Ключ від чужого замка

У нього, звичайно, лишався якийсь грошовий запас, під який його друзі возитимуть і носитимуть йому все, що дозволяє «зона». Однак він точно знав, що коли закінчаться гроші, закінчиться і потік посилок, і можливість хоча б чифіром тамувати наркотичний голод. Грошей має вистачити на два роки, навіть при тому підвищенні цін на «товар», яке намітилося останнім часом. Але цих грошей вистачить на нього одного, і ділитися із якимось Сіренком Алимов не збирається. Відтак, на нього треба знайти управу. Це не так вже й просто, бо шмаркач має міцні біцепси… Можна, звичайно, спробувати поспілкуватися з начальством, Сіренко потрапить у ШІЗО, але потім… Що буде потім, Алимов навіть не хотів думати… Цей шлях давав надто мало шансів на виграш, щоб можна було всерйоз на нього розраховувати. Треба було шукати інший вихід, адже те, що відтепер сусід вимагатиме од нього, Алимова, свою пайку чаю, жодних сумнівів не викликало. Спробувати шантажувати, але чим? Добитися переходу для себе в іншу колонію навряд чи вдасться, та й чи швидко це робиться?

Порція чифіру, вирвана з самого рота Сіренком, так і не дала старому заснути майже до самого ранку, почувався так, наче поруч з ним лежала гола жінка, він намагався до неї доторкнутися, щоб відчути її в своїх обіймах, але руки натикалися на холодне скло, вона була поруч, близько, але недосяжна, мов з іншої планети. Алимов корчився в судомах, скреготів зубами, рвав подушку, руки аж синіли стискуючи раму ліжка, здається, його переповнювала хтивість звіра, у якого за мить до очікуваної злучки невідома сила одібрала самку і який б'ється головою об дерево, щоб біль фізичний затамував страждання, породжені інстинктом.

Коли Алимов прокинувся, то зрозумів, що все це було поганим сном і що цей сон, цілком можливо, сьогодні повториться — Сіренко ж он, поруч.

Мовчки, не дивлячись одне на одного, поснідали, вишикувалися разом з іншими засудженими у колону, перед виходом з колонії начальник караулу перерахував їх раз, потім ще раз. Відчинили ворота. Працювати, зрозумів Алимов, будуть знову на сховищі — колонія будувала для себе великий льох для зберігання продуктів. Зараз був саме час його будувати, бо почнуться заморозки, а потім заметілі — тоді небагато зробиш… Вони вже викопали під льох чималенький котлован, був він метрів чотири завглибшки, потім майстри з їхніх же зробили опалубку і залили бетоном. З одного боку там був спуск, достатній, аби під'їхати до самих дверей сховища машиною, а з інших трьох — прямовисні стіни, вздовж яких нині монтували опалубку, заганяли шворні арматури і заливали їх бетоном.

Як назло, їм випало працювати разом, в одній парі, але не внизу, як учора, а копати нагорі траншею під якусь трубу. Яку трубу — нікого те не цікавило: було сказано — траншея, ширина вісімдесят, глибина сто п'ятдесят. Алимов вирішив копати не там, де Сіренко, а з протилежного кінця: увечері буде видно, хто скільки зробив — про Андрієве вміння посачкувати він добре знав. Але Сіренко підійшов, схопив Алимова за комір і штурхонув у інший бік:

— Ти мені, старий, кинь жартувати. Працюватимемо разом і копатимемо з одного боку — не перетрудишся.

Сіренко взяв лопату, довго ходив понад майбутнім рівчаком, щось намічав, проводив лінії. Алимов розумів — валандається, аби нічого не робити. Тому сам взяв заступ і почав длубати землю. Суглинок копати було важко. Старий швидко стомився, відклав лопату, сів, аби перепочити. Підійшов Сіренко, копнув старого ногою і голосно, щоб почув вартовий, що стояв неподалік, сказав:

— Працювати не хочеш, а жерти хочеш. Вставай, за тебе гнути горба ніхто не буде, — і ще раз копнув Алимова. Охоронець, почувши розмову, підійшов ближче: хтозна, що вони тут затівають.

Алимов знову взявся за лопату, злість кипіла у ньому і ладна була вийти назовні, але він розумів, що з дебелим Сіренком йому не впоратися і тому проковтнув пілюлю. Але Андрій не вгавав — робити дрібні капості Алимову йому навіть подобалося: це скидалося на своєрідну помсту Алимову за сите його життя, за те, що є в нього хтось на волі, хто передачі ладнає, за те, що строк у нього коротший, за те, що життя доводиться починати Сіренкові не з молодих утіх, а з твердого колонійського ліжка. Андрієві здавалося, саме в Алимові тепер сконцентрувалося все його лихо, саме він повинен розплачуватися за Андрієву гірку долю, і чим гірше сьогодні, завтра, завжди буде Алимову, тим краще почуватиметься Сіренко.

Він ніби ненавмисне наступав Алимову чоботом на ноги, аж той мало не сичав од болю, запорошував старому очі землею, коли той нахилявся. Нерви старого напружилися, мов жили биків, які везуть важку хуру нагору. Щонайменша образа могла викликати напад люті, але Андрій наче й не зважав на це. Та коли черговий раз Андрій сіпнув Алимова за чобіт, як той саме добувався з траншеї, він не витримав і вільною ногою, що застигла на рівні Сіренкового обличчя, штурхонув його з усієї сили. Андрій заточився, але не впав, витер рукавом заюшений ніс, глипнув на Алимова, сплюнув і почав повільно вибиратися з канави.

Алимов тільки тепер зрозумів: розплати не минути, зараз цей злодюга порішить його. Нін швидко схопився на ноги, але не побіг іуди, де працювали інші зеки: знав, що ніхто все одно його не боронитиме, кликати охоронця теж не було рації. Або зараз же покласти край знущанням, або…

Він не міг додумати все до кінця, бо просто на нього сунула величезна Сіренкова постать. Йшов він голіруч, ступаючи широко, міцно, увесь його вигляд передрікав жорстокий мордобій.

І раптом Алимов усвідомив, що в руках у нього лопата з міцним держаком і гострим лезом, що вона може стати надійною зброєю… Удар вийшов плазом, та Сіренко все одно аж заскавчав од болю. Цей зойк скидався на завивання пораненого вовка, який, однак, продовжує гнатися за здобиччю, і хто б тепер не перепиняв його шлях, стане жертвою його люті. Сіренко зім'яв Алимова і кинув його на землю, наміряючись з усієї сили вдарити ногою по голові, але той з чіпкістю кішки вхопив Андрія одразу за обидві ноги, і Сіренко, втративши рівновагу, впав. Коли підхопився, то побачив Алимова, що чимдуж хекав до котлована. Двома стрибками Сіренко наздогнав його, і вони знову зчепилися за якийсь крок од прямовисної стіни.

Тільки тепер їхню бійку зауважив контролер, котрий стояв на дні котлована. Він щосили заволав:

— Стій! Назад! — хоча вже ніхто нікуди не біг, а лише двоє тіл вовтузилися, стусали й били одне одного на порепаній од літнього сонця землі.

Контролер щодуху кинувся нагору. Він біг швидко, але поки дістався до того місця, де щойно були Сіренко і Алимов, два тіла, скручені в клубок, вже скотилися по пологому краю до ями і полетіли вниз. Вони не одразу впали на бетон, а, сунучись по землі, зачепилися за бетонний виступ стіни, і лише потім почувся глухий удар.

Коли контролер збіг униз, навколо двох скорчених закривавлених тіл вже зібралися всі, хто працював того дня на сховищі. Він розштовхував руками і плечима невеличкий натовп і кричав:

— Р-розійдись!

Усі поволі розступалися, та хтось з гурту все ж таки докинув:

— Не шебурши, начальник. Спішити нікуди — приїхали…

Волін покрутив картку в руках. Радник посольства Швеції запрошував пана Воліна на коктейль. Павло Степанович вже не перший рік перебував на дипломатичній службі, а тому бездумно ставитися до таких запрошень не міг. У дипломатії, як встиг він зрозуміти, ніхто ніде ніколи не робив жодного кроку просто так. Досвід підказував, що великі справи робляться іноді не за столом переговорів, а між третім і четвертим келихом шампанського чи чаркою віскі, рому або перно — в залежності від того, де і ким влаштовано прийом.

Чесно кажучи, він любив демократичні коктейлі на відміну од церемонних сніданків чи обідів. Бо то — данина господаря гостеві, виголошення тостів, котрі часто нікого ні до чого не зобов'язують. Інша справа — коктейль. Тут для професійного дипломата величезний простір для діяльності.

… Пан радник посольства Швеції запрошує на коктейль від 17-ї до 19-ї години. З якої нагоди? Це тільки жест у відповідь на те, що не так давно саме радник був прийнятий у посольстві СРСР, і Волін приділив йому чимало уваги? Чи, може, до посольства нарешті призначили нового першого секретаря, відсутністю якого бідкався Ландстрем, і цей коктейль влаштовують, аби познайомити новоприбулого з дипломатичним корпусом у Хельсінкі?

Цікаво, хто буде на коктейлі? Очевидно, цей німець з ФРН, Кауль. Буде австрієць Порш: знов через півгодини після початку прийому поскаржиться на головний біль і зникне десь в апартаментах посольства. Буде Ружичка. Адже останній прийом був саме в чехословацькому посольстві, і Ландстрем був на ньому. Тепер він не зможе не запросити Юрека.

Волін зняв трубку і набрав номер свого колеги з Чехословаччини.

— Добридень, Юреку, — привітався Волін і почув у відповідь:

— Добрий день, Павле Степановичу!

Волін якось звик, що по імені та по батькові називали його тільки свої, у радянському посольстві, всі ж інші — паном Воліним або просто Павлом, Паулем чи Полом. І тільки Юрек Ружичка звав Павлом Степановичем, твердячи, що кожну людину треба називати так, як вона до того звикла, і що, власне, тільки у них, росіян, є така чудова форма звертання: не надто офіційна — на прізвище і не дуже інтимна — на ім'я.

Від Юрека Ружички Воліну критися, було нічого: вони вісім років працювали разом в Австралії, там і здружилися, а ось тепер вже півтора року працюють пліч-о-пліч у Хельсінкі — Ружнчку прислали сюди радником посольства. Після короткого обміну новинами Ружичка першим запитав Воліна:

— Ну то зустрічаємося сьогодні увечері у Ландстрема?

— Так, я, очевидно, буду… А ти не знаєш, кого ще запрошено?

— Ну у шведів завжди вдосталь люду. Вони ж влаштовують коктейлі рідко, зате зберуть купу гостей, аби можна було потім цілий рік й собі одержувати запрошення. Але я точно знаю, що не буде жодного з американців!

— Звідки такі відомості?

— Ландстрем не далі як за тиждень побив горшки з Марцані, цим американцем з Сіцілії…

— Та вони ж ще недавно були нерозлийвода…

Дипломати знали, що коли треба було заморочити голову Марцані, варто було лише докинути слівце Ландстрему, а той вже неодмінно переказував все достоту своєму «старшому братові» з Нового Світу…

— Все це так, Павле Степановичу, але на баффет діннер у посланника Португалії між ними зайшла розмова про «західну солідарність». І Марцані з усією притаманною йому прямотою сказав, що аби добитися від нас з вами, себто від комуністів, поступок, треба навалитися на нас, об'єднавши усі зусилля західних держав. І, природно, Сполучені Штати у цій бійці повинні бути генералом у західних військових порядках. На це Ландстрем відповів йому, що аж надто примітивно визначати дипломатичний вплив ракетним потенціалом, і він все ж таки спробує проводити політику своєї держави без підказок Марцані. Ну той запалився і почав доводити, що російські танки давно б увійшли в Стокгольм, якби росіяни не боялися американських ракет, і що в сучасному світі є тільки право сильного, а всі слабаки — мався на увазі, природно, Ландстрем, а з ним і вся Швеція — повинні дякувати богові, котрий послав їм такого захисника, як Штати.

Юрек Ружичка трохи перевів подих і продовжував: — Воно б, може, й обійшлося, але навколо них зібралося чимало людей, і Лаидстрсму довелося йти у наступ. Л в таких випадках, ти ж знаєш, Ландстрем — «віс майор» — незборна сила.

Вони перемовилися ще кількома словами, і Волін попрощався до вечора.

Розлад між двома такими китами, як Марцані і Ландстрем, наштовхував на роздуми. Марцані — один з добре поінформованих в усіх справах дипломат. Подейкують, тут не обходиться без прихильності до нього Центрального розвідувального управління, але попри все він дипломат з великим досвідом. І хоча посідає у посольстві скромну посаду, фігура він впливова. Хитрий Ландстрем, певно, тому і знався з ним, бо мав змогу з перших рук діставати інформацію. Знаючи наміри американців, шведам простіше було коригувати свої дії у Фінляндії. Так було. Але часи, коли дехто на сесіях ООН дивився, чи піднесе руку представник Сполучених Штатів, минули. А Марцані вже надто старий, аби зрозуміти, що європейцям не хочеться ставати акторами театру, у якому розігрується спектакль за американським сценарієм. Із Старим Світом давно не можна розмовляти, як із солдатом на плацу, — тоном наказів.

Але найбільші політичні промахи так, на жаль, нічому і не навчили американців.

Удар, котрий торкався його національних почуттів, років десять тому Ландстрем стерпів би без звуку, а тепер він із засуканими рукавами перечить Марцані! Так, що не кажи — інші часи, інші часи…

Коктейль у Ландстрема наближався до кінця. Все було саме так, як Волін і передбачав. Одне насторожувало: господар, з посмішкою вітаючись з усіма присутніми на прийомі, старанно обходив Воліна. Хоча не помітити його Ландстрем не міг — не хлопчисько в дипломатії. Ранг Воліна, стан відносин між Швецією ї Радянським Союзом, та шана, з якою Воліна приймали скрізь у дипломатичних колах, — все це було добре відоме Ландстремові. А отже, цього вечора Воліну мала б приділятися чи не найбільша увага, однак Ландстрем обминав його. І не те, що Волін аж надто прагнув розмови з ним, але в таких справах дипломатичний етикет — перш за все.

Волін глянув на годинник — пів на сьому: хвилин за двадцять більшість порозходяться. Треба й собі збиратися. Але ж незручно йти, не подякувавши Ландстрему за запрошення.

Підійшов Ружичка і одразу безпомилково визначив причину занепокоєння Воліна:

— Ви ще, здається, не віддали належного господареві, Павле Степановичу, чи не так?

— Вже пів на сьому. Господареві теж не завадило б бути трохи чемнішим…

— Він неодмінно попросить у вас вибачення — хочете парі? — Ружичка засміявся і простяг Воліну правицю.

— Парі я не хочу, але дуже» сумніваюся, що він знайде для себе якесь виправдання.

— Він його вже знайшов.

— Яке? — не витримав Волін.

— Він хотів би з вами поговорити наодинці і просив мене переказати його прохання зачекати, поки гостей поменшає.

— Що ж це за справи можуть бути у пана Ландстрема?

— Не кокетуйте, Павле Степановичу, адже ви чудовий співрозмовник, і Ландстрему цікаво буде з вами поспілкуватися. Принаймні так він сказав мені. Але між нами чоловіками, — Юрек притишив голос, — чи не заради розмови з вами зібрав Ландстрем сьогоднішній коктейль. Незлагода з американцями, як вважає мосьє Дюруа, з яким ми просиділи сьогодні мало не годину, справа затяжна і пояснюється не запальним характером пана Ландстрема, а радше навпаки — розрахунком на те, що цей розрив буде помічений і дозволить вести ґрунтовніші розмови з Радянським Союзом. Дюруа навіть гадає, що Швеція зацікавлена в імпорті з Радянського Союзу нафти і нафтопродуктів. Очевидно, сьогоднішня зустріч — зондаж грунту: як поставитеся до цього ви. Але… — Ружичка затнувся, — можливо, француз тільки красиво фантазує з цього приводу.

Юрек подивився на годинник:

— За двадцять сьома, мені вже час. Та ось і сам господар… — і пішов, наче й не помітивши Ландстрема.

Швед, як і до кожного, підійшов до Воліна, привітно усміхаючись.

— Радий вітати вас, пане Волін, у нас і одразу прошу вибачити за прохання трохи затриматися. Ви, сподіваюся, нікуди не поспішаєте?

— Хіба ж я можу відмовитися продовжити у вашому товаристві сьогоднішній чудовий вечір?

Пролунало це двозначно: чи то хочу залишитися, чи то не маю права не залишитися. Ландстрем це зауважив і спробував пожартувати:

— Тим більше, що в моє товариство ви потрапили лише зараз наприкінці нашої зустрічі. Знаєте, над усе в дипломатичній роботі я полюбляю розмови з розумними колегами, і тоді буденна робота не видається такою марудною.

— Пан Ландстрем — чудовий співрозмовник. Тому, я не сумніваюся, задушевних розмов у вас буває не так вже й мало. Хоча, — Волін не міг утриматися од маленької шпильки, — не всякі відверті розмови приємні, чи не так?

Ландстрем зрозумів, що Волін знає про недавню сварку з Марцані, і обличчя його захмарилося невдоволенням, однак щось підказало Воліпу — невдоволення те показне, насправді ж обізнаність радянського дипломата потішила Ландстрема, можливо, тим, що не доведеться переказувати цієї розмови?

— Так, ви маєте рацію, пане Волін, деякі наші sit venia verbo[4] колеги ще й досі не можуть позбутися колоніалістського синдрому. Вони вірять лише в силу вибухівки: чим більше її у них за пазухою, тим владнішими і вельможнішими вони почуваються. Якби на те їхня воля, то вони вже давно висадили б у повітря Хельсінкі. Якщо не тут, то хоча б в Афінах.

То був гачок, і Волін це чудово розумів, як розумів і прозорий, хоч і не досить вправний натяк на Хельсінкський Заключний акт з безпеки і співробітництва в Європі, який був однією з найголовніших тем на конференції в Афінах.

«Ландстрем щось пронюхав, можливо, навіть од того ж таки Марцані, — подумав Волін. — Цей гачок варто проковтнути, а потім уважніше роздивитися, що там за наживкою. Виходить, мали рацію Юрек і цей пройда Дюруа — Ландстрем має щось на меті. Що?»

Усі гості вже давно порозходилися, вони сиділи удвох. Розмова мала бути серйозною. Ландстрем довго оповідав про курс, який проводить його уряд, про відносини між Швецією і країною пана Воліна, які могли б стати ще кращими, аби деякі треті країни не впливали на проведення збалансованої і виваженої самостійної політики, спрямованої на зближення в усіх сферах життя.

— Хоча цього не скажеш про деякі ваші газети, котрі не проти викривити як стан наших відносин, так і політику нашої держави на міжнародній арені, — зауважив Волін.

— Так-так, пане Волін, деякі газети дозволяють собі друкувати інформацію неперевірену і не підтверджену джерелами. Але в нашій країні, ви ж знаєте, засоби масової інформації не контролюються урядом, кожна газетка вільна робити і писати все, що їй заманеться. Свобода слова і друку гарантовані у нас конституцією.

— Я сподіваюся, мається на увазі свобода правдивого слова, а не брехні і дезінформації. А ви, здається, щойно самі підтвердили: деякі публікації об'єктивними не назвеш.

— Згоден з вами, пане Волій, але, певно, у сфері ідеології ми завжди матимемо різні погляди. Нині ми хотіли б відгукнутися на заклик, який невтомно проголошують політичні діячі вашої країни: шукати прийнятні для обох сторін точки зору, а не реєструвати розбіжності у поглядах.

— Цілком згоден з вами, пане Ландстрем, і однією з таких галузей могло б бути розширення торговельних відносин, — вирішив Волін кинути Ландстрему рятівний круг — господар з великими труднощами добувався до суті.

— Саме з цього приводу мені й хотілося б обмінятися з памп деякими міркуваннями.

«Нарешті», — подумав Волій і кивнув головою:

— Я слухаю вас.

— У вас, напевне, «Лада», пане Волін, а в мене, на жаль, «вольво».

— То ви хочете придбати наші машини, пане Ландстрем? Гадаю, уряд моєї країни не заперечуватиме… — навіть без тіні іронії промовив Волін.

— Що ви, пане Волін! Тоді нас зжеруть автомобільні фірми, а без підтримки фінансистів ми навряд чи зможемо обійтися, ви ж це чудово розумієте. Я хотів тільки сказати, що наші гіганти з'їдають стільки бензину, що скоро замість сидінь у кабіні, напевне, стоятимуть, баки з пальним. Не можна говорити про його значний дефіцит у нашій країні, але мій уряд був би зацікавлений у проведенні відповідних переговорів з вашими спеціалістами. Як ви гадаєте, чи згодні були б ви продавати нам нафту-сирець для переробки? Вона була б для нас, очевидно, значно дешевшою, ніж близькосхідна…

— Як ви розумієте, пане Ландстрем, я не спеціаліст, і не можу обговорювати з вами це питання, але, — Волій зробив багатозначну паузу, потримав її рівно стільки, аби підкреслити важливість моменту, — але, завжди до вас особисто добре ставлячись, при слушній нагоді я доповім моєму керівництву про ваше прохання.

— Сподіватимемося, наші й ваші фахівці знайдуть рішення, котре задовольнить обидві сторони.

Власне, розмову можна було вважати завершеною, але урвати її таким чином вважалося нечемним, і тому вони поговорили ще кілька хвилин. Підвівшись, вони повільно попрямували до виходу, і Волін, наче між іншим, спитав:

— Ви думаєте, що наші sit venia verbo колеги можуть завдати серйозної шкоди хельсінкському дитяті, до народження якого і ми з вами, пане Ландстрем, доклали чимало зусиль?

Ландстрем швидко («Ніби сподівався на таке запитання», — подумав Волін) нахилився і, притишивши голос, хоча в цьому не було ніякої потреби, сказав:

— Наскільки я знаю, пане Волін, то це дуже серйозно. На жаль, мені не відомі подробиці, але подейкують, що двоє моїх співвітчизників зовсім не просто так готуються до туристичної мандрівки по СРСР.

Волін здивовано подивився на Ландстрема. Той цей погляд зрозумів одразу:

— Ці дані, боронь боже, аж ніяк не можна вважати достовірними на сто відсотків, але все ж таки я маю своїм обов'язком поділитися ними…

Волін бачив, Волін відчував, як уважно стежить за кожним його порухом Ландстрем. Тому вдавати байдужість було ризиковано: байдужість була б неадекватна сказаному, а всяка неадекватність насторожує професіонала. Ландстрем був професіоналом, тому найпевніший шлях — збалансована поведінка без притиску. Зараз Воліну нічого не треба видавати шведському дипломатові, а відтак є можливість повернутися до аналізу цієї розмови в спокійнішій обстановці.

— Я розумію вас, пане Волін. Тому спробую дещо пояснити. («Аякже, поясніть, будь ласка, бо інакше, без пояснення, надто вже це виглядає шитим»). Нині я виступаю, так би мовити, не як офіційна, а радше як приватна особа. І саме мої приватні інтереси підказали мені подібний вчинок.

«Якщо це справді так, то він серйозно ризикує, використовуючи службову інформацію і дипломатичний статус в особистих цілях», — подумав Волін. Він не хотів нічого відповідати Ландстремові. Мовчання — золото. Усе, що йому хочуть сказати, обов'язково скажуть. Більше того, в розмові зі шведом треба виважувати кожне слово, а відповіді відволікали б від головного — аналізу гри дипломата. «Хай продовжує, я не кину йому жодного рятівного слова, хай докручує до кіпця».

— Вам може здатися, що я граюся з вогнем. («Лис, лис, чортова бестія»). Але це не зовсім так. Інформація одержана мною з тих кіл, які дотичні саме до моїх приватних інтересів. Відтак я можу нею розпоряджатися, не спитавши дозволу посла. Тим більше, вважаю, що саме тут мої приватні інтереси повністю збігаються з інтересами моєї держави, з інтересами усіх європейців. Було б шкода, чи не так, коли б на наших справах позначалося втручання наших заокеанських… колег. Це я вам кажу як щирий прихильник розрядки і хельсінкських домовленостей…

Цілу дорогу Волін не міг позбутися відчуття якогось внутрішнього дискомфорту: наче витяг із ставка здоровенного ляща, а від того за версту тхне дохлятиною.

«Люба Людмилка, видно, старається, — подумав Волін. — Все їй здається, що зібрала матеріалів мало, а насправді, певно, довелося перегорнути гори документів. І зробила швидко, за якусь годину. А зайти посоромилася, вдається до ділових листів».

Розмова з Ландстремом непокоїла. Де і від кого він дістав інформацію? Наскільки вона перевірена? І головне — чому він вирішив переповісти її йому, Воліну?

Поки що все сходилося: в контексті майбутніх нафтових переговорів і зв'язків Ландстрема з «СААБ» для концерну сприятливою обстановка могла бути лише в умовах тісного співробітництва між Швецією та Радянським Союзом. Ну добре, застеріг сам себе Волін, а звідки про поїздку двох шведів знає «СААБ»?

Волін пройшовся по кабінету. Треба було щось негайно вирішувати: хтозна, коли ця інформація потрапила до Ландстрема і скільки він її обмірковував.

Волін набрав по внутрішньому Рудюка:

— Володимире Івановичу, зайди до мене.

Той прибув мало не тої ж миті — щось підказало Рудюку, що справа у Воліна невідкладна.

Після розповіді Воліна Рудюк стенув плечима:

— Нема нічого простішого, Павле Степановичу…

— Ну-ну, не поспішай, гаряча голово…

— А що тут думати. — Рудюк був досвідчений дипломат, але в розмовах із своїми він іноді любив погратися у відчайдушність. Як не дивно, саме це подобалося в ньому статечному Воліну — з Рудюкових «смішечків» іноді вимальовувався цікавий погляд на складні ситуації. — «Деякі речі нам незрозумілі не тому, що наші поняття слабкі; але тому, що ці речі не входять в коло наших понять», — процитував він Козьму Пруткова.

Волін скривився, як кривився тільки в дитинстві від добрячої порції риб'ячого жиру.

— Та ні, я серйозно, — змінив тон Рудюк. — Ми маємо проаналізувати ситуацію, але зробити нічого не зуміємо.

— Але наш аналіз і наші висновки можуть і повинні бути зорієнтовані. — Волін знав свою натуру, він не може здатися, аби не заперечити Рудюкові.

— Ви подумайте про Москву, Павле Степановичу. Картина — там. Ми можемо додати лише штрих.

— А якщо цей штрих перекреслить картину? — І тут Волін подумав, що Рудюк має рацію…

— Не ображайте їх, Павле Степановичу… — Рудюк сидів у шанобливій позі, але в ній були твердість і розуміння своєї правоти. — Питання виходить за рамки нашої компетенції, а, як відомо, поради навіть досвідченого астронома в танцях…

Вплів наче й не помітив закиду:

— А якщо вчинок Ландстрема продиктований якимись іншими, не економічними міркуваннями? Якщо зараз він працює не на «СЛАВ», тоді що? — Волій поклав руку на плече Рудюкові.

— Тоді, Павле Степановичу, все одно Москві буде розібратися легше, ніж нам.

Рудюк зрозумів головне, про що говорив Волін: Ландстрем міг продати «дохлу кішку», і, може, саме на те й розраховану, що вона піде по дипломатичних каналах туди, в Радянський Союз, і вдарить саме в ту точку, яку запрограмував Ландстрем. І Рудюк, і Волін знали, що всяка інформація в складному механізмі міждержавних відносин може стримати одні процеси і пришвидшити інші. Волін і Рудюк — це первинний фільтр, і повинні вже в зародку передбачити чи виправити можливу похибку.

— Здаюся, Володимир Іванович, мабуть, це, справді, єдиний вихід. — Волін підвівся. — Зайду до посла, разом пошукаємо формулювання.

Того ж вечора про розмову з Ландстремом довідалася Москва.

Одразу ж після коктейлю Ландстрем подзвонив Марцані і вимовив лише одне слово — «так». Через чверть години шифром посольства США було передано телеграму.

Саме цією телеграмою розпочалася операція прикриття «Шлейф».

… Порушуючи тим самим правила перебування іноземців на території Радянського Союзу», — дочитав Чуйко фразу, але закривати звіт не поспішав. Серед десятків справ, які неодмінно є в підполковника державної безпеки, саме ця ось уже не перший день тримає його в напрузі. І не те, щоб якийсь надзвичайний випадок, якась екстраординарна ситуація, ні. Поведінка цих двох шведів привертала до себе увагу передусім своєю нестандартністю, алогічністю.

Помітили їх ще на кордоні. Вражала систематичність, з якою вони випробовували терпіння гідів, покоївок в готелях, міліції. Але повсякчас наближаючись до грані, що розмежовувала законне і протиправне, вони жодного разу не переступили її, балансуючи з точністю досвідченого еквілібриста. У «витівках» цих панів була зарозумілість «золотої» молоді, було зухвальство відчаюг і бретерів… Усього цього підполковник надивився, його цим не здивуєш. Вражало інше — вміння точно розраховувати дозу, вміння в критичній ситуації зупинитися, вибачитися, аби згодом вдатися до нових «атракціонів», що межують з карною відповідальністю: фарцували, але некрупно, фотографували аеропорт, але звіддалік і завжди з першим планом, заводили провокаційні розмови з нашими хлопцями і дівчатами — в матеріалах є й такі свідчення, пропонували заборонену літературу, але нікому і нічого не передавали, окрім одного швидше відразливого, аніж непристойного журнальчика.

Чого вони прагнуть? — вже вкотре намагався Чуйко знайти відповідь. Військова інформація, якщо зважити на демонстративне фотографування закритих об'єктів? Можливо, але чому це робиться так нахабно і без жодних натяків на конспірацію?

Валютні операції вони теж вели не з «тузами», котрі вже давно на прикметі в міліції, а з зеленими хлопчаками, для яких найбільше важило закордонне лахміття з «лейбою» і які ще погано зналися на доларах, фунтах і франках.

Хто ці двоє, — Чуйко глянув на списані аркуші, — Івар Ленрот та Ларс Фрісен?

Однак Чуйкові не хотілося одразу розкладати все по поличках. Він знав, що саме намагання зробити це може привести до спрощення ситуації, і потім версія, самим тобою вибудувана, тиснутиме на тебе впродовж усієї роботи. Але спокійно обміркувати не завадило. Адже поведінка шведів — факт, від якого нікуди не дінешся. Найпростіше відкинути факт, а нахабство молодиків списати на вік… Можна було б списати…

У принципі, мабуть, так і довелося б зробити, якби підполковника не бентежив спектр. Надто вже широкий діапазон нездорових інтересів двох молодиків.

Широта виключає глибину, а глибина не може існувати поряд з широтою, пригадався давно учений закон семантики. Глибина в даному випадку означала б, що ці двоє геть погрузли у злочинах. Вони ж глибини не прагнуть. Вона їм не потрібна! А може, хтось обмежує їх у діях?

Щось у поведінці шведів нагадувало підполковникові гру навиворіт, футбол у свої ворота, не шашки, а якісь піддавки. Але коли мислити шашковими категоріями, то, врешті, ті ж піддавки — теж вид спортивного, інтелектуального мистецтва. Просто правила в такій грі інші. Те, що добре в шашках, неодмінно погано в піддавках. Але для дилетанта найдивніше те — підполковник згадав свої юнацькі шашкові баталії — що в піддавки виграє знову ж таки той, хто і в шашки. Ану як оцінити вчинки двох шведів з точки зору антиконспірації? В такому разі варто віддати належне їхньому вмінню комбінувати методи і форми, виплутуватися із найскладніших ситуацій, мало не гіпнотизувати своєю вдаваною простотою і наївністю.

Отже, гра? А сенс? У будь-якій навіть найбезпораднішій грі повинен бути якийсь сенс…

Від цієї хвилини Чуйко пі на мить не забуватиме шведів, працюючи над іншими справами, які потраплятимуть йому до рук.

Леонідові радили йти на історичний. Може, так повелося після того, як вони хлопчаками розкопали в полі, у вибалку, кілька пластмасових медальйонів і принесли їх до школи. Власне, знахідка була не лише їхня: баба Ганя, що мешкала неподалік од старої водокачки, розказала йому та Володьці Ігнатенку, як під час війни у вибалку точилися запеклі бої. З року в рік трактор переорював землю, а медальйони вибрав тільки тепер. Було їх вісім штук, а прочитати вдалося тільки два — прізвища, імена та по батькові солдатів, котрі полягли в тих боях.

Один з загиблих був з-під Пензи, а другий з Харківщини, обоє мали по двадцять літ, і в обох ще й досі лишилися живими матері. Та про те дізналися вже потім, коли Леонід від імені школярів написав листи у військкомати, а звідти надійшли відповіді.

Але спершу разом з учителем фізкультури, колишнім фронтовиком Іваном Даниловичем, пішли вони до секретаря парткому колгоспу і показали свої знахідки, А вже другого дня відбувся в селі сход, і вирішили тоді старі й малі спорудити на честь полеглих воїнів та своїх односельчан, котрі не повернулися з війни, величний обеліск — на зароблені на суботниках і недільниках гроші.

Найневгамовнішим виявився Леонід, і сказав йому Іван Данилович: бути тобі істориком, адже тільки той до історії ставитиметься небайдуже, хто може все, що в світі діялося, крізь своє серце пропустити.

Але самому Леонідові Чорношкуру, нині сержантові прикордонних військ, понад усе хотілося стати агрономом. І не те щоб з біології знання у нього були міцнішими, ніж з фізики чи літератури, але якось подобалося йому спостерігати, як з невеличкої зернини виростає високе й струнке стебло, як колоситься воно, дозріває, як потім збирають збіжжя красивими комбайнами, вишикуваними, немов на параді, — от тільки комбайнери, засмаглі й запорошені, без параду, — і як ллється зерно рікою в кузови вантажівок. І так з року в рік — один раз і назавжди заведений людиною порядок.

Слово «порядок» Леонід якось по-особливому збагнув на кордоні. Тут завжди повинно бути все в порядку. Коли ще служив у навчальному підрозділі, його привчали до порядку на контрольно-слідовій смузі, в порядку повинні бути всі деревця й кущики, які вивчав удень і вночі, в порядку сигналізація. В порядку — найголовніше — автомат.

Тільки-но Леонід дізнався, що потрапить на кордон, одразу ж послав листа додому: радійте, батьки, ось де вашому синові служити випало! Мати у відповідь побідкалася для годиться: небезпечно ж, мовляв, але видно було: сином пишаються, що не кажи — справжня служба.

І ось уже другий рік тут, на західному рубежі країни. Може, від того, що скоро звільнятися йому, Леонідові Чорношкуру, в запас, і приходять під час чергування такі думки — про рідну домівку, про навчання. Це поки немає машин — можна помріяти, а прикотить авто — де й подінеться мрійливість Леонідова: підтягнутий сержант-прикордонник добре знає свій обов'язок чергового по контрольно-пропускному пункту. Так вже вийшло, що після учебки потрапив він не на заставу, а на КПП-12– без дозорів і секретів: «Ваші паспорти, будь ласка», штамп «КПП-12» у паспорт — бац, і мандруйте собі далі, товариші радянські громадяни і панове із зарубіжних країн. Однак з часом зрозумів: тут теж є свій необхідний порядок, і нині ті, хто більше не ризикує проходити з безшумним пістолетом через ріки, байраки та яруги, їдуть сьогодні з візами, паспортами, і пред'являють свої паспорти йому, Леонідові, а він тут, у Радянському Союзі, перша інстанція. Були й тут свої труднощі. Приміром, не любив він нічні чергування, бо в поїздах люди вже спали, будити їх не хотілося. Леонід розумів: всі вони не шпигуни, всі добропорядні громадяни своїх країн, їдуть подивитися наші Москву, Київ, Крим чи Кавказ, але служба вимагала — то ж сержант ввічливо, чемно, але твердо просив: «Ваші паспорти, будь ласка».

Щоправда, з поїздів його зараз перекинули на автомобілі — тут більше простору для діяльності. Автомобіль — це ж просто скарб для людини з лихими намірами.

Ще тільки прийшов він на КПП, одразу ж повели їх, молодих, на екскурсію: розповідали, що і де було заховано, як і хто все це на кордоні знайшов і вилучив. А наприкінці показали три величезних сейфи із «знахідками» лише останніх кількох місяців. У першому сейфі були книги — антирадянська література, схована в палітурки, на яких стояли імена Чехова чи Гейне; у м'яких обгортках і коленкорі, у шкірі й суперах. У другому сейфі теж були книги — «але з релігійним ухилом», як сказав їм їхній ротний. І третій сейф був з літературою. «Порнографія», — коротко поінформував командир.

Автомобілі цікавили Леоніда ще з однієї причини: перед призовом встиг він провчитися нівроку на курсах водіїв, то й думав — дадуть йому в армії машину. Машини не дали, зате тепер йому було страшенно цікаво розбиратися в конструкціях десятків і десятків машин, які щодня проходили перед його очима. Щоправда, погляд на машину у нього за два роки служби став дещо специфічним: як будівельника на аеродромі цікавить в основному бетон злітної смуги, так і Леоніда цікавили машини перш за все з точки зору того, що і як він міг би у них заховати. Хитромудрих тайників бачив він уже до біса, інколи ідеї повторювалися, і це ображало самолюбство сержанта прикордонних військ Чорношкура: він тоді швиденько складав акт і передавав справу по інстанції. По-справжньому тішився лише тоді, коли вдавалося виявити місце, в якому досі ще ніхто нічого не знаходив. Зрозуміло, не тільки задля самовдоволення працював він на контрольних оглядах — це перш за все був обов'язок, коли він віч-на-віч з можливим противником, а двобій виграти повинен.

Роздуми перервав Котькін, котрий чергував на вулиці.

— Льоню, вперед, там «пежо» — екстра-клас! Закачаєшся!

Це повинно було означати, що черговому наряду по КПП-12 треба починати огляд автомобіля марки «пежо». Слово «закачаєшся» мало означати: роботи тобі, Льоню, з цим «пежо» буде стільки, що…

Чорношкур підвівся, майже автоматично обсмикнувши кітель і поправивши кашкет, вийшов. Просто перед ним на оглядовому майданчику стояв автомобіль, за кермом якого сиділа миловида жінка років двадцяти п'яти. Коли Леонід підійшов до машини, жінка тільки спустила скло і мовчки подала документи.

«У нас вперше, — подумав Леонід. — Всі, хто приїздить сюди вдруге, добре знають: з автомобіля все одно доведеться вийти». Він глянув у паспорт, потім на жінку, і ще раз у паспорт: громадянка Франції Жаннетт Мельє прямує на відпочинок на Південний берег Криму за маршрутом, який їй запропонувало радянське акціонерне товариство «Інтурист».

Після зустрічі в Парижі з мосьє Клодом Жаннетт почувала себе майже безтурботною. Справді, як і говорилося, всі деталі, до иайдрібніших, були продумані, а найголовніше, що їй пропонувалося цікаве, захоплююче турне до Росії абсолютно безкоштовно, за невеличку послугу — завезти якимось людям кілька книжок і поговорити з ними про їхні потреби. Якщо виникне необхідність, то зв'язати їх з Клодовим другом у Москві — телефон вона завчила напам'ять. Усе ж таки велике щастя — ця зустріч з Мартінсоном саме в той час, коли шеф сказав їй про звільнення.

Усі нещастя звалилися на них неждано-негадано, мов сніг посеред спекотного літа. Дирекція виставки повідомила, що клієнт, котрий хотів придбати Роберову картину, відмовився од свого попереднього наміру. Навіть утричі й учетверо менша ціна не спокусила його змінити своє рішення.

Робер вставав щоранку пригніченим і йшов на Монмартр. Там, коло базиліки Секре-Кьор, у кварталі художників він простоював із своїми роботами до глибокої ночі. До картин «підходили, їх роздивлялися, немов у музеї, поціновували вдалі деталі й колорит, але нагоди продати їх так і не трапилося. Щоправда, на замовлення якогось туриста-араба Робер зробив за кілька хвилин портрет, і на зароблені півтори сотні франків вони протягли ще кілька днів. А потім не стало й того.

І це саме в той час, коли вони збиралися побратися і поїхати у весільну подорож, хай не в Швейцарію чи омріяну Робером Іспанію з її коридами і Прадо, а кудись у тихе містечко коло Ла-Маншу, у Фекан чи Дьєп, і там насолоджуватися близькістю коханої людини і спокоєм…

Вона складала гроші на поїздку, поки одного разу в конверті разом з платнею не одержала листа: «Фірма, на превеликий жаль, надалі не може скористатися вашими послугами, однак коли така можливість з'явиться, будемо раді такому висококваліфікованому спеціалістові, яким, без сумніву, є мадемуазель Мельє». Що не кажи, навчилися з красивими реверансами викидати людей на вулицю! Жаннетт десятки разів перечитувала це повідомлення про звільнення, аж поки не вивчила напам'ять кожну кому на невеличкому рожевому аркуші.

Все летіло шкереберть — весілля, подорож, Ла-Манш…

І саме тут трапився Мартінсон! Він говорив про одне делікатне завдання, яке буде приємно виконувати — і не збрехав. Безкоштовна поїздка в Росію — про це їй, випускниці східного відділення Сорбонни, можна було тільки мріяти. Приваблювала і обіцянка, що після цієї поїздки Мартінсон сам займеться її влаштуванням на роботу, а на перший час допоможе грішми. Вона так до пуття й не дізналася, де працює цей Мартінсон, але фігура він впливова і при грошах — це не викликало жодного сумніву, такий справді міг би допомогти. Жаннетт імпонувало у зустрічах з Мартінсоном і те, що він ніколи не заводив розмови про ліжко, якщо й запрошував до ресторану, то це означало тільки вечерю — і нічого більше. Вона навіть подумала якось, чи все там у нього в порядку, а він, ніби прочитавши її думки, засміявся і сказав: «Я служу господу богу, то ж не можу поклонятися ще й еросу». У цих словах, хоч і сказані вони були з посмішкою, відчувалася серйозність і щирість, а потім Жаннетт сама зрозуміла: Мартінсон підтримує зв'язки з багатьма релігійними організаціями світу, і був, певно, в цій координаційній конторі не останньою людиною.

Прохання відвезти кілька книжок і вітання в Радянський Союз, на Україну, вона сприйняла спочатку скоріше як недоречний жарт з приводу її пікантного становища, але Мартінсон не жартував, навпаки, цілий вечір він розповідав їй про те, як складно буває іноді людям віруючим знайти одне одного, яка необхідна часом допомога братів по вірі. Особливо багато розповідав Мартінсон про нестачу літератури для віруючих у Радянському Союзі. Щось про це Жаннетт вже чула, але Мартінсон вразив її своєю обізнаністю. Він сипав цитатами з біблії і Декларації ООН про права людини, він цитував хельсінкські домовленості, ще і ще раз переконуючи: без допомоги із Заходу віруючим у Радянському Союзі доводиться дуже сутужно.

— Вам нічого боятися, Жаннетт, — говорив Мартінсон, — в тайнику ви повезете туди не пластикові бомби, а слово боже.

Але саме слово «тайник» дещо бентежило її; непокоїло — чому «слово боже» треба везти у схованці?

— Як ви не розумієте, люба моя, деяка література релігійного змісту в Росії заборонена. Ми не просили б вас їхати туди, аби не настійливі прохання, які надходять звідти од наших братів і сестер по вірі. Але, — Мартінсон зробив невеличку паузу, — коли ви не хочете цим зайнятися, коли ви відмовляєтеся, то я, звичайно, не наполягатиму. Я просто хотів допомогти вам у скруті, дати перепочинок вашим нервам, а відтак можливість заробити трохи грошей — адже ви одержите ще певну суму — не надто велику, про яку ми з вами поговоримо, — яка дасть вам змогу протриматися якийсь час, доки я зміг би підшукати для вас роботу. А виконання нашого прохання, пов'язаного з поїздкою до Радянського Союзу, могло б правити вам непоганою рекомендацією.

— Та що ви, я гадки не мала відмовлятися, — Жаннетт зашарілася, не знаючи, що й сказати Мартінсонові. — Просто така незвична пропозиція…

— Нічого-нічого, я чудово вас розумію. Але, можливо, вам сподобається Крим, і ви захочете наступного разу поїхати туди ще раз. Принаймні будемо на це сподіватися.

Це було під час останньої з ним зустрічі, надалі вона бачилася лише з якимись невідомими, що приходили від Мартінсона, приносили їй гроші, документи на автомобіль, карту мандрівки, повчали, де краще зустрітися з людьми, до яких вона послана. Всі вони були якісь однакові, безликі. Тільки останній, Клод, справив на неї враження інтелігентної людини, котра й справді більше опікується іменем і справами божими, ніж тонкощами того, як у неї перевірятимуть документи. Він повіз її спочатку повечеряти, а потім заїхали на якийсь маленький дворик, де рудань на ім'я Філ показав «її» автомобіль. Клод висловив сумнів, чи вміє вона взагалі водити машину, а Жаннетт відповіла, що понад два роки працювала в концерні «Сітроен», поки вдалося зібрати гроші на навчання.

— О, то ви, певно, великий знавець автомобілів! — зрадів Філ. — Ну тоді спробуйте розшукати тайник.

Жаннетт оглянула машину і впевнено сказала:

— У дверцятах!

Філ заіржав, посміхнувся Клод.

— Північний полюс. Або Південний. Вибирайте, який вам більше до вподоби. У-у-у дверцятах, — вив од захвату Філ. — Та двері — це перше, що там, — він розтяг слово «та-а-ам», — будуть обнюхувати.

Жаннетт нічого розумнішого в голову не приходило, і вона продовжила:

— То, значить, під сидінням.

— Ви не вгадали, — заперечив Клод, — і коли ми й далі будемо просуватися такими темпами, то ви не знайдете тайник до другого пришестя. Але, — він взяв Жаннетт під руку, — не переймайтеся цим. Адже над влаштуванням тайника думала не одна світла голова, і робилася схованка не похапцем у майстерні, а ще на заводі. Причому, скажу вам навіть більше, тайників таких жодна машина ще не мала — це перша і, можливо, остання модель. Філ, — звернувся він до рудого, — покажіть мадемуазель схованку.

Той посміхнувся з виглядом людини, яка добре зробила свою справу, і Норман Черчілль оцінив це. Йому теж хотілося поглянути на Філову вигадку, і десь в душі його брав острах на те, щоб вона не виявилася такою ж, як з «Гардіан».

Філіпп потер руки од передчуття задоволення і промовив:

— По-перше, аби відкрити тайник, треба увімкнути запалення. Потім, — він вийняв автозапальничку, — ось тут, угорі й збоку, є невеличкі кнопки, — спробуйте, мадемуазель.

— Ви просто чародійник, Філе. Тепер я розумію: треба натиснути на ці кнопки, і тайник відкриється, чи не так?

— Не зовсім, мадемуазель Жаннетт. Коли ви натиснете ці кнопки, і то не так просто, а за певною системою, то відкривається не тайник, а нова кнопка, на яку натискати треба також за певною системою. Причому, хочу зауважити вам, що друга кнопка, як потім і тайник, відкриються беззвучно, принаймні так, що за шумом роботи двигуна ви цього не почуєте. Крім того, тут стоїть пристрій, здатний розрізняти сигнали, і якщо сигнал не завершиться протягом десяти секунд, то спрацює запобіжна система, і дверцята не відчиняться.

— А якщо я не встигну зробити всі операції за десять секунд?

— Маєте встигнути, мадемуазель, це, по-перше. І по-друге, ви ж можете повторити сигнал. Запобіжна система потрібна лише, аби котрийсь з радянських прикордонників, натискаючи протягом години на кнопки, не зміг випадково натрапити на потрібний код.

«Потрійна безпека — це вже щось, — подумав Норман, — цей Філ, здається, в техніці тямить трохи більше, ніж у конспірації».

Тим часом Філ проробив потрібні маніпуляції, і поглядам усіх трьох відкрився тайник, вщерть заповнений літературою.

— Можете переглянути, мадемуазель, — запропонував Норман, та Жаннетт відмахнулася — вино і вся ця феєрія з технікою приголомшили її. Але Норман наполіг:

— Ви повинні подивитися, мадемуазель, вже хоча б для того, аби знати, що там немає жодної сторінки, котра була б спрямована проти Радянського Союзу, проти їхніх законів. Ви повезете братам нашим по вірі слово боже, біблію, святе писання.

Жаннетт узяла першу-ліпшу книгу: голубий коленкоровий томик без жодного напису на ньому і тільки через кілька чистих сторінок зазначено: «Біблія. Книги священного писання Старого і Нового завіту. Канонічні. В російському перекладі. З паралельними місцями. Видання Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів. Москва, 1968».

Жаннетт перевела здивований погляд на Нормана.

— Яка Москва, мосьє Клод?

— Бачте, мадемуазель Мельє, якщо ми вже взялися надати нашим братам і сестрам книги для читання, то ліпше, аби вони мали радянські вихідні дані, аніж паризькі чи мюнхенські. І ще. Коли ви зустрінетесь із нашими друзями, то передасте їм разом з літературою лише вітання. За нашими припущеннями, їм нічого буде передати нам, але як щось і знайдеться, то сховайте знову ж таки в тайник — він, як ви бачили, зроблений надійно. Коли ви думаєте вирушати?

— З мосьє Мартінсоном ми домовлялися на післязавтра.

— А чи не могли б ви виїхати хоча б завтра увечері?

— І спинитися на ночівлю у Брюсселі?

«Теж правильно, — подумав Норман, — одна ніч ролі ніякої не грає, тільки ж поспішати, поспішати треба», — однак погодився:

— Добре, післязавтра зранку.

Вони попрощалися з Філом, домовившись про зустріч наступного дня, щоб Жаннетт могла випробувати машину в ділі. «Тут є ще деякі тонкощі», — докинув на прощання Філ. Другого дня виявилося, що Жаннетт має взяти з собою ще одну книгу.

— Це Веселов, ви, мабуть, чули про нього, мадемуазель? — спитав у неї Філ. — Росіянин, який попросив на Заході політичного притулку і почав тут писати книги. Це річ художня, але автора не друкують у Радянському Союзі, бо він має свій досить категоричний погляд на деякі речі…

— Навіщо ж мені її ховати, наражаючись на небезпеку, — здивовано спитала Жаннетт.

— Якраз навпаки — ховати книгу не треба, нехай вона увесь час лежить відкрито — можете ж ви читати щось на перепочинках. Її неодмінно повинні у вас знайти, і, як свідчить практика, після цього прикордонники не будуть більше порпатися у вашому «пежо». Коли хочете, це маленька хитрість про людське око. Веселова у вас заберуть, а повертаючись додому, можете, як захочете, вимагати його назад. Але це вже ваша справа. — І Філ кинув томик на заднє сидіння…

… Цілу дорогу до готелю мосьє Клод щось говорив про правовий статус іноземця у Радянському Союзі, що краще на жодні запитання не відповідати, а дочекатися представника французького посольства, і тільки тоді… Але до цього справа не дійде, авжеж… Надійні документи, тайник, який коли й знайдуть, то не відкриють, але все одно заїхати до друзів треба… Передати… не повертатися ж з літературою назад… Поїздка і так чимало коштує…

Довга дорога до радянського кордону заколисала її, і вона лише тоді потроху прийшла до тями, коли перед нею став юнак у формі із зеленими погонами та таким самим зеленим кашкетом і ввічливо попросив: «Документи, будь ласка».

Цей «пежо» таки добив Леоніда. Огляд зайняв хвилин десять, не більше. Все було в порядку і в документах, і в самій машині — ніде не видно жодного підозрілого сліду. Кількох звичних рухів було досить, аби з'ясувати, що там, де возять контрабанду дилетанти, в цьому «пежо» її немає. Треба було вже відпускати француженку, та й черговий по КПП підганяв: маєш підозру — кажи, а не маєш — нічого тримати машину.

До Леоніда підійшла Любаша — це для Леоніда Любаша, а для всіх інших — інспектор санітарного контролю Ткаченко. З цією гарненькою, привітною дівчиною приємно було поговорити про що завгодно, а особливо любив Леонід — про сади. Про них Любаша, здається, знала все, її слухати — не переслухати. Сказати, що вони обмежувалися тільки цією темою, було б очевидною неправдою, а чом би іі не поговорити серйозно, коли до законного звільнення н запас лишилося сержантові кілька місяців, і Любаша, бачив Леонід, зовсім не проти покинути КПП і перебратися кудись поближче до міста Білої Церкви на Київщині, звідки Чорношкур був родом.

От і сьогодні можна б поговорити з Любашею про се, про те, вона, мабуть, тому зараз і підійшла до Леоніда — чи швидко вже звільниться? — та цей «пежо» чимось був йому підозрілий, ніяк не давав спокійно закінчити огляд.

Сержант виліз із ями, де оглядав днище машини, і відвів Любашу вбік:

— Ти вже закінчила огляд?

— Угу.

— Ну то як?

— Порядок, про м'ясні продукти попередила: вона з собою шинку везе…

— Любочко-рибочко, ти ж про цю кляту шинку все знаєш — то ти їй лекцію, лекцію… Ну хоча б хвилин двадцять, зможеш?

Дівчина закопилила губку і з виглядом: давай, мовляв, експлуатуй далі — кивнула йому головою на знак згоди.

Сержантові хотілося поцілувати цю дівчиноньку, та такі речі вони ще всерйоз не обговорювали, і тому Леонід стримався і шарпнувся швидше знов під машину. Тепер він точно знав: інспектор санітарної служби Ткаченко запросить громадянку Французької Республіки Жаннетт Мельє до кабінету, викличе перекладача і, коли той з'явиться, двадцять хвилин розповідатиме про ту шкоду, якої можуть завдати громадянці Жаннетт Мельє м'ясні (чи інші рослинного та тваринного походження) продукти, які зберігаються не належним чином. За ці двадцять хвилин сержант Чорношкур разом з митниками повинен або знайти докази для подальшого затримання машини, або ж дати дозвіл на в'їзд на територію Радянського Союзу.

Хвилини збігали, як ніколи, стрімко. Підійшов капітан Женченко.

— Ну що?

— Нуль.

Чорношкур востаннє глипнув у багажник.

— Не можу я повірити, що тут нічого немає, — Леонід аж почав гарячкувати, — чи мало я таких «пижиків» передивився — наче і все тут на місці, наче і конструктивно точно, а відчуття таке, що під машиною тобі простору, повітря замало. А що це означає? А те, що хтось спеціально конструкції інакше скомпонував, аби сховати туди щось…

— Філософ, — сказав капітан. — І додати нічого. Закінчуй огляд — Любаша й так ля двох старається, — невеличкий трюк сержанта виявився поміченим.

— А книжка ж як, що її митники знайшли? — Чорношкур запитально подивився на Женченка.

— Веселов? Та ти ж сам бачив, що француженка не гірше нашого російською шпарить. Скаже — читала. Тим більше, що лежала вона відкрито — її у контрабанді не звинуватиш. Вилучимо — полежить у нас до повернення.

— А, може, вони на це іі сподіваються — Всселова, мовляв, заберуть і підчепляться?

— Можливо, але що це нам дає? Ну підозра — але ж не більше. Проте… Митники їй про книгу вже сказали?

— Ні, товаришу капітан, поки що не встигли.

— То й добре. Зробиш це зараз. Тільки не сіпайся, спокійно.

… З дверей КПП у супроводі Любаші вийшла Жаннетт. Обидві вони з цікавістю подивилися на сержанта. Той підійшов до дверей машини, поволі відчинив їх, взяв із сидіння книгу Веселова і обдивився її з усіх боків. Женченко до болю в очах вдивлявся в обличчя Жаннетт. Та стояла мовчки, а погляд невідривно стежив за тим, що витяг сержант з машини.

Леонід показав книгу Жаннетт:

— Це ваша книга, мадемуазель Мельє?

— Так, — Жаннетт відповіла спроквола, навіть з посмішкою.

— Згідно з правилами, ввезення книг цього автора в СРСР заборонене. Нам доведеться скласти акт про її вилучення, — Леонід говорив майже автоматично, не вводячи очей з Жаннетт.

— Що ж, будь ласка, я до ваших послуг.

Після того, як усі формальності було завершено, Жаннетт підійшла до Леоніда і взяла в нього в'їзні документи:

— Більше я нічим не завинила перед вами? — Вона відчинила дверцята, повільно, аж надто повільно сіла, натисла на стартер. Перед тим, як від'їхати, ще раз подивилася на Леоніда і помахала йому рукою.

Коли машина щезла за поворотом, Любаша, що стояла позаду сержанта, зітхнула і зсунула йому картуз на самісінький ніс. Чориошкур повернувся до капітана:

— Ви ж бачили, як вона зраділа, коли я показав їй книжку?

— Так і мені здалося — у неї після цієї нашої знахідки настрій поліпшився, хоч мало б бути навпаки — заборонену книжку везла все ж таки.

— Отже, був тайник?

— Хтозна, — ми ж оглянули псе уважно, а не знайшли нічого… Ну та не журися, Льоню, — капітан поплескав Чорношкура по плечу, — їй же треба і назад вертатися — маєш ще один шанс.

Чуйко посунув до себе календар, щось записав і поглянув на Юркіна, що стояв перед ним виструнчившись:

— Та ви сідайте, Ігоре Костянтиновичу, розмова у нас може бути довгою.

Юркін, подякувавши, сів.

— Які у вас міркування з цього приводу? — продовжив за мить підполковник.

— Надто мало фактів, аби робити якісь далекосяжні висновки, Іване Семеновичу, але хочу сказати, що чуттю наших прикордонників я довіряю — у них на такі справи нюх, а в нинішній обстановці чекати можна чого завгодно…

— Це правильно — обстановочна, я нам скажу… Он учора американці про стосунки між Сходом і Заходом говорили — тільки чорна фарба. Давайте-но підсумуємо, що ми на сьогодні маємо. По-перше, — підполковник на чистому білому аркуші намалював риску, — якась там мадемуазель Мельє їде у Крим, причому в машині, припускаємо, є тайник. Для кого?

— По-моєму, це не розвідка, Іване Семеновичу. Бо навіщо ж їм гнати сюди машину з тайником, скажімо, для агента, коли для цього у них є, безумовно, й надійніші канали.

— А як везуть не сюди, а хочуть вивезти звідси?

— То все одно краще скористатися надійнішим методом — машина, як-не-як, примітна штука.

— Згоден, але не на всі сто. Якщо йдеться про великий пакунок, то абсолютно безконтрольно його можуть вивезти тільки з дипломатичним багажем. Але, як видно, матеріали ці знаходяться не в Москві, за ними треба їхати на Україну, а це вже ризик, а ризикувати кадрами з диппаспортами не будуть. От і перший висновок: у них немає цілковитої гарантії успіху, вони остерігаються провалу. У цих умовах добре обладнана тайником автомашина, свобода пересування — величезний плюс. А примітна… Зараз у Крим усі траси забиті — сезон, неважко й загубитися. Деякі з наших спеціалістів з-за кордону не те що «пежо» — мало не «роллс-ройси» привозять.

— Але все ж таки — несерійний автомобіль…

— Гадаю, його несерійність не випирає назовні, — очевидно, якісь внутрішні переробки з певною метою.

— Метою може бути вмонтований на заводі тайник…

— Так-то воно так, але мене зараз цікавить дещо інше: як ви думаєте, Ігоре Костянтиновичу, хто на Заході може дозволити собі мати несерійну модель? У кого на таку машину вистачить грошей? Адже вибір там великий, чи не простіше купити іншу марку?

— Я теж одразу про це подумав. Можна, звичайно, припустити, що це жіноча забаганка, але справді — занадто дорога. Сьогодні зранку я зв'язався з прикордонниками, вони повідомили дані з в'їзної анкети туристки — Мельє Жаннетт працює референтом-консультантом в Національному центрі наукових досліджень, живе в Парижі…

— У Парижі життя обходиться дорого, а референт-консультант не така вже й грошовита особа.

— Тим більше, Іване Семеновичу, що капіталісти вміють гроші рахувати, тому значно розумніше було взяти тур на двох чи на трьох — на самому бензині б втричі зекономили.

— Так що — вважаємо: не сходяться фінансові кінці з кінцями у француженки? — запитав Чуйко і глянув на Юркіна. Той відповів не одразу, потер двома пальцями чоло, поклав руку на стіл:

— Впевнений — не сходяться.

— Отже, за відправну точку можна прийняти таке. Хтось, маючи чималі гроші, одержані, можливо, від розвідки, хоче привезти в Радянський Союз чи вивезти звідси щось таке, для чого їм потрібна спеціально обладнана автомашина.

Чуйко підвівся, слідом за ним автоматично підхопився Юркін, але підполковник поклав йому руку на плече, посадив. Мовчки пройшовся по кабінету, поправив телефон на столі.

— Власне, ця Жаннетт мене б не так зацікавила, якби не дивний збіг. — Чуйко знову сів до столу і провів на аркуші другу жирну риску. — Сьогодні зранку розпочав поїздку по Україні кореспондент Юнайтед Пресс Інтернейшнл. Послужний список у цього американця на диво: з Сірії свого часу видворили за втручання у внутрішні справи країни, був в Угорщині, теж довго не затримався, тепер у нас. Характеризується не найкращим чином — інформацію передає відверто тенденційну, часто перекручену. Коротше, репутація в нього підмочена, і великим другом нашої країни його вважати не можна… Прикметна тут одна деталь: ще місяць тому він збирався — і офіційно про це заявив — відвідати Ленінград, а тут раптом змінив напрямок, на 180 градусів…

— Який у нього маршрут?

— Мета поїздки, як було сказано в проханні, — знайомство з промисловими гігантами Східної України — Харків, Запоріжжя, Мелітополь, Жданов, Донецьк і знову Харків.

— Чого це йому заманулося в таку спеку по металургійних заводах ходити?

— І я цього не збагну. Здається мені, що поїздки мадемуазель Жаннетт Мельє і цього американського журналіста співпали не випадково.

— Тим більше, що на відтинку Красноград — Мелітополь вони їхатимуть однією й тією ж дорогою.

— Цілком ймовірно, що цей молодик гулятиме по Харкову доти, доки мадемуазель Мельє не добереться до траси Красноград — Мелітополь. Більше того, коли й справді дії американця й Мельє скоординовані й підпорядковані одній ідеї, то рухатимуться вони по трасі паралельно, триматимуться близенько одне до одного. Якщо ж ні, то значить, десь ми з вами помилилися, товаришу майор…

— Тоді, Іване Семеновичу, Харків можна вважати лакмусовим папірцем — по тому, як довго американець там затримається…

— У тому-то й справа, що в Харкові заводи можна оглядати і місяць, і два дні. Можливо, в Харкові він і повинен одержати дозвіл на зустріч, якщо вона не за-планова заздалегідь.

— Навряд чи запланована, Іване Семеновичу: якийсь у всьому цьому поспіх відчувається: Ленінград от, приміром, відкладено…

— Можливо, вони імпровізуватимуть по ходу, а отже, або дуже термінове щось ліплять, або не впевнені в чомусь і не хочуть потрапити, як муха в окріп. Або і те, й інше разом.

Чуйко подивився на аркуш паперу в себе на столі, на бездоганно виконаний кут, узяв ручку і праворуч од кута провів ще одну жирну вертикальну риску. Ця лінія одразу поламала гармонію, стала тим дисонансом, якому противиться добрий смак.

«Що ж, — подумав Чуйко, — найгармонійніша геометрична фігура, мабуть, коло, але навряд чи дії розвідки можна перевіряти законами гармонії. Врешті, коли так вже забаглося геометричної довершеності, то з трьох відтинків можна було б побудувати симпатичний трикутник». Але те, що він хотів запропонувати Юркіну, н трикутник поки що не складалося. Чуйко підвів погляд на Юркіна.

— Ігоре Костянтиновичу, ви пам'ятаєте шведів, про яких ми з вами недавно згадували?

— Так точно, товаришу підполковник, ми аналізували цей феномен…

— І ви пригадуєте, яке найголовніше питання лишилося в нас відкритим?..

— Найголовніше питання в нашій роботі, як на мене, одне: хто в цьому зацікавлений?

— І хто — не можете сказати? — Чуйко подивився на Юркіна, і п очах його спалахнула якась іскра, котра мала означати: невже не розкусиш горішок, адже все необхідне у тебе під рукою?

Однак. Юркін не любив і не вмів вирішувати щось зопалу: знаєш відповідь — кажи, не знаєш — помовч.

— Я не думав над цим, Іване Семеновичу, було вдосталь іншої роботи.

— Та ні, Ігоре Костянтиновичу, ви неправильно мене зрозуміли. Я й сам поки що пі до чого путнього дійти не можу. І оце тільки зараз спало на думку… Ви ж, здається, на флоті служили?

— Гідроакустик підводного човна.

— Ну от, вам, акустикові, чи не найкраще відомо, як підводні човни відриваються од локаторів і гідрофонів противника.

— Шумова тінь?

— Так, коли човен йде під надводним кораблем, і шум його гвинтів невіддільний од шуму машин…

— … Тоді жоден акустик не в змозі запеленгувати човен?

— А хіба не так?

— І ви гадаєте?.. — Юркін уважно подивився на Чуйка. Той так само, як і раніше, зосереджено водив зворотним боком ручки по аркушеві паперу, потім поглянув на майора.

— Так. Це шумовий ефект, покликаний відволікти увагу. Треба зізнатися, їм, — Чуйко не уточнював, кого він має на увазі, поки що «їм» означало «противникові», — це на якийсь час вдалося. Будемо сподіватися, що не пізно виправити становище…

Чуйко натиснув кнопку селектора.

— Сергію Івановичу, зайдіть-но на хвильку до мене.

Коли Якунов переступив поріг кабінету, підполковник спитав:

— Де зараз шведи? Ми ж просили місцевих товаришів повідомити, якщо вони викинуть якийсь небезпечний вибрик.

— У Черкасах, товаришу підполковник.

— І поводять себе?..

— Так само — мов берега пустилися…

— А куди вони далі прямують?

— Кінець маршруту — Ростов-на-Дону, Іване Семеновичу.

Чуйко зиркнув на Юркіна, потім — на Якунова:

— А детальніше маршрут пам'ятаєте?

— Звичайно, товаришу підполковник: Кіровоград, Кривий Ріг, Нікополь, Запоріжжя, Мелітополь…

— Дякую вам, Сергію Івановичу, я зрозумів… Чуєте, — звернувся Чуйко до Юркіна, — знову Запоріжжя — Мелітополь.

Юркін кивнув. Ситуація справді вимальовувалася цікава.

— Дозвольте йти? — спитав Якунов.

— Так-так, я вас більше не затримую, а з цими шведами… — Чуйко лише на мить перевів подих, — думаю, не варто їм багато уваги приділяти. Зрозуміла позиція?

— Зрозуміло, товаришу підполковник… — Якунов стояв дещо ошелешений почутим, — але ж ви самі, Іване Семеновичу, тільки вчора наголошували…

Чуйко посміхнувся:

— Ну, по-перше, Сергію Івановичу, вчора минулося, — Чуйко глянув на годинник, — чотирнадцять годин двадцять п'ять, навіть двадцять шість хвилин тому. Як бачите, час не стоїть на місці, а разом з ним і події. А, по-друге, вчора, зважте, я ще й сам думав, що ці шведи поважні птиці, а сьогодні ми з майором порадились і вирішили: не поважні, принаймні не надто…

Якунов вийшов.

— Бачте, я хотів би вам сказати, Ігоре Костянтиновичу, — продовжив Чуйко, — що в мене немає жодних сумнівів з приводу того, що Запоріжжя — Мелітополь — місце зв'язку, що шведи й француженка, а разом з нею і кореспондент ЮПІ — лапки одного ланцюга. — Чуйко говорив так само розмірено, як і ходив, слово припадало в нього на кожен крок. І коли він замовкав, то й зупинявся. Зараз він постояв мить, замислившись:

— Однак усього цього я вам сказати не можу, бо сумніви в мене є. «De omnibus dubitandum», — в усьому сумнівайся. Більше того, кажуть, сумнів — рушій прогресу. Але щось ми вдарилися в лірику. Отже, вважаю, — в голосі Чуйка з'явилися металеві нотки, — що у зв'язку з надзвичайними обставинами варто почати розробку комплексу «француженка — журналіст».

Раптом Чуйко посміхнувся і перейшов на «ти», траплялося це з ним рідко, панібратства він не любив сам і не дозволяв його іншим.

— Ти знаєш, Ігоре Костянтиновичу, чого я тебе покликав: ти звідки родом?

— Із Запоріжжя.

— Ну хто ж тебе так вчив відповідати? Кажи: з траси Красноград — Мелітополь, — Чуйко посміхнувся. — Ти ж вдома, напевне, давно не був? Поїдь, поїдь у Запоріжжя — це ж найбільше місто на трасі і не виключено, що саме воно їх цікавить. Взагалі, візьмися за цю справу, а допомога буде потрібна — не відмовимо.

Юркін зрозумів: заперечувати тут нічого — це наказ.

Коли Юркін вийшов, Чуйко ще раз подивився на аркуш паперу з накресленими на ньому кутом і рискою — праворуч. І знову подумав, що дівати ту риску нікуди, і тому просто під нею домалював крапку — коло кута з'явився жирний знак оклику.

Юркін бував у Запоріжжі по службі частенько, але щоразу, від'їжджаючи з рідного міста, дивувався тому, що в нього знов забракло часу, аби заїхати на Хортицю чи порибалити із старими приятелями, котрих чимало лишилося в нього в Зеленому Яру. Навіть зустрітися й погомоніти з ними не випадало. Йому хотілося побачити когось із знайомих просто на вулиці, підійти, стусонути в плече і сказати: привіт, старий! Можна було зайти мало не на будь-яке підприємство і скрізь знайти однокурсників, колишніх його одногрупників по металургійному інституту. Але руки не доходили: зустрічався з керівниками заподів, секретарями райкомів партії, обговорювали проблеми, що, як говорять дипломати, становлять взаємний інтерес, але потім, після того, як питання вичерпувалися, йому незручно було питати, а чи працює у вас на підприємстві такий Василь Яременко чи така Ніна Оглобліна, котра, при всій її жіночності і привабливості, вже давно, напевно, не Оглобліна, а якась Півненко чи Рябенко.

Про все це він думав і по дорозі додому, і збираючи нехитрі свої пожитки. До термінових відряджень, як от сьогодні — не відкладеш на післязавтра, — він звик давно. Післязавтра… Післязавтра Жаинетт Мельє буде вже в Запоріжжі, а за три дні — на Південному березі Криму ніжитиметься на сонечку. Він би теж не проти до моря навідатися, але ж йому абсолютно заважав отой тип з Юнайтед Пресс Інтернейшил, котрому забаглося оглянути «індустріальні гіганти», а заразом ще й познайомитися з чарівною — француженки повинні бути чарівними — Жаннетт Мельє.

У цьому пункті своїх міркувань Юркін зупинився і сказав собі суворо: можливо, товаришу майор, завжди треба додавати це слово — можливо. Бо так само можливо, що зустрічатися вони якраз і не будуть, а вона тільки щось лишить на трасі десь між 427 і 428 кілометрами, а він оте «щось» забере, а може, й навпаки — залишить він, а забиратиме вона. Можливо. Бо так само можливо, що Жаннетт Мельє просто купила собі тур в «Інтуристі» і хоче відпочити на кримських пляжах в гой самий час, коли цьому писаці з ЮПІ заманулося оглядати Україну індустріальну. Може, йому подзвонив його шеф і сказав, що саме про південь України вони вже сто років не писали, і нині вся читаюча Америка прагне побільше дізнатися про цей чарівний куточок Радянського Союзу. У цих дорослих іграх усе можливо. А від нього, Ігоря Юркіна, залежить те, щоб коли має хтось з них щось на меті, що могло б зашкодити інтересам країни, він, Юркін, повинен про це дізнатися і зробити все від нього залежне, щоб такої шкоди країні завдано не було. І якщо врешті-решт з'ясується, що мета Жаннетт — Крим, а мета журналіста — заводи, то хай їм щастить, хай гріються на сонці і коло домен, а він, Юркін, із спокійним серцем поїде додому і доповість сивому Чуйку: даремно хвилювалися…

Але тут все ж таки щось затівається. Йому не подобалися всі оті дріб'язкові збіги, про які говорив підполковник.

Коло під'їзду на Юркіна чекала службова машина, котра повинна була відвезти його на вокзал. Перед тим, як зачинити за собою двері квартири, він набрав номер Чуйка:

— Це добре, що готовий, — почув він голос підполковника. — Щасти тобі. Містер Мітчел Бурроу з Юнайтед Пресс Інтернейшнл замовив на сьогодні готель у Харкові. Здається, ми на правильному шляху.

Чим ближче під'їжджала Жаннетт до міста, де мала відбутися зустріч і передача літератури, тим неспокійніше почувалася. Все було нібито чудово. Контроль на кордоні пройшов щонайкращим чином, дорога була гарною, погода теж. Жаннетт обирала для поїздки вранішні і вечірні години, коли не так палило сонце, а вдень могла трохи відпочити, погуляти містом. На Україні їй подобалося — чистеньке Ровно, маленький і затишний Житомир, зелена Полтава. І, звичайно ж, Київ! Вона вчила російську філологію, вивчала країну, здавалося, їй відома вона од веж Кремля до кав'яру в ресторанах, яким росіяни заїдають горілку. Але виявилося вже в перший день, що атмосфера в ресторанах така ж, як і в них, десь у Ліллі чи Руані, — тут ніхто не падає під стіл од випитого, як у фільмах, знятих на Заході «а-ля рюс» — «під Росію», і його не виносять на руках швейцари. Українці виявилися народом життєрадісним і гостинним. Коли Жаннетт довелося заходити до метро на Хрещатику в час «пік», то у неї склалося враження, що її зараз задушать, розчавлять і на ескалатор занесуть вже бездиханну, але люди рухалися повільно, чемно, встигаючи навіть виявити нехитрі ознаки ввічливості стосовно «пасажирів з дітьми та осіб похилого віку», як тут говорили. З жадібністю іноземки до сенсацій вона кидалася до натовпів, що збиралися на тротуарах, протискувалася вперед і бачила там тільки лотки з книгами — люди тут купували книги, як французи смажені каштани. Їй подобалося морозиво, котре продавалося на кожному перехресті, автомати газованої води і квас. Було це до безміри дешево і смачно, вона згадувала спітнілий літній Париж, у котрому склянки питної води не знайдеш годинами.

У комісійній крамничці вона купила собі страшенно дешево разок коралів — довго вибирала, вистояла мало не годину перед дзеркалом, вагаючись, але грошей все ж не пошкодувала — Роберові з його потягом до прекрасного, до народної старовини, певно, сподобається прикраса, яку носили століття тому українські козачки. Її великий і сильний Робер! Як там йому зараз ведеться самому, без його маленької люблячої Жаннетт. Вона вже відклацала три плівки слайдів і мріяла, як з Робером милуватиметься українськими краєвидами. Гамірний Хрещатик… Володимирська гірка… Київські фонтани… Дніпро… Розцяцькована Андріївська церква… Велична Софія… І люди, люди. Вона спостерігала за їхніми обличчями і не помічала слідів страху чи дратівливості,— викликаних постійним незадоволенням своїм існуванням. Не було на вулицях й озброєних загонів міліції, лише де-не-де на перехрестях стояли регулювальники, але дехто взагалі не звертав на них уваги. Як, на жаль, і на сигнали світлофора: одного разу Жаннетт мало не наскочила на якусь бабусю в самому центрі міста, коли завили гальма «пежо», бабуся зупинилася посеред вулиці, повернулася до Жаннетт, похитала головою, мовляв, ох же ж і небезпечно ти їздиш, доню, і почимчикувала далі на червоний сигнал.

… У Києві Жаннетт одразу купила план міста і вирішила години за три-чотири об'їхати все більш-менш цікаве. Була шоста година вечора, і вона почула передзвін, той самий малиновий передзвін, що скликав віруючих до церкви. Колись, ще під час навчання, їм показали фільм «Андрій Рубльов», і відтоді у Жаннетт жила шана до людей, що несамовитим трудом своїм відливали чудо-дзвони, які звучали і мідно, і срібно, і ось так, як зараз, малиново. Невдовзі вона дісталася до Володимирського собору, куполи якого блищали, купаючись у призахідному сопці. Жаннетт збиралася хвилин за десять швиденько оглянути собор і мчати далі по сімох київських горбах, але несподівано для себе відстояла всю службу, зачарована красою золотих розписів, мозаїки, вогнів, убрання тих, хто служив молебень, не в змозі полишити цю східну розкіш, якою постала перед нею православна церква. Пригадався Віктор Гюго з його «Собором Паризької богоматері» і думкою про те, що архітектура була прадавнім письмом людства, аж поки не з'явилося письмо Гутенбергове. І тоді як класичне громаддя католицьких соборів можна було порівняти із стриманістю північних саг, так святкові куполи православних церков нагадали їй ярмаркову площу, скоморохів, ведмедя, якого водять на мотузку і котрий збирає гроші з присутніх у капелюх хазяїна, сніг навкруги, червоні щоки од морозу… І вона подумала, що той, хто спорудив цей собор, був найвідвертішим безбожником, бо вклав у релігійну форму абсолютно далекий од теїзму зміст — людську радість, свободу, коли над усе стає не бог, а людський геній.

Вона пробула там до кінця служби, поставила наостанок свічку, подала «на храм», купила на виході православний церковний календар — на згадку. Тепер тільки одна думка непокоїла її: чому Мартінсон, Клод, Філ — всі вони були переконані, що в Радянському Союзі так важко живеться їхнім братам і сестрам «во Христі», чому виникла потреба провозити контрабандою літературу, адже вона бачила в соборі людей, котрим ніхто не боронив молитися. Чимало було й молоді, однак ці здебільшого заходили, аби лише подивитися на собор, помилуватися його убранством і знову піти на гамірний бульвар Шевченка. Отже, це їхня справа — вірити чи не вірити, іти увечері в церкву чи в комуністичний клуб. Яке до всього цього діло Мартінсону? Він повторював: ми покликані нести слово боже… Кому і навіщо? Чи спитав він у цього, наприклад, дівчати, що простує широкою хлопчачою ходою їй назустріч, чи потрібне воно їй, те слово? А цій юній парі, яка туркоче на лавочці під каштанами? Врешті, хто дав їм право визначати, що і кому потрібно тут, у Києві, на Україні, взагалі — в Радянському Союзі? Покликані… Хто їх кликав?

Але якщо й проповідувати святе писання — то задля чого? Підняти моральність? Чому ж саме в СРСР? У них, у Франції, вона знає чимало людей, котрі сповідують безсоромний принцип: спільна постіль — не привід для знайомства… Хай Мартінсон виняток, однак чому він так переймається становищем бідуючих у чужій країні, а не долею своїх співвітчизників?

Вона пригадала свій рідний Париж, в самому центрі якого розкинулася, як брудна постіль міста, Сен-Дені, де вдень менше, а вночі — безліч повій, сутенерів, бандерш, де від усього цього відгонить липким потом і продажністю, солодкувато-терпким запахом різних парфумів, виданих жрицям кохання авансом. Чому не вийшов Мартінсон, а з ним і увесь його почет, роздати кожній повії по томику євангелія — це обійшлося б, напевне, дешевше, ніж її поїздка на такому модерному, обладнаному супертайниками, автомобілі? Адже повинен бути в усьому цьому якийсь сенс — віра в бога потрібна не заради віри як такої… Віра співгромадян цементує націю, один бог потрібен людям, щоб народ не розривали ще й релігійні чвари — як, скажімо, в Ольстері. Але ж у Мартінсона прагнення насадити релігійні погляди там, де потреби такої немає, — у цій країні більшість вірить, очевидно, в інші ідеали, і це їхнє законне право. Але якщо релігійність підтримується посилками з-за кордону, то чи не має на меті така діяльність посіяти зерна розбрату між людьми в цій країні з тим, щоб батько не розумів сина, а брат брата. Кому це вигідно? І на чиї гроші все це робиться? Церкви? Тоді чи не краще було б реставрувати старі французькі собори, побудувати притулки для бездомних, допомогти безробітним?

У всіх цих міркуваннях Жаннетт навряд чи була якась певна система, однак вони не давали їй спокою, поки сиділа за кермом свого «пежо», оглядала міста, аж доки не засинала в готельному номері. Вона не знаходила відгадки для багатьох речей, але висновок вималювався досить виразно: Мартінсон — не меценат, великі гроші, вкладені в поїздку, повинні відповідати такому самому за важливістю завданню, яке Жаннетт мусить виконати. Очевидно, книжки в тайнику відіграють якусь іншу роль…

Раптом Жаннетт відчула, що машину увесь час заносить вліво, на смугу зустрічного руху. Тоді вона звернула трохи праворуч і зупинилася на узбіччі. Вийшла: машина сиділа на порожньому скаті…

Жигалін проскочив повз Жаннетт на повній швидкості, але встиг помітити спущене колесо. Зняв трубку телефону і зв'язався з управлінням:

— Ігоре Костянтиновичу, обігнав нашу знайому. Зупинилася на трасі на сорок другому кілометрі од Запоріжжя.

— Щось сталося?

— Так, пробитий лівий передній скат, і тепер доведеться чимало поморочитися.

— Думаєш, коли це все влаштовано для зустрічі, то місце вибрано не найкращим чином? — Юркіну хотілося мати щонайвправнішу картину.

— Та ні, якраз навпаки — все як на долоні, та й скат у неї точно з діркою — не могла ж вона сама його на ходу пробити?

— Ти, Жигалін, у нас Цезар… Люди в космос літають, а тут шину на ходу пробити — теж мені проблема. Коротше так, давай назад і доповідатимеш, що там у неї.

— Тут ідея є, Ігоре Костянтиновичу: може, їй невідкладну технічну допомогу викликати, а заодно і машинку глянути…

— 1 як ти собі це мислиш?

— То це ж раз плюнути: тут кілометрів за чотири пост ДАІ, я з ним зв'яжуся, і вони її мені швиденько дістануть.

— Добро, Сашо, давай, але сам там поблизу не з'являйся.

Жигалін розвернувся і за хвилину поставив свою машину так, щоб з неї все було добре видно. Він побачив, як дівчина ходила навколо свого «пежо», але ради дати не могла.

— От і добре, зробимо загниваючому капіталізмові одну соціалістичну послугу, — міркував Жигалін.

Цей випадок з Жаннетт страшенно йому подобався, він був наче спеціально підібраним прикладом до теорії Жигаліна про людину, яка повинна все вміти робити своїми руками. Система технічного обслуговування автомобілів на Заході, коли водій не вміє дати машині раду, — окрім як її завести і «крутити бублик», просто обурювала його своєю неприродністю. Для нього мати машину — значить, вивчити її до останнього гвинтика. До нього часто. зверталися за допомогою знайомі й незнайомі, і він вважав за потрібне спершу прочитати лекцію про необхідність для мужчини все вміти зробити своїми руками і лише по тому брався, скажімо, за наладку двигуна. Тому безпорадне нидіння на трасі тішило його як автора теорії, і лише одна дрібничка заважала відчути справжню насолоду: коло поламаної машини стояла жінка, якій, за теорією Жигаліна, належало вміти робити своїми руками не все.

Він зв'язався по рації з постом ДАІ, там якраз чергував його старий приятель по автоклубу — такий само молоденький лейтенант Юра Подольський. Жигалін, як умів, швидко пояснив ситуацію, опустивши як непотрібні подробиці своєї зацікавленості «пежо».

— Уже їду, — крикнув у мікрофон Юрко, і Жигалін був упевнений, що не мине й п'яти хвилин, як інспектор дорожнього руху з'ясовуватиме у Жаннетт Мельє причини її зупинки.

І в той час, коли Жигалін вмощувався зручніше, щоб подивитися сцену, яка має зараз відбутися, він помітив, що коло «пежо» зупинилися світло-сірі «Жигулі», з них вийшов чоловік у спортивного крою костюмі і, наскільки це можна було зрозуміти на такій відстані, молодий. Він підійшов до жінки, котра морочилася з машиною, і щось сказав їй. Вони постояли так з хвилину, потім чоловік вдарив ногою об скат.

«Теж мені, розумник», — подумав Жигалін, пригадавши абсолютно порожній балон «пежо». Після цього вони удвох пішли за машину, жінка відкрила багажник, а чоловік витяг звідти повністю змонтований запасний скат.

У цей час неподалік загуркотів мотоцикл, і Сашко, озирнувшись, одразу пізнав Подольського. Жигалін махнув йому рукою, і той зупинився.

— Бачиш картину? — вказав Жигалін у бік «пежо».

— Ну? — Подольський запитально подивився на товариша.

— Здається мені, невідкладна допомога вже не потрібна. Але, Юрку, обов'язково запам'ятай номер машини того помічника і, не повертаючись, по рації передай мені.

— Зрозуміло, — кивнув той вже на ходу.

… Юркін сидів, мов на голках: чому зупинився «пежо»? Він вже проглянув крупномасштабну карту траси і переконався — місце для зустрічі вибране не найзручніше, а коли це тільки перевірка, коли така зупинка лише сигнал для котроїсь з машин, які рухаються слідом: все в порядку, мовляв, чи, навпаки, — не все гаразд.

Загув зумер телефону, Юркін зняв трубку. Озвався Жигалін:

— Коло «пежо» зупинилася машина — світло-сірі «Жигулі» з державним номером 74–26.

Жигалін назвав запорізьку серію.

— В машині чоловік років тридцяти — тридцяти п'яти, він допомагає встановити на «пежо» новий скат.

— А твоя «невідкладна» не встигла?

— Не встигла, Ігоре Костянтиновичу.

— Добре, про «Жигулі» не турбуйся — ми самі.

У державтоінспекції відповідь дали майже миттєво: «Жигулі» належать робітникові Ющенкові Володимиру Івановичу, 1947 року народження.

Відтак, треба було з'ясувати, що він за один, цей Ющенко В. І.

Майору не хотілося доручати цю справу комусь з працівників Запорізького управління, бо ще ж невідомо, як поставляться на заводі до розпитувань — тут зайві розмови ні до чого. Юркін пригадав, що саме там у нього повно знайомих, і тепер можна було навмання подзвонити комусь з них, можливо, й знають свого працівника Ющенка Володимира Івановича, 1947 року народження. Він по пам'яті набрав помер телефону, і на протилежному кіпці одразу зняли трубку.

— Женю, старий, вітаю!

— Ігоре, скільки літ, скільки зим! Ти з Запоріжжя?

— Оце приїхав розшукати тебе і дізнатися, як живеш.

— Ти більше так не жартуй, якщо вже ви зібралися мене розшукувати, то кепські мої справи.

— Не дрейф, Женю, ми іноді цікавимося й гарними людьми. От, приміром, твоїм заводчанином Ющенком Володимиром Івановичем, 1947 року народження, судячи з поведінки, нежонатим.

— І за що ж це ви його так?

— Хочемо вручити медаль «За відвагу на пожежі»… Ти ж знаєш: «Ищут пожарные, ищет милиция»… — Юркін подумав, що випадок справді пожежний, і в ці хвилини, поки він теревенив із своїм старим приятелем Женькою Шкуратом, там, на трасі, про щось люб'язно бесідують Жаннетт Мельє і 1947 року народження Володимир Ющенко, і він, Ігор Юркін, багато б зараз віддав, аби дізнатися, про що саме.

— Цього довго шукати не треба, — загув Шкурат, — він працює у мене в зміні.

— Оскільки ти зараз на роботі, Жека, я роблю висновок, що поряд з тобою ударно трудиться і товариш; Ющенко.

— Ти робиш правильний висновок. Коли хочеш, то я покличу його до телефону..

— Та ні, не треба, медаль хай полежить до урочистішої обстановки, — Юркін, ошелешений відповіддю, не знайшовся одразу, що відповісти. — А взагалі, що він за один, Женю?

— Чудовий хлопець. («У нас усі чудові хлопці», — подумав Юркін). Ударник комуністичної праці, руки золоті, план іноді тільки завдяки йому ії вириваємо…

— Раз ти вже в нього такий приятель, то, може, ти знаєш, звідки він родом?

— Наш він, запорізький, його батько донедавна сам у нас працював, а тепер, як мовиться, на заслуженому відпочинку. У них тут на заводі три брати працюють — робітнича династія, а найстарший — Володимир, про якого ти питаєш, людина у нас шанована, депутат. Ну ти ж мене знаєш: як на духу говорю — йому не медаль, йому орден дати треба.

Юркін спробував посміхнутися:

— Умовив, Жека. Я поклопочу — дамо йому орден «За відвагу на пожежі». Спеціально відкарбуємо. Залишуся до неділі — запрошуй на рибалку.

— Ігоре, про що мова, ти ж мене знаєш…

— Дякую тобі, Женю. Вітання дружині й дітям, — і, розуміючи, що чинить трохи нетактовно, додав, — ти вже пробач, якесь іншим разом побалакаємо, гаразд?

— Та хіба ж я не розумію — робота…

«Значить комусь дав машину, — з'явилася перша думка. — Кому? Хоча, звичайно, у такої шанованої людини, якою є депутат Ющенко, машину могли й вкрасти».

Юркін одразу ж зв'язався із Жигаліним — треба зробити словесний портрет чоловіка, коли немає можливості сфотографувати. Наступний дзвінок — у державтоінспекцію: за останню добу угонів автомобілів у Запоріжжі не зареєстровано, скарги не надходили. «Може, ще не встиг помітити за роботою ударник праці Ющенко В. І., — подумав Юркін. — Терпіти не можу таких роззяв — лишать ключі в машині й думають, що жодному бешкетникові не закортить на шикарному авто покататися».

Наче щось відчуваючи, зателефонував Чуйко: «Як там у вас?» Юркін коротко переповів обстановку.

— Ти не нервуй, досі все йде нормально, — підполковника важко було заколисати спокійним тоном, він все ж таки відчув: серце в Юркіна не на місці. — Подзвони просто цьому Ющенкові — кому він свою машину дав. Нам боятися нічого — наші ж люди, ми їм довіряти повинні.

До Шкурата майор додзвонився тільки через півгодини — телефон увесь час був зайнятий. І коли він, не впізнавши одразу Женьку, попросив начальника зміни Євгена Гнатовича, то почув на тому кінці дроту:

— От добре, що ти подзвонив, а я вже всі телефони обірвав, усіх наших обдзвонював — чи ти, бува, не з'являвся на горизонті.

— А що трапилося?

— Та, власне, нічого. Але ж ти про Ющенка питав, так він у мене з голови не виходить. Я у майстра спитав, як у Ющенка справи. А майстер мені відповідає: я його на два дні у відгули відпустив — до тещі йому, бачте, дуже треба було поїхати. Його, виявляється, вже й учора не було. Завтра ж як штик повинен бути. Коротше, я цьому майстрові…

— А де в цього Юркіна теща живе — не спитав?

— Чого ж, це всі знають — у Полтаві, він тещиними галушками не нахвалиться. А що? За два дні на «Жигулях» повинен встигнути. («Все правильно, — подумав Юркін, — дорога та»). А ти чого питаєш?

— Та додому буду їхати — якраз на галушки заїду. Я тобі ось що скажу: ти, Жека, старіти став. Скажи, на біса нам з тобою твій Ющенко здався… Я чого дзвоню: якщо ми з тобою рибалку на неділю призначимо — іде?

— У суботу ж виїхати краще, щоб і на вечірню зорю… З ночівлею, га?

— Ти мертвого умовиш. Гаразд. Як у мене щось не склеїться — обов'язково попереджу.

Юркін відкинувся на спинку крісла — ще один урок тобі, майоре. Правильно Чуйко каже: більше людям довіряти треба. Вони ж державна безпека, а держава у нас — народ, той самий Ющенко В. І., 1947 року народження, котрий по дорозі від тещі вирішив допомогти іноземній громадянці відремонтувати машину марки «пежо», у якій «за сумою зовнішніх ознак» сховано тайник, у якому…

«Ну, при чому тут Ющенко, — подумки обірвав самого себе Юркін, — що на даному відтинку часу цей «пежо» цікавить державу безпеку і особисто його, майора Юркіна, котрий повинен з'ясувати всі питання, поки переконається, що в цій машині справді нічого не сховано і поки прикордонники на КПП-12 не відкриють Жаннетт Мельє шлагбаум на дорозі, яка веде в її рідний Париж. А поки що…»

А поки що подзвонив Жигалін з траси:

— Доповідаю: на зріст — високий, сантиметрів 184–185, статура…

— Дякую, Сашко, вже не треба…

— То вже з'ясували, що за тип?

— З'ясували. А як молодиця?

— Ніяких сторонніх ознак — длубаються з колесом.

— Ну а вона хоч нічого з себе? Я ж бо її ще й досі не бачив?

— Як на мене, Ігоре Костянтиновичу, то, м'яко кажучи, занадто струнка, але так — все на місці… Та хто ж то з нею?

— Сашо, ну як ти не розумієш, що водій водію — друг, товариш і брат. Є ж у вас якась водійська солідарність. Чоловік просто вирішив допомогти дамі, та ще й такій симпатичній, як ти говориш. На його місці так вчинив би кожний…

— Так у неї ж закордонний номер!

— Туз, Сашок, він і в Африці туз. А жінка з Парижа — тим більше. Ну не ламай голову, добирайтеся вже гуртом швидше до Запоріжжя та підемо вечеряти.

Жигалін після розмови точно знав одну річ: головна робота і для Юркіна, і для них усіх тільки починається.

Щось останніми ночами Петрові погано спалося.

Воно і не дивина — вік. І пережито багато — одна війна чого варта. Та був час — все почало потроху забуватися: бої, атаки, концтабір… І треба ж саме тепер, коли життя, його нове життя увійшло в нормальну, звичну колію, коли пенсія пристойна і можна на ту пенсію жити — не тужити, длубатися потроху в городі, в саду, богові молитися — треба ж саме тепер — ця зустріч із Сидором… І де він тільки взявся? Наче ж заїхав Петро світ за очі, наче й змінилися вони обидва за сорок років, а, бач, пізнали одне одного одразу, з першого погляду, тільки зустрілися очима — і наче блискавка між ними вдарила… Їм було про що говорити, було що згадати…

Петро повернувся, простяг руку до настільної лампи і увімкнув світло: жовтавий електричний кисіль залив кімнату, вихопивши небагате, але добротне її вбрання. Посеред кімнати стояв стіл, застелений чистою білою скатертиною, чотири стільці оточували його з боків, під стіною тулився старий комод, застелений білим рушником. Обстановка навіть як і для сільської хати була спартанською, але Петрові вистачало — розкошувати він не звик: виріс ось у такій хаті і помирати в такій самій, мабуть, доведеться. А може, дасть господь усіх гараздів — і випаде йому перед смертю щасливий льос, як давно вже не випадало, і з'явиться тоді, як манна небесна, чудова білокамінна хата, така, як їх сьогодні усі навкруг будують — з мансардою і зеленою травичкою. Травичка підстрижена рівнесенько, як вибрита, посеред неї ялинка, зелена уся, аж сиза, глиця під нею акуратненько зібрана, а там і квітничок.

Уся ця ідилія уявлялася йому що далі, то все частіше, і він ловив себе на думці, що не потрібна йому хата з мансардою, травичка і ялинка — аби тільки спокій, і дім цей був його фортецею, він уявлявся тихою гаванню, куди можна буде заплисти і днями не висовуватись, жити тільки для себе, не зважаючи ні на кого, не виходячи вранці на ґанок і не розкланюючись із сусідами: «Здрастуйте вам, Ніно Сергіївно, добридень, Семене Порфировичу», — і чути у відповідь кинуте крізь зуби: «Доброго ранку, Петре Григоровичу», наче не вітаються, а про погоду говорять. Сусіди дивилися на нього, як на вовка, та й жив він вовкулакою — правди ніде діти: на люди з'являвся рідко, в гості ходити не любив, та й до нього нечасто люди навідувалися. Була лише одна відрада — молитовні зібрання, де всі були свої, всіх він знав назубок, всім довіряв — не зовсім, не абсолютно, але більше, ніж тим перехожим на вулицях, н обличчя яких він з жахом вдивлявся впродовж багатьох років по війні. З часом страх цей притлумився, вищербився, як старий ніж, але звичка лишилася: зиркнути на зустрічного — і голову в комір, аби ніхто не впізнав.

Сусіди, вулиця не любили його саме за цю втаємниченість, а особливо після того, як на селищному сході виступав уповноважений у справах релігій і говорив про нього, що це він підбурює віруючих на незаконні зібрання, що не хоче зареєструвати громаду, порушує законодавство про культи.

Ця нелюбов була взаємною, але нелюбов підсвідома, яка у багатьох не спиралася ні на які факти, і про Сіренка уповноважений згадав більше для красного слівця, і Петро міг би обуритися, але обурюватися не хотів, не міг, тим більше тепер, після тої зустрічі з Сидором і відвертої з ним розмови. Йому тепер треба зовсім принишкнути і чекати звісточки… Він же зробив усе залежне од нього, він першим вийшов на зв'язок — там, на Заході, ним повинні зацікавитися, повинні клюнути, і вже він буде господарем становища, а не прохачем, тут він знає, що запропонувати…

… Валерій на нього напоровся здуру: хтось з односельців, певно, сказав йому Петрову адресу. Зайшов до господи сміливо, без остороги і з порога почав плести нісенітниці, мовляв, йому відомо, що Петро Григорович — людина віруюча, то, може, знайдуться в нього які старі дерев'яні ікони, що вийшли з ужитку, а Валерій колекціонує їх як предмети старовини і тому міг би дати за дві-три трухляві дошки карбованців із сто.

Першим порухом Петра було бажання викинути нахабу за двері, виштовхати за ворота, навіть не пояснюючи, що ікони — атрибути православ'я, а у них, християн віри євангельської, ніколи ікон не було і бути не може. Але щось його зупинило, він став потроху підтакувати Валерію, вдаючи із себе дурника, котрий ціни тим іконам не знає і знати не хоче. А сам придивлявся: машина за ворітьми — з татової кишені чи від «іконного» ґешефту? Фірмовий хлопчик. Джинси, сорочка, дублянка — з перших рук чи від спекулянтів з «товкучки»?

Першого дня Петро відправив його ні з чим, однак дав Валерієві проковтнути «дурника», зацікавив, призначив нове побачення.

Думка показати цьому збирачу старовини порцелянову мініатюру спала Петрові на думку раптово. Попорпався в шухлядах, знайшов — це була майстерно виконана італійцями іконка, — святий Микола, давній батьків подарунок перед від'їздом із дому. Для Петра той образок був талісманом, його ангелом-хранителем у житті, і самий намір продати річ видався спочатку блюзнірством… Але ставка могла бути надто високою, аби вагатися, і тому він не хотів відпускати цього франта далеко від себе.

Петро показав Валерію іконку. Той загорівся, просив продати, пропонував «шалені», як на цього сіромаху, гроші. Але Петро відступав поволеньки, як досвідчена кокетка, то даючи Валерію надію, то віднімаючи її. Він вивчав молодика, сповитого у «фірму», він розглядав його з різних боків, як ювелір розглядає старовинну коштовну річ, відтягуючи і відкладаючи остаточне рішення.

А добре придивившись до молодика, зваживши, що ставка може бути виправданою, хоч і не безпрограшною, Петро цю ставку зробив. Іншого слушного випадку можна було не дочекатися. Янюк враз поламав дрібну гру, відкинувши недоречні тепер кривляння, і під ікони, під майбутні ікони, вимагав не подачок, а належних гарантій серйозної справи і прав партнера.

Валерій спочатку злякався такого повороту: його «сільський» вояж був зроблений з розрахунку на обмеженість затурканих дідусів і бабусь, котрі не розуміють і ніколи не зрозуміють, які скарби заховані в їхніх скринях. А тут замість дрібної рибки — щука, хижак з міцною хваткою. Лише згодом, за ті кілька зустрічей з Петром зрозумів: його пісний улов був закономірним, такі справи не робляться з нальоту. Тут треба копати вглиб — методично, розмірено, тихою сапою підгрібатись до потрібних речей. Янюк здався йому придатним для такої роботи. З ним доведеться ділитися баришами, зате їхня фірма матиме серед споживачів солідне реноме, зате це не крапля вряди-годи, а конвеєр, потік. Заради цього варто було піти на деякі видатки.

Виконання маленького прохання новоспеченого компаньйона передати на Захід через когось із зарубіжних контрагентів листа коштувало для Валерія значно дешевше, ніж маленька італійська порцелянова мініатюра, яка перекочувала в його «кейс»…

У вікно хтось постукав — Петро аж сіпнувся. Було ще не пізно, але гостей він не чекав, і тому ще завидна ліг спати — завтра мав бути важкий день. Петро вимкнув лампу і нахилився до вікна: «Хто там?» Під вікном стояла жінка і щось говорила, а що саме — Петро не розчув.

Він швидко накинув на плечі піджак, натяг штани, що лежали тут же поряд на стільці, і вийшов у сіни, довго вовтузився із замком, поки нарешті двері одчинилися, і він вийшов на ґанок.

— Вам кого?

— Я розшукую Петра Григоровича Янюка, — сказала жінка, і, почувши іноземний акцент, Петро самими губами прошепотів: «Нарешті», — трохи ширше прочинив двері і неголосно, але так, щоб почула гостя, сказав:

— Заходьте.

Коли Жаннетт увійшла до кімнати, то якийсь час не могла оговтатися і знайти потрібну фразу для початку розмови. Мовчав і Янюк. Вони роздивлялися одне одного, наче старі знайомі, що зустрілися випадково через десятиліття. Першим порушив мовчанку Петро, шарпнувся до столу, посунув один із стільців:

— Та ви сідайте.

Жаннетт сіла, дістала із невеличкої сумочки маленький томик і подала Янюкові:

— Ось те, що ви просили.

Янюк взяв книгу, покрутив її в руках, відкрив — біблія. Він полегшено зітхнув — не раз і не два думав він про цю зустріч, планував, що скаже він, яка буде відповідь, але найперше він боявся ось цього моменту взаємного впізнавання — без умовних слів і відгуків. Біблія виявилася найкращим паролем, — і йому він повірив.

— Може, чаю?

Жаннетт подякувала і відмовилася. Їй хотілося якнайшвидше розпрощатися з непривітним господарем і заразом відкараскатися від цієї справи, за яку вона так необачно погодилася взятися, а тепер все частіше думала, наскільки краще і простіше було б влаштуватися в якийсь маленьким ресторанчик — хоч посуд мити, хоч прибирати.

Розмова не клеїлася, і Жаннетт вирішила взяти ініціативу в свої руки:

— Вам передають вітання всі ті, до кого ви зверталися — ваші брати і сестри во Христі, — сказала вона фразу, яку просив передати Клод, і почала й надалі переказувати все те з чужого голосу, — вони знають ваші біди і страждання, знають, що ви в скруті і тому посилають вам слово боже…

На цих словах Янюк глянув на біблію. Жаннетт перехопила цей погляд:

— Зараз ми вийдемо, і я віддам вам решту — у мене в машині сумка з книгами.

Янюк сіпнувся до вікна, щоб глянути на машину, якої він не помітив одразу, але Жаннетт заспокоїла його:

— Машину я лишила метрів за двісті, вам не треба боятися, що її помітять коло вашого будинку.

Але страх в очах Янюка не пропадав, навпаки, щомиті він посилювався, йому вже здавалося, мине ще якийсь час, і жінка, що принесла йому таку довгождану звістку із Заходу, сяде в свій автомобіль і зникне, щезне, а відтак рветься єдина ниточка до тих людей, які повинні зацікавитися ним, Янюком… Але спокійно. Не треба нервувати: ця жінка приїхала і привезла все, що він просив. Отже, він комусь таки потрібен — на «Свободі» чи ще деінде, це його не обходило.

Янюк поступово заспокоївся і почав уважніше слухати Жаннетт:

— Власне, я повинна передати вам вітання і книги… — Жаннетт затнулася, бо Мартінсон, а за ним і Клод наказували не лише віддати, а й забрати звідси все, що їй дадуть, і навіть більше того — самій запропонувати відвезти передачу туди, за кордон… Але зараз вона промовчала: навіщо ще раз ризикувати на кордоні? Прохання Мартінсона вона виконала, а назад, можливо, цей Янюк нічого передавати і не хоче. Врешті, є ж Клодів друг, якому треба подзвонити, хай він і продовжить цю справу.

— … Але якщо у вас є якісь прохання чи побажання, то я влаштую зустріч з людиною, що може зробити для вас більше, ніж я.

Янюк опанував собою. «Ну, звичайно ж, як же я одразу не втямив, що це лише розвідка, аби з'ясувати, хто є хто. Тільки так і мало бути, якщо там сидять не дурні, адже і їм є чого остерігатися. Звідки їм знати, хто такий Янюк і як чекає він від них звісточки!»

— Так, фрейлейн… — Янюк не знав, як звернутися до гості. Лист він адресував у ФРН, відтак…

Але Жаннетт поправила його:

— Я — француженка. Можете називати мене просто Жаннетт.

— Так, мадемуазель Жаннетт, у мене є кілька цікавих речей для вас.

— Для кого, для Мартінсона?

— Бачте, я не знайомий з вашим начальством…

— Мартінсон мені не начальник, я тільки виконала його прохання передати вам книги — і все.

— Так-так, звичайно ж, тільки книги… То чи не були б ви ласкаві дати мені адресу чи телефон вашого знайомого, з яким я міг би зустрітися і обговорити деякі справи.

— Гадаю, він сам вас знайде. Коли б ви могли з ним зустрітися? Завтра, післязавтра?

— Післязавтра я не можу — у нас похорон, а от завтра тут о цій же годині.

— Навряд чи це найзручніше місце. Давайте домовимося: завтра о дев'ятій вечора в ресторані готелю «Інтурист».

— Я не ходжу по ресторанах, мадемуазель, — віра не дозволяє…

— Будете пити мінеральну воду. — Їй обридла вся ця історія, і їй хотілося бодай подражнити цього клятого Янюка. — А заради святої справи бог вам простить.

Петро спробував все ж таки відхилити пропозицію:

— Але ж я не знаю вашого друга…

Жаннетт мовчки покопирсалася в сумочці, видобула звідти фотоапарат, позичений їй на мандрівку Мартінсоном, і Янюк не встиг навіть зрозуміти, що діється, як за мить вона вже тримала в руках кольорове фото Янюка.

— Він вас сам упізнає — по цій фотографії.

Потім вони вийшли удвох і за дві чи три хвилини побачили машину, що стояла коло придорожного стовпа. Янюк увесь час озирався — коли йшов до машини, коли, взявши чималу валізу, куди Жаннетт переклала з тайника книги і журнали, коробку слайдів і кілька магнітофонних касет — все, що було в тайнику, поніс це добро до своєї хати.

Жаннетт же заїхала на міжміську телефонну станцію, набрала по коду московський помер. Їй відповів чоловічий голос англійською, але, зачувши французьку, одразу ж перейшов на французьку. Так, мосьє Бурроу немає вдома, але він попереджав про дзвінок, йому щось переказати?

— Скажіть мосьє Бурроу, що завтра впродовж цілого дня я чекатиму на нього в номері «Інтуриста» 536. Місто, сподіваюся, йому відоме.

— Він обов'язково знайде вас, мадемуазель Мельє, обов'язково, — почулося у відповідь, і Жаннетт поклала трубку.

На другий день рано-вранці Мітчел Бурроу виїхав з Харкова в напрямку Запоріжжя.

Петро був вдячний цьому Мітчелові за те, що вони не залишалися сидіти в ресторані, а майже одразу після зустрічі вийшли на вулицю: тут ніхто не звертав уваги на його куций витертий піджак, на старанно випрасувані, але все ж таки не нові штани. Краватку, одягнуту для параду, він одразу ж зняв і запхнув у кишеню — заважала. Американець йому сподобався одразу: це вам не французька вертихвістка, подумав він, з повагою дивлячись на Мітчела. Цей одразу взяв бога за бороду і, видно, не відпустить, поки не одержить всього, що хоче. Така манера йому імпонувала, він поважав людей. ділових. Це Захід, думав він, а там не поважають слюнтяїв.

Спочатку говорив Янюк, а Мітчел мовчав — він умів слухати. Потім мовчати довелося Петрові, хоча й кортіло вставити то одне слівце, то інше. Однак, здавалося, якогось взаєморозуміння так і не досягли.

Нарешті Мітчел не витримав:

— Давайте підведемо риску, Петре Григоровичу: чого ви хочете?

— У нас культ… Наші обряди… Нам не дають вповні їх виконувати…

— Ні, так ми ні до чого не домовимося. Давайте говорити предметно: ви написали листа на «Свободу» і просили привезти вам літературу. Тепер ви її одержали. Але ви наполягали на зустрічі зі мною, вас не задовольнила мадемуазель Жаннетт, ви правильно зрозуміли, що вона не має повноважень вирішувати якісь проблеми, вона кур'єр — привезла літературу і поїхала. Що ви хочете, Петре Григоровичу, питаю я вас?

— Нам потрібна підтримка, люди зневіряються…

— «Свобода» — не благодійна організація, Петре Григоровичу, і ви це знаєте. Ви це знали ще тоді, коли писали туди листа і не хотіли переправляти його поштою…

«Цей знає все», — майнуло у Янюка.

— Але у «Свободи» є зв'язки з людьми, у яких знайдуться гроші і для нас…

— Отже, вам потрібні гроші?

— І не тільки.

— Що ще?

Янюк не знав, як підступитися до головного, до того омріяного, що зараз, як повітря, було йому потрібне, до того, заради чого ним, власне, і затівалася вся ця гра. Але сказати це одразу він боявся, а тому вирішив ще потягти час.

— Нам потрібен друкарський верстат.

— І все?

— Все.

— Навіщо?

— У нас не вистачає літератури, ми могли б розмножувати ту, яка потрапляє нам із Заходу, аби давати читати віруючим братам і сестрам…

— А я грішним ділом подумав, Петре Григоровичу, чи не вирішили ви відкрити щоденну газету «Голос трійці», адже п'ятидесятниця, якщо не помиляюся, це трійця, а ви, наскільки мені відомо, п'ятидесятник.

— Не жартуйте так.

— І ви зі мною не жартуйте так, Петре Григоровичу. Ви сказали друкарський верстат, а насправді вам потрібна розмножувальна машинка типу «ксерокс». Ви і ваші «брати» не здатні підняти таку велику брилу, як налагодження видавничої справи. Адже для цього потрібні досвідчені люди, журналісти, приміщення, папір, фарба, спеціалісти. П’ятидесятництво нині розколоте на маленькі гурточки, окрім чвар, між вами немає нічого спільного. Повірте, я читаю наукову літературу з питань релігії й атеїзму, котра виходить у цій країні, і я вірю висновкам науковців.

Твердий клубок підкотився Янюкові до горла, заважаючи говорити. Все, що казав цей американець, було правдою, але такої правди Янюк чути не хотів. Ще вдома, плануючи сьогоднішню розмову, він мав представити нереєстрованих п'ятидесятників могутньою силою, що може своєю діяльністю зацікавити і «Свободу», і всіх, хто за нею стоїть… Мітчел же повернув усе по-іншому. Отже, треба було йти ва-банк.

— Я не можу тут жити, — вичавив Петро із себе, — тут наступили мені на горло, і якщо я сьогодні не випручаюся, то назавтра задихнуся.

— Ну от, це вже інша справа, Петре Григоровичу. Я ж так і думав, що у вас, окрім громадського, так би мовити, — сказавши це, Бурроу скривився, — є до нас і особистий інтерес. Ви хочете звідси виїхати, я правильно вас зрозумів?

Мітчел уважно подивився Янюкові у вічі. Той відвів погляд і лише головою хитнув: так. «Треба бути настирливим, — подумав Бурроу, — і звір сам ускочить у пастку».

— Важко, можливо, не тільки вам, Петре Григоровичу. Забороняють молитися, як ви писали, вашим братам і сестрам. Чому ви не хочете подбати й про них?

Можливо, вони теж не заперечували б, аби виїхати кудись в Америку, в Австралію чи на Лазуровий берег у Францію, до симпатичної мадемуазель Жаннетт?

— Не юродствуйте, містер Бурроу. Зараз йдеться про мене, а не про решту.

— А за які такі заслуги ми повинні організувати вам виїзд? Що ви за один, такий мученик, що ми повинні опікуватися вами?

— Я поїду не з порожніми руками…

— У вас є золото, діаманти, рахунок у швейцарському банку? — Мітчел відверто знущався з Янюка. — Не будьте наївним, Петре Григоровичу, на Заході ви не зможете розраховувати навіть на пенсію, котру тут заробили, сподіваюсь, чесною працею на комуністичне завтра. А починати спочатку вам важко — ші вже не першої молодості. У вас за плечима немає нічого, що мало б попит у вільному світі. Ви нуль, Петре Григоровичу, і цікавите нас лише як об'єкт можливого… — Мітчел мало не сказав «використання», — як об'єкт можливого співробітництва. Ми не закриваємо перед вами перспектив, однак досі ваші заслуги перед нами полягають лише в тому сльозливому листі, перевірка якого коштувала неабияких грошей. Ви живете в кредит, і якщо не доведете своєї здатності активно діяти, то ці кредити будуть закриті, і Ради зможуть зробити з вами все, що вони захочуть.

— З вашими кредитами вони зможуть зробити те ж саме…

— О, не кажіть, Петре Григоровичу! Говорячи «кредит», я мав, на відміну од вас, на увазі не лише гроші. Кредит — це довір'я, а людям, котрим ми довіряємо, ми можемо зробити багато чого корисного. От ви самі сказали, що вам потрібне запрошення на виїзд, чи не так? Людям з відкритим кредитом ми могли б в цьому посприяти…