не вистачало, щоб ці хлопці помилялися». Це було доброю традицією Ленглі: кожен, хто йде на зустріч, одержує новий паспорт, а разом з ним і нове ім'я. Нікому не потрібно знати, хто займається справою, який ранг в ієрархії ЦРУ має гість. Він для всіх отут, у паризькому відділенні, лише представник центру і повинен наказувати. Решта нікого не обходить.

Очевидно, чолов'яга у тенісці це правило добре знав, тому зовсім не здивувався ні французькому імені Клод, ні тому, що Норманові заманулося говорити французькою.

Він міцно потис руку новоприбулому і теж відрекомендувався:

— Філіпп. Можна просто Філ. Я до ваших послуг.

Норман узяв одну валізу, Філ — другу. За рогом на них чекав автомобіль, Філ сів за кермо, і вони поїхали туди, де починався Париж. Норман уважно розглядав поля, переперезані металевими загорожами, чудернацької форми споруди, які вишикувалися вздовж траси. Розмовляти не хотілося, однак він спитав-таки Філа про будови.

— Фірма «Сітроен». Коли гора не йде до Магомета, то Магомет іде до горн спитати, в чому справа, — пожартував той. — Життя в Парижі коштує дорого, надто житло, тому всі прагнуть знайти собі помешкання за межами міста. Діставатися з околиць до заводів у самому місті стало важкувато — і пальне подорожчало, і пробки почастішали. Та й назад виїхати — проблема.

Видно, Філові хотілося потеревенити з новоприбулим, але задавати запитання було не прийнято, а відповідати, тим більше на таку абстрактну тему — чого ж, можна.

— Тому «Сітроен» і вирішив перебратися сюди, поближче до тих, кому стояти за верстатами.

Філу подобалася роль гіда, і він без угаву торочив про Париж і паризьке життя. Але нав'язлива балачка швидко обридла, і після чергового пасажу Норман кинув лише одне слівце:

— Знаю.

Після цього Філ немов води у рот набрав, і до готелю їхали мовчки. Швидко проскочили Великими бульварами і звернули до тісної вулички.

— Ваш отель знаходиться коло вар'єте «Фолі бержер», це непогано, бо туди ходять різні люди, і будь-яка зустріч залишиться непоміченою.

Філові був неприємний цей Клод Векслі, чи як там його насправді, але професійний обов'язок змушував попередити гостя про ті чи інші обставини, в яких йому доведеться працювати тут, у Парижі.

Норман подякував, хоча обрав цей готельчик сам ще там, у Ленглі. Він обдивився навколо і з радістю побачив просто перед себе ресторан з давно забутою вивіскою «Гаврош». Знаходячись у самому центрі Парижа, він завжди був переповнений відвідувачами, тут смачно готували, але ціни були помірними, і тому в свої студентські роки Норман любив обідати саме в «Гавроші». Філ зауважив цей погляд і додав:

— Поснідати можна в готелі, а обідати, коли у вас немає чогось іншого на меті, можна ось тут, у «Гавроші».

По тому він передав Норманові конверт, у якому були план Парижа, проспект нічних барів і вар'єте, а також візитну картку готелю із вказаним на ній номером кімнати:

— Очевидно, я пе буду вас проводжати до готелю, — він знаходиться ось тут, за рогом, за тридцять метрів. Наскільки я знаю, містер Векслі, ви надто поспішаєте із зустріччю — нам наказано організувати її вже сьогодні. Але коли ви проти і маєте інші…

— Ні, ні, саме сьогодні. Це дуже добре, що сьогодні.

Йому не хотілося розлучатися з Філом в поганому тоні, і він додав.

— А Париж ви мені покажете потім, згода? — Норман широко посміхнувся і приязно поплескав Філа по плечу — американцям ліпше бути в Парижі запанібрата.

— Де відбудеться зустріч і як?

— Як і наказано — у фойє готелю, коло телевізора. Вдень там справді нікого немає — ми перевірили. У того, з ким ви маєте зустрітися, в руках буде сьогоднішній номер «Гардіан».

«Ці дурні, — подумав Норман, — не можуть вигадати нічого ліпшого за сьогоднішній номер «Гардіан». Я не здивуюся, коли дізнаюся, що «Гардіан» читають лише агенти розвідки Сполучених Штатів та всі ті, з ким вони зустрічаються».

Він кивнув.

— Коли вам треба буде кудись дістатися — в конверті план Парижа, машина стоятиме тут. Ось ключі. — Філ віддав Норманові ключ і попрощався. Перед тим як вийти з машини, він ще раз повернувся до Нормана і додав:

— Зустріч призначено, ви, очевидно, знаєте, на сімнадцяту годину. Якщо я вам буду потрібен, то номер моєї кімнати 12-й. Я живу в тому ж отелі.

— На все добре, Філ. Йдіть. Я — за вами.

Філ вийшов, причинивши за. собою дверцята, а Норман запалив сигарету: треба, аби їх якомога менше бачили удвох, — береженого бог береже.

… Космічний корабель випустив ракету, і вона з усього розгону помчала за іншим космічним кораблем, трохи незугарнішим, не таким блискучим і не таким витончено довершеним, як перший. Цей, останній, почав відстрілюватися, але велику й красиву ракету, послану з блискучого космічного корабля, було зовсім нелегко збити, вона ухилялася од зустрічних куль, наче в ній сиділи якісь розумні істоти, що керували її польотом у космічному просторі. Потім показали корабель противника. У членів цього екіпажу були пожадливі обличчя вампірів, а їхні шоломи нагадували формою будьонівки. На кожному такому шоломі виблискувала червона зірка. Щоправда, зірка була чотирикутною. У той час, як на гарному космічному кораблі чарівне дівча кидало округло-красиві фрази, на ворожому — головним топом у розмовах між його мешканцями було якесь гарчання, пересипане лайливими словами — все, що могла собі дозволити французька мова для дітей. Адже це був дитячий мультфільм, у якому просто, як двічі по два, доводилося, що все лихо на землі—від тих хижаків у шоломах-будьонівках з червоними зірками.

«Примітив, — відзначив подумки Норман, — але, певно, є якась потреба створювати й такі фільми. У нас існує ціла індустрія, що продукує ось такі речі. Дві галузі її знаходять чи не найбільший попит: порнографія і фільми під одним всеосяжним девізом: «Бий червоних!» Врешті, в теорії психологічної війни є категорія на означення подібного: теорія кліше. І хоч таке спрощене трактування теорії Норманові і не подобалося, але сидіти у фойє з вимкненим телевізором — чи не безглузда ситуація?

Було п'ять хвилин на шосту. Ніхто не з'являвся, і Норман почав нервувати. Це було непрофесійно, але, можливо, тривалий переліт і втома далися взнаки, десять годин різниці в часі теж позначалися на самопочутті. Якби хто знав, як мало вдавалося Норманові поспати останніми днями, то, мабуть, позаздрив би досить бадьорому виглядові Черчілля, тільки сірі набряки під очима видавали глибоку втому.

Зайшла покоївка у білому фартушку, легенько стерла ганчіркою порох з сусіднього столика і вийшла, Слідом за нею зазирнула якась дівуля і, побачивши Нормана, пропхалася у напіввідчинені двері. Вона недбало всілася у крісло, попорпалася в сумці, дістала сигарету, запальничку і запалила.

«Цього ще не вистачало», — Норман був не в захваті від такого перебігу подій, однак змушений був зустрічатися з кур'єром у присутності цієї молодиці. Тим більше, що, здається, вона з величезною увагою почала слідкувати за мультиплікаційними пригодами двох космічних кораблів. У її очах було стільки дитячого захоплення, що Норманові спало на думку, що є ж люди, здатні сприймати все всерйоз — навіть такі відверто низькопробні стрічки.

Черчілль встав і підійшов до телевізора.

— Ви дозволите увімкнути іншу програму? — спитав по-французьки.

Він розраховував цим вивести з рівноваги дівулю, котра з першої ж миті йому не сподобалася, і вона змушена буде забратися звідси.

Дівиця теж відповіла французькою, як йому здалося, з якимось нормандським, в усякому разі північним акцентом.

— Прошу, як нам завгодно.

«Певно, приїхала з провінції подивитися на Париж, і тепер поїдає без розбору все, що їй пропонує столиця столиць», — Норман остерігся заводити з нею розмову, бо потім чи й удасться відкараскатися, коли на те буде потреба. Він клацнув перемикачем каналів: перша програма передавала новини, ще одна — класичний концерт. Він зупинився на концерті — за його глибоким переконанням, такою музикою можна легко викурити з кімнати будь-яку молоду особу років до тридцяти включно. І справді, дама відвернулася од телевізора, полізла в сумочку і дістала газету.

Норман з внутрішнім острахом помітив, що вона тримала сьогоднішній помер «Гардіан», але миттю опанував себе: «Звичайно ж, адже у шифровці було зазначено — Жаннетт Мельє, з Дьєпа…»

Ув'язненому виправно-трудової колонії загального режиму Андрієві Сіренкові не спалося. Сьогодні вдень вдалося трохи посачкувати і відчувалося не велике виснаження од важкого дня, а лише приємна втома, наче довелося проплисти кілометрів з п'ять морем, причому без примусу, лише з власного бажання, відтак втома розливається, і відчуваєш тільки міць своїх м'язів і здоровий молодий апетит. Що не кажи, а на волі навіть у дні великого посту можна було все ж таки урвати чогось скоромного так, щоб не помітили ні батько, ні мати. Грошенята не переводилися майже ніколи, бо працювати після восьмого класу він пішов одразу вантажником. Так що можна було трохи тайкома відкласти і на чорний день. Тим більше, що палити він не палив, пити не пив, бо якби тільки хто дізнався, то… Йому й так частенько перепадало од батечка: погано знав молитву — бив, не вивчив вірш до молитовного зібрання братів та сестер — бив, почув, що кіно показували на уроці, а він не одвернувся — знову бив. Може, саме тому був він до побоїв звичний, і тут, у колонії, коли треба було за себе постояти, здачі давав круто.

Сьогоднішній день був для Андрія особливим, можна навіть сказати святковим: рівно два роки — день у день — як став Андрій Антонович Сіренко мешканцем ВТК. Відтак, лишився йому рівно рік, рівно 365 днів і ночей, а там поля і мирова житуха! Поки що найсильнішими враженнями Андрієвими були враження від «зони». Бо усе, що було з ним до того, поки він сів, видавалося якимось маренням, кошмаром, нагадуючи йому дні, коли він після одного молитовного зібрання лежав, не приходячи до тями, чи тиждень, чи навіть цілий місяць, і йому привидівся сам господь, котрий напучував його йти божою дорогою по життю, потім в уяві поставала мати, що начебто прикладала до губ вологу ганчірку та все примовляла якісь незрозумілі слова, він щось кричав, стогнав од задухи і від галюцинацій, борсався у постелі, вимахував руками і знову поринав у отой напівсон, що не приносив полегшення і «тільки знову паморочив свідомість.

Саме звідтоді і почалися його страждання. Як почав Андрій видужувати, приходив до них у хату страшний йому завжди пресвітер громади брат Петро, Вони про щось довго шепталися з батьком та матір'ю, з усього того зрозумілим було лише те, що справжнє щастя зайшло до них у хату, сонцем осяяло їхню обитель, і причина цієї радості — він, їхній син, бо на нього зійшов дух святий і не полишає душі його, бо хоче забрати за святість з собою на небо, а як і відпустить він Андрієву душу, що стане брат во Христі у богопослушництві своєму в їхній громаді людиною, близькою до бога, і все, що ректиме, — то слова божі. Після тих розмов батько вже не бив свого молодшого, а тільки довго сидів коло нього та прислухався, що син скаже. З тої миті Андрій став наче старшим у домі, наче не було там ні батька, ні неньки. Це його дивувало і бентежило, аж поки не з'явився на молитовне зібрання, де й підійшов до нього брат Петро і провів його, наймолодшого з усіх братів, на ліве крило, де завжди сиділи найшанованіші члени громади…

… Андрій завовтузився на ліжку: не завадило б вкинути до рота щось суттєвіше, аніж риба, бо ж цілий день фізично працює на свіжому повітрі. От, приміром, поруч з ним спить Алимов — йому, вже немолодому, впаяли два роки. То ось цьому Алимову навряд чи потрібне м'ясо і сало: в його віці це шкідливо позначається на обміні речовин.

Слова «обмін речовин» Андрій почув у «зоні» від одного із своїх корешів — фельдшера, котрий по великій пиятиці мало не задушив свою дружину. Точніше, не задушив, а придушив і побив синьо — тому й дали йому по саму зав'язку.

Пожили вони з ним душа в душу два роки, він багато чого розповів Андрієві, але потім його звідси забрали, а на його місце прийшов Алимов, якому й належало харчуватися пісним сиром. Андрій добре знав, що таке пісний сир: коли мати збивала на сепараторі сметану, а з пахти, що лишалася, ще й уміла змайструвати сир, то в тому сирові тільки й назви лишалося що від сиру…

Алимова Андрій незлюбив з першого ж дня. За те, що ночами той хропів, заважаючи спати. За те, що Алимову з точністю кур'єрського поїзда приходили посилки з харчами. Ділитися Алимов ніколи не любив, все з'їдав сам. Навіть з Андрієм, своїм сусідом, нічим не ділився та все скаржився, що робота важка. Як і до війни. Тоді Алимову вже доводилося сидіти, здається, чотири роки, новачком назвати його не можна…

Та про що це він згадував? Ага, про Жукова — фельдшера. То цей фельдшер, якому Андрій розповів, як він відмовлявся іти служити в армію, бо брат Петро так наказав, і як паморочилася в нього голова на медичній комісії, і як брали його в лікарню на обстеження і] ніяких розладів не виявили, і як дали строк…

І коли висповідався Андрій Жукову в одну з отаких же безсонних ночей на твердому ліжку, сказав тоді фельдшер:

— Бачив я дурнів, але таких, як ти, повір — вперше.

Андрій не звик, щоб його ображали. Бити — били за правом старшого і сильнішого, але ображати і обзивати — це вже занадто. Він хотів добряче вперіщити свого сусіда Жукова, але той глипнув на нього так, як, мабуть, дивився на свою дружину з руками в неї на горлі, і Андрій охолов.

— Ти все добре пам'ятаєш, що було з тобою перед хрещенням?

. — Пам'ятаю, — невпевнено промовив Андрій.

— А пити тобі ніхто нічого не давав?

— Чого ж, як хліб поламали… тоді брат Петро налив щось у склянку, сказав: «На святе діло йдеш, очисться…»

— Я й кажу, що дурень ти. Отруїли тебе, по-моєму, беладонною.

Андрій не міг второпати, чого б це треба було братові Петрові його труїти, та Жуков продовжив:

— Я своїй стерві теж такого підливав — ніщо її не брало, мучилася отак, як оце ти розповідав, з тиждень, і оклигувала…

— То ти її душити?

— А що ж мені лишалося робити, як життя з нею не стало…

— А вони мені й перед комісією у військкоматі теж щось пити давали, тільки тоді вже я добре при пам'яті був…

Андрієві справді зараз спало на думку, що кожного разу перед тим, як траплялися з ним речі, яких він пояснити не міг, приходив до нього хтось із братів і приносив зілля. Мати зілля сама готувала: Андрій того не бачив, але увесь день по тому в хаті стояв якийсь чад.

— А потім…

— Потім тобі дали строк, — перебив його Жуков, — цю історію я вже знаю.

… Поруч заворушився Алимов. Андрій напіврозплющив одне око і подивився на Алимова. Той теж не спав. Часу в «зоні» було для Андрія досить, аби він навчився стежити за кимось і при цьому дихати так рівномірно, що ніхто й запідозрити не міг, що ти не спиш. Вміння так дихати було одною з наук «зони», вироблялося воно з роками, але потім часто у найскрутніших ситуаціях допомагало виходити сухим з води.

Посилку Алимов одержав учора, а сьогодні, як на те — у Андрія такий день. Треба б відзначити це, аби по-людськи, а не з таким скупердяєм, як Алимов, — у цього взимку снігу не випросиш. От і зараз — вовтузиться, стерво, знову почне сало жерти, хоч і мусульманин, мабуть. Чи був мусульманином. От він, Андрій, теж був християнином віри євангельської, а тепер став зеком, і одна віра в нього лишилася — в кулак, який тут чи не найголовніший закон серед їхньої братви. Тут лишень попусти — останній на тобі воду возитиме.

Цю науку він опанував швидко — вчителі були досвідчені. Важко було першого року. А так, як нині, можна було б ще посидіти… Але дзуськи! І так з половини не випустили, працював, бачте, не досить активно, на роботу не виходив… Ну та добре, він ще напрацює…

Алимов шарудів щось надто довго. Сіренко приглянувся уважніше: цікаво ж, що ще воно жертиме посеред ночі. Алимов озирнувся — чи не стежить, бува, хто, придивився до Андрія, але нічого не запідозрив. Після цього видобув звідкись поліетиленову фляжку, потихеньку відгвинтив кришку, і тут Андрій блискавкою метнувся до Алимова і чіпко вхопив його за руку. Той пополотнів, з остраху сіпнув руку до себе, але вирватися з Андрієвих залізних лещат було неможливо.

— Чифірчик п'ємо? Красиво жити хочемо? А іншим що — лапу смоктати? — Андрій сичав ці слова так тихо, що ніхто на сусідніх ліжках навіть не поворушився.

Алимов ще й досі не міг відійти од переляку, увесь трусився, — чи од несподіванки, чи, може, від давньої пристрасті до наркотиків. Андрій зіпсував йому ніч саме в той момент, коли, здавалося, дорого куплене зілля вже готове було перенести його у сподіваний світ марень. Тепер він затиснув фляжку в кулаці і хотів було вирватися, та Андрій до болю викрутив йому руку і просичав:

— Віддай!

Жменя Алимова розтулилася, і Андрій вирвав фляжку — підпільну науку споживання міцного чаю він теж встиг пройти.

— І тс-с-с-с. А не то — хана тобі, Алимов. — Андрій великим пальцем лівої руки легко провів Алимову по горлу. Після цього відпустив руку і тихесенько, щоб ніхто не почув, переповз до себе на ліжко.

Алимов тихо стогнав, але тепер він мало цікавив Андрія. Лише одне питання було: як зумів Алимов тут, у ВТК, підгодовуватися таким продуктом? Тішило: тепер Алимов у нього на доброму гачку — варто буде завтра лише натякнути, що, мовляв, про штучки з чаєм ненароком може дізнатися адміністрація, а тоді Алимову пахне ПКТ[2] або навіть ШІЗО[3]. Отак обережненько, обережненько цього Алимова притиснути — хай і на його, Андрія, частку роздобуде трохи чаю — не збідніє.

«А добрий все ж таки вийшов день, — подумав Андрій, — і Алимов ще послужить йому вірою і правдою».

Сіренко ще раз подивився на флягу, глянув на Алимова, підморгнув йому і вихилив усе залпом.

Через кілька хвилин його закрутила весіння квіткова заметіль, понесла кудись широким полем, і він забувся нетривким і неглибоким сном, щоб завтра після підйому встати з розбитим утомою тілом і головним болем.

… Алимов заснути не міг. Втрачена нічна порція чифіру, до якого він призвичаївся ще в першу відсидку, не давала склепити повік.

Він пригадав, як, вийшовши на волю, найперше, чого захотів, — не жінки, не всіх тих радостей і утіх, якими воля багата, а чифіру — тільки щоб вдосталь і не тайкома.

З роками міцний чай вже перестав діяти на нього стійким дурманом, тільки шаленіло од нього серце, та безсоння марудило ночами. І тоді Алимов зробив крок, за який все життя картав себе найостаннішими словами, але саме цей крок дав йому можливість пізнати найбільші в його житті радощі — він почав потроху підкладати в чифір таблетки. Та навіть у цьому він до жорстокості був суворий до себе: ніколи не розслаблявся і поки що не йшов на прив'язі у згубної звички.

Але, можливо, саме від такого повсякчасного стримування, від постійної напруги нервів тоді, коли дозволяв собі порцію «трави», він смакував ці миттєвості із сластолюбністю гурмана.

Можливо, тому Алимов так і не спромігся завести собі сім'ю, адже вона вимагала б клопоту і грошей, а гроші йшли на оті трикляті сновидіння, і лише нова порція дозволяла забути гіркоту пробудження.

У нього в квартирі були самі голі стіни, і коли відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності завів проти нього кримінальну справу і на все його майно було накладено арешт, слідчий дивувався, що в нього було лише зношене за багато років пальто, костюм, який вважався вихідним, пара напівстоптаних черевиків та купа брудної білизни, скиданої абияк у куток. Під час слідства його не раз перепитували, куди він подів гроші, а він з такою ж упертістю відповідав, що ніяких грошей в нього немає — і це скидалося на правду.