Ключ від чужого замка

Янюк здався. Він зрозумів, що це не переговори рівноправних партнерів, а односторонній диктат за правом сильного. Мітчел зламав його. Треба було викладати козирі.

— У мене немає рахунку в швейцарському банку, але я непоганий інженер, — Янюк глянув на Мітчела, ніби просячи його не перебивати, той кивнув, хоча їдка фраза вже готова була скочити з його прудкого язика. — Я був непоганим інженером до війни, але потім… Та це вас, Очевидно, не цікавить… Після війни я пішов працювати на завод робітником і, маючи інженерні знання, дуже швидко почав працювати краще за інших. У мене було дві мети: я хотів поваги, що застрахувала б мене од допитливих поглядів, а, по-друге, я прагнув жити трохи краще, ніж жили всі навколо. Цього не сталося: змагатися з молодшими не вистачало здоров'я, і я облишив шалену гонку. Але бажання бути першим залишилося. Тоді я прийшов на молитовне зібрання і відтоді ні на хвилину не полишаю спілкування з богом…

Мітчел не втерпів і кахикнув. Однак Янюк продовжував далі:

— Але не так давно сталася зустріч, котра до останку переконала мене — тут я жити не зможу, дихати мені тут стає все важче й важче. На той час вже був пенсіонером, вмів багато чого робити з того, що нинішнє покоління робити розучилося: треба було — і я циклював підлогу новоселам, вставляв їм замки і оббивав двері, влітку їздив на заробітки у колгоспи. Гроші мав чималі.

Він перевів подих, наче збираючись сказати найголовніше:

— Але зараз у мене немає за душею жодної копійки, всі свої заощадження я витратив на те, аби зібрати цікаві матеріали…

Попри всю серйозність розмови, Мітчела більше цікавила не розповідь, а сама особа Янюка. Він хотів, ставши на його точку зору, зрозуміти психологію цієї людини, мотиви її вчинків.

Тільки дивуєшся, думав він, як ретельно Янюк збирав, вивчав і аналізував факти про індустріальний потенціал регіону. Працював винахідливо, сміливо, навіть ризиковано і жодного разу не помилився. Ллє ж Янюк — не розвідник, хоч те, чим пін займається, інакше як економічною розвідкою не назвеш. От він, Мітчел Бурроу, співробітничає з Центральним розвідувальним управлінням США. І справа у них з Янюком зараз одна. Але він, Бурроу, працюючи на себе, працює і на Штати, відстоює доступними йому засобами ті ідеали, в правильності яких переконаний змалку. Його так виховали, інший світ для нього неприйнятний, тому він бореться з цим світом. Янюк — то зовсім інше, він збирав матеріали на шкоду країні, де живе, на шкоду своїм співвітчизникам. Він чужий серед людей, які вважають його своїм. А це — зрада. Мабуть, тому він і неприємний Мітчелові, що аномальний, протиприродний у своїй основі. Очевидно, зраду треба розглядати як помилку в складних генетичних кодах, біологічний нонсенс…

— Я читав газети — багатотиражні, районні. — Янюк говорив нарешті зв'язно, виважено, так, наче давно обміркував кожне слово. — Ці газети — золоте дно для розумної людини…

Мітчелові був відомий цей метод, розвідники називають його «методом мозаїки», коли з розрізнених фактів і фактиків складається врешті цілісна картина. Над таким аналізом відкритих радянських джерел у Штатах працюють інститути, на службу їм поставлена складна комп'ютерна техніка, а тут одна людина нидіє, не маючи жодної гарантії, що на її працю колись знайдеться покупець. Скільки ненависті треба в собі мати, аби присвятити цьому все своє життя, зробити це альфою і омегою свого існування.

Янюк на хвилину змовк. Мовчав і Мітчел. Йому важко було налаштуватися на потрібний тон партнера, який стоїть ось з цим Янюком по один бік барикад. Сказати, що цей старий пресвітер п'ятидесятницької громади не такий вже й дурень, яким здався з першого, погляду? Відважити комплімент?

— Тепер у мене немає жодної копійки. — Янюк випалив це на одному подиху. — Але якщо я вирвуся на Захід, то разом зі мною поїде моя тека з матеріалами, і там я зможу продати її так, щоб прожити решток життя… — Він лише на мить зам'явся, підшукуючи потрібне слово. — Без турбот.

Настала черга Бурроу. Він неквапом дістав сигарету, так само повільно сховав пачку в кишеню, дістав запальничку, чиркнув один раз, другий, зробив глибоку затяжку і тільки після того вимовив:

— Ви розповіли мені цікаву історію ділової людини, Петре Григоровичу. Зізнаюся, від вас я такого не чекав. Але… добре помилятися спочатку, аби не було розчарувань потім. У цій історії я бачу тільки дві проблеми. Перша: ви, напевно, не зможете вивезти самотужки такі цінні матеріали — у вас їх заберуть на кордоні й дадуть по саму зав'язку — строк за зраду Батьківщині. І друге. Якщо ви, як вам здається, не помиляєтеся щодо важливості зібраних вами матеріалів, ми оцінити їх зможемо лише після детального аналізу. Відтак, ви пропонуєте поставити нам на «сіру кобилку», яка невідомо ще, чи й прийде першою?

— Це не «сіра кобилка», як ви дозволили собі висловитися, це праця, яка зацікавить ваших спеціалістів…

— Слова, слова…

Янюк тільки тепер зрозумів: у Мітчела була своя гра, і йому, Петру Янюкові давно відведена певна роль. І скільки б він тут не розпинався, відповідь завжди була б однією: це нас не задовольняє. Тільки тепер Янюк зрозумів, що даремно розпустив язика, намагаючись викликати інтерес до себе. Цей інтерес уже був: коли вони викидали гроші на Жаннетт і ось на цього Мітчела, ставки на нього, Янюка, вже були зроблені, йому лише треба було прикинутися простаком і чекати від Мітчела вказівок. Як не крути, сьогодні сила на їхньому боці, і Янюкові доведеться приймати їхні правила.

— Ну що ж, тоді пропоную помінятися ролями: тепер я запитую — чого прагнете ви?

— Як бачите, Петре Григоровичу, ми все ж таки прийшли до цікавої розмови. Власне, я вже виклав наші прохання. Ми, піклуючись не лише про вашу дорогоцінну персону, а й про всіх п'ятидесятників місцевої громади, пропонуємо організувати виїзд ваших віруючих у будь-яку некомуністичну країну. Звичайно, не всі на це пристануть, але умовити треба якомога більше.

— Навіщо це вам?

— Петре Григоровичу, вважайте, ми робимо це з християнського братолюбства. Гаразд?

— Це авантюра!

— А яке вам до цього діло?

— Але ж від того, чи поїдуть усі, залежить і те; чи поїду я сам…

— Таку безпосередню залежність я не став би встановлювати. Спробуємо сформулювати її! точніше: від того, чи усі виявлять бажання поїхати, залежить і те, чи поїдете ви, — вловили різницю?

— Що конкретно я маю зробити?

— Ну, Петре Григоровичу, це ж ваша справа. Ви — пастир, то ж переконайте вашу паству, що співіснувати з Радами ви ніколи не зможете, а на Заході матимете право не лише вільно відправляти всі культові обряди, а й привільно жити серед своїх братів і сестер по вірі. Скажіть, уряд Сполучених Штатів купив у Канаді острів спеціально для таких переселенців духу і вже закінчує обладнувати його котеджами…

— Це блеф.

— Ви сьогодні, мабуть, в поганому гуморі — звідки стільки категоричності: «авантюра», «блеф». Ідея господа бога теж не така вже й бездоганна, але ж у неї вірять мільйони людей. А чим обітуваний острів гірший? Ви, здається, питали, що вам треба зробити конкретно, — я скажу вам: не далі як через тиждень ми повинні одержати від вас сорок, п'ятдесят, сто заяв — чим більше, тим краще, — з проханням дозволити виїзд з Радянського Союзу за релігійними мотивами. Адресою переїзду можете назвати будь-яку некомуністичну країну. Але не намагайтеся нас ошукати: заяви потрібні реальні, від реальних людей, з реальними домашніми адресами, підписані тими, хто збирається виїздити, а не підроблені вами. У нас чесна гра. Рівно через тиждень, у суботу, ми одержуємо такі заяви і, що було б непогано, лист в Афіни на адресу конференції — я сподіваюся, ви регулярно читаєте газети?

Мітчел поліз у кишеню і дістав звідти кілька аркушів паперу.

— Ось текст, отже, вам не доведеться проводити безсонні ночі над його написанням. І так само в суботу ви, особисто ви, одержите запрошення на виїзд у Сполучені Штати Америки, де у вас знайдуться родичі по материнській чи батьківській лініях. Гадаю, на цьому розмову ми закінчимо — вона й так тривала надто довго. Наостанок у мене є до вас лише одна маленька пропозиція: коли ви справді хочете привезти ваші записи на Захід і продати зацікавленим особам — повірте, я високо ціную вашу здатність робити бізнес, — то найкращий для цього шлях — використати тайник мадемуазель Жаннетт. Тут є два позитивних моменти: по-перше, його надійність, у якій ви мали змогу переконатися, і, по-друге, що не менш важливо, якщо матеріали знайдуть, то їх знайдуть у мадемуазель Жаннетт, а не у вашій валізі. І радянській юстиції ще чи й вдасться довести, що вони з-під вашого пера. Обміркуйте це, Петре Григоровичу. Мадемуазель буде тут рівно через тиждень, у суботу.

Мітчел глянув на годинника:

— Хоча, вже неділя. — І, помітивши, як нервово глянув на годинник Янюк, запитав:

— Ви поспішаєте?

— Так, сьогодні похорон брата нашого Андрія Сіренка, що загинув у таборі, і мені треба бути цілий день у формі…

— У якому таборі?

— Не в піонерському…

— Ану розкажіть усе в деталях. — Мітчел нюхом професійного журналіста відчув, що тут пахне смаженим.

Янюк наскільки зміг коротко переказав суть справи.

— Вам щастить, Петре Григоровичу! Моліться вашому богові, що він забрав до себе душу раба свого Андрія саме в цей час. Таємнича смерть в ув'язненні молодої, повної сил людини — це може бути приводом для серйозних роздумів. І для серйозних висновків. Скажімо, Петре Григоровичу, влада могла помститися Сіренкові за віру його.

— Він не вірив уже і навіть батькам написав про це рік тому.

— Лист знищіть, батьків переконайте, що сина змусили відректися від бога, але такої можливості втрачати не варто. Я просто не раджу вам нехтувати такою нагодою. Коли завтра ви доведете своїм одновірцям, що така доля чекає тут кожного, то зібрати заяви про виїзд буде справою значно легшою.

Він простяг Янюкові руку.

— Я буду завтра на похороні. Повторюю, влада повинна була помститися Сіренкові за його переконання…

Все закрутилося з таким шаленством, що Юркіну здавалося, що трохи обертів, і пін випустить з рук нитку розвитку подій. Не встигла Жаннетт приїхати до Запоріжжя, як одразу ж метнулася до Янюка. Поки наводили довідки про особу Янюка, як, ні сіло ні впало, з'явився Мітчел Бурроу, і Янюк пішов з ним на зустріч в «Інтурист». Загадкою лишалося для Юркіна і те, яким чином вони впізнали одне одного у великому залі. Невже були знайомі раніше?

Жаннетт з порожнім тайником поїхала в Крим. Щасливої дороги, але варто взяти до уваги, що в неї можуть бути й інші адреси для зустрічей.

Потроху складався портрет Янюка: фронтовик, у полоні й окупації не був, демобілізувався в 1947-му… З'ясували ще — сектант-п'ятидесятник, пресвітер місцевої громади. Жигалін побував у селищній Раді. Громада не зареєстрована, кілька разів Янюка попереджували про незаконність зібрань, порушення законодавства про культи. Фронтовик? Так, медалей повні груди… До речі, завтра в їхньому селищі похорон. Янюк обов'язково буде. Який похорон? До чого він Янюкові? У бійці в колонії загинув син віруючих з Янюкової громади. Як вдалося батькам одержати в обхід правил дозвіл на похорон вдома?

Зайва інформація, подумав Юркін, адже знаків запитання і так набралося задосить. Що було у тайнику в машині? Що француженка передала Янюкові? Самі книги? Які? Звідки у мадемуазель Мельє Янюкова адреса? Чому Янюк не вигнав за двері гостю, а пішов і забрав сумку? Отже, чекав? Що хоче од Янюка Бурроу? Яким чином останній пов'язаний із Мельє?

Зателефонував Чуйко.

— Ігоре Костянтиновичу, можу привітати вас з першим успіхом! («Та яким успіхом, все валиться, мов снігова лавина в горах, обростаючи все новими і новими зв'язками, незрозумілими йому, Юркіну. Під час зустрічі Янюка і Бурроу — що їм треба було з'ясовувати чотири години поспіль? Звідки таке море тем для розмов?») Успіхом, бо ми з вами не помилилися при аналізі ситуації. Отже, Жаннетт і Бурроу — ланки одного ланцюга. З'явився Янюк — чудово. Значить, цілком можливо, та акція, про яку нас попереджали, розпочалася саме на ваших очах.

— Розпочалася? — спитав Юркін.

— По-моєму, так: сьогодні деякі західні газети надрукували повідомлення про закатованого «мученика за віру» Сіренка, а «Свобода» перебрехала з їхнього голосу. Інформація належить перу нашого з вами, знайомого містера Бурроу. Гадаю, такої нагоди розгорнути галасливу антирадянську кампанію вони не пропустять. Сьогоднішні пасажі — лише перша хвиля.

— Може, він знав про похорон?

— Можливо, але схильний вважати, що це все-таки збіг.

— Якщо збіг, то гірше. Отже, розрахунок робився на щось інше.

— Очевидно, так. Спробуйте проаналізувати усе ще раз. Причини відвідин повинні виплисти дуже скоро, адже видно, як вони поспішають.

Юркіну пригадалася розповідь про похорон. Ще два дні тому він встиг познайомитися з головою селищної Ради народних депутатів Олександром Терентійовичем Пересуньком. Той виявився людиною розумною, тонкою. Янюка добре знає, багато чого розповів про відлюдкуватий характер старого, про сусідів, які вчащали на молитви п'ятидесятників.

— Ми ж з ним напередодні зустрічалися, — розповідав Пересунько, — з Янюком. Я до нього спеціально зайшов попередити, щоб тихо-мирно все обійшлося, адже громада в законному порядку не зареєстрована. Але ж це похорон, тому вирішили, що коли хочуть батьки Андрієві ховати його за сектантським обрядом, то нехай ховають, але щоб далі похорону діло не пішло. Янюк мені все те пообіцяв — він завжди обіцяє, з усім погоджується, — але ж я сам глянути пішов… Та й, знаєте, — Пересунько якось знітився, — мені треба було туди піти, бо Андрій, як ще я в школі працював, у моєму класі вчився — здібний був хлопець, у відмінниках ходив, аж поки за біблією всього не кинув. Так що, Ігоре Костянтиновичу, — Пересунько одним ковтком випив півсклянки води, — якщо став він віруючим, то тут, знаєте, не лише Янюкова, тут і моя, вчительська, вина є…

Вони поговорили з Пересуньком години зо дві, а тепер Юркін намагався систематизувати все почуте.

… Людей зібралося, як для похорону, небагато — чоловік з п'ятдесят-шістдесят. В основному бабусі й дідусі. Наймолодші — видно, Андрієві брати. Не у вірі, а рідні. Посередині закрита труна: голова пояснив — вигляд у покійника непривабливий, загинув у бійці, а потім ще й упав метрів з чотирьох на бетон. Тому відкривати труну не радили — для батьків це зайві переживання. З'явився ще один молодий на вигляд чоловік, одягнений трохи не траурно, але… За описом, який зробив голова, Юркін зрозумів — Бурроу. Ну що ж, цього треба було сподіватися. Для цього «журналіста» і смерть — не смерть, а сенсація. Голосить мати, голосить батько. Підходить Янюк, заспокоює: радійте, що син у кращому вже світі, бо святий був. Ну ясно, мученик за віру, святий… Десь на подвір'ї вже накривали столи.

Юркін уявив, як у ресторані Янюк цідив лимонад: справді не п'є чи тримав марку перед гостем?

Почалося відправляння обряду: говорять про те життя, котре значно краще від цього, про страждання, які випадають кожному на віку, і ними перевіряється віра в господа бога; тим, кому відкрився дух святий, хто здатен говорити іномовами, тим муки і навіть сама смерть не страшні. Андрієві відкрився бог…

Мати, притнута Янюковими наказами, плакати перестала, але сльози душили: рідний син, хоч би виплакатися дали… Починає промову Янюк. Довгі фрази, пересипані цитатами з біблії. Головне — тон: наче на мітингу виступає. Голос різкий, неприємний: Андрій постраждав від властей за віру, Андрій став жертвою насилля… Утиски з боку держави… Без нагляду вже й поховати не можна — промовистий погляд убік Пересунька, який уособлює сьогодні тут, на похороні, владу.

Янюк без упину говорить вже хвилин двадцять. Раптом, справді раптом, бо з присутніх, здається, так ніхто і не зрозумів, звідки з'явилися сокири, і кілька дебелих чоловіків заходилися відривати віко домовини. Не витримала — заголосила мати, кинулася до труни, Янюк притримав її за плечі. Мить — і віко злетіло. Мати відсахнулася, одвернувся батько… З останніх рядів — коли він встиг? — до труни протиснувся Бурроу і клацнув фотоапаратом.

Потім Бурроу зник, а Янюк все говорив і говорив. Що керувало ним? Тільки злість за якусь образу? Усвідомлення своєї безкарності? Відчуття тут, перед «братами», своєї сили?

«Хто він такий, Янюк? — вже вкотре запитував себе Юркін. — Звідки в нього стільки зненависті до Радянської влади, до народу, до країни, де він виріс? Адже воював, кров проливав, раз стільки нагород з фронту приніс…»

Думки перервав стукіт у двері.

— Можна до вас, Ігоре Костянтиновичу, — пролунав голос Жигаліна.

— Та заходь, раз прийшов. З чим ти? — спитав Юркін, і сам здивувався абсурдності запитання.

— Я не хотів учора вам казати, але тепер… Гадаю, що це може стосуватися нашої справи.

— Викладай, чого замовк.

Жигалін сів навпроти Юркіна, склав по-школярськи руки на стіл і почав розповідь:

— Тут один німець з ФРН з'явився, на прізвище Меркс, з туристичною групою приїхав. У них за програмою чотири дні в Запоріжжі. Так морока з ним…

— І яка ж в тебе з ним морока, Сашо?

— Та не в мене — гід хвилюється. Зник він, Ігоре Костянтиновичу. Дві ночі вже не ночував. Поснідали, група в автобус і поїхала на екскурсію, а цей Меркс щез. Гід вже і в лікарні, і в міліцію зверталася. Нарешті подзвонили навіть до нас… Отака справа…

Юркіну надмірна стурбованість Жигаліна здалася дивною, і він усміхаючись запитав:

— То що ж тут має цікавити Комітет державної безпеки? Хай ним «Інтурист» опікується, краще екскурсії проводять…

— Та знайшовся ж він — з Янюком зустрічався.

— Де?

— На квартирі у віруючої однієї — Лариси Сидорівни Герасименко. Це від Янюкової хати хвилин п'ятнадцять пішки.

Юркіну на мить перехопило подих: Жаннетт Мельє, Мітчел Бурроу, а тепер ще й якийсь Меркс з ФРН — за два дні всі встигли з Янюком побачитися. Це було вже занадто.

— Дядю Миколо, я така рада, що ти приїхав! — Жінка обнімала старого, а він на всі боки розкланювався, наче все те діялося у театрі.

Вони нарешті трохи заспокоїлися, жінка кинулася на кухню щось зготувати, а той, кого називали дядею Миколою, уважно розглядався довкола. Було видно, він тут уперше. Встав, пройшовся по кімнаті, поглянув на фотокартки на стіні, одна особливо привернула його увагу. Прибігла жінка, Лариса, почала накривати на стіл.

— Зараз обідати будемо, час саме обідній. Я ж не сподівалася на такого гостя, а то б краще приготувалася, — щебетала вона не вгаваючи, а гість усе повторював: «Добре, все добре».

Нарешті, коли на столі вже стояло все, він дістав пляшку коньяку, коробку цукерок і поклав усе те поруч. Жінка зашарілася, почала розливати борщ по тарілках, розкладати котлети.

Чоловік відкоркував пляшку:

— Не дочекалися ми з Сидором зустрічі, не дочекалися…

— Татко теж увесь час, скільки я себе пам'ятаю, тебе згадував… Ой, а чого ж це я на «ти» з вами. Ми ж бо ще й не дуже знайомі.

— Знайомі, знайомі, Ларисо, не турбуйся, з батьком твоїм ми наче рідні, так що можеш називати мене дядьком. Мені це дуже подобається.

Гість говорив з помітним акцентом, хоча мову, видно, знав добре.

— Принеси, Ларисо, два келишки, і вип'ємо, як у вас заведено, і за зустріч, і за Сидора.

Лариса швидко принесла келишок, але один:

— Я не п'ю, то ти вже сам.

Гість не став розпитувати про причини, налив собі в чарку коньяку, пригубив і поставив на стіл.

— Там у тебе на стіні фотографія Сидорова… У мене такої немає, то, може, ти мені її дала б, якщо в тебе є інша.

— Є, чого ж. — Вона притьмом зняла фотокартку і віддала її гостеві.

— А я тобі ось цю привіз — пізнаєш? — гість дістав з бокової кишені фотокартку, на якій стояли, обнявшись, двоє молодих людей у однакових смугастих робах.

Лариса вдивлялася в фотографію, ніби відшукуючи щось у найвіддаленіших закапелках пам'яті:

— Я, здається, десь її вже бачила, колись, давно… Оце зліва — татко, а справа — ти, дядю Миколо…

— Ну авжеж, власною персоною. Квітень 1945 року, нас тоді знімав якийсь американський фотограф — і не обдурив, приніс-таки знімки наступного дня, два, один залишився у мене, а інший має бути у Сидора…

— Я щось давно її вже не бачу, та й не дивно, — адже переїздили не раз. Батько ж будівельник — ніколи не сидів на одному місці.

— То можеш залишити собі на пам'ять.

— А як же ти, дядю Миколо, вона ж і для тебе дорога?

— Це копія, я спеціально перед поїздкою сюди зробив, думаю, може, у вас загубилася.

— Як добре, що ти це зробив! — Жінка притулилася йому до плеча і заплакала. Рясні сльози котилися у неї з очей. — Мами не стало, татка не стало, і наче світ перевернувся, спорожнів — нікого, ні душі — тільки ти, дядю Миколо, лишився.

Чоловік дістав хустинку, витер сльози — спочатку Ларисині, а потім — непомітно — свої. Він ніжно гладив її по голові, як пестив би свою рідну доньку, заспокоюючи: минулого не повернеш, та й не треба минуле повертати, бо не таке вже й красиве воно було. Вони сиділи так довго, притулившись одне до одного, аж поки старий не порушив мовчанку:

— Ти вже давно сюди переїхала?

— Та ось уже скоро рік… Одразу після смерті татка. Він тут в обласній клініці лежав, а я в Олександрівні жила — та ти ж знаєш…

Старий хитнув головою.

— Він, звичайно, вже на пенсії був, але ще працював — його цінували як спеціаліста, тому й не поспішали І випроводжати, а йому робота подобалася. Одне тільки — у відрядження треба було їздити. Він з них завжди повертався втомлений і розбитий. А той останній раз поїхав він сюди, в область, і не був удома всього день, а повернувся і все: «Серце болить», — скаржився. А через день його паралізувало, та так паралізованого до клініки і відвезли. Лежав він там тижнів зо два, наче легше стало, він вже виписуватися збирався, а лікарі казали: полежте, тут догляд спеціальний — коли треба, то чи укольчик, чи крапельницю поставити. І я так думала, що там. Йому краще. Працювала, на суботу та неділю — до нього:? чи сиру з базару, чи малинки — тоді саме ягід повно було. Він усе нахвалитися не міг, яка яв нього донька хороша. А тоді якось посеред тижня одержую телеграму, виявляється, він медсестру попросив дати: «Приїзди терміново, дуже потрібна». Він їй про це вранці сказав, у вівторок, а у неї чергування до вечора. Так вона — це вже потім мені розповіла — послала її зранку в середу. Я під вечір з роботи повертаюся, аж у поштовій скринці записка лежить: зайдіть на пошту за телеграмою. Ну я, зрозуміло, бігом, бо як знала, що з батьком щось недобре, а прочитала — від серця одлягло: сам же він пише, отже, живий. Останній вечірній автобус вже пішов, то я на ранок налаштувалася, збігала до начальниці відпроситися, сказала, що завтра на роботу не вийду. Та першим вранішнім і поїхала, а о восьмій вже під дверима стояла — поки відчинять… А вони як відчинили та спитали: до кого, а я кажу: «До Герасименка», а вона, ця жіночка: «До Герасименка, до Герасименка… Якщо до Герасименка, то просили до завідуючого зайти…» Я до завідуючого, а він каже: батько ваш учора увечері помер…

Жінка знову залилася слізьми.

— Він наче знав, він наче свою смерть відчував —. телеграму послав, попрощатися хотів… Тепер немає в мене нікого, крім тебе. Татко так же ж і казав завжди: важко буде, напиши Миколі, він за будь-яку ціну приїде і допоможе…

— От, приїхав…

— Пізно, дядю Миколо, пізно… А тоді хто мені допоміг: батька ховати, а я не знаю, де себе од горя діти. Хто не ховав, той не знає, що таке похорон. Та знайшлися добрі люди, незнайомі зовсім, я б і не знала нікого, якби вони тоді мені і словом, і порадою, та й грішми на допомогли. І найперший з них — Петро Григорович, підійшов, як оце ти, лагідно обняв і сказав: не плач, голубонько, світ не без добрих людей, а душі людей не без бога — поховаємо твого батька, як належить… Я йому за ті слова повік вдячна буду… А, здавалося б, чужий чоловік, вони разом у палаті лежали, їм тоді окрему палату дали на двох, як фронтовикам… А потім Петро Григорович мене до слова божого прилучив, істинно жити навчив, дав можливість з самим господом богом говорити…

— Ти… що — віруючою стала? Батько твій все життя комуністом був…

— Стала, дядю Миколо. У бога вірити почала, бо тільки він мені в скруті допоміг, послав віру й спасіння. В миру святості в людях не стало, моральності, душі спорожніли, бо забули бога, господа нашого Ісуса Христа. А на зібраннях у нас серцю солодко, співаємо, вірші діти розказують, молитви слухаємо, розумні люди євангеліє тлумачать — що і до чого, і як нам жити далі, все там сказано, все від божого імені про сьогоднішній день тисячі років тому описано… Брати і сестри мої мені тут роботу знайшли, допомогли хату купити.

— Даремно ти так, Ларисо, якби ми людям вірити перестали, якби на бога тільки надія була, то не вибратися б нам із Сидором з Бухенвальду. Знаєш, божим іменем усіх нас у крематорій заганяли, богом освячували розстріли… Хіба могли ми тоді богові молитися? Бог був їхній, а в нас не було бога — тільки правда була на нашому боці, тільки віра в перемогу, тільки міцні руки, котрими ми здобули собі свободу.

— Може, все це й так, дядьку Миколо, але зараз не той час, і немає серед нас фашистів, а лінія по серцях людей пролягла — з богом воно чи без бога. З богом — наш ти брат праведний, а без бога — ворог всього святого…

Лариса не договорила, хтось настирно постукав у двері. Вона миттю скочила, приказуючи:

— Що ж це ми, як безбожники, з горілкою за столом сидимо, а борщ увесь вихолов… — Вона миттю прибрала пляшку в шафу.

У двері постукали ще раз.

— До тебе гості, Ларисо, я піду в іншу кімнату, відпочину…

— Так-так, відпочинь, дядю Миколо. — І вона побігла відчиняти двері.

До кімнати увійшов Янюк. Він виглядав страшенно стомленим і заклопотаним.

— Ось біблію тобі приніс, ти ж бо вже давно хотіла придбати. — Він подав Ларисі зеленавий томик. Та вхопила його обома руками, поцілувала і тільки потім відкрила:

— А вашу я вам віддам, — кинулася вона до столика, та Янюк зупинив її:

— Іншим разом і віддаси, не востаннє бачимося.

— Так і гроші ж за книгу…

— Які там гроші — за святе письмо хіба можна брати? Та й ти ж мені не чужа, вважай — дарую я тобі книгу.

Лариса кинулася до Янюка, впала навколішки і почала його обнімати і цілувати:

— Дорогий ти мій, брате Петро! Що б я без тебе розбила в цьому світі…

— Підведися, Ларисо, сьогодні я до тебе з проханням прийшов.

— Просіть, хіба є що на землі, що я зробити для вас не хотіла б…

— Та ти не поспішай, справа серйозна.

Янюк перевів подих і промовив:

— Ти ж учора на похороні була, то й бачила усе… Жити нам стало важко, Ларисо, з владою ми спільної мови не знаходимо…

— Богом вас молю, брате Петре, чого від мене хочете? — Лариса так і не підвелася, стояла навколішки.

— Нема і не буде нам життя у цій країні, молитися нам не дадуть…

— То що ж робити маємо?

— Їхати звідси мусимо. Туди, де свобода для всіх віруючих, для всіх агнців божих, де утисків немає і визиску, де не атеїсти при владі…

— А як же ж…

— Покинемо гнізда наші заради віри нашої. Господь бог вимагає од нас такої жертви. Я сам денно і нощно ходитиму з поклоном до братів і сестер наших і молитиму їх з радістю полишити країну, де не буде нам добра ні од людей, ні од бога. Багато вже людей підписалося, підпишися і ти. — Янюк простяг їй віддрукований на машинці аркуш.

Лариса перечитала текст, глянула на Янюка. Той уважно подивився їй у вічі.

— Святу, богоугодну справу робимо, Ларисо. Підписуй.

Лариса черкнула раз, потім так само швидко написала адресу.

— І ще оцей лист, щоб справа жвавіше посувалася…

Жінка підписалася, і Янюк почав прощатися.

— Хай допоможе вам господь у вашому подвижництві, — сказала вона йому вслід.

Коли Лариса повернулася з сіней, у кімнаті стояв дядько Микола. Він уважно вдивлявся у вікно, розглядаючи Янюка.

— Хто це? — спитав тихо і якось насторожено.

— Петро Григорович, я ж щойно про нього розповідала, чистої душі чоловік…

— А прізвище його як?

— Янюк. А навіщо він тобі?

— Та так, просто… А Сидір з ним знайомий був?

— Ет, чи ти не слухав мене зовсім, я ж казала, що вони в лікарні познайомилися, разом у палаті лежали…

— А, так-так. Вибач, Ларисо, старий став, чогось не дочуваю, а щось забувається швидко… Та й стомився дорогою…

— Ти не ображайся, дядю Миколо, — і, наче тільки тепер вперше зрозумівши, що означає підписаний нею щойно папір, вона обняла чоловіка і прошепотіла — Може, дасть господь, скоро і я до тебе в гості приїду.

Мітчел небезпідставно вважав Янюка найбільшою удачею всього свого дотеперішнього життя. За стільки років вперше йому потрапив в сильце не дурний горобець, а птах, заради якого варто було поморочитися.

Мітчелові не давали спокою зібрані Янюком матеріали. Біс із ними, заявами на виїзд, хай пишуть, він зробить усе, що від нього вимагають у центрі. Але найголовніший скарб, який він повинен вивезти звідси, це Янюків аналіз. Адже розвідки витрачають величезні кошти для збирання по крихті того, що ласим шматком йде Мітчелові до рук.

З точки зору здорового глузду, задум Бурроу скидався на аферу, він сам розумів це, але навіть подумки називав це ризиком, який притаманний всякому серйозному бізнесу. Більше того, він був переконаний, що кожна велика справа починалася колись з великої афери. Ті, хто програвав, втрачали все і кидалися в Гудзон, але дехто вигравав, і тоді його ім'я на біржі починали вимовляти з благоговійним трепетом, схиляючись чи то перед новим грошовим мішком, чи то перед силою людини, котра вміє ризикувати.

План Бурроу полягав у тому, щоб самому продати ЦРУ записи Янюка. Без Янюка. Власноручно.

Моральний бік справи переймав його найменше: бізнес ніколи не був схожий на сентиментальну родинну вечірку. Бізнес — це велика бійка, де важить лише одне — хто кого?

У двобої Бурроу проти Янюка виграти повинен був Бурроу. На його боці ініціатива, він диктував умови поєдинку. Складність полягала тільки в одному — Мітчелу доведеться боротися і проти своїх: переправляти записи Янюка не можна було звичним шляхом — через людей з посольства Сполучених Штатів, бо вони працювали не тільки на держдеп, а й на Ленглі. І вся кореспонденція потрапить лише за однією адресою — ЦРУ, а Мітчел хотів покласти записи в сейф у банку. У свій сейф. І лише після того, як буде через надійних людей визначено орієнтовну вартість зібраних матеріалів, можна буде поторгуватися з добродіями з розвідки про ціну за них.

Відтак треба було шукати інший шлях переправки записів з Радянського Союзу в Штати. Самому ризикувати в такій справі не хотілося, та й коли ще він збереться поїхати додому. Тримати їх при собі також небезпечно.

Залишалася Жаннетт. Мітчел Бурроу довго придивлявся до цієї француженки і не міг розібратися до пуття: або вона високопрофесійна розвідниця, а значить, і акторка, або ж справді повний профан у тій службі, завдання якої взялася виконувати. Після роздумів Мітчел зупинився на останньому, і це теж було йому на руку. Інакше, як і всякому партнеру по бізнесу, довелося б віддавати шмат ще й цій Мельє. За умови, якщо вона не ошукає його точнісінько так, як він сам збирається обдурити Янюка. Однак він все-таки сподівався на успіх, а отже вирішив сказати Жаннетт лише про те, що вона має відвезти ці матеріали в тайнику у Францію і покласти там у будь-який банк на ім'я громадянина Сполучених Штатів Америки Мітчела Бурроу. І не більше. Навряд чи вона зрозуміє ризик, на який іде, так само, як, на думку Мітчела, досі не здогадалася, яку справу зробила і за чиїм наказом.

Зараз Мітчел сидів у своєму готельному номері й чекав на Жаннетт. Поруч нього на низенькому столику лежали три товсті теки з паперами, одержані від Янюка. Саме ці три теки мали зробити безтурботним усе подальше життя Мітчела, підвести риску під першою, гіршою його частиною: Наступна, забезпечена тими банкнотами, які ляжуть замість списаних на машинці сторінок Янюкового трактату, повинна бути, як мінімум, кращою.

Від сьогоднішньої розмови з Жаннетт залежало те, коли і як розпочнеться ця друга частина.

Мітчел один раз уже ризикнув, одержавши від Янюка матеріали не разом з листом і заявами, а раніше. Ризик був по-хлоп'ячому нерозумний, але Мітчел боявся головного — Янюк міг взагалі роздумати передавати йому документи. І це відчуття страху було дуже неприємним.

Мітчел гарячкував. На день раніше запланованого строку викликав з Криму Жаннетт — і це було теж необачно, він розумів, але вкрай напружені нерви не витримували навантаження, і він виправдовував себе тим, що коли сьогодні не віддасть матеріалів Жаннетт, то не зможе нормально відпочити перед останньою зустріччю з Янюком. Бурроу заспокоював себе ще й думкою, що виїдуть вони з Жаннетт із Запоріжжя не одного дня, як він планував раніше, а з інтервалом про всяк випадок…

Тут зателефонувала Мельє, і Мітчелові здалося, що Жаннетт не надто охоче виконала його прохання приїхати раніше.

«Певно, не накупалася в Чорному морі, — подумав він, — але з цією пташкою треба буде поводитися лагідно, спробувати не наказувати, а просити, причому перз-конати її в тому, що виконати це прохання — цілковитий дріб'язок».

… Жаннетт сама почала розмову про справи:

— То яка була причина мого нагального повернення із Криму?

— Бачте, мадемуазель Жаннетт, мені б хотілося якнайшвидше скористатися послугами вашої чудової машини. — І Мітчел вказав на стос із трьох тек, що лежали на столі, і, прагнучи закінчити прохання жартом, додав: — Мені нелегко буде тягти у валізі такий солідний вантаж!

Очі Жаннетт на мить зблиснули жорсткими вогниками, губи стиснулися і утворили одну пряму лінію. Вона вчепилася пальцями в підлокітники крісла і вичавила:

— Не надірветеся!

В одній цій фразі, яка сама-зірвалася у неї з язика, сконцентрувалося все, що мучило її ось вже протягом тижня. Чим довше вона жила в цій країні, чим більше бачила людей, розмовляла з ними, тим певніше переконувалася — вона займається брудною справою. Їхала по магістралі, лежала на пляжі, сиділа в затишних кримських кафе, відвідувала музеї, а думки не давали спокою:, яка я дурепа, що погодилася поїхати сюди не за гроші, зароблені чесно, а спокусилася на дешеву приманку. Жаннетт кляла останніми словами і Мартінсона, і Клода, і Філа, але найбільше себе, себе… І від цих думок одразу блякли колоритні барви Криму, ставало холодно і незатишно, хотілося назад, додому, хай в порожню квартиру, хай на допомогу по безробіттю, але швидше звідси, швидше.

Тому з такою радістю сприйняла виклик Бурроу до Запоріжжя. У розмовах у Парижі ніхто і ніколи не наказував їй слухатися якогось Мітчела Бурроу. У разі потреби вона може звернутися до нього, і він повинен їй допомогти. А все завдання полягало тільки в тому, щоб подзвонити йому і сказати, хоче з ним зустрітися Янюк чи ні. Та вже з перших хвилин знайомства Жаннетт відчула над собою владу Мітчела. Вона подумала і про те, що ніколи б не приїхала на дзвінок, якби виклик не відповідав її внутрішньому станові, якби їй самій не хотілося пошвидше розпрощатися з цією країною. І тому зараз, саме зараз, треба відрізати цьому нахабі Бурроу, що вона не має ні найменшого наміру підкорятися його наказам, так само як і слухати його примітивні і плескаті жарти. І тому вона повторила з притиском:

— Самі впораєтеся, мосьє Бурроу. Я не повезу через кордон ваші пакунки.

— Заспокойтесь, моя рибонько. Ви, певне, перегрілися на пекучому кримському сонці і не можете мислити тверезо.

Він говорив це з кривою усмішечкою на вустах, здавалося, рухалася тільки права половина рота:

— Давайте спробуємо разом прояснити ситуацію, згода?

І, не чекаючи відповіді, продовжив:

— У Парижі ви одержали інструкцію, згідно з якою повинні будете відвезти звідси через кордон те, що вам тут запропонують, чи не так? Як бачите, я це знаю, а отже маю право скористатися вашим автомобілем. Хоча автомобіль це не ваш, точніше, так само ваш, як і мій, а тому розпоряджатися ним ми можемо обоє. Це, так би мовити, принциповий бік справи. Щодо моральних збитків, які ви матимете, перетинаючи кордон, то їх вам відшкодують, коли ви повернетеся до Парижа, готівкою у будь-якій валюті. То скажіть тепер мені на милість, чим ви не задоволені?

— Мені не подобається тон, який ви собі дозволяєте в розмові зі мною. — Жаннетт почала закипати. — Мені не подобається те, що ви перебрали на себе право керувати моїми діями і вчинками — такого права вам ніхто не давав. — Вона затнулася, але одразу ж продовжила. — А якщо і давав, то без моєї на те згоди, а відтак я відмовляюся виконувати ваші вказівки. Вам все зрозуміло?

— А вам?

— Що — мені? — Жаннетт не сподівалася такого контрзапитання і тому в першу мить трохи розгубилася.

— Я питаю, чи вам все зрозуміло? Хто ви? Яким чином потрапили сюди? Чим займаєтеся? Почнемо, приміром, з останнього запитання. Ви привезли Янюку біблію, але не один чи два примірники, а, як це називається, в товарній кількості. Їх та іншу релігійну літературу ви ховали в тайнику і жодного слова не сказали про них в митній декларації. Все це за радянськими законами може бути кваліфіковане як контрабанда.

— Але про книги ніхто не знає, — спробувала було захиститися Жаннетт.

— Як ніхто? А Янюк? А я? Я ж про це добре знаю…

— І ви… — несподіваний здогад промайнув блискавкою, — ви…

— І ніхто не гарантований від того, що про це не дізнаються, як тут заведено казати, компетентні органи. І тоді постане питання: хто дав вам гроші на поїздку, обладнав автомобіль. І не сподівайтеся, що їх задовольнить ваша розповідь про «Слов'янську місію». Не турбуйтеся, вони добре знають, хто стоїть у «слов'ян» за спиною.

— Але ж це підло з вашого боку!

— Ви, певне, давно не були в цирку, моя люба, і забули, що коли якийсь з дресированих тигрів виходить з покори, то його б'ють нагаєм доти, доки він не посумирнішає. А при потребі пускають у хід І дійовіші, ніж батіг, засоби впливу. І хоча у нас тут не цирк, однак затямте: ви включилися в чоловічу гру, і нам з вами не до сантиментів. Ваш непослух ламає мої плани, а міняти їх я не звик. Відмовляючись везти пакет, ви чините зі мною підступно і підло. Отже, деяка моя непорядність стосовно вас — це лише зворотна реакція.

Жаннетт сиділа мовчки, здавалося, вона починала щось розуміти: і хто послав її сюди, і свою роль у цій справі, і реальну можливість провалу.

Раптом вона наче струсила з себе дрімоту — нічого вам заввиграшки не вдасться, мосьє.

— Мітчел, ви майже переконали мене в тому, що можете вчинити зі мною все, що завгодно. Це підло. Але я примиряюся з підлістю. Однак застерігаю: як тільки загроза нависне наді мною, тої самої миті КДБ знатиме і про вашу діяльність. Коли вже мені доведеться сідати до в'язниці, то ми це, не сумнівайтеся, зробимо, разом.

Жаннетт подивилася на Мітчела, але той жодним порухом і вигляду не подав, що атака її зачепила його за живе. Навпаки, він недбало простяг ноги, напівлежачи в кріслі, і промовив, наче давав урок нездарній учениці:

— У всіх ваших міркуваннях, моя люба, криється одна принципова помилка: ви намагаєтеся шантажувати мене, не маючи при цьому жодних аргументів. Ну, поміркуйте самі, адже не я віз у своїй машині контрабанду. Я приїхав на Україну, маючи на цю поїздку дозвіл властей. Я журналіст, і використав свій офіційний статус для зустрічей із людьми, які мене цікавлять. Помітьте, на відміну од вас — вам нічим пояснити свою зустріч з нашим шановним Петром Григоровичем. Але…

Мітчел раптом відчув, що подальше нагнітання атмосфери може спричинити некерований вибух, і тоді він втратить можливість робити серйозні прогнози щодо поведінки мадемуазель Мельє. Тим більше, що її мало було просто залякати, треба було за всяку ціну змусити виконати його вказівку. Адже де гарантія, що вона візьме документи і не викине їх у найближчу запорізьку урну. Тут справді треба було змінити тон і залагодити справу полюбовно.

— Але, — продовжив Мітчел, — ми ж не збираємося з вами сваритися, чи не так? І коли ви не хочете братися провозити кілька аркушів через кордон, то й не треба, я не наполягаю.

Жаннетт подивилася на нього здивовано.

— Але, можливо, ви зголосилися б зробити мені невеличку послугу — відвезти їх всього-на-всього до Києва? Згода?

Войовничість Жаннетт потроху розвіялась. Вона зрозуміла, що від цього покидька можна чекати чого завгодно, і не лише у Радянському Союзі, а й там, у Парижі, вони зможуть знайти її, — у них довгі руки. Тому нову пропозицію вона сприйняла внутрішньо готова підписати перемир'я. Тим більше що умови були для неї вигідними — пакет треба провезти лише кілька сот кілометрів — не будуть же шукати тайник у машині просто на трасі. Тут можна бути спокійною на сто відсотків.

— Тільки це буде останнє ваше прохання до мене, — мов відрізала Жаннетт.

— Передостаннє. Я ще попрошу передати нашому другові в Києві кілька слів і ось цю банкноту. — Мітчел витяг з портмоне стодоларовий папірець. — А на словах передайте вітання від містера — спробуйте запам'ятати — Джеймса Мілна і прохання потримати деякий час оці нотатки вдома — я спробую їх забрати в нього найближчим часом. Прізвище друга в Києві — Валерій Ришко.

Мітчел назвав адресу. Її передали в Москву разом з детальними інструкціями щодо операції і дозволом використати, коли в цьому виникне потреба. Така потреба нині виникла — не для справи, для Бурроу. З того, що цей Ришко ще не завербований розвідкою, Мітчел зробив висновок, що в нього немає й прямих виходів на Ленглі. Це цілком влаштовувало Мітчела. Стодоларова купюра мала стати найкращим рекомендаційним листом до незнайомого йому Валерія.

Поява Меркса сплутала Юркіну всю картину, що Вже починала потроху вимальовуватися. Саша Жигалін, звичайно ж, молодець, зумів дізнатися, чим так активно займається Янюк, обходячи своїх одновірців од хати до хати: збирає заяви на виїзд із Радянського Союзу і дає підписати лист, адресований в Афіни. І хоча багато чого залишалося нез'ясованим, дещо нарешті стало на свої місця: це диверсія, детально розроблена і спланована. Невідомими, зокрема, залишалися причини такої активності Янюка, але зараз досить було самого факту. Вплив Янюка в громаді був сильним, і під листом набралося чимало підписів, і заяв було близько сорока.

Заяви, очевидно, будуть передані у місцеві офіційні органи, але не виключено, що їх разом з листом візьме з собою Бурроу, аби запустити в обіг одразу на найвищому рівні.

Можливо, лист забере Жаннетт, хоча навряд чи вони ризикуватимуть провозити його таким чином через кордон — краще використати інші канали. Але коли вони так поспішають, то цілком можливо, що сам лист повезе до Москви Бурроу, а його фотокопію з усіма підписаній — Жаннетт. Втрата копії, котру можуть вилучити на. кордоні, нічим їм не загрожує, в будь-який час вони зможуть дістати з кишені оригінал.

Одне питання, щоправда, ніяк не піддавалося якомусь більш-менш логічному аналізові, — що за згорток передав Бурроу Янюк? Це не заяви і не лист: по-перше, надто великий пакунок за обсягом, по-друге, збирати заяви на виїзд і підписи під листом душпастир ще не закінчив, а передавати їх частинами не було рації, по-третє, якби у, «журналіста» вже були на руках усі: ці документи, то якого. біса йому досі ошиватися в Запоріжжі? А от ні — сидить, чекає. Чого? Можливо, у цих двох громадян з'явився ще один спільний інтерес і Янюк виконував ще одне завдання Бурроу? Але яке саме?. Та й навряд, щоб з такою серйозною акцією, як торпедування афінської зустрічі, затівалося ще щось. Хоча, з іншого боку, якщо припустити давнє знайомство Мітчела з Янюком, а «журналіст» працює на розвідку, то передача Янюка може мати аж надто серйозні наслідки.

Юркін ще і ще раз повертався до загадкової для нього постаті Янюка, вже вкотре перечитував біографію пресвітера п'ятидесятників і ніяк не міг віднайти жодної зачіпки — де, коли, за яких обставин міг він потрапити в поле зору західних спецслужб?

Біографія Янюка відповідей на ці запитання не давала. Виходить, треба шукати далі.

Звичайно, те, чим зараз займається Янюк, — все це підпадало під відповідні статті Кримінального кодексу. Але випадок був якраз з того розряду, коли кожен крок треба обдумувати тричі, аби не припуститися бодай найменшої помилки.

І тут, у цій багатоходовій шаховій комбінації, коли розв'язання «етюду», здається, почало визрівати, саме в цей час з'являється якийсь Меркс, ніким досі не помічений, ніким — принаймні з їхнього боку — не врахований у грі.

І знову Юркін вийшов на зв'язок з Чуйком. Підполковник, видно, довго розпалював за звичкою сигарету, а потім промовив:

— Та-ак, ситуація… Можеш не сумніватися, що послання в Афіни вже лежить у Бурроу в кишені, навіть більше того, це ідея, мабуть, кореспондента і його шефів, вони самі той лист і написали. — Чуйко зробив невеличку паузу. — Я радився з товаришами з Міністерства закордонних справ, вони кажуть, що в Афінах вже відчули перші удари, пов'язані зі смертю Сіренка. Преса пише, у американців є серйозні аргументи проти нас. Але, гадаю, вони поспішили, і ці аргументи ще сьогодні пишуться Янюковою рукою. Відтак для вас головною повинна бути зараз пильність і ще раз пильність, аби ці документи не прослизнули повз нашу увагу. До Янюка поставтеся обережно: здається мені, він хитрий лис, в усякому разі, розумніший і хитріший, ніж прикидається. Та… не занепадай духом, Ігоре Костянтиновичу.

Значить, сиди і чекай. А чого чекати? Треба щось робити, діяти!

Задзеленчав телефон. У трубці пролунав голос чергового по бюро перепусток.

— Товаришу майор, тут один іноземець хоче зустрітися з кимось, з ким — йому байдуже. Я говорив з черговим по управлінню, він сказав, щоб я обов'язково порадився з вами. Прізвище? Меркс, Ніколаус Меркс, громадянин ФРН.

— Нехай зачекає у приймальні. Я зараз вийду.

… Навпроти Юркіна сидів чоловік років сімдесяти, але чисте обличчя, підтягнутість робили його на вигляд молодшим. Зайшовши, він простягнув руку для привітання, і Юркін міцно потиснув її. Видно» починати розмову Мерксові було важко, то ЛІ Юркін посунув до нього попільничку, запропонував сигарету.

— Я слухаю вас.

Меркс затягся димом, закашлявся і тут же облишив сигарету — по всьому, він не палив.

— Мене звуть Ніколаус Меркс, я громадянин Федеративної Німеччини, за фахом столяр, хоча давно вже не працюю. Я давно збирався приїхати сюди, я маю на увазі Радянський Союз, але то робота, то домашні клопоти довго не відпускали. Минулого року в мене померла дружина, отже, тепер сам — можу їздити куди заманеться. І замовив путівку на Україну, в Запоріжжя. Можливо, вас цікавить, чому я так рвався в Запоріжжя? Я скажу. Під час війни я сидів у концентраційному таборі Бухенвальд, це недалеко од Веймара… Я сказав, що я сидів там під час війни, — це не зовсім точно: мене посадили в 1937-му, за два роки до того, як Гітлер напав на Польщу. Я не був комуністом, я не був червоним, але щоб потрапити в Бухенвальд, не обов'язково було бути червоним. Мені не подобався нацизм, і мене схопили в тридцять сьомому, а вирвався я з табору в квітні сорок п'ятого — ми організували там повстання, я був членом інтернаціонального комітету, у нас була зброя, мало зброї, але вона в нас була, ми вирвалися з бараків і почали стріляти по вартових на вишках, а в них кулемети… Вони косили нас чергами, але на зміну тим, хто падав, приходили нові й нові. Знаєте, тоді в нас не було іншого виходу. Зараз кажуть, що це було прагнення свободи, можливо, що й так. Але для мене це було перш за все єдиним шансом вижити. Така була тоді діалектика — треба було йти на смерть, щоб залишитися живим. У квітні сорок п'ятого доля війни вже була вирішена — тільки дурні вірили в якусь диво-зброю. Зі сходу наступала Радянська Армія, з заходу — американці й англійці. Останніми днями в Бухенвальд! чинилися масові розстріли, вдень і вночі працював крематорій. І ми розуміли, що коли сьогодні ми не виступимо, то завтра нас перестріляють поодинці всіх до одного. Отож, треба було сьогодні йти на смерть заради того, щоб завтра хтось з нас — не всі ми — зміг побачити сонце. І ми виступили…

Вам, мабуть, це байдуже. Вас цікавить, чого цей старий приїхав у Запоріжжя і чому зараз прийшов у «штазі»[5], чи не так? Я відповім вам, але перш за все ви повинні зрозуміти мої почуття до людини, з якою я просидів у таборі смерті понад три роки. Це Сидір Матвійович Герасименко, радянський політпрацівник, справжній комісар, котрий дивом вижив у полоні і потрапив до Бухенвальду. Це, скажу я вам; справжнє диво, бо комісарів розстрілювали в першу чергу і до концентраційного табору вони вже не потрапляли. Як я вже сказав, із Сидором ми просиділи в таборі три роки» — від того часу як він туди потрапив у березні 1942 року до квітня 1945-го.

Відтоді я не зустрічав людини, яка справила б на моє життя більший вплив, ніж Сидір. Він був Справжнім комуністом, він навчив мене розуміти таке, до чого я навряд чи дійшов би сам.

Меркс глянув на Юркіна і перебив сам себе:

— Не буду вас затримувати, хочу тільки сказати, що Герасименко жив у Запорізькій області, ми листувалися з ним до останнього часу, доки його донька Лариса не повідомила, що він раптово помер у лікарні. І хоч не стало Сидора, я все одно знав, що приїду сюди, щоб зустрітися з його донькою, щоб розповісти їй, яким був її батько, ким він був для мене, німця, що сидів поруч з ним три роки в Бухенвальді. Я прийшов до Лариси. Вона бідна дівчина, вона тяжко переживає втрату батька. Вона зовсім не схожа на комісара Сидора, яким ми його знали у Бухенвальді. Жінка втратила будь-які орієнтири в житті, і я боюся, що вона пливе зараз не в тому фарватері.

До чого я веду? Так, Лариса розповіла, як помер її батько, — раптово, в лікарні, коли вже говорили про видужання, а він помер. Я, звичайно, припускаю: людина в його віці, на долю якої випало стільки страждань, може померти раптово. Але мене насторожило, що перед самою смертю він послав телеграму: «Приїзди терміново, дуже потрібна». Лариса вважає, що він передчував смерть і тому кликав її, але ж можуть бути і серйозніші мотиви?

Ні, все це я неправильно говорю, що значить, «мене насторожило»? Мене взагалі нічого не насторожувало, я тільки слухав її розповідь, поки до неї не зайшов один чоловік. Саме від тієї першої хвилини, як я почув його голос, і до миті, коли я все це вам зараз розповідаю, я увесь час розмірковував, оцінював… Мені увесь чає здавалося — я знаю цю людину, ми бачилися з нею. Але ж, кажу, я вперше; в Радянському Союзі, і, окрім Сидора, в мене немає, не; було тут ніяких знайомих. Я намагався пригадати, де ми з тим чоловіком бачилися. Мені це важко було зробити, бо я був в іншій кімнаті, коли він заходив до Лариси, я лише чув його голос, а потім вже через вікно бачив — метрів за двадцять. Товаришу, я, стара людина, я можу помилитися, але мені здалося, що я його десь бачив… Я пригадав усе своє життя, як, мабуть, не пригадуватиму його перед страшним судом.

Меркс перевів подих:

— Лариса обожнює цього чоловіка, каже, що він багато в чому допоміг, коли їй після смерті батька було найважче, — влаштував на роботу, допоміг перебратися сюди із села, де вони жили з батьком, дав грошей. Я спитав тоді в Лариси, а чи не був знайомий її батько з цим чоловіком, звідки він з'явився, і Лариса сказала: знайомий — вони разом лежали в лікарні, в, одній палаті… Я нічого не хочу цим сказати, але саме в цей час Сидір послав Ларисі телеграму. І я подумав, чи не був знайомий з ним Сидір раніше, чи не про це хотів він сказати своїй доньці?

Я не спав сьогоднішню ніч, і нехай простить мене бог, якщо я помиляюся, але це Матіас Генкель, котрого усі в'язні в Бухенвальді називали «Генкер», що німецькою мовою означає «кат». Він був справжнім катом Бухенвальду, його боялися гірше, як вогню, бо варто було не сподобатися Генкелю, як він міг замордувати будь-кого з в'язнів. Особливо він ненавидів росіян, я маю на увазі ваших, радянських, — там для нас вони всі були; росіянами…

Але ви заперечуватимете, як, мовляв, міг Генкель опинитися сьогодні в Радянському Союзі, чому не живе у нас, у Федеративній Німеччині. Я не можу нічого пояснити, але я добре пам'ятаю, що Сидір увесь час говорив, що цей Генкель — не німець, що він родом з України. Сидір казав, що були й такі… Оце, власне, й усе. Я лише хочу додати, що мене дуже непокоїть те, Що вони зустрілися в лікарні і що Сидір після цього не встиг навіть зустрітися з донькою…

Товаришу, я не знаю, як вас звати, але я прошу вас: перевірте усе, що я вам зараз розповів, і коли все це не підтвердиться, то ви знімете тягар з моїх плечей, я вже старий і мені важко тримати в собі такі речі…

Меркс змовк. Юркін теж помовчав хвилину, а потім запитав:

— Ви не сказали, яке ім'я носить сьогодні ваш Генкель…

— Так-так, певно, я не назвав, бо не встиг запам'ятати його ім'я, — сказав Ніколаус Меркс і поспіхом додав, — але я спитав у Лариси і записав…

Він поліз у кишеню і дістав звідти клаптик паперу:

— Нині його звуть Янюк, Петро Григорович Янюк.

За день на ім'я Юркіна з Києва надійшло повідомлення: за даними фотокінетичного та графологічного досліджень була встановлена ідентичність фотографій і почерку Янюка та воєнного злочинця Генкеля Матіаса. Вказувалося справжнє прізвище Янюка — Василь Романович Тодусь. В управлінні. потурбувалися також про матеріали про злочинну діяльність Тодуся під час війни на тимчасово окупованій території СРСР та в концентраційному таборі Бухенвальд. Останні були терміново передані органами державної безпеки НДР. Надсилалася і коротка біографічна довідка Тодуся.

Бурроу не дав йому жодних гарантій. Але Тодусь — Янюк іншого виходу не мав: зауваження Мітчела про те, що ризикувати з документами на кордоні не варто, видавалося з усіх боків слушним. Їхати на Захід без цих нотаток, без надійно забезпечених тилів було безглуздо. Тепер нікого не зацікавить те, що служив в СС, виконував завдання абверу, боровся проти комуністи. Все це минуле. Потрібна свіжа інформація — і в нього є що показати! Тому й погодився передати кореспондентові документи. Хоча до кінця Мітчелові не довіряв, увесь час остерігався пастки, але…

Впродовж цього тижня пресвітер просидів над переписуванням своїх нотаток: склав великий список назв і найменувань, цілий код цифр і позначок. Це був розумний крок, без нього Янюк почувався б ошуканим. Тепер — інша справа: він передав матеріали, в яких ніхто, жодна жива душа, не розбереться без його коду. Він із вдячністю згадав курс шифрування, що пройшов в абверівській школі, — тільки тепер знадобився.

Надійшла черга обміняти лист і заяви на запрошення на виїзд у США. На першій зустрічі Бурроу пропонував зробити це через таємну схованку — у нього вже було на прикметі одне місце — без зайвої зустрічі, не привертаючи до себе нічиєї уваги.

Але Тодусь на це не зголосився, наполіг, щоб тільки з рук в руки.

— Ви мені не довіряєте, Петре Григоровичу? — з ледве прихованим роздратуванням запитав Бурроу.

— Я вам не вірю, — одрубав Тодусь. — Ви одержите все, що вам необхідно, а я пошиюся в дурні.

Мітчел аж здригнувся від такої проникливості старого, але швидко опанував собою:

— Мабуть, ви маєте рацію, Петре Григоровичу, стосунки між нами склалися поганенькі, але, сподіваюся, у Штатах ми порозуміємося.

— Дай бог, — тільки і вимовив.

… Зараз Тодусь готувався до зустрічі: запакував заяви і лист, обгорнув газетою, потім ще раз — у поліетилен, наче на нього чекала не прогулянка парком на Хортиці, а океанська мандрівка. Все це він акуратно поклав у плетену корзину, з якою завжди ходив на базар, а зверху кинув якусь лахмітину. Була сьома година ранку, зустріч призначено на восьму: вранці у суботу в місті порожньо — люблять люди поспати.

Готувався до зустрічі й Мітчел. Щойно він приїхав у Запоріжжя з Донецька, як на пошті, у відділі кореспонденції до запитання, на нього вже чекав лист. У листі, як і належало, було запрошення для Янюка на виїзд на постійне проживання до Сполучених Штатів Америки від Джільберт (уродженої Янюк) Яніни, котра доводилася Петрові Григоровичу Двоюрідною сестрою.

Мітчел встав рано, поголився з особливою ретельністю — йому сьогодні випала довга дорога, і тому за кермом він хотів почуватися бадьорим. Зробив кілька вправ, одяг свіжу сорочку, довго вив'язував краватку. До Хортиці він поїде машиною, зупиниться неподалік парку і піде на зустріч. Там обміняються паперами. Мітчел нині був упевнений, що блефувати Янюк не буде, — це не в його інтересах.

Готувався до зустрічі і Юркін. Він розумів, що збирання Янюком — Тодусем заяв і підписів під листом не може тривати вічно, бо скільки ж може чекати на них Бурроу! Майор знав, що той виїхав з Донецька і позавчора ж увечері зайняв номер у готелі, заплативши тільки за дві доби. Отже, сьогодні? Якщо так, то варто зробити це зранку, аби мати час сьогодні ж дістатися до Москви, у посольство.

Тодусь вже був на півдорозі до Хортиці, коли Мітчел зняв трубку і набрав номер:

— Це Бурроу з 412-го. Я від'їжджаю. Чи нічого я вам не заборгував?

Небавом вийшов, причинивши за собою двері, а за хвилину вже натиснув на стартер машини.

Тодусь сунув неспішно, горблячись і ховаючи очі в затінок од широкополого солом'яного бриля. В руці в нього погойдувався плетений середніх розмірів кошик. Він на міг би зараз йти швидше, бо нерви були вкрай напружені, і тільки повільна хода давала змогу більш-менш володіти собою.

… За десять восьма Мітчел був уже в парку. Дихав на повні груди з особливим задоволенням. Ця вічна гонка життя: все пнешся угору, вперед, борешся за місце вище, за крісло м'якше, аби більше було в цьому житті світла і сонця. А ось у такий день помічаєш: сонце світить тобі так само, як он тим горобцям, що длубаються в пилюці. От, дивись, — птаха божа, не сіє, не жне, а харч знаходить. А йому, Мітчелу, аби жити безтурботно, потрібні гроші, а гроші платять за добре виконану роботу, а робота відбирає отой дорогоцінний час, оту свободу, заради яких нам і потрібні гроші. Замкнене коло: той, хто має вільний час, щоб можна було насолоджуватися його надлишком, не має для цього достатньо грошей, а той, хто заробляє гроші, не має достатньо часу, щоб вдми грішми вповні скористатися… Людство знайшло з цієї пастки кілька виходів. Один з них полягає в тому, щоб за найкоротший проміжок часу створити якомога більший капітал, незалежно від того, обчислюється він матеріальними чи духовними одиницями, присвятивши решту часу безтурботному життю в своє задоволення. Звичайно, на це йдуть найкращі роки, але в тому-то й надзавдання для кожної мислячої людини, щоб скоротити цей час до мінімуму, розтягши тим самим до максимуму другу частину. У Бурроу поки що перша половина життя: він набирає капітал — і політичний, і в банку. Папери Янюка, можливо, у ній останній штрих.

Що не кажи, а призначення в Радянський Союз — це серйозна заявка в його віці. Це тобі не Австралія і навіть не Західна Європа: тут зібрані найкращі сили, бо саме тут він на передньому краї світового протистояння систем, і він один з тих, з чиїх повідомлень люди починають читати газету. Тут — пульс найголовніших подій, країна противника, і йому, Мітчелу Бурроу, довірено працювати в цій країні. Бути в стані противника — значить віддавати всі свої сили боротьбі з ним, а боротьба нині ведеться не тільки і навіть не стільки на газетних шпальтах, скільки сильними світу цього. І одна з таких сил — розвідка. Ще в коледжі він жодної хвилини не вагався, коли йому запропонували спочатку раз, а потім вдруге поділитися своїми враженнями про своїх однокурсників, викладачів, а потім і постійно співробітничати з ЦРУ.

То був кінець шістдесятих років, коли хвиля студентських бунтів прокотилася з півночі на південь і зі сходу на захід по всьому «вільному світові». Всі чогось вимагали — нових законів, соціальних реформ, сексуальної свободи, легалізації наркотиків для дітей. У життя вдерлися нові суперзірки естради; комуністи вимагали скорочення робочого дня, підприємці скорочували виробництво; найзаповзятішим вкорочували життя мафіозі з «Коза ностра», а судді скорочували їм за це строки ув'язнення у зв'язку із «загальною демократизацією життя суспільства». Повний безлад загрожував перерости в хаос і вавілонське стовпотворіння…

І навіть ЦРУ, як здалося тоді Мітчелові, зовсім втратило здоровий глузд.

Він, Мітчел, теж був тоді на вістрі подій, його вважали навіть «лівим», за ним йшли його однолітки і горланили: «Геть диктатуру капіталу! Прагнемо свободи від грошей і буржуазної моральності! Хай править нами любов!» Саме тоді до нього підійшов один дивак і спитав: «А що вам треба для того, щоб правила любов?» 1 Мітчел, не вагаючись, відповів: «Свобода». — «А що вам потрібно для свободи?» — не вгавав дивак. Мітчел змушений був вперше замислитися, а подумавши, сказав: «Гроші». Чоловік засміявся: «Значить, для того, щоб мати свободу від грошей, треба мати перш за все гроші, я правильно тебе зрозумів?» — «Це лише попервах, — сказав йому Мітчел, — поки ми організуємо наш клуб необмеженої свободи, а тоді вже обійдемося без них». — «Мені подобається твоя ідея, — сказав дивак, — я її купую. Завтра ти одержиш гроші».

Це було схоже на казку, але це було саме так. Вони організували клуб, котрий зажив собі слави найпопулярнішого в усьому студентському містечку…

Тільки згодом Мітчел зрозумів, навіщо добродіям з Ленглі потрібні були студенти. Через два місяці клуб забув «ліві» гасла, а через півроку головною свободою, до якої вони прагнули, залишилася свобода спати з ким попало. Це сталося так непомітно навіть для Мітчела, що довелося лише розводити руками. І тільки той чоловік, що колись підійшов до Мітчела, посміювався: клуб став тим центром бунтарського студентства, котрий легко було контролювати, спрямовуючи в потрібне русло несподівані «вивихи» юних: замість демократизації освіти — вечір поп-музики, замість дискусії про роль інтелігенції в суспільстві — порнофільм, замість демонстрації — бійка з поліцією… Клуб став клапаном, через який виходила зайва пара з перегрітих студентських голів.

А коли хвиля студентського невдоволення пішла на спад, поменшало грошей, на які влаштовувалися концерти… Але Мітчела не забули, зустрічалися з ним, давали завдання — більші, менші. Спочатку це інтригувало своєю таємничістю, загадковістю, навіть романтичністю, а потім стало звичкою, другою роботою.

Була ще одна причина, і Мітчел не боявся її собі назвати: можливість одержувати додаткові гроші. І коли він, здобувши тут, у Союзі, добру репутацію «яструба», повернеться у Штати і шефи з ЦРУ знайдуть йому гарненьке місце, ці гроші стануть йому у великій пригоді… Так, він має дбати про свій добробут, адже він не птаха божа…

Мітчел ще раз глянув у той бік, де порпалися горобці, але їх там вже не було: якийсь здоровань у фартуху, згрібаючи перше пожовкле листя, сполохав пернатих…

Тодусь уже чекав. Він здалеку побачив, як наближався до нього Мітчел, але не встав і не пішов назустріч, чекав, поки той наблизиться.

Мітчел підійшов. Однак погода була така гарна, що йому не хотілося притьмом тицяти Янюкові його запрошення, брати пакет і бігти до машини. Тому він сів, випростав ноги і сказав:

— Чудовий сьогодні ранок, Петре Григоровичу, чи не правда?

— Здрастуйте, — промимрив той. — Якби ви жили не в столиці, а в селі, то таких ранків у вас могло б бути 365 на рік.

— А що, цікава пропозиція: невеличке ранчо десь на березі Тихого океану, подалі од цивілізації і хмарочосів…

Але Тодусь не був схильний до лірики:

— Принесли?

— А ви?

— Авжеж, за мною не стане…

Повз них проїхала машина-поливалка, що мало не оббризкала їх обох водою. Мітчел подивився на свої черевики: припалі пилом, з краплями води, вони мали непривабливий вигляд. Він дістав носовик і витер ним черевики.

Тодусь мовчки спостерігав за цією процедурою.

— То давайте, — промовив він і простяг руку.

— Ходімте, віддам дорогою…

— А чого дорогою, отут і давайте, нічого тягти. Та й мені все до пуття роздивитися треба, щоб без обману. Бо для вас це лише клапоть паперу, а для мене, може, життя…

Мітчел мовчки дістав запрошення.

— А заяви і лист?

— Усе тут, — Пресвітер посунув ногою корзину, нахилився і дістав звідти папери. — Мені з вами жартувати нічого, все як домовлялися.

Мітчел швиденько сховав згорток у «дипломат» і клацнув замками, а Тодусь обдивився запрошення з обох боків, обережно склав і запхнув у кишеню.

До них знову наближалася машина-поливалка. Не доїжджаючи до лавки, на якій сиділи Мітчел і Тодусь, вона зупинилася, з кабіни висунувся водій і гукнув:

— Машина там чия стоїть — ваша? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — Приберіть її звідти швидше, бо он уже «даїшник» іде дірку колоти.

Мітчел глянув у той бік, де стояла машина, і справді помітив міліціонера із. смугастим жезлом у правій руці.

«Цього ще мені зараз не вистачало», — подумав. Кивнув Янюкові:

— Приємно було познайомитися. — І голосно гукнув міліціонерові: — Йду вже!

Міліціонер зупинився і відкрив свій планшет, певно, збираючись виписувати штраф за порушення правил. Мітчел швидко підскочив до нього і на ходу заговорив:

— Вибачте, будь ласка, там що? Знак? Чесне слово, не помітив.

Але зворушити інспектора ДАІ — справа складна і часто марна. Тому він не дуже здивувався, коли той залізним і холодним голосом сказав:

— Ваші права, громадянине.

Мітчел поліз у кишеню і дістав водійське посвідчення. Сержант глянув спочатку в документ, потім уважно на Мітчела і сказав:

— Мітчел Бурроу?

Посвідчення було виписане французькою, Мітчел посміхнувся сержантові, кивнув головою:

— Саме так, там же написано.

… Старший групи капітан Скорик з хвилюванням стежив за розмовою Бурроу з міліціонером. Це був той непередбачений випадок, який іноді псує найкращі задуми. Він бачив, як Янюк і кореспондент обмінялися пакунками, тепер Янюка вже ніщо тут не тримало, зараз він підведеться і за сто кроків опиниться на людних вулицях. Брата Янюка на очах у Бурроу — вони обидва зчинять і гвалт. І принесло ж цього охоронця порядку!

Янюк неквапом пішов. Скорик кивнув головою…

… Сержант дістав із сумки якийсь бланк.

— Та не треба протоколів, я готовий прямо тут заплатити штраф… — Мітчел почав нервувати.

— Не дозволяється, — заперечив сержант.

Бурроу нетерпляче стежив, як повільно ручка міліціонера виводила на папері літери, коли відчув, як хтось торкнувся до його ліктя.

— Громадянине Мітчел Бурроу, ви заарештовані. Ось ордер на арешт. — Скорик, що виріс, немов з-під землі, простяг документ.

Першим порухом Мітчела було бажання кинутися навтьоки, аби вскочити у свою машину. Але він миттю збагнув безглуздість такого вчинку. Позаду рипнули гальма. Бурроу швидше інстинктивно повернувся, глянув у той бік, де залишився Янюк, і краєм ока помітив, як двоє в цивільному садять старого в машину.

Мітчел повернувся до сержанта. Той розгублено дивився на Скорика, аж поки той не показав посвідчення. Бурроу опанував собою;

— Ну що ж, ходімте, я думаю, непорозуміння швидко з'ясується. Але прошу терміново повідомити про мій арешт посольство Сполучених Штатів Америки.

— Неодмінно, — неголосно промовив Скорик.

Коли Мітчел зробив крок, він так само неголосно, але владно зупинив його:

— Портфельчик ваш — візьміть.

Бурроу повернувся і нахилився за «дипломатом».

— Вітаю, Ігоре Костянтиновичу, вітаю. — У голосі Чуйка вчувалося вдоволення. — Все зроблено добре. Тепер збирайтеся, мабуть, додому, досить вже там на порогах рибалити та юшку їсти…

— Як же ж додому, Іване Семеновичу? Я не хотів би лишати тут матеріалів, що стосуються Янюка, — вони мені й у Києві будуть потрібні…

— Забирай, забирай усе з собою.

— Але ж не можна і тут товаришів ні з чим лишати…

— Не лишиш. Учора я подзвонив одному своєму давньому знайомому редакторові газети і сказав, що в мене для них цікавий матеріал є — хай пришлють когось. Учора ж ми з товаришем посиділи над паперами, а сьогодні зранку мені вже дали почитати цей, сказати б, антинарис. Усе там правильно — видно, що то за один — Янюк. Завтра зранку газети з'являться в усіх газетних кіосках і не може такого бути, щоб п'ятидесятники про те не почули, — хай не з газет, то од сусідів, знайомих. А знатимуть люди, на чий гачок потрапили, самі все зрозуміють. Та й зручніше місцевим товаришам роз'яснювальну роботу проводити…

— А якщо не надрукують завтра, Іване Семеновичу?

— Надрукують, не хвилюйся, — засміявся в трубку Чуйко. — У мене прийом один є — залізно діє.

— Який, коли не секрет? Може, й мені знадобиться?

— Секрет простий: я цьому редакторові сказав, що коли він матеріал в завтрашньому номері не поставить, то я все в іншу газету віддам. Та я сміюся: тут зриву не може бути — преса у нас радянська, вони нашу роботу розуміють, і коли ми вже просимо — значить, і справді так треба.

Перед тим, як поїхати в аеропорт, Юркін зайшов до Жигаліна попрощатися. Сашко був на місці, він довго тис Юркіну руку і все повторював:

— Приїжджайте ще, Ігоре Костянтиновичу, — на рибалку гайнемо…

— Спасибі, вже і цього разу юшки наївся отак, — Юркін провів ребром долоні по горлу, — ситий.

— Я хотів спитати, а як же Жаннетт?

— Тобі вона так сподобалася, що забути не можеш?

— Та куди мені з Ющенком тягатися — депутат… — в тон йому відповів Жигалін.

— Жаннетт затримали в Києві. Чуйко дзвонив, сказав, що вона сама все розповіла. Так само, до речі, як і Мітчел — і про Янюка, і про Ришка… Розуміють: критися немає сенсу — чим більше розповіси, тим меншим буде покарання…

— А хто такий Рншко?

— Та є один фарцувальник київський. До нього мадемуазель від Мітчела і поїхала. Це він передав лист Янюка на Захід через якогось Джеймса Мілна, англійського комерсанта.

— Знаєте, чого я ніяк не втямлю, Ігоре Костянтиновичу: як Янюк до нас у Запоріжжя потрапив — з Бухенвальду?

— Ну, ти про все од мене почути хочеш — я не пророк, ще ж слідство йтиме — надто багато за ним ведеться, аби одразу розкопати. Однак гадаю, що після того, як Гітлер війну програв і Німеччина була окупована союзниками, Янюк, тобто Генкель, вирішив од німців одхреститися, мовляв, краще бути росіянином чи українцем, аніж німцем. Тоді, певно, і назвався Янюком, якщо за цією зміною прізвища ще якогось злочину немає…

А потім вже перекинутися до американців чи англійців було важко — та й чи взяли б вони його собі на службу, він же ж не розвідник, він кат. Так і просидів тихо, поки з Герасименком не зіткнувся. Я говорив з лікарями і експертами: Герасименко помер миттєво, при його захворюванні така смерть можлива. Впізнав ката, от серце й не витримало. Ну що, запитань немає. Тоді бувай, Олександре Жигалін, і за допомогу тобі — спасибі. Юркін ще раз міцно потис руку Жигаліну.

— Щоб нам з тобою ніколи не зустрічатися. І, глянувши на здивованого Жигаліна, додав:

— З такого приводу. Тільки на рибалку!

В електричці до Дьєпа Жаннетт зовсім не звернула уваги на чоловіка з вусиками і вухами, що стирчали, як локатори. Великі окуляри затуляли мало не пів-обличчя, і здавалося, що все воно й складається із самих окулярів та великого лоба, який був ще більшим через помітні залисини. Він дрімав у кутку купе і лише зрідка бурчав щось нерозбірливе собі під ніс.

Вона і в інший час навряд чи звернула б на нього увагу, а тепер і поготів. Відтоді як газети поруч з фотографіями президента на перших шпальтах почали друкувати її, вона ходила Парижем, тільки високо звівши комір не по сезону теплої куртки, а переважно просто сиділа вдома — у повній прострації, днями не вмикаючи ні приймач, ні телевізор, не торкаючись їжі.

І тільки Робер, її любий Робер, увечері намагався хоч якось розрадити її, почастувати келихом вина, спробувати нагодувати хоча б сяким-таким бутербродом. Вони обходилися майже без слів… Та й про що було говорити, коли тиждень у Парижі, здавалося, тільки й розмов було про «шпигунку Мельє», Спочатку Жаннетт намагалася щось пояснити хоча б Роберові, якось виправдатися, але нісенітниць ставало все більше, в хід пішли домисли і вигадки — так ніби. журналісти тренувалися в тому. Одразу ж коло літака, що прибув з Москви, до неї кинулися якісь молодики і дівиці з проханням хоча б у кількох словах розповісти про те, що трапилося, пропонували винагороду, але їй менш за все хотілося згадувати і Мартінсона, і Філа, і Бурроу, і Янюка… Іноді їхні обличчя зливалися: до носа одного ладналося підборіддя іншого, а говорив він голосом третього… І тоді Жаннетт розуміла, що це галюцинації; тому намагалася прокинутися, встати, хоча й напевне знала, що до ранку не склепить повік. На, душі було мерзенно.

Робер переконував її, що все це тільки здається, що насправді всі до неї ставляться, як і досі. Але вона знала, що вороття немає. Життя не дасть їй чистого аркуша, аби одну сторінку переписати заново.

Жаннетт визирнула у вікно. Поїзд ішов уздовж Сени, річка то наближалася мало не впритул до колії, то ховалася, забігаючи десь у далечінь звивистим руслом.

Скоро осінь…

Чомусь саме зараз подумалося про те, що людині для щастя не так вже й багато треба.

Їй захотілося вискочити з цього гуркотливого поїзда, з цього наскрізь прокуреного купе і шубовснути у річку — як колись у далекому дитинстві стрибали вони з урвистих схилів у Ла-Манш…

Вона посміхнулась, але, видно, усмішка вийшла аж надто кислою — чоловік з «локаторами» вилупився на неї і запитав з виглядом, з яким можуть говорити лише дебіли і закохані:

— Чи не можу я бути вам чимось корисний?

«Рідкісний ідіот», — подумала Жаннетт, але ця думка проскочила у підсвідомості — навряд чи вона сформулювала її так викінчено. Та нервова посмішка все ж пересмикнула її губи.

— Ви надовго в Дьєп?

— Звідки ви взяли, що я туди їду? — запитанням на запитання відрізала Жаннетт.

— А ви показували квиток провідникові…

— І давно ви підглядаєте? — від ставав їй огидним.

— Ні, — чоловік глянув на годинник, — сьогодні пішов двадцять перший день, отже шпигунської практики в мене мало…

Жаннетт тільки зціпила зуби.

— А ви надовго в Дьєп? — тепер вже вона відповідала йому тим самим.

— Це залежить од вас, — вуха-локатори настовбурчилися, як у мисливської суки, котра чує здобич.

— Не обтяжуйте себе — у мене в Дьєпі сувора матуся, і вона дасть вам прочухана, якщо ви спробуєте за мною волочитися. У нас у провінції сувора мораль.

— Ви мене неправильно зрозуміли… — Чоловік затнувся, а Жаннетт одразу ж згадала Запоріжжя, готельний номер, Бурроу, його пронизливі очиці, усмішечку половиною рота: «А вам усе зрозуміло? Хто ви? Яким чином потрапили сюди?..»

— Ви мене неправильно зрозуміли, — повторив чоловік. — Я не хочу завдати клопоту вашій матусі, хоча… ви кажете неправду.

Жаннетт здивовано звела брови.

— Ваша матінка, Франсуаза Мельє, робітниця фармацевтичної фабрики у Дьєпі, померла сім років тому. А ваш батько за рік до того зірвався з риштувань — він працював на судноремонтній верфі.

— Що ви тут робите? — Жаннетт не могла подолати своє хвилювання.

— Стежу за вами, мадемуазель. Все дуже просто.

Жаннетт скочила на ноги, сіпнула ручку дверей, але чоловік перепинив їй дорогу.

Він не відштовхнув її, але вона впала на сидіння і, затуливши очі руками, заридала.

Чоловік поклав їй руку на плече, але вона сіпнула ним, скидаючи руку і наче очищаючись од доторку, та він знову, тепер вже міцніше стиснув його. Як не дивно, від того стало спокійніше.

— Вам нема чого плакати, мадемуазель Мельє. — Вухань зняв окуляри і почав ретельно протирати їх бездоганно чистим носовиком. — Я не працюю ні на ЦРУ, ні на Сюрте. Я працюю на себе, і я скоріше ваш захисник, аніж ворог. Повірте мені і… не плачте.

— Як… Як ви потрапили сюди?.. Хто ви?

— Мене звуть Поль Ліно, я репортер на вільних хлібах, і мене, як вовка, годують ноги.

— Навіщо ви за мною стежите? Я не скажу вам жодного слова. Забирайтеся геть!

Жаннетт підвелася і зробила крок. Та чоловік зупинив її навіть не порухом — поглядом.

— Скажіть, ви любите Францію? Ви ж француженка, і вам не повинна бути зовсім байдужою ця країна. Ваша історія — ще одне свідчення того, як об Францію витирають ноги. Вам приємно бути громадянкою країни, яку використовують в ролі ганчірки?

— Я нічого не знаю. Ви просто хочете вичавити з мене якісь зізнання, аби продати їх своїй газетці, якою ви… — Жаннетт вилаялася.

Ліно аж впав на сидіння.

— О, мадемуазель Мельє, тепер я бачу, що ви справжня француженка!

— А ви, ви… проклятий шпигун!

— Це ще смішніше, хоч і зовсім неправильно, — сказав Ліно вже серйозно. — Невже у вас вистачає почуття національної гордості тільки на те, аби лаятися у вагоні електрички?

— При чому тут національна гордість? Ви граєтеся високими поняттями, а цілі переслідуєте дрібні й нікчемні.

— Ви надто упереджено ставитеся до моїх цілей, моєї роботи і до мене особисто.

Жаннетт вирішила, що вислухає цього писаку, а потім спокійно, врівноважено і твердо скаже, аби ноги його більше коло неї не було, і розпрощається ще в Руа-ні. Істериці ніхто не вірить. Відкоша треба давати рівним голосом.

— Знаєте, мадемуазель Мельє, кожен заробляє собі на хліб так, як він уміє: один прибирає вуличні пісуари, інший грає на флейті, а третій торгує заводними пташками на Єлісейських полях. В усякому промислі немає нічого забороненого, всі вони на користь людям. Щоранку ми встаємо з думкою про роботу, про те, що кожен повинен зробити, аби нагодувати родину і прогодуватися самому. І так кожен день, і тиждень, і місяць, і рік, і, як не жахливо це усвідомлювати, все життя. Щодня ми робимо щось своє, що призначені робити долею, але життя закінчується, і ми замислюємося над тим, що ми зробили, що змінилося у світі від того, що на світ з'явився саме він чи вона, чим ми вирізняємося з-поміж собі подібних, чи стало б життя іншим — кращим чи гіршим — од того, що на світі існував би не я, Поль Ліно, а якийсь інший невідомий мені Жак чи Франсуа? І часто, коли я замислююся над цим, мені здається, що життя багатьох з нас схоже на існування грибів чи, скажімо, лишайників десь у лісових нетрях. Наша функція як людини зводиться до підтримання якогось балансу в суспільстві. Суспільство, цей велетенський організм, визначило роль кожного з нас у симбіозі., але роль ця не більша од ролі грибів чи лишайників, як я сказав. Адже мохові теж належить певна роль — він затримує вологу, стає поживою для дрібної лісової звіроти, а, відмираючи, утворює шар гумусу для наступних поколінь таких самих мохів, як і він сам. Бачте, мені суспільство нагадує не велику машину, де кожна людина — маленький гвинтик, а природу. Бо в машині, так як ми,її уявляємо, кожен гвинтик важливий, і без нього, машина як слід не працюватиме. В суспільстві, цій живій рухливій, системі, кожна підсистема може самонастроюватися, — регенерувати втрачену частинку, швидко замінювати її іншою, адекватною. Я порівняв би суспільство не з пароплавом, а з велетенським комп'ютером, здатним самонастроюватися і самовдосконалюватися, самоочищатися і самодовершуватися. Суспільство, як мозок людини, — це ЕОМ двадцять п'ятого чи, може, сотого покоління, не знаю, але це той взірець, до якого ми увесь час прагнутимемо; і якого не досягнемо, моделюючи його за допомогою надмініатюрних електронних чіпів…

Жаннетт сиділа мовчки, не перебивала, хоча й не розуміла, якого біса цей журналіст говорить про гриби і ЕОМ і яке все це має відношення до неї, до її поїздки в Дьєп, до її життя… Ліно відчув, що екскурс у біолого-кібернетичну галузь затягнувся, але йому видавалося вкрай необхідним сказати все те, що він мав намір сказати. Такий довгий пасаж не роздратував слухачку, а скоріше навпаки — заспокоїв.

— Бачте, коли я йду лісом і ламаю гілку берези, то ліс від цього не стає неповноцінним, натомість трава навкруги, інші гілки берези чи інших дерев, що стоять поруч, одержують більше сонця, вологи, тепла, а відтак починають розвиватися швидше, інтенсивніше, повертаючи в атмосферу стільки ж кисню, як і досі, — своїм життям вони компенсують збитки, завдані мною, біла пляма, що з'явилася на місці зламаної гілки, поступово затягується шкіркою так само, як затягується садно на руці. Я зрозуміло говорю? Бо це вкрай важливо.

Жаннетт кивнула.

— Так само в суспільстві. Коли раптом помирає прибиральник пісуарів, перепрошую, чи — естетичніше — контрабасист із симфонічного оркестру, то не думайте, що оркестр більше ніколи не втішить слухача концертами Моцарта, ні. Він наступного ж дня виступить у найпрестижнішому концертному залі, бо рана, завдана життям, швидко загоїться. Я: маю на увазі не трагедію родини і плач дітей, а рану — порожнечу в суспільстві…

— Я зрозуміла, що людина — комаха на цій землі. Адже саме це ви мені доводите? Вважайте, що переконали, але що ж далі?

— Бачте, те, що я хотів вам довести, абсолютно протилежне тому, що я казав. Це, коли хочете, доведення від протилежного — у математиці існує такий метод. Викладене мною — це, так би мовити, біологічна заданість, програма, за якою ми з вами діємо незалежно від своїх прагнень і бажань. Від народження людина потрапляє в систему і все життя змушена існувати в ній. Але чи не образливе для господнього творіння порівняння з грибами? Адже на відміну од грибів у нас є інтелект, емоції, розум. Людина — вінець творіння, вона не може опускатися за своїми соціальними функціями із власної волі до рівня найнижчих мікроорганізмів. Хіба не обурює це вас? Хіба вам не хочеться бути якщо не Наполеоном, то хоча б не іграшкою, не манекеном, не маріонеткою в чужих руках?

— І ви вважаєте мене…

— Вам нічого ображатися. Немає ніякісінького значення, ким я вас вважаю. Головне, чи немає у вас самої відчуття, що ви робите не зовсім те, чого хочете, що існує певна сила, яка значною мірою скеровує вашу діяльність, і чи не хочете ви позбутися цього впливу, цієї потойбічної мари, яку ви можете назвати перстом долі, але у якої є, як на мене, значно прозаїчніше найменування.

— То чого ви від мене хочете?

— Нічогісінько. Я мав на меті поставити вас перед усвідомленим вибором подальших вчинків, повернути вам внутрішню свободу, від якої лише один крок до свободи справжньої. Адже ступінь свободи визначається не міцністю дверей і розмірами замка на них, а усвідомленням того, що навіть у карцері вам ніхто не в змозі нав'язати неприйнятий для вас спосіб поведінки.

— Мені давно вже не зустрічалися благодійники. Останнім був Мартінсон, який…

— Мартінсон?..

Жаннетт прикусила язика. А потім промовила:

— Ну от ви й досягли свого — можете тепер дописати в мою брудну історію ще одне ім'я…

— Я не збирався проти вашої волі випитувати у вас подробиці. Але мені здається, для того, щоб назавжди звільнитися від тих кошмарів, які переслідують вас від часу повернення з Росії, у вас є лише один вихід…

— Який?

— Ви повинні про все чесно розповісти людям…

— Тобто вам?

— Тобто мені.

— Ну от ми й прийшли до мети, яку ви поставили! Я довго чекала, коли ж ви нарешті від грибної юшки перейдете до того, щоб вивідати в мене якісь дурниці, що цікавлять публіку. Ваша балаканина не варта й ламаного шеляга, бо мета у вас така ж брудна, як і в отих усіх… У вас просто трохи більше терпіння і, можливо, розуму.

— Я хотів би…

— Заждіть і не перебивайте мене.

— І все-таки послухайте мене: в цьому для нас обох буде більше користі. Так, у мене є свої розрахунки, і ви потрібні мені, аби я міг скористатися вашою розповіддю. Але наша з вами угода взаємовигідна. Щодо мене, то як француза мене обурює те, що американці залишилися осторонь, підставили нас під удар, а самі умили руки…

— Які американці?

— Ті, що влаштували вашу поїздку в Союз.

— Ви нічогісінько не знаєте і тому городите казна-що.

— Гадаю, мені відомо з цього приводу трохи більше, ніж вам. Цей журналіст з ЮПІ — пішак, але тільки божевільний міг не помітити, що саме американці витягли в Афінах Сіренка буквально наступного ж дня, і вся дипломатська суєта з заявами і контрзаявами творилася теж американцями. Коли ви все ж таки наполягаєте, то… — Ліно видобув із внутрішньої кишені кілька фотографій.

— Заприсягаюся, що ви зустрічалися в Парижі з кимось із цих людей.

Не випускаючи знімків з рук, він почав по одному показувати їх Жаннетт. Та довго вдивлялася в обличчя, але нікого не впізнала.

— Дивіться уважніше, можливо, хтось з них був у гримі, з вусами чи бородою, але звертайте увагу на очі, ніс, вуха…

— Хто це? — не витримала Жаннетт.

— Це ті, хто працює у Франції на Центральне розвідувальне управління США. Не дивуйтеся, їхні фото не друкують у газетах, але це моя тема, а я завжди хочу писати із знанням справи. Може, цей?

Ліно тримав у руках картку Філа. Ніякого гриму на ньому не було, руде волосся навіть на чорно-білій фотокартці виглядало рудим. Очевидно, Ліно зрозумів, що вона його впізнала.

— Це Рудий Філ, працює у Франції з 1976 року, американець французького походження. Один із потенційних наступників керівника резидентури…

— Я боюся їх… — Жаннетт вичавлювала кожне слово з таким зусиллям, наче вона тільки вчора взагалі навчилася говорити. — Вони…

— Це помилка. — Ліно наче чекав цієї фрази. — Боятися вам треба доки тільки ви знаєте все. Як тільки про це знатиму я, то боятися нам треба буде удвох. Але коли про це дізнається двадцять чи тридцять тисяч, то боятися треба буде їм. Це аксіома. І чим швидше ви позбудетеся своєї монополії на знання, тим безпечніше, почуватимете себе — монополія справді страшна штука.

— І у вас є контракт із видавництвом на мої мемуари?

— Якби я вчора підписав контракт, то це означало б, що позавчора ви дали згоду, і це зробило б дуже проблематичною нашу сьогоднішню зустріч.

— Навіщо це вам?

— Я люблю ризикувати. Але ризик тим менший, чим швидше ми заладнаємо справу. А коли книжка ляже у видавництві, то нам вже не треба буде нічого боятися. А навіщо?.. Я журналіст, мені потрібні не лише гроші, мені потрібне ще й ім'я. До того ж це ім'я мені хочеться зробити на чесній справі.

— А якщо я не захочу нічим з вами ділитися, а все зроблю сама?

— Спробуйте. Писання не така вже й складна річ, щоб вам її не опанувати. Але тут все ж таки потрібні певні навички. Я вмію робити це швидше. А нам, повірте мені, потрібен темп. Треба добігти до окопу хоча б на мить раніше, ніж полетять кулі. І зрозумійте, як тільки ви вставите перший аркуш в друкарську машинку, вважайте, що годинник пущено. Ви самі можете просто не встигнути…

Ліно глянув на годинник.

— За три хвилини Руан. Там я вийду. Поки що за вами, крім мене, ніхто не стежить — я перевіряв це не раз. Думайте сьогодні до кінця дня і коли надумаєте дати згоду, то ввечері обов'язково подзвоніть ось по цьому телефону. Вам відповість жіночий голос. Привітайтесь і, нічого не розпитуючи, скажіть, що помилилися номером. Тоді завтра ж я вас неодмінно знайду у Дьєпі.

Поїзд стишив хід. Ліно підвівся, захопив із собою якусь незугарну сумку і вже у дверях промовив:

— Тільки боронь боже розповісти комусь про нашу, розмову. Боронь боже…

… Пізно вночі в Роберовій кімнаті дзеленькнув телефон. Він розплющив очі, намацав трубку.

Голос Жаннетт тремтів, але те, що вона подзвонила, принесло йому радість.

— Як доїхала? Де влаштувалася?

— Це все неважливо. Я хочу спитати, як ти ставишся до мохів та лишайників?

— Яких мохів? — Робер лайнувся подумки за те, що спросоння не може второпати суті запитання.

— Тих, що, відмираючи, утворюють гумус, на якому потім ростиме інший лишайник.

— Якщо це тебе хвилює, то я добре ставлюся до лишайників і з такою ж повагою до мохів, але…

— Я так і думала, — Жаннетт говорила твердо, впевнено. Відтоді як вона повернулася, Робер не чув у неї подібних інтонацій.

— А я цілий день про них думаю, і чимдалі — вони викликають у мене все більшу відразу.

— Люба, я не зовсім розумію…

— Так, я дещо плутано говорю, але мені хотілося почути твою думку. — Голос у трубці задрижав, запанувала мовчанка. А по паузі Робер знову почув впевнений, ба, навіть веселий голос: — У мене є для тебе новина. Відгадай яка!

— Жаннетт, зараз на моєму годиннику пів на третю і…

— Гаразд, сама скажу: мені замовили мемуари…

Робера мов пружиною підкинуло на ліжку.

— Які мемуари? Ти збожеволіла! І не думай!

— Я все добре обміркувала і вже дала згоду. Все буде гаразд. Мені сказали, що треба протриматися всього лиш днів десять. На добраніч, мій любий… Все буде чудово.

Філове обличчя було настільки серйозним, що воно виглядало маскою, на якій маляр-підмайстер намалював ластовиння і задерикуватий кирпатий ніс. Його співрозмовник, кремезний з міцною статурою чоловік, поруч з Філом міг би виглядати просто красенем, якби не темні фіолетові кола під очима, що світилися божевільним блиском. Здоровань раз по раз схоплювався з місця, кидався з кутка в. куток невеличкого затишного кабінету, але тут же сідав у м'яке крісло, щоб за мить скочити.

Філ неквапом підвівся, дістав з бара відкорковану пляшку і наповнив чарки — гостеві й собі:

— Тобі варто трохи зігрітися, Робер, ти кепсько виглядаєш… — Він посунув чарку здорованю. — Сядь випий, і за хвилину в тебе поліпшиться настрій, а після другої життя здаватиметься не таким вже й поганим, принаймні не гіршим, ніж досі.

Той, кого звали Робером, сіпнувся ще раз, одним ковтком випив коньяк:

— Тобі просто говорити…

Губи у Філа стулилися у вузьку щілину, і він неголосно процідив:

— Тільки прошу без сантиментів. Не треба вичавлювати з мене сльозу. Ми програли, а програші треба сприймати так, як належить чоловікам.

Чи то після цих слів, чи то після коньяку, але зморшки на обличчі Робера розійшлися, і воно виглядало тепер значно молодшим, ніж кілька хвилин тому.

— Добре, Філе, я все розумію. Цього разу нам не поталанило… — Робера немов прорвало, годі було сподіватися од нього такого вибуху енергії. — Але ж ми друзі, Філе… — За мить де й подівся запал, Робер, немов щойно побитий вірний собака, заглянув у вічі Філу: — І як другу, ти можеш мені порадити, як вчинити краще?

Філіпп випростав довгі ноги, затягнуті у вельветові штани, смужечки яких вишикувалися, немов на параді, потім поклав долоню на коліно Роберу:

— Бачиш, Роб, ми завжди багато допомагали їй… Коли на Сорбонну не вистачало грошей…

— У неї ж не залишилося нікого з рідних…

— От-от, — продовжив Філ, — і ми, як могли, допомагали їй. Влаштували спочатку на «Сітроен», а потім і в Національний центр наукових досліджень, де вона непогано заробляла.

— А потім зробили все, щоб її викинули звідти! Філіпп підніс чарку до губ:

— Так, ти маєш рацію, це за нашою рекомендацією від її послуг відмовилися. Інакше в нас не було впевненості, що вона погодитьєя на пропозицію нашого друга Мартінсона. Ти пам'ятаєш, ми поспішали…

Філіпп поставив чарку на стіл так різко, що коньяк розбризкався на манжет Робера:

— І тепер маємо розраховуватися. Шеф наполягає… — Філ відірвав очі од плями, що розходилася по сорочці і глянув на Робера — той сидів, затиснувши голову своїми великими долонями, — шеф наполягає, щоб за це взявся саме ти.

Коли Робер вийшов, Філ сам щільно причинив за ним двері і сів у крісло за робочим столом. Не давала спокою набридлива, мов осіння муха, думка, яку ніяк не вдавалося чітко й зрозуміло сформулювати викінченим реченням. Наче сон, який щойно ще панував над тобою, і раптом, прокинувшись, ти не можеш до пуття пригадати жодного з нічних марень…

Філ взяв олівець, посунув до себе аркуш паперу, намалював на ньому коло, потім приладнав до нього еліпс, ще кілька штрихів — вийшов чудернацький чоловічок, котрий посміхався Філові…

Ага, ось: «Погано…» Він на мить зупинився і далі швидко розгонисто дописав: «… коли людина не вірить у правильність справи, яку вона робить». Філ перечитав написане, вдоволено посміхнувся і дописав попереду речення слово «дуже». Потім дістав сигарету, чиркнув запальничкою і, перш ніж припалити, доторкнувся вогнем до аркуша з чудернацькою людинкою.

… Людинка востаннє посміхнулася з полум'я.